Agrarnoe Pravo Otvety

1. Завдання та зміст аграрної реформи та її основної складової земельної реформи в реалізації аграрної політики держави. Роль аграрного права в їх реалізації.
Аграрна реформа - це сукупність науково обґрунтованих заходів, що скеровані на: структурну перебудову агропромислового комплексу, оптимізацію поєднання його галузей, їх раціональне розміщення і спеціалізацію господарств на виробництві тих видів продукції, для яких вони мають найкращі природно - економічні умови і які обходяться їм найдешевше; розвиток агропромислової кооперації, вертикальної та горизонтальної кооперації, комбінування і комплексування виробництва, розвиток різних інтеграційних формувань; роздержавлення і приватизацію державного майна, землі і нерухомості; розвиток багатоукладної економіки і різних форм господарювання; розширення товарно - грошових відносин, перехід до ринкової економіки; удосконалення державного управління агропромисловим комплексом і планування розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості та інших галузей, які виробляють промислові засоби виробництва і предмети праці; удосконалення інвестиційної, фінансово - кредитної, цінової, рентної, податкової, страхової, митної, протекціоністської та іншої політики; максимальне задіяння усіх економічних механізмів прискореного розвитку агропромислового комплексу, підвищення економічної ефективності його функціонування і конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках; створення сприятливого економічного середовища для прискореного розвитку окремого сектора економіки, підвищення життєвого рівня і добробуту населення.
Аграрна реформа в Україні почала вже своє друге десятиліття  із моменту, коли Верховна Рада, тоді ще УРСР, своєю постановою від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» ініціювала цей процес. Однак практично до грудня1999-го перетворення були млявотекучими. Українське село стрімко деградувало й у нових макроекономічних умовах, які настали на початку 90-х, виявилося нездатним ефективно господарювати.
Прийнятий 3 грудня 1999 року указ Президента України «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки» радикально змінив швидкість процесу трансформації відносин власності на селі. Він викликав жорсткі суперечки й у ході проведеного засідання за «круглим столом»: у виступах окремих учасників пролунали обвинувачення в «неконституційності цього указу» (О.Ткаченко), «свідомій руйнації (знекровленні) сільського господарства» (Н.Вітренко), «відкиданні села на 4050 років назад» (голова Селянської спілки України І.Мозговий). З іншого боку, заступник міністра аграрної політики Р.Шмідт заперечив, що всі укази Президента з питань аграрної реформи видавалися на виконання діючих в Україні законів і що всі заходи щодо аграрної реформи саме й спрямовані на активізацію приватної ініціативи, покликаної подолати глибоку кризу в аграрному виробництві.
Аграрна реформа повинна бути спрямована не лише на створення сприятливих економічних умов для розвитку агропромислового комплексу. Державні і ринкові механізми повинні забезпечити стимулювання, найбільш високоефективне використання природно-ресурсного, основних виробничих фондів, матеріально-технічних і фінансових ресурсів. Реформування агропромислового комплексу має охоплювати не тільки суспільні і виробничі відносини людей в процесі агропромислового виробництва, але і відносини людей до природи. Створення максимально сприятливого природного середовища для розвитку сільського господарства на основі середовищанеформуючих,         природоохоронних, комплексно-меліоративних, землевпорядних  і  агрозоотехнічних  заходів   повинно   стати   основним напрямом господарської діяльності на сучасному етапі.
Земе
·льна рефо
·рма  (Постанова [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] «Про земельну реформу» м. Київ, 18 грудня 1990 року N 563-XII) є складовою частиною [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], здійснюваної в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у зв'язку з переходом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], а також у користування [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на землі, формування [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], раціонального використання та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].

2. Аг. право як галузь права, його історичні витоки та особливості
Галузь права основний підрозділ у структурі права, його диференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.
Разом узяті галузі права становлять систему права його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других господарське, аг., екологічне й багато інших галузей права.
Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу.
Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.
У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аг.) підприємств.
Уже тоді необхідність існування аг. права обгрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аг. відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільгосп. діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як основний засіб вироб.. Неповторні особливості процесу вироб. сільгосп. продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юр. специфіка суспільних аг. відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аг. права.
Аг. право порівняно ноіва галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підпр.х, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аг. відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність.

3. Предмет аг. права У.; його зміст та особливості
Предмет аг. права це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.
Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аг. права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.
Комплексність аг. права означає, що частина його норм похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аг. права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.
Спеціалізованість аг. права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аг. відносин.
Інтегрованість норм аг. права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аг. суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аг. відносин цих суб'єктів є те, що всі вони користувачі земель сільгосп. призначення як основного й незамінного засобу вироб. в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.
предмет аг. права У. можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аг. відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аг.и суб'єктами сільгосп. виробничої та пов 'язаної з нею іншої діяльності.
Специфічної й органічної єдності предмету аг. права надають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування використання земель сільгосп. призначення (передусім грунтів) як об'єкта аг. відносин.

4. Основні методи правового регулювання аграрного права.
Під методами правового регулювання слід розуміти сукупність способів і заходів, за допомогою яких держава забезпечує необхідну їй поведінку суб’єктів правовідносин. Такими засобами впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин виступають як загальні, так і спеціальні методи правового регулювання. Зокрема, до загальних належать такі методи, як: дозвіл, імперативні вказівки, заборони. Спеціальні методи використовуються під час врегулювання зовнішніх і внутрішніх правовідносин. Для врегулювання зовнішніх правовідносин застосовуються такі методи засновницький, членський, дозвільно-ліцензійний, договірний, методичної допомоги уповноважених державних органів. Для врегулювання внутрішніх правовідносин застосовуються методи додержання технологій виробництва, локально-правового регулювання, організаційно-управлінський.
В аграрному праві є елементи методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права.
Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різ ними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.
Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.
З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).
Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.
Найважливішим серед методів державного регулювання сільського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.
Метод переконання становить комплекс виховних, роз'яснювальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпечення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконання та дотримання соціальних і технічних норм.
Це виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підвищенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.
Метод дозволяння посилення самостійності в діяльності господарств, значне підвищення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогосподарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподарським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.
Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких визначається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхилень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.
Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.
Метод рекомендацій полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових засадах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.
Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов'язкового характеру.
Адміністративний і економічний методи є основними в діяльності державних органів, що регулюють сільське господарство. Вони взаємозумовлені й доповнюють один одного.
Адміністративні методи державного регулювання способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності.
Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.
Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка грунтується на застосуванні системи економічних стимулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозрахунок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.
Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і доводить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупівельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно.

5. Принципи аг. права У.
Принципи це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи права це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Проте принципи права можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи відображаються в галузевих правових принципах.
Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується такими загальними правовими принципами, які повинні відображатися в законодавстві (в тому числі й в аг.):
1)спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демо-
кратичної держави;
2)спрямованість на гарантування прав людини;
3)відповідність об'єктивним закономірностям сучасного сус-пільного розвитку, його науковим засадам;
6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;
7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законод., численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законод.).
Аг. право як комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зумовлена особливостями мети та змісту аг. відносин.
У зв'язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом аг. права слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільгосп. І землекористування серед інших видів користування землею.
Другим важливим спеціальним принципом сучасного аг. права є рівність суб'єктів аг. відносин.
Наступним принципом сучасного аг. права є право добровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарювання на землях сільгосп. призначення, а також характеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльності, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сільськогосподарською та іншою продукцією. Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарювання й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.
Специфічним принципом аг. права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сільгосп. землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей грунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людського і природного факторів одержання сільгосп. продукції.

6. Аграрне право як галузь юридичної науки.
Виходячи із загальних підходів до поняття науки, юридичну науку треба розглядати двояко: 1) як процес інтелектуальної дослідницької діяльності вчених-правознавців, спрямований на виробництво нових знань про державу й право і 2) як систему знань про об'єктивні властивості держави й права та специфічні закономірності виникнення, будови, змісту, функціонування та розвитку державно-правових явищ, які зумовлюють їх якісну визначеність.
У системі юридичної науки можна вирізнити: 1) загальнотеоретичні, 2) галузеві, 3) комплексні, 4) прикладні, 5) міжнародно-правові юридичні науки.
Аграрне право України належить до групи комплексних юридичних наук і є складовою юридичної науки як системи знань.
Наука аграрного права це, насамперед, комплекс, система знань про теоретичні засоби правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення виробничої та іншої, пов'язаної з нею, сільськогосподарської діяльності аграрними підприємствами, фермерськими господарствами, особистими селянськими господарствами громадян та іншими суб'єктами аграрних відносин. Отже, предмет цієї науки включає і загальні дослідження аграрних відносин, пізнання закономірностей їх правового регулювання, виявлення особливостей правових методів впливу на ці відносини, суб'єктивних прав та обов'язків суб'єктів аграрних відносин.
Аграрно-правова наука містить вчення про аграрне законодавство, про джерела аграрного права, виявляє й пояснює особливості цих джерел, їх структуру, співвідношення, зв'язок і взаємозалежність, виходячи із загальнотеоретичних положень вчення про зовнішню форму права, правотворчість, про правовий інститут, галузь права. Вивченню підлягає й практика застосування нормативно-правових актів аграрного законодавства державними органами та аграрними суб'єктами.
Наука аграрного права досліджує правові норми, які в сукупності утворюють комплексну і спеціалізовану галузь права, з'ясовує ефективність їх застосування.
Аграрно-правова наука аналізує систему аграрного права як галузі, науки і навчальної дисципліни, сприяє конструюванню цієї системи. Предметом аграрно-правової науки є також методика дослідження аграрних правовідносин і методика викладання аграрного права як навчальної дисципліни тощо.
Важливою складовою науки аграрного права є її історична частина, що присвячена вивченню історії формування аграрного права як комплексної галузі права, історії розвитку певного виду правових відносин, джерел аграрного права, його окремих інститутів, історії самої науки аграрного права.
Діяльність сільськогосподарських підприємств і об'єднань, фермерських господарств, інших аграрних суб'єктів регулюється не лише за допомогою норм аграрного права. Ці суб'єкти як учасники земельних, трудових, майнових та інших правовідносин є водночас суб'єктами земельного, трудового, цивільного, адміністративного, фінансового, процесуального права. Тому наукові дослідження в галузі аграрного права провадяться з урахуванням досягнень і теоретичних положень інших галузевих правових наук; передбачаються й міжгалузеві комплексні дослідження.
Аграрно-правова наука досліджує також досвід зарубіжних країн з юридичного опосередкування виробничих відносин у сільському господарстві, вивчає наукові досягнення в аграрно-правовій сфері інших країн.
Отже, наука аграрного права як комплексна інтегрована та спеціалізована юридична наука, що базується на комплексній галузі аграрного законодавства та однойменній галузі права, є системою знань про аграрні відносини, аграрне право як галузь права, його систему, предмет і методи правового регулювання, аграрно-правові норми й правові інститути, аграрне законодавство як систему, практику його застосування та окремі нормативно-правові акти, що регулюють аграрні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку й напрямів удосконалення.
Отже, наука аграрного права України відносно нова комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь юридичної науки, що базується на галузі сільськогосподарського (аграрного) законодавства та однойменній галузі права, і як системна галузь знань має власний предмет і методи наукового дослідження.

7. Система аграрного права як навчальної дисципліни.
Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:
1) загальна частина;
2) особлива частина;
3) спеціальна частина.
Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне існування відповідної окремої галузі права.
До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоретичні теми, як: предмет аграрного права, його принципи й система, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); державне регулювання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств); особливості реформування аграрних відносин тощо.
Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкриття особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.
На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкриваються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.
Спеціальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

8. Поняття, ознаки і класифікація джерел аграрного права.
Джерела АП – форма зовн виразу і закріплення правових норм, що врегульовують аграрні відносини, це правові акти, що містять норми АП як галузі права, а також норми, які є в інших галузях національного і міжнародного права в тій їх частині, в якій врегульовані аграрні відносини.
Особливості джерел АП:
1) у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін.
2) Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-правовими нормами з питань приватизації є норми, що мають адміністративний (публічний) характер.
3) застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними органами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аграрного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного законодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстраційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин.
4) відсутність єдиного акта кодифікованого х-ру.
5) джерела АП класифікуються на уніфіковані і диференційовані.
6) зростання ролі міжнародно-правових актів.
Класифікація
Традиційно джерела аграрного права за характером правового регулювання поділяють на уніфіковані та диференційовані. Уніфікація здійсн за ознакою предмета прав регулювання, а диференціація – за суб’єктами агр. відносин.
Уніфіковані нормативно-правові акти спрямовані на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин. Їх, у свою чергу, можна поділити на дві групи: загально-уніфіковані й спеціально-уніфіковані.
Загально-уніфіковані джерела аграрного права є обов’язковими не лише для аграрних, а й для інших суб’єктів (Закон України “Про господарські товариства”, трудове, екологічне законодавство тощо). Натомість спеціально-уніфіковані джерела аграрного права поширюють свою чинність лише на відносини у сфері сільськогосподарського виробництва і соціального розвитку села: Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років” від 18 січня 2001 р., Указ Президента України “Про основні засади розвитку соціальної сфери села” від 20 грудня 2000 р. та ін.
До диференційованих джерел аграрного права відносять ті нормативно-правові акти, які розроблялися з урахуванням відмінностей у правовому статусі суб’єктів аграрного підприємництва (Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р., “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 червня 1997 р., “Про селянське (фермерське) господарство” від 22 червня 1993 р.). За цим принципом побудований і ЗУ “Про особисте селянське господарство”.
Таким чином, диференціація в аграрному праві є процесом створення джерел аграрного права, що характеризується виокремленням сукупності однорідних суспільних відносин у рамках аграрного права з метою їх спеціального правового регулювання з врахуванням специфічних особливостей цих відносин.
Найбільш поширеним критерієм класифікації джерел будь-якої галузі права є юридична сила нормативно-правових актів. Конституція України, міжнародно-правові акти (декларації, міжнародні конвенції і угоди, угоди між країнами – членами СНД), кодифіковані акти (Земельний кодекс, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Водний кодекс тощо), закони України, підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України), відомчі нормативно-правові акти (накази та інструкції Міністерства аграрної політики, Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства охорони здоров’я тощо), нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і державної виконавчої влади (рішення, розпорядження), локальні внутрішньогосподарські нормативно-правові акти (статути, угоди, колективні договори).

9. Конституція і Закони України як джерела аграрного права
Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.
Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.
Агр. закони можна зрупувати за предметом регулювання окремих груп відносин. У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:
1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову
структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. (закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство"14.02.1992, "Про сільськогосподарську кооперацію"17.07.1997, "Про особисте селянське господарство" 15.05.2003, а також закони України від 10.04.1992 р. "Про споживчу кооперацію" і від 2012.2001 р. "Про кредитні спілки";
2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;
3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26.12.2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6.02.2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15.12.1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25.06.1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.).
Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.
Диференційовані акти аграрного законодавства це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.
Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні" 4.07.2002; "Про насіння й садивний матеріал" 26.12.2002; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" 6.02.2003 та інші.

10. Укази Президента у системі джерел аграрного права.
Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами й органі-
заціями, незалежно від форм власності, а також громадянами.
Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Водночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 23.04.1997 р. видано Указ ПУ "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земельних ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського призначення. 6.10.1998 р. Верховна Рада України ухвалила однойменний Закон. Із набуттям законом чинності Указ Президента України перестав діяти.
До указів Президента України з питань аграрної сфери належать:
"Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" 10.11.94
"Про заходи щодо реформування аграрних відносин" 18.01.95
"Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України" 29.04.98
"Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" 3.12.99
та ін., які мають нормативний характер і регулюють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.

11. Урядові правові акти та акти органів державного управління.
Зауважимо, що за радянських часів постанови Уряду, міністерств і відомств були найпоширенішими джерелами аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами.
Після проголошення незалежності України більшість аграрних як і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств як її центральних органів.
Постановами Кабінету Міністрів України вирішувались питання, спрямовані на реалізацію законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації сільськогосподарського виробництва, приватизації державного майна в АПК і землі, ціноутворення, оцінювання майна й землі, ліцензування, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: від 16.06.1993 "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур"; від 17.11.1995 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку"; від 19.07.1996 "Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення"; від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу".
Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає з питань агропромислового комплексу постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання і належить до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-Міністр України.
Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади належать до відомчих актів. їх форма визначається положенням про відповідне міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови (рішення) колегіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим Кабінетом Міністрів України чи Президентом України, визначаються юридична сила і сфера застосування нормативних актів. Це можуть бути акти, що поширюються на внутрішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, які стосуються різних сфер суспільного життя або в яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних органів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами, можуть затверджуватись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Президента України, Кабінету Міністрів України, положення, правила, інструкції тощо.
Міністерства й відомства прийняли такі нормативі акти, які належать до джерел аграрного права: наказ Мінсільпроду України від 10 жовтня 1995 р. № 269 "Про затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах"; наказ Міністерства аграрної політики України від 14 липня 2003 р. № 236 "Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва".
До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосуються аграрної сфери, належать: положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затв. наказом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314, наказ Мінсільпроду України та Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 "Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім"; Порядок проведення розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 28 листопада 2003 р. № 423/645; Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/620.

12. Види й юридична сила локальних правових актів.
До локальних нормативних актів як джерел аграрного права належать нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів кооперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, колективні договори та інші акти.
Згідно зі ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію.
Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Локальним джерелам аграрного права притаманні методологічні підходи, характерні для комплексних актів законодавства, в яких містяться окремі норми, що регулюють аграрні відносини.
Так, у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими затверджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративних одиниць, визначаються заходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціонального використання земель, підвищення врожайності сільськогосподарської продукції та її реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програми приватизації в АПК, містяться пункти, що стосуються аграрної сфери. Вони належать до джерел аграрного права і є аграрно-правовими нормами.
Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на 2 групи. До першої групи він відносить внутрішньогосподарські нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної реєстрації. До другої акти, що набирають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами (самоврядування) господарств загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства та ін. До таких належать установчі документи про створення юридичної особи, що є суб'єктом аграрного права.
До локальних джерел аграрного права належать також розпорядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й містять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються порядок та умови набуття і припинення членства, права та обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські нормативні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худобою та іншими тваринами.
Перелічені розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства, його правлінням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим документам юридичної особи) і мають нормативний характер.
Статут чи інший установчий документ про створення юридичної особи належить до правових норм санкціонованих державою. Ця обставина підтверджується тим, що зміни й доповнення до установчих документів набирають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації у відповідному органі.
До локальних внутрішньосистемних нормативних актів, санкціонованих державою, що належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних організаційно-правових недержавних системах, що створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об'єднання сільськогосподарських кооперативів, районні, обласні спілки споживчих товариств (Кримспоживспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об'єднання кооперативів у відповідних галузях агропромислового комплексу України (АПК України).
Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників визначені Законом України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди". Колективний договір на підприємствах аграрної сфери має враховувати специфіку праці в сільському господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.
Можна назвати й інші договори, які мають нормативний характер, і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об'єднаннями юридичних осіб в аграрній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію", взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окремих функцій.
Оскільки спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а делеговані їм повноваження відтворюються у статутах спілок споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій, з'їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами шляхом участі в роботі конференцій, з'їздів. А відтак можна підтвердити, що окремі додаткові функції і повноваження передаються спілкам на підставі укладених договорів.

13. Роль і значення узагальнень судової та господарської практики.
Під судовою практикою слід розуміти діяльність суду загальної юрисдикції та господарського суду по однаковому застосуванню норм права при розгляді спорів. Відповідно до Закону України «Про судоустрій України Верховний суд України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики, у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду:
звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції сумнівів при здійсненні ними правосуддя щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів (п. 4 ст. 47);
веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства.
Згідно з п. 5 ст. 48 цього Закону при Верховному Суді України утворюється Науково-консультативна рада.
Суддя Верховного Суду України аналізує судову практику, вносить в установленому порядку пропозиції щодо її поліпшення та удосконалення законодавства. Ці роз'яснення є обов'язковими для судів, інших органів, посадових осіб, що застосовують закон, з приводу якого дано роз'яснення. Наприклад, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 р. «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками».
Згідно з п. 1 ст. 38 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди. Пунктами 2, 3 ст. 39 названого Закону передбачено, що вищий спеціалізований суд веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику, надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає спеціалізованим господарським судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.
Слід відзначити, що значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовчої практики в галузі аграрних відносин відіграють роз’яснення пленумів Верховного і Вищого господарського судів України. Проте згадані судові органи не створюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть (здійснюють неофіційне тлумачення, оскільки відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96 офіційне тлумачення Конституції України та чинних законів України уповноважений здійснювати лише Конституційний Суд України). Тому такі роз’яснення не можна вважати джерелами права у загальноприйнятому розумінні.

14. Поняття, класифікація й особливості аграрних правовідносин.
Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульованими нормами аграрного права й суміжними з ним галузями права, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, а також після її перероблення та реалізації.
Отже, основна особливість аграрних правовідносин полягає в тому, що 1) вони не є цілісними, а становлять органічний комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських відносин; 2) особливості виробництва в агр. секторі; 3) використання с.г. земель як осн засобу виробництва с.г. продукції; 4) врахування ризику господарювання, що не залежить від волі людини; 5) сезонність виробництва с.г. продукції; 6) складні умови життя і праці в сільській місцевості.
Суб'єктами аграрних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.
Аграрні правовідносини відрізняються не тільки своїм особливим складом учасників (суб'єктів), але й специфічними об'єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними властивостями і якостями.
1) Земля як об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона головний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і просторовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживання сільських жителів. Об'єктами аграрних правовідносин можуть бути й інші природні ресурси ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі користування якими визначаються спеціальним законодавством.
2) Тваринництво одна з основних галузей сільськогосподарського виробництва, тому ці відносини є важливою складовою аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ", від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу у тваринництві", від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво"
3) с.г. продукція
4) засоби виробництва
5) земельні та майнові паї чи права на них.
Підставами виникнення, зміни й припинення аграрних правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, які породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки, в тому числі й сільськогосподарських організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Відповідно до цього цивільні права та обов'язки виникають із: договорів та інших правочинів; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільного законодавства; з адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень суду; настання або ненастання певної події. Наведені положення ЦК мають універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.
Змістом будь-яких правовідносин, у тому числі й аграрних, є права та обов'язки учасників цих відносин.
Основними правами та обов'язками сільськогосподарських організацій в сфері земельних правовідносин є їх права та обов'язки щодо раціонального використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва; впровадження прогресивних технологій, запобігання деградації родючості орних земель та їх відтворення, відновлення системи застосування мінеральних і органічних добрив, перехід на нові системи землеробства.
Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки своїм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сільськогосподарських організацій регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими компетентними органами державної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогосподарських комерційних організацій, регулюються в основному актами внутрішньогосподарських органів.
Кожна з цих груп може бути класифікована і на дрібніші підрозділи. Так, внутрішні відносини сільськогосподарських організацій можуть бути поділені на відносини в сфері рослинництва і тваринництва, а кожна з них, у свою чергу, на відносини в насінництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сільськогосподарських організацій також можуть бути поділені на трудові, майнові, фінансові та ін. Зовн поділ на: договірні, податкові, деліктні.


15. Поняття, види й особливості внутрішніх аграрних правовідносин.
Внутрішні аграрні правовідносини являють собою правовідносини, засновані на членстві в сільськогосподарському кооперативі, у родині, що провадить фермерське або особисте селянське господарство, а також на трудовому договорі в державній або іншій формах організації сільськогосподарського виробництва, що складаються в процесі виробничо-господарської діяльності. Внутрішні відносини між учасниками і товариством з обмеженою відповідальністю являють собою відносини зі внесення майнових внесків, а в акціонерному товаристві з придбання акцій. Аграрні відносини всередині сільськогосподарської організації виникають не тільки між підприємством і його членами чи працівниками, але й між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами.
За своїм змістом внутрішні аграрні правовідносини є сукупністю взаємних суб'єктивних прав та обов'язків їхніх учасників, реалізованих у ході провадження сільськогосподарського виробництва. Специфіка сільськогосподарської діяльності визначається насамперед особливостями використання землі й праці на ній, що зумовлює відокремлення земельних і трудових правовідносин.
Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою чергу поділяються на відносини сільськогосподарського й несільськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аграрного права належать лише земельні відносини в сфері сільськогосподарського землекористування. Подальша класифікація земельних відносин визначається по суб'єктах сільськогосподарського землекористування.
Трудові відносини за своїм характером і змістом поділяються на: відносини у сфері організації праці; відносини з дотримання дисципліни праці; відносини у сфері оплати праці; відносини у сфері охорони праці та дотримання техніки безпеки й виробничої санітарії. Усі ці відносини ґрунтуються або на трудовому договорі й регулюються нормами трудового права, або на членстві в сільськогосподарських кооперативах. Специфіка ж цих відносин визначається нормами аграрного права.
На відміну від земельних і трудових відносин, які визначають специфіку внутрішніх аграрних правовідносин, майнові відносини є основою внутрішніх правовідносин. їх поділяють на: відносини власності в сільськогосподарському виробництві в процесі володіння, користування і внутрішньогосподарського розпорядження об'єктами цієї власності; відносини, що складаються між сільськогосподарськими підприємствами та їх внутрішніми виробничими підрозділами; деліктні внутрішні майнові відносини. Основну частину майнових відносин сільськогосподарських товаровиробників становлять правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності.
Важливу роль у внутрішніх аграрних правовідносинах відіграють організаційно-управлінські відносини сільськогосподарських організацій. З розширенням легальних організаційно-правових форм господарювання ці відносини набувають нового змісту. Так, залежно від обраної форми господарювання розмежовуються зміст і форми управлінських відносин. Згідно зі ст. 13 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з числом не менше 50 членів може бути створена спостережна рада, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді й загальним зборам членів кооперативу.
Інтереси фермерського господарства перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями представляє голова господарства. Він має право письмово доручити виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом (ст. 4 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство").
Загальні принципи організації та управління іншими, крім сільськогосподарських кооперативів і фермерських господарств, суб'єктами сільськогосподарського виробництва регламентуються відповідним законодавством України (ЦК, ГК, Закон України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство" тощо).


16. Поняття та види зовнішніх аграрних виробничих правовідносин.
Зовнішні аграрні правовідносини є певною сукупністю відносин сільськогосподарських організацій, їх об'єднань та інших учасників сільськогосподарського виробництва між собою, а також з іншими підприємствами, організаціями, громадянами і відповідними державними органами управління. Зовнішні відносини сільськогосподарських організацій і підприємців регулюються, насамперед, нормами традиційних галузей права цивільного, земельного, адміністративного й фінансового, а всі разом і нормами аграрного права.
Зовнішні аграрні відносини поділяються на: відносини в сфері здійснення права власності на рухоме і нерухоме майно, яке належить учасникам сільськогосподарського виробництва; договірні відносини; податкові відносини; деліктні відносини.
Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять відносини в сфері здійснення права власності. Власник на свій розсуд здійснює зі своїм майном будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і не порушують права й законні інтереси інших осіб.
В умовах переходу до ринкових відносин значно зростає роль договірних відносин у сільському господарстві. До зовнішніх аграрних договірних відносин належать ті сільськогосподарські договори, що зумовлені специфікою сільського господарства, юридично відображають і закріплюють її. Це договори оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, державної закупівлі й постачання сільськогосподарської продукції, на агрохімічне обслуговування, на використання меліоративних земель тощо.
Певне значення має група податкових і прирівняних до них відносин, що за своєю природою носять владно-організаційний характер. До таких належать, зокрема, стягнення плати за землю сільськогосподарських товаровиробників у формах земельного податку чи орендної плати.
Зовнішні деліктні майнові правовідносини сільськогосподарських організацій та інших учасників сільськогосподарського виробництва, що виникають внаслідок заподіяння їм збитків третіми особами, є звичайними цивільно-правовими відносинами, і відповідальність тут настає на підставі загальних норм цивільного законодавства щодо заподіяння шкоди.


17. Поняття, особливості і класифікація суб’єктів аграрного права.
Суб’єкти АП: 1) фіз особи (члени ОСГ, автори селекційних досягнень, суб’єкти насінництва і розсадництва, садівництва, бджолярі-пасічники, що не займаються підприємницькою діяльність); 2) юр особи (п,у,о, які здійсн виробничу діяльність, організаційно-владну діяльність)
Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін.
За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юридичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.
За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі структури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називаються сільськогосподарськими товаровиробниками. Друга група представлена підприємницькими структурами, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності виробників сільськогосподарської товарної продукції.
До третьої групи належать підприємницькі структури, право-суб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.
Згідно зі ст. 63 ГК, унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним фермерське господарство, засноване кількома громадянами.
Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства.
Сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єктами господарювання, створеними компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систематичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.
Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є:
- недержавна форма власності;
- відносини членства;
- управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член один голос";
- особиста трудова участь членів у спільній виробничій або іншій господарській діяльності в аграрному секторі;
- об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;
- наявність інституту кооперативних виплат і виплат на паї та ін.
Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство"3, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, згідно із законом.
Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особливість фермерських господарств полягає у таких головних ознаках:
- членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках;
- спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними);
- можливість створення господарства однією особою;
- право на створення такого господарства має виключно дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має відповідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо.
Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законом від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін.
Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогосподарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеженою відповідальністю (TOB).
Основними кваліфікуючими ознаками господарських товариств є:
- недержавна або державна форми власності;
- відносини участі (інвестування);
- обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх капіталів (майнових внесків);
- необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учасників) у діяльності господарського товариства;
- управління й контроль, який здійснюється учасниками (акціонерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді товариства;
- наявність інституту права на дивіденди та ін.
Діяльність господарських товариств в аграрному секторі економіки регулюється ЦК, ГК, законом від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" та ін.
ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кількість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік: сільськогосподарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподарські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими є підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.

18. Сільськогосподарський товаровиробник
Сільськогосподарський товаровиробник - фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу. Це обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське господарство.
З А К О Н У К Р А Ї Н И Про сільськогосподарську кооперацію (ст.1) м.Київ, 17 липня 1997 року N 469/97-ВР ( В редакції Законів N 2090-ІІІ від 02.11.2000 та N 1929-IV від 29.06.2004 )
Сільськогосподарський товаровиробник - фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією.
ЗАКОН УКРАЇНИ Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років (ст.1) м.Київ, 18 січня 2001 року N 2238-ІІІ
Сільськогосподарський товаровиробник - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі з власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.
ЗАКОН УКРАЇНИ Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою (ст.1) м. Київ, 9 лютого 2012 року № 4391-VІ (див. текст)

19. Правосуб’єктність громадян як суб’єктів аграрного права.
У суспільні відносини, врегульовані нормами аграрного права, можуть вступати як окремі працівники (фізичні особи), так і колективні утворення (юридичні особи) всіх форм власності і господарювання за умови, що вони мають такі ознаки, передбачені законом, як суб'єктивні права і юридичні обов'язки.
Ці суб'єкти за законом наділені правоздатністю і дієздатністю, а також спеціальними властивостями, юридичне закріпленими базовим положенням (правовим статусом), що дає їм можливість брати участь у конкретних правовідносинах, серед яких одними з найважливіших є відносини у сфері праці.
Правовий статус - це правове положення фізичної або ж юридичної особи, яке визначається обсягом прав, обов'язків і законних інтересів, гарантованих державою і охоронюваних законом за суб'єктами суспільних відносин, в тому числі й аграрних. Отже: правовий статус сільськогосподарського працівника це правове положення фізичної або ж юридичної правосуб'єктної особи, зайнятої в сільськогосподарському виробництві, яка має системно впорядковану сукупність реальних прав, обов'язків та інтересів, закріплених У чинному законодавстві, гарантованих державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.
Основні права, свободи і інтереси громадян України знайшли своє відображення в Конституції України.
Права, свободи і обов'язки, закріплені в Конституцією Україні (ст. 3), становлять основу правового положення всіх громадян України і є єдиними для всіх трудівників держави, в тому числі і для сільськогосподарських працівників. Положення цієї статті деталізуються і розвиваються в наступних її розділах і статтях.
У розділі 2 Конституції України накреслено систему особистих, соціально-економічних та політичних прав людини. Права і свободи людини проголошуються невідчуженими, непорушними, забороняється скасування будь-яких конституційних прав, а також їх звуження (статті 21, 22).
В Основному законі України знайшло закріплення гарантоване право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою у відповідності з законом. Таким чином, сільськогосподарські виробники вперше в українському конституційному будівництві набули право приватної власності на землю (ст. 14).
З метою розвитку ринкових відносин у статтях 41, 42 Конституції закріплюється право людини на приватну власність, фіксується право на не заборонену законом підприємницьку діяльність. Право приватної власності проголошується непорушним. Встановлюється неприпустимість примусового відчудження об'єктів права приватної власності за винятком випадків їх відчуження за рішенням суду.
Відповідно до ст. 43 Конституції кожен громадянин має право на працю, вільний вибір професії та роду трудової діяльності, заробляти працею собі на життя. Забороняється використання примусової праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Конституція передбачає закріплення властивих усім демократичним конституціям таких прав, як право на страйк, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, результати своєї інтелектуальної діяльності і т. ін.
Звичайно, в нинішніх умовах не всі ці права можуть бути реалізовані однаковою мірою громадянами України, в тому числі і сільськогосподарськими працівниками. Відсутність необхідної кількості бюджетних коштів і падіння виробництва звужує можливості по належному забезпеченню прав людини у сфері працевлаштування, організації відпочинку, соціального захисту, будівництва житла, наукових досліджень, охорони здоров'я тощо.
Конституційні права і свободи громадян здійснюються в нерозривній єдності з їх обов'язками. Згідно зі ст.67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а відповідно до ст. 68 Основного Закону кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Закріплені в Конституції права та обов'язки громадян знаходять подальше відображення, розвиток і конкретизацію в трудовому, господарському, цивільному, земельному, адміністративному та іншому галузевому законодавстві.
Так, трудовим законодавством усім сільськогосподарським працівникам гарантується: право на вільний вибір виду діяльності, певна тривалість робочого часу і відпочинку; належні умови і охорона праці; на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Кодексом законів про працю України передбачені і обов'язки: виконання установлених норм виробітку, дотримання правил санітарії та безпеки праці, правил внутрішнього трудового розпорядку і т. ін.
Земельним кодексом та цивільним законодавством конкретизуються правові гарантії приватної власності на землю та майно громадян.
Подальшу деталізацію і розвиток права, обов'язки та законні інтереси, які становлять правовий статус сільськогосподарських працівників, знаходять у локальних правових актах. Так, сільськогосподарські товаровиробники розробляють і приймають свої статути, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про нормування та оплату праці, укладають колективні договори та ін. Це дозволяє врахувати і нормативне закріпити особливості і специфіку умов праці механізаторів, працівників тваринництва і Рослинництва, спеціалістів сільського господарства, керівників сільськогосподарських підприємств, їх виробничих та інших підрозділів, а також інших посадових осіб.


20. Правосуб’єктність кооперативних сільськогосподарських підприємств.
Правовою основою функціонування сільськогосподарських кооперативів в Україні є закони України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" та від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію".
Закон "Про сільськогосподарську кооперацію", на відміну від загального кооперативного закону, регулює діяльність тільки одного виду кооперативів сільськогосподарських. Він є комплексним нормативно-правовим актом, що регулює взаємозв'язані між собою земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та інші відносини, які мають місце в сільськогосподарському кооперативі.
Закон України "Про кооперацію" визначає кооператив як юридичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
Встановивши родові ознаки кооперативу, можна визначити його як таке добровільне, засноване на членстві об'єднання осіб для організації спільної діяльності на основі їх власної трудової участі чи участі в господарських операціях кооперативу, на базі належного йому на праві власності майна, і створене об'єднанням пайових внесків, метою якого є задоволення матеріальних та інших потреб його членів.
Головними ознаками, які визначають належність кооперативу до сільськогосподарського, вважають, по-перше, розташування його в сільській місцевості; по-друге, ведення сільського господарства, обслуговування його потреб або потреб сільського населення.
Визначення поняття сільського господарства (сільськогосподарського виробництва) дається в Законі України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років"1 як такий вид господарської діяльності, що пов'язана з біологічними процесами вирощування продукції, призначеної для споживання в сирому й переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі.
До специфічних ознак (критеріїв) сільськогосподарських кооперативів належать:
1) ведення сільськогосподарської діяльності (з використанням земельної ділянки сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва) або обслуговування її потреб;
2) розташування, як правило, у сільській місцевості.
Ці ознаки мають бути головними ознаками сільськогосподарських кооперативів.
Беручи до уваги з'ясоване нами родове поняття кооперативу і родові ознаки сільськогосподарського кооперативу, можна дати таке визначення: сільськогосподарський кооператив це таке добровільне, засноване на членстві об'єднання осіб для спільної сільськогосподарської діяльності чи обслуговування її потреб на основі трудової участі цих осіб, або участі в господарських операціях на основі належного йому на праві власності майна на базі пайових внесків, метою якого є задоволення матеріальних та інших потреб його членів і яке розміщується, як правило, в сільській місцевості.
За мірою концентрації сільськогосподарського виробництва кооперативи можна поділити на універсальні й спеціалізовані. Універсальні кооперативи в сільському господарстві історично були першими і об'єднували як функції постачально-збутові, так і кредитні та виробничі, тобто весь спектр завдань щодо здійснення і обслуговування сільськогосподарського виробництва.
Дещо інакше сільськогосподарські кооперативи класифікує Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", поділяючи їх, залежно від цілей, завдань та характеру діяльності, на виробничі та обслуговуючі.
Визначення загальних понять виробничого та обслуговуючого кооперативів дає Закон України "Про кооперацію". Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" визначає поняття сільськогосподарського виробничого та сільськогосподарського обслуговуючого кооперативів. На основі наведених дефініцій можна вирізнити основні правові ознаки названих видів сільськогосподарських кооперативів. До основних ознак виробничого сільськогосподарського кооперативу належать такі:
1) засновниками і членами виробничого сільськогосподарського кооперативу можуть бути тільки фізичні особи;
2) обов'язковою є трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу;
3) змістом його діяльності є спільне виробництво продукції сільського, а також рибного й лісового господарства;
4) це одна із організаційних форм підприємництва, метою якого є отримання доходу.
Обслуговуючим сільськогосподарським кооперативам властиві такі ознаки:
1) їх членами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;
2) основним змістом їх діяльності є обслуговування потреб сільськогосподарського виробництва, переважно членів кооперативу;
3) обов'язковою є участь членів у господарській діяльності кооперативу;
4) вони не ставлять за мету отримання прибутку.



21. Правосуб'єктність аграрних підприємств корпоративного типу
Приватні аграрні підприємства зі статусом юридичної особи корпоративного типу це засновані на підставі установчого договору і на недержавній формі власності, особистій майновій участі (обов'язковому об'єднанні майна) селян, інших фізичних та юридичних (недержавних) осіб у статутному фонді акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю для ведення статутної діяльності з виробництва, переробки, реалізації аграрної продукції і сировини з метою отримання прибутку.
Товариства створюються і функціонують на основі Закону України «Про господарські товариства».
Згідно зі ст. 1 цього закону всі вони є юридичними особами одноосібними власниками майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарської діяльності і на інших, передбачених законом підставах.
Тому суб'єктом права власності підприємств корпоративного типу виступають господарські товариства як юридичні особи (а не їх засновники чи учасники). Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частину майна, що залишилась після ліквідації товариства.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 26 Закону України «Про власність» об'єктом права власності підприємства корпоративного типу є: грошові та майнові внески його членів, що передані йому у власність; виготовлена продукція; доходи, одержані від господарської діяльності; майно, що набуте на законних підставах. Вкладами учасників та засновників цього підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності (цінні папери, гроші, тощо). Вказані вище закони надають право учасникам цих товариств вносити як вклад майнові права (право користування землею, спорудами та ін.). У цьому разі право власності на майно товариству не передається, а виникає лише право користування чужою річчю. Вкладом також можуть бути об'єкти інтелектуальної власності. Розмір вкладу учасника оцінюється виходячи із загальноприйнятої плати за користування таким майном.
Аграрні підприємства кооперативного і корпоративного типу мають як спільні риси, так і відмінні. Спільними їхніми рисами є те, що це юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність і Дієздатність, можуть набувати прав та юридичних обов'язків, бути позивачами і відповідачами в суді. Особливість аграрних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що вони, передусім, об'єднують трудову діяльність, тобто кожен член такого підприємства повинен особисто в ньому працювати. Всі члени такого підприємства мають право брати участь в управлінні діяльністю підприємства (за принципом: один член кооперативу - один голос). Від кожного працівника такого підприємства залежить застосування заходів заохочення і стягнення. Це і відрізняє риси підприємства кооперативного типу від підприємств корпоративного типу.
Фізичні та юридичні особи, які беруть участь у діяльності сільськогосподарського товариства, повинні обов'язково зробити особистий майновий внесок у статутний фонд товариства. Внесками учасників можуть бути не тільки грошові кошти, а й будинки, обладнання, цінні папери, право на користування природними ресурсами, а також право на інтелектуальну власність людини. Цим аграрні підприємства корпоративного типу відрізняються від підприємств кооперативного типу.
Суттєвою особливістю правосуб'єктності підприємств корпоративного типу є те, що вони насамперед об'єднують капітал, а не свою трудову участь.
Господарські товариства створюються на основі укладення установчого договору, який має вирішальне значення для учасників такого підприємства у зв'язку з тим, що установчий договір регламентує відносини між учасниками господарського товариства залежно від їх частки у статутному фонді підприємства. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» вони виступають власниками переданого їм майна, учасниками виробленої продукції, отриманих прибутків.

22. Особливості правового статусу аграрних підприємств, заснованих на державнійформівласності
Державні сільськогосподарські підприємства - це такі підприємства, які не є власниками закріпленого за ними майна. Воно перебуває в державній власності і надається їм на праві повного господарського відання або оперативного управління не тільки для виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції, а й спеціальних видів рослин, наприклад для потреб медичної, парфумної та інших галузей народного господарства.
Основна частина державних підприємств це підприємства, які в першу чергу забезпечують науково-технічний прогрес у сільському господарстві і обслуговують підприємців виробників сільськогосподарської продукції.
Державними є різноманітної спеціалізації племінні заводи, дослідно-селекційні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, підприємства по відтворенню цінних видів риб та тварин, радгоспи-технікуми та коледжі, різноманітні навчально-дослідні чи навчально-виробничі господарства і т. ін.
Держава, як власник майна, зберігає за собою право вирішення таких питань, як: право створення, реорганізації та ліквідації підприємств, визначення їх спеціалізації, здійснення контролю за цільовим використанням майна, одержанням частки прибутку тощо.
Водночас, маючи такі повноваження щодо державних підприємств, держава, ЇЇ органи не вправі втручатись у господарську діяльність, яка не суперечить чинному законодавству, предмету та цілям діяльності цих підприємств.
З урахуванням спеціалізації, природно-кліматичних та інших умов вони самостійно визначають і встановлюють внутрішньогосподарську виробничу структуру. За узгодженням з координаційними та регулюючими галузевими органами державні підприємства мають право брати участь у різноманітних науково-виробничих об'єднаннях, акціонерних та інших господарських товариствах, а також різного виду кооперативах.
Підприємства, засновані на праві повного господарського відання, мають право самостійно регулювати режим праці і відпочинку, встановлювати їх тривалість у напружені періоди, зверх обсягів, передбачених трудовим законодавством, але відповідно до його конституційних принципів, розробляти і застосовувати форми і системи оплати праці відповідно до конкретних видів та ділянок виробництва. Проте це не виключає необхідності здійснення контролю за правильною витратою коштів на оплату праці та інші Цілі споживчого характеру.
Для трудових відносин на цих підприємствах характерні певні особливості. Особи, які працюють у державних сільськогосподарських підприємствах, за соціальним станом є робітниками та службовцями, їх правовий статус визначається такими нормативними актами: Кодексом законів про працю, а також законами України «Про підприємництво», «Про оплату праці», «Про відпустки», «Про страхування».
Юридичні права, обов'язки та законні інтереси працівників становлять основу правового статусу працівників сільськогосподарського підприємства. За обсягом основних прав і обов'язків правовий статус працівників державних сільськогосподарських підприємств не відрізняється від правового статусу працівників і службовців підприємств інших галузей народного господарства. Тобто вони володіють всім обсягом трудових прав і обов'язків, передбачених Конституцією України для громадян нашої країни.
Але праця в цій галузі має певну специфіку. Сезонний характер багатьох робіт у рослинництві і тваринництві обґрунтовує в різні періоди господарського року різну потребу в сільськогосподарських кадрах. У період напружених польових робіт потреба сільськогосподарських підприємств у трудових ресурсах значно збільшується, в інші періоди скорочується. Ця закономірність визначає особливості правового регулювання режиму робочого часу і часу відпочинку працівників сільського господарства. Застосування сільськогосподарських машин та обладнання, мінеральних добрив, пестицидів, використання тварин, інших живих організмів у процесі суспільного виробництва визначає особливі правила охорони здоров'я працівників сільського господарства, правила інструктування щодо безпечних методів праці, встановлення своєрідних правил контролю за дотриманням вимог техніки безпеки та виробничої санітарії.
Ураховуючи особливості функціонування сільськогосподарського виробництва, законодавство надає працівникам державних сільськогосподарських підприємств додаткові права і покладає на них обов'язки, що характеризують професійно-галузеві умови їх праці. Тим самим їх правовий статус набуває рис, які відрізняють його від статусу працівників інших галузей народного господарства.
Разом з тим обсяг статутних прав і обов'язків працівників сільського господарства досить широкий. Працівники державних господарств мають право ведення особистого підсобного господарства, певні пільги і переваги в переселенні, користуванні громадським житловим фондом, комунально-побутовими установами сільськогосподарського підприємства. Наявність прав і обов'язків, пов'язаних з їх участю у сільськогосподарському виробництві і проживанням у сільській місцевості, визначають ті особливості, які надають правовому статусу працівників державних сільськогосподарських підприємств рис особливої правової категорії.

23. Особливості правосуб’єктності міжгосподарських підприємств і обєднань(агропромислових,агроторгових та інших обєднань,комбінатів)
Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб'єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер є об'єктивною підвалиною для створення різних (за метою і предметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об'єднань, які були і залишаються однією з провід- них на Україні форм міжгосподарського кооперування. Свого часу рамки діяльності міжгосподарських підприємств визначалися постановою Уряду УРСР від 23 листопада 1977 р. "Про затвердження Положення про міжгосподарські підприємства (організації) в сільському господарстві".
2.   Відповідно до Законів "Про підприємства в Україні" (ст.  3),   "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ч. З ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство"   (ч. 4 ст.  3)  усі суб'єкти аграрного підприємництва мають  право на добровільних  засадах об'єднувати  свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Вони  можуть об'єднуватись у  спілки   (об'єднання),  бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Фермерські господарства мають право бути засновником або  членом асоціацій,  консорціумів,  корпорацій, акціонерних товариств,  інших об'єднань,  кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий    комплекс,    а    також    несільськогоспо-дарських підприємств і організацій, у тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бути членом комерційних банків.
На підставі наведених норм права всі суб'єкти аграрного підприємництва можуть об'єднувати фінансові, матеріально-технічні й трудові ресурси. Однак таке кооперування може відбуватися трьома легальними способами, а саме: укладення договору про спільну діяльність, або утворення суб'єкта підприємництва кооперативного типу, або утворення об'єднань корпоративного типу.
3.     Юридичне   визначення   видів   об'єднань   суб'єктів аграрного  підприємництва  наведено  в  Законі   "Про  підприємства в  Україні".  Так,  усі вони можуть об'єднуватись в: асоціації договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого  з  її  учасників;   корпорації   договірні  об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;   консорціуми тимчасові  статутні об'єднання промислового   і   банківського   капіталу   для   досягнення спільної  мети;   концерни    статутні  об'єднання  підприємств   промисловості,   наукових   організацій,   транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залеж- ності від одного або групи підприємств; інші об'єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.
4.   Об'єднання  в  АПК  діють  на  основі  договору   або статуту, який затверджується їх засновниками чи власниками.   Підприємства,   які  входять  до  складу   зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи. Однак державні підприємства мають певні обмеження (щодо самостійності об'єднувати на добровільних засадах свою  діяльність   згідно   з   Декретом   Уряду   України   від 17 березня 1993 р. № 20-93).
Об'єднання підприємств АПК, зареєстроване в Укра'іні, може включати підприємства інших держав. Підприємства України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших державах. Порядок вступу в об'єднання у таких випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.
5.   Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому Законом "Про підприємства в Україні". Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств,  які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом).
5. Суб'єкти аграрно-підприємницької діяльності (особливо приватні), які входять до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами і організаціями.

Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб'єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер є об'єктивною підвалиною для створення різних (за метою і предметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об'єднань, які були і залишаються однією з провідних на Україні форм міжгосподарського кооперування. Відповідно до Законів "Про підприємства в Україні" (ст. 3), "Про колективне сільськогосподарське підприємство"(ч. З ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ч. 4 ст. 3) усі суб'єкти аграрного підприємництва мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить анти монопольному законодавству. Вони можуть об'єднуватись у спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Фермерські господарства мають право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань,кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, у тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бути членом комерційних банків. На підставі наведених норм права всі суб'єкти аграрного підприємництва можуть об'єднувати фінансові, матеріально-технічні й трудові ресурси. Однак таке кооперування може відбуватися трьома легальними способами, а саме: укладення договору про спільну діяльність, або утворення суб'єкта підприємництва кооперативного типу, або утворення об'єднань корпоративного типу.


24. Загальні засади створення та ліквідації суб'єктів аг. господарювання
Суб'єкт агарного господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законод.м, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання. Вони можуть утворюватися також шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням ан-тимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законод. У.. » Створення суб'єкта аг. господарювання здійснюється на підставі установчих документів, які розробляються і підписуються (всіма його учасниками (засновниками), якщо чинним законод.м не встановлений інший порядок їх затвердження. Суб'єкт господарювання створений однією особою (наприклад, фермерське господарство), діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
Відповідно до ст. ст. 87, 88 ЦК та ст. 57 ГК, установчими документами суб'єкта аг. господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законод.м, статут (положення). В установчих документах мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачене законом.
Припинення діяльності сільгосп. підпр. здійснюється переданням всього майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або внаслідок ліквідації.
Суб'єкт аг. господарювання ліквідується:
за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків передбачених чинним законод.м;
за рішенням суду про визнання ним недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

25. Правове регулювання паювання майна
У ході реформування аграрного сектора економіки провадилося паювання землі й майна. Саме слово "пай" тюркського походження і використовується на позначення частки в майні чи майнових правах. За вітчизняною правовою традицією пайові фонди існують у суб'єктів аграрного права кооперативного типу: колективному сільськогосподарському підприємстві чи сільськогосподарському кооперативі. Кожен член таких підприємств має певну частку в майні підприємства це і є його майновий пай.
Відповідно до ст. 9 Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", до пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених завдяки діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств провадиться за Методикою уточнення складу й вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 177.
Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки в пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом підприємства. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства. У разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі.
Закон України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" визначає пай як майновий внесок члена кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється передачею кооперативу певного майна. Розмір паю визначає розмір отримуваного членом кооперативу доходу від участі в діяльності кооперативу і розмір частки, яка виплачується йому при виході із кооперативу. Як показує аналіз законодавства, пай не є індивідуально визначеним майном це лише право на отримання доходу в певному розмірі й на отримання майна при виході з кооперативу. Часто селяни помилково вважають, що пай індивідуально визначене майно чи земельна ділянка і при виході з кооперативу вимагають повернення "мого трактора" або "моєї землі". Але згідно із законом, трактор чи земля є власністю підприємства. У члена є лише пай право на отримання певної частини доходу підприємства і певної частки майна при виході з нього. Селянинові при виході з підприємства може бути передане не те майно, що він вніс до кооперативу, а зовсім інше або земельна ділянка. Отже, пай це не майно, а право, до того ж право, яке може бути й не реалізованим, тобто в разі збиткової роботи підприємства його член не отримує жодних доходів на свій пай.
Найчастіше питання розпаювання майна виникали у ході реформування КСП, тому саме майнові аспекти цього процесу ми й розглянемо. Найбільш проблемним є уточнення майнових паїв членів КСП. Згідно з Порядком обов'язкових процедур при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств та врегулюванні майнових відносин в агроформуваннях, які працюють на умовах оренди землі і майна, затвердженого наказом Мінагрополітики України від 15 грудня 2000 р. № 252, процедура реформування КСП обов'язково передбачає затвердження загальними зборами Положення про паювання майна як внутрішньогосподарського локального акту підприємства. Процедура передбачає складання плану розподілу майна пайового фонду та іншого майна КСП, уточнення розміру індивідуальних майнових паїв членів КСП, їх перерахунок. Далі затверджується акт розрахунку пайового фонду, структура пайового фонду та план розподілу пайового фонду. Після цього членам, які забажали вийти з КСП, виплачується чи передається частина майна підприємства, яка припадає на їхні паї, а інші члени можуть створити нове агроформування на базі належних їм часток у майні колишнього КСП.
Істотні зміни у правовому режимі майнового паю сталися у зв'язку з прийняттям указів Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" і від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки". Останній передбачав уточнення розміру майнових паїв членів КСП, у тому числі колишніх членів, які під час виходу не отримали його в натурі чи грішми. Крім того, право на пай відтепер мало посвідчуватися спеціальними сертифікатами, які видавалися на руки селянам. Але найістотнішою зміною правового режиму майнового паю стало юридичне закріплення можливості укладення договорів оренди, купівлі-продажу, дарування майнових паїв. Оренда, як і купівля-продаж, згідно з цивільним законодавством, застосовувалися лише до індивідуально визначеного майна. А пай не майно, а лише право на отримання майна в майбутньому. Тому зазначені укази кардинально змінили правовий режим майнового паю, який набув окремих рис правового режиму індивідуально визначеного майна. Згодом у ЦК було закріплено, що право оренди поширюється і на майнові права. Указ Президента від 29 січня 2001 р. № 62/2001 гарантував селянам можливість вільно вийти із КСП, обмінявши свій сертифікат на майновий пай, тобто на індивідуально визначене майно.
На виконання зазначеного Указу, Кабінет Міністрів України постановою від 28 лютого 2001 р. № 177/2001 затвердив Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення. Цей Порядок встановлює процедуру визначення розмірів майнових паїв членів КСП, у яких паювання не провадилося, а також затверджує форму Свідоцтва про право на майновий пай (майнового сертифікату). Порядок видачі та обліку свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат), затверджений наказом Мінагрополітики України від 23 березня 2001 р. № 79. Після проведення процедури паювання майна і визначення часток кожного члена, майно КСП розподіляється при його реорганізації згідно з Порядком розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 14 березня 2001 р. № 62. Оскільки Указом передбачалося оформлення договорів оренди майнових паїв, наказом Мінагрополітики від 25 травня 2001 р. № 142 було затверджено Методику визначення залишкового ресурсу використання пайового фонду реформованих сільськогосподарських підприємств і визначення оптимальних термінів оформлення договорів оренди майнових паїв по кожному підприємству.
Але хід аграрної реформи й паювання майна показали, що у селян ще не сформувалася ринкова свідомість, почуття власника, а тому Президент України 27 серпня 2002 р. видає Указ № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення". Указ передбачає створення умов для викупу реформованими сільськогосподарськими підприємствами майнових паїв, які вони орендують у своїх членів, а також формування ринку майнових паїв, запровадження механізму їх продажу на конкурентних засадах. Крім того, передбачається стимулювання створення сільськогосподарських кооперативів та інших формувань аграрного ринку на основі об'єднання майнових паїв. На виконання цього Указу Мінагрополітики наказом від 28 січня 2003 р.
№ 14 затвердило Порядок продажу на публічних торгах майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Отже, можна сказати, що в аграрному праві сформувався інститут майнових паїв, який регулює права членів суб'єктів аграрного права кооперативного типу, зокрема, КСП на отримання певної частини індивідуально визначеного майна цих підприємств, а також встановлює порядок розпорядження цими правами.

26. Правове регулювання приватизації в АПК
Умовах переходу до ринкової системи господарювання важливим засобом забезпечення приватної власності є приватизація державного майна. Відповідно до ст. 1 Закону У. від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), приватизація державного майна визначається як відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фіз. та юридичних осіб. Тобто роздержавлення майна. У цьому контексті недоцільно використовувати словосполучення "приватизація майна колгоспів", позаяк останні є недержавними суб'єктами власності, а тому до їх реформування правильніше використовувати терміни "реструктуризація" чи "паювання майна". Загальне законод. У. про приватизацію складається із зазначеного Закону, а також законів від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції від 15 травня 1996 р.), від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папери", від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду", від 7 липня 1999 р. "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", від 14 вересня 2000 р. "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", декретів Кабінету Міністрів У. від 20 травня 1993 р. № 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", від 26 грудня 1992 р. №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.
Приватизація державного майна в АПК здійснюється на підставі загального законод. про приватизацію, з урахуванням особливостей спеціального аг. законод.. Стаття 5 Закону У. "Про приватизацію державного майна" визначає, що до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:
майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами;
об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;
акції (частки, паї), що належать державі у майні юридичних осіб.
Приватизації не підлягають об'єкти, котрі мають загальнодержавне значення, визначені Законом У. "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації". До них належать майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, дільниці, інші організації з експертизи сортів рослин, скотомогильники, станції хімізації сільського господарства, науково-дослідні інститути, окремі майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина, лікеро-горілчані вироби тощо.
Специфіка правового регулювання приватизації в АПК зумовлена потребою захисту прав селян, адже згідно з концепцією приватизації, засоби вироб. сільгосп. продукції мають належати селянам, які їх використовують. Законодавчим актом, що регулює особливості приватизації державного майна в АПК, є Закон У. від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі".

27. Правове регулювання паювання землі
Що ж до паювання землі це питання у ході реформування аграрного сектору економіки є не менш складне. Право на земельний пай закріплювалося в ЗК 1992 р. Згідно зі ст. 5 цього Кодексу, кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі середньої земельної частки, яка обчислюється шляхом поділу земель підприємств, що підлягають приватизації на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали в сільському господарстві і проживають у селі, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. ЗК 1992 р. передбачав, що право на земельну частку могло передаватися у спадщину і продаватися.
Важливе значення для визначення правового режиму земельного паю має Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Указ установив, що кожному члену КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Указ проголосив, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. У разі виходу із зазначених підприємств, їх члени мають право на отримання земельної ділянки в натурі.
Варто звернути увагу на те, що сільськогосподарські акціонерні товариства не мають майнового пайового фонду, а тільки акції, але оскільки правовий інститут паювання земель розвивався окремо від правового інституту паювання майна, члени сільськогосподарських акціонерних товариств отримали право на земельні частки. При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не конкретна земельна ділянка, знову ж таки це лише право на отримання земельної ділянки в натурі, яке може бути ніколи й не реалізоване. Сертифікат на земельну частку не посвідчує права власності на конкретну земельну ділянку це лише цифри на папері, які підтверджують право отримання земельної ділянки у визначеному розмірі при виході з підприємства. Документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку, є державний акт про право власності на землю.
Однак після прийняття цього Указу і паювання землі виникло багато питань, пов'язаних з процедурою паювання і визначення кола осіб, які мають право на земельний пай. Тому Президент України приймає Указ від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Указ встановив, що право на земельну частку (пай) мають члени КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства є рівними. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними на підприємствах із числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку пай і зразок книги реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай) затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р.
Для недопущення скуповування земельних паїв не селянами приймається Указ Президента України від 21 квітня 1998 р. № 332/98 "Про захист прав власників земельних часток (паїв)", де встановлено, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також фермерські господарства та громадяни, які мають право їх створити. Договору купівлі-продажу, дарування, обміну права на земельну частку (пай) посвідченого сертифікатом, після нотаріального посвідчення підлягають реєстрації районною державною адміністрацією за місцезнаходженням відповідного підприємства з внесенням відповідних змін до записів у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай).
Важливим кроком у захисті майнових прав селян-пенсіонерів було прийняття Указу Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353/88 "Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Згідно з цим Указом, починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства, фермерські господарства, інші підприємства, установи, організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укладають із ними договори оренди цих часток (паїв). Розмір плати за оренду земельної частки (паю), що вноситься орендарем орендодавцеві, не може бути меншим 0,5% вартості земельної частки (паю), яка передана в оренду. Указ передбачав можливість отримання орендної плати як грошима, так і в натуральній чи відробітковій формі.
Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", передбачив реформування колективних сільськогосподарських підприємств шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) й майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Указ запровадив обов'язкове укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формі. При цьому розмір орендної плати не повинен бути меншим за 1% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної частки (паю).
Указ запровадив реєстрацію договорів оренди земельної частки (паю). На виконання Указу Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 24 січня 2000 р. № 119/2000 "Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)", якою передбачено спрощений порядок реєстрації таких договорів. Реєстрація договорів оренди земельної частки (паю) провадиться виконавчим комітетом сільської, селищної міської ради за місцем розташування земельної ділянки, обтяженої правом на земельну частку (пай).
Правовий режим земельної частки (паю) врегульований також ЗК. Відповідно до ст. 25 цього Кодексу, під час приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Зазначеним особам гарантується право отримати на підставі свого земельного паю земельну ділянку в натурі (на місцевості). Обчислення розміру земельної частки (паю) здійснюється шляхом поділу сільськогосподарських угідь, які підлягають приватизації, на кількість осіб, які мають право на приватизацію. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток зазначених осіб є однаковими.
Згідно з Перехідними положеннями ЗК, сільськогосподарські підприємства, які до набрання чинності цим Кодексом уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або за погодженням сторін на інший строк. Громадяни власники земельних часток (паїв), можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом.
До 1 січня 2005 р. забороняється вносити земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств, відчужувати її у будь-який інший спосіб, крім обміну на інше майно чи передачі у спадщину. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної ділянки відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.


28. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аг. секторі
Важливим напрямом аграрної реформи і невід'ємною складовою аг. ринку є забезпечення зовнішньоекономічної діяльності в аг. секторі. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно із Законом У. від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність". Зовнішньоекономічна діяльність визначається ним як діяльність суб'єктів господарської діяльності У. та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що побудована на взаємовигідних відносинах. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть бути всі суб'єкти аг. права: як юр., так і фіз. особи і навіть структурні підрозділи юридичних осіб, які взагалі не є суб'єктами права (філії, відділення, представництва тощо). Фіз. особи набувають права здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємництва. Юр. особи набувають таких прав із моменту їх державної реєстрації. Жодна додаткова реєстрація фіз. або юридичних осіб як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не здійснюється. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом встановлення певного режиму оподаткування, зокрема ввізним податком на додану вартість, ввізним акцизним збором, митом і митними зборами (останні не належать до податків, але стягуються як плата за послуги митниці), а також шляхом встановлення режиму ліцензування і квотування щодо окремих видів сільгосп. продукції. Ліцензування особливий порядок видачі дозволів Мін.м економіки та з питань європейської інтеграції У. на експорт або імпорт товарів. Квотування застосовується разом з ліцензуванням і передбачає зазначення в ліцензії переліку товарів, які дозволяється експортувати чи імпортувати.
Залучення іноземних інвестицій до АПК У. і захист прав іноземних інвесторів регулюються законами У. від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування". Особливим видом інвестиційної діяльності є інноваційна, яка передбачає розробку і створення нового продукту, невідомого раніше на ринку, з використанням високих технологій. Правове регулювання інноваційної діяльності здійснюється згідно із Законом У. від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність". Ним передбачено надання податкових пільг інноваційним підпр.. Суб'єктам аг. права рекомендується займатися інноваційною діяльністю, в тому числі в зовнішньоекономічній сфері, оскільки створення аг. інноваційних підприємств може не тільки забезпечити вироб. сільгосп. продукції з використанням високих технологій, але й передбачає можливість отримати податкові пільги, встановлені законод.м.

29. Правове забезпечення формування ринку сільськогосподарської техніки
Як вже зазначалося, право ЄС вимагає від країн членів впровадити диференційоване правове регулювання окремих секторів аграрного ринку. Україна намагається пристосувати своє законодавство до законодавства ЄС. Відтак останнім часом розвиваються інститути диференційованого правового регулювання окремих секторів аграрного ринку. Це стосується й ринку сільськогосподарської техніки, запчастин до неї та пально-мастильних матеріалів.
Проблема забезпечення села пально-мастильними матеріалами і сільськогосподарською технікою загострилася під час аграрної кризи. Держава змушена була постачати сільськогосподарську техніку і пально-мастильні матеріали КСП, знаючи, що ті не зможуть розрахуватися за них, оскільки працюють збитково. За підсумками року КСП списувалися борги. Так тривати довго не могло: держава зрозуміла, що треба вжити заходів щодо створення ринку сільськогосподарської техніки та пально-мастильних матеріалів, зокрема впроваджувати лізингові форми отримання нової техніки. Так в Україні почав розвиватися правовий інститут ринку сільськогосподарської техніки.
Вітчизняне законодавство покликане не тільки забезпечити сільськогосподарське виробництво якісною технікою і пально-мастильними матеріалами, але й підтримувати вітчизняних виробників цієї техніки. Адже на ринок сільськогосподарської техніки вийшли такі гіганти індустрії, як "Джон Дір" і "Кейс Корпорейшн": певний час урядова політика була спрямована на забезпечення селян імпортними машинами і знаряддями праці. Але це не сприяло виходу вітчизняного АПК із кризи, тому концепція формування ринку сільськогосподарської техніки зосередилась на важливості підтримки виробника вітчизняного. Важливу роль у формуванні ринку сільськогосподарської техніки відіграють закони України від 7 лютого 2002 р. "Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу" і від 5 червня 2003 р. "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин".
Вони визначають сільськогосподарську техніку як машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси та лінії з них, що застосовуються в сільськогосподарському виробництві, харчовій та переробній промисловості для проведення робіт з вирощування, збирання, зберігання та переробки сільськогосподарської продукції. До такої техніки і обладнання належать: трактори та інші самохідні енергозасоби сільськогосподарського призначення, спеціальні автомобілі сільськогосподарського призначення, самохідні та причіпні комбайни, жниварки і косарки для збирання зернових, кормових і технічних культур, посівна й ґрунтообробна техніка та комбіновані агрегати з неї, машини і обладнання для тваринництва, птахівництва та кормовиробництва, а також машини, обладнання та лінії з них для харчової і переробної промисловості, для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, зокрема її фасування, розливу, пакетування та пакування.
Розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу разом з його складовими (створення й виробництво техніки та обладнання, її технічне обслуговування і ремонт, а також формування інфраструктури ринку вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу) законодавство визнає пріоритетними напрями розвитку національної економіки. Уповноваженим органом державної влади в галузі сільськогосподарського машинобудування є Міністерство промислової політики України, покликане забезпечити реалізацію державної політики щодо пріоритетності сільськогосподарського машинобудування. Для формування ринку сільськогосподарської техніки передбачається у Державному бюджеті України витрати на підтримку виробництва вітчизняної сільськогосподарської техніки. Порядок використання коштів державного бюджету, передбачених на здійснення заходів, пов'язаних зі збільшенням обсягів виробництва техніки для агропромислового комплексу та розвитком ринку цієї техніки, затверджений наказом Мінпромполітики та Мінфіну України від 5 березня 2002 р. № 93/155.
Зазначені кошти використовуються для формування та розвитку інфраструктури ринку тієї техніки, часткової (до 40%) компенсації державою вартості сільськогосподарської техніки, що поставляється сільськогосподарським товаровиробникам і підприємствам харчової та переробної промисловості АПК; закупівлі вітчизняної сільськогосподарської техніки з подальшою її реалізацією суб'єктам аграрного права на умовах фінансового лізингу. Передбачаються й заходи з недопущення монополізації ринку сільськогосподарської продукції. Так, наказом Мінекономіки та Антимонопольного комітету України від 16 лютого 1999 р. № 22/2 запроваджено державне регулювання оптових цін на окремі види продукції 3 монополістів ринку сільськогосподарської техніки: одеського ВАТ "Одессільмаш", кіровоградського ВАТ "Червона Зірка" і шепетівського ВАТ "Шепетівський завод культиваторів". Фінансування заходів з компенсації суб'єктам аграрного права частини вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва здійснюється на конкурсних засадах згідно з Положенням про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 7 березня 2002 р. № 76.
Держава здійснює моніторинг цін на основні види металопродукції та енергоносіїв, що використовуються вітчизняними підприємствами машинобудування для виробництва сільськогосподарської техніки. У разі потреби держава застосовує ринкові важелі управління зазначеними цінами. Так, Міністерство промислової політики здійснює постійний моніторинг та аналіз кон'юнктури ринку сільськогосподарської техніки і вживає заходів щодо його подальшого розвитку. Конкретні заходи з формування інфраструктури ринку сільськогосподарської техніки визначені Указом Президента України від 3 листопада 2001 р. № 1039/2001 "Про заходи щодо розвитку ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу та збільшення обсягів її виробництва". Ним установлено, що основними завданнями органів виконавчої влади щодо розвитку машинобудування та ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу є:
- сприяння розвитку економічної конкуренції та недопущення монополізму на основі узгодження інтересів виробників техніки для агропромислового комплексу та її споживачів;
- організація створення нових моделей і впровадження сучасних технологій виробництва техніки для агропромислового комплексу, стимулювання раціонального використання у процесі виробництва матеріальних ресурсів та енергоносіїв;
- створення умов для розширення мережі підприємств, що здійснюють реалізацію, фірмове обслуговування, ремонт, надання в користування, в тому числі за договорами лізингу, техніки для агропромислового комплексу;
- стимулювання інвестиційної діяльності банків, інших фінансових установ, спрямованої на технічне переоснащення агропромислового комплексу.
Виробництво сільськогосподарської техніки держава регулює переважно адміністративно-командними методами відповідно до Програми виробництва технологічних комплексів машин та обладнання для агропромислового комплексу на 1998-2005 роки, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 403. Разом з тим, сільськогосподарська техніка і пально-мастильні матеріали розподіляються останнім часом через ринкові, зокрема біржові механізми. Наказом Мінагрополітики, Мінекономіки, Мінфіну, ДПА від 26 квітня 2000 р. № 52/63/90/221 затверджено Положення про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів. Воно регулює ринкові механізми бартерних операцій обміну сільськогосподарської продукції на паливно-мастильні матеріали та запчастини для сільськогосподарської техніки.
Пально-мастильні матеріали сільськогосподарські виробники можуть закуповувати також на умовах товарного кредиту згідно з Порядком забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами, затвердженим наказом Мінагропрому і Мінфіну України від 12 серпня 1998 р. № 244/164. З 1 січня 2000 р., згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 "Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами", державним органом заборонено забезпечувати сільське господарство пально-мастильними матеріалами та засобами захисту рослин неринковими методами.
Відповідно до Закону України від 16 грудня 1977 р. "Про фінансовий лізинг" держава створює систему забезпечення сільськогосподарських товаровиробників сільськогосподарською технікою на умовах фінансового лізингу, тобто платного користування протягом строку, за який амортизується 60% вартості сільськогосподарської техніки, з подальшим переходом права власності на цю техніку до сільськогосподарських товаровиробників. З цією метою було створено Державне лізингове підприємство "Украгролізинґ". Закупівля сільськогосподарської техніки за рахунок державних коштів для передачі її сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу здійснюється згідно з Порядком визначення на конкурсних засадах переліку сільськогосподарської і переробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 27 квітня 2001 р. № 115.
На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18 вересня 1997 р. № 1031 "Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства" було утворено державний лізинговий фонд, кошти якого використовуються на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки для наступної передачі її у лізинг сільськогосподарським товаровиробникам. На виконання цієї постанови Мінагрополітики видало наказ від 9 жовтня 1997 р. № 59 "Про основні напрями технічного забезпечення агропромислового комплексу та створення лізингового фонду". Серед напрямів технічного забезпечення АПК передбачається формування інфраструктури ринку сільгосптехніки, зокрема впроваджується фірмове обслуговування вітчизняної складної сільськогосподарської техніки вітчизняними машинобудівними підприємствами шляхом відкриття регіональних центрів фірмового обслуговування. Технічне обслуговування поставленої сільськогосподарської техніки регулюється Законом України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин". Гуртова закупівля техніки за кошти державного лізингового фонду здійснюється за умови проведення експертизи гуртових цін згідно з Порядком, затвердженим наказом Мінагропрому України від 23 квітня 1999 р. № 171.

30. Правове регулювання ринку продовольства. Біржовий ринок
Пунктом 2 ст. 22 Господарського кодексу України передбачено, що підприємство здійснює реалізацію своєї продукції, інших матеріальних цінностей на основі прямих угод (контрактів), державного замовлення через товарні біржі, мережу власних торговельних підприємств, а також на основі бартерних угод.
Формування ринку продовольства відбуватиметься коли в конкурентній боротьбі за «продовольчі гроші» замовників і споживачів буде впроваджена технологічна дисципліна, якість, асортимент продукції, тобто технологічну дісцпліну будуть диктувати замовник і споживач продукції. Побоювання втратити замовника стримуватиме виробників від обману і стимулюватиме виробництво й надходження до споживачів високоякісної продукції.
Особливо великий вплив на формування ринку продовольства справляє розвиток ринку землі, робочої сили й капіталів.
Постанова Каб. Міну «Про створення Міжвідомчої комісії з питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників»


31. Поняття, суть і принципи державного регулювання с/г та її правове закріплення
Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів. В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів у ту чи іншу сферу.
Регулювання визначає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий характер; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його зміст підтримка у певному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макрорівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів щодо охорони навколишнього середовища та ін. Принципи державного регулювання сільського господарства, як правило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосередньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загального напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті закріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали конкретного відображення в законодавстві, але є такими, що проймають систему законів і норм. Одним з них є створення однакових умов для розвитку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності. Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак воля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробників, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сільськогосподарської діяльності. Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і диференціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, взаємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромислового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сільськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої системи державного регулювання сільського господарства зокрема.
32. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві
Методами державного регулювання сільського господарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконавчої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.
Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарськихпідприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій. 
За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різноманітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна.
Основні форми державного регулювання сільського господарства. правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організаційна діяльність .
Поєднання методів державного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів. Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного виробництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва. Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні. До загальних варто віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництвосільськогосподарської продукції, можуть застосовуватися до кожного об'єкта управління. Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства. Найважливішим середметодів державного регулювання сільського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, методрекомендацій. Метод переконання становить комплекс виховних, роз'яснювальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпечення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконання та дотримання соціальних і технічних норм.
Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких визначається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхилень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності. Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.
Адміністративний і економічний методи є основними в діяльності державних органів, що регулюють сільське господарство. Вони взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством досягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністративних методів. Адміністративні методи державного регулювання  способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.
Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних стимулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозрахунок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів. Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення.
2
Збільшення масштабів і ускладнення сільгосп. вироб., якісні зрушення в економіці, і докорінні зміни в організації сільського господарства викликають потребу в системному, комплексному аналізі діяльності державного апарату управління цією сферою. Тому важливо досліджувати суть регулювання нею, розкрити його форми й методи.
Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій.
За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різноманітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна.
Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв'язати завдання, які виникають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціонально застосовувати наявні юр. засоби.
Правотворчу діяльність здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповідних правових актів з питань сільського господарства.
Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юридичних обов'язків різних органів, посадових осіб, суб'єктів сільгосп. вироб..
Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою державного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодержавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, працівників галузі.
нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних листів, узагальнень тощо.
Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організаційна діяльність це основні форми державного регулювання сільського господарства.
Застосування того чи іншого методу визначається характером регульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетенцією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого питання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом.
Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні.
До загальних варто віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на вироб. сільгосп. продукції, можуть застосовуватися до кожного об'єкта управління.
Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства.
Найважливішим серед методів державного регулювання сільського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.


33. Задачі і функції Міністерства аграрної політики і продовольства.
ЗАТВЕРДЖЕНО Указом Президента України від 23 квітня 2011 року № 500/2011
ПОЛОЖЕННЯ про Міністерство аграрної політики та продовольства України
1. Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінагрополітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації:
державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави;
державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства, ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
2. Мінагрополітики України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України.
3. Основними завданнями Мінагрополітики України є формування та забезпечення реалізації:
державної аграрної політики, спрямованої на розвиток агропромислового комплексу та забезпечення продовольчої безпеки держави;
державної політики у сферах сільського господарства, тваринництва, садівництва, насінництва, розсадництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості (далі - галузі агропромислового виробництва), інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу та сільськогосподарського машинобудування, сільськогосподарської дорадчої діяльності;
державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства; ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів та кормів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин;
державної політики з питань земельних відносин, топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, якості та безпеки сільськогосподарської продукції, насіння і садивного матеріалу, біологічної і генетичної безпеки сільськогосподарських рослин і тварин, родючості грунтів.

34. Органи державного управління сільським господарством та їхні повноваження
1. Центральним органом державного управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України, як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для гарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості України і Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України.
Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено Указом Президента України від 1$ листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомочності Мінагропрому як суб'єкта адміністративного права.
Положенням визначаються основні завдання Мінагропрому, з яких видно той великий обсяг організаційно-управлінського розвитку, що його має здійснювати це міністерство. На Мінагропром покладаються такі завдання:
розроблення пропозицій щодо основних напрямів аграрної політики, реалізація державної політики з питань розвитку сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості;
організація виконання актів аграрного законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалізацією;
розроблення та координація виконання загально-державних, регіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;
здійснення науково-технічної і технологічної політики в галузях агропромислового комплексу;
розроблення пропозицій щодо оптимізації територіального розміщення сільськогосподарського виробництва;
розроблення та реалізація заходів щодо запровадження сучасних механізмів вираження функціональних питань галузевого і міжгалузевого характеру, структурної перебудови галузей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, подолання негативних явищ кризового характеру;
організація продовольчого ринку, маркетингу у сфері матеріально-технічного постачання, активізація зовнішньоекономічної діяльності;
здійснення заходів щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, створення рівних умов для розвитку цих форм власності і господарювання;
організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветеринарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості продукції, наукового і кадрового забезпечення стандартизації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпеки, нагляду за технічним станом машин і обладнання.
Мінагропром спрямовує свою діяльність на реалізацію цих основних завдань через систему підрозділів у вигляді головних управлінь, управлінь, відділів та органів контролю, спеціалізованих інспекцій, структуру якого складають:
/.  Головні управління:
Головне управління економіки
Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики
Головне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією
Головне управління зовнішніх економічних зв'язків
Головне управління технічної політики, енергетики, балансів і маркетингу матеріально-технічних ресурсів
Головне управління кадрової політики і аграрної освіти
Головне управління реформування відносин власності і нових форм господарювання
Головне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництва
Головне управління ринкових відносин, маркетингу та балансів продовольчих ресурсів
Головне управління іноземних кредитів, інвестицій та лізингу
Головне управління інвестиційної політики в капітальному будівництві
2. Управління:
Управління координації і освоєння науково-технічного прогресу та зв'язків з УААН
Управління по соціальному розвитку села
Управління соціально-трудових відносин і оргструктур
Управління організації та методології бухгалтерського обліку і звітності
Управління інформатики та виставкових заходів з інформаційно-комунікаційним центром
Юридичне управління Міністерства агропромислового комплексу України
Управління організації ревізійної роботи
Управління справами Міністерства агропромислового комплексу України
3. Відділи:
Відділ розвитку виробництва продуктів дитячого харчування
Відділ охорони праці, пожежної безпеки і безпеки дорожнього руху
Відділ підсобних промислових підприємств і промислів
Відділ організаційних питань фермерських та підсобних сільських господарств
Відділ науково-обгрунтованого ведення сільського господарства в зоні аварії ЧАЕС.
Кожний із цих підрозділів провадить свою діяльність на підставі відповідних положень.
У своїй діяльності Мінагропром керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України та Положенням про міністерство.
2. На Мінагропром покладається обов'язок складати разом з відповідними центральними органами виконавчої влади баланси забезпечення галузей трудовими, сировинними та енергетичними ресурсами, а з місцевими органами влади і самоврядування регіональні забезпечення підприємств цими ресурсами.
Важливими завданнями Мінагропрому є опрацювання заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи і забезпечення впровадження в діяльності аграрних товаровиробників засад ринкових економічних відносин. Мінагропром вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов функціонування галузей стосовно оподаткування, одержання пільгових кредитів, державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, Мінагропром сприяє розвиткові виробничо-підприємницької самостійності ініціативи, прибутковості підприємств, розвиткові конкуренції, формуванню ринкової інфраструктури та економічних взаємовідносин у виробничій та соціальній сферах.
До компетенції Мінагропрому віднесено обов'язок брати активну участь у розв'язанні питань роздержавлення і приватизації майна, забезпечувати реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяти розвиткові конкуренції, встановлення структур ринкового типу у сфері виробництва та послуг. Складову його повноважень становлять питання формування резервного та елітного насіннєвих фондів, а також генетичного фонду у тваринництві. Міністерство координує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сортів і гібридів сільськогосподарських культур та селекційних станцій у тваринництві, здійснює державний контроль за якістю насіння, племінних ресурсів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва та племінної справи.
Мінагропром вирішує питання про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності. Він затверджує статути (положення) підприємств, контролює їх додержання та приймає рішення у разі повернення статутів (положень), а також виконує інші функції, передбачені чинним законодавством.
3. За умов впровадження ринкових економічних відносин Мінагропром сприяє виробництву та закупівлі сільськогосподарської продукції. Він бере участь у формуванні державного резервного і елітного насіннєвих фондів та формує генетичний фонд у тваринництві через державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України. На Мінагропром покладається обов'язок допомагати виробникам сільськогосподарської продукції у її реалізації, у тому числі і в її державній закупівлі. З цією метою Мінагропром формує та розміщує в установленому порядку державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України в передбачених контрактами обсягах і на землях, що придатні для безпечного ведення сільського господарства і за площею не перевищують лімітів розораності та сільськогосподарської освоєності відповідних територій, воно координує діяльність підприємств і організацій, спрямовану на виконання цих контрактів.
Істотною правомочністю міністерства слід розглядати його активну участь в забезпеченні своєчасного укладання договорів щодо реалізації сільськогосподарської продукції та додержання її виробниками та заготівельниками належної договірної дисципліни.
Мінагропром розробляє порядок укладання договорів на закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини до державного і регіональних фондів, державного резерву та умови переробки продукції з державних ресурсів в межах державного замовлення на давальницьких умовах. На Мінагропром покладається обов'язок створювати умови товаровиробникам і заготівельним організаціям для реалізації сільськогосподарської продукції через ринкові інфраструктури на біржах, через торгові доми, фірмову торгівлю та інше.
4. Місцевими органами управління сільським господарством області є обласні управління агропромисловим комплексом. Правомочності цього управління визначені Типовим положенням про управління агропромислового комплексу обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. Цей акт затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. Воно підпорядковане голові адміністрації та Мінагропрому України. Обласне управління є юридичною особою і має самостійний баланс і рахунки в установах банків.
Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдання та компетенції визначених Типовим положенням. Найважливішими з них слід визнати повноваження стосовно його участі у розробленні та забезпеченні виконання прийнятих державних та регіональних програм розвитку сільського господарства, підприємств, установ і організацій м'ясної, молочної, плодоовочевої, елеваторної, борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, макаронної та інших галузей промисловості. Управління визначає потребу області в сільськогосподарській продукції і сировині, організує закладання і зберігання продовольства і сировини до державного резерву, своєчасне їх освіження відповідно до встановлених Урядом та Мінагропромом завдань.
Обласне управління Мінагропрому готує пропозиції, спрямовані на поглиблення економічної реформи і подає їх
на розгляд керівництва обласної (міської) державної адміністрації, аналізує тенденції розвитку галузей. Воно подає пропозиції Мінагропрому з питань прогнозування розвитку галузей, ліквідації застарілих та розміщення нових виробництв, вдосконалення аналізу і планування в сільському господарстві, на переробних та обслуговуючих підприємствах, в установах і організаціях АПК. До його компетенції віднесено сприяння забезпеченню сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності сортовим насінням, діяльності сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління щодо державного випробування сортів і гібридів сільськогосподарських культур, а також здійсненню державного контролю за якістю насіння, розвитку насінництва і розсадництва.
Воно приділяє увагу питанням механізації, електрифікації, автоматизації виробництва, транспортного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників, надає їм допомогу в експлуатації, ремонті, технічному обслуговуванні сільськогосподарської та дощувальної техніки і обладнання, розвитку матеріально-технічної бази.
Обласне управління АПК здійснює управління та контроль за лісами сільськогосподарських лісокористувачів, організує ведення в цих лісах лісового господарства і захисного лісорозведення, а також збереження, охорону від пожежі, захист від шкідників і хвороб.
Істотним слід вважати повноваження управління аналізувати і подавати Мінагропрому пропозиції щодо проведення цінової політики з метою дотримання цінового паритету на сільськогосподарську продукцію (роботи, послуги) інших галузей економіки, а також пропозиції з питань податкової політики, фінансування і кредитування державних і регіональних програм. Управління надає допомогу підприємствам, установам і організаціям галузі з питань юридичного обслуговування, а також домагається в межах їхньої компетенції забезпечення додержання ними вимог законодавства, належного захисту майнових прав та інтересів сільськогосподарських товаровиробників.
У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян.
5. Основним засобом сільськогосподарського виробництва і базою для розміщення його виробничих приміщень є землі сільськогосподарського призначення. Органом державного управління цими землями є державні Комітети по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу України. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 13 травня 1996 р.
Держкомзем у межах своєї компетенції здійснює державне управління земельними ресурсами, спрямовує діяльність підпорядкованих йому державних органів земельних ресурсів з проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів. В межах своїх повноважень Держкомзем організовує виконання та узагальнює практику застосування актів законодавства України, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.
Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань бере участь у формуванні державної політики щодо регулювання земельних відносин і проведення земельної реформи, забезпечує належне функціонування механізму її запровадження, забезпечує прогнозування розвитку земельних відносин, а також опрацьовує заходи економічної реформи з питань земельних відносин для включення їх до плану діяльності Уряду України та ін. Всю свою діяльність Держкомзем проводить спільно з Міністерством агропромислового комплексу України.
На Держкомзем покладається обов'язок здійснювати Контроль за цільовим використанням коштів, що надходять у Порядку відшкодування витрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва та плати за землю, дбати про додержання норм Земельного кодексу України та належне вирішення земельних спорів, що виникають в процесі здійснення земельної реформи.
Держкомзем здійснює державний контроль за додержанням власниками землі та землекористувачами земельного законодавства, встановленого режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення і умов надання. Держкомзем забезпечує вдосконалення методики та проведення робіт з грошової оцінки земель, бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки.
Держкомзем має право видавати нормативно-правові акти і давати вказівки з питань реформування земельних відносин, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, власниками землі та землекористувачами. Він уповноважений вносити на розгляд відповідних державних адміністрацій і рад подання про зупинення рішень, їх дій або бездіяльності з питань регулювання земельних відносин, що суперечать законодавству, пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадках, передбачених земельним кодексом України, а також про вжиття заходів до поліпшення якості землі та має інші права.
6. Державне управління землями в межах області здійснює обласне управління земельних ресурсів. Його повноваження визначаються Положенням про обласне управління земельних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 930. Згідно з цим Положенням основним завданням цього управління є координація проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання; організація робіт, пов'язаних із роздержавленням і приватизацією землі; здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, а також заходів щодо економічного стимулювання раціонального використання і охорони земельних ресурсів та інші завдання.
Цим Положенням окреслена компетенція управління земельними ресурсами. Зокрема, управління бере участь у передачі земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі в оренду. Управління здійснює державний контроль за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; воно виявляє землі, що використовуються не за цільовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення їх запасу для наступного перерозподілу та ін.
Згідно з Положенням управління має право внести на розгляд рад народних депутатів пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадку, передбаченому Земельним кодексом України, а також про вжиття заходів щодо створення охоронних територій, поліпшення і освоєння земель. Йому надано право перевіряти на підприємствах, в установах і організаціях, у тому числі на військових і оборонних об'єктах, додержання вимог земельного законодавства та ін.
7. Місцевим органом державного управління є районний відділ земельних ресурсів, він входить до складу районної державної адміністрації за принципом подвійного підпорядкування. Положення про цей відділ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. Відділ утворюється Держкомземом і підпорядковується як Комітетові, так і обласному управлінню земельних ресурсів.

35. Органи державного контролю та інспекції в АПК
Державно-правове регулювання агропромисловим комплексом, крім функцій управління, передбачає здійснення органами державного управління державного контролю за додержанням аграрного законодавства всіма аграрними товаровиробниками.
Міністерство аграрної політики України здійснює на підприємствах всіх форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, в тому числі під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племінних ресурсів.
При Міністерстві аграрної політики України на підставі наказу від 8 листопада 2000 р. № 222 створені і діють відповідні структурні підрозділи. Управління ревізії і контролю є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України (діє на підставі Положення про Департамент стратегії розвитку аграрної економіки, затвердженого вищевказаним наказом.
На нього покладено функції організації і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та перевірок господарсько-фінансової діяльності державних підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства.
Це управління контролює цільове та ефективне використання бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збереження державного майна, правильність і достовірність ведення бухгалтерського обліку, виявлення та усунення фактів порушення фінансової дисципліни, викриває нанесені збитки, безгосподарність і марнотратство, перекручення звітності на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства.
Мінагрополітики України має в своїй структурі Головну державну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції. її правове становище визначено в Положенні про Головну державну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ) Міністерства аграрної політики України (затверджено вищевказаним наказом).
Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, до складу якої входять Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція), є структурним підрозділом Міністерства аграрної політики України. Вона здійснює свою діяльність через інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції Автономної Республіки Крим, обласних, Севастопольської міської державних адміністрацій і державні хлібні інспекції Автономної Республіки Крим та областей.
Основними її повноваженнями є: організація роботи відповідних служб з питань формування державних та регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, а також забезпечення державного контролю за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; підготовка та внесення у встановленому порядку керівництву міністерства пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини в державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення систематичного контролю за реалізацією законодавчих актів на місцях; організація проведення державного нагляду за дотриманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і переробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності приймання, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його переробки, бобових і олійних культур.
Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів є окремим підрозділом Міністерства аграрної політики України, яка діє на підставі Положення, затвердженого вищевказаним наказом, і забезпечує в межах наданих повноважень реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового виробництва.
Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською державною насіннєвою інспекцією Міністерства аграрної політики України, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагрополітики України від 19 грудня 2000 р. № 255.
Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграрної політики України відповідно до Закону України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"1, є органом державного контролю в насінництві. Вона очолює службу державного насіннєвого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.
Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний контроль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насіння, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в оборот. Важливим є той факт, що право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання та в експортно-імпортних операціях надається лише державним насіннєвим інспекціям.
Згідно із Законом України від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" в системі Мінагрополітики діє Головна державна служба з карантину рослин. Вона діє на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. № 892 На неї покладено обов'язок здійснювати систему державних заходів щодо захисту рослин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.
До державної служби з карантину рослин належать: Головна державна інспекція з карантину рослин з Центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та Центральний фумігацій-ний загін Мінагрополітики, інші спеціальні органи в галузі карантину рослин, підпорядкованих Головній державній інспекції з карантину рослин.
Статут державної служби визначає основні завдання з карантину рослин, до яких належить: охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних об'єктів; їх своєчасне виявлення, локалізація й ліквідація, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжиттям заходів щодо карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.
До компетенції органів державної служби з карантину рослин віднесено: проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насіння, рослин і продукції рослинного походження; внесення подання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, зокрема під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний контроль за вжиттям карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Для виконання цих повноважень вказані органи мають право вживати відповідно до законодавства термінові заходи щодо локалізації та ліквідації карантинних об'єктів, запобігання їх поширенню.
Закон України від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" передбачає здійснення державного ветеринарного контролю. Органом, який виконує ці функції є Державний департамент ветеринарної медицини, що діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р. № 64 Г. Державний департамент ветеринарної медицини є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Напрямами його діяльності є:
- участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики в галузі ветеринарної медицини;
- здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю й нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони будників інфекційних хвороб тварин;
- узагальнення практики застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства;
- розроблення й реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо: охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей; державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження тощо.
Держветмедицини виконує свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласних і районних держадміністрацій, регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю на державному кордоні та транспорті, підприємства, установи і організації ветеринарної медицини.

36. Правове регулювання якості та безпечності с/г продукції.
Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Якість визначається як сукупність властивостей продукції, які зумовлюють її придатність задовольняти потреби відповідно до її призначення.
Низька якість продукції це не лише показник низької ефективності суспільного виробництва, а й загроза (коли йдеться про якість харчових продуктів) здоров'ю людини. Особливі вимоги щодо забезпечення якості та безпеки продукції ставляться до суб'єктів аграрного господарювання, які виробляють основну масу харчової продукції та продовольчої сировини.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 6 вересня 2005 р. “Про внесення змін до Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” якість харчового продукту ступінь досконалості властивостей та характерних рис харчового продукту, які здатні задовольнити потреби (вимоги) та побажання тих, хто споживає або використовує цей харчовий продукт. Безпечність харчового продукту визначається як стан харчового продукту, що є результатом діяльності виробництва й обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними заходами і/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий "продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням.
Відповідно до ст. З цього Закону України, держава забезпечує безпечність і якість харчових продуктів з метою захисту життя і здоров'я населення від шкідливих факторів, які можуть бути присутніми у харчових продуктах, шляхом:
- встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів;
- встановлення мінімальних специфікацій якості харчових продуктів у технічних регламентах;
- встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у процесі виробництва, продажу (постачання), зберігання (експонування) харчових продуктів;
- забезпечення безпечності нових харчових продуктів для споживання людьми до початку їх обігу в Україні;
- встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації;
- забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих характеристик та їх безпечності для споживання людьми, зокрема особами, які мають особливі дієтичні потреби;
- інформування та підвищення обізнаності виробників, продавців (постачальників) і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики;
- встановлення вимог щодо знань і вмінь відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);
- встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);
- участі в роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових продуктів на регіональному і світовому рівнях;
- здійснення державного контролю на потужностях (об'єктах), де виробляються та переробляються продукти, що становлять значний ризик для здоров'я та життя людей;
- здійснення державного нагляду з метою перевірки виконання виробниками та продавцями (постачальниками) об'єктів санітарних заходів вимог цього закону;
- виявлення порушень даного закону та здійснення необхідних заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які не виконують положень Закону України.
За законом, харчові продукти, вироблені в Україні, повинні бути безпечними, придатними для споживання, правильно маркованими та відповідати санітарним заходам і технічним регламентам. Для забезпечення безпечності харчових продуктів, вироблених в Україні, забороняється: використання харчових добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання ароматизаторів і допоміжних матеріалів для переробки, які не зареєстровані для використання в Україні; використання дієтичних добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які не дозволені для прямого контакту з харчовими продуктами; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які за своєю природою та складом можуть передавати забруднювальні речовини харчовим продуктам; використання харчових продуктів як інгредієнтів для виробництва, враховуючи сільськогосподарську продукцію, якщо вони містять небезпечні фактори на рівнях, що перевищують обов'язкові параметри безпечності.
З метою забезпечення якості та безпечності сільськогосподарської продукції закон встановлює певні вимоги щодо виробництва та обігу харчових продуктів.
Забороняється введення в обіг харчових продуктів спеціального дієтичного використання, функціональних продуктів та дієтичних добавок, які не пройшли державної санітарно-епідеміологічної експертизи та державної реєстрації. Забороняється забій тварин, які не супроводжуються ветеринарним документом, що засвідчує здоров'я тварин, які направляються на забій, та ветеринарно-санітарний стан потужності (об'єкта) походження таких тварин. Забороняється здійснювати забій парнокопитних та інших копитних, а також забій свійської птиці та кролів в обсягах, що перевищують 5 голів на день, не на бойні, що має експлуатаційний дозвіл і зареєстрована ветеринарною службою. Забороняється реалізація та обіг необробленого молока та сиру домашнього виробництва, а також туш або частин туш парнокопитних та інших копитних подвірного забою на агропродовольчих ринках. Цілі туші свійської птиці, кроликів та малих диких тварин, риба, мед, яйця і рослинні продукти можуть продаватись на агропродовольчих ринках за умови їх перевірки на придатність для споживання людиною перед їх продажем. Власник таких туш зобов'язаний надати їх для дослідження у державну лабораторію ветеринарно-санітарної експертизи на агропродовольчому ринку. Ця лабораторія проводить дослідження зазначених харчових продуктів щодо їх придатності для споживання людиною згідно з відповідними правилами.
Забороняється: обіг харчових продуктів на потужностях (об'єктах), що не відповідають вимогам санітарних заходів; продаж харчових продуктів домашнього виготовлення; обіг необроблених харчових продуктів тваринного походження, в тому числі туш тварин, на яких безпосередньо та/або на упаковці відсутня позначка придатності (маркування у формі позначки придатності) за відсутності відповідних ветеринарних документів.
Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна служба ветеринарної медицини України, Міністерство аграрної політики України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, їх органи на місцевому рівні.
Названі державні органи в межах належної їм компетенції здійснюють державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, державну реєстрацію нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, декларування відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів, сертифікацію харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, запроваджують системи контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сировини, матеріалів тощо.
Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють в Україні діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного санітарного лікаря, який видається на кожну з таких потужностей (об'єктів), що використовуються для здійснення вищезазначеної діяльності. Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України.
Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та оператори агропродовольчих ринків повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини для кожної з таких потужностей (об'єктів). Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому Міністерством аграрної політики України.
Якщо під час державного контролю або державного нагляду відповідний інспектор виявляє порушення умов експлуатаційного дозволу, що становить безпосередню загрозу для здоров'я або життя населення, відповідний інспектор видає припис про призупинення функціонування потужності (об'єкта) та/або тимчасову заборону обігу об'єктів санітарних заходів, що пов'язані з такими порушеннями, про що негайно інформує відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників, які на підставі цього припису видають постанову про призупинення експлуатаційного дозволу.
Права й обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Особи, які відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” займаються виробництвом та обігом харчових продуктів, мають право: одержувати в установленому порядку необхідну, доступну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про результати державного контролю та державного нагляду за виробництвом та обігом їх харчових продуктів; одержувати від постачальників сільськогосподарської продукції, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та матеріалів для виробництва (переробки) харчових продуктів декларацію виробника; вимагати зберігання конфіденційності будь-якої інформації та нерозголошення конфіденційної інформації, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; оскаржувати результати лабораторних досліджень, якщо ці результати відрізняються від результатів, отриманих виробником з використанням таких самих або ідентичних методів аналізу, та проводити арбітражні дослідження в уповноваженій та акредитованій арбітражній лабораторії; оскаржувати будь-які рішення відповідних інспекторів, що стосуються їх господарської діяльності, відповідно до законодавства; звертатися за захистом своїх прав до суду; вимагати відшкодування збитків, заподіяних внаслідок постачання їм непридатних до споживання, неправильно маркованих або небезпечних об'єктів санітарних заходів, за умови їх використання та зберігання відповідно до інструкцій, наданих їх постачальником; бути звільненим від відшкодування збитків, пов'язаних із непридатністю до споживання або небезпечністю харчового продукту, завданих внаслідок порушення іншими особами, в тому числі споживачами, відповідних санітарних заходів.
Законом встановлено, що особи, які займаються виробництвом або введенням в обіг харчових продуктів, повинні: застосовувати санітарні заходи та належну практику виробництва, міжнародну систему забезпечення безпеки харчових продуктів НАССР та/або інші системи забезпечення безпечності та якості під час виробництва та обігу харчових продуктів; забезпечувати використання у харчових продуктах дозволених інгредієнтів, які використовуються в дозволених межах, є безпечними та належної якості; забезпечувати наявність достатньої та надійної інформації щодо поживної цінності, складу, належних умов зберігання, застережень та приготування харчових продуктів; забезпечувати належні умови зберігання та/або експонування харчових продуктів; запобігати продажу небезпечних, непридатних до споживання та неправильно маркованих харчових продуктів; компенсувати відповідно до закону шкоду, заподіяну споживачам внаслідок споживання непридатних до споживання або неправильно маркованих харчових продуктів та споживання харчових продуктів, які були визнані небезпечними, за умови їх зберігання, приготування та/або споживання згідно з інструкціями, наданими виробником та/або продавцем тощо.
Виробник сільськогосподарської продукції, призначеної для споживання людиною, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки зобов'язаний видавати декларацію виробника на такі об'єкти під час введення їх в обіг. Декларація виробника засвідчує відповідність харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки вимогам, визначеним у декларації за умови, що вимоги, встановлені виробником, виконуються протягом подальших дій.
Декларація виробника видається на визначений період часу для серійного виробництва одного й того самого харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного засобу для переробки або для партії. Якщо декларація виробника видається на серійне виробництво продукту, включені до неї партії повинні зазначатись у такій декларації виробника. Декларація виробника, що видається на партію, має містити посилання на конкретну партію. Декларація виробника повинна містити таку інформацію: назву та адресу виробника; назву харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного матеріалу для переробки та іншу інформацію, необхідну для ідентифікації продукту; посилання на санітарні заходи, технічні регламенти або стандарти, відповідність з якими засвідчується, та умови, за яких така відповідність буде підтримуватися (умови транспортування, зберігання та інші умови обігу); дату видачі, ім'я, підпис та посаду особи, яка видала декларацію виробника; для продуктів, вироблених в Україні, контрольний (реєстраційний) номер, наданий виробнику після отримання експлуатаційного дозволу. Виробник, що видає декларацію виробника, повинен мати документальні докази дійсності його декларації. Такими документальними доказами визнаються, зокрема, протоколи вимірювань, досліджень, проведених акредитованою лабораторією, документи про впровадження на виробництві систем НАССР або аналогічних систем забезпечення безпечності та якості вироблених товарів, експлуатаційні дозволи і документи про результати державного контролю та державного нагляду санітарної та/або ветеринарної служби відповідно.

37. Правові форми використання земель та інших природніх ресурсів у с/г .
Ведення сільського господарства є неможливим без використання грунтів та інших природних ресурсів у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що пріоритетність соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим правом.
Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер аграрного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового права є водночас і інститутами аграрного права. Адже сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання природних ресурсів. Суб'єкти аграрного права повинні знати, які вони мають права та обов'язки щодо природокористування, як належним чином оформити права на використання природних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсовому праві діє засада цільового характеру природокористування, тобто правові режими використання природних ресурсів різняться залежно від того, для яких цілей вони застосовуються. Відтак йтиметься про інститути сільськогосподарського використання природних ресурсів як інститути аграрного права.
Оскільки правовий інститут використання земель сільськогосподарського призначення розглянуто в попередньому розділі пропонованого підручника, в цьому розділі ми обмежимося лише правовими інститутами сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування, використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК ми звертатимемося неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноресурсових відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юридичну силу перед іншими актами природноресурсового законодавства. Інакше кажучи, є своєрідною природноресурсовою "конституцією" і посідає чільне місце в системі спеціального природноресурсового законодавства. Якщо якийсь акт природноресурсового законодавства суперечить ЗК застосовуються положення останнього. Це важливо знати для правильного розуміння правових приписів про використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК. Оскільки, характеризуючи зазначені інститути сільськогосподарського використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом теорії природноресурсового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.
Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподарського виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища", буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ресурсів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів.
Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 це такий вид використання природних ресурсів, який відзначається тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюються за певними суб'єктами на різних правових підставах (здійснюється право володіння ними); б) на його здійснення треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним.
Фактичне розмежування загального і спеціального використання природних ресурсів провадиться за ступенем екологічного ризику використання природних ресурсів. Критерії такого розмежування містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.
Правова форма використання природних ресурсів певний правовий режим або закріплений у нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплатне і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; ґ) право господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" і ст. 319 ЦК, власник природного об'єкта на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; він може надати його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством. Таке право власника передбачене ст. 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.
Право природокористування як форму спеціального використання природних ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право природокористування це не повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплювати і володіння, і користування, і розпорядження природними ресурсами в межах, визначених власником. Право природокористування відрізняється і від права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і користування, і розпорядження; воно завжди є похідним від права власності саме власник встановлює межі природокористування, і право розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності власника. Природокористування слід відрізняти і від використання природних ресурсів, позаяк воно є лише однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності, сервітутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господарського відання, оперативного управління та ін.

38. Права та обов’язки суб. Аграрного підприємництва стосовно використання земель с/г признач. та інш. природ. ресурс.
Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо використання земель сільськогосподарського призначення дуже різноманітні і, як правило, взаємопов'язані. Правомочності власника землі і землекористувача мають багато спільного, проте саме наявність права продавати або іншим шляхом відчужувати земельні Ділянки, передавати їх в оренду, заставу, спадщину відрізняє власника земельної ділянки від землекористувача.
До основних прав, спільних для власників і землекористувачів, належать: право самостійного господарювання на землі, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; право споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого, невиробничого призначення орендарі погоджують з орендодавцем. На власників та землекористувачів покладаються обов'язки: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законодавством; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, межі зрошувальних і осушувальних систем. Перелік обов'язків землевласників та землекористувачів не є вичерпним, і законодавством можуть встановлюватися інші обов'язки.

39. Охорона земель як об'єкта природного середовища
Україна належить до держав з дуже високим рівнем антропогенних та техногенних навантажень на земельні ресурси. Тільки внаслідок забруднення побутовими відходами та стічними водами кожен рік з користування вилучається близько 50 тисяч гектарів орних земель, продовжують розорюватися нові земельні площі. Загальна площа розораних земель сягає 57 відсотків.
Незважаючи нате що останнім часом внесення мінеральних добрив значно скоротилося, спеціалісти стверджують, що сільськогосподарські угіддя перенасичені пестицидами та отрутохімікатами, тобто надмірна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва супроводжується максимально можливим освоєнням земельного фонду
Не достатньо врегульований законом продаж мінеральних добрив та агрохімікатів спричинив ввезення в країну отрутохімікатів іноземного виробництва, що може призвести до закупівлі їх у тих виробників, продукція яких заборонена для використання з екологічних причин.
Значні площі сільськогосподарських угідь розміщені вздовж шляхів з інтенсивним рухом машин і забруднюються важкими металами.
Отже, вирішення проблеми охорони землі в сучасних умовах є дуже нагальними.
Питання збереження і охорони землі посідають чільне місце в законодавстві України, яке враховує специфіку земель як засобу виробництва та умови життєдіяльності людей, об'єктивну обмеженість землі у просторі, незмінність її розташування, нерозривний зв'язок з природним середовищем.
Стаття 14 Конституції передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Таке конституційне положення є підставою для правової охорони землі як основного елемента навколишнього природного середовища. Правова охорона землі передбачає систему правових засобів, за допомогою яких здійснюються заходи з відновлення, підтримання та покращання якісного стану земель. Ця охорона спрямована насамперед на забезпечення раціонального використання землі, відновлення, збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших корисних властивостей землі. Крім того, вона має на меті забезпечення захисту земель від негативного впливу антропогенної діяльності (псування, забруднення) та шкідливих природних процесів (вітрова, водяна ерозія).
Правовому регулюванню охорони земель присвячений Закон України загального характеру «Про охорону навколишнього природного середовища» і низка спеціальних законів по використанню, охороні та відтворенню окремих природних ресурсів Земельний кодекс, Кодекс про надра, Лісовий кодекс, Водний кодекс. Кожний з цих законів, поряд з положеннями щодо регулювання відносин з використання природних ресурсів, містить окремі розділи з їх охорони і відтворення. У зв'язку з тим, що всі ці природні ресурси є різною формою цільового використання землі (в тому числі і сільськогосподарського), вони становлять частину єдиного земельного фонду, і, таким чином, питання збереження окремих природних ресурсів так чи інакше пов'язане з охороною і використанням землі.
Закон, охороняючи землю, закріплює у правових нормах певні вимоги, які необхідно враховувати всім землевласникам і землекористувачам, що здійснюють заходи виробничо-господарського, кономічного або наукового характеру. Передусім це проявляється у наявності їх обов'язків щодо землі (Закон «Про селянське (фермерське) господарство», Земельний кодекс, «Про оренду землі»). Земельний кодекс, як головний закон, що регулює земельні відносини, містить розділ, присвячений охороні земель. Глава 26 Земельного кодексу визначає завдання, зміст і порядок охорони земель, передбачає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів. Передбачені Земельним кодексом заходи з охорони земель спрямовані на боротьбу з природними та штучними процесами, які погіршують стан грунтів. До них належать заходи по запобіганню ерозії грунтів: організаційно-господарські - правильне розміщення на землі різних господарських об'єктів, систематичне спостереження за станом земель і правильністю їх використання; агротехнічні застосування належних засобів обробітку Грунту та вирощування сільськогосподарських культур, введення спеціальних протиерозійних сівозмін; лісомеліоративні влаштування лісозахисних насаджень.
Законом передбачені граничне допустимі концентрації хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у грунті і порядок їх визначення. Господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і грунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється (ст. 167 ЗК).
Таким чином, питання охорони земель в умовах загострення екологічної ситуації в Україні має стати одним з найважливіших напрямків державної політики, оскільки поліпшення стану землі відкриває значні резерви збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і забезпечує суттєве оздоровлення екологічних умов життя людини.

40.Правове регулювання водокористування та надрокористування в сільському господарстві
Водні об'єкти широко використовуються в сільському господарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.
Стаття 1 ВК визначає водний об'єкт як природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. Поняття "води" охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об'єкт як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку, об'єкти рослинного й тваринного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії, використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законодавства. Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.
Всі водні об'єкти поділяються ст. 5 ВК на 2 види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об'єкти загальнодержавного і місцевого значення. До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; поверхневі води, що розташовані на території більш як однієї області, а також їх різні притоки; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. Інші водні об'єкти належать до водних об'єктів місцевого значення.
ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних ресурсів характеризується незначним навантаженням на екосистему: забір води здійснюється без спеціальних технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об'єкти не скидаються. Прикладами загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій сільськогосподарських тварин тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із застосуванням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити відповідний дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та городів із водних об'єктів із застосуванням спеціальних помп та насосів. При цьому селяни не завжди мають дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за собою юридичну відповідальність.
Загальне використання водних ресурсів може здійснюватися і на водних об'єктах приватної власності чи наданих у користування. За ст. 47 ВК, якщо власник чи користувач водного об'єкта не встановив видимих знаків, що забороняють чи обмежують загальне використання цього об'єкта, останнє вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач водного об'єкту встановив зазначені знаки обмежень, загальне використання водних ресурсів на таких водних об'єктах обмежується волею власника.
Багато фермерських господарств або інші сільськогосподарські підприємства бажали б мати у своїй власності водні об'єкти, щоб провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у ст. 6 проголошує виключну державну власність на води (водні об'єкти). Але відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на водні об'єкти, що на ній розміщені. За ст. 59 ЗК існує право безоплатної приватизації замкнених природних водойм загальною площею до 3 га. Власникам земельних ділянок дозволяється створювати у відповідних межах рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних об'єктів, які можуть перебувати у приватній власності, не обмежується. Отже, оскільки ЗК, як ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому діють саме положення ЗК. Це означає, що водні об'єкти можуть перебувати у приватній власності у будь-яких розмірах, що їх можна купувати й продавати, укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального використання водного об'єкта приватної власності посвідчується державним актом про право приватної власності на землю, власник водного об'єкта не зобов'язаний отримувати будь-які інші дозволи на спеціальне використання водних ресурсів, навіть якщо він здійснює забір води із використанням спеціальних технічних пристроїв чи скидає у свій водний об'єкт забруднюючі речовини.
Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на первинних і вторинних. Первинними водокористувачами є особи, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинні водокористувачі (абоненти) це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду із водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їхні системи на умовах, визначених між ними. Права та обов'язки водокористувачів цілком поширюються і на суб'єктів аграрного права. Так, водокористувачі мають право на загальне і спеціальне використання водних ресурсів, вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, робити їх реконструкцію і ремонт, передавати воду іншим водокористувачам. Права останніх щодо використання водних ресурсів можуть бути обмежені, а умови водокористування змінені власниками водних об'єктів, місцевими радами, державними екологічними, санітарними та іншими органами в разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших, передбачених законодавством, випадках. При цьому в разі припинення чи обмеження права спеціального використання водних ресурсів власникам водних об'єктів і водокористувачам мають бути відшкодовані заподіяні ним збитки, за винятком випадку, якщо таке припинення чи обмеження сталося внаслідок порушення ними водного законодавства чи умов договору.
ВК покладає на водокористувачів такі обов'язки: бути ощадливими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і поліпшення якості води, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання, дотримуватися встановлених екологічних нормативів водокористування, застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання своєї території в належному стані, а також вживати заходів щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення прав інших водокористувачів, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам і довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності дозволу, безперешкодно допускати на водні об'єкти, що перебувають у їхній власності, державних екологічних інспекторів, а також громадських інспекторів з охорони довкілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та санітарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води.
Спеціальне використання водних ресурсів на праві водокористування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостроковим (від 3 до 25 років). У разі потреби строки водокористування можуть бути подовжені. Щоб оформити спеціальне використання природних ресурсів на праві водокористування, слід отримати дозвіл. Його видають, згідно зі ст. 49 ВК, місцеві органи Мінприроди, в разі використання водних об'єктів загальнодержавного значення, або місцеві ради за погодженням з місцевими органами Мінприродив разі використання водних об'єктів місцевого значення. Видача дозволу здійснюється за клопотанням водокористувача з обґрунтуванням потреби у воді, погодженим з місцевими органами Державного комітету водного господарства (в разі використання поверхневих вод), з Державною геологічною службою (в разі використання підземних вод) і МОЗ (у разі використання водних об'єктів, що є лікувальними1). Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміт забору води, ліміт її використання та ліміт скидання забруднюючих речовин. У разі настання маловодая ці ліміти можуть бути зменшені державними органами без коригування дозволу на спеціальне водокористування.
Спеціальні водокористувачі зобов'язані сплачувати державний збір за спеціальне використання водних ресурсів. Згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1494, збір за спеціальне використання водних ресурсів зобов'язані сплачувати лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб'єктами підприємництва. Селяни, котрі не є суб'єктами підприємництва, звільнені від сплати цього збору. Це означає, що сільськогосподарським підприємствам для оптимізації оподаткування вигідніше оформляти дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів на одного зі своїх членів, а не на саме господарство.
Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення спеціального водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмінність між спеціальним використанням водних ресурсів на праві водокористування і на праві оренди полягає в тому, що за водокористування власник не повинен сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних ресурсів. Права та обов'язки водокористувачів визначені законодавством, а орендарів у договорі оренди, в якому встановлюється орендна плата за домовленістю сторін. ВК забороняє суборенду водних об'єктів, але орендар може передати водний об'єкт іншому водокористувачеві на праві спеціального безоплатного водокористування. Це право визначене ст. 51 іп, 6 ст. 43 ВК.
Надра дедалі активніше використовують для ведення сільськогосподарської діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують гриби, квіти, овочі та інші ірослини. Надрами послуговуються для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого значення і прісні підземні води застосовують для ведення сільськогосподарської діяльності.
Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., та іншими актами законодавства про надра. За ст. 1 Кодексу, надра це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для розмежування земель і надр як природних об'єктів і визначення режиму правового регулювання. Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а саме за способом використання цих об'єктів. Якщо поверхня землі слугує просторово-операційним базисом для розміщення різних об'єктів або для вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копалини, вивчаємо геологію землі або здійснюємо підземну діяльність маємо справу з надрами і повинні керуватися законодавством про надра.
Надра треба відмежовувати і від підземних вод. Згідно з ВК підземні води належать до державного водного фонду України, а згідно з Кодексом України про надра, вони є частиною надр. Виходить, що це природний ресурс з подвійним правовим режимом і, тому, використовуючи підземні води для сільського господарства, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра. Труднощі виникають тоді, коли треба оформити дозвіл на спеціальне використання підземних вод: яким законодавством керуватися, щоб отримати дозвіл і для сплати збору за спеціальне використання?
Ретельний аналіз законодавства України показує, що слід розрізняти правовий режим прісних підземних вод і правовий режим мінеральних, термальних, промислових вод. Згідно з п. 1.5 Інструкції про порядок обчислення і справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин в редакції наказу Мінекоресурсів, Мінфіну, ДПА, Мінпраці від 13 червня 2000 р. № 51/128/307/128, збір за спеціальне використання надр не справляється за видобуті прісні підземні води, позаяк при цьому справляється збір за спеціальне використання водних ресурсів. Отже, під час видобування прісних підземних вод треба керуватися водним законодавством для отримання дозволу і сплати збору за спеціальне використання водних ресурсів, а під час видобування мінеральних, термальних, промислових вод законодавством про надра, щоб оформити відповідні правові документи і сплатити збір за спеціальне використання надр.
Корисні копалини, згідно зі ст. 5 Кодексу про надра це природні мінеральні утворення органічного і неорганічного походження в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також техногенні мінеральні утворення в місцях розміщення відходів виробництва та лишків продуктів переробки мінеральної сировини, придатні для промислового використання. За ст. 6 цього Кодексу, корисні копалини за своїм господарським значенням поділяються на копалини загальнодержавного й місцевого значення. Віднесення їх до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України. Разом з тим ЗК у ст. ст. 90, 95 закріплює поділ корисних копалин на загально-поширені і незагальнопоширені. Аналіз правового режиму загаль-нопоширених корисних копалин і корисних копалин місцевого значення за Кодексом про надра, а також за ст. 39 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" показує, що правовий режим загальнопоширених корисних копалин тотожний правовому режиму корисних копалин місцевого значення.
Переліки корисних копалин загальнодержавного й місцевого значення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827. Визначення корисних копалин як загальнодержавного чи місцевого значення поширює на них віддовіддий режим правового регулювання. Суб'єктів аграрного права більше цікавлять корисні копалини місцевого значення, які вони можуть використовувати на праві загального використання надр. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів фунтів (вапняк, гіпс, сапропель, га-жа), крейда, граніт, пісковик, галька, гравій, пісок, ракуша, лес, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо. Води, в тому числі прісні підземні, належать до корисних копалин загальнодержавного значення.
Фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання надр наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів видобувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води до 20 м та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Однак закон не роз'яснює, що розуміти під господарськими і побутовими потребами. На нашу думку, суб'єкти аграрного права мають право використовувати надра для будь-яких сільськогосподарських потреб на праві загального використання надр, крім промислового видобування корисних копалин і будівництва підземних споруд.
Щодо спеціального використання надр на праві власності, то, згідно зі ст. 4 Кодексу про надра, надра є виключно державною власністю. Але це положення суперечить ч. З ст. 79 З К від 25 жовтня 2001 р., згідно з якою право власності на земельну ділянку поширюється і на підземний простір, тобто на надра. Як ми вже зазначали, ЗК має переважну правову силу перед Кодексом про надра. Отже, всі суб'єкти права приватної власності на земельні ділянки є водночас суб'єктами права приватної власності на надра під цими земельними ділянками. Це означає, що всі суб'єкти права приватної власності на земельні ділянки мають право укладати різні угоди щодо надр, які перебувають у їхній власності, а також будувати підземні споруди для здійснення сільськогосподарської діяльності без отримання гірничих відводів.
Разом з тим аналіз гірничого законодавства показує, що право приватної власності на надра не дозволяє здійснювати промисловий видобуток корисних копалин на своїй земельній ділянці. Такий різновид діяльності потребує дотримуватися вимог до гірничих підприємств, викладених у Гірничому законі України від 6 жовтня 1999 р. Проте в разі виявлення на приватній земельній ділянці покладів корисних копалин, її власник може укласти угоду щодо використання належних йому на праві приватної власності надр з гірничим підприємством, яке відповідає вимогам Гірничого закону.
Спеціальне використання надр на праві надрокористування передбачає, відповідно до ст. 19 Кодексу про надра, отримання спеціального дозволу (ліцензії) на використання надр і акту гірничого відводу. Ліцензування надрокористування регулюється ст. 16 Кодексу. Разом з тим їді положення суперечать положенням Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ст. 2 якого визначає, що види господарської діяльності, не передбачені ст. 9 цього Закону, ліцензуванню не підлягають. А ст. 9 Закону передбачає в царині надрокористування ліцензування тільки пошуку (розвідки) корисних копалин, видобутку уранових руд, коштовних металів і каміння. Видобування інших корисних копалин ліцензування не потребує. За правилами розв'язання правових колізій, переважну юридичну силу в цьому разі матиме саме Закон " Про ліцензування певних видів господарської діяльності" він містить спеціальну норму щодо ліцензування. Не випадково у прийнятому 12 липня 2001 р. Законі України "Про нафту і газ" вже йдеться не про ліцензування видобутку нафти і газу, а лише про спеціальні дозволи.
Цей правовий припис викликав численні суперечки між надро-користувачами і державними органами. Але закон в даному разі на боці скасування ліцензування видобутку корисних копалин. Отже, єдиним дозволом на спеціальне використання надр тепер є акт гірничого відводу, за винятком уранових руд, коштовностей і нафти й газу, щодо яких діють особливі правила. За ст. 17 Кодексу про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються, згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. На розробку корисних копалин загальнодержавного значення і ведення сільськогосподарської діяльності в надрах гірничі відводи надаються Держнаглядохоронпраці. На розробку корисних копалин місцевого значення гірничі відводи надаються радами обласного рівня і підлягають реєстрації в органах державного гірничого нагляду.
Стаття 21 Кодексу про надра стверджує, що видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу здійснюються без гірничих відводів, але за умови отримання спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи на скасування існуючого порядку ліцензування надрокористування, можна говорити про те, що торф і прісні підземні води можуть добуватися на праві загального використання надр. При цьому суб'єкти аграрного права вже не зобов'язані обмежувати глибину свердловини, позаяк вони мають право для видобутку прісних підземних вод копати криниці глибиною й понад 20 м.
Спеціальне використання надр на праві надрокористування може бути постійним або тимчасовим. Постійне не має заздалегідь встановленого строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). У разі потреби строки тимчасового надрокористування можуть бути подовжені.
Спеціальне використання надр передбачає необхідність сплати збору. Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин і Порядок справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Щодо підземної сільськогосподарської діяльності, зокрема вирощування сільськогосподарської продукції під землею, збір справляється згідно з Порядком справляння плати за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682.
Зауважимо, що згідно з гірничим законодавством, збір за видобуток корисних копалин можна справляти тільки з суб'єктів підприємницької діяльності. Тому селяни, які мають гірничий відвід на видобуток корисних копалин, але не зареєстровані як суб'єкти підприємництва, звільнені від сплати збору за спеціальне використання надр. Це правило не поширюється на ведення сільськогосподарської діяльності під землею, зокрема на витримування вино-матеріалів, вирощування сільськогосподарської продукції, зберігання продуктів харчування при здійсненні таких видів діяльності всі суб'єкти спеціального використання надр зобов'язані сплачувати збір за спеціальне використання надр.
Відповідно до ст. 55 Кодексу про надра, спеціальне використання надр для сільськогосподарської діяльності здійснюється за відповідними проектами, в яких мають передбачатися заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства або локалізацію їх у певних межах, а також запобігають їх проникненню в інші природні об'єкти. Невиконання цих обов'язків може спричинити позбавлення права надрокористування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в надрах.

41. Правове регулювання використання тваринного та рослинного світу в сільському господарстві
Дикі тварини стають об'єктами аграрного права через використання їх у сільськогосподарській діяльності, добування їх суб'єктами аграрного права і через знищення їх як шкідників сільського господарства. Важливими законодавчими актами щодо цього є закони України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ", від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське господарство та полювання" та від 6 лютого 2000 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них".
Згідно зі ст. З Закону України "Про тваринний світ", об'єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й безхребетні) в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкіра, ратиці, копита тощо), продукти їхньої життєдіяльності (мед, віск тощо). Слід мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких виведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськими, що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим сільськогосподарських і свійських тварин визначається відповідно аграрним чи цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не поширюється дія Закону "Про тваринний світ".
Разом з тим можливий перехід тварини від одного правового режиму до іншого. Наприклад, собаки і коти, які є наразі свійськими тваринами, в давнину були дикими тваринами, але одомашнені людиною, втратили здатність самостійно жити в умовах довкілля. Юридичним фактом, що зумовлює перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно жити в екосистемі в цьому разі вона стає свійською чи сільськогосподарською і на неї поширюються норми аграрного права. Цей юридичний факт може бути підтверджений експертним висновком у разі виникнення суперечки щодо правового режиму тварини.
Можливий і зворотний процес: свійські тварини, які внаслідок тих чи інших обставин опинилися в диких умовах і набули здатності самостійно жити в екосистемі, можуть бути визнані дикими на них поширюватиметься природноресурсове право, але не аграрне. Щоправда, це право поширюється тільки на тварин, яких за зовнішніми ознаками неможливо відрізнити від диких. Наприклад, риба, яка внаслідок повені потрапила з сільськогосподарського ставку до річки, відразу перестає бути об'єктом аграрного права і стає об'єктом природноресурсового права. Але, якщо йдеться про корову, вівцю чи інших сільськогосподарських тварин, яких легко можна відрізнити від диких тварин за зовнішніми ознаками, то тут діє ст. 340 ЦК, згідно з якою особа, що затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Тобто на такі тварини поширюється і надалі дія аграрного чи цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 4 Закону "Про тваринний світ" встановлюються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приватній власності, але визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення1. До об'єктів тваринного світу місцевого значення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення.
Статті 16 та 17 Закону "Про тваринний світ" визначають фактичні ознаки розмежування загального та спеціального використання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природного середовища (за винятком любительського і спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування в межах, установлених законодавством обсягів безоплатного вилову цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.
До спеціального використання об'єктів тваринного світу належать усі види використання (за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природного середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загального використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями життєдіяльності тварин (природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо), ловити рибу у водоймах загального користування, тобто в усіх водоймах, що перебувають у державній власності і не закріплені на праві спеціального використання іншим особам, здійснювати інші види використання об'єктів тваринного світу без вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування екологічної рівноваги право спеціального використання об'єктів тваринного світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в певні строки органами Мінприроди.
1 Наприклад, згідно зі ст. 5 Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про Червону книгу України", всі об'єкти тваринного світу, занесені до Червоної книги України, є об'єктами загальнодержавного значення.
З точки зору аграрного права, цікавим є співвідношення приписів законодавства про тваринний світ і про захист рослин. Річ у тому, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", суб'єкти аграрного права зобов'язані своєчасно провадити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби із дикими тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом "Про тваринний світ", знищення диких тварин, хай навіть і шкідників сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу і потребує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та комарі є об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба офо
· PR
·
·ю
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·°рмляти спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того, якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би знищення таких тварин без отримання дозволу на їх спеціальне використання. Виникає питання: на яких правових підставах? Ця проблема регулюється аграрно-правовим звичаєм, неписаним правилом поведінки, яке також є джерелом аграрного права. Можливість застосування правових звичаїв у вітчизняній правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноре-сурсового права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне використання об'єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону "Про тваринний світ", але має переважну юридичну силу перед ним, по-заяк він реально виконується на практиці і забезпечується юридичним примусом державного апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, поза-як суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю.
Спеціальне використання тваринного світу на праві власності передбачає можливість перебування об'єктів тваринного світу в державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону України "Про тваринний світ" можливе перебування об'єктів тваринного світу в приватній власності суб'єктів аграрного права. Але право власності має бути підтверджене відповідними документами. Ця вимога не стосується риби, виловленої за правом загального використання об'єктів тваринного світу. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути обмежене в інтересах охорони цих тварин органами Мінприроди. У разі жорстокого поводження з тваринами право приватної власності на них може бути припинене.
Законодавство знає кілька правових режимів видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу. Такі дозволи видаються на підставі затверджених Мінприроди лімітів на спеціальне використання об'єктів тваринного світу. Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Видача дозволів на спеціальне використання рибних ресурсів здійснюється органами
Державного департаменту рибного господарства Мінагрополітики України згідно з правилами рибальства1. Дозволи на добування ведмедя, кабана, лані, оленя, лося та деяких інших тварин видають органи Держкомлісгоспу, а на вовка, лисиці, бродячих собак і котів, граків, сорок та деяких інших тварин органи Мінприроди. Полювати на пернату дичину, кроля, зайця, вовка та лисиці, бродячих собак і котів, сорок, граків можна також за дозволами, які видають користувачі мисливських угідь. Процедура видачі дозволів на спеціальне використання об'єктів тваринного світу регулюється також Правилами видачі дозволів на спеціальне використання диких тварин та інших об'єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими наказом Мінекобезпеки від 26 травня 1999 р. № 115. Інколи процедура вимагає погодження видачі дозволу з органами ветеринарної медицини, МОЗ, Держкомлісгоспу. Дозволи на спеціальне використання тварин, занесених до Червоної книги, видаються Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.
Справляння збору за спеціальне використання об'єктів тваринного світу диференціюється за видами тварин. Щодо спеціального використання рибних ресурсів збір справляється згідно з Порядком справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 449. Збір за спеціальне використання інших тварин справляється згідно з Тимчасовим порядком справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123.
Правове регулювання використання рослинного світу в сільському господарстві
Дикорослих рослин використовують у сільському господарстві для випасання худоби, сінокосіння, збирання дикорослих рослин. Дикі рослини можуть бути також бур'янами, з якими провадиться боротьба згідно із Законом України від 14 жовтня 1998 р ."Про захист рослин".
Важливим законодавчим актом у царині регулювання використання рослинного світу є Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ". Згідно зі ст. З зазначеного Закону рослинний світ становить собою сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території, тобто вони мають бути частиною екосистеми, а не вилучені з природного середовища. Об'єктами рослинного світу Закон визнає дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання.
Слід відрізняти правовий режим рослин як об'єктів природно-ресурсового права і правовий режим рослин як об'єктів аграрного права. Річ у тому, що Закон України "Про рослинний світ" регулює використання тільки несільськогосподарських рослин, які є природними об'єктами і частиною екосистеми. Винятком є рослини, занесені до Червоної чи Зеленої книг, вони лишаються об'єктами природноресурсового права навіть тоді, коли вилучені з екосистеми. Зірвана чи пересаджена в горщик для квітів дикоросла рослина стає об'єктом цивільного права, а дикоросла рослина, що вилучена з екосистеми і слугує сільськогосподарським потребам, перестає бути об'єктом природноресурсового права і стає об'єктом аграрного права. Юридичним фактом зміни правового режиму такої рослини є вилучення її з екосистеми. Можлива й зворотна ситуація: самосіяння сільськогосподарських рослин, потрапляння їх до екосистеми. Якщо це відбулося не на полі чи іншому агроландшафті, а в екосистемі, то така рослина росте і розвивається за законами екосистеми, відтак стає об'єктом природноресурсового права і перестає бути об'єктом аграрного права.
Стаття 4 Закону "Про рослинний світ" визначає правовий режим рослинних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать об'єкти рослинного світу в межах природних комплексів загальнодержавного значення, а також занесені до Червоної чи Зеленої книг. Інші рослинні ресурси належать до рослинних ресурсів місцевого значення.
Статті 9 і 10 Закону "Про рослинний світ" визначають фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання рослин. Такою ознакою є збирання рослинних ресурсів для підприємницької діяльності. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загального використання об'єктів рослинного світу збирати лікарську й технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти, застосовувати об'єкти рослинного світу для потреб бджільництва. Вони мають право навіть продавати зібрані в порядку загального використання рослини, за винятком лікарської і технічної сировини. Забороняється в порядку загального використання збирати наркотиковмісні рослини та їх частини. Місцеві ради чи органи Мінприроди можуть обмежувати використання рослинних ресурсів у разі виснаження природних ресурсів, різкого зменшення популяційної і ценотичної різноманітності.
Спеціальне використання рослинного світу суб'єкти аграрного права здійснюють у підприємницькій діяльності шляхом збирання лікарських рослин, заготівлі деревини під час рубок головного користування, заготівлі живиці, кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, квітів, ягід, інших плодів, лісової підстилки, очерету, сіна, випасання худоби. Воно потребує дозволу, який видається згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Такі дозволи видаються в межах лімітів, які встановлюються Мінприроди для рослинних ресурсів загальнодержавного значення і місцевими радами для рослинних ресурсів місцевого значення. Положення про порядок установлення лімітів на спеціальне використання природних ресурсів загальнодержавного значення затверджене вищезазначеною постановою Кабінету Міністрів. Ліміти визначаються на підставі нормативів спеціального використання рослинних ресурсів, які встановлюються органами Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок установлення нормативів спеціального використання природних рослинних ресурсів, затвердженою наказом Мінекоресурсів від 12 лютого 2002 р. № 61. Дозвіл на спеціальне використання рослинних ресурсів загальнодержавного значення видають органи Мінприроди, рослинних ресурсів місцевого значення місцеві ради за погодженням з органами Мінприроди на місцях^ Дозвіл на спеціальне використання рослинних ресурсів, занесених до Червоної книги України, видає Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.
За спеціальне використання природних рослинних ресурсів справляється збір. Але наразі збір справляється тільки за спеціальне використання лісових рослинних ресурсів згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.
Спеціальне використання природних рослинних ресурсів на праві власності не регулюється Законом "Про рослинний світ", але, згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК, право власності на земельну ділянку поширюється і на об'єкти рослинного світу, що на ній знаходяться. Тобто суб'єкти аграрного права власники земельних ділянок є водночас власниками об'єктів рослинного світу в межах своїх земельних ділянок. Закон "Про рослинний світ" передбачає, що власники земельних ділянок не сплачують збір за спеціальне використання рослинних ресурсів, позаяк сплачують плату за землю. Дозволом на спеціальне використання рослинних ресурсів у цьому разі буде державний акт про право власності на землю.

42. Правове регулювання лісокористування в сільському господарстві
   Досі йшлося про використання окремих видів природних ресурсів у сільському господарстві. Далі розглянемо використання природних комплексів, тобто екосистем. Природноресурсове право знає правове регулювання використання різних природних комплексів: природно-заповідного фонду, водно-болотних угідь, рекреаційних і курортних зон тощо. Але зазначені природні комплекси мають здебільшого природоохоронний характер і їх правовий режим передбачає обмеження сільськогосподарської діяльності. Окремим видом природних комплексів є ліс, оскільки лісове законодавство регулює сільськогосподарську діяльність у лісах. Важливим актом у цій царині є Лісовий кодекс (ЛК) України.
   Стаття З ЛК так визначає поняття лісу: це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на довкілля. Як бачимо, ліс є природним комплексом, який охоплює землі, надра, води, атмосферне повітря, об'єкти рослинного й тваринного світу, інші природні компоненти у їх екологічних взаємозв'язках. Специфіка правового регулювання природних комплексів полягає в тому, що використання природних ресурсів у їх межах окрім відповідно земельного, гірничого, водного, атмосфероохоронного законодавства, законодавства про тваринний і рослинний світ регулюється також спеціальним законодавством про цей природний комплекс: у нашому випадку лісовим. Ресурси лісу, будучи об'єктом регулювання відповідних галузей природноресурсового законодавства.
   Стаття 36 ЛК поділяє ліси України за екологічним і господарським значенням на 2 групи. До першої належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції, зокрема сільськогосподарські протиерозійні, приполонинні, захисні лісосмуги. До другої ліси, котрі поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування. Правовий режим лісів першої групи суворіший і вимагає обмеження в їх межах господарської діяльності.
   Статті 49 і 50 ЛК вирізняють фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання лісових ресурсів. Критерієм такого розмежування є обсяги використання лісових ресурсів. У порядку загального використання лісових ресурсів, суб'єкти аграрного права мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Оскільки ліс є природним комплексом, в розмежуванні загального і спеціального використання лісових ресурсів користуються також положенням законодавчих актів про окремі види природних ресурсів, що входять до лісової екосистеми.
   Умовою спеціального використання лісових ресурсів є отримання земельної ділянки лісового фонду в користування чи у власність. Така ділянка лісового фонду може надаватися одночасно кільком лісокористувачам. На праві спеціального використання лісових ресурсів можна: заготовляти деревину під час рубок головного лісокористування, заготовляти живицю, другорядні лісові матеріали (пень, луб, кора, деревна зелень тощо). Правовий режим спеціального лісокористування є похідним від правового режиму спеціального землекористування.
   Щодо спеціального використання лісу на праві власності, то ЛК у ст. 6 проголосив всі ліси виключно власністю держави. Водночас, положення ЛК суперечить положенням ст. ст. 56 і 79 ЗК, за якими земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га держава може передавати у приватну власність фізичним та юридичним особам у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Оскільки право власності на земельну ділянку поширюється і на ліси, що на ній розташовані, суб'єкти аграрного права, які отримали від держави у приватну власність ділянку лісу площею 5 га, можуть докупити у суб'єктів права приватної власності необмежену кількість земель лісового фонду. Це положення хоч і суперечить ЛК, але діє, тому що ЗК має переважну правову силу. Отже, ліси в необмеженій кількості можуть перебувати у приватній власності суб'єктів аграрного права. Власність на ліси дає цим суб'єктам можливість здійснювати лісокористування, не отримуючи спеціальних дозволів за ЛК.
   Якщо земельні ділянки лісового фонду передаються не у власність, а на праві постійного чи тимчасового землекористування (в тому числі оренди), то, окрім документів, що посвідчують право спеціального використання земельної ділянки лісового фонду (державний акт чи договір), треба отримати також і дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів. Відповідно до ст. 51 Л К розрізняються 2 види таких дозволів: лісорубний квиток (ордер) і лісовий квиток. На відведених земельних ділянках лісового фонду можна використовувати лише ті ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.    Згідно з Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378, лісорубний квиток видається на рубку деревини і заготівлю живиці. Лісорубний квиток на рубки головного користування та заготівлю живиці видається на підставі встановлених лімітів лісокористування органами Державного комітету лісового господарства України. На інші рубки лісові квитки видаються державними лісогосподарськими підприємствами, що є постійними лісокористувачами. Населення одержує від зазначених органів ордер на дрібний (до 10 куб. м) відпуск деревини на пні. Лісовий квиток видають державні лісогосподарські підприємства за рішенням місцевих рад для здійснення інших видів лісокористування.
   На сільськогосподарські угіддя, передані для потреб лісового господарства, не поширюється дія лісового законодавства вони використовуються відповідно до загальних норм аграрного права. Побічна сільськогосподарська діяльність у лісах регулюється Порядком заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань в лісах України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449. Зокрема, місця розміщення вуликів і пасік для бджільництва визначаються для суб'єктів аграрного права постійними лісокористувачами з урахуванням умов ведення лісового господарства та спеціального використання лісових ресурсів. На ділянках для розміщення вуликів і пасік дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей забороняється.
   Для сінокосіння можна використовувати незаліснені зруби, галявини та інші не вкриті лісовою рослинністю землі, на яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для заготівлі сіна можна користуватися міжряддями лісових культур, плантацій, зрідженими лісонасадженнями. Початком заготівлі сіна на природних злакових травостоях є фаза колосіння, а бобових трав фаза бутонізації початок цвітіння. У разі наявності у травостої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі сіна визначається за погодженням з органом Мінприроди; термін сінокосіння в лісовому квитку.
   Випасання худоби, за винятком кіз, дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає цим землям шкоди. Місця та термін випасання худоби визначаються в лісовому квитку. Випасання худоби в лісах з використанням собак або без пастуха (крім огороджених ділянок чи на прив'язі) забороняється. Власники худоби зобов'язані дотримуватися вказівок постійних лісокористувачів щодо порядку її випасання.
   Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи, при чому на одній і тій самій площі не частіше одного разу на 5 років. Збирання лісової підстилки забороняється на лісових ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділянках, де грунти піддаються ерозії, та в місцях масового розмноження грибів. Терміни збирання лісової підстилки і заготівлі очерету визначаються в лісовому квитку.
   Спеціальне використання лісових ресурсів для сільськогосподарської діяльності, крім розміщення пасік, передбачає сплату збору за спеціальне використання лісових ресурсів. Розмір збору визначається відповідно до встановлених лімітів і такс на деревину. Порядок його сплати регулюється Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

43. Поняття та особливості відповідальності за порушення аг. законод.
Під юридичною відповідальністю розуміється державний примус до виконання вимог, передбачених законодавством, охоронне правовідношення, в якому порушник зобов'язаний відповідати за свої винні вчинки. Найчастіше вона настає через негативні наслідки вчинених правопорушень. В аграрному праві відповідальність являє собою комплексний правовий інститут, який охоплює сукупність юридичних норм, що закріплюють види, засоби й порядок застосування заходів за порушення в сільськогосподарському виробництві. Види й засоби відповідальності порушників норм аграрного законодавства склалися в традиційних галузях права. Вони мають міжгалузеву або загальноправову сферу дії, тому їх активно застосовують з метою охорони правопорядку в аграрному секторі економіки.
Об'єктом відповідальності є винне порушення юридичних приписів, що регулюють здійснення виробничо-господарської й іншої діяльності сільськогосподарських підприємств та їхніх об'єднань. Визначаючи види й заходи відповідальності, законодавство бере до уваги специфіку функціонування сільськогосподарського виробництва, умови життя й побуту працівників села.
Результати виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників багато в чому залежать від правильного врахування кліматичних, погодних, природних та біологічних факторів, раціонального використання природних ресурсів, їх заощадження й забезпечення відтворення. Вплив зазначених факторів на результати та обсяг виробництва сільськогосподарських продуктів важливо мати на увазі під час визначення характеру правопорушення, встановленні ступеня вини працівника сільського господарства в правопорушенні, визначенні розмірів збитків, заподіяних сільськогосподарському підприємству, з'ясування конкретних умов, за яких вчинено правопорушення. Наприклад, на працівника сільськогосподарського підприємства, як і будь-якого іншого, не можна покладати відповідальність за збитки, які можуть бути віднесені до категорії нормального виробничо-господарського ризику. За ст. 130 КЗпП, на працівника не можна покладати відповідальність також за не одержані підприємством доходи і за шкоду, заподіяну працівником, який діяв у стані крайньої необхідності.
Органи сільськогосподарських підприємств не мають права самостійно визначати заходи юридичної відповідальності, але в установленому законом порядку застосовують їх як засіб зміцнення законності в сільському господарстві.
Найчастіше порушення в сільськогосподарському виробництві виникають внаслідок порушення передбачених заборон. У чинному законодавстві встановлено такі види юридичної відповідальності за вчинені правопорушення: дисциплінарна, матеріальна, майнова, адміністративна, кримінальна. Ця класифікація характеризує в основному юридичний метод, заходи і процесуальний порядок дії на порушників законодавства. Можна погодитися з думкою деяких учених, що вона, незважаючи на свою поширеність, не має під собою наукової основи, тому що побудована із врахуванням різнорідних ознак: міжгалузевих, галузевих та внутрішньогалузевих.
У літературі зустрічаються пропозиції про поділ відповідальності на економічну, еколого-правову, земельно-правову та інші види (В. В. Петров, Б. В. Єрофєєв, Є. П. Губін). Слушною є думка, що кожній галузі права має відповідати притаманна їй юридична відповідальність. Але це навряд чи можливо. Адже в більшості галузей права, як правило, відсутні властиві тільки одній із них санкції або заходи впливу на правопорушника. Ці заходи і санкції мають уніфікований характер (штраф, відшкодування шкоди) і застосовуються як в одній, так і в інших галузях права.
Види юридичної відповідальності можна розглядати не тільки за галузевою ознакою. З неправомірних діянь, що суперечать нормам аграрного законодавства, найбільш важливими і характерними є: екологічні правопорушення (порушення приписів про поліпшення сільськогосподарських земель, охорону ґрунтів та інших природних ресурсів, що використовуються в сільському господарстві); порушення організаційних основ і правил ведення сільськогосподарського виробництва (недодержання правил внутрішнього розпорядку, ветеринарних правил обслуговування тварин, правил і норм техніки безпеки та виробничої санітарії, охорони здоров'я працівників сільськогосподарських підприємств); заподіяння збитків майну сільськогосподарських підприємств.
За суб'єктами відповідальності можна розрізняти індивідуальну й колективну відповідальність, за органами застосування судову й адміністративну. Суб'єктами відповідальності за порушення аграрного законодавства є: громадяни, що ведуть фермерське господарство, власники особистих селянських господарств, інші працівники сільськогосподарського виробництва, а також сільськогосподарські організації (підприємства, кооперативи, товариства тощо), основним видом діяльності яких є виробництво і реалізація сільськогосподарської продукції.
Правопорушення, що їх вчиняють ці суб'єкти, є неоднорідними. Одні з них мають яскраво виражений аграрно-правовий, інші складніший характер, зокрема можуть бути одночасно порушенням правопорядку, передбаченого нормами різних галузей права. Отже, зміцнення правопорядку в сільськогосподарському виробництві (господарське використання земельних ділянок, захист майнових та інших прав сільськогосподарських товаровиробників, охорона соціальних прав сільських мешканців) забезпечується не тільки нормами аграрного законодавства, але й заходами, що містяться в нормах цивільного, трудового, фінансового, адміністративного, кримінального законодавства. Втім, застосування відповідних заходів та санкцій відбувається за вчинення аграрних правопорушень, тобто проступків, що порушують вимоги аграрного законодавства, яке бере до уваги особливості розвитку агропромислового комплексу взагалі й сільського господарства зокрема. Врахування цих особливостей додає заходам кримінальної, адміністративної, майнової, матеріальної та іншим видам відповідальності аграрного аспекту, що спричиняє втрату ними свого галузевого характеру та зумовлює набуття міжгалузевого, загальноправового значення.

44. Дисциплінарна відповідальність членів сільськогосподарських організацій і осіб, що працюють за трудовими договорами, установлена чинним законодавством про працю й аграрним законодавством за ті або інші порушення організації праці, правил внутрішнього розпорядку й безпечної роботи. За порушення трудової дисципліни в ст. 147 КЗпП заходами дисциплінарного стягнення визначено догану та звільнення.
Накладаючи дисциплінарні стягнення, потрібно зважати на тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких його вчинено, оцінку попередньої роботи та поведінки працівника. Щоб накласти стягнення, треба витребувати пояснення від порушника трудової дисципліни. Дисциплінарне стягнення накладається безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби працівника або перебування його у відпустці. Стягнення не може бути накладене пізніше 6 місяців із дня вчинення проступку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржене в установленому порядку. Такими є загальні правила накладання дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни, передбачені КЗпП, що застосовуються однаково в різних галузях економіки і для всіх, хто працює за трудовими договорами, в тому числі й в сільськогосподарських організаціях. Втім, існують і певні особливості дисциплінарної відповідальності працівників сільськогосподарських підприємств.
Наприклад, у фермерському господарстві трудова діяльність здійснюється на основі саморегулювання. У Законі від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" містяться лише принципові положення про працю в селянському господарстві, а члени цього господарства самостійно визначають і регламентують свої трудові відносини, розробляючи правила внутрішнього трудового розпорядку свого господарства, в яких можуть визначати також заходи дисциплінарної відповідальності для порушників. Орієнтиром для цих господарств можуть слугувати приписи про дисциплінарну відповідальність, що діють у державних сільськогосподарських підприємствах або сільськогосподарських кооперативах. За принципами саморегулювання здійснюється трудова діяльність у особистому селянському господарстві відповідно до Закону від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство", оскільки члени особистих селянських господарств належать до категорії зайнятого населення, якщо робота в цьому господарстві для них є основною. При цьому слід враховувати, що особисте селянське господарство не користується правами юридичної особи, а ведення такого господарства не є підприємницькою діяльністю.
У сільськогосподарських кооперативах дисциплінарні відносини регламентуються насамперед статутними нормами. Член такого кооперативу зобов'язаний дотримуватися статуту, виконувати свої обов'язки перед господарством, сумлінно працювати, дотримуватися трудової, виробничої, технологічної, санітарної дисципліни і правил техніки безпеки. У разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу й законом, відповідно до ч. 2 ст. 166 ЦК, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів. Цим правилом охоплюються випадки порушення дисципліни, статуту кооперативу, правил внутрішнього розпорядку тощо. Виключення з кооперативу, за загальним правилом, провадиться після застосування до порушників інших заходів стягнення.
Особи, що працюють у фермерських господарствах, сільськогосподарських кооперативах, інших сільськогосподарських об'єднаннях за трудовими договорами, притягуються до дисциплінарної відповідальності за правилами КЗпП, які поширюється на всіх працівників. Спори про підстави та законність застосування заходів дисциплінарної відповідальності в сільськогосподарських організаціях вирішуються в порядку, встановленому законодавством для вирішення трудових спорів.

45.Матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарських підприємств
Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним трудових обов'язків, є самостійним видом юридичної відповідальності, що регулюється нормами трудового законодавства й іншими нормативними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна винним суб'єктом, який зобов'язаний компенсувати її в розмірах, установлених законодавством. Суб'єктами матеріальної відповідальності є особи, що перебувають в трудових або членських відносинах з потерпілою стороною, господарством, роботодавцем.
Матеріальна відповідальність осіб, що працюють в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нормативно-правовими актами. Так, за Законом України "Про фермерське господарство", трудові відносини у фермерському господарстві визначаються і регулюються членами господарства. Порядок відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями своєму господарству, Закон не містить.
Особи, що працюють у сільськогосподарських комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських господарствах за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП зауважується, що матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну працівником підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, покладається на працівника за умови, якщо шкода заподіяна з його вини.
Матеріальна відповідальність, передбачена трудовим законодавством, як правило, обмежена певною частиною заробітку працівника, тоді як майнова відповідальність, регульована нормами цивільного права, звичайно покладається на відповідну особу в повному обсязі, включаючи упущену вигоду. Крім того, у ст. ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди, заподіяної працівником під час виконання ним своїх трудових обов'язків, враховується тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неприпустимим є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на адміністрацію підприємства покладається обов'язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм майна.
Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству, установі, організації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна відповідальність є основною або обмеженою.
В аграрному праві існує також повна й підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках, передбачених у законі. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134 КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані; шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові підприємством, установою, організацією в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків; шкоди завдано не під час виконання трудових обов'язків; службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.
Повну матеріальну відповідальність працівників сільського господарства встановлено затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116 Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей. Згідно з п. 5 зазначеної постанови, в разі розкрадання або загибелі тварин сума збитків визначається за закупівельними цінами, що склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної шкоди.
Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", має виходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, індекси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо.
Органами управління в господарствах може бути дозволено особам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони повернули худобу або виплатили її вартість.

46.Майнова відповідальність за агр. правопорушення
Майнова відповідальність є обов'язком суб'єкта, винного в заподіянні шкоди або збитків, відшкодувати або компенсувати збитки, завдані власнику чи законному володільцю майна. Майнова відповідальність за порушення аг. й іншого законод. передбачена в основному нормами, що містяться в цивільному, земельному й аг. законод.х. Вона полягає в повному відшкодуванні заподіяних збитків, в тому числі упущеної вигоди. Аг. законод. закріплює різні форми майнової відповідальності. їх зручніше розрізняти за характером вчиненого правопорушення.
Оскільки земля виконує в сільському господарстві роль основного засобу вироб., слушно вести мову насамперед про майнову відповідальність за порушення земельних прав або невиконання земельних обов'язків.
Так, власникам землі та землекористувачам у повному обсязі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським вироб.м; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок згідно з підпунктом "в" ст. 156 ЗК.
Відшкодуванню підлягає вартість: житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, зокрема об'єктів незавершеного будівництва; плодоягідних та інших багаторічних насаджень; лісових і дерево-чагарникових насаджень; водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин та ін.), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільгосп. вироб. (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів, зокрема й не одержані доходи, якщо вони обґрунтовані.
Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, понесених витрат на поліпшення якості земель (із врахуванням ринкової або відновлювальної вартості).

47. Адміністративна відповідальність за порушення аг. законод.
Адміністративно-правову відповідальність чинне законод. встановлює за вчинення адміністративних правопорушень, які не тягнуть кримінальної відповідальності. У законодавстві закріплено принцип, за яким ніхто не може підлягати стягненню в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше, ніж на підставі й у порядку, установлених законод.м.
Адміністративна відповідальність, досить поширений вид юридичної відповідальності за агр. правопорушення, має каральний характер. Основним засобом адміністративного стягнення є адміністративний штраф, що накладається в установленому порядку державними органами й органами місцевого самоврядування.
Адміністративній відповідальності за порушення аг. законод. підлягають як службові особи, так і особи, що вчинили проступки, не пов'язані з виконанням службових обов'язків. Це може мати місце, наприклад, в разі потрави посівів і насаджень сільськогосподарських підприємств, невжиття заходів для боротьби з бур'янами та ін. Адміністративну відповідальність несуть посадові особи підприємств за порушення порядку й умов землекористування (невжиття заходів для охорони ґрунтів від ерозії, використання земельних ділянок не за їх цільовим призначенням, порушення затверджених проектів землеустрою тощо); за порушення вимог щодо раціонального використання земель (забруднення земель виробничими відходами, стічними водами, несвоєчасне повернення займаних угідь тощо). Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності, згідно зі ст. 14 КпАП, за адміністративні правопорушення, пов'язані з недотриманням установлених правил, забезпечення виконання яких входить у коло "їхніх службових обов'язків. Якщо посадова особа вчинила проступок, не пов'язаний з виконанням своїх службових обов'язків, вона несе відповідальність на рівні з громадянами.
Неодмінними умовами притягнення до адміністративної відповідальності є протиправність дії (бездіяльність) особи та наявність вини. Протиправний характер адміністративного проступку виявляється в порушенні норм законів, зокрема аг. законод..
У наш час значно зростає роль відповідальності за правопорушення в сфері раціонального використання земель сільгосп. призначення.

48-54 ЗУ «Про фермерське господарство»

55. Кримінальна відповідальність за порушення норм аграрного законодавства.
   Кримінальна відповідальність за порушення норм аграрного законодавства передбачена за вчинення екологічних злочинів та злочинів в сфері господарської діяльності, якими визнаються встановлені кримінальним законом суспільні і екологічно небезпечні дії (бездіяльність), що посягають на встановлений режим використання, відтворення і охорону земель, інших природних ресурсів, екологічний правопорядок та нормативи екологічної безпеки. Кримінальний кодекс злочинами у сфері раціонального природокористування визнає винні, протиправні, суспільні екологічно небезпечні діяння, які можна згрупувати за такими різновидами:
    а) злочини, що порушують порядок ефективного використання природних ресурсів: самовільне зайняття земельної ділянки, незаконна порубка лісу, потрава посівів і знищення насаджень, незаконне полювання, незаконне зайняття рибним, звіриним та іншими промислами;
     б) злочини, що порушують режим охорони природних ресурсів і об’єктів, як складової раціонального природокористування: навмисне знищення чи пошкодження лісових масивів шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, недбале знищення чи пошкодження лісових масивів, порушення правил боротьби з шкідниками рослин, проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів, порушення законодавства про континентальний шельф, порушення правил боротьби з епідеміями, жорстоке поводження з тваринами, знищення природних об’єктів;
     в) злочини, що порушують норми екологічної безпеки: забруднення водойм і атмосферного повітря, забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров’я людей або живих ресурсів моря, незаконне придбання, зберігання, транспортування, використання, передача і знищення радіоактивних матеріалів, приховання або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення, заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування та іншої продукції, ввезення на територію України речовин та матеріалів, які належать до категорії небезпечних відходів тощо.
      Залежно від характеру вчиненого злочину, його суспільної і екологічної небезпеки, кваліфікуючих ознак, об’єктів посягання - суб’єктами кримінальної відповідальності можуть бути громадяни і посадові особи. Кримінальні санкції передбачають основні покарання у формі виправних робіт, штрафу, позбавлення волі та додаткові покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади, конфіскації майна і предметів злочину.
   Кримінальна відповідальність за злочинні порушення екологічного законодавства передбачена Кримінальним кодексом. Природоохоронне правопорушення вважається злочином, якщо воно спричиняє суттєву шкоду вказаним у законі об’єктам природи або навколишньому середовищу внаслідок знищення, ушкодження, Псування природних об’єктів, що охороняються законом або мо-спричинити шкоду здоров’ю та життю людей. Поряд із наявністю шкоди для деяких злочинів значення юридичних фактів мають такі елементи, що характеризуються отупінню суспільної небезпеки, такі як повторність скоєння злочину та дії, вчинені загальнонебезпечним способом.
   Кримінальним кодексом, зокрема, передбачені такі екологічні злочини, як: незаконна порубка лісу, порушення правил охорони вод, забруднення водоймищ та атмосферного повітря, знищення або пошкодження лісових масивів, порушення правил охорони надр, забруднення або псування земель, безгосподарське використання земель, проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля. Винні громадяни та посадові особи залежно від характеру злочину та його екологічної і суспільної небезпеки караються позбавленням волі, штрафом та додатковими покараннями у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також конфіскацією знарядь і засобів злочину та всього незаконно добутого.

56-60 ЗУ «Про Особисте селянське господарство»

61. Загальна характеристика сучасного законодавства про сільськогосподарську кооперацію
Тривалий період (за часів Радянської влади) кооперативне законодавство формально було представлено переважно у формі колгоспного законодавства. Щоправда, існували певні нормативно–правові акти про споживчу кооперацію. Згодом виникло законодавство про житлову, будівельну кооперацію тощо. У цей період фактично не існувало спеціального законодавства про сільськогосподарську кооперацію, різноманітності її організаційно–правових форм.
Істотні зміни в еволюцію законодавчого процесу у зазначеній сфері вніс Закон СРСР від 26 травня 1988 року (з наступними істотними змінами та доповненнями, внесеними Законом від 6 червня 1990 р.) “Про кооперацію в СРСР”. На той (перебудовчий) період це був революційний нормативно–правовий акт, який вперше передбачив можливість існування, окрім колгоспів, інших типів та видів кооперативів у сільському господарстві.
З проголошенням України незалежною демократичною, соціальною, правовою державою вперше в її історії відкрились нові можливості існування кооперативних форм сільськогосподарської діяльності. Конкретні умови цьому було створено унаслідок проведення земельної та аграрної реформ, реорганізації колгоспів, виникнення нових форм власності та підприємницьких засад господарювання на селі.
Проте тривалий час конкретні законодавчі засади існування та функціонування справжніх кооперативів в аграрному секторі економіки не були створені. Їх правовий статус міг визначитись переважно лише загально-цивільними умовами існування юридичних осіб (ст. 23, 24 ЦК України). На практиці ж продовжували функціонувати колгоспи або ж КСП з їх застарілим правовим становищем. Між тим, тенденції на його зміну, реальна потреба в реструктуризації КСП та виникнення нових форм господарювання на селі вимагали відповідного законодавчого підкріплення. Головна увага спочатку була зосереджена на радикальних змінах відносин земельної власності, що слугувало необхідною базою для подальших перетворень.
На сьогодні можна говорити про три основні групи законодавства України, які є правовою базою сільськогосподарської кооперації:
1) загальне законодавство, дія якого поширюється на всіх суб’єктів господарювання;
2) галузеве законодавство (особливо земельне, аграрне, цивільне та ін.);  
3) спеціальне законодавство (кооперативне, зокрема аграрно-кооперативне).
Серед актів загального законодавства провідне місце належить Конституції України, норми якої є нормами прямої дії і можуть виступати безпосередньою правовою підставою для виникнення, зміни чи припинення суспільних відносин. Тим не менше, Конституція України, на жаль, не містить конкретних норм, які б безпосередньо стосувалися відносин стосовно створення та діяльності СГК. Хоча Конституції багатьох країн світу прямо передбачають положення, згідно яких кооперація визнається пріоритетним напрямком розвитку суспільних економічних відносин. Так, у статті 45 Конституції Італії, що набрала сили у 1948 р., записано: “Республіка визнає соціальну функцію кооперації, що має характер взаємодопомоги і не переслідує цілей приватної спекуляції. Закон сприяє її зростанню найбільш прийнятними засобами і забезпечує відповідний контроль за її характером і цілями” [62, с.313-314].
Поряд з тим, у Конституції України закріплено ряд норм, які тією чи іншою мірою мають значення для розвитку сільськогосподарської кооперації. Це, зокрема, стаття 14 Конституції України, яка гарантує право власності на землю; стаття 41 Конституції України, яка передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Важливе значення для діяльності СГК має і стаття 42 Конституції України, яка закріплює право на підприємницьку діяльність.
Однак, в юридичній літературі, зокрема М.А. Мацьком, В.І.Семчиком, висловлюється інша позиція. Зокрема, зазначені автори вважають, що основною конституційною нормою, яка забезпечує кооперативну діяльність є стаття 36 Конституції України, за якою громадяни України мають право на свободу об’єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів [78, с.7; 154, с.144-145]. Цим, по суті, стверджується той факт, що СГК є громадськими організаціями. З цим важко погодитись. Тим більше, що Закон України "Про обўєднання громадян" від 16 червня 1992 р.[128]  вказує на те, що дія його на кооперативні організації не поширюється. І така позиція законодавця, видається, є правильною. Не можна ототожнювати кооперативи з громадськими організаціями тільки тому, що вони мають ряд спільних ознак, зокрема таких, як: добровільність членства, захист інтересів певного кола осіб, не ставлять мети отримання прибутку тощо. Детальніше про розмежування кооперативів і громадських організацій буде зазначено у підрозділі 2.1 дисертації.
Серед актів загального законодавства, які мають важливе значення для регулювання відносин у СГК, необхідно назвати Закон України “Про підприємництво”. Цей Закон містить загальну універсальну норму, яка дозволяє здійснювати підприємницьку діяльність у будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Крім того, в Законі вказується, що створення, діяльність, реорганізація окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. Закон відсилає до відповідного спеціального законодавчого акта України. Отже, в даному випадку застосовується правило тлумачення законів, згідно якого спеціальний закон має переваги перед законом загального характеру, як регулятора матеріально-правових підприємницьких відносин по горизонталі.
Важливе значення для регулювання кооперативних відносин має законодавство про працю, про банкрутство, кредитне, податкове законодавство та ін. Однак, нормативні акти, які регулюють відносини, особливо в галузі оподаткування, кредитування майже зовсім не враховують аграрної, а тим більше кооперативної, специфіки таких форм підприємництва, як СГК. Хоча загальновідомо, що праця в сільському господарстві є такою, що значною мірою її результати не залежать від трудового внеску та підприємливості зайнятих у цій сфері. А кооперативна природа СГК є такою, що отримання прибутку тут не є самоціллю, а лише засобом задоволення матеріальних та інших потреб своїх членів. А тому, як видається, з метою успішного функціонування кооперативної форми господарювання в сільському господарстві необхідно переглянути політику держави, створюючи для розвитку сільськогосподарської кооперації сприятливі умови. Серед цієї групи законодавства варто згадати Закон України “Про списання заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) платників податків у зв’язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств” від 16 березня 2000 р. [134]. Прийняття цього нормативного акту є важливим внеском держави у розбудову ринкових відносин на селі та створення сприятливих початкових умов для функціонування нових організаційно–правових форм агропідприємництва, в тому числі і для СГК.
Цивільне законодавство має значення для сільськогосподарської кооперації постільки, поскільки визначає правосуб’єктність СГК як юридичної особи. Окрім того, договірні відносини СГК з іншими суб’єктами господарювання регулюються Цивільним кодексом України. Роль цивільно-правових норм у регулюванні кооперативних відносин зростає й надалі. Цивільний кодекс України, прийнятий у третьому читанні, окремим параграфом регулює правове становище виробничих кооперативів.
Таким чином, загальне законодавство, яке в тій чи іншій мірі має значення для сільськогосподарської кооперації, є досить об’ємним, однак непослідовним, і часто суперечливим, окремі норми його є застарілими і не зовсім придатними для регулювання сучасних суспільних відносин в галузі аграрно-кооперативного підприємництва. У зв’язку з цим є нагальна потреба оновлення нормативно-правового матеріалу з метою пристосування його до сучасного етапу радикальних економічних перетворень.
Особливе значення для сільськогосподарської кооперації має галузеве законодавство, у першу чергу земельне та аграрне. СГК, особливо виробничі, не можуть розпочати свою діяльність без одержання земель у встановленому законом порядку. Важливе значення у цьому плані має Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. Проте, на відміну від попереднього Земельного кодексу України, він взагалі не згадує про СГК як одного із основних суб’єктів використання земель сільськогосподарського призначення і як суб’єктів права власності на землі. Натомість, вживаються загальні поняття “підприємства, установи, організації”, що не зовсім відповідає сучасній цивільно–правовій доктрині. Загалом, серед організаційно–правових форм здійснення підприємницької діяльності на селі, у Земельному кодексі України згадуються лише фермерські господарства. Це вже загальна тенденція орієнтування сільського господарства на фермерські відносини, по-суті на “фермеризацію” села, яка простежується у законодавстві України протягом усього процесу здійснення земельної та аграрної реформ в країні. І хоч в цілому така орієнтація є позитивною, ігнорування інших організаційно–правових форм агропідприємницької діяльності суперечить Конституції України, іншим законодавчим актам України, які гарантують вільний вибір форм господарської, у тому числі підприємницької, діяльності.
Згідно статті 28 Земельного кодексу України сільськогосподарським підприємствам, установам, організаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності. Крім переліку суб’єктів права власності на землі сільськогосподарського призначення у даній статті зазначаються способи набуття права власності. Зокрема, це право може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновниками (позиція Земельного кодексу, видається, правильнішою, ніж позиція Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”, де передбачається внесення як пайового внеску права користування земельною ділянкою) або придбання земельних ділянок за договорами купівлі–продажу, дарування, міни, іншими цивільно–правовими угодами. Стаття 82 Земельного кодексу України по-суті дублює положення статті 28, однак з деякими термінологічними відмінностями та незначними доповненнями. Зокрема, замість понять “підприємства, установи, організації” вживається узагальнюючий термін “юридичні особи”. При цьому, у пункті 1 цієї статті робиться наголос на тому, що право власності на земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності можуть набувати юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України. Крім підстав набуття права власності на земельні ділянки, передбачених статтею 28, стаття 82 Земельного кодексу доповнена ще підставою прийняття спадщини та зазначає, що право власності може набуватися юридичними особами й у разі виникнення інших підстав, які передбачені законом.
Істотною новелою, яку закріпив новий Земельний кодекс України, є норма про те, що покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути, зокрема, юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва (п. 1 ст. 130 ЗК). Ця норма статті 130 Земельного кодексу України логічно продовжує положення статті 23 цього кодексу про те, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання.
Таким чином, СГК окремо не згадуються новим Земельним кодексом України. На них поширюються всі положення кодексу, що стосуються прав на землі юридичних осіб. Разом з тим, необхідно відзначити, що існують певні особливості кооперативного землевикористання, які не враховані новим кодексом, хоча п. 4 статті 22 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” прямо зазначає, що земельні відносини в кооперативі регулюються Земельним кодексом України та законами України. Зокрема, в Земельному кодексі необхідно вказати на особливості формування земель СГК шляхом внесення його членами земельних пайових внесків. При цьому земельні ділянки передані як пайовий внесок стають власністю відповідного СГК. Існує особливість і у використанні земель кооперативу в процесі його виробничо–господарської діяльності. Враховуючи такий принцип діяльності СГК, як обов’язковість трудової участі членів у діяльності виробничого кооперативу, закріплений у статті 3 Закону України” Про сільськогосподарську кооперацію”, в Земельному кодексі України необхідно вказати на спільний (колективний) характер кооперативного землевикористання. Важливо передбачити в Земельному кодексі України і процедуру отримання земельної ділянки у розмірі земельного паю у разі припинення членства у СГК, оскільки Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” це питання не врегульовано, однак, існує істотна специфіка і складність цих відносин.
Значний вплив на розвиток сільськогосподарської кооперації справили Укази Президента України з питань реформування аграрного сектора економіки [121,126,127,132]. Вони створили стартові умови подальшої зміни земельних відносин на селі і, на підставі цього, почала формуватись нова структура сільського господарства на базі нових організаційно–правових форм агропідприємництва. При цьому, процес реформування відбувався у декілька етапів, ґрунтовний науковий аналіз яких проведено такими вченими, як В.Андрейцев [11], П.Ф.Кулинич [67] та інші.
Щодо аграрного законодавства та його впливу на розвиток сільськогосподарської кооперації, то необхідно зазначити, що, регламентуючи правове становище всіх організаційно–правових форм агропідприємництва – юридичних осіб, багато його положень стосується і СГК.
Важливе місце серед актів аграрного законодавства, які мають значення і вплив на розвиток кооперативного руху в Україні займає Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років" [136]. Серед позитивних новел Закону необхідно виділити визначення у ньому понять "сільське господарство", "сільськогосподарський товаровиробник", "сільськогосподарське підприємство". Зокрема, під сільським господарством (сільськогосподарським виробництвом) розуміється вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов’язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання у сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі. В даному контексті сільськогосподарська діяльність трактується дещо ширше і включає в себе, крім традиційно сільськогосподарської діяльності (виробництво продукції, яке пов’язане із біологічними процесами її вирощування) і сферу переробки (оскільки йдеться про споживання продукції у переробленому вигляді), що є абсолютно виправданим в умовах переходу на ринкові засади господарювання. І тим самим здійснюється підтримка вітчизняного товаровиробника.
Визначення понять "сільськогосподарський товаровиробник" та "сільськогосподарське підприємство" теж є важливим елементом у захисті інтересів останніх. Відповідно під поняттям „сільськогосподарський” товаровиробник” розглядають фізичну чи юридичну особи, які займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та її реалізацією. При цьому не зазначаються обсяги виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції сільськогосподарськими товаровиробниками, що значною мірою нівелює саме поняття "сільськогосподарський товаровиробник", адже сюди можна зарахувати і особисті селянські господарства громадян. Лише для сільськогосподарського підприємства, яке в Законі необґрунтовано вживається як збірне поняття усіх форм господарювання - юридичних осіб, включаючи і фермерські господарства, рибальські та рибницькі господарства, вказується, що виручка від реалізації сільськогосподарської продукції повинна становити не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Одразу необхідно зауважити, що ці поняття не зовсім співпадають з поняттям "сільськогосподарський товаровиробник", яке дається у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію". Зокрема, щодо обсягів виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції (у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" валовий доход (а він визначається виручкою від реалізації продукції), отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва повинен перевищувати 50 відсотків, тоді як у Законі "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" зазначається, що для сільськогосподарських підприємств ця сума повинна становити не менше 50 відсотків) та періодом, протягом якого фізична чи юридична особи отримували валовий доход від реалізації сільськогосподарської продукції (у Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" вказується, що за попередній звітний податковий рік, тобто статус сільськогосподарського товаровиробника набувається "заднім числом", а в аналізованому нами Законі з цього приводу немає взагалі жодних вказівок). У зв’язку з цим необхідно привести у відповідність норми цих Законів, взявши за основу поняття "сільськогосподарський товаровиробник", яке дається у Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" (з врахуванням певних зауважень), оскільки цей Закон розрахований на тривалу дію, тоді як Закон "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" лише на чотири роки.
Систему спеціального (кооперативного), зокрема аграрно-кооперативного, законодавства України на сьогодні складають три основні нормативно-правові акти вищої юридичної сили, що в певній мірі є відображенням одного з принципів правової держави - принципу верховенства закону, а також свідчить про важливість кооперації в процесі реформування соціально-економічних відносин, і у зв’язку з цим, особливу зацікавленість держави у розвитку кооперативних відносин, що відображено в преамбулі цих законів. Першим, як за строком прийняття, так і за характером регулювання кооперативних відносин, стоїть Закон СРСР “Про кооперацію в СРСР“ від 25 травня 1988 року. На сьогоднішній день цей Закон є чинним на території України в частині, яка не суперечить законодавству України. Враховуючи те, що в Україні прийнято спеціальні закони, які регулюють діяльність споживчої і сільськогосподарської кооперації, союзний нормативно-правовий акт здійснює регулювання загальних кооперативних відносин, а також відносин, пов’язаних з діяльністю житлово-будівельних кооперативів та садівничих і садово-городніх товариств, оскільки в Україні таке законодавство відсутнє. Однак, застосування союзного Закону про кооперацію необхідно здійснювати з поправкою на сучасний стан соціально-економічного розвитку нашої держави, оскільки з багатьох позицій його норми застаріли.
Надзвичайно важливі, в плані запозичення українським кооперативним законодавством, є положення союзного Закону з питань оподаткування і кредитування кооперативів. Пункт 1 ст. 21 Закону прямо вказує на те, що система оподаткування передбачає диференційований підхід до встановлення податків залежно від видів кооперативів і цілей їх діяльності. В Законі закріплено також норму, яка передбачає оподаткування доходу (прибутку) кооперативу за твердими ставками, які встановлюються не менше як на п’ять років. А це безумовно дає гарантію стабільності і впевненості, що і сприяє заінтересованості кооперативів у їх розширенні і розвитку. Тому такі норми обов’язково необхідно закласти в національному кооперативному і податковому законодавстві, і це буде однією із форм державної підтримки кооперативного руху в Україні. Певні кроки в цьому напрямку уже зроблено, зокрема в Указі Президента України “Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та посилення його ролі в реформуванні економіки України на ринкових засадах” від 19 грудня 2000 р. [123], у якому закладено гарантію недопущення подвійного оподаткування доходів від кооперативної діяльності тощо.
В Україні прийнято два диференційовані (спеціальні) правові акти, які регулюють діяльність найпоширеніших і найважливіших видів кооперації - Закони України “Про споживчу кооперацію“ і “Про сільськогосподарську кооперацію“. Потреба прийняття Закону про споживчу кооперацію була викликана необхідністю відновити кооперативну природу споживчих товариств і їх спілок і вжити заходів щодо законодавчого забезпечення їх існування і розвитку. Закон України “Про споживчу кооперацію“ визначає правові, економічні, соціальні та інші основи діяльності споживчих товариств в Україні. Однак, з точки зору техніко-юридичної досконалості у ньому є певні недоліки. І в першу чергу це стосується недосконалості понятійного апарату. В Законі по-суті ототожнюються поняття “споживча кооперація“ і “споживче товариство“, у той час, як останнє є організаційно–правовою формою споживчої кооперації, її первинною ланкою.
Даючи визначення споживчого товариства (первинної ланки споживчої кооперації) як самостійної демократичної організації громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об’єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану, неправомірно вказується на можливість колективного членства, а точніше членства юридичних осіб. І серед колективних членів Закон називає фермерські господарства, КСП, господарські товариства, кооперативні, державні та інші підприємства, причому переважно сільськогосподарського профілю.
У зв’язку з цим постає необхідність розмежування функцій споживчої і сільськогосподарської кооперації. Адже між ними існує принципова різниця. За економічною сутністю вони є протилежними напрямками кооперування суб’єктів ринку в маркетинговому каналі [49, с.226]. Це означає, що у споживчій кооперації суб’єктами кооперативних відносин виступають споживачі і кооперативна ініціатива походить саме від них. Тоді як для сільськогосподарської кооперації визначальним є приналежність суб’єкта кооперування до сільськогосподарських товаровиробників (винятком є лише громадяни України, які можуть бути членами сільськогосподарського виробничого кооперативу). В цьому контексті постає проблема визначення поняття “споживач”. Видається, що споживачем можна вважати фізичну особу (з огляду на вказівку Закону про організацію споживчих товариств за місцем роботи або проживання), яка прагне задовольнити свої, у першу чергу, споживчі та побутові потреби (у якісних і дешевих продуктах харчування, предметах повсякденного побуту тощо) з економічною вигодою для себе. А тому не зовсім обґрунтованою є норма Закону “Про споживчу кооперацію” про можливість участі в первинних споживчих товариствах колективних членів (юридичних осіб) (на неправомірність членства у споживчих товариствах юридичних осіб вказує і В.І. Семчик [154, с.146], однак ми не зовсім погоджуємося із аргументацією автора). У той час, як необхідність обслуговування сільськогосподарськими кооперативами господарських потреб первинних товаровиробників, які представлені як фізичними, так і юридичними особами, зумовлює можливість кооперування і перших, і других.
Розмежування сфери діяльності споживчої і сільськогосподарської кооперації необхідно для вироблення цілеспрямованої стратегії розвитку кооперативних процесів, їх координації та взаємодії з метою протистояння експансії посередницького бізнесу, що в даний час досягає надмірних розмірів [49, с.226]. Це важливо як для споживачів, які вимушені платити надмірно високі ціни за продукти харчування, так і для сільськогосподарських товаровиробників, які не отримують справедливої ціни за вироблену ними продукцію. Не принижуючи значення споживчої кооперації, необхідно відзначити важливість розвитку сільськогосподарської кооперації, в центрі якої знаходяться сільськогосподарський товаровиробник, а, по великому рахунку – селянин. Ось чому прийняття Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію“ стало важливим етапом утвердження і розвитку кооперативного руху в Україні. Прийняття такого високого рівня законодавчого акту свідчить також про його виняткове значення для успішного проведення аграрної реформи. Вже сьогодні кооперація стає важливим елементом аграрної політики держави, з нею пов’язують розбудову принципово нових економічних відносин на селі. Власне кажучи, усвідомлення державою і суспільством виключної важливості сільськогосподарської кооперації як форми економічного і соціального захисту сільськогосподарського товаровиробника, селян сприятиме тому, що ринкові економічні перетворення в аграрній сфері будуть не такими болючими, якими вони є сьогодні, особливо для найнезахищеніших верств суспільства. А юридичним інструментом впровадження кооперативних ідей в життя слугуватиме Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію”.      
Порівняно з іншим кооперативним законодавством, цей Закон має значно більше позитивних рис: закріплює понятійний апарат, дає нову (порівняно з Законом СРСР “Про кооперацію в СРСР“) класифікацію сільськогосподарських кооперативів; посилює роль обслуговуючих кооперативів, регламентує пайові засади кооперативної діяльності; вводить інститут кооперативних об’єднань; визначає принципи діяльності СГК тощо. Даний Закон є законом кодифікаційного рівня (має загальну частину), актом вищої юридичної сили. Він є диференційованим (за суб’єктом правової регламентації) та комплексним і спеціалізованим нормативно-правовим актом аграрно-кооперативного законодавства України. Як акт аграрного законодавства, Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію“ в першу чергу прагне відобразити сільськогосподарську (аграрну) специфіку кооперативів, підпорядкувати їх діяльність сільськогосподарським цілям - виробництву сільськогосподарської продукції або обслуговуванню цього виробництва. Однак, в цьому плані, на жаль, Закон не приділяє достатньо уваги земельним відносинам в сільськогосподарських кооперативах, хоча ці відносини є базовими. Як акт кооперативного законодавства, Закон закріплює основні ознаки кооперативів, принципи їх діяльності, особливості їх правового статусу.
Таким чином, кооперативне законодавство України у завершеному вигляді повинно складається з :
1) основного кооперативного закону – Закону України “Про кооперацію” який би містив загальні принципи організації і діяльності кооперативів в Україні (хоча окремими вченими, зокрема В.І.Семчиком [110, с.34] пропонується прийняття Кооперативного кодексу, і ця пропозиція вже знайшла підтримку в літературі [49, с.229]).
2) прийнятих на його підставі законів, які б регулювали правові засади споживчої та інших видів кооперації тощо, а також спеціальних Законів „Про сільськогосподарські виробничі кооперативи”, „Про сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи”, Закону України „Про сільськогосподарські кредитні кооперативи”.
3) серії нормативних актів з окремих питань діяльності кооперативів (про порядок реєстрації, про надання державної допомоги, пільг і кредитів, про оподаткування), а також акти, які носять рекомендаційний характер: Примірні статути, взірці інших внутрішніх документів, типові договори, рекомендації кооперативних об’єднань щодо організації управління і порядку розподілу доходів в кооперативі; завершальним складником нормативно-правової системи повинні бути Статути конкретних сільськогосподарських кооперативів та кооперативних об’єднань як істотні локальні правові акти які, хоч і не є нормативно-правовими актами, однак, відіграють важливу роль у з’ясуванні економічної і соціальної суті кооперативів, в тому числі сільськогосподарських, упорядкуванні кооперативних відносин.

62-68. ЗУ «Про сількогосподарську кооперацію»

69. Поняття та загальна характеристика правового становища господарських товариств в АПК
ЗУ «Про господарські товариства»
Господарські товариства в аграрному секторі економіки діють на підставі ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства". Цими законодавчими актами визначаються поняття, види, правила створення і діяльності господарських товариств, а також права і обов'язки їхніх засновників і учасників. Крім того, господарські товариства є різновидом суб'єктів господарювання і діють на підставі ЦК та інших нормативно-правових актів, якими регулюються відносини у сфері підприємництва.
Відповідно до ст. 79 ГК господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених ГК, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є суб'єктами господарювання але виступають засновниками таких суб'єктів чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Суб'єктами господарювання у сфері сільськогосподарського товарного виробництва є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГК та іншими законами.
Стаття 55 ГК наводить перелік суб'єктів господарювання в аграрному секторі економіки, до яких належать: господарські організації юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які господарюють та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна. Ті господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, не маючи статусу юридичної особи.
Традиційно класифікація господарських товариств здійснюється за способами формування, функціонування статутного капіталу і обсягами відповідальності учасників за зобов'язаннями товариства. На основі першої підстави законодавство розрізняє акціонерні й неакціонерні товариства. Згідно з другим критерієм, розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю, повні і командитні товариства. У сільському господарстві завдяки здійсненню аграрної реформи значну частину всіх сільськогосподарських підприємств складають акціонерні товариства відкритого і закритого типів, а також товариства з обмеженою відповідальністю. Це зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфікою реформування державних та колективних сільськогосподарських підприємств; по-друге, особливостями здійснення господарської діяльності в аграрному секторі економіки України.
За даними Мінагрополітики станом на кінець 2003 р. в ході реформування колективних сільськогосподарських підприємств діяло 7,8 тис. аграрних господарських товариств, що становить 48,1% від загальної кількості недержавних сільськогосподарських товаровиробників в Україні.

70. Правовий статус сільськогосподарських акціонерних товариств
Сільськогосподарські акціонерні товариства є заснованими на засновницькому договорі і статуті організаціями з виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виконання робіт і надання послуг, статутний капітал яких формується шляхом реалізації, насамперед, певної кількості акцій однакової номінальної вартості, і несуть відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Учасники (акціонери) не відповідають за зобов'язаннями товариства, а лише несуть ризик збитків, пов'язаних із його діяльністю, в межах вартості належних їм акцій.
Більшість сільськогосподарських акціонерних товариств створювалася шляхом реорганізації колгоспів і радгоспів і сьогодні утворюється у зв'язку з реструктуризацією колективних сільськогосподарських підприємств. Такі акціонерні сільськогосподарські товариства сформували свої статутні капітали за рахунок об'єднання майнових і земельних часток (паїв) своїх засновників колишніх працівників і пенсіонерів реорганізованих господарств, які вони отримали внаслідок реорганізації останніх.
Засновниками сільськогосподарського акціонерного товариства можуть бути всі власники майнових і земельних сертифікатів, що лишилися в реорганізованому господарстві, а також інші громадяни і юридичні особи. Вони повинні зробити повідомлення про намір створити сільськогосподарське акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію цього товариства. За ст. 81 ГК загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим суми еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.
Засновники сільськогосподарського акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Якщо в створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально. Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли згідно з установчим договором.
Відкрита підписка на акції при створенні сільськогосподарського акціонерного товариства організовується засновниками. Вони в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не менше 2 років.
За способом функціонування акцій законодавство розрізняє відкриті й закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств, згідно зі ст. 81 ГК, ст. ст. 6-8 Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу" і ст. 30 Закону "Про господарські товариства" можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. У закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
Установчим документом сільськогосподарського акціонерного товариства є статут. Він повинен містити відомості про: найменування і місцезнаходження товариства; предмет і цілі його діяльності; розмір і порядок утворення статутного та інших фондів; склад засновників та учасників; склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, зокрема перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів; види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій;, порядок розподілу прибутків і збитків; умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, що не суперечать чинному законодавству.
Державна реєстрація сільськогосподарських акціонерних товариств провадиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання засновника (засновників) даного товариства. За правилами і в порядку, встановленому Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних та осіб підприємців ".
Відмову в державній реєстрації сільськогосподарського акціонерного товариства може бути оскаржено в судовому порядку.
Акціонерне товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої або переробленої внаслідок господарської діяльності товариства; доходів, одержаних завдяки такій діяльності; іншого майна, придбаного товариством на законних підставах. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, зокрема в іноземній валюті. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінювання вкладів визначається в установчих документах акціонерного товариства, якщо інше не передбачено чинним законодавством.
Стаття 86 ГК забороняє використовувати для формування статутного фонду акціонерного товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.
Акціонерне товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому ГК та іншими законодавчими актами. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.
Сільськогосподарське акціонерне товариство може створювати резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як 25% статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5% суми прибутку товариства. Особливістю сільськогосподарських акціонерних товариств, як і інших суб'єктів товарного сільськогосподарського виробництва, є наявність натуральних фондів. Наприклад, в таких суб'єктах господарювання створюються насіннєвий і фуражний фонди, натуральний фонд зерна та іншої продукції тощо.
Сільськогосподарські акціонерні товариства мають певну специфіку. На думку М. А. Палладіної, можна вирізнити певні специфічні ознаки, властиві сільськогосподарським акціонерним товариствам.
По-перше, це правові властивості руху статутного капіталу. В господарстві може бути як збільшення статутного капіталу і відповідно внеску кожного засновника або учасника при систематичному розширеному відтворюванні господарства, так і зменшення статутного капіталу і частки майнових внесків за наявності об'єктивних чинників зниження урожаїв і виходу продукції тваринництва й відсутності резервних фондів. До цих об'єктивних чинників належить нестабільність сільськогосподарського виробництва, коливання прибутковості підприємств, що викликає необхідність створення резервних фондів, які залежать від спеціалізації і природно-кліматичних умов кожного конкретного господарства.
По-друге, у складі сільськогосподарських акціонерних товариств серед їх засновників є багато пенсіонерів, а у зв'язку з впровадженням нової техніки і технологій кількісний склад працівників зменшується, що зобов'язує товариство повертати засновникам і учасникам, що виходять з його складу, вартість їхніх внесків.
По-третє, визначені законодавством критерії розмежування видів акціонерних товариств дають змогу дійти такого висновку: оскільки сільськогосподарські акціонерні товариства є об'єднанням фізичних осіб, які зайняті в трудовому процесі та утворюють прибуток, їх засновники більше зацікавлені в створенні моделі акціонерних товариств закритого типу, за якої якій не відбувається вилучення частини прибутку на користь сторонніх інвесторів.
По-четверте, працівники сільськогосподарських акціонерних товариств мають подвійний правовий статус: вони акціонери, вони особи, трудові відносини яких з товариством засновані на трудовому договорі й регулюються трудовим законодавством.
Купуючи акції, акціонер відчужує своє майно до статутного фонду товариства. За це майно він одержує специфічне право брати участь в акціонерному товаристві, яке за змістом є комплексним. Воно охоплює як майнові, так і членські (управлінські) права та обов'язки. Майновими правами акціонера є: брати участь у розподілі прибутку товариства; одержувати частину прибутку товариства у вигляді дивідендів; одержувати частину вартості майна у разі його ліквідації, яка має бути пропорційною вартості акцій, що належать акціонеру; розпоряджатися акціями: продавати, передавати, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством і статутом товариства; заповідати акції; придбавати акції товариства додатково.
Акціонер має майнові обов'язки щодо товариства: оплачувати основні й додаткові акції у розмірі, порядку, способами і в терміни, передбаченими документами товариства. Акціонери несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства у межах вартості акцій, що їм належать.
Членськими (управлінськими) та іншими правами і обов'язками акціонерів є: входити в товариство і виходити з нього; брати участь в загальних зборах акціонерів; обирати і бути обраними до органів товариства, зокрема до наглядової ради, правління, ревізійної комісії; брати участь в управлінні товариством згідно із законодавством і його статутом; одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу акціонера товариство зобов'язане надати йому річні баланси, звіти про свою фінансово-господарську діяльність, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариством тощо.
Акціонери зобов'язані: дотримуватися вимог засновницьких документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів його управління, не розголошувати комерційну таємницю й конфіденційну інформацію про діяльність товариства, виконувати обов'язки, передбачені законодавством і засновницькими документами.
Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління.
Сільськогосподарське акціонерне товариство підприємство з дуже складною управлінською структурою. Вищим його органом є загальні збори, в яких можуть брати участь всі акціонери, незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. До компетенції загальних зборів належать головні, стратегічні питання діяльності товариства, передбачені ст. 41 Закону "Про господарські товариства".
В акціонерному товаристві може створюватися рада акціонерів товариства (наглядова рада), яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу і інколи відповідно до рішень загальних зборів або положень статуту, виконує окремі функції, віднесені до компетенції загальних зборів. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керує його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Роботою правління керує голова правління. У всіх сільськогосподарських акціонерних товариствах загальні збори обирають ревізійну комісію, яка належить до системи органів управління.
Специфічні функції в аграрному секторі економіки України виконують державні акціонерні компанії. Головною метою створення таких компаній є сприяння здійсненню державної аграрної політики шляхом створення економічних механізмів державного регулювання аграрного ринку. Такою компанією, зокрема, є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка діє у формі відкритого акціонерного товариства. її утворено з метою задоволення потреб населення, установ і підприємств будь-якої форми власності у продовольчому й фуражному зерні, продуктах його переробки, незерновій сировині, елітному й сортовому насінні, наданні послуг із зберігання, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності.
Особливості правового статусу цього суб'єкта аграрного підприємництва визначають спеціальні функції, якими наділена дана компанія. Вони полягають у тому, щоб: виконувати роль державного агента із забезпечення державної заставної закупівлі зерна; формувати ресурси зерна та продуктів його первинної переробки на регіональному й загальнодержавному рівнях; надавати послуги зі зберігання зерна, його обробки та технологічної переробки; виробляти борошно, крупи, хлібобулочні і макаронні вироби, інші харчові продукти; виробляти однорідні корми та комбікорми, кормові добавки та інші кормові продукти; здійснювати товарне сільськогосподарське виробництво; вирощувати, переробляти, зберігати, закуповувати (в тому числі у населення), реалізовувати сільськогосподарську продукцію; організовувати поставку мінеральних добрив, засобів захисту рослин і насіння, агрохімічних продуктів; брати участь у розробленні довготермінових прогнозів і цільових комплексних науково-технічних, економічних та екологічних програм розвитку сільського господарства тощо.

71. Правовий статус сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю
Наслідком результаті аграрної реформи в Україні є створення значної кількості сільськогосподарських підприємств із правовим статусом товариства з обмеженою відповідальністю. Сільськогосподарські товариства з обмеженою відповідальністю є суб'єктами господарювання, які здійснюють виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, виконання робіт і надання послуг. Статутний фонд таких товариств, поділений на частки, утворюється шляхом об'єднання майнових і земельних внесків громадян, що не відповідають за зобов'язаннями товариства й несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю в межах вартості своїх вкладів. Товариство відповідає за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.
Слід мати на увазі, що назва товариства не має на меті обмеження його відповідальності як юридичної особи, а передбачає обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик такої відповідальності в розмірах своїх внесків до статутного фонду. Що ж до учасників товариству, котрі зробили свої внески не цілком, то вони несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями в межах вартості неоплаченої частини внеску.
Установчим документом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Він повинен містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію його органів та порядок прийняття ними рішень, зокрема перелік питань, вирішення яких потребує одностайності або кваліфікованої більшості голосів, розмір часток кожного з учасників, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, інші відомості, передбачені ст. 57 ГК. Статутом може бути встановлений порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.
Порядок і строки державної реєстрації сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю, встановлені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб підприємців". З дня її здійснення сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю набуває статусу юридичної особи. Воно має право здійснювати всі види господарської діяльності, не заборонені законом, а також на повну господарську самостійність у зовнішньоекономічних і внутрішньогосподарських відносинах.
До складу майна сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю належать: внески учасників, що утворюють його статутний капітал; продукція, вироблена товариством внаслідок господарської діяльності; одержані доходи, а також інше майно, придбане ними на інших підставах. Внеском визнаються: будівлі, споруди, інші матеріальні цінності, цінні папери, права власності або користування землею, водами й іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права, грошові кошти.
Учасники сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю не вільні розпоряджатися своїм внеском (земельним або майновим паєм). Вони мають право продати або іншим чином уступити його одному або кільком учасникам товариства. Відчуження внеску третім особам дозволяється, але може бути й заборонене статутом конкретного товариства. Проте навіть у разі можливості відчуження внеску третім особам за учасниками товариства зберігається переважне право купівлі внеску, що відчужується.
Учасник товариства має право вийти з нього незалежно від згоди інших його учасників. При цьому йому виплачується вартість частини майна, відповідно до його частки в статутному капіталі товариства. У зв'язку із специфікою сільськогосподарського виробництва й регулювання трудових відносин у цій галузі час виходу та інші умови вибуття із сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути додатково враховані в статуті товариства.
Вищим органом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. До їх складу входять усі учасники товариства або призначені ними представники. Збори обирають голову товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний дирекція або одноосібний директор. Дирекцію очолює генеральний директор. Дирекція або директор вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать виключно до виняткової компетенції зборів учасників. Контроль за діяльністю дирекції або директора товариства здійснюється ревізійною комісією.

72. Особливості правового статусу найманих працівників у сільськогосподарських акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю
Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників господарських товариств має ст. 2 КЗпП4, яка визначає основні трудові права найманих працівників. У ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці, не нижче встановленого державою мінімального розміру, в тому числі право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою.
Працівники мають право на відпочинок, відповідно до правил обмеження робочого дня та робочого тижня, на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, право на звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Ці трудові права становлять основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. На сільськогосподарське виробництво суттєво впливають природні чинники сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання врожаю). У рослинництві й тваринництві діють біологічні фактори; рільництво має свої особливості, зумовлені якістю земель, родючістю ґрунтів тощо. Названа специфіка сільськогосподарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподарських працівників.
Стаття 7 КЗпП визначає, що законодавством можуть встановлюватись особливості регулювання робочого часу й часу відпочинку на підприємствах і в організаціях сільського господарства.
Перелік обов'язків (робіт), що виконуються кожним працівником господарського товариства за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою,, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним довідником посад службовців.
Особливості правового статусу найманих працівників господарських товариств найбільш суттєво виявляються в регулюванні робочого часу й часу відпочинку. Згідно зі ст. 50 КЗпП, нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. За умови збереження загальної тривалості робочого часу, встановленого чинним законодавством про працю для всіх працівників, режим роботи в сільськогосподарських підприємствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.
З метою раціонального використання робочого часу дирекція сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарських акціонерних товариств мають право за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка тощо), в разі виробничої потреби, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше, ніж на 10 год. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 год., а за бажанням працівників не обмежувати цими годинами. Для обліку відпрацьованого працівниками часу, згідно зі ст. 61 КЗпП, запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість його за поточний період не перевищувала нормальної кількості робочих годин.
Дирекція сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарського акціонерного товариства за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) господарства мають право у період напружених польових робіт, у разі виробничої потреби, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням натомість інших днів відпочинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підрахунок днів відпочинку може проводитись за період, що не перевищує 2 місяців.
У рамках локальної нормотворчості кожне господарське товариство розробляє правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, про преміювання, матеріальне й моральне заохочення працівників, соціальний захист працівників, укладає колективний договір та інші локальні нормативні акти, якими регулюються трудові відносини в господарському товаристві.
Зміст правового статусу сільськогосподарських працівників, які є співвласниками майна господарських товариств, становлять, окрім трудових прав і обов'язків, управлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності товариства, наймані працівники користуються правом на житло, комунально-побутові послуги, соціально-культурне обслуговування тощо.
Неодмінною передумовою правового статусу сільськогосподарського працівника є його правосуб'єктність. Відповідно до ст. 188 КЗпП, трудова правосуб'єктність встановлюється по досягненні громадянами 16-річного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли 15 років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається залучати до роботи учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Влаштування працівника на роботу оформляється трудовим договором (контрактом). При цьому, визначаючи його трудової функції може бути врахована сезонність роботи, необхідність переведення його на іншу роботу, потреба у працівникові, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями тощо.
Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, передбачених чинними законами. Контракт оформляється у двох примірниках між власником або уповноваженим органом і працівником та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за письмовою угодою сторін.

73. Правове регулювання виробничо-господарської та фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств
Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання. Згідно зі ст. 3 ГК
України господарська діяльність сільськогосподарських підприємств це діяльність суб"єктів аграрного господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність може здійснюватися з метою одержання прибутку (підприємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Провідну роль у сфері аграрних відносин відіграють виробничо-господарські відосини.
Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності.
Виробничо-господарська діяльність аграрних підприємств здійснюється у межах встановленого в Україні правового господарського порядку, відповідно до вимог законодавства. Статтею 5 ГК України встановлено, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Виробничо-господарська діяльність аграрних підприємств здійснюється на основі загальних принципів господарювання, закріплених у ст. 6 ГК України: забезпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав споживачів і безпеки суспільства й держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини сільськогосподарських підприємств.
Особливістю виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств є використання ними землі як основного засобу виробництва. Наслідком цього є наявність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аграрному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулювання господарської діяльності з урахуванням таких чинників: біологічного циклу в сільськогосподарській діяльності; особливостей контролю за власністю на землю та інші природні об'єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сектор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку товарної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-політичного й культурного значення розвитку селянства.
Агропромисловий комплекс України характеризується наявністю великих обсягів виробництва на промисловій основі, чітко вираженого зонального його розміщення, розвинутою внутрішньорайонною та галузевою спеціалізацією. Зокрема, Поліська зона спеціалізується на виробництві картоплі, льону, продукції м'ясного скотарства. У степових районах України найбільше розвинуто виробництво цукрових буряків, зерна, продукції скотарства і свинарства. У степовій зоні виробляється основний обсяг плодів і винограду, продукції вівчарства, значна кількість зерна, продукції свинарства і скотарства, у приміській зоні значний обсяг овочів, молока для промислових центрів.
Спеціалізація виробничо-господарської діяльності як форма суспільного поділу праці сприяє концентрації виробництва і є важливим засобом підвищення ефективності сільського господарства. За галузевою спеціалізацією розрізняють аграрні господарства у сфері рослинництва (зернові, овочеві та інші господарства) і тваринництва (та інші господарства).
Аграрні підприємства крім основної (спеціалізованої) виробничо-господарської діяльності здійснюють, як правило, й інші види сільськогосподарської діяльності йдеться про переробку продукції власного виробництва, розвиток промислів, садівництво, бджільництво тощо.
Відносини у сфері виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств регулюються Конституцією України, Господарським і Цивільним кодексами, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.
До основних законів, що регулюють виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств, належать закони України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про фермерське господарство” та інші.
Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” визначає правовий статус та основний режим виробничо-господарської діяльності колективного сільськогосподарського підприємства (КСГП). Згідно зі ст. 13 цього закону КСГП самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України.
Згідно зі ст. 28 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” кооператив (об'єднання), відповідно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування та реалізацію. Виробничі кооперативи (об'єднання) реалізують свою продукцію за цінами, що встановлюються ними самостійно або на договірних засадах. Обслуговувальні кооперативи (об'єднання) надають послуги за цінами і тарифами, що встановлюються на договірних засадах окремо для членів кооперативу та інших осіб. Відносини кооперативу (об'єднання) з іншими підприємствами, установами та організаціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі договорів (угод).
Відповідно до ст. 24 Закону України “Про фермерське господарство” останнє діє на умовах самоокупності. Всі цитрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фермерське господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізації, організовує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд і ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних. Виробничо-господарська правосуб'єктність сільськогосподарських товариств регулюється нормами ЦК і ГК та Закону України “Про господарські товариства”.
Поняття фінансової діяльності сільськогоспоДаРських ПВД" приємств та її правове регулювання. Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств це процес, спрямований на забезпечення виробничо-господарської діяльності коштами (грішми, фінансовими ресурсами). Фінансова діяльність виконує обслуговувальну роль відносно виробничо-господарської Діяльності, але вона, тим не менш, розглядається як один з найважливіших інститутів аграрного права.
Фінансова діяльність товаровиробників охоплює як внутрішні, так і зовнішні фінансові відносини. Метою перціих є створення необхідної фінансової бази для виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного та тваринного походження структурними виробничими підрозділами, а метою других сприяння аграрним товаровиробникам (через надання їм кредитів, страхування врожаю тощо) в їхній статутній діяльності а також у реалізації виробленої ними продукції (продовольства, сировини, в тому числі й після їх переробки) відповідно до вимог сучасної ринкової економіки.
Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств здійснюється згідно із загальними та спеціальними законодавчими актами.
До загальних законодавчих актів належать Цивільний і Господарський кодекси України, закони України “Про господарські товариства”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про фермерське господарство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, які визначають загальні правові засади спеціальної правосуб'єктності суб'єктів аграрного господарювання у сфері фінансової діяльності.
До спеціальних законодавчих актів, які регулюють фінансові відносини, належать закони України “Про банки і баківську діяльність”, “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, “Про забезпечення вимог кредиторів і реєстрацію обтяжень”, “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні” тощо.
Згідно зі ст. 140 ГК і відповідних положень законів “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про господарські товариства” джерелами формування майна (в тому числі й фінансових ресурсів) суб'єктів господарювання є грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.
Різним видам сільськогосподарських підприємств притаманний свій особливий режим формування фінансів. Так, фермерське господарство, відповідно до розділу VII Закону України “Про фермерське господарство”, формує свої фінанси за рахунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльності. Відповідно до ст. 11 цього закону, фермерське господарство може отримувати кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов'язаних зі сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, в тому числі вартість проектно-кошторисних документів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських господарств; підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів фермерських господарств у сільськогосподарських навчальних закладах; розширення досліджень із проблем організації і ведення виробництва у фермерських господарствах; видання рекомендацій з питань використання досягнень науково-технічного прогресу в діяльності фермерських господарств; забезпечення гарантій при кредитуванні банками фермерських господарств; забезпечення функціонування Українського державного фонду підтримки фермерських господарств та його регіональних відділень. Поворотна допомога надається для виробництва, переробки та збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої Діяльності та інші передбачені статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.
Фінанси сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господарської діяльності, продажу цінних паперів та інших надходжень. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право одержувати в установах банків, у підприємств і організацій позички та несуть повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Після платежів у бюджет та інших обов'язкових відрахувань прибуток розподіляється загальними зборами членів споживчого товариства (зборами уповноважених) та радами відповідних спілок згідно з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ДІни і тарифи на продукцію виробничо-технічного призначення, сировину, сільгосппродукцію та товари народного споживання, Ш° виробляються і закуповуються ними, надані послуги з урахуванням попиту й пропозицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів.
Відповідно до положень ст. 29 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” дохід сільськогосподарського кооперативу формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого персоналу. Дохід розподіляється на податки та збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; видлату часток доходу на паї (до 20%, що визначені до розподілу). Порядок використання доходу кооперативу (об'єднання) встановлюється статутом.
Доходи державних та комунальних сільськогосподарських підприємств формуються як за рахунок загальних джерел (доходи від реалізації продукції, робіт, послуг; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів та ін.), так і спеціальних (дотації, субсидії, субвенції та інші засоби державної підтримки).
Важливим джерелом формування фінансів суб'єктів аграрного підприємництва є кредити. Згідно зі ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківський кредит це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання про сплату відсотків та ініпих зборів з такої суми.
В аграрному секторі економіки існують певні особливості щодо кредитних відносин. По-перше, існує великий ризик неповернення наданих кредитів. Сільське господарство є галуззю ризикованого підприємництва, де природно-кліматичні та інші суб'єктивні і об'єктивні умови часто негативно позначаються на фінансово-економічному стані сільськогосподарського підприємства. По-друге, кредитні відносини суб'єктів аграрного господарювання і банків безпосередньо пов'язані зі сезонними витратами перших (посівні роботи, збирання врожаю, заготівля кормів, закупівля добрив і пально-мастильних матеріалів тощо). По-третє, на державному рівні регулярно приймаються нормативно-правові акти, в яких передбачається пільговий порядок кредитування суб'єктів аграрного господарювання. Відповідно до таких документів, різниця між відсотковою ставкою кредитів Національного банку України, які надаються комерційним банкам, і пільговою відсотковою ставкою, за якою банки можуть надавати кредити сільськогосподарським підприємствам, повинна відшкодовуватися комерційним банкам із коштів державного бюджету. Однак брак необхідних коштів у державному бюджеті призводить до того, що таке відшкодування або відкладається на невизначений термін, або взагалі не провадиться, через що суб'єкти аграрного господарювання позбавляються права користуватися пільговими кредитами.
Розрахунки між учасниками аграрних господарських відносин забезпечуються розрахунковими операціями банків. Згідно зі ст. 341 ГК для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватись у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Під час безготівкових розрахунків усі платежі проводяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків. Установи банків забезпечують розрахунки, відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування.
Відповідно до ст. 342 ГК та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін. Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших розрахунків, пов'язаних із фінансовим забезпеченням їх діяльності.
Сільськогосподарські товаровиробники є суб'єктами податкових відносин, які регулюються як загальними законодавчими актами про оподаткування, так і спеціальними. До загальних законодавчих актів належать закони України “Про систему оподаткування” , “Про оподаткування прибутку підприємств” та ін.; до спеціальних закони “Про фіксований сільськогосподарський податок”, “Про плату за землю”.
Відповідно до Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок” суб'єкти аграрного господарювання, що займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу підприємства, є платниками фіксованого сільськогосподарського податку.
Земельним кодексом і Законом України “Про плату за землю” встановлено земельний податок. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі.
74. Поняття соціального розвитку села
У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайнята в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.
Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колективних сільськогосподарських підприємств та надання землі у приватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продовольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогосподарської продукції не можливе без наявності державних протекціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інтересів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, правових), метою якого є стимулювання розвитку національного сільськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.
Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-господарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтованого на захист майнових інтересів виробників сільськогосподарської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може контролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є неодмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвитку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Організацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фермери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шляхом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%.
Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарстві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий ступінь ризику призводить до того, що сільське господарство функціонує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічними суб'єктами в інших галузях. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє закон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулювання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед парламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського договору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогосподарської політики співтовариства називає забезпечення справедливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяльності, необхідність державного регулювання сільського господарства властивими йому методами, з відповідною поступовістю.
Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні характеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових товаровиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи тощо. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн безробітні, а 1,9 млн зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є надходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який становить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробничих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Практично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соціальної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соціально-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. перевищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість померлих перевищила кількість народжених, у 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення. Як бачимо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аграрного виробництва процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного відтворення в ньому українського народу має стати головним пріоритетом державної аграрної політики.
Це й дістало своє відображення в указах Президента України від. 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі нормативні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здійснення соціальних перетворень на селі, а саме:
- збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості практики урізноманітнення видів господарської діяльності;
- підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обґрунтованих норм праці;
- ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;
- відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;
- нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки;
- збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;
- створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.
Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграрної реформи і соціального розвитку села покликані також нормативно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодавчих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві". На жаль, практика показала, що положення цього Закону є декларативними. Неможливість його практичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

75. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села
У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури, що належали реформованим сільськогосподарським підприємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності", визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здійснювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затверджених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери.
Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти культури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мережі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибудовані приміщення, обладнання тощо).
Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішенням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.
Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р.
Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповненням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язання соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.
Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямовано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджетних коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві".
Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціальної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах будівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери. Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери поділено на такі групи:
- житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопостачання й теплозабезпечення тощо);
- охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, поліклініки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби тощо);
- народна освіта (академії, університети, інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитячі майданчики, дитячі будинки тощо);
- культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кінотеатри тощо).
Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування.
Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села Державна програма передбачає використання коштів Державного бюджету України як пайову участь держави для заохочення місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фінансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти проекту надають на місцях консультаційну допомогу сільським мешканцям з питань раціональнішого ведення господарства й власного бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних програм на селі.
Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни функціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, реорганізація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

76. Особливості правового регулювання трудових відносин у сільскому господарстві
Трудові відносини, що складаються в процесі сільськогосподарської виробничої діяльності аграрних підприємств та інших суб'єктів сільськогосподарського виробництва, характеризуються істотними особливостями, що повинні знаходити своє відображення у змісті відповідних правових норм. Так, використання у процесі виробничої сільськогосподарської діяльності землі як основного засобу виробництва, залежність виробничого процесу від природних і кліматичних умов, його сезонний характер та інші особливості зумовлюють необхідність спеціалізованого правового регулювання трудових відносин у сільському господарстві.
Оскільки праця в аграрному секторі економіки – це органічне використання природних якостей землі в процесі виробничої сільськогосподарської діяльності, то тут трудові відносини, як справедливо відзначає Н.І. Тітова, є, по суті, складними земельно-трудовими чи еколого-трудовими відносинами [1, с. 149].
Між тим, у сучасний період спостерігається тенденція до уніфікованого правового регулювання трудових відносин, незалежно від виду діяльності та галузевої належності підприємств. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України [2] законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Одночасно чинне трудове законодавство передбачає, що особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами (ч. 2 ст. 3 КЗпП України).
Виходячи зі змісту наведених норм, було би закономірним та доцільним регулювання особливостей трудових відносин у різноманітних сільськогосподарських підприємствах нормативно-правовими актами аграрного законодавства, що визначають правове становище господарюючих суб'єктів в АПК. Проте диференційовані нормативно-правові акти аграрного законодавства України (Закони України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [3], «Про сільськогосподарську кооперацію» [4], «Про фермерське господарство» [5] тощо) вміщують переважно лише бланкетні норми про те, що трудові відносини у таких аграрних структурах регулюються трудовим законодавством. Такий підхід, очевидно, є невиправданим, оскільки трудове право як основна галузь права, не може враховувати специфічні особливості трудових відносин в аграрному секторі економіки.
У статутах сільськогосподарських підприємств, де б мали відображатись особливості виробничої діяльності відповідного суб'єкта аграрного господарювання, також майже не приділяється увага правовому регулюванню трудових відносин. Певною мірою специфіка трудової діяльності в сільськогосподарських підприємствах відображається у змісті колективних договорів та правил внутрішнього трудового розпорядку підприємств.
Важливе значення в забезпеченні спеціалізованого правового регулювання трудових відносин у сільському господарстві мають норми Галузевої угоди між Міністерством аграрної політики України, галузевими об'єднаннями підприємств та Профспілкою працівників агропромислового комплексу [6], де визначено особливості режиму праці та відпочинку, нормування та оплати праці, охорони праці та забезпеченні соціальних пільг для працівників АПК. Угодою також визначено основні напрями нормотворчої діяльності Міністерства аграрної політики України у сфері регулювання трудових відносин в агропромисловому комплексі.
Разом з тим, на сьогодні існує невідкладна потреба у внесенні доповнень до нормативно-правових актів аграрного законодавства, що приймаються за суб'єктним принципом, нормами, які б забезпечували спеціалізоване правове регулювання трудових відносин.
Важливим напрямом удосконалення правового регулювання трудових відносин у сільському господарстві, на наш погляд, є також розробка і затвердження типових статутів різних видів сільськогосподарських підприємств, галузевих правил внутрішнього правового розпорядку, які сприятимуть підвищенню якісного рівня локальної правотворчості аграрних суб'єктів. Адже в сучасний період саме на локальному (внутрішньогосподарському) рівні можна максимально врахувати специфіку виробничої діяльності суб'єктів аграрного господарювання.

77. Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання
Господарська діяльність сільськогосподарських підприємств це діяльність суб'єктів аграрного господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відповідно до ст. З ГК господарська діяльність може здійснюватись з метою одержання прибутку (підприємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Ця глава присвячена аналізу саме виробничо-господарських відносин сільськогосподарських підприємств.
Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності.
Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських підприємств ґрунтується на певних принципах та умовах. Загальними принципами господарювання в аграрному секторі економіки є: забезпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав споживачів і безпеки суспільства й держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини сільськогосподарських підприємств.
Головною умовою здійснення виробничо-господарської діяльності сільськогосподарськими підприємствами є державна реєстрація. Статтею 89 ЦК визначається, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 58 ГК діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету в установленому законом порядку.
Ґрунтуючись на вищенаведених принципах та умовах здійснення господарської діяльності, сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України. Воно має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами під час перероблення сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, розширення сфери соціально-культурного, комунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовки й перепідготовки кадрів.
Сільськогосподарське підприємство бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних і комунальних підприємств. Воно також може здійснювати представницьку діяльності з цінними паперами, для чого створює довірчі товариства, які діють у межах повноважень, наданих загальними зборами або зборами уповноважених сільськогосподарського підприємства.
Аграрне підприємство має право вступати в договірні відносини з будь-якими державними, комунальними, приватними комерційними й громадськими некомерційними підприємствами, установами та організаціями, з окремими громадянами, самостійно вибирати партнерів, зокрема зарубіжних, для укладення договорів. Спори, що виникають під час виконання таких договорів, розглядаються судами й господарськими судами.
Підприємство добровільно може брати на себе виконання державного замовлення на продаж сільськогосподарської продукції. У договорі на державне замовлення передбачається забезпечення підприємства матеріально-технічними ресурсами в обсягах, номенклатурі та асортименті, що гарантують паритетність відносин. У разі невиконання державою умов договору, сільськогосподарське підприємство має право зменшити продаж їй сільськогосподарської продукції пропорційно обсягу недопоставлених йому матеріально-технічних ресурсів. Якщо впродовж дії договору на державне замовлення ціни на матеріально-технічні ресурси збільшуються, держава повинна компенсувати це підприємствам.
Аграрне підприємство реалізує свою продукцію та надає послуги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами й тарифами, що встановлюються ним самостійно або на договірній основі. При регулюванні цін державою гарантуються однакові права та обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форми господарювання. На законодавчому рівні задекларовано принцип, згідно з яким закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, оптові ціни на засоби виробництва, матеріальні ресурси й тарифи на послуги для села повинні забезпечувати еквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю.
Отже, змістом господарської діяльності аграрних підприємств є свобода здійснення діяльності, яка не заборонена законом. Крім того, всім суб'єктам аграрного господарювання гарантуються однакові права доступу на ринок, до матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних і природних ресурсів.
Особливість аграрної господарської діяльності полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво ґрунтується на використанні землі як основного засобу виробництва. Наслідком цього є наявність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аграрному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулювання господарської діяльності. У цій сфері з урахуванням: біологічного циклу в сільськогосподарській діяльності; особливостей контролю за власністю на землю та інші природні об'єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сектор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку товарної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-політичного й культурного значення розвитку селянства.
Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських підприємств має чітко виражений зональний характер і розвинуту галузеву спеціалізацією. Котра в сільському господарстві полягає в диференціації напрямів виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх територіального розташування та поділу галузі на окремі види виробництва. Тобто, спеціалізоване сільськогосподарське підприємство це суб'єкт аграрного господарювання, діяльність якого пов'язана з виробництвом однорідної продукції.
Спеціалізація виробничо-господарської діяльності найважливіший засіб підвищення ефективності сільського господарства. Вона дає змогу інтенсивно впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, раціонально використовувати агрокліматичні умови, матеріально-технічні й трудові ресурси.
Основними галузями в сільському господарстві, які впливають на спеціалізацію суб'єктів аграрного господарювання, є рослинництво і тваринництво. В аграрному секторі економіки розрізняють також зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішню й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподарську), технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації виробництва.
Поряд із розвитком основних напрямів своєї діяльності сільськогосподарські підприємства мають право здійснювати промислову переробку своєї продукції як самостійно, так і у співпраці з іншими підприємствами. Для більш ефективного й раціонального використання трудових ресурсів та місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати й розвивати підсобні господарства, а також різні промисли; вступати в договірні відносини з будь-якими суб'єктами підприємництва (фізичними та юридичними особами, в тому числі іноземними). Така діяльність є допоміжною, оскільки основною, статутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рослинного й тваринного походження.
Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.
Так, за ст. 28 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", кооператив (об'єднання), відповідно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування й реалізацію. Виробничі кооперативи (об'єднання) реалізують свою продукцію за цінами, що встановлюються ними самостійно або на договірних засадах. Обслуговуючі кооперативи (об'єднання) надають послуги за цінами й тарифами, що встановлюються на договірних засадах окремо для членів кооперативу та інших осіб. Відносини кооперативу (об'єднання) з іншими підприємствами, установами та організаціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі договорів (угод).
Згідно зі ст. 11 Закону України від 10 квітня 1992 р. "Про споживчу кооперацію", споживчі товариства та їх спілки самостійно розробляють програми економічного й соціального розвитку, розглядають і затверджують їх на загальних зборах (зборах уповноважених), конференціях, з'їздах, радах. Вони мають цілковиту господарську самостійність, покривають свої витрати за рахунок доходів від своєї господарської діяльності та забезпечують схоронність власності споживчої кооперації. Споживчі товариства та їх спілки відповідно до статутних вимог мають право: створювати (реорганізовувати, ліквідовувати) для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об'єкти, діяльність яких не суперечить законам України; вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об'єднань для розв'язання господарських і соціальних завдань; придбавати майно державних підприємств та підприємств, створених на інших формах власності, а також інше майно і майнові права; одержувати в установленому порядку земельні ділянки в користування.
Організації та підприємства споживчої кооперації формують товарні та матеріально-технічні ресурси за рахунок закупівель на договірних засадах у підприємств (виробників), в оптовій торгівлі, на біржах, аукціонах, шляхом заготівель сільськогосподарської продукції і сировини у громадян, селянських (фермерських) господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів, виробництва товарів на власних підприємствах та з інших джерел, не заборонених чинним законодавством. Забезпечення споживчої кооперації централізовано розподіленими ресурсами здійснюється в тому ж порядку, що й забезпечення підприємств агропромислового комплексу України.
Виробничо-господарська правосуб'єктність колективних сільськогосподарських підприємств регулюється нормами Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", а акціонерних сільськогосподарських товариств та товариств з обмеженою відповідальністю нормами ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства".
Відповідно до ст. 24 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", останнє діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фермерське господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних.
Сільськогосподарські підприємства зобов'язані дотримуватися встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог.

78. Правове регулювання діяльності підсобних промислових підприємств і промислів
1. Виробничо-господарська правосуб'єктність сільськогос­подарських підприємств охоплює також створення і діяль­ність підсобних промислових виробництв (підприємств) і промислів як елемента їхньої внутрішньогосподарської правосуб'єктності. Створення цих господарських структур в пер­шу чергу мало на меті одержання від такого товарного вироб­ництва відповідних доходів (прибутку) для поповнення своїх грошових надходжень. Функціонування подібних виробничих підрозділів сприяє забезпеченню зайнятості членів КСГП, ВСГК, АСГТ особливо в періоди вільні від основних сільсь­когосподарських робіт. А це в свою чергу дає можливість пра­цюючим у цих підрозділах селянам мати відповідний заробі­ток і таким чином поліпшувати своє матеріальне становище. Яксвідчить досвід у ряді підприємств створюються підсобні промислові виробництва у вигляді виробничих зв'язків мі­ських промислових підприємств, які створюють на селі свої підрозділи (цехи) з використанням праці громадян, що пра­цюють в сільському господарстві, проживають на селі, забез­печені житлом і мають можливість набути фах для роботи в цих цехах і одержувати певну плату за свою роботу. За своїм господарським призначенням такі внутрішньогосподарські підприємства переробляють сільськогосподарську продукцію у вигляді овочево-фруктових консервантів або соків, виготов­ляють молочні або ж ковбасні вироби для задоволення потреб місцевих жителів і жителів міст. До цієї групи виробничо-гос­подарських структур належать також майстерні місцевих про­мислів. В областях Західної України ці промисли набули зна­чень джерела надходжень власних прибутків, включаючи і ва­лютні надходження. Таким чином, створення і функціону­вання підсобних промислових виробництв (підприємств) і місцевих промислів є справою суспільне корисною і сприяє вирішенню нових соціально-економічних завдань.
Підсобні виробництва і промисли за своєю сутністю належать до допоміжних галузей виробництва всіх сільськогоспо­дарських підприємств, що зумовлено його сезонним характе­ром і особливостями промислу. Крім задоволення інтересів своїх членів і виробництва сільськогосподарської продукції та сировини головним їхнім завданням є забезпечення найбільш повного й продуктивного використання трудових ресурсів (особливо сезонного надлишку робочої сили), використання наявних місцевих матеріальних і сировинних ресурсів або відходів промислового виробництва і приведення в такий спосіб у дію значних резервів збільшення товарної продукції, при­бутковості господарств і задоволення інтересів власників останніх.
2. За правовим становищем такі виробництва і промисли поділяють на внутрішні та міжгосподарські. Обидва види є власністю сільськогосподарських підприємств у цілому або пропорційно внесеній ними частці майна чи коштів.
Підсобні промислові виробництва і промисли функціо­нують, зазвичай, на правах структурних виробничих підрозді­лів суб'єктів аграрного підприємництва. Вони створюються в колективних сільськогосподарських підприємствах, спілках селян, сільськогосподарських виробничих товариствах, това­риствах з обмеженою відповідальністю за рішенням їхніх ви­щих органів управління (загальних зборів членів, акціонерів, учасників чи інших органів, уповноважених на те статутами зазначених приватних юридичних осіб), а в радгоспах та ін­ших державних сільськогосподарських підприємствах за наказом директора. Всі дії підсобних виробництв і промислів завдяки їх промисловому статусові здійснюються господар­ством як юридичною особою.
На відміну від внутрішньогосподарських підсобних вироб­ництв і промислів, міжгосподарські підприємства утворюють­ся (засновуються) сільськогосподарськими підприємствами і функціонують як самостійні суб'єкти підприємництва зі ста­тусом юридичної особи. Вони діють на засадах підприєм­ництва (у тому числі повного госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування).
Діяльність підсобних виробництв і промислів характеризу­ється рядом особливостей і має відповідати певним вимогам. Так, у виробничій діяльності сільськогосподарських підпри­ємств частка прибутку від них має бути незначною. Це озна­чає, що основні та додаткові галузі не повинні поглинатися допоміжною галуззю або зводитися до її рівня. Загальний об­сяг виробництва і прибутки від підсобних виробництв і про­мислів мають бути значно нижчими від основних і сприяти розвиткові сільськогосподарського виробництва. Робота в підсобних виробництвах і промислах має виконуватися не на шкоду основним і додатковим галузям. Для забезпечення професіонального керівництва діяльністю підсобних вироб­ництв і промислів за трудовими договорами залучаються спеціалісти.
4. Підсобні виробництва і промисли створюють в основ­ному з метою промислової переробки виробленої власними силами продукції рослинництва і тваринництва, дикорослих плодів, ягід, грибів, виробництва місцевих будівельних мате­ріалів, виготовлення з місцевої сировини товарів народного споживання та художніх виробів, їх виробничі плани розроб­ляють самі суб'єкти аграрного підприємництва.
5. Державне управління підсобними промисловими вироб­ництвами і процесами сільськогосподарських підприємств і товариств покладається на спеціальний відділ Мінагропрому України. Цей відділ діє у відповідності з Положенням про Відділ, про підсобні промислові підприємства і промисли Мі­ністерства агропромислового комплексу України, яке затвер­джене 19 грудня 1997 р. Цей відділ є самостійним структур­ним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. На нього покладається правомочність забезпечення державної підтримки щодо сприяння розвитку цих підприємств і про­мислів, сільськогосподарських підприємств, організації робо­ти з питань інтеграції основного сільськогосподарського і підсобного промислового виробництва, а також участі у реа­лізації державної політики у сфері зайнятості сільського на­селення. Відділ узагальнює практику застосування аграрного законодавства щодо діяльності підсобних промислових виробництв і промислів, та вживає заходи щодо його вдос­коналення.
Своєю діяльністю відділ надає допомогу органам управлін­ня агропромислового комплексу, підприємствам і організаці­ям у виконанні цільових програм розвитку підсобних про­мислових підприємств і промислів, у вишукуванні додаткових резервів щодо збільшення виробництва продукції, будівницт­ва нових і реконструкції діючих підприємств. Відділ розроб­ляє та затверджує в установленому порядку нормативно-тех­нічну документацію на продукцію, що виробляється на під­собних промислових підприємствах і промислах. До його компетенції віднесена участь в розробці нових технологічних комплексів машин і обладнання малої потужності для пере­робки сільськогосподарської сировини. Ним вивчається ри­нок збуту продукції і вносяться пропозиції щодо розширення асортименту і переорієнтації виробництва щодо випуску то­варів підвищеного попиту, сприяє забезпеченню підсобних промислових підприємств і промислів обладнанням, запасни­ми частинами та матеріалами.
6. Враховуючи сучасні економічні труднощі, що склалися у діяльності сільськогосподарських підприємств створена і налагоджена виробничо-господарська діяльність підсобних промислових виробництв і промислів може стати вагомим джерелом грошових надходжень для підприємств. Правовим засобом забезпечення ефективної їхньої діяльності є застосування аграрно-договірних зобов'язань сільськогосподарсько­го підприємства як власника підсобних промислових внут­рішньогосподарських підприємств і набувача вироблюваної продукції.
У таких договорах зазначається вид продукції (предмет до­говору), ціни на неї, строки виготовлення продукції, вимоги до її якості, порядок і умови розрахунків, а також юридична відповідальність в разі порушення стороною своїх договірних зобов'язань.
Для ефективного використання договорів як форм ринко­вих економічних відносин чинне аграрне законодавство на­дає власникові продукції підсобних промислових виробництв і товарів місцевих промислів усі необхідні правові засоби. За­кон "Про підприємництво" гарантує застосування самостій­ної ініціативи і забезпечення прибутковості; Закон "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" надає йому право укладати будь-які договори, самостійно вибирати парт­нерів, в тому числі зарубіжних (ст. 14). Прагнення не лише виробити продукцію, а й уміло її реалізувати, одержати відпо­відний доход, забезпечити прибутковість від кожного вироб­люваного товару є неодмінною умовою економічного зміц­нення сільськогосподарського підприємства.

79-89 розпичатки

90. Особливості аграрно-правового регулювання договірних правовідносин у сільському господарстві
Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому разі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом саме аграрного права. При цьому, як вважають науковці, у законодавстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподарського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфіка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному структурному елементі договору (предмет, сторони тощо). Світовий досвід доводить, що сільське господарство без державного регулювання, спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціонувати, оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господарським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в умовах найвищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення контролюється людиною не повністю. Державне регулювання має бути орієнтовано також на охорону земель від надмірної експлуатації, стримування перевиробництва з одночасним збереженням відповідного рівня життя того, хто працює в сільському господарстві.
У розвинутих країнах важливість створення "привілейованого" стану сільського господарства усвідомлена суспільством, визнана теоретично, реалізована в законодавстві та здійснюється на практиці. Перерозподіл національного доходу для підтримування аграрного сектора є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від стимулювання сільського господарства матиме вигоди й споживач.
Такий "привілейований" стан сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюється у вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулювання національного сільського господарства та захист національного ринку від імпорту Концептуальною основою державної підтримки сільського господарства є визнання його стану хронічно невигідним у системі товарних зв'язків в економіці. За радянських часів сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та міста. Його внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищував державні вкладення в нього. Необхідність системи підтримування сільського господарства держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі елементи концепції такого підтримування сільського господарства дістала своє відображення в законодавстві. Першим кроком до створення режиму сприяння агрокомплексу в Україні став Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), яким визначаються умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соціальної сфери села та агропромислового комплексу в структурі народного господарства1. Вищезазначене підтверджую тезу, що галузь сільського господарства є важливою серед інших. Питання національної безпеки зобов'язують державу створити особливі умови розвитку цієї сфери, що має позначитися на її правовому регулюванні. За умови забезпечення реалізації свободи обрання форм господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо забезпечення свободи договорів у сільському господарстві.
Останнім часом поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механізми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій ринку. Без цього сільське господарство не може обійтися через фактичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмовились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в яких враховується певний рівень витрат фермера.
Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання договірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграрно-правові договори підпорядковуються загальним правилам цивільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового регулювання.
Враховуючи, що аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законодавець, конструюючи її механізми, зобов'язаний в її рамках знайти "золоту середину" взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо забезпечення національної безпеки.
Оскільки Конституцією України закріплено як загальний принцип невтручання в сферу господарювання, аграрне законодавство має встановити принципи та засади особливостей державно-правового регулювання відносин у галузі сільського господарства. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьогодні українське законодавство не має загальних засад регулювання державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському господарстві зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Україну 2003 р., примусять українських законодавців та урядовців переглянути свої підходи до державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як на платника податків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське населення було та є генофондом нації.
Криза, що охопила сільське господарство у зв'язку з неефективністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм господарювання на селі дасть змогу створити лише передумови до аграрної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим, скоріше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме величезних інвестицій.
Сільському господарству потрібне насіння нових, більш продуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (менеджменту). Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьому необхідно враховувати, що суб'єктам нових форм господарювання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на ефективності галузі загалом. І договори в сільському господарстві є тим правовим інструментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на селі можуть відбутися зазначені перетворення.
Класифікація договірних зобов'язань у сільському господарстві
Щоб досягти як практичної, так і наукової мети в аграрному праві провадиться класифікація договорів у сільському господарстві за певними ознаками. При цьому треба брати до уваги, що сама галузь аграрного права є самостійною комплексною галуззю, тому з одного боку, загальні положення про правочини та їх різновид договори містяться в цивільному законодавстві, а правила про окремі специфічні договори в господарських відносинах зазнали свого правового регулювання в рамках господарського законодавства. З іншого боку, специфіка відносин аграрного виробництва сама по собі та в поєднанні зі специфікою їх законодавчого регулювання зумовлює особливий підхід до визначення поняття, класифікації, змісту договорів у сільському господарстві.
Через це наука аграрного права не може не враховувати системи договірних зобов'язань за ЦК, який поділяє їх на договори: ті, що опосередковують перехід права власності; пов'язані з передачею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про страхування; прокредитно-розрахункові відносини; про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Серед договорів, що опосередковують перехід права власності, розглядаються зобов'язання із купівлі-продажу, дарування, ренти; при цьому як різновид зобов'язань купівлі-продажу виокремлюються роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна. Отже, у визначенні природи та основної класифікації договорів системоутворююче значення має нині саме ЦК.
У науці аграрного права вирізняється група договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції. У науковій та практичній літературі пропонується така система договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції: договір контрактації сільськогосподарської продукції; договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; договір міни; договір комісії. Але до такої системи побудови договірних зобов'язань мають бути зроблені певні застереження: по-перше, контрактація, за ЦК, розглядається як різновид купівлі-продажу; по-друге, за власною природою договір комісії безпосередньо не сприяє реалізації сільськогосподарської продукції, а лише опосередковує її в майбутньому, тому що за договором комісії, відповідно до ст. 1011 ЦК, одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
Найповніше специфіку договірних відносин у сільському господарстві враховує класифікація, яка поділяє аграрно-правові договори на 3 основні групи. До першої групи належать такі: про спільну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тваринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств; інші договори про виробництво сільськогосподарської продукції. До другої групи аграрно-правових договорів належать: про реалізацію сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання. До третьої групи: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування; про виконання інших підрядних робіт; про надання наукових послуг аграрним підприємствам; договори з банківськими установами та інші про надання різноманітних послуг.
Поза цією системою договорів лишається велика група договорів, застосування яких має поширюватися із впровадженням новітніх технологій у сільському господарстві. Такими є договори про використання науково-технічної продукції у сільському господарстві, наприклад, договори на передачу (відчуження) прав на сорт, договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на використання сорту; договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх аналіз провадимо в окремому підрозділі підручника.
Слід також враховувати, що в ст. З ЦК засадою цивільного законодавства проголошено свободу договору, що уможливлює створення змішаних і комплексних договорів. Такі договори є самостійним різновидом договірних зобов'язань, при тлумаченні яких, насамперед, слід враховувати волю сторін, втілену через волевиявлення в певну правову форму, за умови, що така воля та волевиявлення не суперечать чинному законодавству та моральним засадам суспільства.
Особливе місце у системі аграрно-правових договорів належить біржовим договорам на реалізацію сільськогосподарської продукції. Вони мають стати інструментом кредитування сільського господарства та фактором забезпечення його стабільності й невпинного розвитку.

91. Контрактація та інші окремі договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції
Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств сировиною значною мірою залежать від чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у сільськогосподарських товаровиробників. Оскільки, як вважає В. В. Луць, біржова торгівля сільгосппродукцією не досягла належного рівня, закупівлі цієї продукції заготівельниками та іншими організаціями безпосередньо у її виробників здійснюються переважно за договорами контрактації.
Контрактація. Ці договори є традиційною формою закупівлі сільськогосподарської продукції ще з часів радянського права.
У попередньому законодавстві договір контрактації регулювали положення гл. 24 ЦК 1963 р. та нормативно-правові акти, прийняті відповідно до нього.
2004 р. відбулися зміни в системі нормативно-правових актів, у тому числі з питань регулювання розглядуваних відносин. Так, з 1 січня 2004 р. набрали чинності ЦК та ГК. Обидва кодекси містять положення про регулювання відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції на умовах договору контрактації.
За ЦК, договір контрактації є різновидом купівлі-продажу. Положення про цей вид договірного зобов'язання міститься в гл. 54 ЦК. На ці відносини, відповідно, поширюється дія параграфу 1 гл. 54 ЦК "Загальні положення про купівлю-продаж". Параграф 4 гл. 54, безпосередньо присвячений договору контрактації сільськогосподарської продукції, містить одну статтю ст. 713, в якій визначається поняття цього договору, і зауважується, що до згаданого договору застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором та законом. За ч. 1 ст. 713, ЦК договір контрактації сільськогосподарської продукції визначається як такий, за яким виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену ним сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
У ч. З ст. 713 ЦК передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення положень ЦК і ГК щодо регулювання відношень із договору контрактації: з одного боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними стосовно положень ст. 713 ЦК; тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним законом окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися положення ЦК: загальні про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі відносин, які існують між сторонами відповідно до конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК обмежуються можливості застосування договору контрактації лише випадками державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.
Договір контрактації належить до тих договорів, що опосередковують перехід права власності (право повного господарського відання) від виробника сільськогосподарської продукції до держави в особі заготівельної (закупівельної) організації.
Договір контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції (надалі виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (надалі контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її. Договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості щодо всіх його істотних умов, передбачених ч. З ст. 272 ГК.
Сторонами договору контрактації є виробник і контрактант. Контрактантами є заготівельні (закупівельні) або переробні підприємства або організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі, заготівлі сільськогосподарської продукції (міністерства, відомства, підприємства й організації, яким надано такі повноваження, наприклад, організації споживчої кооперації). Виробниками є організації всіх організаційно-правових форм, що виробляють сільськогосподарську продукцію (колективні, державні, акціонерні сільськогосподарські підприємства, фермерські та інші господарства).
Контрактація є самостійним договором, хоча за предметом і змістом він подібний до договорів поставки і купівлі-продажу, що й зумовило передбачену ч. З ст. 713 ЦК можливість застосовувати до відносин з договору контрактації правила договорів поставки та положень про купівлю-продаж.
При цьому слід враховувати, що, згідно з п. 4 ст. 1 Закону України від 22 грудня 1995 р. "Про поставки продукції для державних потреб", особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими актами законодавства України. Тобто при регулюванні відносин щодо закупівлі сільськогосподарської продукції для державних потреб не можуть бути застосовані положення зазначеного Закону. Так, закупівля сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 62/96 "Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік" (див. лист Вищого арбітражного суду України від 22 березня 1996 р. № 01-8/110 "Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб").
У разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, що цілком або частково відбувається за рахунок державних коштів, за умови, коли вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт 100 тис. євро, то до таких відносин застосовується Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 6 цього Закону, у разі, якщо предметом закупівлі є сільськогосподарська продукція чи продукти харчування вітчизняного виробництва, брати участь у тендерах можуть виключно вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники та підприємства харчової або переробної промисловості. Відповідно до ч. З ст. 14 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" замовник не має права ділити закупівлю на частини з метою уникнути застосування процедур, передбачених цим Законом, з урахуванням ч. 1 зазначеної статті, яка визначає основною процедурою закупівлі відкриті торги. Тобто замовник зобов'язаний здійснювати закупівлю, враховуючи необхідність раціонального й економічного витрачання бюджетних коштів, забезпечення максимальної конкуренції та прозорості під час здійснення закупівлі.
Специфіка договору контрактації полягає в тому, що 1) він є замовленням держави сільськогосподарському виробнику на відповідну продукцію; 2) його предметом може бути лише сільгосппродукція, що, як правило, на момент укладання договору ще не існує в натурі; 3) однією зі сторін договору є безпосередньо виробник продукції; 4) на контрактанта покладаються певні обов'язки щодо сприяння виробнику (так договір контрактації певною мірою опосередковує відносини щодо виробництва продукції).
Предметом договору контрактації є продукція, одержувана внаслідок сільськогосподарського виробництва; продукцією є речі, визначені родовими ознаками, як у сирому вигляді, так і ті, що зазнали первинної обробки. Продукція, передана в рахунок виконання договору контрактації, має бути виготовлена в господарстві виробника.
При цьому, за загальним правилом, реалізація сільськогосподарськими виробниками отриманої ними продукції здійснюється на принципах вільного вибору форм, способів, видів і місця реалізації, за цінами, встановлюваними угодою сторін, а реалізація продукції в рахунок державного контракту чи замовлення за цінами, встановленими умовами договорів з урахуванням показників нормативних актів.
Істотні умови договору контрактації сільськогосподарської продукції, як було зазначено, передбачені ч. З ст. 272 ГК. Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості зі всіх обов'язкових (істотних) умов зазначеної статті, але це не є перешкодою для сторін, для того щоб у договорі були визначені й інші умови.
Вид продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин є істотними умовами відповідно до абзацу другого частини 3 ст. 272 ГК.
Якість (сортність) сільськогосподарської продукції, що передається виробником, має відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного й санітарного нагляду. Недоброякісність (невідповідність її обумовленій сортності) переданої продукції є підставою для відмови контрактанта цілком або частково від такої продукції, або для вимоги щодо відповідного зменшення ціни продукції відповідно до ст. 708 ЦК, тобто для прийняття її за дійсною ціною, котра відповідає якості цієї продукції.
Кількість і асортимент сільськогосподарської продукції, що підлягає закупівлі, визначається в договорах відповідно до державного контракту, а у разі його відсутності за домовленістю сторін.
Умови доставки: за договором контрактації, за загальним правилом, вивезення, експедирування й розвантаження продукції провадяться контрактантом або за його рахунок. Але на практиці контрактант найчастіше не здійснює вивезення продукції від виробника власними силами. Сторони в договорах встановлюють один із наведених далі порядків вивезення (або використовують їх у сукупності стосовно окремих обсягів закуповуваної продукції): 1) контрактант приймає продукцію безпосередньо у виробника; 2) контрактант приймає продукцію на своїх приймальних пунктах; 3) виробник безпосередньо доставляє продукцію третім особам за вказівкою контрактанта. Окремо в договорі має бути зазначена кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника. Ця умова є істотною для договору.
У договорі контрактації зазначаються ціна за одиницю виміру продукції, загальна сума договору. Відповідно до змісту ст. 632 ЦК, зміна ціни після укладення договору дозволяється лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Ціна на сільськогосподарську продукцію, що поставляється, не може змінюватися угодою сторін, якщо договір укладено на підставі державного контракту, яким передбачена ціна. Вступаючи в такі договірні відносини виробник погоджується з умовами держконтракту. На продукцію, що закуповується не в рахунок держконтракту чи понад нього, сторони можуть установити інші ціни своєю угодою.
Строки виконання договору встановлюються з урахуванням особливостей виробництва і способу одержання (збирання, зберігання, дозрівання) певного виду сільськогосподарської продукції з урахуванням місцевих умов заготівель. Стосовно окремих видів сільськогосподарської продукції, зокрема продуктів рослинництва, загальні строки можуть змінюватися й уточнюватися з урахуванням кліматичних умов даного року збирання врожаю. Невід'ємною частиною договору є погоджені сторонами графіки доставки, що конкретизують терміни здачі продукції, оскільки на практиці для цього договору характерною є тривалість відносин між сторонами. Істотними для цього договору є строки здавання-приймання продукції, хоча незазначення інших строків може ускладнити виконання його.
Контрактант зобов'язаний прийняти доставлену продукцію на своєму приймальному пункті або у виробника в обумовлений термін, не допускаючи простою транспортних засобів виробника.
Для договору контрактації характерно також те, що він передбачає обов'язок контрактанта надавати виробнику певну допомогу в організації виробництва і здачі продукції, в забезпеченні господарства тарою і пакувальними матеріалами, у видачі промислових чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного продажу (що не передбачено законодавством про поставку). Це випливає з поняття договору контрактації та визначення обов'язків контрактанта щодо надання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства як істотної умови договорів контрактації.
Контрактант зобов'язаний вчасно і цілком розрахуватися за отриману продукцію. В іншому разі відповідно до ст. 4 Указу Президента України від 16 березня 1995 р. № 227/95 "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" підприємства оптової та роздрібної торгівлі незалежно від форм власності сплачують пеню у розмірі 1,5% від суми платежу на користь товаровиробника сільськогосподарської продукції та продовольства за кожен банківський день прострочення платежу, якщо більший розмір пені не обумовлено угодою сторін.
Для договорів контрактації встановлено обов'язковий авансовий порядок оплати отриманої продукції. Сторони зобов'язані визначити в договорі розмір такого авансу і терміни його виплати. Так, для закупівель сільськогосподарської продукції за держконтрактом встановлено обов'язковий порядок авансового платежу в розмірі 50% вартості законтрактованої продукції.
Для договору контрактації є обов'язковими положення про відповідальність сторін, а також вимога реального виконання зобов'язань. За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором настає відповідальність у вигляді неустойки і/чи відшкодування збитків. Відповідальність сторін за порушення договору ґрунтується на принципі вини. Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань, якщо вони не були виконані внаслідок стихійного лиха, інших несприятливих умов або з вини контрактанта. Доказами настання цих подій можуть слугувати висновки державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, ветеринарного нагляду, метеослужби, акти страхових організацій тощо.
Міна. З моменту посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні (товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між категоріями "міна" та "бартер", з огляду на те, що вони застосовуються як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сільському господарстві відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції. Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через те, що вони позбавляють товаровиробників обігових коштів.
Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить біржовим договорам, розвиток яких покладається на спеціалізовані аграрні біржі. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин". У ньому було передбачено організацію й проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків, як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 схвалено Концепцію організації біржового сільськогосподарського ринку. У п. 1 якої проголошено перехід від державно-регульованої системи розподілу сільськогосподарської продукції та сировини і фіксованих закупівельних цін до ринкової системи переміщення товару від виробника до споживача, формування цін на основі попиту й пропозиції, що об'єктивно стимулює створення різноманітних ринкових структур, таких як ринок сировини і продовольства, оптові, роздрібні, спеціалізовані й регіональні ринки.
Зростання ролі біржової торгівлі, що відбулося останніми роками в Україні, також зумовлене тим, що держава вважає цих учасників обороту сільськогосподарської продукції необхідним елементом механізму експорту зерна з України. Зокрема відповідно до підпункту "б" п. 1 Указу Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" вжито заходів щодо запровадження порядку, за яким експорт зерна здійснюється лише за експортними контрактами, укладеними та зареєстрованими на акредитованих для таких операцій біржах.
Основними інструментами фондового ринку є форвардний та ф'ючерсний контракти, які є деривативами. Відповідно до п. 1.5 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) дериватива це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з підпунктом 1.5.1 зазначеного Закону, форвардний контракт це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення цього контракту. Слід зазначити, що будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої або у випадках, визначених цивільним законодавством. Ф'ючерсний контракт засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

92. Науково-технічна продукція як об'єкт правового регулювання та обігу в сільському господарстві
Потреба в рентабельному й конкурентоспроможному вітчизняному виробництві продуктів харчування та сировини змушує аграрних підприємців активно використовувати досвід вітчизняної та закордонної аграрної науки й новітні енергозберігаючі, екологобезпечні технології. Саме застосування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення такого виробництва. Завдяки цьому аграрні підприємці можуть утримуватись на ринку, уникати загрози неплатоспроможності.
В цілому, як зазначає О. А. Підопригора, сучасне суспільне виробництво не може бути ефективним без належного науково-технічного забезпечення. Тому в умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набувають договори на створення і використання результатів науково-технічної діяльності. Вони мають багато спільного з авторськими договорами, але й істотно відрізняються від них. Якщо предметом авторських договорів є твори науки, літератури й мистецтва, то науково-технічних результати науково-технічної діяльності, досягнення науки й техніки. Здобутком наукових досліджень є наукові положення, тези, встановлені закономірності, властивості речей або явища, використання яких складає галузь науково-технічної діяльності, суспільні відносини якої регулюються окремими видами договорів.
Для того, щоб з'ясувати предмет договорів, які розглядаються в цьому підрозділі, треба розмежувати такі категорії, як "науково-технічна інформація", "науково-технічна діяльність", "результати науково-технічної творчості", а також "науково-технічна продукція".
У Законі України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", яким регулюються ті правові економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі, науково-технічна інформація є документована або публічно оголошувана відомість про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки й виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності (ст. 1).
Легальне визначення науково-технічної діяльності міститься у абзаці 3 ст. 1 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову й науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 р.), що розглядається як інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки й технологій, і має такі форми (види): науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного застосування. Отже, науково-технічна діяльність є не лише науково-дослідною творчістю, а й роботами у сфері дослідно-конструкторської, технологічної та ін., а також перетворенням результатів цієї творчості в безпосередню продуктивну силу. Головною її метою є пізнання навколишнього середовища для подальшого застосування накопичених знань на користь людині. Як зазначає О. А. Підопригора, результати цієї діяльності становлять предмет договорів на їх створення і використання, при чому коло цих результатів є необмеженим і з розвитком науки й техніки розширюватиметься. Тому вважаємо за потрібне дати лише,загальне визначення результатів такої діяльності й класифікувати їх за певними спільними ознаками в узгоджену систему.
Найвищими досягненнями наукових досліджень є відкриття, а також так звані результати технічної творчості винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, ноу-хау, непатентовані технічні рішення, селекційні досягнення, науково-технічна інформація та інші об'єктивні результати науково-технічної творчості людини.
Через свою складність більшість наукових і науково-технічних досліджень та розробок провадяться спеціалізованими установами, які займаються виключно або переважно науково-дослідними, пошуковими, дослідно-конструкторськими та іншими роботами. (Щодо науково-технічної діяльності треба враховувати, що вона охоплює не тільки суто науково-технічні, а й біологічні та інші види досліджень).
Саме діяльність названих організацій, мета якої є задоволення відповідного попиту з боку виробників сільськогосподарської продукції та інших учасників сільськогосподарського галузі економіки, має формувати ринок науково-технічної продукції та визначати його структуру. Наявність ринку результатів науково-технічної творчості сприяє визнанню як товару, хоча й наділеного специфічними особливостями. Тому результати науково-технічної творчості, що виступають як товари, називають науково-технічною продукцією.
Велика увага приділяється дослідженням у сфері рослинництва та тваринництва, використанням сучасних методик ведення сільського господарства. З розвитком аграрного виробництва має зрости значення договорів про використання ноу-хау, непатентованих технічних рішень та ін.
Причому договори на використання науково-технічної інформації охоплюють не лише ті, які мають на меті забезпечити використання вже готової науково-технічної продукції, наприклад певного сорту культурної рослини, а й ті, що опосередковують виконання певних науково-дослідних, пошукових, дослідно-конструкторських робіт виконавцем на замовлення аграрних підприємців. Такі роботи мають здійснюватись відповідно до завдання наукового дослідження, з метою створення певного зразка нового виробу, конструкторської документації на нього. Аграрний підприємець може так сформувати своє замовлення на здійснення певної науково-технічної діяльності, що її результатом буде створення виконавцем нової технології виробництва, іншого нововведення. Приміром, таке завдання може полягати у виведенні, відповідно до потреб замовника, нового сорту рослини з такими новими властивостями, як стійкість проти певного виду хвороб, шкідників, посухостійкість тощо. Так само предметом договору можуть бути адаптовані до місцевих умов інтенсивні технології вирощування певних культур.
Підвищення ролі замовника результатів науково-технічної діяльності, в тому числі в аграрному секторі, у визначенні напрямів наукових досліджень, їх тематики та рівня, встановлення строків їх провадження сприяють підвищенню ролі договірного регулювання відносин у сільському господарстві.
Згідно із сказаним, відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання і виконавцями власниками науково-технічної продукції, регулюються договорами на створення (передачу) науково-технічної продукції.
Засади правового регулювання обігу науково-технічної продукції. Крім наведених нормативних актів, принципові аспекти правового режиму науково-технічної продукції визначають:
- Конституція України, в ст. 41 якої зазначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
- Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", в ст. 13 якого об'єктами права власності громадян визнаються твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці;
- Закон України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію", в ст. 38 якого інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і лише об'єктом володіння, користування чи розпорядження.
Провідна роль у створенні єдиної узгодженої системи правової охорони науково-технічної продукції відводиться новому ЦК. Відповідно до якого, до об'єктів права інтелектуальної власності віднесено такі результати науково-технічної діяльності: комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні таємниці (ст. 420).
Класифікація договорів щодо науково-технічної продукції Перш ніж розглянути окремі договори щодо науково-технічної продукції, треба їх класифікувати з метою створення їх певної узгодженої системи.
Як ми вже зазначали, предметами договорів щодо науково-технічної продукції може бути як готова продукція, так і та, що не існує на момент укладення договору. У першому випадку йдеться про готовий науково-технічний результат, яким можуть бути проведені дослідження, патентований (чи виведений) сорт рослин, порода тварин тощо. Якщо на момент укладення договору результату немає, особа, зацікавлена в отриманні продукції (замовник), формує в технічному завданні бажаний (очікуваний) науково-технічний результат. (Для наукових досліджень такий бажаний (очікуваний) результат може мати негативний характер).
Відповідно першу групу договорів можна об'єднати назвою "Договори на передачу майнового права на науково-технічний результат та окремих прав, що з нього випливають". Друга група договорів у ЦК дістала назву "Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт". Метою цієї групи договорів у кінцевому варіанті є не тільки проведення, виконання певних робіт, а й досягнення певного результату, сформульованого в завданні замовника, та його передача останньому з наданням тієї сукупності прав на отриманий результат, які визначені договором.
Договори про передачу готової науково-технічної продукції також поділяються на 2 групи:
- ті, що опосередковують передачу майнового права інтелектуальної власності на науково-технічний результат;
- ті, що опосередковують передачу окремих прав, які випливають із права інтелектуальної власності на результат (права на використання, поширення тощо), згідно з отриманою ліцензією.
Відповідно до природи дослідження, що його має здійснити виконавець, розрізняють: на виконання науково-дослідних робіт та на виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

93. Договірні відносини щодо меліоративного, агрохімічного і науково- сільськогосподарських організацій обслуговування.
Високоякісне і своєчасне виробничо-технічне обслуговування забезпечує безперебійне функціонуваннясільськогосподарських підприємств. Воно передбачає ремонт різноманітної сільськогосподарської техніки, а також ремонт і технічне обслуговування внутрішньогосподарських меліоративних мереж тощо.
Основною правовою формою, яка юридично опосередковує відносини, пов'язані з ремонтом і технічним обслуговуванням сільськогосподарських підприємств, є договір, згідно з яким виконавець здійснює діагностику і ремонт сільськогосподарської техніки у відповідності з ТУ або умовами договору. У договорі визначаються обсяг, види, календарні строки і вартість робіт. 
Самостійним предметом договору є технічне обслуговування сільськогосподарської техніки. Предметом договору є виконання комплексу робіт по технічному обслуговуванню машиннотракторного і гаражного, устаткування тваринницьких ферм, кормоцехів та ін. відповідно до стандартів, ТУ, правил та інструкцій. Періодичне технічне обслуговування і діагностика виконуються у відповідності з вимогами стандартів, ТУ, правил та Положення про технічне обслуговування і ремонт рухомого складу автомобільного транспорту в сільському господарстві. 
Ремонт і технічне обслуговування внутрішньогосподарських меліоративних мереж здійснюються за договором на виконання цих робіт. 
До групи договорів у сфері виробничо-технічного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників належать також договори на агрономічне обслуговування, по перевезенню, по виконанню авіаційнохімічних робіт підприємствами цивільної авіації, на виконання робіт по терасуванню схилів, будівництву протиерозійних гідротехнічних споруд і створенню полезахисних лісових насаджень і ін. 
Відносини за цими договорами регулюються спеціальним законодавством.

94. Особливості аграрно-правового регулювання рийку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції
Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодавця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробника до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а з іншого створити механізм забезпечення стабільності та державної підтримки цієї галузі національної економіки.
Отже, заставні закупівлі сільськогосподарської продукції є новим інструментом, який є характерним саме для аграрного законодавства, оскільки найбільш повно враховує та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому.
Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.
Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК "Хліб України", та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.
За ст. 47 зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у зернових складах починається з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим Законом.
Сільськогосподарські товаровиробники, згідно зі ст. 56 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", мають право розпоряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.
Як бачимо, держава в особі Кабінету Міністрів України, встановлюючи мінімально гарантовані ціни на зерно, які є складовою політики ціноутворення в Україні й спрямовується на підтримку виробництва зерна, забезпечує сільськогосподарському товаровиробнику мінімальний дохід від його діяльності задля забезпечення відшкодування ним середньогалузевих витрат на виробництво та забезпечення мінімального прибутку, достатнього для відтворення виробництва.
За обраною концепцією, створений механізм не повинен позбавити сільськогосподарських товаровиробників свободи у виборі партнерів для реалізації власної продукції, тому що до закінчення терміну дії договору за ними зберігається право витребувати здане у зерновий склад зерно, попередньо повернувши Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна отримані ним кошти при заставі зерна та відшкодувавши витрати зерновому складу за зберігання такого зерна відповідно до умов ст. 58 зазначеного закону.
З моменту введення в дію Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України застосовував різні способи визначення заставних цін. Так, 2002 р. заставні ціни на зерно базисних кондицій визначалися на рівні 50% середньозваженої ціни, яка складеться на біржовому аграрному ринку на момент укладення угоди про заставну закупівлю зерна ( див.: постанова від 29 квітня 2002 р. № 590 "Про визначення заставних цін та фінансове забезпечення заставних закупівель зерна"). На період з 1 липня 2003 р. до 1 березня 2004 р. рівень заставних цін однієї тонни зерна базисних кондицій був визначений Кабінетом Міністрів України встановленням твердих цін для різних найменувань зернових культур, їх класу або групи ( див.: постанова від 3 липня 2003 р. № 1030 "Про встановлення рівня заставних цін на зерно").
Міністерством аграрної політики України видано наказ від 11 червня 2002 р. № 156 "Про затвердження Примірної форми договору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників", яким затверджено відповідну примірну форму договору. Ця форма договору має застосовуватися з урахуванням положень ст. 60 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", якою визначено істотні умови договору заставних закупок зерна. Такими є: найменування заставного зерна; термін договору заставних закупок зерна; ціна на заставне зерно; кількість заставного зерна; ціна зберігання; відповідальність сторін; страхування ризиків випадкової загибелі та пошкодження заставного зерна. Згідно зі ст. 638 ЦК такий договір вважається укладеним і, відповідно, має певні правові наслідки, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов такого договору.
Застосування заставних закупівель сільськогосподарської продукції є можливим також щодо інших видів продукції. Слід згадати, що вперше заставні закупівлі зерна згадуються в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна", яким передбачено подолання негативних наслідків сезонних і кон'юнктурних коливань обсягів продажу і цін на зерно і хлібопродукти шляхом впровадження механізму заставних закупок зерна, який передбачає закупку зерна у сільськогосподарських товаровиробників в сезон збирання за заставними цінами та гарантування їм права наступного продажу цього зерна за ринковими цінами в разі перевищення заставних цін за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна, а також кредитування заставних закупок зерна, а починаючи з 2001 р. їх бюджетне фінансування.
Надалі законодавець у ст. З Закону України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" як механізм цінової політики і підтримування доходів виробників сільськогосподарської продукції визначає можливість спрямовувати на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі запровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Отже, такий підхід відкриває шлях у майбутньому для ширшого і, бажано, гнучкішого застосування такого механізму забезпечення прав сільськогосподарських виробників, як заставні закупівлі їх продукції.


95. Правове регулювання хімізації сільського господарства
Хімізація сільського господарства є чи не найбільшою його екологічною проблемою. І це не випадково, адже саме застосування хімічних засобів у сільському господарстві заподіює велику шкоду довкіллю під час ведення сільського господарства. Саме хімізація створює загрозу для здоров'я людини. І якщо в радянські часи перевагу віддавали хімізації, яка часто здійснювалася непродумано і не давала бажаного ефекту, а навпаки тільки отруювала довкілля й сільськогосподарську продукцію, то нині ринкові умови і вибір покупця на боці екологічно чистої продукції. Аграрне й екологічне законодавство регулюють хімізацію сільського господарства, що має стати запорукою екологічно обґрунтованого його ведення в Україні.
Хімізацію сільського господарства можна визначити як застосування хімічних препаратів у сільському господарстві. Існує 2 напрями такого застосування: а) для нищення тварин, бур'янів і мікроорганізмів, що є шкідниками сільського господарства і б) для здійснення хімічної меліорації земель, тобто для удобрювання ґрунтів. Правовий інститут хімізації сільського господарства є складовою більшого правового інституту захисту рослин, а в частині правового регулювання хімічної меліорації грунтів є складовою вже розглядуваного нами правового інституту меліорації земель. Важливими нормативними актами, які регулюють хімізацію сільського господарства, є закони України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", від 30 червня 1993 р. "Про карантин рослин"(в редакції Закону від 3 квітня 2003 р.), особливе значення щодо цього має Закон України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати".
Згідно із Законом України "Про захист рослин", передбачається захист сільськогосподарських рослин від шкідників, бур'янів і хвороб (зокрема зумовлених наслідками хімічної меліорації). Сам по собі правовий інститут захисту рослин має більш аграрне, ніж екологічне, значення, тому він докладніше розглядається у відповідному розділі цього підручника. У межах правового регулювання охорони довкілля в сільському господарстві нас більше цікавить інститут хімізації сільського господарства як складова частина інституту захисту рослин, тобто власне законодавство про застосування пестицидів та агрохімікатів. Засоби хімізації сільського господарства мають багато різних назв: пестициди, інсектициди, гербіциди, фунгіциди, інсектоакарициди, десиканти, регулятори росту рослин, родентициди тощо. Але важливо знати, що з точки зору аграрного права всі засоби хімізації сільського господарства, незалежно від назви, поділяються на 2 групи: пестициди і агрохімікати.
Згідно із Законом України "Про пестициди і агрохімікати", пестициди це токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкоди матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічувальних видів риб. Агрохімікати ж визначаються Законом як органічні, мінеральні й бактеріальні добрива, хімічні меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості грунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції. Простіше кажучи, пестициди всі ті хімікати, що застосовуються для знищення шкідників, а агрохімікати добрива, що використовуються для хімічної меліорації грунтів.
Відповідно до ст. 4 Закону, пестициди й агрохімікати повинні мати високу біологічну ефективність і відповідати вимогам екологічної безпеки. Закон забороняє ввозити на митну територію України, виробляти, реалізовувати, застосовувати та рекламувати пестициди та агрохімікати до їх державної реєстрації. Державна реєстрація пестицидів та агрохімікатів провадиться Мінприроди, згідно з Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Мінісфів України від 4 березня 1996 р. № 295. Державній реєстрації пестицидів та агрохімікатів передують:
1) державні випробування пестицидів і агрохімікатів, які провадяться у 2 етапи: польовий і виробничий;
2) гігієнічна регламентація та державна реєстрація хімічної речовини, яка провадиться згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 420;
3) розробка документації з безпечного застосування засобів захисту рослин;
4) розробка нормативів екологічної безпеки хімічних речовин: гранично допустимих концентрацій, мінімально допустимих рівнів, орієнтовно допустимих рівнів тощо;
5) внесення плати за реєстрацію, розмір якої визначений наказом Мінекоресурсів України від 22 березня 2001 р. № 116;
6) проведення санітарно-епідеміологічної, екологічної, біологічно-господарської експертиз;
7) розробка методик визначення залишкової кількості препаратів у сільськогосподарській продукції, природних об'єктах.
Пестициди та агрохімікати реєструються терміном до 5 років. Але в разі надходження нових даних про небезпеку препаратів, Мінприроди може достроково заборонити їх використання. Для поліпшення екологічної ситуації в окремих місцевостях МОЗ або Мінприроди можуть обмежити або й заборонити застосування зареєстрованих хімічних препаратів. Після збігу терміну реєстрації препарати підлягають перереєстрації. Після державної реєстрації засоби захисту рослин вносяться до переліків, які видаються Мінприроди один раз на 5 років із щорічними змінами й доповненнями. Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затверджений наказом Мінекоресурсів від 29 грудня 2000 р. Засоби захисту рослин, що не включені до зазначеного переліку, застосуванню не підлягають. Усі засоби захисту рослин підлягають спеціальному пакуванню й маркуванню, а також сертифікації у вітчизняній системі УкрСЕПРО, відповідно до Закону України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності". Всі препарати мають супроводжуватись інструкцією з їх застосування.
Обов'язковій державній реєстрації підлягають також технічні засоби застосування пестицидів і агрохімікатів. Без державної реєстрації вони не допускаються до виробництва. Вони також підлягають обов'язковій сертифікації, згідно із вимогами Закону України "Про підтвердження відповідності". Порядок проведення державних випробувань та державної реєстрації технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1996 р. № 479.
Згідно з п. 11 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", обов'язковому ліцензуванню підлягає господарська діяльність із виробництва й торгівлі пестицидами й агрохімікатами (органом ліцензування є Мінпромполітики1), а згідно з п. 25 зазначеної статті також і проведення дезінфекційних, дезінсекційних (знищення комах) і дератизаційних (знищення гризунів) робіт (ліцензія видається МОЗ України). Пункт 45 названої статті передбачає ліцензування авіаційно-хімічних робіт (ліцензія видається Державним департаментом авіаційного транспорту України).
Особи, діяльність яких пов'язана з транспортуванням, зберіганням, застосуванням пестицидів і агрохімікатів та торгівлею ними, повинні мати допуск (посвідчення) на право роботи із зазначеними препаратами. Порядок одержання допуску (посвідчення) на право роботи, пов'язаної із транспортуванням, зберіганням, застосуванням та торгівлею пестицидами і агрохімікатами, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 вересня 1995 р. № 746.
Екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню в порядку, визначеному Законом України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р).
Для дотримання вимог екологічної безпеки і раціонального застосування засобів захисту рослин, згідно з Указом Президента України від 2 грудня 1995 р. № 1118/95 "Про суцільну агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення" в Україні запроваджено агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення. Агрохімічна паспортизація передбачає визначення показників якісного стану ґрунтів, їх зміни внаслідок господарської діяльності. Зразок агрохімічного паспорту поля (земельної ділянки) затверджений наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України від 30 листопада 1993 р. № 321.
При застосуванні пестицидів і агрохімікатів здійснюється комплекс заходів відповідно до регламентів, встановлених для певної ґрунтово-кліматичної зони, з урахуванням попереднього агрохімічного обстеження ґрунтів, даних агрохімічного паспорта земельної ділянки (поля) й стану посівів, діагностики мінерального живлення рослин, прогнозу розвитку шкідників і хвороб. Переліки хімічних препаратів, дозволених для продажу населенню й до застосування авіаційним способом, мають бути затверджені Мінприроди за погодженням з МОЗ. Наразі такі переліки поки що не затверджено, що означає фактично дозвіл на продаж населенню й застосування авіаційним способом усіх препаратів, дозволених до використання в Україні.
Непридатні або заборонені до застосування пестициди й агрохімікати, тара від них підлягають вилученню, утилізації, знищенню та знешкодженню в порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 354. Сільськогосподарська продукція, вироблена із застосуванням засобів захисту рослин має бути екологічно безпечною, інакше вона вилучається і знищується згідно з Порядком вилучення, утилізації та знищення непридатних для використання сільськогосподарської сировини та харчових продуктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1065 відповідно до Методики вилучення, утилізації та знищення сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що зазнали впливу пестицидів та агрохімікатів і непридатні до використання, затвердженої наказом МОЗ України від 7 березня 1996 р. № 5.08.07/306. При цьому мають враховуватися вимоги Закону України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції".
Сільськогосподарські підприємства, установи й організації зобов'язані вести облік наявності та використання пестицидів і агрохімікатів і надавати інформацію органам Держкомстату в порядку періодичної державної статистичної звітності згідно з вимогами Порядку державного обліку наявності та використання пестицидів і афохімікатів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1995 р. № 881. Слід мати на увазі, що ця вимога стосується лише юридичних осіб і не поширюється на суб'єктів аграрного права фізичних осіб.
Стаття 13 Закону "Про пестициди і агрохімікати" визначає, що пестициди й агрохімікати, які становлять підвищену екологічну небезпеку, застосовуються лише за спеціальним дозволом Мінприроди і МОЗ. Перелік таких хімікатів має бути затверджений Кабінетом Міністрів України. Однак наразі цього не зроблено, позаяк до переліку пестицидів і агрохімікатів, що дозволені до використання в Україні, особливо небезпечні хімікати не включені.
На території, що зазнала радіоактивного забруднення та в зонах надзвичайних екологічних ситуацій застосування пестицидів і агрохімікатів обмежується і провадиться згідно з Порядком застосування пестицидів і агрохімікатів на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення, та у зонах надзвичайних екологічних ситуацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р. № 92. При цьому також мають враховуватися положення законодавства про зону екологічного лиха і Закону України від 13 липня 2000 р. "Про зону надзвичайної екологічної ситуації". На територіях природно-заповідного фонду, водоохоронних зонах та інших територіях, що підлягають особливій охороні, застосування пестицидів забороняється.
Особливі вимоги ставляться законодавством до умов виробництва продукції дитячого харчування. Сільськогосподарська сировина для виготовлення продукції дитячого й дієтичного харчування має вироблятися у спеціальних сировинних зонах. Правовий режим цих зон визначений Положенням про спеціальні сировинні зони для виробництва сільськогосподарської продукції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 1996 р. № 679. У спеціальних сировинних зонах забороняється використання пестицидів. Застосування агрохімікатів провадиться за спеціальними технологіями, що забезпечують отримання продукції, яка відповідає санітарно-гігієнічним вимогам щодо дитячого та дієтичного харчування.

96. Правова охорона ґрунтів та інших природних ресурсів у сільському господарстві
Охорона ґрунтів
Як вже зазначалося, перший напрям правової охорони довкілля в сільському господарстві пов'язаний зі встановленням правових вимог щодо охорони окремих видів природних ресурсів, які використовуються в сільському господарстві. На жаль, руйнівні процеси в цій сфері мають тенденцію до інтенсифікації: якщо у 1960 р. рівень гумусу у грунтах становив 3,5%, то у 1996 р. лише 3,1%. Ерозія грунтів охопила 40% території України, 68 тис. га земель повністю втратили гумусовий шар. Площа еродованих земель щорічно зростає більш як на 80 тис. га. Практично по всій площі ріллі спостерігається переущільнення грунтів. Близько 20% земель забруднені шкідливими речовинами понад гранично допустимі концентрації, встановлені законодавством. Значні площі земель підтоплені, засолені через нераціональний полив, залишені внаслідок їх деградації, зайняті відходами виробництва, відвальними породами тощо. Через абразію щорічно втрачається до 100 га родючих земель. У 2-3 рази знизилася швидкість ґрунтоутворення. Посилений механічний вплив сільськогосподарської техніки призвів до руйнування структури орного шару грунтів. Негативні геологічні явища охопили понад половину території нашої країни.
На думку фахівців, важливим питанням охорони природи при веденні сільського господарства є спосіб його ведення. Як зазначається в Концепції розвитку землеробства Української PCP на період до 2005 p., схваленій постановою Ради Міністрів У PCP від 8 травня 1990 р. № 107, зональні системи землеробства, що застосовуються в Україні і ґрунтуються на рівнинно-прямолінійному землекористуванні без урахування природних комплексів і рельєфу місцевості, не здатні забезпечити відтворення родючості грунту та надійний його захист від ерозії, ефективне використання матеріально-технічних засобів, підвищення продуктивності галузі.
На зміну застарілій системі ведення сільського господарства Концепція пропонує впровадження ґрунтозахисної контурно-меліоративної системи землеробства. Сутність нової системи і механізм переходу до неї описані в зазначеній Концепції. Власне ідея нової системи землеробства зародилася ще у 70-80-і pp. XX ст., коли у вчених виникла думка про певну єдність функціонування аграрних і природних ландшафтів. Це об'єктивувалося в ідею ґрунтозахисного контурно-меліоративного землеробства. Суть його у приведенні існуючої системи землеробства у відповідність із грунтово-екологічними чинниками шляхом локалізації інтенсивного землеробства на рівнинній частині території, застосування біологічних засад землеробства на схилах, а на землях, що межують з гідрографічним фондом природних агрофітоценозів. Система передбачає диференційоване використання земель залежно від ступеню їхнього змиву, контурну організацію території, впровадження ґрунтозахисних технологій. Ведення сільського господарства прив'язується до рельєфу місцевості. За даними Національної доповіді про охорону навколишнього природного середовища в Україні, 1998 р. проекти землевпорядження з контурно-меліоративною системою організації території розроблені в 2471 господарстві на площі 9,36 млн. га.
Разом з тим, із часу прийняття Концепції наука пішла далі. Наступним кроком у розв'язанні проблеми оптимізації агронавантаження на земельні ресурси була розробка системи адаптативно-ландшафтного землеробства. Така система будується на ландшафтному розподілі водозборів і визначенні інтефальних показників трансформації енергії за компонентами: рілля, ліс, луки й пасовища. Агроландшафт являє собою інженерну споруду, що має проектуватися і будуватися переважно інженерними методами на розрахунковій кількісній основі. Це вимагає наявності відповідних математичних верифікованих моделей і процесів, що визначають сталість і продуктивність земель.
Новітніми досягненнями аграрної науки є досконаліші еколого-біосферні методи ведення сільського господарства. Еколого-біосферна система поновлюваного землекористування прив'язує ведення сільського господарства до таких структурних одиниць, як басейни рік. Концепція впровадження цієї системи передбачає загальну організацію господарювання в басейнах малих, середніх і великих річок. Вона будується на засадах рівнозначності для людини всіх штабів рельєфу в цих басейнах.
Незважаючи на наявність цікавих наукових розробок фахівців сільського господарства, на жаль, законодавчої системи стимулювання переходу на прогресивні методи ведення сільського господарства поки що не створено. Хоча певні кроки в цьому напрямі вже зроблено. Йдеться, зокрема, про такі важливі законодавчі акти, як закони України від 19 червня 2003 р. "Про охорону земель" і від 19 червня 2003 р. "Про державний контроль за використанням та охороною земель". Прийняті відповідно до положень ЗК, вони покликані започаткувати нову систему охорони ґрунтів у сільському господарстві.
Передбачається встановлення злагодженої триланкової системи контролю за забезпеченням належної охорони грунтів у сільському господарстві: Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель при Держкомземі України, Державна екологічна інспекція Мінприроди України і Державна служба охорони родючості грунтів Мінагрополітики України. Кожен цей орган контролюватиме дотримання режиму охорони сільськогосподарських грунтів у межах своєї компетенції.
Закон "Про охорону земель" передбачає систему заходів щодо охорони грунтів та інших природних ресурсів у сільському господарстві. Важливою складовою цієї системи є налагодження повноцінного моніторингу за станом використання земель у сільському господарстві. Передбачається комплекс заходів із сільськогосподарського районування земель, господарське стимулювання грунтоохоронних і ресурсоощадних заходів, удосконалення системи нормування використання грунтів. Встановлюються заборони та обмеження на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан грунтів. Передбачається відшкодування збитків заподіяних власникам або користувачам сільськогосподарських грунтів у зв'язку з їх використанням для несільськогосподарських цілей. Разом з тим, для ефективної дії Закону необхідно прийняти ряд підзаконних актів різного рівня, зокрема, державні програми охорони грунтів.
Охорона надр
Якщо раніше екологічні проблеми охорони надр при веденні сільського господарства пов'язувалися, в основному, з хімізацією сільського господарства і проникненням залишків пестицидів або агрохімікатів у надра, що спричиняло забруднення підземних вод, то тепер надра використовуються і для ведення сільськогосподарської діяльності. Зокрема, на Донбасі недіючі шахти використовуються для вирощування грибів, квітів, овочів та інших рослин під землею. Надра використовуються й для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Це також породжує певні екологічні проблеми.
Важливим законодавчим актом, який регулює охорону надр при веденні сільськогосподарської діяльності є Кодекс України про надра. Стаття 23 Кодексу надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничих відводів видобувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води до 20 м та використовувати надра для сільськогосподарських потреб. Слід зазначити, що у багатьох сільськогосподарських підприємствах і фермерських господарствах цим правом активно користуються. Водночас, це може мати негативні наслідки у вигляді порушення геологічної структури, і можливості виникнення зсувів або інших небажаних явищ. Через це Кодекс встановлює обмеження на видобування корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін у довкіллі. Суб'єкти сільськогосподарської діяльності зобов'язані погоджувати таке видобування корисних копалин з місцевими радами та органами Мінприроди на місцях.
Використання надр для захоронення відходів сільського господарства, засобів хімізації, скидання стічних вод сільськогосподарських підприємств допускається на підставі ст. 22 Кодексу про надра у виняткових випадках із дотриманням вимог законодавства про відходи і про пестициди й агрохімікати. При цьому надра для зазначених потреб повинні надаватися за результатами спеціальних досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення таких сільськогосподарських підприємств.
Закон покладає на користувачів надр при здійсненні сільськогосподарської діяльності обов'язок охороняти надра, забезпечувати безпеку людей, майна та довкілля. Відповідно до ст. 55 Кодексу користування надрами для сільськогосподарської діяльності здійснюється за відповідними проектами, в яких мають передбачатися заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх проникненню в інші природні об'єкти. Невиконання цих обов'язків може потягнути за собою позбавлення права надрокористування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в надрах.

























Заголовок 1 Заголовок 215

Приложенные файлы

  • doc 18702739
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий