Vidpovidi na ekzamen z SIDu 2-1


Відповіді на екзамен з СІДу
1.Безмонетний період в історії грошового обігу українських земель.
Безмонетний період в історії грошового обігу українських земель
У перших десятиліттях 12ст. місце монет на грошовому ринку посіли гривни-масивні зливки срібла чи золота встановленої ваги та форми. Виявлений біля Старої Ладоги скарб з куфічними дірхемами та гривнами датується 808р. З 12ст. дослідники почали вживати термін „безмонетний період”. Однак термін „безмонетний період” не варто сприймати беззастережно. Спаський вживав його для означення перерви у монетному карбуванні на руських землях,який продовжувався до другої половини 14ст. У 1144р. галицький князь Володимирко Володаревич(1124-1153) змушений був сплатити київському князеві контрибуцію у розмір 1400 гривен срібла,тобто від 230 до 280 кг цього дорогоцінного металу. Дещо пізніше,у 1146р. князь І.Берладник отримав як платню за службу від чернігівського князя Святослава 200 гривен срібла 120золота. Єдиної думки щодо датування перших монетних гривен немає. Більшість схиляється до того,що виготовлення припадпє на другу половину 11ст.
Першими з*явилися гривни Київського типу-ромбоподібні шестикутні зливки срібла,вагома норма яких коливається в межах 161-164г. Майже половина візантійського срібла-163,73г. Виготовлялися в Києві,бо більшість знайдено там. Місцем виробництва були найбільші монастирі княжого стального города. Відомо понад 400 гривен,ареал поширення-Київська,Чернігівська,Волинська,Смоленська та інші землі.
Подібними є - псевдокиївські важкі гривни,але вони товщі і згладжені краї. Основна відмінність:вага=204г,наближається до вагового стандарту новгородських гривен.Ареал-Рязанська та Тверська землі,менше на Південній Русі. І тому Котляр припустив,що це гривни північно-руського походження,проміжний етап між південною- і північно-руською монетно-ваговими системами. На ринку з*явилися в середині 12ст.
Найпоширенішими були - новгородсього типу(прогнута паличка срібла). Називають „ладь*єподібним”. Відомо понад 500 гривен,які походять з-понад 100 скарбів. Маса=204,756г=дорівнюють половині фунта409,5г. Виготовляли в кінці 11 - першій половині 12ст.
Найбільш загадковим є - чернігівський тип срібних зливків. Мають неправильну форму і неохайні. Виробництво не лише у містах,а й у селах. Це була сировина для ремісників-ювелірів. Ареал- Сіверька земля. Маса=195,56 і 196,74г.
Гривни виготовлялися шляхом відливання у відкритих формах. Поверхня шорохувата і пориста. 915 та 960 проба. Чернігівські гривни-ромбовидно форма з довгим витягнутим кінцем,пізніше-еліпсоподібним. Також були-куни,бусини,ракушки,ногати,шиферні пряслиця та інші. 1гривна=20 ногатам=50 кунам.
Існували також на початку „безмонетного періоду” західноєвропейські денарії. Поширені у Середньому Подніпров*ї (їх завозили купці).
Після створення Золотої Орди сформувалася власна грошова система карбування грошових монет-дерхемів,”тяньга”,потім „деньга”. Крім монет виготовляли зливки срібла - „суми”. Золото-ординські монети поширювалися у Середньму Подніпров*ї, степах України,в Криму.
Використовувались на Галицько-Волинських землях не лише гривни,а й монети.
У першій половині 14ст. на грошовому ринку західно-українських земель поширювались монети іноземного карбування-це польські денарії,празькі гроші на інші.
Поширення іноземних монет та відновлення монетного карбування у Києвському,Чернігово-Сіверському князівствах,Галицькій Русі,Поділля завершили „безмонетний період” у 14ст.

2. Взаємозв'язок сфрагістики з іншими дисциплінами історичного циклу.
Сфрагістика пов’язана з:
•Геральдикою: вживання гербів нерозривно пов’язано з їхнім зображенням на печатках, які є своєрідним розпізнавальним знаком особи
•Нумізматикою:часто печатки та монети виготовлялися одними і тими самими майстрами і мали багато спільного в передачі малюнка
•Генеалогією
•Сфрагістичні відомості активно використовуються у працях з символіки та емблеметики. Слід підкреслити особливий зв'язок сфр. з політичною символікою . Державні печатки є важливим джерелом для вирішення питань стосовно тлумачення певних політичних символів
•Форма літер, система скорочень слів, стиль і характер написання легенд на печатках поєднюють сфрагістику з палеографією
•Сфрагістика як СІд виокремилась з дипломатики, тому ці науки і досі перебувають у тісному зв’язку. Дані з сфрагістики залучаються для вивчення автентичності та авторства документу
•У працях з історії культури та архітектури міські печетки використовуються досить широко завдяки своїй інформативності. Велика кількість печаток має зображення архітектурних споруд населених пунктів
•Окремі данні з сфрагістики використовують у своїх дослідженнях археологи і географи. За допомогою сумарного дослідження сфрагістичнихпамяток можна відтворити навіть торгівельні шляхи.

3. Візантійська сфрагістика та її вплив на сфрагістичні матеріали країн Східної Європи

4.Розвиток товарно-грошових відносин у східних слов'ян напередодні утворення Київської держави. Обіг арабських монет у Центрально-Східній Європі.
Розвиток товарно-грошових відносин у східних слов'ян напередодні утворення Київської держави. Обіг арабських монет у Центрально-Східній Європі.
Розвиток торгівлі з країнами Сходу сприяв поширенню серед східних слов'ян монет сасанідського Ірану. Володарі цієї держави, яка існувала у III — середині VII ст., емітували велику кількість високопробних срібних драхм вагою близько 4 г. Крім них, на численних монетних дворах, розташованих у різних кінцях обширних володінь сасанідської держави, карбували значну кількість срібних (тетрадрахм и, півдрахми, оболи (1/6 драхми), двооболи (1/3 драхми), золотих (1/6,1/3, 1, 3/2, 2 денарії — динари) та мідних номіналів. У міжнародній торгівлі найбільш популярним номіналом були драхми. На землях Київської Русі вони нерідко трапляються як у складі монетних скарбів, так і у вигляді поодиноких знахідок. Більшість з них поширилась тут у VI—VII ст. Нерідко вони завозились разом з арабськими дірхемами. Один з найбільших скарбів, що складався з понад 2 тис. монет, серед яких переважали сасанідські драхми, виявлено неподалік білоруського міста Могилів. Основний ареал поширення монет цього типу — землі на північному сході Русі, що входили до басейну р. Ками. На українських землях нечисленні знахідки іранських драхм зареєстровані лише на Лівобережжі та Слобожанщині — у Харківській, Сумській, Чернігівській та Київській областях.
На аверсі сасанідських драхм, як правило, розташоване профільне зображення повернутої вправо і увінчаної короною голови правителя, оточене легендою з його титулами та круговим обрамленням. Пізніші емісії найчастіше містять лише ім'я царя та окремі вислови побажального характеру. Так, на драхмах Хосрова II Парвеза (591—628 рр.) читаємо лише його ім'я та вислів "Зростаюча слава". Зображення реверса тісно пов'язане з релігійними віруваннями населення тогочасного Ірану. Державною релігією тут було проголошено зороастризм — маздеїзм, центральним культом якого був вогонь. Саме тому на реверсі сасанідських драхм найчастіше зображено вівтар з полум'ям та напис "Вогонь Арташира". Даний сюжет тісно пов'язаний з церемонією запалення вічного вогню на вівтарі, присвяченому новому цареві. Після його смерті цей вогонь гасили. Часто по боках вівтаря вміщувались дві постаті жерців — стражників вогню. Характерна особливість сасанідських драхм — наявність поза круговим
обрамленням широкого незаповненого монетного поля. Більшість монет сасанідського Ірану не датована. Вперше дата вказана на монетах часів царя Пероза (457, 459—484 рр.)" а систематичне датування драхм розпочав Хосров І (531—579 рр.). При цьому рік карбування вміщувався вздовж постаті лівого стражника вівтаря. Вздовж постаті правого стражника інколи подавались ініціали монетного двору, на якому виготовлялася монета. Всього на обширних територіях держави Сасанідів функціонувало понад 30 монетарень. В окремих випадках місце розташування монетарні подавалось повністю, наприклад, м. Башапур чи м. Дарапкерт.
У VIII ст. в Східній Європі, в тому числі на українських землях, з'явилася велика кількість арабських куфічних дірхемів (дирхемів, дірхамів). Назва цих монет походить від арабізованої назви попередньої грошової одиниці — драхми, а епітет "куфічний" — від типу арабського письма "куфі", яке виникло в іракському місті аль-Куфа наприкінці VII ст. і широко використовувалося при виконанні монетних легенд. Початково маса монети становила близько 3,9 г високопробного срібла, а вартість дорівнювала 1/10 золотого динара. Згідно з канонами ісламу, на них вміщувались лише написи. Монетні легенди містили вислови з Корану, датування (за мусульманським літочисленням), а також місце карбування. Дещо пізніше на дірхемах з'явилися імена правителів — халіфів та їхніх намісників. Цим повновартісним монетам були властиві всі Функції грошей.
Завдяки значним масштабам карбування та високій якості, дірхеми швидко поширились на всій території Арабського халіфату — від Індії та Бактрії на сході до Іспанії та півдня Франції на заході, а також далеко поза його кордонами. Великий ареал використання, тривалість періоду карбування зумовили велику кількість різновидів дірхемів, що різнилися формою, зовнішнім оформленням, масою та пробою металу. їх карбування розпочалось у 90-х роках VII ст. (бл. 696—697 рр.), і вже невдовзі вони з'явилися на східнослов'янському грошовому ринку.
Існує декілька схем періодизації обігу арабських монет на землях Київської Русі. Найбільш аргументовану з них, складену на основі вивчення топографії монетних знахідок та аналізу їх вмісту, опрацював В. Янін. Він виділив чотири періоди поширення та обігу куфічних дірхемів: 1) кінець УПІ ст. — 833 р.; 2) 833 р. —початок X ст.; 3) початок X ст. — 938 р.; 4) 939 р.— кінець X ст. У перший період основна кількість арабських монет надходила на Русь з території Хазарського каганату. Головним осередком торгівлі між обома державами було місто Ітіль — саме звідти купецькі каравани вздовж Сіверського Дінця прямували на Чернігово-Сіверщину, а згодом на Київщину та інші руські землі. Частина арабського монетного імпорту потрапляла на руські землі волзьким торговим шляхом через Волзьку Булгарію та басейн р. Оки. В цей період основну кількість монет становили дірхеми, відкарбовані переважно у північноафриканських та, меншою мірою — азіатських монетарних за часів панування представників династій Омайядів (702—750 рр.) та Аббасидів (750—813 рр.). Характерною ознакою скарбів, які випали з обігу до 833 р., є наявність у них незначної кількості сасанідських драхм. Один з монетних комплексів цієї епохи, який складався з понад 200 дірхемів, було виявлено у 1848 р. неподалік с. Нижня Сироватка на Сумщині.
Упродовж другого періоду спостерігається зменшення кількості куфічних дірхемів на українських землях. Серед монет переважають емісії епохи Аббасидів, відкарбовані на території азіатських володінь халіфату. Характерною особливістю монетних комплексів, які сформувалися до кінця 860-х років, є відсутність у них фрагментів монет. Це засвідчують дані топографії монетних знахідок. Якщо попередній період представлений 16 скарбами та поодинокими знахідками, виявленими в різних регіонах України, то період 833—900 рр. — лише чотирма.
У третьому періоді кількість завезеного арабського монетного срібла знову зростає. Свідчення цього - 17 монетних знахідок, серед яких 8 скарбів. Більшість з них зосереджена в околицях найбільших політичних центрів Руської землі — Києва та Чернігова, а також у регіонах, котрі межували з Хазарським каганатом — посередником у торгівлі з Арабським халіфатом. Домінуючими у складі загальної монетної маси стають емісії представників династії Саманідів — середньоазіатських емірів, які були васалами аббасидських халіфів. У скарбах присутні також дірхеми, випущені представниками інших емірських родів — Тахіридів, Ідрісидів, Аглабідів та ін.
У четвертому періоді обіг дірхемів досягає апогею. Надалі переважають саманідські емісії та інші емірські випуски, а кількість омайядських та аббасидських монет зменшується. Суттєво розширюється ареал їх використання. Арабські монети з'являються на Поділлі, а також на галицьких та волинських землях. Окремі з виявлених тут скарбів налічували по декілька тисяч екземплярів — як цілих монет, так і їх фрагментів. Прикладом може слугувати скарб зі с. Йосипівка, що неподалік Олеська на Львівщині, до складу якого входили дірхеми, відкарбовані у різних частинах обширних арабських володінь — від Піренейського півострова на заході до Середньої Азії на сході. Вивчення топографії монетних знахідок дає підстави стверджувати про зміну напрямків основних торгових шляхів, що з'єднували країни арабського Сходу з Київською Руссю та державами Центральної і Західної Європи. Одним з факторів, який став каталізатором цього процесу, був похід великого князя київського Святослава Ігоровича проти хазарів (близько 965 р.), внаслідок якого їхня столиця, м. Ітіль, була знищена, а сам каганат перестав існувати. Ця подія дестабілізувала розвиток торгівлі у даному регіоні. Купці надавали перевагу спокійнішим шляхам, що пролягали вздовж Дніпра, Південного Бугу та Дністра. З огляду на це, не випадково виявлено декілька скарбів арабських дірхемів в околицях древнього Галича. Разом з тим низка політичних та економічних факторів спричинила поступове скорочення арабського монетного імпорту на українські землі. Перші ознаки цього процесу спостерігаються вже у 60-х роках X ст. Причини зменшення, а згодом і припинення надходження на європейський грошовий ринок куфічних дірхемів досі остаточно не з'ясовані. Імовірно, визначальною стала так звана "криза срібла", що розпочалася в країнах арабського Сходу у X ст. і призвела до скорочення масштабів монетного карбування та погіршення якості дірхемів, котрі через це надалі не могли слугувати засобами міжнародного грошового обігу. Особливо посилились ці процеси на початку XI ст. Дестабілізацію монетного господарства поглиблювали також внутрішні конфлікти у різних частинах Арабського халіфату, наслідком яких став його розпад. У новостворених державах спостерігалось економічне піднесення. Високого рівня розвитку досягли ремесла та торгівля. Все це сприяло швидкому поширенню золотої монети, експорт якої на східнослов'янські землі, де звикли до повновартісної срібної монети, був економічно невигідним. Незначні ж потреби у золотій монеті, як і раніше, в повному обсязі задовольнялись імпортом традиційних візантійських номіналів. Саме тому у складі монетних знахідок, виявлених на українських землях, трапляються лише поодинокі арабські золоті динари. Наймолодший з них датується 1033—1034 рр.

5. Грошове господарство в Київській Русі. Періодизація та основі риси.
 Час обігу арабських монет у Східній Європі та на Русі можна поділити на чотири періоди:
1.Друга половина VIII ст. — 833 р. В обігу перебували дірхеми, що карбували династії Омайядів і Аббасидів у Північній Африці, меншою мірою - в Азії. Незначну за обсягом кількість становили поодинокі срібні драхми, які карбували іранські царі династії Сасанідів у IV — VII ст., вони більше розповсюджені в басейні ріки Ками, звідки разом з дірхемами потрапили у грошовий обіг на теперішніх українських землях.
2. 833 — 900 pp. В обігу й далі перебувають омайядські та аббасидські дірхеми, переважно азійського карбування, але їхній обсяг незначний.
3. 900 — 938 pp. Порівняно з попереднім періодом приплив арабських монет збільшився; серед них головне місце посідали монети Сасанідів, карбовані в Азії.
4. 938 — кінець X cm. Територія обігу арабських монет (в основному сасанідських) розширилася.
Розглядаючи знахідки сасанідських монет у Прикам'ї, дослідник В. Янін зауважив, що, вірогідно, згаданий район був тим центром, звідки, із залученням слов'ян до східної торгівлі, розповсюджувались ранні сасанідські монети як домішки до куфічних.
Поряд із арабськими дірхемами в грошовому обігу українських земель перебували візантійські монети — срібний міліарісій, золотий солід, рідше — мідний фоліс. Вони становлять другу за кількістю після куфічних монет групу знахідок VIII — XI ст. на території України. Відомі поодинокі знахідки цих монет і невеликі скарби з VIII — IX ст., їхня кількість дещо зростає у X—XI ст. Найпоширенішими серед інших монет тих часів були соліди та міліаріси.
Соліди Василя І та Костянтина VII (867 — 887 pp.) — кругла невелика золота монета, на аверсі якої був викарбуваний хрест, а зліва та справа від нього — поясні зображення двох імператорів. На реверсі — зображення Ісуса Христа на тлі хреста, по краях — напис.
Міліаріси братів Василя II та Костянтина VIII (976 — 1026 pp.) — срібні монети грубого, примітивного карбування; на аверсі вміщено зображення візантійського хреста, з боків — погруддя братів-імператорів, довкола — їхні імена; на реверсі — написи.
Наприкінці X ст. обіг монет зменшується в зв'язку з кризою срібла на Сході (спричиненою вичерпанням родовищ, призупиненням видобутку в найбільших із них, суперечками та війнами на Сході).
Зрозуміло, припинення надходжень арабських і візантійських монет сприяло власному монетному карбуванню руських князів.
Перші руські монети (златники і срібники) були викарбувані наприкінці X — на початку XI ст., у часи правління князів Володимира Святославовича (978 — 1015), Святополка Окаянного (1018), Ярослава Мудрого (1019 — 1054 pp.). За зразок для їхнього карбування було прийнято візантійські монети.
За зображеннями, підписами та родовими знаками князів монети X—XI ст. поділяються на 7—8 типів (з іменами Володимира, Святополка, Ярослава). Це дало дослідникам підстави виокремити такі композиційні схеми:
1) зображення правителя (аверс) — зображення Христа Пантократора (реверс);
2) зображення правителя (аверс) — зображення родового знаку Рюриковичів (реверс).
На реверсі златників і срібників першого типу вміщено образ Христа, а на монетах другого — 'родовий знак Рюриковичів (тризуб). Цим князь Володимир рішуче відійшов від візантійського зразка карбування монет. Монети другого типу карбувались упродовж одного-двох років.
На сьогодні науці відомо близько 350 монет, випущених наприкінці X — на початку XI ст. Усі відомі монети, виявлені в Київському скарбі (1876 p.), були карбовані 24 парами лицьових і зворотних штемпелів. За змістом їхні легенди поділяються на чотири підгрупи:
1. Владимиръ на столе — 1сусъ Христось
2. Владимиръ а сє єго срєбро — Ісусъ Христосъ
3. Владнмиръ на столє— ИС*IC*XC
4. Владнмиръ а се єго срєбро — ИС*IС*XС.
Златник Володимира Великого мав вагу 4,4 г, срібник — довільну вагу — від 1,73 до 4,68 г.
Легенди перших монет Володимира, на думку вченого М. Котляра, є першими державними документами Русі, які в оригіналі збереглись до наших днів.
Останніми за часом та послідовністю емісій з'явилися монети з іменем Святополка. Іх зафіксовано близько 70 екземплярів. На аверсі цих монет зображено портрет Святополка з іменем «Скятополкъ»» чи «Пєтръ»»(християнське ім'я князя), на реверсі — двозубець (позаяк Святополк вважав своїм батьком Ярополка Святославовича, а не Володимира).
Срібні монети були випущені під час князювання Ярослава Мудрого у Новгороді (до 1015 р.). На лицьовому боці вміщено схематичне зображення святого Юрія та напис «Святий Георгій» — християнське ім'я Ярослава було Георгій (Юрій), на зворотному — київський родовий знак тризуб, доточений легендою«Ярославле срєбро».
Під час обігу іноземних монет на наших землях виникли їхні давньоруські назви — куна, ногата, резана,векша, і склалось грошово-лічильне поняття гривня, якому з кінця XI ст. відповідали певні злитки срібла або ж т. зв. монетні гривні. Гривні були засобом платежу та нагромадження, а після припинення ввезення іноземних монет вони стали головною одиницею грошового обігу руських земель.
Тут варто подати докладніший аналіз елементів грошово-лічильної системи Київської Русі. Отож, куноюдавні слов'яни називали римський денарій. Схожа, співзвучна назва з'явилась на означення римського денарія в Північній Європі — coin (від лат. cunens — «кований»). Оскільки куна стала грошовою одиницею, то вся тогочасна грошова система одержала назву кунної системи.
Відомості про функціонування кунної системи грошей зафіксовано у «Руській Правді» — першому кодексі законів Київської держави, розробленому Ярославом Мудрим.
У ті часи 1 арабський дірхем дорівнював 1 шкурці куниці, відповідно його стали називати куною.
Правдоподібно, це була помічена, проштемпельована шкірка куниці.
Резану і веверицю (векшу) вчені-нумізмати схильні розглядати як різні частини куни. Скажімо, вони вважають, що рєзана відповідає 1/2 дірхема, а векші — 1/4 дірхема.
Назва ногата (від арабського «ногд» — хороша, добірна монета) виникла у зв'язку з необхідністю відрізняти доброякісні дірхеми від гірших, що також перебували в обігу.
XII—XIII ст. у нумізматичній літературі прийнято називати безмонетним періодом. У XII ст. з обігу давньоруських земель майже цілковито зникає карбована монета, натомість у скарбах трапляються гривні — срібні злитки різної форми та ваги. Гривня стає основним елементом грошової системи Стародавньої Русі.

6. Монетне карбування київських князів наприкінці Х - в першій половині ХІ ст.
Монети Давньої України – перший увіковічнений матеріальний комплекс української державності, переконливий збірник мініатюрних пам’яток ремесла та образотворчого мистецтва, мови і писемності кінця Х – початку ХІ ст. Очевидно, не тільки економічні мотиви і грошова криза, що настала з кризою срібла на Сході, спонукали до створення власної монети в Україні-Русі, але великою мірою цей захід був потрібний з ідеологічно-політичних причин – для утвердження держави, адже державне право і випуск власної монети – це специфічні символи самодержавної влади князів.
На тлі могутнього припливу і обігу срібної арабської монети внесок Київської Русі у грошовий обіг Східної Європи був скромним, але порівняно з кількістю монет її сусідів він виглядав доволі переконливим. Та чи не найголовніше те, що випуск власної монети був необхідним і потрібним.
Випуск золотих монет князем Володимиром Святославичем (980-1015 рр.) був кількісно найбільш обмеженим (відомо лише 11 монет) і відповідав візантійським традиціям монетної справи. Взірцем були соліди візантійських імператорів Василя ІІ і Констянтина VIII.
Головне божество нового пантеону з книгою свого закону в лівій руці, але без нижньої частини тіла і без ніг – таким був зовнішній вигляд монети, який майстер копіював із малюнків у перших храмах Києва. Доповнювала зображення легенда, яка вміщувала напис “ІСУС ХРИСТОС”. Значно легше було з другого боку монети зображати відомого майстрові київського князя з великими вусами та іншими ознаками в розкішному вбранні, який у правій руці тримав хрест. Над лівим плечем вміщено родовий знак князів Рюриковичів – тризуб.
На двох із одинадцяти відомих золотих монет написано “ВОЛОДИМИР, А ЦЕ ЙОГО ЗОЛОТО”. На інших ця легенда дещо змінена і звучить: “ВОЛОДИМИР НА ПРЕСТОЛІ”.
Невідомо, як називалися монети, карбовані руськими князями. У нумізматиці залежно від матеріалу виготовлення вони отримали назву “златники” та “срібляники”.
Златники важили приблизно 4,2 г, від чого пішла назва руської вагової одиниці золотника (4,266 г).
Крім золотих, Володимир Великий карбував і срібні монети. Перші з них появилися в той самий часовий період. Зразком для їх виготовлення були візантійські срібні міліарисії, а сировиною – арабські та інші іноземні монети.
Перший тип срібляників дуже подібний до златників. На них також є зображення київського князя та Ісуса Христа, а також легенди “ВОЛОДИМИР НА ПРЕСТОЛІ” та “ІСУС ХРИСТОС”. Згодом першу фразу було замінено на “ВОЛОДИМИР, А ЦЕ ЙОГО СРІБЛО”. Срібляники важили бл. 3 г, були виготовлені з низькопробного срібла з великим домішком лігатури, що робило їх швидше мідними монетами.
Наступні монети Володимира Великого (ІІ – IV типи) появилися близько 1012 р. і були випущені на честь чергового шлюбу князя. Основною відмінністю цих монет від попередніх було зображення на реверсі не Ісуса Христа, а тризуба. Карбувалися вони не довше двох років.
Наступним у хронологічній послідовності емітував власну монету Ярослав Мудрий. Перебуваючи намісником у Новгороді, 1014 р. він вирішив здобути незалежність від Києва; одним з кроків у цьому напрямку стало карбування срібляників. важили 2,8-3,77 та 1,29-1,57 г, було зображення св. Георгія з відповідним написом. Цей святий був покровителем князя і дав йому християнське ім’я. На реверсі срібляників містилися тризуб з кружком на середньому зубці та легенда “ЯРОСЛАВЛЕ СРІБЛО”.
Після того, як у 1019 р. Ярослав став київським князем, він до карбування монет вже не повертався, чому дослідники досі не можуть знайти пояснення.
Ще одним руським володарем, який здійснював випуск власних монет, був названий син Володимира Великого – Святополк Окаянний. Після кількарічної боротьби за престол у 1018 р. він став київським князем і почав емісію срібляників. Свою родову приналежність князь позначив, зобразивши на монетах двозубець, що був гербом брата Володимира – Ярополка.
Окрему групу становили монети внука Ярослава Мудрого – Олега-Михайла Тмутараканського. Близько 1078 р. цей князь випускав власну монету з зображенням свого покровителя архангела Михаїла та написом на зворотнім боці “ГОСПОДИ, ПОМОЗИ МИХАЙЛУ”.
Монета Київської Русі – це цінне джерело вивчення економіки і економічної думки тогочасної доби. Це – мистецький, ремісничий, духовний скарб нашого минулого, на який повинно спертися українське сьогодення.

7. Формування монетно-грошових систем на землях Київської Русі у Х - ХІ ст. Давньоруське літописання про грошові відносини та їх особливості.
Джерелами ознайомлення з монетною системою Київської Русі є численні нумізматичні знахідки, «Руська Правда» та випадкові згадки в літописі.
Перші руські монети (златники і срібники) були викарбувані наприкінці X — на початку XI ст., у часи правління князів Володимира Святославовича (978 — 1015), Святополка Окаянного (1018), Ярослава Мудрого (1019 — 1054 pp.). За зразок для їхнього карбування було прийнято візантійські монети.
За зображеннями, підписами та родовими знаками князів монети X—XI ст. поділяються на 7—8 типів (з іменами Володимира, Святополка, Ярослава). Це дало дослідникам підстави виокремити такі композиційні схеми:
1) зображення правителя (аверс) — зображення Христа Пантократора (реверс);
2) зображення правителя (аверс) — зображення родового знаку Рюриковичів (реверс).
На реверсі златників і срібників першого типу вміщено образ Христа, а на монетах другого — 'родовий знак Рюриковичів (тризуб). Цим князь Володимир рішуче відійшов від візантійського зразка карбування монет. Монети другого типу карбувались упродовж одного-двох років.
На сьогодні науці відомо близько 350 монет, випущених наприкінці X — на початку XI ст. Усі відомі монети, виявлені в Київському скарбі (1876 p.), були карбовані 24 парами лицьових і зворотних штемпелів. За змістом їхні легенди поділяються на чотири підгрупи:
1. Владимиръ на столе — 1сусъ Христось
2. Владимиръ а сє єго срєбро — Ісусъ Христосъ
3. Владнмиръ на столє— ИС*IC*XC
4. Владнмиръ а се єго срєбро — ИС*IС*XС.
Златник Володимира Великого мав вагу 4,4 г, срібник — довільну вагу — від 1,73 до 4,68 г.
Легенди перших монет Володимира, на думку вченого М. Котляра, є першими державними документами Русі, які в оригіналі збереглись до наших днів.
Мета випуску златників і срібників була суто пропагандистською та політичною, насамперед — проголосити на весь світ про суверенність Давньоруської держави. Ці монети були доволі поширені у грошовому обігу як на території Київської держави, так і поза її межами, а отже, мету возвеличення князя та його держави, можна вважати, було досягнуто.
Останніми за часом та послідовністю емісій з'явилися монети з іменем Святополка. Іх зафіксовано близько 70 екземплярів. На аверсі цих монет зображено портрет Святополка з іменем «Скятополкъ»» чи «Пєтръ»»(християнське ім'я князя), на реверсі — двозубець (позаяк Святополк вважав своїм батьком Ярополка Святославовича, а не Володимира).
 Срібні монети були випущені під час князювання Ярослава Мудрого у Новгороді (до 1015 р.). На лицьовому боці вміщено схематичне зображення святого Юрія та напис «Святий Георгій» — християнське ім'я Ярослава було Георгій (Юрій), на зворотному — київський родовий знак тризуб, доточений легендою«Ярославле срєбро».
Проте, посівши 1019 року великокняжий престол у Києві, Ярослав не продовжив монетного карбування, прагнучи, вочевидь, підтримати велич і утвердити суверенітет держави не карбуванням дешевих монет, а розбудовою міст, вдалим веденням зовнішньої та внутрішньої політики.
Відсутність міцної сировинної бази, недоліки в технічній організації карбування, а також повне незнання законів товарно-грошового обігу дались взнаки, передусім це відобразилося на якості руських монет X—XI ст. Срібло, скажімо, розбавляли лігатурою доти, доки воно само не ставало домішком до неї.
Монети давньоруських князів з їхніми портретами, зображеннями родового знаку Рюриковичів — тризубом — та слов'янськими написами є, безперечно, своєрідним і самобутнім явищем в історії грошового обігу, тоді як західноєвропейські монети того ж періоду були ледь не простими копіями римських монет.
Наприкінці X ст., на думку М. Котляра, пожвавилась торгівля Русі із Західною Європою, звідки у грошовий обіг руських земель надходять західноєвропейські срібні денарії. Здебільшого це були німецькі пфенінги, англо-саксонські пенні, денарії Чехії, Італії та інших країн. Ці монети у скарбах зустрічаються поруч із арабськими. Найбільше таких знахідок виявлено в Києві, Переяславі, Чернігові.
Під час обігу іноземних монет на наших землях виникли їхні давньоруські назви — куна, ногата, резана,векша, і склалось грошово-лічильне поняття гривня, якому з кінця XI ст. відповідали певні злитки срібла або ж т. зв. монетні гривні. Гривні були засобом платежу та нагромадження, а після припинення ввезення іноземних монет вони стали головною одиницею грошового обігу руських земель.
Тут варто подати докладніший аналіз елементів грошово-лічильної системи Київської Русі. Отож, куноюдавні слов'яни називали римський денарій. Схожа, співзвучна назва з'явилась на означення римського денарія в Північній Європі — coin (від лат. cunens — «кований»). Оскільки куна стала грошовою одиницею, то вся тогочасна грошова система одержала назву кунної системи.
Відомості про функціонування кунної системи грошей зафіксовано у «Руській Правді» — першому кодексі законів Київської держави, розробленому Ярославом Мудрим.
У ті часи 1 арабський дірхем дорівнював 1 шкурці куниці, відповідно його стали називати куною.
Правдоподібно, це була помічена, проштемпельована шкірка куниці.
Резану і веверицю (векшу) вчені-нумізмати схильні розглядати як різні частини куни. Скажімо, вони вважають, що рєзана відповідає 1/2 дірхема, а векші — 1/4 дірхема.
Назва ногата (від арабського «ногд» — хороша, добірна монета) виникла у зв'язку з необхідністю відрізняти доброякісні дірхеми від гірших, що також перебували в обігу.
XII—XIII ст. у нумізматичній літературі прийнято називати безмонетним періодом. У XII ст. з обігу давньоруських земель майже цілковито зникає карбована монета, натомість у скарбах трапляються гривні — срібні злитки різної форми та ваги. Гривня стає основним елементом грошової системи Стародавньої Русі.
Термін «гривня» спочатку був пов'язаний із нашийним обручем — жіночою прикрасою (гривна) із дорогоцінного металу. Пізніше він набуває нового значення — еквівалента певної кількості (ваги) срібла, тобто з'являється срібна гривня.
Позаяк цей еквівалент міг відповідати певній кількості однакових монет, поряд із вагою застосовувався поштучний рахунок. Певне число срібних монет складало гривню кун. Срібна гривня (вагова) та гривня кун (лічильна) стають платіжно-грошовими, або лічильно-грошовими одиницями.
У «Руській Правді» — давньому зводі руських законів — майже за всі порушення і злочини вказано певний грошовий штраф. За крадіжку коня — 2 гривні, за кобилу — 60 резан, за вола — 1 гривню, за корову — 40 резан, за телятко — 5 резан, за барана — 1 ногату і т. ін.
Повідомлення деяких іноземних письменників підтверджують хутрово-шкіряну суть кунних грошей. Зокрема, перський учений Ахмед Турський у творі «Дива творіння» (1160 р.) пише: «І в руських шкіряні гроші — шкірки білок, і шкірки без хутра з передніми та задніми лапками й кігтями». Цікавим є співвідношення між основними одиницями грошово-лічильної системи Давньоруської держави. Скажімо, у X—XI ст. співвідношення гривні срібла до гривні кун було 1 : 4 (гривня срібла містила 204,7 г срібла, гривня кун — 51,19 г, ногата — 2,56 г, куна — 2,05 г, рєзана — 1,02 г). Дещо змінюється вагове співвідношення у XII—XIII ст.: гривня срібла — 204,7 г, гривня кун — 51,19 г, ногата — 2,56 г, куна — 1,02 г, векша — 0,34 г.
Найпоширеніші гривні — як платіжно-грошові одиниці — трьох типів: київська, чернігівська, новгородська; іноді зустрічаються литовські й татарські гривні.
Київські гривні, безумовно, були головним платіжним засобом у великих операціях купівлі-продажу XII — початку XIII ст. на території Південної та Південно-Західної Русі. За формою вони нагадували ромб із обрізаними кутами вагою 160 — 196 г. Те, що київські гривні знаходять у скарбах поряд із дорогоцінними прикрасами, красномовно свідчить, що у XII—XIII ст. монетні злитки були радше засобом накопичення багатств, аніж засобом обігу.
Щодо чернігівської гривні існує думка про перехідний характер цього платіжного засобу від київської до новгородської гривні. Вона датується другою половиною XIII ст. В основу чернігівської гривні покладено злиток у формі ромба (як і в київської гривні), але кути його було розплющено.
Новгородські гривні у XII—XIII ст. були основною одиницею т. зв. північної системи руської ваги. Новгородські гривні — подовгасті бруски срібла, здебільшого трикутні в розрізі (на зразок палички у формі човника).
Як уке згадувалось, у скарбах можна натрапити ще й на литовські гривні (період їхнього поширення, за М. Котляром, припадає на 1240 — 1250-ті pp.) — злитки паличкоподібної форми із заглибинами, вагою приблизно 190 г.
Навала монголо-татарів і пограбування руських земель призвели до того, що багато срібла було переховано у скарби, решту вивезли загарбники. З цих залишків у XIII ст. вони відливали схожі формою на човник татарські гривні вагою 196 г.
Для господарства Південно-Західної Русі, на думку того ж М. Котляра, також характерні золоті гривні (злитки). Вони значно більшою мірою, аніж срібні, служили засобом накопичення і використовувались лише у великих торговельних операціях.
У XIII ст. з'явились карбованці — срібні злитки, вагою вдвічі менші за гривню. Ця грошова одиниця побутувала переважно в Новгородській та Московській землях. У XV ст. у Новгороді срібний карбованець остаточно витіснив гривню з обігу.

8. Грошовий обіг на українських землях в античну епоху.
Історія грошового обігу та на українських землях відображає загальні закономірності виникнення і розвитку грошового господарства епохи античності, насамперед, стародавніх Греції і Риму. Однак, разом із загальними тенденціями, їй характерні свої особливості, зумовлені наступними обставинами:
- по-перше, виникнення перших грошей відносять до міст-колоній у Північному Причорномор’ї, котрі були сформовані під впливом давньогрецької держави, а згодом потрапили під владу Риму;
- по-друге, на українських землях не було єдиного державного формування, яке б здійснювало єдину грошову політику;
- по-третє, спостерігалися значні відмінності у розвитку південних і північних територій українських земель, що не сприяло забезпеченню стабільності грошового господарства.
Одним із перших дослідників грошового обігу Ольвії був А. С. Уваров (1828-1884), який прагнув поєднати антикварно-нумізматичний аналіз монет з виявленням особливостей грошового обігу. Так, наприклад, він намагався визначити номінали і вагову систему найдавніших монет, виготовлених технікою лиття, виділити серії, виготовлені за римським зразком, розподілити усі існуючі типи і види монет Північного Причорномор’я. Його напрацювання одразу не знайшли послідовників. Значно вагоміший внесок у дослідженні грошового господарства Ольвії зробив А. Л. Бертьє-Делагард (1842-1920). Він один із перших почав досліджувати складну монетну метрологію античного світу, розробив методику визначення ваги окремих номіналів і прослідкував зміни вагових норм та монетних систем давніх міст Північного Причорномор’я з метою з’ясування обставин господарського життя давніх міст.
Вагоме місце у дослідженні історії грошового обігу на півдні України в епоху античності належить філологу за освітою, учаснику археологічних експедицій, співробітнику Ермітажу – О. М. Зографу (1889-1942). Розпочавши свої дослідження у 20-х роках від публікацій нумізматичного та мистецтвознавчого характеру, згодом він поглибив свої пошуки і створив першу фундаментальну працю з історії грошового обігу на території Північного Причорномор’я, яка побачила світ 1951 р. О. М. Зограф вперше зробив спробу періодизації та класифікації давньоукраїнських монет епохи античності.
У період після Другої світової війни історії грошового обігу в Північному Причорномор’ї присвячують свої праці такі вчені, як В. А. Анохін та П. Й. Каришковський. Особливі здобутки у цьому напрямі досліджень належать Петру Йосиповичу Каришковському, який розвинув та поглибив періодизацію грошового обігу на південно-українських землях з урахуванням особливостей та відмінностей від класичної періодизації античного грошового обігу.
Основним критерієм періодизації історії грошового господарства є наявність тих чих інших монет, які в певні періоди виконували функцію грошей як міри вартості. Виділяють такі три основні етапи історії грошового обігу античної епохи:
1) період обігу кізикінів (з найдавнішого часу до третьої чверті IV ст. до н. е.);
2) період обігу золотих статерів Македонії та інших грецьких держав (від кінця IV ст. до н. е. до І ст. н. е.);
3) період обігу римських монет – денаріїв (від другої половини І ст. н. е. до III ст. н. е., тобто до початку кризи грошового господарства у Давньому Римі).
Водночас слід зважати на визнані особливості розвитку грошової системи південноукраїнських земель у той період, а саме: по-перше, основні функції грошей у Північному Причорномор’ї майже завжди виконувала не власна, а іноземна монета; по-друге, монети випускались не регулярно, а в міру необхідності, часом з великими перервами; по-третє, поруч з новими емісіями на грошовому ринку завжди були монети попередніх випусків.
У ранній період функція вимірників вартості належала кізикінам. Про це свідчать археологічні знахідки та письмові джерела, на першому місці з яких стоїть ольвійський Декрет про грошовий обіг. З цього документа видно, що в 30-х рр. IV ст. до н. е. ольвіополіти намагались надати основні функції грошей срібній монеті власного карбування. Але, як свідчать подальші події, ці функції перейняли золоті статери Філіппа, Александра і Лісімаха. Цей період можна розподілити на етапи в залежності від рівня розвитку монетної справи та обігу. Так, перший період поділяють на два етапи:
1) архаїчний, що охоплює час обігу стріло- і дельфіноподібних грошових зливків із бронзи. Стрілоподібні гроші знаходились в обігу до початку V ст. до н. е., а дельфіноподібні – до початку IV ст. до н. е.;
2) пізньоархаїчний (класичний), який розпочинався литтям круглих повноцінних асів, після чого у першій половині IV ст. до н. е. відбувалося карбування різноманітних срібних і мідних монет.
Другий період історії грошей і банківництва на південноукраїнських землях називався елліністичним і характеризувався відносною стабільністю грошового обігу, коли карбувалося багато срібних монет, а мідні зберігали стійкість типів і стабільність ваги (III ст. до н. е. – І ст. н. е.). Цей період поділяють на три етапи:
1) ранньоелліністичний (перша половина III ст. до н. е.) – розквіт монетного мистецтва Українського Причорномор’я, особливо Ольвії;
2) етап кризи (друга половина III – перша половина II ст. до н. е.), яка виражалася у припиненні карбування срібних монет, зниженні монетної майстерності, а також зменшенні ваги розмінної монети. Цей процес супроводжувався також збільшенням типів розмінних  монет та використанням їх надкарбування і перекарбування;
3) пізньоелліністичний етап (друга половина II ст. до н. е. – перша половина І ст. до н. е.). Даний етап пов’язаний із завоюванням Ольвії скіфами та пануванням понтійського царя Митридата VI Євпатора. До моменту опанування Ольвією розпочалося повне налагодження та стабілізація грошового господарства, однак це тривало недовго.
Після цього настав римський період у грошовому обігу Українського Причорномор’я. У цьому третьому періоді, який пов’язаний із розширенням економічних і політичних зв’язків Ольвії з Римською імперією, виділяють два основних етапи:
1) псевдоавтономний – час правління імператорів з династії Флавіїв та Антоніїв;
2) провінційний – епоха Северів.
Такий критерій виокремлення етапів розвитку грошових систем пов’язаний, насамперед, із достатністю письмових джерел про грошовий обіг та використання в основному нумізматичного матеріалу, який втілював у собі політику правлячих імператорів.
Проведена періодизація історії грошової системи українського Причорномор’я в епоху античності відображена у таблиці 1.4.1. Як видно з неї, між періодами не простежується чітких меж, окрім того, в обігу постійно перебували монети попередніх періодів, а пізніше використовувалися надкарбовані і перекарбовані екземпляри. З початком римського панування в Причорномор’ї розпочалося карбування монет з портретами римських імператорів (серія пізніх монет із зображенням Севері.
Періодизація історії грошового обігу в Українському Причорномор’ї
(епоха античності)
Зограф О. М. Каришковський П. Й.
Час обігу монет, виконаних технологією Доелліністичний –
час обігу електрових Архаїчний
лиття (кінець VI – друга третина IV ст. до н. е.) кізикінів (до середини IV ст. до н. е.) Пізньоархаїчний або класичний
  Переделліністичний (друга половина IV ст. до н. е.)
Від початку
карбування до Елліністичний – час обігу золотих Ранньоеліністичний (перша половина ІІІ ст. до н. е.)
гетського
розгрому (кінець IV -статерів (початокІІІ ст. до н. е. – Етап кризи (друга половина ІІІ – перша половина ІІ ст. до н. е.)
середина І ст. до н. е.) середина І ст. н. е.) Пізньоеліністичний (друга половина ІІ ст. до н. е. – перша
    половина І ст. до н. е.)
Після гетського
розгрому (кінецьІ ст. до н. е. – Передримський
(третя чверть І ст. до н. е.)
перша третина
ІІІ ст. н. е.) Римський – час
обігу римських Псевдоавтономний
(час Флавіїв та Антоніїв)
  монет (кінець І ст. н. е. – припинення емісії) Провінційний
(час Северів)

9. Виникнення та розвиток грошових систем стародавньої Греції.
Вдосконалення знарядь праці, розвиток виробничих відносин привели до створення надлишкового продукту, який можна було обміняти на щось інше. У багатьох народів предметом цінності обміну стала худоба. Однак це не відповідало багатьом критеріям, а саме транспортуванню або збереженню. Саме тому роль еквівалента вартості почали виконувати дорогоцінні метали — електр (сплав золота та срібла). Спочатку використовувались електрові золоті та срібні злитки різної ваги та проби. Згодом сформувалась грошово — вагова система, в основі якої лежали вагові одиниці вартості. Використання злитків золота та срібла мало ряд недоліків , що потребувала постійного використання ваги та потребі частого поділу злитків і неможливості визначення проби металу. На зміну ваговим злиткам прйшли монети. Виготовлення монет датується рубежем VIII – VII ст. до н.е. Лідійські монети — елетрові статери царів Гігеса (685 — 652 р. до н.е.) та Аліата (617 — 560 р. до н.е.) - на їх аверсі містились зображення голови лева та напис з іменем царя, а на тильній стороні зображень не було. Вага — 14, 25г. В обігу перебували монети восьми основних номіналів — статер, гімістатер, тріте, гекта, гемігекта, місгемігекта також карбовані тетарте. Ці монети використовувались на території Малої Азії та іонійського узбережжя — у Мілеті, Єфесі, Кізику та ін.
На середину VIIст.до н.е. з”являються монети на о.Егіна. Ранні егінські статери (дідрахми) мали вигляд кусочків срібла неправильної форми, на аверсі яких містився герб полісу — черепаха. Середня вага такої монети сягала 14,55г. До монетної системи входили також драхма — 7г., тетробол — 4,7г., гемідрахма — 3,5г., діобол — 2,3г., тригеміобол — 1,75г., обол — 0,5г., тетартеморіон — 0,25г. Номінали цієї номети 594р.до н.е. з”явились на материковій Греції. Велика кількість міст — держав сприяло створенню регіональних монетних союзів з єдиноюмонетною системою. Більшість з них базувалися на запозиченні окремих елементів вагових систем Сходу — вавилонської, фінікійської, іудейської та єгипетської в поєднанні їх у грецьких монетно — вагових системах. Східні вагові одиниці “талант” та “міна” стали грошово — лічильними одиницями, а “драхма” та “обол” - грошово монетними. Основною монетно — грошовою одиницею була срібна драхма. Від ваги драхми залежала вага таланта. У різних полісах драхми та оболи мали різну вагу. Найбільш поширеною була атично — евбейська монетна система. Її номінали поширились у всіх державах елліністичного світу. Карбувались: декадрахма 43,8г., тетрадрахма 17,4г., дідрадрахма 8,6г., драхма 4,3г., пентобол 3,6г., і т.д. Через відсутність на ринку мідної монети дрібні монети карбувалися зі срібла. Наприкінці V ст.до н.е. розпочалось виробництво дешевих мідних номіналів. З міді виготовляли: халк, діахалк, трихалк, тетрахалк. Найменшою монетою була - лепта. Крім мілетської та аттично — евбейської системи існували інші монетно — грошові системи: фокейська, хіоська, корінфська, самоська, перська. Всі вони були регіональними і не мали впливу на формування грошової системи у грецьких колоніях, які виникли у Північному Причорномор”ї.

10. Еволюція грошових відносин в античному Римі.

11. Монетний обіг Тіри.
Отже, у другій половині 6 століття до нашої ери, на березі річки Тірас (Дністер) ,вихідцями з грецького міста Мілет було засновано місто-колонію Тіра. Щодо основних занять населення цього міста,то можна виділити такі основні заняття, як : землеробство ,виноградарство ,садівництво ,скотарство та інші.
Щодо причини появи монетної справи у Тірі ,то тут є одна ,але дуже важлива причина – тісна торгівля з грецькими колоніями та полісами. І саме через це на грошовому ринку Тіри значне місце посідали монети іноземного карбування : спочатку монети кізикінської системи ,а потім евбейської монетної системи.
Грошове господарство Тіри досліджено значно менше ,ніж господарства інших міст-колоній Північного Причорномор’я. Причина цьому – недостатня кількість нумізматичного матеріалу ( через невеликі масштаби монетної емісії ) + брак писемних джерел. Вагоме місце у дослідженні монетної системи Тіри належить вченому Зографу ,який виділив 5 основних груп монет Тіри :
1.- срібні емісії 2 половини 4 століття до н.е.
2.- мідні випуски 2 половини 4 століття до н.е. – кінець 3 століття до н.е.
3.- золоті статери лісимахівського типу – кінець 3 століття – початок 2 століття до н.е.
4.- мідні монети, початок 2 століття – середина 1 століття до н.е.
5.- мідні емісії часів Римського імператорського ранування – 1 століття до н.е – середина 3 століття н.е.
Першими монетами, що були відкарбовані в Тірі, тривалий час вважали срібні драхми, проте ,за новими нумізматичними дослідженнями було виведено, що їм передували декілька випусків мідних монет( кінця 4 ст. до н .е.) . На аверсі цих монет було зображення голови Геракла, на реверсі – бик. Потім Геракла змінює голова Тіраса – божества р. Дністер,а реверс : бик стає крокуючим.
350 – 340 рр. до н.е. – голова Тіраса та голова коня( замість постаті бика )
340 – 330 рр. до н.е. – голова Деметри та голова коня.
У 330 р . починається карбування срібних монет - 3 групи драхм з зображенням голови Деметри на аверсі та биком на реверсі. Часто на реверсі зображали різні монограми, грецькі літери тощо.
Найважливі знахідки цієї емісії – знахідка Дороцького скарбу ( 128 драхм Тіри) вагою 5,04 – 6,28 г.
280-260 рр. до н.е. – виготовлено кілька серій з головою богині Афіни на аверсі та биком / лавровим вінком на реверсі.
Крім того, кінець 3 – початок 2 ст. до н.е. характеризується тим, що в той час Тіра емітує золоті статери подібні до статерів македонського царя Лісимаха. Важливим фактором того часу є те, що тоді Тіра практично не здійснювала власни грошових емісій, що в наслідку дозволило їй уникнути кризових явищ.
180 – 150 рр. – емісія мідних монет з зображенням голови Аполлона/ Діоніса на аверсі та кифари/ виноградного грона на реверсі.
150 – 140 рр. – мідні номінали з зображенням голови божества Понту.
80-70 рр. до н.е. – голова Аполлона на аверсі та орел на реверсі.
Далі на Тірі чекала економічна криза, повязана з війсково – політичними потрясіннями. Це і згубна війна царя Понту мітрідата з Римом та напади гетських племен.
Господарство почало відновлюватись лише після встановлення римського панування у Північному Причорномор”ї. Це ми бачимо у тому,що у Тірі знов карбуються власні гроші. Першими з них стали надкарбовані на асах та сестерціях Клавдія контрмарки з літерами «TYR».
80-96 рр. н.е. – широке імітування мідної монети Тіри : поява тетрассаріїв, дупондіїв, ассаріїв з зображенням імператора.
96-117 рр. н.е. – за імператорів Нерви та Траяна власної монети Тіра не випускала,а використовували над карбування на попередніх випусках.
117 – 138 рр. : правління Адріана і відновлення карбування ассаріїв, дупондіїв, тетраассаріїв. З 138 р. за Антонія Пія появився тригеміассарій. Через деякий час появився новий номінал – трессіси.
Найбільш масштабне карбування було за правління Септимія Севера (193-211рр.) – 5 серій номіналів з зображенням імператора та його родини.
Останні емісії Тіри були за правління Александра Севера ( 222-235 рр.)

12. Монетний обіг Ольвії.
На зламі VІІ-VІ ст. до н. е. на території сучасного селища Парутине мілетці заснували Ольвію. Поширювався культ бога Аполлона Лікаря. Атрибути Аполлона Лікаря-лук і стріли-виконували роль грошових знаків. Відливалися з бронзи і важили 5,3 г. У третій чверті VІ ст. до н. е. в Ольвії став популярним культ Аполлона Дельфінія. Цим пояснюється факт виникнення нових грошей у формі дельфінів. Вони перебували в обігу паралельно зі стрілами за співвідношенням 10:6. Важили дельфіни 3-3,5г. У першій половині V ст. до н.е. розпочалося економічне піднесення Ольвії, наслідком якого став полісний випуск грошей у вигляді монет. Біля 480-470 років до н.е. відбулася емісія бронзових асів вагою 54-76г з зображенням голови Афіни Паллади і дельфіна на одному боці та колеса – на зворотному. Протягом наступних 50 –ти років в місті дальше випускали бронзові литі аси, вагою 127,66, 71, 23-24г.
У 440-430 роках до н.е. відбулася емісія срібних монет, на яких на аверсі був зображений Геракл у шкурі лева, що стояв на коліні і напинав тятиву лука та напис EMINAKO, а на реверсі – колесо у втисненому квадраті з дельфінами по боках. Важили вони 7,85-11,74г. З метою припинення функціонування приватних стріл і дельфінів, влада міста винесла рішення про цілковиту заміну їх державними монетами. Так у 438-410 роках до н.е. з’явилися аси з написом APIX та зображення голови Горгони на одному боці та орла на дельфіні – на зворотному. Відомі їхні три вагові групи: 104-138г, що відповідали 1/96 частині кизікіна, 21-34г (1/384 частини) та 10-16г (1/768 частини). Слово на монеті було складено з перших складів давньогрецьких слів APAIE( стріла) і ІХОУЕ ( риба). На 410 -400 роки до н.е. припав випуск срібних монет, вагою 0,91-0,51, що відповідає оболам і геміоболам егінської монетної системи з написом ОЛВІ. Трохи пізніше, бо в 400-380 роках до н.е. тривала емісія бронзових асів, які важили 18-27г і містили зображення та напис ОЛВІО.
Перше карбування монет в Ольвії відбувалося в другій чверті ІV ст. до н.е. Саме до того часу відносять випуск мідних асів з зображенням голови Деметри, орла на дельфіні та скорочення імен на багатьох з них. 300-280 роки до н.е. датовано період випуску борисфенів – бронзових монет, на яких були зображені- бородате річне божество Борисфен, повернутий вліво, на аверсі – скіфська зброя ( горит та сокира), напис ОЛВІО, доповнений різноманітними літерами та монограмами, - на реверсі. Останні монети Ольвії карбувалися за Севера Александра (222-235рр.). Це були дупондії, тетраларії, асарії та трісиси з зображеннями Зевса, Тіхе, орла та бика, що стоїть.

13. Монетна справа у Херсонесі.

14. Монетна справа Боспорського царства.
В VI ст.до н.е. на території Північно — Східного Причорномор”я сформувалося Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. У 2пол. VІст. До н.е. Розпочалось карбування срібних монет — гемідрахми, діоболи. В царстві не було мідних монет тому роль розмінної монети виконували найдрібніші срібні номінали. До IV ст.до н.е найбільш вартісними були електрові кізитські статери. На їх аверсі було зображено голову лева.
У 2 пол. Vст до н.е на монетах з”явилися початкові літери назви міста Пантікапей - “ ПА”, “ПАN”, “ПАNТІ”. У 438 — 437 роках в боспорське царство прийшли представники династії Спартокидів тому на аверсі монети карбувався Аполлон, а на реверсі зображалась голова барана або осетр.
Найвищий етап піднесення економіки датується IV ст.до н.е — центр карбування став Пантікапей. Саме тоді почали карбувати мідні монети. У 70-х роках 4 століття на зміну кізитським статерам прийшли золоті статери місцевого карбування. Також змінилось зовнішнє оформлення монет. Зображувалась бородата чоловіча голова (голова сатира). Її вага = 9,1г. Згодом її було зміншено до — 8,55г. У ІІІ ст. криза призвела до припинення карбування золотих монет — ринок наповнився мідними номіналами, якф щораз знецінювалися. З метою стабілізації грошового ринку було виготовлено серію монет нового типу. Першими з них стали номінали із зображенням лука і стріл на реверсі. Наступні монети містили зображення голови Аполлона на аверсі і орла — на реверсі, але випуск був невдалим. У третій чверті ІІІ ст. в обігу з”явились мідні монети великого розміру із зображенням Посейдона, однакі це було нетривалим. З метою впорядкування грошового ринку цар Левкон ІІ провів грошову реформу. З”явилися три мідні монети — обол, тетрахалк, діхалк. Також відновилсь карбування срібної монети. У ІІ ст.до н.е Боспорське царство було представлене емісіями срібних драхм та їхніх фракцій — тетроболів, діоболів та тригеміоболів, але вони були низької проби. У ІІІ — ІІ ст. - відбувається випуск золотих, срібних та мідних монет від імені архонтів та царів. Цар Асандр проголосив себе царем (47 — 17 рр). На грошовому ринку домінувала золота монета та мідні номінали — оболи та тетрахалки, що зодовольняли потреби внутрішнього ринку. Срібна монета відігравала допоміжну роль. На золотих монетах Асандра зображувався портрет Августа, богиня Ніке, яка стоїть на носі корабля. Популярність Боспорських золотих монет була настільки великою. Що їх випускали сусідні варварські племена. Після смерті Асандра царство остаточно перейшло під владу Риму. Тому на аверсі монети зображувались портрети римських імператорів, а на реверсі монет містилась дата їх карбування і монограма царя. Розквіт карбування таких монет припав на часи правління царя Котіса І. Випускалась велика кількість монет з портретами Клавдія та Нерона. Монетна реформа Нерона запровадила нові монетні номінали: сестерції та дупондії, вартість 24 та 48 одиниць. За часів імператора Доміціана на монетах карбували портрети боспорських царів. Оновлення монетного господарства боспору здійснив — Савромат ІІ (174 — 210 рр). У 186 році він провів грошову реформу, запровадивши номінали з міді. З”явилися драхми, денарії та подвійні денарії. Наслідки реформи були незначними і вже за панування Рискупорида ІІ (210 — 226 рр) країна опинилась у стані фінансової кризи. Почали випускати тільки мідні драхми. Впродовж ІІІ ст. криза наростала. Спроби оновлення за часів Рискупорида V були невдалими і золоті монети, які були викарбувані зникли відразу. Основним монетним номіналом залишились мідні статери. Припинення боспорського монетного карбування припадає на 30 — ті роки IV століття.

15. Грошовий обіг середньовічної Європи: період варварських наслідувань та каролінгського денарія.
Період варварських наслідувань у карбуванні монети в середньовічній Європі тривав з V до середини VIII ст., і найбільше був поширений в королівствах Лангобардії, франків та англосаксів. В основі грошового обігу цих земель лежали пізньоримські або ранньовізантійські монетні випуски. Емісії їх були незначні, оскільки більше значення вони відігравали в політиці, ніж в економіці.
Взагалі у середньовіччі не було державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста.
Справжня королівська монополія на монету була пов’язана з карбуванням золотих монет. Першим франкським королем, який зважився на це, був син Теодоріха I, Теодоберт I (534 – 548), але в Галлії королівська монополія згодом зникла. З кінця VI ст.. і на початку VII ст..на монети наносили вже не ім’я короля, а ім’я монетаря (monetaire), який виготовляв дозволені монети. Це були придворні чиновники, міські золотих справ майстри, церкви та єпископи, володарі великих помість. Були навіть мандрівні монетарі-волоцюги. Як і в Римській імперії, монети карбувалися з трьох металів: бронзи або міді, срібла та золота. Одна з середньовічних срібних монет карбувалася ще в часи Риму і отримала у варварському періоді широке використання. Це був денарій (деньє).
Період каролінгського денарія тривав з середини VIII до Х ст.
Перші нововведення в монетному карбуванні франкської держави були запроваджені в 755 р. за часів правління Піпіна Короткого (751-768). Саме тоді в п’ятій статті Вернонського капітулярію було встановлено, що в подальшому з фунту срібла (327, 45 г.) потрібно карбувати 264 денарії (22 соліди). Запровадження нової монетної стопи призвело до наближення ваги франкських денаріїв до метрологічних параметрів дирхемів Арабського халіфату (1 денарій = ½ дирхему).
Монетну політику короля Піпіна продовжив Карл Великий (768-814). Близько 780 р. була проведена грошова реформа, яка вплинула на становлення монетних систем країн Західної Європи впродовж всього середньовіччя. Важливим її заходом стало запровадження нової монетної стопи, за якої з фунту срібла карбувались 20 солідів, кожен з яких нараховував 12 денаріїв, а також збільшення ваги фунту майже на чверть (до 408 г.). Новий фунт дістав назву «фунт Карла Великого» або «каролінгський фунт». Це призвело до зростання ваги денарія, яка встановлювалась на рівні 1,75 – 1,8 г. 781 р. Мантуанським капітулярієм заборонялось користуватися раніше відкарбованими монетами.
794 р. Франкфуртський капітулярій зобов’язував всіх жителів Франкської держави використовувати нову монету.
На землях імперії Карла Великого існувало декілька десятків монетних дворів.
Монети карбували найчастіше зі срібла, яке видобували з власних копалень (копальня Мелль в Пуаті – там видобували найбільшу кількість коштовних металів), а також отримували з країн Арабського халіфату. Крім того сировиною для карбування денаріїв та південаріїв (оболів) були західноєвропейські монети попередніх емісій.
На денарії зображувалась монограма Карла Великого, а також знак хреста.

16. Грошовий обіг середньовічної Європи: період гроша і флорина та таллера.
Одним з найважливіших чинників, що спричиняв розвиток товарно-грошових відносин, були хрестові походи. З одного боку, для їх проведення акумулювалися значні грошові суми, що вилучалися зі скарбів, а з іншого – вони сприяли надходженню до Європи великих обсягів награбованих на Сході дорогоцінних металів та розвитку внутрішньої, а надто міжнародної торгівлі. Функцію міжнародних грошей відігравали зливки срібла та золоті монети окремих країн – візантійські соліди, арабські динари тощо. Виникла гостра потреба у появі нових повноцінних та більш вартісних грошових одиниць, які мали б розвинуту систему номіналів.
Італія. Важливим кроком в процесі грошових реформ був початок виробництва повновартісної срібної монети, що мала значно більшу вартість, ніж зіпсовані денарії. Через свій значно більший розмір ця монета дістала назву гросо (італ. grossо – товстий).
Карбування більш вартісних денаріїв започаткував імператор Фрідріх Барбаросса (1155-1190 рр.) в Мілані у 1162 р. Ці монети, що дістали назву імперіал, мали вагу близько 0,84-0,86 г і дорівнювали 0,25 французького королівського деньє. Більший обіг мали генуезькі товсті денарії, що дорівнювали чотирьом денаріям і важили 1,46 г. У другій половині ХІІІ ст. було випущено монету вартістю 12 денаріїв, що відповідало лічильному соліду. Як і гріш, солід поширився у різних європейських країнах і у різних модифікаціях зберігся до наших днів у назвах грошових одиниць (шилінг, шеляг, сольдо, су та ін.).
У Флоренції гросо розпочали емітувати 1182 р. Зовнішнє оформлення цих монет згодом стало зразком для золотих флоринів. У першій половині ХІІІ ст. гросо вартістю 12 денаріїв стали основною монетою Тосканської монетної ліги.
Перші венеціанські гросо були відкарбовані близько 1202 р. за правління дожа Енріко Дандоло (1192-1205 рр.). Ці монети, вартістю 24 венеціанських денарії і вагою 2,18 г високопробного срібла (проба близько 965/1000), дістали назву мата пан
Неаполітанські гроші, вперше відкарбовані 1278 р. за владарювання Карла І, важили близько 4 г. Через зображення на аверсі маєстатичного зображення короля вони отримали назву карліні. Інколи ці монети фігурують під назвою джильятті, що пов’язане з ліліями, вміщеними на їх реверсі.
Перші спроби організації монетних систем, що базувалися на золоті, були зроблені у країнах, що мали тісні контакти з мусульманським світом та Візантією. Вже наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. норманські королі Сицилії, наслідуючи єгипетських Фатимідів, започаткували карбування невеликих золотих монет під назвою тарі. За імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена (1194-1250 рр.), який намагався перетворити Сицилійське королівство на вагомий політичний та економічний осередок Південної Європи, карбування цих монет набрало значних масштабів. У 1231 р. було запроваджено золотий августаль, який зовнішнім оформленням нагадував римські ауреуси. Вартість цієї монети, що містила близько 4,6 г щирого золота, складала 7,5 тарі.
Значно більше на розвиток золотомонетних систем у країнах Європи вплинули номінали, карбовані у північноіталійських містах – Генуї, Флоренції та Венеції. Близько 1240 р. (за іншими даними – 1252 р.) у Генуї розпочалася емісія дженовіно – золотої монети вагою близько 3,5 г.
Значно більшим було значення започаткованого у 1252 р. карбування золотих монет у Флоренції, що дістали назву флоринів. Карбовані за метрологічним зразком генуезьких дженовіно, вони аж до 1533 р., коли припинилося їхнє виробництво, містили 3,52 г щирого золота. На аверсі вміщено герб міста – стилізоване зображення лілії, що нагадувало назву міста і дало назву новій монеті. На реверсі зображення небесного покровителя Флоренції св. Іоана Хрестителя. Дуже швидко флорини стали міжнародним засобом платежу та зразками для оформлення інших монет Західної та Центральної Європи. Попервах у Флоренції утримувалось співвідношення між золотими та срібними монетами. Золотий флорин прирівнювався до 240 срібних денаріїв.
Навесні 1285 р. (за іншими даними – 1284 р.) розпочалось карбування золотих монет у Венеції. Їхня вага метрологічно була наближена до генуезьких дженовіно та флорентійських флоринів і складала 3,53 г щирого золота. На аверсі монет був зображений дож Венеції, який стояв на колінах перед небесним покровителем міста св. Марком, що вручав йому знамено – символ влади. На реверсі – оточена зірками та мандорлою постать Ісуса Христа з книгою в руках. Тут же – кругова легенда “Нехай буде твоїм, Христе, це князівство, яким ти правиш”. Саме останнє слово цієї легенди дало назву монеті – дукат. Спершу цей термін вживався як народна назва монети, а згодом став офіційним для окреслення венеціанських та інших іноземних монет цього вагового стандарту. Золоті ж монети називали цехінами. Метрологічні показники дукатів та їхні штемпельні зображення без суттєвих змін збереглись аж до 1797 р., коли припинилося їхнє карбування.
Франція. На території Франції монета грошового типу була запроваджена у 1266 р. емісією турських грошів – гро турнуа, що дорівнювали 12 турським денаріям. Вага цих монет складала близько 4,22 г високопробного срібла (проба 958/1000). Вони були еквівалентом соліда, який доти був тільки грошово-лічильною одиницею. На аверсі зображення рівнораменного хреста, навколо якого містилась легенда, що складалася з двох частин: ім’я та титул короля і вислів “Нехай буде благословенне ім’я Господа Бога нашого Ісуса Христа”. На реверсі гроша бачимо зображення турського замку, навколо якого легенда “TURONUS CIVIS”, оточена поясом з 12 лілій.
Майже одночасно зі срібними монетами у Франції розпочалось карбування золотих номіналів нового зразка. У 1266 р. Людовік ІХ започаткував виробництво золотих деньє – екю вагою близько 4,2 г і вартістю 240 срібних деньє. Цей крок був спробою запровадження біметалізму на грошовому ринку. У 1290 р. король Філіпп ІV налагодив регулярну емісію золотих монет. Ними стали роялдори вагою 3,53 г, що відповідало метрологічним показникам флорентійських флоринів. З 1296 р. розпочалась емісія массдорів, що важили близько 7,05 г.
Англія. Першу монету грошового типу – гроут було відкарбовано за владарювання Едуарда І (1272-1307 рр.) у 1279 р. Вартість її складала 4 стерлінги, а вага – 5,77 г. На аверсі зображення увінчаної короною голови короля, на реверсі – хрест. Утім, лише 1351 р., за Едуарда ІІІ (1327-1377 рр.) розпочалася масова емісія монет грошового типу. Саме тоді було проведено девальвацію стерлінга до 1,17 г і відкарбовано гроути вартістю 4 стерлінги, а також півгроути. Ці монети у великій кількості виробляли монетні двори у Лондоні та Йорку аж до кінця ХV ст.
Постійне карбування англійських золотих монет розпочалося 1344 р. Саме тоді король Едуард ІІІ за французьким зразком випустив флорин вагою 6,998 г високопробного золота (проба 995/1000). Тоді ж було відкарбовано півфлорини та чвертьфлорини.
У 1465 р. король Едуард ІV (1461-1470, 1471-1483 рр.) відкарбував нобль вартістю 10 шилінгів із зображенням троянди на борту корабля, який дістав назву роузнобль. Емісія цих монет тривала аж до правління Якова І (1603-1625 рр.) і припинилася у 1619 р.
Німеччина. Першими монетами грошового типу на території німецьких держав були наслідування французьких турських грошів, які з’явилися у Рейнській області близько 1330 р. Ці турнози емітувалися на 25 монетних дворах у великій кількості аж до 80-х рр. ХІV ст.,
З 1340 р. розпочалось карбування нового монетного номіналу – вітена. Його вартість була дещо вищою, ніж пфеніга, який емітувався раніше. Ця монета впродовж понад століття стала основним грошовим номіналом на території Північної Німеччини та в Балтійському регіоні.
У 1338 р. (за іншими даними, 1339 р.) маркграф майсенський Фрідріх ІІ (1324-1349 рр.) розпочав карбування зі срібла 938-ї проби грошів (грошенів) вагою близько 3,9 г.
Карбування власних золотих монет у Німеччині також розпочалося досить пізно. Лише близько 1340 р. було випущено перші імператорські золоті номінали, зразком для яких стали французькі екю. Вже наступного року і з’явилися флорини. Невдовзі цей тип став поширеним у чисельних містах, світських та духовних володіннях Німеччини..
Період гроша і флорина мав місце і в країнах Центральної Європи. Особливою популярністю тут користувалися празькі гроші, угорські флорини та польські квартники, що були в обігу і на українських землях.
Епоха великих грошових реформ ХІІІ – ХІV ст. мала вирішальний вплив на подальшу історію монетного господарства європейських країн. Саме тоді завдяки економічному піднесенню пожвавішали грошові відносини, відновилась система біметалізму, з’явились високоякісні монетні номінали, спроможні обслуговувати потреби міжнародної торгівлі, сформувались монетні системи, що відповідали вимогам економічного життя в умовах розвитку внутрішнього та зовнішнього ринку.
XV – XVI ст. залишилися в історії монетної справи як період збільшення видобутку та зовнішніх поступлень дорогоцінних металів. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі спричинив появу нових грошових одиниць, які мали б задовольняти потреби ринку.
Як і в попередній період історії грошового обігу, найважливіші зміни на монетному ринку у XV ст. було започатковано в італійських державах. Саме тут, замість знецінених монет грошового типу, розпочалося карбування повновартісних номіналів.

17. Грошовий обіг середньовічної Європи: період феодального денарія та гроша і флорина.
Період феодального денарія тривав з Х до середини XIII ст..
У Х – XI століттях формуються нові економічні відносини. Існує необхідність обміну між містом і селом. Дальшого розвитку набуває внутрішній ринок. У різних державах Європи (Чехія, Німеччина, Словаччина, Англія) протягом IX – XII ст. виявлено великі поклади срібла, що, безумовно, сприяло розвитку монетної справи. В Англії, наприклад, перші монети було відкарбовано королем Едгаром (957 – 976). На той час в Англії було 80 монетних дворів. У Німеччині королем після Каролінзької династії став Конрад І, який започаткував карбування пфенінга, який згодом перетворився у регіональну одиницю. У Франції після династії Каролінгів править Каппетінгська династія (X – XIII ст.). На території Франції основною монетою був динарій – деньє (срібло, вага – 1,2 - 1,3 г)
У XII ст. у грошовому обігу з'являються брактеати, які карбувались одним штемпелем. їх карбували в усіх європейських країнах. В умовах грошового хаосу в Європі великі монетні феодали об'єднувались у так звані монетні союзи. 1386 року було створено перший монетний союз під назвою «Союз рейнських курфюрстів», метою якого була стабілізація грошової системи в цілому, а грошові одиниці – зокрема.
До XIII ст. не існувало загальноєвропейської монети. Характер економічного життя країн Західної Європи потребував крупної одиниці, яка б стала загальним мірилом вартості. Першою спробою виготовити таку грошову одиницю стало карбування динарія (вага – 0,82 г) у 1162 році у Мілані імператором Римської імперії Фрідріхом II Барбароссою.
На межі XIII і XIV століть розпочався процес впорядкування грошового господарства країн Європи. Володарі централізованих феодальних монархій, які в цей час формувалися, були зацікавлені в сталій єдиній монеті, яка викликала б довір'я на внутрішньому і зовнішньому ринках. На зміну емісійній стихії, що призвела до появи дуже тонких, мізерної вага і вартості брактеатів, приходить цілеспрямована фінансова політика, внаслідок якої з'являється повновартісна велика монета (вагою 1 – 4 г). Нові монети, на відміну від тонких брактеатів, були так і названі – гроші (лат. grossus – великий; nummus grossus, denarius grossus – велика монета, великий денарій) – срібна монета вартістю в кілька денаріїв, яку почали карбувати наприкінці XII ст. в італійських містах і випускали лише кратні числа: 4, 6, 12, зокрема, в Генуї (1172), Флоренції (1182), Венеції (бл. 1200 p.). На противагу тогочасним «малим» денаріям (ріссоїі) ці монети називалися по-італ. grosso. Більш чіткого визначення поняття Г. набуло 1266 p., коли французький король Людовік IX почав карбувати в м. Тур значно більші від денаріїв срібні монети «grossi Turonenses» (гріш Турський),, або «Turonenses». У нумізматичній літературі за ними закріпилась назва «турнози», маса монети в середньому бл. 4,20 г срібла 958-ї проби. Турнози були еквівалентом 12 денаріїв, що дорівнювало тодішній лічильній одиниці – солідові. Турські гроші швидко поширилися у Західній Європі, їх наслідування карбували в Нідерландах, Німеччині та інших країнах під різними назвами (гро, гросо, грош, грошей). Перший англійський срібний гріш відкарбував король Едуард І (1272 – 1307). Його назва – гроут, вага – 5,2 г і дорівнював він 4 пенні та їх карбування тривало недовго. Вміст срібла в гроші був неоднаковим і невпинно зменшувався внаслідок псування монет. Поява грошів, особливо турноз, дала початок новому періоду грошового обігу в Європі (після періоду денаріїв)
У Центральній Європі карбування подібних монет, т.зв. грошів празьких, розпочалося у Чехії бл. 1300 p. Чеське королівство, що входило до складу Священної Римської імперії, було одним з тих королівств, де на високому рівні була розвинута монетна справа. Цьому сприяли великі поклади срібла в районі містечка Кутна Гора. Празькі гроші карбували до 1547-го. Вони мали значний вплив на грошове господарство не лише Чехії, а й сусідніх країн. Празькі гроші, незважаючи на погіршення їх якості за Вацлава IV, були головними монетами в обігу на українських землях у XIV – на початку XVI ст. Празькі гроші замінили брактеати, карбування яких велося на багатьох монетних дворах. Початково празькі гроші карбувались у кількості 64 шт. з гривни празької (марки) срібла. Загальна маса – 3,955 г, 937,5-ї проби, вміст чистого срібла – 3,708 г. Однак з часом вміст чистого срібла, проба металу та маса монети постійно зменшувались. Перше погіршення якості празького гроша відбулося вже 1311 p., коли вміст чистого срібла в монеті зменшився до 3,41-3,34 г. У 1340-1346 pp. він становив 3,18-3,06 г, у 1360-1378 pp. – 2,7-2,4 г, за Вацлава IV) (1378-1419) – 1,83-1,66 г, за Владислава ІІ (1471-1516) – до 0,85.
Карбування празького гроша розпочалося у Празі, а згодом у м. Кутна Гора. За панування Людовіка І було також відкрито монетний двір у м. Йоахимсталь. Припускають, що ця монета імітувалася і у Кракові – на початку XIV ст., а згодом, вже як наслідування, в роки правління Казимира III (1333-1370). Усього з 1300 до 1547 pp. було випущено бл. 1 млрд. празьких грошей. Вони перебували на грошовому ринку багатьох країн Центральної та Східної Європи – Німеччини, Польщі, Угорщини, Молдови, України, Білорусі, Литви та ін., де виконували функції міжнародних грошей. Перші згадки про них у Сілезії та Польщі датуються 1300 p., а від 1308-1320 pp. вони зустрічаються вже постійно. В актових документах західноукраїнських земель празькі гроші фігурують як Grossi Pragenses, grossi Bohemicales, plaskie grosze, magni grossi, «широкі гроші» та ін.
Флорин – від італ. назви Флоренція («квітуча») – золоті монети, які спершу карбувалися у Флоренції в 1252 р.
Флорин карбувався майже з чистого золота вагою 3,53 г.
На аверсі флорентійського флорину зображувалась квітка лілії (герб Флоренції), на реверсі – Іван Хреститель, покровитель міста. В 1296 році було випущено срібний флорин, який дістав назву «пополіно».
Карбування золотого флорина у Флоренції тривало до 1523 р.
Згодом флорин розповсюдився на інші країни Європи та регіони Італії (Папська область, Мілан та ін..). У Європі в XIV ст.. виникли монети надзвичайно схожі на флорини, зокрема у Франції, Англії, Німеччині та Нідерландах (в останніх двох країнах флорин називався «гульденом»).
В Чехії та Угорщині подібні флорини карбувалися з 1325 р. Угорські флорини мали широке поширення в землях Речі Посполитої і були відомі як «дукати».

18. Звичай застосування печаток у країнах Стародавнього Сходу: Єгипет, Месопотамія, Індія.
Одним із найважливіших джерел до вивчення історії стародавнього Сходу є сфрагістичні метріали. Часто вони дають нам особливо цінні відомості, особливо для ранніх етапів.
Для месопотамії і Єгипту найпоширенішим ттипом була циліндрична печатка. Вона являла собою виточений циліндр з продовгуватим осьовим отвором. Ця печатка використовувалась як засвідчення особи автора документа або свідка його підписання. Бокова поверхня мала на собі здебільшого унікальну різьбу на камені, здебільшого з релігійним сюжетом.
Циліндричні печатки як правило, виготовляли спеціальними майстрами з твердих порід каменю. Відомі печатки з аметисту, гематиту, мильного каменю, вапняку, обсидіану, нефриту та інших матеріалів. Наприклад у Месопотамії найпридатнішим матеріалом був лазурит. Царські печатки виготовляли з дорогоцінного каміння. В Єгипті циліндричні печатки виготовляли також з скла і фаянсу. Печатки виготовлялись таким чиному, щоб після проходження по м"якому матеріалу, найчастіше по мокрій глині, утворювалось випукле зображення. Орнаменти печаті при цьому робили вдавленими. Однак деякі печатки виготовлялися випуклими і призначались для нанесення фарби на документ з пергаменту чи папірусу.
Переважно відтиски цих печаток знайдені на різноманітних поверхнях. переважно на глиняних табличках, а також на амулетах та інших речах. Часто ними опечатували двері, ємності для підтвердження недоторканості складів і запасів.
У Месопотамії вони були невід2ємною частиною документообігу. договори оформляли на глиняних табличках за участю свідків, при цьому продавець, покупець та свідки ставили свої "підписи" печатками. Якщо людина втрачала свою печатку то містом посилали гінця яких бігав і кричав що печатка недійсна. Після смерті людини її як правило клали в могилу з іншим поховальним інвентарем.
Для давнього Єгипту, особливо для історії Раннього та Середнього царства печатки, як зазначав відомий єгиптолог Олег Берлєв, є одними з найцінніших джерел. Тут окрім циліндричних печаток ми бачимо і плоскі. Поширеними є знахідки перстенів-скарабеїв на яких було нанесено орнамент і які вочевидь слугували печатками. Загалом ці матеріали дуже добре зберегличь і часто містять цікаві дані з господарського, політичного та релігійного життя. Для раннього царства характерні самі печатки та їх відтиски. На них як правило, вказували ім"я царя, назва установи, відповідальної за виробництво чи зберігання тієї чи іншої речі. Для давнього царства. також збереглось чимало печаток, здебільшого циліндричного характеру, хоча вони досі достатньо не систематизовані. для подальших етапів, печатки відіграють дещо меншу роль, оскільки ієрогліфічний матеріал здебільшого дає більш повні дані.
у Месопотамії така печатка була атрибутом вільної людини. Так, джерела донесли нам кумедний випадок коли синів Саргона Давнього-засновника шумеро-Аккадського царства, Рімуша та Манітушту вбили заколотники у відповідь на підвищення податків підбуривши місцеве населення закидати їх кам"яними печатками, які люди завжди носили з собою на шнурівці на шиї.
Цивілізація в долині Інду, подарувала світові такі пам"ятки як Мохенджо-даро і Хараппа. Джерельна база до вивчення історії цих міст невелика, оскільки до нашого часу не збереглося якигось письмових свідчень з того часу, зате археологами знайдено велику кількість печаток того часу. З 2600 по 1700 р до н.е.
Першим етапом вивчення цих печаток є вивчення маркування. На жаль, спроби прочитати написи на цих печатках досі безуспішні. На більшості з них зображені тварини: міфічних істот таких як єдинорог чи реальних як буйвол чи носоріг. Цікаво, що на хараппських печатках немає зображень воїнів, батальних сцен і т.п. що дозволяє припустити що містом керували багаті купцічи священнослужителі, а не люди військового стану. Розвиток торгівлі сприяв тому, що печатки швидче за все використовували для позначення товарів. Ще одна їх функція-ідентифікація власника, Єнаприклад для позначення касти правителя (тигр, слон). Також печатки застосовували у комерційних угодах які стосувались нерухомості. Вони різнились від торгових пломб з зображенням тварин яких продавали, оскільки позначали або тип нерухомості або ім"я власника. Можливо вони застосовувались також з релігійною метою. приміром велика кількість печаток із зображенням єдинорога та їх форма у вигляді жертовного котла, що дозволяє інтерпритувати їх зображення як релігійну жертву. До цього ж розряду можна віднести і печатки з зображеннями людини яка сидить у позі йога серед тварин. Це дуже нагадує Шіву який був йогом і "другом тварин". Одна з найбільших колекцій індійських печаток сьогодні зберігається в Британському музеї. На відмінну Месопотамії, ці печаті не були циліндричними.
19. Історичний розвиток нумізматичної науки.
Термін «нумізматика» почав використовуватисяв Середні віки як назва науки про монети. Об'єктомвивченнянумізматики є також є бони (таким чином, боністика як наука є підрозділомнумізматики). Монетививчаютьсянумізматикою в різних аспектах — мистецькому, економічному, політичномутощо.
Нумізматикамаєбагатовіковий шлях розвитку та бересвій початок відзвичайногоколекціонування монет. Більшістьсучасниківвідносять початок нумізматики — як звичайногоколекціонування монет — до доби Відродження, хочіснуютьприпущення про збираннямонетнихколекційщев Стародавньому Римі. У XIV-XVIстоліттяхз'являєтьсязначнакількістьнумізматичнихзбірок, створюютьсяосновніпринципи і форминумізматичногоколекціонування. Монетнізбіркипочинаютькомплектуватися за тематичним і хронологічним принципами. Виділяєтьсяокремийнапрямнумізматичногоколекціонування — збирання та вивчення медалей. Колекції монет збирають не тількиможновладці, а йпредставникикультури і мистецтва.
Середнайвідомішихколекціонерівцієїдобиможнаназвати папу римськогоПавла II (1464-1471 роки), італійськихгуманістівФранческо Петрарку (1304-1374 роки) і ДжованніБокаччо (1313-1375 роки), ЕразмаРотердамського (1469-1536 роки) та інших. У серединіXVIстоліття в Європівженалічувалосяблизько 1000 нумізматичнихзбірок. Виникаютьпершіінвентарні описи колекцій.
До кінцяXVIстоліття абсолютна більшістьвчених-нумізматівобмежуєтьсядослідженнямантичногоперіоду, і лише на межіXVI-XVIIстолітьз'являютьсяпраці з нумізматикидобиСередньовіччя.
Ізрозвиткомабсолютизму в багатьохстолицяхєвропейських держав виникаютьмюнцкабінети, яківважаютьсянеобхідноючастиною придворного музею чикоролівськоїбібліотеки. Середнайбільшихнумізматичнихзбірок і відповіднонауковихцентрівЄвропиXVII-XVIIIстолітьвиділяються:
Імператорськиймюнцкабінет у Відні, якийведесвій початок відзбіркикоролів — Габсбургів: Фрідріха III (1440-1493 роки), Максиміліана I (1493-1519 роки) та Фердинанда І (1556-1564 роки).
Кабінет медалей Національноїбібліотеки в Парижі, започаткований з колекційбагатьохфранцузькихкоролів, збіркиЛюдовика XIV (1643-1715 роки).
Королівськиймюнцкабінет у Берліні, збіркуякогозапочаткуваликолекціїбранденбурзькихкурфюрстівXVI-XVIIстоліть.
Британський музей у Лондоні, сформований на основідарувань та купівельколекційрізнихосіб.
Ермітаж у Санкт-Петербурзі, заснованийКатериною II (1762-1796 роки).
Засновникомнумізматики як науки традиційновважається директор ІмператорськогомюнцкабінетууВідніЙозефІларіумЕкгель (1737—1798 роки), який написав восьмитомнупрацю«Doctrinanumorumveterum» («Учення про стародавнімонети», Відень, 1792—1798 роки), щодосі не втратиласвоєїнаукової ваги. Вінзапочаткувавсистематизаціюантичних монет наосновіісторико-географічного принципу, розподілившимонети в хронологічному порядку. Цимдослідникомбулизакладеніосновніпринципиопису монет: метал, вагова система, типологія і технікавиробництва.
Першілекції з нумізматикибулипрочитані у XVIIIстолітті в університетахмістаГалле (Німеччина) та міста Упсала (Швеція). В ХІХстоліттінумізматикастаєуніверситетськоюдисципліною. У 1836році в Парижіпочинаєвидаватися «RevueNumismatique», а в Лондоні — «NumismaticJurnal» (з 1838 року — «TheNumismaticChronicle»), з 1860-1870-их років уВіднівиходить «NumismaticheZeitschrift», а в Берліні — «ZeitschriftfurNumismatik».
У багатьохкраїнахЄвропивиникаютьнумізматичнітовариства: в 1836роцізасновуєтьсяКоролівськенумізматичнетоварство в Лондоні, в 1841 — Бельгійськекоролівськенумізматичнетовариство, у 1843 — Нумізматичнетовариство в Берлінітощо.
Найстарша і найбільш широка група в нумізматиці — давньогрецькімонети.

20. Класифікаційні схеми сфрагістики. Види і типи печаток.
Сфрагістика (від грец. — сфрагіс, печатка), також сіґілографія (від латинської — сіґіллюм, печатка), охоплює три поняття:
печаткове мистецтво (виготовлення печаток);
печаткове право (правні норми вжитку печаток)
печаткознавство (наука про печатки).
Термін «печатка» (П.) охоплює два поняття:
прилад (камінний, металевий тощо) до витискування чи прикладання (т. зв. матриця);
відтиск (на металі, воску тощо) або відбитка мастилом (на пергамені, папері тощо).
У 19 ст. появився т. зв. «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Приблизно до 12 ст. П. були однобічні й прикладні, а згодом переважно двобічні (лицевий та зворотний бік) і привісні. Найдавніші згадки про староукр. П. знаходимо в літописах: «Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени» (договір В. кн. Ігоря з греками 945; П. послів були золоті, а купців срібні) і «написахом на харатья сей й своими печатьми запечатахом» (договір В. кн. Святослава Ігоревича з греками 971). Уже в 10 ст. зустрічаємо диференційовані староукр. П.: княжі, урядницькі, особисті й ін.
Державні Печатки . До них належать П.: великокняжі й королівські київ., гал.-волинської й лит.-руської доби; гетьманські, Укр. Народився Республіки, Української Держави та УРСР.
Держ. Печатки. Київ. доби діляться на три основні типи. Найдавніший, т. зв. архаїчний (краще — староруський) тип існував приблизно до 10 ст. На цих П. зображений дідичний знак Київ. династії — тризуб-двозуб (кількість зубів і подробиці зображення знаку залежні від власника П.). До них належать, напр., найдавніші нам відомі П. Святослава Ігоревича (одна з них двобічна: на лицевому боці двозуб, а на зворотному — розета). З прийняттям християнства постав новий тип княжої П., т. зв. греко-руський, що існував приблизно до 11 ст. На лицевому боці зображують христ. св., ім'я якого носив В. кн., а на зворотному — на кілька рядків напис (леґенда) грец. мовою «Господи, поможи рабові своєму Н ... (христ. ім'я власника П.) архонтові Руси». До них належить, напр., П. Ярослава Мудрого: на лицевому боці зображення св. Юрія, а на зворотному напис: «Господи, поможи рабові своєму Георгієві архонтові». У 12 ст. витворився новий тип княжих П., що тривав приблизно до кін. 13 — поч. 14 ст., який ділиться на 5 основних відмін: а) на лицевому боці св. однойменник кн., а на зворотному — тризуб-двозуб; б) св. однойменник і св. однойменник батька того чи того володаря на звороті; в) св. однойменник і зображення Ісуса Христа на звороті; г) св. однойменник й ініціали ІС ХС на звороті та ґ) різні зображення з поступовим переходом з грец. на староукраїнську мову та залишки гр.-руського типу, напр., П. Володимира Мономаха, на якій зображено св. Василія і грец. напис: «Печать Василія найблагороднішого архонта Руси Мономаха».
З 1648 починаючи, постав ряд нових держ. Печаток. — гетьманських, званих у тогочасних документах «військ.» або «держ.», «нац.». їхнє зображення «лицаря-козака з мушкетом» продовжувало традицію запорізьких . Печаток., що з'явилися у другій пол. 17 ст.  Територіяльні Печатки. — це П. княжих уділів і волостей, провінцій В. Князівства Лит., укр. воєводств та їхніх складових частин у межах Поль. Королівства, полків і запор. паланок (та їх складових частин), Гетьманської держави, намісницькі, губ. й ін. в складі Рос. Імперії, коронно-крайові та ін. в складі Австр. Імперії та всі ін. земські П. аж до 1918.
Печатки. удільних князів. за Київ. доби не відрізнялися від держ. Найдавніша збережена удільно-княжа П. походить з 11 ст., вона належала Ізяславові, синові Володимира В. На її лицевому боці зображений тризуб, оточений написом, а на зворотному — тільки напис. Княжі П. лит.-руської доби різновидні й належать до переходової доби укр. територіяльної С.
Починаючи з 1648, появилися Печатки полків і сотень Гетьманської держави. П. укр. земель під рос. владою (намісницькі, губ., обл. й ін.), як також під австро-угор. (коронних країв ГаличиниВолодимерії й Буковини, закарп. жуп й ін.) були гербові і чужомовні. Після 1918 територіяльні П. мали Підкарпатська Русь і Буковина.
Місцевостеві Печатки. — П. міст, сіл і місцевостей мішаного типу. Укр, міська С. зародилася вже в другій пол. 13 ст. на зах. землях. Найдавніша збережена П. м. Володимира, виготовлена в кін. 13 ст., прикріплена до документу 1324, на ній є зображення св. Юрія, покровителя міста, і латинською мовою довкільний напис «Печать Володимира». На зламі 13 — 14 вв. з'явилася П. Львова, Перемишля та ін. гал. і частково волинських міст.Гербові міські П. існували частково далі на зах. землях у 1920 — 30-их рр
П. укр. сіль. громад губляться своїми типами в давнині, вони ще мало досліджені й у великій мірі загублені. Їхні написи переважно українськомовні (гол. в Галичині), а зображення пов'язані з побутом селянства: приладдя (коси, серпи, граблі, мотики тощо), плоди, дерева, споруди та ін. З мист. погляду вони часто високовартісні, з стилістичного — притаманно укр.
Родові й особисті П. Вже за ранньої доби Київської держави визначні роди користувалися своїми знаками (т. зв. знаменами, мітами, різами, рунами тощо), які були ознакою дідизни, позначенням родового чи особистого майна, як також амулетами. Ці знаки були різного походження: слов., грец., ґотського, сх.; з прийняттям християнства їх доповнювано додатком хреста або перехресної риски. Ці напечатні знаки були найдавнішими зображеннями на староруських П. За часів Гал.-Волинської держави вони стали гербовими
Церковні П. Досі знайдено 18 відтисків П. київ. митр. Найдавніша з них належала митр. Теопемптові (прибув до Києва 1037); на її лицевій стороні зображений св. Іван Предтеча, а на зворотній — грец. напис: Господи поможи Теопемптові Митрополитові Руси. Урядові й установчі Печатки. Печатки урядового значення (посольські, купецькі, боярські й дружинницькі) існували вже в 10 ст. за Ігоря І і Святослава І

21. Монетні системи античного світу.
В добу античності, грошові одиниці початково відповідали ваговим одиницям. Поступово на основі існуючих вагових систем виникають різні грошові системи. Під монетною системою як правило розуміють систему співвідношення монетних одиниць-номіналів. монети в давніх державах карбуються в певних вагових одиницях. Якщо розрахунковою одницею слугує драхма, то інші номінали бувають в 1,2,4, 10, 1/2, 1/3, 1/4, 1/5, 1/16 одиниці. В давній Греції монетних систем було менше ніж полісів. Храктерним було запозичення іншими полісами систем які функціонували у найбільш економічно розвинутих полісах. Це мало сугубо практичну мету, оскільки полегшувало розвиток торгівлі між цими територіями. Відомості стосовно античних монетних систем отримуються шляхом їхнього зважування. Займається цими проблемами антична метрологія. Вага може коливатись в межах +-1 грам для великих номіналів. Однак не всі монетні системи представлені достатньою кількістю монетних знахідок, тому подекуди важко судити про їх характер, тому доводиться використовувати як джерело монетні гирі. У грецьких авторів, таких як лісій, Демосфен, Ксенофонт ми знаходимо відомості про окремі монетні одиниці які використовувало те чи інше місто. Особливо цінними є грошові декрети. Відомі декрети Гортини (Кріт), та Ольвії.
Співвідношення номіналів в монетних системах може бути різним. Ці відмінності і складають основу тієї чи іншої системи. Для прикладу можна використати настпні системи. Егінська грошово-вагова система була найпоширенішою в грецькому світі. в її основі лежав статер, фракціями якого були тріте-1/3, гекта-1/6, гемігекта-1/12, місгемігекта-1/24. Це найпростіша система запозичена греками з Близького Сходу.
Більш розвинутою та складною біла поширена у 5-4 століттях аттична система. В її сонові лежала драхма (за вагою приблизно вдвічі менша ніж статер). Набільша одиниця-декадрахма (10 драхм). Аттична система номіналів: декадрахма, 4 драхми-тетрадрахма, 2 драхми-діадрахма. драхма=6 оболів.5/6 драхми-пентобол, 2/3-тетробол, 1/2-тріобол, 1/3-діобол, 1/4-трігеміобол, 1/6-обол.
обол ділився на 8 фракцій: 3/4 обола-трітеморій=1/8 драхми, 1/4-геміобол=1/12 драхми. 3/8 обола-трігемітетартеморій=1/16 драхми, 1/4 обола-тетратеморій=1/24 драхми, 1/8 обола-гемітетратеморій=1/48 драхми.
Аттична система дає нам яскраве уявлення про складність і різноманітність співвідношення номіналів. Це було зумовлено відсутністю в обігу дешевого металу із якого можна було б карбувати розмінну монету. до самого кін. 5 ст. до н. е. роль розмінної монети відігравали дрібні номінали срібла. проте вже з 4 ст. набуває поширення мідна монета. Відомі наступні її номінали-халк, діхалк, тріхалк, тетрахалк. Також в монетних систмах завжди існують лічильні одиниці, для аттики такою одиницею був талант, яка втім ніколи не мала монетного вираження. Для риму такою одиницею був сестерцій, який втім деякий час все ж таки вживався у формі монети. Монетна стопа визначаєть зважуванням великої кількості монет одного номіналу однієї системи. Відхилення реальної ваги від ваги встановленої законом називають ремедіумом.
Раціо в більшості районів Греції коливалось в межах від 1:10 до 1613. На цій основі обмінювали один золотий статер (дідрамха) на 20 срібних драхм або 5 тетрадрахм. Проте в Малій Азії співвідношення золота до срібла було 1:13, а у Єгипті птолемеїв в добу еллінізму, золотий статер мінявся на 25 срібних драхм. Нестійкин було співвідношення срібла до міді. В Афінах у 5 ст. до н.е. воно дорівнювало 1:72, в епоху александра македонського 1:96, а Єгипті Птолемеїв 1:161.
Багатоваріативність монтних систем в Греції була зумовлена особливостями полісного устрою, замкнутістю полісного життя та відсутністю єдиного ринку. Зв"язок монетних і вагових систем ми бачимо у назвах кі перенесли з торгівлі (талант-чаша ваг, статер-коромисло ваг і т.п.) Грецька вагова система перебувала під впливом давнього Сходу. Наприклад талант і міна-це типово східні одиниці міри. Особливістю грецьких систем було поєднання вавилонської шестидесятиричної системи обрахунку з десятиричною грецькою. Наприклад і талант=60 мін, 1 міна=100 драхм або 50 статерів. драхма=6 оболів. Талант виступав як лічильна одиниця. Наприклад сума форосу Афінської архе складала 460 аттичних талантів, а найбільший афінський трапезіт (банк) Пасіона здійснював операцій на суму 50 талантів, тобто більше ніж на 130 кг золота. Після реформ Солона в афінах талант=26 196 г, міна=436,6 г. драхма=4. 366 г, обол=0, 728 г, халк=0, 091 г (сріблом)
Монетні системи в основі яких лежало золото чи електр в більшості за основну одиницю вибирали статер, натомість срібні монетні системи за одиницю вибирали драхму. Виключенням є егінська система в основі якої був срібний статер, що вочевидь було зумовлено високою вартістю срібла в архаїчну епоху.
лідійська монетна система була прийнята містами інонійського узбережжя і отримала назву Мілетської. Поскількі міста знаходились під владою Лідійського царства, тому їх монетні системи напряму залежали від лідійського карбу. Вага електронового статера складала бли. 14 г. Найменшою фракцією була 1/96 статера.Мілетська система припинила функціонувати після заоплення міста персами у 494 р. до н.е. З 7 ст. до н.е. на території міста фокеї (Іонія), з"являються повновартісні електронові статери які перебували в обігу разом з мілетськими. вага-16 г. Особливу славу здобули монети які карбувало м. Кізік у Пропонтиді, так звані кізикіни які більше трьох століть фактично були міжполісною монетою. витіснені вони були лише золотими монетами Александра Македонського.
Більшість грецьких монетних систем в своїй основі мали срібний карб. Егінські статери мають вагу 12,12 г.По цій системі карбували монету і Афіни до реформ солона у 594 р. до н.е. Загалом егінська система поширилась у 6 ст. до н.е. і лише у 5 ст. вона втрачає позиції на користь афінських срібних тетрадрахм, які карбували за евбейською ваговою системою. Розквіт системи був забезпечений срібними запасами Лаврійських копалень. Окрім того, фінансова політика Афін відносно інших членів Афінської сіммахії часто зводилась до примусового переходу на аттичну систему. Вагат тетрадрахми складала 17, 44 г. драхми 4,36 г. Вона набула поширення у Пвн. Греції. Пвн. Африці, халкідіці, Кірені. Великій Греції. За аттичною системою карбуватиму у майбутному свої номінали Александр.
Корінфська монетна система набула значного поширення. Її основною монетою був статер (дідрахма) 8, 72 г, який ділили на 3 драхми. Міста Етолія, Левкада, Діррархій, Локри використовували цю систему. Користувались поширенням коринфські статери і на території Італії та Сицилії. Свої монетні системи мали міста Ітілії і Сицилії, о. родос. о. Хіос та ін.. тому розглянуті нами системи не вичерпують того різноманіття яке ми зустрічаємо в давній Греції в архаїчну та класичну епохи.
В епоху еллінізму відбувається уніфікація монетної справи. Александр в основу своєї фінансової політики поклав поширену і перевірену в Македонії систему монетного біметалізму. В обіг було введено золоті статери і подвійні статери. У 336 р. до н.е. в обіг було введено тетрадрахми і драхми. Карбувалась також і дрібна мідна розмінна монета. в період діадохів та епігонів, традиції закладені Александром здебільшого зберігались.
Монетна справа в Римі від самого початку відрізнялася від того що ми бачимо в грецьких полісах. По-перше тут не було такого різноманіття вагових систем і монетних типів, по-дурге початково випуск римських монет був заснований не на дорогоцінних металах, а на повноцінних мідних литих монетах, т.зв. ассах. Номінальна їх вартість відповідала їх реальній вартості. по-третє римська монетна справа знала як техніку лиття так і карб, тоді як для грецьких зразків на початкових етапах був характерним лише карб. початково повноцінна монета в подальшому втрачає свою вартістьі поступово перетворюється на умовну монету. Появі литової мідної монети сприяли поклади міді в Біруттії та Етрурії. До появи литої монети в обігу були злитки міді, які часто знаходять в поховальних комплексах в положенні "обола Харона". Випуск монет за певною ваговою системою розпочинається лише з др. пол. 4 ст. до н.е. Відливали їх на Капітолії у храмі Юнони Монети. Інша їх назва-ліберальні асси. Цей ранній фунт або лібра за вагою дорівнював приблизно 272 г. 1 фунт= 12 унцій.
асс=12 унцій, семіс=1/2 асса, тріенс-4 унції, квадранс-3 унції, секстанс-2 унції, унція (ділилась на 12 частин, 1/6 унції=секстула). додаткові номінали quinqunx =5 унцій,bis =8 унцій, diodrans =9 унцій, dextans = 10 унцій. фракції унції semuneia =1/2 унції = 1/24 асса, quartuncia =1/4 унції = 1/48 асса. Більшими монетами ніж асс були дупондій=2 асси, трессіс=3 асси, квінкуосіс-5 ассів, декуссіс-10 асси.
У ІІІ ст. до н.е. поступово завойовує позиції срібний денірій, який чеканять з 269 р. до н.е. Асс у цей час важить 54 г. Денарій=4 римських скрупола (4, 55 г)=1/72 фунта (1 асс=1/6 фунта). Квінарій=5 ассам=1/2 денарія, сестерцій= 2,5 аса=1/4 денарія, вікторіат=1/2 квадрігата
Сестерцій поступово перестали карбувати, однак аж до ІІІ ст. н.е. він був лічильною одиницею. Пізня поява срібної монети в Римі пояснюється відсутністю відповідних запасів металу і лише після завоювання Іспанії, а пізніше Аттики і фракії в Рим стала надходити достатня кількість срібла. золото ввели лише за Октавіана Августа, до нього золоті ауреуси в останні роки республіки з"являлись епізодично. Ауреус=8,19 г, = 25 денаріїв. за августа також ввели латуні монети і нові мідні номінали мідний сестерцій=4 ассам, і мідний дупондій= 2 ассам. звідси ауреус= 25 денаріям=100 сестерціям=200 дупондіям із латуні=400 ассам із бронзи. В імперську епоху на сході імперії в обігу були т.зв. кістофори-срібні монети які карбували в містах Малої Азії за грецькою системою. Кістофор=тетрадрахмі за аттичною системою.
Від часу кризи ІІІ ст. монетна справа також зазнала змін. Так, є цікаві відомості про повстання робітників монетного двору за часів Авреліана, воно швидче за все було викликане різким падінням вартості антонініана-нового номіналу який ввів Каракалла замість обезціненого денарія.
Загалом під час криз імператори регулярно застосовували псування монети і зменшення її вартості. Вже за останніх Юліїв-клавдіїв зменшується вага денарія. Також за Нерона вперше стали застосовувати лігатуру. до кін. ІІ ст. кількість міді в монеті доходила до 50%. Антонініан був випущений Каракаллою у 214 році і мав на меті стабілізувати фінансову систему імперії. Однак нова монета не характеризувалась стабільність і витісняючи денарій вона все ж продовжує деградувати. Реформа Діоклетіана полягала у зміні розміру монетної стопи, однак нічим не підкріплені гроші привели до зростання коливань між їх номінальною вагою і купівельною вартістю. Ситуація була стабілізована лише за костянтина який вві регулярний карб золотого соліда, а пізніше і його фракцій семіса-1/2, та трієнса (1/3). Міліарісій і сіліква-1/2 міліарісія. були срібними номіналами.
Таким чином монетні системи античності відіграли вагомув роль у розвитку економіки того часу, їх функціонування було зумовлене вимогами свого часу і практичними потребами. Проте тут тут ми бачимо як широке різноманіття систем давньої Греції так і відносну стабільyість монетних систем часів елліністичних держав та Римської традиції.

22. Обіг арабських монет на українських землях.
З 8 ст. у зв"язку з активними економічними та торгівельних відносин території сучасної України з Арабським халіфатом, в обігу з"являється велика кількість арабських куфічних дирхемів. Назва походить від кальки грецької монети драхми. Куфічними їх називали завдяки типу арабської каліграфії який виник у місті аль-Куфа і отримавши поширення у мистецтві почав широко використовуватись і для написів на монетах. Первісно монета була введена в обіг в кінці 7 ст., біля 692-696 (696-697?) років, початкова вага складала 3,9 г., вартість була рівно 1/10 динара. Карбувались як у північній Африці, так і у Середній Азії. Висока якість та масштаби карбу забезпечили поширення монети на всьому просторі молодої держави від Піренеїв до Бактрії. Для Європи вони були типовою валютою до появи тут власних грошових одиниць. Виконані у куфічній манері вони містили вислів з Корану, ім"я еміра, назву монети, рік, місто. Завдяки цьому їх можна доволі точно датувати, скарби цих монет є доволі вартісним історичним джерелом. Питання їх поширення на українських землях. як вже згадувалось пояснюєть торгівельними контактами слов"ян з арабським світом у цей що підтверджується свідченнями арабських авторів.Ібн хордабег, Ібн Хаукаль, Ібн Русте, а особливо Ібн Фадлан залишили нам цікаві описи торгівлі зі слов"янами. Дірхеми та їх фрагменти стали першими грошовими одиницями — ногатами, кунами, рєзанами, виверицями (векшами), які неодноразово згадувалися на сторінках літописів.
існує кілька схем періодизації обігу арабських монет на території Київської Русі. Валентин Янін висунув наступну схему. Він виділив чотири основних етапи поширення та використання дирхемів: 1) кін. 8-833р. 2) 833-поч. 10 ст. 3) поч. 10-938 р. 4) 939-кін. 10 ст.
У перший період основна кількість арабських монет надходила на Русь з території Хазарського каганату. Головним осередком торгівлі між обома державами було місто Ітіль — саме звідти купецькі каравани вздовж Сіверського Дінця прямували на Чернігово-Сіверщину, а згодом на Київщину та інші руські землі. Частина арабського монетного імпорту потрапляла на руські землі волзьким торговим шляхом через Волзьку Булгарію та басейн р. Оки. В цей період основну кількість монет становили дірхеми, відкарбовані переважно у північноафриканських та, меншою мірою — азіатських монетарних за часів панування представників династій Омайядів (702—750 рр.) та Аббасидів (750—813 рр.). Характерною ознакою скарбів, які випали з обігу до 833 р., є наявність у них незначної кількості сасанідських драхм. Один з монетних комплексів цієї епохи, який складався з понад 200 дірхемів, було виявлено у 1848 р. неподалік с. Нижня Сироватка на Сумщині.
Упродовж другого періоду спостерігається зменшення кількості куфічних дірхемів на українських землях. Серед монет переважають емісії епохи Аббасидів, відкарбовані на території азіатських володінь халіфату. Характерною особливістю монетних комплексів, які сформувалися до кінця 860-х років, є відсутність у них фрагментів монет. Це засвідчують дані топографії монетних знахідок. Якщо попередній період представлений 16 скарбами та поодинокими знахідками, виявленими в різних регіонах України, то період 833—900 рр. — лише чотирма.
У третьому періоді кількість завезеного арабського монетного срібла знову зростає. Свідчення цього - 17 монетних знахідок, серед яких 8 скарбів. Більшість з них зосереджена в околицях найбільших політичних центрів Руської землі — Києва та Чернігова, а також у регіонах, котрі межували з Хазарським каганатом — посередником у торгівлі з Арабським халіфатом. Домінуючими у складі загальної монетної маси стають емісії представників династії Саманідів — середньоазіатських емірів, які були васалами аббасидських халіфів. У скарбах присутні також дірхеми, випущені представниками інших емірських родів — Тахіридів, Ідрісидів, Аглабідів та ін.
У четвертому періоді обіг дірхемів досягає апогею. Надалі переважають саманідські емісії та інші емірські випуски, а кількість омайядських та аббасидських монет зменшується. Суттєво розширюється ареал їх використання. Арабські монети з'являються на Поділлі, а також на галицьких та волинських землях. Окремі з виявлених тут скарбів налічували по декілька тисяч екземплярів — як цілих монет, так і їх фрагментів. Прикладом може слугувати скарб зі с. Йосипівка, що неподалік Олеська на Львівщині, до складу якого входили дірхеми, відкарбовані у різних частинах обширних арабських володінь — від Піренейського півострова на заході до Середньої Азії на сході. Вивчення топографії монетних знахідок дає підстави стверджувати про зміну напрямків основних торгових шляхів, що з'єднували країни арабського Сходу з Київською Руссю та державами Центральної і Західної Європи. Одним з факторів, який став каталізатором цього процесу, був похід великого князя київського Святослава Ігоровича проти хазарів (близько 965 р.), внаслідок якого їхня столиця, м. Ітіль, була знищена, а сам каганат перестав існувати. Ця подія дестабілізувала розвиток торгівлі у даному регіоні. Купці надавали перевагу спокійнішим шляхам, що пролягали вздовж Дніпра, Південного Бугу та Дністра. З огляду на це, не випадково виявлено декілька скарбів арабських дірхемів в околицях древнього Галича. Разом з тим низка політичних та економічних факторів спричинила поступове скорочення арабського монетного імпорту на українські землі. Перші ознаки цього процесу спостерігаються вже у 60-х роках X ст. Причини зменшення, а згодом і припинення надходження на європейський грошовий ринок куфічних дірхемів досі остаточно не з'ясовані. Імовірно, визначальною стала так звана "криза срібла", що розпочалася в країнах арабського Сходу у X ст. і призвела до скорочення масштабів монетного карбування та погіршення якості дірхемів, котрі через це надалі не могли слугувати засобами міжнародного грошового обігу. Особливо посилились ці процеси на початку XI ст. Дестабілізацію монетного господарства поглиблювали також внутрішні конфлікти у різних частинах Арабського халіфату, наслідком яких став його розпад. У новостворених державах спостерігалось економічне піднесення. Високого рівня розвитку досягли ремесла та торгівля. Все це сприяло швидкому поширенню золотої монети, експорт якої на східнослов'янські землі, де звикли до повновартісної срібної монети, був економічно невигідним. Незначні ж потреби у золотій монеті, як і раніше, в повному обсязі задовольнялись імпортом традиційних візантійських номіналів. Саме тому у складі монетних знахідок, виявлених на українських землях, трапляються лише поодинокі арабські золоті динари. Наймолодший з них датується 1033—1034 рр. Останні ж випуск дирхемів знайдений на українських територіях датується 1015 роком.
Ще одна схема включає в себе наступні періоди: 800-825. Скарби містять дирхами карбовані за Абасидів, здебільшого з Пвн. африки. Можливо вони вказують на хозарсько-арабські торгівельні зв"язки через Середземномор"я. В другому періоді 825-905, північноафриканські випуски поступаються місцем середньоазіатським. у третьому періоді (905-960) переважають випуски Саманідів, проте ми бачимо численні випуски Бувейгідів і Зіядидів. У цей же час завдяки контактам з вікінгами дирхами поширюються на півночі Європи. До 11 ст. циркуляція арабських монет у Сх. Європі потрохи припиняється.

29.Основні генеалогічні поняття та терміни. Обрахунок ступенів кровної спорідненості та свояцтва.
ГЕНЕАЛОГІЯ ІСТОРИЧНА
(грец. – родовід) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження родів та окремих осіб, родинні зв’язки, історію сімей різного соціального походження. Відомості, які надає Г.і., допомагають вивчати політ. історію, майнові, соціальні та правові стосунки, місце та роль певних родів та осіб у подіях окремих епох та країн. Дані Г.і. сприяють дослідженню демографічних процесів та соціально-психологічних аспектів людських взаємин.
Генеалóгія (грец. γενεαλογία — родовід) — родознавство, допоміжна історична дисципліна, що вивчає: 1) історію родів; 2) походження якоїсь людини.
Спорідненість - відношення між індивідами, що організовує соціальні групи і ролі.
Рідні (повнорідні, кровні) - брати і сестри (по відношенню один до одного), що походять від одних і тих же батька і матері.
рід - колектив кровних родичів по материнській або батьківській  лінії, які походять від спільного предка. Для роду характерні екзогамія, часто родове ім'я, родові культи та ін..
Генеалогічне дерево – схематичне уявлення родинних зв’язків, родовідного розпису в виді умовно – символічного дерева, на коренях якого вказується родоначальник , на стовбурі – представники основної лінії роду, на гілках – різних лініях родоводу, відомі його потомки – листя.
Кровна спорідненість та свояцтво
Кровна спорідненість по прямій лініїВ одному поколінні:брати і сестри бувають:
рідні (повнорідні, кревні) - брати і сестри (по відношенню один до одного), що походять від одних і тих же батька і матері.Неповнорідні - мають тільки одного загального батька. Зведені - діти, батьки яких перебувають у шлюбі між собою, але не мають спільних батьків.
В сусідніх поколіннях:батько,мати, син, донька, батьки,діти, позашлюбні діти.
Через покоління:
Дідусь,бабуся, внук,внучка
Через два покоління: прадід,прабаба,правнук,правнучка
Через багато поколінь :
Предок,пращур,пращурка,родоначальник,родоначальниця,першолюдина,потомок.
Кровна спорідненість не по прямій лініїВ одному поколінні:
Двоюрідні - діти братів і сестер по відношенню один до одного
Троюрідні - діти двоюрідних братів і сестер (по відношенню один до одного)
Чотирьохрідні - діти троюрідних братів і сестер по відношенню один до одного
В сусідніх поколіннях:
Брати і сестри батька (і їх дружини)
Діти брата або сестри
Двоюрідні брати і сестри батька
Діти двоюрідного брата або сестри
Через покоління:
Рідні брати і сестри бабусі і дідуся
Двоюрідні брати і сестри б. і д.
Спорідненість через шлюб:
Подружжя
Батьки подружжя
Їх брати і сестри
Дружина або чоловік близького родича
Неспоріднені відносини
До весілля (наречений,наречена і т.д)
Весілля і шлюбПосаджені батьки - особи, що замінюють на весіллі батьків нареченого чинареченої.Посаджена мати - жінка, яка замінює на весіллі рідну мати нареченого або нареченої.Весільний батько - особа, яка виступає замість рідного батька нареченого або нареченої на весіллі.
Поза шлюбом (співжитець,співжительниця,коханець,коханка)
Відносини при наступному шлюбі (зведений брат, сестра, вітчим,мачуха, пасинок,патчериця)
Відносини при усиновленні / удочерінні або втраті батьків: (прийомна донька,прийомний син і т.д)
Духовні відносини:
Хресний батько,хресна мати,хресний син,хресна донька,духовний отець, хресні брати,сестри і т.д.
Біологічні зв’язки:
Донор,сурогатна мати і т.д.
Інше:
Названий брат, названа сестра - людина, яка не перебуває в біологічній спорідненості з даною людиною, але погодилася на братські (сестринські) відносини добровільно. Зазвичай такі угоди двосторонні.Батько-засновник - чоловік, який поклав початок чому-небудь, заснував  що-небудь.Родич - уродженець тієї ж землі, пов'язаний з будь-ким історично чи культурно.Земляк (простореч. - земель, вульг Зема.) - уродженець однієї з ким-небудь місцевості.

30. Перші спроби оформлень генеалогічних даних. Генеалогічні дерева, таблиці. Системи генеалогічних розписів.
Із середньовіччя найбільш уживаною графічною формою узагальнення генеалогічних відомостей стали таблиці. Зовнішній вигляд генеалогічних таблиць також різноманітний, вони можуть бути вертикальними, горизонтальними й круговими. Таблиці дуже зручні у використанні, тому що наочні й компактні, Їхнім недоліком уважається надзвичайний лаконізм. Крім того, генеалогічна таблиця, як правило, охоплює не більше десяти поколінь, тому що подальше продовження ускладнює роботу з нею. Генеалогія століттями виробляла норми оформлення відомостей про спорідненість у вигляді різних таблиць, розписів, досьє, карток, встановлювала чіткі правила заповнення цих документів: графіком, символіку, нумерацію і так далі.У висхідному родоводі починають з певної людини, потім йдуть по висхідним східцях або племенам до батька, діда, прадіда і т.д., від відомого до невідомого.У спадному родоводі починають з найвіддаленішого з відомих предків і поступово переходять до нащадків.Чоловічий спадний родовід вказує все потомство родоначальника, що сталося тільки від чоловіків.Чоловічий висхідний родовід виглядає як лінія, оскільки в кожному поколінні показаний тільки один предок чоловічої статі. Прізвище в чоловічій Родословній тільки одне. Змішаний висхідний родовід показує всіх предків по чоловічій і жіночій лінії. У першому коліні одна людина, у другому дві в третьому - чотири, в четвертому - вісім і т.д. в геометричній прогресії, причому кожна людина належить до іншого роду, так що в четвертому, наприклад, коліні присутні представники восьми різних прізвищ.Родовід можна оформити у вигляді родовідного древа. У висхідному родоводі стволом позначений людина, від якої воно будується, розгалуженням - його батьки, гілками подрібніше - дідусі і бабусі і т.д. Здалеку висхідне і спадне древа не розрізниш, але в основі спадного родоначальник, а у верхів'ях - нащадки. Родовідна таблиця - це те ж саме, але без жодних вільностей і прикрашень. Кожне покоління розташоване строго на одній горизонталі. Старшинство осіб у кожному поколінні йде зліва направо. Висхідну таблицю накреслити більш-менш легко, спадну важко, заважає різне число імен у кожному поколінні і нащадків у кожної людини.Горизонтальна таблиця йде зліва направо: зліва родоначальник або людина, чий родовід складається, а далі - стовпчиками, за їхніми, усі його предки або нащадки. Старші нащадки завжди розташовуються зверху, і старшинство читається зверху вниз. Колоподібні (кругові) таблиці використовувалися в англійській і французькій генеалогії. У центрі - людина, для якої складається родовід, далі коло ділять навпіл, в одній половині предки по батьківській лінії, в іншій - по материнській. Кругові таблиці бувають тільки висхідними.Родовідний розпис - це словесний переказ таблиці, куди додані відомості про кожне іменя. При кожному зведенні вказують джерело, з якого воно взято. При кожному імені з лівого боку ставиться номер по порядку. На сучасному етапі найбільш розповсюдженою формою фіксації результатів генеалогічного дослідження є поколінні розписи. У них №1 позначається засновник роду чи династії, а далі міститься перелік його нащадків у кожному поколінні із власними номерами. Розпис здійснюється по рядках, що дозволяє поруч з іменем уміщувати всі необхідні відомості, у т. ч. й посилання на джерела. В генеалогії склалася доволі стійка система нумерації, яка застосовується і в таблицях, і в розписах. Для висхідних родовідних - це система нумерації Соса - Страдонітца. Особа, яка є об'єктом дослідження позначається №1, його батько й мати відповідно 2 і 3, батьки батька - 4 та 5, батьки матері - 6 та 7 і т. д. При цьому парні номери завжди надаються чоловікам, а непарні - жінкам. Ця нумерація доволі проста і дозволяє залишати пропуски в родовідній, якщо імена представників роду ще невідомі. Для низхідних родовідних - це система нумерації Абовілля. Вона значно складніша, порівняно з попередньою, оскільки тут не зберігаються математичні закономірності. Тут для позначення порядкового номера покоління використовуються римські цифри, а для нумерації нащадків у межах покоління - арабські. Номер І отримує спільний предок, його дітям у порядку народження присвоюються №№ І / 1, І / 2, І / 3, які містять і номер батька. Онуки від першого сина отримують номери І / 1 /1, І / 1 /2, І / 3, від другого - І / 2 / 1, І / 2 / 2 і т. д. При цьому кількість цифр у кожному номері вказує на покоління. Ця нумерація ще більше ускладнюється, якщо потрібно відобразити повторні шлюби і розмежувати стать дітей. У цьому випадку застосовується варіант нумерації, який поєднує в собі елементи систем Соса-Страдонітца і Абовілля. У ній парні номери, починаючи з 0, присвоюють чоловікам, а непарні - жінкам. Повторні шлюби позначаються маленькими латинськими літерами: a, b, c, d тощо. Тоді старший син спільного предка отримує 0, другий син - 2, третій - 4, старша донька - 1, друга - 3 і т. д. Ця громіздка, на перший погляд, нумерація набуває сенсу, коли генеологи мають справу зі значною кількістю досліджуваних осіб. У цьому випадку нумерація дозволяє встановити ступінь спорідненості між різними, іноді доволі  віддаленими гілками роду і поколіннями, яка буде визначатися збіганням перших цифр особистого номера представника роду.

31. Печатка як пам'ятка історії, культури, мистецтва, атрибут влади і системи діловодства.
Печатка як пам'ятка історії, культури, мистецтва, атрибут влади і системи діловодства.
П- спеціальний інструмент, призначений для відбитку зображення, а також отримуваний за допомогою його відбиток на (офіційному) документі або упаковці
Печатка( греч. σφραγις — печать лат. sigillum — печать)Об’єкт вивчення сфрагістики або сигілографії.Найпершими печатками цилиндричні печатки месопотамських цивілизацій і Египту, античні печати-щитки , вислі металеві печатки Византії и Європейського середньовіччя.
Від східних народів звичай застосування печаток запозичили греки та римляни. Останні за звичай використовували печатки-персні, які прикладали до різного роду актів.
Печатка довгий час замінювала підпис, тому, значення її було великим.
До VIII ст. застосовували в основному односторонні печатки, але з Х ст. їх почали витісняти двосторонні, висячі на шнурках або такі які клеїли до пергаменту чи паперу.
Печатки були свинцеві (булли, що отримали таку назву від свинцевих кульок, через які протягалась шнурівка а потім вибивалось зображення), золоті (в рідких випадках), срібні, бронзові, олов’яні, воскові та із сургучу.
За винятком воскових та сургучних, всі печатки були висячими.
Сургу́ч (тюрк. [1]) — забарвлена плавка суміш, що складається із твердих смол та наповнювачів, яку застосовують для нанесення рельєфних печаток на поштові відправлення (листи, пакети, бандеролі, посилки тощо).винайшли в індії.Поширився з Іспанії. Первинно сургуч робили червоним (за рахунок кіноварі й сурику або червоного окису заліза), але згодом він міг бути й чорним (завдяки додаванню лампової сажі або паленої слонової кістки), зеленим (за рахунок ярь-мідянки) або жовтим (за рахунок хромового жовтого). Іноді, як це, наприклад, практикувалось Британською монархією, різним типам документів надавались різні кольори печаток.
Сфрагістика безпосередньо пов’язана з геральдикою та нумізматикою. З геральдикою тим, що багато зображень з печаток потім перемістились на герби. З нумізматикою – тим, що на монетах часто зображували печатку князя, при якому карбувалась монета
Наявність печатки з’ясовує достовірність, авторство і датування документа. Печатки, що збереглися у відриві від документів, які вони колись скріплювали, частенько стають найважливішим джерелом для історії різних інститутів державної влади. Певну роль вони грають у вивченні мистецтва дрібної пластики, а також ряду інших історичних дисциплін - геральдики, нумізматики, епіграфіки.
Усі сфрагистичні пам'ятники діляться на печатки і пломби. Поняття "печатка" в сфрагистиці поширюється як на штампи, або матриці, так і на їх відбитки, залишені на різних матеріалах - металах, воску, сургучі, папері. Матриці друку вирізувалися в твердому матеріалі - камені, металі, кістці, дереві або, в Новий час, в м'якому - каучуку, гумі.

За способом свого прикріплення до документу печатки можна розділити на дві великі групи - вислі, такі, що привішувалися до документів на шнурі, і прикладні, такі, що відтискувалися на самому документі або предметі. Прикладні могли бути, природно, тільки односторонніми, звислі - як односторонніми (в цьому випадку вони поміщалися в спец ковчезі- маленькій відкритій коробочці, заповненій матеріалом печатки, по якому робився відбиток), так і двосторонніми. Двосторонні відтискувалися спершу спеціальними щипцами-буллотириями, потім - за допомогою верстатів-лещат; односторонні - найрізноманітнішими за формою і способу виготовлення штампами, найбільш поширені з яких - персні-печатки, але зустрічається і печатки з рукоятками(іноді у вигляді шахових фігурок), і пластини з вушками для підвішування. В середні віки пануючим видом печаток були звислі, прикладні (поширені раніше в античності) витісняють їх знову в течії XIV - XVI вв. і потім стають пануючими. Звислі збереглися в діловодстві Ватикану до XX ст.
За матеріалом вислі печатки діляться на металеві (булли) і воскові Металеві відтискувалися на золоті (хрисовулы), на сріблі (аргировулы) і на свинці (моливдовулы). У російській сфрагістиці хрисовулы відомі розпочинаючи тільки з епохи Московського царства, виявлений лише один хрисовул домонгольского періоду. Зате відомі так звані російські хрисовулы (позолочені аргировулы), які, втім, теж досить рідкісні. Ними скріплювалися документи особливої важливості. Переважна ж кількість булл російського середньовіччя - моливдовулы. Окрім металів, вислі печатки відтискувався також на воску і восковій мастиці (для оберігання від руйнування їх часто поміщали в спеціальні контейнери --- кустодії
Кустодії — різного розміру скриньки, коробки, що використовуються як засоби збереження збереження металевих, воскових, чи сургучевих печаток. Вони були металеві, кістяні, рогові тощо. Здебільшого кустодії призначалися для печаток великого розміру, або для грамот приватного вжитку, так до прикладу грамота на приватну власність печатка котрої повинна була зберігатися в кустодії, оскільки могла б з часом втратити свої особливості і стати нелегітимною.

32.Поняття генеалогічного досьє та генеалогічної картки. Сучасні комп'ютерні методи обробки генеалогічних даних.
Проблеми методики обробки генеалогічного матеріалу та способів його фіксації розглядаються в праці П. Дюрі. У своєму дослідженні «Генеалогія», що побачило світ 1975 р., він послідовно викладає сучасні методи роботи генеалога. Так, автор концентрує увагу на трьох основних етапах обробки генеалогічних відомостей. Перший - складання генеалогічного досьє на кожного представника досліджуваного роду, до якого залучаються різні за типом, видом, походженням, місцем зберігання документи, що комплектуються відповідно до визначеного фахівцем рубрикатора. Досьє передбачене не для публікації, а як необхідний матеріал для подальшої праці дослідника. П. Дюрі пропонує, наприклад, такі розділи:
Громадянський стан - документи про народження, смерть тощо.
Сімейний стан - свідоцтва про шлюб, розлучення, шлюбні контракти тощо.
3.Національність - походження, громадянство,еміграційні документи тощо.
Зовнішній вигляд та фізичний стан - фотографії, портрети, медичні відомості про стан здоров'я тощо.
Віросповідання - акти про хрещення, вінчання, оспівування та ін.
Освіта - дипломи, атестати тощо.
Кар'єрний зріст та соціальний стан - накази про призначення на посаду та звільнення, подяки, документи про нагородження та відзнаки, доповідні, покарання, скарги та ін.
Фінансовий стан - банківські документи, боргові квитанції, майнові документи тощо.
Можливі також інші рубрики.
Другим етапом у генеалогічному дослідженні є складання генеалогічної картки на кожного представника досліджуваного роду. Картка резюмує дані досьє, концентрує всю зібрану генеалогічну інформацію у більш стислій формі. П. Дюрі пропонує і рубрикатор картки, який, звичайно, складається відповідно до рубрикатора генеалогічного досьє.
Третім етапом П. Дюрі вважає складання таблиць, що є кінцевим результатом суто генеалогічного дослідження та можуть бути оприлюднені. Набір таблиць, який розглядає французький генеалог у своїй праці, - класичний: висхідні, низхідні та споріднення. Під час роботи над таблицями П. Дюрі використовує так звану нумерацію Соса-Страдоніт-ца, запропоновану іспанським генеалогом X. Соса і вдосконалену німецьким дослідником С. Кекуле фон Страдонітцем
Зразок генеалогічної картки
Прізвище, ім'я, по батькові.
Рік, день, місяць і місце народження.
Рік, день, місяць і місце смерті.
Відомості про батьків.
Національність.
Віросповідання.
Прізвище, ім'я, по батькові дружини.
Рік, день, місяць і місце народження дружини.
Рік, день, місяць і місце одруження.
Відомості про батьків дружини.
Рік, день, місяць і місце смерті дружини.
Фізичні дані та причина смерті.
Політичні переконання.
Освіта.
Службове становище.
Нагороди, відзнаки, звання і титули.
Діти.
Фінансове становище.
Посилання на джерела.

У 1999 р. у Алтайському державному університеті та Центрі зберігання архівного фонду Алтайського краю була розпочата робота по виявленню та вивченню метричних книг Алтайського краю. Головним завданням дослідників є джерелознавче вивчення метрик Алтаю, виявлення їх інформаційного потенціалу для вивчення історії народонаселення. У 2000 р. науковцями була створена база даних “METRIХ” - до якої увійшли всі виявлені метричні книги Алтайського краю 70-х рp. XVIII - 30-х рр. ХХ ст. [18].
Демографії Карелії присвячені дослідження П. Менухової, С. Смирнової, Є. Твердюкової. Демографічні показники Туксинського повіту були розраховані П. Менуховою методом когортного аналізу за матеріалами метричних книг [20]. С. Смирнова на основі метричних книг Мегрецького та Туксинського приходів провела аналіз смертності серед населення регіону  21 . О. Твердюкова наполягає на створенні комп’ютерної бази даних та використання статистичних методів для аналізу метричних книг [22].
На сьогодні актуальною проблемою для України є створення каталогу метричних книг, які зберігаються не тільки в державних архівах України, а й у відділах РАГСів.

33.Практика застосування сфрагістичних знаків в античній Греції та Римі.
З початку 3 тисячоліття до н. е.. і до Середньовіччя печатки різних типів були поширені як на Егейських островах, так і на материковій Греції. У ранньомінойську еру вони робилися з м'якого каменю і слонової кістки, а зображення на них мали свою специфіку. У середньомінойску еру з'явився новий набір форм, мотивів і матеріалів. Твердий камінь вимагав нової, ротаційної техніки різьблення по каменю. У бронзовий вік з'явилися чудові лінзоподібні печатки і перстні-печатки, які продовжували існувати в архаїчний, класичний і елліністичний періоди у формі мальовничих інталій. Вони були основною формою мистецтва розкоші і стали предметом колекціонування.Згідно з Плінієм Старшим, цар Мітрідат VI зібрав першу велику колекцію. Вона дісталася Помпею як трофей, і він перемістив видобуток в римський храм. Інталії продовжували створювати і колекціонувати до XIX століття.В Стародавній Греції в персні вставляли дорогоцінні й напівкоштовні камені з вирізаним на них зображенням, причому дзеркальним і заглибленим, щоб відбиток являв собою випуклий рельєф. Такий рельєф називається інталією, на відміну від камеї - опуклого рельєфу, що не мав призначення печатки .Найпопулярнішими матеріалами були сердолік, гранат, агат, онікс, сапфір, рубін. На персні Юлія Цезаря була зображена Венера; у Плінія Молодшого на печатці була вирізана четвірка коней, запряжених у колісницю. Смугастий агат, відповідним чином відшліфований, вставлявся в якості «вічка» - амулета. До наших днів дійшло безліч золотих давньогрецьких перснів-печаток з сердоліком, які носили чоловіки
Енциклопедист Пліній Старший зберіг легенду про те, що перша печатка античного світу була вирізана на шматочку Кавказької скелі, до якої був прикутий Прометей, а оправа її зроблена з металу ланцюгів, які утримували титана.«Міфи повідомляють, що початок печаток сходить до Кавказької скелі і фатальному велінню Долі про кайдани Прометея, що вперше тоді уламок цієї скелі був оправлений залізом і надітий на палець: це стало перстнем, а то - печаткою ». За переказами, печатка була дарована повсталому і покараному титану при його звільненні самим Зевсом, щоб він, таким чином, ніколи не був вільний ні від скелі, ні від ланцюгів.Мабуть, в давнину з цього опису повторювалися «Печатки Прометея», і як рідкісні талісмани їх носили шанувальники титана, благодійника роду людського. Чи не про це говорить етруська гема V ст. до н. е.., що зберігається в Ермітажі. Це сердоліковий скарабей, на плоскій стороні якого вирізана печатка - сцена з зображенням Гефеста, який прикував Прометея до скелі.На етруську бронзовому дзеркалі цього ж часу, що зберігається в Кракові, зображена сцена звільнення Прометея Гераклом і Кастором. Кастор простягає титану круглий предмет, як вважають - перстень. У античних істориків нерідкісними є описи печаток видатних людей. Особливо відомою є розповідь про печатку самоського правителяПолікрата.  Перстень був роботою відомого майстра Теодора Самоського. На ньому була зображена ліра (за іншою версією - це було не різьблене зображення, а природне), а матеріалом послужив сардонікс. Полікрат настільки цінував печатку, що коли він повинен був розлучитися з найдорожчим для нього предметом, він, за переказами, виїхав в море і кинув перстень у хвилі. Цією добровільної жертвою цар хотів обдурити Долю.Але на ранок до палацу з'явився рибалка, який припідніс для царського столу величезну рибу, і в її шлунку була виявлена ​​ця печатка! Ще в I ст. печатка Полікрата зберігалася в Римі в храмі Згоди, куди цю реліквію подарувала імператриця Лівія.
Гней Помпей на своїй печатці мав зображення трьох трофеїв. Вони супроводжувалися написом: Felix, Faustus, Venustus (Тобто удачливий, щасливий, прекрасний). Вони теж були відтворені на монетах цього часу. Якщо повторення печатки на монетах можна легко пояснити завданнями політичної пропаганди, то як бути з відтворенням і копіюваннямсамих особистих печаток? У Греції за законом Солона різьбяр, раз продавши печатку, немав права залишати у себе копію і продавати її іншій особі. Мабуть, традиції патронату змушували нехтувати цією забороною. В Ермітажі зберігається гема з повторенням печатки Помпея Великого.
На особистій печатці диктатора Юлія Цезаря було вирізано зображення збройної Венери. Ми маємо її повторення не тільки на монетах, а й на безлічі гем. Венера Переможниця не тільки була гарантом перемог Цезаря в якості покровительки роду Юліїв, а й обгрунтувала його політичні претензії на верховну владу, так як була міфічної праматір'ю всього римського народу. Нам не відома печатка Марка Антонія. Але ми знаємо, що він дозволяв своїм легатам прикладати її до документів в свою відсутність.
Імператор Август протягом свого життя змінив три печатки. Перша мала зображення сфінкса, друга - портрет Олександра Великого, третя - Портрет самого імператора. Пліній Старший пише: «божественний Август спочатку ставив печатки сфінксом. Він знайшов серед кілець своєї матері два таких сфінкса. Одним з них ... за відсутності його самого його друзі ставили печатку на тих листах і указах, які необхідно було по обставинами становити від його імені... Згодом Август, щоб припинити лихослів'я з приводу сфінкса, став ставити печатку із зображенням Олександра Великого ... Діоскурід відтворив з винятковою подібністю зображення божественного Августа, яким наступні принцепси ставлять печатку ».Всі ці печатки імператора Августа відтворені на його монетах і в безлічі повторень - в гемах. Вважається, що золотий перстень зі сфінксом, за переказами знайдений в Мавзолеї Августа і зберігається у Флоренції, і є печаткою імператора. Але це - тільки її повторення II ст. н. е..
Ганс Інстинський вважає, що Август вибрав для своєї печатки портрет Олександра в левової масці Геракла.У 23 р. до н.е. Август сильно захворів, здавалося, що його положення критичне.  Він призначає спадкоємця (зятя Марка Агриппу) і вручає йому свою печатку. За одужання імператора різьбяр Діоскурід виконується третю печатку Августа, з його портретом.Тиберій як спадкоємець в 14 р. н.е. отримав цю третю печатку, і нею володіли його наступники до Траяна і Адріана. У протоколах колегії жерців читаємо з приводу голосування при виборах: «Таблички опечатані печаткою із зображенням голови Августа ...» Але в одному випадку (В 118 р.) «Таблички опечатані печаткою із зображенням Марсія і Олімпу». Це, мабуть, особиста печатка Траяна. Адріан, подібно Августу, мав на своїй печатці власний портрет.Імператор Коммод для особистої печатки вибрав екстравагантний сюжет - на ній була представлена ​​його кохана Марція у вигляді амазонки.У новий час правителі і ієрархи церкви сприйняли звичай вживання особистої печатки. Для неї вони нерідко використовували античні геми. Так, у Карла Великого одна печатка мала зображення Серапіса. Інша – портрет Марка Аврелія, в якому тоді бачили образ Ісуса Христа.
Римські посли їздили і в Карфаген, і до Греції, і в усі елліністичні країни. І в цю епоху звичайно римляни призначали послами осіб зі знаті, найчастіше осіб зі складу сенату. Зовнішніх відзнакою посла тепер був золотий перстень-печатка для скріплення договорів. Цим самим послу давалося право укладати договори від імені римського народу.

34.Предмет нумізматики, її завдання, джерельна база та методологія.
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Нумізматичні джерела поділяються на 2 групи : основні та допоміжні.
Основні – це монети, це монетні комплекси – скарби. Крім того сюди ми можемо включити також предмети, що тим чи іншим чином мають відношення до виготовлення монет.
Найголовнішим історичним джерелом виступають монети, а також їхні замінники – монетоподібні грошові знаки. Джерелом там виступає їхня форма, метрологічні показники, особливості виготовлення тощо.
Досить часто ми можемо лише за допомогою монет,що виготовлялись з найрізноманітніших металів і збереглись до наших днів, пізнати давно знищені і зруйновані пам’ятки архітектури та скульптури, які досить часто наносили на аверси та реверси стародавніх монет.
Отож, дуже важливими для дослідника джерелами є монетні знахідки – як скарби( монетні комплекси ) ,так і поодинокі.
Важливою групою нумізматичних джерел виступають інструменти та матеріали, які використовувались в процесі карбування монет. Насамперед це монетні штемпелі та металеві заготовки, що використовувались у процесі карбування монет. Важливими для нумізмата є інформація про інструментарій монетного двору та вагові тягарці для зважування та перевірки його продукції.
Значним джерелом інформації є допоміжні нумізматичні джерела – товаро-гроші, медалі, ордени, жетони, бони.
Важливим джерелом є письмові памятки : документація монетних дворів, рішення урядів про монетно- грошові реформи і тому подібне.
ЗАВДАННЯ :Основними завданнями нумізматики є :1 . вивчення історії монетної справи
2 - вивчення історії грошово – вагових систем
3 – вивчення історії грошового обігу.
Багато важливих проблем історії економіки та торгівлі неможливо розібрати без знання нумізматичних даних
Процес нумізматичного дослідження різноманітний – він включає в себе різносторонне вивчення зображень, ваги, написів, розмірів, складу метала тощо.
ПРЕДМЕТ :Предметом нумізматики виступає опис та вивчення різноманітних монет. Нумізматика вивчає історію монетного карбування та грошового обігу за монетами, грошовими злитками, та іншими пам'ятниками (монетними штемпелями, документацією). Вивчення монети як засобу грошового обігу, державного документа, виробу ремесла та мистецтва епіграфічного джерела відбувається у тісному зв'язку з використанням інших історичних джерел — писемних та археологічних. Отже, предметом нумізматики як науки виступає вивчення історії монетного карбування, вивчення значення монети у економіці, та вивчення різного роду метрологічних параметрів.
МЕТОДОЛОГІЯ :
До сучасних методів нумізматичного дослідження належать:
визначення монети — це визначення часу і місця її випуску, її номінал; технічні особливості виробництва монети;вивчення матеріалу ,з якого робилась монета ,її вага і розмір . Монета вважається визначеною, якщо є посилання на відповідну літературу. Якщо монета не була раніше опублікована, на ній відсутні безпосередні (прямі) відомості про час та місце її випуску, то це вважається не визначенням, а атрибуцією монети.
датування окремих монет і груп за скарбами.- аналіз скарбового матеріалу за хронологічним, типологічним, метрологічним, топографічним показниками дозволяє досить точно визначити окремі монети, періоди обігу певних груп монет.Цей метод є найбільш важливим у нумізматичній науці.
метод порівняння монетних штемпелів — дозволяє визначити хронологію випуску монет (цей метод є особливо актуальним для монет, які не мають дат).
технічні методи — з'ясування якісного і кількісного складу монет. Тут використовуються спектографічний, рентгенофлюорисцентний і нейтронно-активізаційний методи.
робота з мікроскопом, макро- і мікрофотографія.
математичний метод.- він використовується для врахування вагових характеристик та для кількісного аналізу певних груп монет, адже нумізматика оперує великою базою кількісного матеріалу. Використовується комп'ютерна техніка.
зіставлення даних нумізматики з писемними та іншими історичними джерелами.

35.Предмет та завдання генеалогії як СІД.
Генеалогія – це допоміжна історична дисципліна, яка займається вивченням походження окремих осіб, сімей, родин, родів, встановлює спорідненість між індивідами, досліджує історію окремих осіб та родів та їх роль у суспільному, соціально-економічному та культурному житті суспільства.
Об’єктом дослідження генеалогії є окремі особи, сім’ї, родини і роди.
Предметом – дослідження відносин спорідненості між індивідами і родинами, усталення окремих фактів біографії осіб, історії сімей та родів.
Завдання генеалогії можуть трактуватись як дуже вузько - як просте встановлення факту спорідненості або її відсутності між особами, так і більш широко.
 В рамках в рамках широкого трактування, разом з реконструкцією родовідних, до предмету вивчення генеалогії відносять дослідження історичних біографій, історії сімей та їх майнового становища, соціального статусу, місця в системі держави, внеску в громадське та культурне життя окремих представників того чи іншого роду. У сучасній європейській та російській генеалогії остання тенденція помітно домінує. Тому зараз генеалогія постає як своєрідний міждисциплінарний напрям, як особливе відображення історизму суспільної свідомості нинішньої епохи. Наповнюються новим змістом традиційні зв'язки генеалогії з історичною наукою, відбувається її взаємодія з соціологією, соціальною психологією, історичною географією, демографією, антропологією, генетикою, медициною тощо.
Генеалогічні проблеми сьогодні є однією зі сфер діяльності, де найбільш активно проявляє себе зв'язок професійності та масової ініціативи, власне самостійного дослідницького руху звичайних любителів історії. Працівникам архівів щороку доводиться виконувати все більше генеалогічних запитів громадян, багато аматорів намагаються самотужки знайти відомості про своїх предків, з'ясувати історію власного родоводу. У зв'язку з цим постає проблема ефективного поєднання загального інтересу до генеалогії, з одного боку, і необхідної джерелознавчої професійності - з іншого. Генеалогічні факти, які традиційно були матеріалом для історичних досліджень, тепер слугують необхідними вихідними даними для значно більш широкого кола міждисциплінарних досліджень на різні теми. Генеалогія охоплює в цілісності не лише соціальні структури і відносини, як суспільна наука, а й біолого-генетичні, що вивчаються переважно природничими дисциплінами. Вивчаючи генеалогію, можна зрозуміти функціонування сім'ї та роду як соціальних інститутів, з'ясувати рівень соціальної мобільності в даному суспільстві. Тому зараз відбувається суттєве розширення хронологічних меж новітніх праць з генеалогії, з'являються спеціальні дослідження, присвячені недворянським суспільним верствам, окремим «нетрадиційним» генеалогічним народам і національностям, конфесіям, країнам, континентам тощо. Тим не менше, слід визнати безсумнівну залежність і певну підпорядкованість генеалогії джерелознавству, а отже й тісний зв'язок її розвитку з рівнем забезпеченості документами й незаперечними фактичними даними.Найважливішими завданнями генеалогії як науки у спеціальній теоретико-методологічній літературі зазвичай визначаються такі: а) розробка та застосування теорії вивчення історії зв'язків спорідненості та свояцтва; б) розробка та апробація методів та технологій по вивченню історії родів та історичних біографій; в) аналіз та реконструкція родовідних розписів, таблиць та генеалогічних древ; г) розробка та застосування методики генеалогічних досліджень; д) вивчення історії становлення та розвитку як наукових системи знань про роди та сім'ї.
Пропонується виділити окремо приватну генеалогію, що займається вивченням окремих сімей, родів, та загально-історичну, яка досліджує сукупність родів, що належать до певної соціальної групи або пов’язаних за місцем проживання чи походження. З її допомогою виявляють умови формування певних соціальних і територіальних груп.
Генеалогія тісно пов’язана з цілим рядом сід насамперед з геральдикою та біографістикою. Крім цього з просопографією, яку трактують як метод дослідження колективної біографії
Виникла генеалогія завдяки практичним потребам правлячих класів, тобто знання родоводу були необхідним на для визначення місця особи на драбині соціальної їєрархії; для спадкового права, причому не тільки в області спадкування майна, але й влади. В 18-19 столітті генеалогічні дані використовувались для підтвердження права особи або сім`ї на дворянський титул.
Роль генеалогії в історичному дослідженні визначається насамперед тим, що людина виступає одночасно як субєкт історичного процессу і обєкт історичного дослідження. Усі історичні закономірності проявляються через діяльність людей.
Особливе значення має генеалогія для вивчення історії періоду феодалізму.В середні віки походження людини прикріпляло її до певної соціальної верстви, визначало її поступки і думки.Шлюбні звязки між коронованими особами відігравали велику політичну роль.В ході політичної боротьби утворювались клани-суперники, а знання генеалогії допомагає реконструювати відносини між ними. «Генеалогічний фактор» відігравав важливу роль і в житті міського стану, особливо його верхівки - патриціату, влада якої набула спадкового характеру, а шлюбні союзи укладалися у вузькому колі. Своєрідні уявлення про престижність походження і гідні шлюбні союзи існувала і в середовищі середньовічного купецтва та ремісників, які вкладали в ці поняття дещо інший сенс, ніж дворяни. Для них гідність походження визначалася статусом вільної людини, членством у цеху чи гільдії, розмірами спадщини. Зрозуміле своєрідне поняття благородства було й середньовічному селянину, для якого його критеріями були майновий і соціальний статус, авторитет в общині, спадкове відбування посад в общинному управлінні тощо. У цілому, не дивлячись на те, що соціальна структура середньовічного суспільства й епохи нового часу допускала поповнення вищих привілейованих прошарків за рахунок найбільш підприємливих і обдарованих представників бюргерства і селянства, пануючі психологічні настанови забезпечували беззастережну дію принципу «чистоти» і «благородства» крові, який почав піддаватися сумніву лише в епоху занепаду самої феодальної системи.
Питання генеалогії не останню роль відігравали і в економічному житті епохи. За доби феодалізму права власності, перш за все на землю, були нерозривно пов'язані з соціальним статусом людини і також передавалися у спадок, тому вивчення проблем феодальних поземельних відносин неможливе без врахування таких факторів, як шлюби та їх роль у  формуванні крупного землеволодіння. 
Генеалогічний фактор справляв суттєвий вплив і на демографічні процеси в суспільстві, формуючи шлюбно-сімейні відносини
Важливе значення генеалогічний фактор мав і в політичній історії суспільства. Це, перш за все, стосувалося спадкового передавання верховної влади. Родовід тут визначав права і правонаступність правлячих династій.
Таким чином генеалогічний фактор мав величезну вагу буквально у всіх сферах життя європейського суспільства, особливо протягом ХІІ - ХІХ ст. Це і визначає можливості плідного використання генеалогії в дослідженнях з економічної історії, історії класової структури середньовіччя й нового часу, її динаміки, історії політичних і державних установ, влади, історичної демографії, етнічної історії й менталітету людей. 
Генеалогічні методи дослідження дають змогу вивчати історико-культкрне середовище, яке породжує діячів того чи іншого напрямку суспільного життяя.Так, до важливих висновків стосовно формування декабристської ідеології прийшов Н.Я.Ейдельман, вивчаючи генеалогію Муравйових і Луніних.
Генеалогія має важливе значення і для архівної справи. При описуванні особистих архівних фондів тільки знання родинних і сімейно-шлюбних звязків дозволяють виявити відношення різних на перший погляд документів до одного сімейного архіву. Генеалогічні відомості дають можливість розпізнавати адресатів і відправників листів, які не мають точної атрибуції.В архівній справі генеалогія відкриває також нові можливості в пошуку документів, що зберігаються в населення. Мова йде про пошук нащадків відомих людей минулого.
Генеалогія нерозривно повязана і з іншими науками, зокрема геральдикою(герби – символи сімейств, уособлювали також певні родові звязки), дипломатикою( вивчення документів надає дослідникам генеалогії нові дані), історією,сфрагістикою та іншими.
Щодо методів генеалогічних досліджень, за допомогою яких виконуються основні її завдання, то це: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних. Методологічне значення має процедура філософської рефлексії.
Історичний метод передбачає пізнання конкретної історії роду його духовних вартостей, динаміки і протиріч розвитку (потрібно відокремлювати факти, історичні дані про рід від міфологізації, легенд).
Біографічний метод пов'язаний з історичним, наприклад, історичне дослідження роду дає змогу проектувати життєвий шлях особистості.
Інформаційний метод певною мірою конкретизує біографічний (використовуються біографічні методики, зокрема інтерв'ю, анкети, тести; спогади родичів і близьких людей, збір документальних даних про родину).
Бесіда — це метод збирання необхідної інформації за спеціально розробленою програмою у процесі вербальної комунікації.

36.Розвиток генеалогії на українських землях. Пом'яники. Гербовники. Геральдичні та генеалогічні товариства. Розвиток української генеалогії у ХХ ст.
Оскільки генеалогія протягом довгого часу займалалася вивченням родоводів суспільних еліт,відповідно до цього особливістю розвитку власне української генеалогії є те ,що її умовно можна поділити на к-ка етапів відповідно до змінюючих себе еліт - генеалогія князівських часів ,шляхетська генеалогія часів Польсько-Литовської доби ,генеалогія укр.козацтва,генеалогія українського дворянства шляхти часів Російської імперії.За визначенням дослідників ще однією особливістю української генеалогії є відсутність значних генеалогічних масивів власне українського походження .
Перші генеалогчні відомості зустрічаються на сторінках давньоруських літописів.Їх автори,які ставили перед собою питання ‘’Откуда есть пошла Руская земля стала и хто в ней почал первое княжи’’,не могли оминути увагою і походження слов’ян,яких Нестор-літописець традиційно виводив від третього сина Ноя - Яфета.
Очевидно існували князівські та боярські архіви, де відкладалися документи, які включали дипломатичні угоди ,скріплені шлюбами,майнові акти,листування. Корпус таких документів з Галицько –Волинської держави нещодавно опублікував О.Купчинський.Частина подібних документів відбита у літописах ,з яких до нас дішли тільки зведення ,створені на базі літописів окремих князівств та земель ,які використовували ці документи.У зв’язку з неповністю та фрагментарністю цих джерел важливе значення мають хроніки,у першу чергу польські,угорські ,німецькі ,в яких відбиті родинні звязки династії Рюриковичів,а подекуди навіть окремих нобілів.Багато подібного матеріалу зберегли саги – епічні твори скандинавських скольдів.Після приєднання укр.земель до складу Польщі та Литви,українська шляхта була включена до лав польської та литовської.Тому деякі відомості про українські шляхетські роди ми можемо зустріти на сторінках польських гербових збірників.У Литовській державі ведення родоводів не мало такого практичного значення як наприклад у Московській державі ,їх поява дат.16ст.,а рівень вірогідності є достатньо малим. Досить порівняти варіанти родоводів князів Одинцевичів або проаналізівати генеалогію князів Сангушків, написану в 1640р. смоленським єпископом Єронімом Сангушком,щоб переконатися,що в частині цих памяток немало незбігів та помилок.Однак такі родоводи зберігають свою цінність,адже вони містять пласт фактичного матеріалу.Фальсифікати,які почали виготовлятися з 16ст ,були спрямовані на те, щоб у число князівських родів ввести окремі шляхетські роди.Таких спроб були десятки; Ю.Вольф встановив фальсифікацію княжого походження у більше ,як 250 родин литовської ,української ,білоруської шляхти.
У 1638р датований вихід у Києві праці ченця Києво-Печерської Лаври Афанасія Кальнофойського ‘’Teraturgena або чуда Печерського монастиря’’,у якому поряд з описами чудес та 31 епітафіями з надгробків відомих осіб,похованих у монастирі вміщено генеалогічне дерево князів Святополк-Четвертинських.Генеалог Валеріан Трепха створив ‘’Книгу хамів’’,куди включив більше 2500 фамілій своїх сучасників,які без достатніх на те причин відносили себе до шляхти.
Поступове розширення території Російської імперії призвело до включення до складу російського дворянства місцевих еліт та соціальних верхівок приєднаних земель.Створені після указу Катерини II від 1785р про зрівняння у правах козацької старшини і укр.шляхти з російськими дворянами спеціальні комісії для розгляду відповідних подань ,отримали величезну масу генеалогій, поданих представниками українських родів . З укр.козацтва право дворянства буловизнано:генеральнимобозним,суддями,підскарбієм,писарем,осавулем,хорунжим,бунчужним,полковниками та ін.Посилення інтересу до вивчення родинних звязків укр.дворянства-шляхти з сер.18ст.був викликаний необхідністю довести шляхетність власного походження ,щоб бути вписаним до дворянського стану.Жалувана грамота Катерини II надавала право бути вписаним до родовідної книги губернії як невід’ємний дворянський привілей та ніяк не обмежувала терміну запису до родовідної книги. До неї вписувались в алфавітому порядку всі дворяни,які володіли у губернії нерухомим майном.Зацікавлення укр.дворянства власною генеалогією зберігалось протягом кінця 18-19 ст.,оскільки саме в цей час їй доводилось вести боротьбу з імперською Герольдією за подальше визнання власних шляхеських прав.
Як наукова дисципліна укр.генеалогія виникає у 19ст.Уцей час зявляються роботи Д.Зубрицького,В.Антоновича,Д.Бантиш –Каменського,М.Максимовича ,А.Д.Блудовой.Фамільні документи Ханенків ,Милорадовичів було опублівано на сторінках ‘’Чернігівських губернських відомостей’’ у 1856-1860 та 1880-х рр.У 1898 видано Любецький архів графа Милорадовича.1902-1910 – опубліковано к-ка старшинських родів з фамільного архіву Стороженків.Ці роботи носили поодинокий характер і не були систематичними і всеохоплюючими.
Початком ХХст. датовано укладання В.Модзалевським перших укр.гербових і родовідних довідників (‘’Малоросійський родословник’’ доведений у 4 –му томі до букви ‘’с’’ ,містить 234 родослівні розписи,деякі матеріали 5 тому (опубліковано у 90-ті роки ХХ ст.) та ‘’ Малорісійський гербовник’’ )
Не вдалося укр.генеалогам створити своє товариство на зразок організованих 1897р Російською імперією генеалогічного товариства у Сан-Петербурзі,1892 р Історико-родовідного товариства в Москві та у 1906 р Геральдичного твариства у Львові. Вчених-українців у їх рядах не було. Негативний вплив на розвиток генеалогії у ХХ ст.відіграло і становлення радянської влади.Генеалогія перстала викладатися у ВНЗ.Відбувається переключення генеалогії на євгеніку.Дещо іншою була ситуація на західноукраїнських землях у міжвоєнний період .Тут вчені не були обмежні ідеологічними рамками,а тому могли вільно обирати тематику досліджень.Вийшли такі роботи: І.Шпитковський ‘’Герб і рід Шептицьких’’, В.Барвінського ‘’Про рід П.Конашевича-Сагайдачного’’ .30-ті роки ХХст. - спроба укласти у Львові загально укр.генеалогічного довідника Миколою Голубцем - ‘’Золота книга українського лицарства’’.
Укр. діаспорні історики у 1963р утворили Українське генеалогічне і геральдичне товариство,що видавало ‘’Записки УГГГ’’,де публікувались О.Оглоблин ,Р.Климкевич ,В.Сенютович –Бережний .
В УРСР початок ‘’перебудови’’ ознаменувався зростанням зацікавлень серед вчених.У 1990р у Львові було засноване Українське геральдичне товариство. З 1991р відбуваються щорічні наукові конференції УГГ,матеріали яких регулярно публікуються . Генеалогічні конференції відбувались і в інституті історії України НАН України.З 2000р починають виходити Генеалогічні записки УГТ.У1995р виникло УГТ.В Україні функціонують і 2 генеалогічеі центри :Центр генеалогії та біографістики та Українсько-Польське генеалогічне бюро.
90-ті роки ознаменувались виданням цілого ряду монументальних праць, провідне місце серед яких посіла Українська шляхта з кінця 14-сер.17ст(Волинь, Центр України)Н.Яковенко,Генеалогія сх.-європейських князівських династій докладно розроблена в працях Л. Войтовича(Генеалогія династії Рюриковичів, Гедиміновичів (1992),Князівські династії Східної Європи (кін9-поч.16ст) Склад, суспільна і політична роль (Львів,2000). Питання козацько-старшинської генеалогії піднімається у працях В.Кривошеї .Селянська генеалогія стала об’єктом студій Ю.Легуна.
Дослідникам української генеалогії доводиться мати справу з унікальними памятками - церковними та монастирськими синодиками(пом’яниками=поменниками)суботниками ,диптихами. Вони являють собою спеціальні книги (спочатку це були невеликі пергаментні грамотки-сувої) інколи вміщувались ,як окремі записи у церковних книгах ,куди заносились імена жертводавців та членів їх родин ,які повинні були поминатись під час відповідних богослужінь.Традиція ведення таких книг простежується дослідниками на укр.землях Волині з 13ст.,хоча ймовірно вони існували й раніше. Найдавнішим українським синодиком ,який дійшов до наших днів в оригіналі,є датований 1483-1526 Синодик Києво-Печерської Лаври.Особа,яка вносила грошове пожертвування подавала своє імя та імена представників своєї родини .Імена осіб вносились у тому порядку в якому вони померли .Відповідно до цього можна спробувати реконструювати поколінний розпис членів певних родин.Шляхтичі подавали і власні прізвища ,титули.К-сть записаних імен та періодичність поминання залежали і від величини вкладу.Час від часу виникла потреба у переписуванні книги.Так, помяник Супральського монастиря був переписаний у 1631р Стефаном Кохановичем з більш давнього пом’яника складеного бл.1500р.і доповнений пізнішими записами.С. Конєв у тексті виділяє записи – частина тексту ,яка відноситься до однієї поминальної особи та статті – група записів ,обєднаних заголовком або іншими формальними або логічними ознаками.Сам запис складається з 3-х частин – іменної ,родової та обставинної.

37. Розвиток генеалогії у Західній Європі. Антична та середньовічна генеалогія. Практична генеалогія. Теоретична генеалогія. Генеалогія у ХХ ст.
Генеалогія пройшла у своєму розвитку складний та довгий шлях від суто практичної дисципліни до галузі наукового знання.
Вчені виділяють ряд етапів розвитку та фіксації генеалогічних даних в давнину. На ранніх етапах людського життя знання про походження та родинні зв’язки людей спочатку передавались як усна традиція у формі усних переказів (ця традиція зберігається ще на деяких островах Полінезії, а ірландські генеалогічні поеми виконувались аж до XVII ст.) та епічних поем, таких як поеми Гомера “Іліада” та “Одіссея”, “Махабхарата” і “Рамаяна”, напис на Бехустанській скелі, родоводами царів та героїв наповнені роботи Катона Старшого (234–149 рр.), Гай Светонія Транквіла (75–160 рр.), Плутуарха (46–125 рр.), Корнелія Тацита (55–120 рр.), скандинавські саги. Рим – культ предків. Передача такої інформації провадилась від батьків до дітей, від старших до молодших. Знання первісної людини про свій рід, його коріння включались нею до загального комплексу її космогонічних уявлень, були інтегральним елементом її загального світовідчуття. Дух предків завжди супроводжував первісну людину. Знати та шанувати свій рід означало не лише забезпечити себе від неприємних несподіванок з боку певних потусторонніх сил, а навіть навпаки, добитися від них поблаживого сприяння. З винайденням письма з’являються перші написи на камені, які фіксують походження володарів окремих міст і держав. З переходом до більш легких матеріалів для письма (папірус, пергамент, папір) з’являється можливість створювати більш повні списки такого роду.
Списки імен правлячих королів, володарів та фараонів відомі нам з древньоіндійських вед, записів давньоєгипетських та ассірійських жерців. Античні греки та римляни створювали власні родоводи пов’язуючі себе та свої родини з античними героями та олімпійськими небожителями. Так Солон був проголошений нащадком Посейдона, а Юлій Цезар – Енея. Зрозуміло, що такі родоводи були більш міфологічними, ніж історичними. Генеалогічні відомості містяться і на сторінках Святого Письма. Зокрема, у Новому Завіті у Евангелях від Матвея (1, 1-16) та Луки (3, 23-38) поміщено дві генеалогії Ісуса Христа, виведені відповідно від Авраама та Адама.
Нову сторінку в історії розвитку генеалогії відкрила епоха середньовіччя. В цей час питання походження відіграє надзвичайно велику роль, являючись незмінним елементом суспільного життя людини. Це було пов’язано з цілим комплексом причин, але насамперед з системою передачі майна та влади у феодальному суспільстві та намаганням обмежити доступ у лави привілейованих груп населення представників інших станів. Принцип спадкування земельної власності та титулів у Західній Європі (в більшості випадків, від батька до старшого сина), потреба доводити власне благородне походження вимагали чіткого знання власних родинних зв’язків. Найкращими знавцями генеалогії в цей час були герольди. Це, насамперед, було пов’язано з виконанням їхніх функцій. Герольди повинні були не лише не допускати до лицарських турнірів, до посвяти в лицарі, до отримання певних урядів людей низького походження, але й вміти прославляти лицарів, перераховуючи славні діяння його та його предків. Сам цим було покликано і створення перших кодифікованих книг генеалогій знатних дворянських родів.
Венеція.
Загальний розквіт наук в часи Відродження позитивно вплинув і на розиток генеалогії. З’являються довідники по історії правлячих династій, укладаються перші генеалогічні колекції, основним джерелом інформації поступово стають оригінальні документи або виписки чи копії з них. Фахівці відносять початки документальної критики до XV cт., чи, точніше, до 1440 р., коли італійський гуманіст Лоренцо Вала (1405–1457 рр.) в “Declamatio” піддав критичному аналізу грамоту Константина Великого і з‘ясував її фальшивість. Розвитку генеалогії сприяв і активний розвиток таких дисциплін як палеографія, сфрагістика, геральдика, хронологія. Протягом XVI–XVII ст. розвивається родовідна методологія.
П. Дюрі вказує на першу працю такого роду як працю 1556 р. Ж. Херолда (J. Herold. Gйnйalogies figurйes de la Maison rozale de France et d‘autres maisons illustres. Bвle, 1556), а В. Двожачек на 1491 р. 1556 р. датується і вихід в Лейпцігу праці Ернста Бротуфа (Brotuff), присвячена анхальцьким князям (“Genealogia und Chronica des … Hauses der Fürsten zu Anhalt”). Відрізнялась вона від інших подібних праць тим, що поряд з генеалогічними таблицями, містила і обширний описовий текст.
Кінець XVI – початок XVII cт. ознаменувався розширенням методологічного інструментарію дослідників-генеалогів, вирішальну роль відводять роботі з документами. Перед тут вела Франція, що було пов‘язано з загальним розквітом науки тут. На 1619–1639 рр. припадає діяльність засновника французької генеалогічної школи Андре Дюшене. Основною підставою для побудови генеалогічних схем та таблиць у його працях стає не усталена усна традиція, а насамперед джерельні відомості, почерпнуті з документів, актів, спогадів, мемуарів, написах на саркофагах. Послідовниками та учнями Дюшене (найвідоміші з них Жан дю Буше та Жіллес Андре де ла Рок) протягом XVII ст. було видано цілий ряд праць з історії правлячої королівської династії у Франції та генеалогії французького нобілітету. З‘являються родини, представники яких займаються дослідженням генеалогії протягом кількох поколінь. Так, у родині д‘Гоз‘є (d‘Hozier) представники п‘яти поколінь, починаючи від П‘єра (помер 1660) і закінчуючи його праправнуком (Ambrożyj, помер 1830) виконувала обов‘язки урядових екзаменаторів генеалогій, які складали французькі шляхтичі для того, щоб отримати придворні уряди та ранги. Друга половина XVII ст ознаменувалась розвитком теоретичної генеалогії в працях французів Клод-Франсуа Менестріє (Mйnйstrier) та Лабурьора, іспанця Жерома де Сози.
Перші теоретичні праці по геральдиці, дипломатії та палеографії. З другої половини 17 ст. на генеалогію великий вплив дипломатики. Жан Мабільйон. 1681.
французький геральдист і генеалог Клод-Франсуа Менестріє (Mйnйstrier).
Двожачек називав XVII ст. золотим віком генеалогії. Бурхливо розвивається генеалогія в Німеччині (Н. Ріттерсгаузен, Г. Буцелінус, Якуб Імгоф), Іспанії (Луїс Салазар і Кастро), Англії (В. Дугдейл), Бельгії, Польщі, Чехії.
Взагалі XVI-XVIІI cт. по праву вважаються часом розквіту генеалогії у Західній Європі, закладаються основи наукової генеалогії, а критичне вивчення джерел починає ставати провідною рисою дисципліни, розробляються методи складання родословних таблиць та розписів, відповідні системи нумерації. У деяких країнах державна влада централізовано починає проводити генеалогічно-пошукові роботи та складати відповідні довідники. Як приклад такої роботи дослідники наводять проведення спеціальними комісіями в Англії (від часів короля Генріха VIII) візитацій, метою яких була перевірка достовірності родоводів англійського дворянства. Робота членів цієї комісії полягала не лише в зборі усної інформації від представників дворянських родів про їх родові дерева, але й дослідження відповідних документів та порівння отриманої інформації з іншими джерелами. В цей же час з’являються перші геральдично-генеалогічні довідники і у Речі Посполитій. На сторінках гербівників Б.Папроцького, Ш.Окольського, К.Нєсєцького міститься інформації і про представників давніх українських (руських) родів. У 1721 р. засновується перша кафедра генеалогії у Віденському університеті, складаються підручники і курси лекцій по теоретичній генеалогії (Gatterer J. Handbuch der Neuensten Genealogie und Heraldik. Nürnberg, 1759–1769; Abriss der Genealogie. Nürnberg, 1788), перший з яких був прочитаний у Геттінгенському університеті.1706 р. – кафедра “Геральдики і генеалогії” в Берлінському університеті.
1721 р. в Йєні перша кафедра генеалогії (М. Schmelzl). З 1759 р. генеалогію викладав у Геттінгені Гаттерер, що почав розробляти її як науку з комплексу допоміжних історичних дисциплін.
Революції кінця XVIII-ХІХ ст. суттєво не зменшили інтерес до генеалогії, але дещо змінили об’єкт досліджень. Тепер поряд з дворянством, генеалогія зацікавлюється і предстаниками іншого стану – буржуазією. З другої половини ХІХ ст. генеалогія починає розроблятись як допоміжна історична дисципліна (Ж. Гатерер, 1759), а вчені починають демонструвати її можливості у вивченні політичних та соціально-економічних проблем. Такий поворот був пов’язаний насамперед з іменами Оттона Лоренца та Отто Форст де Батаглліа.
На загал потрібно вказати, що у розвитку методології генеалогії європейська історіографія пішла двома напрямками. Перший вчинив великий вплив на Францію, де вчені давали приклад збагачення методологічного інструментарію генеалогії досягненнями історичної хронології, історичної географії, геральдики та сфрагістики. Генеалогічні дослідження урізноманітнюються, видаються довідники по архівах, бібліотеках, приватних колекціях, починається видання комплексного масиву джерельного матеріалу.
Щодо другого напрямку, який особливо активно розвивався в Німеччині, то він був викликаний науковими відкриттями Менделя та розвитком генетики у другій половині ХІХ ст. Під впливом Менделя Отокар Лоренц (1831–1895 рр.) видає працю, в котрій розширює кордони генеалогічного дослідження та закликає активно включати не лише історичні та політичні, але й біологічні.
Вже 1869 р. у Лондоні побачила світ праця Ф. Гальтона “Hereditary Genius”, яка звернула увагу біологів на генеалогію як на джерело доведення походження (дідичності). Вже Оттокар Лоренц робить з допоміжної історичної дисципліни самостійну науку, що мала б стояти на пограниччю історії, політичних наук та біології. До співпраці на ниві нової дисципліни залучались як історики, так і біологи, соціологи, правники. Розроблялась нова методика та термінологія. Прихильниками теорії Лоренці було організовано в Лейпцігу “Zentralstelle für Deutsche Persönen- und Familiengeschichte”, головним завданням якого було удостовірювати вивід предків. Велика кількість генеалогічної літератури було видано в Німеччині гітлерівського панування. Було відкрито цілий рід спеціальних кафедр генеалогій по університетах, хоча в цей час генеалогія в них перетворилась радше у “наукову фікцію” (В. Дворжачек), оскільки головною метою їх роботи була політично-виховна: доведення і відслідковування “расової чистоти” арійців.
Великий внесок в теорію генеалогію зробив і австрійський вчений Отто Форст де Баттагліа, що був змушений довший час працювати на еміграції в Швейцарії. В 20-30х рр. він протиставився використанню генеалогії для обгрунтування расизму, але продовжив тяглість до природничого трактування предмету генеалогії.
Новий етап в розвитку генеалогії наступає у ХХ ст. Характерною рисою новітньої генеалогії стає пошук нових аспектів дослідження, вивчення різноманітних груп та прошарків населення, зближення з іншими дисциплінами, не лише з історичними, але і з природничими - біологією, генетикою, медициною, психологією, насиченість родоводів все більшим об’ємом інформації.
Починаючи з з 1928 р. проводяться міжнародні конгреси генеалогів, у 1953 р. було створено Міжнародний інститут генеалогії і почав виходити його друкований орган “La Hidalgia”.
1929 р. – Барселона – перший міжнародний з‘їзд.
Потім 1953 р. – Рим, 1955 р. Мадрид., у 1958 р. – Брюсель – рішення про створення Бюро міжнародної конфедерації по генеалогії та геральдиці.
ХХ ст.. – модернізація теоретичного арсеналу, в поле зору дослідників потрапляють і окремі соціальні групи, міграційні процеси, селища.
В останні десятиліття починають запроваджуватись комп’ютерні методи дослідження окремих груп та прошарків населення.
У 2004 р. планується проведення 26 Конгресу генеалогів та геральдистів у Брюге.
Dublin 16-21 September 2002 – 2003

38.Символіка напечатних зображень, зміст і сюжетні особливості легенд (написів) та інших компонентів сфрагістичних зображень.
Сфрагістичні зображення беруть свій початок з глибокої давності. Їх треба шукати у тих знаках , яких первісна людина ставила на предметах, які йому належали. Кожний рід первісного суспільства відображав якусь тварину, іноді навіть означав його ім’я , робив цю тварину тотемом. Зображення тої тварини було родовим знаком, який відрізняв один рід від іншого. З розвитком людства , з появою власності пов’язана із заміною зображень тварин на окремі зображення знарядь праці чи предметів побуту. Поступово родовий знак заміняється на сімейний і ставиться на предметах які були їхньою власністю.
Напечатані зображення пов’язанні з функціонуванням печатки як засобу справжності документу та узаконення власних повноважень.
Загалом дослідники вирізняють 4 групи напечатанних зображень
Портретна печатка (особова):
- гемми – твердий полірований камінь з вирізаною на ній надписом чи художнім зображенням . Ці зображення були заглибленні і вирізані та ін.. На них зображувалися людські голови , звірі, птахи, боги. Гемма вставлялася в металічний ободок на якому робився надпис , який вказував на справжність печатки. Так, документи 30-40 рр 15 ст. скріпленні печатками – геммами великого князя Василя Васильовича із зображенням жіночого голови із вінком та з надписом «Печатки великого князя Василя Васильвича».
Маєстатичний тип – зображення фігури монаха на престолі.
Понтифікальний або каталанський - печатки для папів , понтифіків , єпископів
Художні печатки – містять різноманітні елементи ( зображуються будівлі , ремісничі знаряддя , сцени із життя святих та ін.)
Так, зокрема на печатках Мстислава Володимировича зображено Св. Федір зі списом у правій руці і щитом в лівій.
3.Гербова печатка містить зображення герба особи ( кому належить печатка)
4. письмова печатка містить ініціали власника або назва інституції якій належить ця печатка.
До 12 ст. використовуються прикладні печатки ( які прикладали до письмового матеріалу) відтак вони були однобічними. З 12 ст. зявляються підвісні печатки , то вони стають вже двобічними .
На теренах Київської Русі використовувалися підвісні печатки, що показує який вплив Візантія мала на Русь, адже саме із Візантії були взяті печатки цього типу. Привішування печатки здійснювалося за допомогою шнурів або надрізаною з одного боку пергамену.
Колір шнурів на печатці визначався гербовими кольорами власника або ж характером документа . Так, папські документи скріплювалися шовковим шнурами, а судовий вирок папської печатки - шнур виготовлений з коноплі.
Печатки поміщувалися у спеціальні коробочки – устадія. Вони виконували функцію захисту печаток від фізичного руйнування.

39.Стан вивчення і завдання української сфрагістики.
Сфрагістика або сігілографія,вивчає сфрагістичні пам’ятки – печатки,пломби,скарабеї тощо,історію їх виникнення, побутування, застосування,матеріал з якого вони виготовлені,зроблені з них відтиски задля уточнення часу і місця створення та авторства даного історичного джерела,визначення його автентичності.
Дослідження сфрагістики на Україні розпочалося в перших десятиріччях XIX ст. В 1838 році в Одесі була надрукована робота тверського архієпископа Гавриїла «Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре»,в ній опубліковано рисунок печатки Самарської паланки Запорозького війська. Цю публікацію можна вважати першим паростком досліджень сфрагістики на Україні. Публікацію запорозьких печаток продовжив у 40-их рр. XIX ст. А Скальковський у своїй праці «История Новой Сечи»,де репродуковано рисунки печаток Низового Запорозького війська та чотирьох його паланок,печаток кошового бушкальських козаків і печатки Чорноморського та Дунайського війська. В «Памятках,издаваемых Временною Комиссиею для разбора древнех актов» теж можна знайти печатки гетьманів Запорозького війська.Слід згадати про праці О.Лазаревського та Г.Милорадовича,А.Уварова,П.Іванова,вони їх присвятили здебільшого козацьким печаткам. В наступні десятиріччя вивчення запорозьких печаток залишалось основним предметом сфрагістичних досліджень на Україні. Потрібно відзначити,що описи і репродукції печаток зустрічаються у «Актах, относящихся к истории Южной и Западной России», у «Реестрах войська Запорожского» (1874р) і т.д.
Дані про печатки Запорожського війська містились в «Історії України-Русі» М. Грушевського. У 1912 р вийшла робота Марії Слабченко «Материалы по малорусской сфрагистике»,в якій дано стислий огляд літератури української сфрагістики та опис печаток козацьких старшин,а також гетьманських і запорозьких печаток. Недоліком публікації була відсутність ілюстрацій із зображенням печаток. У статті В.Модзалевського та Г.Нарбута вміщено нові матеріали про козацькі печатки XVII ст. Також потрібно відзначити доробок у цій галузі І.Крипякевича,який публікувався у «Записках НТШ» ,також в цей період особливо плідно працювали над дослідженнями козацьких печаток Михайло Слабченко («Запорізькі печатки XVII ст») і Б. Барвінський («Причини до польсько-української геральдики та сфрагістики»)
Щодо печаток міст то у 1906 р зявилась робота П. Китицина «Печати городов 3-ох малоросийских казачьих полков».Широкий джерельний матеріал ввели Д.Щербаківський, К.Антипович, М.Корнилович. Про печатки західноукраїнських міст писали такі польські історики,як В.Лозінський, Л.Харевічова, К. Соханєвич.
Щодо печаток Русі можна відзначити роботи Н. Кондакова «Русские клады», А.Орешнікова «Материалы по русской сфрагистике»,Н. Лихачова «Материалы для истории византийской и русской сфрагистики».Українські історики теж внесли свій вклад в розробку даної теми.слід відзначити роботи О. Люценка «О древней свинцовой печати…»,К. Болсуновського «Сфрагистические и Геральдические памятники Юго-Западного края». Професор Петербузького університету А.Лаппо-Данилевський видав широку працю «Печати последних галичско-владимирских князей и их советников». Про сфрагістичні памятки з археологічних розкопок говориться в статях М.Грушевського «Молотовське срібло», «Печатка з-під Самбора», «Звенигород галицький», «Печатки з околиць Галича»
Протягом 1959-1971 рр. зусиллями І. Крипякевича та І. Бутича вдалося зоорганізувати науково практичні семінари з допоміжних історичних дисциплін у ЦДІАУЛ і такі часописи,як «Історичні джерела та їх використання», «Науково-інформаційний бюлетень архівного управління». На їх шпальтах друкавались матеріали з української сфрагістики,геральдики,палеографії,дипломатики.
У 1972 р з приходом до влади Щербицького відбулися суттєві зміни у розвитку сфрагістики і сід. Низка часописів були закриті.В цей час можна відзначити лише працю В. Гавриленка «Українська сфрагістика. Питання предмета та історіографії».Відтак Україна на тривалий час суттєво відстала від світової історичної думки та від її основ – джерелознавчих студій.
Зміни в СРСР 1985-1991 рр відкрили новий етап в розвитку української історичної науки в цілому та СІД зокрема. Центрами досліджень СІД були створене у 1990 р у Львові Українське геральдичне товариство, відділ спеціальних історичних дисциплін Інститутут історії України НАНУ (1994), Інститут української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАНУ, осередки в університетах Львова,Києва,Харкова. Одним з перших видань,де систематично публікувалися сфрагістичні розвідки,були матеріали сфрагістичних конференцій. Від 1993 р виходить часопис «Знак»,друкований орган УГТ,також у 1996 р започатковано щорічник «СІД: питання теорії і методики». Власне на шпальтах цих видань зявляється переважна частина сфрагістичних публікацій. У 1991 р. Виходить друком перша бібліографія української сфрагістики,упорядкова В.Гавриленком. Автор зібрав 552 позиції,що стосувалися античнх печаток,періоду Київської Русі, польсько-литовського, печаток цехів,міст,сіл,духівництва,вірменських і єврейських громад,печатки козацькі та радянського періоду.У 1997 р. У серії «СІД: зведений бібліографічний довідник-покажчик» зявився покажчик сфрагістичних праць,упорядкований Л.Маркітан,де було загалом 620 позицій.
Для сфрагістичних досліджень 1990-их років характерною рисою було нагромадження джерельного матеріалу,збирання найдрібніших згадок. Щодо міських печаток у сучасний період слід відзначити праці О.Гірник, А.Гречило, О.Однороженко, Ю.Савчук, Я.Дашкевич та інші,у своїх працях вони порушують питання розвитку міської печатки як атрибута магдебурзького права,причини вміщення тих чи інших емблем,знаків,монограм,вплив чужоземних традицій та інші. Підсумком студій над міською українською печаткою можна вважати книгу «Герби міст України»,авторства А.Гречила, Ю.Савчука,І. Сварника. Козацькі печатки досліджують І.Ситий та О.Однороженко,вони звертають увагу на мистецькі властивості печаток,вплив на них популярних на той час мистецьких стилів. Також можна відзначити праці В. Пархоменка,О.Желіба,О.Лісниченко.Серед дослідників корпоративної сфрагістику,тобто печаток цехів,судів,організацій можна відзначити Н.Грабову,яка в своїй роботі проаналізувала близькл 3000 відтисків печаток судових інституцій Лівобережної України XVII-XVIII ст,також потрібно згадати про роботи І.Ситого,В.Гавриленка,Т.Гошка.
Ю.Савчук у статті «Родова українська геральдика:стан і перспективи розвитку»предствиви історіографічний нарис родової геральдики і сфрагістики від кінця XIX ст до 1990-их рр. Не можна оминути монографію Н.Яковенко «Українська шляхта від кінця XIV – до першої половини XVII ст»
Вартий уваги доробок О.Однороженка та О.Алфьорова у цій сфері,які крім окремих монографій і статей видали у формі каталогу 868 українських особових печаток XV-XVIII ст. Значна частина вчених працювала над дослідженнями у сфері конфесійної сфрагістики,потрібно відзначити праці О.Гірника,Л.Довгана,В.Борщевича. Найменш опрацюваними є громадська(сільська) і княжа сфрагістика.
Українська сфрагістика перебуває на етапі нагромадження джерельного матеріалу,щой обумовлює зміст та характер публікацій,перед українською сфрагістикою стоїть низка невирішених питань.Для подальшого вирішення яких потрібно підготовлювати висококласних фахівців із галузів допоміжних історичних дисциплін,застосування іноземного досвіду,співпраця з закордонними спеціалістами у навчанні.На жаль,сфрагістичні памятки в Україні піддаються як матерівальному руйнуванні часом, так і внаслідок відсутності вмінь та навиків зберігання реставрації та консервування з боку архівних працівників,тому потрібно стажуванння за кордоном цих працівників,для переймання досвіду робот из сфрагістичними памятками.
Залишається актуальним подальше опрацювання сфрагістичних колекцій в музеях і архівах.Досить мало досліджена середньовічна сфрагістика.Суттєвою проблемою залишається необізнаність українських науковців із провідними європейськими часописами з сфрагістики,монографічними дослідженнями та іншими працями.Щоб вирішити дане питання потрібно підписувати угоди з провідними науковими інституціями Європи про обмін літературою.Залишається відкритим питання сфрагістичної термінології. В.Перкун зазначає, що варто відродити семінари з СІД,проводити сесії,круглі столи.Очевидною є проблема упорядкування повної бібліографії національної сфрагістики.У перспективі створення електронної бази даних печаток.Не останню роль має відігравати експозиційна роль музеїв,архівів,бібліотек,де потрібно робити виставки оригінальних документів із печатками,які їх супроводжують.Повинна бути прийнята на академічному рівні довгострокова программа вияву,обліку та видання печаток із відповідним фінансовим забезпеченням робіт. Видання каталогів та альбомів печаток.Розподіл і класифікація виченого матеріалу. Певним підсумком повинно бути написання синтетичної монографії з української сфрагістики.

40Сфрагістика як СІД: її зміст, мета і межі.
Сфрагістика – це сід, що вивчає знаки засвідчення вірогідності документів і речей. Гр « сфрагіс» - печатка. Вживається ще термін сігіллографія – лат. «сігіллюм» - печатка.
Функції сфрагістичних знаків:
1.Завірення документів
2.Використовувались для опечатування листів, тобто запечатували недоторканість кореспонденції.
3.Сфрагістичні памятки засвідчували приватну власність, зокрема печатки ставились на майно.
Першим автором, що осягнув усю сукупність сфрагістичних знань своєї епохи був Конрад з Муре. У своєму трактаті “Summadearteprosandi” (1275), подає правила укладання документів. Також автор викладає основи практичної сфрагістики:
Типи печаток в залежності від власників
Форму і колір памяток
Способи їх прикладання до актів
Матеріал відтисків
На печатні зображення та написи
Коло питань, які розглядає сфрагістика, досить широке. Будучи продуктом певної історичної епохи певного суспільного устрою, пам’ятки сфрагістики відбивають характерні особливості свого часу.
Сфрагістика вивчає: форми, зображення, написи, класифікації печаток, пломб та інших сфрагістичнихпамяток з метою встановлення вірогідності, датування і авторства писаних джерел, дослідження окремих сторін матеріальної культури, мистецтва та історії суспільства.
Застосовує в дослідженнях методи й прийоми історичної науки, а також виробила свою специфічну методику.
Етапи роботи над сфрагічнимипамятками:
Розшук і підготовка до виченнясфрагістичнихпамяток
Відчитання легенд, зясування зображень, хронологія визначення і відшукання осіб, що виставили печатку, встановлення достовірності джерела
Класифікація памяток, використання їх в історичному дослідженні.
Методи:
Сфрагістичної аналогії –співставлення печаток з ідентичними сфрагістичними матеріалами, дослідженими раніше
Порівляльно – сфрагістичний – сфр пам’ятки порівнюються з даними історії, мистецтва та мовознавства
Дослідження індивідуальних прийомів майстрів
Визначення приналежності анонімних печаток(за забраженням святих, які були тезками власників)
Методи природничих наук – хімічний, емісійно-спектральний аналіз….
41.Історіографія української сфрагістики.

42.Сфрагістична термінологія, її походження і сучасне застосування.
Сфрагістика (від грец. — сфрагіс, печатка), також сіґілографія (від латинської — сіґіллюм, печатка) як термін охоплює три поняття:
печаткове мистецтво(виготовлення печаток)
печаткове право(правні норми вжитку печаток)
печаткознавство(наука про печатки)
Термін печатка охоплює два поняття:
прилад (камінний, металевий тощо) до витискування чи прикладання (т. зв. матриця)
відтиск (на металі, воску тощо) або відбитка мастилом (на пергамені, папері тощо)
Кліше (фр. Cliché - відбиток) — друкарська форма. Спочатку слово мало стосунок до методу високого друку (де фарба лягає на опуклу поверхню), але потім стало означати будь-яку друкарську форму, з якої робляться відбитки.
Сургуч- фарбована плавка суміш, яка складається з твердих смол і наповнювачів, яку використовують для нанесення рельєфних печаток.
У ХІХ. появився т. зв. «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого.
Печатником називали начальника королівської чи княжої канцелярії за княжих часів і генерального писаря у гетьманській державі.
Погонь- геральдичне зображення лицаря-вершника з піднятим у правиці мечем і з подвійним хрестом на щиті на лівому плечі.
Перстень-печатка - кільце з зображенням як правило дворянського герба або ініціалів, яке прийнято носити на мізинці лівої руки. Спочатку був призначений для проставлення відбитка на гарячому сургучі або воску при запечатування листа.Зазвичай верхня площадка перстня-печатки є матрицею, де викарбувано «зворотний» (дзеркальний) малюнок (Інталія, якщо мова про гравірування по каменю), так, щоб при відбитку на сургучі залишався правильний малюнок.Перед відбитком майданчиком з гравіюванням зазвичай проводять над димом свічки, так щоб при відбитку деталі рельєфного малюнка були чітко помітні.
Інталія (від італ. Intaglio - різьба, різьблення по каменю)- різновид углибленої різьби по камені. Техніка інталія часто застосовується для виготовлення печаток, відбиток з яких виглядає опуклим. Тому багато кільця-печатки виконувалися в техніці інталія.
Проблемою укр. сфрагістики в 19 — 20 ст. цікавилися укр. дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко (старший), О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип'якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін.; рос.: А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин та ін.; поль.: М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Віттіґ. та ін.; нім. (В. Евальд), рум. (Н. Банеску) й ін. Останні десятиріччя позначилися більшим зацікавленням сфрагістики в СРСР, зокрема в УРСР (праці Д. Бліфельда, В. Гавриленка, О. Маркевича, В. Стрельського, В. Фоменка та ін.).
Сфрагістична термінологія широко застосовується і у працях сучасних авторів, оскільки не втратила своєї актуальності.

43.Сфрагістичні дослідження в країнах Західної Європи, їх зв'язок з конкретно-історичною тематикою.

44.Теоретична геральдика
Теоретична геральдика
Предметом теоретичної геральдики є сукупність правил і прийомів складання гербів, без знання яких неможливо їх визначити. Відповідно з цими правилами герб складається з таких частин: щита, шолома, корони, нашоломника, намету,  щитотримачів, девізів, мантії і прикрас навколо щита. Однак не в кожному гербі була обов'язковим одночасна наявність всіх цих частин. Одні з них були головними і обов'язковими, інші – другорядними і необов'язковими.
Головною частиною герба є щит. Розрізняють декілька видів геральдичних щитів: французький, іспанський, варязький, італійський, німецький.
Як правило, герби були рельєфними, але могли бути площинними і кольоровими. Вони складалися з металів, кольорових емалей (фініфті) і хутра. З металів застосовувалися тільки дорогоцінні – золото і срібло. Використовували фініфті п'яти кольорів: червоного, голубого, зеленого, пурпурового і чорного.
Основне правило складання гербів забороняло накладати метал на метал, фініфть на фініфть. Можна накладати фініфть на метал або навпаки.
На гербах зображувалися також і людські фігури (в цьому випадку дозволявся ще тілесний колір). З хутра при складанні гербів використовувалось два – з горностая і білки.
Також в геральдиці зустрічаються різні комбінації ділення щита. Кожна комбінація має свою назву. Щит міг ділитися як пополовині (по горизонталі, по вертикалі і по діагоналі) так і на чотири частини. Фігури, поміщенні на гербі, ділилися на геральдичні і негеральдичні. Основних геральдичних фігур шість: голова щита, кінцівка або підніжжя, стовп, пояс, перев'язь, кроква. Негеральдичні ділилися на фігури природні, штучні і легендарні. До природних фігур відносять зображення живих істот і стихій. До штучних – різні предмети створені людиною (лук, меч, стріли та ін.). Легендарні фігури представляли собою зображення істот, які не існують в природі – дракон, двоголовий орел, єдиноріг та ін.
Всі інші частини герба є необов'язковими. Шолом часто поміщався над гербом, в основному був двох видів – округлої форми і гостроверхий. Корона могла поміщатися як над шоломом так і під ним. Інколи вона замінювала шолом. Нашоломник являв собою фігуру (як правило, зображення тварини), яка виходила зверху з шолома чи корони. Мантія і намет – це зображення плащів середньовічних рицарів. Мантія – оксамитове полотно, яке виходило з-під корони. Намет – виходив з-за шолома. Щитотримачі – це природні або легендарні фігури, які підтримували щит з боку. Девіз – короткий вислів (часто на латинській мові), що характеризував певний принцип життя, переконання власника герба. Як правило він поміщався на стрічці під щитом.
Таким чином, теоретична геральдика розглядає питання опису і складання гербів. Практична геральдика розглядає питання класифікації гербів, їх походження, історії та приналежності.

45.Печатки Києво-Руської і Галицько-Волинської держав.
Недостатня кількість не дозволяє встановити точний час , коли руські князі почали використовувати печатки та грамоти. Археологічні дослідження довели , що князівські печатки побутували на Русі ще в язичницький час , до прийняття християнства . В 11 ст. князівські печатки були розповсюдженні всюди які являлися обов’язковим атрибутом князівської влади Найдавніший тип князівської печатки у 10 ст. у дохристиянський період, складає із зображенням князівської тамги – знака Рюриковича , «мовного князівського портрета» і круглого надпису . Основною причиною зародження такої традиції як скріплення печатками документів треба вважати необхідність задоволення дипломатичних і торгових потреб держави , постійні контакти Русі і Візантії. Можливо, що спершу печатки використовувалися тільки для міжнародних дипломатичних відношень . не випадково ж є перша згадка про печатку у « Повісті минулих літ» з тексту договору князя Ігора з греками 945 року .
На сьогодні ший день фонд руських печаток 10-15 ст. складає більше 2 тис печаток . Основна частина печаток найдена на новгородському Городищі , де знаходилася резиденція князя і державний архів . Фонд печаток постійно поповнювався – їх знаходять при археологічних розкопках городов чи знаходять випадково .
Печатками в 11 – поч.12ст. мали право користуватися представниики верхівки і церковної влади . Це були : великий князь Київський, князі які сиділи на окремих територіях, посадники, люди які керували від імені Київського князя частинами державами, а також митрополити.
Давньою печаткою цього часу являється печатка Святослава Ігоровича(972) на якому зображується князівський знак у вигляді двозуба. До цього типу також відноситься також інша свинцева печатка 10 ст. яка належала полоцькому князю Ізяслава Володимировича. Ця печатка була найдена при розкопках у Новгороді . На лицевій стороні печатки зображувався знак Рюриковича. Навколо знаку надпис, яка може бути прочитана як Ізас/лав/ос, грецьке звучання імені Ізяслава руськими буквами. На звороті печатки збереглися остатки якоїсь кругової надписі, розібрати можна тільки букви ГРА. До печатків цього типу відносяться печатки які належали синам Ярослава Мудрого - Святославу та Ізяславу . На печатках у повний ріст зображується людська фігура в князівській шапці чи в імператорському вінку. Можливо це зображення князя , власника печатки.
Із середини 11 до початку 12 ст. починає розповсюджуватися інший тип князівської печатки - «грецько-руський» . Печатки робилася за візантійським зразком. На одній стороні такої печатки зображується християнський святий , чи ім’я князя , власника печатки. На зворотній стороні поміщалася надпис на грецькій мові : « Господи поможи рабу твоєму» і далі вказувалися ім’я - християнське , а інколи і друге ім’я – язичницьке так зване « ім’я княже» Давні джерела, в першу чергу , зберегли для князів зазвичай тільки « ім’я княже» так зване світське ім’я , яким вони офіційно називалися . Християнське же ім’я князя залишалося невідомим . Цей тип печаток виник зрозуміло що під впливом Візантії , але був поширений на Русі недовго - до початку 12 ст. Серед цих початків персональну атрибуцію отримали булли таких князів як Всеволод Ярославович ( син Ярослава Мудрого, княжив у Переяславі , Чернігові , і Києві, ), його брат – смоленський князі В’ячеслав Ярославович, Володимир Всеволодович Мономах та ін.. Багато ( більше 25 екземплярів ) і різнотипних печатків знайдено Володимира Мономаха, можливо через те що він можна так сказати переміщався по різним князівським столам – переяславському чернігівському, смоленському , київському . На одній із булл відносно раннього періоду , розміщена грецька надпись: «Печатка Василя, благородного архонтропа Росії , Мономаха», на другій – зображено св.. Василя Кесарійського , ім’ям якого він був названий при хрещені . Оригінальна печатка знайдена у 1972 року на городищі при давньоруському місті Вьяханем. На одній стороні вміщувалася такий надпис « Господи, допоможи рабу твоєму Василю на многії літа» , а на другій – зображення св.. Василя Кесарійського Ця печатка відображає переяславський період діяльності Мономаха. На буллах київського періоду Мономаха (1113- 1125) також зображено св.. Василя Кесарійського, але грецький надпис поступається руській: « Господи , допоможи рабу твоєму Василю, князю Руському( інший варіант – « Господи допоможи рабу твоєму Василю». Після цього часу ( після 1113року ) В. Янін встановив важливий факт що говорить про деградацію печатків київських князів і одночасно розквіт князівської сфрагістики в Новгороді.
Печатки Галицько-Волинського князівства
Печатки Галицько-Волинського князівства збереглися у невеликій кількості , але заслуговує уваги серед них одна антонімічна ( в багатьох уламках) при грамоті1316 року діаметром близько 9 см. Та печатки з ім’ям «Юрія , короля руського»
На лицьовій стороні антонімічної печатки 1316 року видно помітний вплив західноєвропейська сфрагістика. Це не дивно, адже Галицько-Волинське князівство мало тісні зв’язки із країнами Західної Європи. Через це печатка зроблена за взірцем західноєвропейським а не візантійським. Це видно по тому що вона витиснута у воскові, а постать має дуже мало спільного з постатями на візантійських печатках . На печатці у лицевій частині зображено лицаря , який стоїть, обернутий обличчям до глядача, без бороди , правою рукою він спирається на видовжений щит. Лицар одягнутий у кульчугу , що сягає пояса . Зворотня сторона також вказує на західноєвропейський вплив, там зображено лева , оберненого вправо від глядача . Вона немає легенди. В науці вважається що ця печатка Андрія або Лева 2 Галицько-волинських князів.
На печатці Юрія Львовича 1 на лицьовому зображенні бачимо зображення князя, який сидить на троні , обернутий до глядача, на голові в нього корона з трьома зубцями і з – під корони спадають кучері. Обличчя з довгою бородою . Князь одягнений у довгий одяг , у правій руці тримає скіпетр а лівою рукою підтримує ланцюжок від плаща. Трон низький з готичним орнаментом. На сидінні лежить подушка. Поле печатки всіяне трояндочками. На зворотній стороні зображення лицаря в обернутого на коні в лівій бік. На голові шолом. У правій руці тримає спис , лівою рукою тримає прямокутний щит із зображенням лева . Кінь в обладунках ступає по скелястому грунті , з якого ростуть квіти. Поле печатки всіяне зірками . Печатка з іменем «Юрія, короля руського» також виникла під західноєвропейським впливом, бо її аналогія є печатка датського короля Еріка МЕнведа(кін. 13 ст.)

46.Печатки міст середньовічної і ранньомодерної України.
Поява в українських землях перших міських знаків, котрі поступово набули значення гербів, відома ще від початку XIV ст. їх виникнення тісно пов'язане з розвитком українських феодальних міст і формуванням у них громад, наділених певними самоврядними функціями.
На підставі повідомлень Галицько-Волинського літопису, М. Грушевський припускав, шо ще в кінці XIII ст. така міська організація могла існувати у Володимирі. На цей час припадає зародження в Галицько-Волинській державі міського самоврядування на основі так званого німецького, або магдебурзького, права. Історик Д. Зубрицький вважав, що ще наприкінці XIII ст. за князя Лева у Володимирі, Львові та Луцьку були німецькі громади, котрі мали війта і користувалися своїм правом. На кінець XIII ст. припадає й грамота з наданням магдебурзького права місту Перемишлю. Очевидно, шо з появою подібних громад виникають і міські печатки, якими мали засвідчуватися різні документи.
Найдавнішою відомою пам'яткою зі знаком українського міста є печатка, прикріплена до листа, якого рада міста Володимира посилає раді міста Штраль.
Після розпаду Галицько-Волинської держави українські землі захоплюють польські та литовські феодали, а Буковина входить до складу Молдавського князівства. Закарпаття ще в XI ст. загарбала Угорщина. Розвиток українських міст продовжується в різних державних утвореннях.
Князь Олександр Корятович 1374 р. надав магдебурзьке право Кам'яніло на Поділлі. Того ж року такий привілей був наданий Галичу князем Владиславом Опольським. Грамотою угорської королеви Єлизавети 1376 р. Мукачеве отримує міські права та дозвіл на печатку із зображенням свого покровителя — св. Мартина.
Поява українських міських знаків припадає на першу половину ХIV ст., а на початок XV ст. вже набуває поширення на Волині, Галицькій Русі, Поділлі та Закарпатті.
На кінець XV ст. дослідник Р. Щигел налічує в Руському воєводстві 101 місто, у Белзькому — 12, на Західному Поділлі — 2624. Серед них було 58 міст, які належали королю, 9 — церквам і 72 — великим землевласникам25.
На українських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, юрисдикція на магдебурзькому праві впроваджувалася тільки в містах. Як свідчать джерела, в XV ст. таких привілеїв було не так уже й багато. Колонізаційний процес на Поділлі й Правобережжі переривався частими нападами кримських татар, зокрема значним погромом Києва у 1482 р. Тож упровадження магдебурзького права активізувалося наприкінці XV ст., коли великим князем Олександром було дано грамоти Луцьку, Києву та ряду інших великих міст.
На більшу увагу, безперечно, заслуговує Київ, хоча текст самого привілею не зберігся й точна дата його надання невідома. Немає сумнівів, що на цей час печатка зі знаком Києва вже функціонувала.
Із XVI ст. збереглося багато міських печаток, які дають змогу детальніше проаналізувати знаки, а в привілеях частіше з'являються описи гербів чи печаток.
Значно більше інформації дають сфрагістичні матеріали XVI ст. Слід звернути увагу на те, що герби міст фігурували на печатках міських, радницьких, бурмистерських та на магістратських, а на печатках судочинного органу та на війтівських зображалася або модифікація міського герба, або зовсім інший знак.
Крім печаток, міські герби мали на цей час й інше застосування. Скажімо, львівський знак широко використовується на прапорах, цехових знаках, ним мітять стоплений віск та різні вироби, його встановлюють на фасадах будинків.
Міські герби стали у XVI ст. досить популярним явищем, про шо свідчать згадки про деякі з них у гербовниках Бартоша Папроцького, в інших працях, а також оспівування міської геральдичної символіки у панегіриках та віршах.
На початку XVII ст. вибірковий характер фіксації гербів у привілеях не змінився — переважно вони здійснювалися для міст, розташованих у прикордонних районах, шо також диктувалося й певними політичними міркуваннями.
Для міст Руського воєводства у цей час привілеї з гербами взагалі майже не зустрічаються, натомість поширюється мода називати містечка за назвами герба власника, шо, зрозуміло, зумовлювало використання цих гербів чи їх видозмін містами.
Серед сюжетів гербів першої третини XVII ст. популярними і далі залишаються зображення міських патронів.
На початку 40-х рр. XVII ст. у грамотах про надання герба починають вказувати фразу «герб, що тут намальований» та залишати порожнє місце, на яке пізніше наносився за вказівкою власника відповідний малюнок.
Після Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на Лівобережній Україні із формуванням сотенно-полкового устрою спостерігається значний розвиток місцевої герботворчості. Він знайшов відображення як у міській, так і в сотенній та приватній сфрагістиці й зберігав свої тралиш аж до кінця XVIII ст. Характерною рисою цього горботворення було широке застосування таких символів, як хрест, півмісяць, серце, зірки, елементи озброєння.
На українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої, із поступовим занепадом самоврядування в містах роль гербів формалізується, поширеним явищем стає заміна їх на герби великих землевласників, хоча спостерігається й поява нових знаків, окремі з яких фіксуються офіційними наданнями.
За образотворчим характером міські герби XIV—XVIII ст. можна розділити на кілька груп:
зображення архітектурних споруд;
тварин, птахів, риб і рослин;
елементів шляхетської геральдики;
елементів озброєння як свідчення оборонної ролі поселень;
хрестів, зірок, місяців та інших атрибутів, характерних для української орнаменталістики.
Характерною рисою для найдавніших знаків (XIV—XVI ст.) є використання однієї-двох геральдичних фігур у гербі.
Загалом XIV—XVIII ст. є періодом становлення української міської геральдики, її розвитку на місцевих традиціях, зростання не тільки кількісно, але й якісно. Незважаючи на певні відмінності на окремих етапах та в різних регіонах, цей період охоплює цілісний процес формування міських гербів як знаків місцевого самоврядування.ф

47.Печатки козацьких інституцій, урядів.
Перші стислі описи козацьких печаток зустрічаємо у козацьких літописах Г.Грабянки, С.Величка, Самовидця, Я.Лизогуба, працях О.Шафонського, Г.Міллера, О.Рігельмана, “Історії Русів”. В них основну увагу було зосереджено на гетьманських печатках.
Протягом ХІХ ст. вагомий внесок у вивчення козацьких печаток зробили А.Скальковський, А.Уваров, О.Лазаревський, Г.Милорадович, С.Ніс, О.Барсуков, Київська Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів.
Встановлено, що витоки козацької сфрагістики простежуються з останньої третини ХVІ ст. Створення Богданом Хмельницьким Української держави сприяло формуванню наступних різновидів печаток. Це державна. Взірцем для неї послугувала мала державна печатка Великого князівства Литовського на що вказує розмір, іконографія, художнє оформлення, характер напису. Вже у 1648-1649 рр. фіксуються печатки козацької полкової старшини. З кінця XVІI ст. печатки почали широко вживати сотенна старшина, товариші та канцеляристи. З 30-х рр. XVIII ст. з’являються печатки рядового козацтва. Окремий різновид козацьких печаток складають сфрагіси адміністративно-судових установ. Наступний різновид козацьких печаток – це січові печатки. Відомі козацькі печатки і за межами Гетьманщини – слобідських козацьких полків, дунайського, чорноморського та кубанського козацтва. Окрім козацьких на Гетьманщині побутували церковні, міські, цехові, міських урядовців, міщан, жіночі та печатки учбових закладів. Слід вказати на наявність такого своєрідного явища як гібридні печатки, в яких відбилися надбання як української так і іноземної сфрагістики.
Печатки Гетьманщини, полкові та сотенні печатки, а також Генерального військового суду і полкових беруть свій початок з кінця XVI ст., коли козацтво кристалізувалось як окремий стан і окрема військова корпорація з певними правами, до яких можна віднести і право на власну печатку. Конституювання цієї категорії сфрагістичних пам'яток припадає на другу половину XVII ст., коли Богданом Хмельницьким було створено Українську козацьку державу. Розквіт припадає на XVIIІ ст., коли, з одного боку, устрій Гетьманщини усталився, а з другого – зазнав сильного впливу бюрократичної машини Російської імперії. Скасування інститутів Гетьманщини актами 1764 та 1782 рр. привело до поступової ліквідації зазначених печаток.
Зображення на печатках адміністративно-судових установ віддзеркалюють складну, часто драматичну ситуацію, в якій український народ виборов свою державність. Це військово-християнська емблематика, гербові знаки. На державній печатці окрім класичного малюнка, де ми бачимо козака озброєного мушкетом і шаблею, існували і інші різновиди зображень – вершники, орли і стріли. У XVIIІ ст. поширюються чисто текстові печатки, що є наслідком, з одного боку, втрати цінностей староукраїнського суспільства, а з другого – впливом російської канцелярської справи.
За технікою виготовлення печаткового відбитку можна виділити паперово-воскові, сургучеві та копчені прикладні печатки. Перші дві техніки найбільш розповсюджені. Сургучева набула найбільшої популярності у XVIІІ ст. На відміну від інших категорій козацьких печаток паперово-воскова техніка вживається до самого кінця Гетьманщини. Колір воску або сургучу великого значення не мав. Щоправда, вказані інституції частіше використовували підкладку червоного забарвлення. Вислої печатки адміністративно-судові установи Гетьманщини не вживали.
З кінця XVII ст. набуває апогею традиція високохудожнього оздоблення печаток. Їх прикрашають складною, прорізною кустодією, яка має вигляд рослинного орнаменту, арматури, гербів. Часто обкладають червоними, зеленими, блакитними оксамитовими стрічками.
Печатки козацької старшини з'являються у середині XVII ст. внаслідок Визвольної війни Б.Хмельницького. Взірцем для них слугували печатки української та польської шляхти XVI – 1 пол. XVII ст. Їх конституювання відбувається у 2 пол. XVII ст. Розквіт припадає на кін. XVII – 1 пол. XVIIІ ст. Скасування інститутів Гетьманщини приводить до поступового зникнення цієї групи козацьких печаток у кін. XVIIІ ст. – поч. ХІХ ст.
Печатки рядового козацтва з'являються у XVIIІ ст. під впливом соціально-політичних чинників, зникають як і старшинські у кін. XVIIІ – поч. ХІХ ст.
Особливістю старшинських печаток була відсутність розлогих написів, замість яких вживали абревіатуру, через яку вказувались ім'я та посада. Вона була 4-х типів: повна, де вказувалося повне ім'я власника, його посада, сюзерен (цар, король); проміжна, де вказувалися скорочене ім'я власника та його посада; скорочена, де вказувалося лише ім'я та прізвище власника; службова, де вказувалася лише посада. Рядове козацтво, як правило, користувалося печатками без написів.
Як і адміністративно-судові печатки, козацькі виконували дві функції. Перша, це практична – скріплення документа, листа. Друга, це коли печатка набувала рис сімейного клейнода, реліквії. Часто її передавали у спадок.
Найбільш розповсюдженими формами козацьких печаток були овал, коло, восьмикутник. Окрім того, ця форма була найбільш популярна саме в Україні та, в дещо меншій мірі, в сусідніх регіонах – Білорусія, Польща, Крим
Гетьманські та міські печатки мали круглу форму, адже саме вона дозволяла вмістити великий напис, характерний для цього різновиду печаток. Кругла форма державної та міських печаток також відображала європейську практику і функцію, бо Україна завжди тяжіла до Європи. Пануючою формою старшинської печатки була восьмикутна, бо вона зручна для розміщення абревіатури.

48.Печатки церковних інституцій, урядів.
Про церковні печатки знаходимо відомості у статті митрополита Євгенія Болховітінова “Примечание на грамоту великого князя Мстислава Владимировича и сына его Всеволода Мстиславовича, удельного князя новгородского, пожалованную Новгородскому Юрьеву монастырю"(1818р.).
Печатки вищого духівництва стали об’єктом вивчення А. Петрушевича, В. Юргевича, М.Грушевського, О. Лаппо-Данилевського, О. Уварова, Я. Трусевича, М.Петрова, І. Скуленка.
У 1959 р. І.Крип'якевич у статті "Стан і завдання української сфрагістики" акцентував увагу на незвіданих ділянках національного печатко-знавства, зокрема й церковного, та їх важливості для розвитку загальноісторичних студій.
Важливою подією української історіографії став вихід друком праці “Каталог документів Київської археографічної комісії 1369-1899 рр.” (1971р.). У ній представлені численні сфрагістичні матеріали, серед яких є печатки українських ієрархів XVII-XVIII ст.
У 1977 р. В.Гавриленко опублікував монографію “Українська сфрагісти-ка (питання предмета та історіографії)”. І сьогодні вона – єдина узагальню-юча праця з національної сігілографії. І хоча конфесійні печатки у ній розгля-нуті поверхово, ця праця впродовж десятиліть слугує абеткою для українських печаткознавців.
Потужного імпульсу опрацюванню костьольної сфрагістики та геральдики в Україні надав початок діяльності у 1990р. громадської організації “Українське геральдичне товариство” (УГТ) та створення у 1994 р. відділу спеціальних історичних дисциплін в Інституті історії України НАНУ.
Початок широкому застосуванню римо-католицьких печаток на національних теренах у XVIII ст. поклало зростання різноманітних форм церковного діловодства.
Присутність святих на печатках, на нашу думку, обумовлювалась наступними факторами. По-перше, вибір святого пов’язувався з іменем засновника костьолу. По-друге, вибір випадав на святих традиційно знаних у західнохристиянській агіографії На печатці міг передаватись не образ патрона, а малюнок святого (святої), що мав глибоку пошану у місцевої громади.
Заклади римо-католицької Церкви могли використовувати одночасно декілька печаток, при чому абсолютно різних за образним навантаженням.
Довкола печаткових малюнків відтворювались легенди (або ж епіграфи тт. написи належності пам’яток). Як правило, епіграфи латино- та російськомовні, меншою мірою – польські. Написи лаконічні. Фокусували у собі основну інформацію щодо назви інституції, назви населеного пункту, іноді – ім’я святого опікуна. Частими є скорочення слів.
На православних та греко-католицьких печатках переважаючим малюнком є двоголовий російський орел. Правдоподібно, ця емблема на розглянутих печатках свідчила про підпорядкованість релігійних установ державі, у якій духівництво мало статус чиновника.
Досить частими на сігілюмах православних греко-католицьких священиків, митрополитів, єпископів, архієпископів є родові герби й монограми, які виказували прізвище, ініціали та посаду власника.
Традиційним атрибутом на сігілюмах церковних старост є ключі. Вони поставлені навхрест, борідками догори.
У російських епіграфах прослідковуємо церковнослов’янські літери, спрощення слів. Літери, зазвичай, прописні, зрідка – рядкові. Виконані цивільним, значно рідше – церковним шрифтом. Легенди розміщені: 1) по колу, 2) у кілька півкіл, 3) рядками

49.Українська сфрагістика XIX-XX ст.
Українська сфрагістика ХІХ–ХХ ст.
Для першої пол. ХІХ ст. характерні два напрямки у галузі української сфрагістики – дослідження давньоруських пам'яток і козацьких печаток. Основним джерелом збагачення джерельної бази сфрагістики були архіви й археографічні видання. Основну увагу дослідники приділяли збиранню фактичного сфрагістичного матеріалу, його описові і публікації. Недостатня джерельна база не давала можливості широко розгорнути сфрагістичні дослідження, обмежувала проблематику праць.
У другій пол. ХІХ ст. основними джерелами поповнення матеріальної бази сфрагістики залишались архіви й археографічні видання, але в останній чверті століття все більше більшої ваги набувають археологічні знахідки. Великі колекції печаток зібрали Археологічний музей у м. Києві, музей Одеського товариства історії і старожитностей, львівські музеї. Позитивну роль у збільшенні джерельної бази сфрагістики відіграло приватне колекціонування.
Сфрагістичні дослідження на Україні зосереджувались у трьох великих наукових центрах – Києві, Львові і Одесі. Як і в попередній період у другій пол. ХІХ ст. основна увага приділялась описові і реєстрації печаток. Особливе місце серед сфрагістичних досліджень цього періоду належать праці П.С. Єфименка «Юридические знаки».
Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. українська сфрагістика оформилась у самостійну історичну дисципліну. Нова сторінка у розвитку сфрагістики відкрилась після Жовтневої революції.
Проблемою української сфрагістики в ХІХ—ХХ ст.  цікавилися українські дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко (старший), О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип'якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін.
По ХХ ст. нічого не знайшов!!!

50.Вексилологія.
Вексилологія, або прапорознавство (від лат. vexillum — прапор та гр. λόγος – вчення, слово, наука) вивчає прапори, стяги, знамена, хоругви, бунчуки, вимпели, штандарти та інші вексиліуми як історичні пам’ятки, досліджує їхній символічний зміст, а також розвиває на науковому рівні основи їх теоретичного і практичного застосування у сучасних умовах. Як окрема спеціальна історична дисципліна вексилологія трактується з кінця 50-х років ХХ ст., коли уперше було застосовано цей термін. Іноді її продовжують вважати частиною геральдики, у рамках якої ще від середини ХІХ ст. фактично відбувалося її наукове становлення.Це зумовлювалося тим, що на давніх прапорах і знаменах використовувалися переважно геральдичні символи. Звуження предметної області, а також політичні зміни після Другої світової війни, які привели до розпаду колоніальної системи та появи нових держав, ширшого застосування різних видів прапорів, росту зацікавлення прапорництвом і появи в цій галузі спеціальних науково-дослідних організацій, прискорили виокремлення вексилології у самостійну дисципліну.
Предметом дослідження прапорознавства є ґенеза та процеси становлення всіх різновидів прапорів, з’ясування їхнього змісту й походження, вивчення взаємовпливів, оцінка історичного значення та соціальної функції, а основним об’єктом — різні види полотнищ з нанесеними на них малюнками чи інші, прикріплені до древка чи спеціального флагштока, символи, які мають розпізнавальне значення. Як і геральдика, вексилологія при проектуванні прапорів пов’язана з творчим процесом, обіпертим на засади основних принципів композиції та колористики.
Українська вексилологія поєднує в собі сукупність прапорничих пам’яток, які територіально й історично пов’язані з Україною. У наш час поглиблене вивчення вексилології зумовлюється не тільки зростанням зацікавлення широкого загалу цією дисципліною, а й широким її застосуванням у різних сферах громадського життя при розбудові Української держави. Дана наука дає багато допоміжного матеріалу для вивчення політичної, соціальної, військової історії, геральдики, емблематики. Зображення прапорів часто зустрічається на картографічних матеріалах. Знайомство з вексилологією дозволяє збільшити інформаційну віддачу досліджуваної пам’ятки і провести її атрибуцію за хронологічними та регіональними ознаками. Під цим оглядом вексилологія тісно пов’язана із джерелознавством, дипломатикою, музеєзнавством, картографією та генеалогією. Дослідження побудови та сюжетних ліній дає змогу визначити різні культурні, релігійні та політичні впливи, взаємозв’язок між різними національними традиціями. Вивчення художнього вирішення прапорів дозволяє простежити розвиток мистецьких тенденцій на окремих етапах історичного розвитку суспільства. . Перша вексилологічна праця була надрукована у Києві 1709 – “Таблица флагов”. Розвиток української вексилології як наукової дисципліни пов’язаний з дослідженнями I.Крип’якевича(“Прапор Богдана Хмельницького”), М.Макаренка “Запорозькі клейноди в Ермітажі”, В.Iванова “Прапори слобідських полків”, Я.Ісаєвича “Козацькі прапори національно-визвольної війни середини XVII ст.”. В останні роки вексилологічні дослідження, зокрема з козацького прапорництва, помітно активізувалися: з’явилися праці Є.Турек, Ю.Савчука – ‘’Нові відомості про бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.)’’, “Прапор Б.Хмельницького зі збірки Військового музею у Стокгольмі”, “Українська пам’ятка Північної війни”.
Вексилологія вивчає прапори у різних аспектах:
— як історичні джерела;
— як засіб джерелознавчих досліджень;
— як пам’ятки мистецтва.
Формування термінологічної системи вексилології ще не завершене і триває й досі. Спостерігається переосмислення і часткове звуження змісту історичних термінів. Так, повертається літописний термін “стяг”, який із ХІV ст. фактично вийшов з ужитку. Значення загального поняття “хоругва” звузилося лише до визначення церковних вексиліумів. Натомість узагальненим для всіх видів стало визначення “прапор”. Дискутується зміст терміну “знамено” — або як великий парадний прапор у національних кольорах з гербом, або як прапор військового підрозділу, або як синонім до слова “прапор”. З розвитком української морської термінології влилися й запозичені терміни — “ґюйс”, “вимпел”, “брейд-вимпел”. Запозичене визначення “штандарт” вживається тепер у значенні прапор посадової особи.Стабілізується визначення окремих частин прапорового полотнища та порядок опису прапорів. В описі зазначається форма полотнища та співвідношення його основних параметрів, далі вказується колір поля та зображених на ньому елементів. Якщо прапор складається з кількох смуг чи полів, то їх порядок подається при горизонтальному розташуванні — згори донизу, при вертикальному — від древка до вільного краю. Для графічних зображень прапорів запроваджено рекомендовану Міжнародною федерацією вексилологічних товариств (FIAV) систему кодифікації колористики.
Методологічну основу вексилологічних досліджень становить системний підхід опрацювання матеріалу та вивчення предмету в контексті тих процесів і явищ, які найбільше впливали на його ґенезу. Поряд із загальнонауковими методами застосовується джерелознавчий аналіз у поєднанні з прийомами та елементами порівняльно-історичного, статистичного методів. Метод порівняння й систематизації дозволяє узагальнити основні типи прапорів визначити їхні спільні та відмінні характеристики. Метод аналізу та синтезу дає змогу окреслити основні тенденції розвитку прапорництва. Також використовуються методи, напрацьовані геральдикою, сфрагістикою та іншими СІД.
Джерельну базу вексилології становлять збережені пам’ятки з музейних колекцій. На жаль, чимало експонатів було знищено протягом радянського періоду як “націоналістичні” чи такі, “що не мають історичної цінності” .Багато українських прапорів, хоругв і знамен знаходяться за межами України — в музеях Росії, Польщі, Швеції, Словаччини, США, Канади та ін. Окремі реліквії тепер повертаються на Батьківщину.
Специфіка вексилології полягає в тому, що основні джерела — оригінальні прапори, знамена чи штандарти — є недовговічними. Тому для вивчення та досліджень пам’яток давнішого періоду необхідно залучати не лише речові, а й писемні описові джерела та іконографічні матеріали, які зберігаються у фондах архівних установ чи рукописних збірках бібліотек.
Вивчення прапорів у світі велося в рамках різних геральдичних організацій. Першою вексилологічною науковою організацією став Центр дослідження прапорів (Flag Research Center), заснований 1962 р. в США, який ставив за мету зібрати різноманітні прапорничі джерела, сформувати бібліографічні покажчики з дисципліни, видавати періодичний бюлетень (“The Flag Bulletin”, перше число вийшло ще у 1961 р.). У 1965 р. в Мюйдерберзі (Нідерланди) відбувся Перший вексилологічний конгрес, під час якого заслухано було 17 доповідей, а також вирішено заснувати міжнародну організацію. Ці конгреси стали періодичними (проводяться раз на 2 роки). У Бостоні (США) під час Третього вексилологічного конгресу 7 вересня 1969 р. було утворено згадувану вище FIAV (Fédération Internationale des Associations Vexillologiques). Нині вона об’єднує понад 50 організацій з різних країн світу, більшість з яких веде активну дослідну роботу і видає власні друковані часописи.
Науковий розвиток вексилології в Україні пов’язано з Українським геральдичним товариством , утвореним 9 липня 1990 р. у Львові. Від 1991 р. УГТ проводить щорічні наукові геральдичні конференції, на яких розглядаються також питання вексилологічної термінології, методики досліджень та інші. Від 1993 р. видається вісник УГТ “Знак”, в якому регулярно приділяється багато уваги мілітарному, муніципальному, територіальному, державному та організаційному прапорництву. У 1995 р. УГТ стало членом FIAV, представники Товариства беруть участь у міжнародних вексилологічних конгресах.
Завдяки діяльності УГТ активізувалися вексилологічні дослідження в університетських, музейних і архівних установах, а також академічних інституціях, в яких працюють члени Товариства: ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ та Інституті історії України .У ЛНУ ім. І. Франка для студентів історичного факультету від 1999 р. опрацьовано й читається спецкурс А.Гречилом — або окремо, або в рамках спецкурсу “Українська геральдика та вексилологія”.
51.Походження гербів, їх класифікація.
Обов’язковою частиною герба є гербова емблема. Поява емблем – умовних символічних позначень певних понять, ідей має давню традицію, наприклад звичай войовничих германських племен наносити зображення тварин на шоломи.
Одною з причин появи гербів були особливості середньовічного обладунку, що закривали обличчя лицаря, отже було складно встановити його особу. Тому на щитах лицарів почали зображувати певні символи. Поступово зображення на лицарському гербі стали спадковими, родовими. Лицарські турніри – популярні в середньовічній Західній Європі змагання зумовили появу герольдів – осіб, завданням яких був опис гербів, зображених на щитах.
Спочатку герольди знали їх напам’ять, коли кількість гербів значно збільшилась – почали з’являтися спеціальні трактати і довідники про герби.
Інша важлива причина появи гербів пов’язана з загальним цивілізаційним розвитком в Західній Європі на зламі ХІ – ХІІ ст.(вважають появою гербів), з розвитком соціальних процесів середньовічному суспільстві. Функцією герба визначалось показати місце його власника в суспільстві, професію, право на володіння землею тощо.
Хрестові походи також дали поштовх розвитку геральдики, оскільки виникла ще більша потреба у знаках, що мали виділяти лицарів-хрестоносців.
Класифікація гербів за власником:
Особисті – герби лицарів, єпископів або інших вищих духовних сановників, їх найбільше.
Державні – герби держав, якими могли користуватися монархи, як власними.
Місцеві – герби міст, єпископств.
Кооперативні – герби корпорацій, цехів, освітніх закладів.
Фамільні, родинні – герби, що успадковувалися представниками певного роду.
Виділяють також жіночі герби, що мають деякі відмінності, зокрема форма щита таких гербів – найчастіше овальна.
Інколи ще виділяють: союзні (шлюбні) – герби, що складаються з частин гербів осіб, що укладають шлюб.
Претензії – герби, що демонстрували претензії на певне володіння. Наприклад, англійський король Едуард ІІІ мав претензії на французьку корону змінив англійський герб, додавши до нього зображення французького герба.
Згадка – герби країн, що не претендують на певні володіння, але зберігають їх геральдичну фігуру.
Патронат – герби, даровані монархом, як знак заступництва.

52.Догеральдичні знаки Київської Русі та становлення геральдичних традицій на українських землях в XIV – першій половині XVII ст
В основу більшості укр. Лицарства лягли символічні знаки що виникли задовго до появи епохи. Як родова так і приватна власність для свого позначення спричинили появу сотень простих символів-хрестів,свастик,кіл,ромбів,трикутників,квадратів,зірок.До пізніших символів пов’язаних із хрестовими походами й розквітом лицарства належить стріла,підкова,меч півмісяць,серце,геральдичні звірі,квіти. Державна геральдикика в Укр. Почалась розвивалась разом з європейською. Вже в князювання Ігоря (912-945) руські посли мали свої печатки при укладені договорів з Візантією. Дружина Ігоря,Ольга як написано «П.М.Л» розтравляла князівські знаки по всіх володіннях аж до Новгорода. Святослав Ігорович (загинув 972р.) використовував печатку із зображенням двозуба. За Вол. Великого на монетах поряд із портретом великого князя почали карбувати тризуб. Цей династичний знак, зображували також на зброї,надгробках, цеглі, кераміці, він поширився по всій території України, Звісно початково знак Рюриковичів був гербом не держави, а панівної династії. За функціонування він зазнав значних трансформацій – мав вигляд не лише тризуба, а й двозуба,подавався в оберненому вигляді, доповнювався іншими фігурами,однак первісна основа залишалась незмінною. Після розпаду Київської Русі поступово вийшов з ужитку тризуб однак у зміненому вигляді ( т. зв. Колони гедиміна) ще кілька століть функціонував на території Вел. Князівства Литовського. Тризуб доповнений хрестом у народному побуті зберігся до середини 20ст. Індивідуальним династичним знаком ,що поступово набув рис державного герба,став галицький лев,що спирається на скелю. Вперше у писаних джерелах він згадується як герб наданий новозаснованому м. Львову князем Левом Даниловичем. Цей герб ймовірно належав нащадкам Вол-Гал.-володінням Романовичам і в 14ст. став гербом Гал-Вол. Князівства,його використав Юрій Львович, його сини Лев 2 і Андрій,врешті Юрій Болеслав. Згодом, після втрати незалежності цей знак виступає як герб автономного руського королівства у складі Угорщини й Речі Посполитої, його використовував литовський претендент на Галичину Любарт-Дмитро, угорський намісник Володислав Опольський, його карбують на монетах Русі різні володарі протягом 1350-1410рр. У 14-16ст. коли укр. Землі перебували під владою Литви і Польщі,головними геральдичними знаками цих земель стали архангел Михаїл(герб головного воєводства сх. Укр.-Київського) «Руський лев» що спирається на скелю(герб головного зх.. укр. Воєводства-Руського).Поєднання цих двох гербів стало символом боротьби за єдину Україну і своєрідним замінником єдиного державного герба(1905р.галичани прикрашали ним монументальну будівлю).Наприкінці 16 ст. під час активної участі укр.. козацтва у державотворчих процесах та міжнародній політиці,виник ще один символ, що з часом набув функцій державного герба – зображення козака з мушкетом на плечі. Вперше його зображували на печатці гетьманській Г.Лободи зафіксоване 1595р. Початково цей герб стосувався лише козацької організації-Війська Запорізького але в ході козацьких воєн, перетворилася на загально державну символіку. У часи Хмельниччини його широко використовували на печатках, прапорах, іконах і у друкованих виданнях,іменуючи «Гербом Малоросії».

53.Козацьке герботворення. Українські герби другої половини XVII –ХІХ ст.
Нова епоха в історії української геральдики пов'язана з виходом на історичну арену козацтва і формуванням ним нових політичних організмів та нового суспільно-політичного устрою на центрально-українських землях. Доба козацького герботворення розпочалась з кінця XVІ ст.(з появою першого запорозького герба) і тривала до кінця XVІІІ ст.(часу скасування рештків автономії козацьких державно-політичних організмів – Війська Запорозького (Гетьманщини), Війська Запорозького Низового (Запоріжжя), Слобідської України).
Впродовж окресленого вище часу козацька геральдика набула рис яскраво своєрідної системи, що знайшло своє відображення як в зовнішньому оформленні козацьких гербів, так і в сфері їх суспільно-політичного значення, внутрішнього змісту та практичного застосування. Самобутність козацького герботворення впадала у вічі ще історикам ХІХ ст. і відтоді науковці незмінно повертаються до питання про причини самої появи такого несподіваного феномену як козацька геральдика, адже на відміну від інших європейських країн, геральдика яких в ранньомодерний період не зазнала суттєвих перетворень, а навпаки вступила в добу занепаду, в Україні спостерігаємо бурхливий процес розквіту нових, небачених ще досі, геральдичних форм.
Пояснення цьому можна знайти взявши до уваги специфіку тогочасних соціальних процесів. Так, якщо в більшості країн Європи бачимо або консервацію старих соціальних форм або зміну старої аристократичної верхівки на еліту, що мала передусім економічне походження (буржуазія), то в Україні на зміну шляхті приходить інша, ще більш змілітаризована, елітна верства – козацька старшина, для якої геральдика стала тим самим чим вона була для середньовічного рицарства – однією з головних ознак високого соціального статусу, формою символічного висловлення власних суспільно-політичних амбіцій.
Разом з тим, варто відзначити, що козацька геральдика витворилася в умовах повної децентралізації процесу герботворення, за відсутності будь-яких регулюючих чинників, що докорінно відрізняє її від сучасного їй процесу герботворення в інших країнах Європи. На тлі застиглих форм західно-європейського герботворення ранньо-модерного часу ще більшої виразності набуває динамічність козацької геральдики, яка напрочуд точно відбила в собі тогочасні суспільно-політичні та культурні особливості розвитку українського суспільства, його світоглядні та ідейно-політичні погляди.
Очевидно, козацька геральдика виросла не на порожньому грунті, адже їй передувала півтисячолітня традиція європейського герботворення загалом, і блискуча доба старо-української (руської) геральдики зокрема. Козацька геральдика взяла від попередніх геральдичних систем – руської (старо-української) та річпосполитської (що на той час перебувала в процесі формування) в основному лише саму ідею герба (як засобу соціальної ідентифікації), до певної міри – зразки зовнішнього оформлення, і лише в незначній мірі внутрішнє наповнення (певні герби, окремі гербові фігури та ін.).
Звичайно, деякі зразки руського герботворення знайшли своє відображення в геральдиці козацької доби, але подібні приклади знаходимо лише в ділянці родової геральдики і до того ж бачимо ці герби в доволі трансформованому вигляді (під впливом річпосполитської та самої козацької геральдичної практики). Дещо більший вплив козацька геральдика зазнала з боку річпосполитської геральдичної системи. Але і ці впливи обмежувалися в основному родовою геральдикою, а окрім того почали масово з’являтися лише від середини XVІII ст. коли на зміну соціально мобільній козацькій старшині остаточно приходить малоросійська шляхта як замкнена соціальна верства, що виразно повертається до річпосполитських суспільно-політичних ідеалів та інститутів, в тому числі й до річпосполитської геральдики.
Першою, відомою на сьогодні, пам’яткою козацького герботворення є герб Війська Запорозького Низового, зображення якого бачимо на печатці від 1592 року . Саме від цього герба і від цієї дати веде свій родовід козацька геральдика. Показово, що вже в цьому, першому, козацькому гербі виразно бачимо праобраз всієї системи козацької геральдики, яка з’явиться в усій своїй повноті невдовзі по-тому, з усіма її характерними рисами, сюжетами та ідеями. Якщо до сер. XVII ст. зразки козацького герботворення з’являються лише спорадично, не творячи собою певного комплексу, то з початком Козацької революції починається швидкий процес творення козацької геральдичної системи, що зумовлено як виходом на історичну арену нової соціальної еліти – козацької старшини, так і докорінними суспільно-політичними зрушеннями в цілому. Таким чином, революційні процеси в суспільстві супроводжувалися аналогічними процесами і в сфері геральдики. Серед найістотніших ознак козацького герботворення, що найяскравіше вирізняє його з-посеред інших геральдичних систем, варто назвати наявність в більшості гербів козацької доби зображення зброї або символів військової доблесті, мужності, шляхетності та перемоги. Козак-рицар, його звитяжна зброя та рицарські чесноти – ось центральна постать та основні сюжети козацької геральдики. Найрізноманітніші та незбагненні поєднання козацької зброї (часто в перехрещеному вигляді, що мало символізувати перемогу), з символами шляхетності (серце) та звитяги (зірка, півмісяць, хрест) можемо бачити практично на кожному козацькому гербі. Інші сюжети, якщо й були присутні в козацькому герботворенні, мали виразно другорядне значення, не раз виконуючи певні спеціальні функції, скажімо, політичної символіки. Якщо говорити про зовнішнє оформлення козацької геральдики, то перше, що впадає у вічі, так це широке застосування в герботворенні козацької доби позащитових елементів повного герба. Звичайно, не можна також оминути увагою художню стилізацію козацьких гербів, більшість яких виконано в блискучому стилі козацького бароко. Козацька геральдика, як за формою так і за змістом, поза всяким сумнівом, являла собою щось цілком своєрідне в порівнянні з попередніми та існуючими на той час геральдичними системами, в тому числі й зі староукраїнською (руською). З огляду на це можемо стверджувати, що історія української геральдичної традиції, являє собою унікальний феномен, коли одна нація (і то без будь-якого помітного впливу центральних державних установ) витворила дві геральдичні системи, кардинально відмінні як між собою, так і від традицій герботворення інших країн Європи. Дана обставина дає підстави говорити, що забуті світи руської та козацької геральдики є окрасою не лише української, але й загально-європейської культурно-історичної спадщини.
Чи не єдиним відомим на сьогодні гербом запорозького кошового отамана є герб Костя Гордієнка. Польське походження мали герби гетьманів: Павла Тетері – Радван (Radwan), і Пилипа Орлика – Новина (Nowina). Старо-українське (руське) коріння бачимо в гетьманських гербах Івана Мазепи та Данила Апостола. Найзнаменитішим геральдичним знаком козацької родової геральдики був герб “единовладца и самодержца руского", "Божою милостию великого государя Богдана Хмельницкого, гетмана Великого Войска Запорозского и Великия Росии". Його вперше бачимо на титульному аркуші Реєстру 1649 року.
Починаючи з 1722р., проблемами геральдики в Росії стала займатись спеціально створена Герольдмейстерська контора. Цей час відноситься до пізньогеральдичного періоду одержання нових або підтвердження і поновлення (з деякими змінами) старих гербів українських міст у загальноросійському масштабі. Затвердження гербів українських міст пізньогеральдичного періоду розпочалося у другій половині XVІІІст. Незважаючи на спроби уніфікації геральдичних символів і приведення їх до певної єдиної системи, надмірна централізація часто призводила до протилежного - гербом міста міг стати якийсь випадковий символ чи асоціація, пов'язана з назвою. Однак більшість міст Лівобережжя уникнули цієї долі, оскільки своєчасно дали відповідь на спеціально розіслані Герольдмейстерською конторою запити, в яких містилися питання про історію міста, походження назви і герба, видатні події, що відбувалися в місті, наявність ремесел і розвиток торгівлі. Так, Стародуб, Прилуки, Хорол, Лохвиця, Зіньків, Борзна, Миргород, Погар та ряд інших міст зберегли за собою символи, надані ще польськими королями. Затвердження гербів міст, що потрапили до складу Російської імперії, часто носило поверховий характер і містило в собі силу помилок з точки зору геральдичних правил.В порушення принципу неможливості знаходження в гербі міста герба держави дуже часто за основу брався герб польського періоду, який містився в долішній половині перетятого щита; у горішній же містився імперський орел як символ "приєднання краю до імперії". Перша половина XІX ст. характеризується в Російській імперії відносним занепадом у геральдиці. На применшення значення герба як символа відносної свободи міста вплинула також відміна магдебурзького права у 1831р. Надмірна централізація імперії призвела до повного нівелювання залишків колишнього самоврядування, і в міському положенні 1892р. згадка про герби вже була відсутня.Австрійський уряд дотримувався дещо інших принципів в питаннях геральдики. Герб розглядався не лише як символ міста, а радше як історична спадщина, до якої належить ставитися з повагою і пошаною. На державному рівні цісарськими привілеями було затверджено ряд давніх гербів - наприклад, Чернівців (1908р).

54.Геральдика України ХХ ст. Українські державні герби.
На початку ХХ ст. в результаті української Національної революції та утворення Центральної ради відбулося відродження давніх історичних традицій. Як державний герб золотий тризуб на синьому тлі був схвалений у лютому 1918 року Малою Радою УНР у Коростені і затверджений Центральною Радою 22 березня 1918 року. Тризуб став фігурувати на державних печатках, банкнотах УНР, як герб зберігся в часи гетьманату П.Скоропадського (1918 р.) та далі за Директорії (1918 – 1920 рр.). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки тризуб став державним гербом об’єднаних українських республік – УНР та ЗУНР(Герб ЗУНР представлял собою золотого льва в голубом поле, смотрящего вправо). Протягом певного часу тризуб був відзнакою і в ЧУГА (Червоній Українській Галицькій Армії).
Пізніше, у 20 – 40-х рр. ХХ ст., символіку із зображенням тризуба використовували різні політичні організації Західної України, Буковини. Зокрема, золотий тризуб увійшов як елемент до державного герба Карпатської України(червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), затвердженого сеймом 15 березня 1939 року.
Михайло Битинський на замовлення уряду УНР у1939 р виготовив ескіз середнього і малого герба України.
19 лютого 1992 р. після гострих дискусій Верховна Рада України затвердила Малий герб України – тризуб, знак княжої держави Володимира Великого Автори кінцевого варіанту Малого Державного герба України - А. Гречило, І. Турецький, О. Кохан. А Конституція України, прийнята п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., закріпила тризуб Малим гербом України.Конституцією України передбачена, крім малого герба, і наявність великого. Великий Державний герб України, – говориться в статті 20-й, – встановлюється з урахуванням Малого державного герба України та Герба Війська Запорозького (козак з мушкетом (самопалом)).
1990 р в україні організовано Українське геральдичне товариство у Львові. Воно видає свій науковий вісник «Знак» та проводить наукові конференції .З 1995 р це тов.-член Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики.
У складі Секретаріату Президента України функціонує Служба державних нагород та геральдики ,обов’язки та завдання якої визначено Указом Президента від 2000р
Ще 1906 р. у Львові було засноване Геральдичне товариство, на базі якого після Першої світової війни виникло Польське геральдичне товариство
Ще одне таке товариство діяло в діаспорі в 1960-і рр. (Українське геральдично-генеалогічне товариство).
Українське геральдичне товариство – організація, яка займається науково-дослідницькою роботою в галузі таких спеціальних історичних дисциплін, як геральдика, вексилологія, емблематика, сфрагістика, уніформологія та генеалогія, сприяє їх популяризації та практичному застосуванню. УГТ надає консультації та допомагає з розробкою гербів, прапорів, емблем тощо.
Утворене 9 липня 1990 р. у Львові невеликою групою дослідників. Ініціатором створення УГТ було НТШ Львові. УГТ продовжило місцеву геральдичну традицію
Спершу УГТ об'єднувало дослідників із Львівщини та сусідніх областей. Досить швидко діяльність Товариства поширилася на всю територію України, воно нав’язало контакти з білоруськими, польськими, російськими, словацькими геральдистами й вексилологами, з’явилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. 7 грудня 1993 р. УГТ було зареєстроване Міністерством юстиції України як всеукраїнська громадська організація. Тепер об'єднує провідних спеціалістів у галузі геральдики, прапорництва, емблематики, уніформістики. Членами Товариства є понад 300чоловікАктивно працюють регіональні відділення УГТ (особливо – Кіровоградське та Львівське).
Геральдисти-члени організації---львів’янин Гречило Андрій Богданович(голова УГТ з 1990р «Затвердження гербів міст Правобережної України в 1791-92 рр» 1997; «Українська міська геральдика» 1998; ),М. Битинський(розробив у30рр середній і малий герб України , і ще великий герб Кубані), І. Турецький, О. Кохан. і інші

55.Сучасна українська геральдика та емблематика.

Приложенные файлы

  • docx 18759919
    Размер файла: 233 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий