Psikhologia Mass Ekzamen-2


1. Поняття соціально-масових явищ.Соціа́льне я́вище — це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок; все те в соціальній дійсності, що проявляє себе, існує, є. Cоціальні явища — це явища взаємодії людей, здійснювані в соціальному просторі: безпосередньо в контактній групі або опосередковано, через причетність індивідів до спільнот, через соціальні організації, інститути.До соціально-масових явищ відносять громадську думку, колективне переживання, змагання, наслідування та різноманітні групові заходи. (натовп, зборисько, панічні настрої, манії, танцювальні божевілля, стихійні масові рухи, масова по¬ведінка, громадська думка, пропаганда, мода, захоплення, соці¬альні рухи, революції і реформи)Основна характеристика соціально-масових явищ полягає у тому, що існує абсолютне протиставленні індивіда, коли він знаходиться поза натов¬пом, тому індивідові в ситуації, коли він у складі натовпу.Всі соціально-масові явища підпорядковуються закону психології людини: чим більше нагнітаються емоції, тим менше стає раціональності і навпаки. Б.Грушин називає такі загальні ознаки масових явищ:• статистичний характер спільноти, який виражається в тім, що дана спільнота, збігаючись із чисельністю її дис¬кретних «одиниць», складає самостійне, цілісне утворен¬ня, яке відрізняється за своїми закономірностями і влас¬тивостями від елементів, що її складають;• стохастична (імовірна) природа спільноти, яка знаходить вираження у тому, що «входження» індивідів у дану спі¬льноту є «випадковим», неупорядкованим, здійснюється за формулою «може бути, а може й не бути», розмитими межами, невизначеним кількісним і якісним складом;• ситуативний характер існування спільноти, який полягає в тім, що вона утворюється і функціонує виключно на базі і в межах тієї або іншої конкретної ситуації, в ре¬зультаті чого є нестійким утворенням, що змінюється під дією випадковостей;• виражена гетерогенність (різнорідність) складу спільно¬ти, яка виявляється в «порушенні» меж між всіма існую¬чими в суспільстві соціальними, демографічними, полі¬тичними, регіональними, освітянськими та іншими гру-пами.
2. Основні підходи до вивчення СМЯ. соціально масові явищаТак, по дисциплінарній орієнтованості виділяються підходи:1) соціологічний (виявляє місце соціально-масових явищ в структурі суспільства і системі соціальних взаємодій і аналізуючий масу як соціальну спільність);2) політологічний (виявляє роль маси та масової свідомості як компонентів політичного життя суспільства, сопоставляющий маси з політичною елітою і політичними інститутами, а масова свідомість і його еволюцію з ідеологіями та політичною динамікою);3) соціально-психологічний (концентруючись на дослідженні спільності масових психічних процесів і виникає на цій основі специфічного масової поведінки);4) культурологічний (виявляє місце і роль соціально-масових явищ в процесах культурного відтворення і зосереджує увагу на проблемі «масової культури»);5) соціально-філософський (інтегруючий, синтетичний, системно осмислюються місце і роль масових реалій і вбудовувати отримані висновки у філософську картину світу).За науково-евристичної орієнтованості виділяються наступні «найбільш типові або важливі» підходи:1) політико-орієнтований (що розглядає масу як діалектичний полюс влади, політичної еліти - електорат, політична більшість і об'єкт управління, а масова свідомість як сукупне волевиявлення - потенційне думку суспільства в цілому або його істотного фрагменту);2) соціально-психологічний (що розглядає масу як прояв нової якості, що народжується в сукупності контактно або опосередковано взаємодіючих індивідів - в порівнянні з ізольованими індивідами);3) культурцентрістскій (досліджує взаємодію маси - пересічного, орієнтованого на цінності споживання більшості - та духовної еліти - високоморального і компетентного творчої меншості, розвиваючого культуру і цивілізацію);4) соціокультурний (являющий результатом синтезу плідних методологічних посилок інших підходів і орієнтований на системне дослідження соціально-масових явищ у комплексі «суспільство - суспільна свідомість - культура», при якому, поряд з дослідженням окремих якостей і внутрішніх взаємодій, аналізується детерминирующее вплив, обумовлене закономірностями всієї соціальної макросистеми).
3. Історія становлення проблеми СМЯ в зарубіжній та вітчизняній науці.
(источник – Назаретян. Лекция 1. СТИХИЙНОЕ МАССОВОЕ ПОВЕДЕНИЕ: ПОНЯТИЕ, СОЦИАЛЬНЫЙ ФЕНОМЕН И ПРЕДМЕТ ИССЛЕДОВАНИЯ) Систематическое изучение началось во второй половине XIX века. В странах Западной Европы независимо друг от друга сложились две научные школы: немецкая психология народов (М. Лазарус, Г. Штейнталь, В. Вундт) и франко-итальянская психология масс (Г. Лебон, Г. Тард, В. Парето, Ш. Сигеле). Советские историки науки обычно указывали на то, что каждая из этих школ выполняла «социальный заказ», продиктованный положением политической элиты соответствующих стран. Например, быстро усиливающаяся германская буржуазия подоспела на «пир империалистических хищников» (В.И. Ленин) к тому моменту, когда все блюда были уже распределены: мощная Германия не владела колониями в отличие от слабеющих Франции, Испании или Португалии. Надвигалась эпоха борьбы за передел мира, и немецкие лингвисты и этнографы приступили к скрупулезному исследованию языков, культуры и мифологии первобытных народов, стремясь таким образом выявить их психологические особенности, национальный дух и «коллективное бессознательное». Само собой разумелись и между делом дополнительно доказывались превосходство европейского (в ряде случаев конкретно нордического) духа и необходимость разумного управления «доисторическими» или просто «отсталыми» народами. Французскую политическую элиту к тому времени гораздо больше волновало нараставшее в стране революционное движение; по выражению современного ученого С. Московичи, «революции и контрреволюции следовали одна за другой, и террору и разрушениям, казалось, не будет конца». Поэтому интерес ученых концентрировался на свойствах толпы, механизмах коллективной агрессии и т.д. Задачи состояли в том, чтобы, во-первых, доказать антисоциальную, антигуманную и деструктивную сущность человеческой массы как таковой (в их текстах понятия «масса» и «толпа» еще синонимичны); во-вторых, обеспечить инструментарий для действенных манипуляций. Такое (историко-материалистическое) объяснение содержания научных интересов справедливо лишь отчасти и, в общем, односторонне. Нам же здесь важно не то, какой политической конъюнктуре отвечали первые исследования стихийного массового поведения, а то, что они обогатили наше знание о неосознаваемых мотивах и механизмах человеческих действий и заложили начало научных дисциплин, названных впоследствии социальной и политической психологией. Хотя, надо признать, дальнейшее развитие этих дисциплин вышло далеко за рамки первоначального предмета, и в контексте современной науки психология стихийного массового поведения занимает периферийное, я бы даже сказал, экзотическое положение. В России конца XIX – начала XX века оригинальные исследования массовидных явлений проводили М.Г. Михайловский (субъективная социология), затем В.М. Бехтерев (коллективная рефлексология), А.Л. Чижевский (гелиопсихология). В частности, Чижевский впервые изучал влияние солнечной активности и ее колебаний на динамику массовых политических настроений. В 20-е годы были также получены интересные данные, касающиеся массового восприятия газетных сообщений (П.П. Блонский) и циркуляции слухов (Я.М. Шариф). В начале 30-х годов А.Р. Лурия выявил национально-культурные особенности восприятия и мышления, причем, в отличие от немецких авторов, не с этноцентрических, а с эволюционных позиций. Результаты работы Лурии удалось опубликовать лишь спустя 40 лет, но и тогда еще они во многом сохранили новизну. В 30-е же годы большая часть исследований в области социальной и политической психологии были сочтены неактуальными для социалистического общества и идеологически вредными. Особенно это касалось всего спонтанного, стихийного и слабо осознаваемого. Сами понятия «социология», «социальная психология» и тем более «политическая психология» были объявлены буржуазными извращениями с конца 20-х по начало 70-х годов лишь несколько работ по интересующей нас тематике были опубликованы в СССР, причем в основном на грузинском языке, поскольку психологи Грузии, широко используя понятие установки Д.Н. Узнадзе, зарезервировали себе право рассуждать о неосознаваемых факторах человеческого поведения. В частности, в 1943 году на грузинском, а в 1967 году на русском вышла большая и яркая статья А.С. Прангишвили о массовой панике. Я бы добавил к этому переводную книгу американского ученого П. Лайнбарджера о психологической войне (1962 год). Между тем в Западной Европе и в США 20–60-е годы ознаменованы всплеском интереса ученых, политиков и военных к проблематике политической психологии вообще и к стихийному массовому поведению в особенности. За прошедшие десятилетия наука ушла далеко вперед, и в конце 60-х годов, когда советские психологи, пробиваясь не без потерь через заслон партийных философов и чиновников, смогли вновь добиться права на исследование этой проблематики, они уже чувствовали себя робкими учениками. Впрочем, внутренняя робость камуфлировалась и отчасти психологически компенсировалась агрессивной риторикой развенчания «буржуазной лженауки», снисходительным признанием ее «рационального зерна» и требованиями водрузить ее на «истинно материалистическую основу». Многие ученые вполне сознательно использовали эту фразеологию как механизм «дуракоустойчивости» (foolproof) – защиты от наивных, а чаще прикидывающихся наивными редакторов, цензоров и партийных функционеров. Нынешним студентам и аспирантам приходится долго объяснять, что таковы были правила игры, взаимопритертый аппарат «ролевого поведения» во всем советском обществе, и академическая литература – только вершина огромного айсберга. И меня радует, что все это им теперь так трудно понять... Но имелись в Москве такие учреждения – в рамках КГБ, МВД, ЦК КПСС и Министерства обороны, – в которых для изучения массовидных явлений требовалось чуть меньше идеологического обрамления, поскольку эта работа предназначалась для конкретных инструментальных задач. Так, при Международном отделе ЦК КПСС существовал тогда еще сильно законспирированный Институт общественных наук (ИОН)[1] для теоретической и практической подготовки зарубежных революционных кадров. В рамках этого института профессору Ю.А. Шерковину, психологу с большим опытом работы в области спецпропаганды (так в военной терминологии называется пропаганда на войска и население противника), удалось организовать исследовательскую и преподавательскую группу, которая в 1971 году преобразовалась в первую на территории СССР кафедру общественной психологии. В числе ее отцов-основателей были также Г.П. Предвечный, Г.Я. Туровер, В. Л. Артемов, В.Б. Ольшанский, В.И. Фирсов и другие. В 90-е годы курс психологии стихийного массового поведения изучался (отдельно или в рамках общего курса политической психологии) на психологическом и социологическом факультетах МГУ им. М.В. Ломоносова, в Российской академии государственной службы при Президенте РФ, в Московском государственном лингвистическом университете и ряде других учебных заведений. Его содержание продолжало обогащаться анализом политических событий и результатами практической работы в России и других странах СНГ. Лекционные занятия дополняются семинарами и деловыми играми, участники которых анализируют предметные ситуации и самостоятельно находят продуктивные решения.
4. «Маса» то оцінка її природи в наукових концепціях: від античності до 20 ст. (джерело – Ольшанский «Психология масс») + http://psyfactor.org/lib/zelinski1-10.htm [поэтапно история]Мыслители древности стремились понять психологию масс, дать определение роли массы по отношению к обществу. Реформатор IV в. до н.э. Солон, писал, что каждый отдельно взятый афинянин — хитрая лиса, но когда они вместе собираются на собрание, то представляют собой стадо баранов[246]. Понятие массы рассматривали Геродот, Фукидид, Сократ. При этом Сократ считал, что большинство людей можно обучить. Платон же полагал, что большинство людей это стадо, с которым не стоит общаться. Поэтому и искусство управления с массой Платон трактует как умение усмирять такое стадо. Политик подобен пастуху и его собаке: они не должны причинять овцам зла и грубо с ними обращаться, но просто презирают их как низшие существа. Платон также считал, что народ нельзя допускать к государственному управлению. Подобные функции должны лежать только на аристократии. Такое разделение труда Платон считал основным принципом построения государства. Аристотель в целом разделял взгляды Платона, и считал что люди, занимающиеся трудом, являются, как и рабы, придатком государства. При этом, Платон как и Аристотель под демократией понимал власть толпы, и различал три хорошие и три плохие формы правления. К первым он относил монархию, аристократию и смешение олигархии и демократии, а к плохим — тиранию, чистую олигархию и крайнюю демократию. Цицерон и Тацит считали массу отбросами общества, чернью, невежественными и глупыми.В эпоху Возрождения масса по-прежнему оценивается как невежественная, хотя и слегка смещаются акценты, ибо под массой начинают понимать не только плебс (чернь), но и людей богатого сословия, но грубых и невежественных. У Петрарки и Бруни толпа включает в себя и монахов, и университетских схоластов, и надменных богачей. Боккаччо противопоставляет плебсу и ученых. Макиавелли отличает народ, который в его понятии это массы, упорядоченные законом, от толпы (толпа в понимании Макиавелли — разнузданная чернь). При этом Макиавелли предостерегает правителей чтобы они жили в согласии своим народом, потому что если народ станет ненавидеть правителей, то он их свергнет. При Новом времени считалось, что темный и невежественный народ необходимо просвещать и воспитывать. Это соответствовало духу Просвещения. Во времена после Французской революции происходит процесс осмысления и самой революции, и роли народных масс в ней. А.Токвиль отмечает, что для начала Нового времени было характерно коллективистское сознание человека, предпочитавшего своему индивидуальному «Я» — коллективное «мы». Подобное сознание стало размываться во второй половине XVIII в. А.Токвиль пишет, что под воздействием идей просвещения люди уже не сомневались в могуществе человека, в возможности усовершенствования человеческой природы. Они были уверены, что призваны изменить общество и возродить род человеческийАктивное изучение особенностей массового поведения началось во второй половине XIX века в странах Западной Европы. Сложились две научные школы: немецкая (М.Лацарус, Г.Штейнталь, В.Вундт) и франко-итальянская (Г.Лебон, Г.Тард, В. Парето, Ш.Сигеле). Во Франции в это время нарастало революционное движение. По выражению С. Московичи, «революции и контрреволюции следовали одна за другой, и террору и разрушениям, казалось, не будет конца». Поэтому интерес ученых концентрировался на свойствах толпы, механизмах коллективной агрессии и т. д. Задачи состояли в том, чтобы, во-первых, доказать антисоциальную, антигуманную и деструктивную сущность человеческой массы как таковой, а во-вторых, разработать модель массовых манипуляций.
Теории «массы»Термин «массы» в обществознании впервые появляется в контексте аристократической критики социальных перемен XVII-XIX веков. Впервые англичанин Э. Берк и француз Ж. де Местр назвали пугающую тогдашних аристократов силу «толпой» или «массой». Л. Г. Бональд выступал против разрушения средневековых социальных групп и корпораций, что превращало, на его взгляд, общество в «массу изолированных индивидов». Поначалу это были образные, описательные и оценочные, идеологические выражения, однако со временем они превратились в научные понятия.Первым признанным теоретиком масс в конце XIX века стал Г. Лебон (1896). Главной моделью для него была толпа, рассматриваемая как психологический феномен, возникающий при непосредственном взаимодействии индивидов независимо от их социального положения, национальности, профессии, даже повода, вызвавшего об¬разование данной толпы. В толпе образуется социально-психологическое («духовное») единство массы — «душа толпы». Она проникается определенными общими чувствами, взаимовнушение дает ей значительное приращение энергетики, в толпе глушится, исчезает сознательная личность.Однако модель массы исключительно как толпы давно не является общепризнанной. В современной науке толпа рассматривается лишь как один из видов массы. При¬чем в целом ряде концепций подчеркивается, что эта модель находится в определен¬ном противоречии с новыми эмпирически фиксируемыми тенденциями — нарастанием атомизации, некоммуникабельности, отчуждения между людьми. Со временем, базовой моделью массы стала не толпа, а скорее, публика — суетящегося участника беснующейся толпы сменил комфортно устроившийся в своем кресле зритель. Уже Г. Тард (1901) требовал «перестать смешивать толпу и публику». В первой, утверждал он, люди физически сплочены, а во второй рассеяны, первая «гораздо более нетерпима», вторая более пассивна. Отсюда Тард настаивал на замене понятия «толпа» понятием «публика».Позднее Р. Парк специально исследовал различия между массой как толпой, условием образования которой является непосредственное взаимодействие индивидов, и публикой, у которой такое взаимодействие может вообще отсутствовать. Г. Блумер считал главными характеристиками массы как аудитории анонимность и изолирован¬ность ее членов, слабое взаимодействие между ними, случайность их социального происхождения и положения, отсутствие организованности. К понятию «толпы одиноких» пришел Д. Рисмен (Risman, 1950), имея в виду человеческие массы в системе современного ему западного общества: люди чувствуют себя отчужденными от него, от других людей, отношения между ними все чаще проявляются в форме недоверия и враждебности.
5. Місце та роль індивідуального та колективного в поведінці особистості та групи.
Суттєвою характеристикою особистості є її поведінка у групі, вміння контактувати і взаємодіяти з іншими людьми, дотримуватися групових норм і правил. Оскільки процес відносин особистості й групи є надзвичайно складним, для їх розуміння й оцінювання важливі як властивості особистості, котра займає певні статус і позицію в групі, так і склад, характер діяльності, рівень організації групи та групові процеси.
Науковий підхід до характеристики взаємозв'язку «соціального» та «індивідуального» в розвитку людини передбачає розуміння особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами.
Колективне несвідоме — на відміну від індивідуального (особистого несвідомого) — ідентичне у всіх людей, загальне для всього людства і тому утворює загальну підставу душевного життя кожної людини, будучи за своєю природою надособистим. Колективне несвідоме — найбільш глибинний рівень психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього досвіду філогенезу, і як апріорні форми психіки, і як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства, як найбільш поширені в ту або іншу епоху міфологеми, що виражають «дух часу».
З психоаналізу Фрейда Юнг запозичив поняття свідоме і несвідоме, проте останній термін він диференціював, розрізняючи особисте несвідоме та колективне несвідоме. За Юнгом, колективне несвідоме є надіндивідуальним і незалежним від культури. Колективне несвідоме можна досліджувати через порівнання різних культур (міфи, уявлення про магію, казки, легенди). Загалом це поняття близьке до поняття колективної свідомості Еміля Дюркгайма (1858–1917). Колективне несвідоме є чимось більшим, ніж проста сума індивідуальних форм свідомості.[2] Колективне переживання - це особливий психічний стан, що охоплює значну кількість людей, емоції та настрій, які тотожні між собою. Колективні переживання об'єднують людей і, відповідно, лежать в основі масових суспільних рухів. Головні ознаки маси - це тимчасовість її існування та стихійний характер поведінки індивідів, що складають її. Виділяють три основні різновиди маси: натовп, зібрана публіка (глядачі в театрі, учасники політичних мітингів) та незібрана публіка (маса прихильників одного з сучасних кумирів).
Найбільш цікаві психічні явища та процеси властиві такому різновиду маси, як натовп. Натовп можна охарактеризувати, як тимчасове об'єднання великої кількості людей, що мають безпосередній контакт між собою та майже ідентично реагують на певні стимули.
Поведінка індивіда у натовпі змінюється, вона суттєво відрізняється від тієї, що властива йому зазвичай. Це пов'язано з цілим рядом факторів. У масі в індивіда підвищується емоційне сприйняття усього, що він бачить або чує, зростає схильність до навіюваності, заражуваності, різко зменшується здатність до критичної переробки інформації. Інтелекту, послідовності, логічній аргументації немає місця у психології мас.
Людина впевнена у своїй безкарності (завдяки анонімності), у своїй силі (адже маса здатна на те, що не під силу індивіду), втрачає почуття відповідальності за власну поведінку. Ставши часткою натовпу, людина перестає усвідомлювати себе, як особистість, в ній починає переважати несвідоме, а також бажання негайно здійснити навіяні ідеї.
Г. Лебон - вчений, що одним з перших зацікавився питанням психології мас, писав: « ... якого б роду не були індивіди, що складають масу, якими б схожими або не схожими не були ці індивіди, їх стиль життя, заняття, характер та ступінь інтелектуальності, лише одним фактом свого перетворення у масу вони здобувають колективну душу, завдяки якій зовсім інакше відчувають, думають та роблять, ніж кожний з них окремо відчував би, думав та робив». Антиіндивідуальна маса як би заманює у себе індивідів, руйнуючи при цьому їх психіку.
Відносно моральності мас можна сказати, що на відміну від окремого індивіда, який керується перш за все власними інтересами, маса нейтральна. Масі може бути властиве прагнення до руйнування, так само, як і дії в ім'я певних ідеалів.
Випадковий натовп можна спостерігати на місці дорожньо-транспортної аварії. Він складається з зацікавлених перехожих, які затрималися на деякий час. Такий вид натовпу може зберегтися навіть після від'їзду винуватців аварії. Це пов'язано з процесом «емоційного кружляння» - натовп по колу відтворює одну й ту саму розповідь, додаючи до неї свої емоції та свій погляд на ситуацію.
Експресивний натовп - це сукупність людей, що відкрито виражає свої емоції: радість, горе, гнів, заперечення. Одним з варіантів експресивного натовпу є екстатичний натовп, він може виникати під час релігійних обрядів, шалених карнавалів чи концертів музикальних кумирів, коли індивіди молитвами, ритуалами або іншими спільними діями доводять себе до стану шаленства.
Конвенційний натовп складається з людей, що поєднані спільними інтересами та дотримуються ряду правил. Але лише до певного моменту конвенційний натовп діє відповідно правилам. Прикладом цього виду натовпу можна назвати групи болільників - «фанатів» футбольних команд, що підтримують своїх кумирів, вболіваючи за них на стадіонах.
Діючий натовп. У соціальній психології вивченню саме цього виду натовпу приділяється особлива увага. Він вважається найбільш значимим у соціально-політичному відношенні. У свою чергу, діючий натовп поділяють на чотири підвиди: агресивний, панічний, здирницький та бунтівний.
Агресивним натовпом рухає ненависть та гнів. Це маса людей, яким притаманна жага вбивств та руйнувань.
Панічний натовп поєднує людей, що намагаються уникнути небезпеки, реальної або вигаданої.
Люди, що входять у склад здирницького натовпу, прагнуть до надбання певних матеріальних цінностей - це можуть бути звичайні мародери або ошукані вкладники фінансових пірамід, їх головна особливість - емоційна єдність, але при цьому неминучий конфлікт: цінностей, за які бореться натовп, не вистачить на всіх.
Бунтівний (у разі перемоги - революційний) натовп -обов'язковий атрибут усіх революційних потрясінь. Найчастіше він характеризується класовою однорідністю та єдністю переконань.
6. Роль несвідомого в регуляції соціальної поведінки особистості.
Під несвідомим розуміється вся сукупність змісту психічного життя, що недоступне безпосередньому усвідомленню. Це поняття в широкому змісті містить у собі всі психічні явища поза сферою свідомості - ті змісти психічного життя, про наявність яких людина або не підозрює в даний момент, або не знає про них уподовж тривалого часу, або взагалі ніколи не знала.
Прикладом може бути неусвідомленість сигналів, що безупинно надходять у головний мозок із самого організму людини - її внутрішніх органів, м'язів, суглобів. Ці сигнали починають усвідомлюватися переважно при виникненні патології відповідного органу, коли порушується його нормальне функціонування. Однак у нормі вони створюють певне позитивне почуттєве тло, що забезпечує нормальне самопочуття людини.
Однією з форм несвідомого вважається установка. Згідно з Д.М. Узнадзе установка являє собою готовність, схильність суб'єкта до сприйняття майбутніх подій і дій у певному напрямку; забезпечує стійкий цілеспрямований характер протікання відповідної діяльності, є основою доцільної вибіркової активності людини.
Установка має важливе функціональне значення: цей стан готовності дозволяє ефективніше виконати відповідну дію. Явища, пов'язані з установкою, можуть виявлятися в різних сферах психічного життя. Виділяють моторні, перцептивні і когнітивні установки.
Вважається, що формування і реалізація установки відбувається на неусвідомлюваному рівні. Аргументом на користь цього є те, що установку можна виробити й у гіпнотичному стані, коли людина не може усвідомити стимулів, на основі яких вона формується. Установка спрацьовує при взаємодії індивіда із середовищем, при "зустрічі" потреби із ситуацією її задоволення; на базі установки, що виражає стан усього суб'єкта як такого, діяльність може бути активізована поза участю його емоційних і вольових актів.
Людина, за Фрейдом, - це перш за все еротична істота, яка керується несвідомими інстинктами. Проблема несвідомого цікавила і швейцарського психолога та культуролога Г. Юнга. Але він виступив проти трактування людини як істоти еротичної та спробував більш глибоко диференціювати фрейдівське «Воно». Зокрема, Юнг виділив у ньому, окрім «особистого несвідомого» як відображення у психіці індивідуального досвіду, ще й більш глибокий прошарок - «колективну несвідомість», котра є відображенням досвіду попередніх поколінь. Зміст колективної несвідомості складають, за Юнгом, загальнолюдські першообрази - архетипи (наприклад, образ матері-батьківщини, народного героя, богатиря тощо). Сукупність архетипів створює досвід попередніх поколінь, котрий успадковується новими. Архетипи лежать в основі міфів, сновидінь, символіки художньої творчості. Сутнісне ядро особистості складає єдність індивідуального й колективного несвідомого з домінантою все-таки останнього. Людина, таким чином, - це перш за все істота архетипна. За Адлером, людина - не тільки фізіологічна, а й соціальна істота, життєдіяльність якої пов'язана зі свідомими інтересами. Тому «несвідоме не суперечить свідомості». Таким чином, Адлер у деякій мірі вже соціологізує несвідоме та пробує зняти протиріччя.
Найбільш видатним представником неофрейдизму, або сучасного фрейдизму, є німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм. Він виступив проти біологізації несвідомого й піддав критиці теорію Фрейда за проголошення ним антагонізму поміж сутністю людини та культурою. Разом із тим він відкинув і соціологічне трактування людини. Фромм спробував об'єднати психоаналітичні ідеї Фрейда з марксистською концепцією людини та знайти між ними деяку середину. За власним визнанням, його точка зору є «не біологічною й не соціальною». Одним із найбільш важливих факторів розвитку людини, думає він, є протиріччя, які витікають з її подвійної природи. Людина є часточкою природи і підкоряється її законам, але одночасно вона й суб'єкт, наділений розумом, істота соціальна. Це протиріччя Фромм називає «екзистенціальною дихотомією».
Людина, за Е. Фроммом, біологічно не пристосований індивід, унаслідок чого й існує соціальний розвиток. Але до кінця розвинути свої соціальні можливості вона теж не може, бо смертна. Тому людина - істота «незавершена і неповна». Мотиви поведінки людини досліджуються Фроммом через призму цих протиріч. Але врешті-решт поведінка людини обумовлена все-таки бажаннями й конфліктами в галузі несвідомого.
8. Вплив соціально-культурних чинників на поведінку особистості

Найбільший і глибокий вплив на поведінку особистості роблять чинники соціально-культурного рівня:
Культура – основна першопричина, що визначає потреби і поведінку людини. Дитина засвоює базовий набір цінностей, сприйнять, переваг, манер і вчинків, характерний для його сім'ї і основних інститутів суспільства.
Субкультура. Будь-яка культура включає дрібніші складові, або субкультури, які надають своїм членам можливість конкретного ототожнення і спілкування з собі подібними. У крупних співтовариствах зустрічаються групи осіб однієї національності, скажемо ірландців, поляків або російських, які проявляють чіткі етнічні смакові пристрасті і інтереси. Окремі субкультури з своїми специфічними перевагами і заборонами є релігійними групами, такі, як групи католиків, православних, іудеїв. Расові групи, скажемо уродженців Сходу, мають свої відмінні від інших субкультури з своїм специфічним способом життя і у кожному окремому випадку мають і географічні райони.
Соціальне положення. Майже в кожному суспільстві існують різні суспільні класи. Суспільні класи – порівняно стабільні групи в рамках суспільства, розташовані в ієрархічному порядку і характеризуються наявністю у їх членів схожих ціннісних уявлень, інтересів і поведінки. Для суспільних класів характерні явні переваги товарів і марок в одязі, господарському приладді, проведенні дозвілля, автомобілях. Тому деякі діячі ринку фокусують свої зусилля на якомусь одному суспільному класі. Цільовий суспільний клас припускає певний тип магазина, в якому повинен продаватися товар, вибір певних засобів розповсюдження інформації для його реклами і певного типу рекламного обігу.
Чинники соціального порядку:
Референтні групи. Референтні групи – групи, що роблять прямий (тобто при особистому контакті) або непрямий вплив на відносини або поведінку людини. Групи, що роблять на людину прямий вплив, називають членськими колективами. Це групи, до яких індивід належить і з якими він взаємодіє. Це сім'я, друзі, сусіди і колеги по роботі, різного роду суспільні організації типу релігійних об'єднань, професійні асоціації і профспілки.
Сім'я. Навіть у тому випадку, коли покупець вже не взаємодіє тісно з своїми батьками, їх вплив на його неусвідомлену поведінку може все ще залишатися вельми значним.
Ролі і статуси. Індивід є членом безлічі соціальних груп. Його положення в кожній з них можна охарактеризувати з погляду ролі і статус. Роль є набором дій, яких чекають від індивіда оточуючі його особи. Кожній ролі властивий певний статус, що відображає ступінь позитивної оцінки її з боку суспільства.

9. Поняття класичних та некласичних соціальних спільностей.
На відміну від соціальних інститутів, які були утворені свідомо для проведення спільної діяльності людей, здійснення в суспільстві регулятивної функції та функції соціального контролю, соціальні спільності виникли в процесі історичного розвитку людської цивілізації і поява їх зумовлена об'єктивною необхідністю.
Соціальна спільність — група людей, яка склалася об'єктивно в процесі історичного розвитку, реально існує, практично фіксується, характеризується відносною історичною сталістю.
Якщо соціальні інститути виконують в суспільстві функцію стабілізатора соціальних відносин, то соціальні спільності забезпечують функцію соціального прогресу. Справді, важко переоцінити роль етносів та націй в утворені держав, роль класів у зміні соціально-економічних формацій. Соціальні спільності є дуже важливою складовою суспільства, тому що всі соціальні системи та соціальні інститути базуються на соціальних спільностях. Особливостями соціальних спільностей є:
• вони утворюються в процесі історичної необхідності;
• спільні інтереси переважної частини індивідів, що до неї входять;
• можливість організовувати соціальні інститути та соціальні системи;
• безпосередня близькість членів спільності, яка передбачає можливість безпосереднього їх контакту.
Так само як інститути, соціальні спільності відзначаються великою різноманітністю. Вони можуть існувати декілька десятків хвилин (пасажири тролейбуса під час його руху по маршруту) до декількох сотень і навіть тисяч років (етноси, класи), від двох осіб до десятків мільйонів.
У сучасній соціології прийнято виділяти такі найважливіші види соціальних спільностей:
• етнічні — спільності, що ґрунтуються на спорідненості в мові, культурі, звичаях, традиціях, психологічних особливостях своїх членів (українці, французи, татари, цигани);
демографічні - відрізняються за статтю, віком, расою, місцем народження (жінки, чоловіки, молодь);
• професійні — характеризуються за приналежністю індивідів, що їх складають до тієї чи іншої професії (юристи, будівельники, педагоги);
• територіальні — ті, що визначаються за територією проживання своїх членів (міські і сільські жителі);
• спільності, що відрізняються за соціальним статусом — (одружені, безробітні, громадяни України);
• малі соціальні групи — (сім'я, виробничі колективи, друзі).
Отже, спільності формуються у якості певних соціальних груп, у яких індивіди об'єднанні спільними зразками поведінки, територією проживання, традиціями, професійними та багатьма іншими ознаками. Український соціолог В. Гродяненко поділяє спільноти на масові та групові. Масові (некласичні) спільноти — це групи, що об'єднують індивідів зі схожими поглядами, прихильностями смаками. Такі спільноти передбачають суто формальний контакт між їхніми представниками. До масових спільнот можна віднести скажімо футбольних вболівальників чи рух антифашистів. Групова (класична) соціальна спільнота — сукупність індивідів, що фіксується емпірично, тобто реально існує. Також соціальні спільності поділяють на масові або нефіксовані, де зв'язки між членами існують лише формально, та групові або фіксовані, що характеризуються цілісністю і вищою організованістю.
Таким чином, соціальна спільність — це група людей, об'єднана більш менш стійкими зв'язками і близькістю інтересів своїх членів. їх соціальне призначення полягає в тому що вони є основою створення інших соціальних об'єднань — інститутів чи організацій, саме спільноти забезпечують соціальний прогрес. Соціальні спільності, як і соціальні інститути та організації, є важливим фактором утвердження і розвитку соціальних відносин.

10. Класифікація суб'єктів масової поведінки та їх характеристика.Распространенное отождествление массового социального поведения с какими-либо потрясениями методологически неверно. Это прежде всего образ жизни и действий миллионов людей, которые не участвуют ни в войнах, ни в революциях, ни в уличных беспорядках.Категория “поведение” с трудом поддается определению. Это тончайшая смесь самоограничения и импульса, идеализма и эгоизма, руководимое перспективной целью, с одной стороны, и навязанное повседневным давлением, с другой. Поведение – процесс взаимодействия живых существ с окружающей средой, опосредованный их внешней (двигательной) и внутренней (психической) активностью.Массовое социальное поведение – это образ жизни и действий большого количества людей, оказывающий существенное влияние на социальную жизнь и стабильность общества. К субъектам массового социального поведения обычно относят массы, толпу, публику и отдельных индивидов, а также их микрообъединения (семью, микрогруппы, круги межличностного общения).Термин “массы” употребляется тогда, когда мы имеем дело с людьми, которых в силу их количества, либо равнодушия, либо сочетания обоих этих факторов нельзя объединить ни в какую организацию, основанную на общем интересе: политические партии, профессиональные и иные организации. Массы в таком понимании существуют в каждой стране. Они состоят из тех огромных количеств нейтральных, политически равнодушных людей, которые никогда не присоединятся ни к одной партии, ни к одному социальному движению, а также в большинстве своем не ходят к избирательным урнам. В социологии чаще всего употребляется термин “народные массы”. Народные массы – это социологическая категория, означающая наличие в обществе трудящегося большинства населения как решающей силы социального прогресса.Толпа – контактная, внешне не организованная общность, отличающаяся высшей степенью конформизма (т.е. приспособленчества, пассивного принятия господствующих мнений) составляющих ее индивидов, связанных сходным эмоциональным состоянием и общим объектом внимания. Это понятие количественное и видимое. Если масса инертна по своей сути, то толпа всегда активна.Выделяют несколько разновидностей толпы: случайная, экспрессивная, конвенциональная, действующая. Случайную толпу составляют зеваки, собравшиеся около места уличного происшествия. Экспрессивная толпа представляет собой группу людей, совместно выражающих радость или горе, гнев или протест, либо поддержку какому-либо лицу или группе лиц. Под конвенциональной толпой понимается группа людей, поведение которых укладывается в установленные для данных ситуаций нормы, но выходит за рамки обычного поведения. Например, неиствующие болельщики на стадионе. Действующая толпа – это группа людей, осуществляющая активные действия в отношении конкретного объекта. Действующая толпа подразделяется на агрессивную, спасающуюся, стяжательскую и экспрессивную. Агрессивной обычно называется толпа погромщиков. Спасающаяся толпа объединяет людей, находящихся в паническом состоянии. Стяжательская – это мародерствующая, грабящая толпа, а экстатическая – доведенная до исступления в результате каких-либо религиозных ритуалов. В этот вид толпы может превратиться и молодежная аудитория в ходе концертов рок-групп.Под термином “публика” понимается большая группа людей, складывающаяся на основе общих интересов, без какой-либо организации, но обязательно при наличии ситуации, которая затрагивает эти интересы. Публика возникает вместе с появлением предмета общего внимания. Им может быть событие, личность, научное открытие, предмет искусства и т.д. Г.Тард называл публикой читателей одной газеты. В отличие от толпы у публики возможны элементы рациональной дискуссии, критики и борьбы мнений.Субъектами массового социального поведения являются и индивиды. Это объясняется тем, что их действия, формально не согласованные во времени и пространстве, приводят к серьезным социальным последствиям. Например, решение отдельных семей по поводу того, иметь или не иметь детей, может привести к демографическому взрыву или катастрофе. Решение вкладчиков о доверии или недоверии банкам неизбежно отразится на состоянии финансовой системы государства. Единичный поведенческий акт может и не быть предметом изучения социологии. Однако если такие действия принимают массовый характер, то речь идет о массовой поведенческой реакции.
11. Феномен масової свідомості.В останні роки термін "масова свідомість" отримав досить широке розповсюдження як в буденному, так і в науковому вживанні. Спочатку активний інтерес дослідників щодо розробки поняття "масова свідомість" поєднувався з досить невизначеним та суперечливим уявленням про суб'єкта цієї свідомості – "масу". Найчастіше термін "маса" використовувався в політико-орієнтовному контексті і набував скоріше статистичного значення. В одних випадках суб'єктами – носіями масової свідомості – оголошувалися великі соціальні групи, класи, нації (Андрєєва Г., Ділігенський Г., Люмінарский І., Улєдов А. та інші); в іншому – народні маси; часто маса представлялася "як маса членів суспільства" (Ділігенський Г., Догалаков А.). Деякі автори бачили сутність масової свідомості в її практичному характері (Баталов Е.), інші ототожнювали з буденною свідомістю (Догалаков А., Чудінов І.), а дехто аналізував її функціонування на рівні суспільної думки (Грушин Б.).Аналізуючи природу масової свідомості, частина дослідників здебільшого виходила не з характеристик суб'єкта-носія цієї свідомості, а через співставлення абстрактної "масової свідомості" зі структурними елементами суспільної та груповою свідомостями. Цей шлях досліджень був пов'язаний переважно з невизначеністю самого терміну "маса". Так, у вітчизняній історії суспільної думки радянського періоду проблеми маси та масової свідомості розглядалися як периферійні та альтернативні в теоретичномута ідеологічному контексті поняттям "клас", "класова свідомість", а в працях деяких авторів взагалі ставилось під сумнів право їх існування в науковому обігу (Шаронов В.В., Гірш Г., Форвєрг М.).Можна зазначити, що практично до кінця XX ст. у вітчизняному суспільствознавстві масова свідомість розглядалася або як певний тип суспільної свідомості, або оголошується як "перетворена", "особлива", "трансформована" форма суспільної, групової, індивідуальної свідомості. Так, в одному із розповсюджених сучасних визначень так і зазначається, що "масова свідомість – це один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її практичного існування та втілення". І далі: "це особливий, специфічний вид суспільної свідомості, який властивий неструктурованим спільностям людей ("масам")". Тобто, якщо масова свідомість все ще розглядається як вид суспільної свідомості, то носій цієї свідомості вже зазначається не просто як група, клас, суспільство, більшість, а виводиться ще одна соціальна спільність, головною особливістю якої, в першу чергу, є її "неструктурованість".
Вперше у вітчизняному суспільствознавстві подібну спільність спробував виокремити Б. Грушин. Він виокремлює наступні ознаки, які б дозволили виокремити цю спільність від інших соціальних спільностей (груп, класів): ситуативність існування, гетерогенність, аморфність, неструктурованість. Саме ці ознаки й характеризують масу як некласичну соціальну спільність. Маса не протистоїть групам, вона існує поруч із ними і проявляє себе тоді, коли в певних ситуаціях соціальні межі груп виявляються або зруйнованими, або на даний момент неважливими. Відповідні характеристики має і масова свідомість. Так, з йоготочки зору "масова свідомість "руйнує" межі всіх існуючих в суспільстві класів, прошарків, груп населення, які були виокремленні на підґрунті їх об'єктивного положення, тобто виступає як свідомість "ексгрупова".Б. Грушин підкреслює, що приставка "екс" має розумітися не як синонім "поза" або "над", а саме як "проміж": тобто ексгрупове дорівнює міжгруповому.На базі виокремлених характеристик маси та масової свідомості Грушин Б. підкреслює головну характеристику маси: такій спільності властивий єдиний спосіб поведінки та свідомості. Ця остання характеристика по-новому висвітлює місце феномену масової свідомості як в історії людства, так і в контексті його наукового дослідження.Отже, сформувавшись в первісному суспільстві як перша форма відображення дійсності та регуляції поведінки, масова свідомість не зникає і на наступних етапах становлення людства. Власно кажучи, і міфологія, і релігія, а зрештою й ідеологія (причому будь-яка) як раз і спрямовані на підтримку функціонування елементів масової свідомості та періодичного перетворення окремих індивідів на масу. Знов таки підкреслимо, що "маса" нами розуміється як певна соціальна спільність (кількісний показник тут немає значення), якій властиві специфічні соціально-психологічні характеристики. Маса виникає в результаті такої взаємодії індивідів, в ході якої виникає тимчасова єдність характеристик духовної та практичної активності, нівелюються соціальні та індивідуально-особистісні розбіжності, що є результатом дії ефекту масового співпереживання. До речі цей ефект і пов'язують з існування масової свідомості. Хоча, якщо бути точним, насправді масова свідомість (особливо її функціонування та прояв у сучасної людини) має бути замінений більш адекватним терміном, а саме "масовою психологією".Таким чином, масова свідомість (масова психологія) не являє собою ані новоутворення індустріального суспільства, не є також і частиною (видом, типом, формою) суспільної свідомості. Масова свідомість – це відносно автономне утворення, яке окремо існує та функціонує поруч з іншими видами свідомості – суспільної, групової тощо. Проявляється масова свідомість тоді, коли індивід стає частиною маси, причому поведінка, яку демонструєлюдина в цих умовах (надзвичайна жорстокість, або неадекватний альтруїзм чи захоплення) не залежить від того, носієм якої суспільної чи групової свідомості вона є: масова поведінка детермінується виключно масовою, а не якоюсь іншою, психологією. Звідси, масова свідомість, яка ховається в надрах психології кожної людини, може розглядатися як певний (найстаріший) рівень психічного відображення та регуляції, і яка проявляє себе тоді, коли людина стає частиною маси – натовпу, аудиторії, публіки. Отже, масова свідомість (масова психологія) – це є найстаріший, психологічно-особливий рівень відображення дійсності та регуляції поведінки людини.Масова свідомість (масова психологія) має аналізуватися як специфічний рівень індивідуального відображення дійсності та індивідуальної регуляції поведінки. В масовій свідомості головною складовою є емоційна компонента, і вона є основним регулятором прояву масової психології та масової поведінки особистості.
13.Поняття еліти та її роль у розвитку сусп-ва.Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.Володарюючи еліта складається з таких елементів:економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість. Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.
14. Теорія елітизму Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ше один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насильницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були, італійські соціологи Гаетано Моска (1858- 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні властивості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повиннаправити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта. її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті і погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетеРоботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).Для цієї школи елітології характерно також:визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.нтними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому.
15. Роль та функції еліти у суспільствіТеорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт тощо.Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу, нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в першу чергу знищити "обраних", тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов'язковою умовою підкорення останньої.
15. Роль та функції еліти у суспільствіТеорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт тощо.Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу, нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в першу чергу знищити "обраних", тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов'язковою умовою підкорення останньої.
16. Особливості впливу лідерів на масуЛідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих. Основними аспектами лідерства є: -здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень; -ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.Існують різні теорії, що пояснюють феномен лідерства.Теорія рис. Її прихильники надають основну увагу видатним індивідуальним рисам людини. Виділяються такі якості, розвинений інтелект, сила волі, як уміння передбачати, енергійність, здатність привертати увагу, такт і ін.У ряді випадків питання про становлення лідера пояснюється суто психологічними аспектами взаємодії лідера і груп. Або, наприклад, політичний погляд, курс обумовлюється темпераментом, складом характеру людини і іншими суб'єктивними моментами. Так, вважається, що холерики схильні до авторитарного способу управління, сангвініки - до опортунізму, флегматики сповнені пошана до демократичних свобод, індиферентні до політичної боротьби і т.д.>Ситуаційна концепція схильна вважати, що лідер своїм «народженням» багато в чому зобов'язаний ситуації. Наприклад, «потрібна людина» виявилася в потрібний час» в потрібному місці». Тобто зумів оцінити ситуацію і не упустив свій шанс. Але тут необхідно, щоб і сам потенційний лідер «дозрів» для виниклої ситуації.Теорія визначальної ролі послідовників акцентує увагу на відносинах лідера з відомими (активістами, послідовниками, виборцями, що підтримують даного лідера). Згідно цієї теорії, лідер повинен орієнтуватися на інтереси і потреби тієї групи, тих соціальних прошарків, які готові його підтримати, які і роблять з нього лідера.Психоаналітичні концепції лідерства можна умовно розділити на три основні напрями. Згідно першого - в «масовій людині» живе потреба в авторитеті і покровителі. Відсутність лідера - героя для багатьох людей стає мало не трагедією. І такі люди посилено шукають собі кумирів і інколи створюють героїв навіть з посередніх людей (З.Фрейд).Другий напрям поділяє народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам прагне до підпорядкування (Г.Лебон).Третій напрям психологічної концепції пояснює феномен лідерства існуванням певного типу осіб, схильних до авторитаризму і постійно прагнучих до влади. Нерідко ці люди мають певні комплекси неповноцінності і щоб якось їх компенсувати, прагнуть проявити себе, підносячись над іншими (Е.Фромм).Особливості поведінки маси, її сила, залежить від психологічних якостей та індивідуальності лідерів.Натовп має схильність до крайнощів, збуджують його лише сильні подразники. Почуття маси завжди дуже прості та надмірні. Відповідно тому, хто бажає впливати на масу, не потрібна перевірка логічності та послідовності своєї аргументації, йому потрібно перебільшувати та постійно повторювати теж саме. Від вожака натовп вимагає сили, навіть насилля, доброта ж сприймається, як різновид слабкості. Вождь повинен мати сильну волю та бути фанатично відданим ідеї, яку намагається донести до інших, саме це дає йому можливість впливати на масу. До жахливих наслідків може привести надання влади людині, що наділена привабливістю у поєднанні з твердими переконаннями та вузькістю розуму. Така людина легко може перетворити натовп із аморфної маси у руйнівну матеріальну силу.
17. Природа та особливості вітчизняної елітарної особистості.
Деякі зауваження до аналізу феномена радянської еліти (номенклатури)
За роки радянської влади виросла українська політична еліта. Сам процес її формування можна поділити на кілька етапів. Перший пов'язаний з ліквідацією старої політичної еліти, української шляхти як частини російського дворянства, початками номенклатуроутворення. Другий - це період українізації, коли починає творитися пролетарська інтелігенція, сформувалися низова й середня ланки радянської влади. Верхній ешелон влади був або неукраїнський, або пролетарсько-український (20-ті роки). Третій етап - це утвердження радянської української номенклатури, яка була віддана насамперед більшовицьким ідеалам та ідеології, він охоплював 30 - 60-ті роки. Четвертий — це етап апатії й ерозії номенклатури (70-80-ті роки), п'ятий етап - деградація і занепад номенклатури й початок формування національної політичної еліти (90-ті роки).У 30-ті й повоєнні роки утворилася особлива — радянська політична еліта (номенклатура), основними рисами якої були насамперед сліпа відданість ідеологічним постулатам та вартостям радянської системи, віра у справедливість і конечність цього суспільного ладу, утопізм, міфотворчість та етатизм у політичному мисленні.У передвоєнний час їй був притаманний невисокий освітній рівень. Так, на кінець 30-х років лише ЗО % секретарів райкомів і міськкомів, 60 % секретарів обкомів мали незакінчену середню, середню-спеціальну й вищу освіту. В середині 70-хцроків в Україні склалася така ситуація, коли дві третини всіх керівних номенклатурних посад зайняли фахівці інженердао-технічного й сільськогосподарського профілів, які мали недостатню гуманітарну підготовку. Ніхто в Україні, за винятком республіканської ВПШ при ЦК КПУ, спеціально не гогував політичну еліту до керівної роботи. Програма ж ВП1Ш складалася традиційно: головну увагу приділяли ідеологічному «загартуванню» слухачів. Це, а також загальна світоглядна обробка інтелектуальної еліти України виховувалишяепоганих виконавців, але не творців політики. Водночас нехтування правилами партійної демократії призвело до появи феномена спадковості в політичній номенклатурі. Було монополізовано МЗС, силові міністерства, міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, юридичну освіту, керівництво комсомолом та піонерською організацією. Раз потрапивши в керівні кадри, її член уже до кінця життя міг бути спокійний, він лише переміщувався або по горизонталі, або, рідше, по вертикалі, головне було — не «випасти з кола». Шляхи формування національної політичної еліти (как бы сегодня)
Етноси успішно розвиваються, якщо є стабільна політична еліта. Звідси можна зробити принаймні два висновки:— організація будь-якого етносу в державність супроводжується виділенням у ній керуючої й управляючої суспільної групи — політичної еліти;— будь-яка політична еліта разом із власним етносом проходить спільні етапи становлення й розвитку.Тут можна повністю погодитися з московським професором А.Панаріним, що внутрішні мотивації і зовнішні пріоритети сьогоднішньої епохи такі, що ефективною політичною елітою сьогодні може бути лише гуманітарна еліта15 (виділ, наше — Б.К.) У нас же, як, зрештою, і в Росії, владною елітою залишається народногосподарська — директори, насамперед із військово-промислового комплексу (керівники виробничих, сільськогосподарських колективів), яка далі проповідує радощі «індустріальних гетто», ріст промислового виробництва. Тому ми запізнилися з переходом від індустріальної епохи до постіндустріальної, втіленням якої є університет, науково-дослідний інститут, розумний індивідуалізм. Влада й ефективність у нас розійшлися у різні боки, що призвело до того, що відтворення влади (навіть національно свідомої) на основі цінностей підприємства, виробничого колективу може зовсім загальмувати розвиток. Тому доля політичної еліти (народногосподарської) — зійти з політичної сцени.

18. Засоби впливу та їх роль в регуляції життєдіяльності індивіда та суспільства.
Бывают такие: Навіювання (сугестія) Маніпуляція Гіпноз Переконання
Механизмы влияния в массеВнушение (суггестия)Итак, основное открытие психологии масс в том, что массу не убеждают, поскольку бесполезно апеллировать к разуму, которого у толпы нет. Поэтому массе внушают, то есть обращаются к ее чувствам. Эмоции, как известно, редко вызываются теоретическими рассуждениями. Легче всего их возбудить, если поразить воображение. Поэтому Лебон полагает, что управлять массой — значит управлять ее воображением. Речь, таким образом, идет об искусстве любым способом производить впечатление. И самые верные средства здесь — наглядность, театрализация, яркость, живость, образность, близость узнавания. С. Московичи (1996) выделяет три основные стратегии, вызывающие эмоциональный отклик и используемые для максимально эффективного воздействия:1. театрализация;2. ритуал;3. пропаганда или коллективное внушение. Процесс массового воздействия осуществляется обычно в местах, где может разместиться значительное количество людей — на площадях, стадионах, во дворцах, соборах и т. д. Места эти соответствующим образом оформляются с помощью символов, наглядных и звуковых. В ход идут знамена, портреты, аллегорические изображения, например, серпа и молота, свастики и тому подобное, песни, музыка, марши. Нередко используются лозунги, в которых толпа прославляет сама себя и своих вождей, например: "Да здравствует советский народ!", что можно прочесть и так: "Да здравствуем мы!", "Слава КПСС!", раздаются призывы. Кроме того, применяются церемониальные, ритуальные действия: парады, демонстрации, шествия, митинги, хореография масс, когда создаются изображения, надписи, фигуры из людей. Наконец, выход вождя обставляется как апофеоз происходящего, высшая точка экстаза. Лебон уделяет особое внимание ключевому моменту внушения — пропаганде, т. е. коллективному воздействию. При этом он подчеркивает силу слова, которое, по его мнению, губит больше людей, чем пушки. Эффективность словесного воздействия исключительна по сво-ей силе. Она слагается из трех составляющих:1. авторитет оратора;2. образность, которую порождают слова, иллюзии, а следовательно, и чувства;3. искренность, повелительность, уверенность в себе, в своем праве говорить и повелевать. (о суггестии в психоанализе, если кто решит добавить)
ВНУШЕНИЕ, суггестия (Suggestion; Suggestion) - процесс, посредством которого при неадекватных условиях эффект достигается истребованием или вызыванием у пациентов идеи, что такой эффект неизбежно будет получен (К.Г.Юнг).Юнг усиленно предостерегал психотерапевтов от использования внушения, указывая на его очевидный результат в терапевтических взаимоотношениях: пациент удерживается в положении слабого и подчиненного. В анализе важно оставаться как можно более сознательным относительно происходящего как для пациента, так и для аналитика, хотя полностью избежать бессознательного внушения невозможно.В любой форме терапии можно встретить либо бесхитростно употребляемые диагностические термины, которые в свою очередь оставляют нераскрытыми бессознательные причины, либо попытку активно вмешиваться в бессознательные процессы. Последние Юнг считал более воспитательными, нежели психологическими. Суггестивные методы идут вразрез с раскрытием индивидуальности, поскольку их использование предполагает, что окончательный продукт не спонтанен и уникален, но предсказуем и достижим.ВНУШЕНИЕ (суггестия) - целенаправленный процесс прямого или косвенного воздействия на сферу психическую человека, ориентированный на специфическое программирование человека и на осуществление им внушаемого содержания. Связано со снижением сознательности и критичности при восприятии и реализации внушаемого содержания, а также с отсутствием целенаправленного активного понимания, развернутого логического анализа и оценки в соотношении с прошлым опытом и данным состоянием субъекта. Содержанию сознания, усвоенному внушением, в дальнейшем присущ навязчивый характер; оно с трудом поддается осмыслению и коррекции, являя собой совокупность "установок внушенных". Внушение - компонента обычного человеческого общения, но может выступать и как специально организованный вид коммуникации, предполагающий некритическое восприятие сообщаемой информации и противоположный убеждению. Реализуется в форме гетеросуггестии и автосуггестии. Внушение, производимое группой, - один из факторов конформности. Достигается средствами вербальными - словами, интонацией, и невербальными мимикой, жестами, действиями (другого человека, внешней обстановки). Механизм внушения широко применяется религией для воздействия на верующих. По методам реализации внушения подразделяются на внушения прямые (императивные), внушения косвенные, а также на внушения преднамеренные и непреднамеренные. Внушение прямое преднамеренное заключается в использовании суггестором специальных "словесных формул", кои внедряются в сферу психическую суггеренда и становятся активными элементами его сознания и поведения. Содержание внушения косвенного включается в сообщаемую информацию в скрытом, замаскированном виде и характеризуется неосознанностью, незаметностью, непроизвольностью его усвоения. Внушение косвенное может быть как преднамеренным, так и непреднамеренным. По критерию состояния суггеренда различаются: 1) внушение в бодрствующем состоянии .(=> бодрствование);2) внушение в гипнозе;3) внушение в естественном сне;3) внушение постгипнотическое - реализуемое после выхода из гипноза. Эффективность внушения определяется:1) свойствами суггестора - социальный статус; обаяние; волевое, интеллектуальное, характерологическое превосходство;2) особенностями суггеренда - степень внушаемости;3) отношениями, складывающимися между ними, - доверие, авторитетность, зависимость;4) способом конструирования сообщения - уровень аргументированности, характер сочетания логических и эмоциональных компонент, подкрепление другими воздействиями. На внушении отчасти основано воздействие некоих средств массовой коммуникации, рекламы, моды, обычаев, формирование веры. Внушение широко применяется в медицине для коррекции психического и соматического состояния больного (психотерапия). В педагогике делаются попытки использовать внушение в обучении - так называемая суггестопедия. В психологии экспериментальной внушение иногда служит приемом для направленного изменения эмоционального состояния, мотивации, установок личности.ВНУШЕНИЕ ПОСТГИПНОТИЧЕСКОЕ (внушение послегипнотическое) - феномен поведения, когда заданная в гипнотическом состоянии задача затем беспрекословно исполняется в нормальном состоянии, причем сам факт наличия задачи не осознается. Травматический невроз, связанный с переживаниями во время войны. Симптоматика невротических состояний этого типа сходно с таковой при травматическом неврозе - самоотчужденность, социальное одиночество, раздражительность, повторяющиеся сновидения и внезапно возникающие образы, воспроизводящие пережитые события, выраженная тревога. Основным катализатором (или cтpeccopoм) обычно выступает смертельная опасность. Подобные переживания типичны для участника боя - индивид оказывается в ситуации, когда спасение и выживание представляются ему маловероятными. Другие оказываются свидетелями внезапной, непредвиденной смерти товарища, насильственного разрушения привычной среды обитания, но основании чего прогнозируют собственную близкую кончину. При рассмотрении посттравматических симптомов часто упускают из виду "подъем", переживаемый в пылу боя. Он аналогичен "подъему" при использовании наркотиков и даже превышает последний по интенсивности. Пациенты жаждут этого "подъема", и воспроизводящие ситуацию образы могут служить цели повторного переживания.У пациентов, переживших столь острую и сильную психическую травму, нередко наблюдаются трудности в межличностных отношениях. Они часто провоцируют драки и допускают иные нарушения, воспроизводя тем самым в миниатюре схватки, в которых участвовали. Поступая так, они часто вновь переживают "подъем", но чувствуют также неодолимое чувство вины и стыда. Подобные явления влияют на возникновение чувства измененной Самости.Основные проявления данного расстройства были отмечены Кэглем после Первой мировой войны, а в дальнейшем уточнены Гринкером, Кардинером и другими во время и после Второй мировой войны. Попытки отнести расстройство к структуре и функциям личности и объяснить симптоматику с точки зрения защит, обретений и соматизации не были вполне успешными, хотя Гринкер указывал, что "реакция индивида на стресс несет на себе колорит его предшествующей личности" (с. 729), но при этом "независимо от того, сколь силен, здоров и устойчив человек, если он был вынужден пережить стресс, превысивший его индивидуальный порог, военный невроз одержит верх" (с. 731).Психоаналитические термины и понятия: Словарь/Под ред. Борнесса Э. Мура и Бернарда Д. Фаина/Перев, с англ. А.М. Боковикова, И.Б. Гриншпуна, А. Фильца. - М.: Независимая фирма "Класс", 2000. - (Библиотека психологии и психотерапии)
Манипуля́ция массовым созна́нием (ср.> «манипуля́ция обще́ственным мне́нием») — один из способов управления людьми путем создания иллюзий или условий для контролирования поведения. Это воздействие направлено на психические структуры человека, осуществляется скрытно и ставит своей задачей изменение мнений, побуждений и целей людей в нужном некоторой группе людей направлении.
Как указано в монографии С. Г. Кара-Мурзы, симптомами и признаками скрытой манипуляции могут быть: язык, эмоции, сенсационность и срочность, повторение, дробление (парцелляция), изъятие из контекста, тоталитаризм источника сообщений, тоталитаризм решения, смешение информации и мнения, прикрытие авторитетом, активизация стереотипов, декогерентность высказываний и т. д. [1]. Манипуляция — это угнетение личности, при этом, поскольку человек желает верить в то, что хочет приобрести (знания, опыт, материальные блага, психологический комфорт), угнетение может достигаться через «ложь, в которую хотят верить».
Гипноз и заражение Чувство одиночества влечет индивида в массу, которая дает ему возможность забыться, действовать бездумно, бессознательно. Масса обеспечивает ему чувство слитности с другими, а значит и ощущение своей значимости и могущества, но уже не в качестве "Я", а в качестве "Мы". Избавляя человека от необходимости думать, масса тем самым избавляет его от всякого чувства ответственности. В этом и состоит сущность деиндивидуализации человека в массе, обнаруженная Лебоном. Достигается она, по его мнению, благодаря действию гипноза. Присутствие других людей гипнотически влияет на индивида, изменяя его чувства, мысли и поведение. Следовательно, психической основой массообразования выступает именно взаимогипноз. Фрейдом для объяснения действия гипноза в массе, то можно предположить, что две составляющие массового транса распределяются следующим образом: внушение производит вождь, заражение — сами члены массы. Таким образом, массообразование, согласно Лебону, подчиняется следующей логике:1. Утрата сознательной личности (отсутствие рассуждения и воли). 2. Господство коллективного бессознательного (унаследованные от предков инстинкты, желания, верования), проявляющее себя в воображении, галлюцинациях и иллюзиях. 3. Внушение — влияние вождя. 4. Заражение — влияние членов массы друг на друга. 5. Вследствие этого - поляризация чувств и помыслов в едином направлении. Усиление эмоционального накала. 6. Все это приводит к превращению чувств, переживаний и идей в немедленные действия. Следовательно, чтобы превратить людей в массу, необходимо высвободить в человеке иррациональные силы. А далее уже сама масса сделает все необходимое, чтобы выплеск иррациональной энергии происходил как можно более интенсивно и полно. 
Переконання – це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого – спонукання до певної дії. Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого – свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму – змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування ґрунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого – на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти. Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось — означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.Доказ (аргумент) — думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.Демонстрація — логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).Ефективність переконуючого впливу залежить від сили впливу (визначається аргументами та авторитетом переконуючого), знання психологічних рис особи, яку переконують (потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення), відповідності інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент взаємовідносин.Вплинути на переконання особистості або групи можна тільки двома методами: навіюванням і переконанням (переконуванням). 
19. Зараження як вплив на емоційну сферу особистостіЗараження належить до особливого способу психологічного впливу на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який здійснюється не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу людини. Воно є одним з найдавніших способів інтеграції групової діяльності й характеризується стихійністю, оскільки виникає передусім у ситуаціях значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Джерела зараження своїм корінням сягають у сиву давнину, а його прояви надзвичайно численні: це й заразливі ритуальні танці, посвяти, і масові психози, що охоплюють велику кількість людей, і спортивний азарт чи релігійний екстаз та ін. За умов психічного зараження процес передавання емоційного стану від однієї особи до іншої відбувається передусім на несвідомому рівні. Йдеться про те, що сфера свідомості під час емоційного зараження різко звужується, критичність до подій, до інформації, яка надходить з різних джерел, майже відсутня.У психології зараження'характеризується як неусвідомлювана, мимовільна схильність людини до певних психічних станів. В соціальній психології зараження — це процес передавання емоційного стану від одного індивіда до іншого на рівні психічного контакту. Зараження здійснюється через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Дієвість сили психічного зараження полягає в прямій залежності від глибини і яскравості емоційних збуджень, що йдуть від комунікатора. Водночас значущою є і психологічна готовність реципієнта до емоційного реагування на відповідний вплив. Сильним каталізатором емоційного збудження є вибухові форми прояву емоцій, породжені позитивним чи негативним емоційним станом людей, зокрема заразливий сміх, плач та ін.Дослідження природи психічного зараження вказує на факт наявності комунікативного контакту індивідів, шо взаємодіють, як основного каталізатора цього феномену. Тобто безпосередній комунікативний зв'язок є важливою особливістю зараження, а сила наростання напруження, що утворює психічне тло зараження, перебуває у прямій залежності від величини аудиторії і ступеня емоційного напруження комунікатора. Як наслідок, одні люди дуже швидко переймаються психічним станом та емоційним впливом інших. Механізм соціально-психологічного зараження зводиться до ефекту багаторазового взаємного підсилення емоційних впливів за рахунок того, що вони ніби відбиваються від багатьох інших індивідів. Наявність ланцюгової реакції зараження спостерігається у великих відкритих аудиторіях, у неорганізованій спільноті, у натовпі. Звичайно, ступінь зараження людей чи груп залежить також від загального рівня розвитку індивідів, їхнього психічного стану, віку, емоційного настрою, загалом — від рівня розвитку їхньої самосвідомості. У зв'язку з цим відоме твердження дослідників про те, що чим вищий рівень розвитку суспільства, тим критичнішим є ставлення людей до тих чи інших сил, які спонукують їх до певних дій або переживань. Отож слабкішою має ставати дія механізмів зараження. Усе ж таки проблема зараження має місце, більше того, вона є недостатньо дослідженою і, звісно, потребує детального вивчення як на теоретичному, так і на прикладному рівнях.Конструктивна дія зараження проявляється в ше більшому зміцненні групової згуртованості, а також використовується як засіб компенсації недостатньої організаційної згуртованості групи. Так, зараження ентузіазмом можна спостерігати у професійній діяльності, тобто, якщо людей об'єднує спільна справа, то успіхи одних заражають інших, викликаючи в останніх інтерес до загальної діяльності.
20. Масова паніка: умови виникнення та механізми розповсюдження. (за Назаретяном)Из-за чрезвычайной социальной опасности и значимости массовая паника часто выделяется «в особое производство», и ее изучению уделено наибольшее внимание.В психологии принято различать массовую и индивидуальную панику.Массовая паника не обязательно выливается в форму панической толпы. Она может выразиться чувством обреченности и парализацией воли, когда масса людей становится не способна к решительным действиям в критической ситуации, отказывается от поиска самостоятельных решений. Преобладающее настроение в обществе способно также, не принимая экстремальных форм, обернуться резким ухудшением психического и соматического самочувствия, экономическим спадом, резким снижением средней продолжительности жизни, рождаемости и, как следствие, – депопуляционными процессами.1. Социальные факторы – напряженность в обществе, вызванная происшедшими или ожидаемыми природными, экономическими, политическими бедствиями. Это могут быть землетрясение, наводнение, эпидемия, реальный или мнимый недостаток продовольствия, резкое изменение валютного курса, государственный переворот, начало или неудачный ход войны и т.д. Иногда напряженность обусловлена памятью о трагедии и (или) предчувствием надвигающейся трагедии, приближение которой ощущается по предварительным признакам.Мемуары современников переломных исторических событий полны рассказами о панике, возникающей как будто «из ничего» в периоды общей социальной напряженности. Так, французские историки О. Кабанис и Л. Насс в книге «Революционный невроз» приводят множество характерных свидетельств, относящихся к периоду «Великого страха», который объял города и деревни страны в годы Великой французской революции. «Достаточно было какой-нибудь девушке, возвращавшейся вечером с поля, встретить пару незнакомых лиц, чтобы весь приход бросался искать спасения в ближайшем лесу, покидая дома и имущество на произвол судьбы. В ином случае поводом для всеобщего бегства бывал подчас простой столб пыли, поднятый проезжим дилижансом».2. Физиологические факторы: усталость, голод, длительная бессонница, алкогольное и наркотическое опьянение снижают уровень индивидуального самоконтроля, что при массовом скоплении людей чревато особенно опасными последствиями.Так, типичными ошибками при организации митингов, манифестаций и массовых зрелищ становятся затягивание процесса, а также безразличное отношение организаторов к фактам продажи и употребления участниками спиртных напитков. В условиях социального напряжения, жары или холода и т.д. это повышает вероятность паники, равно как и прочих нежелательных превращений толпы.3. Общепсихологические факторы – неожиданность, удивление, испуг, вызванные недостатком информации о возможных опасностях и способах противодействия.В разгар партизанской войны в Никарагуа (середина 70-х годов) правительственные войска впервые начали применять трассирующие пули. Это было настолько неожиданно и необычно, что в нескольких столкновениях закаленные отряды партизан обращались в паническое бегство. Только после того, как бойцам растолковали механизм действия этого оружия, его достоинства и недостатки, первоначальный психический шок сошел на нет.
4. Социально-психологические и идеологические факторы: отсутствие ясной и высокозначимой общей цели, эффективных, пользующихся общим доверием лидеров и соответственно низкий уровень групповой сплоченности.Исследователи массовой паники единодушно подчеркивают преимущественное значение именно этого фактора по сравнению с предыдущими. Любопытной иллюстрацией к сказанному может служить лабораторный эксперимент, в котором использован модифицированный метод гомеостата, хорошо известный социальным психологам.Историки не раз высказывали недоумение по поводу того, что в Варфоломеевскую ночь суровые гугеноты, основа самых боеспособных частей французской армии, позволили парижским бездельникам резать себя, как баранов, не попытавшись организоваться, сопротивляться и в большинстве случаев – даже бежать. Психологическая атмосфера резни парализовала их волю, сформировала настроение обреченности и установку жертвы. Авторы книги «Революционный невроз» рассказывают о странном безволии, проявленном французскими революционерами, прежде смелыми и решительными, – жирондистами, дантонистами, Робеспьером – в ситуациях, когда они вдруг сами становились объектами революционного террора. «Когда перечитываешь страницы истории революции, то кажется, что этими людьми, созданными для борьбы, овладевал внезапно какой-то упадок сил, и как раз в те моменты, когда им нужно было бы удесятериться: с такой удивительной покорностью они бессильно давали вести себя на бойню».МЕХАНИЗМЫ РАЗВИТИЯ ПАНИКИНаблюдения и описания многочисленных эпизодов коллективной паники позволили вычленить некий «усредненный» сценарий. Шокирующий стимул, очень сильный или повторяющийся, вызывает испуг сначала у одного или нескольких человек. В толпе минимальный порог возбудимости обычно имеют женщины или дети, а в боевой ситуации – молодые и неопытные, не закаленные в сражениях солдаты. Их испуг проявляется криками – односложными фразами («Пожар!» «Танки!») или междометиями – выражением лиц и суетливыми телодвижениями.Эти люди становятся источником, от которого страх передается остальным. Происходит взаимная индукция и нагнетание эмоционального напряжения через механизм циркулярной реакции. Далее, если не приняты своевременные меры, масса окончательно деградирует, люди теряют самоконтроль и начинается паническое бегство, которое кажется спасительным, хотя в действительности только усугубляет опасность.Присутствие в толпе женщин и детей (о приоритетном спасении которых при массовой панике уже никто не думает) плохо еще и потому, что звук высокой частоты – женские или детские крики – в стрессовой ситуации оказывает разрушительное влияние на психику. По той же причине, кстати, для противодействия панике, коллективной или индивидуальной, лучше служит низкий мужской голос, чем высокий женский. Напротив, провокации панического настроения среди неприятеля, вероятно, больше способствует визг атакующей калмыцкой конницы, чем мужественное «Ура!».В очень редких случаях, когда шокирующий стимул необыкновенно силен, массовая паника может возникнуть сразу, без промежуточных стадий. То есть толпа как бы становится простой суммой насмерть перепуганных индивидов, но здесь уже срабатывает совсем другой механизм. В этих, повторю, редчайших случаях, вопреки определению Прангишвили, паника перестает быть «вторичным» явлением и становится непосредственной, почти механической реакцией на стимул. Судя по описаниям, именно так произошло в Хиросиме среди тех, кто находился неподалеку от места ядерного взрыва, но не были сразу накрыты его волной.Гораздо типичнее и практически важнее обратная ситуация. Когда люди ожидают какого-то страшного события, средства избежания которого неизвестны, стимулом паники может стать словесное обозначение ожидаемого события. Или какой-либо другой знак, дорисованный воображением до ожидаемого источника страха.
21. ПРЕДОТВРАЩЕНИЕ И ЛИКВИДАЦИЯ МАССОВОЙ ПАНИКИ
Меры по предупреждению массовой паники связаны с учетом ее предпосылок (факторов).
Если речь идет о сформировавшейся группе, нацеленной на работу в стрессовых ситуациях (политической партии или боевом подразделении, научной экспедиции или отряде спасателей и т.д.), то, прежде всего, следует уделять внимание идейной и организационной подготовке к возможным опасностям, обеспечению эффективного руководства и воспитанию лидеров, пользующихся высоким доверием. Повторю, что при отсутствии социально-психологических предпосылок паники, коллектив способен достойно встретить самые суровые испытания.
Но не всегда такая подготовка в принципе возможна, например, при массовых уличных мероприятиях, где участвует множество более или менее случайных людей. В таких ситуациях уже особое значение приобретает учет физиологических и общепсихологических факторов.
Ранее указывалось на типичные ошибки, состоящие в затягивании мероприятий и безразличии к физическому состоянию участников (усталость, алкогольное опьянение и др.). При высокой социальной напряженности, некомфортных климатических условиях или неоднозначном прогнозе синоптиков надо подумать о динамизме митинга или демонстрации, чтобы свести к минимуму утомление людей и связанные с ним неожиданности. Службе охраны рекомендуется препятствовать проникновению в ряды демонстрантов нетрезвых людей и алкогольных напитков, предвидя возможность иррациональных реакций, особенно при вероятных провокациях.
Как отмечалось, желательно избегать совпадения по времени с другими зрелищными событиями в городе (футбольный матч, карнавал и т.д.). В противном случае возможно, с одной стороны, переключение внимания, «перетягивание» значительной части толпы и превращение ее в окказиональную или экспрессивную (но не тогда, когда это запланировано организаторами). С другой стороны, вероятное столкновение толп (например, политическая демонстрация столкнется с возбужденными болельщиками, вышедшими со стадиона) чревато труднопредсказуемыми последствиями.
Важно также предотвратить чрезмерную концентрацию людей, особенно по окончании массового мероприятия, поскольку и это может грозить большими неприятностями. Например, после футбольного матча рекомендуется устроить другие, менее значительные развлечения – состязание бегунов или юных борцов, розыгрыш лотереи, показ мультфильма на электронном табло и т.д., – чтобы задержать часть болельщиков на трибунах.
В 60-е годы рассказывали, как на тбилисском стадионе было объявлено, что тот из зрителей, у кого при себе окажется фотография тещи, будет премирован новеньким автомобилем «Жигули». Говорят, любвеобильного счастливчика так и не нашлось, но заинтригованные зрители не спешили покинуть трибуны. Не знаю, насколько достоверен этот рассказ, однако согласимся, что задумано остроумно. Чрезвычайно важен учет общепсихологического фактора паники: прежде всего, своевременное информирование людей о возможных опасностях и имеющихся способах противодействия. Последнее касается предупреждения как коллективной, так и индивидуальной паники.
О зависимости между эмоцией и информацией философами, психологами и биологами написаны тома, и эта проблема заслуживает особого разговора. Мы коснемся лишь отдельных ее аспектов постольку, поскольку они относятся к теме лекции. Сразу подчеркну, что все сказанное далее имеет отчетливые нейрофизиологические объяснения, но, не будучи специалистом в нейрофизиологии, я ограничусь феноменологической и психологической сторонами дела.
Еще от Экклезиаста люди усвоили, что во многом знании много печали, и кто умножает знание, тот умножает скорбь. Такое же неприятие рационального мышления прошло красной нитью через труды многих религиозных философов. В трактате одного средневекового мыслителя есть такая байка. Философ подходит к группе смеющихся женщин и заявляет: «Если бы вы знали столько, сколько знаю я, ваш плач был бы громче вашего смеха».
Вероятно, этот самодовольный пессимист просто не заметил, что знание всегда преломляется через призму ценностей и психологических установок. Порывшись в памяти, любой из нас обнаружит среди своих знакомых и хмурых дураков, и жизнерадостных мудрецов. Психологам и врачам особенно хорошо известно, сколь многое зависит от коммуникативной задачи и способа подачи информации.
Эмоциональное состояние и поведение человека при опасности в огромной степени определяется субъективным образом ситуации и, главное, представлением о своей роли в ней. Паника может возникнуть тогда, когда ситуация для меня необычна и неожиданна, мне неизвестны способы преодоления опасности, отсутствует план действий, и я вижу себя пассивным объектом событий. Но при наличии знания (сколь бы иллюзорно оно ни было) и программы действий (пусть и неадекватной) человек чувствует себя активным субъектом – и психологическая ситуация решительно меняется. Образуется другая доминанта, внимание переключается со страха и боли на предметную задачу, в итоге же страх уходит совсем, а болевой порог значительно повышается.
Еще в студенческие годы я познакомился с молодым латиноамериканским революционером, известным героем, перенесшим пытки в тюремных застенках и успевшим проявить у себя на родине чудеса храбрости. В Москве парень простудился, и я отвел его к врачу, а врач прописал горчичники. Узнав о назначении, этот герой-революционер покрылся испариной, весь сжался от страха и наотрез отказался от процедуры, считая ее невыносимо болезненной. Реакция была просто поразительной для двадцатичетырехлетнего мужчины. «А правда, что тебе ломали кисти рук, отбили почки?» – пытались мы его урезонить. – «Да, били меня крепко». – «А как же?..» Но парень был простоватый, к рефлексии не склонный, и, кажется, даже не понял причину нашего недоумения. Поставить ему горчичники медсестра так и не смогла.
Позже, когда я уже профессионально занимался психологией и готовил для подпольщиков специальный учебный курс сопротивления пыткам (во избежание политических недоразумений курс был назван туманно – «Психология воли»), мне пришлось проанализировать большой массив подобных случаев. И убедиться, что мое тогдашнее изумление было только следствием неопытности.
Я стал замечать, как ветеран, имеющий боевые раны, скрывает волнение, отправляясь в зубоврачебный кабинет.
Как опытные офицеры воздушно-десантных войск вдруг начинают нервничать, оказавшись на парашютной вышке в парке культуры и отдыха. Медсестры с усмешкой рассказывали мне, что всегда держат наготове пузырек с нашатырным спиртом, если предстоит взять кровь из вены у дюжего военного служаки – по их словам, такие хлопаются в обморок гораздо чаще, чем нежные дамочки.
Вспомнил я и свой собственный опыт, особенно спортивный, беседовал с профессиональными спортсменами и спортивными психологами. Волнение боксера перед выходом на ринг против сильного противника сродни волнению теннисиста в аналогичной ситуации. Тот факт, что на ринге я почти наверняка получу чувствительные удары, которые на корте не грозят, не отражается в эмоциональной палитре – внимание сосредоточено совсем на другом. И действительно, боль от полученных ушибов ощущается позже – в раздевалке, под душем, но не в процессе боя.
А на тренировках в фехтовальном зале мы «для закалки» выходили на дорожку без кирасы или нагрудника: на голове стальная маска, на правой руке специальная перчатка, прикрывающая локоть, а туловище почти не защищено. Удары клинком сабли очень болезненны, на теле оставались ушибы, кровоподтеки и долго не заживавшие красные полосы. Но я готов ручаться, что никто, взяв в руку эспадрон, не испытывал страха перед неминуемой болью – того страха, какой мы испытывали при виде бормашинки, шприца или хирургического скальпеля.
Все это примеры из одного ряда. Парашютист перед опасным прыжком, боксер на ринге, опытный солдат в бою и даже революционер в пыточной камере – это все субъекты деятельности, решающие предметные задачи с соответствующей направленностью внимания и эмоциональным наполнением (в крайнем случае, ненависть к палачам). Тот же парашютист на вышке (где наличие противовеса и прочих страховок дает полную гарантию физической безопасности), боксер, солдат или революционер в ожидании неприятной медицинской процедуры могут стать совсем другими существами. Они чувствуют себя беспомощными объектами чужой деятельности, и это гнетущее ощущение бессубъектности – самодостаточная предпосылка страха и боли.
Я упомянул о боли и еще раз подчеркну, что, вопреки расхожему предрассудку, будто физическая боль есть «чистая» физиология, в действительности это все тот же субъективный образ. Он является элементом совокупного образа мира, и потому болевые ощущения очень существенно зависят от актуализованной картины ситуации.
Во время Второй мировой войны американские врачи заметили, что двое из трех солдат и офицеров, получивших тяжелые телесные ранения и находящихся в полном сознании в госпитале, не жалуются на сильную боль и отказываются от обезболивающих лекарств, избегая привыкания. Гражданские лица с похожими повреждениями вследствие аварии или хирургического вмешательства испытывают гораздо более сильные мучения. Специалист по так называемой психосоматической медицине Д. Бэйкал (D. Bykal), в книге которого подробно изложены эти факты, заключил их довольно парадоксальным на первый взгляд комментарием: военнослужащие «не интерпретируют» ощущения, испытываемые от боевой раны как болевые.
А старый советский солдат рассказал мне, как после очередного боя с удивлением заметил, что порванный сапог весь мокрый, хотя никаких луж вокруг не было. Сняв сапог, он обнаружил, что вся нога в крови. Оказывается, в пылу сражения человек не заметил (!), что его икроножная мышца навылет пробита осколком.
И последний пример, из довольно неожиданной области, иллюстрирующий зависимость между болью, страхом и информационным образом.
Среди моих слушателей в Институте общественных наук преобладали мужчины, но изредка встречались и женщины. Обсуждая вместе со всеми приемы сопротивления пыткам, они обратили мое внимание на такой факт. К концу 70-х годов в Европе и Америке стала входить в моду «естественность», и среди интеллигентных дам сделалось хорошим тоном отказываться от обезболивающих препаратов при родах: настоящая женщина должна рожать «сама». Широко распространились предродовые психологические консультации, тренинги и пособия для рожениц.
Из пособий я с удивлением узнал, что страшные родовые боли – это особенность женщин, принадлежащих к западной культуре, в которой роды традиционно принято считать мучительным процессом. Женщины других культур (например, китаянки) якобы испытывают не боль, а лишь что-то вроде «тягучего чувства». Европейские же дамы настолько зациклены на страхе перед неминуемой болью, что только так «интерпретируют» (опять это странное слово!) любое физическое ощущение.
Человеку, который «никогда не рожал», неловко об этом судить, и я надеюсь на снисходительность читательниц, ибо, как говорится, за что купил, за то и продаю. Но главное здесь – не культурологические экскурсы, а суть тренинговых процедур. Состоят же они в том, чтобы превратить роды в действие, когда роженица начинает чувствовать себя не пассивным физиологическим телом, а субъектом деятельности. К ситуации должен быть применим вопрос: «Что делаешь?» – и ответ: «Рожаю!» Когда удается сменить психологическую установку, с ней изменяются все ощущения и их эмоциональная валентность. И роды превращаются из драматической неизбежности в трудный, но радостный процесс...
Конечно, все сказанное относится и к массовым страхам, и, в частности, к предотвращению массовой паники. Часто организаторы избегают предупреждать о возможных опасностях, ссылаясь на то, что часть участников демонстрации (митинга и т.д.) покинет ее ряды. Но, во-первых, здесь многое зависит от формы подачи информации – с акцентом на угрозах или на способах противодействия. Во-вторых, вопрос в том, стоит ли в погоне за массовостью повышать вероятность последующей паники, подвергая риску психическое состояние, здоровье, а иногда и жизни людей.
Как правило, реальная опасность обратно пропорциональна осведомленности, а точнее, оперативной готовности к ней. Мне на всю жизнь запомнился такой факт.
В 1970 году, когда в Чили проходила очень острая и драматичная избирательная кампания, правые боевики придумали эффективный способ разгрома левых демонстраций. Представьте, многотысячная колонна сторонников Сальвадора Альенде шествует во главе с популярными политическими лидерами. Когда голова колонны минует очередной перекресток, из-за угла выскакивает группа парней, вооруженных дубинками и кастетами, численностью около сорока человек. Они отсекают руководителей («голову») от остальной массы и энергично врезаются в толпу, нанося удары.
Охрана демонстрации не успевает сориентироваться и своевременно вступить в бой, задние ряды не видят и не понимают, что произошло, но им передается испуг первых рядов – и через пять минут тысячи людей, опрокидывая друг друга, бегут врассыпную. (Обходится без жертв благодаря тому, что, слава богу, улица широка и из нее много выходов.)
Но не век коту масленица. После двух или трех провалов левые нашли контригру, и она оказалась на удивление простой. С приближением колонны к каждому перекрестку по бокам выстраивались, сцепившись локтями, ребята из охраны. Или параллельно демонстрантам, сопровождая передние ряды, двигались два длинных грузовика. Можно было придумать и другие приемы, главное обстоятельство состояло в том, что демонстранты были теперь вооружены знанием о возможной опасности и психологически готовы ей противостоять.
Только что упомянутая сцепка локтями – одна из хорошо известных мер противодействия паническим настроениям. С одной стороны, ощущение физической близости товарищей повышает психологическую устойчивость. С другой стороны, такая позиция мешает противнику (провокаторам или полиции) расчленить ряды, после чего растерянность, ощущение беспомощности и паника станут почти неизбежными.
Еще один многократно апробированный прием – коллективное пение хорошо всем известной ритмической песни. В прошлой лекции говорилось о том, что действующая толпа аритмична, и поэтому ритмический звук стимулирует превращение ее в экспрессивную или в данном случае препятствует превращению экспрессивной толпы в действующую (паническую). Но если для блокирования массовой агрессии применяются быстрые ритмы, то фактором противодействия панике служит более медленный размеренный ритм марша или гимна.
Такой ритм может сыграть позитивную роль и после того, как паника уже началась. Во всех случаях, конечно, желательно наличие соответствующей музыки и динамиков, но и при отсутствии таковых не следует отчаиваться.
Вот хрестоматийный случай из предвоенной жизни Европы. В 1938 году на трибунах парижского национального велодрома по окончании соревнования возник небольшой пожар. Сотрудникам удалось быстро локализовать огонь, но уже десять тысяч зрителей слишком энергично двинулись к единственному выходу. Ситуация грозила стать смертельно опасной. По счастливой случайности в толпе оказались двое психологов, которые смогли вовремя сориентироваться и принялись громко скандировать: «Ne-pousse-pas!» (Не-пус-па – Не-тол-кай). Ритм подхватили окружающие, он волной прошел по толпе. Через несколько минут тысячи людей дружно скандировали эту фразу; толпа превратилась в экспрессивную, страх и суета сменились общим задором, и все благополучно покинули трибуны...
В преддверии и на ранней стадии развития паники может быть очень продуктивно использован юмор. Мне известны яркие случаи в разных странах, когда своевременная шутка снимала паническое напряжение, а выступление популярного юмориста решающим образом изменяло настрой массы. Часто это бывает связано с игрой слов и прочими языковыми двусмысленностями, которые трудно пересказывать на другом языке. Поэтому приведу только один пример из недавней российской истории.
20 августа 1991 года в самый напряженный момент у Белого Дома, когда ожидали штурма чуть ли не с участием танков, перед собравшимися «живьем» предстал популярнейший сатирик Геннадий Хазанов. Имитируя голос М.С. Горбачева, еще находившегося в Форосе, он медленно произнес: «Политику нельзя делать грязными трясущимися руками...» Это был парафраз известного мотива, который часто звучал в выступлениях президента СССР (про грязные руки в политике) – он был дополнен упоминанием о трясущихся руках самозваного председателя ГКЧП, показанного по телевидению днем ранее.
Речь Хазанова – «Горбачева» была встречена общим смехом облегчения и бурными аплодисментами. Некоторые из участников события считают тот момент психологически переломным в эпопее неудавшегося переворота...
Обсуждая способы ликвидации возникшей паники, полезно вспомнить о том, что ранее говорилось про психологический момент. Известны приемы возвращения этого момента, который, повторю, является наиболее подходящим для начала эффективного руководства.
Например, используется привычное стимулирование. Люди привыкли неподвижно застывать при исполнении национального гимна, и этот условный рефлекс может актуализоваться при громком звуке первых же тактов.
Другой прием – применение более сильного шокового воздействия. Например, выстрел в закрытом помещении способен произвести новую «оторопь», люди на секунду застывают – и становятся доступны для организационных мер. По сути, это аналогично пощечине или какому-либо иному шоковому импульсу, каковым опытный врач снимает истерическое состояние пациента.
Во время боя, в шуме канонады, выстрел едва ли произведет желаемый эффект. Его может заменить внезапная стрельба в упор по своим убегающим солдатам, но я даже не хочу комментировать такую рекомендацию. Из литературы, правда, известны удивительные случаи прекращения паники на поле боя неожиданным приказом.
Командир дивизии увидел, что один из его полков в ужасе побежал от несуществующего противника. Встав на пути убегающих, он громко крикнул: «Стойте! Снимайте сапоги!» Окрик и вправду возымел действие. Солдаты принялись снимать сапоги, их внимание было переключено с мифической опасности на конкретное действие, после чего удалось привести полк в боеспособное состояние.
Если эта история достоверна (а по-моему, она из числа тех, которые, как говорится, нарочно не придумаешь), то, вероятно, роль шокирующего стимула в нем сыграла смысловая неожиданность действий комдива.
Еще более остроумное решение принял наполеоновский маршал М. Ней. Когда его войска в панике побежали с поля боя, он послал адъютантов передать приказ, что солдаты должны пробежать без остановки ровно 10 километров. По получении такого приказа войска пробежали еще примерно 3 километра, затем остановились, пришли в себя и восстановили боеспособное состояние.
Последний случай чрезвычайно поучителен, психологически интересен и заслуживает специального анализа. Здесь ограничимся коротким комментарием. Антиволевым действиям солдат было неожиданно возвращено субъективное качество произвольной планомерности, и это оказалось фактором отрезвления. Такой прием хорошо применим и во «внештатных» ситуациях мирной жизни.
Разумеется, все эти приемы предполагают наличие людей, не поддавшихся общему состоянию и готовых взять руководство на себя, а если таковых нет, то не о чем и говорить. Поэтому при правильной организации массовых мероприятий кроме службы охраны работает специально подготовленная команда (по-русски, кажется, даже нет специального термина, в Латинской Америке же ее называют el equipo antipanico – «противопаниковая команда»). Она находится поодаль от массы, не принимая участия в общих действиях, чтобы избежать эмоционального кружения, и вооружена не дубинками, кастетами и прочими орудиями уличного боя, а музыкальными записями, динамиками и мегафонами. И главное – знаниями, опытом и интуицией, которая есть дочь информации...
...Отставной офицер одной из латиноамериканских спецслужб (а в последующем член революционной партии) изложил мне три полушутливых правила индивидуальной безопасности в толпе, которым его самого обучали инструкторы. Хотя правила предназначены для профессионалов, знакомство с ними может быть полезно всем.
Первое. Не лезь в толпу бесплатно (т.е. когда не находишься на работе и не выполняешь задание; в общем случае: держись от толпы подальше).
Второе. Проникая в толпу, думай, как будешь из нее выбираться (т.е., не зная броду, не лезь в воду. Еще я вспоминаю анекдот из той поры, когда в автобусах писали: «Не высовываться», а в Одессе водитель обращался к нарушителям: «Высовывай, высовывай, посмотрим, что назад всунешь»...)
Третье. Оказавшись в толпе случайно, представь, что находишься на работе (т.е. сосредоточься, не теряй голову, не поддавайся эмоциональному кружению и вспомни о том, чему обучен).
И еще одно, заключительное замечание. В народе говорят: против лома нет приема. На самом деле приемы, конечно, есть и против лома, только не всем они доступны. Коллектив бойцов способен героически выстоять при смертельной опасности, но порог сопротивляемости уличной массы невысок. Все ранее сказанное рассчитано на то, чтобы оптимизировать управляемость ситуации и минимизировать риски. Но далее вопросы технологии уступают место вопросам политического разума и морали: следует ли взывать к помощи массы, если опасность очень велика.
Для таких случаев разработаны приемы «летучей демонстрации». Это уже не масса и тем более не толпа, а организованная и сравнительно немногочисленная (несравнимая с массовой манифестацией) группа единомышленников с четкой ролевой структурой. Она движется по определенному маршруту и в точках особой опасности, по заранее условленному сигналу рассеивается, чтобы вновь сойтись в следующей точке сбора. Такие действия могут быть достаточно эффективны, но они, конечно, не принадлежат сфере стихийного поведения...
22. Види та особливості наслідування
Наслідування - процес і продукт дій. Наслідування - універсальний спосіб засвоєння чужого досвіду, здатність мимовільно відтворювати рухи і дії, поведінку, манери діяльності. Але цим не може обмежитися наслідування. Більше того, наслідуючи навіть неусвідомлено, людина може відтворювати пережиті напливи почуттів, хід думок, збуджувати нові образи силою своєї уяви. Тобто відтворювати те, що переживали і відобразили у своїх творах таланти - і генії.
Наслідування — привілей дитячий. Особливого розвитку воно набуває в період грації. Це не означає, що дорослі не користуються наслідуванням, але воно в них стає більш усвідомленим, тобто регулюється мірками розуму.
У наслідуванні дітей зароджуються творчі потенції і паростки особистої культури. Саме культура оточуючого середовища є тим неоціненним матеріалом, що живить і виховує талант. От і уявіть собі, яку велетенську роботу виконує маленька людина, підкоряючись нсусвідомлсному потягу, спонуці до наслідування; як продукти наслідування збуджують внутрішню роботу душі і як усім цим керує не свідомість і воля, а безпосереднє почуттєве відображення: образи, думки, почуття. До того ж -чужі спочатку і перетворені згодом силами душі на власні здобутки.
У цілому наслідування — асимілятивний процес.
Чому наслідування асимілятивне? Воно працює не на критеріях істини, добра і краси, до яких у дитини ще довгий шлях, не на симпатії -співчуванні, інтересі, зацікавленості, а на примушуванні діяти так, а не інакше, - а стандартно. Тому і уподібнення себе іншому відбувається не у всьому тому, що викликає позитивні почуття.
Симпатія до дії створює образ дії або схему поведінки і забезпечує їх великою кількістю енергії. А ви вже знаєте, що від образу або думки один крок до дії, втілення їх у реальні способи самовизначення людини. Бо пристрасне бажання - проект дії, який без опору і навмисних зусиль реалізується в дійсність.
Біда, що діти неспроможні оцінювати якість (моральну і естетичну) взірців, яким наслідують асимілятивно, неусвідомлено.
Наслідуванням дітей треба вміло керувати, слід спрямовувати уподібнення кращим взірцям дій, поведінки, діяльності - особливо взірцям, створеним талантами і геніями людства і наповненими глибокими думками, потужними почуттями і силою уяви.
Здатність до оцінки того, що наслідують - бажаного, у дітей створюється, коли критичність мислення (після 13 років) вийде вперед інших механізмів таланту. Тоді почнеться оцінка взірця за критеріями істини, добра і краси того, що подобається, що справляє приємне враження, бо відповідає справжньому естетичному почуттю, а не є даниною моді або спотвореному смаку масової культури.
Психомоторне наслідування. У п'ятирічному віці своїми рухами діти випромінюють граціозність, красу, пластичність. Ці рухи і дії у віці грації здійснюються за взірцями, що існують у думках, почуттях та уяві Вони — доказ того, що в людини немає бездумних рухів, що пересування в просторі - це оволодіння простором, а існування в координатах часу - оволодіння часом. Це вміння володіти собою, своїми рухами і діями, самим собою. І не просто володіти, а ще й створювати певне враження - естетичне, користуватися джерелом насолоди - м'язовою радістю.
Головне ж у психомоторному наслідуванні те, що рухи і дії супроводжуються, стверджуються і випереджаються образною думкою, яка, подібно штурману, прокладає шлях до мети і переживається всією системою почуттів, що народжуються власними силами людини. Процес і механізм наслідування починаються дуже рано: вже дошкільнятко — п'яти-шестирічна дитина - міцно засвоїла і може:
а) відрізняти гармонійні рухи і дії від їм протилежних - незграбних;
б) впізнавати гармонійні предмети і явища серед менш досконалих - непривабливих своїми естетичними і моральними властивостями;
в) досить точно розрізняти в психомоторних діях - своїх і чужих - ритм, темп, координованість і пластичність - їхні властивості, а
також довільно змінювати їх за бажанням.
Людина дуже рано починає свідомий вибір предметів для наслідування, але й наслідує, відтворюючи чужі образи, думки (образу) і почуття - протягом всього життя — неусвідомлено.
Наслідування опредметненням почуттів. Ця форма наслідування стосується дій з неодухотвореними предметами і явищами. Дитина, граючись з лялькою, переносить свої почуття на неї і переживає їх як такі, що існують насправді і випромінюються іграшкою. Таким чином вона переживає додаткові почування, які і стають живим джерелом пізнання і усвідомлення особистих почуттів.
Діти психологізують неодухотворені предмети. Зрозуміло, одушев-лення неживих предметів - продукт дитячої уяви, спосіб тренування своїх почуттів, осягнення їх розмаїття. А оскільки дитина вірить, що риси, відчуття, почуття, думки, втілені нею в ляльку, насправді існують, то в усе те, з чим дитина діє, вона вдихає душу, оживляє.
Можливо, таке наслідування — природний для людини механізм — і створило безліч антропоморфізмів.
Наслідування буквальне. Це процес, система дій, що відтворюють зовнішній взірець. Дитина обмальовує живі істоти або предмети, розфарбовує їх. Малює портрети, автопортрети, особисті рухи і дії, дивлячись на себе нібито збоку, масові сценки. Про що це свідчить? Дитина прагне пізнати себе зовні, створити стійке уявлення "тілесної схеми" себе самої, простору свого Я, почуття пропорцій, яким вона наслідує, виконуючи ці та інші дії. Особливо таке наслідування характерне періоду грації - з 5 до 8-10 років.
Пізніше буквальне наслідування відбувається через копіювання дій товаришів або дорослих. Що ж людина копіює? Жести, міміку, пантоміміку, голос улюбленого співака, птахів, тварин тощо. Це свідчить про те, що підліток впевнено користується чужими образами і відповідно до них регулює свої рухи і дії. Можливо, з цього дитячого наслідування і створився імітаційний жанр естрадного мистецтва.
А те, що для людини в буквальному наслідуванні не виключається перекривляння чиїхось рухів, міміки мовлення, свідчить про дієвість почуттів гумору, іронії і навіть нищівного сарказму. Зображення учнем дій оточуючих людей у навмисно спотвореному, смішному вигляді тощо - моральна оцінка або відплата тому, хто вчинив йому неприємність, порушив правові норми або звичаї.
Якщо для дорослих імітаційний жанр естрадного мистецтва і карикатура нібито дозвільна, захоплива розвага пристрасних наслідувачів, то для учнів ті самі дії - перші кроки до самостійної творчості.
Спонтанне наслідування. Або відстрочене копіювання. Попередні форми наслідування відбуваються під впливом безпосереднього сприймання дій і їх причин. Вони реактивно відтворюються в тому або іншому вигляді, а спонтанне наслідування діє тривалий час, при відсутності взірця. Іноді справляється враження, що воно довільне - наслідок внутрішніх причин.
Так або інакше ми ототожнюємо себе, свої дії, поведінку з тими, хто поряд з нами і подобається нам. Вони і стають взірцями, еталонами, навіть кумирами для нас - особливо для отроків. Усі їхні властивості (позитивні - добре, негативні - дуже погано) реалізуються ними бездумно: почуттєве відображення з минулого керує сучасним, реалізую-чи потребу, яка звільняє людину від дискомфорту.
Часто це відбувається без критичного аналізу наслідків; людина, осліплена привабливим образом, діє як сліпа, позбавлена здатності бачити, куди прямує. У неї почуття (чужі) беруть верх над мисленням, тому все виконується без урахування умов ситуації - навмання, бездумно.
Мимовільне наслідування переважно веде до негативних наслідків. Чому? Кожна окрема людина, навіть авторитетна, не може прирівнятися до рівня ідеалу — вищої досконалості, бо в ній уживаються протилежності - позитивні і негативні риси.
А діти і підлітки ще не можуть точно розрізняти їх, і тому вилучають із взірця те, що яскраве, строкате і незвичне, що полонить їхню душу і стає регулятором поведінки.
Більш цінний напрям спонтанного наслідування- примірювання. Воно- позитивне, навіть украй необхідне в процесі навчання і освітлення душі чужим досвідом. Цінність його не в тому, що запозичені образ і почуття (дій, поведінки), а в тому, що цей спосіб регуляції, проходячи крізь особисті почуття і мислення, фільтрується, осмислюється і засвоюється в позитивних формах — гармонійних утвореннях — власними силами розумового синтезу.
Тобто замість механічного, сліпого копіювання - активність сприймання, критичність мислення і дій під контролем почуттів. Це вже процес творчий. А отже — і плідний.
Розумове наслідування або опредметнення знань. Взірцем для відтворення тут є матеріал знакових систем — засобів спілкування, зокрема, символів, понять, формул або правил діяння з ними. Вони містять у собі відображення предметного світу в абстракціях: властивості або ознаки предмета - основні і найзагальніші. У результаті - спрощене відображення - схема предмета, його абрис.
Абстрактне відображення визначається переважно умовними позначеннями, які в свою чергу вимагають розумових зусиль для розшифровування знаків, що замінюють слова, словосполучення або поняття.
Засвоєння голих абстракцій мало що дає людині. Чому? Бо думки в абстрактних формах - теоретичне ставлення до предметів, а людина поки що живе в світі практичного, дійового ставлення до конкретних предметів, зв'язок з якими встановлюється образами і почуттями, тобто вона почуттєво-практична особа.
Розумове наслідування - оживлення абстрактної думки. Абстрак-ція-думка перетворена на образ предмета і насичена енергією почуттів, спонукає втілювати її смисл у матеріальні конструкції.
Так, дитина, яка не один раз бачила, як користуються сірниками, ножем тощо, думає, що нібито усвідомила цю технологію. А взявши до рук ці предмети, опиняється в безпорадному стані: ножем врізається, вогнем обпалюється. Лише згодом, за допомогою особистого досвіду -почуттєво-образного - і знання, оволодіває ситуацією: стає спроможною спритно користуватися сірниками і ножем, не замислюючись над тим, як це робиться.
Взаємодія абстракції і дії породжує новий тип знання - почуттєво-образне. Рука і голова стають не відокремленими органами діяльності, а одним - універсальним органом; рука втілює в предмет знання, почуття і образи, які переживає людина, те, про що думає і чого бажає. Усе це впорядковується головою і стає змістом діючої людини.
Творче наслідування. Творче наслідування - особлива форма суто людського наслідування. Цей механізм починає діяти у віці отрока, особливо у вундеркіндів. У чому його сутність? У звичайному суперництві з талантами, це спроба власними силами зрозуміти, як і заради чого вони творили.
Наслідуючи процеси відкриттів і винаходів, підлітки не повторюють продукти діяльності талановитих людей - мистецькі твори, а беруть з процесу їхньої творчості ті способи, які їм до вподоби. Тому творче наслідування не є крадіжкою; навпаки, воно - студіювання майбутнього таланту.
Твори вундеркіндів зовні справді схожі на зліпок з прекрасного художнього або ремісничого твору. Але сутність твору в іншому: вундеркінд пройшов шлях розв'язання складної задачі, зрозумів процес реалізації запозиченої ідеї.
У творчому наслідуванні підліток шукає невловимі течії почуттів, думок та уяви і пропускає їх крізь свою душу, тобто переживає майже все те, що відчували їх автори. Його не минає і драма боротьби протилежних почуттів, біг думок, зіткнення ідей. Усе це його захоплює не менше, ніж сам процес творчості.
Діти, не схильні до наслідування, захоплюючись ним, мають можливість піднятися до рівня переживань, які відповідають величі зразків прояву людського Духу у творчості.
Якщо звичайна дитина все оцінює у двоїстій системі: добре - погане, приємне - неприємне і таке інше, то вундеркінд робить те саме з більшою точністю, користуючись мірками гармонії - власним естетичним почуттям. Наведемо шкалу його мірок:
а) переживання стану піднесеного — активність, пов'язана з по- шуком гармонії в неповторній новизні, несподіваною особливістю предмета або явища, яка вражає уяву: при цій зустрічі дитину охоплює здивування, вона захоплюється, а іноді і лякається, коли почуття пред- мета не зовсім виразне;
б) переживання прекрасного — в предметі знайдена гармонія, і він сприймається як досконалість форми, симетрії, ритму, його впорядкованості;
в) почуття комічного — відображення дій і вчинків людини з втраченою гармонією, але вона претендує на повноцінність і досконалість
і використовує негідні засоби досягнення своєї мети;
г) почуття трагічного- відображення загибелі гармонійного, перемога недосконалості внаслідок конфлікту між ними;
д) почуття потворного — свідчення відсутності гармонії в предметах і явищах, що переживається як невдоволення, антипатія, огида.
Вундеркінд у своїх діях, користуючись мірками станів гармонії - прекрасного, піднесеного, комічного, - самотужки створює нові предмети і явища. Бере в руки інструменти (слюсарні, теслярські, музичні тощо) або перо і пензлик, співає або йде до балетної школи, займається спортом, - і все це, щоб втілити свої задуми в матеріальні конструкції. Від процесу його роботи (а не від її продуктів) у спостерігача створюється враження, що ця дитина - творець.
Насправді ж усе це лише підготовка до творчості. Головне — потяг до творчості йде від дитини, це потреба виявити свій духовний світ, себе і створити щось важливе.
Хобі. Це - захисна від монотонності життя активність людини. Хобі неусвідомлено захоплює вас у вільний час; воно не просто захоплення або пристрасть. Це - спосіб компенсації негативних зовнішніх впливів, що заважають нормально, із задоволенням жити; а ідеал - це коли хобі і повсякденна робота стають продовженням одне одного, підсиленням, нагромадженням у вільний час додаткової енергії. Тоді це не є компенсацією і нейтралізацією стресогенних впливів, а навпаки — протидіє їм захисною силою нагромадженої енергії.
Види дій учіння - їх система повинна організовуватися в гармонійну цілісність — єдину і неподільну. Порушення гармонії дій гри, учіння і праці - обмеження їх кількості, наприклад, у дошкільнят— грою, в учнів — навчанням, а в дорослого—працею, — призводить до того, що людина потрапляє у стан монотонності життя. Воно спотворюється до не-впізнання: гра перетворюється на азартне явище, дозвілля - на безтямне "вбивання" вільного часу, наслідування - на підкорення своїх бажань і дій випадковим або занадто модним для свого часу стилям поведінки.
Виходячи з уявлення про природу гармонійної цілісності, дослідимо: за яких умов гармонія створюється, чим регулюється і як вона впливає на розвиток людини, її уміння правильно жити.
23. Навіювання, його характеристика. Протистояння навіюванню.НАВIЮВАННЯ (від лат. suggestion-навчати, навіювати, радити)- метод психологiчного впливу на людину, розрахований на некритичне сприйняття нею слiв, думок iнших, що приводить або до вияву у людини, навiть опрiч її волi i свiдомостi, певного стану, почуттiв, вiдношення, або до здiйснення людиною вчинкiв, що можуть безпосередньо не вiдповiдати її принципам дiяльностi, поведiнки.Під час навіювання вдаються до команд, наказів, настанов, натяків, схвалення, осуду. При цьому не досягають згоди, а лише забезпечують прийняття інформації, що містить висновок, якого людина має дійти.На ефективність навіювання впливають атмосфера, в якій воно відбувається; ставлення вчителя до учня, учня до вчителя; урахування вікових особливостей, індивідуальних якостей і психічних станів індивідуумів; володіння технікою навіювання; створення умов для реалізації обумовлених навіюванням якостей.В.М. Бєхтєрєв одним із перших здійснив спробу спеціально розглянути це явище стосовно суспільного життя (хоча Тард і Лебон також це поняття розглядали).Навіювання частіше вербальне, направлене не на логіку, а до готовності одержати розпорядження, наказ, інструкцію діяти («Соціальна психологія» Корнєв, Коваленко). Навіювання є: - Важливим чинником соціалізації особистості- Інтеграції групової діяльності- Формування та актуалізація установок- Формування ціннісних орієнтацій- Формування соціальних норм.По Назаретяну: циркулярна реакція – взаємне зараження. Тобто, при навіюванні чогось, одна людина чинить вплив на іншу і т.д. З`являється масовість.
Протистояння навіюванню. Бажання керувати оточуючими людьми, маніпулювати ними з вигодою для себе привертає дуже багатьох - від політиканів до шахраїв. Приклади цього ми бачимо щодня і щогодини, як то кажуть, "на кожному кроці".
Саме тому кожна людина повинна і може оволодіти правилами самозахисту від навіювання, від стороннього впливу.
У спілкуванні з людьми потрібно привчити себе постійно стежити за тим, щоб не стати об'єктом маніпулювання, намагатися не робити нічого проти своєї волі. При будь-якому контакті з людьми, а особливо на ділових зустрічах, переговорах, на розмовах, пов'язаних з важливими для вас справами або подіями, пам'ятайте про своїх вихідних, первинних планах або наміри: як тільки вони "поплили", стали розвиватися, - на вас непомітно "давлять". Щоб не стати жертвою маніпуляторів, потрібно засвоїти кілька простих правил. Перш за все, навчитеся говорити "ні". Тримайте дистанцію, не давайте приводу занадто наблизитися до себе. Будьте непередбачувані. Ніколи не хваліться в малознайомим суспільстві. Не проявляйте явно своїх слабкостей.
Сама легка здобич для маніпулятора - це людина, соромиться сказати "ні". Тому краще один раз помилитися, ніж потім мучитися. Адже помилку можна виправити! Не "відкривайте душу" незнайомих чи малознайомих людей - це дає для маніпулятора найціннішу інформацію для прихованого впливу на вас. Ніколи не розмовляйте на вулиці з незнайомими людьми ( "Як пройти?", "Скільки часу?" Тощо). Краще купити карту, годинник, зателефонуйте знайомому, загалом, звернутися до безпечного чи знайомому джерела інформації. В офісі або в чужій квартирі - ніяких розмов "по душах". Ваші особисте життя і проблеми цікаві лише близьким людям, а інші можуть використати інформацію у своїх інтересах. Тому потрібно постаратися бути завжди "напоготові".
У незнайомому оточенні найкраще вести себе так, щоб вас не можна було "вирахувати". Тому виробіть кілька різних реакцій на одну й ту саму дію оточуючих. І ви станете невразливі для маніпуляцій - адже не можна виграти в грі, правила якої весь час змінюються. Хвастощі - це слабке місце, кохана "зачіпка" для будь-якого маніпулятора. Багато бізнесменів виробили в собі захист від хвастощів - вони ведуть себе в суспільстві скромно або навіть "прибідняються", а "хвіст павича" розпускають тільки з близьким людьми.
Взагалі, в основі будь-якої маніпуляції людиною або групою людей лежать, як правило, їх слабкості або пристрасті. Це жадібність, бажання швидко розбагатіти, цікавість (в тому числі, бажання "дізнатися свою долю"), жага гострих відчуттів, бажання "покрасуватися" (справити на оточуючих сприятливе враження) і особливо нерішучість. Невпевненим в собі, нерішучим людиною особливо легко маніпулювати і управляти. Тому визначеність, рішучість в манерах і мовах (ніяких "всього лише", "трохи", "як би", "чуть-чуть" та інших пом'якшуючих виразів!) - Кращий захист від маніпулятора. Ніколи не можна поводитися так, як ніби ви заздалегідь здається на милість переможця.
Для протидії маніпуляціям і навіювання головне - усвідомити їх наявність. Для цього необхідно навчитися розрізняти основні ознаки маніпулювання: що з'явилося почуття незручності; порушення співрозмовником загальноприйнятих правил етикету (перебиває співрозмовника, втручається в розмову і т.д.); "бігають" очі; зайва жестикуляція співрозмовника, особливо лівою рукою (що видає наявність "задніх думок "); неприродність або незвичайність поведінки, зайва метушливість і т.д. У промові маніпулятора завжди присутні одні й ті ж деталі й мотиви: перекладання відповідальності на співрозмовника; примушування або примус; посилання на брак часу (терміновість) на прийняття рішення; викликання почуття провини. Викликати почуття провини за можливе порушення традиційних правил поведінки - це одне з найважливіших засобів маніпулювання. Для захисту від нього кожна людина повинна пам'ятати, що він зовсім не зобов'язаний відповідати на запитання (якщо цього не хочеться), намагатися здаватися краще, рабськи дотримуватися раніше сказаних (часто необережно) слів, знати все і про все.
24. Переконання як специфічний засіб впливуПереконання - аргументований активний вплив за допомогою логічних засобів із зняттям упереджень та інших психологічних бар'єрів;Переконання звернене до власного критичного сприйняття дійсності і має власні алгоритми впливу:- логіка переконання повинна бути доступною інтелекту об'єкта впливу;- переконання необхідно здійснювати, спираючи на факти, відомі об'єкту;- переконуюча інформація повинна містити узагальнюючі пропозиції;- переконання повинне містити логічно несуперечливі конструкти;- факти, що повідомляються, повинні бути відповідним чином емоційно зафарбовані.(За Майерс Д. Социальная психология. –СПб, 1997.)Ричард Петти и Джон Качоппо, а также Элис Игли с Шелли Чейкен создали теорию, согласно которой убеждения формируются одним из двух способов. Когда у людей есть достаточно оснований для системного обдумывания сути информации и когда они способны на это, возникают благоприятные условия для сосредоточенности на аргументах и для реализации прямого способа убеждения. Если эти аргументы неопровержимы и весомы, вероятность убеждения высока. Если в сообщении нет ничего, кроме легко опровергаемых аргументов, думающие люди обязательно обратят на них внимание и оспорят их.Однако иногда сила аргументов не имеет никакого значения. Иногда мы либо не склонны, либо не способны к серьёзному размышлению. Если наше внимание отвлечено, если сообщение нам не интересно или если нам просто некогда, мы вполне можем не обратить должного внимания на содержание сообщения. Вместо того чтобы оценивать убедительность содержащихся в нем доводов, мы можем пойти по косвенному пути к убеждению – сосредоточившись на признаках, которые «запустят механизм согласия» без серьёзных размышлений. Когда внимание рассеянно или мы не склонны думать, то привычные и понятные суждения оказываются более убедительными, нежели оригинальные и нестандартные. Так, поговорка «Не складывай все яйца в одну корзину» произведет на занятого своими мыслями или делами человека большее впечатление, чем призыв «Не вкладывайте все средства в одно рискованное предприятие» (Howard, 1997).При переконанні також часто вдаються до маніпуляцій (маніпуляція завжди має програвшу та сторону, що виграла). Представники: Кара-Мурза, Доцен
25. Поняття натовпу та його види.Нáтовп — це скупчення неорганізованих людей, стурбованих фактором зовнішньої провокації.Натовп можна охарактеризувати, як тимчасове об´єднання великої кількості людей, що мають безпосередній контакт між собою та майже ідентично реагують на певні стимули.Види натовпуВипадковий натовп можна спостерігати на місці дорожньо-транспортної аварії. Він складається з зацікавлених перехожих, які затрималися на деякий час. Такий вид натовпу може зберегтися навіть після від´їзду винуватців аварії. Це пов´язано з процесом «емоційного кружляння» - натовп по колу відтворює одну й ту саму розповідь, додаючи до неї свої емоції та свій погляд на ситуацію.Експресивний натовп - це сукупність людей, що відкрито виражають свої емоції: радість, горе, гнів, заперечення. Одним з варіантів експресивного натовпу є екстатичний натовп, він може виникати під час релігійних обрядів, шалених карнавалів чи концертів музикальних кумирів, коли індивіди молитвами, ритуалами або іншими спільними діями доводять себе до стану шаленства.Конвенційний натовп складається з людей, що поєднані спільними інтересами та дотримуються ряду правил. Але лише до певного моменту конвенційний натовп діє відповідно правилам. Прикладом цього виду натовпу можна назвати групи вболівальників - «фанатів» футбольних команд, що підтримують своїх кумирів, вболіваючи за них на стадіонах.Діючий натовп. У соціальній психології вивченню саме цього виду натовпу приділяється особлива увага. Він вважається найбільш значимим у соціально-політичному відношенні. У свою чергу, діючий натовп поділяють на чотири підвиди: агресивний, панічний, здирницький та бунтівний. Агресивним натовпом рухає ненависть та гнів. Це маса людей, яким притаманна жага вбивств та руйнувань.Панічний натовп поєднує людей, що намагаються уникнути небезпеки, реальної або вигаданої.Люди, що входять у склад здирницького натовпу, прагнуть до надбання певних матеріальних цінностей - це можуть бути звичайні мародери або ошукані вкладники фінансових пірамід, їх головна особливість - емоційна єдність, але при цьому неминучий конфлікт цінностей, за які бореться натовп, не вистачить на всіх.
26. Основні підходи до аналізу масової поведінки у натовпі.Основні характеристики масових форм поведінкиБ.Грушин називає такі загальні ознаки масових явищ:• статистичний характер спільноти, який виражається в тім, що дана спільнота, збігаючись із чисельністю її дискретних «одиниць», складає самостійне, цілісне утворення, яке відрізняється за своїми закономірностями і властивостями від елементів, що її складають;• стохастична (імовірна) природа спільноти, яка знаходить вираження у тому, що «входження» індивідів у дану спільноту є «випадковим», неупорядкованим, здійснюється за формулою «може бути, а може й не бути», розмитими межами, невизначеним кількісним і якісним складом;• ситуативний характер існування спільноти, який полягає в тім, що вона утворюється і функціонує виключно на базі і в межах тієї або іншої конкретної ситуації, в результаті чого є нестійким утворенням, що змінюється під дією випадковостей;• виражена гетерогенність (різнорідність) складу спільноти, яка виявляється в «порушенні» меж між всіма існуючими в суспільстві соціальними, демографічними, політичними, регіональними, освітянськими та іншими групами.Говорячи про основу такої поведінки, західні соціальні психологи підкреслюють, що більшість випадків масової поведінки людей пояснюється їх загальними експектаціями і розумінням. Хоча не тільки в історії науки, а і в сучасних дослідженнях поняття «маса» визначається як конкретно існуюча форма виявлення масової поведінки людей, проте реально не існує маси взагалі, а є конкретні форми мас.Наприклад, такі існуючі в будь-якому сучасному суспільстві чисельності індивідів, як натовп, аудиторія певної телепередачі, громадськість, що висловлює певну думку, прихильники якого-небудь естрадного кумира. Без спеціального аналізу можна стверджувати, що всі вони не збігаються один з одним за своїми характеристиками. Однак, з іншого боку, всі вони є різними виявленнями саме маси як деякого особливого типу «некласич- них» спільнот, які відрізняються від груп у звичному вживанні цього слова. Всі вони мають дещо спільне, що робить їх різними видами спільного роду - маси.У соціальній психології ХХ ст.. психологічні характеристики різних форм масової поведінки досліджуються як «колективна поведінка».Зокрема, американський соціолог Г.Блумер у роботі «Колективна поведінка» (1951), визначаючи термін «колективна поведінка», пише, що природа колективної поведінки передбачає розглядання таких явищ, як натовп, зборисько, панічні настрої, манії, танцювальні божевілля, стихійні масові рухи, масова поведінка, громадська думка, пропаганда, мода, захоплення, соціальні рухи, революції і реформи.Психологія мас (натовпу) базується, перш за все, на різкому протиставленні індивіда, коли він знаходиться поза натовпом, тому індивідові в ситуації, коли він у складі натовпу.Недивно, що одна із значних робіт у світі з соціальної психології, яка вийшла в останні десятиріччя, називається «Вік натовпу». Автор цієї роботи, видатний французький соціальний психолог С.Московічі визначив її тему як перехід від індивідуальної психології до психології мас. Не можна не погодитися з ним у тому, що хоча постулатом психології все ще залишається розглядання психічних явищ тільки як індивідуальних, однак на практиці відбувається і використовується психологія мас. Отже, у вік мас найважливішим об'єктом наукового аналізу в психології стають маси.
27. Трансформація індивідуальної свідомості та поведінки в умовах натовпу.
Найбільш цікаві психічні явища та процеси властиві такому різновиду маси, як натовп. Натовп можна охарактеризувати, як тимчасове об'єднання великої кількості людей, що мають безпосередній контакт між собою та майже ідентично реагують на певні стимули.
 Свідома особистість зникає в натовпі, причому почуття і ідеї всіх окремих одиниць отримують один і той же напрямок. Поведінка індивіда у натовпі змінюється, вона суттєво відрізняється від тієї, що властива йому зазвичай. Це пов'язано з цілим рядом факторів. У масі в індивіда підвищується емоційне сприйняття усього, що він бачить або чує, зростає схильність до навіюваності, заражуваності, різко зменшується здатність до критичної переробки інформації. Інтелекту, послідовності, логічній аргументації немає місця у психології мас.
Людина впевнена у своїй безкарності (завдяки анонімності), у своїй силі (адже маса здатна на те, що не під силу індивіду), втрачає почуття відповідальності за власну поведінку. Ставши часткою натовпу, людина перестає усвідомлювати себе, як особистість, в ній починає переважати несвідоме, а також бажання негайно здійснити навіяні ідеї.
Г. Лебон - вчений, що одним з перших зацікавився питанням психології мас, писав: « ... якого б роду не були індивіди, що складають масу, якими б схожими або не схожими не були ці індивіди, їх стиль життя, заняття, характер та ступінь інтелектуальності, лише одним фактом свого перетворення у масу вони здобувають колективну душу, завдяки якій зовсім інакше відчувають, думають та роблять, ніж кожний з них окремо відчував би, думав та робив». Антиіндивідуальна маса як би заманює у себе індивідів, руйнуючи при цьому їх психіку.
Відносно моральності мас можна сказати, що на відміну від окремого індивіда, який керується перш за все власними інтересами, маса нейтральна. Масі може бути властиве прагнення до руйнування, так само, як і дії в ім'я певних ідеалів.
В основі виникнення певної маси лежать ситуаційні, та, головне, внутрішні фактори. До ситуаційних відносять самозахист та прагнення до вигоди. Внутрішні фактори - це індивідуальна потреба в ідентифікації себе з великою кількістю людей заради регуляції власних емоційних станів.
Ще одним важливим феноменом маси є підвищення афективиості у кожного окремого її члена. Спочатку індивіди зі схожими емоційними потребами завдяки своїм переживанням утворюють масу, а потім маса починає активно виливати на них, і схильність індивідів до афективиості значно збільшується.
До змін, пов'язаних з впливом мас на індивіда, потрібно віднести і ретроградну амнезію - часткову втрату пам'яті на минулі події, що супроводжується знесиленням після серйозного емоційного стресу. Ці показники відповідають стану «фізіологічного афекту»
Ще одним цікавим фактором масової поведінки, який згадується у багатьох описах дій натовпу, є однаковий вираз обличчя у людей. Це пояснюється тим, що сильне переживання певного емоційно-афективного стану впливає на мускулатуру обличчя та веде до напруження одних і тих самих м'язів у багатьох людей. Обличчя стають схожими, з'являється узагальнене обличчя маси.
Доповненням до цього питання може бути питання №28

28. Теорія «психологія мас» М. Михайловський, Г. Тард, Г.Лебон, З.Фрейд.
Лебон (конспективно «Психология народоа и масс»):
Мнения и верования толпы.
Лебон говорит о том, что факторами, определяющими характер мнений верования толпы являются "отдаленные" и "непосредственные" факторы. 
Отдаленные факторы делают толпу доступной к восприятию известных убеждений и совершенно неспособной проникнутся некоторыми другими взглядами. Они подготавливают почву , на которой впоследствии внезапно развиваются какие-нибудь новые идеи, поражающие своей силой и результатами (раса, традиции, время, образование, политические и социальные учреждения).  [! У Лебона свое мнение по поводу понятия «раса», если будет желание можно почитать здесь: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Chernjav/05.php ]
Непосредственные факторы действуют уже на подготовленную отдаленными факторами почву и без этого не вызывают никаких результатов. Они порождают в толпе активную уверенность; т.е. облекают в известную форму идею и развивают ее со всеми последствиями. Благодаря им, в толпе возникают решения, увлекающие ее (образы, опыт, слова и формулы, рассудок). 
Без традиций не может быть ни национальной души, ни цивилизации. Толпа является стойкой хранительницей идей и упорно противится их изменениям. 
Время способствует возникновению, развитию и уничтожению верований, дает им силу и могущество. Оно подготавливает мнения и верования толпы, или почву для них. Политические и социальные учреждения, говорит Лебон, являются продуктом расы. Не они создают эпоху, а эпоха создает их. Не во власти народа менять учреждения, в его силах лишь менять их названия посредством насильственной революции. Но сущность их не изменится. 
Народы управляются свойствами своего характера, и такие учреждения, которые не соответствуют характеру толпы, представляют собой, своего рода, заимствование одежды, переодевание. Образование в состоянии значительно изменить людей.
Вожаки толпы: 
Обычно, вожаки толпы не принадлежат к числу мыслителей. Это люди действия. Роль всех великих вожаков заключается в том, чтобы создать веру, будь то вера религиозная, политическая или социальная. Сила веры является наиболее могущественной из всех тех сил, которыми располагает человечество. Все исторические события, считает Лебон, были произведены верующими людьми, вся их сила заключена в вере. 
В душе толпы преобладает не стремление к свободе, а потребность подчинения; толпа инстинктивно покоряется тому, кто объявляет себя ее лидером, властелином. Вожаков Лебон делит на две категории: 
Люди энергичные, с сильной волей, проявляющейся лишь на короткое время. Они особенно пригодны для внезапных дерзких предприятий, для увеличения массы их приверженцев, несмотря на всю опасность этого. 
Вожаки, встречающиеся гораздо реже, которые обладают сильной и стойкой волей. Они - инстинктивные основатели религии и творцы великих дел. Они часто не отдают себе отчет в том, что можно достигнуть посредством упорной и сильной воли. 
Способами действия вожаков являются утверждения, повторение и "заражение". Обаяние является родом господства какой-либо идеи или дела над умом человека. Это господство парализует все критические способности индивида. Оно может быть приобретенным (дается именем, богатством, репутацией) и личным. Оно составляет основу всякого убеждения. Обаяние не может оспариваться. Мнения и верования толпы, согласно Лебону, образуют два разряда: 
постоянные верования, удерживающиеся в течение многих столетий, и на которых покоится вся цивилизация (идеи христианства, феодализма, демократии). 
временные и переменчивые мнения, проистекающие из общих понятий, которые нарождаются и исчезают с каждой эпохой (теории, руководящие искусством, литературой, которые вызвали появления романтизма, мистицизма). Эти теории поверхностны. 
Мнение толпы все более стремится к тому, чтобы стать высшим регулятором политики. При существующем могуществе толпы всякое мнение, обладающее достаточной степенью обаяния, чтобы овладеть ею, должно тотчас же получить такую тираническую власть, что эра свободных суждений прекратилась бы надолго. 
Лебон классифицирует толпу по ее состоянию следующим образом: 
низшая форма, когда толпа состоит из индивидов различных рас и не имеет другой общей связи, кроме более или менее почитаемой воли одного вождя. Примером такой формы толпы могут послужить варвары. 
толпа, которая под влиянием известных факторов приобрела общие черты и образовала расу. 
обе эти категории, под влиянием факторов, могут превращаться в организованную или одухотворенную толпу. 
В ней можно установить следующие различия: 
Толпа разнородная: анонимная (уличная толпа) и неанонимная (парламентские собрания); 
Толпа однородная: секты ; касты; классы.
Преступные толпы всегда вызваны каким-нибудь могущественным внушением. Индивиды, принявшие участие в совершении преступления, убеждены, что они исполнили свой долг. Общими чертами преступной толпы можно назвать восприимчивость к внушениям, легковерие, непостоянство, приоритет чувств, как хороших, так и дурных. 
Избирательской толпой Лебон называет те собрания, которые созываются для избрания лиц на известные должности. Она представляет собой толпу разнородную. Общими чертами такой толпы являются слабая способность к рассуждениям, отсутствие критического духа, раздражительность, легковерие и односторонность. 
Люди в толпе стремятся к сглаживанию умственных различий. Раса имеет большое значение и учреждения, и правительства играют лишь незначительную роль в жизни народов. Раса и цель насущных потребностей повседневной жизни - вот таинственные властелины, которые управляют судьбами нации.
Г. Тард.
Тард порівнював суспільство з мозком, клітиною якого є свідомість окремої людини. У той же час суспільство — це продукт взаємодії індивідуальної свідомості людей, що відбувається, за Тардом, через передачу людьми один одному і засвоєння ними вірувань, переконань, намірів і т. п. Виходячи з цього, він поставив собі за мету створити науку — соціальну (колективну) психологію, що повинна вивчати взаємодію індивідуальної свідомості і тим самим виступати в ролі фундаменту соціології.Тард пояснював суспільні процеси дією психологічного механізму наслідування. Взаємовідносини двох індивідів, з яких один наслідує іншого, — ось, за Тардом, характерна модель соціального буття взагалі. Усі подібності, що існують у світі, обумовлені, на його думку, повторенням, що є універсальним світовим законом. Наслідування існує вже в індивідуальній свідомості, у тому, що людина за допомогою пам'яті і звички відтворює сама себе, повторює своє минуле. Потім при зіткненні двох чи більш людей наслідування стає головним механізмом соціальної поведінки.   Спроба звести всі соціальні процеси до наслідування викликала критику з боку багатьох сучасників Г. Тарда (наприклад, В. Вундта, Е. Дюркгейма та ін.).   Для нас важливо, що акцентування уваги на феномені наслідування було теоретичною основою, виходячи з якої він намагався аналізувати і пояснювати одну з головних соціологічних проблем — як індивіди поєднуються в соціальні групи і суспільства. Інтерпретуючи соціальне життя, виходячи з феномена наслідування, Тард тим самим намагався уникнути сугубо індивідуалістичних і біологізаторських підходів до суспільства.     Велику увагу приділяв Тард вивченню "психології натовпу".   Згідно з Тардом, натовп — це "велика кількість осіб, що зібралися в один і той же час та в певному місці і поєднуються почуттям, вірою та дією".   Г. Тард.   Усякий натовп, за Тардом, ірраціональний і легко піддається впливу. Він повторює ті ж рухи, ті ж вигуки, він дріб'язково самолюбний. Критикувати його не можна, звертатися до його розуму даремно. Причому чим багаточисельніший натовп, тим нижчий його рівень раціональності. Зібравшись у великій кількості, натовп, з кого б він не складався — із професорів чи кочегарів, насамперед утрачає здатність володіти собою, тому що він не мислить, а відчуває. А в цьому розумінні, за Тардом, кочегар і професор нічим не відрізняються, обидва відчувають себе однаково. Тобто натовп робить з людини автомат, послаблюючи або знищуючи його індивідуальність.
Концепція психології мас 3. Фрейда
Ідеї І. Тарда, Г. Лебона знайшли розуміння у З. Фрейда, який виклав свої погляди на соціально-психологічні явища в групах у роботі «Масова психологія і аналіз людського «Я». З. Фрейд активно використовував положення психології мас Г. Лебона. Для нього велику роль в соціальному устрої світу відігравало навіювання, наслідування, підпорядкування лідерові (вожаку), неусвідомлені колективні уявлення. Вплив З. Фрейда на розвиток соціальної психології сьогодні визнається всіма значними науковцями, його звернення до проблематики групової психології не було випадковим, а базувалося на нагромадженому ним досвіді.
З.Фрейд розмірковує над великими проблемами суспільства, виникненням світових релігій і суспільних рухів. Він намагається розв'язати проблему: чому індивід в умовах включення його у натовп думає і поводиться зовсім інакше, ніж можна було б від нього очікувати. Сучасне суспільство придушує і витісняє природні інстинкти людини. У натовпу ж придушення несвідомих тенденцій зменшується. Моральні заборони зникають, панують інстинкти і емоційність. Все це засвідчує регресію психіки у натовпі. Головне явище масової психології - несвобода в масі окремої людини. Кожен емоційно пов'язаний у двох напрямках, з одного боку, він пов'язаний з вождем, з другого, - з іншими масовими індивідами.
На короткий період у масі зникає нетерпимість людей один до одного. В масі з'являється обмеженість самозакоханості. Сутність маси полягає у новоутворених прив'язаностях учасників маси один до одного. Механізм емоційної прив'язаності Фрейд означив терміном «ідентифікація».
Термін «ідентифікація» перший раз Фрейд ввів у 1921 році, роздумуючи про взаємовідносини індивіда і маси. Ідентифікація означає почуття прив'язаності (прихильності, симпатії), спільності з іншими людьми.
«Кожен індивід - це складова частина багаточисельних мас, він з різних сторін пов'язаний ідентифікацією і створив свій «Ідеал «Я».
Головним чином індивід пов'язаний з масою через ідентифікацію. Він побудував свій ідеал «Я» за різними зразками. Окрема людина - учасниця багатьох масових душ: своєї раси, церковної громади, стану, державності і т.ін. Але володіючи часткою багаточисельних душ мас, переборюючи їх, індивід може піднятися до рівня незалежності і оригінальності.
З.Фрейд виділяв два типи ідентифікації: еротичну і міметичну.
Еротична означає ідентифікацію з людьми, якими ми бажаємо володіти. Міметична - це ідентифікація з людьми, які втілюють те, якими ми хотіли б бути. Ерос не залежить від Мімесиса, а Мімесис - від Ероса. В психіці індивіда еротична ідентифікація переважає над міметичною. В психіці маси - навпаки. Отже, сутність маси і її здатність впливати на психіку людини Фрейд пояснює через процес ідентифікації.
Фрейд підкреслює, що попадаючи у натовп, окрема людина відмовляється від свого «Ідеалу «Я» і замінює його масовим ідеалом, який втілено у вожді. В масі виникає подвійний вид зв'язку - ідентифікація і заміщення «Ідеалу «Я» особистістю вождя.
Отже, основна ідея психоаналітичної концепції в тім, що маса людей виникає і функціонує через механізм міметичної ідентифікації людей між собою і вождем. Психічне перетворення людини в масі полягає в тім, що вона відмовляється від прав на власну особистість, передає її функції вождеві. В результаті цього контроль свідомості над несвідомим слабшає, витіснені раніше елементи психіки і інстинкти вириваються на свободу і регулюють поведінку людини.
Розглядаючи питання групової психології, З. Фрейд та його послідовники виходили з розробленої ними методології психоаналізу, екстраполюючи поняття та принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-психологічних явищ. За основу інтерпретації міжособистісних і міжгрупових відносин бралися психологічні механізми такої групи, як сім'я. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера та маси. Якщо вождь у психології натовпу є суб'єктом своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав'язуванні іншим свого образу, то стає можливим, за особливого стану людей у натовпі нав'язати свій образ через ідентифікацію себе з лідером як своїм ідеалом. Відбувається ідентифікація одного індивіда з іншим. Згідно зі схемою З. Фрейда, відносини з лідером будуються за аналогією дитини з батьками.
У концепції «психології мас» маса протиставляється вождю, еліті, лідеру, які здатні навести порядок у масі, повести її за собою.
Михайловський.
У Росії соціальна психологія зароджувалась під впливом марксизму. Соціально-психологічні ідеї пропагували представники психологічної школи в соціології Микола Михайловський (1842—1904) і Микола Кареєв (1850—1931). Так, М. Михайловський, наголошуючи на вирішальній ролі соціально-психологічного чинника в історичному процесі, дієвими силами вважав героїв і натовп. За його міркуваннями, герої повинні керувати натовпом, його почуттями, інстинктами тощо. Стосунки між героєм і натовпом зумовлюються особливостями історичного моменту, особистісними якостями героя, психологічними характеристиками натовпу. Учений першим звернув увагу на психологічні проблеми в соціології, виокремив такі психологічні чинники розвитку суспільства, як наслідування, суспільний настрій та соціальна поведінка. Однак, на відміну від Г. Тарда, він не вважав наслідування головним соціально-психологічним процесом, що детермінує психологію мас.

29. Особливості протікання пізнавальних та афективних процесів в умовах масової поведінки.Цицерон і Тацит вважали масу покидьками суспільства, черню, неосвіченими й дурними. Макіавеллі відрізняє народ, який в його понятті це маси, впорядковані законом, від натовпу (натовп в розумінні Макіавеллі - розгнуздана чернь)
Ольшанскій виділяє такі варіанти агресивної поведінки натовпу, як експресивна, імпульсивна, афективна, ворожа та інструментальна агресія
Експресивна агресія, на думку академіка Д.В.Ольшанского, це «страхітливо-агресивна поведінка, головною метою якого є висловити і позначити свої потенційно агресивні наміри, залякати опонентів». Приклади подібних дій - ритуальні танці, військові паради, або факельні ходи (згадаймо фашистську Німеччину).
Імпульсивна агресія - агресивна поведінка, спровоковане яким-небудь фактором, «миттєво виникає і досить швидко проходить агресивна поведінка. Така агресія може носити переривчастий («імпульсний») характер, виникаючи як би «хвилями», у вигляді своєрідних «припливів» та «відпливів» агресивної поведінки ».
Афективна агресія - агресія натовпу в даному випадку носить тимчасовий характер. «Це те, - пише Д.В.Ольшанскій,« що іноді називається «агресивним ажіотажем» - особливий стан, що вимагає негайних, за всяку ціну, жертв і руйнувань. Як правило, жертви в таких випадках якраз і перевершують досягаються результати ».
Ворожа агресія - «... характеризується цілеспрямовано-свідомим наміром нанесення шкоди іншому».
Інструментальна агресія - одна з форм організованої агресії, «де ціль дії суб'єкта нейтральна, а агресія використовується як один із засобів її досягнення».
Говорячи про перетвореннях, які психіка індивіда набуває в натовпі, академік Д.В.Ольшанскій виділяв такі характеристики ] :
1) підвищення емоційності сприйняття всього, що він бачить і чує;
2) зниження здатності раціональної переробки сприйманої інформації;
3) посилення навіюваності і зменшення критичності по відношенню до себе;
4) придушення масою почуття відповідальності за поведінку індивіда;
5) поява почуття своєї сили;
6) виникнення відчуття анонімності і безкарності своїх дій.
особливість поведінки в масах, як несвідому підпорядкованість загальним ідеям, і, що найголовніше, бажання втілювати в життя такі ідеї, якщо вони крім іншого виходять від лідера, вождя. При цьому слід говорити також про прагнення маси домогтися розташування вождя, керівника маси, його подяки і схвалення вчинків. Навіть можна сказати, що будь-які вчинки маси якраз відбуваються і заради такого схвалення, і, в першу чергу, в результаті відповідного наказу вождя.

30. Особливості регуляції поведінки натовпу.
натовп в першу чергу являє собою «тимчасове скупчення великої кількості людей на території, що допускає безпосередній контакт, спонтанно реагують на одні і ті ж стимули подібним чи ідентичним чином» (Щепаньский, 1969) . Вплив натовпу на своїх членів випливає з природи виникла між ними емоційно-імпульсивною зв'язку. У натовпі проявляється примітивні, але сильні імпульси і емоції, не стримувані ніякими етичними або організаційними нормами.
Люди в натовпі не знайомі один з одним. У натовпі кожен бореться за себе. Натовп інертна і майже не піддається свідомому управлінню, зате дуже добре "ведеться" на провокації
Матриця "броунівський рух". Являє собою розрізнене і розбалансоване поле, де кожен елемент рухається сам по собі і тільки з одному йому відомими цілями. Відчути і направити вектор руху натовпу тут практично неможливо, тому саме ця матриця найгірше піддається управлінню. На тонкому плані така матриця буде виглядати як розмите в просторі пляма невизначеної форми і концентрації. Вплив можна надати тільки одним способом - ставши центром такого натовпу і направивши її енергію на себе. Цим прийомом користувалися у всі часи революціонери і неформальні лідери, шахраї і бродячі артисти. Замкнути на себе розрізнену натовп дуже просто - потрібно лише привернути її увагу. Причому зовсім неважливо чим. Гучним закликом, помахом куртки, криками про допомогу. Енерговампіра високого порядку (ті, хто підключаються до інших навмисно) користуються цими прийомами, для того, щоб підживитися енергією. Адже навіть короткостроковий погляд кинутий на іншу людину пораждает трансакцію - енергетичну і психологічну в'язку з іншою людиною, а значить і відкриває простір для впливу і маніпулювання. З цією матрицею ми зустрічаємося на ринках і площах, в міських парках або на набережних в теплу літню ніч, на вокзалах, та й просто на вулиці. Хочете відчути "броунівський рух" - відвідайте міську "товкучку". Спробуйте злитися з полем, а в якийсь момент подивитися на нього як би зверху. Бути присутнім в кожній окремій людині і у всій матриці в цілому. Приручити цю непокірну матрицю ви ніколи не заблукаєте ні в одному великому місті і будете спокійні в будь-якій екстремальній обстановці. Матриця "спіраль". В цьому полі люди залучені в єдиний потік руху, зупинити який найчастіше не в силах. Класичний приклад спіралі - рух по ескалатору. Бігли ви коли-небудь вниз по сходах-чудесніца так, щоб на крок попереду вас маячив чийсь потилицю, а позаду наступали на п'яти такі-ж торопигі, як ви? Якщо так, то вам знайома "спіраль". У цьому полі цікаві природні, біологічні реакції людей. Межі індивідуальності миттєво стираються, всю сутність заповнює єдина мета - рухатися вперед. Зупиниться або вискочити практично неможливо - той хто ззаду просто зіб'є тебе з ніг. На тонкому плані "спіраль" виглядає як стрімко мчать в цілісному потоці маленькі крапки з погано сформованими кордонами. Протидіяти "спіралі", тобто йти проти її руху не має ніякого сенсу. Спосіб управляти нею - опинитися зверху. На фізичному плані - в буквальному сенсі слова забратися на узвишшя - дерево, паркан, капот автомашини або хоча б дивитися поверх голів. У просторі тонких вібрацій - закрити спадний потік і відкрити висхідний. Енергія натовпу завжди енергія грубих, так званих низових вібрацій, темних сутностей і низинних інстинктів. Закриваючи їм доступ, виходячи на вищий план ви захищаєте себе в поле "спіралі". Хоча це, зрозуміло не означає, що рухаючись по ескалатору потрібно раптово зупиниться і вознісся руки до неба прочитати молитву. Будьте реалістами. До речі, енергію "спіралі" дуже добре використовують всілякі "контори-зазивали", букмекери, структури фінансових пірамід і навіть вуличні "наперсточники". З цими явищами боротися безглуздо. Головне вчасно відстежити загрозу і просто відійти убік. Матриця "воронка". До неї засмоктує кожного кому не пощастить опинитися в її епіцентрі. На тонкому плані "воронка" дійсно страшна. Чорна діра миттєво руйнує кожне індивідуальне поле. Жах цієї матриці в тому, що зупинити її руйнівну дію практично неможливо. У природі аналогом "воронки" є торнадо. І саме воно підказує нам вірний спосіб вижити в "воронці". Відомі випадки, коли гігантської сили потік вітру підхоплював людини, тварина або ціле будова, тягнув на десяток кілометрів у бік і спокійнісінько ставив на землю, не заподіявши практично ні яких пошкоджень. У США, в штаті Колорадо, де торнадо часті гості проживає кілька таких мандрівників мимоволі, які в момент нальоту стихії просто ... спали. І прокидалися вже далеко від рідного дому. А уві сні люди, як відомо, розслаблені. Саме розслаблення може стати вашим єдиним порятунком, якщо ви опинилися в "воронці". Миттєве і абсолютне розслаблення, вимкнення свідомості і своєрідний "вихід з тіла". Спробуйте очима стороннього спостерігача дивитися, як ваше тіло несе людський потік, ігноруйте і долайте страх. Непогано допомагає команда "це відбувається не зі мною, цього просто не може бути". Як не дивно, управляти "лійкою" на енергетичному рівні простіше, ніж "спіраллю". Сильні езотерики здатні екстрено розширювати межі свого поля. Щоб припинити "воронку" треба створити власне поле за розмірами і потужності перевищує її полі і як би "поглинути" її. Зробити це не дуже складно, так як поле однієї людини добре сцентріровано, а "воронку" утворює зосередження багатьох і багатьох полів, але все-таки різних за своєю структурою. Іноді, щоб розсипати "воронку" треба просто прорвати її стіни. Або нанести удари по тих, хто їх утримує. Хороший приклад "воронки" на побутовому рівні - класична бійка, яку зав'язує компанія розгулялися підлітків. Залученням в поле тут, як правило, виступає банальне питання - прохання закурити або показати дорогу. При цьому компанія буде оточувати свою жертву і, що характерно, рухатися по колу. Спосіб вирватися - проявити ще більшу агресію, завдати відчутного удару лідеру або в буквальному сенсі слова розштовхати зімкнувшись коло.

31. Поняття агресіі, основні критерії її визначення.
Агреси́вність
Риса характеру, що виражається у ворожому ставленні людини до інших людей, до тварин, до навколишнього світу. Агресивними називаються такі дії і таке відношення людини, яке, будучи ворожим, у той же час не викликається будь-якими об'єктивними причинами, не може бути виправдане обставинами, що склалися, або міркуваннями морального або юридичного характеру, зокрема — необхідністю самооборони або захисту інших людей.
Агресивна поведінка, агресія (фр. aggressif — нападаючий, войовничий, від лат. aggredior — нападаю) — у тварин — дії тварини, адресовані іншій тварині , з метою її залякування, придушення або нанесення їй фізичних травм. Зазвичай агресивна поведінка розглядається як складова частина внутрішньовидового агоністичного поводження, але іноді говорять і про агресивність хижака стосовно жертви і т. п Так, пташеня медоуказчика в перші години після вилуплення з яйця вбивають пташеняти птаха-хазяїна, у гнізді якого він вивівся. Внутрішньовидова агресія сприяє формуванню ієрархії при високій щільності популяції і територіальності при низькій її щільності. Часто агресивна поведінка виявляється вже на ранніх стадіях онтогенезу (наприклад, у личинок паразитичних перепончатокрилих, що вступають у смертоносні бійки один з одним). Агресивна поведінка пташеняти в багатьох видів хижих птахів (сов, поморників, чапель і ін.) приводить до знищення молодшого з них (каїнізм), а іноді — і до поїдання його побратимами (канібалізм). На ґрунті агресивної поведінки можливо також дітовбивство (інфантицид) у чайкових птахів, хижих ссавців (леви), гризунів (ховрашки) і т. д При захисті групової території спостерігається колективна агресивна поведінка хазяїнів стосовно чужинців. В багатьох випадках агресивна поведінка стимулюється статевими гормонами.
Масова агресія. За весь період розвитку людства і у наш час неодноразово виникали проблемні ситуації, що вирішувалися за участю діючих (агресивних, бунтівних) мас.
Агресія - це емоційна реакція на неможливість подолати якісь бар'єри, досягти певних цілей, що виражається у руйнівних діях з метою заподіяти матеріальну, фізичну, психологічну шкоду, або навіть знищити інших людей.
Є декілька основних умов виникнення та розвитку агресії:
• фізіологічні (алкоголь, наркотики);
• психологічні (неможливість досягти мети, стан фрустрації);
• ситуаційні (наявність лідерів та можливостей прояву агресії);
• провокаційні дії з боку влади або якийсь привід, що підтверджує безнадійність ситуації;
• конкретний об'єкт агресії.
Найефективніший механізм впливу на діючий натовп -позбавлення його учасників анонімності: фіксування облич людей за допомогою теле- і відеозйомок, активне демонстрування їх у репортажах з місця подій, а також на великих екранах, встановлених поблизу місця розташування натовпу; або позначення учасників натовпу за допомогою фарби, яку не можна змити. Ці та подібні заходи помітно знижують активність та агресивність натовпу.
32. Види агресії
Взгляды психологов на  значение агрессии в жизни людей неоднозначны. Но большинство специалистов сходятся во мнении о том, что агрессия бывает двух типов:
Инструментальная агрессия проявляется тогда, когда человек, достигая поставленной цели, сталкивается с какими-либо препятствиями. Препятствиями для получения желаемого очень часто выступают другие люди. Примером  данного типа агрессии может являться борьба за вакантное место, разворачивающаяся в состоянии полнейшего хладнокровия.
Целевая агрессия - это заранее спланированное действие, цель которого нанесение вреда  другому человеку. В этом случае причиной агрессивных действий являются негативные чувства к конкретной личности (зависть, обида, ненависть).
            Агрессия по-отношению к другим людям может проявляться по-разному:
Физическая агрессия заключается в нанесении человеку телесных повреждений или порче его имущества.
Косвенная агрессия — это плетение за спиной человека интриг, распускание о нем сплетен.
Вербальная агрессия проявляется в речи. Это крики, оскорбления, обвинения, проклятья.
Негативизм — это молчаливый или открытый отказ человека от выполнения просьб и распоряжений.
          Но негативные чувства к другим людям человек может не показывать, а держать и копить в себе. Скрытая агрессия может проявляться в полной пассивности, страхах, скуке, депрессии, эгоцентризме, гордыне. Более того, не выраженная агрессия ведет ко многим соматическим заболеваниям: язва желудка, мигрень, гипертония и т.д.
По Бассу-Дарке есть такие виды:
Физическая агрессия — использование физической силы против другого лица.
Косвенная — агрессия, окольным путем направленная на другое лицо или ни на кого не направленная.
Раздражение— готовность к проявлению негативных чувств при малейшем возбуждении (вспыльчивость, грубость).
Негативизм — оппозиционная манера поведения от пассивного сопротивления до активной борьбы против установившихся обычаев и законов.
Обида — зависть и ненависть к окружающим за действительные или вымышленные действия.
Подозрительность — в диапазоне от недоверия и осторожности по отношению к людям до убеждения в том, что другие люди планируют и приносят вред.
Вербальная агрессия — выражение негативных чувств как через форму (крик, визг), так и через содержание словесных ответов (проклятия, угрозы).
Чувство вины — выражает возможное убеждение субъекта в том, что он является плохим человеком, что поступает плохо, а также ощущаемые им угрызения совести.


Біологічні чинники агресивної поведінки.Одним из способов подтверждения биологической основы поведения человека является доказательство того, что люди, обладающие аналогичными биологическими характеристиками, ведут себя сходным образом. То есть, если люди, имеющие одинаковые гены, проявляют и одинаковые особенности в поведении, можно считать подобное поведение наследственным. Подобные факты, кажется, свидетельствуют о том, что склонность к агрессивному поведению передается по наследству. Однако исследователи пришли к выводу, что преступления, совершаемые приемными детьми, по своему типу отличаются от преступлений, совершенных их биологическими родителями. «Это означает, что биологическая предрасположенность, унаследованная приемными детьми, являясь общей по своей природе, в то же время лишь частично определяет степень наследуемости такими детьми агрессивных качеств» (Mednick et al., 1987). Однако обратите внимание: дела осужденных женщин слишком редко попадали в поле зрения исследователей, что не позволило им прийти к однозначному заключению о прямой зависимости судимости детей от судимости их родителей.Существуют два варианта гипотезы о влиянии хромосом на половые различия в агрессивном поведении: 1) гипотеза лишней Y-хромосомы утверждает, что наличие «лишней» Y-хромосомы у мужчин может привести к более выраженному проявлению агрессивности в поведении; 2) гипотеза лишней Х-хромосомы настаивает на том, что наличие «лишней» Х-хромосомы у женщин приводит к сравнительно менее выраженному проявлению той же агрессивности. Как заявляет Мейер-Бальбург (Meyer-Bahlburg, 1981b), «чем больше в генотипе Х-материала, тем слабее развивается агрессия, чем больше Y-материала, тем сильнее проявляется агрессия»Устойчивость половых различий в проявлениях агрессивности, независимо от национальности и культуры, навела на мысль о гормональных влияниях на формирование агрессивного поведения. Поскольку содержание тестостерона в крови у мужчин более чем в десять раз выше, чем у женщин, исследователи сосредоточили внимание на роли андрогенов в формировании агрессивного поведения. Поскольку тестостерон влияет на формирование других признаков маскулинности (например, на появление вторичных половых признаков, таких как понижение голоса и появление волос на теле), вполне возможно, что он способствует и развитию сравнительно высокого уровня агрессии у мужчин. Согласно этой гипотезе, тестостерон должен иметь прямое отношение к повышенной агрессивности.Корковые области головного мозга связаны с социальным научением, прогнозированием последствий и выбором реакции (Weiger & Bear, 1988). Лобная доля неокортекса — структура головного мозга, ответственная за прием и интерпретацию внешней сенсорной информации. Связь лобной доли с лимбической системой дает ей дополнительную информацию о состоянии других систем головного мозга.Вполне возможно, что повреждения лобной доли коры головного мозга «приводят к усилению реакции человека на мгновенные воздействия окружающей среды; обыкновенные раздражители вызывают агрессивные реакции, которые обычно блокируются целой серией рефлекторных или осмыслительных процессов» (Weiger & Bear, 1988). Лица, не имеющие повреждений лобной доли неокортекса, способны адекватно (то есть с учетом времени, места, а также в соответствии со стратегией) реагировать на провокацию. Однако лица, имеющие подобные повреждения, скорее всего будут реагировать на провокацию импульсивно и агрессивно, а также будут проявлять раздражительность и дурное настроение (Heinrichs, 1989; Silver & Yudofsy, 1987).
Агрессивное поведение человека связано с активизацией симпатической нервной системы — того компонента вегетативной нервной системы, который побуждает нас «вступать в сражение или спасаться бегством». Основной механизм этой системы заключается в том, что ситуация, представляющая угрозу для нашей безопасности, вызывает самые разнообразные соматические реакции (например, расширение зрачков, повышение артериального давления, учащение пульса и усиление потоотделения), которые помогают нам встретить надвигающуюся опасность во всеоружии или убежать от нее.

34. Психологічні та соціально-психологічні чинники агресії.
Фрустрація й агресія
Теплий вечір. Утомлений після двох годин занять, ви позичаєте в приятеля небагато дрібних монет і квапливо йдете до найближчого автомата з написом «Прохолодні напої». Поки автомат ковтає дріб'язок, ви вже майже відчуваєте смак холодні, освіжаючі коли. Але от кнопка натиснута - і нічого не відбувається. Ви знову натискаєте. Потім клацаєте по кнопці повернення монет. Знову нічого. Тоді ви вже починаєте бити по всіх кнопках не перебираючи й з усією силою трясете автомат. І от з спрагою ви плететеся назад, до своїх підручників. Чи зросте ймовірність того, що ви скажете або зробите своєму сусіду що-небудь неприємне?
Відповідно до однієї з перших психологічних теорій агресії, відповідь буде: «Так». «Фрустрація завжди веде до прояву агресії»,-- писали Джон Доллард і його колеги (John Dollard & others, 1939, p. 1). Фрустрація - це все, що перешкоджає досягненню мети (у тому числі й несправний автомат з написом «Прохолодні напої»). Фрустрація підсилюється, коли наша цілеспрямованість має дуже сильну мотивацію, коли ми очікуємо одержати задоволення, але це блокується.
Енергія агресії необов'язково направляється на причину, її що викликала. Поступово ми навчаємося придушувати бажання прямої відплати, особливо коли нестриманість може викликати несхвалення або навіть покарання з боку навколишніх. Замість прямої відповіді ми переносимо наші ворожі почуття на більше необразливі мішені. Саме про такий зсув мова йде в старому анекдоті про чоловіка, що сварить дружину, що волає на сина, що пне собаку, що кусає листоношу.
Класична теорія фрустрації-агресії. Фрустрація створює мотивацію для прояву агресії. Страх покарання або осуду за агресію, спрямовану безпосередньо на першопричину фрустрації, може обумовити перенос агресивного удару на іншу мішень або навіть на себе самого (по даним Dollard & others, 1939; Miller, 1941).
Лабораторні випробування теорії фрустрації-агресії дали змішані результати: іноді фрустрація підсилювала агресивність, іноді - немає. Наприклад, якщо причини фрустрації були цілком зрозумілі, як в одному з експериментів Юджина Бернстайна й Филипа Уорчела (Eugene Bumstein & Philip Worchel, 1962), де асистент експериментатора часто переривав процес групового рішення проблем, тому що в нього постійно виходив з ладу слуховій апарат (а не просто тому, що він був неуважний), фрустрація не приводила ні до роздратування, ні до агресії.
Зрозумівши, що у своєму первісному виді теорія перебільшує значення зв'язку фрустрації й агресії, Леонард Берковиц (Leonard Berkowitz, 1978, 1989) переглянув її. Він висунув припущення, що фрустрація викликає роздратування й емоційну готовність реагувати агресивно. Людина дратується більшою мірою, якщо той, хто викликав у нього фрустрацію, мав можливість діяти інакше (Averill, 1983; Weiner, 1981). Людина, що випробовує фрустрацію, скоріше накинеться на кривдника, коли його провокують на це. Іноді пробка вилітає з горлечка й без провокації. Однак у кожному разі стимули, що асоціюються з агресією, підсилюють агресію.
Берковиц (1968, 1981, 1995) і інші дослідники виявили, що подібним стимулом є зброю, що перебуває в поле зору. В одному з експериментів діти після забав з іграшковою зброєю з більшою готовністю руйнували будівлю з кубиків, зроблену чужими руками. В іншому експерименті розсерджені студенти університету посилали своєму «кривдникові» електричні розряди більшої сили, коли в поле їхнього зору перебували гвинтівка або револьвер (приблизно залишені по недогляду після попереднього експерименту), чим у тому випадку, коли «випадково залишеними предметами» були ракетки для бадмінтону (Berkowitz & Le Page, 1967). От чому Берковиц анітрошки не зачудувався, коли довідався, що половина всіх убивств у США відбувається за допомогою особистої вогнепальної зброї й що якщо вдома зберігається зброя, то з більшою ймовірністю буде вбитий хтось із числа домашніх, а не незваний гість. «Зброя не тільки дозволяє вчинити злочин,- говорить Берковиц, - воно може також підштовхнути до здійснення злочину. Палець тягнеться до курка, але й курок тягнеться до пальця».
Не здивував Берковица й той факт, що в тих країнах, де заборонене носіння вогнепальної зброї, відзначається менша кількість убивств. В Англії вчетверо менше населення, чим у Сполучених Штатах, і в шістнадцять разів менше вбивств. У Сполучених Штатах відбувається 10 000 убивств за допомогою вогнепальної зброї в рік, в Англії -- біля десяти. У Ванкувері (Британська Колумбія) і в Сіетлі (Вашингтон) однакові чисельність населення, клімат, економіка й рівень злочинності. Однак у Ванкувері, де строго обмежене придбання вогнепальної зброї, убивств, зроблених за допомогою вогнепальної зброї, у п'ять разів менше, ніж у Сіетлі, і тому загальна кількість убивств на 40 % нижче (Sloan & others, 1988). Після того як у Вашингтоні був прийнятий закон, що обмежує права на володіння вогнепальною зброєю, кількість убивств, зроблених там з його застосуванням, і кількість самогубств різко скоротилася, приблизно на 25 %. Зміни не торкнулися ні інших способів убивства й самогубства, ні сусідніх районів, на які цей закон не поширювався (Loftin & others, 1991).
Зброя не тільки провокує агресію, але й створює психологічну дистанцію між агресором і його жертвою. Як було показано в роботах Милграма, присвячених вивченню підпорядкування, просторова далекість від жертви полегшує прояв жорстокості. Можна вбити ножем, але це сутужніше й трапляється рідше; куди легше зробити вбивство, коли ти просто натискаєш на курок, перебуваючи на значній відстані від жертви.

3.1 Біль
Дослідник Натан Езрин один раз поставив наступний експеримент: пацюкі - через прикріплені електроди - піддавалися хворобливим ударам електричного струму. Езрин планував включати струм, а потім, як тільки пацюки наблизяться друг до друга, припиняти подачу болючих імпульсів, для того щоб з'ясувати: чи з'явиться це підкріпленням їхньої позитивної взаємодії? До його величезного подиву, експеримент провести не вдалося, тому що коштувало тільки пацюкам відчути біль, і вони відразу ж нападали один на одного - ще до того, як експериментатор устигав виключити струм. Ніж сильніше був розряд, відповідно й болючі відчуття, тим більше лютим був напад.
Чи вірно це тільки відносно пацюків? Дослідники виявили, що особини самих різних тварин, що піддавалися вищеописаному болючому впливу, проявляють друг до друга тим більшу жорстокість, чим сильніше викликані в них болючі відчуття.
Езрин (1967) повідомив, що атакуюче поводження у відповідь на біль має місце «у багатьох різновидів пацюків. Також ми виявили, що розряд струму викликав подібні атаки, коли пари особин одного виду були замкнені в одній клітці. Це стосується деяких різновидів мишей, хом'яків, опосумів, єнотів, мавп, лис, нутрій, кішок, черепах, мавп, тхорів, білок, бійцівських півнів, крокодилів, річкових раків, амфібій і різного роду змій: гримучих змій, коричневого щитомордника, чорної змії й ін. Напад як відповідь на електричний розряд чітко простежується в самих різних тварин. У всіх досліджуваних видів тварин атакуюча реакція на болючу стимуляцію спостерігалася практично завжди й була миттєвою; у пацюків, приміром, вона виникала «зі швидкістю натискання кнопки»».
Тварини вкрай нерозбірливі у виборі мішеней. Вони можуть нападати на представників свого ж виду, на інших тварин, на матер'яних ляльок і навіть на тенісні м'ячі.
Учені варіювали й джерела болю. Вони виявили, що атака може бути спровокована не тільки розрядами електричного струму, але також і сильною жарою, і «психологічним болем». Наприклад, коли голодні голуби, вимуштрувані одержувати винагороду у вигляді зерен після того, як постукають дзьобом по спеціальному диску, нічого у відповідь не одержували, це викликало в них таку ж реакцію, як і удари струму. «Психологічний біль» - це, звичайно, те ж саме, що ми називаємо фрустрацією.
Біль підвищує агресивність і в людей. Багато хто з нас можуть пригадати свою реакцію, що у нас викликав несподіване й сильне забите місце великого пальця ноги або болісний головний біль. Леонард Берковиц і його співробітники продемонстрували виникнення агресивної реакції, запропонувавши студентам університету потримати одну руку або в ледве теплої, або в холодній до болю воді. Ті, хто опускав руку в крижану воду, повідомляли про зростаюче роздратування й досаду й про те, що буквально готові були обсипати прокльонами сусіда, що видавав неприємні звуки. Отримані результати дозволили Берковицу (1983, 1989) зробити висновок, що не фрустрація, а скоріше аверсивна стимуляція є основним спусковим механізмом ворожої агресії. Фрустрація виразно являє собою одне з найважливіших джерел неприємних відчуттів. Але будь-яка аверсивна подія, будь те несправджене очікування, особиста образа або фізичний біль, може привести до емоційного вибуху. Навіть болісний депресивний стан підвищує ймовірність прояву агресивності.
3.2 Спека
Некомфортність навколишнього оточення також може викликати агресію. Огидні заходи, тютюновий дим, забруднення повітря -- все це може бути пов'язане з агресивним поводженням. Найбільш вивченим подразником середовища є жара. Вільям Гриффит виявив, що в порівнянні зі студентами, що заповнювали анкети в приміщенні з нормальною температурою повітря, ті, хто робив це в занадто задушливій кімнаті (з температурою вище 32 °С), частіше говорили про те, що вони почували себе втомленими, агресивними; крім того, вони більш вороже реагували на появу сторонніх. Подальші експерименти показали, що жара також провокує прояву мстивості. Чи приводить стомлююча жара до підвищення агресивності в реальних умовах так само, як у лабораторних? Звернемося до статистики.
- У період між 1967 і 1971 роками масові безладдя в 79 містах Сполучених Штатів Америки частіше мали місце в жаркі, а не в холодні дні.
3.3 Атакуюче поводження
Атаки або образи з боку іншої людини є надзвичайно сильним збудником агресії. Експерименти, проведені в університеті Стюардом Тейлором (Taylor & Pisano, 1971), у Вашингтонському державному університеті Харольдом Денгенринком (Dengenrink & Myers, 1977) і в Осакском університеті Кенники Обуки й Тосихиро Камбара (Kennichi Ohbuchi & Toshihiro Kambara, 1985), підтвердили, що навмисна образа або заподіяння болю породжують відповідну атаку, викликану спрагою помститися. У більшості згаданих досліджень один з учасників експерименту змагався з іншим на швидкість реакції. Після кожної серії випробувань переможець призначав, яка буде сила електричних розрядів на кару що програли. Чи були переможці милосердні до переможених, з огляду на, що їхні ролі постійно мінялися? Нічого подібного. Найчастіше діяв принцип «око за око, зуб за зуб».
3.4 Скупченість
Скупченість -- суб'єктивне відчуття недостачі простору -- є ще одним фактором стресу. Тиснява на задній площадці автобуса, автомобільні пробки або надмірна кількість мешканців у кімнаті студентського гуртожитку створюють відчуття неконтролируемости ситуації (Baron & others, 1976; McNeel, 1980). Чи може це сприяти прояву агресивності?
Стрес, випробовуваний тваринами в перенаселеному замкнутому просторі, підвищує рівень агресивності (Calhoun, 1962; Christian & others, I960). Звичайно, між пацюками в клітці, оленями на острові й людьми у великому місті існує помітна різниця. І все-таки, безсумнівно, у густонаселених містах відбувається більша кількість злочинів і люди там випробовують більший емоційний дистресс (Fleming & others, 1987; Kirmeyer, 1978). Жителі густонаселених міст, на відміну від жителів міст із меншим населенням, частіше відчувають страх. Рівень злочинності в Торонто в чотири рази вище, ніж у Гонконгу. Але набагато більший відсоток жителів Гонконгу - їх у чотири рази більше, ніж жителів у Торонто - повідомляють про те, що вони бояться виходити на вулицю (Gifford & Peacock, 1979).
3.5 Катарсис
«Молодих потрібно вчити, як давати вихід своєму гніву»,- настійно рекомендує Енн Лендерс (Ann Landers, 1969). «Якщо людини розпирає з люті, потрібно відшукати клапан. Ми повинні дати йому можливість спустити пари», - вторить їй відомий психіатр Фріц Перлз (Fritz Peris, 1973). Обоє твердження опираються на «гідравлічну модель»: накопичена агресивна енергія, подібно воді, стримуваною греблею, нестримно прагне вирватися назовні.
Концепцію катарсису звичайно приписують Аристотелю. Хоча Аристотель насправді нічого не говорив про агресію, він затверджував, що ми можемо очищатися від гнітючих емоцій, «проживаючи» їх, і що споглядання класичних трагедій дозволяє нам випробувати катарсис (очищення). Він уважав, що емоційне порушення несе емоційну розрядку (Butcher, 1951). Пізніше гіпотеза катарсису була розширена й стала містити в собі емоційну розрядку, що досягається не тільки за допомогою споглядання драматичних добутків, але також шляхом викликання в пам'яті й «проживання» заново минулих подій, через зовнішнє вираження емоцій і через різні дії.
Експерименти підтверджують та ж саме: агресія веде до посилення агресії. Еббе Еббесен і співробітники (Ebbesen & others, 1975) поговорили з 100 інженерами й техніками незабаром після одержання ними попереджень про можливе скорочення. Деяким задавалися питання, які давали можливість висловити все, що вони думають про свого роботодавця або безпосереднього начальника, наприклад, таке питання: «Згадаєте випадки, коли компанія явно несправедливо обходилася з вами». Після інтерв'ю опитувані заповнювали анкету, де їм пропонувалося відзначити ті штрафні санкції, яких, на їхню думку, заслуговує компанія й начальство. Чи дозволила попередня цьому можливість «спустити пари» зменшити рівень агресії? Навпроти, ворожість зросла. Вираження ворожості приводить до посилення ворожості.
Не чи правда, у цьому є щось знайоме? Згадаєте, у главі 9 ми говорили, що акти жорстокості породжують жорстоке відношення. Більше того, як ми переконалися в процесі аналізу експериментів Стенлі Милграма, слабка виразність агресивної дії може приводити до того, що його людина, що зробила, відмовиться бачити у своєму вчинку що-небудь негоже. Люди применшують достоїнства своїх жертв, виправдуючи тим самим своє агресивне поводження. Якщо злість вдається зігнати з першого разу, напруга дійсно спадає, у противному ж випадку стримуючі початки слабшають.
І все-таки, чи належні ми стримувати агресію й агресивні спонукання? Мовчачи дутися навряд чи більш ефективно, ніж зривати свій гнів на навколишніх, тому що в такому випадку ми однаково продовжуємо програвати в пам'яті свої образи, подумки ведучи діалог із кривдником. На щастя, існують неагресивні способи виразити почуття й повідомити іншим про те, як їхнє поводження вплинуло на нас. Потрібно просто замінити викривальні висловлення, що починаються із займенника «ти», на висловлення, що починаються із займенника «я», наприклад: «Я злий!» або «Коли ти так говориш, я дратуюся». У цьому випадку ви виразите свої почуття так, що іншій людині буде легше відреагувати на них позитивно. Можна бути напористим без агресії.
Якщо ми хочемо миру, нам необхідно формувати й заохочувати чуйність і прагнення до співробітництва з раннього віку. Може бути, варто повчити батьків тому, як домагатися дисципліни від дітей без застосування насильства. Навчальні програми надихають батьків підкріплювати бажане поводження, використовуючи позитивні формулювання («Коли закінчиш збирання своєї кімнати, підеш грати») замість негативних («Якщо не забереш кімнату, я зрівняю тебе із землею»). Реалізація однієї такої «програми заміщення агресії» знизила кількість повторних затримок юних правопорушників і членів підліткових банд. Підлітків і їхніх батьків навчали навичкам спілкування, емоційному самоконтролю, підвищували рівень їхніх міркувань про моральність.
Подібні пропозиції можуть допомогти в боротьбі проти агресії. Однак, з огляду на численність причин агресії й складність контролю над ними, чи можна розділяти оптимізм, що втримується в пророкуванні Ендрю Карнегі про те, що у двадцятому столітті «людиновбивство буде вважатися настільки ж огидним, як огидним здається нам сьогодні канібалізм»? З тих пор як Карнегі вимовив ці слова в 1900 році, було вбито близько 200 мільйонів чоловік. Є сумна іронія в тім, що, хоча сьогодні ми розуміємо природу людської агресії краще, ніж коли-або, людська нелюдськість навряд чи зменшилася.
35. Особливості масової агресії.
Не менш помітним і іноді навіть більш небезпечним видом поведінки натовпу є стихійна агресія, зазвичай обумовлена ​​як масові ворожі дії, спрямовані на заподіяння страждання, фізичної або психологічної шкоди або збитку або навіть на знищення даною масою (натовпом) інших людей або спільнот. Психологічно за зовнішньою стихійною агресією - руйнівною поведінкою, завжди стоїть внутрішня агресивність - емоційний стан, що виникає як реакція на переживання нездоланності якихось бар'єрів (наприклад, соціально-політичних) або недоступність чогось бажаного. Саме високим емоційним напруженням стихійна агресія відрізняється від агресії організованої, при якій солдати атакуючої армії, наприклад, цілком можуть не відчувати сильних емоцій до своїх противників, навіть вбиваючи їх. На практиці стихійна агресія завжди супроводжується ще і додатковими сильними емоціями негативного комплексу типу гніву, ворожості, ненависті і т. П
Для нас важливо, що на основі агресивності і агресії в історії і сучасності періодично виникали і виникають агресивні натовпи з вельми специфічною поведінкою. Якщо війни зазвичай вели організовані армії, то повстання й революції здійснювали саме агресивні натовпи. У звичному розумінні під «агресією» якраз і розуміється масова агресивна поведінка натовпу. Один з дослідників цієї теми Дж. Роуен визначав агресію як «неприкрито насильницьку, загрозливу, навмисну ​​і таку, що не підпорядковується нормам силу», дії якої не спровоковані аналогічними, суперечать звичаям, законам, цінностям.
Згідно з прийнятими в західній цивілізації поглядам, теоретично кожна людина повинна мати право на самоствердження, а позбавлений його - на самозахист, щоб відновити почуття своєї значущості, необхідне для нормального існування. Блокування права на самозахист веде до агресивності, особливо якщо воно тривало (як це часто буває, наприклад, у відношенні до національних меншин). В результаті агресії людина вторгається в сферу влади або престижу, або на територію іншої людини і частково захоплює те, що вдається.
Як показують дослідження сучасних масових заворушень, хвилювань і повстань, «найважливіший фактор, що лежить в їх основі - відчуття повного блокування всіх надій»
До умов виникнення агресії дослідники зазвичай відносять:
фізіологічні умови - алкоголь, наркотики.
психологічні умови - вже згадуване відчуття фрустрації, «неможливість виконання ніяких надій».
ситуаційні умови у вигляді наявності лідерів, відповідних коштів і т.п.
провокаційні дії влади або їх окремих представників, іноді можуть спровокувати агресію.
Для розвитку агресії звичайно потрібні:
деякий конкретний привід, що підкреслює психологічну безнадійність ситуації для людей;
люди, готові підтримати це відчуття безнадії, але, одночасно, «розкачати» »натовп проти тих, хто в цьому може бути звинувачений;
конкретний об'єкт агресії - представник влади, яка пригноблює більшість або просто символ владного інституту.
Серед найбільш важливих для нашого розуміння варіантів агресивної поведінки натовпу розрізняються експресивна, імпульсивна, афективна, ворожа та інструментальна агресія. Із самої назви зрозуміло, що експресивна агресія - це страхітливо-агресивна поведінка, головною метою якої є виразити і позначити свої потенційно агресивні наміри, залякати опонентів. Це не завжди і не обов'язково виражається в безпосередньо руйнівних діях. Класичні приклади експресивної агресії - ритуальні танці, військові паради, різного роду масові ходи і т. п.
Імпульсивна агресія - зазвичай спровокована в результаті дії якогось чинника, миттєво виникає і досить швидко проходить. Така агресія може носити переривчастий («імпульсний») характер, виникаючи як би «хвилями», у вигляді своєрідних «припливів» та «відпливів» агресивної поведінки.
Афективна агресія - суто емоційний феномен, практично повністю позбавлений дієвого компонента. Цим вона відрізняється від експресивної форми агресивного натовпу. Афективна агресія, як правило, являє собою найбільш вражаючий, але і самий безглуздий вигляд агресії. У стані афективної агресії натовпу нападники повстанці, наприклад, можуть розбиватися добре організованою обороною влади і будуть приречені на поразку. Це те, що іноді називається «агресивним ажіотажем» - особливий стан, що вимагає негайних, за всяку ціну, жертв і руйнувань. Як правило, жертви в таких випадках якраз і перевершують результати, що досягаються.
Ще дві форми агресії стоять осібно від перерахованих вище. По-перше, це ворожа агресія, яка характеризується цілеспрямовано-свідомим наміром нанесення шкоди іншому. По-друге, інструментальна агресія, де мета дії суб'єкта нейтральна, а агресія використовується як один із засобів її досягнення. Зрозуміло, що обидві ці форми відносяться до числа організованих, хоча зовні вони часом можуть маскуватися під стихійну поведінку натовпу, підкоряючись завданням керуючих ними сил.
«Для форм агресії, що розвиваються в масових соціальних і політичних явищах (терор, геноцид, расові, релігійні ідеологічні зіткнення), типові супровідні процеси зараження і взаємної індукції, стереотипізації уявлень у створюваному «образі ворога». Однак особливу роль у виникненні та поведінці агресивної натовпу грає анонімність її учасників. Таким чином, в цілому масова агресія підпорядковується всім основним законам масової поведінки - зокрема, описаним вище законам поведінки натовпу.
Відповідно, загальним законам підкоряються і механізми впливу на агресивний натовп. Так, зокрема, відомо, що позбавлення натовпу анонімності за допомогою засобів масової інформації (великі плани в телерепортажах, що дозволяють фіксувати обличчя учасників натовпу) перешкоджають зростанню її агресивності і навіть сприяють її організованості. У свій час винахід незмивної фарби, якою поліція могла «мітити» активістів таких натовпів, надовго викорінив сам феномен агресивної натовпу з соціального життя.
Як і в будь-якій юрбі, важливу роль в агресивному натовпі грають лідери. Однак тут є одна істотна особливість. Перш за все, велика роль лідерів як ініціаторів повстання. Вона зменшується в міру збільшення натовпу і посилення її агресивності - в таких ситуаціях натовп стає найменш керованим. Роль лідерів, таким чином, велика лише до тих пір, поки навколо них не утворюється натовп, який далі діє за законами власної, стихійної поведінки.

36. Особливості масової паніки.
Паніка — це раптовий, заразливий страх, що опановує натовпом в хвилини дійсної або уявної небезпеки. У людей може розвиватися також страх самотності в громадських місцях, особливо в ситуаціях, коли з них важко швидко вибратися (агорафобия). Основні ознаки панічних нападів – сильний страх і відчуття смерті, що насувається. Людина в такому стані не може сказати, чого саме вона боїться, їй складно сконцентрувати увагу і взяти себе в руки. Часто виникає прискорене серцебиття, пульсація в животі, задишка і пітливість. Людина прагне піти звідти, де її застав напад, і, поглинена думками про свій стан, кидається шукати допомоги. Після нападів звичайно виникає пригнічений стан, може здатися, що тіло стало чужим або якось змінилося. Між нападами людина постійно знаходиться в стані тривожного очікування наступного нападу.
Паніка виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком або дефіциту інформації про яку-небудь лякаючу або незрозумілу новину, або надлишку цієї інформації. Неодноразово відсутність уявлення про реальну небезпеку призводила до необдуманих дій, таких, як стрибки з вікон верхніх поверхів. В ті моменти це здавалося менш болісним, ніж чекати допомоги або шукати інший спосіб порятунку. Таким чином, паніка призводить до наслідків, що за своєю шкодою, перевищують шкоду, що могла б бути завдана виключно причинами паніки (якщо вони реальні). З цього приводу існує анекдот: «Якщо почнеться ядерна війна, ми всі повинні завернутися в простирадла і тихо-тихо повзти на кладовище. А чому тихо? А щоб не створювати паніки».
Найважливішими характеристиками паніки є наступні:
паніка виникає, як і будь-яке масове явище, в групах великої чисельності ( в натовпі, численній дифузній групі, масовому скупченні людей);
паніка викликається відчуттям безконтрольного (некерованого) страху, заснованого на реальній або уявному загрозі;
паніка — це найчастіше стихійний, неорганізований стан і поведінка людей;
для людей в панічному стані характерна так звана поведінкова невизначеність (стан розгубленості, неясності як поводитися, тому виникає хаотичність в діях і неадекватність поведінки в цілому).
Вдалося виявити чотири комплекси чинників (інакше їх називають також умовами, або передумовами) перетворення більш-менш організованої групи в панічний натовп.
1. Соціальні чинники — загальна напруженість в суспільстві, викликана природними, економічними, політичними бідами, що відбулися або очікуваними. Це можуть бути землетрус, повінь, різка зміна валютного курсу, державний переворот, початок або невдалий хід війни і т.д. Іноді напруженість обумовлена пам’яттю про трагедію і (або) передчуттям трагедії, що насувається, наближення якої відчувається за попередніми ознаками.
2. Фізіологічні чинники: втома, голод, тривале безсоння, алкогольне і наркотичне сп’яніння, що знижують рівень індивідуального самоконтролю. При масовому скупченні людей це загрожує особливо небезпечними наслідками.
Так, типовими помилками при організації мітингів, маніфестацій і масових видовищ стають затягування процесу, а також байдуже ставлення організаторів до фактів продажу і вживання учасниками спиртних напоїв. В умовах соціальної напруги, спеки або холоду і т.д. це підвищує вірогідність паніки, рівно як і інших небажаних змін натовпу.
3. Загальнопсихологічні чинники — несподіванка, здивування, переляк, викликаний нестачею інформації про можливі небезпеки і способи протидії.
В розпал партизанської війни в Нікарагуа (середина 70-х років) урядові війська вперше почали застосовувати трасуючі кулі. Це було настільки несподівано і незвичайно, що в декількох зіткненнях загартовані загони партизан панічно тікали. Тільки після того, як бійцям розтлумачили механізм дії цієї зброї, його достоїнства і недоліки, первинний психічний шок зійшов нанівець.
Відомі випадки, коли паніка серед маніфестантів виникала через те, що багато хто невірно уявляв собі політичну обстановку і статус заходу. Наприклад, люди думали, що воно санкціоновано властями, і поява поліцейських з палицями виявлялася шокуючою несподіванкою. Або, навпаки, деякі учасники не знали, що акція дозволена, і неадекватно реагували на поліцейських. Були епізоди (далі я про це розкажу), коли непередбачені дії нечисленної, але добре організованої групи політичних ворогів вносили сум’яття і паніку в багатотисячну демонстрацію.
4. Соціально-психологічні та ідеологічні чинники: відсутність ясної і високозначущої загальної мети, ефективних, таких, що користуються загальним довір’ям лідерів і, відповідно, низький рівень групової згуртованості.
Історія воєн, революцій, небезпечних наукових експедицій і т.д. дає безліч наочних свідоцтв того, як згуртований колектив однодумців здатний навіть при смертельній небезпеці і крайньому виснаженні сил зберігати єдність дій, не проявляючи симптомів паніки. А. С. Прангішвілі наводив інший приклад. «Спеціальними дослідженнями показано, — писав він, — що серед членів пожежної, медичної команд і інших організацій, яким доручається надання допомоги потерпілим від землетрусу, ніколи не буває паніки».
Пояснюючи таку стресостійкість, не можна, звичайно, скидати з рахунку індивідуальні якості рятівників, дослідників або бійців: тип нервової, ендокринної систем і т.д. Але з літератури відомо, що люди, які стійко переносять найжорстокіші небезпеки, окремо, опинившись в іншій, часом значно менш травматичній ситуації, але без актуалізованої установки на мобілізацію і практичну дію, втрачають самовладання.
Наведу тільки один приклад з далекого минулого. Історики не раз виказували подив з приводу того, що у Варфоломіїву ніч суворі гугеноти, основа найбоєздатніших частин французької армії, дозволили паризьким неробам різати себе, як баранів, не спробувавши організуватися, чинити опір і, в більшості випадків, — навіть бігти. Психологічна атмосфера різанини паралізувала їх волю, сформувала настрій приреченості і установку жертви.
В такий момент навіть сильна людина здатна відчувати психічний ступор, подібно могутньому бізону, наздогнаному левом.
Структура і динаміка людських потреб така, що люди можуть, втративши волю і гідність, впасти в тваринний стан. І ті ж люди, при появі високозначущої мети, здатні в буквальному розумінні стояти на смерть, лягати під танки і кидатися у вогонь. При цьому зовнішня оцінка їх вчинків в екстремальній ситуації як героїчних, злочинних або просто дурних сильно залежить від того, наскільки власні цінності спостерігача узгоджуються з ціннісними координатами спостережуваного вчинку.

37. Виникнення та розвиток свідомості.Свідомість — це вищий рівень психічного відображення об'єктивної реальності, а також вищий рівень саморегуляції, властивий лише людині як соціальній істоті.Існує певна послідовність явищ, що зумовили виникнення свідомості у людини: праця привела до зміни принципів побудови взаємостосунків між людьми. Ця зміна зумовила перехід від природного відбору до організації соціального життя, сприяла розвитку мови як засобу комунікації. Виникнення людських спільнот з їх моральними нормами, які відображають закон спільного життя, стало умовою вияву критичності мислення людини. Водночас відбувався розвиток мови, що сприяло усвідомленню людиною власного „Я", виокремленню себе з навколишньої дійсності. У результаті цього мова стала засобом регуляції поведінки людини. Перш ніж стати надбанням індивідуальної свідомості, слово і пов'язаний з ним зміст повинні набути загального значення для людей, що користуються ними. Це уперше і відбувається в спільній діяльності. Набувши свого загального значення, слово потім проникає в індивідуальну свідомість і стає його надбанням у формі значень і сенсів. Отже, спочатку з'являється колективна, а потім індивідуальна свідомість.На початку свого розвитку свідомість людини є спрямованою на зовнішній світ. Людина усвідомлює, що знаходиться поза ним, завдяки тому, що за допомогою даних йому від природи органів чуття бачить, сприймає цей світ як відокремлений від нього і існуючий незалежно від нього. Пізніше з'являється здатність рефлексії, тобто усвідомлення того, що сама людина для себе може і повинен стати об'єктом пізнання. Така послідовність стадій розвитку свідомості. Цей перший напрям в розвитку свідомості можна позначити як рефлексія.Другий напрям пов'язаний з розвитком мислення і поступовим з'єднанням думки із словом. Мислення людини, розвиваючись, все більше проникає в суть речей. Паралельно з цим розвивається мова, використовувана для позначення знань, що добуваються. Слова мови наповнюються усе більш глибоким сенсом і, нарешті, коли розвиток отримують науки, перетворюються на поняття. Слово-поняття і є одиниця свідомості, а напрям, в руслі якого воно виникає, можна позначити як понятійне.В даний момент історії свідомість людей продовжує розвиватися, причому цей розвиток, мабуть, йде з відомим прискоренням, викликаним прискореними темпами наукового, культурного і технічного прогресу.
38. Поняття та структура діяльності.Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби. Головна відмінна риса діяльності - мета - як регулятором активності. Тому треба розрізняти мету як об'єктивне (об'єктивний результат) і як суб'єктивне психічне (передбачуване) явище. Цілі, які у своїй діяльності ставить людина, можуть бути віддаленими і близькими.Кожна конкретна діяльність має свою індивідуальну структуру, уточнюючу загальну структуру, притаманну будь-якої діяльності. У останню входять: загальна мета діяльності, її мотиви (як спонукання), окремі дії, і, в тому числі, навички (способи досягнення спільної мети), і психічні акти у них включені, і результати діяльності. Мета - це уявний результат діяльності (тобто те, заради чого діє людина), а мотив - це спонукальна сила дії (тобто те, чому діє людина).Дія - це відносно закінчений елемент діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не розкладається на більш прості, усвідомлена мета. Дія має подібну діяльності психологічну структуру: мета - мотив - спосіб - результат. У залежності від психічних актів, що домінують у способах дій, розрізняють дії: сенсорні, моторні, вольові, розумові. Останні два об'єднують терміном «розумові дії».Сенсорні дії - це дії по сприйняттю об'єкта, наприклад, визначення розміру предмета, його розташування і переміщення в просторі, його стану. До числа сенсорних дій входить і оцінка настрою людини по його міміці. Моторні дії - це дії, спрямовані на зміну положення об'єкта в просторі шляхом його безпосереднього переміщення (руками, ногами) або безпосередньо з використанням знарядь праці (перемикання швидкості при управлінні автомобілем).У діяльності людини нерозривно пов'язані її зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) сторони. Оскільки діяльність є процесом, то в ній, як і в усякому процесі, можна виділити певні етапи:• постановка мети (ясна усвідомленням конкретної задачі);• планування робіт (включає визначення послідовності дій, вибір для кожної дії відповідних засобів, способів, визначення критеріїв виконання дій і форм контролю);• виконання, здійснення діяльності, що супроводжується поточним контролем і перебудовою діяльності у разі необхідності;• перевірка результатів діяльності, виправлення помилок, якщо вони були, зіставлення отриманих результатів із запланованими, підведення підсумків роботи та її оцінка.
39. Феномен спільної діяльності, її структура.Зміст взаємодії, її смислове навантаження розкриваються як на рівні окремих контактів так і в контексті спільної діяльності, тобто такої, яка реалізується разом з кимось.Міжособистісна спільність передбачає взаємозв'язок з іншими людьми, а конкретним змістом цього взаємозв'язку є співвідношення індивідуального вкладу кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності:спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від інших);спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);спиьно-взаемопов 'язана (має місце одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).Для організації спільної діяльності необхідне просторово-часове узгодження. У процесі спільної діяльності взаємодія може відбуватися з раніше незнайомими людьми, котрі пов'язані виконанням певного спільного для них завдання. Взаємодія немовби пронизує колективну діяльність, передбачаючи при цьому, що в ході спільної діяльності суб'єкти почергово та взаємно змінюють соціально-психологічні стани, цінності й наміри один одного.Стосовно власне психологічних складових спільної діяльності, то зазвичай аналіз їх починається з виокремлення й характеристики загальної мети, яка є найважливішим компонентом спільної діяльності. Загальна мета уособлює ідеально представлений майбутній результат, якого намагається досягти спільність індивідів (колективний суб'єкт) у ході взаємодії. Вона може бути розписана й у вигляді більш часткових спільних завдань, поетапне виконання яких наближує всіх до отримання кінцевого результату. Обов'язковим психологічним компонентом спільної діяльності є загальна мотивація, тобто те, шо спонукує люде^й до досягнення спільної мети. Тут надзвичайно важливим є питання співвідношення індивідуальних і колективних мотивів. Наступний психологічний компонент — спільні дії. Вони спрямовані на реалізацію поточних і перспективних завдань спільної діяльності. Завершує її психологічну структуру загальний результат. При цьому важливе значення має не тільки й не стільки загальний об'єктивний кінцевий продукт, а й суб'єктивне відображення результату індивідуальними і колективними суб'єктами. Безперечно, умовою виконання спільної діяльності є процеси розподілу, об'єднання, погодження, управління індивідуальними цілями, мотивами, діями й результатами.
40. Роль мовлення в історії розвитку людства.Свідомість людини формується в процесі спілкування людей між собою. Свідома й духовна взаємодія суб'єктів, що відбувається в основному в процесі їх спільної практичної діяльності, здійснюється за допомогою мовлення.Проблему мовлення в психології зазвичай розглядають в контексті мислення і мовлення. Дійсно, з мисленням мовлення пов'язане особливо тісно. Слово виражає узагальнення, оскільки є формою існування поняття й думки. Генетично мовлення виникло разом з мисленням в процесі суспільно-трудової практики і поступово закладалося в процесі суспільно-історичного розвитку людства в єдності з мисленням. Однак мовлення все ж виходить за межі співвідношення з мисленням. Мовлення корелює зі свідомістю в цілому.Мова - це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему знаків, щ о має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.Значною мірою завдяки мовленню індивідуальна свідомість кожної людини, не обмежуючись особистим досвідом, власними спостереженнями, через мову насичується і збагачується результатами суспільного досвіду. Спостереження і знання всіх людей стають або можуть завдяки мовленню стати надбанням кожного.Основна функція свідомості — це відображення буття, його усвідомлення. Дану функцію мова та мовлення виконують специфічним чином: вони відображають буття, позначаючи його. Однак мова та мовлення — поняття як схожі, так і відмінні. Вони відображають два різних аспекти єдиного цілого.Мовлення — це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це – мова в дії.Унікальність свідомості як особливої здатності людини творити образи оточуючого її світу виявляється не тільки у характері її функціонування і розвитку, а й у способі виникнення самої свідомості. Однією із основ виникнення феномена свідомості є спілкування і мова.Говорячи про спілкування, ми насамперед, підкреслюємо, що цей феномен притаманний лише людині, воно виникає як особливий стан відношення, взаємозв'язку людей. У найширшому розумінні слова, спілкування — це процес взаємозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні. Спілкування — одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку особистості і суспільства. Адже основою розвитку свідомості нині, як і раніше, залишається живий контакт, який містить у собі все багатство людських стосунків і дає змогу засвоїти не тільки думки інших людей, а й почуття, і не лише побачити, а й відчути чужу суб'єктивність, ЇЇ наявність, отримати не тільки знання, а й моральні навички.Мовлення є засобом розуміння світу. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мовлення, котре, в свою чергу, зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову ж таки відображає світ відповідним набором понять.

41. Вплив соціального устрою на прояви СМЯ.
Социальный строй - совокупность организаций и институтов, призванных регулировать все отношения между социальными субъектами в рамках общества. Каждый исторически-конкретный социальный строй характеризуется определенными, только ему свойственными общественными отношениями (и, прежде всего отношениями производства, обмена и распределения экономических, социальных и духовных благ), а также политической системой, что закрепляется в конституции и обосновывается идеологически. Каждому социальному строю присущ, как правило, особый характер политической организации общества, государственной жизни, субординации классов, социальных групп по отношению к центральной власти, друг к другу, к собственности. Переход от одного социального строя к другому может осуществляться через социальную революцию или эволюционным путем.


42. Соціально-психологічні перспективи розвитку психології мас.(ПО Д.ОЛЬШАНСКОМУ «Психология мас») Психология масс в социально-психологической перспективеПсихология масс не есть пройденный и отброшенный этап в развитии человечества. Собственно говоря, это и есть два возможных варианта перспектив развития психологии масс:- либо она расколется, раздробится на отдельные составляющие (групповое, корпоративное, наконец, чисто индивидуальное сознание);- либо наступит естественный предел в индивидуализации сознания. Первый вариант опасен разрушением целостности самой человеческой деятельности. В конечном счете, всеобщая индивидуализация в социально-психологическом смысле действительно может обернуться дезинтеграцией сознания, а в социальном смысле — торжеством непродуктивной анархии. Второй вариант — периодические всплески неосоциалистических идей, массовых беспорядков и, в конечном счете, возникновение новых вариантов тоталитаризма. Хочется верить, однако, что оба эти полярные варианта — лишь теоретически возможные конструкции. Реальная жизнь дает возможность предполагать развитие более мягких, промежуточных вариантов. Их суть будет состоять в такой постепенной перестройке «фундамента» массовой психологии, которая даст возможность постепенно надстраивать все новые этажи индивидуализации. Базовый вариант — такая взаимная перестройка глубинных основ психики и ее новейших социальных приобретений, которая позволит удерживать их равновесие и соблюдать баланс в их развитии.
Процес информационно-компьютерный успешно идет только в развитых странах. Эти страны обеспечивают соответствующие условия, переводя массовые трудозатратные производства в развивающиеся страны, а также эксплуатируя природные богатства этих стран. Значит, в развивающихся странах массовизация будет нарастать. Если развитые страны слишком далеко уйдут вперед по пути индивидуализации, а развивающиеся слишком долго задержатся на этапе массовизации, это может вызвать реальные конфликты. Основные идеи: - информационно-компьютерную революцию. Появление персонального комп’ютерасоздает особый тип работника, который может наниматься на работу со своим средством производства — с тем же самым компьютером. Он оказывается одновременно и наемным работником, и собственником средства производства. Наличие же персонального компьютера в совокупности с современными коммуникационными средствами делает широко доступными гигантские информационные массивы. Не случайно все большую долю в экономике развитых стран занимает информационно-технологическая продукция. В США в последние десятилетия традиционно «массовой» деятельностью (обеспечение продовольствием, индустриальное машинное производство) занимается не более 20-25 % трудоспособного населения…численность «среднего класса» превышает 50 % и продолжает расти, то это означает кардинальные социально-психологические перемены. Исчезает реальная основа для усиления психологии масс.- развитие процессов глобализации глобальной становится вся деятельность.Естественно, возникает не нравящееся многим разделение на «страны-мозги» и «страны-руки». Психология жителей этих стран неизбежно будет различной.- появление всемирной компьютерной сети вроде бы усиливает индивидуальныйхарактер деятельности сидящего перед компьютером человека, а современное телевидение предоставляет колоссальные объемы информации для развития индивидуального сознания. С другой стороны, тот же Интернет по своим возможностям превращается в уникальное средство супермассовой информации, а массовый характер большинства телепрограмм способствует выработке единообразных, массовых реакций населения.
43. Поняття «масові настрої». Психофізіологічні, психологічні та соціальні аспект у масових настроях.
44. «Масова людина» та масові настрої.
45. Вплив соціальних та історичних чинників на динаміку масових настроїв.
(Ответы все в куче, так как конкретно по каждому вопросу информации нет. Но, прочитав это, все становится ясно и можно ответить на вопрос.)

МАССОВЫЕ НАСТРОЕНИЯ - особые психические состояния, каждое из которых можно определить как однородную для достаточно большого множества людей субъективную реакцию, отражающую удовлетворенность политическими условиями жизни; оценку возможностей реализации социально-политических притязаний; стремление к изменению условий ради осуществления притязаний. Субъектом массовых настроений является общность людей, объединенных единым переживанием. Развитие настроений носит циркулярный характер.

Масові політичні настрої – це однорідна для досить великої кількості людей складна сигнальна реакція, що відбиває задоволення або незадоволення загальними соціально – політичними умовами життя, я також суб’єктивну оцінку можливості реалізації соціально – політичних домагань.Виникнення масових політичних настроїв пов’язане із взаємодією двох факторів: 1) об’єктивного, предметного (реальна дійсність), і 2) суб’єктивного (різні уявлення людей про реальну дійсність, різні її оцінки у світлі інтересів і потреб).Розвиток масових політичних настроїв, як правило, носить циркулярний характер, що нагадує своєрідне «емоційне кружляння»: ті самі настрої, що мають загальну основу (звичайно, саме незадоволені соціально – політичні домагання) відтворюються за визначеним циклом знову і знову. Цикл розвитку масових настроїв, зазвичай, включає п'ять основних етапів: від зародження настроїв – через їхнє нагромадження і кристалізацію – до максимального підйому, що виявляється в політичних діях – потім до спаду настроїв, а в останньому випадку, протягом часу – до нового підйому. Суб’єктом політичних настроїв є маса як сукупність людей, згуртованих загальними переживаннями.Зароджуюча в окремих групах і стратах, настрої надзвичайно швидко поширюються і самі формують масу як свого суб’єкта. Так, наприклад, у ході революцій «робоча маса» може швидко перетворитися на масу – «більшість всіх експлуатованих». Особливо яскраво це виявляється в ході радикальних політичних змін, політичних криз. У більш спокійних ситуаціях, коли в межах політичної системи функціонують різноманітні не надто виражені настрої, їхній суб’єкт представлений відносно локально. У найбільш конкретному вираженні – у виді юрби.До основних функцій масових політичних настроїв необхідно віднести:1. Функцію суб’єктивного забезпечення динаміки політичних процесів. Дана функція здійснюється через політико-психологічну підготовку, формування і мотиваційне забезпечення політичних дій досить великих людських спільнот.2. ^ Функцію формування суб’єкта потенційних політичних дій.3. Функцію ініціювання і регуляції політичної поведінки за допомогою відповідних варіантів настроїв (наприклад, що ведуть до модифікації політичної системи).4.  Функцію стратегічної політико-психологічної оцінки (формується довгострокове відношення до політичної реальності, спосіб її осмислення).У загальному виді, під масовим політичним рухом розуміється поява і широке функціонування таких політичних сил, що намагаються змінити існуючі умови життя в суспільстві або закріпити їх шляхом впливу на політичні інститути або ж шляхом широкої боротьби за владу. Рух – це завжди якесь спільне прагнення людей до реалізації загальної мети. Основою для появи такого масового прагнення є наявність визначених масових політичних настроїв. Ліворадикальні рухи вбачають перспективи виходу в досягненні нових, ще більш високих домагань, яким підкоряють свою поведінку, спрямовуючи її на заперечення минулого і руйнування існуючого порядку заради якогось бажаного майбутнього. Для того, щоб подібні настрої стали масовими, звичайно необхідно, по – перше, щоб розрив домагань і реальності був очевидний, а по – друге, не залишав надій на швидке поліпшення ситуації. Масові настрої такого роду, звичайно, спрямовані в майбутнє, обґрунтовуючи необхідність радикальних дій новими домаганнями або новими можливостями реалізації потреб («…хто був ніким, той стане всім»).Масові настрої, що лежать в основі реформістських рухів, формують суб’єкт політичного поводження особливого роду – суб’єкт відносної політичної стабільності. За своєю політико-психологічною суттю - це еволюційні рухи: дії, залучених до них мас спрямовані звичайно на поступове удосконалювання соціально – політичної системи при збереженні її в цілому, стабільному стані. Особливостями настроїв, що лежать в основі реформістських рухів, є, по – перше, помірковано – негативна оцінка реальної ситуації, а по – друге, настільки ж помірна позитивна оцінка можливих у майбутньому змін. Останнє визначається конкретними очікуваннями не принципово нових, а лише великих можливостей реалізації поступово зростаючих домагань у рамках існуючої політичної системи.В основі праворадикальных рухів звичайно лежать настрої крайнього невдоволення реальною ситуацією і позитивною оцінкою такої потенційної ситуації, що пов’язана з реставрацією старих, традиційних і апробованих домагань і випробуваних можливостей їхнього досягнення. Це критичні стосовно сьогодення, але оптимістичні у відношенні минулого і перспектив його повернення настрої.Виступаючи як механізм ініціювання і регуляції політичної поведінки, настрої, опановуючи масами, можуть вести до змін у стрижневій ланці політичної системи – в інститутах і функціях влади і політичного керування. На практиці це звичайно викликає зміни в державному устрої, пов’язані з формою правління, зі зміною влади, зі значними політичними реформами або навіть зміною політичного ладу (Чилі, Іран, СРСР). 
Массовые настроения — особые психические состояния, охватывающие значительные общности людей. Это состояния, переходные от непосредственных эмоций к осознанным мнениям, предшествующие массовым действиям. Это особые переживания переходного типа, вырастающие из повседневных эмоций, но рационализированные условиями социальной жизни — ее разнообразными политическими, социальными, экономическими, духовными устоями. Это общий настрой массы по отношению к тем или иным аспектам жизни.Охватывая значительные количества людей, массовые настроения оказываются именно тем механизмом, который обеспечивает социально-психологическую интеграцию, формирование масс и как бы включает, инициирует, а затем регулирует то или иное политическое поведение.В отечественной науке сложилось своеобразное отношение к проблеме массовых настроений. С одной стороны — целый ряд упоминаний, оценок и указаний на их роль на рубеже XX века, особенно в период подготовки и осуществления революции 1917 г. С другой стороны, законченного, концептуального оформления эти вопросы в советский период так и не получили.Психология массовых настроений.В отличие от других общественных наук, где массовые настроения пока еще лишь вводятся как самостоятельное понятие, в психологии накоплен достаточно большой массив данных и исследовательских подходов. Есть определенная предыстория рассмотрения настроений без учета их массового звучания; есть традиции общепсихологических трактовок индивидуальных настроений; наконец, есть и социально-психологические направления изучения преимущественно “общественных” настроений. Анализ всего этого наследия необходим для понимания массовых настроений.Настроения представляют собой именно то явление, которое здравый смысл традиционно относил к сфере изучения психологической науки, — это и есть те сокровенные внутренние переживания, которые являют собой психологию того или иного человека или группы людей. С точки зрения обыденного сознании, психология имеет дело прежде всего с настроениями — с чем-то трудно уловимым, подчас таинственным и интригующе интересным. Однако, с другой стороны, “таинственность” и труд-ноуловимость настроений', невозможность их изучения в лабораторных условиях, их субъективность и невоспроизводимость привели к тому, что в современной психологической науке отсутствует общепринятая теория настроений.В англоязычной литературе, например, о настроениях вообще предпочитают судить по ряду связанных с ними, но более операциональных понятий. В отечественной науке есть еще одна существенная причина: длительное доминирование тоталитарной социально-политической системы в стране, по сути, ликвидировало <соци-альный заказа на разработку данной проблематики. Тоталитаризм и застой не нуждались в анализе и учете настроений. Интерес к ним упал к концу 20-х годов XX века, на короткое время возродился в 60-е гг. и лишь ныне поднимается на определенный уровень, что связано с очевидным “заказом” общества на разработку данной проблематики. Отдельные наблюдения, догадки, находки исследователей представляют во многом разрозненную мозаику, фрагменты которой с трудом складываются в законченную картину.

Кратко по этому вопросу информация из книги Ольшанского.

Оттолкнувшись от всего уже сказанного, рассмотрим теперь непосредственно политико-психологическую концепцию массовых политических настроении и их функционирования в политических процессах: природу этих настроений, их субъект, истоки возникновения, этапы и закономерности развития, основные виды и типы, функции настроений, способы воздействия на массовые политические настроения и возможности прогнозирования их развития в политике.

В политико-психологическом измерении массовые политические настроения - это однородная для достаточно большого множества людей субъективная, сложная аффективно-когнитивная сигнальная реакция, особые переживания комфорта или дискомфорта, отражающие удовлетворенность или неудовлетворенность общими социально-политическими условиями жизни; субъективную оценку возможности реализации социально-политических притязаний при данных условиях; а также стремление к изменению условий ради осуществления притязаний. Это особые психические состояния, охватывающие значительные общности людей - состояния, переходные от непосредственных эмоций к более или менее осознанным мнениям, вырастающие из повседневных эмоций, но носящие более обобщенный в политическом отношении характер, рационализированные условиями политической жизни, ее нормами и устоями.

Массовые политические настроения представляют собой особый политико-психологический феномен, не сводимый к традиционно фигурирующему "общественному настроению". Они включают социально-нормативные (собственно "общественные"}, но и иные составлявшие, возникающие в результате переживания соответствия общественных нормативов реальной жизни. Подчас массовые настроения могут носить отчетливо антиобщественный характер: так, настроения недовольства, охватившие широкие массы населения России к 1917 г., отличались откровенно оппозиционной, деструктивной по отношении к господствовавшей общественно-политической системе направленностью. Если система, в меру своих возможностей, внедряла в общество выгодные для себя нормативные настроения, то снизу, в качестве реакции на них, вырастали противоположные реальные массовые настроения.

Природа настроений определяется тем, что они становятся заметными при расхождении двух факторов: притязаний (ожиданий) людей, связанных с общими для значительного множества, массовыми потребностями и интересами, с одной стороны, и реальных условий жизни - с другой. Активные настроения, своеобразная готовность к политическим действиям возникают тогда, когда притязания и ожидания людей вступают в конфликт с возможностями их удовлетворения, и это противоречие актуально переживается людьми. Это специфическое состояние сознания, предшествующая действиям психологическая реакция значительных общностей на рассогласование желаемого и действительного. Такая реакция в виде переживаний может принимать различные формы - от ненависти к политическим силам, допустившим отставание жизненного уровня от потребностей масс, до восторга по отношению к тем силам, которые, напротив, обеспечивают рост возможностей осуществления массовых притязаний.

Особая форма - "пассивные настроения" типа безразличия и апатии, когда массы не верят в возможность преодоления разрыва между притязаниями и возможностями их достижения. Например, в свое время поражение русской революции 1905 г. на несколько лет создало ситуацию своеобразного паралича массовых притязаний и стремлений, лишенных опор в реальной жизни, утраты веры в себя, спада мотивации и активных политических действий" В целом же массовые политические настроения - это широкая субъективная оценка социально-политической действительности, как бы пропущенной сквозь призму интересов, потребностей, притязаний и ожиданий того или иного множества людей, массы.
Такие настроения быстро распространяются. Они заразительны. Над ними затруднен контроль со стороны сознания. Они легко и быстро соединяют людей, находящихся в сходном социально-политическом положении, порождая широкое чувство общности "мы", как правило, направленное против определенных "они", от которых зависит неустраивающее людей социально-политическое положение.

Возникновение массовых политических настроений связано со взаимодействием двух факторов: 1) объективного, предметного (реальная действительность), и 2) субъективного (разные представления людей о реальной действительности, различные ее оценки в свете интересов и потребностей). Выраженность настроений в обществе зависит прежде всего от степени однородности его социально-политической структуры. Чем дифференцированнее, плюралистичнее эта структура, тем больше выделяется различных групп, обладающих собственными потребностями и притязаниями, и каждая из них может иметь свои настроения. Чем сильнее, четче, яснее и однороднее представляются общественные отношения, тем более сжата социально-политическая структура и тем сильнее однородно-нормативный, "общественный" компонент настроений.

Выраженность настроений зависит, прежде всего, от степени очевидности расхождения потребностей и притязаний с предоставляемыми системой возможностями их удовлетворения, от несоответствия декларируемых прав и свобод - реальной действительности.

Развитие массовых политических настроений, как правило, носит циркулярный характер, напоминающий своеобразное "эмоциональное кружение": одни и те же настроения, имеющие общую основу (обычно именно неудовлетворенные социально-политические притязания) воспроизводятся по определенному циклу вновь и вновь. С одной стороны, это двигатель развития (без неудовлетворенности нет мотивации деятельности). С другой - постоянный источник беспокойства для любой власти, вынужденной считаться с тем, что как только реальные условия жизни слишком оторвутся от притязаний, возникнут оппозиционные настроения недовольства этой властью. Исторические примеры показывают, что поиск массовой поддержки стремящимися к власти политическими силами на практике часто оборачивается своеобразным "взвинчиванием" притязаний масс: окрыленные надеждами, последние склонны отдавать власть тем, кто обещает достижение потребного. Однако, отрываясь от действительности, будучи необеспеченными реальным уровнем жизни, неосуществленные притязания порождают массовое недовольство, подрывающее позиции власти. В этом проявляется диалектика взаимоотношений массового политического сознания, в основании которого лежат настроения, связанных с ними динамичных политических процессов, и социально-политических структур и институтов, стабилизирующих политическое устройство жизни.

Цикл развития массовых настроений обычно включает пять основных этапов: от глухого брожения и зарождения настроений - через их накопление и кристаллизацию - к максимальному подъему, проявляющемуся в политических действиях - затем к разрешению или спаду настроений, а в последнем случае, спустя время - к новому подъему.

Динамичность настроений связана не только со меной их направленности и интенсивности. Связана она и с быстротой перехода от настроений к осознанным мнениям, оценкам и действиям. В политико-психологическом отношении эта динамика выражается уровнями экспрессивности настроений, проявляющимися а) в том, чего люди хотят и молчаливо переживают, б) на что надеются и способны выразить вербально, в) в принципе готовы отстаивать, г) привыкли считать своим и ни за что не отдадут.

Субъектом политических настроений является масса как совокупность людей, сплоченных общими переживаниями. Это особое объединение по функциональному признаку, формирующееся на основе общих действий и факторов, побуждающих к таким действиям. Последние не всегда непосредственно следуют из классических представлений об особенностях того или иного слоя, группы или класса. Понятие "масса" менее определенно и более ситуативно, чем названные общности - в массу объединяются разные люди из разных групп, охваченные в тот или иной момент действием общих политико-психологических факторов.

Зарождаясь в отдельных группах и слоях, настроения чрезвычайно быстро распространяются и сами формируют массу в качестве своего субъекта. Так, например, в ходе революции "рабочая масса" может быстро превратиться в массу-"большинство всех эксплуатируемых". Особенно ярко это проявляется в ходе радикальных политических перемен, политических кризисов. В более спокойных ситуациях, когда в рамках политической системы функционируют разнообразные не слишком выраженные настроения, их субъект представлен относительно локально. В наиболее конкретном выражении - в виде толпы. В более сложном случае - в виде, например, массовых движений или "средних слоев" с типичной для них размытостью социального сознания и большой податливостью настроенческим факторам.

В политике существует и проявляется значительное число разных видов массовых настроений. Их можно классифицировать и типологизировать по многим основаниям. На практике преобладают конкретно-исторические подходы к выделению видов настроений, основанные на политической оценке реальных и желательных, потенциальных последствий настроений - тех или иных массовых политических действии. Исходя из этого выделяются, например, революционные и контрреволюционные, фашистские и антифашистские и т. п. пары-антагонисты. При наличии определенных практических выгод такой подход нельзя принять как исчерпывающий. Возможен и более сложный путь, при котором последствия тех или иных настроений оцениваются не с позиций конкретной политико-идеологической ситуации, а в общечеловеческом измерении. Степень соответствия настроений и вызываемых ими действий общечеловеческим интересам подразделяет их на прогрессивные и реакционные.

Возможен, однако, и принципиально иной подход. В политологическом ракурсе более продуктивно, не фиксируясь на проблеме оценок (что почти неизбежно при подразделении политических феноменов), рассматривать массовые настроения с функциональной точки зрения, разделяя в зависимости от роли, которую они играют в конкретных политических процессах. Такой подход носит соотносительный, процессуальный характер. Он учитывает, что направленность настроений определяется их идеологическим оформлением - соответственно, их оценка зависит от совпадения или расхождения политико-идеологических позиций субъекта настроений, с одной стороны, и субъекта оценки - с другой.

Природа настроений двойственна. С одной стороны, они являются отражением реальной жизни. С другой же, они развиваются по законам массовой психологии, влияя на реальность. С одной стороны, они лежат в основе идеологии, с другой - весьма податливы идеологическому воздействию. В политике оценка и выделение видов настроений обычно связаны с тем, "за" и "против" кого они направлены. Но одно и то же событие, явление или процесс могут вызывать разную, подчас противоположную настроенческую реакцию - все зависит от информированности людей и оттого, кто и куда сумел направить массовую психологию, придать ей нужную окраску и воспользоваться существующей интенсивностью, например, массового недовольства.

В процессуальной трактовке выделяются основные функции массовых политических настроений, а разновидности последних рассматриваются, прежде всего, как отдельные механизмы осуществления данных функций. Это не исключает содержательно-оцепочных классификаций, но подчиняет их в качестве вторичных, детализирующих функциональный подход применительно к конкретным политическим ситуациям. Главная функция массовых политических настроений - функция субъективного обеспечения динамики политических процессов, осуществляется через политико-психологическую подготовку, формирование и мотивационное обеспечение политическихдействийдостаточно больших человеческих общностей. Это достигается за счет объединения людей в массу на основе общих настроенческих переживаний - функция формирования субъекта потенциальных политических действий и, соответственно, настроения, формирующие потенциально-действенные общности (например, массовые движения). Сплачивая массу, настроения опредмечиваются в массовых действиях - функция инициирования и регуляции политического поведения посредством соответствующих вариантов настроений (например, ведущих к модификации политической системы). Помимо названных, в более длительной перспективе определенные настроения осуществляют важную функцию стратегической политико-психологической оценки, формируя долгосрочное отношение к политической реальности, способ ее осмысления - например, то или иное политическое мышление.
Возможности воздействия на массовые настроения лежат в двух плоскостях. С одной стороны, в истории политики отработаны средства влияния на притязания и ожидания людей. С другой стороны, эффективным является влияние на возможности осуществления притязаний в реальной действительности. Комплексное политическое воздействие складывается из двух основных компонентов: пропаганди-стско-идеологического (манипуляция притязаниями) и социально-политического, включая социально-экономическое (манипуляция уровнем реальной жизни). Стабилизация настроений связана с уравновешиванием притязаний и возможностей их достижения. Отставание возможностей достижения ведет к росту недовольства. Совпадение притязаний и возможностей, реальное или иллюзорное, вызывает рост массового энтузиазма".

Успешное воздействие должно опираться на анализ, включающий:

1) инвентаризацию имеющихся в политической системе настроений и их направленности (о ней судят по степени расхождения реальных массовых настроений с нормативно-"общественными"), что позволяет оценить степень политико-психологического единства общества как совокупности про- и антисистемных настроений;

2) оценку содержания доминирующих настроений как с точки зрения конкретной политической ситуации, так и с общечеловеческих позиций - в первом случае исходят из интересов системы и действующих в ней сил, во втором - из общечеловеческих интересов;

3) причины возникновения настроений - выясняется их связь с притязаниями той или иной общности и возможности их удовлетворения как в настоящий момент, так и в будущем;

4) стадии развития настроений, степень их выраженности и интенсивности, вероятности перерастания в массовые политические действия;

5) широту охвата, степень массовости, распространенность в наиболее влиятельных политических общностях.

Анализ по данным позициям позволяет оценить в целом вероятность опредмечивания настроений в политическом поведении; характер действий масс, их содержание и направленность; масштабы и возможные политические последствия воздействия на настроения.

Прогноз перспектив развития тех или иных массовых политических настроений - сложная проблема. Он возможен при условии учета значительного числа факторов, влияющих на динамику настроений. Наиболее адекватным прогностическим методом является разработка политико-психологических сценариев по схеме: "если....то...". Сценарии такого рода строятся по принципу аналогий, отталкиваясь от более или менее близкого в политическом плане "плацдарма прогноза". Построение сценария, основанное на экспертных оценках, сводится к созданию особого рода "проблемно-факторной сети", образуемой факторами-переменными, влияющими на развитие настроений, и имеет выход на компьютерное моделирование политических процессов. Такого рода прогнозы-сценарии наиболее адекватны для задач долгосрочного прогнозирования:

Будучи вероятностными, они имеют прежде всего концептуальное значение. В отдельных случаях, однако, возможно и получение оперативной прогностической информации.

46.Масова свідомість та масові настрої. Особливості взаємозв’язкуМасова свідомість- Тип суспільної свідомості, сукупність різних поглядів, уявлень, настроїв, соціальних почуттів, емоцій і т. п., поділюваних великими соціальними спільнотами: народами, класами і т. п. У масовій свідомості органічно зливаються психологічні освіти та ідеологічні уявлення і погляди. Специфіка масової свідомості полягає в тому, що в ньому проявляються інтереси і соціальні позиції соціальних спільнот - мас, що виражаються у формі оцінок, установок, переконань і т. п. Воно формується всією масою членів суспільства, а не тільки представниками різних видів духовно-пізнавальної діяльності .Поняття «масова свідомість» співвідноситься з поняттям «спеціалізоване свідомість». Наукові уявлення, ідеологічні погляди на перших порах завжди виступають як спеціалізоване свідомість - у вигляді теорій, концепцій - і спочатку є надбанням небагатьох людей. У міру їх поширення серед широких верств населення вони набувають характеру масової свідомості, існуючого у вигляді різних соціально-психологічних утворень.Однак зміст масової свідомості не вичерпується продуктами спеціалізованого свідомості представників духовно-пізнавальної діяльності. У нього входять знання, уявлення, що виробляються всією масою членів суспільства в процесі їх практики: народна творчість, фольклор, вірування, очікування, так звана «народна філософія» і т. д. Таким чином, суб'єктами та творцями масової свідомості є всі члени суспільства, об'єднані різними соціальними зв'язками в процесі їх спілкування, духовного життя у всьому різноманітті її прояви. Ідеї, погляди, уявлення, що становлять зміст масової свідомості, детерміновані суспільними відносинами. Масова свідомість є також продуктом суспільної системи навчання, освіти, всієї системи духовного впливу на маси.Різними видами масової свідомості є громадська думка, суспільний настрій, духовна атмосфера, суспільно-політичний клімат і т. д. Масова свідомість робить активний вплив на багато сторін життя людей, виступає регулятором масових форм поведінки людей.Будучи духовним продуктом Об'єктивних процесів масовізації людських практик масову свідомість сама робить активний вплив на багато сторін життя суспільства, виступаючи в якості потужного регулятора масових форм поведінки людей. При цьому головними формами вираження та функціонування масової свідомості є громадська думка і суспільний настрій.    У західній філософії і соціології масову свідомість висвітлювалося з різних позицій - відверто антидемократичних, що ототожнюють маси з "натовпом", "черню" (Я. Буркхард, Г. Лебон, X. Ортега-і-Гассет); соціально-критичних, що розглядають масу в якості негативного породження сучасних антигуманних типів товариств (Е. Фромм, Д. Рісмен, Р. Ч. Міллс, Г. Маркузе); позитивістських, що зв'язують появу мас з науково-технічним прогресом, діяльністю сучасних ЗМІ (Г. Блумер, Е. Шилз, Д. Мартіндейл). У російській науці на протязі десятиріч позитивне дослідження масової свідомості було по суті заборонено через повну несумісність цієї проблематики з пануючими в суспільстві ідеологічними установками. Разом з тим перші роботи на цей рахунок з'явилися в СРСР вже в 60-х рр..
47.Масові політичні настрої. Їх природа, особливості виникнення та розвитку.У витоках виникнення масових настроїв лежить взаємодія двох основних факторів. По-перше, предметний, об'єктивний фактор, - реальна дійсність, в якій живуть люди. Ця дійсність, з одного боку, породжує ті чи інші потреби, домагання, очікування. З іншого ж боку, вона задовольняє або не задовольняє наявні сподівання і надії, причому робить це в різній мірі, утворюючи ту або іншу шкалу можливостей задоволення потрібного в залежності від місця, займаного людьми в соціально-політичній системі.По-друге, суб'єктивний фактор, який утворюють уявлення людей про реальну дійсність, різні її оцінки у світлі наявних у людей інтересів і потреб, домагань. У кожної людини існують свої устремління. З одного боку, це пов'язано з об'єктивним фактором - соціально-економічним становищем - і являє собою відображення останнього. Однак, з іншого боку, подібна зв'язок ніколи не є прямолінійною і вичерпною.Домагання і очікування людей мають складну детермінацію. У них грають роль такі моменти, як соціальна успадкованого (люди, що опинилися силою обставин в іншій соціально-політичній системі, можуть зберігати в певній мірі ті домагання, які формувалися тією системою, в якій, скажімо, пройшло їх дитинство, - про це свідчать як приклади політичних настроїв певних груп в перші десятиліття після встановлення Радянської влади в Росії, так і інші схожі ситуації); наявність у свідомості людей уявлень про певні бажаних домаганнях (що пов'язано з відомими в соціальній психології «референтними групами», за нормами яких люди хочуть жити , хоча ні вони, ні часом навіть їх предки ніколи до таких не належали, наприклад орієнтація частини сучасної російської молоді на стандарти споживання західного способу життя) і т. д. Близьке, хоча і не цілком тотожне «домаганням» поняття «експектаціі» (« вимоги-очікування »), детально розроблене в західній, перш за все американської, соціальної психології, включає складові, породжувані« групою присутності »(продиктовані перш за все реальним соціально-політичним статусом і рольовими нормами, пов'язаними з цим статусом),« референтною групою », структурою власного «я» і т. д.1Розгляд феноменології, місця і ролі масових настроїв в історичному розвитку, вивчення даних загальнопсихологічних і соціально-психологічних досліджень настроїв; обгрунтування можливості політико-психологічного аналізу масових настроїв - все це дозволяє сформулювати самостійну концепцію масових настроїв і їх функціонування в політичних процесах. Така концепція будується по шести основним параметрам:1. узагальнюються і формулюються ключові уявлення про предмет масовихполітичних настроїв і їх природі;2. розглядається суб'єкт таких настроїв в загальному та конкретних планах3. описуються витоки виникнення та динаміка розвитку масових настроїв;4. виявляються їх основні види (проблема типології) і функції;5. досліджуються механізми впливу на такі настрої;6. аналізуються можливості прогнозування їх розвитку.
 Їх природа, особливості виникнення та розвитку.(продолжение)Природа масових політичних настроївМасові настрої в політиці - це особливі психічні стани; однорідна для великої кількості людей суб'єктивна сигнальна реакція, особливі переживання комфорту чи дискомфорту, в інтегрованому вигляді відображають три основні моменти: по-перше, ступінь задоволеності або незадоволеності загальними соціально-політичними умовами життя; під- друге, суб'єктивну оцінку можливості реалізації соціально-політичних домагань людей в даних умовах; по-третє, прагнення до зміни умов задля здійснення домагань.Масові настрої як сигналСпецифічна сигнальна роль політичних настроїв полягає в тому, що лише настрою з усієї сукупності психічних явищ інтегрують в собі відразу три моменти: той чи інший об'єктивний стимул (фактор соціально-політичного життя), соціально-політичну оціночну реакцію на нього (причому не емоційно-ситуативного , а стратегічного, потребностного характеру) і готовність до того чи іншого політичного дії. Якщо емоції відбивають просто оцінку і переживання, думки - знання, то настрій у прихованому вигляді інтегрує і те і інше, також включаючи в себе готовність до дієвих проявів. Тому вони одночасно можуть ставитися як до емоційної, так і раціональної сфер, а також до сфери дієвої готовності суб'єкта. Це досить цілісний феномен.Політична сторона масових настроїв задана тим, що вони виникають як реакція саме на соціально-політичні чинники, існують як переживання соціально-політичних аспектів буття, пов'язані з розумінням і осмисленням цих аспектів і відображають готовність до політичних дій. З усього різноманітного спектра існуючих масових настроїв ми виділяємо саме політичні як найбільш яскраві й помітні настрої, породжені чинниками політичного порядку, пов'язані з оцінками, що мають політичне забарвлення, що ведуть до дій, спрямованим на політичні аспекти і відрізняються політичними наслідками.Зрозуміло, що в принципі будь-який настрій, скажімо, невдоволення, може бути направлено в політичну сферу, - історія і сучасність дають чимало прикладів того, як це відбувалося з націоналістичними, релігійними або просто вульгарно-економічними настроями. Однак перераховані настрою не обов'язково потрапляють в розряд політичних. По-перше, вони не завжди викликаються політичними факторами, по-друге, не обов'язково несуть у собі політичні оцінки (як оцінки задоволеністю або незадоволеністю політичними чинниками - умовами життя). Але головне навіть не в цьому. Вони не обов'язково тягнуть за собою власне політичні дії і власне політичні наслідки. У певних ситуаціях названі настрої можуть відігравати політичну роль, але можуть і не грати її.Настрої як оцінкаНас цікавлять такі масові настрої, які викликаються мають пряме відношення до політики факторами життя, володіють політичною визначеністю оціночного роду і, головне, включають в себе прагнення до політичних дій, політичні наслідки. Остання умова є вирішальним. Якщо ті чи інші економічні, націоналістичні, релігійні і т. п. настрою породжують такі дії і наслідки, вони можуть розглядатися як політичні, якщо ж не породжують, тТрансформація неполітичних настроїв через їх спрямовану політизацію простежено в літературі. У соціальній психології метаморфози подібного роду іноді позначаються як «пошук цапа відбувайла». Невдоволення мас всегданаправлялось в потрібне тим чи іншим силам русло. Для цього в історії використовувалися і релігія (невдоволення пояснювалося результатом відступу від «істинної віри» і трансформувалося в угар «богоугодних» настроїв і дій з викорінення єретиків на вогнищах святої інквізиції і т. д.1), і національні почуття (невдоволення пояснювалося підступами представників інших національностей і трансформувалося в різного роду погроми і утиски як національного, так і расового характеру2), і багато інших психологічно спрацьовують канали. Щоб переконатися в цьому, досить згадати, наприклад, стереотип «російського вбивці», посилено створювався опозицією в Угорщині в 1956 р.3Висловлюючи певні психічні стани, масові політичні настрої відображають приналежність випробовують їх людей до певної соціально-політичної спільності. Це не класична спільність, що виділятимуться на підставі аналізу соціальної структури і політичної системи суспільства, а динамічна, політико-психологічна спільність, функціонально утворена даними настроями і потенційними діями. У такому, тепер уже комплексному вираженні двох, психологічної та політичної, сторін, масові політичні настрої - це насамперед загальна емоційно-раціональна оцінка значними кількостями людей відповідності реальної соціально-політичної дійсності, тих чи інших її аспектів домаганням, потребам та інтересам цих людей, здійснення яких пов'язане з даною дійсністю, з даними аспектами. «Вступаючи в якості характеристики загального психічного стану соціальної спільності, настрій ... визначає напрям, тенденцію і характер прояву ... рішень і дій »(Заргаров, 1969).Тут важливо підкреслити, що мова йде про функціональні спільнотах (докладніше про це - в розділі про суб'єкта масових настроїв), що виникають на основі загальної настроєвих оцінки соціально-політичної дійсності, яка і визначає напрям, тенденцію і характер дій. Як вже говорилося вище, масові настрої не збігаються з «громадськими настроями», як би продиктованих людям в силу їх приналежності до того чи іншого елементу соціальної структури і політичної системи. Масові настрої можуть включати соціально-нормативні складові, але суть їх - у переживанні відповідності «громадських» (системних) нормативів реальному житті, у виробленні до них власного ставлення. Саме тому масовими можуть ставати не тільки системні «громадські», але часом і «антигромадські» настрою. Так, революційні настрої прихильників більшовиків у Росії перед переворотом 1917 р. були явно антигромадськими по відношенню до пануючому соціальному строю.о вони повинні розглядатися як самостійні варіанти масових настроїв. Настрої як устремлінняПолітико-психологічна природа масових настроїв виявляється в тому, що вони стають помітними при розходженні двох факторів: домагань (очікувань) людей, пов'язаних із загальними для значного множини, масовими потребами та інтересами, зазвичай породжуваними соціально-політичною системою, з одного боку, і реальних умов соціально-політичного життя - з іншого. Активні настрою, своєрідна готовність до політичних дій виникають тоді, коли претензії й очікування людей вступають у конфлікт з можливостями їх задоволення, причому це протиріччя переживається і зв'язується людьми з тими чи іншими соціально-політичними моментами. Тоді настрої стають масовими, перетворюючись в особливий стан масової свідомості, що передує діям масову психологічну реакцію на неузгодженість бажаного і дійсного. Така реакція може приймати різні форми - від ненависті до тих, хто «заважає», до захвату по відношенню до тих, хто «допомагає» втіленню бажаного в життя. Особлива форма - пасивні настрої типу байдужості і апатії, коли маси не вірять у політичні можливості подолання розриву між претензіями і досягненнями. Зазвичай це - своєрідний «параліч» домагань, позбавлених опор в дійсності, параліч мотивації і активних політичних дій.У даному контексті інтерес представляє поняття «політичне безсилля». Так. М. Олсен вважає, що таке безсилля є, з одного боку, об'єктивна реальність в ті чи інші моменти. З іншого ж боку, це особливий настрій «недієздатності у відношенні політики», «відчуття неможливості вплинути на неї» (Olsen. 1976). Явища такого плану досліджувалися в контексті «політичного відчуження».У цілому ж політичні настрої - це суб'єктивна оцінка соціально-політичної дійсності, як би пропущеної крізь призму відповідних інтересів, потреб і домагань маси. У політичному відношенні особливо важливо, що такі настрої швидко поширюються. Вони заразливі. Їх проміжний афективно-когнітивний статус веде до того, що над ними утруднений контроль свідомості. Вони легко і швидко об'єднують людей, що знаходяться в подібному соціально-політичному становищі, формуючи відчуття спільності «ми». Цей настрій, як правило, спрямований проти якихось «вони», від яких залежить не влаштовує людей стан справ.При швидкому поширенні, стаючи масовими і впливовими, настрою підпорядковують собі багато інших (в певних ситуаціях практично всі) компоненти психіки. Особливо це відноситься до менш глибинним по відношенню до настроїв, соціально похідним раціональним компонентам, наприклад до таких доданком соціальної свідомості, як цінності і установки. Аналіз показує, що в робочому класі будь-якої країни є люди, орієнтовані на активну участь у страйковому русі; тобто робітники, які не володіють такою орієнтацією, і є принципово заперечують страйкову боротьбу. Однак відомо, що в періоди загострення конфліктів навіть багато супротивники страйків, охоплені відповідним настроєм, включаються в загальні дії (Cousins, Brown, 1975). Згідно поширеній думці, настрій є фактор «зсуву», динаміки поведінки. Відповідно, прийнято вважати, що масові настрої зазвичай містять певний деструктивний в соціально-політичному відношенні заряд. Як правило, вони спрямовані проти тієї чи іншої сторони колишнього або нинішнього укладів життя. «Настрої завжди активно спрямовані не тільки до чого-небудь, але ще більше проти чого-небудь» (Поршнєв, 1966). Це стан, стимулюючий діяльність, рухоме з яких-небудь соціально-політичних причин нереалізованим домаганнями і чеканнями. Це стан заперечення тих чи інших аспектів соціально-політичного устрою.
48. Основні види та функції МПН.Один з найбільш складних питань в проблемі масових настроїв і їх функціонування в соціально-політичних процесах - питання про їхню класифікацію. В принципі ясно, що мало виділити явище, розглянути його природу і основні характеристики. Якщо мова йде про настільки багатогранному феномені, що має різноманітні форми прояву, то бажано виділення тих чи інших видів і різновидів, складання своєрідної «координатної сітки» - матриці, що включає найбільш значимі види. Однак саме тут починаються максимальні труднощі.Проблема типології настроївМасові настрої можна класифікувати за багатьма підставами. Наприклад, за ступенем масовості, рівню емоційності, наявності дієвого компонента і т. д. Спроби такого роду вже робилися в науці. Як вже говорилося, одні дослідники підрозділяли «одиничні настрою» і «дійсно масові»; інші - «настрою» і «умонастрої», треті - «настрої апатії» та «рішучих дій». Ясно, що всі подібні підрозділи мають право на існування, але ясно й інше: продовжувати цей ряд підстав можна довго. Всі такі класифікації равновозможних, поки носять умоглядний характер. Однак кожна з них може відвести убік від практичного сенсу проблеми. Такий доля розгляду настроїв в чисто психологічному контексті.Не менш довгою постає низка можливих соціологічних підстав: тут і охоплені тими чи іншими настроями соціальні групи з їх різноманітними характеристиками, і особливості способу життя, і т. п. Можливі, але настільки ж обмежені і соціально-економічні підстави типології настроїв, наприклад характер економічних вимог і ступінь їх задоволеності у тих чи інших соціально-економічних верств суспільства, які відчувають ті чи інші настрої.Погодимося з Е. Я. Баталовим, що навряд чи можна створити одноманітну типологічну модель масових настроїв. Шлях їх класифікації «пролягає не через спроби створити ... єдину універсальну модель, а через побудову системи моделей, "висвічує" одночасно ... під різними ракурсами, відтворюючих різні ... вимірювання і тим самим задовольняють пізнавальні (і стоять за ними практично-політичні) потреби суспільства. Не одновимірно-площинна, а сферична, не єдина універсальна, а інтегральна модель, що розуміється як динамічна система взаємодоповнюючих один одного моделей, які тільки у своїй сукупності здатні дати адекватне реальному об'єкту уявлення про складний, яке постійно змінюється, "пульсуючому" духовну освіту ... »(Баталов, 1983). Сказане знімає проблему типології масових настроїв «в загальному вигляді», вирішуючи її шляхом створення конкретних ситуаційних типологічних моделей в контексті тієї чи іншої досліджуваної соціально-політичної ситуації чи процесу.Зазвичай згадки про «настроях» мають практично-політичне звучання. Серед них переважають конкретно-історичні прийоми класифікації настроїв, засновані на політичній оцінці їх реальних або бажаних, потенційних наслідків - тих чи інших масових дій. Виходячи з цього, виділяються, наприклад, революційні і контрреволюційні, фашистські і антифашистські і т. п. пари настроїв. При наявності певних практичних вигод цей підхід теж не можна прийняти як вичерпний. У свій час він був породжений ді-хотомізірованним, вузькокласовим способом мислення.
49. Механізми впливу на масові політичні настрої
Массовые политические настроения можно классифицировать и типологизировать по многим основаниям. Например, по степени массовости, уровню эмоциональности, наличию действенного компонента и т. д., и т. п. Попытки такого рода предпринимались в литературе. Как уже говорилось, одни исследователи подразделяли “единичные настроения и “действительно массовые”; другие – “настроения и “умонастроения”; третьи – “настроения апатии и “решительных действий”.
Механизмы воздействия
сли посмотреть на проблему учета массовых настроений в политике и воздействия на них в исторической ретроспективе, то возникнет любопытная картина. Столетьями торжествовал и укреплялся способ “управления сверху”, когда малочисленные правящие круги манипулировали психологическими механизмами массового политического поведения для осуществления своей воли. В игре на массовых настроениях строилась и во многом строится политическая жизнь и современных государств. Другой способ управления обществом, лишь намечающий теоретически свои потенциальные возможности,– это управление, отражающее действительные интересы и идеалы широких масс, следующее не искаженным в угоду отдельным слоям представлениям о выгодности или невыгодности тех или иных акций. Нельзя сказать, что этот идеал уже где-то реализован, но путь к нему постепенно становится, от противного, яснее.
Имея в виду проблемы охраны государства, политического строя от инакомыслящих или, точнее, инаконастроенных, еще Аристотель указывал, что начинать надо с анализа причин возникновения политических настроений вообще и настроений оппозиционных – в частности. Он писал: “Вообще повсюду причиною возмущений бывает отсутствие равенства, коль скоро это последнее оказывается несоответственным в отношении лиц, находящихся в неравном положении. И вот вообще для достижения равенства и поднимается возмущение”.В основе настроений, по Аристотелю, лежат притязания и среди них главное – притязание на равенство. Управление настроениями – это управление желаниями, страстями людей через регулирование возможностей достигать желаемое. Исторические примеры, как было показано в главе I, демонстрируют весомую роль массовых настроении в одних политических ситуациях и, одновременно, их бессилие в других. Все зависит от социально-политических условий и конкретной ситуации. В тех случаях, когда на настроения удавалось воздействовать, средства манипуляции ими были одни и те же.Для создания положительных настроений в политике использовались обещания, воодушевлявшие массы, стимулировавшие энтузиазм и другие аналогичные проявления. Исполнение этих обещаний (полное или частичное. обычно подкрепляло возникшие настроения. Для разжигания негативных настроений необходимо было продемонстрировать, что кто-то обманывает людей, не давая возможности реализовать свои устремления. Расхождение слова и дела воспринималось людьми как предательство их потребностей, вызывало взрывы отрицательных настроений по отношению к тем, кто их обманывал, кто препятствовал достижению интересов людей. Аккумулируя исторический опыт такого рода, К. Гельвеций писал: “Реки не текут вспять, а люди не идут против быстрого течения своих интересов”.Точно нащупал механизм развития оппозиционных настроений Люк де Клапье де Вовенарг, просветитель первой половины XVIII века: “Сильные мира сего совершают ошибку, полагая, что могут безнаказанно бросаться обещаниями и заверениями. Люди не терпят, когда их лишают того, что они мысленно уже считали в некотором роде своим. Их нельзя долго обманывать там, где речь идет о выгоде; особенно же они ненавидят оказываться в дураках”. В общем виде секрет управления настроениями сводится, по де Вовенаргу, “к умению овладевать умами с помощью надежды на подлинные выгоды. Кто знает людей и хочет заставить их служить его намерениям, тот не уповает на такие легковесные приманки, как речи и посулы”.
Имея в виду проблемы охраны государства, политического строя от инакомыслящих или, точнее, «инаконастроенных», еще Аристотель указывал, что начинать надо с анализа причин возникновения политических настроений вообще и оппозиционных в частности. Он писал: «Вообще повсюду причиною возмущений бывает отсутствие равенства, коль скоро это последнее оказывается несоответственным в отношении лиц, находящихся в неравном положении. И вот вообще для достижения равенства и поднимается возмущение» (Аристотель, 1911). В основе настроений, по Аристотелю, лежат притязания и среди них главное -притязание на равенство. Управление настроениями — это управление желаниями, страстями людей через регулирование возможностей достигать желаемое. Исторические примеры, как уже было показано, демонстрируют весомую роль массовых настроений в одних политических ситуациях и, одновременно, их бессилие в других. Все зависит от социально-политических условий и конкретной ситуации. В тех случаях, когда на настроения удавалось воздействовать, средства манипуляции ими были одни и те же.
Игра на притязаниях
Для создания положительных настроений в политике всегда использовались обещания, воодушевлявшие массы и стимулировавшие энтузиазм. Исполнение обещаний (полное или частичное) обычно подкрепляло возникшие настроения. Для разжигания негативных настроений необходимо было продемонстрировать, что кто-то обманывает людей, не давая возможности реализовать свои устремления. Расхождение слова и дела всегда воспринималось людьми как предательство их потребностей, вызывало взрывы отрицательных настроений по отношению к тем, кто их обманывал, кто препятствовал достижению интересов людей. Аккумулируя исторический опыт, К. Гельвеции писал: «Реки не текут вспять, а люди не идут против быстрого течения своих интеррсов» (Гельвеции, 1937). Точно нащупал механизм развития оппозиционных настроений Л. де Вовенарг, просветитель первой половины XVIII века: «Сильные мира сего совершают ошибку, полагая, что могут безнаказанно бросаться обещаниями и заверениями. Люди не терпят, когда их лишают того, что они мысленно уже считали в некотором роде своим. Их нельзя долго обманывать там, где речь идет о выгоде; особенно же они ненавидят оказываться в дураках». В общем виде секрет управления настроениями сводится, по де Вовенаргу, «к умению овладевать умами с помощью надежды на подлинные выгоды. Кто знает людей и хочет заставить их служить его намерениям, тот не уповает на такие легковесные приманки, как речи и посулы». Искренность в осуществлении обещанного — путь к овладению массовыми настроениями (Вовенарг, 1988). Особую роль в управлении настроениями сыграла религия, начав широко использовать стратегический механизм воздействия, связанный с «отсрочкой» осуществления притязаний, который затем стал эксплуатироваться более поздними социально-политическими институтами. Убеждением и внушением религия формировала определенные притязания людей и одновременно отодвигала их осуществление на неопределенный срок. Средства достижения желаемого оказывались как бы независимыми от людей: этими средствами распоряжался некто, им неподвластный. От масс требовалось лишь послушно исполнять его волю, терпеть и выполнять определенные ритуалы в надежде на будущее вознаграждение. За счет такого механизма практически ликвидировались реальные основания для негативных настроений в земной жизни и создавались предпосылки положительных настроений в виде ожидания будущего блаженства. Это было взято на вооружение политиками. Но не случайно негативные массовые настроения, выливавшиеся в крестьянские бунты эпохи феодализма, имели в качестве психологического обоснования знаменитое: «Нету мочи терпеть». Всякому терпеливому ожиданию «исполнения желаний» рано или поздно наступал конец. Тогда приходил конец власти «общественно» нормированных настроений, сменявшихся уже неподвластными социальному контролю настроениями негативными, в основе которых лежало превышающее адаптационные возможности человека расхождение между обещанным и условиями реальной жизни, которые приходилось терпеть. Несмотря на отдельные взрывы негативных настроений, общий механизм «на-строенческой обработки» был достаточно совершенен. Уже тогда массы, в частности, успокаивали не исполнением обещаний, а появлением новых устроителей их жизни, не осуществлявших, а лишь подтверждавших и в очередной раз откладывавших «отсроченные притязания». Отсюда понятна, например, вековая вера русского народа в «доброго царя». Эта вера помогала как властям, так и их противникам. Так, Е. Пугачеву она помогла стать вождем восстания, поскольку крестьянским массам была доступнее вера в «хорошего царя», чем в жизнь, которую они должны строить сами. То же многократно использовали различного рода самозванцы и представители оппозиционных кругов, преследуя свои цели. Вклад XX века в совершенствование средств воздействия на настроения определяется в первую очередь развитием средств массовой коммуникации, средств тиражирования идеологической продукции. Основные механизмы остались прежними, но формы усовершенствовались: ускорилось формирование стремлений и желаний людей.
Так, в любой предвыборной кампании средства массовой коммуникации, политическая реклама быстро доводят до массовой психологии, что кандидат, организация, партия помогут осуществиться их притязаниям, и люди спешат проголосовать, по сути дела, за исполнение своих желаний. Теми же средствами осуществляется поддержание уверенности в том, что желания и устремления выполняются или, во всяком случае, будут выполнены «в ближайшее время». Ощущая нарастающую зависимость своей деятельности от настроений масс, политические лидеры не столько подчиняются настроениям, сколько учитывают их в своей деятельности и манипулируют ими, играя на желаниях и стремлениях масс. Так, пытаясь придать устойчивость благоприятным для себя настроениям, Р. Рейган, как отмечал X. Смит, «возродил у американцев большие надежды». Заявив о «полученном им мандате от американского народа» на эксперимент с консервативным курсом, он обещал, что в стране все снова «станет прекрасным, в ней будет сбалансирован бюджет, безработные получат работу, будет достаточно энергетических ресурсов, правительство станет меньше вмешиваться в жизнь общества и тормозить частное предпринимательство, инфляция сойдет на нет» и т. п. Рейган утверждал, что знает, «как перевести стрелки часов назад» и вернуть Америке ее былой престиж на мировой арене, как «сбросить правительство со спины народа», возродить «дух оптимизма в стране», который обновит не только Америку, но и самих американцев (Smith, Claymer, 1980). Аналитики отмечали, что главным преимуществом Рейгана-президента стало то, что «большинство американцев пойдет за ним по избранному пути, поскольку, как говорил сам Рейган, "это единственный путь, по которому они хотели бы пойти"» («The Future...», 1981). Такие методы продолжают приносить плоды, даже будучи скомпрометированными. Напомним, что Дж. Картер, преследуя ту же цель — воздействовать на массовые настроения, — обещал в своей инаугурационной речи «вернуть американцам веру в свое правительство». Лозунг Картера — «правительство, достойное своего народа» — помог создать так называемый «климат завышенных ожиданий». С этим лозунгом Картер добился поддержки, но ненадолго. Невыполнение обещаний привело к смене настроений и падению его популярности. Когда она упала до самых низких показателей, президент обвинил американцев в нереалистичности требований, которые они предъявляют к главе Белого дома, а в конце срока своего президентства, чтобы уменьшить негативное отношение к себе, начал выступать за «снижение уровня ожиданий общества от президента»1.
Проблема осуществления притязаний
Если «Картер содействовал падению своей популярности, обещая сделать больше, чем мог» (Wayne, 1980), то Рейган привел ситуацию к тому, что «американский народ недоволен и республиканским, и демократическим правительством, смена их в Белом доме не помогает стране решать самые насущные проблемы» (Miller, 1982). Будучи 1 Проблема «общенационального климата завышенных ожиданий от президента» анализируется в известной книге Дж. Барбера.
не в силах быстро решить их, элита прибегает к изощренным приемам1. Для этого активно используются и социально-экономические, и политические акции, и чисто надстроечные механизмы2. Не останавливаясь на их анализе, отметим, что способы воздействия на настроения остаются прежними: кроме манипуляция притязаниями, это возможности (мнимые и реальные) их осуществления. И в нашем обществе долгие годы господствовал манипуляторский подход по отношению к массовым настроениям. Начиная с середины 20-х годов XX века, после завершения революционного периода с его вниманием к настроениям и всей психологии масс, власти начали либо жестко предписывать настроения, либо подавлять их. Вот слова из выступления А. А. Жданова на Первом всесоюзном совещании рабочих и работниц-стахановцев: «Но мы крепко по этим настроениям ударили, одернули, призвали к порядку... дали им понять, что партия не остановится ни перед чем»3. Осуществлялось двойственное воздействие на массовые настроения. С одной стороны, проводилось пропагандистское взвинчивание притязаний для поддержания «социалистического энтузиазма». Не имея возможности подкреплять притязания достижениями, возможностями реализации, пропаганда шла на фальсификацию, на искусственное раздувание успехов, якобы соответствующих притязаниям. С другой стороны, репрессивный аппарат убирал инаконастроенных. В основе манипуляторского подхода лежит нежелание считаться с массовыми настроениями, ставка только на нормативные, «общественные» настроения. До сих пор слышны отголоски этого: «настроение... не может ни рассматриваться как надежный и полноправный партнер органов государственного управления, ни тем более обладать по отношению к ним какой-либо директивностью». Автор «предупреждает» о возможных опасных для власти проявлениях настроений: «Специфика настроения такова, что оно зачастую импульсивно, подвержено неоправданным колебаниям, порой основывается на неверной информации, на предрассудках, бывает недостаточно ответственным и адекватным». Сказанное справедливо, однако вывод вызывает сомнения: он строится не по принципу «снизу вверх», от настроений масс к политическому решению, а наоборот. Массовое настроение «обладает огромным энергетическим потенциалом, который — в случае его совпадения с политической линией либо управленческой стратегией — может, в конечном счете, обеспечить успех всего дела». В таком контексте массовые настроения (как, впрочем, и общественное мнение) «являются объектами воздействия системы государственного управления» (Оболонский, 1989). Итак, с одной стороны, воздействие на настроения идет через формирование потребностей и интересов, притязаний людей, с другой — через создание возможностей для реализации притязаний и ожиданий. Целенаправленное формирование завышенных ожиданий и неосуществимых притязаний приводит к массовому недовольству,

50. Витоки та соціально-психологічні функції релігії
Рели́гия — особая форма осознания мира, обусловленная верой в сверхъестественное, включающая в себя свод моральных норм и типов поведения, обрядов, культовых действий и объединение людей в организации (церковь, религиозную общину)[1].
одна из форм общественного сознания; совокупность духовных представлений, основывающихся на вере в сверхъестественные силы и существа (богов, духов), которые являются предметом поклонения
Наиболее выражает мою метафизику книга «Опыт эсхатологической метафизики». Моя философия есть философия духа. Дух же для меня есть свобода, творческий акт, личность, общение любви. Я утверждаю примат свободы над бытием. Бытие вторично, есть уже детерминация, необходимость, есть уже объект. Может быть, некоторые мысли Дунса Скота, более всего Я. Беме и Канта, отчасти Мен де Бирана и, конечно, Достоевского как метафизика я считаю предшествующими своей мысли, своей философии свободы. — Самопознание, гл. 11.
Самое интересное, то, что именно Николай Александрович Бердяев (1874-1948) впервые ввел и обосновал понятие "новое религиозное сознание" в статье "О новом религиозном сознании" (1905) и в книге "Новое религиозное сознание и общественность" (1907). Бердяев некоторое время был близок к кругу Мережковского и испытал его влияние, которое сказывалось долгие годы. Затем он порвал с Мережковским и примкнул к группе мыслителей, объединенных вокруг московского издательства "Путь" (издал в этом издательстве книги "Философия свободы" и "А. С. Хомяков"). Бердяев активно искал "нового религиозного сознания", но пошел своим одиноким путем, который был далек от кружковщины и групповщины.
Бердяев был философом, одаренным от природы. Он не получил религиозного воспитания и к религии пришел философским путем. Когда же Бердяев обратился к Церкви (1908), то его сознание приобрело эсхатологический характер, устремленность к "новому зону" и "глубочайшей духовной революции". Бердяев одним из первых среди современников заговорил о религиозном оправдании человека (антроподицее). Его главными философскими идеями на всю жизнь стали свобода и творчество. С точки зрения этих идей Бердяев рассматривал и религию. В очерке "Мое философское миросозерцание" он писал о своем понимании религии: "Религия есть связь между Богом и человеком. Бог рождается в человеке и человек рождается в Боге. Бог ждет от человека творческого и свободного ответа".
Иначе говоря, Бердяев ставил знак равенства между верой и знанием, религией и философией. Он призывал идти по религиозно-мистическому пути, подчеркивая, что мистика относится к миру свободы. Мистике Бердяев противопоставлял магию, относящуюся к сфере необходимости. Таким образом, дуализм свободы и необходимости во многом определил религиозную мысль Бердяева.
Философия Бердяева очень противоречива по отношению к религии. Бердяев воспринял от "нового религиозного сознания" критику и отрицание "школьного богословия".
Откуда появилась религия?
В древности существовало несколько точек зрения на происхождение слова «религия» (лат. religio). Так, знаменитый римский оратор, писатель и политический деятель I в. до н. э. Цицерон считал, что оно является производным от латинского глагола relegere (вновь собирать, снова обсуждать, опять обдумывать, откладывать на особое употребление), что в переносном смысле означает «благоговеть» или «относиться к чему-либо с особым вниманием, почтением». Отсюда и самое существо религии Цицерон видел в благоговении перед высшими силами, Божеством[7].
Известный западный христианский писатель и оратор Лактанций считал, что термин «религия» происходит от латинского глагола religare (связывать), поэтому религию он определял как союз человека с Богом[7].
Подобным же образом понимал существо религии и блаженный Августин, хотя он считал, что слово «религия» произошло от глагола reeligere, то есть воссоединять, и сама религия означает воссоединение, возобновление когда-то утерянного союза между человеком и Богом[7]Современные исследователи зачастую соглашаются с точкой зрения на происхождение слова «религия» от глагола religare
Возникновение религии
Вопросом возникновения религии прежде всего занимается религиоведение, начавшее формироваться в самостоятельную область знаний начиная с XIX века на стыке социальной философии, истории философии, социологии, антропологии, психологии, всеобщей истории, этнологии, археологии и других наук.
На проблему возникновения религии существуют несколько точек зрения[12]:
религиозная: человек был создан Богом, общался с ним напрямую и никогда не прерывал этого общения, разве что менялись формы вследствие совершаемых человеком грехов (В иудаизме и христианстве — вкушение Адамом и Евой плода с древа познания добра и зла). После грехопадения общение с Богом напрямую не разрешено, вместо чего необходимо прибегать к помощи посредников и совершать определённые действия, произносить словесные формулы (молитвы), использовать особые предметы. Регламентация на способы воссоединения с Богом находится в руках религиозных систем, провозглашающих своё право на посредничество между человеком и божеством.
промежуточная, с одной стороны опирающаяся на современные научные знания и общественные настроения, с другой стороны основанная на главном постулате религии о сотворении мира и человека Богом, после чего (наиболее часто — в результате грехопадения) человек абсолютно забыл об общении с ним и даже о его существовании. Он вынужден заново искать путь к Богу, а поэтому каждая религия — это путь поиска возвращения к Богу. Этому взгляду соответствовала концепция прамонотеизма, согласно которой религия в человеческом обществе существовала всегда, и к тому же изначально имела форму монотеизма, который у многих народов был впоследствии утрачен, выродившись в тотемизм, язычество и прочие немонотеистические формы религии. Концепция прамонотеизма была сформулирована шотландским учёным и литератором Э. Лэнгом, впоследствии получила свое развитие в 12-томном труде католического священника, антрополога и лингвиста В. Шмидта «Происхождение идеи Бога»[13]. Однако позднее она была подвергнута критике.[14][15][16]. По мнению Крывелёва И. А. в сочинении Вильгельма Шмидта есть ошибки, а после смерти Шмидта его ученики, группирующиеся вокруг журнала «Anthropos», предприняли ревизию его работы и фактически отказались от неё, постулируя в качестве первичной формы религии не прамонотеизм, а пратеизм[17].
эволюционная: религия возникает при определённом уровне развития сознания в силу невозможности рационально объяснить наблюдаемые природные явления. Первобытный человек определял все явления как некие разумные действия, объясняя проявления природных сил волей духа, разумного начала, гораздо более могущественного, чем человек. Высшей силе приписывались человеческие эмоции и поступки, а модель взаимоотношений между этими силами копировалась с соответствующей организации человеческого общества. Согласно этому подходу, религия прогрессировала от простейших форм к более сложным: сначала был преанимизм, затем анимизм, тотемизм, политеизм и наконец монотеизм (см. Антропология религии (англ.))[18].
Идею последовательного усложнения религиозных верований впервые предложил Э. Тайлор, который выдвинул гипотезу о том, что первоначальной формой религии был анимизм. В дальнейшем идеи Тайлора получили развитие в работах Дж. Фрейзера (магия как первоначальная форма религии), Р. Маретта, Л. Я. Штернберга (эпоха аниматизма, оживотворения всей природы), и Л. Леви-Брюля (первобытный дологический мистицизм).
В социологии в структуре религии выделяют следующие компоненты:
религиозное сознание, которое может быть обыденным (личное отношение) и концептуальным (учение о Боге, нормы образа жизни и т. п.),
религиозная деятельность, которая подразделяется на культовую и внекультовую,
религиозные отношения (культовые, внекультовые),
религиозные организации.
Основные функции (роли) религии
Мировоззренческая — религия, по утверждениям верующих, наполняет их жизни неким особым значением и смыслом.
Компенсаторная, или утешительная, психотерапевтическая, также связана с её мировоззренческой функцией и обрядовой частью: суть её состоит в возможности религии возмещать, компенсировать человеку его зависимость от природных и социальных катаклизмов, удалять ощущения собственного бессилия, тяжёлые переживания личных неудач, обид и тяжести бытия, страх перед смертью.
Коммуникативная — общение верующих между собой, общение с богами, ангелами (духами), душами умерших, святыми, которые выступают как идеальные посредники в обыденной бытовой жизни и в общении между людьми. Общение осуществляется, в том числе, и в обрядовой деятельности.
Регулятивная — осознание индивидом содержания определённых ценностных установок и нравственных норм, которые вырабатываются в каждой религиозной традиции и выступают своеобразной программой поведения людей.
Интегративная — позволяет людям осознавать себя как единую религиозную общность, скреплённую общими ценностями и целями, даёт человеку возможность самоопределиться в общественной системе, в которой имеются такие же взгляды, ценности и верования.
Политическая — лидеры различных общностей и государств используют религию для объяснения своих действий, сплочения либо разделения людей по религиозной принадлежности в политических целях.
Культурная — религия воздействует на распространение культуры группы-носителя (письменность, иконопись, музыка, этикет, мораль, философия и т. п.)
Дезинтегрирующая — религия может быть использована для разъединения людей, для разжигания вражды и даже войн между разными религиями и вероисповеданиями, а также внутри самой религиозной группы.
По мнению Рэймонда Курцвейла, «основная роль религии — это рационализация смерти, то есть осознание трагедии смерти как хорошего явления»
(англ. Raymond Kurzweil; род. 12 февраля 1948, город Нью-Йорк, США) — известный американский изобретатель и футуролог. В качестве изобретателя он создал многочисленные системы для распознавания речи. Как футуролог он известен научными технологическими прогнозами, учитывающими появление искусственного интеллекта и средств радикального продления жизни людей.

51. Психологія віри, релігійних дійств, марновірств
Э. Дюркгейм и М. Вебер в свое время создали основу для выделения двух полярных типов определения религии: номинального и реального, а также близких к ним функционального и содержательного. Функциональные определения обычно характеризуются тем, что за критерий идентификации и классификации явлений принимается функция, которую эти явления исполняют: сначала выделяются функции, которые «требует» некоторая социальная система, а затем, на основе выполняемых функций, опознаются и классифицируются наблюдаемые социальные и культурные явления. Напротив, критерием содержательного определения фактически выступает содержание этих явлений. Р. Робертсон предложил связывать номинальные, функциональные определения с дефинициями включающего типа, а реальные определения — с исключающими дефинициями. Дюркгейм стремился охватить определениями религии едва ли не все системы, признаваемые «религиозными», включая теистические и нетеистические системы верований. Такое широкое определение он основывал на различении духовного и светского, а также на выделении наиболее общих функций религии. Однако такой социологический подход, несомненно, носит слишком общий и не вполне точный характер. Другую позицию занимал Вебер, считавший, что религия как социальное явление проявляется в религиозном поведении людей, руководствующихся соответствующим типом мотивации, анализ которой особенно необходим как для понимания религии, так и для классификации ее разновидностей. Вебер полагал, что невозможно дать эмпирическое, недогматическое определение религии до начала исследования, — определение появляется как идеально-типическая конструкция феномена на одной из стадий работы. Среди функциональных определений религии первую группу составляют те, которые, как конструкции М. Вебера и П. Тиллиха, тесно связаны с так называемыми конечными проблемами существования. Наиболее распространенное и представительное определение такого типа принадлежит Д. Йингрену. У него религия выступает как система верований и практических действий, с помощью которых группа людей справляется с конечными проблемами человеческой жизни. Понятно, что за этими взглядами легко «читается» Б. Малиновский (кстати, ярый последователь Э. Дюркгейма) с его мыслью о том, что религия помогает решить неизбежные проблемы человеческой жизни (например, смерть члена группы). Сходные определения предлагали У. Л. Колб, К. Данлоп и другие авторы. Близки к такой точки зрения и те исследователи, которые определяют религию как высший и наиболее общий уровень развития культуры — такая позиция характерна для старшего поколения функционалистов, социологов и антропологов типа Т. Парсонса, Р. Беллаха и К. Гирца. В. Пивоварский считает, что такой подход — удобная позиция и для социально-психологического подхода (Piwowarski, 1974). С психологической точки зрения, главным в религии является феномен веры. С ним и связаны основные слагаемые, образующие психологический уровень изучения религии — от наличия вполне определенных психологических корней религии до психологии религиозности верующих и отдельных психологических проявлений этой религиозности в виде как самой веры, так и производных от нее суеверий, религиозного культа, экстаза, фанатизма и т. д.
Как бы то ни было, все сказанное демонстрирует главное: религия — одна из форм своеобразной «упаковки» для ряда фундаментальных психологических факторов. Такими «упаковками» были, например, по Дж. Фрэзеру, магия, религия и наука. Затем, со временем, на их место постепенно пришла идеология. Как известно, Т. Парсонс считал задачей социологии религии анализ условий и форм коллективной, массовой организации. Отталкиваясь от этого, он понимал религию как систему верований (неэмпирическую и ценностную), отличая ее от иных «уровней узаконения» норм массовой психологии: науки (эмпирической и неценностной), идеологии (эмпирической и ценностной), философии (неэмпирической и неценностной). Как мы видим, все это и есть те контрконтрсуггестивные механизмы, о которых говорилось в первой части книги и которые, по Б. Ф. Поршневу, как раз и обеспечивают единство и сплоченность масс, сохранение и развитие всей массовой психологии, недопущение ее излишней индивидуализации и хаоткзации ради дальнейшего общесоциального развития.
Каждая религия включает в себя набор особых действий, необходимых верующим как для выражения своей принадлежности к религиозной общности, так и для укрепления своей веры, своей идентификации с данной общностью. Совокупность таких действий обычно и представляет собой религиозный культ. Религиозный культ для верующих — это практически почти любые символические действия, основанные на вере в возможность влияния с их помощью на сверхъестественные объекты и их свойства. Культовые действия первобытных людей были предельно конкретны. Шаман, обращаясь к богам и вовлекая соплеменников в ритуальные действия, просил послать дождь или удачу в охоте. В современных религиях не обязательны конкретные просьбы. Культ необходим верующим для доказательства той их веры, которую они демонстрируют Богу с помощью особой системы действий, происходящих, как правило, в храме (культовом сооружении) под руководством служителей культа. Участие в таких действиях частично удовлетворяет основные потребности социального бытия: потребности в общении, в принадлежности к общности.
Суеверие (марновірство)(образовано от «суе» — напрасно (без осознания причин) и «вера», букв. «напрасное верование») — предрассудок, представляющий собой веру в какие-либо потусторонние силы. Содержит допущение, часто неосознанное, что от этих сил можно найти защиту или достигнуть с ними приемлемого для человека компромисса. Как правило, проявляет себя на поведенческом уровне в редуцированных обрядовых формах: использовании талисманов, татуировке, магических жестах и пр. Особое место занимают приметы: определенным событиям приписывается прогностическое значение.
Большинство суеверий имеют глубокие исторические корни, часть относятся к древним религиозным верованиям. Основные интенциижелание заглянуть в ближайшее будущее,
избежать неблагоприятных ситуаций,
утешить человека,
желание подсказать человеку правильное поведение: или с помощью страха негативных последствий или поманив позитивными последствиями;
содержание приметы или то, что ее заметили, может коррелировать с действительными закономерностями, которые слишком сложно подтвердить научно;
приметы являются частью народного фольклора и коммуникативной культуры.
Эти причины и особенности психики способствуют распространению суеверий, особенно в экстремальных обстоятельствах.
Когнитивный подход. В этом случае суеверия анализируются как представления, как попытка понять необъяснимое и неизвестное.
http://www.tolokonin.ru/img/138400.jpgТак, Л. Леви-Брюль рассматривает суеверия как разновидность коллективных представлений, возникающих посредством передачи от поколения к поколению в результате действия механизмов внушения, заражения и подражания. В суевериях смешаны когнитивные элементы с эмоциональными переживаниями, вызванными явлениями окружающего мира.
А. Леман подчеркивает, что с помощью магических операций человечество всегда стремилось к познанию фактов, лежащих вне пределов обыкновенного опыта и необъяснимых общепринятыми способами; пыталось получить власть над внешним миром, недостижимую обыкновенными средствами.

52. В поисках сущности модыХотя предположить наличие моды в первобытном обществе трудно — едва ли тогда особенно выделялись какие-то особенные пошивы шкур, — но по крайней мере с античных времен мода существует как достаточно развитый феномен. Соответственно, давно известно и понятие «мода». Этимологически оно ведет свое происхождение от латинского modus, что переводится как «мера, способ, правило». В значительной степени такого рода трактовки сохраняют смысл и до нашего времени.Согласно здравому смыслу, мода — это не что-то особенно выдающееся: это своего рода именно мера уникального и привычного, старого и нового. Это, безусловно, и способ быть соответствующим чему-то общепринятому. Наконец, это, конечно, и некоторое правило, нарушать которое не вполне прилично. Из всего сказанного следует, что само понятие «мода» никогда точно не определялось с эстетической точки зрения, хотя именно к ней, по наиболее распространенному мнению, наиболее близка мода, связываемая с модной одеждой. Ближе всего это понятие при анализе оказывается к социальной психологии, к тем ее разделам, которые связаны с массовым поведением и массовой психологией. Не случайно Б. Д. Парыгин определял моду именно как особое социально-психологическое явление. Он писал: «Мода — это специфическая и весьма динамичная форма стандартизированного массового поведения, возникающая преимущественно стихийно, под влиянием доминирующих в обществе настроений и быстроизменяющихся вкусов, увлечений и т. д.» (Парыгин, 1969).Среди прочего, мода создает иллюзию значимости и значительности человека, если он следует ее рекомендациям.Согласно еще одной из также не слишком многочисленных социально-психологических попыток определения, мода — это некоторое «массовидное явление, свойственное группе личностей как форма объективизации их мнения о престиже. Мода формируется на основе подражания и в значительной степени является эстетическим вкусом тех, у кого нет собственного. Такие личности следуют моде слепо, не умея приспособить ее к своим индивидуальным особенностям. В этом смысле мода — отраженное, субъективное явление» (Платонов, 1984).
 К. К. Платонов предлагает рассматривать «омонимы: мода как объективное социальное отражаемое явление, создаваемое модельерами и дизайнерами (статистика показывает, что мода резко, обычно по закону контраста: юбки "мини" и "макси", широкие и узкие брюки, мелодичная музыка и диссонансы — сменяется примерно через шесть лет); в вариационной статистике, применяемой при анализе психологических данных, мода — наиболее часто встречающееся значение вариантов данного ряда» (Платонов, 1984). В результате здесь как бы в одну кучу соединены чуть ли не все возможные значения понятия «мода»: и моделирование дизайнерами, и мода на одежду, и мода как параметр статистики. Понятно, что при этом исчезает собственно психологическое понимание моды как особого, массового социально-психологического явления.Любопытно писал о моде один из крупнейших отечественных исследователей психологии масс и, в частности, таких массовых явлений, как мода, Б. Ф. Поршнев: «Люди, придерживающиеся той или иной моды, могут и не принадлежать к какой-либо социологической общности. Но они и не составляют чисто статистической общности, потому что приобщаются к моде не независимо друг от друга по каким-либо одинаковым причинам, а перенимают ее при непосредственном контакте друг с другом. Говорят, что они заражают друг друга. Несомненно, что мода действительно является взаимным подражанием. Однако к области настроения, т. е. социальной психологии, относятся не сами по себе какие-либо модные вещи или действия, а «модность». Тут важна для психолога не столько позитивная сторона, сколько негативная. Человека увлекает не красота или полезность нового, а отличие от людей «немодных»; сама частая смена модных вещей отличает человека от тех, кто этого не делает. Таким образом, носители «модного» образуют некую в высшей степени аморфную, зыбкую социально-психологическую общность. Это как легкое дуновение ветерка среди более мощных и глубоких течений социальных эмоций» (Поршнев, 1979).Таким образом, Поршнев различал «моду» как реальное жизненное явление, и «модность» как определенную социально-психологическую характеристику, которой259наделяются те или иные предметы, явления, особенности, черты и т. д., тем самым превращаясь в феномены моды. За счет такого разделения он и выделял собственно психологическую специфику явления. Такой подход позволяет отказаться от поиска некоего всеобъемлющего определения моды (как показывает история, это едва ли возможно и явно непродуктивно) и дает возможность сосредоточиться на изучении ее внутренних, собственно психологических механизмов. Только такой, функциональный подход, связанный с пониманием механизмов действия моды, представляетсяадекватным для понимания моды как феномена массовой психологии.Психологические механизмы модыОдна из первых попыток определения не моды вообще, а самого внутреннего механизма развития моды встречается уже у немецкого философа И. Канта в достаточно известном сочинении «О вкусе, отвечающем моде». В этой работе великий мыслитель писан: «Закон этого подражания (стремления) — казаться не менее значительным, чем другие, и именно это, причем не принимается во внимание какая-либо польза, называется модой». Подчеркнем, что это просто подражание без всякой пользы. Кант полагал, что в моде нет никакой внутренней цели, и относил ее к «рубрике тщеславия». Хотя несколько дальше он писал еще о том, что в той же степени мода относится и к «рубрике глупости», так как «при этом имеется некоторое принуждение — поступать в рабской зависимости исключительно от примера, который дают нам в обществе многие». И достаточно внятно завершал ход своих мыслей: «Всякая мода уже по самому своему понятию представляет собой непостоянный образ жизни».
В основе моды лежит не постоянный, не единый, а переменчивый и множественный механизм. Этот механизм, состоящий из нескольких компонентов, обеспечивает особую динамику моды, быстро делает нечто модным, одновременно превращая что-то предшествующее в явно немодное. В основе массовой моды, безусловно, лежит психологический механизм подражания. Однако это — только второй компонент сложного механизма. Это та самая «модность», которая является фактором распространения чего-то нового. За ней стоит подражание чему-то уже существующему и признанному «модным» в результате действия первого компонента сложного механизма.Первой же частью является создание чего-то нового, его демонстрация и активная пропаганда. За созданием, демонстрацией и пропагандой чего-то нового стоит попытка выделения себя личностью или группой ради обособления от себе подобных через обретение какой-то действительно новой, уникальной черты. Первоначальный компонент механизма массовой моды на самом деле является антимассовым.Действительно, если посмотреть на моду в одежде, то вначале появляются уникальные экспонаты («высокая мода», «от кутюр»), которые завоевывают признание среди элиты. Элита всегда склонна к восприятию нового, поэтому его признание основано на опровержении старого. Парадокс заключается в том, что элита никогда не хочет быть «модной» в массовом смысле. Она во всем хочет оставаться уникальной. Поэтому она все время подхватывает что-то «элитное», но затем, демонстрируя и пропагандируя, сама способствует его превращению в массовое. Затем действие этого двухступенчатого механизма воспроизводится заново: ставшее массовым отвергается ради чего-то нового, модного, также быстро становящегося массовым.Одним из первых уловил такую диалектическую природу механизма моды Н. В. Рейнгардт. Исследуя моду не с эстетической, а с экономической и социальной точек зрения, он не мог хотя бы вскользь не коснуться и социально-психологических аспектов. Рейнгардт полагал, что мода обычно рождается под влиянием двух основных факторов. С одной стороны, это свойственный человеку «дух нововведения» (стремления к обновлению). С другой же стороны, это также вполне естественная человеческая наклонность к подражанию.Попытка выделения из массы ведет к появлению нового. Однако согласимся, что не всякое новое быстро становится массовым и, тем самым, затем само уничтожает свою новизну. За легкостью массовизации нового стоит человеческая психология, которая должна быть готова к массовизации. Массовым же, как известно, становится далеко не все новое.
53. Социально-психологические функции модыОбычно с достаточной очевидностью, легко выделяются следующие основные функции массовой моды.1 Цит. по: Орлова Л. Азбука моды. М.: Просвещение, 1988. С. 86.264Массовизация человеческой психики. Об этой функции сказано уже вполне достаточно, и нет смысла повторяться.Повышение престижа. Приобщаясь, хотя бы внешне, к наиболее богатой и обладающей модными вещами публике, человек резко повышает свой престиж каквнешне, так и внутренне. Не случайно до сих пор верна и популярна известнаянародная пословица: «Встречают по одежке, а провожают по уму».Регуляция эмоциональных состояний. Известно, что обладающий модной одеждой,предметом, идеей и т. д. человек чувствует себя значительно лучше, чем не обладающий такими вещами. Особенное значение фактор модности в виде моднойодежды имеет для женщин.Приобщение к новому. Следя за модой, стремясь к модному в одежде, в идеях, вобразе жизни, человек неизбежно развивается, обогащаясь новыми знаниями,чувствами и представлениями. Он подражает новому, легко перенимает его и темсамым делает как бы «своим», формируя собственный вкус и предпочтения.Самоутверждение личности. Следуя моде, человек утверждает себя в своих собственных глазах. Понятно, что самоутверждение может касаться различных сфер.Для женщин модная одежда всегда связана с сексуальным самоутверждением.Для мужчин модная идея связана с интеллектуальным самоутверждением. Какойбы ни была сфера моды, за ней стоит одно и то же — стремление к выделению иутверждению себя. Однако говоря объективно, фактически эта функция противоположна функции массовизации психики. Самоутверждение отдельной личности, становясь массовым, как бы захватывая большинство, всегда нивелирует этуотдельную личность согласно действию законов психологии масс.
54. мода як форму соціальної регуляції Прихильники соціологічного підходу розглядають моду як форму соціальної регуляції поведінки людини, її залучення до певної системи норм і цінностей. Американський соціолог і економіст Т.Веблен загострює увагу на ролі престижу та його символів – демонстративності і "показного споживання" – в розвитку моди. Російський учений Н.К.Михайловський аналізував соціально-психологічний аспект моди, виявив та охарактеризував внутрішній і зовнішній механізми наслідування, що обумовлюють поведінку як окремого індивіда, так і натовпу (маси).Мода наряду с обычаем и социальными институтами (правом) является формой социальной регуляции поведения. Мода — специфическая регуляция, обусловливающая периодическую смену и циклический характер развития образцов массового поведения (определение социолога А. Гофмана).Мода распространяется на все явления культуры — на все, что относится к материальным и духовным ценностям и находится в процессе изменения: искусство, литература, наука (особенно медицина, социология, экономика, философия), техника, политика, идеология, спорт. Дизайн является областью культуры, в которой активно действуют механизмы моды. Может быть мода на действия, идеи, вещи. Структура моды состоит из следующих элементов:1) модные стандарты. Модный стандарт — способ или образец поведения или действия;2) модные объекты. Модные объекты могут быть материальными и нематериальными — это вещи, идеи, слова и их свойства;3) модные значения, или ценности моды. Когда модный стандарт или объект приобретает модное значение, он становится модным, когда утрачивает модное значение — «выходит из моды». Каждое проявление моды предоставляет возможность ее последователям стремиться к достижению определенных ценностей. Выделяют первичные (внутренние) ценности моды: современность, универсальность (мода не признает никаких границ, кроме временных), демонстративность (мода является способом коммуникации и позволяет демонстрировать социальный статус и сообщать информацию о себе), игра (мода связана с эвристической творческой деятельностью, стимулирует поиск нового, создание нового и открытие старого в качестве нового). Культурология XX в. рассматривает игру как универсальный элемент человеческой культуры. Игра является формой постижения мира, а мода — одной из форм игрового поведения, следования своеобразным «правилам игры» (модные стандарты). Мода также связана с понятиями «ролевая игра» и «социальная роль», являясь знаком определенного социального статуса или имитации социального статуса. Существуют также вторичные (внешние) ценности моды, которые определяются конкретной ситуацией и категорией участников моды, которые могут преследовать противоположные ценности: социальное равенство или элитарность, красоту или комфорт (удобство) и т.п. Вторичные ценности демонстрируют отношение человека к миру и самому себе, к обществу и социальным институтам, к природе (экологические ценности);4) модное поведение участников моды — поведение, ориентированное на модные стандарты, объекты и ценности.
55. Поняття реклами,її ф-ції, види та особливості(Думаю все и так знают ответ на єтот вопрос, но все таки напишу на всяк. случай)Відповідно до законодавства України реклама — це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.Види реклами:-телевізійна-газетно-журнальна-радіо-друкована-зовнішня-транспортна-пряма адресна-інтернет-сувенірна- уснаТак же можно сказать, что еще делится на товарну/нетоварну, комерційну/некомерційну, АТЛ/БТЛ, но ето скорее типі а не виді.Функції реклами:- Економічна - реклама стимулює збут товару і сприяє зростанню прибутку, прискоренню процесу купівлі-продажу;- Освітня (інформаційна) функція - реклама виступає як засіб навчання: споживач не тільки дізнається про товари і послуги, але і відкриває для себе способи вдосконалення життя;- Комунікативна - за допомогою опитувань і анкет, аналізу ринкових процесів і внутрішньофірмових досліджень підтримується зворотний зв'язок фірми (підприємства) з ринком і споживачем;- Контролююча - контролює процеси формування переваг груп споживачів щодо різних товарів;- Управління попитом (маркетингова) - використовуючи можливості спрямованого впливу на споживача, реклама не тільки формує попит, а й керує ним за допомогою зменшення або збільшення обсягу рекламної інформації та складання графіків її подачі;- Громадська (соціальна) - за допомогою реклами передається повідомлення, адресоване безлічі осіб, які пропагує яке-небудь позитивне явище, подія, заклик, нагадує про ювілейну дату в житті суспільства, попереджає про негативні наслідки певних подій і т.д.- Стимулююча функція - нагадування, спонукання до покупки, встановлення контактів- Психологічна функція - вплив на емоційні і розумові процеси, на формування та розвиток потреб, на почуття самооцінки, престижу, погляди й уподобання споживачів, їх устремління.А вот на счет оссобеностей я не очень понимаю, что имеется в виду. Наверное что-то вроде того.Реклама завжди має певну аудиторію. Вона є багатофункціональною і результат її дії може дуже різним та впливати на різниї рівнях. Вона має також національні особливості і в розробці реклами для різних країн враховуються їх особливості, тому часто така продукція для різних країн може суттєво відрізнятися. А з точки зору психології, реклама - це не просто вид бізнесу, а складна форма спілкування, взаємодії та взаємовпливу людей, в результаті якої вони набувають засобів для подальшого спілкування. 
56. Механізми рекламного впливуБільшість науковцій в галузі психології реклами докладно розглядають усвідомлюваний та неусвідомлюваний вплив, а також раціональний, оснований на логіці та переконуючих аргументах, та нераціональний, оснований на емоціях і почуттях. Можна виділити такі конкретні механізми реклманого впливу:Основним психологічним методом впливу є механізм сугестії, або навіювання. Сугестія тлумачиться як прямий та неаргументований вплив одної людини на іншу чи групу, який побудований на некритичному сприйнятті інформації.Упродовж багатьох років погляди дослідників на сутність навіювання різнилися. Інколи навіювання розглядалось як певний етап класичного гіпнозу, інколи – як окремий, самостійний засіб психічного впливу. Вважається, що при навіюванні за допомогою діянь сугестора в корі головного мозку виникає певна затримка всіх протилежних імпульсів. Така затримка змушує діяти певним чином, тобто не роздумуючи. Наступний метод впливу – переконання. Такий вплив спрямований на другу сигнальну систему людини і вже через неї – на ті чи інші соматичні прояви. Одним з найсильніших прийомів переконання є демонстрація в рекламі конкретної унікальної товарної продукції. Також переконання часто основано на збільшенні об'єму інформації про рекламований товар, на перебільшенні, на порівнянні його перваг з недоліками інших конкуруючих товарів, на демонстрації УТП або товару в дії.Серед різноманітних методів психологічного впливу на людей застосовуються також ті, що засновані на використанні стереотипів. Вчені розробили систему психологічного впливу, яка ґрунтується саме на використанні стереотипів. Розглянувши велику кількість так званих „позитивних” і „негативних”, а також „ вічних” стереотипів, вони стверджують, що вміння вдало використовувати стереотипи є важливим компонентом ефективності рекламної роботи. Вчені стверджують, що сприйняття людиною рекламної інформації залежить не тільки від впливу на нього, а від вже наявних у людини домінанти або стереотипу.Наслідування також відіграє значну роль у сфері рекламного впливу, хоча як механізм суттєво відрізняється за своєю природою, адже наслідування в підлітка і дорослої людини відбувається на основі різних психологічних закономірностей. У дорослої людини наслідування рекламного персонажу найчастіше виявляється у зіставленні побаченого з тим, що обумовлено їх ціннісними орієнтаціями, а також мотивацією, потребою і бажанням бути схожим на успішну людину. Л.І Божович вважає, що "сліпе" наслідування більше впливає на дітей та підлітків ніж на дорослих.Багато спеціалістів також вважають імідж і рекламі засобом психологічного впливу та навіть маніпулювання свідомістю людини. Реклама створює так звану ілюзію перетворення одних речей в інші, так, за допомогою іміджу можна перетворити маловідомий товар в символ престижу.Також є механізм ідентифікації, що проявляється тоді, коли споживач подумки ставить себе на місце рекламного персонажу та хоче бути на нього схожим та відчуває та переживає емоції цього персонажу.
57. Особливості політичної рекламиПолі́тична рекла́ма — це будь-яка реклама як система методів психологічної дії на масову аудиторію з метою управління їх політичною поведінкою, направлена на зміну або закріплення тих або інших політичних переконань.Особливості:Символічність — ґрунтується на прийнятих в суспільстві традиціяхКонцептуальність — головна ідея має задовольняти актуальні суспільні проблемиНеповторністьДоступність — зрозумілість інформаціїСучасна політична реклама має такі відмітні особливості:· товаром, що рекламується, є людина або певна соціальна філософія, а не продукт, послуга чи підприємство;· тривалість політичної рекламної кампанії, як правило, обмежується точно визначеним часом;· у політичній рекламі найгострішими проблемами є морально-етичні, бо успіх чи неуспіх політичної рекламної кампанії завжди має далекосяжні наслідки для великих груп людей, а іноді і для всієї країни;· створення іміджу політику або політичній партії є не замінником політики, а тільки додатком до неї;· створення іміджу політику або політичній партії треба починати задовго до початку виборчої кампанії.Перед спеціалістами в галузі політичної реклами постають такі завдання:· з’ясувати, чого саме бажає громадськість від лідера та його партії;· забезпечити бажані позитивні особистісні характеристики лідера за допомогою відбору та посилення тих, які він уже має;· навчити лідера мистецтву спілкування з аудиторією, засобами інформації, тобто навчити його азів акторського мистецтва: добрий політик сьогодні той, хто вміє „подати себе” з екрана телевізора, знає, як примусити людей усміхнутись чи зажуритись;· наблизити лідера до мас, показавши, як багато важить для нього сім’я, як він захоплюється спортом, як ставиться до своєї кішки чи свого собаки, яке в нього хобі тощо.Основні особливі соціально-психологічні вимоги до побудови політичної реклами:- визначення цілей і завдань на основі досліджених соціально-психологічних потреб електорату-Доступність програми партій для електорату-неповторність іміджу політика-вибір засобів для демонстрації рекламного продукту-необхідність фінансування-реалізація зворотного зв'язку з електоратомОсновні особливі психологічні вимоги до політичної реклами:Мажорність (введення засобів, які створюють відчуття впевненості у кандидаті)Оптимістичність (позитивні мотиви)Звернення до зовнішньої атрибутики (колірна гама, символи, музичний супровід тощо).
58. РК як політична реклама.У сучасній політичній науці можна знайти масу визначень політичної реклами. Так цікавим виглядає визначення реклами, яке цілком підходить до визначення та політичної реклами, що зайняло в 1964 році перше місце на конкурсі, проведеним американським журналом «Адвертайзінг ейдж»: «Реклама - це друковане, рукописне, усне або графічне повідомлення про особу, товарі, послугах або громадському русі, відкрито вихідне від рекламодавця й оплачене їм із метою збільшення збуту, розширення клієнтури, одержання голосів або публічного схвалення »7. Є.В. Єгорова-Гантман визначає політичну рекламу як «комунікація за допомогою ЗМІ і інших засобів зв'язку з метою вплинути на установки людей відносно політичних суб'єктів або об'єктів. Такими суб'єктами можуть бути кандидати на виборах, діючі політики, політичні організації, державні структури - уряди, міністерства, партії. У більшості випадків політична реклама спрямована на формування позитивного іміджу кандидата, партії, організації, політичної ідеї і т.п., є привабливим для публіки, відповідним її очікуванням і позитивно оцінюваним нею. Таким чином, політичну рекламу можна визначити як сферу двостороннього комунікативного впливу «виробника» і «споживача» політичних ідей, спрямовану на створення позитивно оцінюваного політичного іміджу кандидата, партії і т.п. групами громадськості, з метою зміни їх поведінкових установок і залучення уваги до рекламованого політичного «продукту». Тут можна простежити найважливішу роль ПР, як складової політичної реклами. Адже ПР теж націлені на просування іміджу, формування в суспільстві певної думки. Найбільш тісно політична реклама стикається з PR. І політичну рекламу, і піар зближує маркетинговий характер діяльності. Так Ф. Коттлер пише: «ПР - специфічна маркетингова різновид управлінської комунікації. Де б - в політиці, в суспільному житті або бізнесі - не функціонували ПР, вони завжди були засновані на принципі «ринку покупця» 16. Виходячи з цього в практиці політичної реклами і PR, на думку Д.А. Стровский, багато спільного: «і в тому, і в іншому випадку йдеться продаж матеріального або духовного товару. Разом з тим ПР - це незрівнянно більш велика область діяльності, ніж рекламна. У багатьох дослідженнях по цій темі підкреслюється думка про те, що сама реклама є частиною маркетингової діяльності ... Однак одночасно реклама найчастіше стає і частиною роботи в області ПР, оскільки на кінцевий результат в сфері суспільних відносин може впливати обсяг використовуваної газетно-журнальної площі або ефіру, загальний рівень взаємовідносин між фірмою та ЗМІ »17. І.І. Скріпюк відзначає, що «Паблік рілейшнз припускає використання редакційної частини засобів поширення масової інформації з метою здійснення престижної реклами, спрямованої на завоювання доброзичливого ставлення до продукту, випусковим його фірмам, а в разі політичного (суспільною) діяльності і політичних (громадських) діячів - доброзичливого ставлення до них »18. Саме даний факт стимулює виникнення складнощів у визначенні понять. Деякі дослідники роблять висновок, що політична реклама - це різновид PR. У роботах С. Блека знаходимо, що «Оскільки реклама є одним із засобів зв'язку з громадськістю, є всі підстави віднести її до ПР. Той факт, що реклама оплачується не міняє суті її визначення ... Реклама якоїсь компанії безсумнівно відбивається на формуванні образу цієї компанії в очах громадськості »32. Дослідник Д.А. Стровский зазначає: «Рекламна практика відіграє двояку роль. З одного боку, вона виступає як самостійна сфера суспільного життя ... А з іншого, рекламна діяльність є складовою паблік рілейшнз (...) і маркетингу »33. З цього випливають відмітні особливості даних категорій: «Якщо взяти до уваги, що робота в області ПР покликана насамперед забезпечувати і зберігати доброзичливість, взаємна довіра між організацією та навколишнім світом (...), то в чому саме реклама впливає на те, яким виявиться імідж самого колективу в очах громадськості. Вона відіграє роль сполучного містка між виробником (що б вони не пропонували) і споживачем (в особі ззацікавлених в контактах). Зайве детально говорити про те, що якість реклами прямо впливає на кількість ділових зв'язків »34. Таким чином, знову зіштовхуємося з розходженням цілей, переслідуваних політичною рекламою і PR, і результатом, до якого прагнуть ці форми комунікації. Ефективна політична реклама спрямована на збільшення ділових зв'язків, залучення прихильників, а політичні PR - на отримання правдивої інформації та узгодження інтересів учасників взаємодії.59. Поняття чуток їх різновиди. Джерела та умови виникнення чуток.Згідно визначення Дмитра Ольшанського, чутки - це особлива, звичайно недостовірна інформація (та / або викривляє форма передачі будь-якої інформації), що розповсюджується виключно в усній формі, як би «по секрету», «з вуст в уста», і що функціонує виключно в звуковій формі. Згідно з відомим психологічним визначенням, чутки - це «масове явище міжособистісного обміну спотвореної, емоційно забарвленої інформацією. Найчастіше чутки виникають при відсутності повної та достовірної інформації за будь-яких цікавить людей питання». У дещо іншою трактуванні, чутки - це той самий «специфічний вид міжособистісної комунікації, в процесі якої сюжет, до певної міри відображає деякі реальні або вигадані події, стає надбанням великої дифузної аудиторії». Ще одна думка стверджує, що ступінь достовірності не стосується того, кваліфікуємо ми певну інформацію як чутки чи ні. Важливо, що вона (інформація) передається мережею міжособистого спілкування. Існують і проблеми з типологізацією чуток.За інформаційною основою чутки бувають достовірні і недостовірні. Останні поділяються на:• абсолютно недостовірні,• недостовірні з елементами правдоподібності,• правдоподібні,• достовірні з елементами неправдоподібності.За походженням чутки можуть бути спонтанні (що виникають стихійно) або навмисне сфабриковані (що поширюються цілеспрямовано). Можливі і проміжні варіанти, коли спонтанна чутка знаходить зацікавлених ревних розповсюджувачів, які «прикрашують» її у відповідності зі своїми інтересами; або навпаки, коли чутка запущена цілеспрямовано потрапивши в стихійно діючі соціально-психологічні механізми, багаторазово ними посилюється чи перекручується.В залежності від рівня простору, на якому вони циркулюють чутки поділяють на:• локальні — актуальні для невеликої соціальної групи (населення села або містечка, колектив підприємства або навчального закладу тощо).• регіональні — чутки які зачіпають інтереси населення області або групи областей, географічного регіону; розповсюдження регіональних чуток може локалізовуватися за принципом релігійності, етнічного розселення, заняття певними промислами, зоною потенційної небезпеки стихійного лиха.• національні — чутки які можуть циркулюють у зв'язку з цінностями і цілями населення певної держави.• міжнаціональні — чутки які отримали поширення в певних групах держав; до міжнаціональних чуток відносять також чутки, «запущені» в країну з-за її кордону, хоча вони й продовжують циркулювати в національних рамках, втративши будь-які міжнаціональні риси.Часові рамки життя чуток зазвичай обмежуються контрпропагандистськими заходами та їх ефективністю. Однак можуть бути ситуації, при яких «локальний» слух, припинений своєчасною інформаційною протидією, відроджується в іншому місці або перетворюється в «регіональний».За експресивною характеристикою, яка відображає емоційний тип сюжету чутки і тип домінуючої емоційної реакції на неї розрізняють три типи чуток:• Чутка-бажання яка відображає і задовольняє надії, прагнення людей, розчарування з приводу нездійсненого бажання і деморалізує їх. Найчастіше є спробою видати бажане за дійсне, причому в умовах, коли реальність приходить в суперечність з тим, що людям необхідно.• Чутка-страховище призводить до тривоги, невпевненості і страху серед членів певної соціальної групи. Зазвичай виражає боязке передбачення будь-яких неприємних подій і стає можливою завдяки поширеній звичці людей песимістично очікувати гіршого.• Агресивна чутка викликає неприязнь, ненависть до конкретних осіб або соціальних груп, вносить розлад, підозрілість, взаємне недовір'я у взаємини людей. Як правило ґрунтується на забобонах і висловлює собою різко негативне ставлення певної групи людей до об'єкта, що фігурує в сюжеті чутки. Елемент агресивності часто присутній в лякаючих чутках. Агресивні чутки так само як і чутки-страховища, частіше виникають в період соціальних напружень, але переважно таких, які пов'язані з міжгруповими конфліктами.За результатами впливу на свідомість і поведінку людей виділяють чутки:• які розбурхують громадську думку, але не виходять за рамки явно вираженої асоціальної поведінки;• які викликають антигромадську поведінку певної частини населення;• які руйнують соціальні зв'язки між людьми і виливаються в масові заворушення.Виникнення чуток у певному соціокультурному середовищі з різними етнічними та національними архетипами, стереотипами і міфами, особливостями перебігу психічних процесів, з певним менталітетом створює умови для кількох інтерпретацій подій. Перехрещення кількох із них задає загальний модус, уніфікуючи і водночас деталізуючи пояснення. Тим самим підвищується ступінь достовірності чутки, що забезпечує адаптацію її до суспільної свідомості. Емоційна складова при цьому набуває особливого значення, створюючи умови для тривалого існування та надзвичайно швидкого поширення повідомлення. Щодо чуток, створених із заздалегідь визначеним наміром, то ними можна не тільки управляти, а й визначати їх тривалість та ефективність дії. Слід визнати можливість виникнення чуток і через низький рівень комунікативної компетентності, коли артикульована адресантом адресату інформація в процесі, що може бути заданий схемою інтенція адресанта – смисл – кодування – передача – декодування, спотворюється. Однією з підстав виникнення й поширення чуток може бути така особливість людської психіки, як психологічний захист. У формі проекції він пов’язаний з несвідомим перенесенням неприйнятних особистих почуттів, бажань і прагнень на інших. В результаті роботи цього механізму людина несвідомо змінює інформацію про особистий негідний вчинок, небажані якості так, що змінює їх приналежність: вона вже відносить їх не до себе, а до іншої особистості чи об’єкта.
60. Особливості циркуляції чуток та протистояння ним.Безумовно, свою роль у виникненні та циркуляції чуток відіграють й інші механізми психологічного захисту – наприклад, витискування, регресія, заміщення, раціоналізація, сублімація тощо. Коли ж говорити про колективне несвідоме, то слід звернути увагу і на ймовірне функціонування колективних захисних механізмів. Відтак стає можливим комплексний підхід – маніпулятивна технологія, яка передбачає ініціювання, закріплення і підсилення чуток через використання колективних захисних механізмів. Становлення засобів масової комунікації, а згодом і перехід до інформаційного суспільства, інформаційна революція обумовили широкий доступ до різних сфер знання тощо. Спільнота має можливість одержувати інформацію в режимі реального часу. Інформаційна реальність зумовила і якісне зростання ефективності використання неформальної комунікації, зокрема, чуток. Ситуація в суспільстві й створення інформаційної нагоди сьогодні, як ніколи, дозволяють використовувати неформальну комунікацію як потужну зброю маніпулятивного впливу на широкі маси, скеровуючи їх світосприйняття та дії. Саме ЗМК можуть у найкоротший термін створити напругу в суспільстві, невизначеність, підґрунтя для чуток, а потім спрямувати суспільну свідомість у заданому напрямку пошуку „істини”. Тобто, замовчуючи певні події і поширюючи відомості про інші, медіа конструюють реальність. Їх вплив не обмежується лише творенням реальності, а й набуває важливішого змісту – визначення майбутнього. За таких умов вони виступають не тільки джерелом соціально значимої інформації і тлумачем політичних кодів, а й механізмом, який запускає генератор цих кодів, створює умови для їх виникнення, визначає спрямування їх поширення і бажану тривалість. ЗМК стають ефективним засобом розгойдування „емоційного маятника” спільноти, збудження суспільства. Німецький психофізіолог В. Вунд говорить, що коливання такого маятника відбувається у трьохвимірному просторі, заданому осями „напруження – розслаблення”, „збудження – гальмування” і „задоволення – незадоволення”. Таке уявлення досить добре пояснює механізм виникнення і поширення чуток, особливості їх циркуляції.Ведучи мову про модифікацію суспільної свідомості, не можна оминути визначення ролі та місця в поширенні чуток агентів впливу – „лідерів думок” і певних груп фахівців, що вивчають цей феномен. Для запобігання чуткам потрібно використовувати профілактичні засоби та активні протидії. Загальна стратегія профілактики [11]:  постійно підтримувати високий рівень інформованості великих груп людей про найважливі для них події; при цьому інформація має бути доступною для розуміння і не суперечливою, що дозволяє знімати невизначеність, соціально-психологічну нестабільність; за екстремальних умов варто організовувати регулярну роботу спеціальних джерел інформації; цілеспрямовано знижувати значущість тих соціальних об’єктів, подій чи явищ, навколо котрих прогнозується виникнення чуток; за умов, коли чутки вже виникли, важливо з’ясувати їх справжні причини і тільки після цього проводити роз’яснювальну роботу, зробити ці причини надбанням людей, які легше сприймуть і пояснять для себе соціальну ситуацію, що склалася, і будуть до неї ставитися менш емоційно; за сприятливих для чуток ситуацій з’являються їх активні поширювачі (кількість і рівень їхньої активності збільшується із зростанням ступеня екстремальності умов життя людей), котрі можуть являти серйозну загрозу; саме тому варто виявляти розповсюджувачів чуток і нейтралізувати їхній вплив на групу.
61. Феномен пліток.
Одним з різновидів чуток вважаються плітки. Не випадково С. І. Ожегов визначав плітку як «чутку про когось або щось, засновану на неточних або явно неправдивих фактах».плітка завжди зберігає свою живучість і певне місце в суспільних відносинах, що обумовлюється насамперед різноманіттям її соціальних і психологічних функцій. Головна з них, як і у випадку чуток, це інформаційне насичення психології мас за власними, неофіційними і неформалізованими каналами, відповідно до законів цієї психології. Як і чутка, плітка є одним з особливих механізмів формування та підтримки масової психології.На відміну від чутки, яка завжди є недостовірною, під пліткою розуміють неправдиву або справжню, перевірену або ту яка не піддається перевірці (і в цьому випадку зазвичай малоймовірну), неповну, упереджену, але правдоподібну інформацію про справи, які розглядаються як особисті, але можуть мати широкий соціальний резонанс, і про обставини, що стосуються досить закритих сторін життя порівняно замкнутих, елітних соціальних груп. Функції : інформаційно-пізнавальна, аффіліативно-інтеграційна, розважально-ігрова, проекційно-компенсаторна і функція соціального контролю, тактична функція.
62. Джерела виникнення та соціально-психологічні функції масових рухів.Соціальні рухи - сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм [3]. Вони не мають своєї організації, офіційного членства з фіксованими правами і нормами поведінки, санкціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соціальний рух досягає стадії формальної організації, де діють встановлені правила і норми поведінки, він перетворюється на організацію.Соціальні рухи не виникають відразу і раптом. Вони з'являються і розвиваються за певних соціальних умов, і ці умови створюються в ході діяльності багатьох людей, що розділяють основні цілі руху.Соціальні рухи є історично універсальним феноменом. Люди завжди мали причини для об'єднання і боротьби за свої колективні цілі проти тих, хто стоїть на шляху до їх досягнення. Історики описують повстання, бунти, вибухи невдоволення ще в античності, хрестові походи в середні віки, революції (наприклад, 1566-1609 рр. - Нідерландська буржуазна революція) та повстання у 1606 р. - під проводом Івана Болотникова в Московському царстві [3,261].З одного боку, вони можуть нагнітати напругу і конфлікти в суспільстві, з іншого - бути засобом і інструментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. З'являються у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. У них задіяна обмежена (хоча і не мала) кількість людей. Відношення більшості людей до таких рухів байдуже, іноді і неприязне. Адже в них зацікавлені, зазвичай, тільки їх безпосередні учасники.Класифікація соціальних рухів здійснюється за їх соціальною базою, центральною групою протесту, союзницькими групами та характером культурно-ціннісних орієнтацій розвитку Основними соціальними рухами є ті, котрі взаємодіють у межах центрального соціокласового конфлікту і певним чином впливають на його розгортання, перебіг і розв'язання. Їх ядро складають могутні, (чисельні, організовані та динамічні, функційно значущі) соціальні групи. Інколи може спостерігатися певна комбінація цих ознак. Надалі назва того чи іншого руху подаватиметься за назвою його «ядерної групи».Класифікація соціальних рухівЕкспресивні рухи. Виникають внаслідок перебування людей у рамках обмеженої соціальної системи, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, видінь, мрій та інших форм емоційної експресії шукає емоційного полегшення.У наш час ці рухи проявляються в молодіжному середовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи звертають свій погляд не в майбутнє, а в минуле - ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження козацтва, які відроджують забуту символіку, ритуали тощо. Такі рухи найчастіше пов'язані з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населення. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.
Утопічні рухи. Постають на хвилі прагнень теоретично обґрунтувати досконале людське суспільство. Спершу невеликі групи їх учасників були виключно релігійними (рух перших християн, релігійні секти Сходу). Вони виявилися досить життєздатними, оскільки їх учасники не прагнули до особистого щастя і матеріального добробуту. Натомість ідеологія світських утопічних рухів ґрунтувалась на концепції доброї, альтруїстичної людини. Ігнорування їх лідерами таких природних прагнень людини, як бажання особистого благополуччя, реалізувати свої здібності й одержати винагороду спричиняли згасання таких рухів. Та оскільки утопічні ідеї є життєстійкими, після розпаду одного руху його ідеї відроджуються в інших.В опозиції до сучасних утопічних рухів постійно перебувають законослухняні громадяни, яких лякають нові культурні зразки, ролі та пріоритети майбутнього «найкращого» життєвого укладу.Реформаторські рухи. Породжують їх намагання змінити суспільство або окремі його структури без повної трансформації самого суспільства. Для їх розгортання необхідно, щоб учасники позитивно ставилися до порядку в суспільстві, зосереджуючись тільки на окремих негативних сторонах суспільного устрою, а також могли висловлювати власні думки та активно діяти на підтримку певної реформи. Тому широкий реформаторський рух можливий тільки в демократичному суспільстві. Реформатори можуть зустрічатися з опором владних структур, особливо за авторитарного режиму. Якщо реформи блокуються, частина реформаторів може перейти на позиції революційних рухів.Революційні рухи. Розвиваються в атмосфері загального соціального невдоволення, прагнуть зруйнувати існуючу соціальну систему і встановити новий соціальний порядок. Демократія не є живильним середовищем для них. Вона є основою соціальних реформ, а реформи неминуче відсувають революцію.Іноді дуже важко класифікувати соціальний рух як реформаторський або революційний, оскільки в обох можуть брати участь як помірковані реформатори так і радикальні революціонери, схильні до насильницьких дій.Рухи опору. Виникають серед тих людей, які вважають, що зміни в суспільстві відбуваються надто радикально й швидко. Вони акумулюють зусилля певних груп людей на блокування можливих або викорінення уже здійснених змін, супроводжують як революційні, так і реформаторські рухи. Наприклад, реформи у пострадянських країнах призвели до появи рухів опору реформам.Інші соціальні рухи. Основою, ядром та ініціатором соціального руху може стати будь-яка група, якщо вона утримує такі культурно-ціннісні орієнтації, які можуть бути визнані та підтримані іншими суспільними прошарками. Але не всі групи мають для цього необхідні ресурси: чисельний склад, відповідну самоорганізацію, ініціативний авангард, достатній престиж і вплив у суспільному середовищі. Тому ініціаторами соціальних рухів найчастіше стають досить чисельні та організовані спільноти, особливе становище яких спонукає до оволодіння системою історичних дій, підпорядкування його і проголошення історичного руху (соціотворчого процесу) на даному відрізку еволюції суспільства.Отже, соціальні рухи спрямовані на стимулювання, розвиток соціальних процесів або на їх стримування чи навіть придушення. Природа і характер, спрямованість їх залежать від змісту світових, регіональних і національних процесів, стану суспільства.Соціальна несправедливість, незадоволення умовами життя, статусна невизначеність, політичні зміни, революційні зміни вважаються основними умовами виникнення масових соціальних рухів . В основі соціальних рухів лежить конфлікт.Умови виникнення соціальних рухівВикликають соціальні рухи невдоволення людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін в суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. Поширюються вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус. )Культурні течії. У усіх сучасних цивілізованих суспільствах постійно відбуваються зміни в цінностях і нормах поведінки людей. Такі зміни називаються культурними течіями. Беручи участь в культурних течіях, більшість людей розвивають нові ідеї про те, яке суспільство їх найбільше влаштовує і як воно повинне відноситься до своїх членів.Соціальна дезорганізація. Для з'ясування дезорганізації для розвитку соціальних рухів наведемо приклад з лідерами. У кожному суспільстві в певний час з'являються сильні лідери, які ведуть за собою деяку, іноді навіть велику частину суспільства. Проте, перш ніж з'явитися лідерові, повинні існувати народ або соціальна група, що потребує його. У стабільному, високоінтегрованому суспільстві такі лідери з'являються дуже рідко. Члени такого суспільства перебувають в добросерді і переживають почуття безпеки, вони не відчувають дискомфорту, дуже байдужі до змін в громадському житті, а тому рідко приєднуються до соціальних рухів. У суспільстві (байдуже, просте воно або складне), що змінюється, нестабільному, як правило, процвітають соціальні рухи.Соціальне незадоволення. Соціальне незадоволення - це загальне невдоволення людей умовами життя і системою соціальних стосунків в цьому суспільстві. Існують три основні компоненти, з яких складається соціальне незадоволення: відносне незадоволення, відчуття несправедливості і статусна невизначеність.Соціальна несправедливість не є об'єктивним соціальним фактом. Це суб'єктивне ціннісне судження. Чи повинна одна людина мати багатство в 10 разів більшим, ніж інший? Відповідь на це питання залежить від традиції і системи цінностей. У багатьох країнах маси населення живуть в бідності, а небагато - в розкоші, фактично не платять податки і блокують спроби соціальних реформ. Чи справедлива така система? На це не можна відповісти однозначно. Тільки тоді, коли члени соціальної системи вважають її несправедливою і стають розчарованими і відчуженими, на поставлене питання можна відповісти негативно.
63. Мотиви участі в масових рухах.Движение должно выполнять названные выше основные социально-психологические функции в самом общем виде. Конкретно же каждого человека привлекает в разные движения что-то свое, предельно специфическое. Известны четыре основных группы психологических мотивов, привлекающих людей в массовые движения.Эмоционально-аффективная мотивация. Цель таких людей проста, понятна ивполне очевидна —эмоциональное соучастие в тех акциях и действиях, которыеустраивает движение. Их привлекают яркие лозунги, видные лидеры, массовыемитинги и демонстрации. Они готовы даже к тому, чтобы эмоционально разделять проблемы движения, переживать основную для него проблемную ситуацию. Устав от обедненной в эмоциональном плане «текучки» повседневной жизни, эти люди стремятся в движение, чтобы компенсировать эмоциональныйдефицит. Обычно именно они составляют большинство практически в любом движении, делают его реально массовым. Однако «общественным» или, тем более,«политическим» делают его уже не они. Эти люди никогда не будут учить уставыи изучать программы движений. Они, скорее, пойдут, будучи сильно эмоционально увлеченными и вовлеченными, на баррикады, чем сядут за парты в сети политпросвета. Помните В. И. Чапаева в изображении Д. И. Фурманова? Он никак немог выучить номер нужного Интернационала, однако отдал жизнь за революцию — потому что «любил ее очень». Для таких людей смысл участия в движении — удовлетворение той самая основной массообразующей потребности, которая и стягивает людей в значительные общности: это потребность в регуляции собственных эмоциональных проблем.Ценностно-рациональная мотивация. Она включает не столько эмоциональный,сколько осознанный, рациональный выбор именно тех ценностей и высоких идеалов, достижением которых занято данное конкретное движение. Это подразумевает достаточную степень знакомства человека с программами движения, с его идеологией и, на основе такого знакомства, предпочтение именно его всем другим. В таких случаях сама цель данного движения признается желательной, справедливой, необходимой. Как правило, люди, руководствующиеся такой мотивацией, образуют меньшинство, но это и есть «правящее меньшинство», основной костяк данного движения. Как мы увидим дальше, это и есть «актив», те самые «партийцы», «твердые искровцы», которые обычно как раз и способствуют институцио-нализации движений в партии. Среди ценностно-рациональных мотивов выделяют политические, этиТрадиционные цели. Достаточно часто люди идут в движение потому, например,что их родители, родственники, друзья и знакомые участвуют или когда-то участвовали в этом или близком ему движении. Люди часто голосуют за кандидатовтакого движения на выборах, потому что так всегда было принято голосовать в ихсемье, в их округе, среди их знакомых. Прочная традиция постоянно голосоватьза левые силы, например, существует в так называемом «красном поясе» Парижа,в районах, примыкающих к французской столице. Это совершенно особая, традиционная разновидность массы, существующая как бы по законам социально-психологической инерции.Рационально-преднамеренная мотивация. Она обычно сводится к тем сугубо конкретным, обычно личным выгодам, которые может обрести человек, вступив вдвижение. Это «шкурная» мотивация. Исходя из нее, в свое время очень многиелюди вступали в бывшую КПСС, исходя из нее же, потом спешили «переписаться» в демократы. Так, в ситуациях, подобных послеавгустовской (1991 г.) в России, на глазах многократно возрастало число «героев», желающих получить хотькакое-нибудь вознаграждение со стороны победителей. Понятно, что данная мотивация очень редко откровенно признается со стороны увлеченных ей людей —обычно она или глубоко скрыта или даже рационализирована под ценностно-рациональную мотивацию, причем иногда неосознанно для самих людей.Следует разделять мотивы вступления в движение и мотивы участия в нем. Так, для значительного числа людей, вступающих в массовое революционное движение, непосредственным побудительным толчком для присоединения могут стать и часто становятся эмоции и чувства — переживания гнета и несправедливости, солидарность с противниками угнетателей, восхищение мужеством и героизмом бойцов и т. п. Однако само политическое движение, включая людей в себя, не ограничивается и не удовлетворяется таким, исключительно эмоциональным уровнем их решения. Задачей любого движения является внедрение своей идеологии в сознание как своих членов, так и широких масс. Движения стремятся к тому, чтобы сделать своих членов сознательными участниками, действующими не только под влиянием чувств. В конечном счете мотивы людей многообразны. Главное отличие движения от партии состоит в определенной свободе проявления этих мотивов — прежде всего в свободе членства, в отсутствии «демократического централизма», «железной дисциплины», заявлений, рекомендаций и учетных карточек в картотеке райкома. Вступить в массовое общественное движение может практически любой человек — для этого достаточно его личного желания. Дальше же возникает множество вопросов для самого движения и его руководства. Основные среди них следующие. Каким будет большинство членов движения? Не захлестнет ли движение исключительно эмоционально-аффективная или традиционная мотивация, особенно распространенные среди легко увлекающейся молодежи? Не уведет ли это большинство в сторону от тех целей и идеалов, ради которых и создавалось движение? Вот тогда, не имея возможности контролировать разрастающиеся, действительно массовые и потому самоуправляемые движения, руководители и создают партии.ческие, религиозные и др.
Традиционные цели. Достаточно часто люди идут в движение потому, например,что их родители, родственники, друзья и знакомые участвуют или когда-то участвовали в этом или близком ему движении. Люди часто голосуют за кандидатовтакого движения на выборах, потому что так всегда было принято голосовать в ихсемье, в их округе, среди их знакомых. Прочная традиция постоянно голосоватьза левые силы, например, существует в так называемом «красном поясе» Парижа,в районах, примыкающих к французской столице. Это совершенно особая, традиционная разновидность массы, существующая как бы по законам социально-психологической инерции.Рационально-преднамеренная мотивация. Она обычно сводится к тем сугубо конкретным, обычно личным выгодам, которые может обрести человек, вступив вдвижение. Это «шкурная» мотивация. Исходя из нее, в свое время очень многиелюди вступали в бывшую КПСС, исходя из нее же, потом спешили «переписаться» в демократы. Так, в ситуациях, подобных послеавгустовской (1991 г.) в России, на глазах многократно возрастало число «героев», желающих получить хотькакое-нибудь вознаграждение со стороны победителей. Понятно, что данная мотивация очень редко откровенно признается со стороны увлеченных ей людей —обычно она или глубоко скрыта или даже рационализирована под ценностно-рациональную мотивацию, причем иногда неосознанно для самих людей.Следует разделять мотивы вступления в движение и мотивы участия в нем. Так, для значительного числа людей, вступающих в массовое революционное движение, непосредственным побудительным толчком для присоединения могут стать и часто становятся эмоции и чувства — переживания гнета и несправедливости, солидарность с противниками угнетателей, восхищение мужеством и героизмом бойцов и т. п. Однако само политическое движение, включая людей в себя, не ограничивается и не удовлетворяется таким, исключительно эмоциональным уровнем их решения. Задачей любого движения является внедрение своей идеологии в сознание как своих членов, так и широких масс. Движения стремятся к тому, чтобы сделать своих членов сознательными участниками, действующими не только под влиянием чувств. В конечном счете мотивы людей многообразны. Главное отличие движения от партии состоит в определенной свободе проявления этих мотивов — прежде всего в свободе членства, в отсутствии «демократического централизма», «железной дисциплины», заявлений, рекомендаций и учетных карточек в картотеке райкома. Вступить в массовое общественное движение может практически любой человек — для этого достаточно его личного желания. Дальше же возникает множество вопросов для самого движения и его руководства. Основные среди них следующие. Каким будет большинство членов движения? Не захлестнет ли движение исключительно эмоционально-аффективная или традиционная мотивация, особенно распространенные среди легко увлекающейся молодежи? Не уведет ли это большинство в сторону от тех целей и идеалов, ради которых и создавалось движение? Вот тогда, не имея возможности контролировать разрастающиеся, действительно массовые и потому самоуправляемые движения, руководители и создают партии.

64. Умови та етапи розвитку масових рухівОдного разу виникнувши, всякий масовий громадський рух характеризується кількома базовими ознаками, що дозволяють оцінити його сьогодення і майбутнє. До числа таких ознак належать:• його роль в даному суспільстві;• реальна і потенційна соціальна база; • набір цілей та ідеалів;• я сфера докладання основних зусиль; • ступінь організованості руху;• його соціальна сутність (знамените питання: «Кому це вигідно?»);• глибина необхідних цим рухом соціальних змін.Є. Вятр, досліджуючи виключно політичні рухи, пропонував розділяти їх на консервативні, реформаторські, революційні і контрреволюційні рухи. «Перші прагнуть зберегти існуючий порядок речей, допускаючи лише мінімальні і абсолютно необхідні зміни; вони виступають як проти спроб знищення ладу, так і проти його послідовного перетворення». Реформаторські рухи, «хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, однак прагнуть в більшій чи меншій мірі реформувати його». Революційні рухи в принципі «відкидають існуючий лад і прагнуть замінити його іншим». Нарешті, контрреволюційні рухи, «спрямовані проти будь ладу, що формувався в результаті перемоги революційних або реформаторських рухів, прагнуть замінити його колишнім ладом».У загальному вигляді, за Вятр, політичні рухи проходять п'ять основних стадій у своєму розвитку. 1. Створення передумов руху. Спочатку виникає незадоволеність існуючим положенням або потреба в діях задля зміцнення існуючого становища перед обличчям реальної чи уявної загрози, потім встановлюються неформальні контакти між людьми, мережа таких контактів стає базою руху, після чого відбувається вироблення першої думки про необхідність руху2. Артикуляція прагнень. На цій стадії розрізнені і індивідуальні прагнення набувають інтегровану форму, виробляються програми, виступають лідери, формулюються цілі та завдання. «Артикуляція загальних прагнень є обов'язковою стадією розвитку кожного політичного руху».3. Агітація. Завдання цієї стадії - залучення нових учасників та прихильників, всебічне зміцнення позицій руху в суспільстві і його «массовізація».4. Розвинута політична діяльність. Зусилля концентруються на спробах втілення в життя програми руху шляхом боротьби за владу або чинення впливу на уряд. Зовні саме ця стадія і «є справжньою історією великих політичних рухів ».5. Загасання політичного руху. Ця стадія пов'язана з досягненням цілей або визнанням їх нездійсненними. Часом деяким рухам вдається віддалити цю фазу, якщо вони міняють вигляд і форму, висувають нові завдання, приваблюють нових прихильників.


65. Феномен політичних партій. Кадрові та масові партії.Існують різні підходи до розуміння того, що ж таке політична партія. З одного боку, Б. Констан в 1816 р. писав: «Партія є спільність осіб, які публічно сповідують одну й ту ж політичну доктрину». З іншого боку, в 1760 р. Д. Юм тонко відзначив, що програма відіграє основну роль лише на ранній стадії, коли вона служить об'єднанню розрізнених індивідів, але потім на перший план виходить організація, а платформа стає всього лише аксессуаром. Відомий сучасний словник пропонує більш складний і багато в чому комплексний підхід до визначення даного поняття. Партія політична (від лат. Partis - частина) - організована група однодумців, що представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Політичну партію слід відрізняти, по-перше, від політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, по-друге, від групи тиску, яка прагне не до завоювання державної влади, а лише до володіння впливом над тими, хто її здійснює.Етимологічно слово« партія »походить з латини і означає частину більшої спільності. Вже в стародавньому світі його використовували для позначення політичної організації. Фракція була неблагородним поганим союзом. Це тлумачення увійшло в історію, і ще в XVIII столітті для Робесп'єра у Франції чи Вашингтона в США фракція асоціювалася зі злом. Однак у римській політичній літературі вживання слова «партія» ще не було чітко визначено, і цей термін мав різні значення. Їм позначали як політиків навколо вождя (так, говорили про партії Цезаря, Марія, Сулли і т.п.), так і групу людей, керуючих державою. Але справжня історія досить масових політичних партій як особливих, відмінних високим ступенем інституціоналізації політичних рухів датується кінцем XVIII і особливо XIX століттям. Це пов'язано зі вступом на політичну арену «третього стану», потім з початком боротьби буржуазії з пролетаріатом, а в XIX столітті - з введенням загального виборчого права.За М. Вебером, прийнято поділяти історії політичних партій на три основних періоди: 1) партії як аристократичні угруповання; 2) партії як політичні клуби; 3) сучасні масові партії. Є. Вятр виділяв чотири головних підстави для типології політичних партій. По-перше, соціально-класовий поділ на чисто класові (робітники, буржуазні, селянські, поміщицькі і т. п.), міжкласові (наприклад, буржуазно-поміщицькі або робітничо-селянські) та класоподібні (складаються з представників прошарків і груп) партії. По-друге, поділ в залежності від організаційної структури (кадрові та масові партії, в тому числі масові партії з «рихлою» структурою та «жорсткою» структурою). По-третє, за місцем у системі влади (легальні і нелегальні партії, правлячі і опозиційні). По-четверте, по ідеології (поділ на так звані ідейно-політичні партії - в першу чергу, революційні, реформістські, консервативні і контрреволюційні; на партії прагматичні - виборчі, або, за висловом М. Дюверже, «напівмасові»; а також харизматично-вождистські партії). Зрозуміло, що перераховані характеристики не виключають один одного, а дають можливість комплексного, об'ємного розгляду тій чи іншій конкретній партії.
У загальних рамках «прагматичних» партій виділяють кадрові та масові партії. Кадрові партії існують за принципом «повітряної кульки». Вони складаються з свого роду «кадрової оболонки», яку періодично наповнює деяке «повітря» у вигляді електоральних мас в ході виборчих кампаній. Кадрова партія - це своєрідне «об'єднання нотаблів, їх мета - підготувати вибори, провести їх і зберегти контакт з кандидатами. Перш за все, це нотаблі впливові, чиї імена, престиж і харизма служать свого роду поручництвом за кандидата і забезпечують йому голоси; це нотаблі технічні - ті, хто володіє мистецтвом маніпулювати виборцями і організовувати кампанію; нарешті, це нотаблі фінансові - вони складають головний двигун, мотор боротьби. І якості, які тут мають значення насамперед - це ступінь престижу, віртуозність техніки, розміри статків. Образно кажучи, кадрові партії - це свого роду невеликі політичні «армії». Вони складаються в основному з «генералів» - партійних лідерів і «офіцерського корпусу» - партійних функціонерів, що працюють на постійній основі. «Солдати» рекрутуються в міру необхідності - іноді для участі у виборах, іноді - в повстаннях і масових акціях. «Якщо вважати членом партії того, хто підписує заяву про прийом в партію і надалі регулярно сплачує внески, то кадрові партії членів не мають» (Дюверже, 2000).На відміну від таких, кадрових партій, масові партії будуються на зовсім інших підставах. Упор в них робиться не на якість «офіцерського корпусу», а на кількість рядових партійців: «Те, чого масові партії домагаються числом, кадрові досягають відбором». Тому масові партії, як правило, поділяються залежно від жорсткості своєї організаційної структури. На одному полюсі тут виділяються партії, що будуються на чітких, причому формально закріплених принципах членства (статут, форми та умови вступу в партію, партійна дисципліна, жорсткі норми поведінки і санкції за їх порушення, і т. д.). На іншому полюсі розташовуються партії, в яких відсутній інститут офіційного членства, а належність до партії визначається, наприклад, характером голосування за партійних кандидатів на виборах. З соціально-психологічної точки зору зрозуміло, що дійсно масовими є виключно добровільно масові партії, з не занадто жорсткою організаційною структурою, що допускає достатню свободу вступу та виходу з партії. З цієї точки зору, масова партія - це всього лише відносно чітко організований і структурований масовий рух. Однак зрозуміло, що такого роду партій в реальності практично не знайти - грань між партією і рухом занадто умовна, і операціонально зафіксувати її практично неможливо. З точки зору психології мас, партії та рухи не можна розглядати порізно - вони являють собою тісно пов'язані елементи однієї психологічної цілісності. Громадський рух може деякий час (на початковій стадії) існувати сам по собі. Однак, політизуючи, він неминуче породжує елементи організації. Ці елементи з'єднуються в партію - «ядро» даного руху.
66. Індустріальне суспільство та його вплив на специфіку соціально-масових явищ.Початок індустріальному суспільству було покладено промисловою революцією, що стартувала, як відомо, в Англії (кінець ХVIII в.), Потім перекинувшись на Францію (початок ХІХ ст.), Далі - Німеччину (з 40-х рр.. XIX в.) Та інші країни . Це був перехід від ручної праці до машинного виробництва, від мануфактури до капіталістичної фабрики. Символ індустріального суспільства - потокова лінія, складальний конвеєр. Це важливо підкреслити, оскільки сутнісною визначеністю індустріального суспільства є массификация. Під масою в соціології зазвичай розуміють велику і різношерсту групу (навіть просто сукупність) людей, які не мають чіткої соціальної орієнтації і організації, але стереотипно, уніфікованим чином реагують на загальні стимули - події, обставини, ті чи інші фактори середовища. "Массификация" похідна від "маси", але має більш широкий зміст. Це не тільки маса людей, але і маса товарів, послуг, відомостей-повідомлень. А ще Макрофілія - гаряча любов до циклопічних масштабів, чисел, потоків, до великих величин і потужностей. Ейфелева вежа в Парижі, англійський пароплав Титанік, хмарочоси типу Емпайр стейт білдінг - все це переконливі приклади Макрофілія або гігантоманії індустріальної епохи в розвитку людства. Массификация досить повно розкриває себе через концентрацію, централізацію, синхронізацію, стандартизацію, спеціалізацію та максимізацію - шість основних параметрів (тенденцій) індустріального суспільства (систематично представлених американським футурологом Е. Тоффлером). Індустріальне суспільство - суспільство економічне. Економіка - його базова структура або система. За образом і подобою того, що і як відбувається в цій системі, розподіляються багатство, влада, престиж, встановлюються пріоритети і цілі в усіх сферах суспільного життя. Суспільство постає як єдина індустріально-економічна машина. В індустріальному суспільстві масові комунікації набувають все більшого розмаху преса, радіо, кіно, телебачення та Інтернет, багато в чому визначають розвиток самого суспільства.X. Ортега-і-Гассет показує сучасну масову людину як соціально-історичний феномен, який, проте, виник не раптово. Зміни в соціумі - процеси остаточного становлення індустріального суспільства, урбанізація, демократизація, секуляризація свідомості та інші - не породили, а скоріше пробудили вже існуючий в колишні часи, але досі незатребуваний, малопрестижний соціокультурний тип, страхітливо діяльний в рамках свого обмежено-одновимірного життєвого проекту.
67. Феномен "масової людини", її роль в життєдіяльності суспільства.X. Ортега-і-Гасет у праці "Бунт мас" (1930) визначає масову людину як таку, що не відрізняється від інших, а є повторенням загально¬го типу. Маси - це посередня людина, якій характерно жити без зусиль, без намагань виправляти чи удосконалювати себе. В епоху панування мас домінує насильство, яке стає нормою життя і призводить до посилення ролі держави, підкорення їй всього життя, втручання її у всі сфери, поглинання всієї суспільної спонтанної ініціативи державною владою, тобто знищення громадянського суспільства.У масовому суспільстві кожна людина є лише "гвинтиком", "ато¬мом", а це сприяє зростанню авторитарних і тоталітарних політичних ре¬жимів. Адміністративно-командні системи характеризуються зміною "горизонтальних" соціальних зв'язків у суспільстві "вертикальними", створенням атмосфери матеріальної та духовної залежності індивіда від дер¬жави, ліквідацією об'єднань громадян, створених самими громадянами. У масовому суспільстві індивіди пов'язані одне із одним лише за допомогою ставлення кожного з них до держави, але вони не співвідносяться між со¬бою у межах незалежних від держави груп. Саме відсутність референтних груп призводить до соціальної ізоляції людини й подальшої її гіпертрофованої відданості нав'язуваним державою символам і лідерам.Основними рисами масового суспільства є:• широка атомізація (втрата природної спільності людей у межах життєздатних референтних груп);• готовність до засвоєння нових ідеологій (пошук втраченої стабільності та "простих" відповідей на складні питання);• тоталітаризм (тотальне домінування псевдоєдності - "вертикальної" єдності з державою, а не "горизонтальної" - з індивідами, що мають схожі інтереси).Історією доведено, що масова людина є кінцевим продуктом Реформації, Просвітництва і Індустріальної революції. Масова людина - соціально ізольована від інших, відокремлена від свого безсвідомого і інстинктів, в силу цього дуже під¬датлива психічним епідеміям (політичним рухам). Більш того, розмір руху згубно впливає на індивідуальну і колективну свідомість та поведінку: “Де більшість, – там безпечніше; те, як рахує більшість, – вірно; те, що бажає більшість, – заслуговує на те, щоби бути бажаним”. Чим більша група, тим сильніше намагання взаємного копіювання і взаємозалежності. Але на жаль, як вважає Юнг, моральність групи обернено пропорційна її розміру, адже кожен окремий член відчуває себе звіль¬неним від відповідальності за дії групи. “Всяка велика компанія, складена із чудо¬вих особистостей, володіє моральністю неповороткої, тупої тварини; тобто, стаю¬чи частиною маси, індивід опускається до морального і інтелектуального рівня первісної людини”.Отже, людина в соціумі – це масова людина, а маси, будучи по своїй природі безіменними і безвідповідальними, змушені шукати і знаходити вождя. Вождь же дає їм орієнтири і говорить, подібно Гітлеру те, що потрібно: “Всю відповідаль¬ність я беру на себе!” При сучасному, дещо антирелігійному нахилі, релігійна фу¬нкція відроджується у вигляді обоготворення держави, роль культу відводиться державній владі. Адже, завжди, будучи залишеними без одних богів, людство створюватиме інших, тому що, історія підтверджує, неможливо знищивши богів, знищити психологічні фактори, що супроводжують релігії: навіюваність, відсут¬ність критичного підходу, боязливість, схильність до забобонів тощо. Релігії з їх символами – результат психічного, що перебуває у глибині свідомості індивідів. Коли етичні рішення більше не керують людською діяльністю, залишається лиш сліпий рух мас, для того, “щоб управляти масами, необхідні брехня і напів¬правда, і вони ж, стають робочими принципами політичної практики”. Індивід, відчувши себе лиш частиною маси, з часом перетворюється у просту функцію суспільства, відбувається атрофія інстинкту самозбереження: кожен покладає¬ться на іншого замість покладатися на себе.
68. Феномен масової культури, її види та функціїКожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу. Поняття “національний характер” включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який “прочитується” в культурі даного народу. Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ (“Англійська манірність”, “російське “авось”, “українська господарність”). В рамках певної історичної епохи в світі завжди існували різні культури. У сучасному суспільстві особливе значення має «масова» культура.Термін «масова культура» в загальноприйнятому культурологічному значенні вперше застосував у 1941 році німецький філософ і соціолог М. Горкгаймер у праці з відповідною назвою — «Мистецтво і масова культура». Пізніше в США з'являється скорочене слово «маскульт», яке ввів у науковий обіг американський філософ Д. Макдональд.Масова культура не виражає вишуканих смаків чи духовних пошуків народу. Вона зрозуміла й доступна людям різного віку, всім верствам населення незалежно від рівня освіти. Вона має меншу художню цінність, ніж елітарна чи народна культура. Вона задовольняє миттєві запити людей, реагує на будь-яку нову подію і відображає її. Тому зразки її, зокрема шлягери, швидко втрачають актуальність, застарівають, виходять з моди.Україна є на даний момент індустріально розвиненою державою. Саме для індустріально розвинених держав питання масової культури є актуальним. Інтерес до явища масової культури виник досить давно і на сьогоднішній день існує багато досліджень, теорій і концепцій «масової культури». Автори більшості з них схильні розглядати її як особливий соціальний феномен, що має свій генезис, специфіку і тенденції розвитку.Ма́сова культу́ра (або по́п-культу́ра, популярна культу́ра) — культура, яка популярна та переважна серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) — контрастуючи з «елітарною культурою».Очевидно, масова культура - явище далеко не однорідне. Воно має свою структуру та рівні. У сучасній культурології, як правило, виділяють три основні рівня масової культури (ВИДИ): -Кіч-культура (тобто низькопробна, навіть вульгарна культура); -Мід-культура (так би мовити, культура «середньої руки»); -Арт-культура (мас-культура, не позбавлена певного, іноді навіть високого, художнього змісту і естетичного вираження). Кіч є однозначним: він не задає питань, він містить лише відповіді, заздалегідь підготовлене кліше. Не викликає духовних пошуків, складного психологічного дискомфорту. Щодо мід-культури, слід відзначити її двоїстий характер. Вона має деякі риси традиційної культури, але в той же час включає в себе риси масової культури. Арт-культура розрахована на найосвіченішу частину публіки. Головним завданням арткультури є максимальне наближення масової культури до норм і стандартів традиційної культури.Основні характеристики масової культури: орієнтованість на гомогенну аудиторію; опора на емоційний, ірраціональне, колективне, несвідоме; ескейпізм; швидкодоступність; швидко забувається; традиційність і консерватизм; оперування середньою мовною семіотичною нормою; цікавістьВитвори масової культури можна безпомилково віднести до того або іншого жанру, сюжети володіють чіткою структурою, що повторюється кожного разу. Кращим засобом догодити смакам публіки, вважають деякі культурологи, виявляється не новизна, не новаторство, а банальність. Як самостійне явище масова культура оцінюється суперечливо. В цілому існуючі точки зору можна розділити на дві групи. Представники  першої групи дають негативну оцінку цього феномену. На їх думку, масова культура формує у її споживачів пасивне сприйняття дійсності. Така позиція аргументується тим, що в творах масової культури пропонуються готові відповіді на те, що відбувається в соціокультурному просторі довкола індивіда. Крім того, деякі теоретики масової культури вважають, що під її впливом змінюється система цінностей: прагнення до розважального стає домінуючим. Масова культура грунтується не на образі орієнтованому на реальність, а на системі іміджів, що впливають на несвідому сферу людської психіки. Покликання і призначення дійсної культури – облагороджування і вдосконалення людини. Масова культура виконує зворотні функції – вона реанімує нижчі аспекти свідомості і інстинкти, які, у свою чергу, стимулюють етичну, естетичну і інтелектуальну деградацію особистості.
69. Трансформація соціально-масових явищ в постіндустріальному суспільстві.
Постиндустриа́льное о́бщество — это следующая стадия развития общества и экономики после индустриального общества, в экономике которого преобладает инновационный сектор экономики с высокопроизводительной промышленностью, индустрией знаний, с высокой долей в ВВП высококачественных и инновационных услуг. И с конкуренцией во всех видах экономической и иной деятельности.
В постиндустриальном обществе эффективная инновационная промышленность насыщает потребности всех экономических агентов, потребителей и населения, постепенно снижая темпы своего роста и наращивая качественные, инновационные изменения.
Научные разработки становятся главной движущей силой экономики — базой индустрии знаний. Наиболее ценными качествами являются уровень образования, профессионализм, обучаемость и творческий подход работника.
Главным интенсивным фактором развития постиндустриального общества является человеческий капитал — профессионалы, высокообразованные люди, наука и знания во всех видах экономической инновационной деятельности.
Ряд исследователей характеризуют постиндустриальное общество, как «общество профессионалов», где основным классом является «класс интеллектуалов», а власть принадлежит меритократии — интеллектуальной элите. Как писал основоположник постиндустриализма Д. Белл, «постиндустриальное общество… предполагает возникновение интеллектуального класса, представители которого на политическом уровне выступают в качестве консультантов, экспертов или технократов» HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/Постиндустриальное_общество" \l "cite_note-autogenerated1-4" HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/Постиндустриальное_общество" \l "cite_note-autogenerated1-4"[4]. При этом уже сейчас отчетливо проявляются тенденции «имущественного расслоения по признаку образования».
По мнению известного экономиста П. Друкера, «„работники знания“ не станут большинством в „обществе знания“, но … они уже стали его лидирующим классом». HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/Постиндустриальное_общество" \l "cite_note-14" HYPERLINK "http://ru.wikipedia.org/wiki/Постиндустриальное_общество" \l "cite_note-14"[14]
Для обозначения этого нового интеллектуального класса Э. Тоффлер вводит термин «когнитариат», впервые в книге «Метаморфозы власти» (1990).

70. Вплив розвитку ЗМІ на соціально-масові явища.
ЗМІ — це такий ЗМК, який виготовлено за певною технологією у редакційному колективі як самостійний засіб перенесення інформації у друкованій або аудіовізуальній формі та пов’язаний з діяльністю журналістів і журналістикою як сферою продукування масовоінформаційних продуктів. Під ЗМК (mass media) розуміємо будь-який засіб для забезпечення массового спілкування, в тому числі й ЗМІ. (Різун)

Якщо ми маємо справу з масовою комунікацією, то результатом массового спілкування можуть бути тільки масоподібні речі. Від масової комунікації не може
народитися немасова культура і немасова свідомість, інакше масова комунікація тоді не буде масовою. ОТОЖ, РОЗВИТОК ЗМІ ПРИЗВІВ ДО ПОЯВИ МАС, МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ І МАСОВОЇ СВІДОМОСТІ.

Завдання ЗМК створювати масові настрої та формувати суспільну думку з
приводу тих чи інших ідей, створювати той суспільний фон, який дозволить кожному громадянинові зреалізувати своє “я”.

Форма реалізації впливу ЗМІ – сугестія. (Усі масові явища — релігія, мода, чутки й
плітки, реклама, зв’язки з громадськістю (PR), масова комунікація, політичні партії і масові рухи — мають сугестивний компонент неминуче.)

Приклади впливу ЗМІ: СРСР. Радянські громадяни, під упливом і ЗМІ і всієї пропагандистської машини, свято вірили в непереможність нашої комуністичної ідеології, у те, що радянська людина — найвільніша у світі, а вони там, у тій же Америці, Англії, Франції, одурманені правлячою елітою, невільні у своїх поглядах і своїй поведінці, бо все там продається й купується, і совість теж. І тільки з розпадом СРСР зрозуміли, що жили в ілюзорному, міфічному світі, створюваному тими ж газетами, радіо і телебаченням.


Цитата : «З моменту народження преси засоби комунікації набувають значення масових.
Це призводить до таких головних тенденцій. По-перше, радикально змінюється роль розмови у створенні суспільної думки. До массового суспільства розмова між людьми була в цьому контексті провідною формою спілкування. З появою преси, ідеї та почуття циркулюють та проникають у все більш широкі кола. Крім того, газета та книга передає їх все далі та скоріше. З появою масового суспільства, пресса стає первісною основою формування думок. Вона замінює на цьому рівні розмову. Достатньо одного руху пера, щоб привести до руху мільйони язиків » ( ГАБРІЕЛЬ ТАРД)

НАЙГОЛОВНІШЕ(!) : роль Інтернету та соціальних мереж як новітніх ЗМК у соціально-масових явищах:
поширений в Ютубі фільм «Невинність мусульман» і масові протести в Лівії, Тунісі, Єгипті. Вбивство американського посла в Бенгазі
всесвітній скандал з появою таємних файлів на Вікілікс і т.д.

71. Вплив масової культури на особистість та суспільство.

Ознаки (або передумови) появи маскульту:
розвиток засобів масової інформації і комунікації (радіо, кіно, телебачення, ілюстровані журнали, Інтернет),
індустріально-комерційний тип виробництва
розподіл стандартизованих духовних благ,
відносна демократизація культури,
підвищення рівня освіченості мас при парадоксальному зниженні духовних запитів.

Одним з найбільш цікавих і продуктивних слід визнати підходу Д. Белла, згідно з яким
масова культура - це свого роду організація повсякденної свідомості в інформаційному
суспільстві, особлива знакова система або особлива мова, на якому члени інформаційного
суспільства досягають взаєморозуміння.
Характеристики масової культури:
 орієнтованість на гомогенну аудиторію;
 опора на емоційний, ірраціональне, колективне, несвідоме;
 ескейпізм;
 швидкодоступність;
 швидко забувається;
 традиційність і консерватизм;
 оперування середньою мовною семіотичною нормою;
 цікавість

Вплив маскульту. НЕГАТИВНІ сторони:

1) формує у її споживачів пасивне сприйняття дійсності ( в творах масової культури пропонуються готові відповіді нате, що відбувається в соціокультурному просторі довкола індивіда).
2) під її впливом змінюється система цінностей: прагнення до розважального стає домінуючим.
3) грунтується не на образі орієнтованому на реальність, а на системі іміджів, що впливають на несвідому сферу людської психіки.
4) реанімує нижчі аспекти свідомості і інстинкти, які, у свою чергу, стимулюють етичну, естетичну і інтелектуальну деградацію особистості.
5) метою масової культури є стимулювання споживчої свідомості в реципієнта (тобто
у глядача, слухача, читача), що у свою чергу формує особливого типа - пасивного, некритичного сприйняття цієї культури у людини. Все це і створює особу, яка досить легкий піддається маніпулюванню.

ПОЗИТИВНІ сторони:
1) вона притягує до себе маси, що не уміють продуктивно використовувати свій вільний
час;
2) створює свого роду семіотичний простір, який сприяє тіснішій взаємодії між членами
високо технологічного суспільства;
3) дає можливість широкої аудиторії познайомитися з творами традиційної (високою)
культури;

ЗАГРОЗИ:

! якщо вона продовжить своє існування у вигляді, в якому вона зараз, то загальний культурний потенціал цивілізації не лише не зросте, але може понести і істотний збиток.

! Псевдо-цінності масової культури обтяжливі і навіть руйнівні для особи і суспільства.

! Громадянське суспільство буде нереальним. Буде лише псевдо-громадянське суспільство, з елітою (або верхівкою), що буде радо й легко керувати даним суспільством у своїх цілях, добрих чи корисливих – вже не має значення.

(додатково до теми):
Класифікація проявів і напрямів масової культури:
 індустрія «субкультури дитинства»
 масова загальноосвітня школа
 система національної ідеології
 масові політичні рухи
 масова соціальна міфологія, яка спрощує систему ціннісних орієнтацій людини
 індустрій розваг і дозвілля
 індустрія оздоровчого дозвілля
 система організації, стимулювання і керування споживчим попитом на речі, послуги, ідеї як індивідуального, так і колективного користування
 різного роду ігрові комплекси, від механічних ігор до систем віртуальної реальності
 засоби масової інформації
Масова культура – явище не однорідне, воно має свою структуру й рівні. В сучасній
культурології, як правило, выділяють 3 основні рівні масової культури:
 кіч-культура
 мід-культура
 арт-культура

72. Ознаки та характеристики постіндустріального суспільства
Е. Тоффлер виділяє три "хвилі" у розвитку суспільства:
1) аграрна при переході до землеробства,
2) індустріальна під час промислової революції
3) інформаційна при переході до суспільства, заснованого на знанні (постіндустріального).

Д. Белл виділяє три технологічних революції:
1) винахід парової машини в XVIII столітті
2) науково-технологічні досягнення в області електрики і хімії в XIX столітті
3) створення комп'ютерів в XX столітті
Концепція «постіндустріального суспільства» Деніела Белла створена для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства.
Визначення.
Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи»

Центральна ознака - панування науки, наукових знань. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації.
Зміна конфліктуючих сторін. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками:
1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;
2) переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;
3) провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;
4) орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;
5) прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.

Основні поняття: інтелектуальна власність, інноваційні технології, «економіка послуг», нетократія (форма панування, коли основна цінність – не гроші, а інформація), медіакратія (влада ЗМІ)

73. Поняття "терор" та "тероризм".
Необхідно розрізняти два споріднених, але різних за змістом поняття — терор і тероризм. Терор — насилля влади з її державним апаратом проти народу з метою придушення не тільки опозиції, але й всього загалу, з метою викликати жах і залишити думки про спротив. Іншими словами, терор — насилля з боку сильного. Вперше системний політичний терор було розгорнуто якобинцями під час Великої французської революції. Прямими їхніми ідеологічними нащадками були більшовики, які розгорнули «червоний терор» з метою придушення політичної опозиції і поширення більшовицької влади за межі захоплених ними Петербургу і Москви. Жертви владного терору обчислюються багатьма тисячами і навіть мільйонами людей. Натомість тероризм — насилля «з боку слабшого», насилля, що виходить від опозиційних прошарків суспільства, радикально налаштованих і, як правило, вельми нечисленних. Тероризм носить політичну, соціальну чи національну ознаку в залежності від цілей своїх носіїв. Тероризм як явище переслідує дві основні знакові мети. Перше — вчинити тиск на органи влади, залякати, посіяти страх і непевність. Другою метою і водночас ознакою тероризму є бажання викликати співчуття в своїй цільовій аудиторії, тобто в тому прошарку суспільства, який, як вважається, піддається гнобленню або дискримінації, але поступається в радикальності терористам. Таким чином, тероризм неможливий без того, щоб терористи не оголосили про свою відповідальність за здійснений акт насилля. Форми і прояви тероризму Закрити цей розділ Історія тероризму Заходи проти тероризму Див. також Виноски Джерела Література Читати іншою мовою Терористичний акт 11 вересня 2001 року проти Пентагону [1] Руїни Всесвітнього торгового центру після теракту 11 вересня Терори́зм (від лат. terror — жах) —суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [2][3] . Визначення поняття «тероризм» —питання проблемне, оскільки в наш час існує понад 100 визначень цього явища. Однак жодне з них не підтримане міжнародною спільнотою як загальновизнане. Українські юристи В. Ємельянов та С. Гавриш зазначають у диспозиції проекту законодавчого акту України, що тероризм розглядається сучасною наукою в трьох аспектах: як злочинне діяння, як терористичні групи (організації) та як терористичні доктрини. В. Ліпкан пропонує розглядати тероризм ще і як негативне соціально-правове явище і не зводити його лише до вчинення вибухів і підпалів, а ті дії, про які йдеться охоплювати поняттям «терористичний акт». Також варто розрізняти тероризм від лат. terror —жах, страх від терору — політики залякування, придушення політичного супротивника насильницькими засобами. Тероризм як соціальне явище обумовлений соціальними, політичними й економічними чинниками. Найповніше визначив ознаки терористичної діяльності Брюс Хоффман у книзі «Тероризм зсередини». Ознаки такої діяльності: — Виключно політично вмотивована — Насильницька, або така, що погрожує використанням насильства — Призначена для того, щоб мати довготривалий психологічний вплив, не лише для знищення конкретної жертви чи об'єкта — Така, що проводиться організацією з ланцюжком управління, що розпізнається, або конспіративною сотовою структурою, чиї представники не носять уніформу та знаки розрізнення —Така, що чиниться позадержавним угрупуванням. Діпак К. Гупта у книзі «Тероризм та політичне насильство: як їх розуміти» аналізує кілька обставини, які в основному вважають сприятливими для появи терористичних рухів всередині держави: 1) Бідність Здавалося б, важко посперечатись, що зв'язок бідності та тероризму в державі цілком очевидний. Проте, якщо розглянути учасників терористичних організацій, виявляється, що лише невеликий відсоток терористів належать до найбідніших верств населення, як правило це представники upper middle класу. Тим більше, дослідження соціологів у мусульманському світі довели, що індивідуальна бідність громадянина дуже слабо корелює із підтримкою терористичних угрупувань. Якщо розглядати бідність не як індивідуальну, а як групову проблему суспільства, то найвища кількість смертей від терористичних акцій трапляється у країнах, де за межею бідності перебувають 20-40 % населення, найменша — 80 %. Тобто, попри усталене уявлення, що бідність населення прямопропорційна вірогідності виникнення терористичної організації, це не так. Бідність не є визначальною. 2) Брак демократичних свобод Після атак 11\09 адміністрація Джорджа Буша швидко знайшла пояснення діям терористів — мовляв «вони ненавидять нас за нашу свободу». Проте, якщо розглядати тероризм не лише як релігійний екстремізм, легко побачити, що у демократичних Великобританії.

74. Особоивости та прояви масвого терору.
Терор — найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насилля аж до фізичного знищення [Джерело?] . Необхідно розрізняти три споріднених, але різних поняття — терор, державний тероризм і тероризм. Терор — це законодавчо або судово виправдані насильницькі дії з боку влади проти окремих політичних або класових угрупувань, або народу в цілому з метою придушення спроб спротиву опозиції, або всього загалу шляхом формування відчуття жаху. Вперше системний політичний терор було розгорнуто якобинцями під час Французської революції. Державний тероризм — це терор з боку влади, що не має законодавчого або судового забезпечення, та може практикуватись державними силовими структурами як всередині держави (проти внутрішніх ворогів), так і за її кордонами — аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав. На відміну від терора (при застосуванні всередині держави) або війни (при застосуванні проти інших держав) участь або мета участі державних силових структур в акціях державного тероризму старанно приховується. Наймасштабніші прояви державного тероризму: бомбування території Ічкерії (Чечні) в 1994 р. літаками «невідомої держави», штурм Грозного «невідомими танковими підрозділами». [1] Тероризм — це силові дії, які проводяться окремими політичними, соціальними або етнічними угрупуваннями проти влади, жертвами тероризму часто виявляються випадкові суб'єкти. Наймасштабніші прояви тероризму: захоплення заручників в Будьоновську та в «Театрі на Дубровці», проведене чеченськими бойовиками. + див. Пит.73
75 Психология геноциду
Массовые убийства и геноцид –особый вид политического насилия. От других видов террора и репрессий геноцид отличается не только масштабами (массовые репрессии против политических противников могут унести не меньше жизней), но и степенью вовлеченности в акты насилия не только властной элиты и сотрудников карательных органов, но и практически всего населения данной территории. В отличие от всех других видов насилия, геноцид осуществляется, кажется, самим народом. Геноцид выглядит восстанием народа, возмущенного притеснениями и обидами со стороны инонационального или инорелигиозного меньшинства. Геноцид – это преступление, характеризующееся не только огромным количеством жертв, но и еще большим числом преступников. Поэтому, хотя акты геноцида столь ужасны и бессмысленны, столь сильно противоречат нормам человеческой морали, что существует соблазн объявить массовые убийства делом больных людей, свести все к массовому помешательству, помутнению сознания, это было бы в корне неверно. Большинство тех, кто участвует в актах геноцида, психически здоровые люди. Геноцид может быть объяснен экономическими или политическими причинами – столкновением интересов крупных экономических субъектов, борьбой элит, стремлением нарушить сложившееся равновесие и т.д. Но нас интересуют психологические аспекты геноцида. Что толкает людей на убийства? Многие склонны считать, что преступная власть или экстремисты-демагоги как бы «совращают» общество, «заражая» людей безумными и жестокими идеями. Но геноцид никогда не возникает на пустом месте. Для того, чтобы вполне нормальные добропорядочные люди вдруг стали убивать своих, говорящих на другом языке или молящихся другому Богу соседей, с которыми они до этого, пусть и без особой любви, много лет прожили вместе, недостаточно появления преступника или маньяка в президентском дворце. Преступники и авантюристы на политической арене есть всегда, и призывы к убийству и насилию в той или иной форме существуют, практически, в любой стране, везде есть экстремистские организации. Важно понять, в каком случае средний человек становится сензитивен к безумным кровавым призывам. Стремясь объяснить явление геноцида, американский психолог Ирвин Стауб ввел понятие «тяжелых времен», которые, по его мнению, всегда предшествуют геноциду. Тяжелые времена – это не обязательно самый трудный или очень трудный период социальноэкономического развития страны. Это психологическое понятие. Тяжелые времена – это ощущение депрессии, безнадежности, окруженности врагами, ощущение несправедливости, совершаемой по отношению к «моему народу», «моей религии», «моему городу». Именно этот комплекс чувств, по Стаубу, является необходимой предпосылкой массовых убийств и геноцида. За годы «тяжелых времен» в обществе накапливаются раздражение и агрессия, которые потом находят выход в варварских актах геноцида. Вторым, совершенно необходимым условием геноцида является наличие врага, который, во-первых, ответственен за неприятности и несчастья, и, во-вторых, с устранением которого станет лучше. Иначе говоря, геноцид осуществляется не только как мщение. Опыт осуществлявшихся геноцидов показывает, что большинство людей, в геноцидах участвовавших, не только мстят этому врагу за те проблемы, которые по его, как они считают, вине возникли, но и надеются, что устранение врага поможет в решении этих проблем. Не в том (не только в том) дело, что «они» (арабы, евреи, армяне, негры) виноваты в наших несчастьях, а в том, что, если «их» не станет, то жизнь станет лучше. Геноцид невозможен без острого чувства ненависти к народу или религии, предназначенным на роль жертвы. Эта ненависть должна быть столь сильной, что позволяет человеку нарушать даже заповедь «не убий» и продолжать считать себя вполне достойным Царства Божия. Эта ненависть долго воспитывается и развивается. Корни ее – в школьных учебниках, где рассказывается о том, какой замечательной была жизнь моих предков в прошлом, когда еще не было «их», каким могущественным и справедливым было мое государство до того, как пришли или даже напали «они», о том, какие ужасные заговоры «они» всегда строили против моей страны. Корни ненависти –в привычной и, как будто естественной, бытовой дискриминации – в скамейках «только для белых», в анекдотах про хохлов или москалей, в оскорбительных кличках. Корни ненависти – в диких представлениях, связывающих преступность с каким-либо одним этносом, в псевдонаучных публикациях, обосновывающих то, что иного отношения «они» и не заслуживают. Все это подготавливает людей к участию в акте геноцида, убеждает потенциальных убийц в том, что жертвы, в общем, и не заслуживают другой участи.

76. Психологічні особливості терористів.
Член боевой организации должен быть человеком, обладающим безграничной преданностью делу организации, доходящей до готовности пожертвовать своей жизнью в каждую данную минуту. Он должен быть человеком выдержанным, дисциплинированным и конспиративным. Он должен дать обязательство безусловно повиноваться постановлениям общего собрания распорядительной комиссии, если он член или агент комиссии, и распоряжениям комиссии или с районного представителя комиссии, если он член местной боевой организации. Прием в члены какого-либо из отделов боевой организации допускается лишь при согласии на то всех членов данной группы. Для такой личности весь мир замыкается на своей группе и своей организации. "Вступая в организацию, человек перестает принадлежать себе, своей семье, своим родителям - он принадлежит только Аллаху и своей организации", - говорится в одной из памяток для боевиков организации "Хамас".
Поведение террориста обычно представляет собой яркую и вполне очевидную разновидность антисоциального поведения. По общей оценке, такое поведение является аномальным и включает в себя патологический компонент. Террорист в целом нормальный человек, однако определенные черты личности у него акцентуированы, то есть выражены необычно сильно. Такие люди рано бросают учебу, почти не работают, живут за счет других или государства (в сущности, тоже за счет других). Их связи с семьей разорваны или натянуты из-за постоянных конфликтов, или же представляют собой патологическую зависимость от кого-либо из членов семьи или последних от психопата. Самооценка характера неправильная или отличается парциальностью - подмечаются лишь некоторые черты. Критическое восприятие своего поведения затруднено или утрачено. Наблюдения показывают, что у большинства террористов имеется психопатическая симптоматика. На этом фоне часто отмечаются сверхактивность, импульсивность поступков, безответственность, лживость, поверхностность в отношениях с людьми, легкое отношение к морали, изменчивость этических оценок, отсутствие обычных для людей самоконтроля и рассудительности. Часто это сочетается со склонностью к чрезмерному употреблению алкоголя, стремлением к бесконечной праздности, назойливостью по отношению к окружающим.
Типичный современный террорист полагает, что общество "навязывает" ему нормативные цели и нормативные средства их достижения, но не обеспечивает доступа ни к целям, ни к средствам, и поэтому оно виновато. Отсюда следует, что возможно существование нескольких типов террористов. Первый тип - человек, вынужденный прибегать к насилию для достижения целей, которыми его заразило общество, но не дало возможностей их достижения. Это террористы, требующие выкупа за похищенных. Второй тип - человек, готовый к насилию для того, чтобы изменить сами цели, неверные с его точки зрения. Это революционер, насильственно реализующий свой вариант переустройства общества. Третий тип - человек, готовый к насилию для уничтожения неприемлемых для него и целей, и средств их достижения. Это вариант террористов, которые ненавидят сам западный мир с его ценностями (культурой и богатством) и средствами их достижения (работой), и стремятся к его уничтожению. Террористы первого типа в современном мире обычно считаются более или менее обычными преступниками. Второго - революционерами, они модны среди молодежи (маечки с Че Геварой) и, что намного серьезнее, среди левой (особенно часто - европейской) интеллигенции, не понимающей, какой сук пилит. Третий тип террориста представляет собой новую реальность - вообще сопротивление модернизации, распространению западных социальных ценностей и норм.
В развитии личности террористов есть общий фактор. Это дефицит чего-нибудь психологически важного, корни которого иногда прослеживаются с самого раннего детства. У многих террористов в детстве были убиты или репрессированы родственники. С одной стороны, из-за этого возникало стремление к мести. С другой, менее явной стороны, возникала атмосфера эмоционального дефицита, в которой рос будущий террорист. Ущербность порождается и социально-экономическими факторами: например, низким уровнем жизни людей, дефицитом образования и информации. Они порождают деструктивное, разрушительное отношение к иным культурам, убеждениям и верованиям.
Логика и мышление Движение "Хамас" учит своих террористов: "Не надо много размышлять - ведь тебя ведет Аллах, и путь твой - путь истинной веры". Реальный лидер палестинской интифады, ответственный секретарь движения ФАТХ Абу Халед провозгласил: "Неверные понимают только один язык - это язык "Калашникова". Фразы такого рода заменяют многим не только логику, но и собственное мышление. Террорист верит в идею, которой служит, верит в саму идею служения, верит, наконец, в свою высочайшую миссию. И здесь ему не нужны рациональные доказательства и сложные формально-логические конструкции. Об искаженной логике террористов свидетельствует то, что они не могут работать в режиме диалога. Террористы способны либо выслушивать того, кого они считают для себя авторитетным, либо произносить собственные монологи. Понятно, что логика в той или иной степени - это всегда отражение мышления. У террористов оно, как правило, противоречиво. С одной стороны, оно бывает излишне конкретным - особенно для террористов, захваченных меркантильной мотивацией. С другой стороны, оно бывает и чересчур абстрактным - прежде всего у "идейных" террористов. Однако в обоих этих случаях, о чем бы террорист ни думал, он все связывает со своей основной деятельностью. Это может происходить совершенно конкретно - террорист рассматривает любой предмет с точки зрения его пригодности для террористического акта: как орудие нападения или, напротив, предмет обороны. Террорист думает о любом человеке в связи с тем же самым террористическим актом - либо как о своем стороннике, либо как о потенциальной жертве, либо как о противнике. Но это же самое может проявляться и совершенно абстрактно: террорист всегда готов рассуждать о тех идеях, ради которых и во имя которых он действует.
Действия террористов часто носят символический характер. Разрушение небоскребов ВТЦ было разрушением символов мирового господства США. Убивая царя, российские народовольцы символически убивали монархический строй. Убивая министров, эсеровские террористы символически расправлялись с политической системой.

77. Психологічна структура терористичної діяльності.
Внутренняя сторона насилия, проявляемого террористами, также отличается сложной структурой. Для террористов характерно восприятие теории терроризма, подготовки и проведения терактов как необходимого способа удовлетворения общественных, групповых и личных потребностей, предпочтительной сферы проявления своих способностей, самоутверждения, творчества. В-третьих, это внутренняя нацеленность на поиск объектов приложения террористической активности, поиск врагов и жертв, целей для нанесения ударов по «слабым местам» общества.
Насилие осуществляется в самых разных формах. В каждом террористическом акте та или иная форма насилия фигурирует в качестве доминирующей. Специалисты перечисляют следующие формы насилия [79]: - физическое (лишение жизни, нанесение телесных повреждений, лишение или существенное ограничение свободы определенного лица) - имущественное - морально-психологическое насилие (шантаж, угрозы и т.д.) По степени массовости и по мере организованности выделяют четыре вида насилия: массовое организованное и массовое стихийное, индивидуальное стихийное и индивидуальное организованное. Каждое из них имеет свою специфику и особенности.
Необходимым следствием насилия является устрашение, запугивание. Слово «терроризм» ассоциируется с распространением страха, ужаса. Обстановка страха, подавленности, напряженности преднамеренно создается не на индивидуальном или узкогрупповом уровне, а на уровне социальном и представляет собой объективно сложившийся социально-психологический фактор, воздействующий на других лиц и вынуждающий их к каким-либо действиям в интересах террористов или к принятию их условий. Чрезвычайно существенным аспектом терроризма является его нацеленность на побочный, но более «громкий» эффект, за которым следует обвинение в адрес правоохранительных органов, неспособных защитить граждан.
Главное в теракте не само насилие, а производимый им психологический эффект – запугивание, создание массового психоза в обществе. В целом это социальная ситуация, держащая всех в страхе и постоянном напряжении. В физическом плане – это постоянная угроза жизни и здоровью. В социальном плане – деструкция управления и общественного самоуправления. В психологическом плане результат такой ситуации – утрата уверенности в завтрашнем дне, хаотизация сознания, иррациональное состояние психики, деструкция привычного, нормативного «регулярного» поведения. Для терроризма типично насаждение в обществе, в сознании людей неуверенности в себе, которая провоцируется отсутствием чувства перспективы.
Психологи считают, что человек может справиться со многими трудностями, если знает, ради чего он это делает. А когда у человека нет определенных перспектив и конкретной цели, он беспомощен перед психологическим давлением. Идеологи терроризма прекрасно осознают это и эффективно используют в своих целях, в частности, внушая народам Северного Кавказа мысль об агрессивной сущности проводимой РФ политики, формируя тем самым антироссийские настроения.
Терроризм – это война нервов, рассчитанная на долгосрочную перспективу и на глобальные масштабы ее осуществления. Терроризм, как и «цивилизованная война», побеждает не на полях сражений, а во внутреннем пространстве психики человека. Для того, чтобы изменить поведение одного человека или больших масс людей, совершенно необязательно их всех убивать или ранить: надо изменить содержание и состояние их сознания. Выбор невоенных средств для нагнетания устрашающего воздействия на население обусловлен прагматическим расчетом на гораздо более высокий эффект в связи с отсутствием материального разрушения, что создает иллюзию идеологической чистоты и возможности «обелить» себя перед мировым сообществом с целью получения поддержки различных государств или политических движений внутри страны. Воздействие теракта вызывает намного большие страхи, чем реальная угроза, причем ожидание новых терактов ужесточает психологические последствия уже случившихся. Психоэмоциональное включение формирует феномен «соучастия» и последующие идентификации людей, находящихся за сотни и тысячи километров от места трагедии. Сочетание непредсказуемости террористических атак, массовости их жертв, чувства неконтролируемости собственной судьбы и постоянной уязвимости дестабилизирует общество и провоцирует на асимметричную реакцию.

78. Засоби попередження, протистояння та боротьби з тероризмом.
В качестве первоочередных мер представляется целесообразным осуществить следующее.
На основе анализа состояния современных средств химического и биологического терроризма и возможных вариантов их применения по критическим инфраструктурам стран определить наиболее уязвимые объекты и города, для которых необходимо разработать и в последующем осуществить дополнительный комплекс мероприятий в плане предупреждения и защиты. Данный комплекс мероприятий должен предусматривать:– заблаговременное создание и размещение необходимых ресурсов для оперативного реагирования при развитии различного рода ситуаций;– обеспечение органов управления соответствующими базами данных. Из-за чрезвычайной опасности применения террористического химического и биологического оружия наличие специальной базы данных является необходимым условием для своевременного определения характера поражения;– тщательное заблаговременное планирование порядка действий по смягчению возможных последствий чрезвычайных ситуаций, связанных с актами химического и биологического терроризма;------- налаживание эффективного взаимодействия объектов формирований с органами и силами единой российской государственной системой предупреждения и ликвидации стихийных бедствий и чрезвычайных ситуаций (РСЧС), медицины катастроф, правоохранительных органов, почетной охраны и служб жизнеобеспечения, участвующих в ликвидации чрезвычайных ситуаций;
– совершенствование системы управления спасательными и другими неотложными работами при применении террористами химического или биологического оружия.
Особое внимание следует уделять терроризму с применением взрывчатых веществ (ВВ) и взрывчатых устройств (ВУ).
Внешний вид предмета может скрывать его настоящее назначение. В качестве камуфляжа для взрывных устройств используются обычные бытовые предметы: сумки, пакеты, свертки, коробки, игрушки и т.п.
Особо важно всегда помнить основные требования: не предпринимайте самостоятельно никаких действий со взрывными устройствами или подозрительными предметами (не трогать, не подходить, не передвигать обнаруженный подозрительный предмет, не курить, воздерживаться от использования средств мобильной связи вблизи данного предмета) - это может привести к взрыву, многочисленным жертвам и разрушениям!
Терроризм можно победить лишь всем  миром, вместе, забыв долги и обиды. Но бороться нужно не с проявлениями терроризма, а с причинами его возникновения. Нужно помнить, что терроризм - это всегда реакция общества.
Внутренними называются меры, направленные на предупреждение террактов. Как раз они являются наиболее эффективными. Терракт проще предупредить, чем затем бороться с его последствиями. Предугадать, где будет нанесен следующий удар практически невозможно. Поэтому получить своевременную информацию о готовящемся терракте спецслужбам достаточно тяжело. Утечка информации  у террористов происходит  крайне редко, а с предателями они обходятся особенно жестоко.(Хотя некоторое время назад, в СМИ проходила информация о том, что спецслужбы США (а именно ФБР) знали о готовящихся 11 сентября  террактах, но не смоги или не успели ничего предпринять).
Внешние меры по борьбе с терроризмом включают в себя, во-первых, принятие специальных антитеррористических законов, взаимодействие государств, борющихся с терроризмом. Во-вторых, оказание экономического давления на страны, оказывающие поддержку международному терроризму (к таковым относят Сирию, Ливию, Иорданию, Ирак, Ливан, Кубу, Судан и Афганистан).
Наиболее эффективным является синтез правовых и силовых мер. В отношении террористических группировок необходимо применять жесткие силовые методы, вплоть до физического уничтожения террористов. Нельзя забывать и о важности регулирования правового законодательства. Параллельно должна  вестись борьба с причинами возникновения.
Основные причины возникновения терроризма можно разделить на политические, социально-экономические, экономические и религиозные, духовные.
Среди политических причин возникновения терроризма главной является политическая нестабильность. По статистике именно в период политической нестабильности резко возрастает число террористических актов. Также важными политическими причинами возникновения терроризма можно считать: недостаток мер  принимаемых во всем мире по обеспечению безопасности населения (нередко производящиеся с вопиющими нарушениями законодательства), которые буквально провоцируют террористов; влияние на общественное сознание тоталитарных, диктаторских  правовых режимов (например, режим талибов в Афганистане); извечный конфликт Запада и Востока, в котором терроризм является наиболее эффективным и действенным способом ведения борьбы (прежде всего это относится к Востоку).
 Если рассматривать социально-экономические причины, то основной причиной можно считать низкий уровень жизни в стране. Человеку легче решиться на совершение террористического акта, если он свободен от чувства собственности. Терроризм дает возможность человеку заработать деньги, причем деньги немалые. В условиях современной жизни в России, массового закрытия промышленных предприятий, постоянного роста цен, инфляции и безработицы, терроризм становится подчас единственным способом заработать  себе денег на достойное существование.  Каждый  идущий на терракт человек знает, что в случае  смерти о его семье позаботятся.
Экономические. Терроризм сегодня - это бизнес, способный приносить своим организаторам немалый доход, который может быть сравним с доходами от нефтебизнеса. Торговля оружием, наркотиками, заложниками позволяет получать огромные прибыли. Для примера возьмем финансирование чеченских боевиков. К ним  в основном деньги поступают из Саудовской Аравии или ОАЭ. Там совершенно легально в магазинах и на рынках установлены урны для пожертвований, предназначенных борющимся за свободу чеченским "мусульманам".  По телевидению регулярно демонстрируются видеозаписи, на которых боевики, переодетые в форму российских солдат,  убивают и грабят мирных жителей. После этого идут призывы активнее сдавать пожертвования для того, чтобы боевики (они преподносятся как борьбы за свободу) смогли изгнать ненавистные российские войска. Ежегодно удается собрать приблизительно 40 миллионов долларов. Из них до Чечни доходит только 5-6 миллионов. Остальные оседают по дороге в различных организациях и фондах.
Религиозные.  В настоящее время существуют религиозные течения, пропагандирующие насилие. Самым распространенным из них является ваххабизм (радикальное течение ислама. Берет свое начало в 18 веке в Саудовской Аравии. Основателем является  Ибн Абдаль Вахаб. Именно он определил главных врагов настоящих мусульман - это иудеи и христиане. С ними следует вести войну - джихад. Все, кто не следуют шариату, заслуживают смерти. Также есть ещё одна интересная  мысль: ислам моложе христианства на 8 веков. Значит, у мусульман сейчас идет приблизительно 13 век. Если провести параллель  с Европой, то в 13 веке  там царили инквизиция, а по сути это та же борьба с неверными. Коран отрицает насилие. Заповедь "не убий" есть и в исламе. В большинстве случаев террористы лишь прикрывают свои истинные намерения религиозными лозунгами.
Духовные. Важными духовными причинами возникновения терроризма являются: кризис современного общества, искажение правовых и общечеловеческих  ценностей. Например, в некоторых странах Востока детей воспитывают под лозунгами терроризма, с детства воспитывают у человека, а значит и общества, преклонение перед физической, а не  духовной силой.
На самом деле терроризм можно разбить на три группы: 1. - открытый государственный терроризм, 2. - скрытый государственный терроризм, 3. - народный терроризм.
1. Открытый государственный терроризм – это открытые преступные деяния государства террористического характера.ь 2. Скрытый государственный терроризм – это преступные деяния государства террористического характера, которые государство пытается лживо выдать за народный терроризм. 3. Народный терроризм – это крайняя форма народного противодействия государственной политике. Из этого определения видно, что причиной народного терроризма является проводимая государственная политика.
В итоге можно отметить, что причиной всех видов терроризма является преступная деятельность государства! Весь этот пропагандистский вой по борьбе с терроризмом аналогичен лживому вою по борьбе с коррупцией. Официальной болтовни о борьбе с коррупцией более чем достаточно, но никакой реальной борьбы с коррупцией не ведётся. Напротив, коррупция всё разрастается и ширится. Посадят для вида десяток гаишников и кричат, что это борьба с коррупцией. А все настоящие коррупционеры сидят в креслах мэров, губернаторов, на высоких государственных должностях. Их все знают, всем известны их многомиллиардные состояния, которые они наворовали. Всё известно, но правящая клика переводит стрелки на борьбу с так называемым терроризмом. Не бороться же им против самих себя. Народу надо бороться не против жупела терроризма, а против лжи, за свои человеческие и гражданские права, за демократические свободы. Вот это действительно будет реальный путь борьбы против всех видов настоящего терроризма. Гласность, свобода слова, демократические свободы – вот главный инструмент борьбы против всех видов терроризма!
79. Поняття маніпуляції. Види та структура.
Маніпуляція - Manipulation - це провадження переконання до крайності, де одна сторона має вигоду за кошт другої. сучасне переносне значення слова - спритне поводження з людьми як із об'єктами, речами. Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як «акт впливу на людей або керування ними зі спритністю, особливо із зневажливим підтекстом, як приховане керування або вплив».  З психологічної точки зору найбільш згубна маніпуляція прихована, що для свідомості проходить непоміченою. Саме цей тип маніпулювання найбільш поширений в людських стосунках. Неприємний осад, що залишився після розмови з приятелем (подругою); відчуття провини, що невідомо звідки взялося, після візиту батьків; поступки діловому партнерові, на які ви пішли невідомо чому, і тепер дивуєтеся, хоча нічого вже не можна виправити. Кому все це не знайомо? А відбувається це тому, що ваш партнер зі спілкування майстерно маніпулює вами у власних цілях. Часто, до речі, не зовсім усвідомлено. Часто, але не завжди.
Інформаційний вплив, інформаційно-технічний вплив, інформаційно-психологічний вплив, сугестія (навіювання), спеціальні інформаційні операції, акції інформаційної агресії, інформаційні війни та інформаційна зброя.
Інформаційний вплив - це організоване цілеспрямоване застосування спеціальних інформаційних засобів і технологій для внесення деструктивних змін у свідомість особистості, соціальних груп чи населення (корекція поведінки), в інформаційно-технічну інфраструктуру об'єкта впливу та (чи) фізичний стан людини. Інформаційний вплив варто поділити на інформаційно-технічний та інформаційно-психологічний впливи.
Інформаи)йно-технічний вплив (ІТВ) - це вплив на інформаційно-технічну інфраструктуру об'єкта з метою забезпечення реалізації необхідних змін у її функціонуванні (зупинка роботи, несанкціонований доступ до інформації та її перекручування (спотворення), програмування на певні поминки, зниження швидкості оброблення інформації тощо), а також вплив на фізичний стан людини. ІТВ становить загрозу безпеці інформаційно-технічної інфраструктури та фізичному стану людини.
Інформаційно-психологічний вплив (ІПсВ) - це вплив на свідомість та підсвідомість особистості й населення з метою внесення змін у їхню поведінку та світогляд. Базовими методами ІПсВ є переконання й навіювання.
Переконання звернене до власного критичного сприйняття дійсності об'єктом впливу. Воно має певні алгоритми впливу: логіка переконання має бути доступною для інтелекту об'єкта впливу; переконання варто здійснювати, спираючись на факти, відомі об'єкту; переконлива інформація повинна містити узагальнювальні пропозиції; переконання має містити логічно несуперечливі конструкти; факти, що доносяться до об'єкта впливу, повинні мати відповідне емоційне забарвлення.
Навіювання, навпаки, спрямовується на суб'єктів, які некритично сприймають інформацію. Його особливостями є: цілеспрямованість і плановість застосування; конкретність визначення об'єкта навіювання (селективний вплив на певні групи населення, що враховує їхні основні соціально-психологічні, національні й інші особливості); некритичне сприйняття інформації об'єктом навіювання (навіювання засноване на ефекті сприйняття інформації як інструкції до дії без її логічного аналізу); визначеність, конкретність поведінки, що ініціюється (об'єкту необхідно дати інструкцію щодо конкретних його реакцій і вчинків, які відповідають меті впливу).
Навіювання або сугестія - це процес впливу на психіку людини, пов'язаний зі зниженням свідомості й критичності при сприйнятті навіяного змісту, який не вимагає ні розгорнутого особистого аналізу, ні оцінки спонукання до певних дій. Суть навіювання полягає у впливі на відчуття людини, а через них - на її волю і розум.
Навіювання є основним способом маніпулювання свідомістю, прямим вторгненням у психічне життя людей. При цьому маніпулятивний вплив організується так, щоб думка, уявлення, образ безпосередньо входили у сферу свідомості та закріплювалися в ній як дані, безперечні й уже доведені. Це стає можливим при підміні активного відношення психіки до предмета комунікації навмисно створеною пасивністю сприйняття, що так властиво релігійним виданням завдяки розсіюванню уваги великою кількістю інформації, активній формі її подання, штучному перебільшенню престижу джерел.
ІПсВ спрямовується на індивідуальну або суспільну свідомість інформаційно-психологічними чи Іншими засобами, що зумовлює трансформацію психіки, зміну поглядів, думок, взаємин, ціннісних орієнтацій, мотивів, стереотипів особи, з метою вплинути на її діяльність і поведінку. Кінцевою його метою виступає досягнення певної реакції, поведінки (дії або бездіяльності) особистості, яка відповідає цілям ІПсВ.
Процес прийняття індивідом ІПсВ, спрямованого на емоційну сферу свідомості, специфічний. Загалом, він більше згорнутий, ніж, наприклад, процес прийняття пропагандистського впливу: в ньому функціонують тільки сприйняття й запам'ятовування, діяльність мислення виражена досить слабко. Інформацію особистість сприймає або не сприймає, сприймає цілком чи частково, але у формуванні певних висновків практично не бере участі. Процес ІПсВ на емоційну сферу свідомості включає довільне сприйняття та запам'ятовування й характеризується дуже зниженим рівнем усвідомлення змісту впливу. Осмислення отриманої інформації відбувається пізніше, при більш високій пізнавальній активності індивіда.
Потужність і ефективність маніпулятивного впливу залежить від наявності певних переваг у маніпулятора над адресатом. Раніше вже наголошувалося на прихованому від адресата характері маніпулятивного впливу, що відразу створює переваги маніпулятору. Є й інші переваги, які дають змогу маніпулятору використовувати специфічні прийоми впливу та підсилюють його ефект.
80. Використання соціального впливу в сучасних маніпулятивних технологіях.Социальное влияние является воздействием на психику человека. Это влияние осуществляется на основе законов человеческой психики и основывается на психологических особенностях человека, которые делают ее податливой к влиянию. К этим особенностям относятся, прежде всего, эмоционально-мотивационная сфера личности, ее самосознание.Неправильно было бы представлять социальное влияние в виде отдельных актов или разъединенных попыток людей влиять друг на друга. Социальное влияние действует на нас постоянно, потому что мы находимся в непрерывном потоке людей и взаимодействий. Все эти события, люди, ситуации, обстоятельства и т.д. образуют единое энергетическое поле социального воздействия, в котором каждый индивид является одновременно субъектом и объектом воздействия. В рамках энергетического поля социального влияния существует много разновидностей срабатывания его компонентов. Энергетические потенции, заложенные в самом механизме социально-психологического взаимовлияния, могут по разному проявляться в различных социальных связях.В связи с проблемой социального влияния следует различать понятия конформности и внушаемости:Конформность — это подверженность человека групповому давлению, изменение своего поведения под влиянием других лиц, сознательная уступчивость человека мнению большинства группы для избежания конфликта с ней.Внушаемость (или суггестия) — непроизвольная податливость человека мнению других лиц или группы (человек и сам не заметил, как изменились его взгляды, поведение, это происходит само собой, искренне). Положительное значение конформизма состоит в том, что он выступает механизмом сплочения человеческих групп, человеческого общества и механизмом передачи социального наследства, культуры, традиций, социальных образцов поведения, установок.Так, это я вление можеть быть использовано. и активно используется в манипулятивных технологиях. Хоть это явление и есть постоянным и сложноконтролируемым, оно играет решающую роль в многих из вестных манипулятивных технологиях, в которых имеет место элемент присоединения к мненю большинства либо соглашения с референтом.Мы склонны с большей охотой соглашаться на требования и выше оценивать мнения и поступки, если они исходят от людей, авторитетных в наших глазах. Есть три основных критерия, по которым мы определяем степень авторитетности человека: титул (звание), одежда (внешний вид) и атрибуты (вещи, свидетельствующие о социальном статусе: автомобиль, часы, ручка, сигареты и т.п.). Сила авторитета порой может быть непреодолима.Чалдини так формулирует это правило: «Мы считаем свое поведение правильным в данной ситуации, если часто видим других людей, ведущих себя подобным образом».(Больше я по этому вопросу ничего не нашла. Если кто знает где найти, то подскажите. Может конечно сюда еще можно манипулятивные технологии Шабоиовского приписать, но я не уверена).
81. Феномен психологічної війни.Психологічна війна в широкому сенсі - це цілеспрямоване і планомірне використання політичними опонентами психологічних та ін засобів (пропагандистських, дипломатичних, військових, економічних, політичних і т. д.) для прямого або непрямого впливу на думки, настрої, почуття і, в підсумку, на поведінку супротивника з метою змусити його діяти в бажаних їм напрямках.На практиці, термін «психологічна війна» частіше вживається в більш вузькому сенсі. Так, за часів «холодної війни» він трактувався як сукупність ідеологічних акцій західних країн проти країн соціалізму, як підривна антикомуністична і антирадянська пропаганда, як метод ідеологічної боротьби. Аналогічним чином, поняття «психологічна війна» використовувалося в рамках конфронтаційного мислення на Заході як сукупність прийомів, застосовуваних «східним блоком" для підриву психологічної єдності прихильників західної демократії.Психологічна війна як реальний політико-психологічний процес спрямована на підрив масової соціальної бази політичних опонентів, на руйнування впевненості в правоті і здійсненності ідей супротивника, на ослаблення психологічної стійкості, морального духу, політичної, соціальної та всіх інших видів активності мас, що перебувають під впливом опонентів. Кінцевою метою психологічної війни є поворот масової свідомості і масових настроїв від задоволеності і готовність підтримувати опонентів, до невдоволення і деструктивним діям в їх відношенні. Досягнення такої мети може виражатися в різних формах: від підготовки і провокування масових виступів для повалення політичного режиму до збудження інтересу до соціально-політичним та ідеологічним конструкціямальтернативногохарактеру.Практично «психологічна війна» означає перенесення ідейно-політичної боротьби зі сфери теоретичної свідомості в сферу свідомості буденного. У неї звертаються не до наукових доводам і логічним аргументам, не до розуму і навіть не до фактів, а до ірраціональних явищ. До них відносяться емоції і інстинкти (соціальної і національної гордості, корисливої зацікавленості, державним амбіціям, інстинкту соціального і національного самозбереження і т. п.), забобони (расові, національні) і упередження (зазвичай традиційно-історичного характеру). Сюди ж відносяться різноманітні соціально-ідеологічні міфологічні конструкції (від міфів про «російською ведмедя» до схожих штампів про «світовий імперіалізм», «ісламську загрозу», «масонську змову» Завдання такого перенесення боротьби з однієї сфери в іншу полягає в її перекладі на рівень повсякденної, повсякденною психології - таким чином, щоб ця боротьба пронизувала всі проблеми життя людей і «пояснювала» їх через політичне протистояння. Це досягається за рахунок масованого впровадження у свідомість людей безлічі помилкових стереотипів сприйняття і мислення, збочених уявлень про пануючих в їх середовищі поглядах, що відбуваються в світі події та тенденції їх розвитку.Прийоми:«Психологічний тиск». Це багаторазове повторення одного і того ж помилкового тези, посилання на авторитети в поєднанні з різними спекуляціями (починаючи від спотворення цитат і кінчаючи посиланнями на неіснуючі джерела); маніпуляція («гра») цифрами і фактами для створення видимості об'єктивності і точності; тенденційний підбір ілюстративного матеріалу з упором на ефект «драматизує впливу»; страхітливі «наочні ілюстрації» пропагандистських поглядів і позицій, та інші аналогічні прийоми, розраховані на створення емоційного дискомфорту і нейтралізацію здібності людини раціонально оцінювати надану інформацію.Прикладом такого психологічного тиску є так звана «геббельсівська пропаганда», що виходила з цинічною презумпції того, що брехня, щоб бути ефективною, повинна бути масованої, великомасштабної, безсоромної і безперервною. У більш витончених варіантах, психологічний тиск включає деякі елементи істини, використовувані як прикриття масованої дезінформації. Так, наприклад, в період піку «холодної війни», у 1975 р., західнонімецька газета «Франкфуртер Рундшау» протягом двох місяців в чотирьох номера
 розвиваючи тему радянської військової загрози, послідовно збільшувала число соціалістичних танків в Європі: 13 500 танків - в номері від 8 жовтня, 15500 - від 12 грудня, 16 тис. - від 16 грудня, 18 тис. танків - від 17 грудня. Одночасно, кількість «західних танків» за той же час зменшилося з 6 до 5 тис.Непомітне проникнення у свідомість. Це реклама свого (красивого і безтурботного) способу життя, поширення бажаних (зазвичай власних) політичних цінностей і стандартів своєї масової культури через музику, розважальні телепрограми і кінофільми, а також через моду (на одяг, особливо з елементами політичної символіки, предмети побуту, відпочинку , туризму і т. п.).Сюди ж відноситься масоване поширення чуток і пліток в якості альтернативи офіційній пропаганді політичного опонента. Ще одна складова частина - конструювання та впровадження в масову свідомість політичних анекдотів, твір псевдофольклорних («народних») приказок і прислів'їв. Більша частина прийомів непомітного проникнення в свідомість об'єднується поняттям «соціологічна пропаганда». Концепції соціологічної пропаганди орієнтуються на поступове підсвідоме зараження як противників, так і потенційних союзників найбільш привабливими елементами предпочитаемого способу життя. Будучи формально позбавленої ідеологічних ознак і політичних цілей, така пропаганда є ефективною у стратегічному відношенні. Збуджуючи потреби та інтереси людей, вона діє на довгострокові фактори, що визначають поведінку. Грунтуючись на детальному плануванні і диференційованому впливі на різні соціально-політичні сили, така пропаганда здійснюється «по наростаючій», через послідовні етапи впливу.Прихованому порушення і перекручення законів логіки. Сюди відносяться підміна тези, хибна аналогія, висновок без достатньої підстави, підміна причини наслідком, тавтологія і т. д. Психологічна війна такого роду найбільш ефективна по відношенню до малоосвіченим верствам суспільства, нездатним вловити раціональні перверсії і схильним приймати на віру чисто називние конструкції. Прикладом може служити первісна успішність псевдосоциалистическими пропаганди, що використовувалася антиколоніальними, національно-визвольними силами в ряді країн, що розвиваються. Зумівши захопити за собою частину населення, пізніше вони зіткнулися з численними проблемами, пов'язаними з принциповими вадами таких прийомів впливу на людей. Опиняючись ефективними на деякий час, ці методи носять лише тактичний характер, втрачаючи дієвість у міру розвитку свідомості і зростання інформованості населення.
82. Засоби протистояння сучасним маніпулятивним впливам.На сьогоднішній день існує дуже велика кількість різних маніпулятивних прийомів, суть дії яких - підпорядкування психіки людини за допомогою надання тиску на неї. Тільки в наших роботах останніх років описано декілька сотень подібних способів. Природно, як мінімум стільки ж повинно існувати і способів протидії маніпуляціям. Запам'ятати таку кількість способів захисту від маніпуляцій для неспеціаліста практично неможливо. Тому перед нами було поставлено завдання знайти якісь універсальні способи подолання, протидії, маніпуляціям. Причому, в кількісному вираженні, їх повинно бути Надмалий кількість (для зручності при запам'ятовуванні), але кожен з даних способів має бути виключно універсальний, і якщо припустити таку метафору, в одночас «знешкоджувати» десятки а то й сотні різних маніпулятивних прийомів.Подібна задача нами була виконана і представлена ​​нижче.Універсальні показники ефективної протидії маніпуляціям.1. Недовіра.Недовіра є захисною реакцією психіки. Якщо у людини розвинене недовіру - ніхто інший вже не зможе нав'язати такій людині щось з боку.2. Уникання джерел впливу.Даний спосіб також є найбільш надійним, тому як якщо людина не отримує інформацію, то значить і будь така інформація хоч тричі маніпулятивної спрямованості, на даної людини вона не зробить ніякого впливу.При цьому даний підхід в інших випадках можна визнати занадто радикальним, і фактично не завжди здійсненним. Тому слід внести необхідні корективи, які полягають в наступному: якщо на вас чиниться інформаційно-маніпулятивний вплив, необхідно максимально можливо відволіктися від джерела інформації. Тобто, слухати - і не чути, дивитися - і не бачити, і т.п. Саме це є найбільш ефективним способом протидії, і до того ж, дозволяє людині не відключатися від джерела інформації, а значить не пропустити ту інформацію, яка здасться йому важливою.Відзначимо, що нами був розроблений метод найбільш успішної протидії маніпуляціям, позначений як «Метод Анти-М» («Метод Анти-Маніпуляцій Зелінського»). Алгоритм подолання маніпуляцій полягає в розвитку і вдосконаленні свідомості людини на трьох базових рівнях: свідомому протидії маніпуляціям (в цьому випадку у відборі, верифікації, поступаемой інформації бере участь виключно свідомість, через набуті індивідом знання по психо-технологіям маніпулятивного впливу на психіку), несвідомому протидію ( в цьому випадку протидія здійснюється внаслідок перекладу раннє отриманих знань у стійкі навички, коли включення механізмів захистів здійснюються без участі свідомості, тобто несвідомо), і третій, заключний етап вдосконалення в нашому методі - це свідомо-несвідомий алгоритм аналізу поступаемой інформації (в цьому випадку, як і раніше використовується несвідомий аналіз поступаемой інформації що значно прискорює процес верифікації, відбору, інформації на корисну і не потрібну, але при цьому, так як з часом змінюється характер поступаемой інформації, і може з'являтися інформація, раннє не знайома індивіду, тому для успішної протидії на даному етапі необхідно періодичне включення свідомості, для здійснення свідомого відбору знову прийнятої інформації та її оцінці; при цьому частина інформації, вже відомої, аналізуватиметься несвідомо; тому третій етап розвитку здібностей до протидії був названий нами свідомо-несвідомим, і являє собою вищий етап розвитку здібностей до подолання маніпулятивного впливу інформації, що надходить з боку зовнішнього світу).3. Сміх, насмішка, висміювання.Сей факт зазвичай відразу нівелює отримується від маніпулятора повідомлення, змушуючи останнього «виходити з себе», а значить і показувати свою «справжню сутність».4. Уявне нерозуміння.Змушує можливого маніпулятора «розкритися», більш детально пояснюючи що він, власне хоче, бо успішність маніпуляцій базується на такій особливості психіки, як домислювання (коли в слова людини вкладається інший раз зовсім інший сенс).
5. Критичність мислення.Здатність ставити все під сумнів, доходити до розуміння всього особисто, приймати на віру тільки після підтвердження своїм досвідом, тобто розвинена критичність мислення.6. Віра у власну обраність.Даний факт може простежуватися в руслі ідеологічно-пропагандистської обробки свідомості і бути застосовний в організаціях різних навчальних і патріотичних спрямувань.7. Можливість вибору.Якщо у людини буде свобода вибору, то він вже не на 100% прийме слова маніпулятора. Наявність вибору означає що людина не загнаний у кут, означає що є вихід, відсутня паніка (паніка є формою страху, коли людина бачить вихід, але розуміє що не може ним скористатися).8. Наявність часу для обдумування.Обмеженість часом є істотних способом надання маніпулятивного вплив. Тому наявність часу для обмірковуванні того чи іншого відповіді, т.зв. «Часу на роздуми», в більшості випадків дозволяє впевнено відшукати шляхи виходу з будь-якої складної і критичній ситуації, а значить саме по собі маніпулятивний вплив може бути нівельовано.

Приложенные файлы

  • docx 18754227
    Размер файла: 238 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий