0264560 661EE kucheryavenko m p finansove pravo..

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого







Фінансове право України

підручник
За редакцією доктора юридичних наук М. 77. Кучерявенка





















Глава 1
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
ПОНЯТТЯ ФIНАНСIВ
І ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ
§ 1. Поняття фiнансiв.
Фінансова система держави
Забезпечення реалiзації внутрiшніх i зовнішніх функцiй держави неможливо без наявностi й використання фiнансових ресурсiв. Саме за рахунок акумуляцi коштів у власностi держа ви, формування спецiальних фондiв створюють можливість i врештi-решт iснування самої держави.
Розумiння сутностi й призначенкя фiнансiв, особливостей їхнього функцiонування пов’язано з природою й функцiями держави, здiйсненням розширеного вiдтворення, наявнiстю товарно-грошових вiдносин. Формуючись у сферi матерiального виробництва, основна маса грошовик доходiв згодом трохи трансформусться, перетворюється, рухасться в межах рiзних правових режимів. У цих умовах утворюеться своєрiдний об’ективний двосторонній зв’язок фiнансiв і держави. З одного боку, природа фiнансiв, їхнi форми, розміри фондiв визначають можливості держави, завдання й напрями її дiяльностi, гарантують фiнансово забезпеченi перспективи державного розвитку. З iншого боку, за допомогою фiнансiв держава активно впливає на всi сторони процесу вiдтворення. З їхньою допомогою вiдбувається розподiл результату вiдтворення- сукупного суспiльного продукту, перерозподiл i доведення його складових частин до кiнцевого споживача. За рахунок фiнансових ресурсiв стимулюють розвиток виробництва, підтримують об’єктивнi та рацiональнi пропорції розвитку суспiльного виробництва, держави в цiлому
Наявнiсть фiнансiв об’сктивно пов’язано з потребою вилучення, формування та розподiлу державою частини сукупного суспiльного продукту. Цим визначено й призначення фінансів розподiл 1 перерозподiл сукупного суспiльного продукту в грошовiй формі. Саме це притаманно ознакам фiнансiв, їхньому
мiсцю й ролi, особливостям прояву, формам закрiплення i регулювання державою.
Особливостi фiнансiв визначають кiлькома положеннями:
1. Фiнанси тiсно пов язані з природою i функцiями держави, визначено її формами й завданнями державного розвитку на конкретному етапi.
2. Фiнанси становлять специфiчнi, однорiднi відносини мiж державою, юридичними й фiзичними особами з приводу формування, розподiлу та використання централiзованих і децентралiзованих грошових фондiв.
3. Фiнанси нерозривно пов’язанi з iснуванням товарно-грошових вiдносин.
4. Фiнанси пов’язані з розподiлом i перерозподiлом частини сукупного суспiльного продукту.
Наявнiсть фiнансiв дозволяє державi формувати фонди грошових ресурсiв суспiльного призначення як у централiзованiй, так i в децентралiзованiй формах. У процесi формування та використання централiзованих грошових фондiв держава впли ває й на утворення, й на витрачання децентралiзованих коштiв, встановлює та гарантує спецiальнi правовi режими їнього iснування.
Зауважимо, що предметом фiнансового публiчно-правового регулювання є не фiнанси взагалi як вичерпна сукупнiсть усiх коштiв у державi, а тiльки публiчнi фiнанси, тобто тi, власником яких є держава й територiальнi громади. Саме тому публiчний аспект фiнансiв і вiдмежовує предмет регулювання, проводить межу мiж публiчними та приватними фiнансами, коли останнi охоплюють диспозитивнi вiдносини й не є предметом фiнансового права.
Навряд чи потрiбно в цьому випадку зупинятися на великих iсторичних екскурсах щодо динамiки розвитку цiєї категорiї. Однак, досить примiтний генезис самого термiна «фiнанси». Фiнанси (finis латинською), починаючи з ХIII ХIУ столiття, мiцно пов’язують iз поняттям, що означає розрахунок, закiнчення термiну платежу, погашення грошового зобов’язання, виплату суми грошей. Трохи пiзнiше специфiчний акцент дав нiмецький корiнь цiєї категорiї, що означає «хитрий, спритний, пiдступний», що, мабуть, мало неабияке значення пiд час виконання грошових зобов’язань у той час. І тiльки в ХУI-
XYII столiттi (спочатку переважно французьке значения терміна) категорiя фiнаксiв стала позначати господарську дiяльнiсть держави, ії фiнансовi ресурси. Той змiст фiнансiв, що сьогоднi i асоціюється з цією категорiєю, мiцно узвичаївся до початку ХIX столiття.
Саме з цього часу фiнанси стають багатоаспектною категорією, яка охоплює економiчне, соцiальне, правове значення.Природно, що насамперед це система вiдносин (економiчних, соцiальних, правових), але, мабуть, доречно звернути увагу й на прикладне значення фiнансiв. Правова категорiя фiнансiв безперервно виявляється в тих формах, якi на сьогоднi прийняті й використовуються законодавством. Тому потрiбно розрiзняти фiнанси як систему вiдносин, що регулюють рух державних коштів, і як систему понять, категорiй, закрiплених і використовуваних законодавством (дохiд, прибуток, собiвартiсть, ціна тощо). В цьому випадку доречна аналогiя з фiлософськими категорiями «змiст» і «форма» Фiнанси як система правових відносин визначають змiст явища. Законодавче ж закрiплення їх показує наскiльки в даний момент цi вiдносини усвiдомленi, зрозумілі, сприйнятi, в якiй формi їх закрiпив законодавець.
Фiнанси як правову категорiю можна використовувати в двох аспектах:
1) широкому (мiжгалузевому);
2) вузькому (фiнансово-правовому).
В першому значеннi фiнанси (чи окремi їхнi аспекти, боки) використовують багато галузей права й мають загальногалузеве значення. Наприклад, поняття цiни, вартостi, доходу тощо це вiдносини, що регулює і цивiльне, і фiнансове, і адмiнiстративне, і трудове право та iншi галузi. В другому випадку йдеться про публiчне значення фiнансiв, виключно грошових фондiв держави й територiальних громад. У цiй ситуацiї загальногалузеві поняття, категорiї набувають спецiально-галузевого характеру й значення, виражають специфiчнi, однорiднi фiнансово-правовi вiдкосини. Загальногалузевi категорiї доходу, вартостi, і ціни набувають фiнансово-правового значення.
Фiнанси, що становлять вiдносини мiж людьми з приводу формування, розподiлу й використання грошових фондiв, тiсно пов’язано з грошима, коштами, що, однак, не дозволяє поставити мiж ними знак рiвностi. Фiнансовi вiдносини, будучи пе-
реважно грошовими вiдвосинами, не адекватнi їм, адже за їхнiми межами залишаються вiдносини, що регулюють сплату штрафiв (адмiнiстративне право), вiдносини купiвлi-продажу (цивiлъне право), вiдносини щодо виплати заробiтної плати, пенсiй (тру дове право) та iншi вiдносини, пов’язанi з рухом грошей, якi не є фiнансовими.
Слiд вiдзначити iсторичний характер фiнансiв, iхнє спiввiдношення з грошима, що й дозволяє сформувати основу розмежування цих категорiй. Фiнанси, беручи участь у регулюваннi обмiну й споживання, були пов’язанi з виникненням розвитком товарно-грошових вiдносин. Вони iснували на рiвні примiтивних форм, брали вже участь у стихiйних, епiзодичних випадках обмiну. А. Смiт, Д. Рiкардо, К. Маркс, аналiзуючи розвиток вартостi, видiляли чотири її форми, що вiдображають певнi якiснi етапи. Перша (проста, одинична чи випадкова) форма вартостi характеризувала нерегулярнлй, стихiйний обмiн товарiв. Природно, що нi про якi грошi чи специфiчнi еквiваленти тут не йшлося. Друга (еквiвалентна) форма вартостi характеризувала стiйкi форми обмiну, означала появу потреби в певних еквiва лентах вартостi. Третя (загальна) форма вартостi передбачає появу єдиного, загального еквiвалента, але це знов ще не грошi. На цiй стадiї могли використовувати хутра, бруски залiза тощо. Але дiйсно загальним еквiвалентом у цей перiод стає худо ба. Досить эгадати скарбницю давньоруських князiв (скотарницю) чи її скарбника (скотарника). Та й саме загальне поняття заможностi, багатства «капiтал» теж пов’язано з цим етапом (сарut лат. голова), коли голова худоби асоцiювалася з добробутом особи. І тiльки четверта (грошова) форма вартостi зумовить формування й використання саме грошових фондiв. Таким чином, фiнанси «старiшi» грошей.
Фiнансовi відносини пов’язано не тiльки з грошима. Певною мiрою до них належить і група натуральних вiдносин. Звiсно, вони нерозривно пов’язанi чи похiднi вiд грошових, але не адекватнi їм. Наприклад, чинне законодавство закрiплювало можливiсть сплати податку в натуральнiй формi (фiксований податок із сiльськогосподарських виробникiв), хоча за своєю природою податок це грошовi надходження. Фiкансовi вiдносини охоплюють і вiдносини забезпечення обов’язку щодо сплати податку (реалiзацiя майна платника податкiв). Природно, що ці вiдносини або опосередковують грошовi, або пов язанi з визначеними труднощами, мають тимчасовий характер. Однак i це вiдзначає неадекватнiсть фiнансiв і грошей. Об’ективку потребу фiнансiв обумовлено iснуванням держави, наявнiстю товарно-грошових вiдносин. Грошовi ж фонди утворюють матерiальний змiст фiнансiв, але не їхню сутнiсть. Фiнанси становлять відносини, що регулюють формування, розподiл і використання централiзованих і децентралiзованих грошових фондiв.
Найважливiшi ознаки, властивостi, риси, що розкривають сутнiсть фiнансiв, знаходять своє вираження в їхнiх функцiях. Фiнанси, функцiокуючи як iнструмент розподiлу частини сукупного суспiльного продукту, разом з тим коктролюють і розподiл його на частини, спiввiдношення цих частин, канали витрачання фондiв. Цим i обумовлено наявнiсть двох функцiй фiнансiв: розподiльчої та коктролюючої. У деяких пiдручниках, і наукових монографiях звертають увагу на iншi функцiї (перерозподiльну, стимулюючу, дестимулюючу, накопичувальну тощо), однак вони виступають, фактично, як окремi сторони реалiзації розподiльчої функцiї, деякi особливостi її здiйснення.
Розподiльча функцiя фiнансiв гарантує забезпечення державою суб’єктiв вiдносин потрібними грошовими ресурсами, пiдтримку суспiльних пропорцiй. Об’єктом регулювання виступає частина сукупного суспiльного продукту, що надходить державi. Суб’єктами вiдносин держава, територiальнi громади, юридичнi й фiзичнi особи. Пiд час розподiлу формують i пiдтримують пропорцiї мiж частинами сукупного суспiльного продукту, нацiонального доходу, забезпечують розвиток розширеного вiдтворення, задовольняють iнтереси держави, пiдприємств, громадян. Цю функцiю здiйснюють у процесi первинного й вторинного розподiлу. В першому випадку утворюють первиннi фонди базового рiвня (доходи фiзичних осiб, прибуток пiдприємств і організацiй тощо), сукупнiсть яких i становить нацiональний дохiд держави. Однак, на цьому етапi створюють тiлъки передумови формування державних грошових фондiв, розмiри яких остаточно визначать тiльки пiсля сплати податкiв, обов’язкових зборiв і платежiв. Останнi процеси й складають зміст вторинного розподiлу чи перерозподi лу. Цьому етапу властивi певні особливостi, пов’язанi з форму ванням так званих вторинних доходiв держави. Якщо на стадії

первинного розподiлу прибуток державних пiдприємств відразу ж надходить власнику державi, то на стадiї вторинного розподiлу кошти змiнюють власника. Наприклад, отримавши на стадiї первинного розподiлу доходи, на стадiї вторинного розподiлу фiзичнi особи, сплачуючи податки, саме й забезпечують змiну власностi на частину коштiв, передаючи їх державi.
Розподiльчу функцiю фiнансiв реалiзують на декількох рiвнях:
1) внутрiшньогосподарський характеризує розподiл грошових ресурсiв усерединi пiдприємства (формування фондів матерiальних витрат, заробiтної плати, прибутку);
2) внутрiшньогалузевий забезпечує розподiл коштiв усерединi галузi, мiж пiдгалузями. Насамперед йдеться про розподiл коштiв основних галузей матерiального виробництва (промисловiсть, сiльське господарство, транспорт, зв’язок, будiвництво);
3) мiжгалузевий розподiл грошових ресурсiв мiж основними галузями. В цих умовах формують основнi пропорції суспiльного вiдтворення;
4) мiжтериторiальний гарантує надходження коштів окремим регiонам держави, залежить вiд адмiнiстративно-територiального подiлу держави й забезпечує утворення мiсцевих бюджетiв.
Контролюючу функцію фiнансiв органiчно пов’язано з розподiльчою. Вони, фактично, є єдиним механiзмом. Здiйснюючи розподiл грошових фондiв, держава одночасно контролює їхнi розмiри, спiввiдношення, пропорцiї. Контролюючою функцiєю фiнансiв вiдслiдковують увесь процес розподiлу й руху грошових ресурсiв. Диференцiацiя контролю за стадiями дозволяє прийняти потрiбне рiшення, здiйснити коригування на промiжних етапах руху грошових фондiв i уточнити, поліпшити процес розподiлу.
Фiнанси як систему вiдносин визначено сукупнiстю категорiй, понять. Однiєю з найзагальніших, фундаментальних, системоутворюючих категорiй є фiнансове господарство, фiнансова система. Певною мiрою йдеться про схожi поняття. В сучаснiй юридичнiй лiтературi найчастiше характеризують фiнансову систему, фiнансове господарство розглядають тезово, стосовно фiнансової дiяльностi держави.
На початку ХХ столiття в фiнансово-правовiй лiтературi їх призначали переважно як синонiми, насамперед дослiджували фiнансове господарство. Наприклад, С. Іловайський розгля дав фiнансове господарство як «...сукупнiсть явищ, що належать до планомiрної органiзованої дiяльностi примусових союзiв, спрямованих на спецiальну мету придбання й витрачання господарських благ, потрiбних для виконання всiх завдань цих союзiв»1. Трохи нижче вiн вiдзначав i особливостi фiнансового господарства, до яких вiдносив:
а) примусово-колективний характер господарства;
б) регулювання доходiв витратами;
в) перевага над приватним господарством як за розмiрами, так i за тривалiстю iснування;
г) придбання господарських благ специфiчними примусови ми засобами;
д) змiст як галузi управлiння.
Фiнанси, складаючи цiлiсну, однорiдну систему, припуска ють певну внутрiшню видову диференцiацiю. Обумовлено її детальним, спецiальним аналiзом внутрiшнiх складових частин фiнансiв, якi рiзняться специфiчними особливостями й режимами. В цих умовах однорiднi, єдинi за формами й методами, вiдносини визначають як фiнансовий iнститут. Наявнiсть єдиних за природою та змiстом, але рiзних за формою фiнансових iнститутiв обумовлено рiзноманiттям сфер застосування фiнансiв, напрямами їхньої реалiзацiї.
Сукупнiсть взаємозалежних, взаємодiючих фiнансових iнститутiв становить фiнансову систему держави. Фiнансову систему часто характеризують за двома аспектами2:
а) як сукупнiсть фiнансових iнститутiв, якi опосередкову ють формування й використання грошових фондiв;
б) як сукупнiсть державних органiв i установ, якi здiйснюють фiнансову дiяльнiсть.
Другий аспект буде розглянуто пiд час аналiзу компетенції органiв фiнансової дiяльностi, органiв фiнансового контролю. Змiст же фiнансової системи розкривають через систему фiнансових iнститутiв.
Фiнансова система мiстить такi ланки:
1) бюджетна система;
2) кредитна система;
3) обов’язкове державне страхуванкя;
4) фiнанси пiдприємств.
Кожний iз елементiв фiнансової системи буде докладно проаналiзовано в Особливiй частинi, тут же тiльки позначимо основнi положення, що їм властивi. Цiлiснiсть елемента фiнансової системи не виключає складну пiдпорядкованiсть, структу ру, специфiчнi зв’язки, однак, зараз ми зупинимося на них як на певнiй цiлiсностi.
Бюджетна система Укрїниа складається з Державного бюд жету й мiсцевих бюджетiв. Змiст, структуру бюджетiв, їхнє спiввiдношення визначено адмiнiстративно-територiальним устроєм держави. Бюджети акумулюють переважно всi грошові фонди публiчного характеру. З прийняттям у 2001 роцi Бюджетного кодексу України закрiплено заборону на формування позабюджетних фондiв. Бюджетна централiзацiя ресурсiв набула нового змiсту.
Кредитна система включає як державне кредитування, так i банкiвське. Однак, якщо державний кредит е безумовною сферою публiчного регулювання, де держава виступає позичальником коштiв на визначенi цiлi й у специфiчнiй формi, то банкiвське кредитування досить специфiчно входить до фiнансової системи. Фiнансово-правовий аспект банкiвського кредитування стосується тiльки тих вiдносин, що охоплюють i регулюють рух державних коштiв, не включаючи диспозитивнi, цивільно-правовi аспекти банкiвського кредитування.
Обов’язкове державне страхування пов’язано з розподiлом i перерозподiлом частини сукупного суспiльного продукту, спрямуванням коштiв на виплату пенсiй тощо. Державне страхування виступає формою утворення й використання цiльових грошових фондiв, призначених для соцiальних, запобiжних та iнших цiлей.
Фiнанси пiдприємств як вiдособленi грошовi фонди повязано з формуванням, розподiлом i використанням коштiв пiдприємств. Фiнанси пiдгтриємств складають основу децентралiзованих фiнансiв. Характеризуючи фiнанси пiдприємств як ланку фiнансової системи потрiбно враховувати таке. Фінанси державних пiдприємств безумовно є складником фiнансової системи, їм притаманний публiчний змiст i регулювання. Фiнанси недержавних пiдприємств належать сюди тiльки тою мiрою, в якій їх повязано з реалiзацiєю iмперативних обов язкiв щодо формування державних грошових фондiв (наприклад, кошти пiдприємств, за рахунок яких сплачують податки).
§ 2. Фiнансова діяльність держави:
змiст, прииципи, методи
Об’єктивна потреба фiнансiв (наявнiсть товарно-грошових вiдносин; розподiл сукупного суспільного продукту; контроль за господарською дiяльнiстю) робить абсолютно необхiдною дiяльнiсть щодо управлiння ними. Фiнансова дiяльнiсть держави становить дiяльнiсть держави щодо формування, розподiлу й використання централiзованих i децентралiзова них грошових фондiв iз метою забезпечення здiйснення функцiй держави, завдань соцiально-економiчного характеру, управлiння обороноздатностi, дiяльностi державних органiв. Змiст фiнансової дiяльностi є, врештi-решт, проявом усiх функцiй держави, оскiльки реалiзацiя будь-якої державної функцiї вимагає адекватного фiнансового забезпечення. За лежно вiд змiсту й характеру функцiй фiнансову дiяльнiсть здiйснюють:
а) як реалiзацiю державної влади;
6) як виконавчо-розпорядницьку дiяльнiсть, що реалiзує державне управлiння.
Фiнансова дiяльнiсть, виступаючи необхiдним складником механiзму соцiального управлiння, забезпечує спрямування фiнансових ресурсiв у вiдповiднi галузi економiки, уттравлiння, соцiальну сферу. Фiнансовiй дiяльностi характернi певнi особливостi:
1) на вiдмiну вiд однорiдних сфер державної дiяльностi, вона має мiжгалузевий, загальний характер, оскiльки забезпечення фiнансовими ресурсами спрямовано на всi галузi й сфери державного управлiння, галузь контролю;
2) фiнансову дiяльнiсть реалiзують як державнi органи, так i органи мiсцевого самоврядування (в деяких випадках її реалiзують через спiльну дiяльнiсть цих органiв);

З) фiнансова дiяльнiсть поеєднує як безпосереднє управлiння з використанням iмперативних методiв (щодо державних пiдприємств i т.д.), так i непряме, рекомендацiйне управлiння (щодо грошових ресурсiв недержавних юридичних осiб, фiзичних осiб);
4) фiнансову дiяльнiсть здiйснюють через дiяльність як представницьких, так i виконавчих органiв влади.
Об’єктом фiнансової дiяльностi є вiдносини, що регулюють рух державних грошових фондiв на всiх стадiях їхнього обороту (формування, розподiл, використання). У вузькому змiстi слова йдеться про рух грошей, якi утворюють державнi фонди. Суб’єктний склад вiдносин, що регулюють фінансову дiяльнiсть, досить традицiйний i визначений (держава, територiальнi громади, юридичнi та фiзичнi особи). Однак, хотілося б вiдзначити особливiсть ролi держави. ЇЇ ролi й мiсцю в цих умовах притаманна подвiйнiсть:
з одного боку, держава виступає як суб’єкт, iцо хазяює, має статус власника коштiв i органiзатора господарської дiяльностi;
з iншого боку, держава виступає носієм влади, яку реалiзує в сферi фiнансової дiяльяостi.
Змiст фiнансової дiяльностi розкрито на окремих стадіях, якими й визначено особливостi її здiйснення:
1. На стадiїї формування централiзованих i децентралізовани фондiв створюють бюджетнi фонди (Державного бюджету України й мiсцевих бюджетiв), децентралiзованi фонди.
2. На стадiї розподiлу коштiв. У цьому випадку потрібно звернути увагу на три рiвнi здiйснення фiнансової дiяльності в умовах цiєї стадiї:
а) на рівнi формування грошових фондiв, що вiдбувається, наприклад, пiд час надходження коштiв у бюджети (податок з доходiв фiзичних осiб, наприклад, подiляють пiд час сплати на три частини, що надходять до мiсцевих бюджетiв рiзних видiв);
б) власне розподiл охоплює рух коштiв, уже закрiплених за окремими бюджетами, на фiнансування державних завдань i функцiй;
в) перерозподiл, який здiйснюють через механiзми непрямих податкiв, мита, трансферних платежiв.
З. На стадiї використання державних коштiв фiнансову дiяльнiсть розподiляють за рiзними напрямами (галузями, регіонами тощо).
4. Завершальною стадiєю є контроль за рухом грошових фондiв. Йому притаманна певна своєрiднiсть. Якщо першi три стадiї руху грошових фондiв i, вiдповiдно, фiнансової дiяльностi послiдовно випливають одна за одною й закiнчення однiєї припускає початок наступної стадiї, то контроль рiзниться певною подвійністю:
а) з одного боку, вiн має наскрiзний характер i його здiйснюють на кожнiй стадiї руху коштiв;
б) з iншого боку, вiн виступає як пiдсумковий етап у русi грошових ресурсiв, що поєднує пiдсумково-звiтнi дії.
Фiнансову дiялiнiсть здiйснюють згiдно з низкою принципiв, основнi з яких закрiплено Конституцiєю України.
Принцип законностi означає здiйснення фiнансової дiяльностi на всiх етапах руху грошових фондiв за чiткої регламентацiї їх нормами фiнансового права, можливостi застосування державного примусу.
Принцип плановостi припускає здiйснення фiнансової дiяльностi в суворо впорядкованiй, послiдовнiй, збалансованiй формi при детальному закрiпленнi процедур, порядку руху цих коштiв.
Принцип гласностi виражено у взаємозв’язку руху фiнансових потокiв, спiввiдношеннi й збалансованостi рiзних потокiв, грошових фондiв, доведення до громадян, iнших суб’єктiв змiсту проектiв фiнансово-правових актiв, пiдсумкових актiв за результатами їхнього застосування.
Принцип системностi означає здiйснення фiнансової дiяльностi щодо взаємозалежних iнститутiв фiнансової системи, в умовах спiввiдношення, взаємопроникнення елементiв фiнансової системи держави (бюджетної системи, кредитної системи, обов’язкового державного страхування, фiнансiв пiдприємств).
Принципи фiнансової дiяльностi, характеризуючи й розкриваючи її змiст, створюють умови для здiйснення функцiй фiнансової дiяльностi. Здебiльшого вони вiдображають i деталiзують основнi функцiї фiнансiв, хоч i рiзняться деякою своєрiднiстю. До них належать основнi напрями фiнансової дiяльностi:
1) органiзацiя грошового обiгу;
2) формування грошових фондiв;

пов язана з правовими формами, iнодi пов язана з прогалинами в правi;
б) за органiзацiйними формами:
створення централiзованих фондiв коштiв;
формування децентралiзованих грошових фондiв;
в) за змiстом iнститутiв фiнансової діяльності:
у галузi бюджетної дiяльностi;
у галузi податкового регулювання;
у сферi кредитування;
у галузi валютного регулювання;
у сферi фiнансового контролю.
§ 3. Органи, що здiйснюють фiнансову діяльність
Держава управляє фiнансовою дiяльнiстю через державнi органи, надiленi з цiєю метою спецiальною компетенцiєю. Залежно вiд характеру дiяльностi, повноважень у сферi фiнансової дiяльностi, всi органи, що беруть участь у нiй, подiляють на двi групи. В фiнансовiй дiяльностi беруть участь майже всi державнi органи залежно вiд їхньої компетенцiї, встановленої Конституцiєю України й законами України, нормативними актами, що визначають їхнiй правовий статус, та iн. Одна група органiв, що здiйснюють фiнансову дiяльнiсть, належить до органiв загальної компетенцiї. У цiй ситуацiї вони реалiзують повноваження в галузi фiнансової дiяльностi поряд з iншими типами повноважень. Здiйснюючи дiяльнiсть за багатьма напрямами, вони реалiзують i фiнансову в тому числi (Верховна Рада України, Кабiнет Мiнiстрiв тощо), що не є для них основною чи єдиною. Іншу групу становлять органи спецiалъної компетенції, створенi державою й надiленi повноваженнями виключно для здiйснення фiнансової дiяльностi (органи Державного казначейства, контрольно-ревiзiйнi органи тощо).
Державну полiтику в фiнансовій сферi здiйснює Верховна Рада України, що затверджує загальнодержавнi програми, Державний бюджет i внесення змiн до нього, здiйснює контроль за використанням Державного бюджету України приймає рiшення щодо звiту про його виконання. Виключно законами України регулюють найважливiшi питання в фiнансовiй сферi.
Органи виконавчої влади, що здiйснюють управлiння фiнансами, подiляють на:
1) органи управлiння загальної компетенції (Кабiнет Мiнiстрiв України, мiсцевi державнi адмiнiстрацiї, органи мiсцевого самоврядування);
2) органи управлiння спецiальної (галузевої, мiжгалузевої компетенцiї, що включають двi пiдгрупи:
а) органи, що здiйснюють фiнансову дiяльність поряд зі своїми основними функцiями (мiнiстерства, вiдомства, за винятком Мiнiстерства фiнансiв України);
б) органи, для яких фiнансова дiяльнiсть є основною (Мiнiстерство фiнансiв, Державна податкова адмiнiстрацiя України та iн.). Цi органи створено спецiально для здiйснення фiнансової дiяльностi.
Президент України має певнi повноваження стосовно фiнансової сфери: призначення мiнiстра фiнансiв; подання на затвердження до Верховної Ради кандидатур Голови Нацiонального банку України (далi Нацбанку України).
Значними повноваженнями в галузi управлiння фiнансами надiлено Кабiнет Мiнiстрiв України. Вiн забезпечує: проведення фiнансової, цiнової, iнвестицiйної та податкової полiтики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Державного бюджету України; надання звiту про виконання Державного бюджету України.
Оперативне управлiння фiнансами здiйснюють через спецiальнi державнi органи виконавчої влади.
Систему фiнансових органiв України очолює Мiнiстерство фiнансiв (далi Мiнфiн України) центральний орган виконавчої влади з управлiння фiнансами. Мiнфiн України прогнозує розвиток економiки, розробляє проект Державної програми економiчного й соцiального розвитку, проект Державного бюджету України. Для управлiння фiнансами Мiнфiн України надiлено повноваженнями, якi складають три групи:
1) повноваження, що випливають i пов’язано з функцiями щодо складання й виконання Державного бюджету України, контролю за його виконням,
2) повноваження щодо вжиття заходiв у випадках порушень установленого порядку виконання державного бюджету України, призупинення фiнансування.

З) повноваження стосовно регулювання спiввiдношення коштiв Державного бюджету України й мiсцевих бюджетiв у процесi їхнього формування.
Органами Мiнфiну України на мiсцях є фiнансовi органи мiсцевих державних адмiнiстрацiй, що розробляють проекти вiдповідних бюджетiв, органiзовують виконання бюджетiв, забезпечують надходження коштiв, встановлюють на основi рiшень ради розмiр мiсцевих зборiв i органiзовують мiсцевi добровiльнi позики.
Особливим центральним органом виконавчої влади, статус якого прирiвняно до державного комiтету України, є державне казначейство України, створене вiдповiдно до Указу Президента України вiд 27 квiтня 1995 р.1 . Основними завданнями державного казначейства України є: органiзацiя виконання державного бюджету України; контроль за його виконанням i регулювання вiдносин мiж державним бюджетом України та позабюджетними фондами; короткостроковi прогнози обсягiв державних фiнансових ресурсiв і надання iнформацiї Верховнiй Радi та Президенту України.
Державна податкова адмiнiстрацiя України є центральним органом виконавчої влади, яку очолює Голова. Голiв державних податкових адмiнiстрацiй в АРК, областях, мiстах Києвi та Севастополi призаачає на посаду й звiльняє з посади Президент України. Основними завданнями Державної податкової адмiнiстрації України є: здiйснення контролю за дотриманням податкового законодавства; правильнiстю нарахування й сплати податкiв; прийняття рiшень щодо накладення фiнансових санкцiй i адмiнiстративних штрафiв; прийняття нормативних i методичних документiв iз питань оподаткування.
Податкова мiлiцiя є специфiчним правоохоронним органом, що забезпечує економiчну безпеку держави пiд час надходжен ня податкових платежiв до бюджету. Якщо дiяльнiсть податкових iнспекцiй пов’язано зi справлянням податкiв, то податкова мiлiцiя здiйснює стягнення податкових платежiв.2
Органом державного фiнансово-економiчного контролю, створеним Верховною Радою України є Рахункова палата Верховної Ради України1, що здiйснює свою дiяльнiсть самостiйно, незалежно вiд будь-яких органiв держави. Рахункова палата i забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України й використанням позабюджетних фондів.
Функцiонування грошового ринку, статус нацiональнї валюти, iноземних валют на території України встановлюють виключно закони. Здійснення контролю за проведенням грошово-кредитної полiтики покладено на Нацбанк України. Функції Нацбанку України в галузi грошового обiгу закрiплено Законом України вiд 20 травня 1999 року «Про Нацiональний банк України»2. Нацбанк України здiйснює регулювання грошового обiгу як шляхом установлення визначених нормативів щодо готiвки, так i проведенням полiтики стосовно ставок, операцiй із цiнними паперами тощо. Вiн визначає офіційний валютний курс гривнi, вiдповiдко до валютного (обмінного) курсу. Курс гривнi щодо iноземних валют забезпечує Нацбанк України шляхом використання золотовалютного резерву, купiвлi i продажу цiнних паперiв, встановлення й зміни плати за кредити та iншi iнструменти регулювання грошової маси в обiгу.
Для здiйснення вповноваженими банками й iншими кредитно-фінансовими установами валютних операцiй, що пiдпадають пiд режим лiцензування, Нацбанк України видає генеральнi та індивідуальні лiцензiї. Генеральнi лiцензiї видають комерцiйним банкам та iншим кредитно-фiнансовим установам України на здійснення валютних операцiй, що не вимагають iндивiдуальної лiцензiї, на весь перiод дiї режиму валютного регулювання. Індивiдуальнi лiцензiї видають резидентам i нерезидентам на здійснення разової валютної операцiї на перiод, потрiбний для здiйснення такої операцiї. В основi розмежування на резидентів i нерезидентiв лежить вiдмежування зовнiшньоекономiчних вiдносин від операцiй, що стосуються внутрiшньоекономічних процесiв.
Глава 1
КОНТРОЛЬНI ПИТАННЯ
1. Фiнанси як правова категорiя.
2. Спiввiдношення фiнансiв i грошей.
3. Функції фiнансiв.
4. Поняття й структура фiнансової системи.
5. Поняття фiнансової дiяльностi держави.
б. Специфiка ролi держави в здiйсненнi фiнансової дiяльностi.
7. Стадії фiнансової дiяльностi держави.
8. Принципи фiнансової дiяльностi держави.
9. Методи фiнансової дiяльностi держави.
10. Форма фiнансової дiяльностi держави.
11. Система органiв, що здiйснюють фiнансову дiяльнiсть.
12. Органи фiнансової дiяльностi загальної компетенцiї.
13. Органи фiнансової дiяльностi спецiальної компетенції.
Глава 2
ФIНАНСОВО-ПРАВОВI НОРМИ
ТА ФIНАНСОВI ПРАВОВIДНОСИНИ
§ 1. Фiнансово-правовi норми:
поняття, особливості та види
Фiнансове право як галузь права становить складну систему, вихiдним, первинним елементом якої є фiнансово-правовi норми. Саме фiнансово-правовi норми регулюють вiдносини, що виникають, змiнюються й припиняються в процесi мобiлiзацiї, розподiлу та використання централiзованих i децентра лiзованих фондiв фiнансових ресурсiв.
Норми фiнансового права, як i будь-якої iншої галузi права, є загальнообов язковими правилами поведiнки субєктiв суспiльних вiдносин, що встановленi державою та забезпеченi її примусовою силою, тому їм властивi загальнi риси правової норми, а саме: вони є правилом поведiнки суб’єктiв, владним приписом держави, мають регулятивний, формально визначений i загальнообов’язковий характер. Але при цьому вони мають i особливостi, притаманнi виключно цiй галузi права, обумовленi специфiкою предмета правового регулювання: Їхнiм змiстом є правила поведiнки учасникiв особливого виду суспiльних звязкiв саме в процесi фiнансової дiяльностi держави. Цi правила виявляються в наданнi суб’єктам таких вiдносин суб’єктивних юридичних прав i обов’язкiв, здiйснення яких забезпечує планомiрну мобiлiзацiю, розподiл i витрачання централiзованих i децентралiзованих фондiв фiнансових ресурсiв вiдповiдно до потреб та iнтересiв держави й суспiльства.
Саме те, що фiнансово-правовi норми регулюють вiдносини в галузi фiнансової дiяльностi держави й виступають засобом реалiзацiї публiчних iнтересiв, надає їм iмперативного характеру. Такi норми мiстять вимоги держави щодо поведiнки поса дових осiб державних органiв, пiдприємств i органiзацiй, а також окремих громадян з приводу створення вiдповiдних публiчних грошових фондiв, розподiлу та перерозподiлу коштiв, що мiстяться в них, а також їхнього належного й доцiльного використання.
Розкриваючи iмперативний характер фiнансово-правових норм, потрiбно виокремити кiлька аспектiв. По-перше, це означає, що в таких нормах мiстяться категоричнi приписи (дозволи, заборони та iн.) щодо виконання певних дiй у сферi фiнансiв, обумовленi насамперед iмперативним методом правового регулювання фiнансових вiдносин. По-дру ге, категорична форма припису виключає змiну умов i обставин, що містяться в фiнан сово-правових нормах, самими учасниками відносин, тобто вик лючас можливiсть змiни положень норм за волевиявленням будь якої зi сторiн. По-третє, iмперативність таких норм поширено не тiльки на суб’єктiв, якi повиннi їх дотримуватися, але й на суб’єктiв, якi видають такi приписи. Державні органи, вповноваженi видавати цi приписи, теж пов’язанi вимогами фінансово-правових норм. По-четверте, такий імператив передбачає дотримання моделi поведiнки, закрiпленої нормою, незалежно вiд згоди учасникiв цих вiдносин. До того ж порушення приписiв, що мiстяться в фiнансово-правовiй нормi, є порушенням фiнансової дисциплiни й тягне за собою відповідні санкції. Слiд зазначити, що на сучасному етапi посилено імперативний характер фiнансово-правових норм, у зв’язку з підсиленням фiнансового контролю за дiяльнiстю суб’єктiв у фiнансовiй сферi.
Імперативнiсть фiнансово-правових норм виявляється в усiх видах таких норм (щодо засобу впливу на суб’єктність вiдносин, який визначає характер їхнiх юридичних прав i обов’язкiв), як у зобов’язуючих i забороняючих, так і в уповноважуючих. Зобов язуючi фiнансово-правовi норми вимагають вiд учасникiв вiдносин здiйснення вiдповiдних позитивних дій у процесі мобiлiзацiї розподiлу або витрачання фiнансових ресурсiв. На приклад, зобовязують вiдповiдних субєктiв сплачувати податки, здiйснювати податкову звiтнiсть; Нацбанк України внести суми грошових коштiв у випадку перевищення кошторисних доходiв над видатками тощо. Такi норми мiстяться в усiх нормативних актах (законах), що регулюють здiйснення фiнансово дiяльностi.
Забороняючi фiнансово-правовi норми вимагають утримуватися вiд вiдповiдних дiй з метою дотримання фiнансової дисциплiни. Наприклад, суб’єктам заборонено здiйснювати валютнi операцiї без придбання лiцензiй Нацбанку; безпiрно списувати кошти з рахункiв, на яких облiковуються кошти Державного бюджету та мiсцевих бюджетiв у рахунок погашення зобов’язань бюджетних установ, використовувати не за цiльовим при значенням бюджетнi кошти тощо.
В уповноважуючих фiнансово-правових нормах iмперативнiсть виявляється дещо своєрiдно. Такi норми надають суб’єктам права на здiйснення вiдповiдних позитивних дiй, але в чiтко передбачених нормою межах. При застосуваннi цих норм певнi права сполучаються з iмперативнiстю вимог, коли встановлюють суворi межi здiйснення таких прав. Наприклад, бюджетна установа має право використовувати кошти, наданi з бюджету, але вiдповiдно до бюджетного призначення та кошторису; кредитна установа має право надавати кредити, але за умови, закріпленої в законодавствi. Тобто вповноважений орган повинен приймати найдоцiльнiше рiшення вiдповiдно до законодавства й конкретних умов, але в межах, чiтко визначених i закрiплених такою нормою.
Залежно вiд змiсту, фiнансово-правовi норми подiляють на:
1) матерiальнi, такi, що закрiплюють види й обсяг доходiв і видаткiв вiдповiдних фондiв. Цi норми визначають матерiальний змiст юридичних прав i обов’язкiв учасникiв фiнансових правовiдносин;
2) процесуальнi, такi, що закрiплюють порядок (процедуру) дiй у процесi мобiлiзацiї, розподiлу й витрачання фондiв коштiв. Фiнансове право, на вiдмiну вiд iнших галузей права, поєднує в собi матерiальнi й процесуальнi норми.
Таким чином, фiнансово-правовi норми це встановленi державою та забезпеченi її примусовою силою загальнообов’язковi правила поведiнки суб’єктiв суспiльних вiдносин, що виникають i розвиваються в процесi мо6iлiзацiї, розподiлу й витрачання централiзова них i децентралiзованих фондiв коштів, встановлюють права та обов’язки їх учасникiв i ма ють iмперативний характер.
Внутрішня будова, тобто структура фiнансово-правової норми така сама, як i у iнших норм права, але в її складових частинах вiдбиваються особливостi фiнансових вiдносин, якi вона регулює. Гiпотеза фiнансово-правової норми вказує умови, за яких дiє норма, а в суб’єктiв виникають передбаченi нею права й обов’язки в сферi фiнансiв. Вона встановлює типовi фактичні обставини, з якими пов’язують виникненкя правовiдно


син. Причому цi обставини чiтко й конкретно вираженi нормою. Виходячи з цього, гiпотеза фiнансово-правової норми має безумовно визначений характер. Диспозицiя роэкриває змiст правил поведiнки, вказує, якою саме повинна бути поведiнка учасникiв вiдносин за наявностi передбачених гiпотезою фактичних обставин, вимагає вiдповiдної поведiнки сторiн фiнансових вiдносин i не допускає вiдхилення вiд неї.
Санкцiя фiнансово-правової норми передбачає наслiдки за невиконання чи неналежне виконання приписiв норми, визначає вид i міру юридичної (адмiнiстративної, кримiнальної, фiнаясово-правової тощо) вiдповiдальностi порушникам. Але фiнансово-правовi санкції мають певнi особливостi, а саме: 1) здебiльшого мають грошовий характер i застосовуються у виглядi штрафу, пенi, примусового списания коштiв, припинення фiнан сування тощо; 2) поширюються на всiх учасникiв фiнансових правовiдносин; З) сполучають у собi правовiдновлювальнi й карнi (штрафнi) елементи, тобто винну особу не тiльки покарають, але й забезпечують належне виконання її фiнансового обовязку; 4) вiдбивають безпосереднiй зв’язок з фiнансово-правовою вiдповiдальнiстю. Наприклад, вiдповiдно до ст. 117 Бюджетного кодексу України у випадку нецiльового використання суб’єктом бюджетних коштiв, Мiнiстерство фiнансiв України, Державне казначейство України та iншi органи, в межах своїх повноважень, можуть припинити бюджетнi асигнування тощо.
§ 2. Фінансовi правовідносини:
їхнiй зміст i особливостi
Держава, здiйснюючи фiнансову дiяльнiсть, регулює процеси, пов’язанi з розподiлом i перерозподiлом сукупного суспiльного продукту й нацiонального доходу, впливає на процеси нагромадження капiталу. Такi вiдносини для держави мають першочергове значення, оскiльки, з матерiального погляду, забезпечують можливiсть виконання її завдань i функцiй. Тому, за допомогою норм права, вона прагне органiзувати й врегулю вати такi суспiльнi зв’язки належним чином, надає їм вiдповiдної форми й змiсту, в результатi чого цi вiдносини стають фiнансово-правовими. Фiнансовi правовiдносини є юридичною формою вираження й закрiплення фiнансових (економiчних) вiдносин, що можуть iснувати лише в правовiй формi. Поза правовiдносинами фiнансова дiяльнiсть нездiйсненна, оскiльки лише при закрiплених i взаємозалежних юридичних правах i обов язках суб’єктiв, реалiзацiю яких забезпечено можливiстю державного примусу, можуть бути створенi вiдповiднi фонди фiнансових ресурсiв, а також здiйсненi розподiл i належне ви користання фiнансових ресурсiв вiдповiдно до поставленої мети, планiв i програм.
Фiнансовим правовiдносинам (як i будь-яким правовiдносинам) притаманнi загальнi ознаки: вони виникають на основi норм фiнансового права, якi закрiплюють ту модель поведiнки для сторiн правовiдносин, яку згодом буде реалiаовано в фiнансових правовiдносинах; характеризуються наявнiстю у сторiн суб’єктивних юридичних прав i обов’язкiв. Фiнансово-правова норма точно окреслює коло суб’єктивних юридичних прав i обов язкiв, якими надiлено суб єктiв правовiдносин. Водночас їхнi вимоги визначають позитивтну поведiнку суб’єктiв, якої вони можуть i повиннi дотримуватися, реалiзуючи свої права й обов’язки; становлять суспiльний зв’язок конкретних осiб, тобто учасникiв фiнансових правовiдносин завжди визначено конкретно. Ця ознака дозволяє чiтко окреслити межу між фiнансово-правовою нормою, в якiй зазначено всiх осiб, здатних бути учасниками фінансових правовідносин, i фiнансовим правовiдвошенням, у якому беруть участь конкретнi суб’єкти; здiйснення суб’єктивних прав i юридичних обов’язкiв забезпечено можливiстю державного примусу. Це положення обумовлено насамперед державними iктересами й iнтересами громадянського суспiльства, що реалiзуються в фiнансових правовідносинах.
Крiм того, фiнансовi правовiдносини мають особливостi, обумовлені специфікою предмета й методу фiнансового права. ГIо-перше, фінансовi правовiдносини становлять юридичну форму виразу та закрiплення фінансових вiдносин, якi в свою чергу є формою відповiдних економiчних вiдносин. Отже, визначення сутності таких суспільних зв’язків поєднано з обов’язковим розглядом фiнансових (економiчних) вiдносин.
По-друге, причиною, першоосновою виникнення, змiни й припинення фiнансових правовiдносин є фiнансона дiяльнiсть держави, яка являє собою планомiрний процес мобілізації розподiлу й використання централiзованих i децентралізованих фондiв коштiв з метою виконання державою завдань i функцiй.
По-третє, фiнансовi правовiдносини майновий чи, точнiше, грошовий характер. Усi фiнансовi правовідносини виникають і розвиваються саме пiд час формування, розподілу й витрачання коштiв потрiбних для реалiзацii завдань як соцiально-економiчного розвитку, так i забезпечення безпеки й обороноздатностi країни та iн. Також зазначимо, що характеристика таких вiдносин як органiзацiйних, не виключає їхнього майнового характеру, оскiльки держава за допомогою фiнансово-правових норм органiзовуе й координує здiйснення фiнансової дiяльностi саме з метою належного її грошового iснування. Тому майновий характер фiнансових правовiдносин означає реальний, вiдповiдно органiзований, рух грошових коштiв, результатом якого стає створення й використання фондiв коштiв.
По-четверте, однiєю зi сторiн фiнансових правовiдносин завжди виступає держава в особi вповноваженого державного органу (органу мiсцевого самоврядування). Саме держава, здiйснюючи фiнансову дiяльність, зацiкавлена в ефективностi й рацiональностi процесiв мобiлiзацiї, розподiлу, використання фiнансових ресурсiв, i тому, для задоволення потреб публiчного характеру, вона надiляє свої органи владними повноваженнями, в результатi чого фiнансовi правовiдносини реалiзуються за принципом команда-виконання державнi органи видають розпорядження, що є обов’язковими для виконання iншими учасниками цих правовiдносин. Крiм того, держава визначає коло, а також права й обов’язки (правовий статус) суб’єктiв фiнансових правовiдносин. Виходячи з цього, фiнансовi право вiдносини мають державно-владний характер, і тому в них не буває рiвностi сторiн. Наявнiсть уповноваженого державою органу як обов’язкового учасника таких вiдносин обумовлено самою сутнiстю фiнансової дiяльностi держави та iмперативним методом правового регулювання, притаманним фiнансовому праву.
Визначення фiнансових правовідносин як таких, що мають майновий і державно-владний характер, дозволяє охарактеризувати їх як владно-майновi та вiдокремити суспiльнi зв’язки вiд цивiльних правовiдносин, якi є грошовими, і адмiнiстративних правовiдносин, якi теж бувають владно-майновими.
По-п’яте, фiнансовi правовiдноси виникають, змiнюються й припиняються завжди на пiдставi закону (фiнансово-правового акту), а не за волевиявленням сторiн. Держава, з огля ду на важливiсть цих вiдносин, регулює їх шляхом видання саме закону акту, що має вищу юридичну чиннiсть. Вiдповiдно i їхня змiна або припинення повиннi здiйснюватися тiльки таким актом. Так, ч. 2 ст. 92 Конституцiї України встановлено, що виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України й бюджетна система України; система оподаткування, податки i эбори; засади створення й функцiо нування фiнансового, грошового, кредитного й iнвестицiйного ринкiв; статус нацiональної валюти, а також статус iноземних валют на територiї України; порядок створення й погашення державного внутрiшнього й зовнішнього боргу порядок випуску й обiгу державних цiнних паперiв, їхнi види й типи тощо. Виходячи з цього, виникнення й розвиток фiнансових правовiдносин передбачено прямо й безпосередньо фiнансово правовими нормами (а саме законами), вони не можуть виникати й розвиватися за власним розсудом сторiн, на пiдставi договорiв.
Цi вiдмiннi риси, всi разом, визначають специфiку фiнансових правовiдносин. Жодна з цих рис окремо не може їх харак теризувати повнiстю.
Для виникнення, змiни й припиненкя фiнансових правовiдносин потрiбна також наявнiсть юридичних фактiв життєвих обставин, з якими правова норма пов’язує виникнення, змiну чи припинення правовiдносин, і якi мають мiсце в реальному життi й не створюються нормою фiнансового права, а тiльки визнаються нею. Наприклад, для виникнення обов’язку громадянина щодо сплати податку з власникiв транспортних засобiв необхiдна наявність об’єкта оподаткування конкретного транспортного засобу, що закрiплено в Законi України «Про пода

ток з власникiв транспортних засобiв та iнших самохiдних машин та механiзмiв» вiд 18 лютого 1997 року.
Отже, фiнансовi правовiдносини можна виэначитн як урегульованi нормами фiнансового права економiчнi вiдносини, що виникають, змiнюються та припиняються в процесi мобiлiзації, розподiлу й використання централiзованих i децентралізованих фондiв фiнансових ресурсiв, i мають державний i майновий характер.
Фiнансовi правовiдносини, як i будь-якi iншi правовiдносини мають свою структуру, елементами якої є: 1) суб’єкти, тобто учасники правовiдносин; 2) об єкт; 3) юридичний i фактичний змiст.
Суб’єктами фiнансових правовiдносин вважають осiб, якi на пiдставi фiнансово-правових норм є реальними їх учасниками. Але слід розрiзняти суб’єктiв фiнансових правовiдносин i суб’єктiв фiнансового права. Суб’єкт фiнансового права це носiй передбачених правовими нормами суб’єктивних прав i сбов’язкiв у сферi фiнансової дiяльностi держави, що має потенцiйну можливiсть участi в правовiдносинах. Права й обо язки належать їм у силу дії фiнансово-правових норм, незалежно вiд їхньої участi в конкретних правовiдносинах. При реалiзації своїх прав i обов’язкiв воин вступають у фiнансовi правовiдносини як учасники (суб’єкти) правовiдносин.
Суб’єкт права -поняття бiлъш ширше, нiж суб’єкт правовiдносин. Наприклад, вiдповiдно до ст. 4 Закону України «Про систему оподаткування» в редакцiї вiд 18 лютого 1997 року усi юридичнi й фiзичні особи, на яких вiдповiдно до законiв України покладено обов’язок сплачувати податки й збори (обов’язковi платежi), є суб’єктами фiнансового (податкового) права. Але як тiльки цi особи реалiзують цей обов’язок, вони стають реальними учасниками (суб’єктами) фiнансових правовiдносин, якi своїми дiями забезпечують той практичний ефект, на досягнення якого нацiлено норму фiнансоного права.
Традицiйно виділяють таких суб’єктiв фiнансових правовiдносин:
1) адмiнiстративно-територiальнi утворення;
2) колективнi суб’єкти;
З) iндивiдуальнi суб’єкти.
До адмiнiстративно-територiальних утворень належить держава, що здебiльшого виступає в особi вповноважених нею органiв (Верховної Ради, Кабiнету Мiнiстрiв, Президента України, Мiнiстерства фiнансів, Державної податкової адмiнiстрацiї, Державного казначейства тощо), й адмiнiстративно-територiальнi одиницi (наприклад, Автономна Республіка Крим, мiста, райони тощо), також у особі вiдповiдних уповноважених органiв. Останнi беруть участь, наприклад, у бюджетних пра- вовiдносинах: вiдповідно до норм Конституцiї України й Бюджетного кодексу України, вони мають право на формування бюджетiв; у вiдносинах з приводу державного кредиту: отри мують державнi й мiсцевi позики тощо.
До колективних суб’єктiв належать органи державної влади й управлiння, територiальнi громади в особi органів мiсцевого самоврядування, пiдприємства та установи рiзних форм власностi, громадськi органiзацiї.
Органи державної влади й управлiння, такi як Верховна Рада ,Мiнiстерство фiнансiв тощо, не тiльки можуть, але й зобов’язанi брати участь у таких вiдносинах, що виражає їхню компетенцiю щодо здiйснення прав i обов’язкiв у вiдповiдних налрямах фiнансової дiяльностi. Зауважимо, що згiдно зi ст. 19 Конституцiї України органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування, їхнi посадовi особи зобов’язанi дiяти виключно на пiдставi й у межах їхнiх повноважень і засобами, передбаченими Конституцією та законами України, що має бути основоположною засадою пiд час здійснення ними фiнансової дiяльності. Виходячи з цього, їм потрiбно поводитися вiдповiдно до наданих державою прав i обовязкiв, які ретельно й док ладно визначено нормами фiнансового права.
Певне коло суб’єктів фiнансових правовiдносин становлять пiдприємства, установи, органiзацiї рiзних форм власностi, якi сплачують податки та iнші обов’язкові платежi в бюджети чи фінансуються з бюджету, стають учасниками банківських і державних позик тощо.
Iндивiдуальними суб’єктами фiнансових правовідносин є фiзичнi особи громадяни України, iноземні громадяни й осо-

би без громадянства, права й обов’язки яких бiльш пов’язано зi сплатою податкiв i неподаткових платежiв. Наприклад, ст. 67 Конституцiї України встановлено, що кожний зобовязаний сплачувати податки й збори в порядку й розмiрах, установлених законом. Окрiм цього вони можуть брати участь у правовiдносинах з приводу страхування, кредитування тощо.
Таким чином, фiнансово-правовi вiдносини виникають мiж такими суб’єктами: 1) мiж органами державної влади; 2) мiж органами державної влади й органами державного уоравлiння загальної компетенцiї З) мiж вищими й органами иижчого пiдпорядкування державного управлiння (в тому числi фiнансовими); 4) мiж пiдприємствами й мiнiстерствами, об’єднаннями; 5) мiж фiнансовими органами (кредитними установами) та пiдприємствами й органiзацiями; 6) мiж фiнансовими органами та громадянами; 7) мiж самими фiнансовими органами (кредитними установами).
Суб’єкти фiнансових правовiдносин можуть реалiзувати передбаченi законодавством права й обов’язки в разi належного державного захисту, який здiйснюють у 1) адміiстративному порядку та 2) судовому порядку. Причому за допомогою примусових заходiв забезпечено як вiдновлення порушених прав суб’єктiв фiнансоиих правовiдносин, так i належне виконання покладених на них обов’язкiв. За адмiнiстративного порядку забезпечення реалiзацiї фiнансових правовiдносин передбачено звернення суб’єктiв до вищого органу державної влади чи управлiння (стосовно органу, що прийняв те чи iнше рiшення, яке заперечують). У такому випадку вiдповiдний орган приймає владнi розпорядження для розв’язання проблемних питань без судового розгляду. На сьогоднi застосування адмiнiстративного порядку захисту прав суб’єктiв не заперечує їхнє на ступне звернення з цього ж питання в суд чи iншi державнi органи в адмiнiстративному порядку по пiдпорядкованостi. В рiзних видах фiнансових правовiдносин адмiнiстративний порядок має свої особливостi, але завжди проявляється у формi владних велiнь щодо пряйняття рiшення вiдповiдним уповноваженим державним органом.
Стосовно судового порядку захисту прав суб’єктiв правовiдносин потрiбно зазначити наступне. По-перше, вiдповiдно до ст. 8 Конституцiї України кожен громадянин може звернутися в суд для захисту його прав. Таким чином, фiзичнi особи суб’єкти фiнансових правовiдносин мають право на судовий захист своїх прав у сферi фiнансової дiяльностi. По-друге, правом звернутися до суду надiлено також i державнi органи та iнших суб’єктiв. Наприклад, у випадку, якщо платник податкiв не погасить податкове зобов’язання, його активи можуть бути примусово стягненi до державного бюджету, але виключно за рiшенням суду
О6’єктом фiнансових правовiдносин є централiзованi й децентралiзованi фонди коштiв. Об’єкт фiнансових правовiдносин завжди пов’язано з iнтересом держави, яку пред ставляє управомочений орган. Саме за допомогою рiзних фондiв держава забезпечує потрiбними фiнансовими ресурсами всi заходи, здiйснення яких передбачено на сучасному етапi розвитку країни. Фiнансову дiяльнiсть держави нерозривно пов’язано з фiнансами, що не є грошима як такими (коштами), хоч i пов’язанi з функцiонуванням грошей. Фiнанси не охоплюють усю сферу останнiх, їхнiм змiстом є тiльки тi з них, за допомогою яких утворюються саме грошовi фонди держави (її територiальних пiдроздiлiв, пiдприємств тощо). Таким чином, практичною реалiзацiєю прав i обов’язкiв суб’єктiв у фiнансовiй сферi (результатом такої дiяльностi) є утворення й функцiонування фондiв. Отже, фiнансовi ресурси зазвичай розподiляють мiж визначеними, вiдносно вiдособленими групами, що мають цiльове призначення, свiй порядок використання, джерела надходження коштiв i орган, що ними управляє та розпоряджається.

Невiд’ємним структурним елементом фiнансових правовiдносин є також їх юридичний i фактичний змiст. Фактичним (матерiальним) змiстом фiнансових правовiдносин є реальна поведiнка їх суб’єктiв, тодi як юридичним змiстом суб’єктивнi юридичнi права й обов язки, що встановлено фінансово-правовою нормою.
Суб’єктивне право у фiнансових правовiдносинах- це належна фiнансовому чи кредитному органу, а також iншим суб’єктам цих зв’язкiв для задоволення їхнiх iнтересiв мiра дозволеної поведiнки, забезпечена юридичними обов’язками iнших осiб вiдносин у фiнансовiй сферi. Суб’єктивнне право внражено в суворо визначених юридичних можливостях цiєї особи, в наявностi у неї вiдомого «юридичного плюса», причому цi можливостi не безмежнi, їх чiтко визначено за змiстом, у цих межах особа й може будувати свою поведiнку. Наприклад, Державне контрольно-ревiзiйне управлiння, основним завданням якого є здiйснення державного контролю за витрачанням коштiв i ма терiальних цiнностей, їхнiм эбереженням, станом i достовiрнiстю бухгалтерського облiку й звiтностi в мiнiстерствах, вiдомствах, державних комiтетах, бюджетних органiзацiях i установах, а також на пiдприємствах, установах i організацiях, що отримують кошти з бюджетiв усiх рiвнів чи державних валютних фондiв, вiдповiдно до статей 10, 12 Закону України «Про Державну контрольно-ревiзiйну службу в Україні вiд 26 сiчня 1993 року має, наприклад, такi права: право проводити ревiзiї та перевiряти в мiнiстерствах, на пiдприємствах i т.д. грошовi й бухгалтерськi документи, звiти, кошториси, що пiдтверджу ють надходження й використання коштiв i матерiальних цiнностей; право одержувати вiд вiдповiдних установ потрiбнi вiдомостi тощо. До того ж, саме обов’язки iншої сторони фiнансових вiдносин, що мiстяться в нормi, виступають гарантiєю дотримання прав управомочених суб’єктiв.
Юридичний обов’язок,с у фiнансових правовiдносинах це приписана зобов’язаному суб’єкту й забезпечена можливiстю державного примусу мiра необхiдної поведiнки, якої повинний дотримуватися цей суб’єкт. Це виражено в активному спонуканнi суб’єкта до неухильного виконання вимог i здiйснення вiдповiдної позитивної поведiнки, запропонованої фiнансово-правовою нормою. Як наслiдок, у таких суб’єктiв формується потреба саме до позитивних дiй. Виходячи з цього, необхiднiсть чiтко дотримуватися запропонованої державою моделi поведiнки суб’єктами фiнансових правовiдносин визначено пануванням над їх волею держави, що встановлено законами, якi регулюють фiнансову дiяльнiсть. Так, Державне казначейство, здiйснюючи управлiння коштами Державного бюджету, в тому числi в iноземнiй валютi, й коштами державних позабюджет них фондiв, у межах видаткiв, установлених на вiдповiдний період, забезпечуючи вiдповiдно до встановлених розмiрiв асигнувань i касового плану цiльове фiнансування витрат з Державного бюджету, зобов’язано дiяти вiдповiдно до розпоряджень держави, закрiплених у нормативно-правових актах, наприклад, у Положеннi про Державне Казначейство, затвердженому постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 31 липкя 1995 року, тощо.
Отже, юридичнi права та обов’язки мiстять тiльки належну й можливу поведiнку суб’єктiв фiнансових правовiдносин, тобто юридичний змiст допускає низку можливих варiантiв розвитку цих правових зв’язкiв залежно вiд їхньої спрямованостi мобiлiзацiї, розподiлу чи використання фондiв коштiв, тодi як матерiальний змiст свiдчить про конкретнi дiї суб’єктiв, а саме про той з варiантiв поведiнки, що включав юридичний змiст фiнансового правовiдношення.
Таким чином, фактичний змiст пов’язує фiнансовi правовiдносини з реальними вiдносинами, а юридичний змiст є правовим засобом формування й забезпечення фактичного змiсту. Однак, з огляду на iмперативнiсть фiнансових правовiдносин такi дiї учасникiв мають обмежений характер i повиннi бути тiльки позитивними. Але, залежно вiд того, в який фонд централiзований чи децентралiзований будуть мобiлiзувати (розподiляти чи використовувати) фiнансовi ресурси, ступiнь iмперативностi прав i обов’язкiв суб’єктiв цих вiдносин буде рiзна (мають на увазi права й обов’язки суб’єктiв, що проти

стоять державi в особi вiдповiдних органiв). Наприклад, пiд час акумулювання коштiв у бюджети, що є централiзованими фондами, визначальну роль вiдiграє метод обовязкових платежiв, що насамперед характеризується обовязком юридичних i фiзичних осiб внести в цей фонд вiдповiднi обов’язковi платежi податкового характеру, передбаченi статтями 14, 15 Закону України «Про систему окодаткування». Окрiм того, у вище зазначених фiнансових вiдносинах усi права й обов’язки чiтко, всебiчно й повно розписано в Бюджетному кодексі України та iнших нормативно-правових актах. Наприклад, Кон ституцiя України закрiплює Основнi бюджетнi повноваження (тобто права й обов’язки в сферi бюджетної дiяльностi) держави в особi конкретних представницьких i виконавчих органiв, місцевих органiв самоврядування, адмiнiстративно-територіальних утворень, що потiм деталiзовано в Бюджетному кодексi України, а також конкретизовано в iнших законодавчих актах: наприклад, у статтях 9.1.19.1.11 Регламенту Верховно Ради України, пунктах 9 13 Тимчасового регламенту Кабiнету Мiнiстрiв України, Положеннi про Мiнiстерство фiнансiв України, статтях 6067 Закону України «Про мiсцеве самоврядування в Україні» тощо.
Щодо децентралiзованих фондiв як об’єкта фiнансових вiдносин, то тут характер i спрямованiсть імперативностi роэпоряджень держави трохи iнші, оскiльки ступінь деталiзацiї таких вiдносин значно нижча. Держава чiтко й ретельно встановлює форми й методи облiку та контролю дiяльностi таких суб’єктiв, приводячи в дiю контрольну функцiю фiнансiв, обумовлену реалiзацiєю фiскальних iнтересiв держави.
Розгляд юридичного змiсту фiнансових правовiдносин дозволяє роэкрити юридичну природу таких правових зв’язкiв, пiдкреслює їхнiй правовий характер. Матерiальний змiст визначає напрями розвитку юридичного змiсту фiнансових правовiдносин, оскiльки реальнi суспiльнi вiдносини ширшi та багатшi, нiж тi, що передбачено гiпотезою й диспозицiєю фiнан сово-правової норми. Але права й обов’язки суб’єктiв повиннi вiдповiдати тiй моделi поведiнки, яку було закладено фiнансово-правовою нормою. Окрiм того, фактичний змiст фiнансових правовiдносин виявляє конкретнi життєвi обставини, з огляду на якi законодавець має розробити дiєвий механiзм реалiзацiї фiнансово-правових норм.
У фiнансових правовiдносинах юридичний i фактичний змiст завжди взаємопов’язано. Аналiз їхньої взаємодiї дозволяє визначити, по-перше, вiдповiднiсть фiнансово-правових норм тим життєвим реалiям, якi їх покликано врегулювати, по-друге, показати тi оптимальнi результати, на досягнення яких норму спрямовано, по-третє, як потрiбно вдосконалити фiнансово-правове регулювання з метою його найбiльшої ефективностi й до цiльностi. Так, якщо фiнансово-правовi норми не вiдповiдають фактичним вiдносинам i їхнiм тенденцiям розвитку, то соцiально-економiчнi наслiдки їхньої реалiзацiї незначнi, й такi норми фактично не застосовують у життi, оскiльки фiнансово-правовi норми в цих випадках залишаються на паперi, а фiнансовi правовiдносини виникають i розвиваються дуже далеко вiд моделi, передбаченої такою нормою. Наслiдком цього явища є неефек тивнiсть чинного фiнансового законодавства.
З огляду на особливостi та змiст, фiнансовi правовiдносини дуже рiзноманiтнi. Так, їх можна класифiкувати як залежно вiд загальноправових характеристик (наприклад, вiд функцiй права, особливостей засобу iйдивiдуалiзацiї суб’єктiв вiдносин), так i залежно вiд їхньої галузевої специфiки, а саме:
1) структури фiнансової системи держави;
2) iнститутiв фiнансового права як галузi права;
3) об’єкта правовiдносин;
4) тривалостi їхнього iснування (дії);
5) характеру фiнансово-правових норм, що лежать у їх основi;
6) цiльового призначення;
7) способiв державного захисту тощо.
Розглянемо деякi з вищенаведених видiв. Залежно вiд характеру фiнансово-правових норм, що лежать в основi фiнансових правовiдносин, їх класифiкують на матерiальнi й процесуальнi. В матерiальних фiнансових правовiдносинах реалiзовано права й обов’язки суб’єктiв щодо отримання, розподiлу й використання визначених фiнансових ресурсiв, виражених у

конкретному розмiрi чи певному видi доходiв i видаткiв. Основний змiст суб’єктивних матерiальних фiнансових прав i обов’язків мiститься в можливостi чи потребi отримання, сплати, розподiлу, перерозподiлу, вилучення тощо цих конкретно визначених коштiв. Наприклад, матерiальними фiнансовими правовiдносинами є правовiдносини з приводу сплати податкiв, зборiв i iнших обов’язкових платежiв, тобто це тi вiдносини, що мiстять обов’язок платника сплатити податок чи збiр i вiдповiдне йому право податкових органiв вимагати його сплати; право мiсцевого бюджету отримати мiжбюджетний трансферт i вiдповiдно обов’язок згiдно з бюджетним призначенням надавати бюджетнi асигнування тощо.
Процесуальнi фiнансовi правовiдносини виникають при встановленнi форм i методiв фiнансової дiяльностi держави, в них виражено юридичну форму, в якiй вiдбувається мобiлiзацiя коштiв у фонди, а також порядок їх розподiлу, контроль за використанням тощо. Державно-владний елемент тут виявляється у визначеннi й регламентацiї форм, методiв, порядку й термiнiв надходження коштiв, визначеннi мети та заходiв їх використання. Наприклад, процесуальними фiнансовими правовiдносинами будуть вiдносини з приводу бюджетного процесу, якi регламентовано нормами Бюджетного кодексу України та iншими нормативно-правовими актами.
Мiж процесуальними й матерiальними фiнансовими правовiдносинами iснує нерозривний зв’язок, оскiльки за допомогою процесуальних фiнансових правовiдносин реалізуються матерiальнi права й обов’язки суб’єктiв цих вiдносин у сферi фiнансової дiяльностi.
Залежно вiд тривалостi iснування (дiї) фiнансових правовiдносин, їх можна пiдроздiлити на тi, що мають: 1) перiодичний характер, 2) постiйний характер, 3) разовий характер. До першого рiзновиду належать фiнансовi правовiдносини, що мають певнi тимчасовi обмеження. Наприклад, бюджетнi правовiдносини, якi виникають на основi актiв про бюджет, тобто виникають 1-го сiчня й припиняють дiю 31-го грудня поточного року (в такому випадку, суб’єкти надiлено правами й обов’язками, що мають чiтко визначений строк їхньої реалiзацiї). До другого рiзновиду належать фiнансовi правовiдносини, в яких права й обов’язки їх суб’єктiв мають стабiльний, тривалий характер i не мають тимчасових обмежень. Наприклад, вiдносини, що виникають пiд час здiйснення податкового контролю. До третього виду належать фiнансовi правовiдносини, яким при таманно разове (одноразове) здiйснення прав i обов’язкiв, наприклад, сплата державного мита.
Залежно вiд об’єкта, фiнансовi правовiдкосини подiляються на тi, що виникають iз приводу мобiлiзацiї, розподiлу, використання централiзованих фондiв коштiв, i фiнансовi правовiдносини, що виникають iз приводу мобiлiзацiї, розподiлу, використання децентралiзованих фондiв коштiв. Така класифiкацiя не тiльки дає вiдповiдь, у якiй сферi реально дiють норми фiнансового права, а й найповнiше розкриває специфiку об’єкта фiнансового правовiдношення, а також специфiку методiв (способiв і прийомiв), за допомогою яких здiйснюється фiнансова дiяльнiсть держави.
Залежно вiд структури фiнансової системи, фiнансовi правовiдносини класифiкують на тi, що виникають i розвиваються: 1) з приводу мобiлiзацiї, розподiлу й використання коштiв бюджетiв рiзних рiвнiв; 2) у сферi децентралiзованих фiнансiв; 3) iз приводу державного страхування; 4) в сферi банкiвського й державного кредитiв; 5) із приводу створення й функцiонування позабюджетних фондiв.
Фiнансовi правовiдносини можна класифiкувати залежно вiд їхнього змiсту. Слiд зазначити, що як юридичному змiсту фiнансових вiдносин, тобто правам i обов’язкам, так i фактичному поведiнцi їхнiх учасникiв, притаманна певна специфiка, що проявляється залежно вiд того, в якому з напрямiв фiнансової дiяльностi держави вони виникають і розвиваються. Виходячи з цього, суб’єкти таких вiдносин надiлено комплексом прав i обов’язкiв, пов’язаних iз мобiлiзацiєю, розподiлом (перерозподiлом) i використанням фiнансових ресурсiв, зосереджених у централiзованих i децентралiзованих фондах. Таким чином, фiнансовi правовiдносини класифiкують на тi, що виникають i розвиваються в сферi: 1) мобiлiзацiї фiнансових ресурсiв у вiдповiднi фонди; 2) розподiлу (перерозподiлу) коштiв; 3) використання фондiв коштiв.

КОНТРОЛЬНI ПИТАННЯ
1. Дайте визначення фiнансово-правових норм.
2. Розкрийте особливостi фiнансово-правових норм.
3. В чому проявляється iмперативний характер фiчансово-правових норм.
4. Охарактеризуйте структуру фiнансово-правових норм.
5. Дайте класифiкацiю фiнансово-правових норм i наведiть приклади.
б. Визначте поняття фiнансових правовiдносин.
7. Розкрийте особливостi фiнансових правовiдносин.
8. Розкрийте спiввiдношення суб’єктiв фiнансового права й фiнансових правовiдносин.
9. Об’єкт фiнансових правовiдносинi.
10. Розкрийте особливостi змiсту фiнансових правовiдносин.
11. Види фiнансових правовiдносин.
ФIНАНСОВЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА
§ 1. Предмет фiнансового права
Органiзацiя, управлiння, контроль у галузi фiнансової дiяльностi держави передбачає чiтку правову врегульованiсть вiдносин руху публiчних фiнансових ресурсiв. Це означає визначенiсть пiд час видiлення об’єкта регулювання, системи суб’єктiв вiдносин, їнiх повноважень, прав i обов’язкiв. Зводити фiнансово-правове регулювання виключно до руху коштiв не зовсiм правильно. Цi вiдносини є предметом декiлькох галузей права. Предметом фiнансового права є тiльки вiдносини, що регулюють рух публiчних фiнансiв, якi угворюються в зв’язку з функцiонуванням державних фiнансiв, фiнансiв територiальних громад. Таким чином, фiнансове право становить сукупнiсть правових норм, що регулюють суспiльнi вiдносини в сферi формування, розподiлу й використання централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв держави й територiальних громад. Саме такий пiдхiд лежить в основi визначення предмета фiнансово-правового регулювання, формування меж цiєї галузi.
Фiнансове право можна аналiзувати в декiлькох площинах: як галузь права; як науку; як навчальну дисциплiну. Як галузь права фiнансове право належить до публiчних галузей. Однак його публiчний характер передбачає свiй предмет регулювання, особливостi методу, якi не властивi iншим галузям, i цим виокремлюють царину однорiдних суспiльних вiдиосин.
Вiдносини, що становлять предмет фiнансового права, вiдрiзияються низкою рис:
1) складаються в сферi фiнансової дiяльностi держави;
2) реалiзуються в процесi руху (формування, розподiлу й використання) грошових фондiв гпублiчного характеру;
З) об’єктом вiдносин є грошовi фонди держави й територiальних громад;
4) припускають виключну роль держави в цих вiдносинах.
Таким чином, предметом фiнансового права є суспiльнi вiдносини в сферi фiнансової дiяльностi держави й територi альних громад iз приводу формування, розподiлу й викорис
тання централiзованих i децентралiзованих фондiв публiчних фiнансiв.
У фiнансових правовiдносинах найбiльш чiтко, порiвняно з iншими правовiдносинами, прослiдковуэться державно-владна й майнова сторони. Вiдносини з приводу публiчних фiнансiв є владно-майновими. З одного боку, держава наділяє компетентнi органи владними повноваженнями й контролює надходження коштiв у бюджет. З iншого боку, цi вiдносини рсгулюютъ формування власностi держави, хоча спочатку й у специфiчнiй гро шовiй формi. Розглядаючи цю проблему, Ю. А. Ровинський звертав увагу на рiзний ступiнь прояву владного характеру методу правового регулювання, що вiдмежовує фiнансове право вiд iнших галузей. Рiвень прояву владного характеру дозволяє визначити й специфiку правовiдносин. Основною особливiстю методу регулювання цiєї групи вiдносин є вiдсутнiсть права оперативної самостiйностi суб’єктiв. Права й обов’язки вiдносин регламевтовано однозначно, без будь-яких варiантiв i переважно iмперативними нормами.
Аналiзуючи предмет фiнансового регулювання, потрiбно враховувати фундаментальне положення Ю. А. Ровинського про змiст фiнансових правовiдносин як владно-майнових, яке використовують у роботах практично всi фахiвцi в цiй галузi й через загальновiдомiсть найчастiше навiть без виносок. Але потрiбно звернути увагу саме на нерозривнiсть вiдносин влади й специфiчних майнових вiдносин, регулювання яких здiйснюється як єдине цiле. Показовим щодо цього є порiвняння з адмінiстративними й цивiльними правовiдносинами. Саме в них дуже часто розчиняються, змiшуються фiнансово-правовi вiдносини, але розмежування цих галузей i повинне будуватися саме з погляду владно-майнових вiдносин.
Адмiнiстративнi правовiдносини владнi.
Цивiльнi правовiдносини майновi.
Фiнансовi правовiдносини владно-майновi.
Якщо адмiнiстративно-правове регулювання спрямовано на управлiння державою певними галузями, цивiльно-правове охоплює майновi вiдносини, то фiнансово-правове регулювання визначено:
з одного боку, майновим характером особливого роду, який визначено тим, що власником майна є держава, й iснує це майно в специфiчнiй формi централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв;
з iншого боку, владним характером, який визначено тим, що реалiзацiю владних повноважень здiйснює сам власник коштiв. Саме єднiсть владно-майнових засад i дозволяє вiдмежувати фiнансово-правовi вiдносини, визначити їхню єднiсть i на основi такого пiдходу вiдмежувати однорiднi вiдносини, що є предметом регулювання.
Незважаючи на однорiдний характер, фiнансовi вiдносини припускають деталiзацiю їх за видами, що й є основою рiзних типiв класифiкацiї фiнансових вiдносин. Класифiкувати фiнансовi вiдносини можна за кiлькома напрямами:
1) залежно вiд стадiї руху грошових фондiв (формування, розподiл, використання грошових ресурсiв, контроль);
2) залежно вiд характеру фiнансово-правових iнститутiв (бюджетнi, податковi, валютнi тощо)
З) залежно вiд суб’єктногго складу вiдносин (можливi рiзнi варiацiї вiдносин, учасниками яких, насамперед, виступають:
держава, територiальнi громади, державнi органи, юридичнi та фiзичнi особи).
Проте видова своєрiднiсть кожної групи фiнансових вiдносии не виключає їхнього основного загального змiсту утворення, розподiл i використання публiчних грошових фондiв. Держава забезпечує планомiрнiсть у цiй галузi, гарантує й реалiзує загальнi принципи та форми фiнансової дiяльностi, методи регулювання. Акцент на фiнансово-правовому аспектi вiдносин визначено кiлькома моментами:
1) за рахунок фiнансових ресурсiв забезпечено виконання майже всiх функцiй держави;
2) саме за рахунок фiнансових вiдносин забезпечено формування централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв;
З) на основi нормативних актiв вiдбувається рух публiчних грошових фондiв.

§ 2. Метод фiнансового права
Крiм особливостей предмета фiнансового права, важливим критерiсєм пiд час визначення природи галузi права, її мiсця в системi права виступає метод правового регулювання, пiд яким розумiють сукупнiсть прийомiв, способiв впливу права на суспiльнi вiдносини. Метод правового регулювання реалiзують також ступенем впливу на поведiнку учасникiв суспільних вiдносин, на характер їх взаємозв’язкiв. Кожному методу правового регулювання властиві риси, сукупнiстю яких i досягають завдань i мети правової регламентацiї.
Аналiзуючи систему впливу на вiдносини, регульованi фiнансовим правом, можна зробити висновок про те, що основною рисою методу регулювання фiнансових вiдносин є державно-владнi розпорядження одним учасникам фiнансових вiдносин з боку iнших, якi виступають вiд iменi держави. Метод, заснований на владному пiдпорядкуваннi однiєї сторони iншiй, притаманний й iншим галузям права (наприклад, адмiнiстративному), але при регулюваннi фiнансових вiдносин цей метод набуває своєї специфiки, що мiститься в конкретному змiстi, а також у колi органiв, уповноважених державою на владнi дії. Наприклад, характерною рисою методу фiнансового права виступає та обставина, що владнi приписи торкають коло платникiв, порядок, умови й розмiр платежiв у бюджети, мету використання коштiв тощо. Коло державних органiв, уповноважених давати розпорядження учасникам фiнансових вiдносин, складають фiнансовi органи. Іншою рисою методу фiнансового права є широке застосування iмперативних (тобто однозначних, що не допускають вибору) норм iз метою формування бюджетiв.
Держава, закрiплюючи вимоги щодо досягнення першочергових потреб (формування коштiв для забезпечення виконання державних функцiй), установлює чiткi межi поведiнки пiдлеглих суб’єктiв. Наприклад, обов’язок сплати податку опосередкований правом вимагати його сплати та контролювати його. Певна свобода зобов’язаних суб’єктiв можлива лише в межах, окреслених iмперативними приписами. Режим свободи можли вий у декiлькох формах:
1) свобода в межах iмперативного суб’єктивного права, коли безумовне право фiнансового органу на перевiрку може реалiзуватися ним за власним планом, але за умови обов’язкової реалiзацiї цього права, що одночасно є i його обов’язком, засобом здiйснення його функцiй;
2) свобода певного суб’єкта в межах делегованих державою прав припиняти правовiдносини (наприклад, залiк сум податкової застави в рахунок податкового зобов’язання);
З) свобода зобов’язаних осiб при використаннi специфiчних прав (наприклад, права на застосування податкових пiльг, податкового кредиту).
Основним методом фiнансово-правового регулювання є iмперативний. Вiн допускає нерiвнiсть суб’єктiв вiдносин, що за безпечує надзвичайний стан і роль держави. Цей метод виявляється у владних приписах, наказах одним суб’єктам iз боку iнших, що представляють державу, органи самоврядування. Може скластися враження, що цей метод цiлком повторює метод регулювання адмiнiстративно-правових вiдносин, що також має владний, iмперативний характер. Однак метод фiнансового права вiдрiзняється певною галузевою специфiкою:
1) на вiдмiну вiд адмiнiстративно-правового методу, вiн не грунтується на вертикалънiй субординацiї, спiвпiдпорядкованостi суб’єктiв, тодi як владнi вказiвки виходять вiд фiнансових органiв, з якими iншi суб’єкти вiдносин не перебувають у адмiнiстративнiй залежностi;
2) основна маса владних розпоряджень виходить вiд органiв, спецiально створених державою для фiнансової дiяльностi;
З) метод фiнансового права не допускає повного пiдпорядкування й залежностi одного суб’єкта вiд iншого, а стосується тiльки екокомiчного змiсту фiнансової норми;
4) фiнансово-правовий метод регулювання допускає твердий ступiнь iмперативностi на всiх рiвнях законодавчого регу лювання й не змiнюється, не знижується залежно вiд типу законодавчого акта (вiд закону до iнструкцiї);
5) специфiчний об’єкт, що регулює за допомогою фiнансово-правового методу публiчнi грошовi фонди.
Владнiсть як змiст методу фiнансово-правового регулювання має свої особливостi, якi реалiзовано в iмперативних приписах у сферi фiнансової дiяльностi держави.

а) перевага в фiнансово-правовому регулюваннi позитивних зобовязань. Держава, видаючи владнi розпорядження, зобовязує суб’єктiв до їх виконання (нерiдко в однозначнiй, визначенiй формi);
б) метод владних розпоряджень виступає як iмперативний, коли суб’єкти фiнансового права виконують обов’язки суворо вiдповiдно до приписiв законiв i пiдзаконних актів. Права при цьому похiднi вiд обов’язкiв;
в) регулює пiдстави виникнення правовідносин, виходячи з того, що за наявностi певного юридичного факту, суб’єкт права зобов’язаний вступити в цi правовiдносини й суворо слiдувати приписам закону, а не волi вибору;
г) цей метод характеризується юридичною нерівністю суб’єктiв, коли однi суб’єкти володiють однобiчними юридично-владними повноваженнями щодо iнших суб’єктiв, тодi як останнi не мають адекватних повноважень щодо владних суб’єктiв. На цьому грунтується основа правосуб’єктностi, коли у владних суб’єктiв вона складається переважно з прав, а в зобов’язаних суб’єктiв здебiльшого з обов’язкiв i похiдних вiд них прав. Може скластися враження, що фiнансовому праву, поряд iз iмперативним, притаманнi й елементи диспозитивного методу. Наприклад, у сферi регулювання відносин iцодо формування грошових ресурсiв добровiльного характеру (облiгацiї державної внутрiшньої позики, казначейськi сертифiкати, лотереї тощо) разом iз видимiстю диспозитивностi, основою регулювання залишаються владнi розпорядження. Справдi, придбання державного цiнного папера здiйснюють на добровiльнiй основi, але всi вiдносини, що випливають з цього факту, регулюють державнi, однобiчнi велiння (термiни позики, вiдсотки, порядок погашення заборгованостi не можуть бути предметом договору, їх закрiплено законодавчо).
Iмперативний метод фiнансово-правового регулювання доповнюють і пiдлеглi, похiднi вiд нього методи рекомендацiй, погоджень. Iхньою особливiстю є похiдний характер вiд основного iмперативного методу, в межах реалiзацій, виконання владного розпорядження. Дiйсно, узгодження мiж суб’єктами фiнансово-правових вiдносин можливi, але з приводу бiльш зручного, точного, своєчасного виконання iмперативного обов’язку, тобто погоджується не сама природа обовязку, а порядок, особливостi його виконання. Рекомендації також доречнi в фiнан совому правi, однак вони або гарантованi, пiдкрiпленi iмпера тивними велiннями, або уточнюють їх.
Застосування переважно iмперативного методу не виключає використання рекомендацiй, погоджень, наявностi права вибору в поведiнцi пiдлеглого субєкта. Наприклад, податковi органи можуть надати пiдприємствам податковий кредит (вiдстрочку платежу) на пiдставi спецiальної угоди. Крiм того, часткова диспозитивнiсть поведiнки пiдлеглої сторони платника податкiв може виявлятися й у можливостi податкового планування. Однак усi цi особливостi врештi-решт пiдлеглi основнiй засадi методу владних приписiв.
§ З. Система фiнансового права
Правова форма певного виду суспiльних вiдносин формується, виходячи зi змiсту й завдань тих вiдносин, що вона регулює. Саме тому правова форма при реалiзацiї цiєї мети може включати рiзнi iнститути, пiдгалузi, що часом виходять за межi однiєї галузi права. В цьому випадку можливий аналiз правових норм i iнститутiв права сукупно з iншими галузями науки, що конкретизують розглянутий об’єкт. Такими галузями знань можуть виступати фiлософiя, iсторiя, економiка та iншi. Правова форма суспiльних вiдносин, охоплюючи сукупнiсть норм i правових iнститутiв, пiдлегла змiсту регульованих вiдносин, їхнiй структурi й завданням державного регулювання. Надаючи правової форми певнiй групi вiдносин, держава виходить з їхнього змiсту, цiлей i завдань на конкретному етапi розвитку.
Галузi фiнансового права властивий набiр iнститутiв, що забезпечує всi сторони й елементи юридичного режиму руху державних коштiв. Потрiбно, природно, враховувати, що iнститути фiнансового права передбачають цiлiсне регулювання тiльки в межах галузi й мають спецiалiзований характер стосовно визначеної групи правових норм.
Таким чином, галузь фiнансового права мiстить увесь комплекс норм, що регулюють вiдносини, якi складають предмет фiнансового права, й забезпечують правове регулювання руху державних коштiв. Кожний з iнститутiв реалiзує бiльш вузьку мету.

На сучасному етапi в системi правового регулювання фiнансових вiдносин склалася специфiчна ситуацiя, викликана швидким розвитком майже всiх складникiв фiнансової системи держави. Йдеться про мiру iнституцiональностi фiнансового права як галузi. Справа в тому, що галузевий режим регулювання визначають сукупнiстю елементiв: методом регулювання, юридичним iнструментарiєм, принципами, наявнiстю галузi зако нодавства й кодифiкованого акта. В той же час цi елементи для фiнансового права в даний момент притаманнi не в повному обсязi. І хоч фiнансове право розглядають як галузь права, воно формується через становлення й розвиток складених iнститутiв: бюджетного права, податкового права i т.д. Іншими словами, за вiдсутностi загального вiдбувається розвиток частки. Ця тенденцiя та її подальший розвиток можуть негативно позначиться на нормотворчих i правозастосовчих процесах у фiнансовiй сферi, оскiльки недооцiнка загальногалузевих засад у правовому регулюваннi тих чи iнших суспiльних вiдносин може зумовити незв’язанiсть, розбiжнiсть i кокфлiктність усiєї системи взагалi.
Якщо виходити з визначення галузi права, то це насамперед вiдносно замкнута частина системи права, що включає сукупнiсть норм, що регулюють суспiльнi вiдносини в певнiй сферi дiяльностi людей, яка вiдрiзняється принциповою своєрiднiстю. Саме замкнутою частиною системи права виступає фiнансове право.
Норми фiнансового права обумовлено публiчною, тобто визначальною для країни дiяльнiстю, а саме дiяльнiстю з формування грошових фондiв для загальнодержавних потреб, для утримання державних органiв i їхнього матерiально-фiнансового забезпечення. Це стосується не тiльки дiяльностi органiв влади, але й органiв, що здiйснюють її вiдповiдно до Конституцiї України й встановленим розмежуванням компетенцiї в цiй галузi. Пiд час цiєї дiяльностi формується система бюджетiв, що зосереджує кошти для потреб загального значення. Такий само публiчний характер має й дiяльнiсть органiв мiсцевого самоврядування з формування мiсцевих бюджетiв. I спрямо вано на задоволення мiсцевих iнтересiв, якi мають загальне значення для даної територiї. Вона забезпечує формування мунiципальних коштiв з цiєю метою. Отже, публiчний характер мають і норми права, що регулюють вiдносини з встановлення податкiв органами мiсцевого самоврядування та їх справ ляння до мiсцевих бюджетiв. Вiдповiдно, всi цi вiдносини є владно-майновими.
Фiнансовому праву властивi певнi ознаки:
1) однорiднiсть фактичного змiсту, що передбачає регулювання суворо визначеного рiзновиду вiдносин, пов’язаних iз рухом централiзованих і децентралiзованих фондiв;
2) єднiсть норм, що утворюють фiнансове право. Вони складають єдину систему, яку визначено однорiдним фактичним змiстом. Це забезпечує регулювання такого рiзновиду фiнансових вiдносин, що не виключає спецiалiзацiї юридичних норм усерединi iнституту;
З) законодавча вiдокремленiсть, що означає зовнi вiдокремлене закрiплення основних положень галузi в нормах, якi її утворюють.
В основi класифiкацi як безпосередньої галузi права, так i iнших пiдроздiлiв, традицiйно лежить предмет правового регулювання, тобто коло суспiльних вiдносин, регульованих нормами того чи iншого правового утворення як первинного, так i вторинного рiвнiв. На первинному рiвнi видiляють галузi права, правовi iнститути (субiнститути) та їхнi об’єднання пiдгалузi. На iншому рiвнi видiляють вториннi утворення: комплекснi галузi права, комплекснi й змiшанi правовi iнститути, що використовують кiлька об’єднаних юридичних режимiв регулювання. Якщо безпосередньо галузь права це сукупнiсть норм, що регулюють особливi види суспiльних вiдносин, якi за своїм економiко-правовим і соцiальним змiстом вимагають вiдокремленого, самостiйного регулювання, то правовий iнститут це пiдроздiл (група) юридичних норм усерединi галузi.
Юридичнi норми утворюють галузь права не безпосередньо, а через iнститути. Формування галузi може охоплювати кiлька ступенiв (iнститут складний iнститут пiдгалузь галузь). Наприклад, податкове право займає чiтко визначене положення. З одного боку, до нього належать iнститути бiльш вузької групи вiдносин (iнститут мiсцевих податкiв і зборiв, оподаткування юридичних осiб тощо), з iншого боку, складний iнститут податкового права є одним iз елементiв, що утворюють цiлiсну галузь фiнансового права.

Фiнансове право включаэ досить значну сукупнiсть фiнансових норм, об’єднаних у певну систему. Цю систему розбито на визначенi групи, яким притаманнi специфiчнi особливостi, логiчна структура, об’єктивний склад. Система фiнансового права об’єктивна сукупнiсть суспільних фiнансових відносин, що визначає внутрiшню структуру фiнансового права, змiст i особливостi розмiщення норм, якi регулюють фiнансовi вiдносини.
В системi фiнансового права частини, пiдгалузi, iнститути. Норми фiнансового права, залежать вiд особливостей регульованих ними відносин, утворюють окремі структурні пiдроздiли. В системi галузi фiнансового права iснує кiлька пiдсистем, iнститутiв, якi можна виокремити в роздiли.
Загальна частина акумулюс iнститути, що закрiплюють загальнi пiдходи до регулювання фiнансової системи, якi стосуються всiх норм Особливої частини. Загальна частина охоплює норми, якi нiби винесено за дужки. У дужках iнститути Особливої частини, й саме до них застосовують положення Загальної частини, але вже в конкретному випадку, обумовленому характером iнституту. До Загальної частини належать фiнансово-правовi норми, що закрiплюють основні принципи, форми й методи фiнансової дiяльностi; поняття й функцiї фiнансiв; систему фiнансових органiв, iхнi повноваження; правове поло ження iнших суб’єктiв фiнансового права; загальні положення органiзацiї фiнансового контролю.
Норми 3агальної частини конкретизовано в Особливiй частинi, яка складається з декiлькох роздiлiв, пiдгалузей, що включають вiдповiднi iнститути. Регулюючи бiльш вузъкi й однорiднi за змiстом фiнансово-правовi iнститути, вони утворюють певнi пiдгалузi й роздiли. Особливу частину становлять фiнансово-правовi норми, що регулюють вiдносини в сферi 6юджетної системи; державних доходiв i видаткiв; обов’язкового державного страхування; кредитування; публiчного регулювавня банкiвсь кої дiяльностi; валютного регулювання.
§ 4. Джерела фiнансового права
Традицiйно джерелом права вважають нормативно-правовi акти, санкцiонованi звичаї, прецеденти (судовi чи адмiнiстративнi), мiжнароднi угоди. Iснує кiлька пiдходiв до розгляду джерел права:
соцiально-економiчний визнача сукупнiсть соцiально економiчних факторiв, що регулюють об’єктивнi закони;
державно-полiтичний характеризує реалiзацiю державної волi в конкретних правових нормах;
юридичний специфiчний механiзм реалiзацiї, що передбачає волю держави в коикретних нормах права.
Джерело фiнансового права має встановлювати нові правила поведiнки, що виключають її iндивiдуалiзацiю стосовно окремого суб’єкта; бути виданим компетентним органом (пере важно органами державної влади); чiтко вiдповiдати матерiальнiй i процесуальнiй сторонам функцiонування.
Таким чином, джерелом фiнансового права є форма вираження правотворчої дiяльностi держави з приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актiв, що встановлюють норми фiнансового права.
Джерела фiнансового права можуть бути подiленi за декiлькома принципами:
І. На основi владно-територiальної ознаки (в основному це стосується видiв нормативних актiв):
1) Загальнодержавнi нормативні акти.
2) Республiканськi (Автономна Реслублiка Крим).
3) Мiсцевi нормативні акти.
ІІ. За характером правових норм:
1) Нормативні акти, що мiстять правовi норми загального характеру, прийнятi компетентними органами у встановленому порядку.
2) Ненормативнi акти, що не мiстять правових норм загального характеру.
III. За особливостями правового регулювання i характером встановлення:
1) Звичай, санкцiонований компетентними органами у встановленому порядку. Найчастiше йдеться про звичай, до якого роблять посилання в законi. Звичаєм, як правило, регулюють процесуальний бiк функцiокування акгiв, межi компетенцiї дер жавних органiв у сферi фiнансової дiяльностi.
2) Прецедент отримав поширення в державах англо-саксонської системи, особливо за наявностi пробiлу в законодавствi. Специфiка в цьому випадку полягає в тому, що правозастосовчий орган фактично виступає як нормотворча структура. Бага
то процесуальних норм народилося в ходi судових слухань у податкових справах. Наприклад, розгляд податкових правопорушень у американському судi ускладнювався посиланнями на п’яту поправку до Конституцi США, яка надавала право вiдмовитися вiд свiдчень, тому що це могло зумовити «самозвинувачення». Верховний Суд США, надiлений повноваженнями конституцiйттого контролю, вiдмовив пiдозрюваним у можливостi використовувати п’яту поправку до Конституцiї у випадку розгляду справ про податковi правопорушення.
Аналогiчнi ситуації зумовлюють i потребу систематизацiї найважливiших судових рiшень. У СIIIА судову нормотворчiсть здiйснює Верховний суд, апеляцiйнi суди, претензiйний суд, федеральнi окружнi суди та податковий суд США.
З) Мiжнароднi договори (конвенції, угоди) важливого значення набувають при врегулюванні подвійного оподаткування, iнших питань оподаткування. Застосування цього джерела не завждя є однозначним. Мiжнародні договори надiлено рiзною юридичною чиннiстю. Якщо в Україні вони мають перевагу над законами, прийнятими Верховною Радою, то в США їхня дiя рiвносильна й мiжнароднi договори включають у систему законодавства нарiвнi з законами США. Це створює проблеми як забезпечення правового регулювання цих норм, так i системи гарантiй такого забезпечення.
4) Правова доктрина притаманна мусульманським країнам де, будучи одним iз важливих джерел шарiату, заповнює прогалини законодавства вiдповiдно до розпоряджень мусульманської доктрини.
5) Нормативний правовий акт найважливiше, а iнодi єдине джерело фiнансового права. В деяких випадках iншi джерела розглядають як похiднi вiд нормативного акта.
Норми фiнансового права, що мiстяться в рiзноманiтних нормативно-правових актах, представленi, насамперед, у актах представницьких i виконавчих органiв, i органiв мiсцевого самоврядування. Саме вони й становлять джерела фiнансового права. Отже, джерела фiнансового права це правовi акти представницьких, виконавчих органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування, що мiстять фiнансово-правовi норми.
Система нормативно-правових актiв i система законодавства, якi не є синонiмами, тiсно пов’язанi й обумовленi одна одною. Саме тому аналiз системи фiнансового законодавства й дає основне уявлення про джерела фiнансового права України.
Проте, потрiбно розмежувати систему фiнансового права й систему фiнансового законодавства. Якщо перша являє собою сукупнiсть вiдносин, якi регулює фiнансове право, то система фiнансового законодавства зовнiшнє вираження фiнансових правовiдносин, своєрiдне усвiдомлення їх суспiльством на певному етапi, закрiплене за допомогою наявних у його розпорядженнi нормативних важелiв. Системи фiнансового права й законодавства спiввiдносяться як специфiчнi фiлософськi категорiї змiсту й форми.
§ 5. Фiнансове законодавство
Фiнансове законодавство, виступаючи формою реалiзацiї фiнансового права, мiстить досить широке коло нормативних актiв, що регулюють фiнансову дiяльнiсть. Основу фiнансового законодавства мають складати тiльки закони та найважливiшi пiдзаконнi акти (переважно прирiвнянi до законiв. Такими були декрети Кабiнету Мiнiстрiв України наприкiнцi 1992 –початку 1993 року).
Основою нормативних правових актiв, що регулюють фiнансовi правовiдносини, безсумнiвно, є закони. Проте їхньому використанню притаманнi деякi особливостi.
По-перше, слiд говорити не про окремо дiючi фiнансовi закони, а про групу взаємозалежних законiв (з чiтко вираженими посильними нормами). Наприклад, Закон України «Про оподаткування прибутку пiдприємств» передбачав дiю деяких статей тiльки пiсля введения iнших нормативних актiв (Закону України «Про страхування»).
По-друге, дiя багатьох спецiальних фiнансових законiв не можлива без широкої системи пiдзаконних актiв iнструкцiй, розяснень. Наприклад, Декрет Кабiнету Мiнiстрiв України «Про оподаткування доходiв пiдприємств» вiд 26 грудня 1992 року передбачав особливий пiдзаконний акт, прийнятий у вереснi

1993 року, що регулював склад витрат стосовно собiвартостi. У США, наприклад, Закон про пiдвищену вологiсть територiй передбачає перегляд умов застосування земельного податку в приливно-вiдливних зонах, водно-болотистих угiддях. Проте, до прийняття Управлiнням оподаткування вiдповiдних iнструкцiй податковi iнспектори не могли цiлком використовувати механiзм цього нормативного акта.
Конституцiя України значно роэширила коло питань громадського життя, якi визначаються або встановлюються виключно законами України як актами вищої пiсля Конституцiї України юридичної чинностi в системi нормативно-правових актiв. Вiдповiдно до ст. 92 Конституцiї України законами України повиннi регулюватися найважливiшi суспiльнi й державнi iнститути (права, свободи й обов’язки людини i громадянина; вибори, референдум; органiзацiя й дiяльнiсть органiв законодавчої, виконанчої та судової влади тощо).
Разом з тим особливiстю правового регулювання є те, що вiдноскни регламентовано широкою системою нормативних актiв, прийнятих органами рiзних рiвнiв. Здебiльшого соцiально важливу частину вiдносин визначено тiльки законами, iншi законами, постановами Верховної Ради, актами Президента й Кабiнету Мiнiстрiв України, актами центральних i мiсцевих органiв виконавчої влади, органiв мiсцевого самоврядування.
Термiн «законодавство» досить широко використовують в основному в значеннi сукупностi законiв та iнших нормативно-правових актiв, що регламентують ту чи iншу сферу суспiльних вiдносин, i є джерелами визначених галузей права. Цей термiн без визначення його змiсту використовує й Конституцiя України (статтi 9, 19, 118). у законах, залежно вiд важливостi та специфiки регульованих суспiльних вiдносин, цей термiн вживають у рiзних значеннях: у одних мають на увазi лише закони; в iнших, насамперед кодифiкованих, у поняття «законодавство» включають як закони й iншi акти Верховної Ради України, так i акти Президента, Кабiнету Мiнiстрiв України, а в деяких випадках також і нормативно-правовi акти центральних органiв виконавчої влади. Частиною нацiонального законодавства, вiдповiдно до ст. 9 Конституцiї України, є також чиннi мiжнароднi договори, згоду на обов’язковiсть яких дано Верховною Радою України.
Отже, термiном «законодавство» охоплено закони України; чиннi мiжнароднi договори України, згоду на обов’язковiсть яких дано Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети й постанови Кабiнету Мiнiстрiв України, прийнятi в межах їхнiх повноважень i вiдповiдно до Конституцiї України та законiв України.
Нормативнi акти представлено як законами (спецiалъними, регулюючими конкретну галузь права, і загальними), так i нормативними актами компетентних органiв (представницьких i виконавчих органiв державної влади, мiсцевого самоврядування, органiв управлiння спецiальної компетенцiї). Фiнансове законодавство саме й включає систему цих нормативних актiв. Основи фiнансових правовiдносин, компетенцiя державних органiв регулюються конституцiями.
Законодавчi акти, що лежать в основi фiнансового законодавства, утворюють певну систему:
1) Загальнi нефiнансовi закони конституцiйнi закони чи закони, що належать до iнших галузей права, якi мiстять фiнансовi норми. Наприклад, найпринциповiшi положення, що регулюють основи оподаткування, закрiплено на конституцiйному рiвнi (повноваження органiв державної влади й управ лiння, загальнi принципи оподаткування тощо). У деяких випадках приймають спецiальнi кокституцiйнi та органiчнi закони Закон ФРН про фiнансову допомогу Федерацiї i земель 1969 року; Конституцiйний закон про фiнанси, що визначає компетенцiю Федерацiї i земель Австрiї в сферi податкiв; Органiчний закон 1979 року про статус автономії Країни Баскiв (Іспанія), роздiл ІІІ якого цiлком присвячено фiнансовим питанням.
2) Загальнi фінансовi закони в основному їх представляють закони, що регулюють основи фiнансової системи. Це переважно фундаментальнi закони, якi встановлюють основи бюджетної системи, мiсце її окремих елементiв. В Українi вони майже не представленi, хоча й обговорювалися перспективи розробки фiнансового кодексу, закону про фiнанси.

З) Загальнi iнституцiйнi закони закокодавчi акти, якi мiстять положення, що регулюють окремi iнститути в цiлому, ъхнi основи, головнi характеристики. В цих актах вiдсутня деталiзацiя конкретних видiв понять. Здебiльшого до них належать бюджетнi й податковi кодекси, що поєднують матерiальнi та процесуальнi сторони, а також основнi закони загального характеру (Закон України «Про Державну податкову службу в Україні», Закон України «Про систему оподаткування» та iншi).
4) Спецiальнi iнституцiйнi закони - законодавчi акти, що регулюють окремi частини фiнансових інститутiв. До них вiдносяться, наприклад, закони, що містять характеристику окремого виду податку, детальний механiзм його обчислення та сплати.
§ 6 Фiнансове право в системi права
Рух коагтiв регулюють комплексом iтравових галузей, що входять до системи права. Природно, що кожна галузь визначає свiй аспект регулювання, вiдокремлюючи групу однорiдних правових вiдносин, до яких застосовують специфiчний галузевий метод регулювання. Фiнансове право, беручи участь у цьому регулюваннi, згiдно зi своїм предметом i методом не виключає встановлення стiйких звязкiв з iншими галузями права, якi в тому чи iншому ступенi торкаються об’єкта фiнансово-правового регулювання. Явище, що вимагає всебiчного правового регулювання, припускає сполучення двох суперечливих процесiв. З одного боку, потрiбно розкласти це явище на складники, якi й повиннi бути в сферi уваги окремих галузей права, що регулюють конкретну сторону проблеми своїми специфiчними методами. З iншого боку, важливо поєднати, зiставити окремi режими правового регулювання в єдиний процес, визначити й погодити межi зiткнення окремих галузей. Наприклад, факт отримання заробiтної плати фiзичною особою допускає виникнення чи реалiзацiю трудових правовiдносин, податкових (пов’язаних зi сплатою податку на доходи), цивiльних (наприклад, пiд час погашення кредитiв чи вiдсоткiв на них безпосередньо з зарплати) i т.д. Саме тому дуже важливо визначити мiсце фiнансового права в системi права.
Регулювання вiдносин, пов’язаних з рухом публiчних грошових фондiв, передбачає певний фiнансово-правовий аспект цього процесу. Вiн визначається низкою обставин:
1) фiнансово-правовi вiдносини спрямовано на мобiлiзацiю публiчних грошових фондiв;
2) зiбранi кошти спрямовують на забезпечення функцiй i завдань держави, органiв мiсцевого самоврядування;
З) визначають умови виникнення, змiни й припинення грошових вiдносин;
4) визначають функцiї державних органiв у сферi фiнансової дiяльностi.
Особливостi, своєрiднiсть i змiст фiнансового права найповнiше розкриваються при спiвставленнi й розмежуваннi його вiд iнших галузей права. Фiнансовi правовiдносини, що передбачають обов’язковим суб’єктом державу, пов’язано з багатьма сторонами її функцiонування. Конституцiйне право, що має базове значення для всiх правових галузей та iнститутiв, вiдiграє таку ж роль i щодо фiнансового права. Наприклад, Конституцiя України встановлює прiоритет мiжнародних угод над нормами нацiонального законодавства. Принципове значення для формування й функцiонування всiєї системи фiнансового законодавства має й норма Конституції, вiдповiдно до якої закони та iншi правовi акти не повиннi суперечити Конституцiї. Крiм того, деякi норми конституцiйного права одночасно містять основнi засади фiнансового права. Так, ст. 67 Конституцiї України мiстить положення, вiдповiдно до якого громадянин зобов’язаний платити законно встановленi податки й збори. Ця ж стаття виконує охороннi функцiї i захищає iнтереси всiх платникiв, оскiльки мiстить положення, що забороняє необгрунтоване збiльшення податкового тягаря шляхом надання податковим нормам зворотної сили.
Взаємодiя фiнансового й адмiнiстративного права виявляється у встановленнi вiдповiдальностi за порушення фiнансового законодавства. Охоронну функцiю фiнансового права обумовле

но тим, що адмiнiстративна вiдповiдальнiсть забезнечує виконання платниками податкiв їхнiх обов’язкiв. Наприклад, вiдповiдальнiсть за порушення податкового законодавства мiстить разом з фiнансовими й систему адмiнiстративних саккцiй. При цьому застосування адмiнiстративних санкцiй за фiнансовi правопорушення також неможливе без використання категорiй фiнансового права.
Особливий iнтерес викликає співвідношення фiнансового й цивiльного права. Хоча фiкансове право є публiчною галуззю, між ним i цивiльним правом iснує ,найтiснiший зв’язок. Фiнансове та цивiльне право пов’язанi настiльки тiсно, що дають пiдстави одним бачити в фiнансовому правi додаток до цивiльного права, а iншим стверджувати, що цивiльне право повинно пiдлягати фiнансовому праву. Однак, таке тлумачення взаємозв’язку фiнансового й цивiльного права здатне лише вiдвести вiд сутi справи. Фiнансове право охоплює регулювання господарських процесiв як i цивiльне, але зовсiм у iнших аспектах, iншими методами. Такi категорiї цивільного права, як доход, майно, споживання (витрата), видатки й багато чого iншого використовують у фiнансовому правi, де вони формуються й iнституцiоналiзуються.
До майнових вiдносин, якi заснованно на адмiнiстративному чи iншому владному пiдпорядкуваннi однієї сторони iншiй, у тому числi до фiнансових i адмiнiстративних вiдносин, цивiльне законодавство не застосовують, якщо інше не передбачено законодавством. Таким чином, за загальним правилом норми цивiльного права не застосовують до бюджетних, податкових вiдносин. Таке розмежування надзвичайно важливе, оскiльки фiнансовi вiдносини також тiсно пов’язано з майном. Однак не слiд забувати й про можливi винятки, коли тi чи iншi положення цивiльного законодавства застосовують у сферi фiнансового регулювання.
Саме цивiльне право регулює вiдносиии, реалiзацiя яких передбачає досягнення певних господарських результатiв. Пiсля отримання таких результатiв вступає в дiю фiнансове право, яке визначає розмiри й порядок сплати вiдповiдних платежiв, санкції за ухиляння вiд сплати податкiв, зборiв тощо. Таким чином, фiнансове право нiби пiдключається до вiдносин, якi регулює цивiльне право. У багатьох випадках фанансове право безпосередньо посилається на цивiльно-правовi iнститути (власнiсть, відкриття спадщини, дарування) й поняття (договiр купiв лi-продажу, передача права власностi).
Низка комплексних категорiй притаманна фiнансовому й трудовому праву. Наприклад, особливостi оподаткування пенсiй або дiя специфiчного механiзму вiдрахувань у державний Пенсiйний фонд дуже схожi з податковими важелями й включаються до перелiку податкiв, зборiв i платежiв, що регулює Закон України «Про систему оподаткуванкя», хоча й визначенi пред метом трудового права.
Зв’язок фiнансового й карного права має двоїсту природу. З одного боку, окремi норми карного права спрямовано на захист тих об’єктiв, що є об’єктами фiнансово-правового регулювання. З iншого боку, квалiфiкацiя деяких злочинiв неможлива без застосування категорiй фiнансового права й норм фiнансового законодавства.
Досить активно застосовують нормативнi акти мiжнародного права, що регулюють фiнансову дiяльнiсть. Наприклад, договори (конвенцiї, угоди) про усунення подвiйного оподатку вання повязують Україну з багатьма державами (Великобританiєю, Польщею та iншими). Особливiстю таких переплетень фiкансового й мiжнародного права є вища юридична чиннiсть мiжнародних договорiв порiвняно з законами.
§ 7. Наука фiнансового права
Аналiз фiнансово-правових вiдносин припускає розмежування фiнансового права як галузi права, як навчальної дисциплiни i як науки. Фiнансове право як галузь охоплює сукупнiсть правових норм, що регулюють фiнансову дiяльнiсть держави й органiв мiсцевого самоврядування. Фiнансове право як навчальна дисциплiна, навчальний курс охоплює вивчення правових норм, передбачає навчання фiнансовому праву. Фiнансове право як наука мiстить сукупнiсть знань, категорiй, положень, що вiдображають змiст фiнансово-правових норм, особливостi їхнього застосування на практицi.
Наука фiнансового права узагальнює й складається з наукових дослiджень учених юристiв-фiнансистiв. Як суспiльна наука фiнансове право коректується поглядами, дослiдженнями
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Предмет фiнансового права. Особливостi вiдносин, що складають предмет фiнансового права.
2. Метод фiнансового права та його особливостi.
З. Визначте поняття фiнансового права.
4. Система фiнансового права.
5. Джерела фiнансового права та їхнi види.
б. Фiнансове законодавство форма реалiзації фiнансового права.
7. Мiсце фiнансового права в системi права нашої держави.
8. Взаємодiя фiнансового права з iншими галузями права України.
9. Наука фiнансового права та її розвиток.
Глава 4
ФIНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ
§ 1. Поняття й значення
фiнансового контролю
До загальних функцiй управлiння належать планування, регулювання, керiвництво, органiзацiя, координацiя i контроль. Однiєю з найважливiших функцiй державного управлiння є контрольна дiяльнiсть, i зокрема, фiнансовий контроль. Розглядаючи спiввiдношення фiнансового контролю й державного управлiння, стає зрозумiло, що фінансовий контроль є засобом до стягнення конкретного завдання, яке стоїть перед державою, встановлення правопорядку й законностi.
Фiнансовому контролю притаманнi риси, що взагалi належать контрольнiй дiялъностi як такiй, а саме:
оперативнiсть;
цiлеспрямованiсть;
безпосереднiсть,
обгрунтованiсть,
дiєвiсть.
Слiд зазначити, що фiнансам як економiчнiй категорiї, крiм розподiльної та регулюючої, належать також i контрольна функцiя. Вона виявляється як пiд час контролю розподiлу валового внутрiшнього продукту, так i пiд час витрачання публiчних грошових фондiв вiдповiдно до їх цiльового призначення. Все це свiдчить про те, що коктрольна функцiя фiнансiв є об’єктивною основою фiнансового контролю.
У сучасних непростих умовах становлення ринкової економiки контрольна функцiя фiнансiв набуває особливої актуальностi. Це пов’язано з певною специфiкою цiєї дiяльностi, що дозволяє активно впливати на економiчнi процеси. Ефективкий фiнансовий контроль сприяє прискоренню економiчного й соцiального розвитку країни, рацiональнiй органiзацiї використання всiх наявних ресурсiв, забезпеченню схоронностi загальнодержавної i мунiципальної власностi. Визнаючи особливостi фiнансового контролю, слiд зазначити, що сьогоднi вiдбувається його ускладнення, все чiткiше виявляється його багатоас


пектнiсть, тому що сфера контрольної дiяльностi стає все бiльшою i бiльшою, поширюючись на недержавнi пiдприємства, громадян, що займаються пiдприємницькою дiяльнiстю. Фiнансовий контроль стає все рiзноманiтнiшим i багатоплановiшим. Деякi контролюючi органи було лiквiдовано, виникли новi органи, тому систему органiв фiнансового контролю ще не можна визнати сформованою остаточно.
Сутнiсть фiнансового контролю розкривається в основних завданнях, поставлених перед ним, а саме:
1) перевiрка своєчасностi й повноти виконання контрольованими суб’єктами фiнансових зобов’язань перед державою та органами мiсцевого самоврядування;
2) перевiрка виконання органами державної влади й мiсцевого самоврядування покладених на них функцiй з формування, розподiлу й використання грошових фондів;
З) перевiрка дотримання правильностi здійснення фiнансових операцiй, схоронностi коштiв i матерiальних засобiв;
4) перевiрка правильностi й ефективності використання публiчних грошових фондiв;
5) виявлення й усунення порушень фiнансової дисциплiни;
6) попередження порушень законностi в сферi фiнансової дiяльностi, забезпечення вiдшкодування матерiальних збиткiв, виявлення винних осiб i залучення їх до вiдповiдальностi;
7) виявлення внутрiшнiх резервiв виробництва - пiдвищення його ефективностi, найощадливішого використання матерiальних i грошових ресурсiв.
Реалiзацiя перерахованих завдань фiнансового контролю є необхiдною умовою забезпечення правопорядку й законностi в процесi здiйснення фiнансової дiяльностi. Одним з бокiв правопорядку в галузi фiнансiв є фiнансова дисциплiна.
Фінансова дисциплiна це чiтке дотримання закрiплених нормами права розпоряджень, що регулюють порядок формування, розподiлу й використання публiчних грошових фондiв. Потрiбно вiдзначити, що вимоги фiнансової дисциплiни обов’язковi не тiльки для пiдприємств усiх форм власностi та громадян, але й для органiв державної влади й мiсцевого самовряду вання.
Однак слiд враховувати, що об’єкт фiнансового контролю не обмежено перевiркою тiльки грошових фондiв. Насправдi вiн мiстить у собi й матерiальнi, природнi, трудовi та iншi ресурси держави, тому що їх використання здiйснюють у грошовiй формi або опосередковано нею. Іншими словами, фiнансовий контроль поширюється не тiльки на безпосередньо фiнансовi, але й на пов’язанi з ними господарськi вiдносини. Безпо середнiм предметом фiнансового контролю виступають первинні документи, що мiстять вiдомостi про фiнансово-господарську дiяльнiсть контрольованого суб єкта.
Отже, пiд фiнансовим контролем слiд розумiти особ ливу сферу державного контролю, що становять собою дiяльнiсть фiнансових органiв з виявлення порушень законностi, фiнансової дисциплiни й доцiльностi пiд час формування, розподiлу й використання державних i мунiципальних грошових фондiв.
Правове регулювання фiнансового контролю здiйснюють нормами фiнансового права. В юридичнiй лiтературi закрiпи лася думка про фiнансовий контроль, як iнститут Загальної частини фiнансового права. Разом з тим не викликає сумнiву й iнше. Фiнансовий контроль належить усiм стадiям фiнансової дiяльностi, всiм фiнансово-правовим пiдгалузям i iнститутам Особливої частини фiнансового права. До сказаного варто додати, що фiнансовий контроль є, мабуть, єдиним структурним пiдроздiлом фiнансового права, правовi норми якого мiстяться як у Загальнiй, так i в Особливiй частинi, тобто структура фiнансового контролю досить складна. До Загальної частини фiнансового права слiд вiднести фiнансово-правовi норми, якi регу люють загальнi принципи, мету й завдання, органiзацiю та порядок здiйснення фiнансового контролю, характеристику його видiв i методiв. Щодо фiнансово-правових норм, якi передба чають специфiку здiйснення фiнансового контролю в рiзних сферах фiнансово дiяльностi, то вони цiлком справедливо належать до Особливої частини. Конкретизацiя ж їхнiх специфiчних завдань i змiсту знаходить своє вiдображення в iнституцiональних правових актах (наприклад, у Бюджетному кодексi України або Законi України «Про аудиторську дiяльнiсть»).
§ 2. Види фiнансового контролю
Фiнансовий контроль вiдрiзняється своїм рiзноманiттям. Здiйснення його належить до компетенцiї широкого кола контролюючих органiв. У теорiї фiнансового права склалися рiзнi критерiї, рiзнi пiдстави класифакацiї фiнансового контролю. За

основу видiлення коикретних його видiв здебiльшого приймають: суб’єктний склад контролюючих органiв, специфiку об’єкта фiнансового контролю, час його проведення.
Аналiзуючи викладенi фактори, фiнансовий контроль можна класифiкувати залежно вiд:
1. Часу проведення:
а) попереднiй;
б) поточний (оперативний);
в) наступний.
Попереднiй фiнансовий контроль передує здiйсненню фiнан сово-господарських операцiй. Його здiйснюють на стадiї складання, розгляду й затвердження проектiв бюджетiв, кошторисiв, планiв, договорiв. Основна мета цього виду контролю попередження порушень фiнансового законодавства. Разом з тим дiялънiсть органiв фiнансового контролю нацiлено на своєчасне попередження незаконного й нерацiонального використання коштiв. Належне використання попереднього фiнансового контролю дозволяє досягги максимально позитивного ефекту, уникнути порушень фiнансової дисциплiни.
Поточний фiнансовий контроль проводять в короткi вiдрiзки часу, безпосередньо в процесi здiйснення господарських i фiнансових операцiй. Цей контроль можна ще назвати оперативним у силу його гнучкостi й своєчасностi. Найчастiше його здiйснюють щодия, постiйно. Широке використання розглянутого виду контролю дозволяє знайти помилки й зловживання, допущенi як на стадiї попереднього контролю, так i безпосередньо в ходi здiйснення фiнансово-господарської операцiї. Слiд зазначити, що, як правило, попереднiй i поточний контроль не носять репресивного характеру.
Наступний фiнансовий контроль здiйснюють пiсля завершення конкретної фiнансово-господарсъкої операцiї чи пiсля закiнчення певного звiтного перiоду (наприклад, фiнансового року). Цей контроль можна характеризувати як своєрiдний останнiй «рубiж», перешкоду на шляху порушень. Вiн дозволяє знайти недогляди, допущенi пiд час попереднього й поточного контролю, i здебiльшого вiдрiзняється поглибленим i всеосяж ним пiдходом до вивчення фiнансово-господарської дiяльностi контрольованого суб’єкта, комплексним характером. До основних напрямiв наступного контролю можна вiднести: аналiз виконання планiв i бюджетiв; перевiрку кошторисiв, звiтiв i балансiв; вивчення на предмет законностi рiшень органiв управлiння щодо суб’єкта, якого перевiряють; виявлення випадкiв несхоронностi майна; визначення шляхiв попередження порушень фiнансової дисциплiни й заходiв для їх усунення.
2. Суб’єкта, що здiйснює контроль:
а) державний;
б) мунiципальний;
в) суспiльний;
г) аудиторський.
Державний фiнансовий контроль здiйснюють органи держави, надiленi компетенцiєю, уповноваженi на виробництво ковтрольних дiй. Можна видiлити такi органи:
загальної компетенцiї Верховна Рада, Кабiнет Мiнiстрiв, Нацiональний банк України;
спецiальної комггетенцiї спецiально створенi для фiнансового контролю органи державної податкової служби, Рахункова палата, органи державної контрольно-ревiзiйної служби, Державне казначейство.
Як у державному, так i в мунiципальному фiнансовому контролi можна також видiлити (залежно вiд галузi дії) надвідомчий (мiжвiдомчий) i внутрiшньовiдомчий контроль.
Мунiципальннй фiнансовий контроль здiйснюють органи мiсцевого самоврядування. Сфера його застосування досить широка (вiд затвердження мiсцевого бюджету, його виконання та затвердження звiту про його виконання до конкретних питань дотримання фiнансової дисциплiни, що належать до ком петенцiї органiв мiсцевого самоврядування).
Суспiльний фiнансовий контроль становить незалежний фiнансовий контроль, який здiйснюють представники громадсь костi на добровiльнiй i безоплатнiй основi.
Аудиторський фiнансовий контроль є незалежним професiйним фiнансовим контролем, який здiйснюють аудитори (фiзичнi особи) та аудиторськi фiрми.
3. Сфери фiнансової дiяльностi:
а) бюджетний контроль;
б) податковий контроль;
в) валютний контроль;
г) банкiвський контроль;
д) страховий контроль.
Виокремлення перерахованих конкретних видiв фiнансового контролю в цьому випадку, фактично, залежить вiд тiєї областi фiнансового права, в якiй безпосередньо здiйснюють фiнансовий контроль, тобто вiд пiдгалузей i iнститутiв Особливої частини фiнансового права.
4. Джерела інформації:
а) фактичний;
б) документальний.
Фактичний фiнансовий контроль складається з вивчення реального стану об’єкта, який перевiряють, його огляду й обмiрювання в натурi, встановлення дiйсної наявностi грошових i матерiальних ресурсiв, аналiзу отриманої iнформації i документiв на предмет їхньої вiдповiдностi.
Документальний фiнансовий контроль являє собою перевiрку й аналiз первинних документiв (у тому числi й технiчних носiїв iнформацiї. що мiстять вiдомостi про рух коштiв (бух галтерськi й статистичнi звiти, кошториси тощо).
Фактичний i документальний контроль iснують не вiдокремлено, а доповнюють один одного. Наприклад, за наявностi на лежного пiдгрунтя докумектальну ревiзiю може бути доповненоне фактичною перевiркою (проведенням контрольного обмiрювання, зняттям залишкiв матерiальних цiнностей тощо).
5. Перiодичностi (частоти) прове дення:
а) постiйний фiнансовий контроль (ще його можна позначити як щоденний);
б) систематичний фiнансовий контроль;
в) епiзодичний фiнансовий контроль (найчастiше цей вид контролю має разовий характер).
6. Форми проведення:
а) обов’язковий (зовнiшнiй);
б) iнiцiативний (внутрiшнiй).
Обов’язковий фiнансовий контроль проводять у випадках, коли чинне законодавство мiстить вiдповiдну вимогу. Крiм того, iншою пiдставою для його здiйсненкя є рiшення компетентного державного органу. Стосовно iнiцiативного фiнансового контролю, то основни моментом при вiднесеннi до даного виду є елемент «волевиявлення», контроль здiйснюють за самостiйним i добровiльним рiшенням суб’єктiв, що господарюють.
Наведений перелiк не є вичерпним. Наприклад, можна класифiкувати види фiнансового контролю залежно вiд його обсягу, повноти охоплення. Докладнiше ми зупинимося на цiй класифiкацi на прикладi такого методу фiнансового контролю, як перевiрка.
3. Методи фiнансового контролю
Метод фiнансового контролю можна визначити як сукупнiсть способiв, засобiв i прийомiв для здiйснення контрольних функцiй. Слiд зазначити, що аналiз методiв фiнансового контролю грунтується на досягненнях як фiнансового права, так i деяких сумiжних наук (статистики, бухгалтерського облiку, логiки). На застосування тих чи iнших методiв насамперед впливають: обсяг компетенцiї контролюючого органа; мета та завдання, якi перед ним поставлено; момент проведення фiнансового контролю. Серед основних методiв фiнансового контролю можна видiлити: спостереження, обстеження, облiк, аналiз, перевiрку й ревiзію. Наведені загальнi методи конкретизуються в рiзних вiдомчих методиках i правилах проведення контролю.
Розглянемо детальніше основнi методи фiнансового контролю.
1. Спостереження (монiторинг) загальне вiдстеження фiнансової дiяльностi контрольованого суб’єкта. З деякими застереженнями сюди ж можна вiднести й дiяльнiсть з фiнансового монiторингу вiдповiдно до вимог Закону України «Про попередження i протидiю легалiзацiї (вiдмиванню) доходiв, отриманих злочинним шляхом» вiд 28 листопада 2002 року.
2. Облiк становить досить специфiчний фiнансово-контрольний метод, сфера застосування якого переважно обмежується дiяльнiстю контролюючих органiв пiд час здiйснення реєстрації суб’єктiв контролю (наприклад, платникiв податкiв) або в iнших випадках, зазначених чинним законодавством (наприклад, при погашеннi податкової заборгованостi перед бюджетом шляхом проведення взаємозалiкiв коштiв з фiнансуванням витрат у рахунок погашення недоїмки за вiдповiдними платежами в Державний і мiсцевi бюджети). Облiк не обмежено тiльки реєстраційною роботою, також вiн мiстить аналiтику й створення iнформацiйної бази.

З. Обстеження найбiльш притаманно попередньому контролю. Його проводять стосовно конкретних сторiн фiнансової дiяльностi контрольованого суб’єкта. Пiд час обстеження здiйснюють дiагностику його фiнансового стану й дослiджують звiтнiсть, проводять первинний аналiз дотримання фiнансового законодавства, оцiнюють вiдповiднiсть його дiяльностi статутним документам. Зi спецiальних прийомiв, якi застосовують пiд час обстеження, слiд зазначити опитування й анкетування.
Здебiльшого, при одержаннi в ходi обстеження будь-яких негативних результатiв контролюючий орган приймає рiшення про проведення перевiрки чи ревiзiї.
4. Аналiз проводять на основi звiтностi (поточної чи за визначений перiод). Вiн грунтується на використаннi таких спецiальних статистичних прийомiв, як iндексний метод, метод середнiх i вiдносних величин. За цього методу фiнансового контролю шляхом аналiтичної дiяльностi дослiджують основнi фiнансово-економiчнi характеристики об’єкта контролю, що найчастiше дозволяє виявити неявнi порушення фiнансової дисциплiни та їхнi причини. Дуже ефективним є такий фiнансово-економiчний прийом, як порiвняння.
5. Перевiрка. Можна видiлити такi пiдстави класифiкацiї видiв перевiрок, залежно вiд:
1) органiзацiйної ознаки:
плановi перевiрки (внесено у встановленому порядку в план роботи контролюючого органа);
позаплановi перевiрки (здiйснюють дещо раптово, поза планом, за наявностi вагомих пiдстав: вказiвки вищого фiнансового органу; при надходженнi скарг громадян або iншої iнформацiї про порушення фiнансової дисциплiни, недоглядах у роботi, що вимагають невiдкладної перевiрки; за вимогою компетентних державних органiв);
2) пiдстави призначення:
- повторнi перевiрки (проводять через деякий час пiсля первинної фiнансової перевiрки у випадку визнання її неякiсно проведеною або з метою контролю за усуненням виявлених порушень. Цю перевiрку проводять за тими ж питаннями й охоплюють той же перiод часу, що i за первинної);
- додатковi перевiрки (здiйснюють для з’ясування питань, що не ставилися перед первинною перевiркою, найчастiше в зв’язку з обставинами, якi знов виникли);
З) обсягу:
повнi перевiрки (всебiчно охоплюють фiнансово-господарську дiяльнiсть);
частковi перевiрки (чи неповнi, в ходi їх перевiряють окремий бiк фiнансово-господарської дiяльностi);
комплекснi перевiрки (здiйснює переважно трупа фахiвців, до того ж перевiрцi пiдлягає дуже широке коло взаємозалежних питань). Як один з пiдвидiв комплексної перевiрки можна видiлити наскрiзну перевiрку, що охоплює фiнансово-господарську дiяльнiсть низки органiзацiй чи пiдприємств, пов’язаних мiж собою вiдносинами субординацiї;
тематичнi перевiрки (або цiльовi, присвяченi визначеному колу питань, дiльницi роботи (темi), охоплюють окремий напрям дiяльностi субєкта, що перевiряють, або визначений тип операцiй);
4) повноти охоплення:
суцiльнi (фронтальнi) перевiрки (вивчають абсолютно всi документи й облікові записи за визначений перiод);
вибiрковi перевiрки (контролю пiдлягає не весь суб’єкт, а його пiдроздiл чи окремий напрям дiяльностi, видiлений за визначеним принципом);
5) мiсця проведення:
виїзнi перевiрки (здiйснюють за мiсцем розташування об’єкта контролю);
--- камеральнi перевiрки (проводять за мiсцем знаходження органу фiнансового контролю);
6) характеру контрольованих показникiв:
- формальнi перевiрки (за яких здiйснюють перевiрку правильностi оформлення документiв, наприклад, зясовують дiйснiстъ пiдписiв, наявнiсть пiдчищень i виправлень, правильність заповнення реквiзитiв);
- арифметичнi перевiрки (зводяться до оцiнки правильностi математичних розрахункiв i таксувань);
7) характеру контролюючих суб’єктiв:
- позавiдомчi перевiрки (здiйснюють органи iншого вiдомства або мiнiстерства стосовно органiзацiї, яку перевiряють);

вiдомчi перевiрки (здiйснюють у межах того самого вiдомства або мiнiстерства, але працiвники вищого рiвня, вищої органiзацiї.
Окремо потрiбно видiлити також „зустрiчну” перевiрку, за якої здiйснюють зiставлення первинних документiв або звiтної iнформацiї з аналогiчними чи взаємозалежними даними пiдприємства контрагента.
6. Ревiзiя є найважливiшим методом фiнансового контролю, що вiдрiзняється найбiльшою дiєвiстю, максимально можливою глибиною й повнотою. Ревiзiю слiд вiднести до наступного контролю. Такий метод фiнансового контролю здiйснюють спецiальнi органи фiнансового контролю, його спрямовано на виявлення фактiв порушення законностi, вiрогiдностi й доцiльностi. При ревiзії провадиться вивчення й аналiз фiнансово- господарської документації на предмет правилъностi ведення бухгалтерського облiку, схоронностi коштів i матерiально-технiчних ресурсiв, своєчасностi й повноти звiтностi.
Пiд час здiйснення контролю ревiзора надiлено певними правами:
перевiряти плани, кошториси, грошовi, бухгалтерськi та iншi документи, наявнiсть грошей і цiнностей, а у випадку виявления пiдробок і iнших зловживань вилучати потрiбнi документи на термiн до закiнчення ревiзiї;
перевiряти правильнiсть списання сировини, палива, iнших матерiальних цiнностей, тепло- i електроенергiї на витрати виробництва, повноту оприбуткування готової продукцiї і вимагати вiд керiвництва суб’єкта, якого перевiряють, проведення контрольного обмiрювання виконаних робiт;
вимагати проведення iнвентаризацiї основних фондiв, товарно-матерiальних цiнностей, перевiрки грошових коштiв, у разi потреби опечатувати каси, склади, архiви;
отримувати вiд iнших пiдприємств, установ i органiзацiй довiдки й копiї документiв, пов’язанi з операцiями, якi перевiряють;
отримувати вiд посадових осiб письмовi пояснення.
Стосовно класифiкацiї ревiзiй, то вона переважно iдентична класифiкацiї перевiрок, з деякими незначними застереження ми. Наприклад, окремо можна видiлити такий пiдвид позапланової ревiзiї, як ревiзiя, ггризначена за постановою органiв слiдства.
Термiн проведения ревiзії не може перевищувати ЗО днiв (продовження цього термiну допускають тiльки з дозволу керiвника органу, що призначив ревiзiю).
За результатами ревiзiї складають акт. Керiвник, що призначив ревiзiю, зобов’язаний у тижневий термiн розглянути її результати й вжити заходiв для усунення виявлених порушень, відшкодування нанесеного матерiального збитку, залучення до вiдповiдальностi винних осiб, усунення причин i умов, що зумовили порушення фiнансової дисциплiни.
7. Фiнансово-економiчна експертиза. До компетенцiї Рахункової палати належить здiйснення експертно-аналiтичної дiяльностi. Так, Рахункова палата зобов’язана за дорученням Верховної Ради України проводити експертизу й давати висновки щодо проектiв: Державного бюджету України, законiв і інших нормативних актiв, мiжнародних договорiв України, загальнодержавних цiльовкх програм, програм Кабiнету Мiнiстрiв України та iнших докумектiв щодо питань державного бюджету й фiнансiв України.
§ 4. Органи фiнансового контролю
Для здiйснення фiнансового контролю задiяно цiлу систему органiв, надiлених вiдповiдною компетенцiєю (їхнє формування в Українi ще не завершено). Рiзноманiття й багатовекторнiсть цих органiв неминуче потребують класифiкації.
Пiдстави класифiкацiї можуть бути рiзними, залежно вiд:
І. Рiвня:
1) загальнодержавнi:
Верховна Рада України;
Президент України;
Кабiнет Мiнiстрiв України;
2) органи мiсцевого самоврядування.
IІ. Iнститутiв:
--- податковi органи;
контрольно-ревiзiйнi органи;
органи державного казначейства;
фiнансово-кредитнi установи тощо.

IІІ. Компетенцiї:
загальної компетенцiї (для яких здiйснення фiнансового контролю не є основною дiяльнiстю);
спецiальної компетенцiї (спецiально створені для дiяльностi в сферi фiнансового контролю).
Розглянемо докладнiше найважливiшi органи фiнансового контролю.
Вiдповiдно до ст. 85 Конституцiї України Верховна Рада України здiйснює фiнансовий контроль пiд час затвердження Державного бюджету й внесення змiн у нього, під час його виконання, ухвалення рiшення за звiтом про його виконання. Дуже важливий також парламентський контроль за використанням Україною кредитiв, отриманих вiд iноземних держав, банкiв i мiжнародних фiнансових органiзацiй i не передбачених державним бюджетом України.
Слiд зазначити, що фiнансовий контроль Верховна Рада України здiйснює також i через свої комiтети та тимчасовi спецiальнi комiсiї. До їхньої компетенції належить законопроектна робота, пiдготовка й попереднiй розгляд питань, що вiднесенi до повноважень Верховної Ради. Природно, що основне навантаження в здiйсненнi фiнансового контролю полягає на спецiалiзованi комiтети Верховної Ради України Комiтет з питань бюджету й Комiтет з питань фiнансiв і банкiвської дiяльностi.
Контроль за використанням коштiв Державното бюджету України вiд iменi Верховної Ради України здiйснює Рахункова палата (постiйно дiючий орган контролю, що створює Верховна Рада України пiдпорядкований і пiдзвiтний їй). Її дiяльнiсть регулює Закон України «Про Рахункову палату» вiд 11 липня 1996 року. До завдань Рахункової палати належать:
органiзацiя й здiйснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, використанням бюджетних коштiв;
здiйснення контролю за створенням i погашенням внутрiшнього й зовнiшнього боргу України, визначення ефективностi та доцiльностi витрат державного бюджету, валютних i кредитно-фiнансових ресурсiв;
контроль за фiнансуванням загальнодержавних програм економiчного, науково-технiчного, соцiального й нацiонально-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;
--- контроль за дотриманням законностi пiд час надання Україною кредитiв і економiчної допомоги iноземним державам, мiжнародним органiзацiям, передбачених у Державному бюджетi України;
контроль за законнiстю й своєчаснiстю руху коштiв Державного бюджету України та коштiв в установах Нацiонального банку України й уповноважених банкiв;
аналiз установлених вiдхилень вiд показникiв Державного бюджету України й пiдготовка пропозицiй щодо їхнього усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цiлому. .
Мiсце Президента України в здiйсненнi фiнансового контролю визначено його статусом глави держави. Наприклад, Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою за конiв iз поверненням їх на повторний розгляд. У здiйсненнi контрольних повноважень Президент спирається на створенi ним консультативнi та iншіi допомiжнi органи й служби.
Кабiнет Мiнiстрiв України як вищий орган виконавчої влади щоденно керує державними фiнансами й паралельно здiйснює загальний фiнансовий контроль. Кабiнет Мiнiстрiв розробляє та здiйснює загальнодержавнi програми економiчного, науково-технiчного, соцiального й культурного розвитку країни; розробляеє проект закону про Державний бюджет України й забезпечує його виконання пiсля затвердження, подає у Верховну Раду звiт про виконання держбюджету; здiйснює та координує роботу мiнiстерств, iнших органiв виконавчої влади; забезпечує проведення фiнансової, цiнової, iнвестицiйної та податкової полiтики.
Мiнiстерство фiнансiв України є центральним спецiалiзованим органом державної виконавчої влади з керування й контролю фiнансами. Воно здiйснює контроль за складанням проекту й виконанням державного бюджету, за дотриманням банками правил касового виконання держбюджету щодо доходiв, установлює порядок ведення бухгалтерського облiку й складання звiтностi про виконання бюджетiв, кошторисiв витрат бюджетних установ, координує вiдомчий фiнансовий контроль.

Крiм того, Мiнiстерство фiнансiв контролює: схороннiсть i ефективнiсть використання державного майна, закрiпленого за пiдприємствами; випуск i оборот цiнних паперiв, видає дозволи на здiйснення цiєї дiяльностi; веде загальний реєстр випуску цiнних паперiв в Україні.
У системi Мiнiстерства фiнансiв дiють такi спецiальнi контрольнi служби, як державне казначейство й Головне контрольно-ревiзiйне управлiння.
Державне казначейство як орган фiнансового контролю здiйснює контроль за органiзацiєю виконання Державного бюджету України та за надходженням i використанням коштiв державних позабюджетних фондiв i позабюджетних коштiв установ i органiзацiй, що iснують за рахунок коштiв держбюджету України. Крiм того, державне казначейство веде облiк касового виконання Державного бюджету, складає звiт про стан його виконання.
До основних завдань Головного контрольноревiзiйного управлiння належить: пiдготовка пропозицiй щодо формування державної полiтики в сферi державного фiнансового контролю й забезпечення реалiзацiї цiєї полiтики в дiяльностi мiнiстерств, iнших центральних i мiсцевих органiв виконавчої влади, органiв мiсцевого самоврядування, iнших бюджетних установ, пiдприємств i органiзацiй, що дiстають кошти з бюджетiв державних цiльових фондiв.
За цього ГоловКРУ органiзує ревiзiї i перевiрки фiнансової дiяльностi щодо використання коштiв, матерiальних цiнностей i їньої схоронностi, стану й вiрогiдностi бухгалтерського облiку та фiнансової звiтностi; проводить ревiзiї i перевiрки використання й схоронностi державного та комунального майна (в тому числi майна, переданого в користування); проводить перевiрки використання бюджетних коштiв i коштiв державних цiльових фондiв; належного виконання державних контрактiв, проавансованих за рахунок бюджетних коштiв.
Нацiональний банк України в системi органiв фiнансового контролю займає особливе мiсце. Чинним законодавством на нього покладено здiйснення банкiвського регулювання й на гляду; здiйснення сертифiкацiї аудиторiв, що проводить аудиторськi перевiрки банкiв; органiзацiю і здiйснення валютного контролю; аналiз стану грошово-кредитних, фiнансових, цiнових i валютних вiдносин.
Державна митна служба України здiйснює контроль за дотриманням правил перемiщення валютних цiнностей через митний кордон України за точною й своєчасною сплатою мита та iнших митних платежiв.
Мiнiстерство зв’язку України здiйснює контроль за дотриманням установлених правил пiд час видачi та прийому грошових переказiв.
До компетенцiї Державної пробiрної палати як спецiального органу державного фiнансового контролю належить здiйснення контролю за випробуванням, виробництвом, використанням, оборотом, облiком i збереженням дорогоцiнних металiв i дорогоцiнних каменiв, виконанням операцiй з цими цiнностями.
§ 5. Аудиторський контроль
Професiйний незалежний фiнансовий контроль виник у Англii па початку ХIХ столiття. В умовах формування в Українi ринкової економiки, з розвитком пiдприємництва, поширенням і приватної власностi, становленням ринку капiталу виникає потреба створення системи незалежного й професiйного фiнансового контролю. Основне завдання аудиторського контролю отримання об’єктивної iнформацiї про фiнансовий стан суб’єкта, який перевiряють, вiдповiднiсть його господарської дiяльностi чинному законодавству. В iснуваннi такого виду контролю зацiкавленi як держава, так i пiдприємцi, вiн дозволяє сполучати їхнi iнтереси без додаткового навантаження на бюджет. Але слiд вiдзначити, що аудит у жодному разi не замiнює державний фiнансовий контроль.
Аудиторську дiяльнiсть в Українi врегульовано Законом України «Про аудиторську дiяльнiсть» вiд 22 квiтня 1993 року.
Законодавець ототожнює поняття «аудит» і «аудиторська перевiрка», закрiплюючи аудит як перевiрку публiчної бухгалтерської звiтностi, облiку, первинних документiв i iншої інформацiї щодо фiнансово-господарської дiяльностi суб’єктiв господарювання з метою визначення вiрогiдностi їхньої звiтностi, облiку, його повноти та вiдповiдностi чинному законодавству й
встановленим нормативам (ст. 4 Закону України «Про аудиторську дiяльнiсть»).
Аудит в Українi здiйснюють як фiзичнi особи (аудитори), так i юридичнi особи (аудиторськi фiрми). Громадянин України може стати аудитором (від лат. auditor слухач) за умови наявностi квалiфiкацiйного сертифiката на право заняття аудиторською дiяльнiстю на території України й отримання на його основi лiцензiї. Аудиторам заборонено безпосередньо займатися торговою, посередницькою та виробничою дiяльнiстю, ними не можуть бути особи, що мають судимiсть за корисливi злочини.
Аудиторською фiрмою може бути органiзацiя, незалежно вiд форми власностi, що має лiцензiю на право здiйснення аудиторською дiяльностi на територiї України й займається виключно наданням аудиторських послуг. Аудиторськiй фiрмi дозволено здiйснювати аудиторську дiяльнiсть за умови, що в нiй працює хоча б один аудитор. Керiвником її може бути тiльки аудитор.
З метою забезпечення незалежностi аудита, законом заборонено займатися наданням аудиторських послуг органам державної виконавчої влади, виконавчим органам мiсцевих Рад народних депутатiв, контрольно-ревiзiйним установам, що мають державно-владнi повноваження.
Пiд час проведення перевiрки аудитори (аудиторськi фiрми) мають право:
самостiйно встановлювати форми й методи аудита на основi чинного законодавства, наявних норм i стандартiв, умов договору з замовником, професiйних знань i досвiду;
отримувати необхiднi документи щодо предмета перевiрки, якi знаходяться як у замовника, так i в третiх осiб;
отримувати потрiбнi пояснення в письмовiй або уснiй формi вiд керiвництва й працiвникiв замовника;
перевiряти наявнiсть майна, грошей, цiнностей, вимагати вiд керiвництва господарюючого суб’єкта проведення контрольних оглядiв, вимiрiв виконаних робiт, визначення якостi продукції, щодо яких проводять перевiрку документiв;
залучати на договiрних умовах до участi в перевiрцi фахiвцiв рiзного профiлю.
Пiд час здiйснення професiйної дiяльностi на аудитора (аудиторську фiрму) покладено такi обов’язки:
належним чином надавати аудиторськi послуги, здiйснювати перевiрку;
повiдомляти власникам, замовникам про виявленi пiд час аудита недолiки ведення бухгалтерського облiку й звiтностi;
зберiгати в таємницi iнформацiю, отриману пiд час проведення аудита (послуг), не використовувати її у власних iнтересах або iнтересах третiх осiб;
нести вiдповiдальнiсть за порушення умов договору;
обмежувати свою дiяльнiсть наданням аудиторських послуг i роботами, що безпосередньо їх стосуються.
Аудиторська перевiрка може бути добровiльною (iнiцiативною, проведеною за рiшенням самого господарюючого суб’єкта) та обов’язковою.
Вiдповiдно до ст. 10 Закону України «Про аудиторську дiяльнiсть» проведення аудиторської перевiрки є обовязковим для:
1) пiдтвердження вiрогiдностi й повноти рiчного балансу та звiтностi комерцiйних банкiв, фондiв, бiрж, iнших господарюючих суб’єктiв, незалежно вiд форм власностi й виду дiяльностi, звiтнiсть яких офiцiйно публiкують, за винятком установ i органiзацiй, що цiлком утримуються за рахунок держбюджету й не займаються пiдприємницькою дiяльнiстю. Якщо розмiр рiчного господарського обороту менший нiж 250 неопо датковуваних мiнiмумiв, аудит проводять один раз на три роки;
2) перевiрки фiнансового положення засновникiв комерцiйних банкiв, пiдприємств з iноземними iнвестицiями, акцiонерних i довiрчих товариств, холдингових компанiй, iнвестицiйних фондiв та iнших фiнансових посередникiв;
3) емiтентiв цiнних паперiв;
4) державних пiдприємств при здачi в оренду цiлiсних майнових комплексiв, приватизацiї, корпоратизацiї та iнших змiнах форми власностi;
5) порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.
Однак, у будь-якому випадку, аудит проводять на пiдставi договору мiж аудитором (аудиторською фiрмою) й замовником. Господарюючi суб’єкти, для яких законодавством встановлено обов’язкове проведения аудита, зобов’язанi до 1 грудня поточного року повiдомити вiдповiднi податковi iнспекцiї

про укладання договору на аудиторську перевiрку. Замовник має право вiльного вибору аудитора (аудиторської фiрми). В договорi на проведення аудита й надання iнших аудиторських послуг передбачають предмет i термiн перевiрки, обсяг аудиторських послуг, розмiр i умови оплати, вiдповiдальнiсть сторiн.
Проведення аудиторської перевiрки можна роздiлити на три етапи:
а) пiдготовчий;
б) аналiтичний;
в) пiдсумковий.
За результатами аудиторської перевiрки складають аудиторський висновок, дотримуючись вiдповiдних норм i стандартiв. Вiн повинен мiстити пiдтвердження або аргументоване вiдмовлення вiд пiдтвердження вiрогiдностi, повноти й вiдповiдностi законодавству бухгалтерської звiтностi замовника. Виконання договору на проведення аудита пiдтверджують актом прийому передачi аудиторського висновку.
Крiм того, потрiбно вiдзначити, що аудиторська дiяльнiсть значно ширша, нiж поняття аудиторська перевiрка й мiстить у собi органiзацiйне та методичне забезпечення аудита, практичне виконання аудиторських перевiрок i надання iнших аудиторських послуг. Аудиторськi послуги можуть надавати в формi аудиторських перевiрок i пов’язаних з ними експертиз, консультацiй з питань бухгалтерського облiку, звiтностi, оподатковування, аналiзу фiнансово-господарської дiяльностi та iнших видiв економiко-правового забезпечення пiдприємницької дiяльностi фiзичних i юридичних осiб.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Розкрийте поняття та змiст фiнансового контролю.
2. Завдання фiнансового контролю.
3. Що розумiють пiд фiнансовою дисциплiною?
4. Особливостi правового регулювання фiнансового контролю.
5. Види фiнансового контролю.
б. Методи фiнансового контролю.
7. Система органiв, що здiйснюють фiнансовий контроль.
8. Розкрийте повноваження органiв фiнансового контролю.
9. Визначення аудиторського контролю.
10. Аудиторськi перевiрки.
Глава 5
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ
ФIНАНС0В0Г0 ЗАКОН0ДАВСТВА
Відповідальність за порушення
фiнансового законодавства в системі
юридичної відповідальності
Ефективнiсть фiнансово-правового регулювання визначають станом виконання суб’єктами фiнансових правовiдносин своїх обов’язкiв, закрiплених у фiнансово-правових нормах, у суспiльствi з високим рiвнем правової культури виконання обов’язкiв забезпечено переважно за рахунок переконання учасникiв суспiльних вiдносин у потребi суспiльно корисної поведiнки. Саме цим визначають змiст юридичної вiдповiдальностi в позитивному аспектi. Протилежним пiдходом є розгляд юридичної вiдповiдальностi в ретроспективному аспектi.
Ретроспективна вiдповiдальнiсть передбачає встановлену законом мiру державно-владного впливу, що застосовують до суб’єкта правопорушення. Сутнiсть юридичної вiдповiдальностi в ретроспективному змiстi (на вiдмiну вiд позитивного) визначає державанй примус. Юридична вiдповiдальнiсть виконує функцiю гаранта дотримання приписiв правових норм, реалi зацiї суб’єктивних прав i виконаннi юридичних обов’язкiв учасниками правовiдносин. Окремi види юридичної вiдповiдальностi є невiд’ємними елементами рiзних галузевих режимiв правового регулювання.
У науцi фiнансового права останнiм часом спостерiгаємо пiдвищений iнтерес до проблеми вiдповідальностi суб’єктiв фiнансових правовiдносин. Трансформацiя системи фiнансово-правового регулювання та iнтенсивний розвиток фiнансового законодавства в Українi зумовили формування значного законодавчого масиву, в якому закрiплено пiдстави вiдповiдальностi, санкції за порушення фiнансово-правових норм i визначено процесуальний порядок застосування цих санкцiй. До того ж формувания зазначеного нормативного масиву вiдбувається за різними напрямами. По-перше, як на рiвнi законiв, так i пiдзаконних нормативних актiв. По-друге, цi норми отримували рiзне галузеве закрiплення: було встановлено кримiнальну вiдповiдальнiсть за ухилення вiд сплати податкiв, нецiльове використання бюджетних коштiв; до Кодексу про адмiнiстративнi правопорушення було включено окремi статтi, якi передбачають адмiнiстративну вiдповiдальнiсть за порушення фiнансового законодавства; в декретi Кабiнету Мiнiстрiв України «Про систему валютного регулювання i валютного контролю» закрiплено фiнансовi санкцiї за порушення валютного законодавства.
Однак i дотепер науковцi та практики мають протилежнi погляди з цього питання: вiд визнання фiнансово-правової вiдповiдальностi самостiйним видом юридичної вiдповiдальностi до повного заперечення наявностi цього виду вiдповiдальностi. На наш погляд, вiдповiдальнiсть за порушення фiнансового законодавства слiд розглядати як комплексну категорiю, яка включає вiдносно вiдокремленi блоки, залежно вiд iнституцiйної належностi фiнансово-правових норм, що порушуються пiд час вчинення протиправного дiяння в сферi фiнансової дiяльностi держави. Такими блоками, зокрема, є: вiдповiдальнiсть за порушення бюджетного законодавства, передбачена гл. 18 Бю джетного кодексу України; вiдповiдальнiсть за порушення податкового законодавства (до прийняття Податкового кодексу механiзм реалiзацiї вiдповiдальностi за податковi правопорушення закрiплено в Законi України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами» вiд 21 грудня 2000 року (ст. 17), Законi «Про державну податкову службу в Українi» в редакцiї вiд 24 грудня 1993 року (п. 11 ст. 11), Кодексi України про адмiнiстративнi правопорушення та iнших нормативних актах. Податковий кодекс Росiйської Федерації мiстить спецiальний роздiл «Податковi правопорушення та вiдповiдальнiсть за їх вчинення яким врегульовано питання застосування вiдповiдальностi за порушення податкового законодавства.
Як окремi елементи можна розглядати вiдповiдальнiсть за порушення правил здiйснення рахункових операцiй iз застосуванням реєстраторiв розрахункових операцiй, передбачену Законом «Про застосування реєстраторiв розрахункових операцiй у сферi торгiвлi, громадського харчування та послуг в редакцiї вiд 1 червня 2000 року Вiдповiдальнiсть за порушення встановленого порядку обiгу готiвки Вiдповiдно до Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцiй за порушення» норм з регулювання обiгу готiвки вiд 12 червня 1995 року, а також вiдповiдальнiсть за порушення валютного законодавства, встановлену Декретом Кабiнету Мiнiстрiв України «Про систему валютного регулювання i валютного контролю» вiд 19 лютого 1993 року (ст. 16), а також iншими актами валютного законодавства.
Кожний iз зазначених елементiв має специфiку, зумовлену характером вiдносин у окремих сегментах фiнансової дiяльностi. Але разом з тим їм усiм притаманнi обовязковi ознаки, властивi юридичнiй вiдповiдальностi в цiлому:
а) пiдставою вiдповiдальностi є вчинення правопорушення;
б) вiдповiдальнiсть за порушення фiнансового законодавства виступає як форма реалiзацiї державного примусу за порушення приписiв фiнансово-правових норм;
в) полягає в застосуваннi до правопорушника негативних наслiдкiв, передбачених санкцiями фiнансово-правових норм, якi мають майновий характер i вираженi переважно в грошовiй формi;
г) вiдповiдальнiсть за порушення фiнансового законодавства реалiзують у специфiчнiй процесуальнiй формi.
Розглядаючи проблему правової природи вiдповiдальностi за порушення фiнансового законодавства, слiд визначити її спiввiдношення з іншими видами юридичної вiдповiдальностi.
Конституцiйною нормою (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституцiї України) встановлено, що виключно законами України визначають засади цивiлъно-правової вiдповiдальностi; дiяння, якi є злочинами, адмiнiстративними або дисциплiнарними правопорушеннями, та вiдповiдальнiсть за них.
Конституцiйний Суд України в Рiшеннi вiд 30 травня 2001 р. № 7-рп/2001 у справi №1-22/2001 (справа про вiдповi
дальнiстъ юридичних осiб) вiдзначив, що вказаною нормою Конституцiї безпосередньо не встановлено види юридичної вiдповiдальностi. Таким чином, логiчним є припущення, що перелiк видiв юридичної вiдповiдальностi включає також i iншi види, якi безпосередньо не вказано в Конституції. Додатковим аргументом на користь цього погляду може бути наступне положення. Пунктом 17.1.9 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами» передбачено сплату штрафу в разi, коли платник податкiв здiйснює продаж (вiдчуження) товарiв (продукцiї) або здiйснює грошовi виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов’язкового платежу), якщо вiдповiдно до законодавства таке нарахування та сплата є обов’язковою передумовою такого продажу (вiдчуження) або виплати. До того ж законодавець зауважує, що сплата зазначеного штрафу не звiльняє платника податкiв вiд адмiнiстративної або кримiнальної вiдповiдальностi та / або конфiскацiї таких товарiв (продукцiї або коштiв вiдповiдно до закону.
Останнє положення, на наш погляд, має особливе значення з урахуванням ч. 1 ст. 61 Конституції України: «нiхто не може бути двiчi притягнений до юридичної вiдповiдальностi одного виду за одне й те саме правопорушення». Таким чином, у п. 17.1.9 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами» законодавець безпосередньо вiдокремлює штрафнi санкцiї (штраф) за порушення податкового законодавства вiд адмiнiстративної вiдповiдальностi, а вiдповiдальнiсть за порушення податкового законодавства в такому випадку треба визнати елементом окремого виду юридичної вiдповiдальностi, а саме вiдповiдальностi за порушення фiнансового законодавства.
З огляду на викладене слiд зазначити, що вiдповiдальнiсть за порушення фiнансового законодавства виступає як форма реалiзацiї державного примусу, що виникає в разi вчинення порушення приписiв фiнансово-правових норм 1 полягає в застосуваннi спецiально вповноваженими державними органами до правопорушника передбачених законом санкцiй.
Пiдстави вiдповiдальності
за порушення фiнансового законодавства
В юридичнiй науцi загальноприйнятим є підхiд до визнання правопорушення пiдставою юридичної вiдповiдальностi. Наприклад, вiдповiдно до ч. 1 ст. 2 Кримiналъного кодексу України пiдставою кримiнальної вiдповiдальностi є вчинення особою суспiльно небезпечного дiяння, яке мiстить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Пiдставою адмiнiстративної вiдповiдальностi є адмiнiстративне правопорушення (проступок), понятгя якого сформульовано в ч. 1 ст. 9 Кодексу України про адмiнiстративнi правопорушення. Таким чином, для кожного виду юридичної вiдповiдальностi головним, системоутворюючим елементом виступає саме поняття вiдповiдного правопорушення.
Чинне законодавство України мiстить поняття фiнансового правопорушення. Його сформульовано в п. 1.5.3 Iнструкцiї про порядок проведення ревізiй і перевiрок державною контрольно ревiзiйною службою в Українi, затвердженої наказом Головного контрольно-ревiзiйного управлiння України вiд З жовтня 1997 р. № 12 «фiнансове правопорушення дiя або бездiяльнiсть органiв державної влади, мiсцевого самоврядування, суб’єктiв господарювання всiх форм власностi, об’єднань громадян, посадових осiб, громадян України та iноземних громадян, наслiдком яких стало невиконання фiнансово-правових норм». Якщо використовувати такий пiдхiд, то констатувати наявнiсть фiнансового правопорушення слiд у випадку порушення фiнансово-правових норм.
Яскраво виражена iнституалізація фiнансового права й фiнансового законодавства має наслiдком кодифiкацiю вiдповiдних блокiв законодавства та прийняття Бюджетного й Податкового кодексiв. У кожному з цих кодифiкованих актiв законодавець намагається закрiпити основнi положения щодо вiдповiдальностi за вчинення вiдповiдних правопорушень. Саме в окремих статтях цих кодексiв законодавець формулює поняття бюджетних чи податкових правопорушень. Вiдповiдно до ст. 116 Бюджетного кодексу України бюджетним правопорушенням визнають недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим
Кодексом та iншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змiн, виконання бюджету чи Звiту про його виконання. В Податковому кодексi Росiйської Федерацiї (ст. 106) податковим правопорушенням визнають винно вчинене протиправне (тобто те, що порушує законодавство про податки й збори) дiяння (дiю або без дiяльнiсть) платника податкiв, податкового агента та iнших осiб, за якi цим Кодексом установлено вiдповiдальнiсть.
Порушенню фiнансового законодавства притаманнi обовязковi ознаки: 1) антисоцiалъний характер, що знаходить прояв у суспiльнiй небезпечностi (якщо правопорушення є злочином, передбаченим Кримiнальним кодексом) або суспiльнiй шкiдливостi; 2) протиправнiсть; З) виннiсть; 4) каранiсть.
Антисоцiальний характер є матерiальною ознакою порушень фiнансового законодавства. Дiяння, що порушують норми фiнансового права, чинять шкоду нормальному здiйсненню фiнансової дiяльностi держави та мiсцевого самоврядування.
Протиправнiсть вказує на передбаченiсть конкретного дiяння в актах фiнансового законодавства. Протиправнiсть слiд розглядати, як юридичну оцiнку антисоцiального характеру дiяння з боку законодавця, що закрiплена в нормах фiнансового права. На наш погляд, положення п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України щодо визначення виключно законами засад окремих видiв юридичної вiдповiдальностi слiд поширити також i на засади вiдповiдальностi за порушення фiнансового законодавства.
Виннiсть як ознака правопорушення вказує на наявнiсть суб’єктивного зв’язку мiж протиправним дiянням i його наслiдками та особою, яка вчинила таку дiю або бездiяльнiсть у формi умислу або необережностi.
Каранiсть є ознакою, яку логiчно зумовлено антисоцiальним характером правопорушення, негативною оцiнкою з боку суспiльства та безпосередньо випливає з його протиправностi.
Теоретичне дослiдження правової природи порушень фiнан сового законодавства, а також безпосередньо практичнi потреби застосування вiдповiдальностi за їхнє вчинення вимагають законодавчого закрiплення конститутивних (об’єктивних i суб’єктивних) ознак цих правопорушень. Сукупнiсть передбачених законом юридичних ознак, якi визначають вчинене дiяння правопорушенням, охоплено таким теоретичним поняттям, як склад правопорушення. Склад правопорушення включає наступнi елементи 1) об’єкт правопорушення; 2) об’єктивна сторона правопорушення; З) суб’єкт правопорушення; 4) суб’єктивна сторона правопорушення.
Теоретично обгрунтованим пiдходом пiд час визначекння об’єкта правопорушення є його диференцiацiя на загальний, родовий i безпосереднiй. Загальним об’єктом фiнансових правопорушень є врегульованi нормами фiнансового права суспiльнi вiдносини в сферi фiнансової дiяльностi держави, тобто в процесi формування, розподiлу й використання грошових коштiв бюджетiв i державних цiльових фондiв. Слiд вiдзначити, що цi вiдносини є публiчно-правовими, врегульованими iмперативними фiнансово-правовими нормами. Саме тому методологiчно неправильно асимiлювати рiзнi за своєю правовою природою суспiльнi вiдносини, що має мiсце при визначеннi термiну «законодавство з фiнансових питань» у п. 1.5.1 Iнструкції про порядок проведення ревiзiй i перевiрок органами державної контрольно-ревiзiйної служби в Українi як «сукупностi чинних на будь-який момент контрольного перiоду законiв та iнших нормативно-правових актiв держави, якими регулюються процеси утворення, розподiлу та використання фiнансових ресурсів держави, а також грошовi кредитнi й товарообмiннi вiдносини».
Для того, щоб правильно визначити родовий об’єкт фiнансових правопорушень слiд виходити iз системи фiнансового права як об’єктивно iснуючі сукупностi фiнансово-правових iнститутiв, якi об’єднують норми, що регулюють вiдносно вiдокремленi групи специфiчних фiнансових вiдносин. Цей принцип покладено в основу законодавчого вiдокремлення певних видiв фiнансових правопорушень (порушення бюджетного, податко вого, валютного законодавства тощо).
Безпосереднiм об’єктом фiнансових правопорушень виступають конкретнi вiдносини, на якi посягає правопорушник. Прикладами таких об’єктiв слiд вважати механiзм бюджетного планування, порядок цiльового використання бюджетних коштiв, вимоги щодо ведення бухгалтерського облiку й складання

звiтностi про виконання бюджетiв; стосовно порушень податкового законодавства встановлено порядок ведення податкового облiку, правильнiсть нарахування та своєчаснiсть внесення до бюджетiв сум податкiв i зборiв або порядок здiйснення операцiй з активами, якi перебувають у податковiй заставi.
Об’єктивна сторона фiнансового правопорушення характеризує його зовнiшнiй прояв. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є дiяння в формi дiї (активної поведiнки) або бездiяльностi (пасивної поведiнки). Закрiплення об’єктивної сторони правопорушення є практичною реалiзацiєю його протиправностi. Дiяння завжди описується законодавцем у диспозиції фiнансово-правової норми або безпосередньо випливає з її змiсту. Зокрема, об’єктивна сторона бюджетного правопорушення, передбаченого ст. 119 Бюджетного кодексу України, полягає в не цiльовому використаннi бюджетних коштiв, тобто витрачаннi їх на цiлi, що не вiдповiдають бюджетним призначенням, встановленим законом про державний бюджет України чи рiшенням про мiсцевий бюджет, видiленим бюджетним асигнуванням чи кошторису. В окремих випадках законодавець деталiзує об’єктивну сторону правопорушень шляхом закрiплення її факультативних ознак, пов’язуючи з цим мiру вiдповiдальностi: вiдповiдно до п. 17.1.7 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами» розмiр штрафу за порушення строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання залежить вiд тривалостi затримки такої сплати платником податкiв.
Основною ознакою об’єктивної сторони значної кiлькостi порушень фiнансового законодавства є протиправна бездiяльнiсть. Це зумовлено тим, що зобов’язанi суб’єкти фiнан сових правовiдносин не виконують власнi обов’язки. Наприк лад, змiстом податкового обов’язку в широкому сенсi є обов’язок платника податкiв вести податковий облiк, своєчасно й у повному обсязi сплачувати податки та збори (обов’язковi платежi), а також подавати до податкового органу податкову звiтнiсть. Тому в разi неподання податкової декларацiї у строки, визначенi законодавством, платник податкiв сплачує штраф (п. 17.1.1 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами». Бездiяльнiсть, що полягає в невиконаннi резидентами вимог щодо порядку й строкiв декларування валютних цiнностей та iншого майна, яке перебуває за межами України, передбачених ч. 1 ст. 9 Декрету Кабiнету Мiнiстрiв України «Про систему валютного регулювання валютного контролю тягне за собою накладення штрафу згiдно з Положенням про валютний контроль, затвердженим постановою Правлiння Нацiонального банку України вiд 8 лютого 2000 р. №49.
Вiдповiдальнiсть за порушення
бюджетного законодавства
Пiдставою вiдповiдальностi за порушення бюджетного законодавства є бюджетне правопорушення, поняття якого сформу льовано в ст. 116 Бюджетного кодексу України: «бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та iншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змiн, виконання бюджету чи звiту про виконання бюджету».
Суб’єктом бюджетного правопорушення може виступати лише учасник бюджетного процесу. Вiдповiдно до ст. 20 Бюджетного кодексу учасниками бюджетного процесу є органи та посадовi особи, яких надiлено бюджетними повноваженнями. Бюджетними повноваженнями визнають права й обов’язки учасникiв бюджетних правовiдносин. Враховуючи положення цiєї статтi, суб’єктом бюджетного правопорушення може бути учасник бюджетного правовiдношення, який не є органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом мiсцевого самоврядуванкя або бюджетною установою. В окремих випадках, i це безпосередньо передбачено в ч. 2 ст. 21 Бюджетного кодексу, учасниками бюджетних правовiдносин є фiзичнi та юридичнi особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачi бюджетних коштiв). Таким чином, одержувачiв бюджетних коштiв слiд також вважати потенцiйними учасниками бюджетного процесу та, вiдповiдно, суб’єктами бюджетних правопорушень.

Такий висновок вiдповiдає ст. 118 Бюджетного кодексу, в якiй законодавець закрiпив перелiк заходiв, що застосовують до розпорядникiв i одержувачiв бюджетних коштiв за вчиненi ними бюджетнi правопорушення:
1) застосування адмiнiстративних стягнень до осiб, винних у бюджетних правопорушеннях вiдповiдно до закону;
2) зупинення операцiй з бюджетними коштами.
Зупинення операцiй з бюджетними коштами полягає в зупиненнi будь-яких операцiй зi здiйснення платежiв з рахунку порушника бюджетного законодавства. Механiзм зупинення операцiй з бюджетними коштами визначає Кабiнет Мiнiстрiв Ук раїни.
Бюджетний кодекс (ч. 1 ст. 121) передбачає, що особи, виннi в порушеннi бюджетного законодавства, несуть цивiльну, дисциплiнарну, адмiнiстративну або кримiнальну вiдповiдальнiсть згiдно з законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником або одержувачем бюджетних коштiв, може бути пiдставою для притягнення до вiдповiдальностi згiдно з законом його керiвника чи iнших вiдповiдальних посадових осiб, залежно вiд характеру вчинених ними дiянь.
Одним iз основних принципiв бюджетної системи є принцип цiльового використання бюджетних коштiв, який полягає в використаннi бюджетних коштiв лише на цiлi, визначенi бюджетними призначеннями. Порушення цього принципу має наслiдком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштiв на суму коштiв, якi витрачено не за цiльовим призначенням, i прятягнення вiдповiдних осiб до дисциплiнарної адмiнiстративної чи кримiнальної вiдповiдальностi в порядку, визначеному законами України.
Адмiнiстративну вiдповiдальнiсть за нецiльове використання бюджетних коштiв передбачено в ст. 164 Кодексу України про адмiнiстративнi правопорушення.
Кримiнальну вiдповiдальнiсть за нецiльове використання бюджетних коштiв передбачено ст. 210 Кримiнального кодексу України. До того ж предметом такого злочину повиннi бути бюджетнi кошти у великих розмiрах (сума, в тисячу й бiльше разiв перевищує неоподатковуваний мiнiмум доходiв: громадян) або в особливо великих розмiрах (сума, в три тисячi й бiльше разiв перевищує неоподатковуваний мiнiмум доходiв громадян).
Фiнансова вiдловідальнiсть за порушення податкового законодавства
Законодавче закрiплення застосування штрафних санкцiй до юридичних осiб за порушення податкового законодавства зумовлює потребу розгляду питання щодо правової природи цих санкцiй. Ю. П. Битяк нiдзначає, що для пiдвищення ефективностi законодавства про адмiнiстративну вiдповiдальнiсть юридичних осiб слiд чiтко визначити загальнi засади такої вiдповiдальностi та встановити механiзм притягнення юридичних осiб до адмiнiстративної вiдповiдальностi. Оскiльки на сьогоднi Кодекс про адмiнiстративнi правопорушення не визнає юридичних осiб суб’єктами адмiнистративних правопорушень, то потрiбно зясувати важливе теоретичне й практичне питання щодо належностi штрафних санкцiй, якi застосовують до платникiв податкiв, юридичних осiб до певного виду юридичної вiдповiдальностi.
Визнаючи фiнансову вiдповiдальнiсть самостiйним видом юридичної вiдповiдальностi, фахiвцi вказують на головну її особливiсть, яка полягає в тому, що крiм штрафних санкцiй, вона передбачає й правовiдновлювальнi санкції, якi стимулюють виконання фiзичними та юридичними особами обовязкiв, передбачених фiнансовим (податковим) законодавством, а також забезпечують компенсацiю шкоди, завданої державi в результатi iхньої протиправної поведiнки.
Заходами фiнансової вiдповiдальностi за порушення податкового законодавства слiд вважати передбаченi санкцiї податково-правової норми, штрафнi (фiнансовi) санкцiї та пеню. Iхнi особливостi:
застосовують у разi вчинення порушення норм податкового законодавства, й полягають у додаткових майнових стягненнях;
виступають як мiра державного примусу, яку застосовують до правопорушникiв;


мають за мету покарання правопорушникiв, а також компенсацiю майнових втрат бюджетiв i державних цiльових фондiв внаслідок ненадходження або несвоєчасного надходження податкiв i зборів;
мають майновий (грошовий) характер.
Вiдповiдно до п. 1.5 ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами». Штрафною санкцiєю (штрафом) є плата в фiксованiй сумi або у виглядi відсоткiв вiд суми податкового зобов’язання (без урахування пенi та штрафних санкцiй), яку стягують iз платника податкiв у звязку з порушенням ним правил оподатковування, визначених вiдповiдними законами. Штрафнi санкцiії накладають контролюючi органи, а в окремих випадках самостiйно нараховує й сплачує платник податкiв.
Механiзм застосування штрафних санкцiй до платникiв податкiв за порушення правил оподатковування деталiзовано в iнструкції про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фiнансових) санкцiй органами державної податкової служби, яку затверджено наказом Державної податкової адмiнiст рацiї України вiд 17 березня 2001 року №110.
Поряд зi штрафом, сплату пенi також слiд розглядати як мiру фiнансової вiдповiдальностi, а саме як плату у виглядi вiдсот нарахованих на суму податкового борту (без ураху вання пенi), що стягують iз платника податкiв у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобовязання. В цьому законодавчому визначеннi пенi, закрiпленому в п. 1.4 ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами», слiд особливо вiдзначити, що пiдставою її нарахування є саме порушення термiну погашення податкового зобов’язання.
У податковому правi пеня має подвiйну природу. По-перше, вона єспособом забезпечення виконання обовязку зi сплати податкiв i зборiв. До того ж вона виконує стимулюючу функцiю. По-друге, пеня є санкцiєю за порушення встановленого законодавством термiну сплати суми податкового зобов’язання, а тому виступає мiрою правовiдновлювальної вiдповiдальностi. Правовiдновлювальна вiдповiдальнiсть передбачає застосування санкцiй, спрямованих на вiдновлення порушеного права, примусове виконання обовязкiв, усунення протиправного стану.
Порядок ведення органами державної податкової служби облiку нарахування й погашення пенi, що стягують з платника податкiв у зв’язку з несвоєчасним погашенням узгодженого податкового зобов’язання, регулює ст. 16 Закону України Про порядок погашення зобовязань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами, а також iнструкцiя про порядок нарахування та погашення пенi за платежами, що контролюються органами державної податкової служби, затверджена наказом Державної податкової адмiнiстрацiї України вiд 11 червня 2003 року №290.
КОНТРОЛЬНI ПИТАННЯ
1. Вiдповiдальнiсть за порушення фiнансового законодавства в системi юридичної вiдповiдальностi.
2. Пiдстави вiдновiдальностi за порушення фiнансового законодавства.
3. Види фiнансових правопорушень.
4. Вiдповiдальнiсть за порушення бюджетного законодавства. Вiдповiдальнiсть за порушення податкового законодавства.
5. Види та особливостi фiнансових санкцiй.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Глава 6
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ
ДОХОДIВ І ДЕРЖАВНИХ ВИТРАТ
§ 1. Поняття
державних і мунiципальних доходiв
Для здiйснення мети та завдань, iцо стоять перед державою, реалiзації нею своїх функцiй необхiдною умовою є наявнiсть вiдповiдних фiнансових коштiв. За рахунок витрати цих коштiв i задовольняють державнi потреби. Формування позначених фiнансових коштiв виражено через таку категорiю, як державнi доходи.
Державнi доходи становлять частину внутрiшнього ва лового продукту, що надходить у виглядi рiзних грошових платежiв i надходжень у власнiсть держави для використання їх компетентними державними органами для забезпечення мети й завдань, що стоять перед державою.
Муніцилальнi доходи частина внутрiшнього валового продукту, що надходить у формi платежiв i надходжень у мiсцевi бюджети й служить розв’язанню рiзних питань, що стоять перед органами мiсцевого самоврядування.
У формуваннi державних доходiв беруть участь усi ланки фiнансової системи країни. В результатi цiєї цiлеспрямованої дiяльностi держава формує низку грошових фондiв (державний і мiсцевий бюджети, централiзованi позабюджетнi цiльовi фонди). Утворення таких фондiв вiдбувається за рiзними напрямами. Це й кошти держави, й надходження вiд юридичних i фiзичних осiб, й кошти, вiдрахованi громадськими органiзацiями.
Державнi та мунiципальнi доходи являють собою досить багатогранну, однак, у той же час єдину систему. Все це видове розмаїття найрельєфнiше виявляється через класифiкацiю. В основу класифiкації державних і мунiципальних доходiв може бути покладено рiзнi ознаки. Наприклад, можна видiлити такi види доходiв, залежно вiд:
1) методу утворення:
обов’язковi;
добровiльнi (наприклад, кошти отриманi в результатi проведення лотерей чи випуску акцiй);
2) порядку утворення:
централiзованi (зосереджено на рiвнi державного бюджету);
децентралiзованi (акумульовано на рiвнi державних пiдприємств, органiзацiй чи установ);
3) юридичної форми надходжень:
податковi (податки й збори податкового характеру: збори, мита й плати цi платежi становлять основу доходiв держави та органiв мiсцевого самоврядунання);
неподатковi (наприклад, штрафи, кошти, що надходять вiд реалiзацiї державної власностi);
4) територiального рiвня:
загальнодержавнi
мiсцевi
5) джерела утворення:
вiд державного або мунiцилального господарства
вiд юридичних осiб, заснованих на недержавнiй власностi;
вiд громадських органiзацiй;
вiд фiзичних осiб.
Як приклад можна навести класифiкацiю доходiв бюджету, що дав законодавець. У Бюджетному кодексi (ст. 8) видiлено такi складовi частини:
1) податковi надходження;
2) неподатковi надходження;
З) доходи вiд операцiй з капiталом;
4) трансферти.
Суспiльнi вiдносини в сферi формування державних і мунiципальних доходiв виступають у правовiй формi. Аналiз чинного фiнансового законодавства дозволяє зробити висновок про те, що правовi норми, якi регулюють питання формування державою грошових фондiв, переважно розосередженi, розкиданi мiж такими пiдгалузями фiнансового права, як бюджетне й податкове.
Наприклад, ст. 2 Бюджетного кодексу України мiстять визначення доходiв бюджету податковi, неподатковi й iншi над-
чити, що фiнансування є дiяльнiстю, яка має плановий харак тер, у зв’язку з чим можна видiлити фiнансування: 1) коротко строкове; 2) середньострокове; З) довгострокове; 4) окремо можна позначити рiчне.
Суспiльнi вiдносини в сферi державних i мiсцевих витрат найдетальнiше регулюють правовi норми. Цi фiнансово-правовi норми, що регламентують державнi й мунiципальнi витрати, згруповано у вiдповiднi фiнансово-правовi iнститути, якi й становлять такий роздiл Особливої частини фінансового права, як «Правове регулювання державних i мунiципальних витрат».
КОНТРОЛЬНI ПИТАННЯ
1. Дайте визначення державних доходiв.
2. Розкрийте спiввiдношення державних доходiв i доходiв бюджету.
3. Поняття державних витрат.
4. Види державних i мунiципальних витрат.
Глава 7
ПОНЯТТЯ БЮДЖЕТУ.
БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАIНИ
§ 1. Бюджет, його доходи та видатки.
Загальний i спецiальний фонди бюджету
Центральною ланкою фiнансової системи держави ваступає бюджетна система, що складається з державного та мiсцевих бюджетiв. Роль бюджетiв у забезпеченнi функцiонування держави та територiальних громад складно переоцiнити. Саме за рахунок бюджетних надходжень формують вiдповiднi грошовi фонди, що фiнансово забезпечують виконання державних завдань i функцiй, функцiовування органiв державної влади.
Аналiз бюджетних вiдносин передбачає два аспекти їхнiх дослiджень: економiчний i правовий. Як економiчна категорiя бюджет є централiзованим грошовим фондом, який акумулюється на рiвнi певного утворення (держави або територiально громади) та яким розпоряджається вiдповiдний орган державної влади. Визначення бюджету як сукупностi економiчних вiдносин зовсiм не означає його сталостi. Певнi коригування обов’язкової мають мiсце в бюджетних вiдносинах як на стадiї розробки проекту бюджету (рiчнi змiни доходної або видаткової частини бюджету), так i на стадiї виконання (наприклад, пiд час секвестрацiї пропорцiйного скорочення видаткiв при виконаннi бюджету). Таким чином, як економiчна категорiя бюджет охоплює сукупнiсть економiчних вiдносин, якi пов’язано з формуванням, розподiлом, використанням певних централiзованих грошових фондiв для фiнансування завдань державних i адмiнiстративно-територiальних утворень i виконання функцiй вiдповiдних органiв влади.
Вiдповiдний змiст притаманний бюджету i як правовiй категорiї в цьому випадку вiн становить правовий акт, основний фiнансовий план створення, розподiлу й використання централiзованого грошового фонду держави або територiальної

громади. Слiд також обовязково розмежовувати поняття бюджету (переважно мають на увазi саме економiчний бiк цiєї категорii) та закону (або акту) про бюджет (правовий бiк бюджету). Як правовiй категорiї бюджету притаманно кiлъка особливостей:
1) бюджет затверджує вiдповiдний представницький орган державної влади
2) термiн дiї акта, що затверджує вiдповiдний бюджет, дорiвнює бюджетному перiоду;
З) бюджет як фiнансовий план закрiплює юридичнi права та обов’язки учасникiв бюджетних вiдносин.
Показово, що в ХIХ ст. видатний учений В. О. Лебедєв бюджет визначав так це розпис державних доходiв i видаткiв на певний перiод часу, який розглянуто законоданчими установами й затверджено верховною владою. Бюджет має бути (на вiдмiну вiд кошторису) вiдображенням усього руху фiнансового управлiння держави, тобто вiн має мiстити в суворiй системi всi потреби й всi коштги для їхнього покриття. Цього досягають за рахунок розподiлу всiх доходiв i видаткiв на рубрики. На рештi, має бути затальне систематичне зведення їх у виглядi загальних пiдсумкiв. Якщо бюджет складено, розглянуто законодавчими установами та затверджено верховною владою, вiн стає законом фiнансового господарства, який має силу на визначений термiн. З часу прийняття такого закону на всi фiнансовi органи покладають обов’язок збирати державнi доходи в тих розмiрах, якi вказано бюджетом, а з iншого боку на мiнiстра фiнансiв покладають обов’язок надавати всiм мiсцям та особам кошти, якi визначено їм у бюджетi.
Найпростiше та схематичне уявлення про бюджет як план формування, розподiлу й використання вiдповiдних централiзованих коштiв передбачає аналiз двох складникiв бюджету: дохiдної та видаткової частин. Доходи бюджету класифiкують за чотирма групами:
1) податковi надходження;
2) неподатковi надходжения;
З) доходи вiд операцiй з капiталом;
4) трансферти.
У ч. 2 ст. 9 Бюджетного кодексу визначено, що податковими надходженнями визнають передбаченi податковими законами України загальнодержавні й мiсцеві податки, збори та iншi обов’язковi платежi. Слiд враховувати, що поняття «податкових надходжень» не притаманно податковому законодавству (де використовують такi поняття, як «податкова система», «система оподаткування», «податки», «збори» тощо), його застосовують виключно в Бюджетному кодексi. Вичерпний перелiк загальнодержавних i мiсцевих податкiв, зборiв, обов’язкових платежiв встановлено Законом України «Про систему оподаткування» (статтi 14, 15), а вже справляння кожного окремого податку чи збору здiйснюють вiдповiдно до окремого Закону чи декрету Кабiнету Мiнiстрiв України. Це вiдноситься до загальнодержавних податкiв i зборiв (ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування»).
Дещо iнша ситуацiя щодо мiсцевих податкiв i зборiв. Ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування» встановлено вичерпний перелiк подiбних платежiв, механiзми яких деталiзовано у вiдповiдних статгях декрету Кабiнету Мiнiстрiв України «Про мiсцевi податки та збори», а застосування кожного мiсцевого податку чи збору здiйснюють на пiдставi рiшення органу мiсцевого самоврядування.
Всi можливi доходи та видатки бюджетiв вiдображено та закрiплено в бюджетнiй класифiкацiї яка становить єдине систематизоване угрупування доходiв, видаткiв (у тому числi кредитування за вирахуванням погашення) та фiнансуваняя бюджету за ознаками економiчної сутностi, функцiональної діяльностi, органiзацiйного устрою та iншими ознаками вiдповiдно до законодавства України та мiжнародних стандартiв.
Значення цього документа складно переоцiнити. Насамперед вiн є основою для складання проектiв i виконання бюджетiв: на його пiдгрунтi встановлюють розподiл доходiв i видаткiв, фiнансування бюджетiв, визначають права й обов’язки

розпорядникiв бюджетних коштiв тощо. Окрiм того, бюджетну класифiкацiю застосовують при здiйсненнi фiнансового контролю за своєчаснiстю та повнотою надходження коштiв у бюджети, а також їх цiльовим використанням; вона забезпечує загальнодержавне та мiжнародне порiвняння бюджетних показникiв; також забезпечує адресне видiлення коштiв, економiчний аналiз видаткiв, що означає зведення всiх витрат, незалежно вiд їх орiєнтування, в єдинi економiчнi категорії.
Затверджує бюджетну класифiкацiю Мiнiстр фiнансiн України, про що в обов’язковому порядку iнформують Верховну Раду України (це забезпечує досягнення цiлiсностi бюджетних категорiй доходiв i видаткiв, взаємозвязок мiж функцiональними призначеннями й економiчним характером видаткiв бюджету). Змiни до неї також затверджує Мiнiстр фiнансiв.
Бюджетна класифiкацiя має такi складовi частини:
1) класифiкацiя доходiв бюджету;
2) класифiкацiя видаткiв (у тому числi кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;
3) класифiкацiя фiнансування бюджету;
4) класифiкацiя боргу.
Вiдповiдно до роздiлу І Бюджетної класифiкації «Класифiкацiя доходiв бюджету» до податкових надходжень належать:
а) податки на доходи, прибуток, збiльшення ринкової вартостi (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток пiдприємств);
б) податки на власнiсть (перiодичнi податки на чисту вартiсть майна; податок з власникiв транспортних засобiв та iнших самохiдних машин i механiзмiв);
в) збори за спецiальне використання природних ресурсiв (збiр за спецiальне використання лiсових ресурсiв i користування земельними дiлянками лiсового фонду; збiр за спецiальне використання водних ресурсiв; платежi за користування надрами; збiр за геологорозвiдувальнi роботи, якi виконано за рахунок державного бюджету; плата за землю; плата за використання iнших природних ресурсiв);
г) внутрiшнi податки на товари та послуги (податок на додану вартiсть; акцизний збiр iз вироблених в Україні товарiв; акцизний збiр iз ввезених на територiю України товарiв; податки на окремi категорiї послуг; плата за лiцензiї на окремi види господарської дiяльностi; плата за торговий патент);
д) податки на мiжнародну торгiвлю та зовнiшнi операцiї (ввiзне та вивiзне мито; кошти, отриманi за здiйснення консульських дiй; iншi надходження);
е) iншi податки (мiсцевi податки та збори; плата за надання послуг з оформлення документiв на право виїзду за кордон; податки, якi не вiднесено до iнших категорiй; фiксований сiльськогосподарський податок; єдиний податок для суб’єктiв малого пiдприємництва; збiр на розвиток виноградарства, садiвництва та хмелярства).
До неподаткових надходжень належать:
а) доходи вiд власностi та пiдприємницької дiяльностi (надходження вiд перевищення валових доходiв над витратами Нацiонального банку України; надходження вiд грошово-речових лотерей; надходження вiд розмiщення в установах банкiв тимчасово вiльних бюджетних коштiв; дивiденди, якi нараховано на акції (долi, паї) господарських товариств; рентна плата; iншi надходження; надходження коштiв, якi отримано від продажу акцiй вiдкритих акцiонерних товариств за компенсацiйнi сертифiкати; надходження коштiв вiд вiдшкодування збиткiв сiльськогосподарського та лiсогосподарського виробництв);
б) адмiнiстративнi збори та платежi, доходи вiд некомерцiйного та побiчного продажу (плата за утримання дiтей в школах-iнтернатах; плата за утримання вихованцiв шкiл, профтехучилищ соцiальної реабiлiтацiї; плата за надання послуг службою дозвiльної системи органiв внутрiшнiх справ; плата за оренду цiлiсних майнових комплексiв та iншого майна; державне мито; митнi збори; єдиний збiр, що справляють у пунктах пропуску через державний кордон України);
в) надходження вiд штрафiв i фiнансових санкцiй (суми, якi стягнуто з осiб, що виннi за шкоду, якої нанесено пiдприємству, установi, органiзації; перерахування пiдлриємцями частки вартостi виготовленої нестандартної продукції за дозволом на тимчасове невиконання вимог вiдповiдних стандартiв; адмi нiстративнi та iншi санкцiї; надходження штрафних санкцiй за порушення правил пожежної безпеки);

г) iншi неподатковi надходження (надходження сум рiзницi в цiнi на природний газ; вiдрахування вiд сум перевищення розрахункового розмiру фонду оплати працi; пеня за порушення строкiв розрахунку в сферi зовнiшньоекономiчної дiяльностi та невиконання зобов’язань; доходи вiд операцiї з кредитування та надання гарантiй; власнi надходження бюджетних установ; плата за послуги, що надають бюджетнi установи, iншi джерела власних надходженъ бюджетних установ; додатковi збори на сплату пенсiй).
Доходи вiд операцiй з капiталом складають шляхом акуму ляцiї:
а) надходжень вiд продажу основного капiталу (кошти вiд реалiзацiї безхозного майна, скарбiв тощо; надходження коштiв вiд Державного фонду дорогоцiнних металів i дорогоцiнного камiння; надходження вiд вiдчуження майна, що належить Автономнiй Республiцi Крим, перебуває в комунальнiй власностi);
б) надходжень вiд реалiзацiї державних запасiв товарiв (матерiальних цiнностей державного резерву та розброньованих матерiальних цiнностей мобiлiзацiйного резерву);
в) надходжень вiд продажу землi та нематерiалышх активiв;
г) податкiв на фiнансовi операцiї та операцiї з капiталом.
До складу офiцiйних трансфертiв за Бюджетною класифiкацiєю належать:
а) офiцiйнi трансферти вiд органiв державного управлiння (кошти, що надходять з iнших бюджетiв; дотацiї; субвенції);
б) кошти вiд урядiв зарубiжних країн i мiжнародних органiзацiй (надходження вiд секретарiату ООН за участь українського контингенту в миротворчих операцiях; гранти; дари);
в) з iншої частини бюджету (iз загального фонду бюджету в бюджет розвитку).
Видатки бюджету класифiкують за рiзними підставами й групують за:
1) функцiональними ознаками;
2) економiчними ознаками;
З) вiдомчими ознаками;
4) програмними ознаками.
Функцiональна класифiкацiя видаткiв бюджету дозволяє визначити прiоритети в дiяльностi держави й за допомогою бюджетного фiнансування забезпечити виконання державою всiх завдань i функцiй та має такi рiвнi деталiзацiї:
роздiли, в яких визначено видатки бюджетiв на здiйснення загальних функцiй держави, Автономної Республiки Крим чи мiсцевого самоврядування;
пiдроздiли та групи, в яких конкретизовано напрями витрачання бюджетних коштiв на здiйснення функцiй держави, Автономної Республiки Крим чи мiсцевого самоврядування.
Така класифiкацiя включає видатки на:
1) загальнодержавнi функцiї (утримання вищих органiв державного управлiння, органiв мiсцевої влади та мiсцевого самоврядування; фiнансову та зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть; економiчну допомогу зарубiжним країнам; iншi функції державного улравлiння; фундаментальнi дослiдження; дослiдження та розробки в галузi державного управлiння; проведення виборiв i референдумiв; обслуговування борту; мiжбюджетнi трансферти);
2) оборону (вiйськову та цивiльну оборону; вiйськову допомогу зарубiжним країнам; вiйськову освiту; дослiдження та розробки в галузi оборони; iншу дiяльнiсть у галузi оборони);
З) громадський порядок i судову владу (дiяльність щодо забезпечення громадського порядку; боротьбу зi злочиннiстю та охорону державного кордону; протипожежний захист i рятування; судову владу; дiяльнiсть у сферi безпеки держави; утримання кримiнально-виконавчої системи; представницькi функцiї в судi; дослiдження та розробки в галузi громадського порядку, безпеки й судової влади; iншу дiяльнiсть у сферi громадського порядку, безпеки й судової влади);
4) економiчну дiяльнiсть (загальну економiчну, торгову та трудову дiяльнiсть; лiсове та сiльське господарство, полювання, рибне господарство; паливно-енергетичний комплекс; iншу промисловiсть i будiвництво; транспорт; зв’язок, телекомунiкацiї та iнформатику; iншi галузi економiки; iншу економiчну дiяльнiсть);
5) охорону навколишнього природного середовища (запобiгання та лiквiдацiю забруднення навколишнього природного середовища; збереження природно-заповiдного фонду; дослiдження та розробки в сферi охорони навколишнього природного середовища; iншу дiяльнiсть у цiй галузi);
6) житлово-комунальне господарство (Житлове господарство; комунальне господарство; дослiдження та розробки в сферi житлово-комунального господарства; iншу дiяльнiсть у цiй га лузi);
7) охорону здоров’я (медичну продукцiю та обладнання; полiклiнiки й амбулаторiї, швидку допомогу; лiкарнi та санаторно-курортнi установи; санаторно-профiлактичнi та проти епiдемiчнi дії та установи; дослiдження й розробки в галузi охорони здоров’я; iншу дiяльнiсть у цiй галузi);
8) духовний i фiзичний розвиток (фiзичну культуру та спорт; культуру й мистецтво; засоби масової iнформації; дослiдження та розробки в сферi духовного й фiзичного розвитку; iншу дiяльнiсть у цiй галузi);
9) освiту (дошкiльну освiту; загальну середню освiту; професiйно-технiчну освiту; позашкiльну освiту; програми матерiального забезпечення учбових закладiв; дослiдження та розробки в сферi освiти; iншу дiяльнiсть у цiй галузi);
10) соцiальний захист i соцiальне забезпечення (соцiальний захист на випадок непрацездатностi; соцiальний захист пенсiонерiв; соцiальний захист ветеранiв вiйни i труда; соцiальний захист сiм’ї, дiтей і молодi; соцiальний захист безробiтних; допомога в розв’язаннi житлових питань; соцiальний захист iнших категорiй населення; дослiдження та розробки в сферi соцiального захисту; iншу дiяльнiсть у цiй сферi).
Економiчна класифiкацiя видаткiв бюджету уточнює використання бюджетних коштiв вiдповiдно до їх предметних ознак (заробiтна плата, оренда, капiтальнi витрати тощо). На основi економiчної класифiкацiї видаткiв забезпечено єдиний пiдхiд до розпорядникiв та одержувачiв бюджетних коштiв, вона дозволяє видiлити захищенi статтi видаткiв бюджету. Видатки бюджету за цим типом класифiкації групуються в єдинi блоки й складають поточнi видатки; нерозподiленi видатки; кредитування з вирахуванням погашення.
Поточнi видатки включають:
а) витрати на товари та послуги;
б) виплати процентiв (доходу) за зобов’язаннями;
в) субсидії та поточнi трансферти;
До складу капiтальних видаткiв належать:
а) придбання основного капiталу;
б) створення державних запасiв i резервiв;
в) придбання землi та нематерiальних активiв;
г) капiтальнi трансферти.
Нерозподiленi видатки складають видатки з резервних фондiв державного бюджету України та мiсцевих бюджетiв. Склад нерозподiлених видаткiв визначає Закон про державний бюд жет України або рiшення вiдповiдної мiсцевої ради.
Перелiк видаткiв, що складають кредитування за вирахуванням погашення, визначає Мiнiстерство фiнансiв України. До них належать:
а) надання внутрiшнiх кредитiв за вирахуванням погашення; б) надання зовнiшнiх кредитiв за вирахуванням погашення.
Вiдомча класнфiкацiя видаткiв бюджету визначає розподiл бюджетних призначень за основними розпорядниками бюджетних коштiв, якими ст. 2 Бюджетного кодексу визначає бюд жетнi установи в особi їхнiх керiвникiв, якi вiдповiдно до ст. 22 цього нормативного акту отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. На її пiдставi Державне казначейство України та мiсцевi фiнансовi органи ведуть реєстр розпорядникiв бюджетних коштiв.
До відомчої класифiкацiї видаткiв Державного бюджету України входять видатки на фiнансування Управлiння справами Верховної Ради, Державного управлiння справами, Господарського управління Секретарiату Кабiнету Мiнiстрiв, Верховного Суду, Вищого господарського суду, Конституцiйного Суду, Генеральної прокуратури України, Мiнiстерств, державних комiтетiв, державних управлiнь і комiсiй, обласних державних адмiнiстрацiй тощо. Вiдомчу класифiкацiю видаткiв мiсцевих бюджетiв визначають вiдповiдно до рiшення про мiсцевий бюджет (ч. З ст. 22 Бюджетного Кодексу).
Програмну класифiкацiю видаткiв бюджету побудовано на розподiлi бюджетних призначень за бюджетними програмами. Відповiдно до ст. 2 Бюджетного кодексу бюджетна програма є систематизованим перелiком заходiв, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здiйснює розпорядник бюджетних коштiв вiдповiдно до покладених на нього функцій. Розробку, аналiз і відбiр програм на стадiї планування, складання проекту здiйснює головний розпорядник коштiв, обгрунтовує свої пропозицiї. Вiдповiдно до загальних

положень Концепцiї застосування програмно-цiльового методу в бюджетному процесi метою його запровадження є встановлення безпосереднього звязку мiж видiленням коштiв i результатами їхнього використання.
Якщо функцiональна класифiкацiя бюджетних видаткiв лише визначає загальний тип видаткiв iз бюджету, то кожна програма має чiтку цiльову прив’язку, що вiдображено в структурi кодування програмної класифiкацiї видаткiв Державного бюджету. Код програмної класифiкацiї мiстять сiм знакiв, якими кодують iнформацiю про головного розпорядника, бюджетну програму, iнституцiйнi та iнвестицiйнi проекти, резервний фонд, капiтальнi вклади, напрямя дiяльностi бюджетної програми. Код визначено цифрами вiд «1» до «9».
У ст. 13 Бюджетного кодексу закладено загалънi пiдстави структури бюджету (незалежно вiд його рiвня), вертикальний i горизонтальний його розподiл. Так, вертикальний розподiл бюджету дозволяє вирiзняти в його складi загальний i спецiальний фонди, тодi як горизонтальний розподiл визначає склад доходiв (ст. 29 до Державного бюджету, статтi 64 69 до мiсцевих) i видаткiв (статтi 30, 31 з Державному бюджету та ст. 70 з мiсцевих бюджетiв).
Загальний фонд включає фiнансування видаткiв бюджету за рахунок усiх дохiдних надходжень, окрiм тих, що призначено для зарахування до спецiального фонду. Загальний фонд бюджету забезпечує фiнансування основних функцiй i завдань держави, територiальних громад, якi дещо узагальнено.
Спецiальний фонд бюджету передбачає предметно-цiльове використання бюджетних коштiв за бюджетним призначенням (ст. 2 Бюджетного кодексу), яке виступає як повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштiв Кодексом, законом про Державний бюджет України або рiшенням про мiсцевий бюджет, що має кiлькiснi та часовi обмеження й дозволяє надавати бюджетнi асигнування. Бюджетнi асигнуванян ще бiльше конкретизують мету використання кошгiв, бо означають повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштiв, вiдповiдно до бюджетного призначення на взяiття бюджетного зобов’язання й здiйснення платежiв з конкретною метою в процесi виконання бюджету. До складу спецiального фонду входять бюджетнi призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; гранти або дарунки (у вартiсному обрахунку), одержанi розпорядниками бюджетних коштiв на конкретну мету; рiзниця мiж доходами й видатками спецiального фонду бюджету.
Розподiл бюджету на загальний i спецiальний фонди, джерела формування спецiального фонду, рiшення про створення спецiального фонду в складi мiсцевого бюджету, передача кошгiв мiж загальним та слецiальним фондами бюджету здiйснюють виключно за законами.
Створення спецiального фонду є заходом щодо пiдсилення централiзованого регулювання коштiв бюджетних установ. Перелiк власних надходжень бюджетних установ визначає Кабiнет Мiнiстрiв i включає плату за послуги, що надають бюджетнi установи (вiд господарської або виробничої дiяльностi, оренди майна тощо), та iншi надходження (гранти та дарунки, отриманi бюджетними установами; кошти, що отримують бюд жетнi установи на виконання окремих доручень). Вперше видiлення в складi Державного бюджету України спецiального фонду було здiйснено в 2000 роцi з метою запровадження казначейського облiку та виконання коштiв бюджетних установ, якi ранiше враховували та облiковували поза бюджетом.
У складi бюджету може бути сформовано резервний фонд. Грошовi кошти, якi в ньому акумульовано, використовують для здiйснення непередбачених видаткiв, що не мають постiйного характеру, i їх не могли передбачити пiд час складання проекту бюджету. Порядок використання коштiв iз резервного фонду бюджету визначає Кабiнет Мiнiстрiв України. Рiшення про видiлення коштiв iз такого фонду приймає вiдповiдно Кабiнет Мiнiстрiв України, Рада мiнiстрiв Автономної Республiки Крим, мiсцевi державнi адмiнiстрацiї та виконавчi органи мiсцевого самоврядування.
Законодавчо закрiплено граничний розмiр резервного фонду: вiн не може перевищувати одного вiдсотка обсягу видаткiв загального фонду вiдповiдного бюджету.
В Державному бюджетi України резервний фонд обов’язково передбачено. Рiшення щодо необхiдностi створення резервного фонду мiсцевого бюджету приймає вiдловiдна рада.
Збалансування доходiв i видаткiв бюджету на стадiї планування обумовлює фактичне виконання бюджету. Ідеальний стан бюджетного планування пов’язано зi спiвпаданням дохiдної та видаткової частин бюджету, що є конституцiйною нормою (див. засади збалансованостi бюджету ст. 95 Конституцiї України). Але найчастiше такого спiвпадання не буває й бюд жетне планування пов’язано з певними вiдхиленням, перевищенням однiєї частини бюджету над iншою. Це виражається в дефiцитi чи профiцитi бюджету. Дефiцит бюджету визначено Бюджетним кодексом України як перевищення видаткiв бюджету над його доходами, тодi як профiцит бюджету є перевищенням доходiв бюджету над його видатками (ст. 2 Бюд жетного кодексу).
Прийняття бюджетiв з дефiцитом дозволено виключно в разi наявностi обгрунтованих джерел його фiнансування. Потрiбно враховувати, що прийняття бюджету з дефiцитом передбачає не абсолютну суму дефiциту, а тiльки граничну. Тобто, граничний розмiр дефiциту передбачає таке перевищення видаткiв над доходами, пiд яке є обгрунтованi та дiйснi канали покриття. Шляхами обмеження дефiциту є:
1) встановлення граничних розмiрiв дефiциту;
2) використання механiзму зовнiшнього державного кредиту;
3) застосування механiэму внутрiшнього державного кредиту;
4) емiсiя грошей.
Проте слiд враховувати, що якщо першi три шляхи пов’язано з ситуацiєю, коли боржником виступає держава, яка має певнi обов’язки, пов’язанi з цим, то емiсiя грошей перекладає тягар боротьби з дефiцитом шляхом росту iнфляцiї на громадян.
Поява «профiциту бюджету» в бюджетному законодавствi України новина, якої не було до прийняття Бюджетного кодексу. Традицiйними шляхами подолання профiциту є:
1) вiдмiна окремого податку чи збору або зменшення ставки податку (збору);
2) погашення основної суми боргу;
3) дострокове погашення вiдсоткiв за основною сумою боргу.
В ч. 2 ст. 14 Бюджетного кодексу вiдзначено, що профiцит затверджують виключно з метою погашення основної суми боргу. Але профiцит бюджету може виниктгути й на стадiї виконання бюджету, i кошти вiд нього можуть використовувати ширше.
§ 2. Бюджетна система України
Ст. 2 Закону України «Про бюджетну систему України» в редакцiї вiд 29 червня 1995 року, який дiяв до прийняття Бюджетного кодексу України, визначала поняття бюджетної системи України як поєднання Державного бюджету України, республiканського бюджету Автономної Республiки Крим i мiсцевих бюджетiв, а також зведеного бюджету з подальшою деталiзацiєю складових зведених бюджетiв рiзного рiвня. Показово, що в ст. З цього ж Закону було закрiплено поняття бюджетного устрою як органiзацiї i принципiв побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язку мiж окремими ланками бюджетної системи. Чинне бюджетне законодавство не дає подiбного визначення.
Цi положення є вiдображенням конституцiйних норм, що мiстяться в статтях 132 1 133 Конституцiї України, і визначають засади територiального устрою України, систему адмiнiстративно-територiального устрою. Фактично вiдповiдно до ст. 133 Конституцiї України й побудовано склад бюджетної системи України, яка включає:
1) Державний бюджет України;
2) мiсцевi бюджети:
а) бюджет Автономної Республiки Крим;
б) обласнi бюджети;
в) районнi бюджети; ;
г) бюджети районiв у мiстах;
д) бюджети мiсцевого самоврядування:
бюджети територiальних громад сiл;
бюджети територiальних громад селищ;
бюджети територiальних громад мiст i їх об’єднань.
Пiдставами розмежування бюджетiв на мiсцевi й бюджети мiсцевого самоврядування є повноваження певних органів влади щодо їх прийняття та виконання й особливостей формування дохiдної частини. Доходи мiсцевих бюджетiв мiстять пере-
важно закрiпленi доходи (ст. 66 Бюджетного кодексу), тобто тi, що надходять за рахунок розподiлу загальнодержавних податкiв i зборiв. Бюджети мiсцевого самоврядування мiстять як подiбнi доходи (ст. 64), так i значне коло надходжень власного характеру, доходiв, що формуються за рахунок власних джерел вiдповiдних територiальних громад: мiсцевих податкiв i зборiв; плати за землю; податку з власникiв транспортних засобiв, податку на промисел; коштiв вiд вiдчуження майна; плати за оренду майнових комплексiв, що перебувають у комунальнiй власностi (ст. 69). Бюджети мiсцевого самоврядування- базовi бюджети.
На вiдмiну вiд Закону України « Про бюджетну систему України» де визначення складу бюджетної системи та зведеного бюджету мiстилося в однiй статтi (ст. 2), в чинному Бюджетному кодексi це двi статтi: ст. 5 «Структура бюджетної системи України» i ст. 6 «Зведений бюджет». Незважаючи на те, що ст. 6 мiстить шiсть частин, фактично їх об’єднують у двi складовi цiєї статтi: поняття зведеного бюджету та склад вiдповiдних зведених бюджетiв (України, Автономної Республiки Крим, областi, району, мiста з районним подiлом), побудова ний за однотипною схемою.
Зведений бюджет є сукупнiстю бюджетних показникiв усiх бюджетiв, що iснують на вiдповiднiй території. Зведенi бюджети використовують для аналiзу й прогнозування економiчного та соцiального розвитку держави, територiальних громад. Зведенi бюджети iснують на рiвнi держави, Автономної Республiки Крим, областi, району, мiста з районним подiлом. Частини 26 ст. 6 Бюджетного кодексу побудовано за єдиною схемою, згiдно з якою дають визначення вiдповiдного зведеного бюджету як сукупностi показникiв бюджетiв, що iснують на територiї дiї зведеного бюджету. Наприклад, зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республiки Крим i зведених бюджетiв областей i мiст Києва й Севастополя. Вiдповiдним чином визначено й iншi зведенi бюджети.
Зведенi бюджети iснують з метою:
а) розрахунку соцiальних i фiнансових нормативiв, норм для складання проектiв бюджетiв;
б) аналiзу ефективностi бюджетних витрат;
в) зясування пiдстав надання трансфертiв.
Зведенi бюджети не затверджують, вони мають розрахунково-iнформацiйний характер.
Бюджетний перiод для всiх бюджетiв, що складають бюджетну систему, становить один календарний рiк, який почи нається 1 сiчня кожного року й закiнчується 31 грудня того ж року. Сам закон про державний бюджет України має бути прийнято до 1 грудня року, що передує плановому. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 сiчня не є пiдставою для встановлення iншого бюд жетного перiоду.
Бюджетний перiод для Державного бюджету України за особливих обставин може бути iнший. Такими особливими обстави нами є:
1) введення воєнного стану;
2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її мiсцевостях;
3) оголошення окремих мiсцевостей зонами надзвичайної екологiчної ситуацiї, необхiднiсть усунення природних або техногенних катастроф.
У випадку, якщо Державний бюджет Украiни прийнято на iнший бюджетний перiод, мiсцевi бюджети можуть бути пряйнятi на такий само перiод.
§ З. Державний бюджет України
Роздiл II Бюджетного кодексу України «Державний бюджет України» розпочинається зi ст. 29 «Склад доходiв Державного бюджету України». Таке положення здається не зовсiм логiчним. Складно зрозумiти, як можна аналiзувати доходи та видатки Державного бюджету України взагалi, не визначивши, що таке Державний бюджет». Показово, що й у ст. 2 «Визначення основних термiнiв» поняття « Державного бюджету» не мiститься, хоча й мiсцевi бюджети, й бюджети мiсцевого самоврядування визначено досить ретельно. Щоправда, в ст. 2 надано поняття «закону про Державний бюджет України», але Державний бюджет i законодавчий акт, на пiдставi якого вiн iснує, зовсiм рiзнi поняття.
Доходи Державного бюджету України складає сукупнiсть безповоротних надходжень, справляння яких передбачено чинним

законодавством України, якi використовують для фiнансування виконання державних функцiй. У ст. 29 Бюджетного кодексу деталiзовано положення ст. 9 «Класифiкацiя доходiв бюджету», де визначено чотири типи надходжень (податковi надходження, неподатковi надходження, доходи вiд операцiй з капiталом, трансферти). Стаття 9, де закладено засади бюджетної класифiкацiї, яка закрiплює вiдповiдним роздiлом вичерпний перелiк бюджетних доходiв, уточнено ст. 29 вiдповiдно саме до Державного бюджету України. Пiд час визначення складу доходiв державного бюджету України використовують логiку «вiд зворотного» це всi доходи, що отримуються згiдно з податковим законодавством тощо, за винятком надходжень до мiсцевих бюджетiв. Останнi визначено статтями: 64 «Склад доходiв, що закрiплюються за бюджетами мiсцевого самовря дування та враховуються при визначеннi мiжбюджетних трансфертiв», 66 «Склад доходiв бюджету Автономної Республiки Крим, обласних та районних бюджетiв, якi нраховуються при визначеннi обсягiв мiжбюджетних трансфертiв», 69 «Доходи мiсцевих бюджетiв, що не враховуються при визначеннi обсягу мiжбюджетних трансфертiв».
Слушним здається ще одне зауваження. Статтями 14 та 15 Закону України «Про систему оподаткування» закрiплено вичерпний перелiк загальнодержавних і мiсцевих податкiв і зборiв, якi й складають податковi надходження до вiдповiдних бюджетiв. Але такий їх розподiл на двi групи здiйснено за принципом компетенцiї органу, що вводить вiдповiдний платiж на певнiй територiї (держави чи територiальної громади). Разом з тим багато загальнодержавних податкiв i зборiв надходить до мiсцевих бюджетiв. Тому пiд час визначення папряму надходження коштiв вiд податку чи збору доцiльнiше орiєнтуватися на законодавчий акт, яким закрiплено правовий механiзм справляння окремого податку чи збору, або бюджетну класифiкацiю.
Видатки Державного бюджету України включають бюджетнi призначення на конкретнi цiлi, якi передбачено законом про Державний бюджет на вiдповiдний рiк. Видатки Державного бюджету на здiйснення повноважень держави визначають шляхом встановлення бюджетних призначень головним розпорядникам коштiв. Згiдно з бюджетною класифiкацiєю видатки Державного бюджету можуть розподiлятися за функцiональними, економічними, вiдомчими, програмними ознаками. Деталiзований перелiк видатків, що здiйснюють з Державного бюджету України, встановлено ст. 87 Бюджетного кодексу.
Державний бюджет України має мiстити пояснення всiх видаткiв, за винятком тих, якi пов’язано з державною таємницею (таємних видаткiв). Тому особливе місце серед видатків Державного бюджету займають таємнi видатки, якi передбачено на дiяльність органiв державної влади. В iнтересах нацiональної безпеки їх включають до Державного бюджету України без деталiзацiї.
Контроль за проведенням таємних видаткiв здiйснює Рахункова палата та Мiнiстерство фiнансiв у порядку, визначеному Верховною Радою України.
Звiти про проведенi таємнi видатки розглядає Комітет Верховної Ради з питань бюджету, Комітет Верховної Ради з питань законоданчого забезпечення правоохоронної дiяльностi, Комiтет Верховної Ради з питань боротьби з органiзованою злочиннiстю й корупцією, Комiтет Верховної Ради України з питань нацiональної безпеки й оборони.
Окремі звiти про проведенi таємнi видатки розглядає Верховна Рада України на закритому засiданні.
§ 4. Мiсцевi бюджети
Визначення мiсцевих бюджетiв мiстяться в ст. 2 Бюджетного кодексу. До мiсцевих бюджетiв належать бюджет Автономної Республiки Крим, обласнi, районнi бюджети, бюджети органiв у мiстах і бюджети мiсцевого самоврядуваная (статтi 2, 5). Мiсцевi бюджети можутт складатись iз загального та спецiального фондiв (ст. 13 Кодексу), розподіл на якi в разi необхiдностi визначається законом про Державний бюджет України. До складу видатків загального фонду мiсцевого бюджету входить резервний фонд, кошти з якого видiляють на пiдставi рiшення мiсцевих державних адмiнiстрацiй, виконавчi органи мiсцевого самоврядування (ст. 24 Кодексу). До спецiального фонду бюджету входить бюджет розвитку, деталiзацiю надходжень і витрат якого здійснено в ст. 71 Бюджетного кодексу.
Всi надходження, визначенi Бюджетним кодексом та iншими бюджетними законами, пiдлягають включенню до вiдповiд
них бюджетiв. Облiк надходжень за межами бюджетiв, утворення позабюджетних фондiв заборонено (ст. 13 Кодексу). Мiсцевi бюджети включають усi надходження та витрати на виконання повноважень органiв влади Автономвої Республiки Крим, мiсцевих державних адмiнiстрацiй i органiв мiсцевого самоврядування. Вони становлять єдиний баланс вiдповiдного мiсцевого бюджету. Разом з тим заборонено планувати та здiйснювати видатки, закрiпленi виключно за Державним бюджетом України (ст. 82 Кодексу). Перелiк вадаткiв, що здiйснюються з Державного бюджету України, закрiплено в ст. 87 Кодексу.
Склад доходiв, якi закрiплено за мiсцевими бюджетами та бюджетами мiсцевого самоврядування, закрiплено статтями 64, 66, 69 Бюджетного кодексу. Iх групують за двома частинами: доходи, якi враховують при визначеннi мiжбюджетних трансфертiв, i доходи, якi не враховують при визначеннi мiжбюджетних трансфертiв. На базi цих надходжень і формують пiдстави фiнансування делегованих і власних повноважень.
Згiдно зi ст. 63 Закону України «Про мiсцеве самоврядування в Українi» вiд 21 травня 1997 року доходи мiсцевих бюд жетiв формують за рахунок власних, визначених законом, джерел i закрiплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податкiв, зборiв та iнших обов’язкових платежiв. Доходи зараховують до мiсцевих бюджетiв вiдповiдно до порядку, визначеного законами. У дохiднiй частинi мiсцевого бюджету окремо видiляють доходи, потрiбнi для виконання власних повноважень, i доходи, необхiднi для забезлечення виконання делегованих законом повноважень органiв виконанчої влади.
У ст. 64 Бюджетного кодексу визначено вичерпний перелiк податкiв і зборiв, якi закрiплено за бюджетами мiсцевого самоврядування. За рахунок цих надходжень формують бюджет делегованих повноважень, тобто це тi ресурси, що видiляє держава на виконання функцiй i завдань держави на мiсцях. Саме тому їх формують за рахунок загальнодержавних податкiв і зборiв, iнших надходжень, справляння яких регулюється виключно законами (спецiальнi податковi закони, Кодекс про адмiнiстративнi правопорушення тощо).
Податок iз доходiв фiзичних осiб належить до перелiку загальнодержавних податкiв i зборiв (ст. 14 Закону України «Про систему оподаткувания»). Це означає регулювання його вик лючно Верховною Радою, але не пов’язано з надходженням кошгiв вiд нього до державного бюджету України. За рахунок надходжень вiд цього податку держава забезпечує формування фондiв коштiв у мiсцевих бюджетах для виконання функцiй i завдань держави на мiсцях. За бюджетами мiст Києва й Севастополя, мiст республiканського (в Автономнiй Республiцi Крим) i обласного значення, мiст районного значення, сiл, селищ i їхнiх об’єднань закрiплено:
1) 100% загального обсягу податку з доходiв фiзичних осiб за бюджетами мiст Києва й Севастополя, який справляється на їхнiй територiї;
2) 75% податку за бюджетами мiст республiканського (в Автономнiй Ресттублiцi Крим) i обласного значення, який справ ляється на їхнiй територiї;
3) 25% податку за бюджетами мiст районного значения, сiл, селищ i їхнiх об’єднань, який справляється на їхнiй тери торiї.
Ст. 66 Бюджетного кодексу є певним вiдображенням загальних засад, якi врегульовано ст. 64, але якщо в останнiй визначено доходи бюджетiв мiсцевого самоврядування (фактично базових бюджетiв бюджетної системи України), то в цiй статтi закрiллено склад доходiв iнших типiв мiсцевих бюджетiв, якi спрямовано на формування бюджетних коштiв за рахунок загальнодержавних платежiв. Згiдно з частинами 6, 7 ст. 63 Закону України «Про мiсцеве самоврядування в Українi” кошти державного бюджету, якi передають у виглядi дотацiй i субвенцiй, розподiляють обласнi ради мiж районними бюджетами й бюджетами мiст обласного значення в розмiрах, необхiдних для формування дохiдних частин не нижче мiнiмальних розмiрiв мiсцевих бюджетiв, визначених законом, а також використовують для фiнансування з обласного бюджету спiльних проектiв територiальних громад. Кошти обласних бюджетiв, переданi державою у вигляді дотацiй, субвенцiй, зараховують до районних бюджетiв, i районнi ради розподiляють їх мiж мiсцевими
бюджетами в розмiрах, необхiдних для формування дсхiдних частин не нижче мiнiмальних розмiрiв мiсцевих бюджетiв, визначених законом, використовують для фiнансування з район ного бюджету спiльних проектiв територiальних громад.
Згiдно з ч. 2 ст. 63 Закону «Про мiсцеве самоврядування в Українi» доходи мiсцевих бюджетiв районних у мiстах рад (у разi їх створення) формують вiдповiдно до обсягу повноважень, якi визначають вiдповiднi мiськi ради. Вiдповiдно до ч. 2 ст. 64 вказаного Закону, районнi у мiстах ради та Уїнi виконавчi органи самостiйно розпоряджаються коштами вiдповiдних мiсцевих бюджетiв, визначають напрями їх використання.
Видатки мiсцевих бюджетiв, що мають загальнi засади регулювання, диференцiюють залежно вiд типу мiсцевого бюджету. Разом з тим потрiбно виходити з певної кореспонденцiї норм Бюджетного кодексу та норм Закону «Про мiсцеве самовряду вання в Українi» при регулюваннi подiбних вiдносин. Але робити це необхiдно дуже уважно, бо можна торкнутися деяких суперечностей. Напрвклад, Кодексом визначено окремо «мiсцевi бюджети» та «бюджети мiсцевого самоврядування» (ст. 2), тодi як у ст. 1 Закону «Про мiсцеве самоврядування в Українi». Їх закрiплено як синонiми, коли визначено «бюджет мiсцевого самоврядування»(мiсцевий бюджет) .
Видатки мiсцевих бюджетiв згiдно з ч. 7 ст. 64 Бюджетного кодексу подiляють на двi частини:
а) видатки, якi пов’язано з виконанням делегованих законом повноважень органiв виконанчої влади. Iх визначають вiдповiдно до функцiй держави та передають на мiсця для виконання з вiдповiдною деталiзацiєю (статтi 8890 Кодексу). Цi видатки враховують при визначеннi обсягiв мiжбюджетких трансфертiв, їх регулює держава, яка й забезпечує їх виконання вiдповiдними ресурсами;
б) видатки, якi пов’язано з виконанням власних повноважень мiсцевого самоврядування (ст. 91 Кодексу), якi спрямовують на реалiзацiю повноважень мiсцевих органiв і враховують при визначеннi обсягiв мiжбюджетних трансфертiв.
Видатки мiсцевих бюджетiв включають бюджетнi призначення (ст. 2 Кодексу), якi встановлено рiшенням про мiсцевий бюджет для певних цiлей. Джерелом здiйснення цих видаткiв є кошти мiсцевих бюджетiв i мижбюджетнi трансферти з державного бюджету України. Згiдно з ч. 2 ст. 64 Закону «Про мiсцеве самоврядування в Українi» сiльськi, селищнi, мiськi, районнi в мiстах ради та їхнi виконавчi органи самостiйно розпоряджаються коштами вiдповiдних мiсцевих бюджетiв, визначають напрями їхнього використання. У видатковiй частинi мiсцевих бюджетiв окремо передбачають видатки поточного бюджету (спрямовують на фiнансування установ і закладiв, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань i не належать до бюджету розвигку) та видатки бюджету розвитку (спрямовують на реалiзацiю програм соцiально-екокомiчного розвитку вiдповiдної територiї, повязаних iз здiйсненням iнвестицiйної та iнновацiйної дiяльностi, фiнансування субвенцiй та iнших видаткiв, пов’язаних iз розширенням вiдтворення) ст. 64 Закону України «Про мiсцеве самоврядування в Українi».
Статтею 67 цього Закону передбачено фiнансування витрат, пов’язаних iз здiйсненням органами мiсцевого самоврядування повноважень органiв виконанчої влади та виконання рiшень органiв державної влади. Повноваження органiв виконавчої влади, наданi законом, фiнансує держава в повному обсязi для їх здійснення органами мiсцевого самоврядування. Кошти для цього передбачають щорiчно в Законi України про Державний бюджет України. Рiшення органiв державної влади, якi зумовлюють додатковi видатки органiв мiсцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм фiнансових ресурсiв. Витрати, що виникли внаслiдок рiшень органiв державної влади, якi не було попередньо забезпечено вiдповiдними фанансовими ресурсами, компенсує держава.
Поняття бюджету розвитку визначено в ст. 1 Закону «Про мiсцеве самоврядування в Українi» як доходи й видатки мiсцевого бюджету, якi утворюються i використовуються для реалiзацiї програм соцiально-економiчного розвитку, змiцнення матерiально-фiнансової бази. Статтею 71 Бюджетного кодексу визначено складовi доходiв i витрат бюджету розвитку. Доходи бюджету розвитку формують за рахунок частини податкових надходжень, коштiв, залучених від розмiщення мiсцевих позик, трансфертiв з iнших бюджетiв (ч. 5 ст. 63 Закону «Про мiсцеве самоврядування в Українi».
Бюджети Автономної Республiки Крим i мiськi бюджети приймають виключно стосовно дефiциту бюджету розвитку, тобто

перевищення видаткiв вiдповiдних бюджетiв понад їхнiми доходами, якi утворюються та використовуються для реалiзацiї програм соцiально-економiчного розвитку змiцнення матерiально-фiнансової бази (ст. 72 Бюджетного кодексу, ст. 1 Закону „Про мiсцеве самоврядування в Україні” Таким чином, фак тично, закрiплено заборону щодо дефiциту пiд час затвердженяя поточного бюджету. Отже, фiнансування обов’язкових, життєво необхiдних витрат для територiальних громад здiйснюють обов’язково (поточний бюджет) або забезпечують просте вiдтворення. Дефiцит же розповсюджено виключно на видатки щодо розширеного вiдтворення.
Запозичення як шлях покриття дефiциту Автономної Республiки Крим, мiських бюджетiв деталiзовано в статтях 73, 74 Бюджетного кодексу.
КОНТРОЛЬНI ПИТАННЯ
1. Поняття бюджету: розкрийте рiзнi аспекти його визначення.
2. Складовi частини бюджету.
3. Бюджетна класифiкацiя: поняття, значення та структура.
4. Класифiкацiя доходiв бюджету.
5. Класифiкацiя видаткiв бюджету.
6. Вертикальна структура бюджету. Сутнiсть загального та спецiального фон дiв бюджету.
7. Резервний фонд бюджету.
8. Спiввiдношення дохiдної та видаткової частин бюджетiв.
9. Бюджетна система України.
10. Бюджетний перiод.
11. Державний бюджет України: його доходи та видатки.
12. Мiсцевий бюджет: склад доходiв i видаткiв. Диференцiацiя видаткiв мiсцевих бюджетiв.
Глава 8
МIЖБЮДЖЕТНI ВIДНОСИНИ
Сьогоднi стiйкiсть бюджетної системи України багато в чому залежить вiд характеру мiжбюджетних вiдносин, тому проблема якнайкращої побудови системи мiжбюджетних вiдносин в країнi є найактуальнiшою.
Мiжбюджетнi вiдносини це вiдносини мiж державою, Автономною Рескублiкою Крим i мiсцевим самоврядуванням iцодо забезпечення вiдповiдних бюджетiв фiнансовими ресур сами необхiдними для виконання функцiй, передбачених Конституцiєю та законами України. Метою регулювання таких вiдносин є забезпечення вiдповiдностi мiж повноваженнями на здiйснення видаткiв, закрiплених законодавчими актами за бюджетами, й бюджетними ресурсами, якi повиннi забезпечувати виконання цих повноважень.
Правове врегулювання мiжбюджетних вiдносин здiйснюються роздiлом 4 Бюджетного кодексу України.
Мiжбюджетнi вiдносини вiдбивають взаємозв’язки бюджетiв різних рiвнiв. Основоположним для таких вiдносин є принцип рiвностi. Державного бюджету у взаємовiдносинах з мiсцевими бюджетами та рiвностi мiсцевих бюджетiв у взаємовiдносинах мiж ними, що передбачає встановлення єдиних для всiх бюджетiв нормативiв вiдрахування вiд загальнодержавних податкiв i зборiв, а також єдиного порядку їхньо сплати тощо. Крiм того, такi вiдносини повиннi грунтуватися на принципах: розподiлу й закрiплення видаткiв за вiдповiдними рiвнями бюджетної системи; розмежування й закрiплення на постiйнiй основi та за тимчасовими нормативами регулюючих доходiв; вирiвнювання рiвня мiнiмального бюджетного забезпечення бюджетiв, який є необхiдним для виконання певних функцiй; забезпечення рiвномiрного надходження доходiв i недопущення касових розривiв; забезпечення зацiкавленостi виконання планiв надходження доходiв у Державний i мiсцевi бюджети тощо.
Доходи й видатки всiх бюджетiв мають вiдповідний розподiл, оскiльки держава намагається надiляти всiх суб’єктiв бюджет-

ного права потрiбним для виконання їхнiх функцiй обсягом доходiв. Разом з тим має бути забезпечено збалансованiсть усiх бюджетiв, зацiкавленiсть мiсцевих органiв у збiльшеннi бюджетних надходжень, запобiгання касових розривiв (неспiвпадання термiну надходження та використання бюджетних коштiв), бездефiцитнiсть бюджетiв тощо. Окрiм того, доходи та видатки кожного бюджету має бути найбiльш пов’язано з пiдвiдомчим господарством i соцiальною сферою.
Бюджетний кодекс України закрiплює розподiл видiв видаткiв, що можуть здiйснюватися за рахунок коштiв Державного бюджету й мiсцевих бюджетiв, i джерела їх фiнансування. Наприклад, до першої групи належать видатки на забезпечення конституцiйного ладу держави, державної цiлiсностi та суверенiтету, незалежного судочинства, а також iншi передбаченi Бюджетним кодексом видатки, якi не можуть бути переданi на виконання Автономнiй Республiцi Крим i мiсцевому самоврядуванню. Їх здiйснюють тiльки за рахунок коштiв Державного бюджету України. До другої видатки, якi визначено функцiями держави та якi можуть бути переданi до виконання Автономнiй Республiцi Крим i мiсцевому самоврядуванню з метою забезпечення найефективнiшоого їхнього виконання на основi принципу субсидiарностi. До третьої видатки на реалiзацiю прав i обовязкiв Автономної Республiки Крим i мiсцевого самоврядування, якi мають мiсцевий характер i визначенi законами України. Цi видатки здiйснюють за рахунок коштiв мiсцевих бюджетiв, а також трансфертiв з Держбюджету України.
Держава може передати Радi мiнiстрiв Автономної Республiки Крим чи органам мiсцевого самоврядування право на здiйснення видаткiв лише за умови вiдповiдної передачi бю джетних ресурсiв у виглядi закрiплених за вiдповiдними бюд жетами загальнодержавних податкiв i зборiв (обов’язкових платежiв) або їхньої частки, а також трансфертiв з Державного бюджету України.
Отже, бюджети повиннi мати необхiдний обсяг коштiв для реалiзацiї переданих державних повноважень, для чого доходи бюджетiв має бути належним чином розподiлено. Розподiл доходiв належить до повноважень представницьких органiв держави, оскiльки це є одним iз основних чинникiв належного функцiонування стiйкої бюджетної системи країни й життєдiяльностi України взагалi. Головну роль у цьому вiдiграє Верховна Рада України, яка встановлює постiйний розподiл закрiп лених доходiв мiж ланками бюджетної системи й щорiчний перерозподiл регулюючих.
Розподiл коштiв у бюджетнiй системi можуть здiйснювати, по-перше, в порядку закрiплення визначених видiв доходiв за бюджетами рiзного рiвня на постійній або довгостроковiй ос новi, по-друге, в порядку бюджетного регулювання.
До закрiплених належать доходи, якi постiйно чинними нормативними актами вiднесено до доходної частини бюджетiв певного рiвня на невизначений у часi строк у розмiрi територiального надходження повнiстю або в чiтко фiксованому розмiрi (нормативні). Наприклад, закрiпленими за Державним бюджетом України є надходження вiд зовнiшньоекономічної дiяльностi, якi повнiстю, на невизначений строк, закрiплено за ним; платежi за користування надрами загальнодержавного значення тощо.
Податки й збори, якi закрiплено Бюджетним кодексом України на постiйнiй основі за бюджетами мiсцевого самоврядування та якi враховують пiд час визначення обсягiв мiжбюджетних трансфертiв, становлять кошик доходiв мiсцевого са моврядування.
Закріпленi доходи створюють основу дохiдної бази кожного бюджету. Але для повного покриття потреб кожного з бюджетiв їх недостатньо, й тому кожен iз бюджетiв потрiбно збалансовувати за допомогою iнших дохiдних джерел. Досягають цього насамперед за допомогою регулюючих доходiв та iнших методiв бюджетного регулювання, про якi буде йтися далi.
Регулюючi доходи це передбаченi в Законi про Державний бюджет або в рiшеннi про бюджет мiсцевих органiв доходи, надходження яких щорiчно визначають i перерозподiляють мiж рiзними ланками бюджетiв. Таким чином, розмiр частини кожного з таких доходiв щороку змiнюється і визначається вiдповiдно до потреб кожного виду бюджету.
Бюджетний кодекс України закрiплює перелiк доходiв кожної з ланок бюджетної системи України, порядок i умови їх
зарахування у вiдповiднi види бюджетiв, а також перелiк видаткiв, якi здiйснюють iз вiдповiдного рiвня бюджетiв.
Склад i структуру видаткiв державного й мiсцевих бюджетiв визначають багато факторiв, зокрема, їх предметна спрямованiсть, яку в загальному виглядi вiдображено в Бюджетнiй класифiкацiї, емонічний змiст тощо. Але сучасному перiоду притаманно те, що в будь-якому випадку держава пiд час розподiлу видаткiв має розв’язувати питання про прiоритетнiсть об’єктiв фiнансування, оскiльки в Українi, як i в будь-якiй iншiй державi свiту, недостатньо грошових коштiв для фiнансування всiх нагальних потреб. Отже, пiд час планування видаткiв бюджетiв розв’язують питання щодо проблеми вибору мiж конкуруючими потребами. В цьому, крiм суто юридичних факторiв, велике значення мають економiчнi, якi випливають iз конкретних умов конкретного перiоду розвитку країни та її завдань на сучасному етапi.
Видатки бюджетiв усiх ланок групують за предметною ознакою вiдповiдно до Бюджетної класифiкації України. Крiм того, важливим є їх розподiл на поточнi видатки й видатки розвитку.
Поточнi видатки це витрати бюджетiв на фiнансування мережi пiдприємств, установ, органiзацiй i органiв, якi дiють на початок бюджетного року, а також на фiнансування заходiв щодо соцiального захисту населення та iнших заходiв, що не належать до видаткiв розвитку. В складi поточних видаткiв окремо видiляють видатки бюджету, зумовленi зростанням мережi вказаних вище об’єктiв iз зазначенням усiх факторiв, якi вплинули на обсяг видаткiв. Звернемо увагу, що саме з цiєї категорiї видаткiв кошти спрямовують на забезпечення здiйснення перерозподiлу фiнансових ресурсiв у виглядi мiжбюджетних трансфертiв (дотацiй, субвенцiй).
Видатки розвитку це витрати на фiнансування капiтальних внескiв продуктивного й непродуктивного характеру призначення, фiнансування структурної перебудови народного господарства, субвенцiї та iншi витрати, пов’язані з розширеним виробництвом. Вiдповiдно до Бюджетно класифiкації такими видатками є: придбання основного капiталу, обладнання й предметiв довгострокового користування, капiтальне будiвництво та ремонт, створення державних запасiв i резервiв, капiтальнi трансферти, нерозподiленi витрати тощо.
У чинному ранiше Законi України «Про бюджетну систему України» розподiл видаткiв на поточнi та розвитку було закрiп лено ст. 18. У Бюджетному кодексi, на жаль, вiдсутнiй такий розподiл. Визначення та закрiплення поточних видаткiв і видаткiв розвитку дуже важливо, оскiльки їхнє чiтке розмежування пов’язано зi здiйсненням механiзму скорочення витрат у випадку бюджетного дефiциту (секвестрацiї, закрiпленого ст. 54 Бюджетного кодексу України в ходi якого, вiдповiдно до законодавства, першочерговому фiнансуванню пiдлягають саме поточнi витрати. Наприклад, ст. 25 Закону України «Про державний бюджет України на 2003 рiк» установлено заборону на збiльшення бюджетних призначень по загальному й спецiальному Державного фондах державного бюджету на капiтальнi витрати за рахунок зменшення бюджетних призначень на поточнi витрати
Пiд час розподiлу видаткiв мiж окремими ланками бюджетної системи України загальними, принциповими положеннями є значущiсть, пiдвiдомчiсть, пiдпорядкованiсть тих або iнших об’єктiв фiнансування, їхнє територiальне розташування тощо. Бюджетним кодексом встановлено перелiк видаткiв усiх ланок бюджетної системи України. Цей перелiк разом iз Бюджетною класифiкацiєю є основою структури видаткiв щорiчного державного бюджету України.
Розподiл видаткiв за вiдповiдними бюджетами на здiйснення повноважень вiдбувається нехаотично, а за певними критерiями, закрiпленими в ст. 86 Бюджетного кодексу. Так, розмежування видiв видаткiв мiж мiсцевими бюджетами здiйснюють на основi принципу субсидiарностi з урахуванням критерiї повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Отже, встановлено такi види видаткiв:
1) видатки на фiнансування бюджетних установ і заходiв, якi забезпечують необхiдне першочергове надання соцiальних послуг, гарантованих державою, і якi розташовано найближчих до споживачiв;
2) видатки на фiнансування бюджетних установ і заходiв, якi забезпечують надання основних соцiальних послуг, гарантованих державою для всiх громадян України;
З) видатки на фiнансувания бюджетних установ i заходiв, якi забезпечують гарантованi державою соцiальнi послуги для окремих категорiй громадян, або фiнансування програм, потреба в яких iснує усiх регiонах України.
З метою забезпечення стабiльного, цiльового, об’єктивного, своєчасного й ефективного здiйснення видаткiв у Бюджетному кодексi закрiплено їхнiй розподiл мiж конкретними видами бюджетiв: Державним, Автономної Республiки Крим, обласними, районними, районними в мiстах i мiсцевого самоврядування. Наприклад, з Державного бюджету України здiйснюють видатки на:
1) державне управлiння (законодавчу та виконавчу владу, Президента України);
2) судову владу;
З) мiжнародну дiяльнiсть;
4) фундаментальнi й прикладнi дослiдження та сприяння науково-технiчному прогресу державного значення, мiжнароднi науковi та iнформацiйнi зв’язки державного значення;
5) нацiональну оборону;
6) правоохоронну дiяльнiсть i забезпечення безпеки держави;
7) освiту (загальну середню освiту, професiйно-технiчну освiту, вищi навчальнi заклади, заснованi на державнiй формi власностi тощо);
8) охорону здоров’я (первинну медико-санiтарну, амбулаторно-полiклiнiчяу та стацiонарну допомогу, спецiалiзовану, високоспецiалiзовану амбулаторно-полiклiнiчну та стацiонарну допомогу, санаторно-реабiлiтацiйну допомогу тощо);
9) соцiальний захист i соцiальне забезпечення (державнi спецiальнi пенсiйнi програми; державнi програми соцiальної допомоги; державнi програми й заходи стосовно дiтей, молодi, жiнок, сiм’ї; державнi програми пiдтримки будiвництва (реконструкцiї житла для окремих категорiй громадян тощо);
10) культуру й мистецтво (державнi культурно-освiтнi програми; державнi театрально-видовищнi програми тощо);
11) державнi програми пiдтримки телебачення, радiомовлення, преси, книговидання, iнформацiйних агентств;
12) фiзичну культуру й спорт;
13) державнi програми пiдтримки регiонального розвитку та прiоритетних галузей економiки;
14) програми реставрацiї пам’яток архiтектури державні значення;
15) державнi програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв’язку, телекомунiкацiйні та iнформатики;
16) державнi iнвестицiйнi проекти;
17) державнi програми з лiквiдацiї наслiдкiв чорнобильському катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, запобiгання та лiквiдацiї надзвичайних ситуацiй і наслiдкiв стихiйного лиха;
18) створення та поповнення державних запасiв i резервiв;
19) обслуговування державного борту;
20) проведення виборiв і референдумiв;
21) iншi програми, якi мають виключно державне значення.
Розподiл видаткiв мiсцевих бюджетiв у Бюджетному кодексi здiйснено, по-перше, на тi, що враховують, та тi, що не враховують пiд час визначення обсягу мiжбюджетних трансфертiв. По-друге, видатки, пов’язанi з виконанням власних повноважень мiсцевого самоврядування, і видатки, пов’язанi з виконанням делегованих законом повноважень органiв виконавчої влади. Наприклад, до видаткiв мiсцевих бюджетiв, що не враховують пiд час визначення обсягу мiжбюджетних трансфертiв належать видатки на:
1) мiсцеву пожежну охорону;
2) позашкiльну освiту;
З) соцiальний захист i соцiальне забезпечення (програми мiсцевого значення стосовно дiтей, молодi, жiнок, сiм’ї, соцi ального захисту окремих категорiй населення);
4) мiсцевi програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктiв;
5) культурно-мистецькi програми мiсцевого значення;
6) програми пiдтримки кiнематографi та засобiв масової iнформацiї мiсцевого значення;
7) мiсцевi програми з розвитку фiзичної культури й спорту;
8) типове проектування, реставрацiю та охорону пам’яток архiтектури мiсцевого значення;
9) транспорт, дорожнє господарство;
10) заходи з органiзацiї рятування на водi;
11) обслуговунання борту органiв мiсцевого самоврядування;

12) програми природоохоронних заходiв мiсцевого значення;
13) управлiння комунальним майном та iншi.
Перелiк конкретних видаткiв кожного з мiсцевих бюджетiв встановлює вiдповiдна Рада. Сiльськi, селищнi, мiськi, районнi в мiстах Ради та їхнi Виконавчi органи самостiйно розпоряджаються коштами вiдповiдних мiсцевих бюджетiв, визначають напрями використання.
Оскiльки потреба в доходах кожного з бюджетiв часто змiнюється, держава кожного року здiйснює бюджетне регулювання, тобто перерозподiляє кошти всерединi бюджетної системи з метою збалансування всiх видiв бюджетiв.
Бюджетне регулювання можна визначяти як надання коштiв iз загальнодержавних джерел, якi закрiплено за бюджетом вищих рiвнiв, бюджетам нижчих рiвнiв iэ метою збалансуван ня їх на рiвнi, потрiбному для здiйснення вiдновiдних повноважень, виконання планiв економiчного й соцiального розвитку на певнiй територiї. До того ж, розмежування доходiв у процесi бюджетного регулювання здiйснюють iз урахуванням певних чинникiв, а саме: економiчного, соцiального й екологiчного станiв вiдловiдних територiй країни.
Такий перерозподiл коштiв усерединi бюджетної системи здiйснює щорiчно кожний представницький орган щодо бюд жетiв безпосередньо нижчого рiвня, тобто обласнi ради регу люють районнi та мiськi (мiст обласного пiдпорядкування) бюджети, районнi ради селищнi, сiльськi, мiськi (мiст районного пiдпорядкування) бюджети, мiськi Ради бюджети районiв у мiстах. Верховна Рада України, яка здiйснює розподiл бюджетних коштiв, регулює обласнi, мiськi (мiст Києва й Севастополя) бюджети, республiканський бюджет Автономної Республiки Крим. Верховна Рада Автономної Республiки Крим регулює бюджети районiв, якi входять до її складу.
У процесi бюджетного регулювання застосовують такi методи: процентнi вiдрахування вiд територiальних надходжень загальнодержавних податкiв i зборiв за нормативами, якi щорiчно встановлює рада вищого рiвня, дотацiї, субвенцiї, субсидiї, якi сьогоднi можна визначити одним словом трансферти. Їхнiй перелiк i розмiри визначають кожного року окремо в Законi про Державний бюджет України та рiшеннi про мiсцевий бюджет на поточний рiк.
Дотацiя це видiлення коштiв з бюджету для покриття запланованих збиткiв або збалансування нижчих бюджетiв, пiдприємств i органiзацiй. Вона має загальний характер, оскiльки її сутнiсть полягає саме в нецiльовому характерi й наданнi у випадках перевищення витрат над доходами бюджету, а також не пiдлягає поверненню до бюджету, з якого її було надано (сам термiн походить вiд латинського слова dotatio дар).
Субвенцiя це форма фiнансової допомоги держави мiсцевим органам, яку надають iз метою забезпечення ними реалiзацiї конкретних заходiв або програм за умови дольового фiнансування.
Субсидiя форма фiнансової допомоги, яку надає держа ва, юридична чи приватна особа iншим особам (юридичним або фiзичним), а також iншим державам i має конкретний цiльовий характер. На вiдмiну вiд дотацiї, субвенцiї та субсидiї мають цiльовий характер. Це передбачає, що у випадках використання не за цiльовим призначенням їх мають повернути до бюджету, з якого їх було надано. Рiзниця мiж субвенцiєю та субсидiєю полягає в тому, що субвенцiя має дольовий характер, тобто частину коштiв на певну мету надає вищий суб’єкт, а частину тим, хто її отримує; також передбачає як обов’язкову умову повернення видiлених у такий спосiб грошей у разi їхнього невикористання протягом бюджетного року.
Бюджетний кодекс містить дещо iншi поняття субвенцiї i дотацiї, а також закрiплює порiвняно новi категорiї трансферт i мiжбюджетний трансферт. Термiн субсидiя в Бюджетному кодексi України не використовують.
Наприклад, згiдно зi ст. 9 Бюджетного кодексу трансферт визначають як кошти, отриманi вiд iнших органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування, iнших держав чи мiжнародних органiзацiй на безоплатнiй i безповоротнiй основi. У ст. 2 цього Кодексу мiжбюджетнi трансферти визначають як кошти, що безповоротно й безоплатно передають iз одного бюджету в iншiй, а ст. 96 встановлює їх види: 1) дотацiя вирiвнювання; 2) субвенцiя; 3) кошти, що передають у Державний

бюджет України й мiсцевi бюджети з iнших мiсцевих бюджетiв; 4) iншi дотацiї.
Дотацiю вирiвнювання в ст. 2 Бюджетного кодексу визначено як мiжбюджетний трансферт на вирiвнювання дохiдної спроможностi бюджету, що його отримує. В цiй же статтi визначено поняття субвенції як мiжбюджетного трансферту для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, що прийняв рiшення про її надання.
Методи трансфертiв, мiжбюджетних трансфертiв застосовують у багатьох країнах свiту. Щоправда, в законодавствi Україні цi термiни, як бачимо, закрiплюють без розкриття їхньої точно сутi. В українському законодавствi категорiя «офiцiйний трансферт» з’явилася недавно. Вперше й було закрiплено в Бюджетнiй класифiкацiї постановою Верховної Ради України «Про структуру бюджетної класифiкації України» вiд 12 липня 1996 року ,а зтодом почали використовувати в текстах за конiв про Державний бюджет на поточний рiк. Наприклад, уперше це було здiйснено в ст. б Закону України «Про Державний бюджет України на 1998 рiк» вiд 30 грудня 1997 р. Фактично цей термiн становить збiрне поняття, куди входять дотацiї i субвенцiї з вищих бюджетiв нижчим, а також надходження з бюджетiв нижчих рiвнiв у вищi.
У державному бюджетi України може бути передбачено такi мiжбюджетнi трансферти мiсцевим бюджетам:
1) дотацiя вирiвнювання бюджету Автономної Республiки Крим, обласним бюджетам, бюджетам мiст Києва й Севастополя, районним бюджетам i бюджетам мiст республiканського Автономної Республiки Крим і мiст обласного значення;
2) субвенцiя на здiйснення програм соцiального захисту;
З) субвенцiя на компенсацiю витрат доходiв бюджетiв мiсцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслiдок надання пiльг, встановлених державою;
4) субвенцiя на виконання iнвестицiйних проектiв;
5) iншi субвенцій.
У Державному бюджетi України затверджують обсяг дотацій вирiвнювання та субвенцiй окремо для бюджету Автономної Республiки Крим, кожного з обласних бюджетiв, бюджетiв мiст Києва й Севастополя, мiст республiканського Автономної Республiки Крим, мiст обласного значення та районних бюджетiв, а також коштiв, якi передають до державного бюджету України з мiсцевих бюджетiв, якщо є пiдстави для надання та отри мання вiдповiдних мiжбюджетних трансфертiв.
Мiсцевi бюджети можуть також передбачати мiжбюджетнi транеферти у виглядi дотацiй вирiвнювання, субвенцiй на утримання об’єктiв спiльного користування чи лiквiдацiю негативних наслiдкiв дiяльностi об’єктiв спiльного користування; субвенцi на виконання власних повноважень територiальних громад сiл, селищ, мiст та їхнiх об’єднанъ; субвенцiї на виконання iнвестицiйних проектiв тощо.
Отже, систему мiжбюджетних трансфертiв реалiзують у бюджетнiй системi України в такий спосiб. З Державного бю джету України в бюджет Автономної Республiки Крим, бюджети областей i районiв, районiв у мiстах i бюджети мiсцевого самоврядування передають частину доходiв у виглядi дотацiй i субвенцiй. Крiм того, застосовують також зворотне передавання коштiв, а саме до державного бюджету, бюджету Автономної Республiки Крим i вiдповiдних мiсцевих бюджетiв iз бюджетiв нижчого рiвня. У випадках, коли доходи вiд закрiплених за мiсцевими бюджетами податкiв i зборiв перевищують мiнiмальний розмiр мiсцевого бюджету, держава вилучає з мiсцевого бюджету до Державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про Держбюджет.
Розмiри таких мiжбюджетних трансфертiв визначають за допомогою фiнансових нормативiв бюджетної забезпеченостi. Затверджує їх Верховна Рада України в законi про Державний бюджет на вiдповiдний рiк.
Фiнансовий норматив бюджетної забезпеченостi визначають шляхом дiлення загального обсягу фiнансових ресурсiв, якi спрямовують на реалiзацiю бюджетних програм, на кiлькiсть мешканцiв або споживачiв соцiальних послуг тощо. Вiн єдиний для всiх мiсцевих бюджетiв і дорiвнює середнiм по країні витратам на одного споживача бюджетної послуги за кожним видом видаткiв бюджету вiдповiдно до прiоритетiв бюджетної полiтики держави.

При розрахунку фiнансового нормативу бюджетної забезпеченостi також може бути передбачено обсяг нерозподілених видаткiв, який об’єднує види видаткiв на тi повнонаження, встановлення нормативiв щодо яких є недоцiлъним.
З метою врахування вiдмiнностей у вартостi надання соцiальних послуг, залежно вiд кiлькостi населення та споживачiв соцiальних послуг, соцiально-економiчних, демографiч них, клiматичних, екологiчних та iнших особливостей адмiнiстративно-територiальних одиниць, пiд час розрахунку обсягу мiжбюджетних трансфертiв, зокрема фiнасових нормативiв бюджетної забезпеченостi, застосовують коригуючі коефіцієнти, якi затверджує Кабiнет Мiнiстрiв України, а також iндекси вiдносної податкоспроможностi вiдповідного населеного пункту, коефiцiєнти вирiвнювання тощо. Їхнє використання обу мовлює прозоре й справедливе визначення обсягу коштів, що мають бути переданi у виглядi мiжбюджетних трансфертiв.
Оскiльки обсяг мiжбюджетних трансфертiв визначають за допомогою єдиного формульного розрахунку, то суму таких надходжень визначають об’єктивно, i вона не може бути пред метом переговорiв.
Такий диференцiйований пiдхiд щодо визначення обсягiв мiжбюджетких трансфертiв, фiнансування вiдповiдних програм стосовно кожного з регiонiв України враховує їхнiй економiч ний розвиток, оскiльки дохiднi бази рiзних мiсцевих бюджетiв суттєво рiзняться. Наприклад, мiсцевi бюджети умовно можна роздiлити на такi види: 1) якi при зарахуваннi всiх передбачених доходiв потребують додаткових надходжень. У таких бюджетах трансферти з державного бюджету дорiвнюють майже 50% їхнiх доходiв; 2) якi в змозi покрити передбачуванi видатки; З) якi отримують бiльше надходжень, нiж потрiбно для покриття їхнiх видаткiв. Такий розподiл дозволяє спростити систему бюджетного регулювання, забезпечує розвиток рiзних сфер виробництва тощо.
Дотацiї вирiвнювання та субвенцiї з Державного бюджету України мiсцевим бюджетам перераховують iз рахункiв держбюджету органи Державного казначейства бюджету Автономної Республiки Крим, обласним бюджетам, бюджетам мiст Києва й Севастополя, мiст республiканського Автономної Республiки Крим i мiст обласного значення та районним бюджетам. Перерахування коштiв, якi передають до державного бюджету з бюджету Автономної Республiки Крим, бюджетiв мiст Києва й Севастополя, бюджетiв мiст республiканського Автономної Республiки Крим і мiст обласного значення, районних і обласних бюджетiв, забезпечують вiдповiднi органи державного казначейства України.
Порядок перерахування дотації вирiвнювання та субвенцiй із Державного бюджету мiсцевим бюджетам, коштiв, що передаються до Державного бюджету України з мiсцевих бюджетiв, а також порядок перерахування мiжбюджетних трансфертiв мiж мiсцевими бюджетами визначає Кабiнет Мiнiстрiв України, що повинно забезпечувати своєчаснiсть, рiвномiрнiсть, гарантованiсть i повноту перерахування трансфертiв.
Закладена в Бюджетному кодексi України концепцiя мiжбюд жетних вiдносин вiдображає полiтику децентралiзації, перерозподiлу повноважень держави на мiсцевий рiвень, що вiдповiдно передбачає змiцнення мiсцевих органiв (їх бюджетiв). Але сьогоднi на цьому шляху iснує багато проблем. Зокрема, вiдсутнi реальнi стимули для забезпечення iнтересу учасникiв мiжбюджетних вiдносин щодо збереження тiсних зв’язкiв мiж собою з постiйним нарощуванням і розвитком економiчного потенцiалу мiсцевих бюджетiв.
Зрозумiло, проблему вирiвнювання дохiдностi мiсцевих бюджетiв неможливо розв’язати за короткий термiн. Бюджетний кодекс у Прикiнцевих положеннях передбачає, що протягом двох рокiв Кабiнет Мiнiстрiв повинен пiдготувати та внести на розгляд до Верховної Ради законопроект про врегулювання мiжбюджетних вiдносин на рiвнi села, селища, мiста районного значення та району. Основна мета, якої потрiбно досягти це стабiлiзувати систему розмежування та закршлення доходiв і видаткiв бюджетiв оскiльки практика мiжбюджетних вiдносин свiдчить, що доходiв закрiплених за мiсцевими бюджетами не вистачає на здiйснення закрiплених за ними повноважень. Мiсцевi органи влади мають чiтко знати, на якi кошти вони можуть розраховувати й звiдки їх буде надiслано. В процесi планування доходiв усiх рiвнiв бюджетiв потрiбно забезпечити повне виявлення доходiв за всiма джерелами iхнього створення.

Закріплюючи бюджетні повноваження між рівнями бюджетної системи, потрібно насамперед з'ясувати, бюджет якого рівня має забезпечувати потреби щодо здійснення фінансування видатків і надання послуг. Крім того, увагу слід також зосереджувати й на закріпленні відповідальності за неналежне фінансування різних видів державних витрат і формуванні чітких, своєчасних та ефективних взаємовідносин щодо виконання видаткової частини бюджету.
З цього приводу є слушним зауваження, що ефективність міжбюджетних відносин визначають не ступенем централізації або децентралізації бюджетної системи, не наявністю чи відсутністю регулюючих податків, не обсягом і засобами надання фінансової допомоги тощо, а чітко встановленою та збалансованою системою всіх цих факторів, які суворо відповідають особливостям певної держави^.
Отже, з метою розвитку та вдосконалення міжбюджетних відносин перед усім необхідно:
раціонально розмежувати видатки й доходи між складо вими бюджетної системи;
стимулювати зацікавлення місцевих бюджетів щодо розвитку їх економічного потенціалу;
здійснювати інвестиційну підтримку різних регіонів України;
підвищити контроль власних доходів бюджетів адміністративно-територіальних утворень;
чітко розмежувати й закріпити відповідальність учасників міжбюджетних відносин щодо здійснення бюджетних повноважень тощо.
Створення належного механізму здійснення міжбюджетних відносин забезпечить ефективне використання фінансових ресурсів, вирівнювання можливостей реалізації на всій території країни мінімального рівня соціальних гарантій, створення умов щодо підвищення соціально-економічного розвитку територій. А це, врешті-решт, сприятиме подоланню в Україні наявної фінансової кризи взагалі.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Міжбюджетні відносини: поняття та принципи. -
Як розподіляють доходи й видатки бюджетів.
Розкрийте сутність бюджетного регулювання.
Методи бюджетного регулювання.
Визначення та сутність трансфертів.
Розвиток міжбюджетних відносин на сучасному етапі.
Глава 9
БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС
§ 1* Поняття та принципи бюджетного процесу
За допомогою правових норм держава ретельно регламентує відносини, що виникають із моменту формування всіх видів бюджетів до моменту звітування про їхнє виконання, встановлює порядок і послідовність дій учасників бюджетних правовідносин. Саме процесуальні норми бюджетного права закріплюють порядок отримання державою доходів, їх розподілу між різними бюджетами та використання, забезпечуючи здійснення завдань і функцій державою та місцевим самоврядуванням.
В юридичній літературі щодо сутності й змісту бюджетного процесу існує багато думок1. Традиційним є визначення бюджетного процесу як сукупності дій уповноважених органів держави та місцевого самоврядування щодо складання, розгляду, затвердження й виконання бюджетів, а також складання, розгляду й затвердження звітів про їхнє виконання, здійснювана на підставі норм бюджетного права. Таким чином, у широкому розумінні бюджетний процес становить засновану на владних повноваженнях діяльність відповідних органів, підпорядковану суворим процедурам у галузі бюджету.
В ст. 2 Бюджетного кодексу України дають дещо інше визначення бюджетного процесу це регламентована нормами правова діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України. Як вбачається, таке визначення є не досить вдалим, оскільки не передбачено стадію складання й затвердження звітів про виконання бюджетів, яка забезпечує зворотній зв'язок бюджетної діяльності та реалізацію принципів гласності, прозорості й ефективності.
Така діяльність має циклічний і періодичний характер. Бюджетний цикл, на відміну від бюджетного періоду, який дорівнює календарному року, містить у собі проміжок часу від початку формування бюджету на рік, який планують, до затвердження звіту про його виконання. Отже, бюджетний цикл включає: 1) період формування бюджету, 2) виконання бюджету, 3) пільгові бюджетні терміни (час дії тогорічних асигнувань за капітальним вкладенням), 4) період звітності. Сьогодні в Україні бюджетний цикл дорівнює близько трьох років.
Бюджетний процес складається з відповідних стадій, які визначено змістом і характером діяльності державних органів, внаслідок чого така діяльність набуває нових якостей.
Традиційно в бюджетному процесі виокремлюють п'ять стадій:
розробка та складання проекту бюджету;
розгляд проекту бюджету;
затвердження проекту бюджету;
виконання бюджету;
складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету1. Виділення таких стадій визначено логікою та істо ричною природою самого процесу2, оскільки вони охоплюють всю діяльність державних органів, починаючи від усвідомлен ня необхідності здійснення видатків на відповідні потреби, їх прогнозування, винаходження дохідних джерел для покриття тощо. Але в ст. 19 Бюджетного кодексу України закріплено чотири стадії бюджетного процесу, а саме:

складання проектів бюджетів;
розгляд і прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети;
виконання бюджету, в тому числі в разі потреби внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету й прийняття рішення щодо нього.
Такі стадії проходять усі бюджети, що складають бюджетну систему України: Державний бюджет і місцеві бюджети. Виходячи з того, що джерелом утворення всіх бюджетів є національний дохід країни, який має динамічний характер, залежить від розвитку економіки, і який обчислюють, як правило, щорічно, законодавчі та виконавчі органи, що беруть участь у складанні, затвердженні й виконанні бюджетів, кожного разу наново, періодично та систематично проводять оновлення стану відносин, розмірів його доходів і видатків. Усі стадії бюджетного процесу ретельно регламентовано процесуальними нормами бюджетного права, що забезпечує чітке планування та дотримання бюджетної дисципліни. Разом з тим вищезазначені стадії слідують суворо послідовно, одна за одною і їх порядок не може бути змінено ні в якому разі. Окрім того, кожна зі стадій бюджетного процесу в свою чергу теж складається з декількох етапів, які також є обов'язковими.
На кожній стадії бюджетного процесу розв'язують питання, які не можуть бути розглянуті в інший час. Наприклад, питання надання міжбюджетних трансфертів, закріплення процентних відрахувань від загальнодержавних податків і зборів вирішують на стадії складання бюджету, а остаточно затверджують на стадії прийняття закону про Державний бюджет. Відкриття та реалізацію бюджетних асигнувань здійснюють на стадії виконання бюджету й тільки після його затвердження тощо.
Бюджетний процес ґрунтується на відповідних правових засадах, принципах, які є гарантією чіткого й неупередженого планування, ефективного використання коштів, дотримання фінансової (бюджетної) дисципліни та здійснення постійного контролю за виконанням бюджетів і відбивають важливі риси бюджету. Такими засадами є як принципи, властиві бюджетній системі України взагалі, так і притаманні тільки бюджетному процесу. До першої групи належать принципи, закріплені ст. 7 Бюджетного кодексу, а саме: єдності бюджетної системи України, збалансованості, самостійності, повноти, публічності та прозорості тощо.
Друга група містить принципи, властиві тільки бюджетному процесу:
1) принцип розподілу бюджетних повноважень між органами представницької та виконавчої влади. Наприклад, законодавство встановлює такий розподіл повноважень за стадіями бюджетного процесу: формування та виконання бюджету належить до компетенції виконавчих органів, а розгляд, затвердження та здійснення контролю за виконанням бюджету до компетенції представницьких органів;
принцип спеціалізації бюджетних показників. Його реалі зують через бюджетну класифікацію, яка, згідно зі ст. 8 Бюд жетного кодексу, закріплюючи вичерпний перелік доходів і видатків бюджетів, полягає в конкретизації доходів за джере лами, а видатків за цільовими напрямами;
принцип щорічності бюджету, тобто обов'язкового прий няття бюджету кожного року до початку планового року, що дозволяє виявити тенденції розвитку країни, дослідити зміни темпу росту виробництва тощо. Дуже важливим є прийняття Державного бюджету до настання планового року, оскільки це передбачає й забезпечує своєчасну концентрацію фінансових ресурсів у бюджеті та фінансування потреб держави й суспіль ства.
Окрім того, потрібно наголосити на таких принципах: гласності, що передбачає широке обговорення проекту бюджету, доведення його до відома населення, публікацію затвердженого бюджету; наочності відображення показників бюджетів у взаємозв'язку з економічними показниками розвитку України; достовірності, що передбачає використання під час формування бюджету його реальних показників тощо; послідовності вступу до бюджетної діяльності державних органів.
Всі стадії бюджетного процесу перебувають під контролем Рахункової палати, яка діє від імені Верховної Ради України й місцевих органів влади, що зміцнює фінансову дисципліну учасників бюджетної діяльності.
§ 2* Учасники бюджетного процесу та їхні повноваження
На всіх стадіях бюджетного процесу задіяно його учасників, якими є згідно зі ст. 20 Бюджетного кодексу органи й посадові особи, яких наділено бюджетними повноваженнями. Бюджетними повноваженнями визнають права й обов'язки учасників бюджетних правовідносин.
Учасниками бюджетного процесу є органи й посадові особи законодавчої (представницької) та виконавчої влади, а саме:
Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Національний банк України, місцеві ради тощо; розпорядники й одержувачі бюджетних коштів, органи державного фінансового контролю. Всіх цих суб'єктів наділено відповідними бюджетними повноваженнями, що реалізуються на відповідних стадіях бюджетного процесу. Зосередимо увагу на деяких із них.
Законодавчі органи влади всіх рівнів, як то Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, мають право розгляду та затвердження бюджетів і звітів про їхнє виконання, здійснювати контроль за виконанням бюджетів. Зокрема, Верховну Раду України наділено такими бюджетними повноваженнями: визначення бюджетної політики держави; прийняття постанови про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; визначення бюджетних повноважень усіх учасників бюджетного процесу, складу й обсягів доходів і видатків Державного бюджету; затвердження показників соціально-економічного розвитку країни, потрібних для формування бюджетів усіх рівнів; розгляд і прийняття закону про Державний бюджет на відповідний період та внесення змін до нього; розгляд і прийняття рішення щодо звіту про виконання Держбюджету тощо.
Комітет Верховної Ради України з питань бюджету наділено, зокрема, такими бюджетними повноваженнями: відстежен-ня, опрацювання та узагальнення пропозицій і висновків комітетів Верховної Ради, народних депутатів України до проекту закону про Державний бюджет і законопроектів, які впливають на дохідну й видаткову частини бюджетів; підготовка висновків і необхідних матеріалів та представлення на засіданні Верховної Ради в першому, другому й третьому читаннях проекту закону про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період; заслуховування інформації міністрів, керівників державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування й об'єднань громадян, а також головних розпорядників і розпорядників бюджетних коштів щодо виконання бюджетних повноважень на всіх стадіях бюджетного процесу; відстеження виконання, оцінка й підготовка висновків про виконання закону про Державний бюджет протягом року.
Значна роль у бюджетному процесі належить органам виконавчої влади. Саме вони забезпечують усю підготовчу роботу щодо складання проектів бюджетів, готують потрібні документи й матеріали, які разом з проектами бюджетів подають у законодавчі органи. Крім того, ці органи забезпечують виконання бюджетів, здійснюють контроль за їхнім виконанням, надають звіт про виконання бюджетів.
До бюджетних повноважень Кабінету Міністрів України належать: розробка й подання Верховній Раді проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; розробка й подання Верховній Раді проекту Закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період; забезпечення виконання закону про Держбюджет; підготовка й подання Верховній Раді звітів про виконання Державного бюджету; розрахунок показників зведеного бюджету України й підготовка звіту про його виконання; прийняття рішень щодо використання коштів резервного фонду Державного бюджету; прийняття рішень про здійснення державних запозичень у обсягах і на умовах, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період тощо.
Міністерство фінансів України займає центральне місце в бюджетному процесі, бо здійснює багато функцій, пов'язаних із функціонуванням бюджету. Наприклад, воно зобов'язане готувати проект Державного бюджету, забезпечувати методичне керівництво іншими органами щодо їхньої участі в складанні проекту бюджету, координувати діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету. Виходячи з цього, Міністерство фінансів України наділено такими бюджетними повноваженнями: підготовка й узагальнення передбачених Бюджетним кодексом документів і матеріалів, необхідних для формування проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; аналіз бюджетних запитів; розробка проектів нормативів бюджетної забезпеченості з розрахунку на одну особу, одного учня, одне ліжко-місце тощо; складання проекту закону про Державний бюджет України; організація виконання Державного бюджету на всіх стадіях бюджетного процесу; розробка й затвердження Річного розпису Держбюджету; здійснення в межах своїх повноважень обслуговування державного внутрішнього й зовнішнього боргу тощо. Особливо
слід відзначити, що Міністерству фінансів фактично надано: право встановлення тимчасового обмеження асигнувань загаль- \ ного фонду Державного бюджету України. І
Особливе місце в бюджетному процесі займає Національні ний банк України, який наділено такими бюджетними повнова- \ женнями: визначення основних засад грошово-кредитної по- і літики України; розробка законопроектів, пов'язаних із фор- \ муванням дохідної та видаткової частин бюджетів, і підготовка і пропозицій до проекту закону про Державний бюджет на наступний бюджетний період.
Треба також визначити роль Президента України, який підписує закон України про Державний бюджет на поточний рік, а , також інші закони, що регулюють бюджетну діяльність; може застосовувати право вето щодо прийнятого Верховною Радою закону про Держбюджет та інших нормативних актів щодо бюджетної діяльності з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховній Раді тощо.
Бюджетний кодекс України визначає й коло інших суб'єктів бюджетного процесу, зокрема, розпорядники бюджетних коштів, яких за обсягом наданих прав поділяють на головних розпо рядників бюджетних коштів і розпорядників бюджетних коштів ; нижчого рівня, бюджетні установи й одержувачі бюджетних коштів. і
Під головним розпорядником бюджетних коштів Бюджет- і ний кодекс України розуміє бюджетні установи в особі їх керів ників, які отримують повноваження шляхом встановлення бю джетних призначень. Отже, розпорядники бюджетних коштів і це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на ] отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'я- І зань і здійснення видатків із бюджету. Розпорядник коштів І бюджету нижчого рівня в своїй діяльності підпорядковується відповідному головному розпоряднику. Ці суб'єкти фактично і виконують відповідну частину бюджету та забезпечують ефек- І тивне й цільове використання виділених у їх розпорядження ] бюджетних коштів. ]
Згідно зі ст. 22 Бюджетного кодексу головнимирозпорядни- І ками бюджетних коштів можуть бути виключно:
1) за бюджетними призначеннями, передбаченими законом і про Державний бюджет України, органи, вповноважені відповідно Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їхню діяльність, у особі їхніх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи й організації, які визначено Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів, а також Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України в особі їх керівників;
за бюджетними призначеннями, передбаченими бюдже том Автономної Республіки Крим, уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Вер ховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Авто номної Республіки Крим, а також міністерства й інші органи влади Автономної Республіки Крим у особі їх керівників;
за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, керівники місцевих державних адмі ністрацій, виконавчих органів рад і їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.
Головних розпорядників бюджетних коштів наділено широкими повноваженнями, зокрема, вони розробляють проект кошторису та бюджетні запити й подають їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органу, доводять у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань відповідно до затверджених призначень і забезпечують управління бюджетними асигнуваннями. Крім того, вони затверджують бюджетні призначення у відповідному бюджеті, мають право витрачати кошти бюджету на утримання апарату установи, на централізовані заходи, що здійснює безпосередньо ця установа, розподіляти передбачені бюджетні кошти між розпорядниками нижчого рівня, а також затверджувати їхні кошториси й плани асигнувань. Дуже важливим є наділення головних розпорядників бюджетних коштів правом здійснювати контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня й одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів.
Як було зазначено вище, головні розпорядники отримують відповідні повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. Бюджетне призначення це повноваження, надане головному розпоряднику коштів бюджету законом про Державний бюджет, постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішенням місцевої ради про місцевий бюджет, що має кількісні й часові обмеження. Воно дозволяє надавати бюджетні асигнування для здійснення платежів на конкретні заходи за рахунок коштів відповідного бюджету, надає право розпоряднику коштів брати зобов'язання щодо виконання робіт чи надання послуг. Бюджетні призначення встановлює виключно закон про Державний бюджет України чи рішення про місцевий бюджет. Бюджетне призначення дозволяє суб'єктам виконувати бюджетні зобов'язання.
Розпорядники надають бюджетні кошти бюджетним установам і одержувачам бюджетних коштів. Бюджетна установа орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно Державного бюджету чи місцевих бюджетів, та є неприбутковими. Важливим є те, що бюджетні установи можуть використовувати бюджетні кошти виключно в порядку, який затверджено кошторисом доходів і видатків. До повноважень цих суб'єктів належить насамперед підготовка бюджетних запитів. Бюджетний запит це документ, підготовлений розпорядником бюджетних коштів, який містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступний бюджетний період. Фактично в цьому документі вказують потрібну для належного функціонування суб'єкта суму грошових коштів.
Одержувачі бюджетних коштів це юридичні та фізичні особи, що не мають статусу бюджетної установи. Ними можуть бути: 1) державні (комунальні) організації, установи й підприємства, 2) юридичні особи інших форм власності, 3) фізичні осо-
би, в тому числі й фізичні особи підприємці. Але слід відзначити, що в Бюджетному кодексі чітко не закріплено коло осіб, які є учасниками бюджетного процесу одержувачами бюджетних коштів. Одержувачі бюджетних коштів можуть отримувати зазначені бюджетні ресурси лише через розпорядника бюджетних коштів. Права й обов'язки їх такі: своєчасно та в повному обсязі отримувати кошти, витрачати їх відповідно до бюджетного розпису й кошторису тощо.
§ 3. Складання проектів бюджетів
Складання проектів бюджетів як Державного, так і місцевих становить одну з найважливіших і відповідальних стадій бюджетного процесу, оскільки саме тут закладають політичний і економічний курси держави на поточний рік, визначають пріоритети щодо розв'язання внутрішніх соціально-економічних проблем, обсяг доходів і видатків, основні напрями використання коштів, засоби покриття дефіциту бюджету.
Порядок складання проектів як Державного, так і місцевих бюджетів чітко регламентовано главами 6 та 12 Бюджетного кодексу України.
Роботу зі складання проекту Державного бюджету розпочинають задовго до початку нового бюджетного року. Згідно зі ст. 96 Конституції та Бюджетним кодексом України право складання проекту бюджету належить виключно органам виконавчої влади. Це положення не виключає можливості брати участь у цій діяльності іншим державним органам, однак координацію останніх здійснюють тільки уряд та інші органи виконавчої влади, які наділено певними повноваженнями.
Державний бюджет формують на основі найважливіших економічних документів країни. Складанню проекту Держбюджету передує проведення підготовчих заходів, забезпечення відповідними даними органів влади, що триває близько 4-х місяців (з січня до кінця квітня поточного року). Наприклад, під час цієї роботи Міністерство економіки розробляє прогноз основних макропоказників економічного й соціального розвитку України на плановий рік, зокрема, щодо обсягу валового внутрішнього продукту, зведеного балансу фінансових ресурсів, балансу доходів і витрат населення. Національний банк до 1 квітня готує та подає до Верховної Ради й Кабінету Міністрів України проект основних засад грошово-кредитної політики й проект свого кошторису на наступний рік. Також проводять роботу щодо аналізу звітних даних із виконання Державного й місцевого бюджетів за попередні роки, виявлення тенденцій у виконанні як дохідної частини бюджетів (наприклад, визначають збільшення або зменшення доходів за кожним видом податків і неподаткових надходжень тощо), так і видаткової частини.
Крім того, Міністр фінансів на підставі основних макропо-казників економічного й соціального розвитку України на наступний бюджетний період (із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих та оптових цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні в середньому за рік і на кінець року, прогнозованого рівня безробіття) й аналізу виконання бюджету за поточний період визначає загальний рівень доходів і видатків бюджету й дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій проекту Державного бюджету України.
На основі аналізу й оцінки таких показників Кабінет Міністрів складає проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний рік і подає їх на розгляд Верховній Раді України в травні.
Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:
граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету у відсотках до прогнозованого річного обсягу валово го внутрішнього продукту;
частки прогнозованого річного обсягу валового внутріш нього продукту, що перерозподіляють через зведений бюджет України;
граничного обсягу державного боргу та його структури;
питомої ваги обсягу міжбюджетних трансфертів у видат ках Державного бюджету й коефіцієнта вирівнювання для місце вих бюджетів;
питомої ваги капітальних вкладень у видатках Держав ного бюджету України й пріоритетних напрямів їхнього вико ристання;
взаємовідносин Державного бюджету України з місцеви ми бюджетами в наступному бюджетному періоді;
змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави;
переліку головних розпорядників коштів Державного бюджету;
захищених статей видатків бюджету;
10) обґрунтування потреби поділу бюджету на загальний і спеціальний фонди.
Отже, в цьому документі містяться головні пріоритети бюджетної політики на плановий рік, що мають стати орієнтиром для Уряду, який керує складанням проекту бюджету, й для Верховної Ради України під час розгляду та затвердження бюджету.
За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. Зазначена постанова може містити пропозиції Верховної Ради щодо проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період виключно з питань, що містить останній.
Відповідно до Основних напрямів бюджетної політики Кабінет Міністрів України організовує розроблення проекту Держбюджету. Для підготовки пропозицій до проекту Державного бюджету Міністерство фінансів розробляє й доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів. У цих документах головні розпорядники коштів на підставі своєї діяльності зазначають розподіл фінансових та інших ресурсів, необхідних для здійснення конкретних програм і заходів, що обумовлює визначення саме реальних пропозицій щодо проекту Державного бюджету.
Після цього Міністерство фінансів аналізує отримані від головних розпорядників коштів запити й пропозиції щодо обсягу видатків, визначає їх відповідність Основним напрямам, на базі чого готує проект закону про Державний бюджет України, який подає на розгляд Кабінету Міністрів.
Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Держбюджет. Схвалений проект
Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня року, що передує плановому, подає Верховній Раді України. Крім того, після схвалення Кабінетом Міністрів проекту закону про Державний бюджет, Міністерство фінансів доводить до місцевих органів влади розрахунки прогнозованих обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їхнього визначення та інші показники, потрібні для складання проектів місцевих бюджетів.
Разом з проектом закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів, також подають:
пояснювальну записку до проекту закону про Державний бюджет України, що містить інформацію про економічне ста новище держави та основні прогнозовані макропоказники еко номічного й соціального розвитку України на наступний бюд жетний період, які покладено в основу проекту Держбюджету; оцінку надходжень доходів та інших коштів (позик), що про понують для забезпечення фінансовими ресурсами витрат бю джету; інші відомості;
прогнозовані показники зведеного бюджету України (ра зом з оцінкою Державного та місцевих бюджетів) відповідно до бюджетної класифікації, а також зведений баланс фінансо вих ресурсів України;
перелік пільг щодо податків, зборів (інших обов'язкових платежів) із розрахунком втрат доходів бюджету від їхнього надання;
показники видатків Державного бюджету України, необ хідних на наступні бюджетні періоди для завершення програм, які враховано в проекті Державного бюджету, за умови реалі зації цих програм протягом більш як одного бюджетного пе ріоду;

зведення та структура фінансових зобов'язань щодо державного боргу й державних гарантій на поточний і на ступний бюджетні періоди до повного погашення боргових зобов'язань, включаючи суми на обслуговування державного боргу;
перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період, під які можуть надаватися гарантії Кабінету Міністрів; інші документи, які передбачено ст. 38 Бюджетного кодексу.
Законом про Державний бюджет України визначають:
загальну суму доходів і загальну суму видатків (із розпо ділом на загальний та спеціальний фонди, а також із розподі лом видатків на поточні й капітальні);
граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) Держав ного бюджету в наступному бюджетному періоді й державного боргу на кінець наступного бюджетного періоду, повноважен ня щодо надання державних гарантій, а також обсягу цих га рантій;
бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету за бюджетною класифікацією;
доходи бюджету за бюджетною класифікацією;
бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;
додаткові положення, що регламентують процес виконан ня бюджету.
Отже, таким є основний зміст закону про Державний бюджет.
Організація підготовки бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів належить до відання відповідно уряду Автономної Республіки Крим і органів виконавчої влади відповідних Рад. Міністерство фінансів України доводить до уряду Автономної Республіки Крим, місцевих Рад і їхніх виконавчих органів особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний рік. Вищі органи виконавчої влади доводять цю інформацію до відома органів виконавчої влади нижчого рівня.
Виконавчі органи Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та інші місцеві органи виконавчої влади на підставі Основних макропоказників економічного й соціального розвитку України розробляють прогнозовані показники економічного й соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є базою для складання проектів бюджетів. Це має бути зроблено в строки, які визначають виконавчі органи місцевих рад самостійно. Крім того, головні розпорядники бюджетних коштів організовують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам у терміни й порядку, які встановлено цими органами. Місцеві фінансові органи аналізують бюджетні запити та приймають рішення щодо включення їх до пропозицій проекту місцевого бюджету.
Проект рішення про місцевий бюджет разом із потрібними документами перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради схвалює Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація чи виконавчий орган відповідної ради.
В основі складання проектів бюджетів як Державного, так і місцевих лежить бюджетна класифікація. Бюджетна класифікація це єдине систематизоване угрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) й фінансування бюджету за показниками економічної суті, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками. Саме цей документ має забезпечувати загальнодержавне й міжнародне порівняння бюджетних даних, створення єдиної інформаційної системи зведення державних витрат на всіх рівнях влади. її використання сприяє чіткішій організації роботи щодо формування та виконання бюджету, контролю за виконанням дохідної частини бюджету за кожним джерелом і за витрачанням державних коштів згідно з їхнім призначенням. Критерієм класифікації за доходами є, наприклад, економічне значення джерела доходів бюджету в системі податків і обов'язкових платежів, а за видатками, наприклад, цільове спрямування коштів із бюджету.
§ 4. Розгляд і прийняття бюджетів
Другою стадією бюджетного процесу згідно з Бюджетним кодексом є розгляд і прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети.
Після подання у вересні початку жовтня поточного року Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет, Комітет Верховної Ради з питань бюджету доопрацьовує його й аналізує щодо відповідності нормам Бюджетного кодексу, Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період, а також пропозиціям Верховної Ради до Основних напрямів. Після цієї роботи починається підготовка Верховною Радою України проекту закону до першого читання.
У цей час Комітет Верховної Ради з питань бюджету приймає до розгляду пропозиції суб'єктів законодавчої ініціативи.
За Конституцією України й Бюджетним кодексом право бюджетної ініціативи щодо бюджету в цілому належить виключно Кабінету Міністрів України. Повноваження щодо проекту та внесення в нього поправок і доповнень належать усім суб'єктам, які мають право законодавчої ініціативи взагалі згідно зі ст. 93 Конституції: Президент, народні депутати, Кабінет Міністрів, Національний банк України. Зазначимо, що законодавча ініціатива це право вищевказаних осіб і органів держави подавати у Верховну Раду законопроект і обов'язок Верховної Ради України розглянути його.
Запропоновані пропозиції мають відповідати таким вимогам. По-перше, в тому випадку, якщо запропоновані зміни до проекту стосуються збільшення видатків, то вони мають обов'язково визначати джерела їхнього покриття. По-друге, пропозиції щодо зменшення доходів Державного бюджету мають визначати джерела компенсації втрат доходів Державного бюджету або види й обсяги видатків, що підлягають повному скороченню. По-третє, важливим є те, що жодна з таких пропозицій не повинна зумовлювати збільшення державного боргу й гарантій порівняно з їх обсягом, передбаченим у представленому проекті закону. У випадках, коли ці вимоги не виконано, пропозиції до розгляду не приймають.
Пропозиції розглядає Комітет Верховної Ради з питань бюджету разом з представниками Кабінету Міністрів України не пізніше 15 жовтня. Результатом такого розгляду є Висновок і пропозиції щодо проекту закону й таблиці пропозицій суб'єктів законодавчої ініціативи, які пропонують підтримати або відхилити, та приймають відповідне рішення.
Перше читання проекту закону про Державний бюджет має відбутися до 20 жовтня (25 жовтня, якщо проект було прийнято до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України). Його починають із доповіді Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету про Висновки й пропозиції до проекту закону про Держбюджет, після чого щодо останніх відбувається голосування в цілому. У випадку неприйняття позитивного рішення з цього питання відбувається постатейне голосування.
Прийняття рішення Верховною Радою України щодо Висновків вважають прийняттям проекту закону про Державний бюджет у першому читанні. Схвалені Верховною Радою Висновки набувають статусу Бюджетних Висновків Верховної Ради України, які є невід'ємною складовою частиною прийнятого проекту закону в першому читанні та підлягають обов'язковому розгляду й врахуванню Кабінетом Міністрів України під час підготовки проекту до другого читання.
На початку листопада (а саме 3 8 листопада) доопрацьований Кабінетом Міністрів проект до другого читання подають до Верховної Ради України. Він має містити текстові статті й показники, які було запропоновано Кабінетом Міністрів у першому читанні або схвалено Бюджетними висновками Верховної Ради України. В тому випадку, якщо пропонують нові текстові статті, то до них додають детальне пояснення з обґрунтуванням їхньої необхідності.
Під час другого читання проекту закону про Державний бюджет насамперед передбачають затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків Держбюджету з подальшим постатейним голосуванням. Крім того, обов'язковому затвердженню в другому читанні підлягають обсяг міжбюд-жетних трансфертів та інших положень, які є необхідними для формування місцевих бюджетів, оскільки вони не підлягають розгляду в третьому читанні згідно зі ст. 43 Бюджетного кодексу. Інші статті проекту, які не було прийнято в другому читанні, переносять на розгляд у третьому читанні.
Третє читання повинно відбутися не пізніше 25 листопада року, що передує плановому, під час якого проводять голосування щодо статей, які не було прийнято в другому читанні, та щодо проекту закону в цілому.
Закон про Державний бюджет має бути прийнято Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому. Після затвердження бюджету вищим законодавчим органом він стає обов'язковим для виконання.
Порядок розгляду та прийняття бюджетів засновано на тому, щоб забезпечити розгляд і затвердження їхніх проектів обов'язково до початку чергового бюджетного (фінансового) року. Але може скластися така ситуація, коли з різних причин закон про Державний бюджет України не приймають вчасно, наприклад, невчасно було подано проект бюджету Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради або його не приймає Верховна Рада,
чи накладає вето Президент України. Така ситуація не може бути підставою для припинення сплати податків або зборів (обов'язкових платежів) та здійснення фінансування відповідних заходів і програм. Наприклад, освіти, охорони здоров'я, виплат щодо соціального захисту населення, заробітної платні, стипендій тощо. В таких випадках, якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет, Кабінет Міністрів відповідно до ст. 46 Бюджетного кодексу має право здійснювати витрати з Державного бюджету України з відповідними обмеженнями1.
В такому випадку видатки з Державного бюджету здійснюють лише на цілі, які фінансувалися попереднього року й одночасно передбачено в проекті закону про Державний бюджет на наступний бюджетний рік. Разом з тим, щомісячні видатки не повинні перевищувати 1/12 частини річних призначень попереднього року. Здійснення капітальних видатків за рахунок коштів Держбюджету за таких обставин має бути припинено. Запозичення можуть здійснюватися лише з метою погашення основної суми державного боргу. Видатки на погашення державних боргових зобов'язань і витрати спеціального фонду бюджету можуть здійснюватися в потрібних обсягах незалежно від обсягу коштів, передбачених на цю мету в законі про Державний бюджет попереднього року.
§ 5. Виконання бюджетів
Виконання бюджету означає повне й своєчасне надходження до бюджетів усіх передбачених законодавством доходів і забезпечення фінансування всіх запланованих видатків. Основним у процесі виконання бюджетів є забезпечення в повному обсязі надходження податків, зборів та інших неподаткових обов'язкових платежів у дохідну частину бюджету й фінансування заходів і програм у межах затверджених видатків бюджету. Враховуючи те, що кошти до бюджету надходять нерівно-
1 До введення в дію Бюджетного кодексу цю проблему розв'язували дещо інакше: згідно із Законом «Про бюджетну систему України» Верховна Рада України приймала постанову щодо поточних витрат у новому бюджетному році або продовження дії в наступному році закону про Державний бюджет попереднього року.
мірно, законодавчі та виконавчі органи влади можуть коригувати виділення бюджетних асигнувань, але в межах затверджених бюджетних призначень. Крім того, на стадії виконання бюджету здійснюють ретельний контроль за цільовим використанням бюджетних коштів, наданих їх розпорядникам, бюджетним установам та одержувачам. Отже, ця стадія бюджетного процесу містить у собі виконання дохідної і видаткової частин бюджету.
Відповідно до ст. 115 Конституції і ст. 47 Бюджетного кодексу Кабінет Міністрів України забезпечує й відповідає за виконання Державного бюджету. Міністерство фінансів здійснює загальну організацію й управління процесом виконання Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.
В Україні з 1997 року застосовують казначейську форму обслуговування Державного бюджету України1. Вона передбачає здійснення органами Державного казначейства України2:
операцій з коштами державного бюджету;
розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;
контролю бюджетних повноважень під час зарахування надходжень, прийняття зобов'язань, проведення платежів, а також
ведення бухгалтерського обліку й складання звітності про виконання Державного бюджету.
Таким чином, казначейства виконують обов'язки щодо організації виконання бюджетів і керівництва всіми бюджетними коштами. Вони є, так би мовити, «касирами» розпорядників бю-
1 Взагалі вирізняють три системи виконання бюджету: 1) банківську, 2) казначейську, 3) змішану. В Україні не завжди діяла казначейська форма виконання бюджету. Наприклад, згідно з Законом України «Про бюджетну систему в Україні» касове виконання бюджету покладалося на Державний бюджетний банк України єдиний касовий центр дер жави. Це передбачало зосередження бюджетних коштів на єдиному ра хунку цього банку й використання коштів Державного бюджету також через цей банк. Збір і облік надходжень до бюджету здійснювали кре дитні установи.
2 Державне Казначейство створено при Міністерстві фінансів України й діє на підставі Положення про Державне Казначейство, яке затвердже но постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р.
джетних коштів, бюджетних установ і одержувачів бюджетних коштів, оскільки безпосередньо здійснюють від їх імені відповідні платежі за рахунок коштів бюджетів.
Отже, казначейська система виконання бюджету означає зведення всіх коштів бюджетів усіх рівнів на єдиному рахунку, який відкривають на ім'я органів Державного казначейства в установах уповноважених банків.
Єдиний казначейський рахунок це рахунок, відкритий Державному казначейству в Національному банку України для обліку коштів і здійснення розрахунків у Системі електронних платежів Національного банку України. Він є основним рахунком держави для проведення фінансових операцій і ефективного управління коштами державного й місцевих бюджетів через Систему електронних платежів Національного банку.
Єдиний казначейський рахунок об'єднує кошти субрахунків, які відкрито в Державному казначействі України (центральний рівень) управлінням Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі. Тому управлінням Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі (територіальним управлінням Державного казначейства) рахунки в Національному банку не відкривають.
Отже, безпосереднім учасником Системи електронних платежів Національного банку України (далі Система) є саме Державне казначейство України.
Для відображення операцій, проведених через Систему протягом банківського дня, в ній Державному казначейству й територіальним управлінням Державного казначейства відкрито технічні рахунки. В балансі Державного казначейства України відкрито відповідні субрахунки територіальних управлінь.
Операції, проведені органами Державного казначейства через Систему, відображаються на технічному рахунку Державного казначейства й на відповідних технічних рахунках територіальних управлінь, у балансі Державного казначейства на відповідному єдиному казначейському рахунку й субрахунках територіальних управлінь. Державне казначейство України керує видатковими операціями територіальних управлінь за допомогою механізму встановлення ліміту технічного рахунку та ліміту початкових оборотів у Системі.
В органах Державного казначейства відповідно відкрито: 1) рахунки для зарахування надходжень, передбачених законодавством України; 2) рахунки розпорядникам і одержувачам бюджетних коштів; 3) рахунки підприємствам, установам, організаціям тощо за операціями, що не належать до операцій із виконання бюджетів, але які відповідно до вимог законодавства обслуговують органи Державного казначейства.
Функціонування єдиного казначейського рахунку забезпечує: можливість швидкої мобілізації коштів, які протягом дня надходять на рахунки, відкриті в органах Державного казначейства, та використання їх для проведення бюджетних видатків і здійснення інших операцій, що не суперечать законодавству України; надання інформації органам законодавчої та виконавчої влади за здійсненими на єдиному казначейському рахунку операціями; оптимальні можливості для прийняття представниками законодавчої та виконавчої влади оперативних рішень щодо забезпечення ефективного використання коштів бюджетів1.
Потребу застосування казначейської форми виконання бюджету обумовлено такими чинниками. По-перше, нестійкою та незадовільною діяльністю комерційних банків, які виявляли недостатню оперативність під час зачислення доходів у бюджети й оплаті платіжних доручень при використанні бюджетних коштів. По-друге, банківська форма виконання бюджету не забезпечувала проведення ретельного контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, що не давало змоги бюджетам бути прозорими й ефективними. По-третє, розпорядники бюджетних коштів у такому разі не мали можливості оперативно коригувати розподіл і надання ресурсів їхнім одержувачам.
Державний і місцеві бюджети виконують за відповідними розписами. Бюджетний розпис це документ, у якому встановлено розподіл доходів і фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів за певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації. Так, Державний бюджет України виконують за розписом, який затверджує Міністр фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності закону про Державний бюджет1. До того ж розпис має бути поквартально розподілено. До затвердження розпису Міністром фінансів України затверджують тимчасовий розпис на відповідний період.
Розписи місцевих бюджетів складають фінансові управління на місцях і затверджують відповідні керівники місцевого фінансового органу.
Ці документи складають відповідно до загального й спеціального фондів бюджету, в розрізі головних розпорядників коштів і за повною економічною класифікацією видатків бюджету. Розписи бувають річні, поквартальні, помісячні.
Затверджені розписи передають на паперових і електронних носіях Державному казначейству та Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. До того ж, у разі внесення змін у розписи, ці органи має бути обов'язково поінформовано про таке. Державне казначейство протягом трьох робочих днів після затвердження розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів.
На основі бюджетного розпису починають виконання бюджетів за доходами2. Безпосередньо виконання дохідної частини бюджетів покладено на органи стягнення, до яких згідно з Бюджетним кодексом належать податкові, митні та інші державні органи, яким відповідно до закону надано право стягнення до бюджетів податків, зборів (обов'язкових платежів) та інших надходжень. Ці органи здійснюють контроль за повнотою, своєчасністю й правильністю обчислення та зарахування обов'язкових платежів до відповідних бюджетів.
Виконання бюджетів за доходами передбачає здійснення таких функцій органами Державного казначейства: встановлення порядку відкриття та безпосередньо відкриття рахунків в управліннях Державного казначейства України для зарахування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів; ведення бухгалтерського обліку доходів бюджету відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку виконання державного й місцевих бюджетів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 28 листопада 2000 р. у розрізі кодів бюджетної класифікації доходів і типів операцій; здійснення розподілу платежів до державного бюджету відповідно до нормативів відрахувань, затверджених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та перерахування за належністю розподілених коштів; здійснення розподілу в розмірах, визначених законодавством, інших платежів, що зараховують до Державного бюджету, та перерахування за належністю розподілених коштів; підготовка розрахункових документів і проведення повернення надмірно або помилково сплачених платежів до бюджету тощо.
Платники податків сплачують платежі до бюджету через установи банків, у яких їх обслуговують. Банк платника перераховує грошові кошти через Систему на рахунки, відкриті в обласному управлінні Державного казначейства в розрізі районів і кодів бюджетної класифікації доходів.
Таким чином, усі доходи Держбюджету зараховують безпосередньо на Єдиний казначейський рахунок, що забезпечує облік бюджетних коштів і посилює контроль за їхнім рухом, дозволяє обліковувати фактичну наявність коштів у бюджетах. Наприклад, податки, збори та інші доходи місцевого бюджету зараховують безпосередньо на рахунок відповідного бюджету, відкритого в територіальному органі Державного казначейства.
Виконання бюджетів за видатками передбачає здійснення цілої низки заходів, оскільки його завжди обмежено фактичною наявністю коштів у бюджеті1.
Бюджетний кодекс у ст. 51 встановлює такі стадії виконання Державного бюджету за видатками:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису;
затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів;
взяття бюджетних зобов'язань;
отримання товарів, робіт і послуг;
здійснення платежів;
використання товарів, робіт і послуг на виконання бюд жетних програм.
Бюджетні розписи є підставою для здійснення асигнувань із бюджетів. Бюджетне асигнування це повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету. Воно має бути також обов'язково затверджено та є підставою для затвердження кошторисів.
Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень. Порядок складання, розгляду, затвердження та вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ ретельно встановлено Кабінетом Міністрів України1. Наприклад, протягом ЗО календарних днів від дня затвердження розпису керівником відповідної вищої установи кошториси, плани асигнувань і плани використання бюджетних коштів має бути затверджено відповідними посадовими особами бюджетної установи. Кошториси розпорядників бюджетних коштів повинні відповідати розпису Державного бюджету. Крім того, розпорядники коштів під час розгляду та затвердження кошторисів і планів асигнувань мають забезпечити виконання вимог законодавства, не допускати включення до кошторисів асигнувань, не підтверджених розрахунками й економічним обґрунтуванням.
Після цієї процедури розпорядники бюджетних коштів у межах бюджетних асигнувань, які встановлено кошторисами,
беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки. Бюджетне зобов'язання це будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими потрібно здійснити платежі протягом цього ж періоду або в майбутньому. Разом з тим важливим є положення, що будь-які зобов'язання, взяті фізичними та юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань або ж із перевищенням повноважень, встановлених Бюджетним кодексом і законом про Державний бюджет України, не вважають бюджетними зобов'язаннями. В таких випадках витрати Державного бюджету на їхнє покриття не можуть здійснюватися. Взяття та реалізацію бюджетних зобов'язань відповідними суб'єктами обов'язково обліковують і контролюють державні органи1.
Після отримання товарів, робіт і послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання розпорядник бюджетних коштів приймає рішення щодо їхньої оплати й подає доручення на здійснення платежу органу Державного казначейства.
Органи казначейства здійснюють платежі виключно за додержання таких умов:
. 1) наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу в бухгалтерському обліку виконання Державного бюджету України;
2) відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню;
3) наявності в розпорядників бюджетних коштів невикорис таних бюджетних асигнувань.
Таким чином, використання коштів здійснюють розпорядники бюджетних коштів у межах встановлених їм бюджетних асигнувань, і тільки за їхнім дорученням Державне казначейство здійснює платежі, передбачені в затвердженому кошторисі бюджетної установи.
Сьогодні правовому режиму використання бюджетних коштів бюджетними установами та іншими одержувачами притаманні жорсткі обмеження, обумовлені нестачею бюджетних коштів, суворою економією їхнього витрачання, запобігання збільшенню інфляції і недопущення подальшого спаду життєвого рівня населення. З цією метою було прийнято Указ Президента України «Про впровадження режиму твердого обмеження бюджетних витрат і інших державних витрат, заходів щодо забезпечення надходжень доходів у бюджет і запобігання фінансової кризи» від 21 січня 1998 року1, яким обмежено здійснення деяких поточних і капітальних видатків. Для виконання цього Указу й відповідно до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо упорядкування бюджетних витрат» від 18 лютого 1998 року2 Міністерство фінансів наділено правом обмежувати використання головними розпорядниками коштів Державного бюджету шляхом установлення щомісячних лімітів стосовно прийняття такими суб'єктами зобов'язань. Здійснення таких обмежень поставлено залежно від стану надходжень доходів у бюджет. Такі ліміти затверджує Міністерство фінансів України; визначають їх шляхом обмеження використання коштів головними розпорядниками, передбаченими окремими статтями бюджетної класифікації. Разом з тим статті, що є захищеними відповідно до закону про Державний бюджет на відповідний рік, і витрати на оплату комунальних послуг і енергоносіїв, а також на утримання бюджетних установ обмежують у останню чергу3.
З метою найраціональнішого використання коштів бюджетів на законодавчому рівні також закріплено основні принципи й правила, на підставі яких здійснюють виконання взятих зобов'язань розпорядниками коштів. Наприклад, згідно зі статтями 8, 32, 34 та ін. Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 року4 придбання товарів за кошти, виділені з бюджетів, можливо виключно на умовах проведення торгів (тендерів) з обов'язковим дотриманням процедури запиту цінових пропозицій (котирувань) і висновком відповідних договорів. Таким чином, держава прагне забезпечити цільове, найефективніше та найраціональніше використання фінансових ресурсів, зосереджених у бюджетах, а також чинний контроль за цими процесами.
Важливо зазначити, що бюджети, як Державний, так і місцеві, виконують за видатками пропорційно до загальної суми видатків бюджетів, затверджених відповідно Верховною Радою України й місцевими радами. Контроль за пропорційним фінансуванням здійснюють щоквартально.
Якщо в процесі виконання Державного бюджету виникає не-доотримання доходів його загального фонду для здійснення бюджетних асигнувань, то Міністерство фінансів України встановлює тимчасове обмеження асигнувань загального фонду. Якщо недоотримання доходів перевищує 15% від передбаченої розписом Державного бюджету суми доходів, то Кабінет Міністрів подає Верховній Раді проект закону про внесення змін до Закону України про Державний бюджет щодо скорочення його видатків (секвестру бюджету). Разом з тим не може бути скорочено видатки бюджету щодо його захищених статей, перелік яких визначено Законом України про Державний бюджет на поточний рік. До них, як правило, належать: оплата праці працівників бюджетних установ, придбання медикаментів, забезпечення продуктами харчування, трансферти населенню тощо1.
Процедуру внесення змін до Закону України про Державний бюджет також передбачено Бюджетним кодексом і у випадку перевиконання дохідної частини бюджету більше ніж на 15% від запланованого.
В процесі виконання загального фонду місцевих бюджетів можуть виникати тимчасові касові розриви. Для їхнього покриття виконавчі органи за рішенням відповідних місцевих рад можуть отримувати короткотермінові позики в фінансово-кредитних установах на термін до трьох місяців. Але Бюджетним кодексом встановлено заборону надавати позики з одного бюджету іншому.
За потреби внесення змін щодо доходів і видатків місцевих бюджетів рішення приймає відповідна рада за поданням офіційного висновку місцевого фінансового органу щодо недовиконання чи перевиконання дохідної частини загального фонду відповідного бюджету.
В процесі виконання бюджету може скластися ситуація, коли необхідно здійснити непередбачені видатки, що не мають постійного характеру й не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету. В таких випадках видатки здійснюють із резервного фонду бюджету, який формують саме для цього. Порядок використання коштів із резервного фонду бюджету визначає Кабінет Міністрів України. Резервний фонд бюджету не може перевищувати одного відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.
§ 6» Звітність про бюджет
Четвертою, завершальною стадією бюджетного процесу є підготовка, розгляд і затвердження звітів про виконання Державного й місцевих бюджетів.
Так, згідно зі ст. 58 Бюджетного кодексу зведення, складання та надання звітності про виконання Державного бюджету здійснює Державне казначейство України. Розпорядники бюджетних коштів відповідно до єдиної методики звітності складають і подають детальні звіти, що містять бухгалтерські баланси, дані про виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію за формами, встановленими законодавством України.
Таку звітність складають щомісяця, щоквартально й щорічно. Наприклад, місячну звітність про виконання Держбюджету надає Державне казначейство Верховній Раді, Кабінету Міністрів, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.
 "46љњЄ¬Кджкшъ
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·°ФЦZ\
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·хРічний звіт Кабінет Міністрів подає Верховній Раді не пізніше 1 травня року, наступного за звітним. Він містить такі частини:
звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету;
звіт про виконання Державного бюджету;
звіт про рух грошових коштів;
інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету;
звіт про бюджетну заборгованість;
звіт про використання коштів із резервного фонду Кабі нету Міністрів;
інформацію про стан державного боргу;
звіт про кредити й операції, що стосуються державних гарантійних зобов'язань;
зведені показники звітів про виконання бюджетів;

інформацію про виконання місцевих бюджетів;
іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів Украї ни потрібною для пояснення звіту.
Цей звіт розглядає Рахункова палата й готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету. Після цього Верховна Рада України розглядає звіти й приймає рішення за результатами розгляду.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Дайте визначення бюджетного процесу.
Бюджетний цикл і бюджетний період.
Стадії бюджетного процесу.
Принципи бюджетного процесу. ' 5. Учасники бюджетного процесу.

Який порядок складання проектів бюджетів?
В якому документі містяться основні пріоритети бюд жетної політики на плановий рік? Дайте його характерис тику.
Розкрийте основний зміст закону про Державний бюд жет України.
Розгляд і прийняття бюджетів.

Виконання бюджетів.
Секвестр бюджету.
Дайте характеристику звітності про бюджет.
Глава 10
ПРАВОВІ ОСНОВИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ
§ 1. Податкова система України
Поняття податкової системи не є виключно категорією податкового права. Вона має визначене, комплексне, граничне положення на стику бюджетного й податкового права. З одного боку, податкове право регулює відносини щодо надходження коштів до дохідної частини бюджетів, але з іншого боку, це фактично і є відносини формування дохідної частини бюджетів, які регулює бюджетне право. Зазвичай, у більшості випадків використовують бланкетні норми, й бюджетними правовідносинами не деталізовано особливості надходження до бюджетів доходів у вигляді податків і зборів. Але використання податків і зборів передбачає закріплення їх за певними видами бюджетів, розподіл коштів між відповідними бюджетами, що вже виступає через об'єднання бюджетних і податкових норм. Відповідно до цього потрібно розмежувати зовнішню й внутрішню форми існування податкової системи. Зовнішня форма включає особливості розподілу податків за відповідними бюджетами й надходження їх до централізованих державних фондів. Внутрішня форма податкової системи буде охоплювати відносини зі справляння податків і зборів і фактично включати видовий перелік обов'язкових платежів податкового характеру.
Під час визначення податкової системи важливо розмежувати два підходи до ЇЇ розуміння. З одного боку, податкова система становить сукупність податків, зборів, платежів і виступає як механізм визначених, законодавчо закріплених важелів з акумуляції доходів держави. В цьому випадку вона може збігатися із системою податків, зборів, платежів. У такому разі наголошують на матеріальному боці податкової системи, що забезпечує механізм дії податків. З іншого боку, податкова система містить у собі й досить широкий спектр процесуальних нідносин щодо встановлення, зміни, відміни податків, зборів, обов'язкових платежів, забезпечення їх сплати, організації контролю та відповідальності за порушення податкового законо-
Доходи бюджетів
Обов'язкові платежі
Необов'язкові платежі
(доходи від використання
майна, фінансова допомога тощо)

Обов'язкові платежі податкового характеру
податки плати збори
Обов'язкові платежі
неподаткового характеру
(штрафи, конфіскації, кошти,
отримані у відшкодування
шкоди тощо)
Схема
давства. Це ніби тіньова, але не менш важлива частина податкової системи.
Таким чином, у широкому розумінні податкова система являє собою сукупність податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у державі; принципів, форм і методів їхнього встановлення чи зміни, скасування; дій, що забезпечують їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.
Складно уявити собі систему бюджетних доходів без податкових надходжень. Це та сфера регулювання, де бюджетні й податкові норми мають застосовувати з неодмінною кореспонденцією один одному, чітким, нерозривним взаємозв'язком. У цій ситуації і потрібна, на наш погляд, визначеність у співвідношенні понять «податки», «доходи бюджетів» тощо. Хотілося б пояснити це на схемі.
Узагальненим показником є податковий тиск (тягар, прес), який визначають співвідношенням загальної суми податкових платежів і сукупного національного продукту. В розвинутих країнах цей показник коливається від 52% у Швеції до 30% у США й Туреччині1.
Потрібно звернути увагу на одну особливість категорії «податковий тиск». Здебільшого під податковим тиском (тягарем,
пресом) розуміють вплив податкових важелів, що складають тільки частину цього тягаря. Мабуть, податковий тиск здійснюють на чотирьох рівнях:
1-й тиск безпосередньо податкових важелів;
2-й тиск усієї сукупності податків, зборів і платежів;
3-й використання механізму пільг платниками, надання пільгових кредитів, дотацій. Разом з тим податковий прес перерозподіляє тиск із одних платників на інших;
4-й використання податкової техніки, за якої підсилюють тиск на платника. Наприклад, авансові платежі, що передбачають сплату податку платником до отримання результатів, за якими його мають сплачувати. В цій ситуації необхідно, очевидно, виходити з визначеного посилання податок має бути частиною вже (виділення наше. М. К.) заробленого чи отриманого платником. У іншому випадку держава, як це не парадоксально, ризикує отримати менше. Наприклад, сплата податку з фактом відвантаження чи передачі товару може зумовити таке. По-перше, товар може й не бути реалізовано, а затримка коштів під час повернення платежів до бюджету здатна привести до банкрутства, якщо йдеться про значні обороти. По-друге, кошти, вилучені з обороту до одержання результатів діяльності, зменшують цей оборот і, фактично, зумовлюють зменшення об'єкта оподаткування на наступних етапах оподаткування, скорочують надходження до бюджету.
§ 2* Податок як правова категорія:
поняття, ознаки, функцій Класифікація податків і зборів
Аналізуючи зміст податків, потрібно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету й становлять собою тільки один із видів позаекономічного державного примусу. Крім власне податків, яким належить провідна роль у формуванні бюджету, існують й інші види вилучень до бюджетів: ліцензійні та реєстраційні збори, збори з населення. Крім того, підприємства й громадяни роблять обов'язкові відрахування до позабюджетних фондів, платять різні тарифи та інші обов'язкові платежі. Різноманіття форм вилучень обумовлює потребу визначити, що ж із них є безпосередньо податком, а що неподатковими платежами. Мабуть, усю систему платежів, що входять до податкової системи, можна розділити на податки й платежі податкового характеру. Якщо до першої групи належать саме податки (на прибуток, на землю тощо), то друга група складається зі зборів і відповідних податкових платежів (мито, державне мито тощо).
Розмежування податків, зборів, платежів є не виключно теоретичною проблемою, а й значною мірою проблемою практики. По-перше, коли йдеться про податки, то це, насамперед, безумовні та нецільові платежі, й після їхнього надходження до бюджетів неможливо простежити використання цих коштів, та це й не потрібно. В ситуації зі зборами картина інша. Це цільові надходження, вони необхідні для фінансування певних заходів і мають чітке цільове призначення. Тому можна порушувати питання про нецільове використання коштів (навіть може йтися про самостійний склад правопорушення).
По-друге, податки здебільшого надходять до бюджетів, тоді як збори можуть формувати цільові (в тому числі й позабюджетні) фонди. Тому, якщо потрібно закріпити виключно стабільні надходження до бюджетів нецільового характеру, це безсумнівно податки. Якщо ми хочемо закріпити стійкий зв'язок між податковими надходженнями й джерелами, з яких їх спрямовують, це збори.
І, по-третє, якщо встановлення, зміна й скасування податків і всіх елементів правового механізму податків є виключно компетенцією органів державної влади, то деталізацію елементів зборів у перспективі можна розглядати і як компетенцію виконавчих органів.
Основою для позбавлення права власності є конституційний, публічно-правовий обов'язок платника податків платити законно встановлені податки. Платник податків не має права розпоряджатися на свій розсуд тією частиною свого майна, яка у вигляді визначеної грошової суми підлягає внесенню до бюджету, і зобов'язаний регулярно перераховувати цю суму на користь держави. В цьому обов'язку платника податків втілено публічний інтерес усіх членів суспільства. З публічним характером податку й фіскальним суверенітетом держави пов'язано законодавчу форму встановлення податку, обов'язок і
примусовість його вилучення, однобічний характер податкових обов'язків.
Чинне право приватної власності охороняє закон. Однак, абсолютно очевидно, що воно не належить до прав, які не підлягають обмеженню ні за яких умов. Приватну власність може бути обмежено законом, але тільки тою мірою, в якій це потрібно з метою захисту основ конституційного ладу, гарантії прав і свобод громадян, забезпечення безпеки держави. Власника може бути позбавлено власності тільки у випадках, передбачених законом. Але саме подібний випадок і закріплено Конституцією України (ст. 67), як необхідну умову існування держави, безумовну її вимогу.
Таким чином, основою для позбавлення власності платника є його імперативний, безумовний, конституційний публічно-правовий обов'язок платити законно встановлені податки. Платник податків не має права на свій розсуд розпоряджатися частиною майна, що у вигляді визначеної грошової суми підлягає внесенню до бюджету, позабюджетного цільового фонду. В цьому обов'язку втілено публічний інтерес усіх членів суспільства, що визначає й законодавчу форму закріплення податку, обов'язок його сплати, примусу при забезпеченні цього обов'язку, однобічний характер податкових обов'язків.
На наш погляд, податок це форма примусового відчуження результатів діяльності суб'єктів, які реалізують свій податковий обов'язок, у державну чи комунальну власність, який вноситься до бюджету відповідного рівня (або цільовий фонд) на підставі закону (чи акта органа місцевого самоврядування) й виступає як обов'язковий, нецільовий, безумовний, безвідплатний і безповоротний платіж.
Хотілося б звернути увагу на низку ознак, які притаманні змісту податку:
1. Це вид платежу, закріплений актом органу державної влади. С. Г. Пепеляєв відзначає, що право парламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на сплату податку1. Однак, це не означає згоди кожного конкретного члена суспільства чи навіть певних груп. Наприклад, у багатьох країнах існують конституційні заборони на розв'язання питань про оподаткування шляхом референдуму. Питання про податки й бюджет виключено із законів, що регулюють механізм референдуму (Конституція Італійської Республіки, ч. 2. ст. 75)1.
Впритул до цієї ознаки прилягає ознака індивідуальної безвідплатності чи однобічного характеру його встановлення. В її основу закладено однобічний рух коштів від платника до держави. Разом з тим платник не отримує (на перший погляд) нічого натомість, що означає відсутність зустрічних обов'язків держави. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб. Однак необхідно враховувати, що безвідплатність має умовний характер, у зв'язку з однобічним обов'язком платни ка. В загальному ж плані безвідплатність означає, що кошти, які виплачують як податок, переходять до бюджету без одер жання зустрічного відшкодування чи задоволення для плат ника.
Нецільовий характер податкового платежу означає над ходження його в фонди, які акумулює держава та які викорис товують для задоволення державних потреб. Разом з тим не відомо, на задоволення яких саме цілей ідуть надходження від конкретного податку, тобто формується ніби розмитий грошо вий фонд держави. Звичайно, вимагає окремого розгляду про блема деяких видів податків, що за своїм характером дуже схожі н*а збори (податок із власників транспортних засобів тощо).
Безумовний характер податку є продовженням поперед ньої ознаки й означає сплату податку, яку не пов'язано ні з якими зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки, мабуть, найчіткіше характеризують сутність подат ку й виділяють його із системи інших платежів.
Платіж надходить до бюджетів відповідного рівня чи цільових фондів. Розподіл податків за бюджетами, фондами здійснюють відповідно до бюджетної класифікації. Його мо жуть проводити двома основними шляхами: закріплення по датку за певним бюджетом або розподілом його між бюдже тами.
Обов'язковий характер податкового вилучення забезпе чує нагромадження коштів у дохідній частині бюджету. Це лежить в основі закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов'язку громадян.
7. Безповоротний характер податку, ймовірно, не вимагає особливих коментарів, хоча слід звернути увагу на один аспект. Насамкінець платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлено суспільство та кожний його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров'я, освіта), і з цього погляду податки ніби повертаються до платника.
8. Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном чинним законодавством за загальним правилом не передбачено. Грошову форму сплати податку визначає сама сутність податку, що є, як уже було сказано, внеском. У зв'язку з цим, обов'язок платника податків зі сплати податку є однооб'єктним, оскільки тільки сплату податку в грошовій формі, за загальним правилом, розглядають (за дотримання інших умов про терміни, бюджети тощо) як належне виконання обов'язку. Звертання стягнення на майно платника податків у випадку недоплати за податками також не є винятком, оскільки в результаті (після реалізації майна) внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Однак, у деяких випадках сплату податків допускають і в не грошовій формі, але всі не грошові засоби сплати податків є нетиповими й викликані кризою платежів.
Функції податків, що відбивають їхню сутність, є похідними від функцій фінансів і реалізують ті ж завдання, але порівняно в більш вузьких межах. Таким чином, функції податків можна згрупувати в два блоки: основні й додаткові. Група основних функцій включає сутнісну функцію податку (фіскальну) й дві загальнофінансових (регулюючу й контрольну). Саме на підґрунті цих функцій будують податковий механізм, і, діючи спільно, вони складають цільний комплекс. Додаткові функції деталізують головні цілі, реалізовані через підсистему основних функцій. Крім того, якщо основні функції обов'язкові для всіх видів податків, то додаткові мають відтінок факультативності й не обов'язково представлені за всіма податками.
Основні функції податку:
1. Найважливішою функцією податків є фіскальна (лат. ГІ5СИ5 державна казна). Відповідно до цієї функції податки
виконують своє основне призначення насичення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. В період становлення буржуазної держави цю спрямованість податків вважали єдиною. Однак, на кінець XIX століття нова концепція податків розглядає їх як соціальний регулятор, знаряддя реформ, а на кінець 30-х років XX століття податки розглядають вже і як засіб регулювання економіки, забезпечення стабільного економічного зростання1.
Дуже важливо відзначити стабільність фіскальної функції податків. Остання означає не просте формування переліку надходжень до бюджету, а механізм цих надходжень, який діє на постійній, стабільній основі, що забезпечує централізоване справляння податків, співвідношення з витратами бюджетів.
Регулююча функція служить своєрідним доповненням попередньої і торкається як регулювання виробництва, так і регулювання споживання (наприклад, непрямі податки). Ра зом з тим регулюючий механізм існує об'єктивно, і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави. Дуже ча сто під регулюючою функцією розуміють лише надання пільг окремим галузям чи виробникам. Однак податкове регулюван ня більш складний механізм, що враховує не тільки подат ковий тиск, а й перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибутковості тощо.
Контрольну функцію реалізують у ході оподаткування під час регламентації державою фінансово-господарської діяль ності підприємств і організацій, отримання доходів громадяна ми, використання ними майна. За допомогою цієї функції оці нюють раціональність, збалансованість податкової системи, кожного податку окремо, перевіряють, наскільки податки відпо відають реалізації мети в сформованих умовах.
Додаткові функції податку утворюють підсистему, що охоплює такі види функцій:
1. Розподільна функція становить своєрідне відображення фіскальної: наповнити скарбницю, щоб потім розподілити отримані кошти. Але на стадії розподілу ця функція дуже тісно переплітається з регулюючою, і в одній дії можуть виявлятися
обидві функції. Наприклад, непрямі податки, регулюючи споживання, створюють основи для перерозподілу коштів одних платників на користь інших (акцизи на делікатесні види продуктів тощо). Це дозволяє говорити про наявність первинного й вторинного розподілу (перерозподілу) за допомогою податків.
Стимулююча (дестимулююча) функція створює орієн тири для розвитку чи згортання виробництва, діяльності. Як і регулюючу, її може бути пов'язано із застосуванням механіз му пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням оподат ковуваної бази. Іноді цю функцію розглядають як підвид ре гулюючої.
Накопичувальна функція являє собою своєрідне узагаль нення всіх попередніх функцій і основну з погляду реалі зації цілей держави в податковій системі. Найбільш узагальню ючою функцією податків, з якою пов'язано їхнє виникнення й розвиток, є фіскальна. Але це тільки на перший погляд. Вона має тимчасовий характер, виступає етапною, реалізуючою на сичення бюджету на певний період. Остаточна мета податків не тільки сформувати бюджет, але й сформувати мету, інтереси в розподілі цих коштів і інших коштів платників, тобто створи ти умови для нагромадження як юридичними, так і фізичними особами. В цьому випадку йдеться про активне нагромаджен ня, що виразилося б у збільшенні потужностей, розвитку ви робництва тощо. Здійснити це можна шляхом диференціації чи зниження майнових податків, надання пільг при цільовому ви користанні коштів. Цю функцію дуже тісно пов'язано зі стиму люючою, але вона глобальніша й узагальнююча. Крім того, якщо стимулюючу функцію пов'язано з процесом, діяльністю плат ників, то накопичувальну орієнтовано на остаточний резуль тат. Вона визначає мету діяльності й має більш статичний ха рактер.
Законодавства багатьох держав не розмежовують податки, збори, мито, а податкову систему визначають як сукупність податків і зборів.
Природно, в податку, мита, збору наявна низка загальних рис1. До них належать:
обов'язковість сплати податків і зборів у відповідні бюд жети й фонди;
чітке надходження в бюджети та фонди, за якими їх за кріплено;
вилучення їх на основі законодавчо закріпленої форми й порядку надходження;
примусовий характер вилучення;
здійснення контролю єдиними податковими органами;
безеквівалентний характер платежів.
Однак, незважаючи на схожість цих механізмів, вони мають чіткі розбіжності.
Мито і збір відрізняються від податків:
а) за значенням. Податкові платежі забезпечують до 80% надходжень у дохідну частину бюджету; інші види відрахувань, відповідно, менше;
б) за метою. Мета податків задоволення потреб держа ви; мета мита, зборів задоволення певних потреб чи витрат установ;
в) за обставинами. Податки становлять безумовні платежі; мито, збір виплачують у зв'язку з послугою, яку надано плат никові державною установою, що реалізує державно-владні повноваження;
г) за характером обов'язку. Сплату податку пов'язано з чітко вираженим обов'язком платника; миту, збору притаманна пев на добровільність його дій, і їх не регулюють іноді відносинами імперативного характеру;
д) за періодичністю. Збори, платежі, мито часто мають ра зовий характер і їхню сплату здійснюють без визначеної систе ми; податки характеризуються певною періодичністю;
Відмінності за періодичністю включають два підходи:
періодичність сплати (збори, мито одноразова сплата, податки певна періодична сплата);
періодичність дій (збори, мито безпосередньо залежать від кількості дій, що породжують зобов'язання зі сплати, подат ки чітко не пов'язано з періодичністю дій, наприклад, пері одичність сплати податку з власників транспортних засобів не пов'язано з характером використання транспортного засобу);
є) відносини відплатності притаманні миту, зборам (на відміну від податків).
Таким чином, на відміну від загальних податкових платежів, збори й мито мають індивідуальний характер і їм завжди властива спеціальна мета й спеціальні інтереси1.
Раніше основним критерієм розмежування мита й збору було надходження коштів: якщо до бюджету мито, якщо на користь організації збір. У сучасних умовах акценти трохи змістилися:
збір платіж за володіння особливим правом; ч мито плата за здійснення на користь платників юридично значущих дій.
Усю сукупність обов'язкових платежів податкового характеру може бути класифіковано за декількома підставами. Виділимо найважливіші:
1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію податкового платежу на відповідній території:
а) загальнодержавні податки й збори, які встановлює Верховна Рада України, вводять у дію виключно закони, діють на всій території держави;
б) місцеві податки й збори, перелік яких установлює Верховна Рада України, вводять у дію нормативні правові акти представницьких органів місцевого самоврядування, діють на території відповідних територіальних утворень.
Принцип компетенції органу, що встановлює податок, лежить в основі класифікації податків і зборів. Статті 1314 Закону України «Про систему оподаткування» закріплюють загальнодержавні й місцеві їхні різновиди. Потрібно враховувати, що кожну з цих статей конкретизовано в декількох законах і підзаконних актах, які стосуються окремих податкових відрахувань (детальніше на їхній характеристиці зупинимося у відповідних розділах). Щодо зазначених статей є слушним одне зауваження. Вони включають закритий перелік податків і зборів. Мабуть, доцільно виділити в цьому переліку кілька підпунктів, розбивши його на дві частини. Перша повинна охоплювати тільки податки, в другу увійдуть різновиди зборів. Іншими словами, така класифікація дозволить розділити різні за характером, методами обчислення й способами сплати платежі до бюджету і
відрахування, що мають порівняно недавню історію, цільовий характер, принципово відмінний від нецільових, традиційних, що мають багатовікову практику податків.
2. Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджет ної системи України податкові платежі надходять у бюджети різних рівнів, на основі чого можна розділити їх на закріплені й регулюючі.
Специфіку розподілу податків на закріплені й регулюючі визначено змістом бюджетної системи України. Відповідно до ст. 2 Бюджетного кодексу України вона становить сукупність Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Закріплені податки безпосередньо й цілком надходять у конкретний бюджет чи позабюджетний фонд. Серед закріплених податків виділяють податки, що надходять у Державний бюджет, у місцевий бюджет. Регулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях, що відповідають бюджетному законодавству. Суми відрахувань за такими податками зараховують безпосередньо в Державний бюджет і бюджети інших рівнів, визначають під час затвердження кожного бюджету.
Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференціювавши їх на групи:
а) державні податки, що цілком надходять до Держав ного бюджету;
б) місцеві податки, що цілком надходять до місцевого бюджету;
в) пропорційні податки, які розподіляють між бюджета ми в певній пропорції.
3. Залежно від платника:
А. Податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т.д.).
Б. Податки з фізичних осіб (податок на доходи фізичних осіб тощо).
В. Змішані податки, що допускають як платника і юридичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельні податки і т.д.). До того ж змішані податки можна розділити на:
а) податки, які визначають наявністю певних матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);
V 6) податки, які визначають діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний збір).
4. Залежно від форми оподаткування:
г А. Прямі (прибутково-майнові) податки, які справляють у процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначають за розміром об'єкта оподаткування, включають у ціну товару й сплачують виробник або власник. Прямі податки, відповідно, підрозділяють на:
а) особисті податки, які сплачує платник податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку), вра ховують платоспроможність платника;
б) реальні (англ. геаі майно) податки, які сплачують із майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній дохід1.
Б. Непрямі (на споживання) податки, які справляють у процесі витрати матеріальних благ, визначають за розміром споживання, включають у вигляді надбавки до ціни реалізації товару й сплачує споживач. При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), який виступає посередником між державою та споживачем товару (робіт, послуг). Останній же являє собою платника реального. Саме критерій збігу юридичного й фактичного платника є одним із основних під час розмежування податків на прямі та непрямі. При прямому оподаткуванні юридичний і фактичний платники збігаються, при непрямому ні.
Ще одну важливу обставину слід враховувати під час розмежування прямих і непрямих податків їхню участь в утворенні ціни. Якщо прямі податки закладають у ціну на стадії виробництва (у виробника), то непрямі тільки на стадії реалізації і як надбавку до ціни виробництва товару2.
5. Залежно від способу справляння:
А. Часткові (кількісні) встановлюють розмір податку для кожного платника окремо, враховують майновий стан платника
та його можливості сплати. Загальну величину податку формують як суму платежів окремих платників.
Б. Розкладкові (репатріаційні) податки, що нараховують на цілу корпорацію платників, які самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря. Історично, це перша форма справляння податків, що пройшла кілька етапів: перший встановлення загальної суми потреби держави в доходах; другий розподіл цієї суми між територіальними одиницями; третій розподіл її між платниками. В Росії у 1885 році було встановлено додатковий розкладковий збір, який справляли з промислових і торгових підприємств. Загальну його суму законодавчо визначали за губерніями, в губерніях за повітами, де вже згідно з прибутковістю розподіляли між торговими й промисловими підприємствами.
6. Залежно від характеру використання:
А. Загального призначення податки, які використовують на загальні цілі, без конкретизації заходів чи витрат, на які їх витрачають (фактично це й є дійсно податки).
Б. Цільові податки податки, які зараховують у позабюджетні цільові фонди та які призначено для цільового використання. Фактично, однією з основних ознак податків є нецільовий характер, однак, подібні платежі мають низку позитивних моментів: психологічний; ув'язування витрат і доходів від визначених видів діяльності; певної незалежності конкретного державного органу1.
7. Залежно від періодичності справляння:
А. Разові податки, які справляють один раз протягом визначеного часу (найчастіше податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок із власників транспортних засобів; податок із майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування). Переважно цей різновид податків має характер зборів.
Б. Систематичні (регулярні) податки, які справляють регулярно, через певні проміжки часу й протягом усього періоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквартально).
§ 3* Правовий механізм податку та його елементи
Правове регулювання обов'язкових податкових платежів визначають як особливостями компетенції органів державної влади й управління щодо їхнього встановлення, зміни й скасування, так і чітким закріпленням усіх елементів, що притаманні податку як цільному механізму. Законодавчі акти щодо окремих податків і зборів різняться відносно стабільною, традиційною структурою. її складовими частинами виступають елементи правового механізму податку чи збору.
Система елементів правового механізму податку складається з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові елементи включають дві групи:
1. Основні елементи визначають фундаментальні, сутнісні характеристики податку, що формують основне уявлення про зміст податкового механізму. Відсутність будь-якого з основ них елементів правового механізму податку не дозволяє одно значно визначити тип цього платежу й робить податковий ме ханізм невизначеним.
До основних елементів правового механізму податку й збору належать:
а) платник податку чи збору;
б) об'єкт оподаткування;
в) ставка податку чи збору.
2. Додаткові елементи правового механізму податку дета лізують специфіку конкретного платежу, створюють заверше ну й повну систему податкового механізму. Слід враховувати, іцо додаткові елементи так само обов'язкові, як і основні, й не мають факультативного характеру. Цільний правовий механізм податку можливий тільки як сукупність основних і додаткових елементів, і відсутність хоча б одного з додаткових елементів не дозволить законодавчо закріпити окремий податок чи збір (наприклад, неможливо уявити податок, що незрозуміло куди надходить: у який вид бюджету, в бюджет чи цільовий фонд?). Сукупність додаткових елементів правового механізму податку досить різноманітна (залежно від ступеня деталізації податко- мого механізму). Однак ця сукупність складається з двох підгруп:
додаткові елементи правового механізму податку, що де талізують основні чи пов'язані з ними (предмет, база, одиниця оподаткування категорії, що безпосередньо залежать від об'єк та оподаткування);
додаткові елементи правового механізму податку, що ма ють самостійне значення (податкові пільги, методи, терміни й способи сплати податку; бюджет чи фонд, куди надходять по даткові платежі).
Таким чином, до додаткових елементів правового механізму податку належать:
податкові пільги;
предмет, база, одиниця оподаткування;
джерело сплати податку;
методи, терміни й способи сплати податку;
особливості податкового режиму;
бюджет чи фонд надходження податку (збору);
особливості податкової звітності.
Хотілося б зазначити, що й основні, й додаткові елементи мають обов'язковий характер, без якого неможливе закріплення відповідного податкового механізму. Додатковість елемента відзначає не його необов'язковість, а особливості регулювання (можливість делегування компетенції тощо). Хіба можна собі уявити податок, що нікуди не надходить, навряд чи. Тому Ще раз хотілося б наголосити на обов'язковості додаткових елементів правового механізму податку.
Інакше обстоїть справа з факультативними елементами. В окремих випадках специфіка податку вимагає виділення в його механізмі особливих елементів, притаманних виключно цьому податку. Наприклад, ведення спеціальних кадастрів за майновими податками; специфічних реєстрів; бандерольний спосіб сплати тощо. Подібні елементи й складають групу факультативних, що можуть бути наявні в податковому механізмі, а можуть і не використовуватися.
§ 4« Непрямі податки
ПОДАТОК НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ
Податком на додану вартість (далі ПДВ) є непрямий податок, який включають у ціну товару й становить частину приросту вартості, створюваної на всіх стадіях виробництва,
надання послуг або після митного оформлення, й внесений до Державного бюджету. Механізм податку на додану вартість закріплено Законом України «Про податок на додану вартість» в редакції від 3 квітня 1997 року1.
Платник податку особа, зобов'язана здійснювати утримання й внесення в бюджет податку, який сплачує покупець чи особа, що ввозить (пересилає) товари на митну територію України.
Платника ПДВ можна визначити як певну систему суб'єктів, а саме:
особа, обсяг оподатковуваних податком операцій із про дажу товарів (робіт, послуг) якої протягом будь-якого періоду :*а останні дванадцять календарних місяців перевищував 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
особа, що ввозить (пересилає) товари на митну терито рію України чи отримує від нерезидента роботи (послуги) для їхнього використання або споживання на митній території Ук раїни;
особа, яка здійснює на митній території України підприєм ницьку діяльність із торгівлі за готівкові кошти, незалежно від обсягів продажу, за винятком фізичних осіб, які здійснюють торгівлю на умовах сплати ринкового збору;
особа, яка на митній території України надає послуги, пов'язані з транзитом пасажирів або вантажів через митну те риторію України;
особа, відповідальна за внесення податку до бюджету за об'єктами оподаткування на залізничному транспорті;
особа, яка надає послуги зв'язку й здійснює консолідова ний облік доходів і витрат, пов'язаних із наданням таких по слуг і отриманих (понесених) іншими особами, що перебува ють у підпорядкуванні цієї особи.
Об'єктом оподаткування є операції платників податків з продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України; ннезення (пересилання) товарів на митну територію України й отримання робіт (послуг), наданих нерезидентами для їхнього її 11 користання чи споживання на митній території України; ви-пслення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їхнього споживання за межами митної території України.
Базу оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначають за їхньою договірною (контрактною) вартістю, визначеною за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком ПДВ, який включають у ціну товарів (робіт, послуг) відповідно до законів України з питань оподаткування. До складу договірної (контрактної) вартості включають будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, переданих платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу, в зв'язку з компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) таким платником податку.
Закріплення в нормативному акті ставки 20% припускає й ставку 16,67%. Однак йдеться про одну ставку, яку використовують на різних стадіях нарахування податку. Перша з них є основною й поширюється на обороти, обчислені за цінами, які не містять ПДВ. Якщо ж використовують ціни й тарифи, що містять ПДВ, то застосовують іншу ставку 16,67%, що є похідною від ставки 20%.
Об'єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, і операцій, до яких застосовують нульову ставку, обкладають податком за ставкою 20%. Податок складає 20% бази оподаткування, його додають до ціни товарів (робіт, послуг).
Нульову ставку застосовують до експортованих товарів (робіт, послуг); до товарів і послуг, передбачених для офіційного використання іноземними дипломатичними й прирівняними до них представництвами тощо; до робіт, пов'язаних із ліквідацією Чорнобильської катастрофи.
Механізм звільнення від ПДВ передбачає:
А. Звільнення товарів (робіт, послуг) із правом відрахування сум податку, які сплачено постачальником. У цьому випадку весь податок із використаних на виготовлення сировини, матеріалів, комплектуючих, паливо тощо приймають або в зменшення сум податку, які обчислено щодо власної реалізації, або відшкодовують податкові інспекції на основі представлених розрахунків. Раніше внесені суми податку, включені до ціни товару, який поставляють, зараховують на сплату майбутніх платежів чи відшкодовують із бюджету за рахунок загальних надходжень податкові інспекції при наданні підприємствами відповідних підтверджень.
Б. Звільнення від податку без надання права відрахування сплаченого постачальниками податку. Разом з тим суми податку стають фактором витрат виробництва (робіт, послуг). При такому способі від податку звільняють усі товари (роботи, послуги) за визначеним переліком. Усі перераховані в ньому то-иари і т. п. звільняють без права відрахування вхідного податку, тобто податку, сплаченого своїм постачальникам за товарно-матеріальні ресурси, що здобувають. Наприклад, до ціни миробів медичного призначення увійде ПДВ матеріалів, які ішкористовують під час виготовлення цих виробів.
Сплату податку провадять не пізніше двадцятого числа місяця, наступного за звітним періодом.
Суми податку на додану вартість зараховують до Державного бюджету й використовують, насамперед, для бюджетного иідшкодування ПДВ і формування бюджетних сум, які спрямовують як субвенції місцевим бюджетам.
Податковий кредит сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду. Датою виникнення права платника податку на податковий кредит иважають:
1) дату здійснення першої з подій:
або дату списання коштів із банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дату виписки відпо-нідного рахунку (товарного чека) в разі розрахунків із використанням кредитних, дебетових карток чи комерційних чеків;
або дату отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг);
для операцій із ввезення (пересилання) товарів (ро біт, послуг) дату сплати податку відповідно до податкового обов'язку;
датою виникнення права орендаря (лізингоотримувача) на збільшення податкового кредиту для операцій фінансової оренди (лізингу) є дата фактичного отримання об'єкта фінан сового лізингу таким орендарем;
4) датою виникнення права замовника на податковий кредит з контрактів, які визначено як довгострокові відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», є дата збільшення валових витрат довгострокового контракту.
АКЦИЗНИЙ ЗБІР
Одним із видів непрямих податків є акцизи. В сучасних податкових законодавствах вони зазвичай займають наступне місце після податку на додану вартість (чи податків, що його заміняють) і за значенням, і за обсягами надходжень до бюджету. Однак, податкові системи XIX століття включали акцизи як основний канал забезпечення непрямого оподаткування, й нерідко термін «акциз» застосовували як синонім до всієї системи непрямих податків.
Механізм акцизного збору закріплено Декретом Кабінету Міністрів «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 року1. Динаміка змін нормативних актів щодо акцизного збору багато в чому повторює зміни актів стосовно ПДВ: прийняття перших Законів України в грудні 1991 року, потім Декретів у грудні 1992 року й нових Законів України в 1995 1996 роках. Щоправда, принципові зміни щодо акцизного збору в минулому переважно пов'язано з коригуванням рівня ставок (у цьому випадку не йдеться про регулювання платників, об'єктів і нарахування акцизного збору).
Першою статтею нормативного акта зазвичай закріплено поняття акцизного збору як непрямого податку на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, що включають до ціни цих товарів (продукції). Перелік підакцизних товарів і розміри ставок затверджує Верховна Рада України.
Платників акцизного збору законодавство України поділяє на три категорії:
1. За підакцизними товарами й продукцією вітчизняного виробництва суб'єкти підприємницької діяльності, підприємства та організації, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, філії, відділення й інші відокремлені підрозділи, що їх виробляють. До цієї категорії платників належать і виробники підакцизних товарів із давальницької сировини, під якою розуміють сировину, матеріали, продукцію, передані їхнім власником без
оплати іншим підприємствам для подальшої переробки (цей аспект дуже важливий, тому що досить багато підакцизних товарів пов'язано з давальницькою сировиною, наприклад, група лікеро-горілчаних виробів і продукти харчування).
За ввезеними на територію України товарами суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію). Редакція ст. 2 вищевказаного Декрету розкри ває поняття платника вдаліше, ніж попередній варіант ст. 2 Закону України від 18 грудня 1991 року, де платника визначе но в загальній формі як суб'єкта підприємницької діяльності, який реалізує на території України підакцизні товари.
Громадяни України, іноземні громадяни, особи без гро мадянства, які ввозять (пересилають) предмети (товари) на митну територію України.
Якщо Закон України «Про акцизний збір» від 18 грудня 1991 року в якості об'єкта оподаткування виділяв оборот від реалізації на внутрішньому ринку як виготовлених в Україні, так і мвезених на її територію підакцизних товарів (ст. 3), то Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 року детальніше регулює цей бік акцизного збору й виділяє три основних підходи до визначення об'єкта оподаткування:
Обороти від реалізації вироблених на території України підакцизних товарів, що ґрунтуються на вартості використаної підакцизної продукції, виходячи з фактичної собівартості й суми акцизів за встановленими ставками. Під час реалізації підак цизних товарів і продукції, виготовлених із давальницької си ровини, їхню вартість визначають відповідно до ринкових цін, що склалися на такі ж або аналогічні товари й продукцію в цьому регіоні за звітний період. При використанні як даваль ницької сировини підакцизних товарів, за якими вже було спла чено акциз, суму акцизу, що підлягає сплаті за готовими това рами, зменшують на суму раніше сплаченого акцизу.
Обороти з реалізації товарів (продукції) для власного миробництва. Сюди належить як продукція, яку використову ють підприємства для виробництва іншої продукції (тобто внут рішньозаводський оборот), так і продукція для передачі своїм працівникам.
Вартість товарів (продукції), які імпортують на митну територію України.
Неодмінним доповненням до нормативних актів, що регулюють механізм акцизного збору, є додаток, що містить перелік товарів (продукції), які розглянуто законодавцем як підакцизні, й закріплює рівень ставок цього збору. Подібний перелік безпосередньо пов'язано з декількома статтями вищевказаного Декрету. Насамперед, звичайно, зі ст. 4, що визначає ставки акцизного збору, де виділено тільки загальні підходи до нарахування акцизного збору, а конкретизовано за окремими товарами їх уже в зазначеному переліку. Досить тісно пов'язано це доповнення і з переліком пільг. Рівень ставок акцизного збору дуже різноманітний: від 10% до 300%. Причому, якщо згідно з Постановою Кабінету Міністрів «Про перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, та ставки цього збору» від 26 грудня 1992 року1 ставки акцизного збору коливалися від 10 до 85%, то з появою в якості об'єкта оподаткування митної вартості імпортних товарів у постанові Верховної Ради України «Про перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, і ставки цього збору» від 4 лютого 1994 року2 ставки акцизного збору збільшилися до 250 300%. Використання ставок такого рівня (150 200 250 300%) порозумівається тим, що в цьому випадку розрахунок йде за імпортними товарами у відсотках до митної вартості з урахуванням митної вартості й мита.
Кількість пільг за акцизним збором невелика. Декретом Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» закріплено такі види звільнення від акцизного збору:
Під час реалізації підакцизних товарів на експорт.
Під час реалізації легкових автомобілів:
а) спеціального призначення (міліція, швидка медична до помога) за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів Ук раїни;
б) спеціального призначення для інвалідів, оплату вартості яких провадять органи соціального забезпечення.
3. Акцизний збір не справляють під час вивезення з митної території України підакцизної продукції, набутої інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції.
Обчислювати акцизний збір можуть за ставками в процентах до обороту з продажу й у твердих сумах із одиниці реалізованого товару, а також одночасно за ставками у процентах до обороту з продажу в твердих сумах із одиниці реалізованого товару (продукції). В першому випадку акцизний збір розраховують:
з товарів, що вироблені на митній території України, виходячи з їх вартості, за встановленими виробником макси мальними роздрібними цінами на товари, які він виробляє, без податку на додану вартість та акцизного збору;
з товарів, що імпортують на митну територію України, виходячи з їх вартості, за встановленими імпортером макси мальними роздрібними цінами на товари, які він імпортує, без податку на додану вартість і акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без податку на додану вартість та акцизного збору).
Суми акцизного збору з ввезених на територію України товарів зараховують до Державного бюджету, а з товарів, вироблених в Україні, до місцевого бюджету за місцем їхнього виробництва й Державного бюджету в співвідношеннях, встановлених Верховною Радою України.
У 1996 році в Україні з'явилися акцизні марки. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про акцизний збір на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 15 вересня 1995 року1 марка акцизного збору це спеціальний знак, яким маркірують алкогольні напої і тютюнові вироби, його наявність на цих товарах стверджує сплату акцизного збору. Відповідно до Указу Президента України «Про введення марок акцизного збору на алкогольні.напої і тютюнові вироби» від 18 вересня 1995 року2 реалізацію на території України імпортних алкогольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного збору заборонено. У випадку їхньої відсутності товари підлягають конфіскації чи знищенню.
§ 5. Прибуткові податки
ПОДАТОК НА ПРИБУТОК
Податок на прибуток є класичним варіантом прямого податку. З 1 січня 1995 року основним видом прямого податку, що справляють із юридичних осіб в Україні, став податок на прибуток, який було введено Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року. Попереднім трьом рокам притаманні коливання законодавця від оподаткування доходів до оподаткування прибутку.
Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 року1 трохи зміщено акценти під час визначення платника. Залишаючи в цілому підходи Закону України від 28 грудня 1994 року, наскрізним критерієм розмежування платників законодавець закладає критерії резидентства. Розподіл на резидентів і нерезидентів проходить через суб'єктів підприємницької діяльності, бюджетних, громадських та інших підприємств, установ і організацій. Це ж стосується постійних представництв. Виділяють і низку специфічних платників: управління залізниці, установи пенітенціарної системи тощо.
Платниками податку є:
. з числа резидентів суб'єкти підприємницької діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи й організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами. Резиденти юридичні особи й суб'єкти підприємницької діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва і т. п.), які створено й здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території. Дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також філії і представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;
з числа нерезидентів фізичні чи юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їхнього походження з України, за винятком установ і організацій, що мають дипломатичний статус або імунітет згідно з міжнародними договорами України або законом. Нерезиденти юридичні особи й суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створено й здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські установи й інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні організації та їхні представництва, що мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності відповідно до законодавства України;
філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади.
Деяким спрощенням у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» можна розглядати ст. З, що закріплює об'єкт оподаткування це прибуток, який визначають шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань. Щоправда, спрощенням це здається тільки на перший погляд, оскільки ст. 4 визначає, що законодавець розуміє під валовим доходом загальну суму доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні та за її межами. Ця ж стаття регулює склад валового доходу й винятки з нього.
Чинна редакція Закону використовує як основну категорію під час визначення об'єкта оподаткування поняття валового доходу. Валовий дохід це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морський) економічній зоні, так і за її межами.
Прибуток підприємств в Україні обкладають за ставкою 25%, яку можна виділити як базову. Українське законодавство підрозділяє нерезидентів на тих, що не здійснюють підприємницьку діяльність на території України, й тих, які цю діяльність здійснюють через постійні представництва. В ст. 13 вказаного Закону зазначено ставки податків на доходи нерезидентів. У нерезидентів (які не здійснюють діяльність в Україні через постійні представництва) з доходів, отриманих із джерел на території України, резидент (який виплачує ці доходи) утримує податок і перераховує до бюджету.
Доходи таких нерезидентів обкладають за наступними ставками:
від фрахту 6%;
від страхування або перестрахування ризику, залежно від рейтингу фінансової надійності 0% або 15%;
від надання рекламних послуг 20%;
Від оподаткування звільнено доходи неприбуткових організацій, отримані у вигляді: коштів або майна, що надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; пасивних доходів; коштів або майна, що надходять таким неприбутковим організаціям як компенсація вартості отриманих державних послуг; дотацій або субсидій, отриманих із державного або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або в межах благодійної, у тому числі гуманітарної чи технічної допомоги.
У разі, якщо доходи неприбуткових організацій, отримані протягом звітного (податкового) року, на кінець першого кварталу наступного за звітним року перевищують 25% від загальних валових доходів, отриманих протягом такого звітного (податкового) року, то така неприбуткова організація зобов'язана сплатити податок із нерозподіленої суми прибутку за ставкою 30% до суми такого перевищення.
Також звільнено від оподаткування прибуток підприємств, які засновано всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, і майно яких є їхньою власністю, отримане від продажу товарів (робіт, послуг), крім прибутку, отриманого від грального бізнесу, де протягом попереднього звітного (податкового) періоду кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, складає не менше 50% загальної кількості працюючих і
фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25% від суми витрат на оплату праці, що входять до складу валових витрат. Перелік всеукраїнських громадських організацій інвалідів, на підприємства яких поширено цю пільгу, затверджує Кабінет Міністрів України.
Звільнено від оподаткування прибуток підприємств, отриманий від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва, спрямований на збільшення обсягів виробництва й зменшення роздрібних цін на такі продукти.
Платники податку самостійно визначають суму податку, що підлягає сплаті, в податковій декларації, розраховану наростаючим підсумком з урахуванням від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових періодів у разі його наявності, яку вони подають до податкового органу за звітний період, протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) періоду. За звітні квартал, півріччя та три квартали платники податку подають спрощену декларацію, а за результатами звітного року повну. Форми декларацій із цього податку встановлює центральний податковий орган за узгодженням із комітетом Верховної Ради України, що відповідає за проведення податкової політики.
Податок сплачують протягом 10 календарних днів, наступних за останнім граничним терміном подання податкової декларації.
Суми податку на прибуток зараховують до бюджетів територіальних громад за місцезнаходженням платника податку.
ПОДАТОК ІЗ ДОХОДІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
Найважливішим видом податків із фізичних осіб, який притаманний будь-якій податковій системі, є прибутковий податок. До 2004 року його справляння в Україні регулював Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 року. З 1 січня 2004 року сплату цього обов'язкового платежу здійснюють на підставі Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року1, який суттєво змінив механізм його справляння.
Платниками податку (суб'єктами оподаткування) згідно з вищевказаним Законом є фізичні особи громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземної держави
резиденти, які отримують як доходи з джерелом їхнього походження з території України, так і іноземні доходи та
нерезиденти, які отримують доходи з джерелом їхнього по ходження з території України. Резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична осо ба має місце проживання також у іноземній державі, її вважа ють резидентом, якщо така особа має місце постійного прожи вання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також у іноземній державі, її вважають резидентом, якщо має тісніші особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інте ресів) в Україні.
Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерелом їхнього походження з території України й має дипломатичні привілеї та імунітет, установлені на умовах взаємності міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, щодо доходів, отримуваних ним безпосередньо від здійснення такої дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором іншої діяльності.
Об'єкт оподаткування тісно пов'язано з категорією платників податку, тому що обов'язки платника податків виникають за наявності в нього об'єкта оподаткування й за підставами, встановленими законодавчими актами. Об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб є доходи (загальний місячний оподатковуваний дохід, чистий річний оподатковуваний дохід, загальний річний оподатковуваний дохід) чи їхня частина (є суми, які не включають у оподатковуваний податком дохід), а також отримання доходу (частіше це зустрічається в суб'єктів підприємницької діяльності), пов'язане з несенням витрат. Об'єктом оподаткування, в цьому випадку, буде різниця валових доходів і понесених витрат, які було пов'язано з одержанням таких доходів. Об'єкт оподаткування охоплює всі види доходів, отриманих із різних джерел і в різних формах, незалежно від виду діяльності. В разі нарахування доходів у будь-яких негрошових формах об'єкт оподаткування визначають як вартість такого нарахування, визначену за звичайними цінами, помножену на коефіцієнт, який розраховують за встановленою формулою.
У Законі встановлено декілька ставок податку з доходів фізичних осіб:
1)15 (13)% від об'єкта оподаткування, яка є базовою ставкою;
5% від об'єкта оподаткування, нарахованого податковим агентом як: процент на депозит (вклад) у банк чи небанківську фінансову установу відповідно до закону (крім страховиків); процентний або дисконтний дохід за ощадним (депозитним) сер тифікатом, яка є пониженою;
30% від об'єкта оподаткування, нарахованого як виграш чи приз (крім у державну лотерею в грошовому виразі), або будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів фізичних осіб, яка є підвищеною.
Звернемо увагу, що в Декреті Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок із громадян» ставки прибуткового податку закріплювалися дещо інакше, а саме визначалася пропорція росту ставки податку від 10 до 50% залежно від розміру місячного сукупного оподатковуваного доходу в мінімальних місячних заробітних платах. Саме таким чином закріплювалася одна з найбільш традиційних податкових пільг встановлення неоподатковуваного мінімуму. Тверду ставку 20 % застосовували щодо доходів, отриманих громадянами не за місцем основної роботи, в тому числі за сумісництвом, за виконання разових чи інших робіт, здійснюваних на підставі договорів підряду та інших договорів цивільно-правового характеру, а також доходів фізичних осіб суб'єктів підприємницької діяльності, що одержують доходи від здійснення підприємницької діяльності й поряд із цим мають основне місце роботи.
Платники цього податку мають відповідні пільги. По-перше, ст. 4 Закону встановлено суми виплат, які не належать до оподатковуваного доходу, наприклад: сума державної адресної допомоги, житлових та інших субсидій або дотацій, компенсацій, винагород і страхових виплат; сума доходів, отриманих платником податку від розміщення ним коштів у цінні папери, емітовані Міністерством фінансів України, виграші в державну лотерею; сума збору на державне пенсійне страхування та внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування платника податку, які вносять на рахунок його працедавці тощо. По-друге, платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги, розмір якої визначають виходячи з мінімальної заробітної плати. По-третє, платник податку має право на податковий кредит, який становить суму (вартість) витрат, понесених платником податку резидентом у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (крім витрат на сплату податку на додану вартість і акцизного збору), на суму яких дозволено зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу. Також слід зазначити, що застосування пільг пов'язано з певними обмеженнями.
Обчислення податку протягом року провадять відповідно до суми загального оподатковуваного доходу, що складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів, а також іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного року. Суму місячного оподатковуваного доходу фізичних осіб, що мають право на отримання соціальної пільги згідно зі ст. 6 вказаного Закону, зменшують на розмір цих пільг. У випадку, якщо платник має право на отримання декількох пільг, йому надають тільки одну, яка має найбільший розмір.
Нарахування, утримання й сплату податку провадять податковий агент, яким є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи нерезидент або його представництво, які незалежно від їхнього організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік і подавати податкову звітність податковим органам. Податковим агентом, зокрема, є фізична особа суб'єкт підприємницької діяльності, яка використовує найману працю інших фізичних осіб, щодо виплати заробітної плати (інших виплат і винагород) таким іншим фізичним особам.
Податок, утриманий із доходів резидентів, підлягає зарахуванню до бюджету згідно з нормами Бюджетного кодексу України, а з доходів нерезидентів підлягає зарахуванню до бюджету територіальної громади за місцем справляння такого податку.
§ 6. Податки на майно
ПОДАТОК НА ЗЕМЛЮ
Справляння податку на землю регулює Земельний кодекс України, Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, низка постанов Кабінету Міністрів України1 тощо.
Плату за землю в Україні справляють у вигляді земельного податку чи орендної плати, залежно від якості й місцезнаходження земельної ділянки, відповідно до грошової оцінки землі. Розмір земельного податку визначено з розрахунку на рік і встановлено у вигляді платежів за одиницю земельної площі. Проте розмір податку не залежить від результатів господарської діяльності власників чи користувачів ділянок.
Платниками податку виступають власники землі й землекористувачі, за винятком орендарів та інвесторів учасників угоди про розподіл продукції.
Об'єктом плати є земельна ділянка, яка перебуває у власності, користуванні (в тому числі й на умовах оренди). Залежно від розмірів земельних ділянок і їхнього виробничого призначення, виділено групи земель сільськогосподарського призначення (розділ 2 Закону України «Про плату за землю») та землі несільськогосподарського призначення. Одиницею нарахування податку, щодо якого використовують законодавчо закріплені ставки, є один гектар орних земель, сіножаті, пасовищ, багаторічних насаджень.
Ставки земельного податку на земельні ділянки (за винятком сільськогосподарських угідь) диференціюють і затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради, виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання й місце-розташування земельної ділянки, але не більш ніж у два рази нище середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, встановлених вищевказаним Законом.
Законодавством передбачено збільшені ставки податку на землю у випадках:
нецільового використання;
перевищення норм відведення.
Для звільнення майна від оподаткування використовують два принципи: об'єктний і видовий. У першому випадку звільняють від оподаткування окремі, конкретні об'єкти. В другому деякі види майна, що належить будь-яким юридичним особам, а також усе майно, що перебуває у власності визначених категорій юридичних осіб. Пільги на цей вид податку можна згрупувати так:
виключення майна з оподатковуваного;
зменшення вартості оподатковуваного майна;
зменшення податкової ставки.
Пільги щодо цього податку дозволяють виділити три групи звільнень:
визначені види земельних ділянок (заповідники, заказ ники, сортоділянки тощо);
закріплені законодавством установи (заклади культури, науки, освіти, фізичної культури й спорту, благодійні фонди тощо). В зв'язку з численними запитами щодо переліку подіб них установ, які звільнено від земельного податку, Державна податкова адміністрація України опублікувала роз'яснення «Про перелік навчальних закладів, установ культури, науки, охоро ни здоров'я, соціального забезпечення» від 16 лютого 1994 року, де вказано, що під час розв'язання таких питань слід керувати ся Загальним класифікатором галузей народного господарства Міністерства статистики України1;
фізичні особи (інваліди І і II групи, учасники Великої Вітчизняної війни, громадяни, що постраждали від Чорнобиль ської катастрофи тощо).
Підставою для нарахування земельного податку є дані Державного земельного кадастру.
Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щороку станом на 1 січня й до 1 лютого подають дані до відповідної державної податкової інспекції. Нарахування земельного податку громадянам проводять державні податкові інспекції, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку.
Орендну плату за земельні ділянки та земельний податок платники сплачують за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, протягом ЗО календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця.
Платежі за землю зараховують на спеціальні бюджетні рахунки бюджетів сільської, селищної, міської Ради, на території яких знаходяться земельні ділянки, при цьому 30% коштів від земельного податку надалі розподіляють на цілі, визначені ст. 22 Закону України «Про плату за землю». Розподіл коштів залежить від якості земель (середньої і кращої) з урахуванням їхнього місцерозташування.
Кошти від плати за землю використовують:
на фінансування заходів щодо раціонального викорис тання й охорони земель, підвищення родючості ґрунту;
на ведення Державного земельного кадастру, землевпо рядження, моніторингу земель. Державний земельний кадастр містить систему потрібних зведень і документів про правовий режим земель; їхній розподіл серед власників землі та землеко ристувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель; про якісну характеристику народногосподарської цінності земель;
3) для економічного стимулювання власників землі й земле користувачів, на поліпшення якості земель, підвищення родю чості ґрунту та продуктивності земель лісового фонду.
ПОДАТОК ІЗ ВЛАСНИКІВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ТА ІНШИХ САМОХІДНИХ МАШИН І МЕХАНІЗМІВ
Протягом багатьох десятиріч громадяни власники транспортних засобів сплачували місцевий збір. Із прийняттям у 1981 році Положення про місцеві податки збір було замінено місцевим податком, і до оподаткування було притягнуто як населення міст, так і сільське населення. З 1988 року податок розповсюдився й на транспортні засоби підприємств. В Україні податок із власників транспортних засобів справляють на основі Закону України «Про податок з власників транспортних іасобів і інших самохідних машин і механізмів» від 11 грудня 1991 року (зі змінами й доповненнями). 18 лютого 1997 року було прийнято Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів»1.
Платниками податку є юридичні й фізичні особи (як українські, так і іноземні або особи без громадянства), що мають власні транспортні засоби, зареєстровані в Україні, які і є об'єктами оподаткування. До платників податку належать також власники моторних човнів, мотосаней тощо, що перераховують кошти до місцевих бюджетів за місцем перебування власників транспортних засобів. До кола платників не належать філії та інші відокремлені підрозділи юридичних осіб. Тому розраховувати й вносити до бюджету податок із власників транспортних засобів мають саме юридичні особи.
Особливістю нової редакції Закону є висока міра деталізації об'єктів оподаткування: вперше в податковому законодавстві (не з огляду на акцизний збір і митні збори) об'єкти оподаткування закріплено чотиризначним кодом відповідно до Гармонізованої системи опису й кодування товарів, що значно спрощує роботу з цим податком, оскільки розділом другим рекомендацій про порядок обліку платників, нарахування податку з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів подано докладну характеристику кожного виду транспортного засобу.
Ставки податку встановлено в гривні за 100 см3 об'єму циліндрів двигуна з розрахунку на 1 кВт (для транспортних засобів з електродвигунами) або з розрахунку на 100 см довжини (для катерів і яхт).
Порівняно традиційну систему пільг може бути розділено на дві групи. Перша включає платників, яких цілком звільнено від сплати податку. Сюди належать підприємства автомобільного транспорту загального користування, державні бюджетні установи й організації, інваліди, що мають мотоколяски чи автомобілі з ручним керуванням тощо. Інша включає платників, для яких ставку податку зменшено на 50% (пожежні машини, машини швидкої допомоги тощо). Закон надає право місцевим органам державної влади звільняти цілком чи частково від сплати податку окремих платників, за наявності вагомих причин. Законом України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» передбачено такі пільги щодо цього податку.
Цілком звільнено від сплати податку підприємства ав томобільного транспорту загального користування щодо транспортних засобів, зайнятих на перевезенні пасажирів, на які в установленому законом порядку визначено тарифи опла ти проїзду. Така пільга була й раніше, але при її застосуванні потрібно мати на увазі, що передавання таких транспортних засобів в оренду (якщо навіть їх буде використано орендарем для перевезення пасажирів і за тими ж тарифами) розгляда ють як нецільове використання транспорту, тобто орендода вець втрачає право на пільгу, що підтверджує лист Державної податкової адміністрації України № 17-114-4 від 28 жовтня 1996 року.
Навчальні заклади, які цілком фінансують із бюджетів гцодо навчальних транспортних засобів, за умови використан ня їх за призначенням.
Особи, зазначені в пп. 1 і 2 ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслі док Чорнобильської катастрофи»1, статтях 4 11 Закону Ук раїни «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту»2, статтях 6 і 8 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці й інших громадян похило го віку в Україні»3, можуть користуватися пільгою на один легковий автомобіль із обсягом циліндрів двигуна до 2500 см3, а інваліди І і II груп незалежно від обсягу циліндрів, чи на один мотоцикл із обсягом циліндрів до 650 см3, чи на один моторний човен чи катер (крім спортивного) з довжиною кор пусу до 7,5 м.
Особи, зазначені в пп. З і 4 ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслі док Чорнобильської катастрофи» на один легковий автомобіль із обсягом циліндрів двигуна до 2500 см3 чи один мотоцикл з обсягом циліндрів до 650 см3, чи на один моторний човен чи катер (крім спортивного) з довжиною корпусу до 7,5 м, до їхнього відселення й протягом трьох років після переселення з зони гарантованого добровільного відселення та зони посиленого радіоекологічного контролю.
5. Зниження податку на 50% із сільськогосподарських підприємств-товаровиробників тракторів колісних, автобусів і спеціальних автомобілів для перевезення людей із кількістю місць не менше десяти (спеціалізацію підприємства визначають за статутом чи загальним класріфікатором галузей господарства Міністерства статистики України). Подібну ж пільгу передбачено для громадян, у власності яких перебувають легкові автомобілі (код 87.03), зроблені в країнах СНД і поставлені на облік в Україні до 1990 року включно.
Строки сплати податку практично прив'язано до вчасного здійснення технічного огляду транспортного засобу. Сплачують податок щорічно, але не пізніше першого півріччя перед реєстрацією, перереєстрацією чи щорічним технічним оглядом. Обчислення податку здійснюють відповідно до сумарної потужності транспортного засобу з урахуванням його різновиду й ставки.
Суми, що надходять за рахунок цього податку, розподіляють у співвідношенні: 85% використовують на фінансування ресурсів, пов'язаних із будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування, а також сільських доріг; 15% надходять до бюджетів місцевого самоврядування на ремонт і утримання вулиць у населених пунктах, що перебувають у комунальній власності, автомобільних доріг і доріг загального користування державного значення. Підприємства сплачують податок щокварталу рівними частинами відповідно до розрахунку суми податку за рік, а громадяни можуть його сплачувати щорічно чи один раз на два роки, але не пізніше першого півріччя року, в якому здійснено технічний огляд. Суму податку розраховують на основі чинних ставок. За викрадений транспортний засіб податок не сплачують за умови, що факт крадіжки підтверджено документами компетентного органу, що порушив кримінальну справу.
§ 7, Податок на промисел
Сплату податку на промисел здійснюють в Україні відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 року1.
Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства (далі громадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо їх не зареєстровано як суб'єктів підприємництва, і якщо вони здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж виготовленої, переробленої чи купованої продукції, речей, товарів.
Об'єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами, яку громадянин зазначає в декларації, що подає до державної районної (міської) податкової інспекції за місцем проживання, а громадянин, що не має постійного місця проживання в Україні, за місцем реалізації товару.
Податок на промисел сплачують у вигляді придбання одноразового патенту на торгівлю, вартість якого визначають на підставі вказаної платником сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за невикористаним патентом поверненню не підлягає.
Залежно від особливостей платників податку на промисел, є два методи придбання одноразового патенту:
а) за місцем проживання платника (в тому випадку, якщо громадянин має прописку);
б) за місцем здійснення торгової діяльності (в тому випад ку, якщо громадянин не має прописки).
Придбання патенту здійснюють на основі поданої декларації, у якій вказують: прізвище, ім'я, по батькові платника; адресу проживання; найменування й вартість товару; кількість днів; кількість товару; вартість одиниці товару; сумарну вартість товару. Декларацію, на підставі якої визначають об'єкт оподаткування, подають у податкову інспекцію за місцем проживання громадянина України або до податкового органу за місцем реалізації товару (якщо громадянин не має постійного місця проживання). В декларації, окрім загальних даних про громадянина, вказують перелік товарів, які передбачають реалізувати, та їхню вартість.
Ставку податку на промисел встановлено в розмірі 10% від зазначеної у декларації вартості товару, що підлягає реалізації протягом трьох днів, але не менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. У випадку збільшення терміну продажу товарів до семи днів ставку податку збільшують до 20%. Таким чином, ставка для визначення вартості одноразового патенту під час здійснення торгової діяльності з урахуванням податку на промисел складає:
10 % у випадку придбання одноразового патенту на З дні;
20 % у випадку придбання одноразового патенту на 7 днів.
За допомогою пільг створюють умови для активізації інвестиційних процесів, насамперед у пріоритетних сферах матеріального виробництва, що відповідає основним напрямам структурної перебудови за конкретними програмами й проектами збільшення випуску та здешевлення необхідних товарів.
Декрет передбачає своєрідну пільгу: не декларують і не обкладають податком реалізацію продукції, виробленої у особистому підсобному господарстві, як у сирому вигляді, так і у вигляді первинної переробки. Особливим є те, що цю пільгу не виділено ні окремою статтею, ні окремим пунктом, а включено до ст. 2 «Об'єкт оподаткування».
Ще однією з пільг, закріплених Декретом, є надання права фізичним особам, без реєстрації суб'єктами підприємницької діяльності й без придбання одноразового патенту, здійснювати продаж ними особистих автотранспортних засобів. Цю пільгу застосовують у випадку здійснення такого продажу не більше одного разу на рік.
§ 8. Консолідовані податки
ЄДИНИЙ ПОДАТОК
Особливості застосування спрощеної системи оподаткування, обліку й звітності закріплено Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 28 червня 1999 р. (далі
Указ)1. На сплату единого податку може перейти платник, що здійснює будь-які види підприємницької діяльності, під якою розуміють безпосередню, самостійну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, надання послуг із метою отримання прибутку, яку здійснюють фізичні та юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до ст. 1 Указу спрощену систему оподаткування, обліку й звітності вводять для суб'єктів малого підприємництва: фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, та юридичних осіб суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційної форми й форми власності.
Перейти на спрощену систему оподаткування можуть підприємства, на яких працює до 50 чоловік і розмір виручки від реалізації яких складає до 1 млн. грн. на рік. Зарахувати себе до платників єдиного податку можуть також фізичні особи підприємці, які мають не більше 10 найманих робітників і оборот до 500 тис. грн. на рік.
В Указі розкрито поняття «виручка від реалізації». Такою вважають суму, фактично отриману суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або/та в касу за здійснення операцій із продажу продукції (товарів, робіт, послуг), і прибуток від реалізації основних фондів.
Конкретні ставки єдиного податку встановлено Указом тільки для юридичних осіб, а саме:
6% у разі сплати податку на додану вартість відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість»;
10% у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Для фізичних осіб платників єдиного податку ставки встановлюють місцеві ради за місцем їхньої державної реєстрації, належно від виду діяльності в межах від 20 до 200 грн. на місяць.
Суб'єкта малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, звільняють від сплати податків і зборів, вичерпний перелік яких закріплено Указом.

ЄДИНИЙ (ФІКСОВАНИЙ) ПОДАТОК
З СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ
На початку 1998 року в Україні з'явився специфічний податок єдиний (фіксований) податок з сільськогосподарських товаровиробників, який закріплено Законом України від 17 грудня 1998 року «Про фіксований сільськогосподарський податок»1. Цей Закон визначає механізм справляння єдиного (фіксованого) податку, який сплачують сільськогосподарські товаровиробники в грошовій формі2.
Загальнодержавний єдиний (фіксований) податок є сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів, а саме:
податку на прибуток підприємств;
плати (податку) за землю;
податку з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів;
комунального податку;
збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету;
збору на обов'язкове соціальне страхування;
збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автрмобільних доріг загального користування України;
збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
плати за придбання торгового патенту на здійснення торгі-вельної діяльності;
збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо використання води для потреб сільського господарства).
Платниками єдиного податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, які здійснюють діяльність із виробництва, переробки та збуту сільськогосподарської продукції (колективні й державні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, агрофірми, селянські (фермерські) господарства та інші виробники сільськогосподарської продукції (далі підприємства), в яких сума, отримана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу підприємства.
Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використовують рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства для розведення, вирощування й вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках і водосховищах).
Ставку єдиного податку встановлюють за галузями в грошовій формі з кожного гектара угідь із диференціацією його відповідно до бонитетної оцінки ґрунтів у середньому по району з урахуванням коефіцієнта родючості гектара оранки кожного господарства.
Сплату єдиного податку провадять щомісяця протягом ЗО календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного періоду в розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку.
§9. Мито
МИТО
Мито вид митного платежу, що справляють із товарів, які переміщують через митний кордон держави (ввезених, вивезених або слідуючих транзитом). Поряд із чисто фіскальною мито виконує як стимулюючу, так і захисну функції. Захисна функція мита припускає формування бар'єрів, що перешкоджають проникненню на територію держави товарів, більш конку рентноздатних стосовно національних, або в яких держава не зацікавлена.
Платниками мита є особи, які ввозять (вивозять) чи переміщують товари через митний кордон держави. Специфікою платника є те, що ним може бути як власник товару, так і уповноважена особа (декларант). На відміну від податкового регулювання, тут можлива передача обов'язку щодо сплати митних платежів іншій особі, яка не має відношення до товару. За характеристикою платника мито поділяють на:
а) те, що сплачують юридичні особи;
б) те, що сплачують фізичні особи. В цьому випадку досить значно різняться ставки мита залежно від мети використання ввезеного товару: для особистого користування (ставки віднос но невеликі) чи виробничого (рівень ставок вищий).
Об'єкт мита становить митну вартість переміщуваних товарів, щодо яких повинні нараховувати мито. Митну вартість перераховують у національну валюту за курсом Національного банку України, що діє на день подачі митної декларації.
Ставки мита єдині на всій території. Це, однак, не виключає їхнього різноманіття1:
а) адвалорна ставка, яку нараховують у відсотках до митної вартості товарів, які обкладено митом;
б) специфічна ставка, яку нараховують у встановленому розмірі на одиницю виміру ввезеного товару (кілограм, метр тощо). Вона припускає специфічну характеристику товару, тоді як адвалорна припускає знеособлений предмет обкладання;
в) комбінована (змішана) ставка, що поєднує обидва ці види митного обкладення. Змішані мита використовують як доповнення до специфічних або за їх недостатньої ефективності. Застосовують, наприклад, у Австралії. У США при обкладанні імпорту годинників митну ставку встановлюють як залежно від ціни, так і від кількості каменів у годиннику;
г) сезонні ставки, за допомогою яких можливо оператив не реагування на ввезення й вивезення з території держави се зонних товарів. Здебільшого термін їхнього введення не може перевищувати шести місяців;
д) особливі являють собою ставки, що реалізують за хисні функції мита.
Механізм застосування пільг щодо сплати мита досить різноманітний і включає:
звільнення від сплати мита визначених категорій плат ників;
зменшення ставок мита;
повернення раніше сплачених сум мита;
звільнення від мита певних предметів.
Порядок сплати й ставки мита визначає Єдиний митний тариф України. Митний тариф становить собою систему ставок мита, які застосовують до товарів, що переміщують через митний кордон.
ДЕРЖАВНЕ МИТО
Державне мито становить плату, яку справляють за здійснення юридично значущих дій у інтересах юридичних і фізичних осіб уповноваженими на це компетентними органами й видачу їм відповідних документів, що мають правове значення. Особливості застосування механізму державного мита регулює Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року1.
Платниками державного мита виступають юридичні й фізичні особи, які звертаються до відповідних органів і в інтересах яких останні здійснюють юридично значущі дії і видають документи, що підтверджують це. Об'єктом оподаткування виступають певні дії, з яких справляють державне мито (з позовних .тяв, касаційних скарг, вчинення нотаріальних дій, реєстрації актів громадянського стану, оформлення документів на право виїзду за кордон і запрошення в Україну осіб із інших країн, видачі паспортів, прописки тощо).
Державне мито справляють:
із позовних заяв, заяв із переддоговірних спорів, заяв (скарг) у справах окремого провадження й скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій, із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів;
із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банк рутство, які подають до господарських судів, і апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їхній перегляд за нововиявленими обставинами;
за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальни ми конторами й виконавчими комітетами, а також за видачу дублікатів нотаріально засвідчених документів;
за реєстрацію актів громадянського стану, а також ви дачу громадянам повторних свідоцтв про реєстрацію актів гро мадянського стану й свідоцтв у зв'язку зі зміною, доповнен ням, виправленням і поновленням записів актів громадянсь кого стану;
за видачу документів на право виїзду за кордон і про запрошення в Україну осіб із інших країн, за продовження строку їхньої дії і за внесення змін до цих документів; за про довження строку дії візи для в'їзду в Україну, транзитного проїзду через її територію (перебування в Україні іноземців і осіб без громадянства); за видачу або продовження строку дії посвідчення на проживання в Україні іноземцям і особам без громадянства; за оформлення віз для в'їзду в Україну, тран зитного проїзду через її територію, а також із заяв про прий няття до громадянства України або про вихід із громадянства України;
за видачу нового зразка паспорта громадянина України (крім обміну нині чинного паспорта на паспорт нового зразка); за оформлення нового зразка паспорта громадянина України для поїздки за кордон; за видачу громадянам Українрї закор донного паспорта на право виїзду за кордон або продовження строку його дії;
за прописку громадян або реєстрацію місця проживання;
за видачу дозволів на право полювання й рибальства;
за операції з випуску (емісії) цінних паперів, окрім об лігацій державних і місцевих позик, та з видачі приватизацій них паперів;

за операції з об'єктами нерухомого майна, які здійсню ють на товарних біржах, окрім операцій із примусового відчу ження такого майна у випадках, передбачених законами Ук раїни;
за проведення прилюдних торгів (аукціону, тендера) об'єктами нерухомого майна, крім операцій із примусового відчуження такого майна у випадках, передбачених законами України;
за видачу охоронних документів (патентів і свідоцтв) на об'єкти інтелектуальної власності, а також за дії, пов'язані з підтриманням чинності патентів на сорти рослин;
13) за подання до Кабінету Міністрів України проекту створення промислово-фінансової групи.
Перелік ставок державного мита становить досить великий список, оскільки встановлюють стосовно конкретних видів об'єктів обкладання (вчинених дій).
Досить широко представлено систему пільг, які використовують і щодо юридичних, і щодо фізичних осіб (позивачів під час подачі позову про стягнення аліментів; посвідчення заповітів і договорів дарування майна на користь держави; інваліди І і II групи, Пенсійний фонд України тощо).
Державне мито сплачують за місцем розгляду й оформлення документів і зараховують до бюджету місцевого самоврядування, крім мита, що справляють із позовних заяв, які подають до господарського суду, із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови господарських судів, заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами, а також за дії, пов'язані з отриманням патентів на сорти рослин, підтриманням їхньої чинності, і за подання до Кабінету Міністрів України проекту створення промислово-фінансової групи, яке зараховують до Державного бюджету України.
§ 10. Загальнодержавні збори
ЗБІР ЗА ГЕОЛОГОРОЗВІДУВАЛЬНІ РОБОТИ, ВИКОНАНІ ЗА РАХУНОК ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ
Відрахування за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету, справляють із користувачів надрами, що здійснюють видобуток корисних копалин на раніше розвіданих родовищах. Відповідно до Кодексу України про надра1 їх надають виключно в користування організаціям, підприємствам і громадянам тільки в тому випадку, якщо в них с спеціальний дозвіл (ліцензія) на використання ділянки надр.
Платниками відрахувань за геологорозвідувальні роботи є користувачі надрами всіх форм власності, в тому числі підприємства з іноземними інвестиціями, що добувають корисні копалини на раніше розвіданих родовищах, а також на розташованих на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, родовищах, які було заздалегідь оцінено і за згодою зацікавлених надрокористувачів передано їм для промислового освоєння.
Розмір відрахувань залежить від виду мінеральної сировини (природний газ, тверде пальне, торф, чорні метали, кольорові метали, рідкі метали тощо). Одиницю виміру для мінеральної сировини визначають у відсотках від вартості добутої мінеральної сировини за цінами її реалізації без урахування плати за користування надрами під час видобутку корисних копалин, рентної плати й податку на додану вартість. Є два види розрахунку:
розрахунок відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (за добутими корис ними копалинами, частину яких реалізують у не перероблено му, а частину в переробленому вигляді);
розрахунок відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету (під час видобутку водних ресурсів).
Від сплати відрахувань за геологорозвідувальні роботи звільнено власників землі, землекористувачів, що здійснюють у встановленому порядку видобуток корисних копалин місцевого значення для власних потреб (тобто без реалізації добутої мінеральної сировини або продукції її переробки) чи надра, що використовують для господарських і побутових потреб, на наданих їм у власність чи користування земельних ділянках.
Збір за виконані геологорозвідувальні роботи не справляють при видобутку:
раніше погашених запасів корисних копалин, які від несено в процесі розробки родовищ до категорії втрачених у надрах;
вуглеводневої сировини з нерентабельних свердловин з метою недопущення вибухонебезпечних газопроявів у населе них пунктах нафтогазопромислових районів;
підземних вод, що не використовують у господарстві, видобуток яких є технологічно змушеним, у зв'язку з видобут ком інших корисних копалин у обсягах, погоджених із відпо відними органами Державного гірського нагляду, Державного геологічного контролю й охорони навколишнього природного середовища;
4) копалин, що здійснюють для усунення забруднення надр;
5) копалин для усунення їхньої шкідливої дії (засолення, заболочування, забруднення тощо).
Вартість добутої мінеральної сировини визначають виходячи з обсягів видобутку й ціни одиниці реалізованої мінеральної сировини за відповідний період.
ЗБІР ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
Специфіка збору за спеціальне використання природних ресурсів полягає в тому, що його назва відбиває смислове навантаження платежу, але не дає його визначення. До збору за використання природних ресурсів належать:
плата за спеціальне використання лісових ресурсів;
плата за спеціальне використання водних ресурсів;
плата за спеціальне використання надр. Справляння плати за спеціальне використання природних
ресурсів здійснюють відповідно до статей 89 91 Лісового кодексу України1. Використання лісових ресурсів підрозділяють на спеціальне й загальне. Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюють тільки на території земельних ділянок, наданих у користування. Такими користувачами можуть бути один або кілька тимчасових лісокористувачів у тому випадку, якщо використовують кілька лісових ресурсів. Дозволено здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів: заготівлю деревини під час порубки головним користувачем; заготівлю живиці; заготівлю другорядних лісових матеріалів (луб, кора й інше); побічне лісове використання.
Розмір плати за спеціальне використання лісових ресурсів встановлюють відповідно до лімітів їхнього використання, такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості й доступності. Такси й порядок справляння таких платежів встановлює Кабінет Міністрів України. У випадку застосування конкурсних умов реалізації лісових ресурсів плату встановлюють не нижче чинних такс. Розмір орендної плати встановлюють за згодою сторін у договорі оренди, але не нижче встановлених такс на лісові ресурси.
Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення зараховують у розмірі 80% до Держбюджету, 20% до бюджету областей. Плату за спеціальне використання лісових ресурсів місцевого значення зараховують до бюджетів місцевого самоврядування. Ці платежі спрямовують на виконання робіт із відновлення лісів, проведення лісогосподарських заходів і утримання лісів у належному санітарному стані.
Відповідно до Водного кодексу України1 плату за спеціальне водовикористання справляють із метою забезпечення раціонального використання й охорони вод, відновлення водних ресурсів. Сюди ж включають плату за забір води з водних об'єктів і за скидання в них забруднюючих речовин. До спеціального використання водних ресурсів належить використання водних ресурсів для задоволення водою виробничих і сільськогосподарських потреб і потреб населення. Його здійснюють за допомогою спеціальних пристроїв або установок чи без їхнього застосування, що впливає на якісні та кількісні показники стану водних ресурсів. Плату встановлено за спеціальне використання водних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення.
Платниками платежів за спеціальне використання водних ресурсів є суб'єкти підприємницької діяльності водокористувачі, незалежно від форм власності, які є юридичними особами, що включають підприємства гідроенергетики й водного транспорту, підприємства з іноземними інвестиціями, їхні філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не є юридичними особами, але мають окремий баланс, поточний і розрахунковий рахунки в банку. Плату за спеціальне використання водних ресурсів вносять також господарські виробничі підрозділи, що не мають юридичного статусу, й підвідомчі не-госпрозрахункові організації. У деяких випадках фізичні особи зобов'язані платити за спеціальне використання води.
Об'єктом обчислення плати за спеціальне використання водних ресурсів є обсяг води, яку водоспоживачі використовують для власних потреб, незалежно від того, надходить ця вода безпосередньо з водогосподарчих систем (поверхневих чи підземних джерел) чи від інших водокористувачів, або від підприємств комунального господарства. Підприємства, що використовують
па потреби охолодження устаткування оборотну систему водопостачання, плату до бюджетів вносять тільки за воду, яку відбирають із водогосподарчих систем і використовують для поповнення оборотної системи.
Розмір плати за забір води з водних об'єктів визначають на основі нормативів оплати фактичного забору води й установлених лімітів на забір води. Розмір плати за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти визначають на основі нормативів оплати фактичного скидання забруднюючих речовин і встановлених лімітів скидання. Нормативи платежів і порядок їхнього справляння регулює Інструкція про порядок обчислення й сплати платежів за спеціальне використання водних ресурсів і Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року1.
Плату за спеціальне використання прісних водних ресурсів не справляють:
а) за воду, яку відпускають платники збору за спеціальне використання прісних водних ресурсів іншим водокористувачам;
б) за використання підземних вод, що є сировиною в техно логічному процесі, для витягу компонентів, які знаходяться н них;
в) за використання підземних вод, що витягають із надр разом з видобутком корисних копалин, а також забір яких до помагає усувати небезпечні дії вод у господарській діяльності (забруднення, підтоплення, засоленість, заболоченість, зрушення тощо).
Плату за спеціальне використання надр під час видобутку корисних копалин введено на підставі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодексу України про надра й Постанови Кабінету Міністрів України * Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин» від 19 січня 1998 року2.
Платниками збору за спеціальне використання надр під мас видобутку корисних копалин є суб'єкти підприємницької
діяльності (незалежно від форм власності), в тому числі підприємства з іноземними інвестиціями, які здійснюють видобуток корисних копалин.
Об'єктом справляння плати за спеціальне використання надр під час видобутку корисних копалин є обсяг фактично погашених у надрах балансових і забалансових запасів корисних копалин, який визначають як суму обсягів добутих корисних копалин і фактичних втрат у надрах під час їхнього видобутку. Але є втрати, що не підлягають урахуванню під час визначення розміру платежів за використання надр при видобутку корисних копалин.
Розмір плати за використання надр для видобутку корисних копалин надрокористувачі визначають самостійно: для вугілля кам'яного, вугілля бурого, металевих корисних копалин, нерудної сировини для металургії, гірничо-хімічної, гірничорудної галузей і будівельної сировини відповідно до обсягів погашених у надрах балансових і забалансових запасів корисних копалин і нормативів плати та одиниці погашення в надрах запасів корисних копалин; для нафти, конденсату, газу природного, підземних вод, мінеральних брудів і мулу відповідно до обсягів добутих корисних копалин і нормативів плати за одиницю добутих корисних копалин; для урану, сировини ювелірної, ювелірно-виробничої, виробничої і для лицювальних матеріалів відповідно до вартості мінеральної чи сировини продукції його первинної обробки та нормативів плати. У випадку встановлення лімітів плату за використання надр для видобутку корисних копалин обчислюють з їхнім урахуванням.
Від сплати збору звільнено землевласників, землекористувачів, що добувають корисні копалини без подальшої їхньої реалізації (тобто для власних потреб). Пільги передбачено при використанні надр для господарських і побутових потреб, якщо земельні ділянки перебувають у власності або в користуванні суб'єктів, які добувають корисні копалини. Знижку за використання надр застосовують до платежів за користування надрами й можуть надавати користувачу надр, що здійснює видобуток:
дефіцитних корисних копалин при низькій економічній ефективності розробки покладів, об'єктивно обумовленої і не
пов язаної з порушенням умов раціонального використання розвіданих запасів;
корисних копалин із запасів, що залишилися, зниженої якості, крім випадків погіршення якості запасів корисних копалин у результаті вибіркового відпрацьовування родовищ.
Платежі за користування надрами спрямовують до Державного бюджету, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя в такому співвідношенні:
за видобуток корисних копалин загальнодержавного зна чення: до Державного бюджету 40%, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя 60%;
за видобуток корисних копалин місцевого значення та за користування надрами з метою, не пов'язаною з видобутком корисних копалин: до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя 100%;
за пошук і розвідку родовищ корисних копалин: до Дер жавного бюджету 80%, до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя 20%;
за користування надрами континентального шельфу й у межах виключної (морської) економічної зони: до Державного бюджету - 100%.
ЗБІР ЗА ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА
Відносини в сфері охорони навколишнього середовища регулює Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», а за окремими видами використання природних ресурсів земельне, водне, лісове законодавство, законодавство про надра, про охорону атмосферного повітря тощо.
Зазначений збір є загальнодержавним збором, що визначено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Підприємства, установи, організації, що забруднюють навколишнє середовище, підлягають державному обліку й зобов'язані безкоштовно надавати інформацію установам, які здійснюють охорону навколишнього природного середовища, про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань щодо охорони навколишнього природного середовища та іншу інформацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Збір за забруднення навколишнього природного середовища розраховують на підставі лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного й іншого виробництва. Порядок встановлення нормативів збору затверджує Кабінет Міністрів України. В 1999 році було розроблено Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища від 1 березня 1999 року. Документом встановлено диференційований підхід щодо встановлення лімітів для різних видів забруднення навколишнього середовища. За понадлімітні обсяги викидів і скидів, розміщення відходів збір обчислюють у п'ятикратному розмірі. Якщо в платників збору відсутній затверджений ліміт викидів, скидів, розміщення відходів, то збір стягують як за понадлімітні викиди й скиди, розміщення відходів відповідно до їхніх обсягів. Попередній розрахунок збору, що підлягає сплаті, подають до податкової інспекції до 1 червня поточного року на наступний рік.
Сплату збору провадять протягом 10 календарних днів, наступних за останнім днем граничного терміну подання розрахунку збору, за місцем податкової реєстрації. Остаточний річний розрахунок збору платники подають до податкової інспекції за місцем податкової реєстрації платника протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного року.
ЗБІР НА ОБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ СТРАХУВАННЯ
Цей збір сплачують відповідно до Закону України від 26 червня 1997 року «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування»1.
Платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування є:
1) суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їхні об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи й організації, об'єднання громадян і інші юридичні особи, також фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих робітників;
філії, відділення та інші відокремлені підрозділи плат ників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташо вані на території іншої, ніж платник зборів, територіальної гро мади;
фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, а також адвокати, їхні помічники, приватні нотаріуси, інші особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності й займаються діяль ністю, пов'язаною з отриманням доходу;
фізичні особи, які працюють на умовах трудового дого- нору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (по слуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами твор чих спілок тощо.
Під час визначення об'єкта збору до Пенсійного фонду наявний певний взаємозв'язок податку з доходу фізичних осіб і пенсійного збору, тобто, якщо не існує об'єкта оподаткування відповідно до Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року, немає й пенсійного збору.
Об'єктом оподаткування є:
для суб'єктів підприємницької діяльності фактичні витрати на оплату праці робітників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохо чувальних і компенсаційних виплат при обчисленні середньо місячної заробітної плати для призначення пенсій, затверджу ваних. Кабінетом Міністрів України, а також винагороди, що виплачують громадянам за виконання робіт (послуг) за угода ми цивільно-правового характеру;
для платників збору фізичних осіб і фізичних осіб суб'єктів підприємницької діяльності сума оподатковувано го доходу (прибутку), яку обчислюють у порядку, визначено му Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України;
для фізичних осіб, що працюють на умовах трудового договору, сукупний оподатковуваний дохід, обчислений відпо відно до законодавства України.
Ставки збору, що надходять до Пенсійного фонду, встановлено в таких розмірах:
із фізичних осіб, що працюють на умовах трудового до говору (контракту), й з фізичних осіб, що виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, збір до Пенсійного фонду встановлено в розмірі 1% від сукупного опо датковуваного доходу, якщо такий дохід не перевищує 150 грн., і 2% якщо такий дохід перевищує 150 грн.;
з юридичних і фізичних осіб, що здійснюють операції з купівлі-продажу валюти за гривні, збір у Пенсійний фонд справляють із суми операцій з купівлі-продажу валюти в роз мірі 1%;
із суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок, глад ко-шліфованих і з алмазною обробкою), платини й дорогоцін них каменів, збір до Пенсійного фонду справляють у розмірі 5% від вартості реалізованих ювелірних виробів;
з юридичних і фізичних осіб, що відчужують легкові автомобілі (крім тих, якими забезпечують інвалідів і тих, що переходять у власність за спадщиною), збір до Пенсійного фонду справляють у розмірі 3% від вартості легкового автомобіля.
Для суб'єктів підприємницької діяльності, що використовують найману працю, ставка збору складає 32% від суми оподатковуваного доходу. Згідно з роз'ясненнями Пенсійного фонду України № 04/3278 від 11 грудня 1997 року, під час розрахунку суми оподатковуваного доходу цих суб'єктів у складі витрат враховують суму заробітної плати й прирівняних до неї виплат найманих працівників.
Згідно з п. 2 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування за окремими видами господарських операцій, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 року1, з урахуванням змін і доповнень (далі Порядок), платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування при здійсненні операцій із придбання іноземної валюти є юридичні та фізичні особи, що купують валюту. Ставку цього збору встановлено в розмірі 1% від суми, витраченої на купівлю валюти.
ЗБІР НА РОЗВИТОК ВИНОГРАДАРСТВА, САДІВНИЦТВА Й ХМЕЛЯРСТВА
Зазначений обов'язковий платіж введено Законом України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» від 9 квітня 1999 року1. За один день до вступу Закону в дію Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про затвердження Порядку справляння збору і використання коштів на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» від 29 червня 1999 року № 1170 і сам Порядок; наказом ДПАУ «Порядок заповнення і подання звіту про суму нарахованого збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства» від 28 березня 2002 року було затверджено форми звіту2.
Платниками збору є суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності й підпорядкування, які реалізують у оптово-роздрібній торговельній мережі алкогольні напої та пиво. Збір сплачують підприємства торгівлі.
Суб'єкти роздрібної торгівлі платять збір від реалізації алкогольної продукції чи пива, що надійшли безпосередньо від виробника.
У випадку надходження алкогольної продукції і пива в роздрібну мережу з оптової торгівельної мережі збір платить оптовик. Потрібно, щоб у товарно-транспортних і платіжних документах суму збору було зазначено окремим рядком.
Об'єктом оподатковування є виручка від реалізації алкогольних напоїв і пива.
Ставка збору складає 1% від об'єкта оподаткування. Обчислення суми платежу платник здійснює самостійно й відображає у відповідному звіті, який подає в податкові органи щомісяця протягом 20 днів, наступних за останнім календарним днем звітного періоду.
Збір сплачують щомісяця протягом 10 днів, наступних за граничним терміном подання звіту. Збір нараховують на всю суму виручки, включаючи ПДВ.
Цей збір зараховують на спеціальні рахунки Державного казначейства України. 30% цих коштів використовують на розвиток виноградарства, садівництва й хмелярства. Розпорядниками цих коштів є місцеві органи виконавчої влади. Центральний орган виконавчої влади, що здійснює державну політику в сфері виноградарства, садівництва й хмелярства, розпоряджається 70% коштів від збору. Суми збору, що надходять на спеціальний рахунок Державного казначейства України, розподіляють у співвідношенні: 70% на розвиток виноградарства, 30% на розвиток садівництва й хмелярства.
ЄДИНИЙ ЗБІР, ЩО СПРАВЛЯЮТЬ У ПУНКТАХ ПРОПУСКУ ЧЕРЕЗ ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ
Зазначений платіж є загальнодержавним збором, що визначено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Його сплату провадять на підставі Закону України «Про єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України» від 4 листопада 1999 року1. Порядок справляння єдиного збору визначає Кабінет Міністрів України.
Єдиний збір встановлено щодо транспортних засобів вітчизняних та іноземних власників, які перетинають державний кордон України, справляють за здійснення в пунктах пропуску через державний кордон України відповідно до законодавства України митного при транзиті вантажів і транспортних засобів, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного й екологічного контролю вантажів і транспортних засобів; за проїзд транспортних засобів автомобільними дорогами України та за проїзд автомобільних транспортних засобів з перевищенням установлених розмірів загальної маси, осьових навантажень і (або) габаритних параметрів.
Отже, єдиний збір складається з:
плати за здійснення передбачених вищевказаним Зако ном видів контролю вантажу й транспортного засобу;
плати за проїзд транспортного засобу автомобільними дорогами;
додаткової плати за проїзд автомобільного транспортного засобу з перевищенням встановлених загальної маси, осьових навантажень і (або) габаритних параметрів.
Платниками єдиного збору можуть бути такі суб'єкти:
власник транспортного засобу й вантажу;
перевізник вантажу;
інша особа, вповноважена власником або перевізником. Законодавством також передбачено випадки, коли єдиний
збір не справляють. Ними є: 1) перетинання державного кордону авіаційними й водними транспортними засобами, залізничними вагонами без вантажу, залізничними пасажирськими вагонами, легковими автомобілями; 2) транзит вантажу, що не підлягає пропуску через митний кордон, і який перевантажують на інший транспортний засіб у зоні митного контролю пункту пропуску, який є одночасно пунктом ввезення й вивезення цього вантажу; 3) в'їзду та виїзду транспортного засобу в межах одного пункту пропуску через державний кордон без перетинання митного кордону; 4) переміщення товарів трубопровідним транспортом і лініями електропередачі. Окрім цього, єдиний збір не справляють із транспортних засобів, якими перевозять вантажі гуманітарної допомоги, якщо товаросупровідні документи оформлено на отримувачів гуманітарної допомоги в Україні, яких внесено до Єдиного реєстру таких отримувачів.
Ставки збору залежать від виду транспортного засобу, місткості або загальної маси транспортного засобу з вантажем, режиму переміщення й встановлені в євро. Але цей платіж сплачують у національній валюті України за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України на день сплати цього збору. Єдиний збір не може перевищувати вартість витрат, пов'язаних із здійсненням митного під час транзиту вантажів і транспортних засобів, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного й екологічного контролю вантажів і транспортних засобів, і витрат, пов'язаних із відновленням автомобільних доріг.
Єдиний збір справляють одноразово, залежно від режиму переміщення (ввезення, транзит), за єдиним платіжним документом, форму й порядок заповнення якого затверджує Держ-митслужба.
Єдиний збір у повному обсязі перераховують до Державного бюджету України.
ЗБІР ЗА ВИКОРИСТАННЯ РАДІОЧАСТОТНОГО РЕСУРСУ УКРАЇНИ
Збір за використання радіочастотного ресурсу є загальнодержавним збором, що передбачено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Його справляння здійснюють на підставі Закону України «Про радіочастотний ресурс України» від 1 червня 2000 року1. Справляння цього збору має на меті формування джерела коштів на фінансування заходів щодо ефективного використання радіочастотного ресурсу в Україні.
Платниками є користувачі радіочастотного ресурсу, а саме юридичні або фізичні особи, діяльність яких пов'язано з використанням радіоелектронних засобів та/чи радіовипромінювальних пристроїв. Об'єкт оподаткування 1 МГц смуги радіочастот.
Ставки збору за використання радіочастотного ресурсу встановлює Кабінет Міністрів України не частіше одного разу на рік у гривнях окремо для кожного регіону України (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя) й залежать від виду радіозв'язку та діапазону радіочастот.
Збір сплачують з дати фактичного використання радіочастотного ресурсу України щомісяця до 15 числа кожного поточного місяця. Суму платежу розраховують платники самостійно, відповідно до розмірів встановлених ставок і ширини смуги радіочастот, визначеної в ліцензії на використання радіочастотного ресурсу України.
Кошти, що надходять від користувачів радіочастотного ресурсу України у вигляді зборів, зараховують до Державного бюджету України.
ЗБОРИ ДО ФОНДУ ГАРАНТУВАННЯ ВКЛАДІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
Цей платіж є загальнодержавним збором, що визначено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Його сплату провадять на підставі Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20 вересня 2001 року2.
Платникам збору є учасники Фонду гарантування вкладів фізичних осіб банки юридичні особи, які зареєстровано в
Державному реєстрі банків, що веде Національний банк України, та мають банківську ліцензію на право здійснювати банківську діяльність. Окрім того, такі суб'єкти повинні виконувати встановлені Національним банком України економічні нормативи щодо достатності капіталу й платоспроможності та можуть виконувати свої зобов'язання перед вкладниками.
Законодавством виокремлено такі види збору до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб: початковий, регулярний, спеціальний. Початковий збір встановлено в розмірі 1% зареєстрованого статутного капіталу банку. Його сплачують бан-ки-учасники протягом ЗО календарних днів із дня отримання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності.
Регулярний збір встановлено в розмірі 0,25% загальної суми вкладів, включаючи нараховані за вкладами відсотки, за станом на 31 грудня року, що передує поточному, та ЗО червня поточного року. Отже, нарахування регулярного збору здійснюють банки-учасники двічі на рік. Сплату його здійснюють щоквартально рівними частками до 15 числа місяця, наступного за звітним періодом.
Спеціальний збір встановлюють у разі, якщо поточні доходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повному обсязі своїх зобов'язань щодо обслуговування й погашення залучених кредитів, спрямованих на відшкодування коштів вкладникам банків-учасників Фонду. Рішення про встановлення спеціального збору приймає адміністративна рада Фонду за погодженням із Національним банком України. Внесення спеціального збору банками-учасниками проводять у строки й згідно з умовами, що також встановлює адміністративна рада Фонду. Законодавством встановлено тільки загальний розмір спеціальних зборів, які мають сплатити банки-учасники протягом року він не повинен перевищувати розмір щорічного регулярного збору.
ГАСТРОЛЬНИЙ ЗБІР
Цей загальнодержавний збір встановлено Законом України «Про гастрольні заходи в Україні» від 10 липня 2003 року1. Платниками збору за проведення гастрольних заходів на територи України є організатори гастрольних заходів, за винятком організаторів благодійних гастрольних заходів.
Об'єктом оподаткування є виручка від реалізації квитків на гастрольний захід.
Ставку збору встановлено в розмірі 3% об'єкта оподаткування.
Платники цього збору протягом 10 календарних днів після дати проведення гастрольного заходу подають до органу державної податкової служби за місцем його проведення розрахунок збору за формою, встановленою центральним податковим органом. Збір сплачують одним платіжним дорученням протягом двадцяти календарних днів, наступних за датою проведення гастрольного заходу, якою вважають дату його фактичного завершення.
Надходження від збору розподіляють так: 30% нарахованих сум залишають на спеціальних рахунках управлінь Державного казначейства в Автономній Республіці Крим і в областях і використовують на підтримку гастрольних заходів у зазначених регіонах; 70% перераховують на спеціальний рахунок Державного казначейства України й використовують на підтримку гастрольних заходів вітчизняних гастролерів на загальнодержавному рівні.
ПЛАТА ЗА ТОРГОВИЙ ПАТЕНТ
З 1998 року в Україні почали з'являтися альтернативні форми оподаткування, до яких належать: здійснення підприємницької діяльності з придбанням спеціального патенту1 та спрощена система оподаткування, обліку й звітності суб'єктів малого підприємництва. Обидва способи передбачають можливість добровільного обрання. Стосовно фіксованого сільськогосподарського податку, то він, хоч і передбачає спрощене оподаткування, але його застосовують не за вибором платника. Іншими словами, він не є альтернативним.
Визначення платників щодо сплати за патенти наведено в п. 1.2 ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 року2: суб'єктами правовідносин, що підлягають регулюванню за цим Законом, є юридичні особи й суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, резиденти й нерезиденти, а також їхні відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва й ін.), які займаються підприємницькою діяльністю, передбаченою ч. 1 ст. 1 Закону.
Відповідно до наведеного визначення, є три групи платників:
юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми господарювання й форми власності;
громадяни-підприємці;
відокремлені підрозділи (філії, відділення тощо), проте ні місце їхнього розташування, ні наявність окремого банків ського рахунку чи відокремленого балансу в цьому випадку зна чення не мають.
Обов'язковою умовою, за якої перераховані категорії резидентів і нерезидентів класифікують як суб'єктів патентування, ( здійснення ними кожного з видів діяльності, яка підлягає патентуванню.
Об'єкт патентування містить у собі чотири укрупнених ішди підприємницької діяльності.
Торговельна діяльність за готівкові кошти й по кредит- ним карткам на території України. Слід звернути увагу, що об'єктом патентування є не тільки роздрібна торгівля, а вся торгова діяльність, під якою відповідно до Порядку заняття торговою діяльністю і правилами торгового обслуговування населення, які затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року1, розуміють роздрібну й оптову торгівлю, а також діяльність у торгово-виробничій сфері (гро мадське харчування).
Діяльність із надання побутових послуг.
Об'єктом регулювання згідно зі ст. З Закону про патентування є діяльність із надання побутових послуг, під якими ролу міють «діяльність, пов'язану з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також із використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки».
3. Діяльність із обміну готівкових валютних цінностей (вклю чаючи операції з готівковими платіжними засобами, виражени ми в іноземній валюті, та з кредитними картками).
Під торгівлею готівковими валютними цінностями слід розуміти продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених у іноземній валюті (в тому числі дорожніх, банківських і персональних чеків), а також операції з дебету вання кредитних (дебетових) карток у обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також у обмін на іншу іноземну валюту.
4. Діяльність із надання послуг у сфері грального бізнесу. Варто відзначити, що в Законі про патентування (п. 5.2 ст. 5) застосовано спеціальне (яке використовують тільки в цілях цього Закону) визначення грального бізнесу: під гральним бізнесом слід розуміти діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (будинків), гральних автоматів із гро шовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) і розиграшів із видачею грошових виграшів у го тівковій або майновій формі.
Наведений перелік об'єктів оподаткування є вичерпним, і ніякі інші види діяльності патентуванню не підлягають.
Оплату провадять щомісяця, до 15 числа місяця, який передує звітному. Під час придбання патенту вносять одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць (останній місяць дії патенту). У випадку, якщо торговий патент набувають не з початку місяця, розмір плати за перший місяць визначають пропорційно кількості календарних днів із дня придбання торгового патенту до кінця місяця. При придбанні патенту після 15 числа місяця одночасно оплачують вартість торгового патенту за наступний звітний місяць.
§ 11
· Місцеві податки й збори
До певного часу в Україні не було чіткої законодавчої визначеності щодо місцевих податків і зборів. Етапним став 1993 рік, коли було прийнято Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 року1.
Пізніше Законом України від 16 червня 1993 року було внесено низку змін у Декрет. Основний зміст цього специфічного нормативного акту полягає в характеристиці конкретних видів податків і зборів, а кілька заключних статей розкривають механізм їхнього обчислення, вилучення, компетенції місцевих органів самоврядування.
Перш ніж перейти до конкретної характеристики окремих податків і зборів, слід відзначити, що в основу цього переліку буде покладено класифікацію, яка ґрунтується на ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування» і статтях 217 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори». Справа в тому, що низка загальнодержавних податків, зазначених у ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування», також надходить до місцевих бюджетів (податок із доходів фізичних осіб, плата за землю, податок на промисел). Однак, компетенцію місцевих органів самоврядування не поширено на ці податкові важелі.
Збір за паркування автотранспорту. Платники юридичні й фізичні особи, які паркують автомобілі в спеціально відведених або обладнаних місцях. Об'єкт обкладання одна година парку вання автотранспорту. Сплачує водій на місці паркування. Ставка (граничний розмір) 3% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у спеціально обладнаних місцях і 1% у віддалених місцях. Облік платників визначають органи місцевого самоврядування. Джерело оплати собівартість продукції (робіт, послуг) або особисті кошти. Подібний механізм передбачає й податкова система Російської Федерації.
Ринковий збір. Платники юридичні й фізичні особи, що реалізують сільськогосподарську та промислову продукцію. Об'єкт обкладання торгівельне місце (на ринках, у павільйонах, на майданчиках, із автомашин). Ставка податку: для фізичних осіб 20% мінімальної заробітної плати; для юридичних осіб 3 мінімальні заробітні плати. Й у першому, й у другому випадках за наданою схемою нараховують податкові відрахування за кожний день торгівлі. Облік платників веде адміністрація ринку. Термін сплати до початку реалізації продукції, а термін перерахування збору до бюджету визначають рішенням місцевого органу самоврядування. Джерело сплати собівартість продукції або особисті кошти.
Кабінетом Міністрів України рекомендовано змінити максимальні ставки місцевих податків на граничні (мінімальну й максимальну) межі цих ставок. Наприклад, ринковий збір має складати від 10 до 20% неоподатковуваного мінімуму доходів у столиці; від 5 до 20% у містах; від 3 до 15% в інших населених пунктах. Для іноземних юридичних осіб відповідно: від 2 до 3 неоподатковуваних мінімумів у столиці; від 1 до 2 у містах; від 0,5 до 1 в інших населених пунктах. Розмір ринкового збору диференціюють залежно від ринку, його місцезнаходження й виду продукції.
Ринки перераховують до місцевого бюджету на рахунок міськ-фінуправління 50% зібраного ринкового збору, але не менше середньомісячної індикативної суми ринкового збору. 50% ринкового збору й середньомісячний збір, що залишився, і кошти, зібрані понад середньомісячної індикативної суми, залишають у розпорядженні ринку й використовують:
30% на розвиток ринку;
20% на покриття витрат із утримання ринку.
Збір за видачу ордера на квартиру. Платник отримувач ордера. Об'єкт обкладання послуги, пов'язані з видачею ордера. Ставка 30% неоподатковуваного мінімуму. Облік платників здійснюють органи обліку й розподілу житла. Цей збір сплачують до бюджету через установи банків до отримання ордера. Джерело оплати особисті кошти отримувача ордера.
Збір із власників собак. Платники громадяни власники собак, які проживають у будинках державного й громадського житлового фонду та приватизованих квартирах. Об'єкт обкладання за кожну собаку (крім службових) щорічно. Ставка (граничний розмір) 10% неоподатковуваного мінімуму на момент нарахування збору. Облік платників визначають місцеві органи самоврядування, що влаштовують комісійні відрахування для компенсації витрат щодо проведення обліку платників. Джерело сплати особисті кошти платників.
Курортний збір. Платники громадяни, які перебувають у курортній місцевості. Об'єкт обкладання проживання в межах курортної місцевості. Ставка не більше 10% неоподатковуваного мінімуму. Облік платників здійснюють адміністрації готелю, квартирно-посередницькі організації, органи
внутрішніх справ, які контролюють дотримання паспортного режиму. Утримують під час реєстрації не пізніше 3-добового терміну з дня прибуття чи під час поселення в приватному житлі громадян. Джерело оплати особисті кошти платників. Цей ішд збору передбачає широкий перелік пільгових звільнень (ст. 7 вказаного Декрету).
Збір за участь у бігах на іподромі. Платники юридичні й фізичні особи, що виставляють своїх коней на іподромі в змаганнях комерційного характеру. Об'єкт обкладання ;»а кожного коня, виставленого на змаганнях комерційного характеру. Гранична ставка збору 3 неоподатковуваних мінімуми. Облік платників здійснює адміністрація іподромів. Утримують із платників до початку змагань. Механізм перерахування його до бюджету визначають місцевими органи само-ирядування. Оплачують за рахунок прибутку (доходу).
Збір за виграш на бігах. Платники особи, що виграли на тоталізаторі під час гри на іподромі. Об'єкт обкладання сума виграшу. Гранична ставка не більше 6% від суми виграшу. Облік платників здійснює адміністрація іподромів, яка й утримує збір під час видачі їм виграшів. Терміни перерахування до бюджету визначають місцеві органи самоврядування. Джерело сплати особисті кошти громадян.
Збір із осіб, що беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі. Останній із трьох зборів, що мають схожу сферу застосування. Платники особи, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі. Об'єкт обкладання плата ;»а участь у грі на тоталізаторі в формі відсоткової надбавки до плати за участь у грі. Гранична ставка не повинна перевищувати 5% від суми цієї надбавки. Облік платників здійснює адміністрація іподромів. Збір утримують під час придбання квитків на участь у грі та в строки, затверджені місцевими органами самоврядування, перераховують до бюджету. Сплачують за рахунок особистих коштів громадян.
Податок із реклами. Платники юридичні й фізичні особи, що рекламують свою продукцію чи діяльність. Об'єкт обкладання вартість послуг за встановлення та розміщення реклами. Гранична ставка 0,1% вартості послуг за одноразо-му рекламу й 0,5% за розміщення реклами на тривалий час. Облік платників проводять органи, на які покладено функції
розміщення реклами. Сплачують під час оплати послуг. Джерело сплати за рахунок собівартості продукції (робіт, послуг) або за рахунок особистих коштів.
Збір за право на використання місцевої символіки. Платники юридичні й фізичні особи, що використовують місцеву символіку з комерційною метою. Об'єкт обкладання вартість виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг із використанням місцевої символіки. Граничний розмір збору 0,1% вартості виробленої продукції з використанням місцевої символіки для юридичних осіб і з громадян до 5 неоподатковуваних мінімумів. Облік платників здійснюють органи місцевого самоврядування, що видають дозвіл на використання символіки. Джерело сплати собівартість продукції (робіт, послуг) або особисті кошти платника.
Збір за право на проведення кіно- й телезйомок. Платники комерційні кіно- й телеорганізації, в тому числі закордонні, під час зйомок яких потрібні додаткові заходи. Об'єкт обкладання витрати на проведення додаткових заходів. Граничний розмір збору не має перевищувати фактичних витрат на проведення таких заходів. Сплачують за рахунок доходів кіно- й телеорганізацій. Конкретні механізми реалізації затверджують місцеві органи самоврядування.
Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсних розпродажів і лотерей. Платники юридичні й фізичні особи, що мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсних розпродажів і лотерей. Об'єкт обкладання вартість заявлених на місцеві аукціони, лотереї тощо товарів, відповідно до їхньої початкової ціни чи суми, на яку випускають лотерею. Гранична ставка 0,1% від вартості чи від суми товарів, на яку випускають лотерею; граничний розмір збору за право проведення лотерей 3 неоподатковуваних мінімуми. Платників визначають органи місцевого самоврядування, що видають дозволи на проведення місцевих аукціонів, конкурсних розпродажів і лотерей. Стягують збір за 3 дні до проведення аукціону тощо або під час отримання дозволу на випуск лотерей. Джерело сплати за рахунок прибутку (доходів), що залишається в розпорядженні юридичних осіб і громадян.
Комунальний податок. Платники юридичні особи, за винятком бюджетних і планово-дотаційних сільгосппідприємств. Об'єкт обкладання річний фонд оплати праці, розрахований відповідно до мінімального розміру заробітної плати. Гранична ставка 10% річного фонду оплати праці. Облік здійснюють податкові інспекції на місцях. Джерело сплати прибуток (дохід), що залишається в розпорядженні юридичних осіб. З 20 січня 1995 року по Харківській області ставку збільшено в 10 разів.
Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі» Платники юридичні й фізичні особи, що реалізують продукцію. Об'єкт оформлення й видача дозволів на торгівлю в спеціально відведених місцях. Граничний розмір збору 20 неоподатковуваних мінімумів для суб'єктів, що постійно торгують, і 1 неоподатковуваний мінімум у день за одноразову торгівлю. Облік здійснюють організації, що володіють подібними правами. Сплачують за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні юридичних осіб чи особистих коштів громадян.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Співвідношення державних доходів і доходів бюджетів.
Податкова система України.
Поняття й рівні податкового тиску.
Податок як правова категорія.
Класифікація податків і зборів.
Правовий механізм податку та його елементи.
Податок на додану вартість.
Акцизний збір.
Податок на прибуток.

Прибутковий податок із громадян.
Плата за землю.
Податок із власників транспортних засобів.
Загальнодержавні збори.
Місцеві податки й збори.
Глава 11
ПРАВОВА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОГО БОРГУ ДЕРЖАВНА ПОЗИКА
В усіх цивілізованих державах основними методами мобілізації державних доходів є податки, позики й емісії. Другим за своїм фінансовим значенням методом мобілізації державних доходів є позика. На сьогодні всі розвинуті держави звертаються до позик. Це пов'язано зі значним збільшенням бюджетного дефіциту, можливою наявністю розриву між податковими надходженнями та бюджетними витратами, тобто в умовах ринкової економіки державна позика стає обов'язковим елементом фінансової діяльності держави. Правильне й розумне застосування механізму державної позики є засобом збільшення фінансових можливостей держави та важливим чинником прискорення соціально-економічного розвитку країни, але необгрунтоване його використання може зумовити суттєве зростання податкового тиску в державі, витоку капіталів, сприяти дестабілізації економіки.
Слово «позика» виникло від латинського «сгесіігліт» позичка. В тлумачному словнику В. Даля поняття «позика» розкрито як довіра, віра в борг, дача й прийом грошей або товарів на рахунок, на певний термін1.
У теорії фінансового права державну позику розглядають у двох значеннях: як економічну та як правову категорію2. Як економічна категорія позика являє собою систему грошових відносин, що виникають у зв'язку з залученням державою на добровільних засадах для тимчасового використання вільних коштів юридичних і фізичних осіб. Економічна сутність державної позики зводиться до того, що тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб акумулює на умовах зворотності й платності та
використовує держава як позичковий капітал. Таким чином, державна позика становить, з економічного погляду, одну з форм обігу позичкового капіталу й зводиться до вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту.
Як правова категорія позика це урегульовані правовими нормами відносини з акумуляції державою тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, терміновості й зворотності з метою покриття бюджетного дефіциту та регулювання грошового обігу. Вільні кошти в населення можуть утворюватися з низки причин: 1) через нерівномірність виплати заробітної платні й інших видів доходів, гонорарів, дивідендів із цінних паперів тощо; 2) ненасиченість товарного ринку при незбалансованій економіці; 3) нагромадження коштів для придбання дорогих речей тривалого користування. В юридичних осіб, окрім вищезгаданих причин, тимчасово вільні кошти утворюються внаслідок тривалого виробничого циклу, сезонного характеру робіт, нерівномірності великих капітальних вкладень. Резервні й страхові фонди також можуть бути джерелом тимчасово вільних коштів.
Але в теорії фінансового права відзначають і ширший зміст позики. Наприклад, деякі автори стверджують, що дуже часто шдносини позики зводяться до надання тимчасово вільних коштів на визначених умовах (платності, терміновості, зворотності тощо) позичальникам. Це не зовсім правильно. Відносини позики (незалежно від форми: державної чи банківської) об'єктивно поєднують два взаємозалежних процеси. З одного боку, це получения, акумуляція тимчасово вільних коштів, нагромадження їх у кредиторів. З іншого боку, це надання вже зосереджених коштів позичальникам1.
Кошти, залучені на основі державної позики, надходять у розпорядження державної влади, що перетворює їх на додаткові фінансові ресурси. Мобілізовані таким чином кошти насамперед миг бути призначено для покриття бюджетного дефіциту. Бюджетне законодавство України цілком відповідає цьому теоретичному принципу. На підставі ст. 15 Бюджетного кодексу України «джерелами фіна борг кошти повертають із відсотками. Отже, позики як практичне втілення механізму державної позики не є доходом держави, тому що підлягають поверненню.
Засобом для погашення відсотків за користування державною позикою служать податкові надходження. Державні позики сьогодні це податки завтра. Деякі платники податків є власниками державних цінних паперів. Вони отримують відсотки за цими паперами й разом з тим сплачують податки, що частково йдуть на виплати державних позик. У зв'язку з цим відзначимо основні відмінності між податками й позиками: податки безповоротно сплачують державі, в той час як запозичені кошти підлягають поверненню; податки мають примусовий характер, а позики переважно добровільний; податкам притаманний однобічний рух коштів, а у випадку надання позики держава видає зустрічні фінансові зобов'язання; позики збільшують державні витрати, тобто функціонування державної позики обумовлює утворення державного боргу, в той мас як податки не вимагають додаткових витрат на відшкоду-шшня.
Суспільне значення державної позики полягає в її фіскальній І нерерозподільчій функціях. Позитивний вплив фіскальної функції державної позики це рівномірний розподіл податко-ного тягаря за часом. Вага податкового тягаря, що розповсюджується на інші покоління, залежить від термінів запозичення коштів і відсотків за позикою, які сплачує позичальник. І Ісрерозподільча функція державної позики зводиться до того, що при проведенні правильної позичкової політики може бути нилучено з обігу значні вільні кошти, які держава перерозподілить між галузями народного господарства, підприємствами й Іншими суб'єктами, що хазяйнують, і мають суттєве соціальне іа економічне значення для суспільства.
Держава використовує позику й для регулювання грошового обігу. В умовах інфляції державні позики як основна форма державної внутрішньої позики тимчасово зменшують платоспроможний попит населення, тому що з обігу вилучають надлишкові грошові знаки. Однак, при непродуктивному використанні мобілізованих за допомогою державної позики коштів і'кгрелом погашення можуть бути нові позики. Розміщення
нових державних позик для погашення заборгованості за вже випущеними називають рефінансуванням державного боргу.
Державну позику безпосередньо пов'язано з такою фінансово-правовою категорією, як державний борг. Державний борг росте в різних країнах різними темпами. Однак, перевищення^ державного боргу над валовим національним продуктом більше ніж у 2,5 рази вважають небезпечним для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.
У теорії фінансового права під державним боргом (чи заборгованістю) розуміють всю суму випущених, але не погашених державних позик із нарахованими відсотками, які має бути за ними виплачено до визначеної дати або за визначений термін1. Н. І. Хімічева виділяє матеріальний зміст державного боргу це загальна сума заборгованості держави з непогашеними борговими зобов'язаннями й невиплаченими за ними відсотками. Разом з тим державний борг як матеріальну категорію поділяють на капітальний (зазначений вище) та поточний, тобто державний борг, що становить собою суму витрат держави за всіма борговими зобов'язаннями, термін погашення яких уже настав2.
Законодавче визначення державного боргу закріплено в ст. 2 Бюджетного кодексу України. В зв'язку з цим можна виділити й правовий аспект змісту державного боргу. Державний борг (борг Автономної Республіки Крим або борг місцевого самоврядування) це загальна сума заборгованості держави (Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування), разом із борговими зобов'язаннями держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають у дію в результаті виданих гарантій за позиками або зобов'язаннями, що виникають на підставі законодавства або договору. З цього визначення державного боргу зрозуміло, що йдеться і про внутрішній, і про зовнішній державний борг.
Законодавче визначення стосується тільки внутрішнього державного боргу, яке закріплено в ст. 1 Закону України «Про
державний внутрішній борг України» від 16 вересня 1992 року1, де його визначено як строкові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі. Цей нормативний акт визначає відносини з внутрішнього державного боргу. Державний внутрішній борг гарантовано всім майном, що перебуває в загальнодержавній власності. Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років і заборгованості, що .шов виникає за борговими зобов'язаннями Уряду України. До боргових зобов'язань Уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов'язання в грошовій формі, гарантовані Урядом, а також отримані ним позики. До складу боргових зобов'язань Уряду України включено також частину боргових зобов'язань Уряду колишнього СРСР, прийнятих на себе Україною.
Залежно від терміну дії, розрізняють короткостроковий (до 1-го року), середньостроковий (від 1-го до 5-ти років) і довгостроковий (5 і більше років) державний борг. Найважчими є короткострокові борги. За ними незабаром доводиться виплачувати основну суму з відсотками. Таку заборгованість можна пролонгувати (продовжити), але це пов'язано з виплатою нідсотків. Державні органи намагаються консолідувати короткострокову й середньострокову заборгованість, тобто перетворити її в довгострокові борги, відклавши на тривалий термін ни плату основної суми й обмежуючись щорічною виплатою відсотків.
Залежно від територіальності, державний борг поділяють на йму грішній і зовнішній. Зовнішній державний борг це борг Іноземним державам, організаціям і особам. Цей вид боргу є для країни найбільшим тягарем, тому що для його погашення держава повинна віддавати будь-які коштовні товари, робити пенні послуги. Можливі ситуації, коли кредитор ставить визначені умови, після виконання яких і надає позику. Якщо платежі за неї складають значну частину надходжень від зовнішньоекономічної діяльності країни, наприклад, 20 30%, то залучати нові позики з-за кордону стає важко. їх надають неохоче й під вищі відсотки, вимагаючи застав чи особливих порук. У деяких малорозвинутих і середньорозвинутих країнах щорічні
зобов'язання виплат за позиками перевищують усі надходження від зовнішньоекономічної діяльності. В сфері зовнішнього державного боргу діє низка нормативних актів, що й визначають відносини з такого боргу між Україною та іншими державами. Це Віденська Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року, Положення про порядок проведення операцій зменшення зовнішніх державних боргових зобов'язань з використанням казначейських векселів, затверджене Наказом Міністерства Фінансів України від 16 листопада 1999 року, Постанова Кабінету Міністрів України «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» від 5 травня 1997 року, Постанова Кабінету Міністрів України «Про схвалення концепції державної боргової політики на 2001 2004 роки» від 28 вересня 2000 року тощо1.
Внутрішній державний борг це борг своєму населенню (юридичним і фізичним особам). Такий борг обумовлює насамперед перерозподіл доходів країни, сприяє виникненню певних змін у економічному житті.
У сучасних умовах внутрішній державний борг створюють не тільки як фінансовий, але й як політичний інструмент, за допомогою якого уряд створює суспільне коло, матеріальні інтереси якого націлено на зміцнення держави. Міцні демократичні держави переважно мають розвинений внутрішній державний борг, який уряд не може погасити в найближчий строк. Таке завдання й не ставлять. На даному етапі внутрішній державний борг є постійно діючим фінансовим інструментом. Це відбувається шляхом підтримки балансу між надходженням і відтоком внесків. Це загальний принцип організації ощадної справи. Якщо держава бачить, що вилучають більше, ніж вносять, то вона збільшує відсоток за вкладами, і її надходження ззовні збільшуються. І навпаки, якщо більше вносять, а держава не
хоче збільшувати державний борг, вона зменшує відсоток. У сфері відносин держави щодо внутрішнього державного боргу діє Бюджетний кодекс України, Закон України «Про державний внутрішній борг України». Конкретний розмір внутрішнього й зовнішнього державного боргу щорічно обнародують у Законі України про Державний бюджет на поточний рік.
Залежно від сукупності боргових зобов'язань, державний борг класифікують на капітальний і поточний. Капітальний містить у собі всю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату. Поточний державний борг складається з платежів за зобов'язаннями, які позичальник повинен погасити в звітному періоді.
Залежно від суб'єкта, розрізняють державний і муніципальний борг. Визначення державного боргу було вже розглянуто пище. Муніципальний внутрішній борг становить загальну суму заборгованості муніципального утворення за непогашеними борговими зобов'язаннями й не виплаченими за ними відсотками.
Безпосереднім напрямом росту державної заборгованості є організація системи управління державним боргом. Під управлінням державним боргом розуміють сукупність заходів держави з виплати доходів кредиторам і погашення позик, визначення умов і випуску нових державних цінних паперів. Відпо-нідно до Закону України «Про державний внутрішній борг України» управління державним внутрішнім боргом України ;ідійснює Міністерство фінансів у порядку, погодженому з Національним Банком України. Рахункова палата здійснює контроль за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України.
Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему шляхом проведення операцій із розміщення облігацій пнутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їхнього погашення й виплати доходу за ними у вигляді відсотків та в Іншій формі. Для фінансування витрат із розміщення, рефінансування, виплати доходу, погашення боргових зобов'язань Уряду України в складі Державного бюджету України створено фонд обслуговування державного внутрішнього боргу Ук-рмїііи. В цей фонд зараховують кошти в розмірі 50%, отримані під приватизації майна державних підприємств.
Серед заходів щодо управління й обслуговування державного боргу найбільш розповсюдженими в світовій практиці є: рефінансування, конверсія, консолідація, уніфікація та новація, відстрочення, анулювання.
Рефінансування це випуск нових позик із метою покриття раніше випущених боргових зобов'язань. Цей механізм зазвичай використовують при недостатності коштів централізованого грошового фонду (бюджету).
Держава має право уточнювати первинні умови позики. Зміна первинних умов позики стосовно прибутковості називається конверсією. Зміна прибутковості може зумовити як зниження, так і підвищення процентної ставки доходу, який виплачує позичальник держава своїм кредиторам. Є кілька методів проведення конверсій, основними з яких є примусові, добровільні й факультативні. За примусової конверсії кредитор зобов'язаний обміняти облігації старої позики на облігації нової зі зниженою процентною ставкою. За добровільної конверсії кредитор має право погодитися на нові умови або отримати дану в борг суму назад, за факультативної погодитися або відмовитися від змін умов позики. Щоб зацікавити власників облігацій у конверсії, держава, як правило, надає пільги за новою позикою.
Консолідація це зміна термінів дії раніше випущених позик. Якщо виникає потреба змінити термін державної позики, то держава правомочна скоротити або збільшити терміни повернення боргових зобов'язань тільки за узгодженням із кредиторами, тобто з юридичними й фізичними особами, що є власниками державних облігацій.
Уніфікація позики це об'єднання декількох позик у одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюють на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів цінних паперів, які повертають одночасно, що спрощує роботу й скорочує витрати держави за системою державної позики.
Новація це угода між позичальником і позивачем із заміни зобов'язання за зазначеною фінансовою позикою іншим зобов'язанням.
Відстрочення погашення позики чи всіх раніше випущених позик проводять за умови, якщо подальший активний розвиток операцій із випуску нових позик не має фінансової ефективпості для держави. Це відбувається в момент, коли уряд уже нипустив занадто багато позик і умови їхньої емісії не були досить вигідні для держави. В таких випадках значну частину надходжень від реалізації облігацій нових позик спрямовують на виплату відсотків і погашень за раніше випущеними позиками. Щоб розірвати це порочне коло, держава повідомляє про мідстрочення погашення позик, яка відрізняється від консолідації тим, що при відстроченні не тільки відсувають терміни погашення, але й припиняють виплату доходів. Під час консолідації позик власники облігацій продовжують отримувати за ними свій дохід.
Анулювання це повна відмова держави від своїх борго-них зобов'язань (внутрішніх, зовнішніх, за всім державним боргом в цілому). Анулювання може здійснюватися з двох причин. По-перше, анулювання державного боргу може бути застосовано у випадку фінансової неспроможності держави, тобто її банкрутства. По-друге, анулювання заборгованості може бути наслідком приходу до влади нових політичних сил, що за визначеними причинами відмовляються визнати фінансові зобов'язання попередньої влади.
Конверсію, консолідацію, уніфікацію державних позик зазвичай здійснюють тільки щодо внутрішніх позик. Стосовно новації і відстрочення погашення зобов'язань, то ці міри можливі й щодо нової заборгованості. Відстрочення погашення по-;іик здебільшого проводять за узгодженням із кредиторами. За цього відстрочення погашення боргу може й не зумовити припинення виплати відсотків за ним.
Державним позикам притаманно те, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучають для фінансування дефіциту державного бюджету шляхом випуску II реалізації різних видів державних цінних паперів. Відповідно до Закону України «Про державний внутрішній борг України» боргові зобов'язання Уряду України виступають у вигляді облігацій внутрішніх державних позик і казначейських зобов'язань України. В окремих випадках можуть бути й інші форми урядових боргових зобов'язань. Характер і умови таких зобов'язань у кожному окремому випадку визначає Уряд §Ј узгодженням із Національним банком України.
Умови й порядок випуску державних цінних паперів, регулювання їхнього обігу визначає Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 року1. Відповідно до цього закону цінні папери це грошові документи, що засвідчують право володіння чи відносини позики, визначають взаємини між особою, що їх випустила, та їхнім власником і здебільшого передбачають виплату доходу в вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових і інших прав, що випливають із цих документів іншим особам.
В Україні можуть випускатися такі види цінних паперів:
акції;
облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик;
облігації місцевих позик;
облігації підприємств;
казначейські зобов'язання республіки;
ощадні сертифікати;
інвестиційні сертифікати;
векселі;
приватизаційні папери.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Сутність, значення й функції державної позики.
Види державної позики, їх класифікація.
Поняття державного боргу.
Управління й обслуговування державного боргу.
Методи управління та обслуговування державного боргу.
Форми державної позики.
Правове регулювання відносин щодо державної позики в Україні.
Глава 12
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО СТРАХУВАННЯ
§ 1. Загальна характеристика страхування* Особливості державного страхування
Страхування є самостійною ланкою фінансової системи України. Воно виступає в двох відокремлених формах: у формі соціального страхування (державного й недержавного) та страхування, яке пов'язано з непередбачуваними надзвичайними подіями. Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також за віком і в інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантовано загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхо-мих внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Аналіз страхування передбачає його деталізацію в економічному аспекті й з матеріальної точки зору. Наприклад, Н. І. Хі-мічева зазначає, що в економічному аспекті страхування становить систему економічних відносин із приводу створення централізованих і децентралізованих резервів грошових і матеріальних коштів, необхідних для покриття непередбачених потреб суспільства та його членів. Матеріальний аспект передбачає створення грошових фондів спеціалізованих установ страхувальників, які використовують для відшкодування шкоди, що зумовили нещасні випадки, тобто з настанням певних дій1.
Таким чином, за своїм змістом страхування являє собою птстему відносин із формування й використання централізованих і децентралізованих фондів, які необхідні для фінансування непередбачених потреб суспільства та його членів, відшкодування шкоди, яка виникла внаслідок стихійного лиха та інших подібних подій. У модельному законі про державне соціальне страхування, який було прийнято на десятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників СНД б грудня 2000 року, державне соціальне страхування визначено як частину системи соціального забезпечення, яку організовано державою в інтересах застрахованих із метою забезпечення державних гарантій від можливих наслідків соціальних та/ або професійних ризиків, і полягає в матеріальному забезпеченні застрахованих осіб, наданні їм соціальної, медичної і реабілітаційної допомоги.
Характерними ознаками страхування є:
імовірний характер відносин, згідно з яким неможливо визначити заздалегідь конкретного страховика, час настання страхового випадку тощо;
поворотність коштів, яка полягає в тому, що страхові платежі після об'єднання їх у страховий фонд підлягають (за відрахуванням витрат за послуги страхової компанії) виплаті страхувальнику;
перерозподільний характер відносин, який регулює участь більшої кількості осіб, що вносять страхові внески до фонду, ніж кількість осіб, які отримують право на виплати зі страхо вого фонду;
цільове використання створюваного фонду, тобто витра чання страхових ресурсів здійснюють виключно в суворо ви значених випадках, що обумовлено умовами договору.
Призначення страхування та його суспільна сутність найповніше проявляються в його функціях. Виділяють такі функції: розподільчу, яка в страхуванні виявляється в формі попередження, відновлення, ощадну та контролюючу1. Попереджувальна функція дозволяє здійснювати досить широку систему профілактичних заходів, інвестувати кошти страхових фондів відповідно до програми, державні цінні папери тощо.
Відновлювальна функція дозволяє повністю або частково відшкодувати втрати внаслідок страхового випадку, виплатити обумовлену законодавством або договором грошову суму. Ощадна функція дозволяє акумулювати грошові кошти за їхнім цільовим призначенням використання. Контролююча функція обумовлює надходження коштів страхового фонду на суворо визначені цілі, в певних випадках і певному колу суб'єктів.
Учасниками процесу в сфері соціального страхування є держава, страховики та страхувальники. Держава розробляє й приймає законодавство з питань соціального страхування. Страховики, якими є фонди соціального страхування, контролюють його виконання. Страхувальники, в ролі яких виступають роботодавці, а в окремих випадках і застраховані особи, виконують покладені на них обов'язки й несуть відповідальність.
В Україні є три форми фондів соціального страхування: Фонд страхування від нещасних випадків, Фонд страхування на випадок безробіття, Фонд страхування від непрацездатності, кожний із яких відокремлено, в межах своїх повноважень здійснює Перевірки правильності нарахування, своєчасності й повноти перерахування та надання страхових внесків тощо.
Фонд страхування від нещасних випадків це некомерцій-иа самоврядна організація, що діє на основі статуту, який за-тнгрджує її правління. Нагляд за діяльністю Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснює наглядова рада. М<тою нагляду є забезпечення виконання Фондом соціального страхування від нещасних випадків його статутних завдань і цільового використання коштів цього Фонду1.
Фонд страхування на випадок безробіття є цільовою централізованою структурною ланкою, членами якої є всі застраховані особи. Цей Фонд виступає як некомерційна самоврядна Організація, кошти якої не включають до складу Державного бюджету України. Фонд є правонаступником Державного фонду сприяння зайнятості населення, що ліквідувався. Обов'язком Фонду страхування на випадок безробіття є контроль за
правильністю нарахування, своєчасністю сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття, правильністю призначення роботодавцем і виплати застрахованим особам допомоги з часткового безробіття1.
Фонд страхування від непрацездатності провадить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, і забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Цей Фонд належить до цільових позабюджетних страхових фондів і є некомерційною самоврядною організацією. Гарантом надання Фондом матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам, його стабільної діяльності є держава.
Управління страховими фондами здійснюють на паритетній основі держава й представник суб'єктів соціального страхування. Державний нагляд у сфері обов'язкового державного соціального страхування здійснює спеціально вповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.
Роль і значення страхування багатогранні. Страхування має важливе значення в забезпеченні постійного функціонування господарчих суб'єктів і нормальної роботи громадян-підпри-ємців. Треба відзначити, що системи органів державного страхування як самостійної системи органів державного управління на сучасному етапі не існує.
Відносини в галузі страхування, які регулюють норми фінансового права, залежно від суб'єктів, що беруть у них участь, можна класифікувати на такі види:
відносини між державою в особі Уряду України й органа ми виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю;
відносини між органами виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю та органами-страховиками з приводу вста новлення правил формування й розміщення страхових резервів, надання ліцензій, організації страхової діяльності тощо;
відносини між державними органами й страховиками з приводу обмеження монополізму на страховому ринку;
4) відносини між державними контрольними органами й страховиками.
Залежно від правового режиму, суб'єктного складу, методів регулювання страхові фонди поділяють на децентралізовані (які створюють самі господарчі суб'єкти для ліквідації непередбачених збитків і витрачають на їхній розсуд) і централізовані (формують цільовий фінансовий резерв держави).
Виділяють кілька різновидів страхових фондів на певних рівнях1:
децентралізовані страхові фонди підприємств;
відомчі страхові фонди, які створюють на рівні міністерств, відомств тощо;
резервний фонд бюджету для здійснення непередбачених нитрат, що не мають постійного характеру, порядок викорис тання коштів із якого визначає Кабінет Міністрів України;
сукупний фонд централізованих резервів державного стра хування, який створюють за рахунок децентралізованих над ходжень.
§ 2* Види страхування. Обов'язкове страхування
Страхування можна класифікувати за різними підставами. Залежно від об'єкта страхування:
майнове страхування;
особисте страхування.
Об'єктом майнового страхування є майнові інтереси, які ікж'язано з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Об'єктом особистого страхування виступають особисті блага громадянина, які пов'язано з його життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням. До того ж об'єктами стра-хупання відповідальності виступають обов'язки страхувальників никонувати договірні умови щодо поставок продукції, погашеним заборгованості кредиторам або відшкодування матеріальної ЧИ іншої шкоди в випадку її нанесення іншою особою2.
Державне страхування здійснюють у формі обов'язкового й добровільного страхування. Добровільне здійснюють на основі договору між страхувальниками й страховиками. Порядок його укладення, виконання та розривання регулює цивільне законодавство. Застосовують у вигляді страхування життя, майна, транспортних засобів, які належать громадянам тощо1. Обов'язковим є страхування, яке здійснюють у силу закону. Умови й порядок проведення обов'язкового страхування визначають відповідні нормативні фінансово-правові акти. Обов'язкове страхування може виступати в двох формах: у вигляді обов'язкового державного страхування, яке здійснюють за рахунок коштів бюджету, й обов'язкового страхування, яке здійснюють за рахунок коштів самих страховиків.
Обов'язкове державне страхування виступає в формі соціального страхування, яке регулює спеціальне законодавство України. Обов'язкове державне соціальне страхування регулюють «Основи законодавства України про обов'язкове державне страхування»2 та інші законодавчі акти, що деталізують і роз'яснюють положення Основ. Обов'язкове державне страхування становить систему прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян на випадок хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, по старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, які формують шляхом сплати страхових внесків власником або вповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних і інших джерел.
Обов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:
1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):
у фізичних осіб і на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форми власності;
2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни суб'єкти підприємницької діяльності.
Залежно від страхового випадку, Основами закріплено такі види обов'язкового державного соціального страхування:
1. Пенсійне державне страхування. Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування закріплено як загальнодержавний збір у ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Механізм його справляння регулює Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 року і Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року. Треба відзначити, що з 1 січня 2004 року діють два види платежів до Пенсійного фонду внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування і збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. При цьому на внески не поширено дію ні загального (Закон України «Про систему оподаткування»), ані спеціального (Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами») податкового законодавства. Разом з тим дія Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування», який регулює всі основні питання, пов'язані зі сплатою пенсійних внесків, продовжено до 1 січня 2005 року, але застосовується він у частині, яка не суперечить Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»1. Державне соціальне пенсійне страхування є системою гарантованого забезпечення громадян трудовими пенсіями, яке здійснюють за рахунок страхових внесків, що надходять згідно і чинним законодавством. Відповідно до системи державного соціального пенсійного страхування призначають такі види пенсій: по старості (за віком); по інвалідності; у зв'язку з втратою годувальника; в зв'язку з особливими умовами праці; за и її слугою років. Основним критерієм диференціації умов і норм державного соціального пенсійного страхування визнають трудовий стаж, умови й оплату праці. Ставки збору, що справляють до Пенсійного фонду, диференційовано залежно від платника й об'єкта оподаткування, наприклад:
для суб'єктів підприємницької діяльності різних форм власності, їхніх об'єднань, бюджетних, суспільних та інших установ і організацій, їхніх філій, об'єднань громадян та інших юридичних осіб, а також фізичних осіб суб'єктів підприєм ницької діяльності, які використовують труд найманих праців ників, 32% від об'єкта оподаткування;
з фізичних осіб, які працюють на умовах трудового дого вору (контракту), та з фізичних осіб, які виконують роботи (послуги) за цивільно-правовими договорами, у розмірі 1% від сукупного оподатковуваного доходу, обчисленого згідно з Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб», якщо такий дохід не перевищує 150 гривень і 2% якщо такий дохід перевищує 150 гривень;
з юридичних і фізичних осіб, які здійснюють операції з купівлі-продажу валюти, збір до Пенсійного фонду справля ють із суми операцій з купівлі-продажу валюти в розмірі 1,5%;
із суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок), пла тини й дорогоцінного каміння, цей збір справляють у розмірі 5% від вартості реалізованих ювелірних виробів;
з юридичних і фізичних осіб під час відчуження легко вих автомобілів (крім тих, якими забезпечують інвалідів, і тих автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям за зако ном) збір до Пенсійного фонду справляють у розмірі 3% від вартості легкового автомобіля тощо.
Обчислення й сплату цього платежу здійснюють згідно з Постановою КМУ «Про порядок сплати збору на обов'язкове пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій» від 3 листопада 1998 р., а також з Інструкцією про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року1.
2. Державне соціальне страхування в зв'язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими
народженням і похованням. Щей вид збору на обов'язкове соціальне страхування справляюсь на основі Закону України «Про загальнообов'язкове державнее соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 року1. Встановлено такі розміри щього платежу:
для роботодавців - 22,9% суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші зао хочувальні й компенсаційні виплати, в тому числі в натуральній формі, які визначають згідшо з нормативно-правовими акта ми, прийнятими відповідно /до Закону України «Про оплату праці», та підлягають оподаткуванню податком з доходів фізич них осіб;
для найманих працівників - від суми оплати праці, що иключає основну та додатковзу заробітну плату, а також інші іаохочувальні й компенсацій ні виплати, в тому числі в нату ральній формі, які підлягають оподаткуванню Податком з до ходів фізичних осіб:
0,25% - для найманих працівників-інвалідів, які працюють на підприємствах і в організаціях українських товариств глухих і сліпих;
0,5% - для найманих працівників.
3. Медичне страхування. Відповідно до ст. 49 Конституції України громадянам України гарантовано право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Світова страхова медицина, як правило, складається із загальнообов'язкового і добровільного медичного страхування. В Україні загальнообов'язкового медичного страхування на загальнодержавному рівні не запроваджено, хоча про медичне страхування -и к один із видів обов'язкового страхування згадано в ст. 7 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року2.
На даному етапі існують лише окремі категорії осіб, щодо яких вимагається обов'язкове медичне страхування - наприклад, іноземці на час їх тимчасового перебування на території
України1. До основних категорій громадян, які підлягатимуть загальнообов'язковому державному соціальному медичному страхуванню, можна віднести:
громадян України, іноземців і осіб без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах і організаціях, неза лежно від форми власності, виду діяльності й господарювання;
громадян, які працюють у громадян-підприємців або у фізичних осіб, що на договірних чи інших умовах використо вують працю найманих робітників, у тому числі тих, хто вико нує роботу на умовах трудового договору, за договорами ци вільно-правового характеру або на інших умовах, передбаче них законодавством;
членів колективних або орендних підприємств, сільсько господарських кооперативів і фермерських господарств;
громадян, які працюють на іноземних підприємствах, установах чи організаціях, що провадять діяльність на тери торії України;
осіб, трудовий договір із якими розірвано в зв'язку зі змінами в організації виробництва й праці, та за якими згідно із законодавством зберігають середню заробітну плату за попе реднім місцем роботи;
осіб, яким надано відпустку по догляду за дитиною тощо. Особи, які підлягають загальнообов'язковому державному
соціальному медичному страхуванню, отримуватимуть свідоцтво, порядок видачі та зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України. Згідно з проектом закону страховиком визначено Фонд загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, повноваження якого передбачають права:
вимагати від страхувальників і застрахованих осіб своє часної сплати страхових зборів і дотримання законодавства в сфері медичного страхування;
укладати договори про надання медичної допомоги за цим видом страхування;
здійснювати перевірку правильності нарахування й по- нноти сплати страхувальниками страхових зборів і отримувати потрібні документи й пояснення;
розробляти пропозиції щодо розміру страхових зборів;
брати участь у визначенні розмірів страхових зборів за надання медичної допомоги;

порушувати відповідно до законодавства питання про притягнення посадових осіб до відповідальності за порушення законодавства в сфері медичного страхування;
застосовувати стягнення, передбачені цим та іншими за конами.
Передбачуваний порядок сплати страхових зборів є таким: 50% розміру нарахованих зборів за застрахованих осіб будуть сплачувати страхувальники-роботодавці й 50% застраховані особи. Розміри страхових зборів на медичне страху-мання щороку встановлюватиме Верховна Рада України; розмір страхових зборів на загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування у відсотках від виплат (доходу), з яких обчислюють страхові збори, а саме:
для роботодавців від сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам, які підлягають оподаткуванню податком з доходів фізичних осіб;
для застрахованих працюючих осіб від сум оподат ковуваного доходу (прибутку);
для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, займаються адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з отриманням доходу, а т&кож осіб (та членів їхніх сімей), які провадять підприємницьку діяльність, під сум сукупного оподатковуваного доходу (прибутку). Для деяких інших категорій застрахованих (добровільно застрахо- ішних осіб, які проходять строкову службу тощо) в проекті передбачено окремий механізм нарахування страхових зборів.
Другим видом медичного страхування є добровільне медичне страхування (ст. 6 Закону України «Про страхування»), при якому за рахунок страхових внесків страхувальників (якими можуть бути самі застраховані особи або треті особи) формують страхові резерви страхових компаній, з яких при настанні страхового випадку і оплачують медичні послуги, що надають застрахованій особі. З урахуванням їх соціального значення договори страхування взагалі й добровільного медичного страхування належать до сфери регулювання цивільного законодавства.
Державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричини ли втрату працездатності. Цей вид соціального збору справ ляють згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове дер жавне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 22 лютого 2001 року1. Розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого належить підприємство. Розрахунок розміру страхо вого внеску для кожного підприємства здійснює Фонд соціаль ного страхування від нещасних випадків згідно з Порядком визначення страхових тарифів для підприємств, установ і орга нізацій на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещас ного випадку на виробництві та професійного захворювання, який затверджує Кабінет Міністрів України.
Державне соціальне страхування на випадок безробіт тя є системою гарантованого забезпечення застрахованих осіб грошовою допомогою, яку здійснюють за рахунок страхових внесків відповідно до законодавства. Основним критерієм ди ференціації внесків страхувальників на цілі державного со ціального страхування від безробіття є встановлений у законо давчому порядку рівень соціального ризику втрати роботи з урахуванням перспективи зайнятості населення цієї галузі в даному регіоні. Цей вид соціального збору справляють згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціаль не страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року2. Цей вид платежу справляють у таких розмірах:
для роботодавців 1,9% суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні й компенсаційні виплати, в тому числі в натуральній
формі, які визначають згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», та підлягають оподаткуванню податком з доходів фізичних осіб;
для найманих працівників 0,5% суми оплати праці, що включає основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні й компенсаційні виплати, в тому числі в нату ральній формі, які підлягають оподаткуванню податком з до ходів фізичних осіб;
на підприємствах і в організаціях громадських органі зацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50% загальної чисельності працюючих, і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25% відсотків суми нитрат на оплату праці, роботодавці звільняються від сплати мпесків у частині витрат на оплату праці найманих працівників- інвалідів;
роботодавців підприємств і організацій українських това риств глухих і сліпих звільнено від сплати внесків.
^ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Поняття страхування та його види.
Основні ознаки страхування.
Функції страхування.
Особливості участі держави в страховій діяльності.
Зміст обов'язкового державного страхування.
Види обов'язкового страхування.
Обов'язкове державне соціальне страхування.
Зміст інституту обов'язкового страхування.
Глава 13
ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБОРОТУ
§ 1* Грошова система України
Категорію «грошова система» слід розглядати в двох аспектах, які мають відповідний зміст. По-перше, це конкретно-історичний тип організації грошових відносин; вона відбиває стан еволюції організаційно-правової форми грошового обороту. Тип грошової системи залежить від того, які метали виконують роль загального еквівалента, які гроші функціонують як засіб обігу й платежу, а також від того, який є зв'язок між паперовими та повноцінними грошима1. Залежно від цього виділяють такі типи грошових систем: а) система металевого обігу, за якої грошовий товар безпосередньо перебуває в обігу й виконує всі функції грошей, а кредитні гроші розмінюють на метал; 6) система обігу кредитних і паперових грошей, за якої повноцінні гроші витиснуто з обігу2.
Тип грошової системи це характер зв'язку між загальним еквівалентом і грошима, що перебувають в обігу, який спочатку складається стихійно, а пізніше його закріплюють законодавчим рішенням.
У правовій науці склалося досить однотипне бачення змісту категорії «грошова система». Грошова система держави є результатом державно-правового впливу на процес руху грошей, який виступає об'єктом цього впливу.
Грошова система категорія особливого роду. її особливість полягає в тому, що вона одночасно належить до економічного базису й політичної надбудови. Як базисна категорія, грошова система є сукупністю економічних відносин, що складаються в процесі функціонування грошового обороту між його суб'єктами на території держави. Будучи надбудовним явищем, ця си(тема є державно-правовою формою організації грошового обороту, включаючи сукупність державних органів, які* здійснюють управління грошовим оборотом і наділені для цього відпо-мідним правовим статусом. Отже, грошова система в першому нипадку є об'єктивною економічною категорією, а в другому правовою.
Єдність економічного й правового аспектів організації грошового обороту є визначальним моментом сутності грошової системи держави. Виокремлення різних аспектів грошової системи є певною мірою результатом використання методу науко-ної абстракції. Насправді ж економічний і правовий аспекти грошової системи нерозривно взаємопов'язано. Тому за своєю природою категорія, яку ми розглядаємо, економіко-право-иа. Показовою з цього погляду є позиція А. С. Гальчинського. На його думку, інституційне регулювання грошових відносин у межах чинної в тій чи іншій країні грошової системи є однією з основних функцій держави. Законодавчими актами закріплюють основні функціональні ланки грошової системи: грошові янаки, які наділено державою законною платіжною силою; форми безготівкового обігу; порядок емісійного процесу й характер його кредитного забезпечення; механізм організації регулювання грошового обігу; нормативних валютних відносин. Законодавчими нормами визначають також структуру та функціональні обов'язки грошово-кредитних інститутів держави, способи їхньої взаємодії, основні принципи, напрями й механізм реалізації грошової політики, яку вони здійснюють1.
Таким чином, із урахуванням викладених підходів під грошовою системою України слід розуміти організаційно-правову форму грошового обороту на її території.
Зміст грошової системи потрібно розглядати як внутрішню форму організації грошового обороту. Використання терміна * організація» передбачає внутрішню впорядкованість змісту певного системного об'єкта.
Важливим моментом теоретичного аналізу змісту грошо-ної системи є визначення поняття «елемент грошової системи». Б, А. Карташев особливо відзначає, що «зміст виокремлення
елемента системи полягає насамперед не в його «фізичній», матеріальній інтерпретації, а саме у визначенні його співвідношення з усією системою, в з'ясуванні тієї «ролі», яку він відіграє в створенні глобального ефекту, але з іншого боку, саме матеріальна конкретність елемента дозволяє окреслити «конструктивні», морфологічні контури системи1.
Методологічну значущість дослідження структури грошової системи ми вбачаємо в тому, що саме так створюють теоретичну організаційну-правову модель функціонування грошового обороту в Україні. Перш ніж перейти до детального розгляду структури грошової системи, зауважимо, що специфіку елементного складу будь-якої національної грошової системи зумовлено її типом. Відповідно й особливості правового режиму грошової системи залежать від типу останньої.
Л. А. Лунц зазначав, що регулююча діяльність держави в сфері грошового обігу знаходить своє формальне завершення в тому, що всі грошові знаки, що випускає уряд чи з його дозволу, об'єднано в грошову систему країни, яку з юридичного погляду визначають як сукупність різних видів грошових знаків, виражених у одній і тій самій грошовій одиниці, що визначає їхню відносну платіжну силу2.
Можна виділити два основних підходи до визначення змісту терміна „грошова система»: а) у вузькому смислі це сукупність державних грошових знаків і організація їхнього обігу; б) в широкому смислі під грошовою системою слід розуміти сукупний процес функціонування грошового обороту на території держави, тобто, як зазначає М. І. Савлук, «за сферою охоплення економічних відносин грошова система явище надзвичайно широке, адекватне всьому грошовому обороту»3. Як бачимо, структура грошової системи є похідною від її змісту, що має безпосереднє значення для законотворчої діяльності.
Грошова система будь-якої держави є об'єктом правового регулювання. Правове регулювання грошового обороту слід
розглядати не тільки як спосіб упорядкування процесу руху грошей. Роль права в цьому регулюванні полягає в тому, що ноно, як відзначає Р. О. Халфіна, є формою суспільних відносин, нерозривно пов'язаною зі змістом, обумовленою ним і безпосередньо впливаючою на нього»1. Тому грошову систему держави потрібно розглядати саме як правову форму організації грошового обороту.
Першим елементом грошової системи, її, так би мовити, обличчям є грошова одиниця. Л. О. Новосьолова визначає грошову одиницю (чи одиницю рахунку) як таку, що встановлює іаконодавство про грошову систему; одиницю, в якій відбито вартість (ціну) товарів, робіт, послуг. У національних грошо-мих одиницях ведуть облік вартості майна, в них визначено номінал грошей, які випускає (емітує) певна держава2. В Україні відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею є гривня.
Сучасну сторінку в історії гривні відкрито на початку останнього десятиріччя XX ст. Приводом до цього послужив процес плціонально-державного відродження України. Національні гроші й грошову систему традиційно розглядають як найважливіші атрибути державності. Тому вже на первинному етапі побудови незалежної Української держави було висловлено ідею ннедення власної грошової одиниці й створення самостійної грошової системи.
У розділі VI Декларації про державний суверенітет України проголошено, що Українська РСР самостійно створює банківську, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує Державний бюджет, а за потреби вводить свою грошову одиницю3. Закон «Про економічну самостійність Української РСР» (ст. 6) закріпив право республіки на самостійну організацію грошового обігу на її території4.
У другій половині 1991 року Україна взяла курс на побудо-ну незалежної держави. Введення національної валюти й формування самостійної грошової системи стали одним із основних пріоритетів трансформацій у економічній сфері. З розпадом СРСР подальше існування єдиної грошової системи в межах міждержавного простору стало неможливим, і перед кожною з колишніх союзних республік постала потреба створення власної грошової системи.
Введення гривні повноцінної національної валюти було здійснено в перебігу проведення грошової реформи у вересні 1996 року. Однак, цьому передувала низка подій, які внесли кардинальні зміни в діючу грошову систему. Кожну з проведених трансформацій у системі організації грошових відносин за своїм значенням може бути названо грошовою реформою. Але, як справедливо зазначають фахівці, якщо виходити із суті й внутрішньої логіки здійснених заходів, слід визнати, що було проведено одну грошову реформу, яка тривала майже п'ять років1.
У процесі проведення грошової реформи можна виділити три етапи: перший введення в готівковий обіг тимчасової валюти українського карбованця (купона багаторазового використання) з 10 січня 1992 року; другим етапом було введення в Листопаді того ж року в безготівковий оборот карбованця; третій, завершальний етап випуск у обіг у вересні 1996 року гривні повноцінної національної української валюти.
Наступним після національної грошової одиниці елементом грошової системи України є масштаб цін. З'ясування його сутності як невід'ємного, але досить специфічного елемента грошової системи, на наш погляд, може бути проведено під час розгляду його генезису. За доби існування примітивних грошових форм функцію масштабу цін у різних соціальних колективах виконували речі, які використовували як загальноприйняті мінові посередники. Згодом, коли золото стало виконувати грошові функції, сформувався ваговий масштаб цін, оскільки в обігу перебувало золото у вигляді зливків різної ваги. Цей історичний чинник зберігає своє значення й сьогодні: грошовою
одиницею у Великій Британії є фунт стерлінгів. Зі зміною типу грошової системи, з переходом від золотозливкового до золото-девізного стандарту суттєво змінюється природа масштабу цін пін набуває яскраво вираженого державно-правового змісту, оскільки нормативно закріплював зв'язок між грошима в обороті й дорогоцінним металом, який вони представляли, що знаходило безпосередній вираз у формуванні державою правового механізму забезпечення кредитних грошей.
Будучи величиною грошової одиниці, масштаб цін змінюється під впливом дії низки об'єктивних чинників. Серед них, на наш погляд, потрібно виокремити такі: а) встановлений держаною й нормативно закріплений ваговий вміст дорогоцінного металу в грошовій одиниці; б) правовий механізм ціноутворення в державі; в) інфляція; г) проведення деномінації як одного з нидів грошових реформ. Зміна масштабу цін відбувається під впливом як одного з цих чинників, так і різних їхніх сукупностей. Особливістю цих чинників є те, що вони мають державно-правовий характер, і лише інфляція має переважно економічну природу.
Третім елементом у запропонованій структурі грошової системи України є види державних грошових знаків. Готівка є найбільш простим і сприйнятним елементом грошової системи. До того ж вона одночасно є найдавнішим із них, оскільки, виникну нши, натуральні форми грошей мали вираз саме грошових инаків. Значення готівкових коштів на сучасному етапі розвитку економічних відносин пов'язано з тим тривалим періодом, коли саме вони були єдиною грошовою формою. Незважаючи на стрімкий розвиток і вдосконалення системи безготівкових розрахунків, грошові знаки не втрачають власної актуальності, виконують усі грошові функції, залишаючись найліквіднішою формою грошей і важливим складником національних грошових систем.
И Україні види державних грошових знаків мають подвійне законодавче закріплення: по-перше, в ч. 2 ст. 34 Закону „Про Національний банк України» встановлено, що «готівка знаходиться в обігу у вигляді грошових знаків банкнот (паперових) і монет (металевих)»; по-друге, в п. 3.2 ст. З Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» передбачено, що «грошові знаки випускаються у формі банкнот і
монет, що мають зазначену на них номінальну вартість». Це означає, що законодавцем встановлено вичерпний перелік державних грошових знаків, які можуть перебувати в обігу на території України. Будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, випущені не Національним банком України й виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті визначено в ст. 1 Закону «Про Національний банк України» як грошові сурогати.
З урахуванням того, що вищевказаними законодавчими нормами передбачено функціонування в грошовому обігу в Україні лише двох визначених видів грошових знаків, вважаємо, що потрібно внести зміни до визначення терміна «валюта України» в ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», оскільки на сьогодні до змісту цього терміна включено грошові знаки у вигляді казначейських білетів.
Казначейські білети перебували в грошовому обігу на території СРСР після проведення грошової реформи 1960 року. Статус казначейських білетів мали грошові знаки номіналом 1, 3 і 5 карбованців. Інші паперові грошові знаки номіналом 10, 25, 50 і 100 карбованців мали статус білетів Державного банку СРСР. Між банкнотами та казначейськими білетами існувала формальна відмінність. Вона полягала в різному порядку їхнього забезпечення. Білети Держбанку СРСР забезпечувалися золотом, іншими дорогоцінними металами та іншими активами Держбанку СРСР, а казначейські білети забезпечувалися всім надбанням Союзу РСР.
Відповідно до ч. З ст. 34 Закону «Про Національний банк України», банкноти й монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку України й забезпечуються всіма його активами. У цьому формулюванні слід вирізнити два конститутивних елементи, що визначають правову природу вітчизняної готівки: банкноти й монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку України, а також порядок їхнього забезпечення.
Банкноти й монети, якщо виходити з визначення ст. 35 Закону «Про Національний банк України», мають однакову правову природу, оскільки вони є єдиним законним платіжним
засобом на території України, їх приймають усі фізичні та юридичні особи без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви й для переказів.
Між банкнотами і монетами немає суто юридичних відмінностей. Про це свідчить застосування єднального сполучника «і» при викладенні норм, що визначають статус цих грошових ;шаків. Відмінність між ними полягає лише в різних фізичних нластивостях: банкноти це паперові грошові знаки, а монети металеві.
Про банкноту як про зобов'язання емісійного банку можна говорити лише тоді, коли є двобічний цивільно-правовий зв'язок між суб'єктами такого зобов'язання. Такий зв'язок наявний лише за умови вільного розміну банківських білетів на дорогоцінний метал. Законодавче положення про визнання банкнот і монет безумовними зобов'язаннями Національного банку України та їхнє забезпечення всіма його активами слід розглядати не з цивільно-правового погляду, а саме з точки яору реалізації покладеної на Національний банк України конституційної функції забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Крім вищевказаних елементів у структурі грошової системи глід виокремити Національний банк України, який є емісійним центром та спеціальним органом, що здійснює регулювання Грошового обороту в Україні, а також дві підсистеми: готівкового обігу та безготівкового обороту.
§ 2* Поняття та зміст грошового обороту
Грошовий оборот як правова категорія є врегульованою правими ми нормами сукупністю суспільних відносин, у межах яких відбувається безперервний процес руху грошей у готівковій і безготівковій формах.
Запропоноване визначення категорії «грошовий оборот» передбачає потребу аналізу його змісту й структури. Розглядаючи специфіку руху грошей на різних стадіях суспільного відтворення й у різних формах, слід відзначити його основну особ-ЛИик'ть єдність грошового обороту. Безумовно, це не означає, Що принципові особливості руху грошей у готівковій і безготівковій формах відходять на другий план. Єдність грошового обороту маємо розглядати як одну з основних методологічних засад і економічного, і правового дослідження цього суспільного явища.
З урахуванням економічних особливостей руху грошових коштів слід визначити зміст грошового обороту як правової категорії. Основним елементом цієї категорії є суспільні відносини між учасниками грошового обороту з природою руху грошових коштів у готівковій і безготівковій формах.
При визначенні структури грошового обороту слід виділити основні критерії. Такими взаємопов'язаними критеріями є юридичні особливості правовідносин, об'єктом яких виступають гроші, а також сфера реалізації цих правовідносин.
Один з секторів грошового обороту горизонтальний. Його складають обмінні відносини в сфері господарської діяльності під час здійснення товарно-грошових і нетоварних операцій. Рівність суб'єктів цих відносин є специфічною ознакою горизонтального сектору грошового обороту. За юридичною характеристикою ці відносини диспозитивні, оскільки виникають відповідно до волевиявлення суб'єктів.
Інший сектор включає сукупність відносин, що опосередковують безеквівалентний і безповоротний рух грошей. Цей сектор можна назвати бюджетно-податковим, одним із суб'єктів правовідносин у якому обов'язково виступає держава в особі вповноваженого органу. Ці правовідносини характеризують як відносини «влади-підпорядкування» й виникають у зв'язку з виконанням одним з суб'єктів обов'язку, встановленого в імперативних правових нормах. Наприклад, виконання податкового обов'язку обумовлює безеквівалентний і безповоротний рух грошових коштів від платника податків до відповідного бюджету чи державного цільового фонду. В самому понятті податку закладено ознаки, ідентичні особливостям цього сектора грошового обороту. Рух грошових коштів у процесі бюджетного фінансування також позбавлено ознаки еквівалентності й пово-ротності. Особливості бюджетно-податкового сектора грошового обороту зумовлює сфера його реалізації фінансова діяльність держави.
Значну частину відносин у структурі грошового обороту становлять розрахункові відносини, тобто відносини, що виникають між їхніми учасниками з приводу передачі (перерахування) певних грошових сум. Визначення термінів «безготівкові розрахунки» й «готівкові розрахунки» міститься в нормативно-правових актах Національного банку України.
Наприклад, Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 24 січня 2004 року №22*, нстановлено, що «безготівкові розрахунки це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки про-иодить банк на підставі розрахункових документів на паперових носіях або в електронному вигляді»2. Слід звернути увагу на те, що в Інструкції про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, яку затверджено постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 року №693, розкрито зміст терміну «готівкові розрахунки» це «платежі готівкою підприємств, підприємців і фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) й за операціями, які безпосередньо не пов'язано з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна». Поряд із цим терміном визначено зміст терміну «готівковий обіг» як «обіг у готівковій формі законних платіжних засобів (банкнот і розмінної монети), які обслуговують потреби економіки країни».
Таким чином, розрахункові правовідносини виникають щоразу, коли закон чи договір встановлює обов'язок конкретного суб'єкта щодо здійснення грошового платежу. Такий обов'язок може виникати на підставі: а) закону (сплата податків, зборів, інших обов'язкових платежів); 6) рішення державного органу (наприклад, стягнення адміністративного штрафу, нені в зв'язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов'я-зшіня); в) договору (перерахування грошової суми контрагенту п цивільно-правових зобов'язаннях або виплата заробітної
плати працівнику відповідно до умов трудового договору) Разом з тим, підставою для виникнення розрахункових правовідносин може бути й волевиявлення одного з суб'єктів, спрямоване на перерахування певної грошової суми на користь іншого суб'єкта.
Розрахункові відносини охоплюють як готівкову, так і безготівкову сферу грошового обороту. Підтвердженням цього може бути конструкція розрахункового правовідношення, яку наведено в п. 2.7 Положення про ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 року №72*: «Розрахунки готівкою фізичних осіб з підприємствами за придбані товари (виконані роботи, надані послуги) можуть також проводитися через установи банків у порядку, визначеному Інструкцією з організації емісійно-касової роботи в установах банків. Зазначені розрахунки здійснюють без надходження коштів до каси підприємства й відображення цієї операції в касовій книзі, а проводяться фізичними особами шляхом унесення готівки на внутрішні банківські рахунки й подальшого перерахування установою банку цих коштів на поточні рахунки підприємств та є для фізичних осіб (платників коштів) готівковими, а для підприємців (одержувачів коштів) безготівковими». Таким чином, розглядаючи розрахункові правовідносини, слід відзначити, що ці правовідносини виникають не тільки під час здійснення безготівкових розрахунків. Визначальним моментом для констатації розрахункового правовідношення є наявність зв'язку між його суб'єктами платником і отримувачем із приводу перерахування визначеної грошової суми. Наявність у суб'єктному складі цього правовідношення установи банку слід розглядати як специфічну ознаку системи безготівкових розрахунків як підсистеми розрахункових правовідносин.
Готівковий обіг не можна зводити лише до готівкових розрахунків. Якщо виходити з поняття готівкового обігу, наведеного в Інструкції про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, то це обіг у готівковій формі законних платіжних засобів (банкнот і розмінної монети), які обслуговують потреби економіки країни. Отже, обсяг поняття «готівковий обіг» включає відносини, які безпосередньо не пов'язано із здійсненням готівкових розрахунків. Наприклад, виготовлення, інкасація, перевезення, зберігання грошових знаків передбачає їхній рух, але за цього готівка не виконує функції засобу платежу, а тому ці відносини не є розрахунковими.
§ 3* Правове регулювання готівкового обігу
Однією з найважливіших функцій Національного банку України є монопольне здійснення емісії національної валюти України й організація її обігу. Конституційною нормою (ст. 99) закріплено, що грошовою одиницею України є гривня. Відпо-нідно до п. 3.1 ст. З Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 року1 гроші в Україні існують в готівковій формі (формі грошових знаків) або в безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Грошові знаки перебувають у обігу в вигляді банкнот (паперових) і монет (металевих). Гривня (банкноти й монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, її приймають усі фізичні та юридичні особи без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви й для переказів.
Правове положення державних грошових знаків визначають їхні публічно-правові характеристики:
їх виражено в грошовій одиниці України;
банкноти й монети мають статус єдиного законного пла тіжного засобу на території України;
виключне право їхньої емісії належить єдиному держав ному емісійному центру Національному банку України;
вони є безумовними зобов'язаннями Національного бан ку України й забезпечуються всіма його активами.
Спеціальним державним органом, який здійснює управління грошовим обігом є Національний банк України. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про Національний банк України» під 20 травня 1999 року2 для забезпечення організації готівкового обігу Національний банк України здійснює:
виготовлення та зберігання банкнот і монет;
створення резервних фондів банкнот і монет;
встановлення номіналів, систем захисту, платіжних оз нак і дизайну грошових знаків;
встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;
встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переве зення, вилучення й інкасації готівки;
визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств і організацій;
7) визначення вимог щодо технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ.
У контексті розгляду правової природи банкнот і монет, вітчизняних банкнот і монет слід звернути увагу на таку важливу їхню характеристику, як платіжність. Цю характеристику зумовлено тим, що грошові знаки поєднують у собі грошову одиницю та матеріальний носій (паперовий або металевий). Єдність цих складників означає, що кожен із них безпосередньо впливає на правове положення банкнот і монет.
Відповідно до Правил визначення платіжності банкнот і монет Національного банку України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 31 березня 1999 року №152і, банкноти та монети, що перебувають у обігу й виготовлені на замовлення Національного банку України, залежно від зовнішнього вигляду внаслідок зношення можуть бути платіжними (придатними та непридатними до обігу) і неплатіжними.
Платіжними є введені в обіг Національним банком України, як законний засіб платежу на території України, банкноти й монети, що за ознаками платіжності повністю відповідають затвердженому зразку, а також за критеріями зношення, пошкоджень і дефектів відповідають установленим вимогам.
Залежно від зовнішнього вигляду та ступеня зношення платіжні банкноти (монети) поділяють на придатні й непридатні до обігу. Придатні це такі банкноти й монети, що за ознаками платіжності та дизайном повністю відповідають установленим Національним банком України зразкам, не мають пошкоджень, забруднень і зберегли естетичний зовнішній вигляд.Непридатні до обігу банкноти й монети це такі, що в процесі використання набули нижченаведених ознак зношення й пошкодження та з дефектами виробника. Відповідно до п. 1.2 Правил визначення платіжності банкнот і монет Національного банку України установам банків заборонено видавати клієнтам (юридичним і фізичним особам) непридатні до обігу банкноти й монети, а згідно з п. 1.3 цих Правил «установи банків повинні обмінювати непридатні на придатні до обігу банкноти й монети за таких умов: якщо не виникає сумніву в їх справжності та номіналі; та якщо відсутня частина банкноти не може бути прийнята до обміну».
Неплатіжними згідно з ч. 2 Правил визначення платіжності банкнот і монет Національного банку України є банкноти й монети, вилучені Національним банком України з обігу, та ті, що не підпадають під визначення платіжних, включаючи банкноти, від яких залишилося менше 55% початкової площі, фальшиві й перероблені. Ключовою особливістю неплатіжних банкнот і монет є те, що їх не приймає до платежів жодне підприємство, установа або організація, а обмінюють установи банків па придатні до обігу банкноти й монети.
Отже, платіжність як характеристика фізичного стану матеріального носія грошового знаку безпосередньо впливає на потенційну реалізацію банкнотами й монетами в сфері готівкового обігу їхнього законодавчо встановленого статусу єдиного законного платіжного засобу на території України.
1 § 4. Правове регулювання
безготівкових розрахунків
Принциповою особливістю безготівкових розрахунків (на підміну від готівкових) є те, що обов'язковим учасником цих розрахункових відносин виступає банк (або кілька банківських установ). Безготівкові розрахункові відносини є самостійними грошовими відносинами за двома підставами: по-перше, до розрахунків залучають банк, внаслідок чого не збігаються суб'єкти основних економічних відносин і суб'єкти, що беруть участь у розрахунках; по-друге, оскільки грошові відносини як допоміжну й складову функції основних економічних відносин відокремлено від них за допомогою спеціальної правової регламентації1 .
Відповідно до ст. 40 Закону «Про Національний банк України» Національний банк встановлює правила, форми й стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб у економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів і готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій і розрахунків за допомогою електронних документів. Національний банк забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанківських розрахунків через безпосередні кореспондентські відносини комерційних банків і через їхні власні розрахункові системи.
Учасники безготівкових розрахунків відкривають у будь-яких банках України за власним вибором і за згодою цих банків рахунки, передбачені Інструкцією про порядок відкриття та використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, яку затверджено постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 2003 року2.
Для відкриття поточного рахунку юридичні особи надають установам банків такі документи: 1) заяву на відкриття рахунку встановленого зразка. Заяву підписує керівник і головний бухгалтер підприємства (за відсутності в штаті головного бухгалтера заяву підписує тільки керівник); 2) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, іншому органі, вповноваженому здійснювати державну реєстрацію, що засвідчено нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію; 3) копію належним чином зареєстрованого установчого документа, засвідчену нотарільно або реєструючим органом; 4) копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену належним чином; 5) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, засвідчену податковим органом, нотаріально або вповноваженим працівником банку; 6) картку із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчену нотаріально або організацією, якій клієнт адміністративно підпорядкований. До картки включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до законодавства України або установчих документів юридичної особи надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів.
Юридичні особи, які використовують найману працю і відповідно до законодавства України є платниками страхових внесків, додатково до вищезазначеного переліку документів мають подати копії документів, що підтверджують реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду України та у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, засвідчені належним чином.
Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті встановлює, що під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.
Як уже було зазначено вище, грошовий оборот має певну структуру, залежно від юридичних особливостей відповідних правовідносин, а також сфери їхньої реалізації. Слід звернути увагу на особливості участі банківських установ у відносинах, пов'язаних із рухом грошових коштів у процесі формування державних грошових фондів.
За сплати податків і зборів у безготівковому порядку платник податків надсилає до установи банку платіжну вимогу на суму відповідного обов'язкового платежу. За наявності своєчасного виконання платником податків податкового обов'язку може виникнути ситуація, коли фактичне надходження сплачених коштів до відповідного бюджету або державного цільового фонду відбувається після закінчення встановленого законодавством терміну сплати цих платежів.
Відповідно до п. 16.5.1 ст. 16 Закону України «Про порядок Погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» за порушення строків перерахування податків, зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів або державних цільових фондів, встановлених Законом України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, в установлених законом розмірах, і штрафні санкції, а також несе іншу відповідальність, встановлену Законом «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» за порушення порядку своєчасного й повного внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду. А платника податків звільняють від відповідальності за несвоєчасне або неповне перерахування таких платежів до бюджетів і державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню та штрафні санкції.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Поняття та структура грошової системи України.
Правова природа грошового обороту.
Правове регулювання готівкового обігу.
Правове регулювання безготівкових розрахунків.
Глава 14
ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ОСНОВИ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
§ 1* Банківська система України
Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року1 (ч. 1 ст. 4) структура вітчизняної банківської системи включає Національний банк України та інші банки, що створено й діють на території України. Характер відносин між центральним банком держави та іншими банками дозволяє зробити висновок щодо дворівневої структури банківської системи. Верхній рівень становить Національний банк України, який виступає особливим центральним органом державного управління та в процесі реалізації власних функцій .ідійснює владні повноваження з метою утримання стабільності банківської системи. Нижній рівень складають усі інші банки, що здійснюють власну діяльність на території України. Дворівнева структура банківської системи передбачає особливі форми відносин представників цих рівнів, особливості яких зумовлюють використання різних методів правового регулювання.
Природно, що системоутворюючим елементом банківської системи є банк. Визначення цього поняття наведено законодавцем у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»: «банк юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб». Саме таке ни значення поняття «банк» зумовлено підходом законодавця до визначення змісту іншої фундаментальної категорії банківської діяльності2. Запропоноване нормативне визначення категорії «банківська діяльність» фактично зводить її зміст лише до трьох банківських операцій, які банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії. Але, безсумнівно, зміст указаної категорії набагато ширший, оскільки: по-перше, надаючи клієнтам банківські послуги, банки здійснюють значно більшу кількість банківських операцій, перелік яких наведено в ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; по-друге, під час здійснення власної діяльності банки вступають не лише в приватно-правові відносини з клієнтами з метою надання їм банківських послуг, але й стають учасниками широкого кола правовідносин, які виникають у процесі державного регулювання банківської діяльності та які регулюють імперативним методом. Багатоаспектність державного регулювання діяльності банків, використання різних форм (адміністративного та індикативного регулювання), застосування Національним банком України до банків заходів впливу в разі порушення ними банківського законодавства все це свідчить про те, що банківська діяльність як складний об'єкт правового впливу передбачає формування засад публічно-правового регулювання1. Саме публічно-правові відносини за участю банківських установ є предметом регулювання відповідного фінансово-правового інституту.
Нижній рівень банківської системи України складають універсальні та спеціалізовані банки. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). До компетенції банків належить визначення напрямів своєї діяльності та вибір спеціалізації за окремими видами операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку в випадку, якщо більше 50% його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку в випадку, якщо більше 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб. Національний банк України здійснює регулюнання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Законом України «Про банки і банківську діяльність» встановлено вичерпний перелік організаційно-правових форм банків. Н Україні банки створюють у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
Певна специфіка притаманна державним і кооперативним банкам. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державний банк це банк, 100% статутного капіталу якого належить державі. Державний банк засновують за рішенням Кабінету Міністрів України. Разом з тим у законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачено витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з при-иоду наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку затверджують за постановою Кабінету Міністрів України. Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку. В разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.
Кооперативні банки створюють за принципом територіаль-иості й поділяють на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (в межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їхню кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняють шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.
Учасниками центрального є місцеві кооперативні банки. До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.
Окремою ланкою банківської системи України є банківські об'єднання. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.
Банківське об'єднання створюють за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання.
Банківська корпорація це юридична особа (банк), засновниками й акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківську корпорацію створюють із метою концентрації капіталів банків учасників корпорації, підвищення їхньої загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їхньою діяльністю. Банки, що ввійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій і забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; операції на ринках грошей і капіталів; встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); моніторинг кредитних ризиків; розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій і внутрішньої звітності; формування зовнішньої звітності; внутрішній аудит. Банки, що ввійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їхніми статутами та статутом банківської корпорації.
Банківська холдингова група це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50%
акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. Банківські холдингові групи дозволено створювати лише за умови, що угода про їхнє створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-членів, а також створення системи управління спільною діяльністю. Банківській нагляд за діяльністю банкірської холдингової групи здійснюють на індивідуальній та консолідованій основі.
Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, до того ж серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року1 фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг і яку внесено до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Материнській компанії має належати більше 50% акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової Групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи чі/іповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого вне-
іу и капітал кожного з них, якщо інше не передбачено зако-
'»м або угодою між ними.
§ 2* Правовий статус Національного банку України
Верхній рівень банківської системи України представлено єдиним органом Національним банком України. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року1 (далі Закон про НБУ) Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції і повноваження якого визначено Конституцією України2, цим Законом та іншими законами України.
Центральний банк у будь-якій державі є особливим органом. Це зумовлено його спеціальним правовим статусом, який передбачає покладення на нього низки особливих функцій, що має здійснювати лише одна інституція банківської системи саме центральний банк держави. До таких функцій належать: забезпечення стабільності національної грошової одиниці, проведення грошово-кредитної політики, емісія грошей і організація їхнього обігу, організація системи рефінансування комерційних банків, банківське регулювання та банківський нагляд тощо.
Найважливішою функцією центральних банків є забезпечення стабільності національної валюти. Про це свідчить ст. 99 Конституції України: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави Національного банку України». Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України й саме тому особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію центральним банком його основної та інших функцій.
Правовий статус центрального банку як системна категорія поряд із функціональною характеристикою включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб'єкта права в питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, становлять його компетенцію3.
Визначальним елементом правового статусу Національного банку України є положення, закріплене в ст. 2 Закону про ІІБУ: Національний банк України є особливим центральним органом державного управління. Використання законодавцем терміну «особливий центральний орган державного управління» під час характеристики Національного банку України є універсальним підходом за двома підставами1.
По-перше, вказане законодавче визначення відзначає державно-управлінську природу діяльності Національного банку України в процесі реалізації покладених на нього функцій. І Іаціональний банк активно бере участь у державному управлінні економікою в Україні шляхом проведення грошово-кредитної політики, а також здійснює спеціальні управлінські заходи в формі адміністративного та індикативного регулювання банківської діяльності.
По-друге, в такий спосіб відзначено принципову особливість правового статусу вітчизняного центрального банку. З урахуванням положення ст. б Конституції України щодо здійснення державної влади в України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Національний банк України не входить до жодної з гілок влади, що виступає важливою гарантією його незалежності від органів державної влади. Незалежність Національного банку від органів державної влади слід вважати основним принципом його діяльності. Важливе значення цього принципу доведено практикою законодавчого закріплення статусу центрального банку в інших країнах. Відповідно до ч. 2 ст. 75 Конституції Російської Федерації «защита и обеспечение устойчивости рубля основная функция Центрального банка Российской Федерации, которую он осуществляет независимо от других органов государственной власти»2. На основі тлумачення цієї конституційної норми російські фахівці Г. А. Тосунян і О. Ю. Вікулін зазначають, що Банк Росії це самостійна ланка єдиної системи державної влади Російської Федерації. До того ж вони дійшли висновку щодо можливості включення в єдину систему державної влади федеральних органів державної влади, які не є органами законодавчої, виконавчої чи судової влади, та стверджують, що наявність четвертої «грошової влади» це не тільки реальність, властива Російській Федерації, але й невід'ємна риса європейської теорії і практики державного будівництва1. За такого підходу порушується конституційний принцип поділу влади, а також змішується чинна система державної влади та система державного управління.
Принцип незалежності центрального банку спрямовано на забезпечення ефективної реалізації його основної функції. Відомий польський економіст М. Дембровський зауважує, що для виконання своєї основної місії у сфері грошової політики центральний банк має бути повністю незалежним як від законодавчої, так і від виконавчої влади. Захист органу, відповідального за грошову політику, від політичного циклу й політичної нестабільності досягається саме його незалежністю2.
Зміст принципу незалежності Національного банку України розкривається шляхом аналізу інституційного та бюджетного аспектів.
Провідна ідея інституційної незалежності полягає в забезпеченні режиму невтручання в діяльність центрального банку з боку органів державної влади. Однак, як слушно стверджує А. О. Сел Іванов, незалежність центрального банку не слід зводити до статусної незалежності серед інших суб'єктів управління економічними процесами, адже саме національний банк здатний бути єдиним емісійним центром і відповідати за управління всією грошово-кредитною системою3. За таких умов особливого значення набуває розробка механізму взаємодії Національного банку України з вищими органами державної влади, оскільки він не може залишатися самоізольованим від інших суб'єктів економічної політики держави. Саме тому переконлипо виглядає пропозиція А. С. Гальчинського щодо потреби побудови стосунків між законодавчими органами, урядом і Національним банком не на ієрархічній структурі, а на принципах рівноправного партнерства1.
Зміст інституційної незалежності Національного банку України розкривається через механізм його відносин із парламентом, урядом і главою держави Президентом України. Особливості форм цих взаємовідносин закріплено в розділі IX Закону про НБУ.
Відповідно до ст. 51 цього Закону Національний банк підзвітний главі держави та Верховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень. Підзвітність означає:
1) призначення на посаду та звільнення з посади Голови І Іаціонального банку України Верховною Радою України за поданням Президента України;
призначення та звільнення Президентом України полови ми складу Ради Національного банку України;
призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банку України;
А) доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність Національного банку;
5) надання Президенту України та Верховній Раді України двічі т рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.
Світова практика побудови відносин між центральним банком і парламентом свідчить про різні форми парламентського контролю за діяльністю центрального банку. Форма правління Фінляндії визначає, що Фінляндський банк працює під гарантією Едускунти та перебуває в її віданні, а його діяльність контролюють уповноважені, яких обирає Едускунта. В швецькій конституції (гл. 9, § 12) встановлено, що Ріксбанк є органом ИІд;шітним Ріксдагу парламенту Швеції2.
Особливості взаємовідносин Національного банку України і Кабінетом Міністрів України викладено в ст. 52 Закону про НБУ, яка закріплює такі їхні форми:
Національний банк і Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки й здійснення загальнодержавної програми економічного й соціального розвитку;
Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів;
Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу;
Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України;
Голова Національного банку або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу.
Другим аспектом принципу незалежності Національного банку України є бюджетна незалежність, зміст якої включає декілька елементів: по-перше, це умови та порядок участі центрального банку в фінансуванні бюджетних видатків, зокрема, дефіциту державного бюджету; по-друге, порядок перерахування прибутку банку до Державного бюджету.
Відповідно до ст. 54 Закону про НБУ Національному банку заборонено надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Наявність цієї норми в указаному Законі відповідає тенденціям світової практики законодавчого регулювання відносин центрального банку й уряду з приводу залучення коштів Центробанку для фінансування бюджетних видатків. Пряме кредитування уряду центральним банком з метою фінансування бюджетного дефіциту становить реальну загрозу як для монетарної стабільності, так і для фінансової безпеки держави в цілому1. Заборона кредитувати одна з основних вимог нормативно-правової конвергенції до країн-кандидатів щодо вступу
в Європейський Союз. У порядку виключення, законами про центральні банки окремих держав центробанкам дозволено надавати короткострокові кредити лише з метою касового обслуговування бюджету, обмежуючи розмір кредитів певним розміром його дохідної частини. Такий підхід дозволяє центральному банку гнучкіше формувати свої відносини з урядом. З одного боку, не порушено принцип політичної недоторканості Центробанку, а з іншого, є коректним, з правового погляду, інструментом підтримки державної економічної політики, якщо це не загрожує грошовій стабільності1.
Інше законодавче обмеження щодо фінансування Національним банком України дефіциту Державного бюджету передбачено в ч. 6 ст. 15 Бюджетного кодексу України: «емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України». Позбавлення уряду необмеженої емісійної влади та протиставлення їй представництва фінансових інтересів країни це положення на початку XX століття Л. М. Яснопольський розглядав як фінансову конституцію2.
Фінансування бюджетних видатків можуть здійснювати з никористанням інструментів фондового ринку, шляхом придбання центральним банком державних цінних паперів. Національний банк України згідно із Законом про НБУ (п. З ст. 42) має право купувати та продавати на вторинному ринку цінні напери в порядку, передбаченому законодавством України. Але ця норма не забороняє Національному банку придбання державних цінних паперів під час їхнього первинного розміщення, що за певних умов може становити загрозу монетарній стабільності у випадку, якщо в такий спосіб центральний банк фактично буде кредитувати уряд у значних розмірах. Саме тому Бюджетний кодекс Російської Федерації містить норму щодо неможливості придбання Банком Росії боргових зобов'язань Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утворень під час їхнього первинного розміщення з метою використання їх як джерела фінансування дефіциту бюджету1.
Другий елемент бюджетної незалежності Національного банку України визначено порядком перерахування частки його прибутку до Державного бюджету України.
Відповідно до ч. З ст. 5 Закону про НБУ Національний банк за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету. Таким чином, підставою перерахування Національним банком суми перевищення доходів над витратами є фактичний склад: а) наявність дефіциту Державного бюджету України згідно з відповідним законом; б) перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами Національного банку за попередній ніж звітний бюджетний рік, що затверджує Рада Національного банку України.
§ 3. Банківське регулювання й банківський нагляд
Специфічними формами управління банківською системою є банківське регулювання й банківський нагляд. Згідно із Законом про НБУ (п. 8 ст. 7) однією з функцій Національного банку України є здійснення банківського регулювання та нагляду. Порядок здійснення банківського регулювання та нагляду регулює розділ X Закону про НБУ, розділ IV Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також інші нормативно-правові акти Національного банку України.
Відповідно до ст. 1 Закону про НБУ «банківське регулювання одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за
порушення банківського законодавства». Зміст поняття «банківське регулювання» включає в себе більш вузьке за змістом поняття «банківський нагляд».
Основною метою банківського регулювання та нагляду є безпека й фінансова стабільність банківської системи, захист Інтересів вкладників і кредиторів. Метою банківського регулювання є:
забезпечення дотримання державних, суспільних і приватних інтересів у процесі підприємницької діяльності кредитних організацій;
забезпечення безперервного грошового обігу, ефективності платежів і міжбанківських розрахунків між суб'єктами економічного обороту, безперебійного функціонування платіжно-розрахункової системи в межах банківської системи1.
Банківське регулювання в Україні здійснює Національний банк України, адже саме цей державний орган наділено спеціальною компетенцією в сфері управління банківською системою. Законодавство визначає форми банківського регулювання. Відповідно до ст. 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державне регулювання діяльності банків ;ідійснює Національний банк України в таких формах:
I. Адміністративне регулювання:
реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності;
встановлення вимог і обмежень щодо діяльності банків;
застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
нагляд за діяльністю банків;
надання рекомендацій щодо діяльності банків.
II. Індикативне регулювання:
встановлення обов'язкових економічних нормативів;
визначення норм обов'язкових резервів для банків;
встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
визначення процентної політики;
рефінансування банків;
кореспондентських відносин;
управління золотовалютними резервами, включаючи ва лютні інтервенції;
операції з цінними паперами на відкритому ринку;
імпорту й експорту капіталу.
Сукупність форм банківського регулювання спрямовано на створення єдиних державних стандартів банківської діяльності в Україні, що дозволяє забезпечувати рівні умови під час здійснення діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ і стабільність банківської системи України. ^ Банківський нагляд законодавець визначає (ст. 1 Закону ?про НБУ) як систему контролю й активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання в процесі їхньої діяльності законодавства України й установлених нормативів, із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.
Сферою наглядової діяльності Національного банку України фактично є нижній рівень банківської системи. Нагляд поширено на всі банки, їхні підрозділи, афілійованих і споріднених осіб на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних і фізичних осіб у частині дотримання Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо здійснення банківської діяльності.
Під час здійснення банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їхніх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.
Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній і консолідованій основі та застосовує заходи впливу за порушення законодавства щодо банківської діяльності.
Відповідно до ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України
або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно до вчиненого порушення має право застосувати заходи впливу, до яких належать:
письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття потрібних заходів для виправлення ситуації, зменшен ня невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано ви соких процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;
скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття про грами фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;
укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усу нення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
видання розпорядження щодо:
а) зупинення виплати дивідендів або розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
б) встановлення для банків підвищених економічних норма тивів;
в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окре мих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ри зику;
д) заборони надавати бланкові кредити; є) накладення штрафів на:
керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
банки відповідно до Положення про порядок накладення адміністративних штрафів, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2001 року №563*, иле в сумі не більше ніж один відсоток від суми зареєстрованого статутного фонду;
є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику Істотної частки в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого порушення ним вимог Закону «Про банки і банківську діяльність» або нормативно-правових актів Національного банку України;
ж) тимчасової, до усунення порушення, відсторонення поса дової особи банку в разі грубого порушення нею вимог Закону «Про банки і банківську діяльність» або нормативно-правових актів Національного банку України;
з) реорганізації банку;
и) призначення тимчасової адміністрації.
Виключним заходом впливу є відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку. Основою застосування цього заходу впливу є порушення Закону «Про банки і банківську діяльність» чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання ознак неплатоспроможності.
Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 369і (п. 1.3), передбачено, що для ведення щоденного контролю за діяльністю банків і виконанням ними вимог Національного банку України щодо усунення допущених порушень може бути встановлено особливиїі режим контролю за їхньою діяльністю, що є додатковим інструментом банківського нагляду, який здебільшого використовують разом із заходами впливу в разі виникнення в банку неке-рованої ситуації. Рішення про встановлення особливого режиму контролю приймає Комісія Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків або заступник Голови Національного банку України (куратор служби банківського нагляду), або у виняткових випадках на строк до одного місяця для подальшого розв'язання питання щодо діяльності банку Комісія при територіальному управлінні Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків з повідомленням про це Генерального департаменту банківського нагляду Національного банку України протягом трьох робочих днів.
Заходи впливу застосовує Національний банк України на підставі: а) результатів інспекційних (планових і позапланових) перевірок діяльності банків чи їхніх філій; 6) результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо; в) результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, вповноваженими відповідно до чинного законодавства на їхнє здійснення.
Вибір заходів впливу, які мають бути адекватними вчиненому порушенню банківського законодавства, має здійснюватися з урахуванням характеру допущених банком порушень; причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу; розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників.
У разі виконання банком прийнятих зобов'язань і покращення показників діяльності Національний банк України може достроково відмінити застосовані заходи впливу на визначений строк (частково або зовсім).
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
/. Поняття та зміст банківської системи України.
Правовий статус Національного банку України.
Банківське регулювання в Україні: поняття й форми.
Правове регулювання банківського нагляду.
Глава 15
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН
§ !
· Поняття валюти та валютних цінностей
Нормативне визначення змісту понять «валюта» та «валютні цінності» має безпосереднє значення в процесі організації системи валютного регулювання й валютного контролю в державі, адже саме через указані поняття законодавець визначає перелік валютних операцій, порядок проведення яких регламентовано нормативно-правовими актами валютного законодавства.
Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року1 поняття «валютні цінності» включає такі елементи:
валюта України грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів2, монет і в інших формах, що перебувають у обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучають з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають у обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових установах;
платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у 1 валюті України;
іноземна валюта іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають у обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної держави, , а також вилучені з обігу або такі, що вилучають з нього, але і
підлягають обмінові на грошові знаки, які знаходяться у обігу, кошти в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносять до банківських та інших кредитно-фінансо-них установ за межами України;
платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;
банківські метали золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
У системі валютних цінностей особливий статус має валюта України. Законом України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що «гривня як грошова одиниця (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами 6е:» будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів».
Важливою характеристикою національних валют є поняття коннертованості. В загальному вигляді конвертованість валюти ткшачають регламентованим внутрішньодержавним законодав-гтном і міжнародно-правовими актами, порядком обміну національної валюти на іноземну. Основу конвертованості складає постійний взаємозв'язок грошового обігу країни з грошовим обігом інших країн через механізм валютного ринку й валютного курсу1.
Залежно від обсягу обмежень на обмін валюти, слід виокре-іити три типи конвертованості:
І) конвертованість за поточними операціями їй при-ммаїша відсутність валютних обмежень за поточними операціями;
конвертованість за операціями, пов'язаними з рухом капі талу, означає відсутність обмежень під час здійснення відпові дної групи валютних операцій, визначених національним ва лютним законодавством;
повна конвертованість валюти передбачає відсутність будь- яких обмежень під час здійснення валютних операцій як рези дентами, так і нерезидентами окремої держави.
Повністю конвертованою валютою є валюта, яка відповідає вимогам внутрішньої та зовнішньої конвертованості. Внутрішня конвертованість означає, що кожний громадянин цієї країни, який має платіжні засоби в національній валюті, має право без обмежень і перешкод переказувати їх за кордон або вільно обмінювати на іноземні платіжні засоби згідно зі встановленим обмінним курсом. Зовнішня конвертованість передбачає право іноземного суб'єкта без обмежень розпоряджатися національними платіжними засобами і насамперед обмінювати їх на іноземні платіжні засоби за встановленим курсом1.
За ступенем конвертованості національні валюти поділяють на вільно конвертовані, частково конвертовані та неконверто- вані. В основі цієї класифікації лежить наявність або відсутність валютних обмежень, що зумовлює відповідну сферу викорис тання конкретної валюти. Відповідно до Класифікатора іно земних валют, затвердженого постановою Правління Національ ного банку України від 4 лютого 1998 року №342, вільно кон вертовані валюти поділяють на дві групи. До першої групи належать валюти, які широко використовують для здійснення платежів за міжнародними операціями та продають на голов них валютних ринках світу. Другу групу складають валюти, які широко не використовують для здійснення платежів за міжна родними операціями й не продають на основних валютних рин ках світу. у
Неконвертованими є валюти країн, у яких за всіма видами валютних операцій наявні валютні обмеження. Такі валюти перебувають у обігу лише в одній країні. Неконвертованими є валюти держав, які не ратифікували VIII Договору про Міжнародний валютний фонд, яким передбачено незастосування обмежень за платежами та переказами за поточними міжнародними угодами, а також відмову від будь-яких дискримінаційних заходів або практики множинності валютних курсів.
Особливе місце в класифікації валют займають резервні ва-іюти. Резервними є валюти держав, у яких центральні банки штих країн і міжнародні фінансові інститути формують власні на лютні резерви. Такими валютами є валюти економічно найрозвиненіших країн: долар США, британський фунт стерлінгів, швейцарський франк, колективна валюта держав Європейської валютної системи евро.
§ 2* Зміст валютного регулювання
Формою реалізації валютної політики держави є валютне регулювання. Під валютним регулюванням слід розуміти спеціальний правовий режим реалізації валютних відносин, який передбачає комплекс заходів, що здійснюють уповноважені державні органи, спрямованих на організацію функціонування внутрішнього валютного ринку в державі та визначення порядку проведення валютних операцій.
Залежно від сфери здійснення слід вирізняти два рівня валютного регулювання: міжнародне та внутрішньодержавне. Міжнародне валютне регулювання здійснюють міжнародні фінансово-кредитні організації (здебільшого Міжнародний ва-Лютний фонд) із метою створення єдиного валютного простору, Що забезпечує вільний обмін товарами та послугами в світово-Иу економічному просторі. Метою міжнародного валютного (Нчулювання є стимулювання валютної стабільності, забезпечений механізму валютного регулювання у відносинах між дер-Яійшичи й запобігання конкуруючого знецінення валют, а також цстлінжлсння системи багатосторонніх платежів за поточними угодами між державами та скасування валютних обмежень, що йірешкоджають росту світової торгівлі1.
Організація системи валютного регулювання передбачає ' »ку цілей:
встановлення та реалізація певного порядку проведення операцій із валютними цінностями на внутрішньому валютному ринку, порядку переміщення валютних цінностей за кордон або на його територію з-за кордону та режиму здійснення інозем них інвестицій;
забезпечення й захист права власності на валютні цінності;
регламентація міжнародних розрахунків;
підтримання стабільного курсу національної валюти та національного платіжного балансу;
забезпечення необхідного (інтеграційного або ізоляцій ного) режиму взаємодії країни зі світовим валютним ринком1.
Побудова системи валютного регулювання передбачає врахування групи принципів:
єдність і цілісність системи валютного регулювання, які забезпечують формуванням єдиної нормативно-правової бази, поширенням дії валютних обмежень на всій території держави, єдиним порядком проведення валютних операцій;
захист національної валюти України та забезпечення стабільності на внутрішньому валютному ринку;
стабільність, що передбачає незмінність окремих елементів системи валютного регулювання, зокрема, валютних обмежень і порядку проведення валютних операцій;
гнучкість систему валютного регулювання мають коригувати залежно від стану внутрішнього валютного ринку, загального макроекономічного стану в країні й тенденцій розвитку світового валютного ринку;
стимулювання розвитку міжнародного економічного співробітництва з метою поліпшення інвестиційного клімату в країні та вирівнювання платіжного балансу.
С Основним елементом національної системи валютного регулювання є валютні обмеження. Валютні обмеження слід розглядати як систему державних заходів, спрямованих на встановлення порядку проведення валютних операцій. Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачає можливість використання
налютних обмежень як засобу валютного регулювання: відпо-нідно до п. 2 ст. 2 вказаного Декрету «резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України». Для цього використовують різні правові засоби: ліцензування валютних операцій, лімітування або заборону проведення окремих валютних операцій певними суб'єктами валютних відносин.
Залежно від типу валютних операцій (поточних або операцій, пбв'язаних із рухом капіталу) застосовують різний перелік валютних обмежень. У системі валютних обмежень, що діють в Україні слід виокремити такі:
обмеження, пов'язані з ліцензуванням валютних операцій;
обмеження, які зумовлено встановленням порядку при дбання іноземної валюти за дорученням і за рахунок резидентів на міжбанківському валютному ринку України з метою забез печення виконання їхніх зобов'язань за зовнішньоекономічни ми контрактами;
обмеження, пов'язані з використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України;
обмеження, пов'язані з встановленням обов'язкового про дажу частини надходжень у іноземній валюті на користь рези- дентів-юридичних осіб;
обмеження, пов'язані з встановленням порядку здійснен ня розрахунків у іноземній валюті;
обмеження, пов'язані з відкриттям й використанням ва лютних рахунків резидентами за межами України;
обмеження, пов'язані з відкриттям і використанням ра хунків у національній валюті нерезидентами на території Ук раїни;
обмеження, пов'язані з переміщенням готівкової націо нальної та іноземної валюти фізичними й юридичними особами через митний кордон України.
Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про Vсистему валютного регулювання і валютного контролю» до ва-потних операцій належать:
операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, що здійснюються між резидентами у валюті України;
операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;
операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Суб'єктів валютних відносин поділяють на дві групи: резидентів і нерезидентів. Резидентами є:
фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, в тому числі ті, що тимчасово перебува ють за кордоном;
юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;
дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дип ломатичні привілеї, а також філії і представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підпри ємницької діяльності.
Нерезидентами є:
фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, в тому числі ті, що тимчасово перебува ють на території України;
юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створено й діють відповідно до законодавства іноземної держави, в тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;
розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжна родні організації та їхні філії, що мають імунітет і диплома тичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм,
які не здійснюють підприємницьку діяльність на основі законів України.
Резиденти й нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, які перебувають за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
З метою організації та здійснення валютного регулювання окремі державні органи наділено відповідними повноваженнями в цій сфері. Такими органами в Україні є Національний банк України та Кабінет Міністрів України.
Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» (п. 12 ст. 7) Національний банк України здійснює відпо-нідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів у іноземній валюті, організовує й здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій із валютними цінностями.
Діяльність Національного банку України щодо операцій із валютними цінностями регламентовано розділом VIII Закону «Про Національний банк України». Національний банк України діє як уповноважена державна установа під час застосування законодавства України про валютне регулювання й валютний контроль.
До компетенції Національного банку України в сфері валютного регулювання належить:
видання нормативних актів щодо ведення валютних опе рацій;
видання та відкликання ліцензій, здійснення контролю за діяльністю банків та інших установ, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій із валютними цінно стями;
встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, які купують і продають іноземну валюту.
Повноваження Національного банку України в сфері валютного регулювання визначено у п. 1 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і іалютного контролю»:
здійснює валютну політику відповідно до принципів загальної економічної політики України1;
складає разом із Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
визначає за потреби ліміти заборгованості в іноземній валюті вповноважених банків нерезидентам;
видає в межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;
встановлює способи визначення й використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;
установлює єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їхньою достовірністю та своєчасним поданням;
забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції вповноважених банків.
Кабінет Міністрів України згідно з п. 2 ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і, валютного контролю» в сфері валютного регулювання:
визначає й подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;
бере участь у складанні платіжного балансу України;
забезпечує виконання бюджетної та податкової політики України в частині стосовно руху валютних цінностей;
забезпечує формування й виступає розпорядником Державного валютного фонду України;
визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які никористовуютьу торговельному обороті з іноземними державами, а також у не-конвертованих, які використовують у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України.
§ 3. Валютний контроль
Валютний контроль є специфічним видом фінансового контролю. Валютний контроль слід розглядати як комплекс заходів, що здійснюють спеціально вповноважені державні органи та інші суб'єкти, спрямованих на забезпечення дотримання учасниками валютних правовідносин валютного законодавства України під час проведення валютних операцій.
Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (п. 1 ст. 12) визначено, що валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Валютному контролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України
Валютний контроль поширено на всі валютні операції, икі виступають його об'єктом. Серед основних напрямів валютно го контролю слід виділити такі:
перевірка наявності ліцензій на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»;
перевірка дотримання порядку реєстрації Національним 6ан ком України договорів, що передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за кредитами й позиками в іноземній валюті;
перевірка правомірності відкриття та використання банківських рахунків резидентами за межами України;
виконання резидентами вимог щодо порядку й термінів декларування валютних цінностей та іншого майна, що знаходиться за межами України;
виконання зобов'язань щодо обов'язкового продажу надходжень у іноземній валюті на користь резидентів-юридичних осіб;
перевірка дотримання валютного законодавства під час переміщення валютних цінностей через митний кордон України;
своєчасність і повнота подання встановленої Національним банком України звітності про валютні операції.
Валютний контроль виконує такі функції:
по-перше, забезпечує режим законності під час проведення валютних операцій;
по-друге, здійснення валютного контролю дозволяє попереджати правопорушення у валютній сфері;
по-третє, в процесі здійснення валютного контролю виявляють факти порушення валютного законодавства та застосовують заходи юридичної відповідальності.
Суб'єктів, що здійснюють валютний контроль, поділяють на дві групи. Першу групу становлять органи валютного контролю. Відповідно до п. 1 ст. 12 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» основним органом валютного контролю є Національний банк України, який:
здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, які належать до компетенції інших державних органів;
забезпечує виконання вповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з валютним законодавством України.
Органом валютного контролю також є Державна податкова адміністрація України. Відповідно до п. 1 ст. 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» функцією Державної податкової адміністрації України є виконання безпосередньо, а також організація роботи державних податкових адміністрацій і державних податкових інспекцій, пов'язаної зі здійсненням контролю за дотриманням законодавства про валютні операції.
Державна митна служба України як орган валютного контролю здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Другу групу суб'єктів, що здійснюють контроль за порядком проведення валютних операцій, становлять агенти валютного контролю. На відміну від органів валютного контролю, агенти не мають права видавати нормативно-правові акти, що
регулюють порядок здійснення валютного контролю. Компетенцію агентів валютного контролю обмежено реалізацією контрольних повноважень за дотриманням валютного законодавства резидентами та нерезидентами.
Відповідно до п. 1.2 Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 8 лютого 2000 року №491, функції агента валютного контролю обов'язки вповноваженого банку щодо здійснення контролю за валютними операціями, які проводять резиденти й нерезиденти через ці банки. Змістом зазначеного контролю є запобігання вповноваженими банками проведенню резидентами й нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій та/або своєчасне інформування вповноваженими банками у випадках і в порядку, встановленому законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України, відповідних державних органів про порушення резидентами й нерезидентами законодавства, пов'язаного з проведенням ними валютних операцій.
§ 4* Відповідальність за порушення валютного законодавства
Порушення встановлених правил проведення валютних операцій є підставою для притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства. Санкції за порушення валютного законодавства передбачено: п. 2 ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»; ст. 2 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в Іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» від 27 червня 1999 року2; розділом 2 Положення про валютний контроль.
Залежно від особливостей порушень валютного законодавства, їхніх суб'єктів слід умовно розділити на дві групи: перша банки та інші фінансово-кредитні установи, друга резиденти (1 нерезиденти, що здійснюють валютні операції.
Банки та інші фінансово-кредитні установи несуть відповідальність у таких випадках порушення валютного законодавства:
у разі порушення встановленого порядку ліцензування валютних операцій до банків та інших фінансово-кредитних установ застосовують санкції у вигляді а) штрафу в сумі, екві валентній сумі (вартості) валютних цінностей, що були пред метом незаконних валютних операцій; б) виключення банку з Реєстру банків, їхніх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ;
у разі невиконання вповноваженими банками зобов'язань щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів із метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів до банків за стосовують санкції у вигляді позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України або штрафу в розмірі 25% від суми (вартості) іноземної валюти, яку було зафіксовано в до рученні резидента;
у разі нездійснення вповноваженими банками функцій агента валютного контролю до банків застосовують санкції у вигляді позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України або штрафу в розмірі, визначеному п. 2.5 Положення про валютний контроль. У разі притягнення вповноваженого банку до відповідальності за нездійснення функцій агента ва лютного контролю розмір одного штрафу не може перевищува ти одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.
Відповідальність резидентів і нерезидентів за порушення правил проведення валютних операцій наступає в таких випадках:
у разі здійснення резидентами й нерезидентами валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України до них застосовують штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) валютних цінностей, що були предметом неза конних валютних операцій;
у разі здійснення розрахунків між резидентами й нерези дентами в межах торговельного обороту без участі вповноваже ного банку або здійснення розрахунків між резидентами й не резидентами в межах торговельного обороту в валюті України на резидента накладають штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, які використовували під час розрахунків;
у разі невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування валютних цінностей та іншого майна вони несуть відповідальність у вигляді штрафу в розмірі: а) 1-го неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний день порушення строків декларування; 6) 20-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за порушення порядку деклару вання;
несвоєчасне подання, приховування або перекручення встановленої Національним банком України звітності про ва лютні операції тягне за собою накладення штрафу в розмірі 20-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
у разі отримання резидентами кредитів, позик у іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів до них засто совують штраф у сумі, еквівалентній одному відсотку отрима ного кредиту чи позики.
Вказані санкції застосовують Національний банк України до банків та інших фінансово-кредитних установ, органи державної податкової служби до інших резидентів і нерезидентів.
Порядок застосування Національним банком України санкцій до банків та інших фінансово-кредитних установ регламентовано розділом 3 Положення про валютний контроль.
Відповідно до п. 3.2 цього Положення в разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноважені працівники Національного банку України складають протокол, який вручають керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов'язки) банку або фінансово-кредитної установи, чи їхнього відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювали відповідну перевірку. За кожним випадком порушення, які виявлено під час однієї перевірки, складають окремий протокол, до якого обов'язково додають інші документи, що свідчать про факти порушень.
Підставою для застосування Національним банком України гй його територіальними управліннями санкцій можуть бути:
матеріали перевірок, які здійснюють уповноважені працівники центрального апарату та територіальних управлінь Національного банку України;
матеріали перевірок, що здійснюють уповноважені працівники державних органів валютного контролю;
матеріали перевірок, які здійснюють уповноважені працівники державних контрольних і правоохоронних органів, що не належать до органів валютного контролю.
У разі виявлення державними органами валютного контролю та державними контрольними й правоохоронними органами порушення банками або фінансово-кредитними установами валютного законодавства складають акт чи довідку про перевірку, які разом з копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилають до територіальних управлінь Національного банку України.
Матеріали про порушення валютного законодавства, залежно від суми штрафу, розглядають і приймають рішення про застосування санкцій:
до 10 тис. доларів США начальники територіальних управлінь Національного банку України;
до 50 тис. доларів США директор Департаменту ва лютного контролю та ліцензування Національного банку Ук раїни;
до 100 тис. доларів США Голова Національного банку України та його заступники.
Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Реєстру банків, їхніх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, застосування штрафу, що перевищує суму, еквівалентну 100 тис. доларів США, застосовують виключно на підставі постанови Правління Національного банку України.
Постанову про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства підписує відповідна службова особа. Територіальні управління Національного банку України надсилають її порушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перерахувати суму штрафу до Державного бюджету України.
Органи державної податкової служби застосовують штрафні санкції до резидентів і нерезидентів відповідно до процедури, визначеної в Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, затвердженому наказом Державної податкової адміністрації України від 4 жовтня 1999 року №542*.
Факти порушень валютного законодавства службова особа державної податкової служби оформляє актом документальної перевірки. Керівники та головні бухгалтери юридичних осіб, фізичні особи під час перевірки, яку проводять органи державної податкової служби, зобов'язані давати письмові роз'яснення з усіх питань, що виникають, підписати акт про проведення перевірки й виконувати вимоги органів державної податкової служби щодо усунення виявлених порушень податкового законодавства. В разі відмови керівника чи головного бухгалтера юридичної або фізичної особи від підписання акта перевірки службові особи органу державної податкової служби складають акт довільної форми, що засвідчує факт такої відмови.
Рішення про застосування штрафних санкцій за наслідками розгляду матеріалів перевірки приймає керівник (заступник) державної податкової інспекції у місті (районі), який розглядав матеріали перевірки, не пізніше 10 днів від дня складання акта перевірки. Якщо сума штрафу перевищує 100 тис. доларів США, рішення приймають за згодою:
від 100 тис. до