РОЗДІЛ 3


Розділ 3. Фантастичні твори Рея Бредбері.
2.1 Провідні теми та мотиви творів Рея Бредбері.
«Я не намагаюся передбачити майбутнє. Я намагаюсь йому запобігти» [7,с. 23]. Ці слова сказав Рей Бредбері, коли виступав перед журналістами. Письменник довів, що «…людина з великої букви …не тільки вистоїть, а й переможе». Хоча він не давав читачеві карту з конкретними шляхами щастя, але зі слів Айзека Азимова, Бредбері і без цього зробив багато. Щоб виправдати свій погляд на майбутнє, письменник розглядає потенційні загрози, які підстерігають нас, і показує, до яких наслідків вони можуть привести. Але він не говорить, що це неминуче має статись. Письменник вказує на інше : «Ось що може трапитись, якщо ми не приймемо потрібних рішень; давайте, щоб уникнути біди, візьмемось за справу сьогодні , бо вже завтра може бути надто пізно» [16,с. 211].
Талант Бредбері-письменника з найбільшою силою проявився в жанрі новели. Сотні написаних ним оповідань включені в збірники: «Людина в картинках», «Золоті яблука Сонця», «Ліки від меланхолії», «Р − значить ракета», «Машини щастя», «Найкраще у Бредбері», «К − значить космос», «Співаю тіло електричне», «За північ», «Духи назавжди», «Казки про динозаврів», «Тойнбі», «Класичні історії» та «Класичні історії 2».
Починаючи з першого оповідання «Дилема Холленборхена», Бредбері окреслює головну в своїй творчості проблему − проблему людського існування, яке письменник змальовує драматичним. Він наголошує на тому, що людина завжди приречена вибирати або Зло, або Добро. Засобами наукової фантастики Бредбері випробовує «людину розумну» несподіваними і парадоксальними іспитами, спонукаючи її до вибору: темрява-світло, війна-мир, любов-ненависть. Герой оповідань Бредбері − це людина мисляча, рефлектуюча, суперечлива і активна. Фантастичне обрамлення зазвичай стає лише фоном для розвитку суто людських драм.
Іншою провідною темою творчості американського фантаста є дегуманізація суспільства в епоху глобального наступу «машин». Це можна простежити в багатьох оповіданнях Бредбері «марсіанського циклу». Як зазначає В.Джанібеков, «людина в світі Рея Бредбері зіштовхується не стільки з природою, яка її породила, скільки зі своїм власним відчуженим Іншим. Зіткнення є настільки драматичним, що люди іноді цього не витримують. Підвладні страху та ілюзіям, вони капітулюють перед Іншим і крок за кроком втрачають економічну, політичну та духовну свободу, змінюючи своє первісне, безпосереднє («дитяче») ставлення до буття, до свого ближнього, до самого себе» [2 ,с. 4].
Так, герой оповідання «Канікули на Марсі» говорить: «Наука розвивалася надто швидко, і люди заблукали в механічних джунглях. Вони, наче діти, створювали і переробляли всілякі хитророзумні іграшки:технічне устаткування, гелікоптери, ракети; вони зосередили всю свою увагу на удосконаленні машин, замість того, щоб подумати, як ними керувати. Війни розросталися і розросталися і врешті-решт убили Землю» [1,с. 160].
Бредбері підкреслює, що людина відрізняється від штучного «витвору» (робота) насамперед тим, що в її душі постійно борються світла Краса і темна Потворність; Істина, що звільняє, та Брехня, яка підкорює; Добро, що любить, і Зло, яке ненавидить. Обираючи щось одне, людина неминуче обирає неповноцінність свого буття. Тому створеній механічній потворі, яка щоразу утверджує свою владу над своїм творцем, здатна протистояти, на думку Рея Бредбері, лише абсолютна і невичерпна сила людської гідності.
Людина, вважає письменник, не слабша від породжених нею технічних монстрів, отже, майбутнє можна тримати під контролем людського розуму, доброї волі. Проте, боротьба добра зі злом буде продовжуватися ще довго. І Бредбері не заплющує очі на те, що зло, помножене Машиною, здатне знищити весь світ. Зупинити це може лише людина, здійснивши моральний подвиг.
У багатьох оповіданнях Бредбері виглядає пристрасним «космістом», зоряним романтиком, який сприймає майбутню космічну експансію людства швидше як поетичний символ (біблійний Новий Прихід або перейнятий з американської історії Фронтир). Пафосом першопрохідництва проникнені оповідання «Ікар Монгольфе Райт», «Кінець початкової пори», «Космонавт», «Золоті яблука Сонця». Разом з тим, зазначає письменник, освоєння космосу може закінчитись драматично. Наприклад, звичайний метеорит перериває життя героїв оповідання «Калейдоскоп» . У новелі «Тут можуть водитися тигри» «жива» планета має оборонятись від апетитів землян; на далеких планетах їх також може підстерігати автоматичне «Мертве місто» [47, с. 52].
Безліч оповідань письменника присвячено дітям. Бредбері не ідеалізує їх, а намагається показати обидві їх сторони, добру і злу. Наприклад, у класичному оповіданні «Вельд» діти є маленькими потворами, які не зупиняються перед вбивством батьків заради можливості і далі дивитися у «телеящик» майбутього. Дитяча жорстокість проявляється також в оповіданнях «Дитячий майданчик» та «Все літо в один день», і навпаки, віра в дітей, любов і гуманізм пронизують оповідання «Канікули», «Берег на заході», «Привіт і прощавай», «Хлопчик-невидимка», «Ракета», «Подарунок», «Про тіло електричне я співаю». Наприклад, в оповіданнях «Мушля» і «Берег на заході сонця» країна дитинства протиставляється дорослому автоматизованому суспільству з його раціоналізмом і байдужістю. У Бредбері з'являється особлива цікавість до внутрішнього світу дитини. У «Канікулах» хлопчик, який залишився з батьками єдиними живими істотами на Землі, загадує бажання, щоб усе повернулося. Парадоксальній долі малюка зі світу інших вимірів присвячена новела «Дитина завтра».
В багатьох оповіданнях Бредбері лунають застереження, зверненні до людей, страх за їхнє майбутнє, біль і сум, і надзвичайно рідко − надія. З'являються картини спустошеної землі, висушених водойм, самотності тих, хто випадково залишився серед живих.
Письменника глибоко тривожить машинізація і породжене нею надзвичайне поширення бездуховності в сучасному суспільстві, реальна небезпека ядерного апокаліпсису, проте він сповнений віри в силу людського розуму, в силу любові й доброго начала в людині. «Я передаю людям свою любов до життя,− сказав Бредбері в одному з недавніх інтерв'ю. -- Я навчаю їх бути свідомими − ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття» [6,с. 212]. Таке творче кредо видатного письменника-гуманіста.
Рей Бредбері присвятив всю творчість утвердженню принципів гуманізму. Світогляд, який визначає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя, розвиток і реалізацію своїх здібностей, та принципи рівноправності, рівності, людяності як бажаної норми у стосунках між людьми − основні постулати письменника.
Філософію гуманізму Рея Бредбері можна звести до трьох основних моментів: людина має бути духовна, вільна, щаслива.
У ранніх оповіданнях Бредбері неможливо побачити прийоми сатири чи гумору. Дослідниця творчості американського письменника Ірина Радунська назвала його ранню прозу «футуристичною». Загальний песимістичний тон розповіді, повне переважання темних фарб при описі подій, характерів роблять враження відсутності гуманістичних начал в письменникові, під пером якого народжувались ці ілюстрації людини. Але, безперечно, це не так. «Щоб виправдати свій погляд на майбутнє,−підкреслює А. Азімов, − Бредбері розглядає потенційні загрози, які нас підстерігають, і показує, до яких серйозних наслідків це може призвести» [17,с. 241].
Рей Бредбері впевнений, що із розвитком техніки люди перестали чути одне одного, відучилися любити. Адже любов полягає не в саморозпорошенні, а в мобілізації всіх думок і відчуттів. Згідно з філософією письменника, голос гуманізму не повинен розчинитися у просторі сучасної доби.
Р. Бредбері переконаний, що почуття, як і техніку, творить людство. Автор упевнений, що якби люди «прислухалися до розуму», вони «ніколи не мали б любовних стосунків». Не можна не погодитись з його думкою про те, що у кожної людини є здатність до ініціативи, вибору, свободи, тому вона не повинна сліпо підкорятись, а свідомо любити. У рамках філософії автора, для якого гуманізм виявляється у здатності особистості до самопожертви, людина визнається переможцем.
Герої Р. Бредбері обирають шлях гуманізму свідомо. Їхня любов−неегоїстична, духовна. Вони чинять, керуючись логікою серця. Так, в оповіданні «Пустеля» Джейніс, усвідомлюючи фізичну небезпеку іншої планети, вирушає у подорож на Марс, де чекає на неї коханий: «Я вирішила…Виїжджаю завтра. Врешті-решт, я приїду до тебе. Я люблю тебе…» [11,с. 78-79] Сесі −головна героїня оповідання «Квітневе диво»− щоночі разом з батьками вирушає у подорож над землею, проникаючи у тіло будь-якої істоти − комашки, пташки, людини. Дар перевтілення легко втратити, проте закохавшись, дівчина відмовляється від нього, бо усвідомлює, що отримала більший дар − дар кохати.
Для Р. Бредбері поняття любові, честі, правди івзаємопов'язані, а справедливість − це ще одна частинка єдиного цілого, яка крокує в ногу з усіма іншими. Світ письменника − це «світ романтика, який закоханий у захопливу нескінченність Всесвіту і чітко переконаного у тому, що найголовніше − це сама людина» [6,с. 230].
Багато в чому гуманізм виявляється в оповіданні «Будинок». У ньому розповідається, як подружжя в'їжджає у величезний з історичним минулим, але дуже старий та занедбаний будинок. П'ятдесят років тому він коштував тридцять тисяч доларів, а зараз чоловік придбав його лише за дві тисячі. Присвячуючи дні прибиранню численних кімнат, вкритих пилом і пліснявою, Мегі відчуває хворобливу втому, яка починає знищувати її. Декілька днів поспіль вона навіть не має сили піднятись з ліжка. Чоловікові нелегко прийняти рішення про продаж будинку, адже він − його давня мрія. Вільям любить свою дружину більш за все, тому погоджується на цей крок, проте Мегі відмовляє його від цього, оскільки теж готова на самопожертву в ім'я кохання.
Повторюваний мотив любові й гуманізму як самопожертви виконує в оповіданні функцію сакралізації і може розглядатися як автобіографічний. Адже впродовж кількох років дружина Р. Бредбері була змушена працювати, щоб він міг залишатися вдома і писати книги. Сім'я як найбільша цінність ототожнюється з будинком, який потребує постійного догляду. У мотиві сімейних стосунків чоловіка і жінки як безкінечного будівництва і постійного піклування концентрується уявлення про сутність любові.
Це перетворює людину на менш егоїстичну, спонукає її трансформувати своє «я», змінити власні бажання і цілі заради іншої людини, стати «пост-еґо». Маємо очевидний перегук з думкою Его Ермана, який впевнений, що саме егоцентризм утворив «глухий кут» постмодернізму − в'язницю, з якої людина тікає, відмовившись від пріоритетів. Нові цінності наділяють особистість ідеями високої якості. Це шлях гуманізму й удосконалення[8, с. 115].
В оповіданні «Будинок» бредберівському персонажеві вдається еволюціонувати до повної духовної перемоги любові над небажанням проходити безкінечні випробування сімейного життя. І чоловік, і жінка стають пост-еґо, тому не потрапляють у «глухий кут», на відміну від інших героїв літератури доби постмодернізму.
Центральним метафоричним поняттям у концепції автора виступає пріоритетність у житті людини духовних цінностей. Саме таке сприйняття гуманності, як чинника, який представляє людське в людині, лежить в основі концепції «пост-еґо». Вибір бредберівських персонажів зумовлюється не сучасними нормами, а глибинними імпульсами серця.
Концепція любові як будівництва, самопожертви, розуміння іншості та формування пост-еґо − одна із найглибших гуманістичних концепцій, до якої звертається автор з метою знайти вихід із глухого кута, в який потрапила людина доби постмодерну. Адже тільки гуманізм заперечує невпевненість у тому, куди все ж таки йде людина[7, с. 180].
Ще одним прикладом гуманізму автора є оповідання «Посмішка», де Бредбері показує, що шедеври образотворчого мистецтва, над якими не владний час, метушня політиків, коли «минає славне і гучне», є вічними. Вони змінюють людину на краще, відновлюють у ній риси моральності, гуманності, духовності. До таких творів, на думку автора, належить неперевершена «Джоконда» Леонардо да Вінчі − незрівнянне втілення гуманістичного ідеалу жіночої краси.
Саме посмішка Джоконди стала «героєм» однойменної новели Рея Бредбері. Події в ній перенесено в майбутнє. Восени 2061 року уцілілі після атомних бомбардувань жителі великого міста відзначають свято досить дивним способом: ламають і трощать усе, що дивом збереглося після катастрофи. Свідком цих «святкових» подій є хлопчик Том. Саме безпосередня, щира дитина і відчує недоліки та недоречності світу дорослих, бо вона − символ майбутнього, зміни поколінь.
Одним із мотивів у новелістиці Бредбері є мотив бажання. Письменник підкреслює, що людина, створивши цивілізацію, навчилася задовольняти свої основні потреби, але це породило нові бажання, сильніші за потреби, бо вони викликані звичкою. «Усі люди, − пише Паскаль,− намагаються бути щасливими, тут не буває винятків. До яких би способів вони не зверталися, мета залишається незмінною. Нехай одні вирушать воювати, а інші не йдуть на війну − їх рухає одне бажання, різні лише їх погляди на щастя» [8,с. 36].
Згідно з біблійною антропологією, серце виступає як зосередження духовного життя. У ньому живе Господь, але й укорінені сили зла. Ми розуміємо, що всі бажання виходять із серця, тобто людина є тим, чого вона бажає. Бредберівські герої у більшості випадків прагнуть позбутися тягаря, виправивши помилки минулого. Персонажі очищають серце, бажаючи нездійсненного − воскресіння душ померлих та зустрічей із ними. Так, в оповіданні «Бажання» герой мріє побачити померлого батька: «Моє бажання, щоб сьогодні вночі, на одну годину, будь ласка, нехай мій батько буде живий» [17,с. 241-242], а персонаж оповідання «Жінка на галявині» переконаний, що події повторюватимуться, доки він не виправить помилок, яких припустився раніше: «Якщо ти не скажеш їй, дурню, ти сам не народишся» [19,с. 432]. твору ґрунтується на подіях, пов'язаних із зустріччю головного героя і Конфлікт дівчини із минулого, з якою йому ще доведеться зустрітися у майбутньому.
На думку письменника, бажання матеріальні, їх здійснення прирівнюється автором до дива. Герой розуміє, що там, де панує смерть, дива неможливі, але його любляче серце вірить у здійснення неможливого − і воно стає реальністю.
Внутрішнє життя людини розвивається в тісному спілкуванні із зовнішнім світом. Рей Бредбері завжди враховував цю залежність. Вона визначає образ його героя, особистий характер людини, її духовні цінності. У багатьох оповіданнях Рея Бредбері герої приховано або відкрито виводять наступну закономірність: «Якщо людина залежить від сили обставин і в ній поступово погасає можливість опиратись, то в врешті-решт вона втрачає все людське, що їй належало. Це відмирання душі − найстрашніше, бо перетворює життя на пристосуванство»[3,с. 194]. Тому найкращі із дійових осіб в оповіданнях американського фантаста піддаються випробуванням.
Наприклад, конкретно те явне, яке приховує надзвичайну силу, підштовхує звичайного хлопчину, якому випало на долю стати свідком спалаху чергової «культурної революції», ризикуючи потай винести з базарної площі клаптик журналу, на якому надруковано безсмертну посмішку Джоконди (оповідання «Посмішка»). Тож незважаючи на юний вік, він стає не просто тим, у кого «на долоні лежить прекрасна Посмішка», а людиною, яка іде заради великого, світлого, духовного, на зло загальним порядкам, «правилам юрби».
В оповіданні «Том» дорослий чоловік зберігає в собі дитяче сприйняття світу, «душа його не скам'яніла, і дитина, що жила в ній, «перетворилась» вже в дорослого, що здобув мудрість і життєвий досвід, але не втратив дитячої віри в добро і дива» [6,с. 218]. Том протистоїть силі грошей, тому не слухаючи друга, випускає на волю прекрасне створіння − дитя моря, жінку-русалку, «…котра вище пояса немов освітлена місяцем перлина, а нище пояса сяє і зітхає через те, що вітер і хвилі зіштовхуються одне з одним, немов старі зношені монети»[13,с. 118].
Згадаємо ще двох героїв Бредбері, які уособлюють у собі гуманістичні принципи: Леонардо Марка(«Гість») і електричну бабусю («Електричне тіло співу»). Це два абсолютно різних герої: один володіє надзвичайним психологічним даром, бо може силою думки створювати образи міст, людей, предметів, і хоче відкрити свої здібності всім, хто їх потребує; інша − машина, створена для того, щоб нести добро, і спроможна стати чимось на кшталт сімейного пирога, теплого і смачного, щоб кожному дісталась рівна частка. Однакові вони лише в одному: життєва сила їх душі переповнена гуманістичними відчуттями, вони прагнуть боротися із несправедливістю і злом, хочуть допомогти людям « досягнути будь-якої своєї великої мрії і зробити її реальністю» [15,с. 26]. Для американського фантаста особливо важливим є бажання створити на землі хоча б невелику кількість людей, які будуть «непідкупні, вільні від ненависті і заздрості, які говоритимуть правду, коли інші брехатимуть, будуть любити, коли навкруги буде ненависть…»[12, с. 8]. Такий характер ми бачимо в героях Рея Бредбері, що живуть за принципами гуманізму.
Образом, який виражає гуманістичні канони, є Вільям Фітч з оповідання Бредбері «Запах сарсапарелі». «Бували такі холодні ночі, коли він прокидався від крижаного холоду, льодяні дзвони деренчали у вухах, мороз щипав все тіло… , і холодний сніг падав на мовчазні долоні підсвідомості… Над всім нависло сіре, немов свинець, небо, яке давить, немов тяжкий прес» [18,с. 73]. Все його життя − це нескінченна зима, а коли з'являється можливість відмовитись від неї, втекти туди, де зеленіють яблуні, стоять теплі липневі вечори, з глухим тріском підносяться в небо феєрверки, де чути сміх, веселі голоси, де пахне «давнім, так добре знайомим , незабутнім запахом сарсапарелі» − запахом молодості і щастя, Вільям Фінч залишає дім, здригаючись від поривів холодного вітру.
Питання, як зробити своє життя більш обдуманим, постає перед деякими героями Р. Бредбері, і кожний по-своєму розв'язує цю проблему. Для підтвердження цього наведемо декілька прикладів.
Для Томаса Вульфа і Генрі Вільяма Філда, героїв оповідання «Про блукання вічних і про землю», сенс життя та ціль, до якої вони рухаються,- це книга «про політ із Землі на Марс, про велике, про час і метеорити, планети». Цей факт, що для Рея Бредбері Том Вульф ( і як письменник, і як герой твору) став ще одним уособленням людини, яка тягнеться до високих ідеалів, духовних пошуків, не підлягають сумнівам. Квіти, які з'являються на його могилі щоночі, «…величезні кольори осіннього місяця, … немов біло-голубе полум'я, … яке іскриться прохолодними довгими листками» [21,с. 46], є тому доказом.
«Здається логічним і закономірним, підкреслює дослідник Н.Пальцев,− що куди б не закинув Р. Бредбері своїх героїв, де б не розгортались його історії−у теперішній Америці чи на Марсі XXI-го століття,−його увагу незмінно захоплюють такі моменти в існуванні та самореалізації особистості, як Мрія, Любов, Подвиг» [23,с. 153]. Зрозуміло, що найкращі герої творів американського фантаста наділені цими рисами. Але не тільки в цьому виражається гуманістична ідея, «дуже важливо, щоб Людина з великої букви жила», − заявляє Р. Бредбері.
Таким чином, пошук нових горизонтів отримує у письменника конкретну і загальну гуманістичну ідею: допомагати людству, добиватись безсмертя, «…рухатись далі, пізнавати Всесвіт, не зупиняючись рухатись назустріч новим світам, будувати нові міста, знову і знову, щоб ніщо на світі не змогло знищити людство» [11,с. 83].
Відчуття життя у повній його величі, відчуття «яскравого метеора», щасливого моменту − це очікування майбутнього, певної мети, якої смішно боятись, але котра повинна досягатися. Вільям та Сюзен Тревіс із оповідання
«Котики-мишки» вирізняються саме бажанням кращого, вищого життя. Незважаючи на те, що ці герої програють у боротьбі, у протистоянні з общиною (представники якої ще більше впевнені у тому, що несуть добро), вони залишаються людьми і не погоджуються з існуючими порядками. Вільям і Сюзен шукають порятунку в минулому. Отже, можна зробити деякі висновки, які виражають філософію активного типу героїв Р. Бредбері (Гуменяк.О.Р «Суть безмежності»( 1995)):
« Сприйняття героями реальності варто охарактеризувати як активне, якщо мова йде про непідпорядкування сліпій владі буття, вироблення волі до супротиву, до «життя, яке сприймається як несправедливе й інтелектуально-нудне».
· Герої Рея Бредбері з активною позицією в житті є носіями гуманістичної думки. Вони виступають головними постулатами в концепції, що підтверджує важливість гуманістичних принципів.
· Всі герої американського фантаста, які належать до «кращих представників людської раси», рухаються до основ правдивого гуманістичного життєвого устрою.
· До характерних прийомів художнього творення при формуванні активного типу характеру в розповідях Рея Бредбері можна віднести сприйняття антитези, що максимально яскраво виражена у кульмінаційній точці конфлікту твору. Значну роль у розповідях американського письменника мають не тільки протиставлення, але й співставлення, ряд дрібних деталей, з'єднаних між собою, як безкінечний ланцюг підтвердження сили духовності людини».
Не менше уваги автор приділяє й пасивному типу персонажів. Ми бачимо, що створюючи героїв, які явно протистоять принципам гуманістичної концепції, Р. Бредбері не переставав бути письменником, який використовував постулати гуманізму. Він лише показував, що може трапитись, якщо не вжити відповідних заходів.
Псевдоцінності домінують над цінностями істини, що розглядаються письменником як невід'ємна риса героя із пасивним ставленням до реальності. Варто зауважити, що при розгляді даних персонажів неможливо допустити помилку, змішуючи термін «ставлення» і «поведінка». Раніше ми говорили про це, але зараз потрібно привернути увагу до даної проблеми. «Інертне ставлення до законів теперішнього світу може прекрасно зливатись з активною життєвою поведінкою, із проявленням агресивної психології» [22,с. 109]. Як правило, в оповіданнях Р. Бредбері ми зіштовхуємося саме з такою агресією, під тиском якої можуть зламатись найкращі представники його художнього світу.
Розглянемо, яким чином проявляється пасивне ставлення героїв Рея Бредбері до законів реальності.
В оповіданнях американського фантаста «Вельд», «Карлик», «Котики-мишки» можна побачити явну боротьбу протилежних сторін. У першому його творі − це боротьба подружжя (Джорж і Лідія Хедлі) та їх дітей (Пітер та Венді). Для Бредбері діти − це створіння, у яких «любов і ненависть − все перемішано… А якщо нічого не можна пробачити тому, у кого влада над тобою ? Ось і звідси розвивається дитяча жорстокість» [24,с. 64]. Це головна із проблем, що турбує письменника. «Життя дитини, позбавлене духовності, справді страшне. Особливо, коли жорстокі діти спричиняють біль слабшим від себе або дітям, рівним собі за силою, щоб замахнутись на більш серйозного супротивника (згадаємо твір «Все літо в один день»). Якщо в руках дітей з'являється така сила, вони стають страшною зброєю, спрямованою проти духовних цінностей.
Так, в оповіданнні «Вельд» ми бачимо ілюстрацію результатів цієї ненависті: батьки намагаються перевиховати розбещених дітей і помирають, не витримавши боротьби із душевною черствістю Пітера і Венді та їх ненависною агресією. І все ж у дитячій жорстокості є пояснення причини її появи: «Ви більше всіх розпещуєте своїх дітей, −
говорить Джоржу і Лідії друг сімї Девід Макклик − а тепер закрутили гайку …Діти хочуть різдвяного діда» [13,с. 127]. Таким чином, стає зрозумілим конфлікт між двома сторонами. За словами дослідника творчості Р. Бредбері П. Молітвина, «по-справжньому страшними є не ті твори, де показано явне зло, а те, де письменникові зустрічається дрібне зло, яке завчасно не було знищено і яке в кінцевому результаті перетворює людей в образи страшніші, ніж інопланетні монстри…» [24,с. 59].
Діти із травмованими душами виростають у дорослих, чиє життя сповнене ненависті, егоїзму. Ральф Бенгорт в оповіданні «Карлик» − один із них. Він та Емі − дівчина, яка з ним працювала − це два образи, характери, які є повною протилежністю. Для їхнього створення автор використовує антитези. Ральфу не притаманне ні співчуття, ні почуття поваги, ні бажання допомогти людині, все те, що притаманне Емі . Для нього карлик, який навідувався в його атракціон кривих дзеркал, − всього лише «страшний чоловічок, який нагадував людину, що запхали під прес, а тоді набили ватою − морщину за морщиною, поки тіло не обернулось в безлику масу з розпухлим лицем із широко-розплющеними очима» [6, с. 218].
Що стосується Емі, то вона бачить у містері Бігі ( так звати карлика, його ім'я − це явна іронія над його ростом) «…маленьку сильну людину з великою душею, немов світ» [23,с.150-151]. Жорстокий вчинок Ральфа суперечить всім законам гуманістичної концепції. Він підмінив дзеркало, у яке приходив дивитись містер Біг і у якому хоча б там бачив себе великим, струнким і красивим, на нове, що зображало крихітними і кривими потворами навіть тих людей, які були прекрасними. Р. Бредбері твердить, що як не змінюй ріст, але однаково розум від того не збільшиться. Тож не випадково він показує в останній сцені фальшивий образ Ральфа. Риси цього героя стають схожими на його внутрішнє світобачення. «Із дзеркала на нього дивиться гидка маленька потвора, що близько двох футів росту, із блідим і стиснутим усередину обличчям» [6,с. 221].
Пасивність героїв, що суперечить законам гуманістичної концепції Бредбері, у поєднанні з їх активною поведінкою, яка спричиняє шкоду довколишнім, можна побачити в оповіданні «І вдарив грім». Помилку, яку скоїло людське суспільство, практично неможливо виправити. Письменник підкреслює, що часом через наші забаганки і бажання поживи, небезпечні ігри з минулим в майбутньому може статись непоправне. «Припустімо, що ми вбили у минулому мишу,− роздумує один із героїв твору Тревіс, − це означає, що всіх майбутніх нащадків цієї миші не буде, винищаться мільйони мишей…Не вистарчить десяти мишей − помре одна лисиця − загине багато форм життя…І первісна людина, від якої могла б виникнути ціла цивілізація, знищена. Це те ж саме, що вбити одного із внуків Адама…Смерть однієї первісної людини − це смерть мільярдів його нащадків, задушених ненародженими. Незважаючи на таку серйозну небезпеку, заради грошей організовують «сафарі в часі», бо не бажають зрозуміти, що приховує в собі ця невинна забава» [20,с. 65-66].
Те, що автор у вищезгаданому творі торкається глобальних проблем, не має й сумніву. Відносини героїв Р. Бредбері між собою, їх зв'язок з навколишнім середовищем розглядалися багатьма дослідниками. Одні із них стверджують, що в основі світогляду письменника лежить зв'язок людей одне з одним, що всі герої прекрасно розуміють один одного, навіть коли мовчать або протистоять між собою. Інші дослідники наполягають на тому, що більшість героїв Р. Бредбері самотні, їх внутрішній світ прихований від людей, що кожний говорить про своє, не дослухаючись до думки іншого.
Підсумовуючи, можемо визначити основні характерні риси пасивного героя (Брітіков А. «Науково-фантастичний роман» (1970)):
« Сприйняття героями дійсності потрібно охарактеризувати як пасивне, якщо мова йде про те, що в світогляді героїв домінують псевдоцінності.
· Герої Р. Бредбері із пасивним ставленням до дійсності можуть бути умовно розділені на героїв з активною ( в окремих випадках агресивною) поведінкою та інертних персонажів. Перші можуть спричинити оточуючим біль і страждання, інші ж замкнуті в своїй пасивності, бо піддалися бездуховному життю, як всередині, так і назовні.
· Отже, герої пасивного типу характеризуються саме агресивною поведінкою, активними діями, які направлені на руйнування загальнолюдських законів і цінностей».
Таким чином , використовуючи принцип антитези в образній системі, Бредбері ще раз підкреслив найголовніший постулат своєї гуманістичної концепції: людина народжена для любові і добра, саме ці найвищі моральні цінності дають їй сили протистояти руйнівному процесу нівеляції та втрати духовності.
2.2 Своєрідності твору «451° за Фаренгейтом» Р.Бредбері.
Р. Бредбері − відомий американський письменник-фантаст. Здається, він ніби з жахом зазирає в майбутнє, бо зневірився в цивілізації. Більшість його оповідань огорнена сумом. Майбутнє уявляється письменнику в темних тонах. Особливо чітко це зображено у романі «451° за Фаренгейтом». Роман-антиутопія вперше побачив світ у 1953. Цей роман Р. Бредбері надрукував на взятій напрокат у громадській бібліотеці друкарській машинці на основі рукописних заміток. Скорочений до новели роман був надрукований в журналі «Galaxy Science Fiction» у 1951 році. 1954 року роман був надрукований частинами в перших числах журналу «Playboy».
І сьогодні роман цілком актуальний, влучно зображує сучасні тенденції та психологічні особливості особи в споживацькому суспільстві.
Філософська концепція автора проявляється в романі не тільки через символіку та інтерпретацію духовних традицій, а й, що дуже суттєво, через світопізнавальне кредо героїв. У певному плані книга представляє собою діалог, або дискусію, в якій кожен з учасників − персонаж ,прагне відстояти своє бачення життя, своє «я». Кожен герой проповідує власне «віроучення», будучи в якійсь мірі пророком і претендуючи на роль духовного вчителя для Монтега, а в особі Монтега − для всього бентежного, спраглого докопатися до сенсу життя людства. Таким чином, можна розділити всіх діючих осіб книги на дві групи: перша - виразники «офіційної» ідеології, які вважають небезпечним всякого роду інакомислення: Бітті, дружина Монтега Мілдред, її подруги; друга - так звані «дисиденти» − Клариса, Фабер, Гренджер. Гай Монтег за образом свого мислення знаходиться десь між ними спочатку ближче до перших, потім − до других.
Кожен з персонажів виступає на сцені зі своїм монологом, послідовно підштовхуючи головного героя до вироблення власного кредо. Він мучиться сумнівами: чи треба прислухатися до світу, як Клариса, або залишитися до нього байдужим, як Мілдред? Чи треба змиритися з необхідністю знищення всього того, що виходить за рамки масового рівня культури, як вважає Бітті, або намагатися зберігати моральні та культурні цінності, як пропонує Фабер? Всі ці люди залишають незгладимий слід у душі Монтега, спілкування з ними сприяє формуванню його світогляду.
Але персонажів-наставників слід розглядати не тільки в сюжетному контексті. Адже роман Р. Бредбері − це ще й філософська алегорія. Герої-філософи потрібні йому, щоб з їх допомогою висловити ту чи іншу точку зору. З їх допомогою письменник розмірковує про долю світу, про культуру, про загальнолюдські проблеми. І, слід відзначити, навіть в рамках єдиної ідеології форма філософського мислення героїв книги аж ніяк не одна і та ж.
Клариса сприймає життя безпосередньо, емпірично, її оцінки - здебільшого прямі висновки з її особистого, практичного досвіду: «…Я все-таки люблю спостерігати за людьми. Іноді я цілий день їжджу в метро, дивлюся на людей, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені хочеться знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть».
Мілдред − завжди готова прийняти точку зору більшості. Її філософія − це філософія натовпу. У неї немає особистої думки, вона не може аргументовано обґрунтувати правильність або неправильність тієї або іншої дії. Вона мислить штампами, як і її приятельки місіс Фелпс і місіс Бауелс, що з'являються в одному з епізодів. Зовсім інша річ − брандмейстер Бітті. Він знає, про що говорить. І він, мабуть, найбільш складна і чи не найтрагічніша постать в книзі: адже він сам змушує Монтега вбити його. Недарма Фабер підозрює, що Бітті − їх однодумець. Бітті розумний, він здатний самостійно мислити, він говорить переконливо, з більшістю аргументів. І все ж його монолог біля ліжка людини, яка переживає духовну кризу (після спалення живої жінки в будинку разом з книгами) Монтега двозначний: з одного боку, він виправдовує знищення культурних цінностей, з іншого − висловлює скептичне ставлення до масової культури: «Журнали перетворились в різновид ванільного сиропу. Книги − в підсолоджені помиї… Але читач добре знав, що йому потрібно, і, кружляючи у вихорі веселощів, він залишив собі комікси. Ну і, розуміється, еротичні журнали… Тепер, завдяки їм ви можете завжди бути щасливі: читайте собі на здоров'я комікси, різні там любовні сповіді і торгово-рекламні видання».
Бітті цілком усвідомлює, до чого котиться їхній світ. Але, розуміючи неправильність цього шляху, він все-таки робить вибір − пристосуватися, стати таким, як усі. І тільки коли вже нічого не виправити, він розуміє свою помилку і вмирає, тому що у нього немає іншого виходу: ні повернути назад, ні йти вперед він не може.
Фабер в оповіданні грає роль критика. Він чинить опір існуючій Системі по-своєму: зовні ведучи такий же спосіб життя, як усі, а наодинці з собою залишаючись «старомодним» університетським професором. Його промови часом здаються навіть зайво пихатими, він любить вчити, наставляти, він схильний навіть бурчати. Але і Фабер іноді відчуває себе безпорадним: «…При всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи не знаходив у собі сили вступити в суперечку з симфонічним оркестром із сотні інструментів, який ревів на мене з кольорового та об'ємного екрану наших жахливих віталень… Сумнівно, щоб один глибокий старий і один зневірений пожежник могли щось змінити тепер, коли справа зайшла вже так далеко…». Це скоріше пасивна ідеологія, філософія критики, а не дії.
Активні мислителі − «люди-книги». Їх устами говорить Гренджер: «…За ці двадцять або більше років ми створили щось на кшталт організації та намітили план дій». Їх філософія − це філософія дії, вони заучують напам'ять зміст книг, тримають зв'язок один з одним і розробляють принципи, нехай і утопічні, на яких буде побудовано нове, посттехнократичне суспільство. Міркування вони підкріплюють вчинками.
Власне, зустріч з кожним з «вчителів» для Монтега співвідноситься з одним з етапів його духовного розвитку. Спілкування з Клариса пробуджує в ньому сумнів у правильність життєвого вибору, з Мілдред і її подругами − відкриває очі на порожнечу його існування, з Бітті − дає розуміння причин духовної кризи в суспільстві, з Фабер − дозволяє назвати нарешті речі своїми іменами, з Грейнджер і його однодумцями − допомагає визначити своє життєве призначення. Кожен з цих персонажів є, таким чином, в якомусь сенсі частина самого Гая Монтега, дзеркало його філософських роздумів.
Місце, яке займає роман «451° за Фаренгейтом» в літературі, безпосередньо пов'язане з його основними філософськими ідеями. Саме з цієї точки зору традиційними розглядають його критики. Один з авторів виданого в США збірника статей про Рея Бредбері Дж. Уатт називає цей твір «оригінальним зразком жанру» роману-застереження» і» єдиною великою символічною антиутопією нашого часу», А. Мірліс у своїй дисертації «Сучасна науково-фантастична література» − «соціальним романом у формі наукової фантастики». А. Пальців в передмові до одного зі збірок Р. Бредбері російською мовою пише, що «американському учневі британських антиутопістів вдалося подарувати своїм читачам щось принципово нове: ліричну антиутопію, в рамках якої найважливішим каталізатором кризового стану суспільства виступало стан душ, емоційна збентеженість його членів».
Нас цікавить передусім філософський підтекст роману. І з цієї позиції можна назвати його не тільки літератур-літературних або соціальної антиутопією, а й філософським романом про долю нашої культури і цивілізації, порівняльним за своїм значенням з «Занепад Європи» О. Шпенглера. Це спроба осмислити глобальні соціальні тенденції сьогодення, насамперед, визначити місце людини у завтрашньому світі. Середовище, що оточує людину − це система, яка змушує його відповідати самому собі. «…Складний небувалий навколишній світ чудес науково-технічної революції буде «тягнути» гомо сапієнс, «утокмачуючи» в нього властивості, які цій системі потрібні…», − пророкує письменник. Однак не можна зупинятися на досягнутому − це веде до занепаду всієї системи. Необхідно подолати застій, стати на шлях подальшої еволюції − така основна морально-філософська ідея роману.
Фантастичний роман Р. Бредбері відразу зазнав цензурування в країні. Було видано два варіанти, одне видання − для дорослих, друге − для школярів. Видавництво Ballantine Books, що робило видання для шкільних бібліотек, самовільно змінило деякі рядки зі словами «прокляття», «аборт», «пекло», а 2 фрагменти тексту переписало, що було порушенням авторських прав. Ніяких пояснень про зміни тексту читачам не надали, тобто цензура була прихованою, таємною. Друкування паралельних видань − повне для дорослих і цензуроване для школярів − тривало шість років. Потім ще шість років продавали лише цензуроване видання. Утиски цензури були помічені лише у 1980 р. прихильником Р. Бредбері. Тільки після цього автор домігся у видавництва друку лише повного тексту роману, інакше ті мали сплатити грошове стягнення.
Численні утопії Середньовіччя обіцяли людині щастя на землі. Хто ж проти нього? Чи ж не письменник чи XX століття, насмілився зазіхнути на святе право людства? У тому-то й річ, що він створює антиутопію, у сюжеті якої неупереджений погляд на суспільство майбутнього, що нагадує нам наше сьогодення: все та ж спроба направити людину на істинний шлях до щастя, який лежить в області нещадного заперечення всього негативного в сучасній цивілізації, зокрема, відносини до духовної культури, згустком якої є книга. Російський літопис залишив захоплюючу оцінку: «Це − річки, які наповнюють всесвіт, це − джерела мудрості…»
«…451 градус за Фаренгейтом − температура, при якій загорається і горить папір». З цього епіграфа починається роман Р. Бредбері. Автор ставить питання: «Чому над книгою зібралися хмари, що їй загрожує?» − І переносить нас у світ майбутнього, світ, де техніка на межі фантастики, де всі люди «живуть за законом», мислять стандартно. Там заборонено тримати книги в будинках, пожежні там вже не гасять пожежі, а тільки розпалюють їх. Це світ швидкостей, веселощів, цифр, в якому люди не пам'ятають свого минулого, не думають про майбутнє[30, с. 91].
Звернемося до головного героя роману. Гая Монтега − пожежника. Він насолоджується пожежею, йому здається, що він диригент, виконуючий симфонію вогню, руйнації. Йому подобається перетворювати на попіл не просто папір, а подерті обвуглені сторінки історії, але він цього не розуміє: він божевільний, сліпий душею, він вписався в уклад фантастичного міста. Але незабаром дізнаємося й інше: він романтик, дитина. У ньому живуть два начала, але друге задушене, приховано, майже померло.
Чому ж головний конфлікт роману проходить через душу і долю нашого героя? Вдивимося у його внутрішній світ. Перша тріщина у свідомості Монтега з'явилася при зустрічі з Кларисою Макеллан, дівчиною, яка жила не за законами цього міста, яку всі вважали божевільною за те, що вона була не така, як інші. Її світом були кульбаба, крапельки дощу, ганок, роса, місяць, вітер… У Клариси живі, сяючі очі, вона духовно наповнена. Вона сама природність і життя. Після зустрічі е цією дівчиною Монтег «розколовся навпіл». «Йому здавалося, ніби навколо віє найтоншим ароматом свіжих абрикосів і полуниць. Він озирнувся і зрозумів, що це неможливо, − адже на дворі осінь» [9, с. 96]. Клариса запалила в душі Гая ту іскру, яка в ньому часом спалахувала і негайно згасала, задавши йому запитання, над яким Монтег ніколи раніше не замислювався: «А чи щасливі ви?» (Це ж питання задає нам Бредбері.) «Як схоже її обличчя на дзеркало. Чи багатьох ти ще знаєш, хто міг би так відбивати твоє власне світло? Люди більше схожі на факели, які палахкотять щосили, поки їх не погасять. Але як рідко на обличчі іншої людини можна побачити відображення твого власного обличчя, твоїх найпотаємніших, трепетних думок!» (Він часто, милувався її будинком з ганком, затишним світлом над столом, де зібралася разом і про щось розмовляє з сім'єю, живими особами.)
Після цієї зустрічі звичний власний будинок здався Монтегові холодним, облицьованим мармуром, склепом, непроникним мороком. У ньому немає ні натяку на залитий срібним сяйвом місяця світ за вікном. Кімната здається схожою на могилу, куди не долітає жоден звук великого міста. Він побачив дружину: «спалене хімічною завивкою, ламке, як солома, волосся, очі з тьмяним блиском, нафарбований вередливий рот».
А ось інший портрет Міллі: «розпростерта на ліжку, не вкрита і холодна, як надгробна статуя, з застиглими очима, спрямованими в стелю, немов притягнутими до нього невидимими сталевими нитками» [8, с. 86]. «Черепашки» та телевізійні «родичі» замінили їй чоловіка, дітей, матір, власні думки. Мілдред − духовно мертва, спустошена жінка, жертва швидкостей, задоволень, реклам…
«Монтег плакав не тому, що дружина може померти, а тому, що, якщо вона помре, це не викличе у нього сліз».
Справжнім потрясінням став для нього вчинок жінки, яка загинула разом зі своїми книгами. Її смерть − форма протесту проти цього світу, бунт проти законів міста. І в її будинку Монтег таємно бере кілька книг. «Загадкова книга тріпотіла у Монтега під пахвою, штовхала його в груди, як живе серце». Він хоче знати, що ж таке написано в книгах, чому жінка згодна померти, але не розлучатися з ними? Монтег хоче, щоб його вислухали, і звертається до професора Фабера: «У нас є все, щоб бути щасливими, але ми нещасні. Чогось немає. Я шукав всюди. І я подумав: може, книжки мені і допоможуть?» Фабер відповідає йому, що книги − тільки одне з сховищ, де люди зберігають те, що бояться забути. «Чари лише в тому, що вони (книги) говорять, в тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. Книги мають якість, у них є особа. Вони дихають. Ви знайдете в ній життя, живе життя, що протікає перед вами в невичерпному своєму розмаїтті. Чим більше часу, чим більше правдивого зображення різних сторін життя на квадратний дюйм паперу, тим більше «художня» книга. Хороші письменники тісно пов'язані з життям. Тепер вам зрозуміло, чому книги викликають таку ненависть, чому їх так бояться? «Фабер відповідає на запитання автора:» Вони показують нам пори на обличчі життя. Ми живемо в такий час, коли квіти хочуть харчуватися квітами ж, замість того, щоб пити вологу дощу і солі жирної ґрунту». Фабер пояснює Гаю, що все в цьому світі прагне підкорити людину, нав'язати йому своє, що навіть чотиристінні телевізори говорять йому те, що він повинен думати, вбивають це в голову. У цьому світі вас так стрімко призводять до заданих висновків, що ваш розум не встигає обуритись і вигукнути: «Та це ж найчистіша дурниця!» Вас мнуть, як глину, і формують за своїм бажанням. Цей урок професора залишився в душі Монтега, все ще перебуває під владою брандмейстера Бітті.
Чим же той виправдовує спалення книг? Він вважає, що це турбота про людину. Це зберігає його спокій і щастя. А книги сіють розбрат, смуток, зло, і тому їх треба знищити, − так пояснює брандмейстер. Бітті − філософ-цинік[23, с. 111]. Він дуже розумний. Він все знає. Він сильна людина і голос його обволікає, як масло. Бітті у всьому бачив підтвердження того, що «треба вибивати з голови людей почуття і думки цифрами, начиняти їх нешкідливими фактами, поки їх не занудило, − нічого, зате їм буде здаватися, що вони дуже освічені. У них навіть буде враження, що вони мислять, що вони рухаються вперед, хоч насправді вони стоять на місці». Він висловлює антилюдяну ідею необхідності масової культури, інтелектуального стандарту, манкуртства, забуття свого коріння, культури, історії. Типова, стандартна є людина зручною: вона не здатна до бунту. «Люди будуть щасливі, бо факти, якими вони напхані, − це щось незмінне. Але не давайте їм такий слизькій матерії, як філософія чи соціологія. Не дай Бог, якщо вони почнуть будувати висновки і узагальнення! Бо це веде до меланхолії!» Бітті вважає себе» борцем за щастя». «Ми охороняємо людство від тієї незначної купки, яка своїми суперечливими ідеями та теоріями хоче зробити всіх нещасними. Ми − сторожа на греблі. Слідкуйте, щоб потік меланхолії та похмурої філософії не захлеснув наш світ. Ви навіть не розумієте, як ми з вами потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня» [9, с. 76]. Вітті здогадався, що відбувається в душі Монтега, і хотів зупинити його прозріння. Але Монтег читає книги, вони відкривають йому світ, і Гаю стають зрозумілі слова Фабера: «Книги існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки». «Все, що ви шукаєте, Монтег, існує в світі, але проста людина хіба тільки одну соту може побачити своїми очима, а інші 99% він пізнає через книгу». Шлях Гая − це шлях подолання стандартності мислення і перетворення на зомбі. Він починає розуміти, що в суспільстві відбулася справжня інтелектуальна та духовна катастрофа: живий вчитель у класі замінений на телеурок, і діти «мстять» за таке виховання биттям скла, жорстокими іграми на батьківських автомобілях. Діти не віддають собі звіту в тому, що їм до смерті набридли комікси, реклами, оглушлива музика, телевізор-монстр, який пожирає почуття і мрії, що вселяє: «Геть все, що породжує тривогу!», Набридли нескінченні конкурси на краще знання популярних пісеньок, головного міста в штаті. Більше спорту, більше клоунади в театрі, більше розваг! Класиків потрібно скорочувати в обсязі до 15-хвилинної передачі по радіо! Страшні гасла, страшні ідеї, що стоять за ними[18, с. 232]!
Монтег не боїться тепер ні «механічного пса», ні Бітті, ні всієї техніки, яка переслідує його по місту, коли внутрішній бунт героя вилився у справжню війну. З ним − Вічна книга, Біблія, багатство якої розкрив йому професор. Знищивши свій мертвий дім, герой братається з бродяжками, але не простими, а тими, хто зберігає в пам'яті своїй те, що напрацьовано людством: вірші, повісті, романи. Монтег і «люди-книги» пішли з цього міста − міста мертвих.
Автор роману висловив ставлення до бездуховного суспільства, яка проміняла красу і мудрість книги на індустрію задоволень і безпам'ятство. Але в той же час нагадав усім нам притчу про птаха Фенікса, яка спалювала себе на багатті, але всякий раз відроджувалася з попелу. Може бути, і ми, люди, перестанемо споруджувати похоронні багаття з книг (а це робив Гітлер в 1938-1945 роках); перестанемо вести війни, в пожежах яких згоряють бібліотеки; перестанемо труїти тих, хто пише правду (згадаємо долю роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита» та його автора); приведемо в порядок всі книгосховища, щоб у них не було гнилі і цвілі.
2.3. Повість про дитинство Рея Бредбері ‹‹Кульбабове вино››
Сама назва твору Р. Бредбері – ‹‹Кульбабове вино›› (Dandelion Wine) – нагадує про щось таке знайоме, казкове і недосяжне. Як дитинство, спогади про яке пронизані сонячними променями, незабутніми запахами та враженнями, зеленню літа та радістю буття.
Безперечно, ця повість про дитинство, про що свідчить і головний її герой Дуглас Сполдінг. Багато подій з твору ми бачимо саме його очима. Та й час, у який відбуваються події твору, – безтурботне літо – один з найкрасномовніших символів дитинства, що асоціюється з канікулами, свободою, пригодами та новими відкриттями. Чи не відкриття усвідомити, що тенісні туфлі – це щось більше ніж просто взуття, це спонукання не стояти на місці, рухатися вперед, діяти. Чи слід говорити, що розумінням того, що щось у житті постійно повторюється, а щось трапляється вперше – ‹‹відкриття й одкровення›› – і є отими осяяннями, крапельками істини життя, що час від часу прослизають у нашу свідомість. Можливо, це і є дорослішання. І погодьтеся, не так просто прийняти на віру, що тато й дідусь знають не все на світі. Від цього твердження починає хитатися весь дитячий світ[23, с. 208]…
Однак якщо придивитися уважніше, дитинство – не основна тема твору. Головне – це пошуки сенсу, пошуки тої таємниці життя, що й робить його таким привабливим, жахливим і прекрасним водночас, неповторним та унікальним. І цю лінію автор непомітно, але чітко веде через увесь твір. Найперше – це сцена у лісі, коли Дуглас усвідомлює себе живим, не просто людською істотою, одним з багатьох собі подібних, але живою людиною, яка чує, як росте трава, як міниться світло крізь листя дерев, як дихає земля, як снують найдрібніші комашки, як в унісон з цим різнобарвним світом живе він сам. Після того йому й приходить думка вести записи, спостерігати, вбирати в себе світ. І тут, можливо, цілком закономірно загадується Вільям Блейк, який твердив, що весь світ – у краплинці, у піщинці
Однак ‹‹Кульбабове вино›› – це повість не лише про Дугласа, а про ціле містечко Грінтаун з його старожитнім укладом і про мешканців. Не дарма оповідається про Лео Ауфмена, що взявся збудувати машину щастя. Йому це вдалося, дивовижно, але вдалося. Однак результат перевершив усі сподівання, оскільки ця машина дарувала лише ілюзію щастя, його прагнення, нездійсненність бажаного, а не саме щастя. І ключовим тут, мабуть, є слово машина – у сенсі, що штучний механізм ніколи не втішить людину, не зрозуміє її, не підтримає, словом, не принесе радості та щастя. Однак у творі Бредбері змальовує нам і зовсім іншу машину – машину часу, якою є людська пам’ять. Ця машина працює дивовижно, створюючи барвисті живі картини минулого, які невидимими нитками з’єднані з теперішнім. Ця машина працює безвідмовно і, безперечно, приносить багато втіхи: і хлопчакам, і старому полковнику Фрійлі[21, с. 78].
Невеличкі епізоди (про прабабусю Дугласа, що буда душею їхньої сім’ї та будинку, про бабусю, яка в ідеальному порядку втратила весь свій куховарський хист та запал, про лахмітника містера Джонаса, який десь там полишив достаток та комфорт тільки з йому відомих причин, про останню подорож трамвая) непомітно вплітаються в основну сюжетну лінію, одначе забери їх, і повість втратить половину свого чару та сенсу. Оскільки маленькі радощі і смутки, страхи та сподівання, незначні події та якісь передчуття, одним словом дрібниці і складають наше життя.
Кульмінацією твору ‹‹Кульбабове вино›› варто назвати хворобу Дугласа. Всі думають, що виною тому спека, нестерпна спека. Однак містер Джонас, той самий лахмітник, розпізнав у хлопчикові людину, що надто рано впав у зажуру. Воно й не дивно, стільки прозрінь та осяянь звалилося йому на голову того літа, що й будь-хто інший на його місці відчув би себе безпомічним старцем у 10 років, особливо перед обличчям смерті, невідворотної як сам поступ часу. А лік цьому – пляшечка з ‹‹Зеленою сутінню››, відбірно чистим повітрям. А зелений – це ж колір надії, це колір природи, колір самого життя. І хоча повість на цьому не завершується, своєї головної мети автор досягнув. Мабуть він і хотів показати, що життя – надзвичайно різноманітне, сумне і радісне, страшне, жорстоке, дивовижне, ніколи до кінця не зрозуміле. І сенс життя у ньому самому. Людина сама творить сенс життя, коли відчуває себе його невід’ємною часткою, чарівником і творцем.І страх смерті, який переживає у певний період кожна людина, тут не перепона[18, с. 147].
Таким чином можна зробити висновок, що «Кульбабове вино» −повість
не лише про дитинство. Головне – пошуки сенсу, пошуки тої таємниці життя, що й робить його таким привабливим, жахливим і прекрасним водночас, неповторним та унікальним.

Приложенные файлы

  • docx 19306320
    Размер файла: 51 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий