Лекція 5

Лекція 5
Кількість годин – 2

Тема: ФІЛОСОІСЬКИЙ ЗМІСТ ПРОБЛЕМИ БУТТЯ

Студенти повинні знати:
Поняття “онтологія”, “буття”, “світ”.
Матерія та рух.
Простір і час.
Значення матерії і руху для біології та медицини.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
Поняття “онтологія”. Буття: проблеми, концепції, форми.
Вчення про світ. Буття людини у філософії і медицині.
Матерія та рух. Простір і час. Методологічне значення проблеми матерії та руху для біології та медицини.
Вклад медицини в розвиток філософських думок про форми руху матерії, простору і часу

Поняття “онтологія”. Буття: проблеми, концепції, форми.
Проблема буття є об'єктом філософської думки більш двох з половиною тисячоріч. «Це необхідно говорити й думати, що повинне бути буття: є лише буття, ніщо його ні», затверджував античний філософ Парменід (VI в.-У в. до н.е.) у поемі « Про природу».
Категорія буття є вихідним поняттям, на базі якого будується філософська картина миру. Мабуть, неможливо знайти філософську систему, у якій би не ставилася проблема буття. Відносини буття відбиті в основнім питанні філософії, тісно пов'язані з минулим, сьогоденням і майбутнім в існуванні миру, з життям і діяльністю людину.
Конкретне й кінцеве життя людини в конкретних і мінливих умовах приводить до думки про тлінність миру, про просторово-тимчасові границі його існування. Тривога із приводу кінцівки й мінливості існування людину, навколишнього світу, заперечення буття, що перебуває, відбивалася у формулах « усе тече» (Геракліт), «усе суєта», «томління духу» (Старий Завіт). Це екзистенціальні підстави, спроби усвідомлення свого буття, буття миру, минущого й неминущого, часу й вічності й безмежності.
Формування філософської категорії «буття» з'явилося результатом історичного розвитку філософської думки. Залежно від історичної епохи й філософської позиції мислителя в поняття буття вкладався різний зміст.
Уже в давньогрецькій філософії це поняття трактувалося неоднозначно.
Буття розглядалося як першооснова миру, основа всіх речей. Для мілетської школи - це конкретний вид речовини, для Геракліта це вогонь, вічний рух, розвиток, процес, для атомістів це атоми.
Буття розглядається як існування. Так, Парменід уважав, що буття це те, що є за миром почуттєвих речей, це є думка, логос космічний розум, істинно суще. Парменід учив, що буття є те, що не породжене й не знищуємо, воно не має минулого, тому що минуле - те, що вже не існує й не має майбутнього, тому що його ніде немає. Буття є вічне сьогодення без початку й без кінця, закінчене й зроблене, несхоже на мінливий мир речей. Абсолютна досконалість буття втілювалася в ідеї сфери, яка розумілася як прекрасна форма серед інших геометричних фігур. Знання про буття людей одержує при безпосередньому контакті з розумом, істина відкривається без допомоги досвіду й логіки. Навчання Парменіда про буття дуже вплинуло на наступний розвиток цієї проблеми у філософських системах різних напрямків.
У філософській спадщині Авіцени ( Ібн-Сіна, 980-1037 рр.) буття представлене як добуток божественного розуму. У бутті Авіцена розрізняє необхідно суще, якого не може не бути це Бог, і реально суще у вигляді факту, якого могло б і не бути. Таке буття є можливо сущим, тому що в собі самому воно не має підстав буття.
Проходження по ланцюгу причинно-обумовлених речей приведе до необхідно сущого - божественному розуму.
У філософії Фоми Аквінського (1221-1274) справжнім буттям має Бог. Він є саме буття, а мир має лише обмежений, не справжнім буттям. Усяке суще у філософії Аквінського складається із сутності й існування. Сутність і існування тотожні в Богу, а в створених їм речей вони не тотожні й не узгодяться, тому що існування не належить одиничній суті речей. Усе створене, таким чином, випадково, одиничне, не зв'язане, причетне тільки Богові.
Філософія Нового часу ставить проблему пізнання буття не з позицій прилучення до космічного розуму, а з позицій пізнавальних здатностей людину. Розуму не безпосередньо дане буття, необхідна пізнавальна діяльність на основі способів і методів пізнання.
Крім того, світогляд Нового часу як справжнього буття розглядає вже не потаєне буття, що є підставою життя й діяльності людей, але самої людину, його життя, будова, потреби, здатності, психіку. Навколишні почуттєві предмети й процеси стали сприйматися як єдине справжнє буття. На мир перестали дивитися як на божественний порядок. Людей на підставі відкритих об'єктивних законів усвідомив свої здатності змінювати мир. Матеріалістична теорія буття вже не базується на ірреальній основі й не наділяється в ідеалістичну містифікацію.
Разом з тим, в XIX і XX століттях поряд з науково-матеріалістичними поглядами на буття почався розрив з раціоналізмом у трактуванні останнього. У працях С. К'єркєгора, Ф. Ніцше, А. Шопєнгауера, а потім М. Фуко критикується розум, виражається усвідомлення деякими соціальними шарами безглуздості існування, слабості й безпорадності свідомості людину. Новий світогляд спричинив і іншу постановку проблеми буття, але реальне буття тут стає псевдопроблемою. Філософія зайнялася вивченням складних фонологічних, синтаксичних механізмів мови як структури, пошуком структурних словесних форм для думки, що стає. В остаточному підсумку мова йде не про буття в його різноманітних формах, а про лінгвістичні, математичних, геометричних одиницях, про форму, але не субстанції. Головною же характеристикою різноманітного буття оголошується невизначеність.
Розв'язок проблеми буття в російської філософії XIX-XX століть зв'язувалося зі специфікою культури й світогляду російського народу, з російською релігійною свідомістю. Буття людини й миру нерозривно пов'язане з Абсолютом. Так, В.С. Соловйов (1853-1900) ухвалював за основу буття суще. Суще не є буття, тому що це вищий Абсолют, однак йому належить усяке буття. Божественне й природне буття перебувають у нерозривності один з одним. Бог пізнає себе у всякім бутті. Дійсність Бога не може бути виведена з розуму й логіки, існування божественного початку може затверджуватися, по Соловйову, тільки актом віри. Однак існує, крім абсолютного, ще й потенційне буття, перша матерія, душа миру, що служить джерелом множинності приватних форм, природним початком. Душу миру усвідомлює себе в людині. Але оскільки душа миру причетна до Абсолюту й до людині, то люди совічні Богові й перша матерія є боголюдством.
У філософії радянського періоду, що відкидає всі форми ідеалізму й ірраціоналізму, буття розглядалося з позицій його багаторівності: неорганічна й органічна природа, біосфера, суспільне буття, буття індивідуальне. Буття розумілося як буття природи і як реальний процес життєдіяльності людей.
Вихідним для категоріального визначення буття є поняття існування. Термін «бути» означає існувати, бути. Буття як існування визначали Аристотель, І. Кант, М. Гегель, Л. Фейєрбах, Ф. Енгельс. У свою чергу, категорію існування визначити складно, тому що чи навряд можливо більш широке поняття, під яке можна підвести зміст цієї категорії.
Категорія буття у філософії вживається для позначення існування реальності, реально сущого.
Оскільки реальністю називають сукупність існуючих щось, остільки буття охоплює й матеріальне, і духовне, реальність об'єктивну й реальність суб'єктивну.
Таким чином, буття це філософська категорія, що відбиває загальну властивість існування всіх явищ дійсності як матеріальних, так і ідеальних у сукупності їх якісних характеристик. Це актуальна реальність дійсності, мир існування матеріальних і ідеальних сутностей.
Буття являє собою єдність і різноманіття форм його існування. Сукупна реальність, сукупність усіх форм буття в часі й просторі являє собою мир.
У формах буття виділяють матеріальне буття й ідеальне буття, об'єктивне буття (незалежне від свідомості людини) і суб'єктивне буття (на основі свідомості людину). Однак розшифрування змісту перерахованих форм залежить від розв'язку основного питання філософії ( у цьому випадку в його діалектико-матеріалістичній інтерпретації) це питання про відношення мислення до буття, духу до природи. Навчання, що ухвалює за основу існуючого один початок, матеріальне або духовне, називається монізмом.
На підставі матеріалістичного розв'язку основного питання у філософії матеріалістичного монізму під буттям розуміється матерія, її властивості, матеріальні процеси. Духовні, ідеальні утвори розглядаються як продукт матерії, її похідні, що володіють лише відносною самостійністю.
На підставі матеріалістичного підходу, а також з урахуванням загальних зв'язків сущого виділяються наступні взаємозалежні форми, що розвиваються й, буття:
1. Буття речей, процесів, станів природи й буття речей, зроблених людиною («другої природи»).
2. Буття людини у світі речей і специфічне людське буття. Буття окремої людини - це єдність тіла й духу, соматичного й психічного. Функціонування тіла й психіки людину взаємообумовлене, являє собою головні складові здоров'я. Відомо, що людей, його здоров'я й хвороба є об'єктом медицини. Отже, буття людини є підставою буття медицини, яка являє собою систему наукових знань і практичної діяльності, метою яких є зміцнення й збереження здоров'я, продовження життя людей, попередження захворювань і лікування людину. Коло інтересів медицини охоплює всі сторони життя людину. Медицина вивчає будову й процеси життєдіяльності організму людину в нормі й патології, умови життя й трудової діяльності, вплив факторів природного й соціального середовища на здоров'я людини, властиво хвороби людини, закономірності їх розвитку й виникнення, методи діагностичного дослідження й лікування хворого.
Буття духовне (ідеального).
Буття соціальне (індивідуальне буття й буття суспільства).

Вчення про світ. Буття людини у філософії і медицині.
Матерія та рух. Простір і час. Методологічне значення проблеми матерії та руху для біології та медицини.
Вклад медицини в розвиток філософських думок про форми руху матерії, простору і часу
2. Вчення про світ. Буття людини у філософії і медицині.
   Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним організмом, тілом. «Я» зливаюся зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак «Я» не тільки тіло, «Я» ототожнюю себе також зі своїми переживаннями думками, емоціями, сподіваннями: «Я» думаю, хочу та ін. «Я», отже, зливаюся з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, «Я» є членом суспільства (сім’ї, робочого колективу, суспільних і політичних організацій). «Я» є, наприклад, батько, викладач філософії. Тут «Я» ототожнює себе з певною соціальною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нарешті, «Я» може визначити себе як духовну (культурну) істоту. «Я» є носієм певних духовних цінностей моральних, релігійних, правових, художніх тощо.
Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філософи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структури тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усвідомили, що соціальність є також невід’ємною сферою буття людини.    До виникнення філософської антропології, яка вивчає структуру буття людини і взаємозв’язок між його сферами, філософи, як правило, абсолютизували певний вимір людини. Так біологізаторські концепції (зокрема, ніцшеанство) надають перевагу тілу. Психологізаторські (психоаналіз, феноменологія, екзистенціалізм) психіці (свідомості). Соціологізаторські абсолютизують соціальний вимір людини (марксизм, концепції, що зводять людину до homo economicus (людини економічної) та ін.). Культурологізаторські концепції розглядають людину як передусім релігійну, моральну чи правову істоту. Сюди ж можна віднести і визначення людини як homo ludes (людина, що грає), яка абсолютизує в людині здатність до гри, до освоєння світу за допомогою мистецтва. Слід зазначити, що класифікація людських істот як homo sapiens (людина розумна) також абсолютизує лише одну з психологічних здатностей людини.
Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі. Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тісно пов’язані з тілом й зумовлені ним.    З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло психіка (свідомість), тіло соціальність, тіло культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософської антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія. Відношення між різними сферами буття людини передбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоплюють як прямий, так і зворотний вплив.    Тіло психіка (свідомість). Вплив тіла на свідомість можна охарактеризувати поняттями «умова зумовлене». Тіло не є причиною свідомості (нею є суспільство), але воно задає умови, параметри буття свідомості. Тіло укорінює свідомість в реальне буття. «Я» (свідомість) має реальне буття (займає місце в просторі) тільки завдяки тілу, якщо не брати до уваги релігійні та деякі філософські концепції (Платон, Декарт), які розглядали душу (свідомість) як окрему субстанцію, самостійний вид буття.    Тіло задає і часові межі буття свідомості. Вона прокидається до життя в тілі й завершує (принаймні своє земне буття) в ньому. Тіло зумовлює просторово-часову перспективу сприймання світу. Ближчі в просторі й часі предмети людина бачить чіткіше, ніж віддалені. Взагалі вона сприймає світ перспективно, з позиції місця (з квартири, Києва, Землі, Сонячної системи) і часу. Тілесна істота не може вискочити з власного тіла і сприймати світ безперспективно. Цим сприймання світу людиною відрізняється від сприймання трансцендентального суб’єкта класичної філософії та безтілесних істот (ангелів, демонів), якщо припустити їх існування. Тіло індивідуалізує «Я» людини. Завдяки тілу «Я» не є абстрактною людиною взагалі, а є чоловіком чи жінкою, що має певний вік, зовнішній вигляд, набір хвороб тощо. Саме завдяки тілу людина відрізняється від інших людей, її впізнають.
У зворотному ракурсі (погляд на тіло з позиції свідомості) тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як межа, поставлена людині її тілесними можливостями. Вона прагне подолати цю межу. Їй (свідомості) хотілося б бути водночас у різних місцях, жити в різні часи, бути всемогутньою та ін. У свідомості людина прагне бути мало не Богом. Для подолання меж, заданих тілом, свідомість створює техніку, яка посилює її могутність, медицину, що розширює часові межі буття, науку, яка долає перспективізм її сприймання світу. Традиція, згідно з якою тіло розглядається як обмеженість (темниця) душі, йде від Платона і християнства. Вона засвідчує справді діалектичну ситуацію: те, що прив’язує людину до життя, що вкорінює в нього, неминуче обмежує її.    Тіло соціальність. У контексті тілесності й соціальності також виникають філософські проблеми. У ситуації, за якої тілесність визначає соціальність, тіло є основою конституювання (формування) таких соціальних груп, як діти, юнаки, дорослі, літні люди, жінки, чоловіки, інваліди та ін. Кожну з них можна досліджувати під кутом зору філософської антропології.
Наприклад, особливістю молодої людини є те, що вона статево (біологічно) дозріла (почувається дорослою), а соціально ще незріла не має професії, не може матеріально утримувати сім’ю, вкрай обмеженим є її життєвий досвід. Між статевою і соціальною зрілістю молоді в сучасному суспільстві існує розрив, якого не було (або він був невеликим) у традиційному суспільстві. Цим зумовлена соціальна неусталеність молоді, вразливість її психіки, схильність до асоціальних дій. Дехто так зживається з роллю молодого, що до сивини не може вийти з неї. Це явище має назву «інфантилізм». Воно зумовлене небажанням молодої людини брати на себе соціальні обов’язки, зумовлені її віковим статусом.    Іншим прикладом є так звана феміністична проблема. Жінка, яка на рівні свідомості почувається вільною особою і, отже, рівноправною з чоловіком, яка більшість соціальних обов’язків виконує на рівні з чоловіком, розглядається суспільством як другорядна істота, зазнає дискримінації за статтю. Це виявляється в обмеженні доступу жінок до престижних занять (зокрема керівних), і в оцінці жіночої статі у культурі загалом. Так, в європейській культурі, згідно з біблійною традицією, жіноча стать оцінюється як гріховна, оскільки через Єву гріх увійшов у цей світ.
Відношення тіла і соціальності має і зворотний аспект підхід до тіла з позиції соціального. Під соціальним кутом зору тіло постає насамперед як здоров’я людини, тобто як здатність виконувати певні соціальні обов’язки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про здоров’я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою цивілізованості суспільства. Останніми роками у перспективі відношення «соціальність тіло» виникли нові проблеми, пов’язані з трансплантаційною медициною, евтаназією (добровільним відходом з життя за допомогою медика) та ін. Суть проблеми зводиться до питання, в який тип соціальних відносин вкладається ставлення людини до її тіла. «Ким є людина щодо власного тіла господарем чи орендарем?» так формулює питання сучасний український дослідник В. Шкода. Якщо господарем, то вона має право на торгівлю своїми органами і евтаназію. Якщо ні («не вона дала життя своєму тілу й не їй належить право позбавляти його життя» така позиція християнської етики), то її ставлення до тіла має бути цілком іншим. Ці непрості питання широко дискутуються світовою громадськістю, їх вивчають філософія медицини та біоетика.    У політиці тіло також відіграє певну роль. Традиційно претендент на найвищу державну посаду має бути фотогенічним, імпозантним.    Тіло культура. Це відношення між сферами буття людини також є двоаспектним: можна стверджувати про вплив тіла на культуру і навпаки.    Так, мистецтво хореографія, скульптура, архітектура, живопис, поезія, театр та інше можливе завдяки тому, що тіло людини «вміє» рухатися, чути, бачити, говорити. Навіть особливості видів мистецтв зумовлені значною мірою різними тілесними здатностями людини. Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнаменту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад слона і бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні. Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення. Міфологічні боги антропоморфні, а християнський трансцендентний Бог для того, щоб стати близьким, співмірним людині, втілився в образі людини. У мусульманстві Бог, є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні імені), між ним та людиною тілесним посередником виступає Мухаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.
Тіло конституювало й інші релігійні уявлення. Зокрема, християнство, визнаючи душу чимось окремим від тіла, вважає, що перед Страшним судом мертві воскреснуть у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської драми не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжнього блаженства (рай), які б не були пов’язані з тілом, християнство не уявляє. Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке до нього право спрямовані на приборкання зоологічного індивідуалізму. Виконання правових норм гарантується силою, яка, зокрема, передбачає тілесні покарання (ув’язнення).
Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже технікою людина керує завдяки тілу. Вона є певною мірою продовженням тілесних здатностей людини: посилює здатності рухатися, копати, піднімати тягар, різати і навіть думати.
Навіть в науці, зокрема в фізиці, простежується роль тіла, що зумовило поділ фізики на вчення про світло, звук, теплоту. Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуванні культури. Культуру загалом можна розглядати як штучний, створений людиною світ, співмірний, згармонізований з людиною (її тілом). Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна символічна система, яка кожному включеному в неї предмету надає свого відмінного від природного, значення. Так відбувається і з тілом людини, включеним у культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, поховання тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають «крижмою» полотном, що символізує його перехід із світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.    Загалом структура сфер буття людини (тіло свідомість соціальність культура) відкриває доступ до розуміння багатьох явищ людського життя.

Матерія та рух. Простір і час. Методологічне значення проблеми матерії та руху для біології та медицини.
Категорія матерії має історію свого становлення. Античні філософи ототожнювали матерію з якимось першоматеріалом, першоречовиною, першоцеглинкою. Філософія Нового часу розглядала матерію як речовину, що володіє сумою деяких незмінних властивостей: довжина, непроникність, маса, вага і так далі.
Однак у цей період з'явилася тенденція відійти від ідеї першоречовини, першовластивості і розуміти під матерією всю природу в цілому. Так, Б. Спіноза (1632-1677) уважав, що матерія це природа, що виступає як субстанція, тобто те, що існує саме в собі, представляє саме через себе, те, що не має потреби у виставі іншої речі, з якої воно повинне було утворюватися. Субстанція є причиною самої себе, перебуває у вічному русі й має атрибути довжини й мислення.
Такий підхід згодом дозволив підійти до гносеологічного визначення матерії через її зіставлення зі свідомістю й процесом пізнання. Так, французький матеріаліст П. Гольбах (1723- 1789) уважав, що сутність матерії пов'язана із загальною властивістю матеріальних об'єктів викликати відчуття. Однак це положення надалі не було розвинено.
Визначення категорії «матерія», у якім сконцентрований увесь досвід практичного й теоретичного освоєння миру людиною, було дано філософією діалектичного матеріалізму.
Наприкінці XIX початку XX століть у природознавстві, яке ґрунтувалося на механічно-атомістичній картині миру, назрівала криза, пов'язаний з відкриттям явищ, для яких пояснення з позиції атомістичної будови матерії виявилися неспроможні, та й сам атом виявився діленим.
В 1895 році були відкриті рентгенівські промені. Це відкриття спростувало виставу про непроникність матерії. В 1896 році французький фізик А. Беккерель відкрив явище радіоактивності урану, що послужило поштовхом установленню складного складу атома, що вважався дотепер неподільним. В 1899 році російський фізик П.Н. Лебедєв уперше виміряв тиск світла, чим довів наявність електромагнітної маси, у фізику вводиться поняття поля, яке являє собою якісно одмінний від речовини вид матерії. «Матерія зникла» заявили із цього приводу деякі вчені-фізики. Суть кризи у фізику, таким чином, полягала в запереченні об'єктивної реальності, у заміні матеріалістичної теорії пізнання на агностицизм.
Філософія не могла відмахнутися від новітніх відкриттів природознавства, вона повинна була осмислити нову природнонаукову основу матеріалізму й зробити необхідні висновки по проблемі матерії.
У роботі Ф. Енгельса «Діалектика природи» були позначені наукові підходи до проблеми матерії. З одного боку, матерія як така це чисте створення думки, абстракція, а з іншого сторони, матерія й властиве їй рух не абстрактний. Класичне визначення матерії сформулював В.І. Ленін у роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». При цьому він виходив з наступних підстав: матерія це не матеріал для світобудови й не його властивості. Це сам мир у його різноманітті, єдиною властивістю якого є властивість бути об'єктивною реальністю.
В.І. Ленін дає наступне визначення матерії: «Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».
Розроблене філософське поняття матерії приводить до визначення її атрибутів, таких як нестворимість і незнищіність, невичерпність, активність, тобто здатність до саморозвитку, наявність загальної властивості відбиття.
У цей час в атрибутивні властивості матерії включається інформація, яка трактується як структурна складність матеріальних об'єктів, як усяка різноманітність і впорядкованість.
У якості корінного атрибута, загального способу існування матерії виступає рух, а з органічної єдності матерії й руху випливає необхідність її існування в просторі й часу.
Матерія існує у двох видах: поле й речовина. Особливими видами матерії є фізичний вакуум і плазма. Речовина це все те, що має масу спокою. Науці відомі три види поля: електромагнітне, ядерне, гравітаційне.
У цьому зв'язку слід помітити, що росіянин біолог А.Г. Гурвіч (1874-1954) увів поняття й принцип поля в біологію. Головне значення принципу поля полягає в тому, що даний принцип пояснює погоджена поведінка як компонентів організму, так і всього організму в цілому. Процес погодженого зміни або переміщення частин складного органічного цілого підкоряється законам поля. За наявним даними, принципу поля підлеглі процеси не тільки в рамках індивіда, але й процеси взаємодії індивідів усередині колоній, видів.
Крім видів, у матеріальному світі розрізняють сфери: неорганічна природа (має мікро-, макро- і мега-рівні), органічна матерія (має також рівні організації живого: молекулярний, субклітинний, клітинний, тканиний, органний, організмений, популяційно-видовий, біоценотичний, біосферний), соціально-організована матерія, що представляє собою динамічно функціонуючу, історично розвиваєму дійсність людських індивідів, що перебувають у суспільних відносинах.
Усі види й сфери матерії зв'язані між собою: нижчі передують вищим, вищі ґрунтуються на нижчі.
Взаємозв'язок рівнів існування матерії одержав своє визнання в медицині в її новому й багато в чому гіпотетичному розділі геліобіології. На початку XX століття росіянин учений А.Л. Чижевський (1897-1964) звернув увагу на зв'язок самопочуття людину із процесами, що протікають у космосі. Учений зробив висновок, що сонячна активність впливає на плин епідемічних процесів у масштабі планети. І незважаючи на той факт, що захворювання мають соціальну основу, не можна виривати людину, організми із природнього середовища, навколишнього світу з його радіацією, електричними полями, потоками сонячною енергією. Так, коливання магнітного поля Землі, на думку фахівців, впливають на біосферу, у людей може з'явитися почуття туги, страху, тривоги, з'являється безсоння, знижується працездатність.
Різноманіття рівнів організації матерії пов'язане із проблемою єдності миру. Єдність миру означає те реальне загальне, яке є в явищах і предметах. Матеріалістичний монізм затверджує єдність миру в його матеріальності. У світі немає нічого, крім матерії, що вічно рухається, яка відображається у свідомості людини. Ця істина доводиться тривалим і важким розвитком природознавства. Відкриття законів збереження маси й енергії є основою природничо-наукового обґрунтування субстанціональної, атрибутивної єдності миру. Відкриття клітинної будови живих істот, теорія еволюції Ч. Дарвіна, досягнення генетики довели, що основою живого також є матерія, що розвивається. Мислення, дух також включені в єдність миру на матеріалістичній основі як вищий продукт і функція матерії. Ідеальне як породження й відбиття матерії вписується в матеріалістичну картину Всесвіту.
Способом існування матерії є рух. У світі немає руху без матерії, як і матерії без руху.
Рух це процес, що ніколи не припиняється, зміни матерії, взаємодії між складеними елементами матеріальних об'єктів, здатність її перетворювати один стан в інше, переносити сліди минулого в майбутнє, перетворювати можливість у дійсність.
Джерелом руху є неоднорідність, внутрішня суперечливість матерії. Як відзначав М. Гегель, протиріччя є корінь усякого руху й життєвості.
Філософія розглядає наступні основні властивості руху: об'єктивність і матеріальність, абсолютність і відносність (рух загальний спосіб буття, але існує в конкретних формах), суперечливість (рух це єдність спокою й мінливості), рух невіддільний від свого носія.
Ґрунтуючись на факті відповідності руху своєму носієві, Ф. Енгельс створив класифікацію форм руху матерії. Він виділяє п'ять форм: механічну - переміщення тіла в просторі й часу; фізичну рух атомів; хімічну рух молекул; біологічну - рух білків; соціальну носій індивід, спільності людей. Усі форми руху зв'язано один з одним. Вищі форми включають у підлеглому виді нижчі, ґрунтуються на них, але внаслідок іншої якісної визначеності, що не зводиться до простих форм. Так, наприклад, біологічна форма руху здійснюється за допомогою фізичних і хімічних процесів, які синтезуються в єдину цілісну систему, і в цій організації з'являється за рахунок взаємодії її елементів нова якість, якого не було в ізольованих компонентах.
Медицина має справу з людиною, у якій представлений взаємозв'язок форм руху матерії, що утворює вищий тип цілісності. Лікар, вивчаючи організм людини, певні фізіологічні процеси, не повинен забувати, що людина істота біосоціальна.
Рух не єдиний спосіб буття. Іншими основними формами існування матерій є простір і час. Будь-які предмети перебувають не тільки в русі, але й мають розміри, певним чином розташовані у відношенні друг до друга, випливають один за одним у різній послідовності. Ці факти відбиті в категоріях простору й часу.
Простір це філософська категорія, що відбиває факт співіснування речей і процесів, їх довжина й упорядкованість.
Час це філософська категорія, що відбиває факт зміни явищ, їх тривалість і послідовність.
Основними характеристиками простору й часу є їхня об'єктивність, абсолютність і відносність.
Простір і час не мають самостійне існування незалежно від матерії й руху. А. Ейнштейн в 1905 році створив теорію відносності, філософський зміст якої видатний фізик визначив положенням: простір і час не існують без матерії, вони міняють свої властивості залежно від руху матерії.
Властивістю простору й часу є нескінченність. Вони нескінченні як рух і матерія. Взагалі визнання кінцівки однієї із чотирьох характеристик буття означає одночасно кінцівка інших.
Властивістю простору й часу є їхня мірність. Простір трьохмірно. Поняття багатомірного простору являє собою наукову абстракцію, що має математичний і фізичний зміст, і зміст. Виражаючи конкретні явища мікросвіту, багатомірні простори не претендують на заміну простору тривимірного. Теорія відносності користується поняттям єдиного часового-просторово-тимчасового континууму, де четвертим виміром є час.
Час одномірно, необоротно, і у філософському змісті не є рівномірний хід подій. Час є порядок реальних подій, деякого їх початку, розвитку й кінця. Реальний час є час конкретний, певний рух конкретних об'єктів і тому, на відміну від циферблата годин, воно тече нерівномірно.
А. Ейнштейн затверджував, що час є характеристика, необхідним образом пов'язана з тілом відліку, до якого воно ставиться. Тому можливо розгляд простору-часу у відповідності зі сферами існування матерії, простір-час у неживій природі (мега-, макро-, мікросвіті); біологічний простір-час, пов'язане з появою живого; соціологічна форма простору-часу, пов'язана з виникненням людини.
Соціологічна форма простору-часу залежить від форм буття й діяльності людину. У цьому випадку можна затверджувати, що стан цієї форми, хід простору-часу, його зміст залежить від людини. Ритми людської діяльності задають часу свій плин, визначають час. Поет Р. Гамзатов писав:
Ты перед нами, время, не гордись,
Считая всех людей своею тенью,
Немало средь людей таких, чья жизнь
Сама источник твоего свеченья.
Будь благодарно озарявшим нас
Мыслителям, героям и поэтам.
Светилось ты и светишься сейчас
Не собственным, а их великим светом.
Існує час індивідуального буття людину, що визначається подіями в його житті. Очевидно, що відношення вчасно, уміння спресувати час, наповнити його розумним змістом показник культури людину, показник сенсу життєвої наповненості його буття.
Давньоіндійська мудрість затверджує: «Не ми безтурботно проводили час, але час нас, безтурботних, провело».
Тривалість процесів історичного часу має такі крапки відліку як формація, цивілізація, епоха.
Розглянувши проблему матерії й форм її існування, слід зазначити, що принцип матеріальної єдності миру необхідно пов'язаний із принципом розвитку. А це означає необхідність зв'язку матеріалізму й діалектики, тобто неможливість існування одного без іншого.
4. Вклад медицини в розвиток філософських думок
про форми руху матерії, простору і часу

Проблеми простору-часу мають своє специфічне переломлення в біології й медицині.
Простір і час з'явилися фундаментальними факторами, які впливали на живе. Тільки завдяки пристосуванню до просторово-тимчасових взаємодій на планеті могла виникнути життя, законом якої є відбиття у своїх структурних формах властивостей зовнішнього миру. У мікроскопічних просторових структурах живого відбивається просторово-часовий континуум зовнішніх явищ. Взагалі нормальне функціонування живого організму залежить від геометрії просторового розташування внутрішніх органів.
П.К. Анохін сформулював закон роботи мозку, сутність якого полягає в тому, що мозок тварин, як спеціальний орган відбиття й пристосування, у процесі еволюції придбав властивість безперервного плину його процесів у повній відповідності з компонентами просторово-тимчасового континууму зовнішнього миру. Усі форми нашої поведінки вписані в цей закон, який має свою біологічну основу в нервових клітках мозку подій, що відбивають безперервність, зовнішнього миру.
Живі організми в результаті пристосувальної активності формують своєрідну модель тимчасових відносин у вигляді біоритмів, що представляють собою циклічну тимчасову організацію життєвих процесів. Ритмічні фізіологічні функції живого організму забезпечують його стійкість, зберігають індивідуальність. Оскільки біоритми рас не узгоджуються з реальністю соціальної життєдіяльності, остільки зложилася хрономедицина, хронотерапія
Література
Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. М., 1991.
Введение в философию. М.: 2004.
Губин В.Д. Онтология. Проблема бытия в современной европейской
философии. М., 1998.
Ильин В.В. Философия. М., 1999.
Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.
Основы онтологии. СПб., 1997.
Пригожин И., СтенгерсИ. Порядок из хаоса. М., 1986.
Современные зарубежные концепции диалектики. М., 1987.
Степин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре
техногенной цивилизации. М., 1994.
Філософський енциклопедичний словник. К., 2002. Відповідні статті.
Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К.: 1997.
15

Приложенные файлы

  • doc 19649976
    Размер файла: 111 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий