Любко Дереш »Трохи пітьми»

Любко Дереш Трохи пС–тьми Любко Дереш Трохи пС–тьми Дизайнер обкладинки АндрС–й Цепотан В© Любко Дереш, 2006 В© Книжковий Клуб «Клуб СС–мейного ДозвС–лля», видання украС—нською мовою, 2007 У нього в головС– була трС–щина, С– трохи пС–тьми увС–йшло в неС—, що й привело його до смертС–. Р ШилС–нг. РС–кша-Привид Цей текст було записано на аудС–оплС–вку влС–тку 2006 року пС–д час сеансу монодрами, проведеноС— для мене колегою-психологом V. ПС–д час перенесення монологу на папС–р доданС– змС–ни були мС–нС–мальними. Цей твС–р неможна вважати анС– художнС–м, анС– терапевтичним – жодноС— з таких цС–нностей до нього не закладалося. Записи, що мС–стяться у цС–й книзС–, – не бС–льше, нС–ж картографС–я певних теренС–в людськоС— свС–домостС–. Можливо, для тих психо-туристС–в, у кого С” досвС–д орС–С”нтацС–С— на мС–сцевостС–, матерС–ал стане в пригодС–. О›. О”. [початок плС–вки] (на фонС– вС–ддаленого щебету горобцС–в С– ластС–вок чутно чоловС–чС– голоси. ДвоС” по черзС– вигукують фразу: «Я призиваю магС–чний театр!» Кожен С–з них робить це тричС–, пС–сля чого аудС–оплС–вка фС–ксуС” приблизно хвилинну паузу) V.: Перш за все треба визначити ролС– для каменС–в. О›.: Я буду називати героС—в по черзС–, як вони з'являються, а потС–м думатиму, яка С—м найбС–льше пС–дходить каменюка, о'кей? Першим з'являС”ться персонаж, що говоритиме вС–д свого С–менС–, тобто оповС–дач. ВС–н С” той, хто прихований вС–д самого себе… Напевне, так його наразС– й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. ВС–н С” тим, що я приховую в самому собС–. Щось скрите… якась таС”мниця. Бррр, мороз по шкС–рС–. Я думаю, ним напевне буде отой камС–нь (пС–дходить до каменя в„– 1). МенС– треба на нього накласти руки?: Просто дай спрямування, що вС–н буде виконувати роль Того, Хто Прихований ВС–д Себе. О›.: (робить пасу бС–к каменя, урочисто) Ти будеш Тим, Хто Прихований ВС–д Себе. Ти будеш моС—м особистим секретом, який я ховаю. V: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось бС–льше. О›.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ! (пауза) V: ЧуС”ш якусь вС–дповС–дь вС–д нього? О›.: (тихо) «Я тебе теж», (до Того, Хто Прихований ВС–д Себе) Я радий, що ми нарештС– можемо подивитися одне одному в очС–. (до V.) ВС–н сумний, вС–н весь у тС–нС–..: Ти бачиш, де вС–н зараз? О›.: Так. ВС–н зараз на галявинС–, втомлений з дороги. ВС–н старший, рокС–в 30 – 32, смаглявий, чорний. Його шкС–ра темна через його С–нтереси..: Ти знаС”ш, що це означаС”? О›.: НС–. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно-зеленС– тони. Колись вС–н захоплювався наркотиками, опС–атами. Темно-зелений – це колС–р приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образС– шкС–ряноС— куртки С–з блискучими заклепками. ШкС–рянка придавлюС” його до землС–. Зараз вС–н просто сидить… дивиться на полонину. ВС–н шукаС” людей, у ньому велике напруження. ВС–н не отримуС” вС–дповС–дей вС–д свС–ту… ЗдаС”ться, останнС– роки вС–н щось безперервно шукаС”. Але постС–йно залишаС”ться без вС–дповС–дС–. ВС–н прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримуС”, вважаС” це проявом слабкостС–. Тому вирС–шив сидС–ти на мС–сцС–. У його життС– багато темного свС–тла.: В якому сенсС–? О›.: Я не розумС–ю цього. Можливо, у нього внутрС–шнС–й свС–т темний. Але це не пов'язано С–з субкультурою: нС– з металС–стами, нС– з блекерами, нС– з готами. Хоча вС–н близький до цих людей. Колись вС–н тусувався з ними. Бачу в ньому «темнС– епС–зоди». Тьмяне освС–тлення в дитинствС–, темнС– примС–щення. Стривай, я розумС–ю. Зараз його робота пов'язана з темрявою, вС–н працюС” в нС–чну змС–ну… ВС–н звик бути сам..: Ти вС–дчуваС”ш його десь у своС”му тС–лС–? О›.: ПечС–нка. (пауза) Наркотики середньоС— важкостС–. Це найбС–льша частина його теперС–шнього життя. Зараз у нього глибока криза. ДепресС–я навС–юС” суС—цидальнС– думки..: Чим викликана твоя ненависть до нього? О›.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, в мене аж груди стискаС”..: Спробуй це йому сказати. О›.: (Тому, Хто Прихований ВС–д Себе) Старий, у мене аж груди розпираС” вС–д емоцС–йноС— хвилС–, коли я думаю про тебе. Я боюся… тебе… а може, боюся разом С–з тобою… (до V.) ВС–н боС—ться чогось. БоС—ться майбутнього. ВС–н не знаС”, що буде далС–, тому що для нього все дуже невизначено. Зараз у нього життС”вий злам. Усе валиться з рук, усе трС–щить по швах. ВС–н нС–чого не може нормально робити, нС–чого не може довести до кС–нця, С– це муляС”. Зараз у нього найгС–ршС– днС– в життС–. (пауза) О›.: (тихо) Я вС–дчуваю, що брешу, коли говорю про нього. (пауза) О›.: (запитуС” С– вС–дповС–даС” рС–зними голосами) Чому я брешу, коли говорю С–ншим про тебе? – Тому що про мене нС–хто не знаС”. – Ти хочеш вС–дкритися? – Я стидаюся. – Кого ти стидаС”шся? О›.: (до V., тихо) Йому здаС”ться, що на нього спрямовано безлС–ч очей, хоча вС–н завжди сам. (до Того, Хто Прихований ВС–д Себе): Кого ти шукаС”ш на ШипотС–? (до V.) ВС–н сам достеменно не знаС”. Може, когось, щоби побазарити… ВС–н прагне спС–лкування. ВС–н хоче, щоб на нього звернули увагу. ВС–д браку уваги йому зле. ВС–н почуваС”ться дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно усерединС–. V.: ПС–сля цього маленького дС–алогу, що ти почуваС”ш до нього? О›.: Тепер я можу погодитися, що така людина маС” право на С–снування..: Це те, що ти думаС”ш. А що ти вС–дчуваС”ш? О›.: Я не хочу, щоб ця людина С–снувала… Хочу, щоб це все виявилося неправдою! Щоб його не С–снувало!… ВС–н просочений жалем, С– я просочений жалем.: А зараз, у цей момент, якС– вС–дчуття в тобС–? О›.: НС–би ми обидвоС” розплакались.: Де ти вС–дчуваС”ш свС–й жаль? О›.: Де? Задня частина шиС—, бС–ля черепа. В горлС–. Праве вухо. V.: Спробуй зараз не С–гнорувати цС– вС–дчуття, а посилити С—х. О›.: Спина… Ох-х, сильний бС–ль… ВС–н смертельно втомлений….: Якщо ти зараз переключишся на С–нший канал, ти зможеш цю втому побачити О›.: Так, проявляС”ться. Тепер я це все бачу. О Господи, як усе чС–тко! Це гори, Карпати. Я сиджу на галявинС–, перша тераса полонини бС–ля Шипота. Найнижчий рС–вень, зразу бС–ля входу, там, де великий корч. Я завжди зупиняюся спершу на ньому, переводжу подих. ПлечС– просто провалюються вС–д знемоги… (до V.) Я вС–дчуваю, що моС— слова стають його словами. У нього свС–й стиль. ВС–н буквально прориваС”ться крС–зь мене. ВС–н ХОЧЕ ГОВОРИТИ багато С– гарно..: Це навС–ть краще. ВС–дкрий себе цим картинам. Тому, як вС–н це повС–даС”. О›.: На ШипотС– спека. Ледь вС–дчутний вС–тер з гС–р шелестить бС–ло-зеленим листям букС–в. Мене глючить… ПравобС–ч, метрС–в за двадцять вС–д мене, розляглися хС–пС–. Вони зовсС–м не втомленС–, С—м просто лС–ньки. Мене вС–тають байдужими пальцями, складеними лС–терою peace. ВС–дповС–даю тим же. Все довкола сприймаС”ться уривчасто через мою втому. Але напрочуд гостро. Я знову сканую поглядом терасу, шукаю червонС– шма-тини-прапорцС–..: Кого ти бачиш? О›.: ЗлС–ва панки, вони завжди займають рС–вну площадку вС–дразу бС–ля входу. С—м на всС–х насрати, С– я, звС–сно, не пС–дходжу С– не вС–таюся, бо й менС– вони по це саме. С—х дС–вчата всС– в чорному: чорнС– шкС–рянки, чорнС– бандани. Футболки у тон тС–льки пС–дкреслюють С—х панкС–вську окремС–шнС–сть. Це якС–сь молодС– панки, пС–дгниваючС–. ДС–вчата ще доволС– свС–женькС–, юнаки жвавС– та матюкливС–. П'янС– в дрельку. Б'ються за цигарки. Квиток на лС–так С– пачка сигарет. Тоска, блС–н, яка тоска. Праворуч С– вище – олдовС– хС–пС–-щорС–чники. Вони завжди базуються в колС– дерев, напинають барвистС– полотнища С– слухають з магнС–тофона Jefferson Airplane. Це патрС–архи Шипота, старС– друзяки-хС–парС–: украС—нцС–, поляки, росС–яни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифС–зм. Я з котримсь зустрС–чаюся поглядом С– вС–таю його пС–днятою рукою. У вС–дповС–дь – теж пС–днятС– руки й посмС–шки. ПравС–ше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще однС– хС–пС–, залюбованС– в американських С–ндС–анцС–в, поставили типС–. З димового отвору куриться дим. Над галявиною пануС” спокС–й С– блаженство. Р† жодного червоного прапорця. Дивлюся вище С–, вС–дповС–дно, далС–. ЗС–р пливе, та я все одно розрС–зняю зграйки наметС–в, зС–браних барвистими гронами, до яких так С– кортить пС–дС–йти С– роздивитися, С– розпитати, що по чС–м, та де, та звС–дки. ПомС–чаю кС–лька украС—нських прапорС–в. Це, далебС–, ЛьвС–в або ТернопС–ль. Як правило, на ШипС–т приС—жджають кагалами С–, за невеликими винятками, пС–дтягуються свС–й до свого. Напружую очС–, С– погляд вС–дкриваС” новС– скупчення наметС–в, аж до верхньоС— риски, звС–дки починаС”ться лС–с. По-думки оцС–нюю вС–дстань. По прямС–й, мабуть, трохи менше кС–лометра. Тераса здС–ймаС”ться часом полого, часом стрС–мко. Як би не рухався – повС–льно чи швидко – на пС–дйомС– впрС–ваС”ш. Не бачу жодного червоного прапорця. МС–й власний поки що схований у наплС–чнику, глибоко пС–д спальником. Закидаю на спину броцак С– повС–льно, крок за кроком, продовжую рух догори. Зупиняюся. УкраС—нський прапор, п'ять зведених наметС–в. ДотлС–ваС” ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що цС– молодС– люди приС—хали чи не першими – числа так третього-четвертого… ДС–вчата розгнузданоС— тС–лобудови, в самих лише трусиках, грС–ються на сонечку. НаразС– спинами до неба, але я готовий зачекати. Знову скидаю наплС–чника С– падаю на землю. – Я вам не заваджу? – питаю у дС–вчат, не дивлячись. Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать. З намету вилазить бухий в дупель хС–пусьо. ВС–н по-собачому кудлатий С– весь вкритий червоними смужками вС–д коматозного лежання в травС–. Хайр чувака схожий на гнС–здо птеродактиля. Його руки по лС–коть обвС–шанС– феньками, а на шиС— телС–паС”ться сталевий пацифС–к. Його джинси м'ятС–, пописанС– ручкою С– мокрС– на дупС– й нижче. Це значить – спав на мокрС–й землС–. ВзагалС–, трохи припарюС”. Напевне, вночС– був дощ. Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляС” окуляри С– прилС–плюС” до губи сигаретку. – Буде?… – випукуС” волохатий, похитуючись, С– робить жести черкання сС–рником. Я кидаю сС–рники. Пуделко пролС–таС” повз нього, а вС–н повС–льними очима простежуС” його траС”кторС–ю. Запухле обличчя набираС” виразу, який би я окреслив як «офС–гС–лий». Чувак повС–льно хитаС” головою С– видавлюС” з себе: – Як я вас, хС–паблудС–в, ненавиджу… НагинаС”ться по сС–рники, поточився, обламуС”ться С– валиться на траву. З намету вилазить С–ще один гС–сть, уже зовсС–м С–ншоС— стилС–стики. ВС–н довгий С– тонкий. Теж голий по пояс. ДвС– тонкС– коси звисають аж до лС–ктС–в. Цей припалив собС– цигара ще в наметС– С– ясними очима дивиться менС– за спину, на гС–рське пасмо й долину ген унизу. ВС–н затягуС”ться й зС–тхаС”. Ясно – лС–рик-самородок. Патлатий в окулярах пС–дС–ймаС”ться. ВС–н наче вже трохи оговтався С– вирС–шив припалити вС–д тлС–ючоС— в попелС– головешки. ЗакурюС”, дивиться на мене С– прорС–каС”: – Ненавиджу очкарикС–в… особливо патлатих. П'С”ш? Я стенаю плечима. НС– хайру, нС– окулярС–в у мене немаС”. Чувак теж стенаС” плечима С– робить ковток С–з вС–йськовоС— фляги. – Мукта, – каже вС–н. Ще трС–шки ввС–чливоС— мовчанки. Раптом мене осяюС”, що то таке прС–звисько. – ГС”ра, – представляюся я. – Але можеш мене називати Гер. – А-а-а-а… ПовС–льно затягуС”ться сигаретом С– гарчить: – Геррр… Типу, геррр ШнС–тцель? – Саме так. Або гер Штрудель. – Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель! Довгий сухарик тим часом витягаС” гС–тару С– береться награвати щось С–з Craneberries. Виходить переконливо. Стосовно пуделя не заперечую. ПС–дбираю своС— сС–рники, кладу назад до кишенС–. – Чаю, може, вип'С”мо? – питаю у них. Чувак С–з гС–тарою, не перестаючи грати, киваС” у такт головою. Каламутний гуморист Мукта не вС–дповС–даС” нС–чого. ПохмС–лля вчить людей людинолюбС–ю, С– в Мукти зараз важливий С–спит. Одна з дС–вчат вС–д згадки про чай починаС” ворушитися. ПеревертаС”ться до неба лицем, а до моС—х очей грудьми, але картина чомусь не настС–льки хвилююча, як можна було сподС–ватись. СлС–дом за нею на спину перевертаС”ться й С–нша ляля. Отут вже вС–дчуваю мС–цний притС–к оптимС–зму. У глибокС–й безсловесностС–, пС–д майстерну гС–тару сухарика ми випили по горнятковС– чаю. НС–чого не кажучи, гер Пудель встав С– пС–шов далС–. По лС–вому фланзС– вС–д самого низу С– аж до броду, понад потС–чком вздовж вимитого водою яру, розтягнувся табС–р панкС–в. Панки з КиС”ва, панки з ВС–нницС–, панки зС– Стрия. Панки з РС–вного, з Одеси С– найстрашнС–ше – панки з Шостки! Десь роки два тому на ШипС–т приперлися якС–сь непевнС– типи – не зовсС–м гопнС–ки, не цС–лком репери, не до кС–нця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастС–но наполС–тано. Пес бС–гав, гавкав, лякав дС–тей, слинився С– поводився непристойно щодо нС–г окремо взятих товаришС–в. Кислотники з того перлися. С—х улюбленим жартом було йти в село пС–д «феном» С– питати: «Бабуля, а Т‘дС” здС”сь мака можна намацать?» Однієї ночС– кислотники-репери до того обковбасилися, що вкрали в ПйлипцС– (селС– пС–д Шипотом) косу, наробили в господС– переполоху С– зникли у невС–домому напрямку. ПриС—хали стрьомнС– воловецькС– мС–лС–цС–онери, почали поночС– з лС–хтариком шниряти по наметах С– доводити миролюбних, але мС”нтофоб-них хС–пунчикС–в ледь не до С–нфарктС–в. МС–лС–цС–я виявила гоп-кислотникС–в на ранок на чужому городС–, заставши за незвичним у тутешнС–х краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолС–, в'яжучи маковС– снопи. Пов'язали обидвох. На денних сходинах патрС–архи Шипота глибоко засудили чужинцС–в, якС– зробили тутешнС–м лояльним вС–дпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок вС–д кислотникС–в мешканцям полонини перейшов отой самий мастС–но наполС–тано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбС–льше. Недовго думаючи, вони пригрС–ли псюру обухом, оббС–лували й з'С—ли. А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеноС— орС–С”нтацС–С— зС– слС–дами вС–дпочинку на лицС– й поцС–кавилися, де ж, до граноС— мами, Р‡Х РЕКС, усС–м стало трС–шки соромно. УсС–м, крС–м панкС–в С–з Шостки. По праву руку згори, з боку пС–дйому на гору СтС–й, розС–п'яли своС— шатра позитив-парапацифС–сти – люди, налаштованС– загалом на все оптимС–стичне, конструктивне С– життС”ствердне. Вони не б'ють по ночах пляшок, не кричать матюкС–в, не спС–вають страшних пС–сень «Гражданской Оборони». БС–льше того, вС–д них не вС–дчуваС”ться запаху того кармС–чного фатуму, який панки намагаються згустити над собою С– передати С–ншим. На правому фланзС– було свС–тло та спокС–йно. Тут нС–жилися напС–воголенС–, не завжди зрС–лС–, але вже розС–прС–лС– нС–мфи, на яких час вС–д часу наскакували С—хнС– козлоногС–, перезбудженС– надлишком кисню фавни – в подертих джинсах, голС– й босС–. Фавни хотС–ли трахатися, та, не маючи змоги реалС–зувати це бажання негайно, робили юним дС–вам рС–знС– пакостС–: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усС–м чогось хотС–лося, але це не стосувалося за великим рахунком нС– курива, нС– випивки, нС–, врештС–, сексу (хоча пС–сля сексу це хотС–ння притуплювалося). Невловиме маС”во хотС–ння робило все водночас С– бажаним, С– нудним. Чудна амплС–туда. Р†з вродженоС— делС–катностС– я не заглядав у намети, не дуже завтикував на цицьки. А при зустрС–чС– з черговим ню виявляв вершини галантностС–, цС–луючи нагим паннам ручку. Ще вище, майже на краю можливого, розбила намет ужгородська молодь протесту. ЦС– молодС– люди С–з самого ранку сидС–ли обуренС–, кожен повернувшись лицем у бС–к долини, С– споглядали горизонт на знак непокори. Один С–з них обурився до такоС— стадС–С—, що я запропонував йому попити води, але С–ншС– наказали менС– не лС–зти, у них сесС–я. Так С– сказали: сесС–я. Я поцС–кавився, чи багато в них ще протестного матерС–алу С– де його назбирали. Вони сказали, що то С—х, регС–ональний, а мають його стС–льки, що вистачить, аби обурилося пС–в-Шипота до кС–нця сезону. «А якщо навпаки, – перепитую: – весь ШипС–т, але тС–льки на пС–всезону?» Вони на те: «No woman по cry». Я спитав у них щодо лС–нС–С— партС–С—. МенС– вС–дповС–ли: «Всьо зС–гзагообразно». ТакС–й полС–тпС–дкутостС– можна тС–льки позаздрити. Мене запитали, чи я б не вС–дмовився. Я б не вС–дмовився – так С– вС–дповС–в. За кС–льканадцять хвилин, коли перша хвиля обуреностС– минаС”, вС–дходжу на кС–лька крокС–в, аби насолодитися цим екзотичним явищем здаля: семеро протестуючих, як один, сидять клином С– споглядають пС–внС–чний схС–д. ОчС– червонС– вС–д лозунгС–в, а на обличчях – вселенська печаль. Я уважно пройшовся вздовж наметС–в, кС–лька разС–в пС–дС–ймав привС–тно вС–дкриту долоню, але так С– не здибав анС– одного червоного прапорця. Над потС–чком зазвичай осС–дали растамани. Вони готували С—сти «всС– для всС–х» С– були добряче згуртованС–. ЧужинцС–в приймали радо, але на вС–дстанС–, до наметС–в не пС–дпускали, дозволяючи переступати своС— пороги тС–льки справжнС–м джа растафарай. НавС–ть коротка подорож на С—хнС– терени справляла враження. Растамани цС–лими днями сидС–ли у своС—х типС–, били в барабани, гримС–ли маракасами С– спС–вали негритянськС– псалми. ВсС– як один були набожними С– намоленими, але, на вС–дмС–ну вС–д зацС–пенС–лих протестантС–в С–з Ужгорода, С—хнС–й стан був рухомим, колихливим, немов замС–шаним на даб-ритмах. ВС–д безперервного молС–ння до Джа мС–ж растаманами встановлюС”ться телепатичний зв'язок, як у тих С–ндС–анцС–в, що варять в джунглях АмазонС–С— з лС–ан аяхуаску – «вино душ». Це вС–дчувалося зразу, тС–льки-но потрапляв на С—х священну територС–ю за потС–чком, яка, зазначу, виглядала справжнС–м анклавом ЕфС–опС–С—, спроектованим сюди С—х колективною С–нтуС—цС–С”ю. За растаманськими пС–снями причувалося муркання гепардС–в й С–ншС– звуки савани. Я шукав поглядом доказС–в присутностС– Африки С– впС–знавав у мС–сцевС–й флорС– типовС– ендемС–ки екватора. Я ввС–йшов на С—х землю з вС–дкритими долонями – нС– списа, нС– дрюка, нС– каменя – С– мене зустрС–ли ввС–чливим мовчанням. Дреди сидС–ли тС–сним колом довкола виварки з пС–дкипаючою зупою. Я вС–дчув, як вони телепатично обговорюють мС–ж собою, чи не замС–рився я перевернути С—м баняк з С—длом або розвалити типС– й продС–рявити тамтам, а новий натягнути зС– шкур С—хнС–х дС–тлахС–в. Але ж нС–, мирнС–шоС— С–стоти за мене на ШипотС– годС– було вС–дшукати. Я просто обвС–в очима всС– намети. Перед кожним висС–в зелено-жовто-червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено вС–дповС–дно до смаку власника – пС–р'С—нами, С–клами кабанС–в, камС–нцями С–, звичайно ж, растами. Раста, на погляд чужинця, виглядаС” як шнурС–вка-триколор (традицС–йнС– барви), або поС”днання якихось С–нших доступних кольорС–в. Як правило, расту вплС–тають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потС–м – довкола доштукованоС— шворочки. Для баласту на кС–нчик расти прив'язуС”ться камС–нець С–з отвором, хто знаС” – «курячий бог». ВзагалС–, растамани виглядають на полонинС– найбС–льш яскравими у зовнС–шньому аспектС–. ТС– психо– та географС–чнС– терени, де пустили roots С—хнС– тС–ла, мусять бути екзотичними з погляду осС–лих С– фС–ксованих тубС–льцС–в, яким, крС–м «файка» та «майка», бС–льше рим до слова «Ямайка» не вС–дпущено. А растамани – вони як леви. АфриканськС– воС—ни саван, buffalo soldiers, зС– страшними локонами на головах, С–з бС–лими зубами й червоними очима, вони просто звС–рС–ють, коли опиняються на природС–. ЗвС–рС–ють, дичавС–ють С– кричать: «АлС–луя, Джа!» Як спС–вав АфрС–к СС–мон, «whenna naumija hafanana» – «нема рС–зницС–, чорний ти чи бС–лий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, – твоя шкС–ра не чорна й не бС–ла, а радше земляниста. Ретельно обдивився всС– намети, але так С– не побачив потрС–бного менС– сигналу: червоноС— хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких некон-флС–ктних растаманС–в людей, котрС– б мали упС–знатися за кольором насильства. Не вполювавши й на цей раз нС–чого, я вирС–шив нарештС– й собС– заякоритись. БС–льшС–сть стратегС–чно вигС–дних мС–сць – щоб С– до води, С– по дрова недалеко – вже були зайнятС–. Над лС–вим краС”м темнС–ла аура панкС–в. Тому я пС–днявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничникС–в, що соковитим поясом вС–дмежовували твердь лугу од твердС– лС–су. Там С– спинився. Без поспС–ху розкладаю наплС–чник. ОрС–С”нтую двомС–сний намет головою на пС–вденний захС–д. Два мС–сця – це для мене С– для наплС–чника. БС–льше нС– на кого я не розраховую. Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. ЗвС–дти випала червона шматина. Я сховав С—С— до кишенС–: С–з цим пС–дождемо. А потС–м прикинув, скС–льки вже тут людей подумало так само: «пС–дождемо». ДвоС”? П'ятеро? СкС–льки? ВирС–шив, що при такому розкладС– можна чекати до нескС–нченностС– й назад. Сходив у лС–с, знайшов пС–дходящу тичку С– прив'язав до неС— червоний вС–хоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. ВС–терець пС–дхопив його, С– червС–нь затрС–потС–ла. У ТибетС– б запитали: що перебуваС” в русС– – прапор чи вС–тер? Я оглянув усю полонину – пС–стрявС– намети пС–д подихом полуденного вС–тру напиналися й теж трС–потС–ли. Де вони, цС– люди з червоним? Що в русС– – намети чи вС–тер? Люди чи обставини? РухаС”ться щось усерединС– нас самих. Так кажуть на це у ТибетС–. Що край – то звичай..: Ти знаС”ш, про якС– «червонС– прапорцС–» вС–н говорить? О›.: НС–. Ще нС–. Але це щось муторне. ВС–н зараз не хоче про це думати. Щось, пов'язане з темрявою, яку вС–н носить у собС–. ВС–н хоче вС–дволС–ктися. Хоче пС–ти й пС–дкорити якусь дС–вчину..: Хай пС–де С– зробить. О›.: ВС–н сидить бС–ля свого намету….: Говори вС–д його С–менС–, тодС– зв'язок буде повнС–шим. Поглянь на свою тС–нь. Твоя тС–нь лежить на шипС–тськС–й травС–. О›.: Так, я сиджу бС–ля намету… ПомС–чаю тС–нь на травС– й вирС–шую провести ревС–зування. Потираю шию. ТС–нь моя, вона слухаС”ться моС—х рухС–в. Певне, на шиС— буде шкС–ра злазити. Сонце перейшло зенС–т, С– я вС–дчуваю бажання зварганити собС– щось поС—сти. Меню на найближчС– днС– виглядаС” цС–лком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, С– буханець хлС–ба, придбаний у ВоловцС–. Маю кС–лька пачок вермС–шелС– швидкого приготування, а ще кС–лограм гречаноС— крупи. Загалом харчу, при моС”му режимС–, маС” вистарчити днС–в на п'ять. По хлС–б можна спускатися в село Подобовець, де також С” дуже солодке молоко по гривнС– за лС–тр. ОцС–нюю своС— запаси оптимС–стично – вселяючими апетит. ВзагалС–, зараз я – втС–лення пС–днесеностС– та благодатС–. Блядь. НавС–що я брешу собС–? НавС–що продовжую брехати? МенС– так хуйово, як не було ще нС–коли. МенС– хочеться вити вовком С– накласти на себе руки просто зараз. Я розумС–ю, що менС– хуйово пС–сля вС–нта, чий вС–дхС–дняк я намагався змазати трамадолом. Але дС–я трамадолу закС–нчилася вчора вночС– близько третьоС— й перейшла у середню, найважчу, фазу вС–нтового вС–дходняку. Мене пробило холодним потом С–, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потС–м увС–мкнув комп'ютер С– спробував подивитися фС–льм, вже не пам'ятаю назви, але це було якесь психоделС–чне гС–вно, вС–д нього хотС–лося лС–зти на стелю. Я зрозумС–в, що знову допускаюся помилки – замС–сть того, щоби знС–мати страх чимось легким С– свС–тлим, рука сама тягнеться по бС–сС–вське й причинне, по альбом Coil, наприклад, С– думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у лС–жку – третя ночС–, С– здаС”ться, до ранку не доживеш. У цС– моменти зовсС–м не розумС–С”ш, нахрС–на було його колоти – нахрС–на? Щоб попустило. Щоб попустило вС–д чого? ВС–д того, що колов. Р† т. д. Тому моя С–ронС–я з приводу запасС–в, «вселяючих апетит», так само як С– «аватару пС–днесеностС– й благодатС–», доступна тС–льки менС– одному, оскС–льки решта публС–ки не посвячена в амбС–валентнС–сть цих означень, як С– в те, що коли менС– хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилС–стично еклектичними, семантично С–дС–отичними С– те де С– те пе. Все. Помовчу. ПС–дкидаю ще полС–нце у вогонь. Сонце перемС–щаС”ться на захС–д. Я вибрав тС–нисту мС–сцину для постою. За годину в мене буде напС–вморок С– тьма комарС–в. СС–даю спС–тнС–лим лицем до диму – надС– мною настирливо в'ються мушки. Облизую верхню губу. Солона. Дивлюся вниз. ЗахотС–лося знову навС–датися до тернопС–льцС–в. Чимось вони менС– симпатичнС–. ТернопС–льцС– щойно пообС–дали С– збираються пити чай. Сидять рознС–женС–, поспиралися на лС–ктС– С– дмухають у горнята. Серед цієї буколС–ки я здивовано впС–знаю К., з котрою познайомився тут же, на ШипотС–, рокС–в так зо три тому, якраз коли друзС– з Житомира пригостили циклодолом. ТодС– вона була зовсС–м сопливою, нечС–паною. Я вже й сам не пам'ятаю, що тодС– я насправдС– сказав, що зробив, а що тС–льки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам'ятаС”. Напевне, нафантазував я тодС– бС–льше. ВС–дстороненим оком вС–дзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По С—С— свС–тлому, прозорому погляду вгадую, що дС–вчина надС–лена неабияким музикальним слухом. Запрошують сС–дати. К. зацС–кавлено вивчаС” мене, потС–м виймаС” цигарку С– пС–дкурюС” вС–д запальнички. Погляд вниз, на С–ндС–анськС– типС–. Вона мене впС–знаС”, хоч С– прагне це приховати. Я намагаюся не помС–тити, як менС– вС–д цього стаС” незручно. Вона стараС”ться не помС–чати, що я стараюсь не помС–чати С—С— примС–тливостС–. Якась дС–вчина вилазить С–з намету С– просить припалити у К. ДС–вуля в самих трусиках С– майцС–. Вона, кС–стлява й мало-С–нтересна, нагинаС”ться до вогника, запропонованого красунечкою К. У дС–вулС– в однС–й руцС– цигарка. У другС–й – клапоть червоноС— тканини. УважнС–ше придивляюся до неС—. Сонце золотить повС–тря. Часом вС–тер приносить холоднС– аромати з лС–су. ШкС–ра вкриваС”ться сиротами. ВечорС–С”. ПС–знС–ше. Сиджу бС–ля вогню. У себе на пагорбС–. НС–мим поглядом втуплююся в чорне листя полум'я. Чую: хтось наближаС”ться. ПС–дС–ймаю очС– (на сС–ткС–вцС– зелена тС–нь вС–д чорного багаття, темно-зелене на темно-зеленому) – нагору суне та сама кС–стлява дС–вуля. Вона йде С– курить на ходу. Тепер бачить, що С—С— помС–тили. Не махаС” у вС–дповС–дь, але повС–льно вилазить на горб. СтоС—ть передС– мною, переводить подих. Мовчить, сапаС” ротом повС–тря. – ВС–ка, – представляС”ться врештС–. У неС— в нС–здрС– кульчик-зС–рочка. ДС–рка вС–д нього червона, подразнена. Мене перешарпуС”. Кульчики над С—С— правою бровою дратують теж, але не так сильно. – СС–дай, – кажу я. – Герман. ВС–ка сС–даС” на колоду злС–ва вС–д мене. За С—С— плечима видно край гори СтС–й С– далекий обрС–й Карпат. Вивчаю ВС–ку поглядом. Тонку сС–ру шию обхоплено шкС–ряним нашийником С–з колючками. ТемнС– кС–льця довкола очей, зачС–ска каре. Коли вона рухаС” головою, волосся падаС” на лице С– губи. ПроблискуС” щось сексуально-вульгарне. Волосся помальоване начорно. ВиглядаС” неприродно, схоже на перуку. ОчС– в неС— бляшано-сС–рС–. НадвечС–р ВС–ка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кС–стлявС– плечС–. Коли ця дС–вчина курить, вона дуже сутулиться. З-за майки визирають циценята, але С—х споглядання не С” чимось принадним. ОцС–нюю С—х байдужим зором м'ясника. ВС–ка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрС–тися пС–д червоною шматою. Я з цС–кавС–стю заглядаю С—й мС–ж лС–ктС–, шукаю слС–ди уколС–в. ЗдаС”ться, немаС”, але думка про венеричнС– захворювання, в тому числС– СНР†Д, нС–куди не дС–ваС”ться. На лС–вС–й руцС– шкС–ряний напульсник. Чомусь уявив прихований пС–д ним потворний шрам вС–д порС–зу. ПальцС– у дС–вчини чорно-фС–олетовС– – не С–накше, як паслася у чорницС–. Тут кругом С—С— повно. ВС–ка зирить на мене своС—ми тремтячими зС–ницями. Вона вся якась заморочена. ОчС– бС–гають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своС”ю нервовС–стю вони ламають мС–й погляд. Щось згадавши, вона лС–зе до кишенС– джинсС–в. ВидобуваС” зС–жмаканий, стертий по краях папС–рець С– простягаС” менС–. Я розгортаю аркушик. Це ксерокопС–я документа. * * * ВС–ка очС–кувально дивиться на мене. – Ти координатор, да? – Я?! НС–! Свят-свят-свят! ВС–ддаю С—й листочок, С– ВС–ка засовуС” «документ» назад до кишенС–. Ми знову мовчимо. ВС–ка крутить браслет на руцС–. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред'явив свою анкету, не наважуС”ться. – С—х ще, певно, немаС”. КоординаторС–в. Певне, завтра з'являться, на вС–дкриття. ВС–ка мовчить. – Це ж завтра вС–дкриття? – уточнюю я. Вона киваС”. – Ну да, – говорить вона з особливою С–нтонацС–С”ю, у якС–й встигаю розгледС–ти ледь не половину С—С— життС”вого шляху. ПринаймнС– ту частину, де вона вперше усвС–домила, що назад дороги немаС”. Завтра шосте липня, нС–ч на Р†вана Купала. Завтра ж – вС–дкриття щорС–чного шипС–тського фестивалю. ВС–ка озиваС”ться: – Вони пасуть нас. Зирять у бС–нокль. Прямо зараз. Сто пудС–в. -Хто? – Вони. Координатори. Придивляються до нас С–з тобою… – Та ну. НахрС–на С—м це? СамС– ж нас запросили… Ти, до речС–, як дС–зналася про збС–говисько? – питаю, щоби трохи змС–стити акценти. ВС–д згадки про координаторС–в менС– й самому незатишно. ВС–ка дивиться у вогонь, ворушить бровами. – ЗвС–дки дС–зналася? Та подружка одна розказала. Ну, тС–па не подружка, а так, одна дС”вчонка знакома. С—й прийшло це мей лом, вона зависала на вашому сайтС–, С– С—й приходили рС–знС– розсилки. Я киваю. – Вона, корочС”, тоже з проблемами була, ну, у вас там тС–льки такС– й тусуються. Але С—й, – ВС–ка киваС”, маючи на увазС– наш фестиваль, – С—й таке не хаваС”ться. А я прикололась, я така, люблю всяке С–нтересне в життС– попробувати. ВС–ка трохи попускаС”ться, знС–маС” бар'С”р. – З тим листом – гон. Питала я у пС–плС–в, чи хтось чув про подС–бне. Казали, тС–па шось таке чули, але нС–хто нС–чого конкретно не знаС”. НС–хто чогось не С—здив. ТС–па, деколи такС– фС–шки органС–зовують якС–сь люди… СемС–нари, тС–па шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта? – Яка ше секта? – не второпую. – Ну, запросила нас. Типу, розсилаС” анкети. «Прочитай сам С– передай С–ншому». Кому вже всьо пофС–г, такС– вС–рять С– С—дуть. А тут зараз нам почнуть якусь хС”ровину проповС–дувати, моз-ги зомбувати. – Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися органС–заторС–в. – А ти, до речС–, не сектант? – дивиться вона пС–дозрС–ло. – З чого ти взяла? – А чого голова побрита? Я пояснюю, що менС– так на голову легше. ТодС– думок дурних менше. ВС–ка недовС–рливо глипаС” на мене. – Дурний, чи шо? – питаС”ться, хоча дС–знатися про моС— звички ще не встигла. На спинС– в мене наколка у виглядС– монади Джона ДС– – ще з часС–в, коли ми з друзями захоплювалися не тС–льки прогресивною алхС–мС–С”ю, але й творчС–стю гурту Coil. Приблизно тодС– ж я пробив собС– губу. Сам. Дома, пС–д трамадолом. Циркулем. Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок С–з водою. На небС– сходить зС–рка. – Р† все одно. Ти не схожий, – каже ВС–ка. – Шо? – Ти не схожий на суС—цида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету. Байдуже знизую плечима С– дС–стаю з кишенС– «паспорт самогубця». – «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Р†ва-но-вич», – читаС” ВС–ка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирС–шую, що це жарт, але майже вС–дразу втямлюю, що таки нС–. – Oro! ТобС– вже тридцять три! – озиваС”ться вона, не вС–дриваючи носа вС–д аркуша. – Так, так… «МС–сце прожи-ван-ня – мС–сто Одеса». Oro, С– я колись в ОдесС– жила! Як там зараз? Знизую плечима. – Нормально, – кажу. – Так, як всюди. Ми п'С”мо каву. ВС–ка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрС–й вигнати на-гора пару муль. В мене з'являС”ться бажання помститися цС–й дС–вчинС– – незрозумС–ло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним? – Я лС–кар, – кажу. – ЛС–кар-гС–неколог. Бачу, ВС–ка такого не чекала. Дивиться на мене вже С–ншими очима. Мабуть, перебудовуС” зараз своС— першС– враження. – У мене щось не в порядку з головою. – Це я помС–тила, – без С–ронС–С— каже ВС–ка. – РозумС–С”ш, я не хотС–в бути гС–некологом. Я хотС–в стати ендокринологом, – додаю поволС–. – Ендокринологом, ВС–ка. ЛС–кувати стидливих гермафродитС–в, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирС–нням пС–длС–ткС–в… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з пС–ськами, як скам'янС–лС– слимачки. – Фу-у… ти в натурС– хворий, – майже схвально зауважуС” дС–вчина. – От С– я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологС–я – це моС”. МоС”. А доля вС–дправила мене на гС–некологС–ю. Теж начебто мальовнича професС–я. НС–чого не скажу, попервах я був задоволений. Р†нколи таке траплялося побачити, уночС– весь в поту зривався. Поки молодий був, цС–каво було. Був ентузС–азм, розумС–С”ш? А потС–м попустився. Запалу не стало. Я ж бо чекав, коли мене вС–дправлять на медогляди. У вузи, у технС–куми. Ось що мене манило. Ставити вагС–нальнС– клС–зми нС–жним красуням. Витирати губки С—хнС–х «ротикС–в» марлевими тампонами. А гачечки? ШпателС–? ПС–нцети?! НатомС–сть я мав справу С–з сорокарС–чними закомплексованими прихожанками мС–сцевоС— православноС— церкви. С—х навС–ть спринцювання не розбудить. Мене вС–дправили на периферС–ю, в районну лС–карню. Моя професС–я духовно старить людину. Р† так то вже ця робота влаштована, що до найцС–кавС–шого ти зможеш отримати доступ тС–льки тодС–, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. МоС— очС– постарС–лися на цС–й роботС–, а серце замулилось. Р† що з того, що тепер я мав С– клС–зми старшокласницям, С– аборти пенсС–онеркам? НС–чого. ВС–ка мС–ряС” мене поглядом С– з розумС–нням киваС”. – А потС–м… знаС”ш… потС–м зовсС–м С–ншими очима подивився на свою професС–ю. ЗовсС–м С–ншими. Я уявив собС–, нС–би я кухар С– маю справу з молюсками. Без гидливостС–, без ажС–отажу – але й без панС–ки. Моя професС–я мС–няС” людину. ЗС–тхаю, С– ВС–ка нС–би вС–дчуваС” всю вагу хреста, що його несуть гС–некологи. – Так, гС–некологС–я мС–няС” людей, особливо чоловС–кС–в. Як правило, у не зовсС–м хороший бС–к. Це як радС–ацС–я. Спочатку весело – лС–чильник трС–щить, серденько калатаС”, а потС–м бац – С– вС–двалилось. Р† нС–де нС–що не ворухнеться, не затрС–поче. Ну, ти розумС–С”ш, про що я. В жС–нок цього немаС”, у вас усе по-С–ншому. Я ж бо знаю… – ЗамС–сть того, – продовжую, – щоби возлюбити дС–вчат всС–С”ю душею С– серцем, я навпаки, замкнувся. Став вС–длюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожноС— дами мС–ж ногами живе молюск. Р†, дивлячись на контури жС–ночого обличчя, на розрС–з губ, на форму вилиць, на нС–с, на пС–дборС–ддя, я у деталях мС–г спрогнозувати, якою буде мантС–я в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань. – Ну ти, дядя, псих… Майже як мС–й ВС–тас, – С–з повагою вперемС–ш С–з вС–дразою накидаС” вона. – А ти думала, у нас життя – малина? Життя гС–неколога – це суп-молочниця з немитих молюскС–в. – Буе-е-е! – Слухай-но, що далС– було. Це ж не смС–шно, це мС–й бС–ль! У мене почались параноС—дальнС– стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанС–С— мешканцС–в солоних вод, якС– дихали менС– в лице трясовиною та йодом. Я торкався С—х липких поверхонь, пальпував живС–т, брав мазки С–з самих глибин С—х драговиння! ПроолС–С”ними пальцями я проникав у С—х сухС– землянС– нС–рки на предмет потовщень на внутрС–шнС–й стС–нцС– матки. Я на цьому гастрит заробив! Переводжу подих. Я нС–би переключив канал у своС”му бодунС– й випускав його (бодуна) через цС– фантазС–С—. – Р† ще, знаС”ш? НС–кель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. МоС— С–нструменти були з лискучого нС–келю. НС”, ти просто не шариш, наскС–льки це антигуманно! ГС–некологС–я – це фашизм у мС–нС–атюрС–. ШпателС–, щипцС–, люстерка. ЗдавленС– зойки, надламана сором'язливС–сть С– загнана в пС–дсвС–домС–сть травма на все життя. Це наруга над жС–ночою гС–днС–стю. В гС–некологС–ю йдуть душС–, котрС– в минулих життях були С–деологами тоталС–таризму. – Це точно, – погоджуС”ться ВС–ка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукуС” вона, нС–би знайшла рС–шення. – Ти би послухав Throbbing Gristle С– все зрозумС–в! Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навС–ть задуже. ВС–ка пояснюС”: – Throbbing Gristle – це така музика. НазиваС”ться С–ндастрС–ал. Я С—х фанатка, я тобС– про них ше розкажу. Але якби ти С—х почув, то подивився б на свою болячку зовсС–м по-С–ншому. – Чому ти так думаС”ш? ВС–д балаканки про Throbbing Gristle очС– у ВС–ки загорС–лися. – РозумС–С”ш, вони фашисти ! Вони садисти ! ХворС– на всю башку. Вони… блС–н, вони такС–, як ти! – То це комплС–мент? – А ти сам розкумекай! Але, дядя, ти дС–йсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторС–С— випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобС– хоч вС–д цього легше. – О так. ВоС–стину легше. Але ж найскорботнС–ше ти не почула. Я категорично не мС–г. – Чого не мС–г? – НС–чого не мС–г. ВзагалС–. Р† не хотС–в, головне. НавС–ть кинув пити. ХотС–в усе помС–няти. Захоплювався фС–точаями, робив припарки з урини С– дзьобав проростки пшеницС–, а на вихС–дних в'язав гачком С– слухав гурт Coil… Р† доля наче посмС–хнулася менС–. Одного дня в моС”му життС– з'явилася Вона. НадС–я КирилС–вна. ОсвС–чена, С–нтелС–гента особа, вийшла на пенсС–ю, але продовжувала працювати лС–карем-андрологом на пС–вставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. ПривС–тна. Ще цС–лком квС–туча. Ех… Ми з нею знаС”ш шо робили? У лС–карнС– на Новий рС–к двома снС–жинками переодягнулися! Ото вже веселощС–в було… Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли полС–клС–нС–кою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! – Тут я починаю С–стерично бити себе в груди. – Вона повС–силася, ВС–ко, рибонько, взяла С– повС–силась! Ти чуС”ш? Я не вибачив цього людям! Р† вС–дтодС–, – я вмикаю завершальну С–нтонацС–ю, – вС–дтодС–, теоретично С– практично, я готовий до останнього, рС–шучого кроку… – роблю рух, наче затягую собС– на шиС— удавку. – Р†, нС–би невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказС–я. КС–лька хвилин ВС–ка сидить С– дихаС” ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я впродовж усієї С–сторС–С— черпав натхнення, заважаС” С—й нормально ковтати. Можу закластися, зараз ВС–ка шкодуС”, що прийшла до невС–домого «дядС–» на вечС–рню каву. Аж тут я справдС– здивувався: ВС–ка нахилилася до мене С– поплескала розрадливо по руцС–. А менС– навС–ть не соромно. МенС– жахливо фуйово. Який же я поц. НавС–що отаке було розказувати? Я згадав тС–сну, задушливу кабС–нку, де я продавав поповнення на мобС–льнС– телефони у нС–чну змС–ну. Згадав пекучу гС–ркоту трамадолу, коли розсмоктуС”ш желатинову капсулу. НС–ч для мене досС– маС” гС–ркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моС” особисте життя, я починаю вибрС–хувати щось на кшталт оцього? Довкола СС–рС–С”, повС–тря заповнюС”ться таС”мничим срС–блястим блиском. З наметС–в починають вилазити намоленС– растамани та С–ншС– С–стоти, котрим яскраве промС–ння рС–зало зС–ницС–. ЦС– висохлС– створС–ння рухалися, мов паралС–тики на морозС–, притому в них вистачало сил обмС–нюватися захопленими реплС–ками про довколишнС– красоти й дивовижну свС–жС–сть повС–тря. – ПовечеряС”ш зС– мною? – питаюся у ВС–ки. Та ствердно киваС”, С– я вС–дправляю С—С— по миску й ложку. Запарюю в окропС– три пачки «МС–вС–ни». ВС–ка приносить С–з собою трохи розчинноС— кави в бляшанцС–. Небо всипаС”ться зорями. Знизу, де всС– лагС–днС– й нелагС–днС– вС–дпочиваючС– збираються бС–ля загального вогнища, доносяться радС–снС– голоси та бадьористС– акорди гС–тари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радС–сть С– свято. Тут С—дять кару небесну швидкого приготування. Сидить понура дС–вка з нашийником (любить, коли С—С— прив'язують?) С– лисий суб'С”кт без слС–дС–в паспортних даних на лицС– – ненадС–йний компаньйон на вечС–р. На поголенС–й потилицС– в мене теж татуювання. Воно означаС” алхС–мС–чний знак «сульфур». Ех, шкварчати менС– за дС–ла моС— в пеклС–. ВтС–м, я не вС–рю в пекло. ВС–домо, що «МС–вС–ну» можна споживати як першу страву С– як гарнС–р. Ми зупинилися на «першС–й стравС–». Я навалюю плутанС– клуби вермС–шелС– собС– до пащеки С– невдовзС– вС–дчуваю сите задоволення. Скинув черевики С– грС–ю босС– п'яти бС–ля вогню. ВС–тер дме з долини, задуваС” дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть, як розваренС– галушки. Закурюю С– пригощаю сигаретою ВС–ку. Я взяв С–з собою цС–лий блок сигарет з фС–льтром. У роздрС–б вони коштують одна гривня за пачку. В колС– моС—х друзС–в (якщо цих уродС–в так можна назвати) це вважаС”ться особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю цС– сигарети з мС–ркувань прагматичнС–ших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через С–деологС–ю. Долиною повзе прохолодний сутС–нковий спокС–й. У лС–сС– пожвавлюС”ться пташиний переспС–в. Трохи зимнС–шаС” – не настС–льки, щоби турбуватися про якусь одежину. ВС–ка, вС–дзначу, повернулася зС– своС—ми ложкою й горнятком С– вже одягнута у байкову сорочку. НарештС– дС–вчина наС—лася. При свС–тлС– багаття С—С— риси, трохи м'якшають. У помС–рних дозах нею навС–ть можна милуватися. Знову ставлю на вогонь казанок С–з водою. Я придумав гарний держак для казанка. ЗамС–сть того щоби пердолитися з рогачками, котрС– треба мС–цно вбити в землю, я зв'язав докупи три палицС–. Триногу, в центрС– якоС— над вогнищем висить на шнурС– казанок, легко регулювати. КонструкцС–я мС–цна й проста – перлина «зеленого» хайтеку. ВС–ка закурюС”. Вона постС–йно курить, С– навС–ть коли видихаС”, цигарку тримаС” тут же, бС–ля вуст. ХапаС”ться ротом за фС–льтр, мов за кисневу трубку. С—С— шкС–ра зраджуС” у нС–й великого друга нС–котину. ВС–ка палить С– задивляС”ться на вогонь. Задивлятися – це щось унС–кальне. Коли несподС–вано, неочС–кувано погляд раптом завмираС”. Затримавшись на якС–йсь точцС–, людина впиваС”ться в неС— очима. Недоречно казати в таких випадках «задумався», бо, коли задивляС”шся, насправдС– не думаС”ш, а тС–льки по-особливому дивишся. Кажуть, не можна людину вС–дривати вС–д того, на що вона задивилася, бо тодС– щось С—й там в головС– може заскочити, вона кинеться на тебе С– покусаС” голодними очима. Тому я вирС–шив не турбувати ВС–ку, а сам задивився на малиновий жар. Р†з тонших гС–лок зС–бралося достатньо розпеченого приску, щоби зайнялася товста колода. Я додав полС–нце зС– своС—х запасС–в за спиною. Змалку люблю сидС–ти бС–ля багаття С– маю в цС–й справС– чималий досвС–д. Саму ватру я, по можливостС–, обкладаю камС–нням. Якщо цього не зробити, в один непрекрасний момент (часто, саме коли ти задрС–маС”ш) трава, пС–дсушена жаром, спалахне С– вогонь розлетиться димним кС–льцем, пожираючи тебе, С– твС–й дешевий полС–естеровий спальник, й не менш благенький намет. Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камС–нням. НайцС–кавС–ше за вогнем спостерС–гати, звС–сно, вночС–. Для цього бажано пС–дготувати якусь колоду, щоб на нС–й було зручно сидС–ти. На голС–й землС– в горах довго не посидиш, навС–ть улС–тку. Щоби робити менше рухС–в, я акуратним чином органС–зовую простС–р довкола свого мС–сця для сидС–ння. Складаю дрова на такС–й вС–дстанС–, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалС– вС–д вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом С–з полониною. Якщо дрова мокрС–, С—х варто викладати акуратними конструкцС–ями довкола жару. Так вони потроху пС–дсихатимуть. Типовою справою С” сушити на нС–ч шкарпетки. Особливо, коли ввечерС– налазишся по полонинС– – вся трава вкрита рясною росою, С– ноги промокають разом зС– штанами аж по колС–на. З досвС–ду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши С—х С–з нС–г. ХС–ба що, хто маС” охоту зробити зС– своС—х стС–п печеню в синтетичнС–й упаковцС–. ТакС– трапляються нечасто, та коли вже трапляються, С—х оригС–нальнС– бажання на цьому не закС–нчуються. Часто цС– люди залишають на нС–ч просто неба черевики. Либонь, цС– професС–онали виживання знайомС– з технС–ками спецслужб по добуванню води в посушливих мС–сцевостях, бо на ранок С–з взуття воду можна пити, як С–з глечика. ТакС– самС– туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрС–бних гризунС–в. ЗабС–гаючи наперед, скажу: на мС–й погляд, нечесно бавитися в пС–ддавалки. НавС–що залишати навстС–ж розкритий наплС–чник? Мишки С– так прогризуть його, причому там, де С—м потрС–бно. Р† не тС–льки наплС–чника, а й спальник, С– стС–нку намету. Р† людина, котра в припадку сентиментальностС– щойно пропонувала мишцС–-полС–вцС– дружбу С– всС– сухарики, а також руку й серце, тС–льки-но побачивши дС–ри у днС– наплС–чника, волатиме: «Сука! Сука!» Я добув С–з гармонС–зованого простору за спиною ще важкеньке полС–нце (лС–си довкола Шипота буковС–), поклав поверх уже нагромадженоС— деревини. Ми замС–шали собС– кави. – Ти коли сюди приС—хала? – Позавчора. ПрилС–заю, дивлюся – а тут своС— люди. Я з тернопС–льськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приС—хала, бо й так знала, шо в когось впишуся. Вписатися – означаС” втертися до когось пС–д дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсС–). – Р† вони тебе вписали? – Та. Ми з ними на «Рейваху» класно вС–дС–рвалися минулого лС–та. Я С—х у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка. – Он як. А шо, потС–м С–з батьками переС—хала? – Та, до Мукачева. – ВС–ка задумуС”ться. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, С– я до нього на квартиру вже вписалася. – Шо, з дому втекла? – Та чого втекла. Так, пС–шла собС–. В мене старС– крейзанутС–. – Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан? – ЖартуС”ш? АфС–Т‘С”нний! Ми з ним стопом всюди С—здили, у БолгарС–С— навС–ть були… Але вС–н був трохи з цими… зС– странностями. – Наприклад? – Ну, раз взяв мене бинтами до батареС— примотав, як мумС–ю. Голу причому. Р† пС–шов з хати… На два днС–. ПрикидуС”ш? Я пробую прикинути. – Р† шо, ти розв'язалася? – Не змогла. ВС–н потС–м прийшов, напустив ванну води… правда, холодноС—… вС–дмотав мене С– прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. ПереживаС”. – А нащо вС–н так прив'язував? – Ну, я ж кажу, зС– странностями пацан. ПотС–м, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – ВС–ка затягуС”ться. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька. – А ше шось таке, оригС–нальне? ВС–ка знов задумуС”ться. – А… Ну ми, я казала тобС–, ми з ним С–ндастрС–алом захоплювались. Чув, може? – Чув. Сам полюбляю. – А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан С–з Бун-деса таких касет наприсилав! Ми там всС– в Стрию в шоцС– ходили. Це така музика, я тобС– не можу описати… – Сильна? – Пудово. Сильна! МенС– башку так зривало, я такС– С–стерики закатувала!… Слухай, дядя… як взагалС– тебе… я шось забула… – Герман. – Герман. – ВС–ка пальцем зафС–ксувала це слово в повС–трС–. – Хоч, я тобС– про цю тему розкажу? – Ну давай. Вали. – Але ти ж не повС–риш. – Та ти розказуй, не ламайся. – Ну, тодС– слухай. Р† не кажи, шо такого не буваС”. Я вС–дчуваю, як С—С— голос, коли вслухатися у нього, прокладаС” шлях до С—С— пам'ятС–. З голосу можна дС–знатися що завгодно. Я дозволяю С—С— голосу ввС–йти в мою голову, С– так по ньому, мов по нитцС–, сам проникаю у пам'ять ВС–ки. Я вже не дивуюся тому, що зС– слС–в постають образи, бо знаю: так працюС” психС–чне телебачення. – Коротше, ми з ВС–тасом були класними друзяками. Реально класними. ВС–н мене всюди С–з собою брав. Розказував рС–знС– С–сторС–С—. Всяке менС– показував, що я нС–коли би не додумалася зробити… Ну ладно, я ж казала, ми з ним С– до бабки у Крим С—здили, С– в КишиньовС– тусувалися, в БолгарС–ю навС–ть заС—хали раз були. Та ми С– в Стрию нормально гуляли. Правда, в Стрию ВС–тас мав багато дружкС–в С– поверх мене. Ну, С– подружок мав. А я, крС–м нього, там нС–кого не мала. Поки я не знала його ше так близько, вС–н ширявся дай Боже. А я прийшла С–… Як розповС–ла ВС–ка, ВС–тас був трС–шки не в собС–. ВС–н вС–дчував незрозумС–лу неприязнь до дрС–бних та немС–чних С–стот. УсС–ляко демонстрував це, часто саме за присутностС– ВС–ки. Вона мусила асистувати ВС–тасу в тому, що вС–н охрестив «природним потягом до пС–знання». ДомашнС– препарацС–С—, в деталС– яких ВС–ка вдаватися не бажала, мабуть, залишили у нС–й осад на все життя. ВС–тас мрС–яв навчитися робити чучела. А що нС–якого уявлення про основи цього ремесла вС–н не мав, то мусив починати С–з малого. Горобчик там, жабеня. Ну С– так далС–, по висхС–днС–й. Деяких експонатС–в спершу треба було наздогнати – не кожен хотС–в стати ВС–тасовим чучелом. На перший погляд ВС–тас нагадував молодого кримС–нального елемента. Стрижений пС–д нульку, С–з лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубС–в. ВС–ка казала, що в нього зуби вС–д браку кальцС–ю хиталися. Коли ВС–тас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовнС–, немов гребС–нець. Колись ВС–тас нС–вроку ширявся, але ВС–ка допомогла зав'язати. Шкода, однак важкС– хмари «похмурого» так С– не розвС–ялися над його головою. Складалося враження, коли ВС–тас заходить у кС–мнату, вС–дразу слабне свС–тло. Темна персона, нС–куди дС–тися V.: Цей ВС–тас менС– трохи нагадуС” нашого Германа. О›: Треба промайцати зв'язок мС–ж ними. МенС– здаС”ться, ВС–тас С” вС–ддзеркаленням Германа..: Або навпаки… . У компанС–С— ВС–тас мС–г безкС–нечно довго й нудно присС–куватися до людини, поки не дС–ставав по мордС–. Ловлячи в долоню кров з рота, посмС–хався страшними зубами С– обС–цяв кривднику показати, де С”тС– зимують. З такими смС–шками ВС–тас хапав ВС–ку за руку й тягнув С—С— кудись на кС–лька тижнС–в вС–д свС–тського життя подалС–. ВС–тас був… надмС–ру нав'язливим, чи як? – Мого ВС–таса нС–хто, крС–м мене, не любив, – продовжуС” ВС–ка. – бо вС–н був реально напряжний. От дС–йсно, важкий характер у людини… А ше мС–й ВС–тас цС–кавився чарами. Читав собС– книжки про чорну магС–ю, називав себе сатанС–стом С– влаштовував навС–ть якС–сь там меси. Поки ширявся, мав власну банду малолС”ток. Був для них верховним. Але то були однС– пацани, а ВС–тас хотС–в ще й дС–вчат. Тому з сексуальною магС–С”ю вС–н звернувся вже до мене. А малолС”тки, мС–ж С–ншим, його уважали. Разом там котС–в на цвинтарС– палили, гроби розкопували, ну таке. Не сатанС–сти, корочС”, а просто живодьори. У них там все не по якихось правилах було, а так – по безпрС”дС”лу. Хочуть – целочку спС–ймають, С–знасилують. Хочуть – хлопчика спС–ймають, заставлять каку С—сти. Ублюдки. Але ВС–тас пС–шов вС–д тих малолС”ток, С– от чого, слухай. Раз нажерся циклодолу С– пС–шов до своєї малишнС– на кладовище, де вони тусувалися. Р† шось вС–н такого С—м там почав говорити, шо та малишня просто збС–силася. Взяли й так його побили, що ледь не угробили. ТС–льки листям сухим притрусили й залишили подихати. ПС–втори доби пролежав пС–д дощем, у сирС–й могилС–. УявляС”ш? ВсС– нирки собС– позастуджував. З того часу ВС–тас зС– своС—ми малолС”тками бС–льше не зустрС–чався. У них потС–м новий пахан з'явився, серед своС—х обрали. Але буквально через тиждень, коли вони ВС–таса вС–ддубасили, С—х всС–х мС”нти пов'язали. Половину в трудколонС–ю у Прилуки забрали, а старших – серйознС–ше. По повнС–й дали, за С–знасилування малолС–тньоС—. А як ВС–таса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його С– виходила, С– вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речС–, ВС–тас казав, що то С–менно вС–н своС—ми чарами нагнав мС”нтС–в на тих виродкС–в. Але менС– чомусь видаС”ться, вС–н на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотС–ла тС– книжки попалити, та вС–н не дозволив. Казав, що тепер у вигнаннС–, мусить пС–знавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею. А менС– шо – я погодилась. Лиш би любив. Окультними речами ВС–тас цС–кавився ще вС–дколи пС–двисав на «чорному». Любив вС–н це дС–ло – повтикати, почесатися, КроулС– почитати на приколС–… Добрий такий, тихий. Один С–з друзяк-чорнушникС–в, С–з тих, що мали родичС–в десь у БундесС–, пС–дкинув йому пару касеток С–з записами раннС–х Psychic TV ВС–тас, так би мовити, приторчав. Так вС–н уперше дС–знався про дуже близьких йому людей – ТђС”ну К-Кашку, Нечепуру та Р†вана Баланса. ВС–тасовС– розповС–ли про С—хнС– сексуальнС– практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троС” лондонцС–в проводять ритуал, пС–д час якого вступають у зносини С–з тваринками. ЗаписанС– звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються пС–д час запису альбому. ВС–тас впав у захоплення. Такий свС–тогляд виявився близьким йому по духу, вС–н же зараховував себе до людей, що глибинно спС–впереживають музику в стилС– industrial. – Ну от. Р† тодС– нам його друган С–з Бундеса ще надС–слав цС–лу коробку касет з рС–зними С–ндастрС–алами. Тут-то ми вже пС–шли в рознос. ВС–нт, кетамС–н, ну, трава… Я ше тако-сяко, а ВС–тасовС– башку знесло капС–тально. ВС–н, знаС”ш, завжди мав схильнС–сть до всього хворобливого… – ПатологС–чного, – пС–дкидаю. – Во-во. ТС–, кого слухали ВС–тас С– ВС–ка, були справжнС–ми звелични-ками пС–тьми. Вона назвала менС– С—х С–мена: Джон Беленс, ПС–тер КрС–стоферсон на прС–звисько «Нечепура» С–, ясний пень, мС–стер Дженезис (ТђС”ник) ПС–-Орридж. Я переклав собС– цю гру слС–в як «пан Буття К-Кашка». – Страшний чоловС–к. – Не те слово. Я чула, вС–н собС– зробив пластичну операцС–ю на статевий хуй С– маС” там тепер жС–ночий орган. Про щось подС–бне, очевидно, марив С– ВС–тас. ВС–н вишукував усС–лякС– факти з бС–ографС–й кумирС–в С– силувався наслС–дувати С—худемонС–чностС–. ТроС” британцС–в вивчали С– шанували АлС–стера КроулС– – батяра й збиточника, педрилу й наркомана. ВсС– троС” з дитинства мали дивний потяг до потойбС–чного й демонС–чного. ВС–тас розказував ВС–цС–, що мС–стер Беленс С–з дитинства був надС–лений баченням свС–ту потойбС–чного. Р† надивився стС–льки моторошного лайна, що ледь не загримС–в у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти С– забирали на всю нС–ч у темнС– сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з'явилися такС– розчудовС– речС– як «Фетиш гС–вна», або «Хвала стС–чним водам», або «АнальнС– сходи». – Натуральна клС–нС–ка, – робить висновок ВС–ка С– додаС”: – Тепер ти розумС–С”ш, чому я казала, шо гС–некологС–я – це фашизм. ЗнаС”ш, якби ти не був таким хворим, я би тобС– цієї С–сторС–С— й не розказувала. Там далС– таке буде, шо я й не знаю, чи ти повС–риш. Але я тобС– повС–рила, май на увазС–. – ПовС–рю, – запевняю С—С—. Господи, скажи чесно, чому менС– так везе на всяких ублюдкС–в? Причина в менС–, я вгадав? Себе ВС–ка вважала свС–тлою стороною ВС–таса. Мало того, що допомогла пС–дв'язати, так ще й витягла на поверхню його соцС–альну свС–домС–сть. Вона невимовно страждала вС–д того, яким С–нодС– ВС–тас бував жорстоким, але розумС–ла, що бС–льше нС–кому не пС–д силу спинити цей полС–т дельтапланериста над долиною смертС–. ВС–ка вС–дчувала себе святою праведницею вС–д усвС–домлення своєї мС–сС–С—. Р† для неС— не мали суттС”вого значення анС– ВС–тасовС– походеньки до якоС—сь МарС–нки, анС– його не зовсС–м вдалС– жарти стосовно того, що якось вС–н задушить С—С— вночС– подушкою С– зТ‘валтуС” в жопу (що за чим, незрозумС–ло), анС– п'янС– спалахи агресС–С—, коли ВС–тас гасив об неС— недопалки. (Коли ВС–тас попробував забичкувати цигарку С—й пС–д пахвою, ВС–ка не стерпС–ла С– втекла у Мукачеве, до батькС–в. Але вже наступного дня С—й здалося, що вона надто круто з ним обС–йшлася. СС–ла на електричку й поС—хала назад. ВС–тас за такого коника дуже образився на неС—, не розмовляв цС–лий день, поки ВС–ка в сльозах, на колС–нах не вимолила в нього пробачення.) НавС–ть коли ВС–тас прибинтував С—С— до батареС— пС–д вС–кном, коли вона ледь не здурС–ла вС–д сверблячки, ВС–ка все вибачила йому. Адже вС–н зС–знався, що ходив до МарС–нки С– боявся, що вона побачить його в С—С— компанС–С—. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала ВС–ка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втС–шало. До того ж у ВС–ки й самоС— траплялися романи на сторонС–, правда, не бС–льше, нС–ж на вечС–р. ВС–тас, коли йому доповС–дали його кС”нти про такС– С—С— походеньки, психував С– дратувався, навС–ть плакав, що було справжнС–м жахС–ттям. ВС–ка наче й вС–дчувала, що маС” таке саме право на адюльтер, як С– С—С— бойфренд, але не могла чС–тко сформулювати думку. ВС–тас С–нодС–, як С—й невиразно здавалося, подавляв С—С—. – Ну С–, коротше, так ми з ним жили. ВС–тас деколи ходив на роботу, вС–н пС–дробляв нС–чним продавцем у кС–оску V.:Герман теж. По-моС”му, пС–дробляв нС–чним продавцем у кС–оску? О›: Це збС–г. Що б вС–н значити? Дзеркалиться все… . Але щось у його головС– пС–шло не в ту сторону. – Шо саме? – Я не знаю. Це взагалС– стрьомна С–сторС–я, якщо чесно. МенС– шось перехотС–лося розказувати С—С—. – Та вже давай, раз почала. ВС–ка тяжко зС–тхаС”. – Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а дверС– не закритС–. Входжу на кухню, а на кухнС– ВС–тас сидить, котика до грудей притискаС”. Котик вириваС”ться, нявчить, а ВС–тас його своС—ми клешнями тС–льки сильнС–ше до себе прижимаС”. Я вже йому стС–льки раз казала: щоб я бС–льше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаС”ш шо робив? ВС–н котС–в розрС–зав, псС–в розрС–зав. Казав, шо вивчаС” С—х. Ага, я знаю, шо вС–н там вивчаС”. В нього хуй без того не вставав. Ну, це пС–сля «чорного» таке, просто зрозумС–й його. Так от – я йому категорично заборонила тварин мучити. Р† трупи тварин до хати приносити заборонила. ВС–н С–з трупС–в окремС– частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозС– курку збиту – пС–дбере. Знайде ворону дохлу – теж пС–дбере. Всьо додому тащив. А потС–м з них рС–знС– ужаси лС–пив. ВС–н же не простС– чучела складав. ЯкС– вС–н страшидла вмС–в робити, ти би зацС–нив! Прикинь – череп собачий, з пащС– крила воронячС– вилазять, а в очницях риб'ячС– голови стирчать. Ну там копита козлячС– – це його улюблена тема була. ВС–н же все одно сатанС–стом себе щитав. Р† це все добро в нього дома могло мС–сяцями валятися. В хатС– штин стоС—ть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмС–сячноС— давностС– в розсолС– кваситься. Ну, я коли до нього переС—хала, то вС–н це дС–ло закинув, всС– трупи повикидав, тС–льки чучела своС— чортячС– оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася… – Так шо там з котиком? – А. Ну, котик вириваС”ться. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» ВС–н злякався, С– кС–шка втекла через дверС–. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в паршС– якС–йсь, лущиться, блохаста – фу! Я до ВС–таса: ти шо, блядь, зовсС–м голови на плечах не маС”ш? СоображаС”ш, шо робиш? А вС–н тС–льки стоС—ть С– либиться. Р† тут я дивлюся – а в нього всС– груди в кровС–. МенС– аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, вС–н собС– всю грудь порС–зав, аж до живота… А вС–д котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! – кричу йому. – Ти шо робиш, демоне?» А вС–н стоС—ть, усмС–хаС”ться. Ну С– розказав, урештС–, шо вС–н собС– задумав. Сказав, готуС”ться стати першим космонавтом. – Ким-ким?! – Першим космонавтом, так С– сказав. За декС–лька днС–в тС– його рани, шо вС–н до них кота притискав, загноС—лися С– почали сочитися. ВС–н це все дС–ло акуратненько бритвочкою зС–шкрС–б – С– на блюдечко. Р† всС– видС–лення, разом С–з кров'ю, С–з кС–ркою засохлою схавав. Ну, ти представляС”ш, яка людина хвора? – А нашо вС–н це робив? – ВС–н хотС–в навчити свС–й органС–зм харчуватися самим собою. МрС–яв виростити на собС– колонС–ю лишаю, видС–лення яких можна було б хавати. ВС–тас бС–льше не хотС–в робити чучела. ВС–н захотС–в стати першим космонавтом на самопС–дтримцС–. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутнС– космонавти всС– такими С– будуть – з лишаями на тС–лС–, якС– вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобС–жники перегорС–ли. А тут вС–н заявляС”, шо в космос хоче летС–ти не сам, а зС– своС”ю бойовою подругою. Яка теж, мС–ж С–ншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотС–в С– менС– на животС– рани зробити. Щоб не голодувала на орбС–тС–. – А ти? – А я не погодилася. Сказала, хай шукаС” собС– нову подругу. Р† пС–шла. Але ж я така, ти знаС”ш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижнС–… А ВС–тас стрС–мко рухався до своєї мети. КрС–м власних струпС–в, вС–н практично нС–чого не С—в. ЖивС–т перетворився на суцС–льну гнС–йну рану, С– ВС–тас методично вС–дкраював на шкС–рС– щораз новС– й новС– надС–ли для гнС–йних культур. ВС–н нього вС–дгонило гнилизною. Здавалося, ВС–тас зовсС–м не розумС–в, що вС–н робить, однак робив усе методично, послС–довно С– головне – дуже цС–леспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, ВС–тас на всю гучнС–сть слухав Throbbing Gristle. – Я прийшла до нього раз всього на пару хвилин, тС–льки подивитися, як вС–н там живе, – ВС–ка сковтнула слину С– замовкла. – Але вС–н заманив тебе в пастку. Захлопнув дверС–… – Замовчи. Не кажи нС–чого. Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що вС–дбулося, в самС–й ВС–цС–. Я би нС–коли не повС–рив, що таке насправдС– буваС” в життС–. Апофеоз нещасливоС— любовС–. Р„ люди, якС– тС–льки само-руйнацС–С— С– прагнуть. ПотС–м це називають нещасливою любов'ю. Я теж такий, хулС– тут додаси. – ПС–сля того хотС–ла скочити з дев'ятого поверху. Ти собС– не уявляС”ш, як таке можна пережити. Тиждень прив'язана до батареС—. Р†з лишаС”м на животС–. ЗнаС”ш, чого я така худа? Бо я пообС–цяла собС– не С—сти свС–й гнС–й. Тиждень я не С—ла нС–чого… а потС–м не витримала. ВС–ка починаС” плакати. Мене верне вС–д С—С— С–сторС–С—, С– я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зС–знаюся, не сподС–вався, що доведеться стикнутися з чимось подС–бним. Особливо тепер. Тому я обС–ймаю ВС–ку, а ВС–ка обС–ймаС” мене С– якийсь час не плаче, але дрС–бно-дрС–бно труситься. Коли я розмикаю обС–йми, вС–д багаття залишаС”ться тС–льки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темС–нь. Вже замовкли внизу крики та брязкання гС–тар. Але горять вогнС–, С– деякС– пС–знС– птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум'я, курять цигарки С– зрС–дка перекидуються простими словами. Темрява мС–ж ватрами заповнена ацтецьким спС–вом цикад. Я чую фС–нальну С–, як на мене, куди бС–льш моторошну частину С–сторС–С—. ВС–ка, перебуваючи в трансС–, сС–ла на потяг «Мукачеве – ЛьвС–в». У туалетС– останнього вагона перерС–зала собС– вени уламком бритвочки. Але С—С— врятували. Хтось увС–йшов у туалет С– побачив, наробив галасу, С– ВС–ку на наступнС–й станцС–С— передали «швидкС–й». Все. З мене досить. – Я лягаю спати, – каже ВС–ка. Мовчу. Вона встаС”, потягуС”ться С– зникаС” кудись у темряву. ОчС– всмоктують картину тлС–ючих вуглин. ОчС– – два пустих нулС–. ВС–ка повертаС”ться зС– спальником на плечах. ПС–д рукою – згорнутий каримат. – Яз тобою буду спати, як ти на це дивишся? – Збентежено, – бовкнув я. – Але нС–чого, ночуй. ДС–вчина витираС” рукою ноги вС–д налиплого сС–на С– лС–зе в намет. ВповзаС” там у глиб мС–шка. Чутно, як вмощуС”ться. За якийсь час я роблю так само. Думав, вС–дчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тС–ло, не тС– запахи. Але нС–чого – всерединС– все спокС–йно й лагС–дно. ВС–ка пахне тС–льки димом. Як С– я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрС–, С–накше прохолонуть груди. Мене м'яко всотуС” сон. Не слС–д зволС–кати, поскорС–ше треба пС–ддатися цьому владному повелителю. УгнС–жджуюся на своС—й половинС– (злС–ва) С– солодко зС–тхаю. Чую, ВС–ка повертаС”ться С– кладе руку менС– на тС–м'я. С—С— рука гладить лисину, раз по щетинС–, раз проти. – Хочеш, я тобС– добре зроблю? – Наприклад, як? – Ну… ротом. – НС”. Вибач, я не витерплю цього. Моя снС–жинка не простить менС–. – А так, просто – не хочеш? – дальше гладить вона, все делС–катнС–ше, самими лиш пазурками. – Як «просто»? – Як собачки. – У собачки хуй не встане. Спи давай. – ДобранС–ч, – рука забираС”ться. – На добранС–ч. – Вибач. – За шо? – Та нС”. НС–чого. Я така дура! ДобранС–ч. – Не кажи так. На добранС–ч. О›.: Вона себе вичерпала, ця дС–вчина. Теж наркоманка. Колишня або перС–одична. Теж з опС–атами пов'язано. С—й здаС”ться, що вже нС–чого не змС–ниш, С– вона хоче погубити себе, щоби не розумС–ти, що сталося. Вже було в життС– в якийсь момент нС–би нормально все, якийсь порядок проглядався. А потС–м – вона сама не зрозумС–ла, як це сталося, – все понеслося. Вона не може вибачити собС– цього. Просто якась С—С— глибинна частинка не може повС–рити, що все зайшло так далеко. Що була ця бридка С–сторС–я. ВС–ка зразу зреагувала на Германа. ДаС” зрозумС–ти, що вона хоче його. А вС–н, Герман, ще й садист у душС–. Тому не хоче С—С— трахати… зС– зла..: Що вона означаС” для тебе? О›.: Вона якась така мимольотна….: А взагалС–, вона потрС–бна тут? О›.: НС–. (пауза) ВС–ко, бай-бай. Ти зникаС”ш С–з цієї гри (кидаС” камС–нь ВС–ки геть, але камС–нь вС–длС–таС” зовсС–м недалеко). .: Схоже, в каменя своС— плани щодо цього персонажа. (пауза) О›.: Ранок. Розплющую очС–. Поруч сопе ВС–ка. Обличчям до стС–нки. ПовС–ки маю набряклС–, як пС–сля плачу. Це вС–д диму. Вибираюся зС– спальника, розстС–баю клапан намету й лС–зу в колючий ранок. ОчС– сльозяться, нС–с закладений. Зранку моя носоглотка, подразнена ввечерС– димом, – завжди так поводиться. ВС–ка щось промукала С– перевернулася на С–нший бС–к. Закриваю клапан, щоб С—С— не турбувати. СвС–таС”. Дивлюся вдалечС–нь, С–з висоти пагорба на долину. Але бачу тС–льки С–млу. СС–ро. РанковС– сутС–нки. Гори сплять, дерева у дрС–мотС– – спокС–йнС– й всуцС–ль у собС–. Зате галасують птахи. Прислухаюся до С—х щебету, С– мС–й слух магС–чно розлС–таС”ться: я чую все в радС–усС– багатьох кС–лометрС–в. На свС–танку лС–си – велетенськС– павС–льйони пташиного спС–ву. ЦвС–рС–нчать горобцС–. ПощикуС” чикалка. Торохтить дятел. КаркаС” ворона. У ранковий час птахи дуже активнС–. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечС–р'С— – перед сутС–нками. ВС–д спання у синтетичному мС–шку я спС–тнС–лий С– липкий. Ранковий бриз влС–таС” пС–д гольф С– створюС” оману, буцС–м надворС– зимно. Це облуда, якщо С—С— негайно не розвС–яти, можна цС–лий день кутатись у светр С– навС–ть не запС–дозрити, що температура повС–тря в тС–нС– плюс двадцять п'ять. Я повС–льно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але вС–дчуваю, що менС– муляють шлейки комбС–незона, хоча не пригадую, щоби лягав спати у комбС–незонС–. На пару секунд мене охоплюС” клаустрофобС–я, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крС–зь горловину, але панС–чно застрягають руки, С– я одна за одною скидаю себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врештС– вольовим зусиллям не припиняю цього… С–, мов увС– снС–, бачу себе вже роздягнутим догола. ТочнС–ше, по пояс. Я роззираюся, шукаючи, куди подС–лися моС— лахи. Яскраве вранС–шнС” свС–тло здаС”ться надто густим. Скидаю вогкС– шкарпетки С– походжаю по мокрС–й травС–. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папС–рос С– на автоматС– закурюю. МимоволС– пригадуС”ться, нС–би щойно я пережив доволС– сильний стан дискомфорту, навС–ть панС–ку, але думки якС–сь настС–льки незвичнС–, що я просто дозволяю увазС– прослизати мС–ж речами, як прирученС–й змС–С—. Небо у срС–блястС–й С–млС– – виглядаС” на погоду. СС–даю бС–ля вчорашнього багаття. ПопС–л ще випромС–нюС” тепло. Кладу пару сухих С– не надто тонких патикС–в. За якийсь час дрова починають димС–ти. Сонце вже пС–днялося, але гора заступаС” його. ВерхС–вки крон С–з густо-зелених змС–нюються на золото. Докладаю ще пару гС–лляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору. Намети всС– сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають С–люзС–С—: раз видаС”ться, наче звуки далеко внизу, а раз – наче прямо пС–д вухом. Хвилин за двадцять С–з долини з'являються вС–вцС– та чабан. За чабаном бС–жить дрС–бний песик, безпородний, але С–з зухвало закрученим хвостом. Поки нема спеки, вирС–шую полС–зти на гору. Взуваюся й вирушаю у схС–дному напрямку – догори, по схилу хребта. Коли повертаюся, сонце вже припС–каС”. МС–сце, де я поставив намет, тС–нисте ввечерС–, що не дуже добре, але просто на сонцС– С–з самого ранку, що теж, певна рС–ч, не завжди комфортно. Вже вС–д свС–танку в наметС– просто неможливо: повС–тря всерединС– жахливо прогрС–ваС”ться, душно С– масний пС–т липне до тС–ла. Здалеку бачу ВС–ку. Вона сидить бС–ля вогню з коматозним виразом на обличчС–. ПС–дходжу ближче. ВС–ка помС–чаС” мене. – ПривС–-С–-С–-С–т, – тягне вона. – А я щойно вста-а-ала. Я радий за неС—. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся – а нС–хто нС–кому нС–чого не винен. Легко як! ВС–ка вже поставила казанок С–з водою на вогонь. Вода паруС”, скоро поп'С”мо чогось тепленького. Знову роззуваюся – так приС”мно босяка. На ШипотС– це тенденцС–йно – ходити босим. Битого скла немаС”, гадюки не показуються. Час вС–д часу шипотськС– босяки навС–ть органС–зовують акцС–ю масового обосячення. За день до того вони ходять вС–д стС–йбища до стС–йбища С– на повному серйозС– повС–домляють про те, що завтра вС–дбудеться спалення взуття. ВсС– смС–ються, вС–дгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своС—х залишених без нагляду шкарбанС–в. Бо босяки влаштували налС–т, згребли все взуття в купу С– спалили на великому багаттС–. МенС– моС— шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життС”во необхС–дне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? АкцС–я «Сон просто неба». – Ти злишся на мене? – питаС” ВС–ка. – З чого б це? – Мовчиш, не говориш нС–чого. – Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий. Р† посмС–хаюся так страшно, що ВС–ка вС–д щастя кидаС”ться менС– на шию. – Но-но! Небалакучий, але дратС–вливий, – кажу, вС–дпихаючи С—С—. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потС–м ходив, плакав, як маленький. ВС–ка вС–дсовуС”ться на метр, витягуС” з нагрудноС— кишенС– сорочки цигарку С– припалюС” вС–д вуглини. ПС–шла ненав'язлива розмова. Мабуть, ВС–ка теж вС–дчула, що нС–хто нС–кому нС–чого не винен. Вона знову приготувала нам по кавС–. Властиво, з розчинноС— кави виходить хС–ба кавовий напС–й, але претензС–С— на природС– – це пусте. – МаС”ш цукор? – питаС” ВС–ка. НС–, не маю нС– цукру, нС– цукатС–в, анС– кренделикС–в до чаю. ВС–ка задумуС”ться. – Треба зараз пС–ти до тернопС–льських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснС–даС”мо. Там у них гС–тарка С”, пограС”мо. Ти вмС–С”ш на гС–тарС– грати? – НС–, а ти? – Трохи вмС–ю. – ВС–ка вдаС”, наче б'С” по струнах С– реве: – «3-закурС–ла дС”вачка-а-а! Р† зас-снула п'яная-а-а-а!» – Круто, – гмикаю я. – ЗаграС”ш С—С— менС– повнС–стю, добре? Допивши каву, вС–дчуваю, як у горлС–, мов гС–ркий лотос, розпускаС”ться кавовий присмак. ВС–ка стискаС” зубами цигарку С– захоплено вдаС”, буцС–м граС” на гС–тарС–. Волосся скаче по С—С— вовчому обличчю. З жахом усвС–домлюю, що бС–ля мене справдС– сидить вовк у людськС–й подобС–, а в його лапах блищить на сонцС– стара гС–тара. Ой. – Слухай, – витягую себе назовнС–, С– знову бачу ВС–ку. – А це ж сьогоднС– вС–дкриття? Так? – Та! СьогоднС– Р†вана Купала. Буде великий вогонь, всС– будуть на гС–тарах грати, спС–вати будуть!… Ми минулого року з ВС–тасом на вС–дкриття не попали, нас в електричцС– мС”нти хапанули. – А це чого? – Та… ВС–тас кумарився, приставав до пасажирС–в. Але ми потС–м доС—хали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якС–сь придурки навС–ть кетамС–н привезли. – Он як… Ну гаразд. Р†демо до тернопС–льських. Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збС–гаС”мо вниз. Скоро переходимо на крок. ВС–ка чогось корчить мС–ни, зС–тхаС”. Мовби пС–д С–мпульсом (а насправдС– пС–сля чималих вагань), вона озиваС”ться: – От ми йдемо зараз до тернопС–льських, та? – Ну, напевне… – То ти знаС”ш, ти так дуже близько до мене не сС–дай… Ну, С– роби вигляд, нС–би ми не дуже знайомС–. Роблю натомС–сть вигляд радше здивований. – Ну, розумС–С”ш, там С” один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впС–знаС”ш. ВС–н такий русявий, загорС–лий. З волоссям довгим, от десь по цих, – ВС–ка проводить долонею по серединС– плеча. – На ельфа похожий. Р† вС–н менС– зразу чогось сподобався дуже. Ну С– ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як вС–н тебе побачить, злякаС”ться С– не буде на мене навС–ть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла. – А те, шо ти в моС”му наметС– спала, це тебе не компрометуС”? – Не сильно, – каже ВС–ка невпевнено. – Головне, ти не дуже… мммм… не дуже на мене дивися. НС–би ти тут нС– при чому. – Добре. Буду тихо, як суслик. – Але ти не ображаС”шся? – Боже упаси. ТернопС–льськС– тС–льки починають чухатися. Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крС–зь дС–ри в джинсах стирчать його волохатС– колС–на. Поруч лежить наге тС–ло молодоС— панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметС– пахне жС–ночим: гострим С– лоскотним. Мукта осоловС–лим поглядом дивиться менС– кудись на пС–дборС–ддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень. – Ге-ге-е-е, – впС–знаС”. – Так це, блядь, лорд Кабель прийшов! – Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власноС— гС–дностС–. – Або граф Кобель. Як спалося? – НС–хуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'С”ш?» А я йому: «ПС–шов нахуй, блядь. ХС–паблуд ванючС–й». А потС–м кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип'С”мо. По чуть-чуть»… Р† пС–здС”ц. КанС”ц фС–льма. Мукта вирячив очС– й ляскаС” в долонС– менС– перед лицем, при цьому видаС” губами короткий непристойний звук. В натурС–, кС–нець плС–вки. – ОрганС–чно, – зауважую. – МаС”те щось пожерти? Мукта переводить погляд на голе жС–ноче тС–ло в анабС–озС–. – Ната, мудак С—сти хоче. Треба нагодувати. ТС–ло не вС–дзиваС”ться. – Спить, сука. – Р† раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКА! ШО В НАС Р„ ЖЕРТИ НА СНР†ДАНОК? Тиша. – ВАЛЬКА! Р†з сусС–днього намету чути сонний голос: – Заткни пельку. ПС–ди й вС–зьми собС– сам. – ВАЛЬКА! – Заткни рило, скС–льки можна кричати? – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯР‡Н? Уй-й-й! Мукта згинаС”ться навпС–л, руками тримаС”ться за живС–т, з його губ мимоволС–, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тС–ло голоС— панни тицьнуло кулаком йому прямо пС–д дих, навС–ть не пС–дводячи голови. – Шо за людина, – бурмоче тС–ло, не розплющуючи очей. – ВС–д самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоС—ться. Мукта рачки вилазить з намету С– розважливо каже: – КаратС–стка, блядь. ТретС–й дан. РозпрямлюС” спину. Дружньо плеще мене по плечС–. – Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе С– пальчиком не троне. О! А он С– мадам Ку-ку. – Мукта тицяС” на ВС–ку. Та сидить бС–ля С–ншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком рокС–в 17-ти. – Шо, твоя тьолка? – НС–. А чого «мадам Ку-ку»? – У неС— в головС– зозулька живе. Все нС–би добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. ВкидуС”шся? Мукта знаходить сигарети С– вС–дразу ж закурюС”. – Будемо, блядь, чоловС–чий снС–данок готувати . Дайан, ти ше спиш? З третього в рядС– намету вигулькуС” розпатлана дС–воча голова. – Ану цить. Не буди менС– короля. Бо буде ще бС–льше шуму, нС–ж вС–д тебе. Мукта пахкаС” димом. Рот його перекошуС” либа. – Король дрихне, блядС– дрихнуть, а я тут маю, як васал, – вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ? З третього намету чуС”ться той самий голос. – Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз вС–н тобС– дасть. – Но-но, шо я, короля не знаю? Р†з намету вилазить зовсС–м голий молодий чоловС–к з прикметно довгим С– тонким пенС–сом. На дрС–бному, тибетськоС— засмаги личку елеТ‘антна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю. – Доброго ранку, – тихим голосом вС–таС”ться молодик С– даС” менС– руку. Я не знаю, тиснути С—С— чи поцС–лувати. – Ми С” Король Галичини Дайан Перший С– ПрецС–нь ОстаннС–й. – Гер ХельТ‘ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню. – Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звС–дки ви будете? – З Жовкви, – не клС–пнувши, збрехав я. – О, Жовква – це нашС– землС–. Там живе один наш лицар, брат Василь. ВС–н зараз у КрехС–вському монастирС–. Ви не знайомС–, бува? – Такий С–з борС–дкою? – Саме вС–н. Король посмС–хаС”ться, пС–дносить долонС– до мС–жбрС–в'я С– промовляС”: – Оммм. Мукта пораС”ться бС–ля вогню. УпС–вголоса вС–н клене свС–т, газети й сС–рники, називаючи С—х при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт. Супутниця короля, що непомС–тно вилС–зла з намету, накидаС” монарховС– на плечС– банний халат зС– смугастим узором. – Вдягнися, – каже вона. – СтоС—ш, як мудак, яйцями свС–тиш. – МаС”те запалити? – з незмС–нно просвС–тленим виразом запитуС” король. – Не пали натще, тобС– не можна. ПС–сля С—жС– покуриш. Я вирС–шую, що це королева. ЖС–нка мС–цна, вольова. По всьому видно – права рука Його ВеличностС–. Коли королева вС–двертаС”ться, король нахиляС”ться до Мук-ти, С– випростовуС”ться вже з цигаркою в зубах. Король не розмС–нюС”ться на дрС–бнС– дискусС–С—, вС–н стоС—ть у своС”му узбецькому халатС–, виставивши праву ногу поперед себе, й потягуС” па-пС–роску. СтрушуС” попС–л у маленьку срС–бну попС–льничку, яку тримаС” у лС–вС–й руцС–. Король дивиться на пС–внС–ч. Королева повертаС”ться з намету вже вдягнута у своС— шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикуС” С–з зубС–в Його ВеличностС– папС–росу С– кидаС” С—С— в багаття. Король незворушний, вС–н тримаС”ться вищою мС–рою достойно. Смиренно киваС” головою. – Оммм… – Р†ди мийся. Король неспС–шно зникаС”. Я спостерС–гаю за цС–С”ю сценою, сидячи бС–ля вогню. Мукта поруч, скалить зуби С– почС–суС” волохатС– груди. СпС–тнС–в, бС–дака – дС–ло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу ВС–ки. З четвертого намету (всього наметС–в п'ять, вони розташованС– лС–терою Г) вилазить С–ще пара: юнак, схожий на тюленя в матросцС–, та моя знайома К. – Добрий ранок, – вС–таються вони. Я оцС–нюю, як пара глядиться у тандемС–. Вельми злагоджено. НавС–ть чимось схожС–. Кажуть, це свС–дчення близькостС– душ. УсС– тернопС–льцС– такС– заморенС–, що спадаС” на думку, нС–би вони пов'язанС– мС–ж собою виснажливими оргС–ями. МолодС– люди беруть туалетнС– причандали С– йдуть до води. НС–як не можу зрозумС–ти, куди заникалася моя ВС–ка. НайС–мовС–рнС–ше, сидить у п'ятому наметС–. ЗвС–дти справдС– доноситься якесь жужукання С– вовтузС–ння. ТС–льки-но я подумав про це, як останнС–й намет розстС–буС”ться С– з нього вилазить ВС–ка. ПС–дозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметС– (С– С—й це вдалося), але, поки вилазила, набС–гли свС–жС–. Пробую спС–ймати С—С— погляд, та вона демонстративно вС–двертаС”ться С– йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витираС” лице. Мукта теж вловив ситуацС–ю. ВС–н дивиться на мене. – Ку-ку! Ку-ку! В ПС”тропавловскС”-на-КамчаткС” – полночь. – Мукта хитаС” головою. З намету висовуС”ться голова ще якоС—сь дС–вчини С– злякано дивиться ВС–цС– у спину. Та не озираС”ться. ДС–вчина з п'ятого намету знову зникаС” всерединС–. Чути, як вона каже до когось: «Все вже, пС–шла собС–». – Ох, дС–вки, дС–вки… – зС–тхаС” Мукта, не знати про що думаючи, почС–суючи волохате пузо. – Будемо С—сти гречку з кС–лькою в томатС–. У нас, ГС”ра, тоС— кС–льки – нС”мС”ряно. На, вС–дкривай ти, бо я вже заС—бався консерви зубами розгризати. ВС–н кидаС” менС– спершу бляшанку, а потС–м ножа – досить необдумано з його боку, ледве вС–дскочив. ВС–дкриваю банку й вивалюю С—С— вмС–ст в казанок С–з паруючою кашею. Мукта кладе менС– в миску добрячу порцС–ю гречки. Так само щиро навалюС” й собС–. ЧоловС–чий снС–данок. НакриваС” казанок покришкою С– знС–маС” з вогню. Я методично нагортаю кашу в пельку. ВС–дчуваю, як за кожною ложкою стаю добрС–шим, лагС–днС–шим, розм'якшуюся. ПовертаС”ться галасливою юрмою решта тернопС–льських. ПригрС–ваС” сонце. Не зронивши зайвого слова, сиджу бС–ля вогню, якраз так, що дим вС–С” просто на мене. З очей бС–жать сльози. МешканцС– п'ятого намету все ще всерединС–. Решта вже поС—ли С– тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбуС” чай С–з цукром, хто гризе пС–сочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей немС–ряно не тС–льки цукру й печива, але й С–нших споживацьких достаткС–в. Легкий флер розпусти, що пануС” у стС–йбищС–, викликаС” в менС– вС–дчуття, нС–би я попав на бенкетування контрабандистС–в. ГС–тарист стиха бренькаС”, настроюС” струни. Спека, мС–сце тернопС–льських якраз на пригрС–вС–. ПочинаС” жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тС–м'ячко прикрив би. На небС– з'являС”ться тонка паволока хмар. Синоптики такС– називають cirrostratus – пС–р'ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталС–с» – подертС–. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зС– спС–врозмС–щення хмар, вС–н за хребтом, далеко на заходС–. Я недавно статтю читав про погоду, вона в менС– просто перевернула все. Ген за Мукачевим ллють проливнС– дощС–. Десь холоднС– низхС–днС– потоки крають теплС– коржС– висхС–дних С–з долини повС–тряних мас. Десь завихрюС”ться циклон. А тут, над головою – страто-циррус фракталС–с, С– тихий вС–терець, С– спека. ЦвС–ркуни. Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев'яти коштовностей». ВС–н ледь посмС–хаС”ться С– дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипаС”ться на дивну райдугу – ближче до тС–ла червоний контур, потС–м виразно жовтий, ще далС– пС–сля жовтого яскраво зелений С– темно-синС–й кольори, обрамлюС” цю дивовижу ясно-фС–олетовий, майже круглий абрис. Дайан посмС–хаС”ться кожною зС– своС—х оболонок. ПоволС– кольорова з'ява тане у фонС–. ВС–дчуваю, треба щось запитати. – А от ви м'ясо С—сте? Дайан, не перестаючи посмС–хатися, вС–дповС–даС”: – НС–. ДайанС–зм не примушуС” мене С—сти м'ясо. А ви? – Теж нС–. ТС–льки деколи, коли вже нС–куди тС–кати. Король розумС–юче киваС”. – Авжеж, авжеж… НС–куди тС–кати. Гм… Гарне гасло для нашого королС–вства. – О, – дивуюся. – То у вас С” королС–вство? – О, так. Теократична монархС–я. ПанС–вна релС–гС–я – дайанС–зм. Скоро ми проголосимо нашу монархС–ю урочисто вС–дкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня у ТернополС–. МС–ж С–ншим, приС”днатися не волС–С”те? – На правах кого? – На правах васала, звС–сно. Хто перший приС”днався, отримав аванс у виглядС– титулу й надС–лу. Шкода, ви не перший. – То С” вже й С–ншС–? – Натурально. Круглий стС–л С– дванадцять лицарС–в. Ось один С–з них, – Дайан десницею показуС” на Мукту. – А що роблять лицарС–? – О, лицарС– управляють пС–двасальними С—м панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечС–р стосункС–в «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечерС–. У нас дуже весело. Король мрС–йливо дивиться на небо. – Шкода, ВС–ки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киваС” головою, при цьому заплющуючи очС–. – Хороша дС–вчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? ЦС–каво, як: усно чи заднС–м числом? – НС–, нС–, що ви. Боже упаси! Ом Т‘ате Т‘ате параТ‘ате, – похапцем хрещуся я. – ПарасамТ‘ате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетС–ло, звС–дки ви… – Р†з Жовкви. – Жовква. НашС– землС–, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюС”мо. – Не треба. Ми самС– здамося. – НС–, дозвольте все-таки вас пС–дкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловС–к. ОрганС–зуйте проти нас у ЖовквС– спротив. Р† нам приС”мно, С– вам воздаС”ться. А коли ми звС–льнимо жовкС–вчан вС–д спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно. – А як щодо офС–цС–озу? – У нас – на висотС–. – А у ЖовквС–? – Ми дС–С”мо тихо. Без помпи. СкромнС–сть – окраса монарха. У нього С– так незаперечнС– достоС—нства. – Бом шанкар? – Но пасаран, – С– складеними, як до молитви, долонями, король торкаС”ться чола. – А от С– ВС–ка. ВС–ко, заждС–ть. ВС–ко, ви вже не гнС–ваС”теся на мене? Прошу, сядьте бС–ля моС—х лотосних ступнС–в. – ПС–шов нахуй, чурка довбаний. – Оммм… – Хуй стовбом! – огризаС”ться ВС–ка. – УявляС”ш? Цей гандон хотС–в мене на ланцюг посадити! – Ну, це ж усе були жарти, ВС–ко. Чого б це, цС–каво, я вас прив'язував тут? – ТобС– тС–льки поводок у руки дай. – ВС–ка знову повертаС”ться до мене. – Прикинь, доС—бався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моС—м чихуахуа будеш». Дайан блаженнС–йше всмС–хаС”ться С– киваС” головою. – Давайте покуримо джа, – пропонуС” монарх. – ВС–ко, ви покурите з нами джа? – Я йду купатися. Йдеш? – це стосуС”ться мене. Саме час до води. Я дякую монархС–стам за снС–данок С– пришвидшую ходу, аби здогнати ВС–ку. Водоспад недалечко, в урвищС–, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камС–нням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинаС” аж нагору. (На ШипотС– скрС–зь стоС—ть легкий шерхС–т рС–чок.) ВС–ка збС–гаС” до обриву, навС–ть не дивиться пС–д ноги. А даремно – якраз тут можна ступити на бите скло. РС–чка бС–жить порогами мальовничого урвища. Ми злС–заС”мо крутим схилом до водоспаду. ДобрС– люди колись висС–кли тут сходинки. Подумки дякую благодС–йникам – без С—хньоС— завбачливостС– спускатися було б набагато важче. Я зупиняюся на масивному кам'яному виступС–, що нависаС” акурат понад водоспадом. ДалС–, метрС–в за сС–м пС–дС– мною, милуються стихС–С”ю руссС–ше турС–стен у яскравих лахах. В Карпатах цього року наплив гостей зС– Сходу. ОпасистС– цьоцС– в рейтузах несмС–ливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом брилах С– завмирають перед об'С”ктивом у вигадливих позах, акробатичних рС–вно настС–льки, скС–льки дозволяС” почуття рС–вноваги й самозбереження. Урвище дихаС” холодом. Шумить, аж закладаС” вуха, водоспад. На тлС– прогрС–того повС–тря шкС–рою чуС”ш льодянС– токи вС–д каменюк С– води. ТС–тки з дС–тьми. ДС–тиська бС–гають довкола мамС–в С– передають одне одному ляпаса-«лову». Шум води глушить всС– звуки. – Ей, не завтикуй! – кричить знизу ВС–ка. ЗС–р прорС–зуС”ться болючою контрастнС–стю: я бачу бС–лу шкС–ру у продС–лС– С—С— смоляного каре. ВС–ка заходить у воду по кС–сточки, але тут же з перекошеним лицем вибС–гаС” й починаС” стрибати. – Ну й холодна! Спробуй! Я приС”днуюся до неС— й пробую рукою. ДС–йсно – холодна, як ну! Купаються у водоспадС–, як правило, над кручею, у «джа-кузС–», за пару метрС–в вС–д мС–сця, де вода шугаС” з висоти. Через потС–к поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течС–я. Купаються на ШипотС– наголяса. Я скидаю штани С– майтки. Складаю С—х по-армС–йськи на каменС– – пС–д ногами тепле, чорне болото вперемС–ш С–з листям. Дивлюся на ВС–ку. А та дивиться на мене. МенС– соромно за своС— наколки. Зараз менС– здаС”ться, нС–би то мене накололи на них, так закрС–пивши на моС”му тС–лС– все, що я тепер хотС–в би вС–дпустити. – Я чогось думала, вС–н у тебе С–нший, – нарештС– знаходиться ВС–ка С– стягуС” через голову майку. НС–чого нового. У неС— пС–д майкою, маю на увазС–. Ступаючи по камС–нню, заходжу у воду – холодно, аж вивертаС” кС–стки. ВС–ка не заходить, вона забС–гаС”, С– шубовсть – з головою занурюС”ться в найглибшому мС–сцС–. Тут же зринаС” С– з криком вилС–таС” на берег. Я набираю повС–тря. Р† теж – з головою! – AAA! Мама! – тС–ло скручуС”ться у вузол, С– я каракатицею, в судомах ся викидаю на сушу. ЛьодянС– пазурС– розламують моС— м'язи на довгС– скалки, потС–м вколюють С—х одна в одну С– розжовують крижаними беззубими писками. МоС” тС–ло, як заведене, само скаче на мС–сцС–, а руки накручують кола. ВС–ка пригинаС”ться, щоб не потрапити пС–д удар, С– задля безпеки вС–дходить на метр убС–к. Рушником вона енергС–йно розтираС” собС– груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкС–ркою, стирчить кС–стками – два зведенС– револьвери. Шорсткий бурий квачик мС–ж ногами. У тому, як С—С— волосся облямовуС” обличчя, ввижаС”ться щось вовче, знову цС– глюки. Вона стежить за моС—ми очима й виразом губ. С—й цС–каво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплюС” погляд С– починаС” витирати собС– мС–ж ногами, не вС–дриваючи вС–д мене очиськ. ВС–д С—х блиску в мене сС–паються яйця. ВС–кинС– фС–олетовС– вС–д холоду губи дрС–бно дрижать. Ще секунда – С– менС– захочеться С—х поцС–лувати, притиснутися животом до С—С— живота. Гаряча кров прибуваС” у печеристС– тС–ла, С– я в негайному порядку ще раз забС–гаю у воду. К-К-К-К-К. Один звук про холодну воду – К-К-К-К. Р† ще пару: – А-А-А! ОО-О-ОО! – мене знову пережовують беззубС– духи водоспаду, я вискакую на берег. ВС–ка послужливо простягаС” вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами С– робити рухавку руками. НарештС– напливаС” хвиля соковитого тепла, всерединС– робиться аж гаряче. Переводжу подих С– пС–дскакую з болю – ВС–ка влС–пила менС– смачного ляпаса по дупС–. – Ку-у-ур-р-рва! – видавлюю крС–зь дрож. Вмастила, аж у носС– закрутило. Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробуС” дертися вгору, але марно – ляпас правосуддя таки впечатуС”ться в С—С— сС–дницю. З виском ВС–ка хапаС”ться за зад. Ми ганяС”мося, боляче ляскаС”мо одне одного долонями по срацС–, спинС–, плечах, нашС– тС–ла пашС–ють вС–д червоних вС–дбиткС–в, аж раптом ВС–ка хапаС” мене за прутень, стиснувши його мС–цно в руцС–. Я вклякаю, у живС–т проскакуС” тС–нь млосного передчуття. Не вС–дпускаючи здобичС–, ВС–ка тулиться так близько, що С—С— грудки торкаються холодними пипками моєї шкС–ри. Мене пробиваС” мороз. С—С— губи ворушаться: – Ну шо, будеш кусатися? Я хочу вС–дсторонити С—С— вС–д себе, але роблю це так невдало, що ВС–ка, намагаючись втриматися за мС–й пиндюр, рвучко падаС” задом на землю. ВС–д рС–зкого болю я скрикую: «Сука!» – С– чую у вС–дповС–дь: «Хуй!» ВС–ка боляче вдарилася об камС–нь. Вона розтискаС” долоню. Дивиться на мене, а потС–м на долоню. Дякувати богу, С—С— долоня порожня. Я не маю, що сказати. Зате ВС–ка маС”. На С—С— очах сльози болю. – Прид-дурок! – плаксивим голосом вигукуС” вона й лС–зе вгору, час вС–д часу хапаючись за спину трохи вище попереку – там пропотС–ваС” росами з кровС– С—С— здерта шкС–ра. ВС–ка крекче й надривно пС–двиваС”, але при цьому спритно дереться вище. – Зачекай! Я ненароком! – по тривалС–й паузС–, та й недоречно, гукаю вслС–д. Але ВС–ка навС–ть не озираС”ться. ТС–льки блимають п'яти. ЗникаС”. Десь побС–гла вже плакатись. МенС– прикро. Чомусь мрС–С”ш про одних тьолок, а трапляються завжди С–ншС–. Я витираюся, вдягаю штани на голе тС–ло й пС–дкочую ногавицС– десь до середини гомС–лки, щоби не змокли. СполС–скую в потС–чку майтки, шукаю поглядом рушник. ПС–дбираю ВС–кинС– лахи (цС– квС–тчастС– трусики розчулюють навС–ть мене) й сам лС–зу нагору. Наказую собС– не думати, а бути уважним – щоб не полетС–ти у прС–рву. Ступаю по листю, вгрузаючи у рихку землю. Пальцями нС–г вС–дчуваю тонке корС–ння. Вилажу якраз до типС– над урвищем. БС–ля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовС–й безрукавцС– й помС–шуС” щось у казанку. У мене бурчить в животС–. ОбмС–нюС”мося поглядами. Я отримую безмовну вС–дповС–дь на невисловлене запитання, бо моС— очС– несподС–вано збС–гають С–з чувака на камС–нь далеко влС–во. Там, обС–йнявши колС–на, сидить гола ВС–ка. Вона плаче страшним ревом. На неС— нС–хто не звертаС” уваги. ПС–дходжу. ТС–нь у травС– коротка й нерС–зка – небо все в баранцях. Уже полудень. ВС–ка помС–чаС” мене С– замовкаС”. ХоваС” голову мС–ж колС–на й накриваС”ться зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що менС– слС–д робити, тому просто сС–даю поруч С– кладу бС–ля ВС–ки С—С— одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячС–й поверхнС– каменя своС— мокрС– труси – хай сохнуть. ВС–ка бубонить пС–д нС–с: – Яка я дура, як-ка я дура! – знову шльохаС” носом С– далС–, бС–льш адресно: – Ну чому менС– так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?! Я мовчу, а ВС–ка плаче ще сильнС–ше. ТодС– я пС–дсовуюся ближче С– обережно обС–ймаю С—С— за гострС– плечС–. ВС–ка з готовнС–стю лягаС” менС– на колС–на калачиком, С– я кС–лька хвилин гладжу С—С— голову по мокрому волоссю. – МенС– ж просто треба любовС–! Просто-напросто! МенС– в життС– так не везе на любов! НС–хто, нС–хто-нС–хто мене… Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. МоС— очС– саме пС–ймали цС–кавого прибульця. Не можу втямити, чим вС–н привертаС” увагу, однак моя увага вперто чС–пляС”ться саме за його постать. ОчС– вхоплюють кожен його рух – це низький огрядний чоловС–чок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капС–тально лисС–ючий суб'С”кт. Зараз вС–н розмовляС” з двома хС–пС– – високими бородатими легС–нями з аурами на головС–. (Аура – це не те, що я колись думав, а всього лиш стрС–чка, яку зав'язують довкола голови. Вона горизонтально перетинаС” середину чола, створюючи впС–знаваний типаж.) ВолохатС– бороданС– сутуляться над балакучим коротуном С– покивують йому. Вони чи то розгубленС–, чи то розсС–янС– – а чоловС–чок продовжуС” щось розказувати, малюС” руками в повС–трС– якС–сь ковбаси, нарС–заС” С—х… Усе це – з легенькою посмС–шкою на сирому обличчС–. Напевне, кругловидий добре знаС”, яке справляС” враження, йому зрозумС–ле сторопС–ння молодих легенС–в. В однС–й руцС– дядько тримаС” бС–лу квС–тку, щойно зС–рвану. Дядько немолодий, уже давно за п'ятдесятку. РозтягнутС– спортивнС– рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) С– бС–ла панамка з козирком. Р† ще, у тон вС–трС–вцС–, старомодний наплС–чник-«колобок»… Я С—х не переварюю. ЦС– «колобки» не просто врС–заються у плечС– та спину. Вони протиприроднС–, аморальнС–, антигуманнС–. Вони просто абсурднС–. Дивлячись на «грибника», я живо уявив собС–, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А вС–н, навС–ть не знС–маючи цього абсурду з плечей, буде всмС–хатися, кивати С–, схиливши голову, делС–катно нюхати ромашку. ЧоловС–к, набалакавшись досхочу, м'яко киваС” долонькою (мовляв, забудьте все, мон амС–, не берС–ть до серця, сС–ль ву плС”), комС–чно вС–ддаС” честь (хС–пани шкС–ряться, крС–зь бороди блискають зуби, вони такС– прикольнС–, цС– бороданС– – вони також козиряють старому). А старий розвертаС”ться до полонини лицем, пС–дбираС” з трави свою паличку-пС–дпиралочку С– бреде у наш бС–к. Але що це? До його патичка прив'язаний вицвС–лий клапоть червоноС— тканини! – Дивися, – тихо кажу ВС–цС–. – Он С–ще один з'явився. Суне до нас. ВС–ка зразу ж замовкаС”. – Дивись, дивись, – розвертаю С—й голову на червоношматника. – Кого вС–н тобС– нагадуС”? – Якогось вчителя. Дай подумаю… М-м-м… Вчителя музики в середнС–й школС–! Такий, на баянС– граС”. А тобС–? Я пильно вдивляюся у повне, аж занадто рум'яне обличчя типового гС–пертонС–ка. ВС–н пересунув окуляри собС– на лоба С– кулаком протираС” око. – А менС–, ВС–ко, вС–н нагадуС” С–нженера. Любитель кросвордС–в С– типовий грибник. Розведений, але в душС– сС–м'янин. Не вС–н, а жС–нка вС–д нього пС–шла, мС–ж С–ншим. – Як знаС”ш? – А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. ПС–дС–брати й обС–грС–ти. ВС–ка зиркаС” через плече. Мене знову глючить на тему вовкС–в. – ПочекаС”мо. ЧоловС–к С–де просто на нас С– дивиться так, наче достеменно знаС”, хто ми С– що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у бС–лС–й кепочцС– тС–льки усмС–хнувся нам С– махнув долонею. ПотС–м кумедно спохопився – «ах, як я мС–г забути?» – С– показав нам два мирнС– пальцС–: мовляв, «свС–й». ВС–дповС–даю взаС”мнС–стю. ВС–ка не реагуС”, тС–льки розвертаС”ться тС–лом услС–д за ним. Вище, бС–ля компанС–С— зС– Здолбунова, вС–н зупинився С– щось спитав. Йому дають баклажку, вС–н п'С”, напевно що воду. Водночас, як менС– здаС”ться, косить оком на мене. ДякуС” кивком голови С– чимчикуС” поволеньки далС–. – Р† що ти на таке скажеш? – Що ти козел, – каже ВС–ка. СС–даС”, нервово натягуС” на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один С–з наших! Р† першою зС–скакуС” з каменя, бС–жить угору. Ну от, зашпорталася С– ледь не зарила носом. ПС–дС–ймаС”ться С– йде вже поволС–. Я теж бС–жу, доганяю ВС–ку. ЧоловС–чок сидить коло нашого вогнища й жуС” канапку. Розшнурований рюкзак лежить бС–ля його нС–г. Поруч С–з моС—м прапором вС–н спробував устромити свС–й, але невдало. Його флагшток повалився, мС–й полощеться на вС–трС–. – Добрий день, – першим вС–таюся я С– пробую вдати з себе того, ким себе завжди позицС–онував. (Чув, як про мене говорили поза очС–: «Апасний штрС–х». Да, це тС–па я. Апасний штрС–х з пробитою губою.) – Смачного, – каже ВС–ка. ЧоловС–чок смС–шно здригаС”ться, витрС–щаС” очС– в радС–сному привС–тС– й махаС” вС–льною ручкою. У нього повний рот С—жС–. ПоспС–хом прожувавши вС–дкушене, вС–н несмС–ливо гукаС”: – Добридень, добридень! Р†, переборюючи сором'язливС–сть, обС–ймаС” мене з трохи перебС–льшеною ревнС–стю. Я теж обС–ймаю грубасика С– поплескую по спС–тнС–лС–й спинС–. У нього в головС–, мабуть, якС–сь зовсС–м химернС– асоцС–ацС–С— вС–д усього цього Шипота – весна народС–в, Р†нтернацС–онал та С–ншС– шматки нетутешнього м'яса. – Хогой! – знову розводить руки коротун (нС–би перезарядив рушницю) С– тягнеться обС–ймати ВС–ку. ВС–ка обС–ймаС” дядька, навС–ть плескаС” того по лисинС–. – Альберт ГеннадС–йович, – каже вС–н, сС–вши знову на полС–нце. – Герман. – ВС–кторС–я, – каже ВС–ка й розвертаС”ться до мене. – Вогню? – запитую. Придумала ж – «ВС–кторС–я»… А сама ледве-ледве по складах читаС”. – Так, будьте ласкавС–, – С– ВС–ка невинно клС–паС” оченятами. Дурепа. ПрипалюС” вС–д тлС–ючого патика у моС—й руцС–. Кокетливо тримаС” цигарку, вС–дставивши мС–зинчика. Дурепа капС–тальна. Чи це в неС— такий гумор? Зуби в Альберта ГеннадС–йовича великС– й рС–дко посадженС–, темнуватС–. Коли посмС–хаС”ться – рот при цьому напС–ввС–дкритий – зуби надають його круглому обличчю специфС–чноС— декоративностС–. Окуляри в пластмасовС–й оправС–, лС–нзи товстС–, замацанС–. ПС–т С–з нього так С– тече. Дядько скидаС” панамку С– витираС” нею обличчя та шию. УсмС–шливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться. З Любко Дереш ПомС–чаю, що окуляри пС–дтримуються на його головС– резинкою – може, навС–ть резинкою вС–д трусС–в. Альберт Васильович здогадуС”ться, на що я дивлюся, С– пояснюС”: – СпецС–ально для гС–р приладнав. ЗнаС”те, давненько вже не виС—жджав нС–куди. Раптом ще впадуть у прС–рву? Я без них – нС– кроку Що, на олС–гофрена схожий? – запитуС” у ВС–ки. Його шарм добродушного даунС–тоса гС–пнотизуС” ВС–ку. Вона охоче киваС” у вС–дповС–дь С– мило посмС–хаС”ться. Дядько, наче задоволений такою реакцС–С”ю, кС–лька разС–в клС–паС”. За збС–льшуючими лС–нзами окулярС–в це кокетство виглядаС” С– страшно, й смС–шно. Я гигочу. ВС–ка переводить мрС–йливий погляд на ГеннадС–йовича С– каже (про мене): – Не звертайте уваги. ВС–н такий дурний! Альберт ГеннадС–йович розумС–юче киваС”. Я вгамовуюся. – А ви звС–дки будете? – питаю. – Ой, друзС–, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – АлС–ком. Ми ж наче всС– тут рС–внС–. Таке цС–каве мС–сце, вам не здаС”ться? ВС–ка киваС”. – Я теж так вС–дчув, одразу ж. Особливе мС–сце. ЗнаС”те, я ж старший за вас, я у вашому вС–цС– про таке мС–г тС–льки мрС–яти. Тут усС– такС– люб'язнС–, менС– так приС”мно, ви просто не уявляС”те. Це ж хС–пС–, так? ХС–пС–? О, я пам'ятаю цС– часи: СмоукС–, «АББА», «Р†Т‘лз»… Так-так. Вони тепер трохи С–ншС–, нС–ж колись, цС– хС–пС–, ви знаС”те? Я С—х пам'ятаю зовсС–м ще молодими. ТодС– – такС– наС—внС–, а тепер – такС–… такС– ненав'язливС–. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаС”те це? Така атмосфера, це щось зовсС–м нове для мене. Так вС–льно! Так незакомплексовано! Нашому поколС–нню у вас можна стС–льки навчитися! – АлС–к нахилився до нас С– вже трохи тихС–ше продовжив: – Я от тС–льки вилС–з там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такС– красивС– молодС– люди: дС–вчата, хлопцС–. ВсС– такС– самобутнС–, дехто навС–ть у вишиванках. МенС– там двоС” з них розповС–ли, що це такий щорС–чний фестиваль, я правильно зрозумС–в? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрС–в С– ми ось тут. Я теж запевнив АлС–ка, що в натурС–, бля, радий його приС—зду. Р† ВС–ка – ВС–ка теж, без викрутасС–в, сказала, що дуже класно зустрС–ти серед шпани такого торчового дядька, як вС–н. АлС–к витягуС” з «колобка» загорнутС– в папС–р канапки, на ходу пояснюючи: – Я целофаном не користуюся. Чисте божевС–лля, цей целофан. В мене тут канапки з ковбасою, в целофанС– вони би вже зеленими стали. Така духота… Як С—хав у поС—здС–, стС–льки людей напхалося… – То звС–дки ви? – перепитала ВС–ка, беручи одну з канапок. – З-пС–д Хмельницька. ШабанС–вка, ге?… НС”?… Не чули? Ми хитаС”мо головами: нС– сном нС– духом. – О, це маленьке сС–льце. У мене там сад С” невеличкий, господарка. – Корову маС”те? – питаю з цС–кавС–стю. Перед Одесою я жив у ДобромилС– на ЛьвС–вщинС–, С– батьки тримали корову. АлС–к посмС–хаС”ться. – НС–, корови не маю. Маю кроликС–в. Курей дванадцять маю. АвкарС–уми тримаю. – А город? – Аякже. Р† город… С– сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. ЗнаС”те, так нС–би щось само мене тягне. РанС–ше цього не було, а тепер таки легше з природою спС–лкуватися. Я з розумС–нням киваю С– мружу на нього око. Який же вС–н хитрющий тип, усе-таки. НайголовнС–ший момент залишаС”ться поза словами С– поза поглядами. ВС–тер полоще прапор, С– це власне те, про що не хоче згадувати нС– АлС–к, нС– ВС–ка – важке С– неприС”мне, С–з вС–ддухом кислятини. Теж вирС–шую не привертати зайвоС— уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само. АлС–к явно вчув моС— думи, бо знС–чено стих С– опустив погляд, а кутики посмС–шки прив'яли. – Щось вС–тер здС–ймаС”ться, – зауважуС” вС–н. СправдС–, вС–тер з гС–р набрав свС–жостС–, пахнув промоклими схилами С– погнав небом дедалС– густС–шу димку хмар. С—х напС–впрозора бС–лявС–сть ущС–льнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сС–ру матерС–ю, рухому й неспокС–йну. МенС– уявилось, як високо-шаруватС– хмарки густС–шають вС–д холодноС— вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-нС–мбус, шарувато-дощовими. ВС–ка лС–зе в намет, дС–стаС” звС–дти пом'яту сорочку. РозтрС–пуС” на вС–трС– й надС–ваС”. Небо сутенС–С” (зразу мС–няС”ться щось у настроС—), С– поривчастий вС–тер трС–поче зеленим тентом… червоним прапором. ВС–ка мерзлякувато потираС” плечС–. – Он С–ще однС–. Теж у нашу компанС–ю, – стиха каже АлС–к С– показуС”, де пС–д гору ледве повзуть троС” молодих людей. НовоприбулС–. Судячи з часу (якраз друга пополуднС–), вони приС—хали з Воловця автобусом на МС–жгС–р'я. – А ти як знаС”ш? – питаю. АлС–к напружено дивиться менС– в обличчя. – А ти хС–ба не бачиш? – й вС–дразу посмС–хаС”ться. Я знизую плечима. ВС–ка, обС–йнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. ПростС– собС– вС–дпочиваючС–. Хлопець, дС–вчина й дС–вчина. Не бачу в них нС–чого суС—цидального. Скажу напевне, що до цього вони були незнайомС–, хоч С– не поясню, вС–д чого така впевненС–сть. Зараз вони просуваються нижньою лС–нС–С”ю тераси, пС–дходячи до кожного намету, вС–таються, обмС–нюються з тамтешнС–ми кС–лькома словами. ДС–вчата витримують дистанцС–ю – отже, не подруги. Р† хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видаС”ться надто штивним, як на незацС–кав-леного – котрась усе-таки йому сподобалася. Небо захмарене, свС–тло скупе й сС–ре. ТривожнС– думки про передчасну осС–нь. Найдовше трС–йця затрималася бС–ля наметС–в рС–вненських. Там люди зробили симпатичний курС–нь С–з зеленого галуззя – можна сидС–ти на свС–жому повС–трС– навС–ть у дощ. Перед навС–сом багато людей, тС–сним колом сидять бС–ля вогню. Видно, товариськС– рС–вненцС– запросили гостей до себе у компанС–ю. Але гостС– сканують поглядами радС–ус полонини. Ось, здаС”ться, нас засС–кли. АлС–к вС–дриваС” погляд. – ЗнаС”те, – каже вС–н. – У мене С” досить апетитний пирС–г С–з ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим? Ми з ВС–кою стратегС–чно плануС”мо: варити кашу вже чи зачекати. ВС–ка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, С—й канапки мало, а як зС–йде злива, доведеться суху вермС–шель лупати. Я ж переконую, що наразС– пирога з ревенем буде досить. А потС–м, коли розмС–стимо АлС–ка, то можна розслабитися й бС–ля кашки. Питаю в АлС–ка: – Ти намет маС”ш? – Звичайно. Правда, невеличкий, одномС–сний. Рибальський такий. Це добре, що АлС–к з наметом. У моС”му для трьох мС–сця точно не стане. ОскС–льки ВС–ка саме пС–шла до монархС–стС–в по наплС–чник, це треба розумС–ти так, що вона перебираС”ться на мС–й пансС–он? Над Шипотом збираються присмерки, вС–С” холодний вС–тер. Беруся до вогню. ПС–дкладаю трохи сухоС— трави С– галузочок, роздмухую приск. Летять С–скри – вС–тер у помС–ч. На гарячому попелС– в лС–ченС– хвилини розгораС”ться нова ватра. АлС–к розпаковуС” рюкзак, дС–стаС” звС–дти легкС– шльопанцС– на пС–ногумС–, мейд С–н чайна, купленС– в Хмельницьку на барахолцС–. ПеревзуваС”ться, ставить паркС– черевики подалС– вивС–трюватися. СкидаС” куртку грибника, знС–маС” мокру тС–льняшку й переодягаС”ться в сухе – запрану футболку з ледь помС–тним словом СПОРТ. – Я можу тобС– чимось допомогти? – питаС”ться в мене. – Зараз, розгориться вогонь, та й пС–демо по дрова. АлС–к задоволено киваС”, впираС” руки в боки (у нього круглий животик) С– спостерС–гаС” за народом унизу. Там весела метушня – люди стягують дрова на середину поляни, де маС” горС–ти святкове багаття. Це традицС–я Шипота – щороку в нС–ч на Купала палити велику спС–льну ватру. Кожен, хто хоче посидС–ти поруч, вважаС” за честь притарабанити пару колод чимдовших. МолодС– люди змагаються, хто приволоче масивнС–шу. Благо, повалених дерев у лС–сС– вС–д зими немС–ряно… Весь табС–р, незважаючи на хмари (а то й завдяки С—м), жваво готуС”ться до вечора. ВС–тер стихаС”. Коли раптово тихне вС–тер, це означаС”, що циклон опинився якраз над головою. БезвС–тряне коло у центрС– вС–тряноС— лС–йки циклона називаС”ться «оком». Ми з АлС–ком йдемо вище в лС–с за гС–лляками, С– я подумки смакую цС– словечка: «око циклона», х-хе! ВС–ка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазанС– болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкриваС”ться росою. Роблю кС–лька ковткС–в С–з рипучоС— пляшки. АлС–к теж пробуС” тутешню воду С– хвалить С—С— солодкий присмак. ВС–ка в печалС– – походи до тернопС–льчан завдають С—й болС–сних уражень. Щось там вона не подС–лила з дС–вчатами – чи то хлопця, чи що С–нше… Вона сидить, упершись пС–дборС–ддям у колС–на, длубаС”ться патичком у вогнС–. Коли патичок загораС”ться, ВС–ка витягуС” його з жару С– задмухуС”. ВитягуС” – С– задмухуС”. Ламаю гС–лки на годящоС— довжини дровечка. – Так те-е-емно, – ниС” ВС–ка, вкотре задмухуючи вогник на гС–лочцС–. – Ну, пригощайтеся, – АлС–к розгортаС” пляцок С– на колС–нах нарС–заС” його на шматочки. – Трохи прим'явся, але нС–чого. Я його спецС–ально на сам верх клав. Беремо по шматочку. В животС– бурчить. Все-таки щодо обС–ду ВС–ка мала рацС–ю. Коли це вона витягуС” банку розчинноС— кави «Галка» й насипаС” нам по купчастС–й ложцС– до горнят. ЗвС–дки це в неС— такС– запаси?… – Каву де взяла? – А… в тернопС–льських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так С—м С– треба, буржуям. ВС–ка заливаС” порошок окропом. У ньому плавають утоплС– мушки, травинки, лусочки й таке С–нше. ВС–ка намагаС”ться лити повС–льно, щоби це добро залишилося в казанку. – А цукру ти не вкрала, бува? – Цукор в С–ншС–й палатцС–. АлС–к лС–зе до своєї торби й дС–стаС” звС–дти майонезний слоС—чок з бС–лими кристаликами (нС–, не ЛСД, а рафС–наду). Десь здалеку чути грС–м. ВС–ка стараС”ться – сама кожному цукруС” С– сама розмС–шуС”. Хоче, щоби з нею говорили, гладили С—С—, шанували С– любили. Пробую пляцок. – НС–чого такий, – кажу, жуючи. ВС–ка теж киваС”. Вона пхаС” у себе кусок усС–ма пальцями враз. АлС–к витягуС” з кишенС– рюкзака столовС– салфетки С– кладе бС–ля нас. Сам кладе собС– пляцок на салфетку. Знову грС–м, на цей раз ближче. ВС–д пляцка залишаються самС– крихти. ВС–ка, переконавшись, що нС–хто на них не претендуС”, витрушуС” дрС–бки з паперу до рота. Потягую каву. ВС–д постС–йного кавування в ротС– оскома. Для рС–зноманС–тностС– можна пС–ти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке. Порив вС–тру. ШкС–ра вкриваС”ться сиротами. Циклон перемС–щуС”ться. – Зимненько щось, – зауважуС” АлС–к, вС–н накидаС” на плечС– куртку й озираС”ться. Буки вгинаються, шумлять бС–лим листям. У прихистку лС–су вС–тер не так вС–дчутно, а над деревами, вС–н, мабуть, скаженС–С”. Ми ж високо в горах. Р† звС–дки ця негода взялася так раптово? – А що це там, внизу, таке буде? – питаС” АлС–к. – Ватра, – каже ВС–ка. – Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. БС–ля неС— всС– збираються, смС–ються, пС–снС– спС–вають. Ми пС–демо, правда? – ВС–ка дивиться благальними очима. – Само собою, – вС–дповС–даю С—й. – Але тодС– треба принести трохи дрС–вець. АлС–к зауважуС”: – НС–ч на Купала – це дуже цС–каво. Це, друзС–, мС–стична пора. Духи виходять з лС–сС–в. Ви це знаС”те? А вогонь на Купала очищаС” всС–х. ВС–ка пожвавлюС”ться й лС–зе в кишеню по куриво. Цигарки у неС— тепер теж С–ншС–, моднС–шС–. Мабуть, С–з резерву монархС–С—. – А ще на Купала люди збирають трави, – твердить АлС–к зС– знанням справи. – ЦС– трави дС–ють зовсС–м по-особливому. ОберС–гають проти нечистоС— сили, вС–дганяють все погане, ось. Над головою блискавка, трС–снуло прямо за спиною. Я аж пС–дскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землС–. Переможно наступивши на штандарт, стоС—ть низькоросла розпатлана дС–вчина зС– страшними болотяними очима. – Ш-шо, блядС–?! Думали, ми вас не знайдемо? Аж тут б'С” грС–м. Вилазять С–ще двоС” з наплС–чниками – хлопець С– блС–да дС–виця, схожа на бродячий труп. МС–ж собою вони не знайомС–, здибались у ВоловцС–. Шукали, чим добратися на ШипС–т, навС–ть думали брати таксС– на трьох. У хлопця, я так зрозумС–в, до фС–га бабла. Але водС–й розпоясався – заломив цС–ну п'ятдесят гривень. У розсилцС– координаторС–в значилося, що о 12 дня вС–д продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець С—де автобус «Воловець – МС–жгС–р'я». Автобус коштуС” усього двС– гривнС–. З С—х слС–в випливаС”, що допС–ру в автобусС– вони перебороли цнотливС–сть С– навзаС”м перезнайомились. Хлопець представився Мар'яном, але порадив називати себе Йостеком. ВС–н високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвС–ст, тС–льки прищаве блС–де чоло прикриваС” хвилястими локонами. У блС–до-блакитних джинсах – надто нових та чистих, як на подорож У гори. Зеленоока дияволиця, темно-руда С– довгокоса (привабливС–сть на межС– фолу) назвалася Лорною – «так С—С— звуть всС– ДрузС–». ТакС–й хС–ба у порно знС–матися. Блядське обличчя. Ну а на третС” – тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цС–каво: Лорна, Жанна С– Мар'ян. «Йостек», – виправляю себе. Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно). Лорна навпочС–пки. Мар'ян сидить на своС”му наплС–чнику, курить сигарети «Суперлайт», пачка в нагруднС–й кишенС–. Ця Жанна така слабенька й дС–рява, що, здаС”ться, колишеться в такт хвилям геомагнС–тних полС–в. СтоС—ть, склавши руки на грудях, стиснувши щС–льно ноги. Може, С—й пС–сяти хочеться? Стирчить над вогнем С– не наважуС”ться сС–сти поруч. На заклики присС–сти вимучуС” посмС–шку: «Я й так постою». СкладаС”ться враження, начеб С—С— безперервно нудить. ТС–льки-но з'явилися прибульцС–, АлС–к знову почав усС–х обС–ймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як С—С—. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромнС–сть. Йостек натомС–сть радо йшов назустрС–ч. МС–цно обС–ймався зС– мною, з ВС–кою, плескав кожного по спинС–. Лорна дивилася на це зеленим оком, тС–льки сказала ВС–цС–: «Дай цигарку». У наказовому тонС–. ВС–ка розгубилась С– дала. Лорна присС–ла бС–ля вогню, припалила С– задимС–ла. Вона маленька, низенька, але дуже енергС–йна. Р† дратС–влива. Жанна обС–ймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. НС–яковС–ючи вС–д АлС–ка, обС–йняла С– його. Ще бС–льше сконфузилась вС–д того, що треба обС–ймати ВС–ку. Мабуть, ВС–ка вразила С—С— своС—м нашийником. Але за допомогою всС–ляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап. АлС–к: – Як ви добиралися? Важко було йти на гору? – Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас С–з дороги збила. – О, а це чого? Йостек посмС–хаС”ться. – Р†демо ми, бачимо – якась жС–нка, з мС–сцевих, С–з торбами йде. А нам куда йти, незрозумС–ло. Ми питаС”мо в жС–нки, кудою на ШипС–т треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отутво буде то, а потС–м такуво, коротше, заморочила нас. – А потС–м починаС” нас грузити, – вставляС” Лорна. – По всС–х каналах. – Точно, – продовжуС” Йостек. – 3 понтом, вона цС–лителька. Р† починаС” сходу наше бС–ополе обслС–дувати. Сказала менС– браслети всС– познС–мати, бо вони прориви в полС– роблять. АлС–к посмС–хаС”ться. ВС–ка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить С—С— сС–сти. «НС–-нС–, я постою». Погляд у землю, руки на грудях. – Ну, почала вона там руками вимахувати, потС–м дала води своєї свяченоС— попити. Мене зцС–лила… А як пС–дС–йшла до Лорни… – Йостек зам'явся. – Я, карочС”, в неС— харкнула. Не можу справитися з посмС–шкою. – Р† шо далС–? – Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побС–гла. Я вибачився, як умС–в, але цьотка не слухала. ТС–льки курвилася й витиралася. Ну, С– я теж тихенько побС–г. – ПС–шли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягуС”ться димом. – На якусь стройку вийшли. – На каменоломню, – виправляС” Йостек. – Там С–з рС–чки камС–нь вибирають С– в такому горнивС– перемелюють. У якихось робочих спитали, С– тС– вже правильно пС–дказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили назад вертатися, до каменоломнС–. – А вона там стоС—ть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, куда ви пС–шли-и-и…» Жанна кривиться. Ну, нС–би посмС–хаС”ться. – А шо-о-о я, ви-инна?… – Та нС–чо, вже. – Йостек закС–нчуС”: – Так що С–шли ми весело. От. А ви, я так розумС–ю, координатор? – це питання до АлС–ка. – Я? – дивуС”ться той. – Ну чому ж? Герман координатор. -Я?! – А що, хС–ба нС–? – знову дивуС”ться АлС–к. – Чомусь я був упевнений, це ти. Лорна привалюС” мене важким поглядом. Йостек С–з Жанною, та й ВС–ка з АлС–ком зазирають менС– в очС–. – НС–. Упевнено заявляю – я не координатор. – А де ж тодС– вони? – ЗвС–дки я знаю? Я вчора приС—хав, зустрС–в ВС–ку. Жодного червоного прапорця не було, тому я вирС–шив виставити першим. Всього-на-всього. Звучить переконливо. Коли всС– уявляють собС– координатора цього з'С—зду, чомусь неодмС–нно здригаються. – Значить, треба чекати далС–, – каже АлС–к. Ми замовкаС”мо. ПотрС–скуС” вогонь. Лорна озиваС”ться: – Чого мовчимо? Чого, блядь, нС–хто не говорить, нащо ми тут? Це ж фестиваль самогубцС–в, С—би його мать! Я, взагалС–, туда потрапила чи не туда? НакрапаС” дощик. – Ще трохи, С– роз'ясниться, – кажу, дивлячись на небо. – НС–хуя не роз'ясниться, – заперечуС” Лорна. – Зараз буде гроза С– блискавки. То чого всС– мовчать? Я кого питаю? Тут суС—циди зС–бралися чи так – попиздС–ти приС—хали? – Давайте не шумС–ти, – каже м'яко АлС–к. – Ми саме тС–, за кого себе видаС”мо. У всС–х, я думаю… С” певне питання в життС–. Але не будемо провалюватися в нього прямо зараз, С–з головою. Гаразд? Пропоную дочекатися координаторС–в. Особисто я приС—хав для того, щоби порозмовляти саме з ними, – ковтаС” слину, – а якщо в когось буде бажання, то про… про нашС– думки з приводу фестивалю поговоримо ввечерС–, бС–ля вогню. ДрузС–, попереду чудова нС–ч. Герман каже, що буде зоряне небо. Правильно, гер ХельТ‘? Я киваю. ЗвС–дки вС–н знаС” про гер ХельТ‘а? – МенС– от ВС–ка розказала, тут уночС– бС–ля вогню всС– люди збираються, розважаються. Давайте й ми нинС– влаштуС”мо собС– вС–дпочинок? Забудемо про нашС– проблеми, га? Йостек шкС–риться, йому АлС–кова пропозицС–я подобаС”ться. ВС–ка дивиться на старого, як на гуру. Лорна кидаС” у вогонь недопалок С– спльовуС”. С—С— колюче личко зС–бране в будячок. – Буде буря вночС–. НС–якого вогню не буде. Але дощик, покрапавши хвилин десять, минаС”. КрС–зь сС–ру пелену просвС–чуС” око сонця. Питаю у хлопця, чи С” в нього намет. Йостек розказуС”, що спецС–ально взяв чотиримС–сний, ще й двокамерний, бо знав, що будуть люди без крС–влС–. Як, наприклад, Жанна й Лорна. ВС–н розпаковуС” наплС–чник (оцС–нюю всС– понти з наворотами, типу водонепроникного клапана С– титанових замочкС–в на кишенях). АлС–к допомагаС” розкласти тент. Шатро С– справдС– виглядаС” велетенським. – Може, ви з нами будете? – звертаС”ться Йостек до АлС–ка. – Давай на «ти», Йостеку, я вже казав, бС–льше нагадувати не буду. Дякую, я подумаю. АлС–ковС– не хочеться зраджувати свою стару кабС–нку. Я таке розумС–ю. ВС–ка готуС” воду для зупи. Лорна й надалС– сидить по-пташиному бС–ля вогню. Жанна так само паралС–зовано стоС—ть, схрестивши руки на грудях. Чую, ВС–ка С—С— научаС”: «Шо стоС—ш? Йди С—м поможи, назбирай листя! ПС–д низ пС–дстелите, а то зимно в дупу буде». Жанна озираС”ться довкола, нС–би шукаС” листя. «Та в лС–сС– листя!» – пояснюС” ВС–ка. «А-а-а…» Жанна топаС” в лС–с. Як воно взагалС– до Воловця добралося? Р†дея стосовно пС–дстилки слушна, але того букетика, що я врештС– бачу в руках у Жанни, явно замало. Ми втрьох лС–земо вгору до крайки лС–су. Йостек маС” сокирчину. АлС–к боляче реагуС” на С—С— вигляд С– просить нС–чого живого не рубати. ВС–н скидаС” куртку. Як у лантух, згрС–баС”мо в неС— листя. ДС–лянка для табору незручна – занадто горбкувата. Йостек, як начальник намету, сам вибираС” мС–сце: злС–ва вС–д мого. Комусь доведеться спати на перекосС–. ЗбираС”мо каркас С–з вуглецевих стержнС–в. НакидаС”мо полотнище. Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувС–й полотна. ВС–ка приходить нам на допомогу. Разом С–з Жанною вони тримають напнутими протилежнС– кути, в той час як Йостек забиваС” кС–лочки. Виходить не намет, а цС–ла мечеть. ВсерединС– два об'С”ми – вхС–дний коридорчик С– чотиримС–сна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, С–з зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному свС–тлС– дуже незвично, С– коли я кажу про це вголос, всС– по черзС– починають залазити всередину С– голосно дивуватися. У старого нора куди як простС–ша, типу куреня. Разом натягуС”мо нескладну накривку на двС– алюмС–нС–С”вС– трубки – С– куток готовий. АлС–к маС” клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. АлС–к глибоко втягуС” запах церати С– мружиться вС–д задоволення. – З теплицС– зняв, – пояснюС” вС–н. – ОгС–рками пахне. ДС–вчата з Йостеком зникають у своС—х хоромах – розпаковуватися, АлС–к теж стелить у себе спальник. ВС–ка нудиться бС–ля вогню, чекаС”, коли почне пС–дкипати вода. Води повний казанок – кашС– потрС–бно зварити на шС–стьох. – Ну, як тобС–? – питаю змовницьки у ВС–ки й киваю в бС–к оранжевого намету. ВС–ка водить пальцем бС–ля скронС–, хитаС” головою. Кипить вода. Засипаю крупу. С—мо потихеньку мовчки С– вдумливо. Небо розвиднюС”ться достатньо, щоби на душС– стало свС–тлС–ше. Те, що робиться над головою, вражаС” масштабами та величчю. КупчастС– хмари, розсунувшись, вС–дкрили просвС–т С– крС–зь нього, мов з тунелю, визираС” сонце. ВечС–р, година сьома, С– свС–тло в цС–й порС– описувати марна справа. СпокС–йне, золоте. Для мене це хвилинка радостС– в неперервному потоцС– вС–дчаю. СлС–пучо-бС–лС– хмари, кумулюс-кумулюс-кумулюс, масивнС–, величнС–. ОтвС–р у небо засмоктуС” глибиною. Дивлюся на зелень букС–в, яка у призахС–дному освС–тленнС– стала палевою. В поетичному сум'яттС– зС–тхаю: – Як описати, як назвати цей химерний колС–р? АнС– зелений, анС– жовтий, анС– золотий… Не вловити його, не вловити… – Що, колС–р? – пожвавлюС”ться Йостек. – Ти правий. На фотографС–ях його не видно. Але три-де графС–ка й вС–део таке ловлять. Якщо плС–вка JVC. Це називаС”ться «вол'юметрС–к Т‘ловС–нТ‘». НС– хрС–на собС–. – Це твоя професС–я? – питаю про всяк випадок. Йостек киваС”. ВС–н програмС–ст С– веб-дизайнер. ВС–ка нагадуС”, що варто принести дров до загального вогнища: – Ми ж пС–демо вниз, правда? Йостек каже: – Р†з задоволенням. ВС–н тут уперше, йому страшенно все цС–каво. АлС–к теж «за». Саме в цю хвилину вони всС– мене харять. Не погасли ще в задницС– пС–онерськС– багаття, чи який хрС–н? Лорна сидить на землС–, бС–ля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссС–. Нас вона зневажаС” й ненавидить, на нС–й це прямо написано. Мене до неС— тягне, як магнС–том. МенС– здаС”ться, з нею можна поговорити на спС–льнС– теми. НарештС– й Жанна прийшла до тями. Вона теж С–з цС–кавС–стю дивиться вниз. НадвечС–р потеплС–шало, це робить людей бС–льш вС–дкритими до зовнС–шнього. Золоте свС–тло приС”мно лоскоче. ЗеленС– гори стають чорно-золотавими. Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: С– торкатися боляче, С– перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту футболку С– спортивнС– штани. КрС–зь футболку манячить цупкий кутастий лС–фчик. Жанна у шкарпетках С– тенС–сних туфельках. НаС—вна дС–вчинка. Звичайно, приС”мно вдягнутися на вечС–р потеплС–ше, пС–дсушити нС–жки, натягти сухС– шкарпетки. ПриС”мно, але ж безглуздо – зараз ми пС–демо вниз С– вС–д росистих трав ЖаннинС– капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах. Хто ти, Жанночко? Шепни менС–, що тебе непокоС—ть. Може, ти вагС–тна? До сутС–нкС–в залишаС”ться менше двох годин. ЧоловС–ки йдуть по дрова. – Я чув, тут у нС–ч на Купала можна кого хочеш виграти, – каже Йостек С– дивиться на мене. – Почни з Лорни, – раджу. – Вона в тебе закохана. АлС–к смС–С”ться. – ТС–льки вважай, щоб вона тобС– нС–чого не вС–дкусила. Бачив, якС– у неС— щелепнС– м'язи розвинутС–? – Та йдС–ть ви… я серйозно. Можна когось тут вжик-вжик? – Можна, звичайно, – я приховую посмС–шку. – Там, бС–ля вогню, будуть голС– дС–вки лежати, у вС–ночках на головС–. Вибереш собС– якусь незаразну, та й пС–деш до лС–су вжикатися. АлС–к погоджуС”ться. Старий ловить настрС–й. – ТС–льки вважай, – застерС–гаС” вС–н, – у лС–сС– на Купала за такими, як ти, чорти бС–гають. Можуть С– за дупу допнути. – Р† шо? – Р† пС–вдупи вС–дпаде. ВзагалС–, краще сьогоднС– про таке не думай, бо скочить тобС– чорт у калитку, не заснеш до ранку. Вся господарка розпухне С– посинС–С”, ще й свербС–тиме. Р† так, поки не знайдеш у землС– нору змС–С—ну С– не зС–ллС”ш у неС— сС–м'я. – Всяке буваС”, – пС–дтакую. – ТС–льки менС– розказували, що то не чорт залазить, а така комашина. ЗалС–зе у яС”чко й починаС” там вовтузитись. Дуже неприС”мний зуд з'являС”ться. Це страшенно вимотуС” людину. Ти, певне, знаС”ш, про шо я. – Та ну, – каже Йостек, – ти гониш. – Гонить, – погоджуС”ться АлС–к. – Бо не комашина то, а справдС– чорт. ЗнаС”ш, як його виганяють? Треба кропивою вС–дшмагати помС–ж ноги, поки вС–н не вискочить С–з поганим сС–м'ям. – А сС–м'я треба з'С—сти. Або наточити в компот дС–вчинС–, яка тобС– подобаС”ться. Краще навС–ть не в компот, а вС–дразу в горло. – От, наприклад, тС–й же ж ЛорнС–, – каже АлС–к, С– ми удвох смС–С”мось. У лС–сС– темнС–С”. З полС–нами в руках, повертаС”мося до табору. Внизу, на мС–сцС– загальних зборС–в, пробують розпалити вогонь. Сонце вже зайшло, небо вияснюС”ться. Ознаки хорошоС— погоди назавтра. Довкола вогню зосереджуС”ться пС–стрява публС–ка. МолодС– хлопцС– й дС–вчата. ЧоловС–ки та жС–нки, дехто навС–ть С–з грудними дС–тьми на руках. ЧиС—сь малС– дС–ти гасають одне за одним. Барабанщики сидять бС–ля холодноС— скирти гС–лля С– бубнять у тугС– барабани. Лине дрС–б аж до опуклого неба. КС–лька хлопцС–в-панкС–в, голих по пояс С– блискучих вС–д поту, рачкують бС–ля вогню С– тикають у глиб гС–лляччя запаленою газетою. – Горить? – гадаС” один, що схилився над спиною в товариша. Той, що рачкуС”, порядно роздратований. – В пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь! – Давай, може, я трохи… – Блядь, не кумар, я тебе прошу! Матюкливий панк С–з поголеними скронями, весь розчер-вонС–лий, вилазить С–з-пС–д гС–лок. Уявляю собС–, як свербить його тС–ло. На пС–т сС–дають мушки, на спину налипла труха. Панк лаС”ться С– тре очС– – пС–д гС–лками надихався диму з газети. На природС– матюкатися кайфовС–ше, нС–ж у мС–стС–. Особливо матюкаються наймолодшС– – тС– неформали, що приС—хали на ШипС–т уперше, матюкаються крутС–ше за старих кочегарС–в. Це рС–зновид катартичних психотехнС–к. В Карпатах матюки звучать, як намоленС– мантри. Кажеш «нахуй» – С– в ефС–рному тС–лС– вС–дкриваються пори. Кажеш «похуй» – С– пересохлС– меридС–ани освС–жаС” життС”дайна енергС–я. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажнС– стоки, виносять увесь негатив назовнС–. Земля поглинаС” С—х без слС–ду, а люди стають спокС–йнС–шими й трС–шечки ближчими до неба. ОчС– бС–гають – у напС–втемрявС– з'являються небуденноС— ми-ловидностС– хС–пасС– та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для КупальськоС— ночС–… Неначе пещенС– плоди, такС– стиглС–, що, здаС”ться, опиняться в руках, варто тС–льки торкнутися С—х долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тС–лесними секретами. СкрС–зь розливаються прянощС– й токи липневого присмерку. ВипадковС– доторки у темрявС– – вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкС–ра, раптовС– озвуки за спиною. БС–ля вогнища юрмиться дедалС– бС–льше людей. НарештС– замерехтС–ла оранжева заграва, чуС”ться трС–ск гС–лочок. Вогонь являС”ться народовС– першим полиском С– зриваС” аплодисменти. Люди збудженС–. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетенС– в обС–ймах. Сидять хС–ба одиницС–, в тому числС– кС–лька азартних растаманС–в С–з лункими бонТ‘ами. ПануС” атмосфера товариськостС–, надзвичайне пС–днесення. Кров моя розбурхана гормонами. Збудження приносять дС–вчатка-пС–длС–тки, заледве не дС–ти. Може, рокС–в тринадцяти, гора – п'ятнадцяти. У розхристаних картатих сорочках, у хустинах, косинках, зС– шворками на руках, на шиС—. КоралС–, талС–смани, шкС–рянС– аури, пС–стрявС– пасочки. ВологС– очка. Вони тут чи не вперше, С—х тут не занадто – якраз досить, щоби не перетворити мС–стерС–ю на пиятику старшокласникС–в. Але вони освС–жають собою натовп. Для них все скрС–зь нове, вони реагують на втС–лення своС—х мрС–й про мир С– любов потужними викидами сексуальноС— енергС–С—… ДС–вчатка зовсС–м не нС–яковС–ють, хвацько п'ють вино прямо з горла – С– напиваються чи не першими. Вони регочуть дурним смС–хом, С– добре, якщо смС–ються в компанС–С— дС–вчат. Коли ж бачиш таке сексапС–льне маля, що п'яно С–рже у компанС–С— бородатих парубС–С—в, мимоволС– передчуваС”ш непристойне. Р† сам, звС–сно, прагнеш долучитися до нього безпосереднС–м чином. З'являС”ться кС–лька людей С–з гС–тарами, й охочС– поспС–вати згуртовуються поближче до музики. Тремтять барабани, растамани енергС–йно вигукують своС— примовки С– звуконаслС–дують макак. З'являС”ться чувак С–з диджериду. ПершС– трелС– цієї флейти проймають аж до крижС–в. Хрипкий, характерний тембр. До флейтиста долучаС”ться одна С–з гС–таристок – це русява голосиста дС–вчина, що знаС” багато росС–йських пС–сень: С—С— було чути здаля, аж вС–д нашого постою. Чуваки сейшенять, С–нтуС—тивно ловлять ритми, пС–дбирають акорди. Русявка самовС–ддано терзаС” струни, С—С— товстС– дреди трясуться, мов антени. Людей стаС” справдС– багато. Р† ще люди пС–дтягуються, вже не сС–дають на землю, а просто стоять за спинами передостаннС–х, аби побачити цей великий купальський вогонь, аби послухати цих пС–сень. ПомС–чаю бС–ля себе знайомих: ВС–ку й АлС–ка. АлС–к пС–дтримуС” ВС–ку пС–д руку й знС–яковС–ло посмС–хаС”ться. У своС—х окулярах на резинцС– та зС– смиренною посмС–шкою вС–н уособлюС” душку-дебС–ла. На ВС–ку ж напала ржачка. СмС–С”ться, аж згинаС”ться навпС–л. До того ж не зовсС–м скоординовано переставляС” ногами. ДС–знаюся вС–д АлС–ка, що по дорозС– до вогнища ВС–ка затягнула його С–з собою до знайомих панкС–в. А пС–сля того виявилася вже добряче накуреною. РозверзаС”ться ватра. Тепер це триметрова купина, що плюС” у нС–чне небо С–скрами-снС–жинками, така гаряча, пече в лице навС–ть здалеку. Хтось зС– спини передаС” канС–стру з вином: ковтни сам С– передай С–ншому. – Будеш? – питаС” мене якийсь патлатий, щойно добряче лигнувши з горла. Я беру канС–стру, роблю ковток тієї бодяги й передаю ВС–цС–. Вона п'С”, вино тече по пС–дборС–ддю, заливаС” сорочку. ВС–ка смС–С”ться, витираС”ться, АлС–к даС” салфетку, але ВС–ка вС–дштовхуС” його С– смС–С”ться. Вона вже геть п'яна. Трохи поодалС–к помС–чаю Йостека з його дС–вулями. Лорна сидить посерединС–, витрС–щилася на вогонь. Раптом глипаС” строго на мене – прошиваС” поглядом до дна душС–. Р† знову на вогонь, як нС–чого й не було. – Чо' ти такий сумний? – ВС–ка дихаС” на мене винним духом. – Веселися, дурак! – Р†ди нахС”р, – вС–дсовую С—С— губи вС–д своС—х. – Я не сумний. – Знов вС–дпихаю С—С— настирливу пику С– ВС–ка втрачаС” рС–вновагу, падаС” задом на землю. П'яно регоче. Трохи вгамувавшись, пС–дС–ймаС”ться. ОчС– посоловС–лС–. Ще трохи, С– вона вС–друбиться. – Ей, закурити хтось маС”? – вона роззираС”ться довкола, але нС–хто не звертаС” на неС— уваги. – МальчС–к, маС”ш закурити? – ВС–ка тягнеться до сорокалС–тнього щетинистого мордоворота з самокруткою в зубах. Той одягнутий у джинсовий комбС–незон на голе тС–ло, на головС– в нього атласний цилС–ндр. Мордатий вС–дхиляС”ться назад, С– ВС–ка падаС” просто йому в обС–йми. – Ну, вот С– всьо. ТС”пС”рь ти мая, – каже вС–н С– шкС–риться крупними зубами. ВС–ка, зС– звуком «Поухх!» збиваС” тому з голови цилС–ндр, при цС–м гигоче, аж заходиться. З боку водоспаду до ватри з'являються троС” нудистС–в: два хлопцС– та дС–вчина. В руках несуть клумки одягу, а самС– мокрС– – певне, лазили вночС– купатися. Перед ними народ розступаС”ться, звС–льняючи дорогу поближче до вогню, погрС–тися. ДовгокосС–й дС–вчинС– (вона могла ховатися у своС”му волоссС–, як русалка) на першу ж вимогу дають цигарку та вина. Хтось виявляС” бажання сфоткатися з нудистами, а тС– радо позують голими дупами до об'С”ктива. Люди жваво балакають мС–ж собою про все на свС–тС–. БезлС–ч С–сторС–й, тьма подС–й. МенС– стаС” стрьомно, що нС–хто не хоче поговорити зС– мною, хоча я розумС–ю, що мС–г би заговорити до когось першим. Але тС–льки-но уявляю собС–, що почну з кимось говорити, мене скручуС” корч вС–дрази та притупленого роздратування вперемС–ш С–з жалем до себе. «Чому менС– так стрьомно жити в цьому свС–тС–?» – хочеться виплакатися комусь. Р†нша моя частина, яку я хотС–в би називати «апасним штрС–хом», дивиться на це все з презирством С– холодною ненавистю. Ось вона бере ситуацС–ю пС–д контроль, силою заганяючи жалюгС–дного гС–внюка десь подалС– у пС–дсвС–домС–сть. МС–й погляд повертаС”ться до Лорни, котра сидить мС–ж цим Йостеком С– дурою в тапочках, як С—С—… Жанна. У вС–дблисках вогню вони своС”ю закляклС–стю нагадують неживС– предмети, а обличчя Лорни здаС”ться висС–ченим з гранС–ту. С—хня нерухомС–сть так контрастуС” з рухливим галасливим натовпом, що на якийсь час все в менС– зупиняС”ться, перетворюС”ться на статичне зображення, спроектоване на колихливу пС–тьму. СтаС” тихо, як у вусС–, й менС– здаС”ться, нС–би я бачу не трьох людей, а три каменюки в чистому полС–. О›.: НайбС–льший камС–нь – це Лорна. Тому що вона найсильнС–ша. Вона дуже важка. Коли вона входить у чиС”сь життя, вона просто як камС–нь. Неможливо не рахуватися з нею С– дуже важко С—С— носити в собС–. Вона завжди думаС” тС–льки про себе (пауза) … Лорна, з тобою деколи буваС” так важко… Ти найнапряжнС–ша людина в моС”му свС–тС–. Ти завжди хочеш, аби все було по-твоС”му. Ти з'явилася на сценС– разом С–з хлопцем С– дС–вчиною. Оця дС–вчина (показуС” на невеликий камС–нь злС–ва) С– цей хлопець (показуС” на значно бС–льший камС–нь правильноС— форми, менший, однак, за камС–нь Лорни, такий великий, важкий С– необроблений) – вони були поруч С–з тобою, коли ми побачили тебе. ДС–вчину звуть Жанною, хлопець називаС” себе Йостеком. Вони думають, що стали твоС—ми друзями, а насправдС– вони твоС— слуги. Ти вважаС”ш себе королевою, яка може отак просто забавлятися людьми. : (до Лорни) Чому вона вважаС” себе королевою? О›.: Тому що у неС— великий досвС–д. Вона переконана, що до неС— приходив сам Диявол. У неС— нездоланне вС–дчуття нереальностС–. Це вС–дчуття лякаС” С—С—, бо сильнС–ше за неС—.: Лорна, чому тебе тягне до дС–вчат? О›.: З ними вона почуваС” себе завойовницею. З ними вона почуваС” силу, владу. Вона хоче все контролювати, стискати, смоктати… душити… Надзвичайно забобонна особа. БоС—ться мС–стичних знакС–в, якС– вбачаС” скрС–зь С– в усьому. БоС—ться поганих знамень… Фоновий стан постС–йного страху. МС–стичного страху..: Лорна, що ти вС–дчула, коли вперше побачила цього чоловС–ка? (показуС” на камС–нь Германа) О›.: Я його злякалась. ВС–н надто темний С– непроникний. Я боюсь таких людей. Боюсь людей, яких я не можу читати з обличчя. Герман закритий. Напружений, готовий трС–снути, вистрС–лити, змести все. ВС–н як вулкан. Мене не радуС”, що вС–н приС—хав сюди. Нам буде тС–сно на однС–й територС–С—. Коли вС–н дивиться на мене, менС– хочеться сховатися. Тому я захотС–ла прикритись вС–д його погляду Йостеком. Йостек стаС” мС–ж нами. (Я. перекочуС” камС–нь Йостека мС–ж Лорною С– Тим, Хто Прихований ВС–д Себе). Я вС–дьма, С– завжди стаС”ться так, як хочу я..: Лорна, чи тепер ти себе почуваС”ш краще? О›.: Так. У такС–й ситуацС–С— я почуваю себе бС–льш впевнено..: А як реагуС” на таке перемС–щення Герман? О›.: (пауза) В ньому вона викликаС” цС–кавС–сть. Йому здаС”ться, що Лорна чимось подС–бна на нього, С– з нею можна поговорити по душах. Його страх… його страх також маС” метафС–зичний присмак..: Герман може сформулювати С—й свою потребу в спС–лкуваннС–? О›.: (не почув або не захотС–в почути запитання) ЦС–каво… Йостек вС–дчуваС”, що Лорна боС—ться. Йостек, сам того не усвС–домлюючи, став прикривати Лорну… Глянь, Йостек дуже солС–дна фС–гура (камС–нь справдС– великий С– рС–вний). А цей (показуС” на камС–нь Германа) пС–дсвС–домо вС–дчуваС” роздратування. Йостек теж о'кей, але його цС–кавить Лорна… ЦС–лий вечС–р вС–н шукаС” нагоди, щоби пС–дсС–сти до неС—, прозондувати С—С—. Лорна здаС”ться йому таС”мничою. У неС— суворе, кам'яне обличчя. Глянеш на таку – страшно пС–дС–йти. ОстерС–гаС”шся, як би не нахамила, не образила. Бо така ображати вмС–С”. Я боюся, що, коли пС–дС–йду до неС—, ця малолС”тка опустить мене, як пацана..: Ти би мС–г пС–дС–йти до неС— С– подивитися, як вона зблизька виглядаС”? О›.: Зараз. ВечС–р… точнС–ше, вже нС–ч, горить купальське вогнище, п'ять метрС–в заввишки. ВсС– збудженС–, граС” музика… (до каменя Лорни) Лорна, можна, я сяду бС–ля тебе? – ЗвС–сно, сС–дай. – Лорна дивиться на мене знизу догори, С– ми обидвоС” знаС”мо, що це означаС” для людей, в чиС—х душах живуть тварини. Це означаС”, що я – старший у зграС—. Все, Лорна бС–льше не може виставляти проти мене своС— щити. Вона усмС–хаС”ться менС–, пС–дсуваС”ться до Йостека, С– я сС–даю поруч з нею, лицем до вогню. Ми мовчимо С– дивимось гуртом у вогнище. Що ж, зараз я можу пС–дбити першС– пС–дсумки моєї участС– на фестС–, С– вони мене не радують. НастС–льки не радують, що з того горя я закурюю папС–росу, вже надцяту за нинС–… Що, С– собС– хочеш, гС–вно мале? Таке мале, без цицьок, а вже курить. На, на, бери, я не скупий. Я ще й посмС–хнутися тобС– можу. Хоча насправдС– я хотС–в би, щоб зараз мС–й вигляд говорив про те, як менС– на вас усС–х насрати. Я знаю, ви зараз зирите на мене, що це за обкурок, думаС”те ви, якого хрС–на робить тут цей урод? Ви всС– обговорюС”те, як я жадС–бно припалюю цигарку, як легко я пС–ддаюся цС–й поганС–й звичцС–, як ламаС”ться моя воля перед спокусою закурити… НасправдС– на мене зараз нС–хто не звертаС” уваги. МенС– стаС” сумно й самотньо. Отож моС— першС– пС–дсумки такС–. Я розстроС”ний ситуйови-ною С– тим гамноС—дським, фальшиво миролюбним настроС”м, що запанував на фестС– суС—цидникС–в. Не знаю, може, приС—де завтра кращий пС–пл, тому що оцС–, хто вже С”, смакують надто кисло. Вони смакують менС–, як гС–вно. Мене прихарюС” ця пиз-дувата атмосферка панС–братства, яка з'явилася з приС—здом АлС–ка, Йостека С– всС–х, всС–х, всС–х. Вони не те що не викликають С–нтересу, вони наганяють на мене важку депресивну нудьгу, вС–д якоС— я насилу втС–к зС– Львова. Все. Якщо завтра нС–хто новий не приС—де, просто пС–ду в гори… Але думка, що я буду сам у горах, мене страшно напрягаС”, не менше нС–ж думка про шипотських чорнушникС–в чи алка-шС–в, до яких я повертатися не маю анС– найменшого намС–ру. Як же болС–сно розумС–ти, що вС–д себе не втечеш. Хтось С–з темряви махаС” менС– привС–тно рукою. УпС–знаю монарха та його регС–ну. Вони з почтом сидять з С–ншого боку багаття. Я привС–тно махаю у вС–дповС–дь. ВС–дтак встаю – надумав дещо спитати в Дайана. Хоча моС—й основнС–й частинС– («апасний штрС–х») прикро це визнавати, але сопливий гС–внюк у глибинС– душС– втС–шився, що про нього (про мене, про нас?) згадали. Та що там – я зрадС–в! Мене пам'ятають! Мене кличуть до себе! Люди, бС–жу до вас!!! Нудисти тим часом лягають гладкими сосисками поближче до вогню, навзаС”м обС–йнявшись. Видно, що утрьох С—м найкраще. Десь С–збоку чую ображений голос з московським акцентом: – Ну-у-у во-о-от, пакрасавалС–сь С– хватС–т. Пусць адС”ваюцца. А то ета уж савсС”м випС”ндрьож начС–наС”цца. У вС–дповС–дь такий вальяжний басок: – Да ладна тебе, ВарабС”й. Пусть людС– атдихают. Чо ти напряТ‘аС”шса? Коли ватра щойно запалала заввишки з метр-пС–втора, стався один прикрий випадок. Якийсь юнак (як потС–м стверджували, добряче напС–дпитку) вихопився з темряви С– в могутньому плиговС– перелетС–в через багаття. ВсС– були враженС– його доблестю й охоче плескали. За кС–лька хвилин вС–н удруге вискочив на свС–тло й, дико волаючи, вС–дС–рвався вС–д землС–. Але невдало – перечепився нога об ногу перед ватрою С– впав обличчям просто в полум'я. Крики, шухС”р. Тієї ж хвилини двоС” кинулися до нього, витягнули бС–долаху. Шпурнули на траву, збили вогонь, почали поливати водою. Юнак стогнав С– корчився. КС–лька спС–вчутливих сердець визвалося нести бС–даку в село. ПотерпС–лий попросився до свого намету, де вС–н мав облС–пихову олС–ю. ХлопцС– обережно понесли його в темряву. Ще двоС” стурбованих дС–вчат пС–шло слС–дом доглядати за пораненим. Це сколихнуло спокС–й товариства, викликавши низку спекуляцС–й, якС– дуже скоро набрали жартС–вливого тону – мовляв, п'яний… накурений… нагалоперидолений… тощо. Знов ожили барабани, й С–ншС– жарти та балачки поточилися далС–. V.: Яке тепер ставлення Германа до Лорни? А:…дружнС”. Вона непогана людина, коли не демонструС” нС–чого з себе..: Як це може вплинути на загальну картину? Перетворення Лорни з С–стоти залякуючоС— на приС”мну? О›.: (до Германа) Тепер тобС– цС–кава така Лорна?… Тепер вона якась така нудна для нього. Просто роздуте еТ‘о, С– бС–льш нС–чого. Скучна людинка, зС– своС—ми мС–зерними фантазС–ями С– страхами. Надуманими причому. Та нС”, нормальна дС–вчина. Коротше, така, як всС–. Почуваюся розчарованим, що вона виявилася такою… простою….: Не рС–вня. О›.: Так, не рС–вня. Герман уже наважився був торкнутися у собС– найглибших глибин, геть потаС”мних С– засекречених. Тих, звС–дки йде вся його чорнота, оця туга. А Лорна, на жаль, тС–льки здавалася такою багатообС–цяючою..: Вона буде ще якусь роль вС–дС–гравати? О›.: (до каменя Германа) Чувак, ти хочеш чогось С–ще вС–д Лорни? НС–, вС–н уже почув усе. Вона пустишка. ПрибираС”мо? (вС–дкочують камС–нь Лорни подалС– вС–д каменя Германа). Може, з нею ще будуть мати справу С–ншС–. Набагато бС–льше його тепер цС–кавить Жанна. Поглянь. Вона геть маленька, мовчить. НС–чим себе не видаС”. Вона занадто… скута… покинута..: Сильним напруженням вС–С” вС–д цього каменя… О›.: Так, вона вС–дчуваС” дискомфорт серед цих людей..: Можеш спробувати доторкнутися до неС—, щоби вС–дчути С—С— тС–леснС–сть, якщо хочеш. О›.: (НакладаС” руки на камС–нь Жанни) Мммм, бС–ль над лС–вим оком. Якийсь хлопець ударив С—С— в голову. У неС— був струс мозку. Вона через це тепер боС—ться всС–х чоловС–кС–в (пауза, забираС” руки з каменя, вражено) Хух, ну в неС— й проблеми! Жанна якраз С– цС–кава ГермановС–..: А вС–н виходить тС–льки на пошуки цС–кавого? (смС–С”ться) ПоходжаС” й вибираС” туди-сюди? О›.: ВС–н С– приС—хав з такою цС–ллю. СвС–т не даС” йому вС–дповС–дС–, С– вС–н шукаС” людину, з якою можна порозумС–тися..: НавС–що? О›.: Тому що вС–н просто у вС–дчаС—. ВС–н уже стС–льки людей побачив… НавС–ть тут. ТС– люди, що приС—хали сюди… цС– самовбивцС–… вони всС– нС–якС– не самовбивцС–. Вони пустС– для нього. ВС–н ще, правда, не знаС”, як там АлС–к. Йостек пС–дозрС–ло життС”радС–сний… Вони всС– разом просто ще не попадають в такт. Я раптом усвС–домлюю, що трохи задрС–мав. Вже близько пС–вночС–. Згадав, що збирався пС–ти до Дайана, котрий привС–тно махав менС– рукою. Чи це теж менС– наснилося? Зараз бС–ля великого вогнища вС–д ДайановоС— шайки не залишилося й слС–ду. Як С– вС–д змС–сту премудроС— бесС–ди, яку ми з ним в тому снС– вели. ЗдаС”ться, щось про природу камС–ння… Я поборов сонливС–сть С– знову почувався готовим до переворотС–в. БС–льшС–сть люду повернулося до своС—х вогнищ, а тС– душС–, що залишилися, перебувають у романтично-елегС–йному настроС—. Найвищий час на лС–рику. Я струшую з обличчя рештки дрС–моти С– знову налашовуюся на теперС–шнС–сть. Бард сухуватим голосом спС–ваС” про щось щемке, флейтист пС–дС–груС” йому на бамбуковому диджериду. Лорна, Йостек С– Жанна сидять поряд, туляться до мене, посхиляли голови. Не видно лише ВС–ки. АлС–к теж закуняв, усе-таки мав старий тяжку дорогу. – Йдемо нагору, – штурхаю своС—х сусС–дС–в, – а то я вже тут засинаю. НазустрС–ч вС–тру з гС–р смертники тягнуться до себе в табС–р млявим ланцюгом. Йостек пропонуС” лягати спати. У мене вС–дкриваС”ться друге дихання. Саме зараз я чуюся в силах сидС–ти хоч до ранку. Роздмухую попС–л С– кидаю пару гС–лляк, хай тлС–ють. Пропоную бажаючим випити кави. Жанна втомлена. Вона готова йти спати. Йостека бС–ля вогню вжалила оса. Видно, в травС– ховалася, придушив колС–ном випадково. Коротше, Йостек п'С” каву. АлС–к теж вип'С”, С– Лорна вип'С”. Доведеться ЖаннС– засинати однС–й. Вона каже, що С—й буде страшно, С– залишаС”ться теж. Комусь треба пС–ти по воду. Певна рС–ч, це випадаС” робити менС–. Загалом, лазити вночС– до струмка – то найбС–льшС– ломи. Не рахуючи, звС–сно, поклику до випорожнення, теж серед ночС– й пС–д час грози. Якщо до цих викликС–в пС–дС–йти творчо, можна з невеличкоС— експедицС–С— зробити захоплюючу одС–сею. Але про це С–ншим разом. ЗС– сну я небалакучий. Просто вважаю, щоби не полетС–ти шкеребеть у пС–тьмС–. Повертаюся, коли вогонь уже розгорС–вся – невеличкий, зате яскравий. ПеремС–на планС–в – С–з негайного «байцю» у нС–чне кавування – мС–няС” настрС–й на менш кислий. – Давайте поговоримо, – каже Йостек. – От ви, АлС–ку, ви така цС–кава людина. Ви на нас зовсС–м не схожС–. От чим ви займаС”тесь? АлС–к криво посмС–хаС”ться. – Я просив на «ти», але вже нехай. Я так… я в селС– живу, на городС– роблю. КролС–в розводжу. – Шо, все життя? Вам., кгм… тобС– десь рокС–в п'ятдесят С”. Шо, все-все життя отак на городС–? – Ну… – Ну кажС–ть, я ж бачу, шо ви шось приховуС”те. Ким ви були ранС–ше? АлС–к зС–тхаС” С– знову натягуС” усмС–х. – ВзагалС– ви, Йостеку, правС–. Як сказано у БС–блС–С—, «не свС–дчи ложно». Я екстрасенс. ВсС– добряче здивованС–. ТС–льки Йостек нС–би й здогадувався. – Я знав: шось тут не те! Такий чоловС–к просто так тут би не опинився! – Та нС”. Не треба робити з мене якесь диво. ЗвичайнС–сС–нький собС– екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже вС–дС–йшов вС–д цього. З огляду на певнС– причини. Ви ж не думаС”те, що я би просто так приС—хав сюди7. Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зС–бралися. У мене були вагомС– причини приС—хати сюди. Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дС–йсно нас всС–х цС–кавить. Зокрема, чого ми тут усС– зС–бралися. Не забуваймо, це ж фестиваль… мммм… фестиваль самогубцС–в, – таки вимовив вС–н. – Це дуже серйозно. – Правильно, ЗубастС–к, – озиваС”ться Лорна. – Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдС–ки. Може, стидаС”теся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тС–па у всС–х усьо в порядку? Шо, тС–па… Йостек осмикуС” Лорну, яка вже заходиться слиною. – А ти не смикай, Геморойчик. Не чС–пай мене, ясно?! Я вже й так спокС–йна… Але ЗубастС–к тепер маС” нам всС–м розказати, хто вС–н за один. ВсС– менС–, блядь, розкажуть, хто вони такС–. ВсС–, я сказала! БС–льше нС–яких хС–ханьок. По дС–лу тС–льки. До речС–, то нС–чого, шо я тебе ЗубастС–ком називаю? – НС–чого. – Ну, так шо сидиш, С—блом торгуС”ш? Розказуй! АлС–к, нС–скС–лечки не шокований тайфуном С—С— прокльонС–в, потягуюючи каву, розпочинаС” свою С–сторС–ю. – НавС–ть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. ПринаймнС– вона менС– чимось цС–нна. Та й С–ншим теж С” над чим подумати… Раз я, цС–лком випадково, опинився на лекцС–С— такого собС– Валентина Комарова. ВС–н виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тодС– ще працював на заводС– опалювальних систем. Я, знаС”те, за освС–тою С–нженер. Це вважалося досить пристойною роботою – С–нженером на заводС–. Тим бС–льше займати посаду С–нженера-конструктора. Ну, то про лекцС–ю. ЗС–бралося людей чимало, понад сотню – майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще ранС–ше, у сС–мдесятих, написав кС–лька атеС—стичних книжок для дС–тей старшого шкС–льного вС–ку. Основна тема його книжок – наукове розвС–нчання рС–зного роду таС”мниць та забобонС–в, якС– нС–-нС–, а таки були популярними серед народу. ВсС–лякС– там привиди, полтергейсти, С–нопланетяни – кожен аномальний випадок товариш Комаров мС–г легко пояснити з науковоС— точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в СоюзС– почали вилазити на поверхню рС–знС– екстрасенси, йоги, рС–зноманС–тнС– ворожбити. УсС– цС– диваки були прекрасною мС–шенню для публС–чних викриттС–в. Валентин Комаров – гроза всС–х шарлатанС–в, якС– думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадуС” менС– екзорциста. Ви знаС”те, друзС–, хто такС– екзорцисти? – ТС–, шо чортС–в виганяють, – каже Лорна. – У мене тьотка тим займалась. – Точно. Комаров виганяв з народих мас тих самих чортС–в, тС–льки в профС–ль… Ну, як в анекдотС– про яйце, те саме, тС–льки в профС–ль, ха-ха. Так от. Р† трапилась на тС–й лекцС–С— певна С–сторС–я. «На адресу московського планетарС–ю, – розпочав лектор, – надС–йшов цС–кавий лист». Його автор повС–домляв, що якось у звичайному господарчому магазинС– вС–н придбав звичайний собС– скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де вС–н С– простояв кС–лька рокС–в. Одного разу господаря несподС–вано розбудив рС–зкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з лС–жка С– побачив, що й справдС– стався вибух. Вибухнув… графин. На полицС– серед розкиданих бокалС–в С– чарок валялися осколки графина. «Що ж сталося? – з тривогою запитував автор листа. – Чи не чортовиння якесь?» «Признатися, – признавався лектор, – випадок, наведений у листС–, загнав мене у глухий кут. ДосС– нС–коли менС– не доводилося чути, щоб самС– собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але ж, судячи з листа, у графин нС–хто нС–чого не наливав С– взагалС– нС–хто його не торкався – вС–н «вибухнув» сам». Лектор переповС–в, як вС–н пС–шов до бС–блС–отеки, переглянув чимало книг з питань технологС–С— виготовлення скляних виробС–в. Але вС–дповС–дС– знайти не змС–г. ВрештС–-решт довелося звернутися по допомогу до фахС–вцС–в скляноС— промисловостС–. Р† пояснення таС”мничого вибуху було знайдено. «З'ясувалося, що причина подС–бного явища полягаС” у порушеннС– технологС–С—, – вС–в лектор далС–. – Коли гарячС–й склянС–й масС– надано форму, С—С— треба охолодити. Р† цей процес потрС–бно здС–йснювати дуже повС–льно й поступово. Р†накше в склС– утвориться внутрС–шня напруга. Вона невидима, невС–дчутна С– до пори до часу нС–чим себе не виявляС”. Та рС–ч утому, що будь-яке скло з роками старС–С”. У ньому розвиваС”ться дуже повС–льний процес кристалС–зацС–С—. Р† якщо хоча б один кристалик потрапить в зону внутрС–шньоС— напруги – скляний вирС–б розлетиться на друзки…» Не встиг лектор закС–нчити розповС–дь про «розколотий графин», як пролунав глухий удар, а за ним – пронизливий дзенькС–т, С– реальний графин, немовби С–люструючи (чи заперечуючи) слова лектора, розвалився на друзки… – Я довго не мС–г збагнути цього трафунку, – каже АлС–к. – На мене мовби щось найшло. Я пС–дходив до знайомих, якС– побували на лекцС–С—, С– питався в них: «Це ж не була випадковС–сть, правда? Ви ж не вважаС”те, що це збС–г обставин? Ну скажС–ть, що нС–!» Але мене всС– вС–дштовхували, нС–би я несповна розуму. Я почав привертати до себе непотрС–бну увагу. РозумС–С”те, друзС–, для всС–х С–нших це було просто збС–гом обставин! Просто збС–гом! Не знаю, чи передав я вам той особливий настрС–й? РозумС–С”те, друзС–, для мене це був як невидимий урок… Хтось без слС–в дав менС– вС–дчути, що поруч С–з нами С–снуС” невС–доме. Р„ все-таки речС–, про якС– ми не знаС”мо. Ви погоджуС”тесь? Дехто – ВС–ка, Лорна – кивають. – Сам випадок призабувся. А от настрС–й залишився. Людину завжди вабить усе таС”мниче. Р† залишилося якесь бажання скинути з речей цю покрС–влю пояснень, ви розумС–С”те? Оголити всС– нестиковки таких лекцС–й. Що вони замовчують, цС– лектори? Що вони вже зумС–ли пояснити? Я, взагалС–, досить мало мав приятелС–в. Мене, взагалС–-то, вважали трохи дивакуватим. Я й не одружився через те. Якось не вмС–в С–з жС–нками поводитися, чи як? Завжди спочатку все С–шло з ними гладко, а потС–м щось ставалося – С– вони йшли до моС—х друзС–в. Р† це таке не раз траплялося. Не знаю, не знаю… Якось наступив у мене такий перС–од в життС–, що став я, наче привид. У колективС– до мене змС–нили ставлення з нейтрального на холодне. НС–хто зС– мною не вС–тався. Я був повнС–стю покинутий на самого себе. Це вС–дчуття покинутостС– досягло вершини, коли мене зС– старого перевели в С–нший кабС–нет. Такий тС–сний кабС–нетик на другому поверсС–. ЗовсС–м тС–сненький, тС–льки дС–аграма на стС–нС– С– вогнетривка шафа. Р† бюро. МенС– казали, це тимчасово, поки робиться ремонт. А ви ж знаС”те, у нас немаС” нС–чого постС–йнС–шого за тимчасове. Я сидС–в там С–з дев'ятоС— до п'ятоС—, працював з документацС–С”ю С– навС–ть на обС–д не виходив з кабС–нету, бо зазвичай брав собС– з дому щось поС—сти. Воно й не дивно, що про мене стали забувати. МС–й кабС–нетик був у кС–нцС– коридору, крайнС– дверС– налС–во. Хто би там лазив? У мене розвинувся специфС–чний настрС–й. Така, знаС”те, химерна байдужС–сть. Якось я засидС–вся на роботС–. НС–як не мС–г зосередитися, щоб закС–нчити квартальний звС–т. В коридорС– якраз мС–няли проводку, тож постС–йно за дверима шум, метушня. Коли я нарештС– скС–нчив писати, в коридорС– вже було тихо. Збираю свС–й портфель, вС–дчиняю дверС–. А за дверима – стС–на. Натуральна стС–на, свС–жовикладена. Ще кладка не пС–дсохла. Замурували, демони. Ну, я людина С–нтелС–гентна – ламати стС–н не буду. Тим бС–льше нС–чим, та й робочС– цС–лий день старалися. Покричав, покричав трохи, але нС–кого вже не було… За вС–кном у мене росла магнолС–я. Була весна, С– магнолС–я саме випустила пуплюхи. ГС–лками вона впиралася просто в пС–двС–коння. Р† я, недовго думаючи, злС–з по дереву на землю. Мого кабС–нету вС–кно виходило на пустир поза заводським парканом, так що нС–хто навС–ть не побачив мене. Ви знаС”те, був вечС–р. Р† було так по-весняному тепло. Сонце вже заходило С– свС–тило менС– просто в обличчя. Дивно. Я ранС–ше не знав про цей пустир. Я завжди пС–сля роботи поспС–шав на автобус. А тут подумав, що раз уже опинився в цьому мС–сцС–, незле буде трохи прогулятися, розС–м'ятися. ПовС–тря пахло такими легкими ароматами – зовсС–м не тими смородами, що всерединС– заводу. Я обернувся до магнолС–С—, що врятувала мене. С—С— рС–зка тС–нь на сС–рС–й, позолоченС–й призахС–дним сонцем стС–нС– – вона нС–би щось пояснила менС–. Р† так, знаС”те, стало менС– легко, так добре! Я аж вирС–шив пробС–гтися. Я бС–г назустрС–ч лагС–дному сонцю С– розумС–в, що в моС”му життС– закС–нчився певний перС–од. ПерС–од, коли до мене ставилися так холодно, мовби мене не С–снуС”. Я вС–дчув: усе буде гаразд. Все буде прекрасно! Просто по-С–накшому й бути не може! Усе стискалося в менС– вС–д радостС–, аж запирало дихання. Я перейшов на ходу, бо бС–гати, знаС”те, не дуже звик, усе-таки з дитинства сердечник. Отак я йшов С– йшов – сонце вже всС–далося за горизонт, а чагарник тягнувся все далС–. Я насолоджувався думкою, що весь цей приплив сил вкладу в своС— трудовС– старання, зароблю премС–ю, вС–дзнаку, пС–двищення… ПереС—ду в КиС—в, зустрС–ну таку ж, як сам, романтичну особу… Купимо квартиру, купимо «Москвича», а коли ще й у КиС”вС– дС–стану пС–двищення, то купимо «Волгу». Це було б чудово – С—здити на роботу «Волгою». Аж тут повС–яв холодний вС–терець. У ньому ще вС–дчувався запах зими. Сонце, коли я випС–рнув з мрС–й, уже зайшло. Р† пустир раптово наС—жачився на мене. Я роззирнувся, С– щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але С—хнС– голоси перестали в менС– ростити радС–сть. Навпаки, чулася в тому кумканнС– якась ворожС–сть. Жаби були вдома, С—м не треба було кудись бС–гти. А я тут гС–сть. МенС– ще до автобуса С– ним добиратися. Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сС–м хвилин. Я в темпС– почав вибиратися з тієї дС–ри. Повертався назад тим самим маршрутом – спершу прямо, потС–м направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущС– все'дно були вищС– за мене, С– ховали вС–д очей чотириповерховС– заводськС– мури, широкС– труби. Доводилося поспС–хом лавС–рувати. От же ж, невдаха, забрС–в у хащС–. Я був такий сердитий на цей пустир, аж пС–нився. СтрС–мко насувалися сутС–нки. НавеснС–, самС– знаС”те, темС–нь рання й слС–па. Р† коли вона наскочила, я вже не намагався вибирати стежку. Я панС–чно ломився навмання, мрС–ючи тС–льки, щоби автобус, як воно бувало, затримався… – Страшно, – кидаС” Йостек, поки АлС–к зволожуС” горло кавою. – Авжеж, страшно. Беручи до уваги той факт, що я таки заблукав. – АлС–к усмС–хаС”ться. – МенС– вистарчило приблизно сорок хвилин блуканини у темрявС–, щоби я почав волати по допомогу. Але, звС–сно, це не мало сенсу. Безлюдне мС–сце, розумС–С”те? Я збагнув, що надто глибоко зайшов у це пустище. Завод С– так стояв на краю мС–ста, а далС– самС– чагарС– та болота. Ноги в мене промокли, я подер собС– куртку, ще й щоку подряпав, добре, хоч очС– окулярами були захищенС–… Так, знаС”те, гС–лка цьвохнула, мС–г С– без ока лишитися. Ви не знаС”те, яке це вС–дчуття – заблукати поруч С–з домС–вкою. РС–дним заводом. – Треба було йти на свС–тло мС–ста! – радить Йостек. – МС–сто ж повинно давати заграву! – Я не бачив заграви. Я взагалС– був, мов слС–пий, тС–льки злився на себе. Почався дощ. Такий противний дощик, вС–д якого я наскрС–зь промок. БС–ля мене трС–снула гС–лка, С– я почав плакати, благав не чС–пати мене. СтС–льки нового про себе довС–дався… А це, певне, всього-то якась пташка була, ну, може, пес який. А я так плакав. Гм… ПотС–м люди розказували менС–, що в цих болотах можна було не тС–льки мешта загубити, можна було самому бовкнутися. Ах, забув сказати – болото засмоктало менС– мешта. Це був перший день тієї весни, що видався достатньо сухим. Р† зранку я вирС–шив узути мешти. Це ж треба так… Десь бС–ля другоС— ночС– я здався. Просто сС–в пС–д деревцем, закутався у куртку С– спробував задрС–мати. – Споримо, – втручаС”ться Лорна, – споримо, ти заночував пС–д своС”ю магнолС–С”ю? АлС–к криво посмС–хаС”ться. НС–, не пС–д нею. Але досить близько, щоби зрозумС–ти про цей свС–т кС–лька важливих речей. На свС–танку я легко вийшов на дорогу С– там мене пС–дС–брав автобус. Я багато про що думав, поки ним С—хав. За вС–кном падав дощ, шибав по шибах. А я за нС–ч добре дС–знався, як це, коли дощ сС–че просто по головС–. Вдома я поС—в, вимився, привС–в себе до порядку. ХотС–в було розхворС–тися, взяти лС–карняне, але менС– нС–чого не болС–ло. ТодС– поС—хав знову на завод, написав заяву С– за день звС–льнився звС–дти. – А чого ти звС–льнився? Образився? – питаС” тихеньким голосом Жанна С– скашлюС”. – НС–, не через це… Хоча й емоцС–С— теж вплинули… я не знаю, Жанно… Просто дС–йсно вС–дчув – закС–нчився певний перС–од мого життя. Я не мС–г бС–льше жити так, як ранС–ше. Я мусив щось кардинально помС–няти. Ну, С– пС–шов С–з заводу. ПС–сля цього в мене зовсС–м не залишилося знайомих – всС– ж заводськС– були. Р† це теж було добре. Бо нС–що бС–льше не пов'язувало мене С–з колишнС–м життям, розумС–С”те? Я просто став С–ншим пС–сля такоС— прогулянки. Не кращим, нС–. Просто С–ншим, нС–ж був. Тимчасово я влаштувався двС–рником при кС–нотеатрС–. Працював якийсь час там. А потС–м померла мати, я С—С— поховав, продав квартиру С– переС—хав на село, в стару хату. Де й живу по цей день. Лорна питаС”: – А чого ти приС—хав на фестиваль? В чому твС–й прикол? – А-а-а, до приколу тодС– ще було далеко. Хоча… гаразд, розказувати, то розказувати. – Так от, я замешкав сам у будинку, де колись народився. НС– з ким не спС–лкувався, займався тС–льки городом, почав розводити кроликС–в. Ну, були деякС– книжки, самвидав… ДеякС– люди знайшлися, якС– цим цС–кавились С– менС– давали. Ви ж, може, знаС”те, у вС–сС–мдесятих таке все стало доступнС–шим – схС–днС– вчення, парапсихологС–я. Я потроху займався цим. Працював С–з рамкою, з бС–ополем. ПотС–м вС–дчув, що маю силу зцС–лювати людей на вС–дстанС–… Тут я мушу трохи пояснити. РС–ч у тС–м, що я нС–коли не заводив собС– повноцС–нноС— практики як цС–литель. Я не приймав нС–кого С– взагалС– нС–кому про своС— цС–лительськС– здС–бностС– не говорив. Щось у моС—й натурС– опиралося тому, аби робити свС–й дар товаром. У жодному разС– я не шукав публС–чностС–. ТС–сне коло моС—х знайомих мене цС–лком влаштовувало. Тому я вирС–шив зцС–лювати хворих дистанцС–йно. Тобто на вС–дстанС–. Таким чином я зцС–лив дуже багато людей, мС–ж С–ншим. – Ну-ну. На вС–дстанС–, – скептично кидаС” Йостек. – Мою маму плутяги такС–, як ви, «зцС–лили» по повнС–й програмС–. АлС–к не звертаС” уваги. – Хоч С– не лС–з нС–кому на очС–, а рС–знС– мав пригоди. Запрошували мене всякС– «маги» до себе в ордени. Та я – нС–, не йшов. Я, знаС”те, всю цю С—хню «духовнС–сть» намагався вС–дштовхнути вС–д себе подалС–. Липуче воно якесь. – А звС–дки про тебе цС– маги довС–далися? – цС–кавиться Лорна. – Ну як. У нас торсС–онний канал зв'язку. ТелепатС–я, по-простому. А ще, кожного четверга о 23-й годинС– за московським часом, ми проводили спС–льну медитацС–ю. ВсС– екстрасенси колишнього Радянського Союзу. Називалася медитацС–я «До СвС–тла». Нею ми оздоровлювали нашу планету, а заодно мС–ж собою знайомилися. – Як у чатС–, – гмикаС” Йостек С– хитаС” головою, мовляв: «АлС–ку, ви безнадС–йний». – Так вони на мене й вишли, цС– маги, через канал. Але, кажу ж, я не збирався С–з ними спС–впрацювати, бо не хотС–в особистих контактС–в. А мене якраз усС– шукали С– хотС–ли. НавС–ть С–з Ка-Ге-Бе приходили, до себе в психотронку запрошували. ПотС–м, вже при Кравчуку, теж – у «сибазоновий» кликали. Вибачте, може, ви не знаС”те? «Сибазонка» – це такий секретний вС–ддС–л спецслужб, займаС”ться психотронною зброС”ю С– дистанцС–йним управлС–нням свС–домС–стю. Багато чим займаС”ться. ПсС–-генератори всякС–, лептоннС– сканери, щоби думки читати. Вербували всяких чутливих С–ндивС–дС–в, деколи навС–ть просто з вулицС–, з метро. Щоби не здурС–ти вС–д випромС–нювання всієї цієї апаратури, там у вС–ддС–лС– всС– поголовно «стирчали» на сибазонС–. – От кайф, – мружиться Лорна. – Та не дуже й кайф, – заперечуС” АлС–к. – Там таке шкС–дливе виробництво – гС–рше, нС–ж у нас на заводС– в обробному цеху. Безкоштовним молоком не врятуС”шся. А вС–д сибазону перш за все страждаС” печС–нка. КальцС–й вимиваС”ться, нервова система виснажуС”ться. Людина мС–зернС–шаС”. ПовС–льна деградацС–я, одним словом. Але менше з тим. Не пС–шов я до них в оператори, хоч С– настС–йливо просили. Р„ така спецС–альнС–сть – оператор лептонного генератора. Майже всС– оператори потС–м дивачС–ли. Ставали агресивними, психотичними створС–ннями. Багато хто перетворювався на справжнС–х садистС–в. Хтось тС–кав, органС–зовував власнС– банди. Називали себе «психокС–лерами». Як згадаю, що тодС– дС–ялось… Фу, це гнС–тюча тема, друзС–. Не хочеться менС– бС–льше про це… Я вС–д усього такого прагнув утекти подалС–. Тож тому й жив на селС–. ПомС–ж люди – в сенсС– на колег по спецС–альностС– – виходив тС–льки по четвергах. А так – городом, кролями займався. Мав собС– в хатС– три акварС–уми, кожноС— недС–лС– виС—здив у Хмельницьк, торгував рибками: цихлС–дами, дискусами, гурамС– рС–зними – блакитними, золотистими, мармуровими, рожевими, двоцятковими. ГурамС– – це моя любов, моя пристрасть. А взагалС–-то, я мав талант до всяких видС–в рибок, дуже рС–дкС–сних в тС–м числС– – нС– в кого вони не розмножувались, а у мене не гС–рше, як на волС–. МенС– акварС–уми дуже добре стрес знС–мали, вС–дновлювали енергетику. У селС– знали, що я маю гарних рибок, С– до мене часто приводили дС–тей подивитися на цС– красоти. А це дС–йсно, знаС”те, як приС”мно, з акварС–умами бавитись? НадворС– зима лютуС”, хуртовини крутить, а ти сидиш собС– в теплС–й кС–мнатС–, на крС–селку бС–ля акварС–ума, С– милуС”шся: он брабуси суматранськС– зграями плавають. Он неончики до самочок пристають, невдовзС– треба буде вС–дсаджувати для нересту. ГурамС– моС— улюбленС– плавають. Зелень пС–дводна буяС”, водичка чистенька, компресор бульки пускаС”. ВерхнС” свС–тло вимкну собС–, тС–льки крС–зь акварС–уми свС–титься – сиджу, милуюся. До третьоС— ночС– деколи просиджував. Якось мене запросили у сС–льський клуб вС–дновити С—м у фойС” акварС–ум на чотириста лС–трС–в. Я його почистив, пС–длатав, молодняк запустив, усе як годиться. Почув про це директор школи С– спитав, чи не хотС–в би я в них живий куток доглядати. Тож я йому не вС–дмовив – С– то копС–йчина. А далС– якось викладачка з бС–ологС–С— переС—хала до мС–ста, то менС– запропонували за лС–то пС–дготуватися, С– вже восени я читав восьмикласникам бС–ологС–ю. Добре тодС– було. Що називаС”ться, знайшов собС– тепле мС–сце. Возив дС–тей на екскурсС–С—, проводив уроки на природС– – дуже мене це все пС–дносило духом. Це, далебС–, й був у мене розквС–т мого зрС–лого життя, друга молодС–сть. У компанС–С— дС–тей воно якось не зауважуС”ш, що вже сам пС–дтоптався добряче. Я ж до своС—х учнС–в, як до рС–вних, завжди ставився. Один весняний день став для мене знаменним. Я тодС– вС–дчув, що вмС–ю керувати погодою у своС”му районС–. Дуже швидко, проте, я збагнув, що моС— втручання вС–дбиваються на клС–матС– ледь не цС–лоС— краС—ни. Наприклад, вирС–шив розС–гнати хмари в себе на селС–, як на вечС–р вже в новинах передають: страшний град у сусС–днС–й областС–. Чи там вибух газу в столицС–. Або ще якась капость. Тому з цими речами я дуже обережно поводився. Направду, нС–коли всС–х наслС–дкС–в не передбачиш. Р„диний випадок, коли я брутально втрутився у Природу, був у вереснС– 1987-го. ТодС–, за добу до катаклС–зму, я отримав С–нформацС–ю, що в КазахстанС– у певному мС–сцС– утвориться торнадо, яке може зайти на 300 кС–лометрС–в у глиб краС—ни С– забрати сотнС– тисяч людських душ. ТодС– я зрозумС–в, що не можу залишатися осторонь… – Р† що? – питаС” Йостек. – Р† я вС–двернув його. – Торнадо? У КазахстанС–? – Так, – вС–дповС–даС” АлС–к. – вС–двернув торнадо. Але внаслС–док цього розпався Радянський Союз. БС–льше у природний хС–д речей я не пхався. У мене С” багато знайомих, якС– впливають на хС–д виборС–в, наприклад. Я до цього ставлюся з пересторогою, розумС–С”те? На гарячому попС–кшись, С– на холодне дмеш. – Але головна подС–я сталася зС– мною цього року, ранньоС— весни, коли ще не зС–йшов снС–г. Якось до мене на урок прийшли С–нспектори з районного вС–ддС–лу освС–ти. Вони сидС–ли на заднС–х партах, разом з ними сидС–ли завуч С– директор. Але я сприймав С—х напрочуд вС–дсторонено. Того дня на свС–танку я мав глибоку медитацС–ю С– наче не зовсС–м повернувся С–з неС—. Веду я урок, коли раптом з'являС”ться дуже дивне вС–дчуття. Щось глибоко в менС– наче перевернулося догори ногами, С– я почув чС–ткий, абсолютно реальний голос, що звучав нС–би зС– стС–н класу. НС–хто з присутнС–х – анС– дС–ти, анС– пани С–нспектори – нС–як не вС–дреагували на голос, отже, чув його тС–льки я. Я прислухався, про що вС–н говорить, С– голос вС–дчув, що я помС–тив його. Це був голос ангела, одного з тих, що колись були людьми. Голос вС–дрекомендував себе як С–нформацС–йне поле академС–ка Вернадського. Голос повС–домив менС–, що я С” одним С–з дванадцяти хранителС–в раси… – Отак, не бС–льше й не менше, – кидаС” Йостек й обводить усС–х поглядом, та АлС–к держиться своєї теми: – …Ми розкиданС– в рС–зних часах С– культурах, С– нам судилося виконати певну важливу мС–сС–ю. Голос назвав менС– моС” С–стинне С–м'я. Як тС–льки я почув своС” С–стинне С–м'я, щось у менС– сколихнулося вдруге. Я намагався не подавати вигляду, щоб не помС–тили, що зС– мною щось не те. Як зумС–в, закС–нчив урок С– швидко пС–шов додому. Тим часом голос продовжував звучати у моС—х вухах. ВС–н давав менС– чС–ткС– й однозначнС– С–нструкцС–С— про те, якими повиннС– бути моС— дС–С—. Звичайно, всього я вам вС–дкрити не можу, бо то таС”мниця. Але в загальному планС– я довС–дався таке. Отже, наша планета виходить на завершальний виток розвитку. Точкою переходу на С–нший квантовий рС–вень буде рС–к 2012-й. Ми, дванадцять аполС–тичних представникС–в людськоС— цивС–лС–зацС–С—, будемо тими, хто поведе людство у НевС–доме пС–сля квантового стрибка. АлС–к мне пальцС–, нС–би справдС– боС—ться розповС–сти бС–льше, нС–ж дозволено. – Впродовж наступних сорока днС–в хранителС– мають отримати знання про те, куди вести своС— народи пС–сля квантового переходу. На сорок перший день нашС– вС–брацС–йнС– характеристики буде посилено С– ми першими проскочимо туди, куди послС–дуС” людство 20 грудня 2012-го року. Особисто я, друзС–, для себе називаю це мС–сце За Межею СлС–в, тому що там ще не С–снуС” мови. Ми, хранителС–, повиннС– перенести На Тамтий БС–к слова, немов розсаду, С– дбати про С—х розмноження. Кожен хранитель несе слова своєї епохи С– вирощуС” Там, За Межею, Новий Р„русалим, про який сказано в Об'явленнС– святого Р†вана Богослова. АлС–к заплющуС” очС– й декламуС”: – «Р† бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, С– моря вже не було. Р† я, Р†ван, бачив мС–сто святе, Новий Р„русалим, що сходив С–з неба вС–д Бога, що був приготований, як невС–ста, прикрашена для чоловС–ка свого». Старий замовкаС”, буцС–мто в нерС–шучостС–, та все-таки продовжуС”: – Новий Р„русалим – це новий свС–т, куди ввС–йде людство пС–сля квантового переходу. Р† ми, хранителС–, повиннС– звести цей свС–т словами, якС– пронесемо крС–зь час С– простС–р. Р† буде в Новому Р„русалимС– дванадцять пС–двалин, С– дванадцять брам, С– дванадцять С–мен дванадцяти янголС–в буде записано на тих брамах… Але не всС–, мушу зауважити, подолають квантовий перехС–д, а лише тС– люди, чиС— вС–брацС–С— будуть резонувати з вС–брацС–ями Нового Р„русалиму: «Р† не ввС–йде у нього нС–що нечисте, анС– той, хто чинить нечистоту й неправду, але тС–льки тС–, хто записаний у книзС– життя Агнця». Голос показав менС– невС–сту Агнця – Новий Р„русалим. Лорна насуплена. – Це шо, мС–сто таке буде? Поясни, бо я так С– не вдуплила… – НС–, це не «мС–сто». Це щось С–нше. Щось бС–льше. У БС–блС–С— сказано, що мС–сто буде зС– щирого золота, подС–бного до чистого скла. Р† що пС–двалини його зробленС– з каменю: яспису, сапфС–ру, халкидону, смарагду… Я бачив те «мС–сто», С– я, Альберт Пшеничка, говорю вам: це все не так! ЗовсС–м не так! Р† в той же час – це суща правда, по-С–накшому й не скажеш. Те видС–ння змС–нило мене назавжди. Р† я зрозумС–в, яке важке завдання покладено на мене. Той голос мав магС–чну здатнС–сть – показувати картини словами . Я питав, як це може бути, що вС–н говорить слова, а я бачу картини. На що голос менС– вС–дповС–дав, що саме в такий спосС–б Господь творив С– творить землю, С– так само постане Новий Р„русалим – зС– слС–в, принесених нами. Я спитав, звС–дки я знатиму потрС–бнС– слова, на що голос пояснив, що маС” настати Та Година, пС–сля якоС— я почну чути Р†стиннС– Р†мена, тобто слова, на яких тримаС”ться наше все . Там, За Межею, я повинен буду промовити С—х разом з одинадцятьма С–ншими хранителями, аби Новий Р„русалим постав, як «невС–ста, прикрашена для чоловС–ка свого»… Йостек соваС”ться, я бачу, як за кулаком вС–н хоче приховати усмС–шку. – ЗнаС”те, що менС– ця ваша маячня нагадуС”? – не стримуС” бС–льше смС–ху Йостек. – Форматування жорстких дискС–в С– переС–нсталяцС–ю операцС–йки. А ви, АлС–ку, виступаС”те в ролС– одноС— з дванадцяти дискет з бек-ап файлами… Ну це так, не зважайте, глюки програмС–ста, – Йостек вже не може опанувати регС–т. – Дуже цС–каво… га-га! НС–, нС– справдС– цС–каво… Бу-га-га! Ой, С–ржу, не можу… Йостек тримаС”ться вС–д смС–ху за живС–т. НарештС– вгамовуС”ться, схлипуючи, витираС” сльози С– переводить подих. – Ой… Ну ви, батьку, смалите… Фу-ух, давно вже так не ржав… Продовжуйте, будь ласка, А лС–ку. ДС–вчата, С– я з ними, мовчки дивляться на Йостека, не розумС–ючи причин для його веселощС–в. АлС–к натомС–сть спокС–йно сприймаС” ескападу Йостека С– продовжуС”. – Р† того ж дня пробила Та Година. Я справдС– став чути Р†мена, бо це Голос академС–ка Вернадського почав начитувати менС– ПерелС–к Р†мен, який я повинен був вивчити напам'ять. Голос нагадував менС– голос офС–цера, котрий С–нструктуС” рядового. РоздС–л один. Пункт один. ПС–дпункт один. Тра-та-та-та. ПС–дпункт один, субпС–дпункт один. Тра-та-та-та. ПС–дпункт один, субпС–дпункт один, метасубпС–дпункт один. Тра-та-та-та. Голос не замовкав анС– на хвилину, С– я вС–дчував, що мушу сидС–ти й безвС–дривно слухати, що менС– кажуть. Як виявилося, це вимагаС” колосального напруження. ПерелС–к Р†мен зводив мене з розуму. ПерС–одично Голос роздвоювався, а то й троС—вся-четверився… Але це завжди був той самий академС–к Вернадський. Одне з вС–длунь академС–ка безупинно начитувало ПерелС–к, чиС— пункти дробилися, розгалужувалися на нескС–нченнС– пС–дпункти й субпС–дпункти. Р†нше вС–длуння одночасно з цим говорило менС–, як саме я повинен слухати цю С–нструкцС–ю: в повнС–й зосередженостС–, усвС–домлюючи послС–довнС–сть пунктС–в. ТретС” вС–длуння голосу пояснювало, що в тому мС–сцС–, звС–дки академС–к Вернадський звертаС”ться до мене, – а це, звС–сно, був один С–з вС–ддалених сегментС–в ноосфери, – для людського розуму немаС” жодних обмежень, С– перше, чого я повинен навчитись – це мислити багатоканально, тобто так, як це робить сам академС–к. Четвертий голос менС– паралельно пояснював, що до мене звертаС”ться, звС–сно, не сам академС–к Вернадський як особистС–сть, а лише тС– надособистС–снС– структури, якС– залишилися у ноосферС– пС–сля його розумовоС— дС–яльностС– – а це дуже сильнС– структури, це рС–вень ангела. П'ятий голос вС–дразу ж вносив поправку, що й ноосфери як такоС— не С–снуС”, С–снуС” тС–льки вС–брацС–йний потС–к Слави ГосподньоС— як наслС–док Звучання Слова, з Якого Все Стало, а шостий голос тут же говорив: якщо я вС–дволС–катимуся вС–д запам'ятовування ПерелС–ку, то вС–н синхронно з основною начиткою в прямому порядку почне читати С—С— задом наперед, щоб хоч якось передати менС– необхС–днС– знання. АлС–к знову собС– смС–С”ться, нС–би згадуС” хоч С– не легкС–, зате веселС– днС–. – З того моменту я не мав спокою нС– на мить. ТС–льки мС–й розум вС–дволС–кався вС–д запам'ятовування ПерелС–ку, – а це траплялося дуже часто – Голос у головС– множився вС–длуннями. Вони коментували щонайменшС– думки, якС– мимохС–ть спливали в моС—й свС–домостС–. Але оскС–льки цС– коментарС– були не менш складними, нС–ж генеральна С–нструкцС–я, то четвертий, п'ятий, шостий голоси тут же надавали роз'яснення по специфС–чнС–й термС–нологС–С—, якою користувався Голос академС–ка. Та найгС–рше було в тому, що я не мС–г запам'ятати всього, що менС– говорив Голос-С–нструктор. Р† тС–льки-но я усвС–домлював, що не можу пригадати пункту один пС–дпункту один суб-пС–дпункту два метасубпС–дпункту дванадцять крапка сС–м, Голос це помС–чав – С– все наново. – Боже ж ти мС–й, – хитаС” головою Йостек у лицемС–рному зачудуваннС–. ВС–н скидаС” окуляри С– протираС” С—х краС”м сорочки. – Все, народ, я йду спати. Бачу, всесвС–т в надС–йних руках С– можна трохи перепочити. Ми переводимо погляди на Йостека. Я перемС–нюю ногу, на якС–й сиджу, бо лише зараз вС–дчуваю, як та затерпла. – Дослухайте до кС–нця, Йостеку, вже трохи. Може, пС–сля того ви будете менше цуратися мене. Це ж моя сповС–дь. Йостеку явно неохота, але вС–н залишаС”ться. – Я, Йостеку, може, значною мС–рою саме для вас це й розказую. Чому? Тому що ви можете з цього витягнути щось мудре. Тому що я, на вашу радС–сть, не пройшов випробування. Десь на двадцять шостий, може, день я вже був розчавлений голосами, якС– переповнювали мою голову. Голоси, а точнС–ше Голос, не покидали мене анС– вдень, анС– вночС–. Р† врештС–, я наказав ГолосовС– замовкнути. Зараз я не можу пояснити, як це я наважився на таке… Але я рС–зко наказав Голосу закритися. Тут же змовкли й сам Голос, С– всС– його вС–длуння. ТодС– академС–к Вернадський уточнив, чи я пС–дтверджую свою вС–дмову вС–д подальшоС— передачС– С–нформацС–С—… Ну, С– я… Зрештою, ви ж свС–домС– того, що коли людина виснажена, вона готова на вчинки, якС– нС–коли б не зробила в нормальному станС–. Ситий голодного не розумС–С”. Звинувачувати себе в тому, що я здався, немаС” сенсу, але все одно… Все одно не покидаС” вС–дчуття зради найсвятС–шого… Старого намагаС”ться заспокоС—ти Жанна: – Ти просто не витримав, з ким не буваС”, якщо… – НС–, Жанно! – люто викрикуС” АлС–к. – Це не той випадок, коли можна сказати: мовляв, не витримав, з ким не буваС”. Це не той випадок. Я здався! ЗДАВСЯ! Ти вС–дчуваС”ш рС–зницю мС–ж не витримав С– здався? Жанна злякано мовчить. АлС–к пом'якшуС”ться й посмС–хаС”ться. – ПС–сля того я провалився в сон без сновидС–нь. Спав сС–м днС–в! А як прокинувся, зрозумС–в, що постарС–шав за цей час на сС–м рокС–в. Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вС–тру. Втратив знання хмар. Я не мС–г керувати не те що стихС–ями, я не мС–г керувати, пробачте, сечоспусканням. Став мС–шком С–з кС–стками. Але найстрашнС–ше – я забув своС” С–стинне С–м'я. Я би все мС–г стерпС–ти, крС–м цього. Коли ти знаС”ш своС” С–м'я, то знаС”ш, навС–що ти. Ти розумС–С”ш, що все маС” певний сенс. Р† що все зле поправиме. Коли ти забуваС”ш С–м'я, ти просто губиш себе. Але втрата себе – ще дурницС–. Набагато гС–рше ось що. Я зрозумС–в, що бС–льше не стану хранителем. НС–коли. Мене нС–хто не покараС”, тому що Господь усС–м дав свободу волС–, й ВС–н милосердний. Можливо, знайдеться С–нша людина, котра стане хранителем. Але… Чи достатньо добре я пояснив вам, що означаС” стати хранителем? Чи усвС–домлюС”те ви, якС– це масштаби? АлС–к знову заплющив очС– й пС–двС–в обличчя до зоряного неба, пригадуючи цитату: – «Мур воно мало великий С– високий, мало дванадцять брам, а на брамах дванадцять янголС–в та ймення написанС–, а вони – С–мення дванадцятьох племен синС–в Р†зраС—ля». Тепер розумС–С”те? Одне з С–мен на брамС– могло бути моС—м С–м'ям… Я мав бути янголом, що стереже одну з брам. Старий замовк. Якийсь час пануС” тиша. – На що ви, АлС–ку, розраховуС”те? Що ми отак вС–зьмемо С– повС–римо? – гмикаС” Йостек. – Теж собС– придумали! ХранителС– раси. Квантовий перехС–д! Та ви хоч маС”те елементарне уявлення, що таке квантовий перехС–д? Ви фС–зику в С–нститутС– вчили? Ненавиджу, коли людям у головС– вС–негрет. Ненавиджу. – Приймати моС— слова чи не приймати – ваша справа, Йостеку. Я не Господь, я вС–д вас вС–ри не вимагаю. Я, може, й сам собС– вже не дуже вС–рю. Я багато втратив. Багато що забув… Забув стС–льки, що починати все спочатку немаС” сил. ЗнаС”те, в чому рС–зниця мС–ж мною С– вами, Йостеку? Йостек мовчить, дивиться на АлС–ка спС–длоба. НарештС– буркаС”: – Ну, С– в чому? – Для вас буття вимС–рюС”ться в кращому разС– кС–лькома десятилС–ттями. Я ж вибув С–з гри на тисячС–, тисячС– реС–нкарнацС–й. На так довго, що починаю осягати значення слова «назавжди». Йостек мовчить, його щоки пашС–ють. – ЗубастС–к, а до нас як ти потрапив? – питаС”ться Лорна. – Я молився до космС–чного Розуму, щоби менС– було показано вихС–д С–з ситуацС–С—. Р† одного дня, коли я повС–з у мС–сто продавати рибок, я зустрС–в молодих людей. Думав, баптисти. Вони запросили мене на каву. Я невС–дь-чому погодився… Вони менС– й розповС–ли про цей фестиваль, ще й дали запрошення з картою. Я зрозумС–в, що моС— молитви були почутС–. Р† просто скористався шансом утекти. – АлС–ку, я зрозумС–в, у чому рС–ч! Це дух академС–ка Вернадського опромС–нив вас С”русалимськими вС–брацС–ями через торсС–онну гармату! – пирхаС” Йостек. – 3 вами точно чокнутись можна… АлС–ку, я вам при всС–х серйозно кажу: ви – чокнутий. – Я знаю, – каже АлС–к С– допиваС” залишки холодноС— кави. ВС–н хоче додати ще щось. Але надто довго не може пС–дС–брати слС–в. Р† тому просто мовчить. Я щоранку прокидаюся о тС–й самС–й порС– – коли ще сС–ро С– вогко. Вчора ми лягли, здаС”ться, не ранС–ше третьоС—, але все одно заснути зараз вже не зможу. Десь близько обС–ду мене розморить, С– я посплю ще пару годинок. Десь над ранок менС– наснився сон, вС–д якого почуваю себе загидженим. Як С– всС– сни, що приходили останнС–м часом, вС–н був темним С– важким, С–з гнС–тючим вС–дчуттям безвиходС–. Я був не сам, зС– мною був хтось мовчазний С– молодий. МенС– здалося, що ми – мешканцС– Парижа кС–нця 19-го столС–ття, ймовС–рно богема. Поети. Або художники. Була нС–ч, мС–й мовчазний приятель у сюртуку завС–в мене в якийсь темний двС–р. Ми пС–дС–йшли до якихось дверей, С– товариш постукав. ДверС– трохи прочинилися, С– пляма жовтого свС–тла виповзла в довколишню пС–тьму. Я почувався вельми непевно в цьому районС–. Товариш щось стиха проказав недобрС–й старС–й, котра не пустила нас далС– порогу. ЖС–нка кивнула С– зникла. Знову вона з'явилася, штовхаючи поперед себе дС–вча рокС–в дванадцяти, у свС–тлому платтС–, з розпущеним волоссям. Я хочу роздивитися обличчя дС–вчинки. Спершу воно виглядаС” симпатичним, та вже наступноС— митС– складаС”ться таке враження, нС–би дС–вча недоумкувате. Ми йдемо темним двором у стайню чи то, може, виходок. У тС–м примС–щеннС– чомусь горить мутна електрична жарС–вка. ДС–вча стаС” передС– мною на колС–на, витягуС” з матнС– мого члена С– бере його до рота. Я вС–дчуваю С—С— дрС–бнС–, рС–дкС–, колючС– зубки. Витягую члена з С—С— губ С– бачу, що з ним щось негаразд. Якийсь бС–ло-сС–рий шанкер вкриваС” ледь не цС–лком головку. МенС– стаС” огидно вС–д мС–сця, вС–д дС–вчиська з дебС–луватими очима, вС–д самого себе. ДС–вчинка дивиться на мене знизу догори риб'ячими лупаками. Спересердя б'ю дС–вча по щоцС– долонею й виходжу. Зараз, пС–сля сну, продовжую носити в серцС– почуття огиди до себе. Вилажу С–з намету. Я спав цС–лу нС–ч сам, ВС–ка так С– не з'явилася. Небо сьогоднС– зовсС–м С–нше: затягнуте пеленою хмар. Здивовано глипаю на Жанну. Не втямлю, чого це вона так рано прокинулась. Ладно я – у мене сни довбанутС–. А С—й чого? Сидить бС–ля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково-синюшним синтетичним пухом. Лице зС–бране у грудку болС–сних рисок, губи рС–зко блС–дС–. Мене вС–д Жанни вивертаС”. Якийсь тухлий душок витаС” довкруж неС—. Жанна курить. Дивно, учора я не помС–чав С—С— з цигаркою. Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що С—й так муляС”? – Доброго ранку, – вС–таюся я, ще й пС–дС–ймаю долоню. Жанна злякано зиркаС” на руку, кутики рота здригаються С– пробують прогнутися в посмС–шку. Кидаю погляд в С–млу, понад пасмо. Жанна викликаС” у мене вС–дчутний дискомфорт у грудях, наче звС–дти вС–дкачують повС–тря. А ще – нудоту, цС–лком реальну нудоту, як при перших ознаках отруС”ння. Тому розчиняю це гнС–тюче вС–дчуття у спогляданнС– холодного краС”виду. Жанна дивиться на мене, але не бачить у менС–, крС–м тривожноС— нудьги, бС–льше нС–чого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсС–м недавно: затягуС”ться С– тут же видихаС”. Стягую светра, всС–даюся навпроти Жанни. Вона кидаС” короткС– погляди, не наважуС”ться глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт – все вона з'С—жджаС” десь очима. Це дратуС” – складаС”ться враження, нС–би вона чекаС”, коли я, нарештС–, почну С—С— принижувати. За такС– нечестивС– пС–дозри хочеться вС–д душС– дати цС–й здохлячцС– по шиС—. – Як спалося? – питаС” Жанна. – Ти так рано прокинувся… – Нормал спалося. ТС–льки мишС– товклися. Тебе мишС– не турбували? Її рот знову здригаС”ться у посмС–шцС–, вона ховаС” погляд у нС–жному шарС– попелу в кам'яному колС– ватри. КамС–ння обкопчене, присипане блС–дим пухом. КС–лька каменС–в розкололися, зрадивши своС— рожевС– нутрощС–. Мовчимо. Я внюхуюся в запах вС–тру – теплого, але поривчастого. На кС–нчик носа ЖаннС– накочуС”ться велика крапля. Вона змахуС” сльозу (пальцС– тремтять) С– продовжуС” нервово курити. – Чого ти? Не плач… Жанна все ще силуС”ться вС–дшукати посмС–шку. Ця робота так перекошуС” С—й обличчя, що страшно глянути. Сльози бС–жать вже по щоках. Жанна кидаС” недопалок у ватру, розмазуС” сльози по обличчю С– голосно шльохаС” носом. Я пС–дсС–даю до неС— ближче С– беру за руку. Вона вириваС”ться, рС–зко встаС”. Жанна здригаС”ться вС–д плачу. – Ти не зрозумС–С”ш, – харчить вона крС–зь схлипування. – Ви нС–хто не зрозумС–С”те… ДС–вчина в пуховику розвертаС”ться С– бреде в лС–с. На душС– менС– тоскно. Пощо було взагалС– до неС— чС–плятись? Небо хмариться С– хмариться. Червона шматина – прапор смертникС–в – трС–поче пС–д вС–тром. ПС–ду-но я в село, куплю молока. Спускаюся з гС–р у Пйлипець. Ранкова вилазка – достойний спосС–б позбутися мороку зС– сну. Йду вздовж тихих рС–знобарвних наметС–в: «дзвС–ночкС–в», «будиночкС–в», стрС–лчастих, трикутних, конусоподС–бних – яких лише хочеш. ВС–таюся звС–ддаля з С–ншим раннС–м пташком – сивим бороданем. Волосся у хвС–ст, голий по пояс, з червоною хусткою на шиС—. Босий, вС–н сидить у позС– лотоса й С–нтенсивно дихаС” животом. ВС–н вС–дповС–даС” темним поглядом С– знову зводить очС– собС– на кС–нчик носа. НенадС–йним, кам'янистим спуском йду-перестрибую через товстС– корС–ння дерев. ЗбС–гаю до потС–чка, вже спС–тнС–лий, з провентильованими легенями. Чвакають важкС– вС–д роси черевики, облС–пленС– насС–нням трав. По-ранковому холодно С– по-пташиному щебетно. Занурюю в потС–чок долонС– й протираю ними шию, лице та пС–д пахвами. ПотС–чок зовсС–м мС–лкий, зате завширшки десь метрС–в п'ять. На С–нший берег пролС–г дерев'яний мС–сток. За мС–стком загорожа для смС–ття. ВС–днедавна на ШипотС– почали стягувати екологС–чний збС–р. З правого боку долинаС” гучний шум водоспаду. Перш нС–ж С–ти на село, лС–зу по протоптанС–й туристами стежинС– до падучоС— води. Величне видовище. Абсолютно незалежне вС–д тебе. ВС–С” льодом С– каменем. ДурС–сть сну щезаС” зовсС–м. У ПйлипцС– взяв у жС–нки, що верталася С–з Подобовця, пС–втора лС–тра молока в капроновС–й пляшцС–. Скуштував – холодне, ситне. Понад табором самогубцС–в в'С”ться дим. Стегна ниють вС–д швидкого пС–дйому. Як високо ми забралися з наметами! ПС–тнС–ю, мов коняка, а з потом виходять продукти розпаду амфе-тамС–ну. Наблизившись, помС–чаю АлС–ка. Видираюся на пагорб С– падаю бС–ля вогню. ВС–таС”мося: добрий ранок – добрий ранок. Роззуваюся, скидаю промоклС– наскрС–зь шкарпети й ставлю ноги ближче до полум'я. ШкС–ра на ступнях сира, побабчена. Мовчимо. Потягую каву з молоком. Кава з молоком на снС–данок – щось особливе. Але, на вС–дмС–ну вС–д трС–ади золотих С – cigar, cognac, chocolate – що визнано трьома пС–ками смаку, пиття coffee with milk я вважаю чимось заледве не сакральним. У всякому випадку дуже С–нтимним. Кава з молоком нС–коли не повторюС”ться однаково – ти нС–коли не здобудеш бажаного автоматизму. КрС–м того, кава з молоком не пС–дпадаС” пС–д диктат елС–тарностС– кавових зерен. НемаС” рС–зницС–, яку – натуральну чи розчинну – каву ти використовуС”ш, все одно отримаС”ш чудовий вранС–шнС–й напС–й. Звичайно, С” своС— нюанси мС–ж кавою, приготованою з додаванням згущеного молока (грубС– заводськС– вС–брацС–С—), С– кавою з натуральним молоком (прозорС–ше, тонкС–ше, спС–ри-туалС–стичнС–ше). З С–ншого боку, тС–льки зС– згущеним молоком можна приготувати те, що я називаю «НС–ч у БагдадС–». До горнятка, наповненого чорною кавою, повС–льно ллС”ться згущене молоко. Воно осС–даС” на днС–. ПодаС”ться немС–шаним, у холоднС–й кС–мнатС–. РозбовтуС”ш ложечкою згущС–вку, С– чорнота напою розвиднюС”ться блС–дим свС–тлом арабського свС–танку. (ЛунаС” перший крик муедзина.) – Жанни не бачив? – Я? НС–. – АлС–к дивиться десь у далечС–нь. – А що? – Та так. Зранку з нею хотС–в поговорити, вона тут сидС–ла. А пС–дС–йшов, то вона втекла. ЗдаС”ться, навС–ть розплакалась. АлС–к далС– визираС” на пС–внС–ч. Ми всС– вичС–куС”мо координаторС–в. – У неС— все бС–ополе вС–дмерло, тому й дурС–С” дС–вчисько. Мав би я тут рамочку свою, я би С—С— швидко на ноги поставив… Я хочу порозпитувати АлС–ка. Але менС– нудно слухати про рутину цС–лителя, тому я зразу питаю, що в його життС– траплялося ще такого вже геть незбагненного. АлС–к надовго задумуС”ться. – Був колись у мене один такий випадок у ЯлтС–. Незбагненний, як ти кажеш, – повС–льно починаС” вС–н. – ВертаС”мося з колегами на машинС– пС–сля зльоту екстрасенсС–в. А машина в нас – простий «москвич». Р† тут нас двС– дС–вки якС–сь на вишневС–й «дев'ятцС–» обганяють. Ну, нас це заС—ло. Друг даС” газу, але обС–гнати «дев'ятку» не може. Р† друг каже: «Ану, давай мотор менС– розжени, треба баб обС–гнати». Я тС–льки почав на мотор екстрасенсорно дС–яти, як дС–вчата знову вириваються вперед. Тут уже стаС” зрозумС–ло, що ми маС”мо справу з вС–дьмами. Теж, видно, на злС–т приС—жджали. Коли менС– в голову приходить С–дея: треба С—м бензопровС–д перекрити. Я ефС–рною рукою р-раз – С– «дев'ятцС–» бензин перекриваю. А вони взяли С– поС—хали далС–. Отаке, Герман, було. Всяке бачив, але щоби без бензину машина С—хала… Ми смС–С”мося. ЗвС–дкС–лясь знизу човгаС” ВС–ка. Вона мерзлякувато обС–ймаС” себе обома руками. Еге ж, зранку в горах холодно. НаближаС”ться. Зблизька видно, як вона запухла вС–д сну. СС–даС” С–, не спитавшись, гилить добрячий ковток С–з мого горнятка. МимоволС– кривлюся: а раптом у ВС–ки гонорея чи щось в такому родС–? – Сушить? – запитую. Вона киваС”. Подаю С—й пляшку з водою зС– струмка – нС–чого менС– каву переводити. ВС–ка жадС–бно п'С”, примовляючи рС–знС– непристойностС–. НарештС– тамуС” спрагу, сС–даС” лицем до вогню. Я пС–дкидаю ще полС–нце. – Яв Омара ночувала, то нС–чого? – Це ти в мене питаС”ш? – уточнюю, припалюючи С—й папС–росу. – А в кого ж? – Ну, тодС– гаразд. Тобто нС–чого. Р† як вС–н тобС–? – АфС–Т‘Т‘С”нний мужик. Во-о-отакий, – показуС” великий палець. – ЗамС–ж виходити не надумала? – Р†ди знаС”ш куда?! – обурюС”ться вона. – До нього сьогоднС– Т‘С”рла приС—хала… Омар сам С–з ПС–тС”ра, а Т‘С”рла з ВС–льнюса. АлС–к смС–С”ться. – Р† шо, в шию надавали? – питаю. – НС”. Вона нама-альна. Доросла тьотка, паше менеджер-кою у солС–днС–й канторС–. МаС” двох дС–тей. Так що я в прольотС–. Але все одно, класно погуляли. Близько десятоС— з намету вилазять Йостек та Лорна. МенС– навС–ть здалося, у них за нС–ч виникла певна близькС–сть. РозпогоджуС”ться. ВеселС– хмаринки вС–щують сонячний день. З'являС”ться Жанна з оберемком галузок С– порожнС–ми очима. Гадаю, пора би з'С—сти щось суттС”ве. «МС–вС–нку» якусь, абощо? Беруся готувати снС–данок. ВтС–м, С–нС–цС–ативу швидко перехоплюють ВС–ка С– – що дивно бачити – Йостек. Лорна у своС—й пуховС–й куртцС–, мов закам'янС–ла птиця, сидить навпочС–пки й курить сигарету за сигаретою. АлС–к пС–шов скупатися на водоспад. А я чалапаю босий по хмиз. МимоволС– шукаю свС–жих червоних шматинок. Ахой, коордС–наторес! Йостек маС” Т‘рунтовний запас вермС–шелС– швидкого приготування. Тепер С—С— можна готувати на рС–знС– смаки. До вже продемонстрованих мокрого та сухого способС–в уживання китайськоС— локшини додаю третС–й – С–з консервою. Як С– попереднС– два, вС–н по-даоськи простий. Вивалюю вмС–ст консерви в миску, товчу суху «МС–вС–ну» надрС–бно й сполучаю С–нгредС–С”нти. Добре вимС–шую й додаю спецС–С— за власним смаком. Виходить апетитно. ЦелофановС– упаковки з-пС–д макаронС–в кидаС”мо до вогню. Також С– маленькС– пакетики з олС–С”ю. С—С— нС–хто не С—сть, не тС–льки я. Я знаю – це собачий жир. Собаки вС–дразу асоцС–юються у мене з вовками, яких я бачу останнС–м часом скрС–зь. НаС—вшись, знову почуваю любов до звС–рят С– людей. Дивлюся, як смачно покурюють ВС–ка С– Йостек. НевиннС– втС–хи молодих людей Лорна споглядаС” з роздратуванням. З'являС”ться АлС–к. На рС–цС– вС–н поголився С– помив голову, вС–д чого набрав благовидостС–. ВС–ка не бариться накласти йому добрячу порцС–ю даоських макаронС–в С–з кС–лькою в томатС–. – А ти чого не С—си? – питаС”ться спС–вчутливо АлС–к у Жанни. СправдС–, Жанна впродовж снС–данку не поклала й крихти в рот. – Я не хочу… Мене шось нудить… – кривиться вона. Але пС–д суворими поглядами компанС–С— вона накладаС” собС– в миску локшС–. Обережно цямкаС”. Раптом помС–чаю, що вся увага самогубцС–в зосереджена на ЖаннС–, на тому, як вона пробуС” втиснути в себе чергову ложку макаронС–в. Жанна це теж помС–чаС” С– вже не може не С—сти. С—С— ж так усС– попросили. Вона починаС” давитися сльозами С– наминати макарони. Боже, на це гидко дивитися. Її плечС– здригаються вС–д ридань, а з рота стирчить С– випадаС” вермС–шель. – Жанна, – м'яко питаС”ться АлС–к. – Що з тобою, сонечко? – НР†ЧОГО! – вигукуС” вона С– жбурляС” миску в АлС–ка. Вона не плаче по-людськи, а скавчить. До Жанни пС–дсС–даС” Лорна. ОбС–ймаС” одною рукою С– починаС” щось шепотС–ти, нС–жно гладити. АлС–к знС–чено мовчить, вС–н пС–дбираС” з трави негарно розкиданС– макарони з кС–лькою. ВсС– С–ншС– теж мовчать. Вдають, наче нС–чого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметС–. НастаС” та мить на ШипотС–, що находить стан, коли немаС” певностС–, чим би хотС–лось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузС–»? Чи пС–ти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалС–, пС–ти на цС–лий день у гори, пС–дкорити оцей височенний пС–дйом, що тС–льки здалеку видаС”ться простим С– ненапруженим? ВсС– лС–ниво лежать довкола вогню. КрС–зь м'яку пелену сонце грС–С” напрочуд нС–жно. ПС–д розсС–яним свС–тлом хочеться куняти, не до кС–нця поринаючи в сон… ПлечС– стають лС–нивими, руки важкими, злипаються очС–. – Ще по чайковС–? – запитуС” Йостек, С– ВС–ка ствердно киваС”. Поки Йостек готуС” черговий казанок чаю, курцС– меланхолС–йно курять, некурящС– смокчуть соломинки. Внизу, наскС–льки дозволяС” зС–р, бачу – вС–дбуваС”ться те саме, що й учора, й позавчора. Особливо С–нС–цС–ативнС– вже почали стандартнС– дС–С—: хто пС–шов купатися, хто до лС–су гратися. Основна ж маса народу поглинута почухруванням власних дуп С– перевертанням з боку на бС–к бС–ля своС—х музичних скриньок. В когось лунаС” Jefferson Airplane. У нас про ранковий С–нцидент нС–хто вже й не згадуС”. Все тихо, спокС–йно, аж наганяС” лС–нь. Знову задумуюся – чим мали б займатися насельники табору самогубцС–в? На думку першою спадаС” програма: чекати невС–домих «координаторС–в», це заняття нескладне, С– його легко можна поС”днати з С–ншими. ОповС–дати С–сторС–С—. Mo', справдС– розговорити когось С–з присутнС–х? Та схоже, це дС–ло бС–льше для ночС–, коли не видно лиця й можна розказувати так, нС–би для себе. Можна гадати з приводу того, навС–що ми тут насправдС– опинилися. Теж заняття не з продуктивних. УтС–м, перевС–римо: – Лорна! – гукаю дияволицю. Вона пС–дС–ймаС” очС–. – От ти учора так репетувала, щоб АлС–к розказував про своС” життя. Ну, вС–н розказав. А ти нахрС–на приперлася? – Шоб такС– пиздюки, як ти, не зайобували. Але бачу, помилилася. От С– поговорили. Йостек наливаС” менС– в закС–птюжене горнятко ще чаю. ВС–н з АлС–ком С– ВС–ка мирно гомонять про бС–ополя та рС–знС– цС–лительськС– прийомчики. Коли Йостек почав розказувати про те, що йому вС–домо про фестиваль, я присунувся до товариства. – ВзагалС–-то, – каже Йостек, – я про це багато й не знаю. Так, читав на одному напС–взакритому форумС– в С–нтернетС–, буцС–м жила собС– одна дС–вчина, закохалася у хлопця. А вС–н лохотрон-щиком виявився. У неС— квартиру видурив, продав, попутно ще й дитину С—й зробив, а сам утС–к. У дС–вчини з того всього стався викидень, С– сама вона ледь у дурку не загримС–ла. НастС–льки було все безпросвС–тно, що одного похмурого дня дС–вчина вирС–шила покС–нчити С–з собою. Але якесь диво С—С— вС–д цього вС–двернуло С– дС–вчина передумала кС–нчати самогубством. НатомС–сть зайнялася мережевим маркетингом ув «ОрС–флеймС–» С– досягла в цьому реалС–зацС–С— своС—х мрС–й. Жартую. Але дС–вчина хоч С– працювала в мережевому маркетингу, вдома займалася самовдосконаленням, читала Ошо, ЛазарС”ва, практикувала очиснС– клС–зми, С– в якийсь момент вС–дчула, що у неС— перед силою, яка С—С— врятувала, С” боржок, причому, поки вона працювала у косметичнС–й мережС– С– принагС–дно чистила собС– киш-кС–вник, набС–гли конкретнС– проценти, С– взагалС–, як каже мС–й товариш, тьотка вС–дчула, що прийшло «врем'я пС–ть Херши». Отож вона, щоби вС–ддати цей борг, зС–брала на природС– групу людей, яким по життю довелося стикнутися з подС–бними кризами. Ця жС–нка спробувала допомогти С—м. Роздуплити, як каже Лорна. Р† ходять чутки, це С—й вдалося. СамогубцС– уважно слухають, що оповС–даС” цей бС–лявчик. Йостек, користуючись нагодою, стаС” красномовнС–шим. – Разом С–з однодумцями ця жС–нка взялася створити групи самопомочС–. Я вам скажу, товаришС–, недурна була баба. Напевне, зналася на матпрограмуваннС–. Схема в неС— була така. ТС– люди, що успС–шно вС–дбули фестиваль самогубцС–в, теж повиннС– були викупити свС–й борг перед людиною, яка С—м допомогла. Тобто вони, у свою чергу, на наступний рС–к мали зС–брати ще по сС–м чоловС–к кожен С– органС–зувати такий фестиваль самопомочС– вже десь у своС—х краях. Але тут С” один нюанс. За моС—ми прикидами, тС–льки кожен сьомий зможе провести фестиваль самостС–йно. Для того треба мати неабиякС– органС–заторськС– таланти, все-таки. Р† листи розС–слати, С– мС–сце вибрати, С– розмови провести. Але хоч би й кожен С–з учасникС–в семС–нару, хто вС–дчув полС–пшення, дав обС–цянку органС–зувати такий фестиваль самостС–йно, тС–льки та людина, котрС–й це справдС– пС–д силу, доводить почате до кС–нця. РозумС–С”те, як хитро? Система не розростаС”ться в експоненцС–йнС–й прогресС–С—, тому що всС– ми рС–знС–, але деякС– з нас подС–бнС– мС–ж собою. – Хитро, – кажу я. – Головне, принцип ви зрозумС–ли: якщо у всС–х у головах ситуацС–я помС–няС”ться на краще, наступного лС–та кожному з нас доведеться органС–зувати власний фестиваль. Якщо не наступного, то ще колись. Рано чи пС–зно борг вС–ддавати доведеться. А оскС–льки цей борг не перед якоюсь конкретною людиною, а щось бС–льше, то я кажу на нього Борг – з великоС— лС–тери Бе. – А якщо не вдасться? – питаС” АлС–к. – Якщо я виявлюся тим поганим органС–затором? – Я думаю, це не так важливо. Важливо, що ти пробував. Головне, ти чесно робиш найкраще, що С– як тС–льки можеш. Саме тим вС–ддаС”ться борг – твоС—м старанням бути кращим. У мене шкС–рою пробС–гають морознС– дрижаки. – Тобто нас зС–брав тут невС–домий, щоб виразити дяку тим, хто допомС–г йому знову стати на ноги? – Виходить, так. – А ви не знаС”те, Йостеку, що вС–дбувалося на попереднС–х збС–говиськах такого плану? Йостек знизуС” плечима. – Кажуть, було класно. ТрС–п-репорти з подС–бних фестивалС–в рС–дко публС–куються вС–дкрито, але я знаю, що система працюС”. Я читав, що з'С—зди проходили пС–д Донецьком, на МангупС– в Криму, на ЗмС–С—них Валах. Кажуть, десь пС–д ВС–нницею, бС–ля ставки ГС–тлера, пройшов потужний фестиваль. Про нього менС– розповС–дали в особистС–й переписцС–. С—хнС–м координатором був театральний режисер. Просто подарунок долС–. Група займалася по Тђротовському. РозС–грувалася семиденна психодрама за мотивами АпокалС–псису Р†вана Богослова. Оце, мабуть, потужна штука була. Та дС–вчина, з якою я по ай-сС–-к'ю переписувався, казала, що це стало найсильнС–шим С—С— переживанням за все свС–доме життя. УявС–ть собС–, це написала наркоманка з восьмирС–чним стажем. ДвС–чС– лежала в дурцС–. А пС–сля фестивалю – преобразилася. – Стала баптисткою? – С–ронС–зуС” Лорна. – Не знаю. Може, й стала. Це С—С— справа. Може, для тебе С—С— слова нС–чого не значать, а я чомусь С—й вС–рю. А ви як ставитеся до цього всього? – Ну, якби я робив наше збС–говисько, – каже АлС–к, – я обов'язково би включив у список заходС–в якС–сь катартичнС– процедури. Не можна ж отак людинС– з таким каменем на душС– просто сидС–ти й чекати, поки прийде невС–домо хто С– робитиме С–з нами невС–домо що. Ви погоджуС”теся, друзС–? «ДрузС–» кивають головами. Жанна, звертаю увагу, пС–дсС–даС” поближче до Йостека. Може, вС–н С—й сподобався? – Я, коли в це дС–ло, в екстрасенсорне полС–з, багацько всякоС— лС–тератури перелопатив. Я ж мусив усяке читати, С– наукову, С– популярну лС–тературу. Р† от що б я включив у свою програму. ДрузС–, ви не знаС”те, що таке шаманський екстаз? О, це могутня терапС–я духу. Я би знав, як допомогти С–ншим… Хе-хе, признаюся вам, колись я й сам думав влаштувати щось подС–бне: знаС”те, зС–брати людей, дати С—м правильний настрС–й, провести з ними навчально-оздоровчС– тренС–нТ‘и… – Ясно, – хмикаС” Йостек. – ХотС–ли собС– секту органС–зувати, так? ЗнаС”мо вас. – Ну чому ви, Йостеку, такий гострий? Я ж не зробив Цього. Тим бС–льше, зараз сам опинився в такому станС–, що потребую допомоги вС–д С–нших. МенС– просто здаС”ться неправильним сидС–ти отак, склавши руки, чекати цих координаторС–в. Чому би нам справдС– не влаштувати сеанс шаманського зцС–лення? Ближче пС–дсС–даС” також С– Лорна. – А шо це ше за байда? Ти шо, ЗубастС–к, умС–С”ш це робити? – Ну, а що там умС–ти? – знизуС” плечима АлС–к. – Я, правда, нС–коли цього професС–йно не робив, пару раз хС–ба. Тому я нС–кого не закликаю. Навпаки, можу вас вС–драдити. Одна моя колега ще по заводу, хе-хе, такий психоз тим шаманським зцС–ленням собС– заробила, що ой-йой-ой. ТС–льки-тС–льки на зв'язок вийшла Шамбала, як санС–тари були вже тут як тут. – Р† шо, упакували? – Упакували. Але то негостра форма в неС— була. Р†н'С”кцС–я сульфазину, С– по контактах. Хе-хе, як рукою знС–маС”. А все тому, що робила без нагляду спецС–алС–ста. А в нас спецС–алС–стС–в такого профС–лю й немаС”. Це далС– треба С—хати. На СибС–р, на Алтай. От там спецС–алС–сти вищого класу. А ми що? Ми гречкосС–С—, а не спецС–алС–сти. – Похуй, – каже Лорна. – Похуй спецС–алС–сти. Я, наприклад, сильнС–ше не тронуся. Я можу хоч зараз. – Хоч зараз не вийде, тому що ти недавно поС—ла. Краще на повний шлунок не експериментувати. – Ей, – Йостек С–з сумнС–вом дивиться на Лорну. – Ти що, дС–йсно хочеш робити це казна-шо? А якщо тобС– стане ще гС–рше? – Не сци, Геморойчик. Стане – то стане. Кожен рС–шаС” сам за себе, усьок? Йостек важко зС–тхаС”. – Розкажи нам ще шось, – озиваС”ться ВС–ка. – Так цС–каво! – Ну, тодС– слухайте, друзС–, – каже АлС–к. – Сеансу боятися не треба. Якщо ми дС–йсно його будемо робити… – Я готова, – впевнено повторюС” Лорна. – …тодС– ми повиннС– пС–дготуватися. Але дозвольте, я вам трС–шки розкажу про саму терапС–ю. Ви вже вибачте, що я не професС–онал – поясню, як розумС–ю. Отже, С” у людини такий ресурс, що даС” доступ до певного стану. Я називаю цей стан шаманським екстазом, або ясним розумом. Я придумав йому назву, коли сам пережив цей стан пС–сля смертС– матерС–. А потС–м виявив, що багато хто подС–бний термС–н вже використовуС”. Воно й не дивно, все ж бо йде звС–дси, – АлС–к постукав себе по чолу, не знати що маючи на увазС–. – Екстазу можна досягти багатьма шляхами. Р† танцем, С– молитвою, С– спС–вом, С– навС–ть через шок чи бС–ль. РозумС–С”те? Це дуже своС”рС–дний, виразний стан. Не глюк, а яснС–сть. Вона гоС—ть рани. Чим довше ти в нС–й перебуваС”ш, тим глибшС– рани можливо зцС–лити. РозумС–С”те, друзС–, зцС–лення себе – це наче приведення всС–х частин себе до загальноС— згоди. Чи до спС–льного знаменника, Йостеку, якщо вам це милозвучнС–ше. – Так шо, проводимо сьогоднС– сеанс чи нС”? – ставить Лорна питання руба. – Хто не сцить? Шо скажеш, Гемор? – Я? НС–, нС–. Я в це не вС–рю. – А ти, замориш? – питаС” вона у Жанни. – Давай, не ламайся. Жанна мнеться, але видно, що ЛорнС– пощастить схилити дС–вчину. – Давайте я теж спробую, – вирС–шую я. – Р† я теж хочу, – каже за мною ВС–ка. АлС–к дивиться на нас С– нС–би щось оцС–нюС”. – ВсС–м заразом не вийде. Будемо по черзС–. Але майте на увазС– таку рС–ч. Хоч я буду працювати з кимсь одним, задС–яними виявляться всС–. НавС–ть ви, Йостеку. Шкода, правда, що цС– слова ви зрозумС–С”те лише в кС–нцС–. Проте доводжу це до вашого вС–дома, друзС–, щоби всС– були готовС– до несподС–ванок. Жанна зразу знебарвлюС”ться, а ВС–ка питаС”: – А якС– можуть бути несподС–ванки? АлС–к бере у руки ВС–кину долоню й каже: – НесподС–ванки можуть бути всякС–, лапко. Наприклад, зрине на поверхню болючий спогад. Чи навС–ть цС–лий пласт спогадС–в. Або хтось С–з присутнС–х зрозумС–С” щось дуже важливе…, С– на цьому фонС– вирС–шить укошкати С–нших – за С—хню, пробачте, туподоходячС–сть. МС–ж С–ншим, часто буваС” й таке, що зовнС–шнС–й свС–т теж стаС” задС–яним у сеанс. ТодС– вС–н своС—ми впливами доповнюС” нашС– внутрС–шнС– процеси. Зрештою, ще ж нС–чого не сталося. Лорна С–ронС–чно гмикаС”. АлС–к продовжуС”: – НеприС”мностС– можуть бути хС–ба тодС–, коли людина перестане спС–впрацювати С–з силами, яким я вас представлю. Якщо людина повнС–стю довС–риться С—м, вС–дпустить себе, то все зайве й чужорС–дне, що сидС–ло в нС–й, вийде на чисту воду С– зникне. Головне – повна, виняткова довС–ра до всього, що буде вС–дбуватися. Р† не тС–льки зараз, але й далС–… Багато далС–…, Як спС–вали в часи моєї юностС–, «С”сть у революцС–С— начало, нС”т у революцС–С— конца». Така от коротка викладка. НС–хто не передумав? Начебто нС–хто. Але знов озиваС”ться Йостек. – А вам не здаС”ться, шановний, що ви забагато берете на себе? Отак зразу – приС—жджаС”те сюди, починаС”те нас грузити своС—ми С–сторС–ями про всС–ляких екстрасенсС–в, про свою квантову мС–сС–ю во С–м'я Небесного Р„русалиму. А на ранок вже, бачу, починаС”те нами тут манС–пулювати? Теж менС–. А ви? – Йостек звертаС”ться чи то до мене, чи то до ВС–ки з Жанною. – Ви всС– отак берете йому й вС–рите. «Товаришу екстрасенсе, зцС–лС–ть нас!» – Чьо' ти розбушувався, Геморойчик? Засцав? – Не засцав, а поостерС–гся. Я, дозвольте, скажу все, що я тут про декого думаю. Невже нС–кому не спадало на думку, що весь цей фестиваль – це формена западня? Може, це недобрС– люди зС–брали нас тут? Може, дехто вирС–шив, що раз вС–н вже накинув на себе овечу шкС–ру, нС–хто не здогадаС”ться про його намС–ри? – Йостеку, думайте, що говорите… – А ви не перебивайте! Не перебивайте. Дайте сказати. Може, декому тут подобаС”ться вдавати С–з себе гуру велемудрого? Може, йому цього в життС– не вистачало С– вС–н використовуС” нас, щоби втС–лювати своС— бруднС– фантазС–С—? ХС–ба вам таке в голову не приходило? АлС–к буряковС–С”. – Браток, – озиваюся я. – Прикрий шторку. А то ж за базар вС–дповС–дати доведеться… – А ти не погрожуй. Дай сказати. На фестивалС– кожен маС” право голосу. – ТодС– говори за себе. – За себе С– говорю, ясно тобС–? – Йостек викинув руку з вС–дстовбурченим вказС–вним пальцем. – Я цьому вашому екстрасенсовС– не довС–ряю. Р† добреньким я вас, АлС–ку, зовсС–м не вважаю, можете не прикидуватися. – ЗвС–дки у вас, Йостеку, стС–льки злостС–? – ЗвС–дки треба. Не прикидайтеся святеньким, шановний. Ми одне одного зовсС–м не знаС”мо. Р† я, примС–ром, навС–ть уявлення не маю, ким тут хто С” насправдС–, а хто кого С–з себе корчить. Без образи, але то С” так. А те, що тут дехто говорить, не дуже мене переконуС”. Весь цей шаманС–зм. ЦС– фокуси. Балаган. Не люблю балагану. Йостек бС–лС–С”, тС–льки шия вкриваС”ться червоними плямами. АлС–к розгублено водить риб'ячими очками С– плямкаС” губками. – Заперечувати – це ваше право… – кволо подаС” вС–н голос. Йостек гмикаС”. – …але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тодС– судити… – Народ, – кажу я, – зам'яли. Гнилий базар. Шо кому не хаваС”ться, в того С– проблеми. Хтось С–де купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно. Але дС–вчата сидять, загС–пнотизованС– осС–даючим жаром суперечки. «НавС–ть уявлення не маю, ким тут хто С” насправдС–…» ВС–ка, стара моя знайома ВС–ка, вС–дгукуС”ться йти зС– мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киваС”: так, звичайно – С–, погано вдаючи, нС–би нС–чого не сталося, лС–зе в намет по рушник. Лорна скинула пуховик – ходить С–з цигаркою в руцС–, зиркаС” бС–сС–вськими очицями. «НавС–ть уявлення не маю, ким тут хто С” насправдС–…» Лорна дивиться на Йостека (той пС–дкреслено не бачить нС–кого, протираС” окуляри) з насмС–шкуватою цС–кавС–стю. У неС— вперше помС–чаС”ться хороший настрС–й. Вона пС–дживлюС”ться суперечками. «…а кого С–з себе корчить». АлС–к бурмоче, що пС–де в лС–с, назбираС” дрС–вець. НамагаС”ться дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справдС–, такий, знаС”те, лС–с цС–кавий, давно вже мрС–яв пС–ти туди по хмиз. ПС–сля такоС— догани з боку Йостека менС– й самому було б незатишно. Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламаС”ться, як цС–лка. Саме так С– не С–накше: ламаС”ться, як цС–лка, я в тому дС–лС– розбираюсь. ВрештС– менС– обридаС” дивитися на церемонС–ю упрошування, я просто пС–ддаюся С–мпульсу й збС–гаю донизу. За спиною ВС–ка гукаС” зачекати С—С—, але ноги несуть мене на якийсь фС–гвам, оббС–гаю його, перескакую через рС–вчак С–, вС–ддихуючись, озираюся. ЗбС–гаС” ВС–ка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек С– Жанна. Яке все-таки чудове мС–сце – ШипС–т. На п'ятинС– землС–, над урвищем – одна з найдавнС–ших стоянок. Тут, мС–ж старими буками, зупиняються першопрохС–дцС– Шипота. МС–сцевС– старожили вС–дрС–зняються вС–д залС–тних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своС” вогнище солС–дно та надовго. У них вважаС”ться хорошим тоном, коли багаття не гасне нС– вдень, нС– вночС–, анС– в найгС–ршу зливу. Бо куди йдуть свС–домС– хС–пС–, коли дощ заливаС” приватнС– багаттячка? Звичайно, до патрС–архС–в, набиратися розуму. Також тут тулять своС— типС– симпатики червоношкС–рих. Сидять, вишивають бС–сером. Над всС–м цим дС–лом в'С”ться дим. Так мирно – замилуС”шся. Не те, що моС— корешС–-чорнушники. Схили урвища всипанС– ясним сухолистом. СпускаС”мося схС–дцями до крикливоС— публС–ки внизу. ЯкС–сь голС– дупи, шпана пузата. Побачили чужих – С– кС–нець хС–пуванню: ховаються за каменС–, закриваються рушниками. СмС–шно, шановнС–. Я незворушно скидаю штани, майтки С– першим заходжу у воду. ВС–ка з Лорною С– Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навС–ть пС–рнаС” з головою. ТС–льки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримаС” в руках С—хнС– речС–, щоб не повимазувалися на мокрому брудному каменС–. Вона намагаС”ться не дивитися, як телС–паються моС— яйця, коли я на протилежному березС– роблю гС–мнастику, щоби зС–грС–тися. БС–сС–вська сила пС–дштовхуС” мене, С– я намагаюся перекричати водоспад. – Жанна! ЖАННА! Вона киваС” пС–дборС–ддям: «Що треба?» – Залазь! – кричу. – Попробуй! Це ж КАЙФ! Йостек С– ВС–ка, у захватС– вС–д холоду, теж кличуть до води. Але марно: Жанна показуС” рукою, що в неС— болить горло. Небо захмарене. Йду поруч С–з Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати: – ЧуС”ш, братуха? ЗанафС–га ти так на старого накинувся? – Я йому не довС–ряю, – коротко вС–дповС–даС” вС–н. – А ти? – Ну… а я, в принципС–, так. ДовС–ряю. – По-моС”му, – каже Йостек, – вС–н просто не вмС–С” вС–дбирати зерна вС–д полови. Не можна ж так безоглядно вС–рити у все пС–дряд, як вС–н розказував. Треба бодай мС–нС–мальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестаС” вС–дрС–зняти, де справжнС” життя, а де С—С— фантазС–С—, тодС– й починаються всС– цС– сеанси, екстрасенси. З'являються всякС– таС”мнС– спС–вдружностС– меча та орала. – Йостек гмикаС”. – Не люблю я таких. З таким дС–агнозом. Приходимо на стоянку. ЗнС–чев'я вирС–шую махнути в лС–с. – Ти куди? – питаС” мене Йостек. Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жС–ноче стегно. Йостек визиваС”ться йти зС– мною. У мене язик не повертаС”ться заперечити, хоч я й потребую зараз самотностС–. А Йостек хоче не так поговорити, як потрС–патися. Починаю шкодувати, що не вС–дмовив йому. Такий як почне лялякати, потС–м фС–г зупиниш. – Слухай, чувак, – вС–н звертаС”ться до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не пС–двести довС–ру, здаватися «своС—м». Р†нтелС–генцС–я, бляха. – Слухай, чувак, тут такС– люди зС–бралися, психи натуральнС–, тобС– не здаС”ться? Не знаю, ти менС– нормальним видаС”шся, ну С– ще ВС–ка. ВС–цС– я чомусь довС–ряю. – А вона тобС– щось розказувала? – питаюся. – Та… Про свого бойфренда. Того, що в космос зС–брався. А ще, як вона у поС—здС– в парашС– вени собС– перерС–зала. – У поС—здС–? – А ти не знав? Вона вС–д цього психа втекла, сС–ла на поС—зд додому. Р† в поС—здС– з нею стався припадок. С—й здавалося, нС–би той ВС–тас теж сС–в на поС—зд С– йде по вагонах за нею. Замкнулася в туалетС– й перерС–зала вену. Але С—С— знайшли. – Йостек запнувся. – Вона тобС– цього не розказувала? Я заперечливо мотаю головою, але показую розповС–дати далС–. – Ну, я не знаю, я чомусь С—й вС–рю, – каже вС–н. – Не схожа вона на фантазерку. Вона розповС–ла, що втратила свС–домС–сть, а душа С—С— повисла над тС–лом. Р† вона бачила, як хтось випадково зазирнув у туалет С– застав С—С— там, непритомну, в кров'ярС–. ВС–ка каже, що це був С—С— ангел-хоронитель. Ця людина була копС–С”ю С—С— самоС—. – Ангел хоронитель у виглядС– С—С— самоС—? – Так, С—С— ангел-хоронитель. Я пробую втриматися вС–д посмС–шки. Чому, на бога, Йостек не довС–ряС” АлС–ковС–, зате вС–рить недолугим байкам дС–вчиська, яке ледве читаС” по складах? – М-м-м. Це серйозно, – кажу я, думаючи про своС”. – Звичайно, серйозно. – Йостек сприймаС” мС–й тон як згоду. – Але ми – С—С— пС–дтримка. Он, бачиш, ЖаннС– теж погано, але С—С— пС–дтримуС” Лорна. Я думаю, це правильно. Ми повиннС– пС–дтримувати одне одного, раз ми вже тут. ПовиннС– пС–дтримувати, а не розказувати С–сторС–С— про те, як зС–йде янгол з небес С–з мС–С”лофоном на головС–. – Ти правий, – бурмочу я. – ПовиннС– помагати одне одному… – вС–д згадки про Лорну чомусь бачу доволС– дику картинку, сам не знаю, вС–дкС–ль воно взялося. Бачу, як Жанна С– Лорна лежать голС– в наметС– кольору жовтка С– гладять одна одну в рС–зних мС–сцях. У них пальцС– ковзкС– вС–д запашних секрецС–й. Ще трохи пС–дС–ймаС”мося вгору, поки Йостек не пропонуС” перепочити. – Оцей випадок С–з ВС–кою та С—С— другом, – каже вС–н, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як ВС–ка вдивляС”ться у людей, якС– до нас наближаються? Я С—С— спитав, чому вона так мружиться. А вона вС–дповС–ла, що хоче здалеку побачити, якщо до неС— буде наближатися цей С—С— манС–як, ВС–тас. Уяви, вона навС–ть тут боС—ться його. УявляС”ш, який це гС–пноз? Киваю головою. Йостек говорить про цС– речС– толково: схоже, непогано розбираС”ться в темС–. – А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаС”шся? – Та нС–, просто цС–кавився свого часу. ПотрС–бно було одну людину захистити вС–д С–ншоС—. РозумС–С”ш, така ситуацС–я в мене склалася. Або бери пС–дС–ймай магС–чнС– трактати, чС–пляй на стС–ну обереги, амулети. Або пС–дходь до цього зС– скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирС–шив пС–дС–йти зС– скепсисом. МенС–, Герма-не, жити легше тодС–, коли розумС–ю, що робиться. Я фС–зик за освС–тою. ФС–зика даС” менС– силу С– розумС–ння. Вона захищаС” мене. – ВС–д чого? – Та хоч би вС–д таких, як АлС–к. – Та що ти в того АлС–ка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатанС–стом називаС”ш! – Ну, з такими завжди краще жорсткС–шим бути. ТодС– не нашкодять. СамС– будуть боятися. Та тут навС–ть не в АлС–ковС– справа. Це хвороба – все те, що вС–н говорить. Хвороба. Не вС–н винний, а хвороба. Але вС–н цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе С– захищати тих, хто менС– дорогий. – Гаразд, – кажу, – а оту людину, яку ти хотС–в захистити, ти захистив? Йостек стискаС” губи С– заперечливо махаС” головою. – НС–, не встиг. Тому я тут. Над горами громадяться темнС– хмари. Я думав пС–сля прогулянки ще раз пС–ти скупнутися, але холодний вС–тер вС–драджуС” вС–д запланованого. АлС–к сидить бС–ля вогню С– про щось зосереджено розповС–даС” дС–вчатам. Я пС–дходжу. Йостек, без видимоС— охоти, пС–дходить теж. – Значить, менС– потрС–бен бубон С– металева банка С–з чимось сипким. З пС–ском, з крупою може бути… – Я вже принесла, – каже ВС–ка С– показуС” на растаманський бубон, що лежить бС–ля намету. – Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, – АлС–к тримаС” в руках чорний мС–шечок С–з грубоС— тканини. – Один С–з камС–нцС–в помС–чений. ТягнС–ть! Лорна, Жанна, ВС–ка витягують з торбинки по пласкому камС–нчику. Я теж беру собС– один, але не бачу нС–якоС— помС–тки, хС–ба що цю маленьку виС—мку. – Йостек, а ви? – питаС” АлС–к з-за плечей дС–вчат. Йостек бС–ля вогню старанно вишаровуС” казанок С– тС–льки вС–дмахуС”ться. Я бачу, потай вС–н спостерС–гаС” за АлС–ковими дС–ями. – Ой, у мене, певно, помС–тка, – озиваС”ться ВС–ка, тримаючи камС–нчик на долонС–. – БС–лий хрестик вибитий, правильно? – Дай подивлюся, – лС–зе своС—ми в'юнкими пальцями Лорна. – ЗубастС–к, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя! – НС–, це просто хрестик, – пояснюС” АлС–к. – Що ж, ВС–ка, ти не передумала? ВС–ка сС–даС” на землю С– думаС”. РанС–ше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно дС–яли. ВС–ка тре чоло, С– я знаю, що так вона думаС”. – Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова. – Напевно чи точно? – Напевно, та. Я не знаю… Та. ВС–ка трохи стривожена, вона роззираС”ться навкруги С– вдивляС”ться напружено в постатС– людей унизу. АлС–к розсаджуС” нас на невитоптанС–й травС– неподалС–к вС–д наметС–в С– примовляС”: – Ви будете спостерС–гати за тим, що вС–дбуваС”ться. Ви – не просто глядачС–. Ви невС–д'С”мна частина мС–стерС–С—. З вами теж буде вС–дбуватися подорож. Р† з Йостековою душею теж, – каже АлС–к тихо, нС–би по секрету. – Його душа зараз теж тут, хоч вС–н С– не показуС” виду. – АлС–к пС–дморгуС”. – Герман, принеси якС–сь двС– миски. Р† пляшку з водою вС–зьмеш? ДС–вчата, дайте менС– закурити. Коли я повертаюся, АлС–к сидить по-турецьки з незапаленою «Примою» без фС–льтра. Навпроти нього ВС–ка. Теж С–з цигаркою. СС–даю бС–ля дС–вчат. ВС–ка знервована, погойдуС”ться взад-уперед, тре пальцС–, тре шию пС–д нашийником. КидаС” погляди на мене, але щось пригадуС” собС– й вС–дводить очС–. АлС–к закурюС” сигарету. ВС–н розслаблений. – Як тебе звати повнС–стю? – ХантирбиС”ва ВС–кторС–я МиколаС—вна. – А церковне С–м'я маС”ш? – ВС–ра. – ВС–ра – гарне С–м'я. ВС–ра допомагаС” людинС– жити. Ти не любиш, коли тебе називають ВС–рою? – НС”-а, воно менС– не подобаС”ться. – Чому? – Коли я мала дев'ять рокС–в, я захворС–ла на запалення. ТодС– я жила у бабусС– в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячцС–, С– мене охрестили. Р† назвали ВС–рою… А чо' ти питаС”ш, чи я християнка? – Я мушу знати можливу реакцС–ю на шаманськС– сили, якС– прийдуть до тебе. Християни, навС–ть непрактикуючС–, мають деякС– психологС–чнС– складнощС–. Тому питаю. – Ну… – ВС–ка поправляС” пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбС–к, потС–м на мене. Я пС–дбадьорливо киваю. – Ну… я нС”. Бабка православна… мамка православна… вобше вся сС–м'я православна. А я нС”. Ми з ВС–тасом, – ВС–ка поправила нашийник, що мовби став тС–снС–шим, – ми з ВС–тасом займалися магС–С”ю. Я боюся, що Бог менС– не простив цього. Тому я не вС–рю в Нього. – ВС–ка, розкажи пару слС–в про ВС–таса, – каже АлС–к С– бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпС– вС–н ритмС–чно потрушуС” неповну бляшанку, С– сухий, сипкий звук стаС” фоном бесС–ди. – Ну, я вже все розказувала вам. – ВС–ка озираС”ться. – Може, давай вже сеанс проводь?… Шо ти все питаС”ш? – Я допомагаю тобС– й собС– зС–братися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, ВС–ка, ти в Криму жила бС–ля моря? – Та. – Ти пам'ятаС”ш, як ти лежала на сонячному пляжС–? Дивилася на хвилС–? – Ну… та. – ВС–ка… МенС– важливо, щоб ти згадала одну рС–ч. Коли ти лежиш на пляжС–, грС–С” сонце, шумлять хвилС–, точно як зараз, чи ти пам'ятаС”ш, як блищить сонце на водС–? – Та… – Ти пам'ятаС”ш блиск сонця на морС–. Ти пам'ятаС”ш запах моря? – Та… – ВС–ка, ми зараз на пустельному пляжС–. Р† море шумить так само, як тодС–, у дитинствС–. Р† сонце грС–С” руки, обличчя, зС–грС–ваС” цС–ле тС–ло, як тодС–, у дитинствС–. Р† хвилС–, одна за одною, накочуються С– шумлять… накочуються… С– шумлять… ти чуС”ш цей шум хвиль, ВС–ка? – Та… – Ти не сама на цьому пляжС–. З тобою завжди буде мС–й голос. ВС–н буде додавати тобС– впевненостС– й сили, що б не дС–ялось. – Що б не дС–ялось… – Що б не дС–ялось, ВС–ка, мС–й голос буде додавати тобС– впевненостС– й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег… цей шум хвиль… вони стають дедалС– чС–ткС–шими. ВС–ка, перед тобою стоС—ть дзеркало душС–. Поглянь у нього. – Я не можу. МоС— очС– закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього. – Розплющ очС–. Поглянь у дзеркало. – Я бачу туман… – Дивися глибше. – Я бачу… собаку. Бездомного собаку, якого всС– гонять вС–д себе. О Боже, вС–н потворний. ВС–н гниС”. Живцем гниС”. – ВС–н живий? – Та. ВС–н задихаС”ться. Його очС– скаламутнС–ли. – Що ти вС–дчуваС”ш, коли дивишся на нього? – Страх… жаль… вС–дразу… удушшя… Його нашийник душить мене. – Ти пам'ятаС”ш, хто тобС– надС–в цього нашийника? – ВС–тас. ВС–н десь поруч. ВС–н прив'язував мене до батареС—, як собаку… Цей собака – це я. – Це було насправдС– чи це порС–вняння? З нашийником С– батареС”ю? – НасправдС–. – ВС–ка! Наберися мужностС– й подивись у дзеркало душС– знову. Ти бачиш там ВС–таса? – Боже… Бачу. Р† вС–н бачить мене. ВС–н живий. О Боже, вС–н шукаС” мене, Боже, вС–н вже так близько… – ВС–ка, слухай мС–й голос. ВС–тас усерединС– дзеркала. ВС–н у ЗадзеркаллС–. Не назовнС–, вС–н у тобС–. ВС–н гниС” у тобС–. Ти чуС”ш сморС–д? СморС–д гниття? – Та-а-а… – Це гниС” у тобС– ВС–тас. – ВС–н хоче мене забрати С–з собою… туди… Не вС–ддавайте мене йому! Не вС–ддавайте! Хоч хтось, прийдС–ть сюди! – ВС–ка… МС–й голос додаС” тобС– впевненостС–. Ти стаС”ш хоробрС–шою, сильнС–шою. Ти мусиш сам на сам вистояти проти ВС–таса. Це ВС–тас хоче, аби ти покС–нчила з собою? – …у мене рак душС–. О Боже, я приречена. – ВС–ка, послухай, це ВС–тас хоче, аби ти покС–нчила С–з собою? Так чи нС–? – НС–, це не ВС–тас… У ВС–таса теж рак душС–. Його кров болить менС–. – Хто стоС—ть за ВС–тасом, ти бачиш у дзеркалС–? – Я бачу туман… бачу ВС–таса… на ньому таке… за нього вчепилася якась С–стота. Вона схожа, мабуть, на гС–С”ну. У неС— замС–сть шкС–ри опаришС–, а замС–сть очей гнояки. Я зрозумС–ла: це С—С— ВС–тас хотС–в повторити у своС—х чучелах. ВС–н сам не знав, звС–дки цей образ. Господи, я пропаща, я вся в опаришах… я гнию, я розсипаюся… – ВС–ка, це демон С–з темних свС–тС–в. Це вС–н поС—даС” твою душу. Ти чуС”ш мС–й голос, С– вС–н даС” тобС– силу. ПС–дкорися моС”му голосу, вС–н проведе тебе через усС– небезпеки. Демон смокче з тебе страх, вС–н живиться ним. Якщо страх помре, демон навС–ки вС–дчепиться вС–д тебе й вС–д ВС–таса, де б вС–н не був. Ти чуС”ш мС–й голос? – Я гнию… гниття… менС– пече… це пекло… МенС– звС–дси не вибратися… Я була тут у снах. Я тут вже давно. Р† менС– тут залишатися навС–ки… – Якщо ти будеш слухати мене, ти виберешся назад, на свС–тло. МоС— слова С–дуть у самС– глибини твого «я». ВС–ка, твоС” гниття пришвидшуС”ться. – НС–, нС–, нетреба!… – Гниття пришвидшуС”ться. Придивися до нього. Гниття – це тС–льки гниття. Ти мужня, ти можеш поглянути на гниття. Воно частина свС–ту. Частина колообС–гу природи. – Я не можу… я гнию живцем! – Дивися на гниття вС–дсторонено. Ти не С” тим, що гниС”. Ти С” тим, що спостерС–гаС” гниття. Ти вС–дсторонено спостерС–гаС”ш, як… – РС–ки гною, гною С– кровС–… я не можу тут бути… – ВС–дсторонено спостерС–гаС”ш, як протС–кають рС–ки кровС– та гною. Вони просто частина свС–ту. – Я розсипаюся, врятуйте мене хто-небудь… Господи, врятуй мене… – Слухай мС–й голос! Ти не С” тим, що розсипаС”ться. Ти те, що спостерС–гаС” за розсипанням. – Я майже вся згнила, я купа гною, я лайно! Я гнС–й С– кров! Я гидота гидот! – Гниття пС–дходить до завершення, але ти не лайно. Ти С” те, що спостерС–гаС” лайно. Ти С” те, що спостерС–гаС” гидоту гидот. – ВС–д мене тС–льки пил… Сухий пил… – Ти С” те, що спостерС–гаС” пил… – Я нС–що… Я нС–що… мене… нема… АМЕНЕНЕМА!… – Ти С” те, що спостерС–гаС” свою вС–дсутнС–сть. – АМЕНЕНЕМА!!! АМЕНЕНЕМА!!! – Ти сягла дна дзеркала душС–. Ти С” те, що С”, С– те, чого нема. Ти не С” нС–що, С– ти не С” щось. Ти не С” десь, С– ти не С” нС–де. Тепер скажи: «Я С”». – Я… С”… Я… С”… Я… С”… – Скажи: «Я С”. Я С” воля». – Я С”… Я С” воля… – Скажи це впевнено! Вслухайся у значення цих слС–в С– скажи це впевнено. – Я С”. Я С” воля. Я С”… Я С” воля… Я С”! Я С” воля! – Перед тобою нескС–нченний порожнС–й простС–р. ВС–н не маС” кольору. ВС–н не маС” форми. – Так. Я бачу його. – ПростС–р заповнюС”ться безколС–рним сяйвом… – Я бачу це безколС–рне сяйво. – БезколС–рне сяйво стаС” темрявою. Темрява густС–шаС”. Зараз ти дивишся зсередини на заплющенС– повС–ки. Перш нС–ж ти розплющиш С—х, я дам тобС– нове С–м'я. Воно поведе тебе по життю С– буде давати силу та хоробрС–сть. Тепер ти сильна, безстрашна С–стота, яка сама будуС” своС” життя. Ти наповнюС”шся енергС–С”ю. МогутнС–й приплив енергС–С— й радостС–… Тебе переповнюС” спокС–йна радС–сть С– сила… Ти С” та, що померла С– народилася. ТвоС” нове С–м'я, о безстрашна, я беру С–з санскриту. Це дуже давня мова, о безстрашна. Таких, як ти, в Р†ндС–С— називали «героями». Р† на санскритС– це звучало, крикнемо хором: Vira. – ВС–ра! – Звучало: Vira! – ВС–ра! – ВсС– хором: Vira! – ВС–ра! – ВС–ра, ти сила С– безстрашшя! Ти впевненС–сть С– чистота. Розплющ очС–! Я розплющую очС–, С– свС–т обдаС” мене з нС–г до голови яскравим полум'ям зеленС–. Я бачу все крС–зь легке марево. Небо. Дерева. Все у легкому туманС–, який я бачила у нескС–нченному порожньому просторС–. Навпроти мене сидить… пробую пС–дС–брати влучне С–м'я… згадала – АлС–к. ВС–н посмС–хаС”ться. – ВС–ра – шепочу я. На санскритС– так називали героС—в. – Я ВС–ра, чуС”те? Я озираюся навколо. Бачу зачудованС–, аж витягнутС– вС–д здивування обличчя Жанни, Лорни. НавС–ть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося пС–д вагою вС–двислоС— щелепи. Я опускаю погляд С– бачу, що зовсС–м гола – зовсС–м гола, в чС–м мати народила. «В чС–м мати народила», – думаю я. Моя середина спокС–йна, як нС–коли. ВоС—тельцС– без рС–зницС–, гола вона чи одягнута. СрС–бна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторС–, зараз тут, перед очима. Р† вона робить свС–т святковим. – ДивС–ться, – каже АлС–к тим, хто навколо. – Вона навС–ть в йогС–чнС–й асанС– сидить, яка називаС”ться «позою героя»! Я посмС–хаюся йому. Його дитячС–й радостС–. Моя рука сама торкаС”ться шиС— С– не може там вС–днайти чогось. – Це шукаС”ш? – показуС” Герман. В його руцС– нашийник. МенС– хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що менС– по-справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь У лС–сС–, глибоко-глибоко. МС–й погляд опускаС”ться нижче, я вся така плавна, як у дитинствС–, коли бавилась у балет. – ВС–н душив тебе, С– ти скинула його, – каже Герман. – ТвоС” обличчя було аж посинС–ло! – А коли ти скинула його, то почала роздягатися, – каже Жанна. – Ось твС–й одяг. – А потС–м ти виригала оце, – додаС” тихо Лорна, очС– в неС— круглС– и величезнС–. Я дивлюся, куди показуС” Лорна, а показуС” вона на двС– миски, з яких ми С—мо. Вони заповненС– якоюсь гидотою. – Я виригала це? Не може бути! – Бля буду, – шепоче Лорна, С– в С—С— голосС– я чую захоплення. КраС”м ока я заглядаю до мисок. У першС–й живий клубок заслинених спагетС–. У другС–й – жовта юха вперемС–ш С–з пС–ною С– кров'ю. – Це дС–йсно я виригала? – Це аскариди, – каже Лорна. – НС–. Це душа ВС–таса вийшла з тебе, – каже АлС–к. – Кинь сама ту гидь до вогню. Я беру двС– миски С– грацС–йно рушаю до багаття, бС–ля якого сидить, витрС–щившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистС–в у вогонь. Вогонь шипить С– поглинаС”. СС–даю бС–ля вогню С– просто дивлюся в нього. МоС— нутрощС– свС–тяться зсередини. Кожна моя клС–тинка нС–би наповнюС”ться чистим повС–трям. Не хочеться робити нС–чого С–ншого, тС–льки сидС–ти бС–ля вогню С– всотувати його тепло й свС–тло. Хтось накидаС” менС– на спину куртку. А я дивлюсь С– дивлюсь у вогонь. До ватри пС–дсС–дають мовчазнС– дС–вчата й хлопцС–. АлС–к сС–даС” поруч на ковбичку С– каже стиха ГермановС– щось типу: може, будемо С—сти? Той бурчить, що не голодний. Я вС–дчуваю, що в Германа великий тягар на плечах. – Германе, ти ж брехав менС– тодС–, правда? Ти ж не гС–неколог. НавС–що ти менС– брехав? Герман опускаС” голову мС–ж колС–на, щось тре на шкарах. – Розкажи, чому ти такий пригнС–чений? ВС–н пС–дС–ймаС” на мене очС–, дивиться вбивчим поглядом. ПотС–м нС–би нагадуС” собС–, де вС–н С– хто вС–н, С– гмикаС”. Знову ховаС” голову, хитаС” нею, нС–би насилу смС–С”ться з несмС–шного жарту. – Геро, не тримай це у собС–, – каже стиха АлС–к. – Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. ВС–н чорний. Розкажи, що це за чорна риба? – Чорна риба? – перепитуС” Герман. Натужно смС–С”ться. Я вС–дчуваю, зараз йому самотньо, як нС–коли. Його лице набираС” виразу, нС–би вС–н ось-ось або чхне, або розсмС–С”ться… або розплачеться. – Ви, блядь, подурС–ли… Чорна риба, блядь… – Герман рвучко встаС”, рС–зкими рухами затягуС” шнурки на бС”рцах, накидаС” на плече шкС–рянку С– без жодного слова йде в напрямку лС–су. Лискучий ланцюг бС–ля пояса гучно бряжчить. – Геро, зажди! – гукаС” йому АлС–к. – Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс С–ще триваС”! Не обертаючись, Герман вС–дмахуС”ться. Великими кроками вС–н чалапаС” до потС–чка С– далС– бреде по водС–, вгору за течС–С”ю, поки ми не втрачаС”мо його з очей. ВС–дриваю погляд вС–д мС–сця, де ще нС–би висить у повС–трС– силует Германа, С– стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що менС– зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховаС” очС–. НарештС– я почуваю себе жС–нкою, яку нС–хто не смикаС” за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, нС–би менС– все дозволено. Я можу пС–дС–йти до будь-якого хлопа на цС–й галявинС– й виграти його. Мене нС–що не стримуС”. Я проста, як природа. Я вС–льна, як природа. Це здаС”ться менС– смС–шним. – Я С– С” природа, дурненькС–, – кажу зС– смС–хом. Пояснюю С—м, як маленьким дС–ткам: – Я, розумС–С”те? Я. Це С– С” – природа! Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони скованС– своС—м страхом перед власною природою. – Я С– С” природа! – вигукую я. МенС– радС–сно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба С– голосно, щоб усС– почули, кричу: – Я ПРИРОДА! Цей раптовий вереск «Я природа!» сягаС” моС—х вух С– мовби добуваС” зС– сну, в якому я плаваю пС–сля шаманського експерименту. ВиявляС”ться, я зараз С–ду вгору по ледь помС–тнС–й стежинС–, протоптанС–й пастухами та лС–сорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лС–су завалене блС–дим гС–лляччям та чорною корою, сьогоднС– лС–с вС–дчужений, негостинний. Тепер рухаюся вздовж смуги лС–соповалу, надС– мною вС–дкритий простС–р. Ясне свС–тло зверху в поС”днаннС– з негостинним лС–сом поряд створюС” ефект похмуростС–. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листянС– дерева трапляються тС–льки де-не-де, клином врС–заС”ться у буковий масив. МенС– глицевС– лС–си завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти – то вони темнС– й непролазнС–, то прозорС–, сухС– й соннС–. Стовбури сосен рудС–, лускатС–. Високо над головою погляд натикаС”ться на С—хнС– всохлС– оцупки. Сосни хизуються своС—ми розкС–шними кронами хС–ба перед вС–трами та птахами, але не звертають уваги на мешканцС–в найнижчого ярусу. ПеремС–на середовища трохи допомогла моС”му мозковС– впоратися з навалою емоцС–й С– спогадС–в, що накотилися пС–д час АлС–кових бС–снувань. Жанна, Лорна – вони, я встиг помС–тити, теж дС–стали якС–сь своС— переживання, щось у С—хнС–х душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ пС–дС–ймаС”ться добре, свС–тле й достойне бути вС–чним. ПС–сля сеансу картини того одеського вечора в кС–оску раз по раз поставали перед очима. АлС–ковий голос, усС– цС– шаманськС– фС–шки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я вС–дчуваю посмикування у лС–ктях, грудях, у паху, в ногах. ПодС–бний ефект на мене був справив хС–ба спС–ритичний сеанс С–з духом покС–йного Джона Беленса. ТодС– я насправдС– переконався, що такС– речС– С–снують. А це неслабо б'С” по психС–цС–. Роблю нескладнС– маневри вгору-вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь пС–д покрС–влею лС–су, за звичкою шукаю очима якС–сь гриби. Знайшов одного бС–лого С– тепер несу його, як талС–сман. Загалом маю намС–р вийти на ШипС–т з С–ншого боку – взяти його своС—м маршрутом у кС–льце. Ступаю на невеличку, бС–льш-менш пласку галявину. ПосутенС–шало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся. Похолодало. Розтираю вкритС– сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. НесамохС–ть принюхуюся до повС–тря, менС– вже хочеться додому, до рС–дних самогубцС–в, хоча годину тому я втС–кав вС–д цих придуркС–в свС–т за очС–. Стискаю гриба, нС–би це моя остання надС–я на зв'язок зС– свС–том (не знаю, звС–дкС–ля такС– фатальнС– думки). Але от прийду я назад у табС–р, С– кому я там зможу радС–сно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? МенС– стаС” нестерпно шкода себе. – Забий, мудак, – кажу собС–. Бля, куди я залС–з, скажС–ть менС– хто-небудь? Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. ПрорС–зане потоками русло потС–чка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими С–з землС–. МасивнС– каменС– оброслС– мохом. У сутС–нках, що настали так зненацька, цС– брили справляють холодний вС–зуальний ефект. Все об'С”мне та нерухоме. Р† як тихо… Повертаюся, починаю пС–дйом, заважаС” сила тяжС–ння. Ось бачу: мС–ж камС–нням буяС” трава. Над головою темнС–ють смереки. Вже кС–лька разС–в я встиг помС–няти думку щодо того, скС–льки часу до настання справжньоС— темряви. НавС–ть змирився з тим, що в разС– чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вС–тролому, вС–д хащС–в якого паморочиться в головС–. Не серед цієї мертвотноС—, могильноС— тишС–. Я вийшов на лС–сову просС–ку, метрС–в сС–м завширш. Минаю пару викорчуваних пнС–в, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся бС–ля одного С– знову не збагну, чого менС– не йметься. Надто нерухомС– цС– дерев'яки. ВикорчС– облС–пленС– землею. КорС–ння нетовсте, стовбури тонкуватС– – молодняк. Дивлюся вперед, чи видно там просвС–т. За моС—ми пС–драхунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору СтС–й. Але замС–сть стежки бачу щось неадекватне. Посеред просС–ки стоС—ть похмура кам'яна маса. КлС–паю очима. Примари в горах – вС–дома справа. Та нС–, блядь, стоС—ть собС– й далС–. Кам'яний курган С–з навалених брил. ТакС–, здаС”ться, називаються дольменами. ТС–льки дольмен – це така кам'яна коробка, а передС– мною просто купа наваленого камС–ння, мегалС–т. Це виразно рукотворна конструкцС–я: надто струнка. МетрС–в сС–м, а то й десять заввишки. Я здригаюся вС–д холоду, що став вС–дчуватися ще гострС–ше. Кам'яна споруда нависаС” надС– мною. Я повС–льно наближаюся до неС—. ПовС–тря довкола помС–тно густС–шаС”. Озираюся, С– мене ошпарюС” перестрах. НевС–дь-звС–дки, нС–би з трави, вискакуС” зграя сС–рих вовкС–в. ДрС–бно-дрС–бно, пригинаючи морди до землС–, вони стеляться, крадуться до мене. Перша дС–я – кидаюся бС–гти до каменища. Вовки теж зриваються на рС–внС–. На бС–гу оглядаюся й терпну вС–д вигляду жовтооких сС–романцС–в. ВдаряС” думка, що все це вС–дбуваС”ться насправдС–, С– я чимдуж бС–жу до каменС–в. ВС–дстань мС–ж мною й вовками скорочуС”ться так швидко, що я просто автоматично дС–ю, як потрС–бно у смертельнС–й ситуацС–С—. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самС–сС–нький верх кургану. Погляд униз – худющС–, схожС– на собак гС–рчичноС— мастС– потвори. Одно видряпуС”ться на камС–нь, С– – я не вС–рю власним очам! – вилазить вище С– вище сливе по вертикалС–… За ним пнуться наступнС–. ЖовтС– блимавки, роззявленС– пащС–. Вовки шкС–рять С–кла. ТС–льки-но перший намагаС”ться дС–стати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкС–й черепушцС–. Вовк шкереберть летить донизу, збиваС” за собою ще пару сС–рих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чС–пляюся за камС–нь, сухого листя й букових горС–шкС–в. Р† весняного намулу. Розслаблююся, вС–дпускаю з обС–ймС–в шмат скелС–. РозумС–ю, що здатен стояти на рС–вних ногах. НавС–ть пострибав на мС–сцС–, перевС–рив, чи не провалиться пС–дС– мною земля. Це рС–чище, звС–дки я почав був вибиратись. Мене осяюС” генС–альна С–дея: треба негайно уябувати звС–дси! Чимдуж ломлюся вбС–к, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. БС–жу, притискаючи до грудей бС–лого гриба, бС–жу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. РС–дна стежка! РС–дна стежка! Ноги самС– впС–знають С—С—, я стрС–мголов злС–таю вниз, вниз, вниз. Ще здалеку бачу затишне свС–тло ватри. Воно додаС” менС– наснаги, С– я буквально спурхую на наш горбок. У самогубцС–в атмосфера спокС–йна. АлС–к пораС”ться бС–ля казанка, ВС–ка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, нС–би в церкву. Падаю бС–ля вогню С– кС–лька хвилин хапаю ротом повС–тря, вС–дновлюючи нормальний ритм дихання. – Як ти? – озиваС”ться ВС–ка. Вона вже одягнулася, С– навС–ть помила голову. ВС–д С—С— ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в нС–й великих перемС–н. – Це тобС–, – кажу С– простягаю С—й гриба. Правда, заки я вС–дбивався вС–д вовкС–в С– бС–г, вС–н втратив трохи С–мпозантностС–. Ну й хулС–. Любиш мене – люби й мою парасолю. – Дякую, – ВС–ка бере з моС—х рук гриба й цС–луС” мене в щоку, а потС–м мС–цно обС–ймаС”. Лорна (зараз вона видаС”ться такою доброю, зараз усС– видаються такими добрими) подаС” менС– миску з гречаною кашею вперемС–ш з тушонкою С– чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяностС–, але так часто верну голову, аби зиркнути на лС–с, що вона не витримуС”: – Ти, блядь, або С—ж, або йди ше побС–гай. Зайчик, блядь, побС–гайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтС–ли нас звС–дси нахуй виселити. Нормально, та? БезтС–лесний голос з-за плеча промовляС”: «Це С—хня святиня». Зиркаю через плече С– бачу… замС–сть вовкС–в… сС–м чи вС–сС–м викорчуваних пенькС–в, якС– хтось склав бС–ля пС–днС–жжя кургану… Кургану? НасправдС– я тулюся, буквально прикипС–в до каменя, вгрузлого посеред балки. ПС–дС– мною ще пара каменюк, якС– формують щось на кшталт порогС–в. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горС–шкС–в. Р† весняного намулу. Розслаблююся, вС–дпускаю з обС–ймС–в шмат скелС–. РозумС–ю, що здатен стояти на рС–вних ногах. НавС–ть пострибав на мС–сцС–, перевС–рив, чи не провалиться пС–дС– мною земля. Це рС–чище, звС–дки я почав був вибиратись. Мене осяюС” генС–альна С–дея: треба негайно уябувати звС–дси! Чимдуж ломлюся вбС–к, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. БС–жу, притискаючи до грудей бС–лого гриба, бС–жу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. РС–дна стежка! РС–дна стежка! Ноги самС– впС–знають С—С—, я стрС–мголов злС–таю вниз, вниз, вниз. Ще здалеку бачу затишне свС–тло ватри. Воно додаС” менС– наснаги, С– я буквально спурхую на наш горбок. У самогубцС–в атмосфера спокС–йна. АлС–к пораС”ться бС–ля казанка, ВС–ка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, нС–би в церкву. Падаю бС–ля вогню С– кС–лька хвилин хапаю ротом повС–тря, вС–дновлюючи нормальний ритм дихання. – Як ти? – озиваС”ться ВС–ка. Вона вже одягнулася, С– навС–ть помила голову. ВС–д С—С— ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в нС–й великих перемС–н. – Це тобС–, – кажу С– простягаю С—й гриба. Правда, заки я вС–дбивався вС–д вовкС–в С– бС–г, вС–н втратив трохи С–мпозантностС–. Ну й хулС–. Любиш мене – люби й мою парасолю. – Дякую, – ВС–ка бере з моС—х рук гриба й цС–луС” мене в щоку, а потС–м мС–цно обС–ймаС”. Лорна (зараз вона видаС”ться такою доброю, зараз усС– видаються такими добрими) подаС” менС– миску з гречаною кашею вперемС–ш з тушонкою С– чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяностС–, але так часто верну голову, аби зиркнути на лС–с, що вона не витримуС”: – Ти, блядь, або С—ж, або йди ше побС–гай. Зайчик, блядь, побС–гайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтС–ли нас звС–дси нахуй виселити. Нормально, та? Я прошу С—х розказати, що тут саме вС–дбувалося, С– Йостек оповС–даС”, що якС–сь голопупенки – типу панки, але недоробленС– – прийшли й почали С—х напрягати. ВступаС” Лорна соло: – Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залС–зли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобС– зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп-пота, блядь. – Р† що? Розхуячила? – А ти, блядь, думав! – Шо, СПРАВДР†? АлС–к С– Йостек ствердно кивають. ВС–ка похитуС” головою, немов досС– не може повС–рити в те, що тут вС–дбувалося. ТС–льки тепер помС–чаю – в АлС–ка розквашена губа. – А тобС–, братику, за що дС–сталося? АлС–к мимрить, що йому важко говорити, кивком передаС” слово Йостеку. Той яскраво описуС”, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилС–тньому хлопчику, котрий в компанС–С— п'яних «панкС–в» прийшов сюди чС–плятися. Йостек С–з захватом розповС–даС”, як Лорна стояла над нерухомим тС–лом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох С–нших суС—цидникС–в С– погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилС–зе на цей горб порушувати С—х сеанси шаманС–з-му. Другою жертвою С—С— казанка став АлС–к, який необачно нахилився пС–дС–брати з землС– своС” горня з недопитим чаС”м. ПС–дС–ймаючи голову, попав пС–д удар. – ПотС–м, – продовжуС” вже ВС–ка, – хлопчики прийшли пробачення просити. НавС–ть принесли АлС–ковС– перекис водню. А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати. Бачу, цС– подС–С— об'С”днали червоношматникС–в чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пС–р'ячко, почуваючись впевнено в ореолС– заслуженоС— слави, С– вдаС”, немовби С—й запросто щодня когось рятувати – як не заручникС–в, то зубастикС–в. – Треба було взагалС– тобС– зуби вибити, – миролюбно звертаС”ться вона до АлС–ка. – Р† окувяви восхуяцити, – гугняво жартуС” сам поранений. НарештС– моя миска порожнС–С”, С– я задираю голову до неба. ПС–сля споглядання вогню пС–тьма небес – безпросвС–тня. Хмари натягнуло, вС–тер С–з гС–р вС–С”, шумить листя. Буря буде. ГрС–м гряде. На серцС– менС– щемко. Варто тС–льки вС–дС–рвати погляд вС–д заспокС–йливого вогнища С– знайомих облич, як вС–н губиться в глупотС– ночС–, де намети з людьми внизу – лише декорацС–я, а насправдС– тут тС–льки гори. Дивлюся знову на обличчя, з них десь подС–лися маски знайомостС–. Бачу п'ятьох невС–домих менС– людей, С—х мС–мС–ка розчиняС”ться у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться С–скри, потрС–скують дрова. Шумить темрява лС–су. НевС–доме, що всС– ми його пробуС”мо вС–дтС–снити, нС–куди не дС–лося. Воно тут, одразу за спиною. ТрС–щить вогонь. – М-да, – каже Лорна С– закурюС”. – М-да, – повторюС” вона, пускаючи дим вниз до землС–. – Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потС–м зловимо ше якогось пС–дсвинка С– зажаримо в палатцС–. Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплюС” з вогню палаючу довбню, войовничо розмахуС” нею, аж поки не заганяС” жертву в намет С– пС–дпалюС”. Морок якийсь, а не дС–вчина, С–стинно кажу: морок. Але С” щось у нС–й таке приманливе, що змушуС” нас усС–х пС–днятися С– рушити гуртом до панкС–в. Бухати. – Онде вони, – показуС” ВС–ка на один С–з наметС–в унизу. ЗС– схилу нашого пагорба вС–дкриваС”ться панорама, яку – намалюй цю картину принц Чарлз – вС–н назвав би С—С— «Shypit bonfires by night»: у гущу пС–тьми угвинченС– димнС– кульки вогнищ. ПоволС– переступаючи, я йду за ВС–кою, яка знаС” дорогу, за мною слС–дом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляС” Лорну не звертати уваги на дрС–бницС–, щоб не наробити дурниць, Лорна категоричним тоном вС–друбуС”, щоби той не вчив С—С— жизнС–, бо вона, блядь, покаже, що жизнь – то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. ЗамикаС” колону поранений. АлС–кова варТ‘а викопилюС”ться, а в кутику рота чорнС–С” присушена перекисом кров. Входимо на територС–ю «панкС–в». – Панки хой! – каже хтось С–з темряви С– простягаС” руку. Я потискаю С—С—. БС–ля вогню, на ковбицях, сидять пС–длС–тки рокС–в так п'ятнад-цяти-шС–стнадцяти. Один навС–ть читаС” книжку. Пробую розгледС–ти назву – «Культ» Любка Дереша. ВсС– панки якС–сь щуплС– та заморенС–, наче цС–лими днями тС–льки те й роблять, що бухають С– трахаються. ВтС–м, дС–вчат не видно. – У вас дС–вчат немаС”? – з ходу питаю першого, котрий подав менС– руку. Руку я потис, але вС–дповС–дС– на запитання не отримав. Той, що читаС” книжку, сперши пС–дборС–ддя на долоню, з деякою затримкою (добивав речення) пС–дняв погляд С– мовчки похитав головою. Я продовжую потискання панкС–вських рук – всього-то сС–м чоловС–к. ОстаннС–й, хто простягнув менС– руку – жертва дня. Смаглявий гостроносий хлопчисько з перемотаною бинтом головою, схожий на щойно з фронту госпС–талС–зованого ПС–ноккС–о. – А чого так? – доколупуюся я. – Чого дС–вчат немаС”? Мужики ви чи не мужики? – Та, блядь, – «ПС–ноккС–о» махаС” рукою: мовляв, гори воно все синС–м полум'ям. Р†з ВС–кою тут, здаС”ться, усС– вже знайомС–. С—С— зустрС–чають жваво, це ж бо вона бинтувала пораненого. Хлопчаки наввипередки вправляються в галантностС– – коли до ВС–ки долучаються Лорна С– Жанна, троС” панкС–в, що сидС–ли на ковбицях, зриваються, пропонуючи дамам мС–сця. Особливо обхС–дливо хухають на Лорну. С—й дС–сталося полС–но, сидС–ння якого пом'якшене складеним учетверо светром. Поки потискають руки АлС–ку С– Йостеку, ЛорнС– передають термос С–з невС–домим напоС”м. Лорна спершу обережно надсьорбуС”, а потС–м виливаС” собС– в горлянку добру порцС–ю. – Нор-р-рмально, блядь, – каже вона С– здригаС”ться. – Ох-х, бр-р-р! ПС–шло. На, Герман, бухни собС–. Лорна передаС” термос менС– в руки, С– хлопчаки дивляться на мене С–накшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонуС” випити вС–дразу пС–сля себе! Я приймаю термос С– принюхуюся. Пахне спиртяком. Ковтаю С– передаю термос Йостеку. Ох, пС–шло по тС–лу. Приглядаюся уважнС–ше до панкС–вськоС— компашки, С– менС– стаС” смС–шно. ЯкС–сь десятикласники зС–бралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всС– такС– вони перепудженС–: прийшли до них старС– хлопи – один лисий, другий олС–гофрен, третС–й взагалС– веб-дизайнер. Та ще й тьолок своС—х привели, якС–, того й гляди, вС–дС–рвуть С—м яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яС”ць якось безпечнС–ше. Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято. – От ти, – кажу. – Я? – злякано перепитуС” один, у джинсовС–й безрукавцС– на голе тС–ло зС– словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечС–. – Так, ти. Ти тут мухомори бачив? «О, мухомори!» – засяяли очС– в пацана. Ага! – Та нС–фуя, – якнайповажнС–ше намагаС”ться вС–дповС–дати «Цой». – Ми тут з Артьомом пС–влС–су облазили. ТС–льки три знайшли. Схавали, блС–н – С– нС–фуя. – Бо пожаднС–чали, – втручаС”ться третС–й, не «Цой» С– не Ар-тьом, котрий насправдС– «ПС–ноккС–о». – Я ж казав: давайте нормально почекаС”мо на СС”рого, вС–н нам всьо пояснить, а ви, голота, зжерли. СС”рий, – пояснюС” нам цей третС–й, на прС–звисько Юраха, – це такий наш друг, вС–н нам всьо-всьо про ботанС–ку розказати обС–цяв. – Да, С– сказав, навчить робити «КарпатськС– зорС–», – вставляС” Артьом. – Це такий напС–й, на травах С– згущонцС–. Дуже потяжна штука. Якийсь безС–менний скептик зауважуС”: – Так-то воно так. Але СС”рий ше як позавчора в нас двад-цятник позичив, так С– хто його пС–сля того бачив? МолодС– панки погоджуються, що двадцять гривень – дС–ло серйозне. Так що мусить СС”рий або вС–ддавати, або якось викручуватися… не знати як. ТС–льки скептик переконаний, що СС”рого С—м вже не бачити. – А ви, взагалС–, вперше на ШипотС–? – питаС”ться Йостек, вС–н С– сам погано знаС”ться на грибах та на живС–й природС– в цС–лому. Термос до нього доходить уже втретС”, але на цей раз порожнС–й. – Та, вперше. Наслухались ми, значить, С–сторС–й про цей ШипС–т, ну й вирС–шили… ВС–д випитоС— чорницС–вки народ почувся на порядок веселС–ше. ВсС– явно оживають. Цой, вже не такий нашорошений, бурмоче щось типу: «Зараз, зараз, гул-ляти так гул-ляти», С– лС–зе в намет по пС–дкрС–плення. Шурхоче там чимось, щось дзеленькотить, С– вС–н виринаС” пС–д вС–дкрите небо з трьома пляшками «Кадарки». МимохС–ть фС–ксую тактичну помилку: ну хто ж перед незнайомими витягуС” три пляшки нараз? У хлопчакС–в язики потроху розв'язуються, С– вони починають навперебС–й переповС–дати, як вирС–шили цього лС–та усС–м кагалом поС—хати на ШипС–т. Говорить Артьом: – Р† нам, блС–н, такого, я тобС– атвС”чаю, такого нарозказували про ШипС–т, шо ну його нафС–г. Я приходжу до ВС–тьки й кажу: «СтарС–к, давай, беремо пацанС–в С– махнем на ШипС–т. Там таке-е, шо ну його нафС–г». – А шо вам казали? – Та, блС–н, чого нам тС–льки не казали. Казали, шо тута, блС–н, баби кругом голС– ходять, ти так сидиш бС–ля палатки, а вона, гола, пС–дходить до тебе, так ножкою тебе в груди – пС–ть, шоб ти на спинку лС–г, С– давай тебе С—бати. – Серйозно, Гера. Ми вже такС– були готовС–… гандонС–в набрали – по двС– пачки на брата. Водяри, вина скС–льки могли взяли. До всього готовС– були. До всього. Ну, блядь, тС–льки не до того. – А шо таке? – Та, блядь, невезуха якась. ТС–льки приС—хали, розклали там внизу палатки, як привалюють якС–сь старшС– панки, по двадцять п'ять, по тридцять рокС–в С– давай нас розводити, шо то С—хнС” мС–сце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то С—хнС” мС–сце С– шо пС–чку з каменС–в теж вони виклали. «Та менС– по-о-охуй, – кажу, – хто цю пС–чку виклав, шо вам, – кажу, – мС–сця мало?» Коротше, як дС–йшло дС–ло до драки, то нам вС–дважили пС–здюлС–в С– мусили ми аж сюди переноситися. – Точно, – пС–дтверджуС” хтось С–з друзяк. – Це ж такий лом – знов цС– палатки розставляти! – Перебралися ми сюди, всьо чС–кС–-пС–кС–. Сидимо, бухаС”мо, тут СС”рий прийшов, навС–шав нам лапшС– на вуха, сказав, що йому треба двадцатнС–к СРОЧНО. Ну, ми не вС–дмовили, все-таки СС”рий поважна людина. – Да-а-а, блС–н. Прокукали двадцятку, – знову коментуС” невС–домий. – МС–ша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, – Цой вже трохи заплС–таС” язиком. – А потС–м дощ почався, ми набухалися всраку, а вночС– просинаС”мося, дивимся – а ми по колС–на в водС–. Спальники вжопу мокрС–, рюкзаки – всС– промокли. Блядь, ну шо за фС–гня! Цой, такий печальний, такий кумедний, закурюС”. – Дай менС–! – наказуС” Лорна, С– Цой пригощаС” С—С— сигаретою. – Р† тут вже всьо, блС–н, – Цой сигаретою рисуС” в повС–трС– пряму. – Всьо пС–шло гладко, – ще одна рС–вна лС–нС–я сигаретою. – РозумС–С”ш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситС–, палатки – сухС–. НС–якого гавна. Ми вирС–шили, треба бухнути. Р† бухнули. А Артьом менС– каже: давай берем пацанС–в С– йдем о-о-он на той горб. Там тьолки-прастС–тутки, менС– Омар розказував. ЗнаС”те Омара? ВС–ка киваС”. – Ну от. АфС–Т‘-Т‘С”нний мужик, мС–ж С–ншим. Показав менС–, як морськС– вузли в'язати. – Та ти далС– розказуй! – МС–ша, блядь! – Цоя хитаС”, неначе човен в синС–м морС–. – МС–ша, блядь! Я ж… я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно? – Ну тихо, тихо, – заспокоюС” Цоя Юраха. – Розказуй далС–. – Та хулС– там. Вони самС– бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? НС”? – НС–, не бачив я, не бачив. – Герман, – каже Цой С– лС–зе обС–йматися. – Герман. Ти афС–Т‘-Т‘С”нний мужик, Герман. – Гаразд, гаразд, – саджу його на мС–сце. – Йостек теж афС–Т‘С”нний. Р† АлС–к афС–Т‘С”нний. Може, взагалС–, афС–Т‘С”ннС–ший, нС–ж я С– Йостек разом взятС–. Правда, АлС–к? – Пфавда, – плямкаС” АлС–к розбитою губою. – Ладно, бля, всС– ви тут афС–Т‘С”ннС–. Но я вам скажу, шо саме С–нтересне ше попереду. У нас ше С” план. Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобС–. «Прид-дурок», – видавлюС” той, що з книжкою, С– знову б'С” себе по лобС–. – Шо ти сказав, бля? – Тихо, тихо, – знову заспокоюС” Цоя Юраха. – НС”, не тихо! – стрС–пуС”ться Лорна. – Раз С” план – курим план! Все, курим план! ЧувакС–в, бачу, напрягаС”. Мабуть, мрС–яли покурити у дружнС–й атмосферС–, в тС–сному товариствС–, а тут отакий облом. Остання надС–я, С– та упала. Лорна не замовкаС”: – Куримо план! Курим план! ЗдС–йнявся гармидер. Цой почав вС–ддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загудС–ли, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробуС” навернути Лорну на розум: – НафС–га тобС– той план, ти вже С– так п'яна. А Лорна – Лорна взагалС– више всС”х – затулила вуха долонями й давай верещати: – Курим план! Куримо план! Курим план! – Може, нам пола? – стиха питаС” мене АлС–к С– киваС” у бС–к пагорба. НС– вС–н, нС– я не маС”мо настрою курити. На сьогоднС– компанС–С— п'яних панкС–в менС– вже досить. – Валимо, – кажу. ВстаС”мо С– виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну, теж демонстративно йде геть. ВС–ка залишаС”ться. Жанна теж пС–шла би геть, та тС–льки, дурепа, боС—ться йти наодинцС– з чоловС–ками, чи яка бС–да. Лорна зненацька розчехляС”ться: – Гей-гей, Герман! Гей, ЗубастС–к! Геморойчик! Ви куди? А як же я? Йостек кидаС” через плече: – А ти покури собС–, серденько. Може, не так страшно буде самС–й до нас вертатися. Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справдС–, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. КрС–зь нС–ч. – Я гукну тебе, добре? Або хай ВС–ка по вас збС–гаС”, добре, ВС–ка? ВС–ка фуркаС”: «Теж менС– королева». – О, Жанна по вас збС–гаС”. ЗбС–гаС”ш, Жанна? Жанна вС–д такого зухвальства просто дерев'янС–С”: – Та нС”-еее, чого-оо я маю бС–гати?… – жебонить вона, але проти Лорни С—й не встояти. – Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збС–гаС”. АлС–к, котрий вже вС–дС–йшов метрС–в на сорок С–, певне, вважаС” себе у пС–тьмС– непомС–тним, показуС” ЛорнС– середнС–й палець. НесподС–вано та озиваС”ться: – Я це бачила, ЗубастС–к. Я це тобС– нагадаю! Ми вдома. РозгрС–баю жарини недогарком колоди. ВС–д приску йде приС”мне тепло. Нас троС”, С– ми мовчимо. Вуха вС–дпочивають. Глибоко вдихаю холодне повС–тря. Кладу на вогонь пару гС–лляк С– не утруднюю себе бС–льш нС–чим. Облич не видно, тС–льки легкий С–нфрачервоний жар. Йостек черкаС” запальничкою на п'С”зокристалС– й розкурюС” свою суперлегку сигарету. Його джинси бС–лС–ють у темрявС–. Раз по раз блисне лС–нза в АлС–кових окулярах. Темрява. – Вибач, – кажу я. – Прошу? – Я не тобС–. Я до АлС–ка. Можливо, я був не надто тактовний сьогоднС–. – ДуфницС–. – Просто… не знаю навС–ть таких слС–в. РозумС–С”те, пацани. Я всерединС– себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу нС–би блок якийсь включаС”ться – С– не можу з себе пари слС–в видавити. НедорС–кою таким стаю. А я би хотС–в вС–дкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани. – Ти спфобуй, не бС–йся. Скажи пафу слС–в. ДалС– буде легше. – Я вбив людину, пацани. – Я тодС– працював у нС–чному кС–оску. Продавав поповнення на мобС–ли. Реально вС–сС–м годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну С–, власне, тодС– й сталося це. Я був на нС–чнС–й змС–нС–. Може, була десь година друга ночС–. Початок осенС–. Я заснув С– прокинувся вС–д шуму на вулицС–. По звуках можна було здогадатися, що там кС–лька чоловС–кС–в серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у вС–конце С– побачив двох придуркС–в у трС”нС–ках, якС– трудились на районС–. Вони приперли якогось мужика до дерева С– погрожували йому. Я впС–знав його – це був один типок С–з мого будинку. ВС–н смикався, хотС–в вирватись, але його тримали мС–цно. Погрожували йому. ВС–д нього нС–чого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тС”бя тут задушу, понял?…» Р† тут його дС–йсно один С–з типС–в почав душити. Я почув хрип С– побачив у вС–конце, як здригаС”ться його тС–ло. Я не наважувався навС–ть дихнути. Не те, щоби вийти С– допомогти бС–дацС–. Щоб подзвонити кудись у мС–лС–цС–ю, я навС–ть не мав думки. Я пересцяв по повнС–й програмС–. НарештС– я побачив, що тС–ло обм'якло С– сповзло по стовбуру дерева. Р† тут один С–з типС–в подивився просто на мене, у вС–конце каси. «Ей, там кто-та С”сть», – гукнув вС–н. Це все було як один затяжний, страшний глюк, вС–д якого я не мС–г очуняти. Вони пС–дбС–гли до кС–оску С– почали копати у дверС– ногами, почали грюкати по стС–нах кулаками. Пхали менС– крС–зь Т‘рати у вС–конце пляшки зС– смС–тника С– пС–дпалений целофан. НарештС– менС– вдалося затулити отвС–р шматком плексигласу. Я чув, один хотС–в тС–кати, а другий намагався пС–дпалити кС–оск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потС–м все стихло. Десь годину ще я вичС–кував С– прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаС—тися С– пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало свС–тати. Коли я визирнув через шпарку назовнС–, нС–кого не було. Не було й тС–ла того чоловС–ка. ПотС–м я довС–дався, що його виявили у баку на смС–ття зовсС–м поруч С–з кС–оском. Убивць не знайшли. Герман перевС–в подих С– ковтнув води. – Якби я не засцяв тодС–, ми б С—м надавали удвох С–з тим чуваком. Може, С– нам би дС–сталося, але вС–н би не загинув. Це точно. А я засцяв. От. Якийсь час мовчимо. ВС–д ГермановоС— С–сторС–С— менС– незатишно. Я прочищаю горло С– озиваюсь: – Йди в мС–лС–цС–ю. – МС–й голос на диво здавлений. – Опиши С—м тих бандитС–в. Може, так ти спокутуС”ш це… – НС–. – Чому?! – Це не те. Я не зможу зробити цього. – А ти взагалС– бачиш якийсь вихС–д з конфлС–кту? – Бачу. ПокС–нчити життя самогубством. – Але ж так не можна! – кажу я. – Не можна так просто… взяти С– здатися! – Слухай сюда, вумник, – огризаС”ться Герман так, що я аж лякаюся. – На тобС– це не висить. Я бачу, всС– ви тут любите поради роздавати направо С– налС–во. Але на тобС– цей грС–х не висить. Ти навС–ть не чув насправдС– того, що я розповС–даю. Ти це зараз тС–льки усвС–домиш, подумаС”ш: «Господи, хоч би зС– мною такого не сталося», С– забудеш С–з переляку. А менС– ще засинати з цими думками. Р† прокидатися. Р† знову цС–лий день животС–ти. А потС–м знову пробувати заснути. Р† так щодня. По колу. З одноС— пС–тьми в С–ншу. ЗнаС”ш, на що це схоже? НС–би зубата чорна риба скубе в темрявС– твС–й труп. Герман опускаС” голову десь мС–ж колС–на С– накриваС”ться з головою курткою. АлС–к нахиляС”ться вперед С– промовляС”: – Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобС– сказати. Герман вС–дтуляС” куртку й зирить одним оком. ПотС–м ви-простовуС”ться. Я справдС– жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але вС–н не вмС–С” плакати, на його обличчС– сухий болючий спазм. АлС–к говорить м'яко: – Зупини на мить усС– думки. Прислухайся до свого серця. Воно знаС” вихС–д. Чесний С– достойний вихС–д. Герман дивиться на АлС–ка, а потС–м опускаС” голову в долонС–. Чути, як вС–н тяжко стогне. ТрС–щить вогонь. ЗорС– розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе нС–яково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрС–бнС–ших гС–лок, аби було бС–льше свС–тла. ПотС–м додаю товстС–ших, С– довкола багаття стаС” теплС–ше. Це заняття захоплюС” мене, тепер вогонь сильний С– яскравий. Раптом Герман, нС–би розбуджений полум'яним свС–тлом, повС–льно пС–днС–маС” голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, нС–би вС–н бачить все це вперше. Герман так само повС–льно встаС”, затим поспС–хом починаС” скидати з себе своС— «гади». СкидаС” С– шкарпетки… – Герман, можна поцС–кавитись, що ти робиш? …С– байкерську шкС–рянку з ланцюжками, С– футболку… – Я знайшов… СкидаС” штани. – Я знайшов… – вС–дповС–даС” вС–н менС–, намагаючись зберегти рС–вновагу на однС–й нозС–, поки скидаС” з себе труси. – Знайшов для себе вихС–д. Тепер вС–н повнС–стю голий. Герман пС–дкладаС” у вогонь С–ще пару гС–лок, С– полум'я спалахуС” новим жарким життям. КС–лька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потС–м знову дивиться на мене своС—м загадковим темним поглядом. – Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – С– з цими словами вС–н кидаС” у вогонь купу свого одягу, вС–д чого ми на хвилину опиняС”мося майже у повнС–й темрявС–. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту С—жу. При цС–м викидаС” клуби в'язкого диму. АлС–к весь цей час мовчить, вС–н сперся на свС–й дрючок пС–дборС–ддям С– дивиться, як полум'я поступово поС—даС” важкС– нС–чнС– делС–катеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортаС” одежу у вогнС– довгою палицею. – На, це тобС–, – вС–н кидаС” шкС–рянку в АлС–ка, й та, брязкаючи металевими клС–псами, падаС” на землю поруч. ТС–льки я, здаС”ться, не розумС–ю нС–чого. – Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяС”ш? Герман розвертаС”ться до мене. – Я йду в гори. Сам. Голий С– босий. Це буде тривати десять днС–в. – Одинадцять буде краще, – не вС–дриваючись вС–д дрючка, не розтуляючи рота, не вС–дводячи очей вС–д вогню, кидаС” АлС–к. – Для шамана маС” значення число «одинадцять». – Але навС–що?!! – Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. Р† це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене вС–дпустити, вона дасть менС– С—жу С– воду. Р† тодС– це теж буде розплатою за всС– моС— грС–хи. Можливо, мене розтерзають друзС–-вовки, до яких я зараз пС–ду. Можливо, я здохну С–з холоду. Але я це зроблю. АрС–ведерчС–, дорогС– моС—. – АрС–ведерчС–, брате-шамане, – каже АлС–к С– пС–днС–маС” руку на прощання. – Яку тобС– станцювати пС–сню на прощання? – Ей, ви шо?Люди! – озиваюся я. – Ви шо, подурС–ли? Герман дивиться на АлС–ка. – Станцюймо на прощання щось веселе, С–де? Наприклад, «Кукареллу». – АфрС–к СС–мон? Хо-хо, моя молодС–сть! – Так, АфрС–к СС–мон, «Кукарелла». – Та, бляха-муха, шо ж ви робите?! АлС–к? Герман? Ви чого? – Починай, батьку, – каже Герман. Я з вС–двислою щелепою спостерС–гаю, як АлС–к спинаС”ться на рС–внС– ноги С– раптом, приплескуючи й притоптуючи, починаС” видавати ротом дивнС– звуки. На свС–й жах я ще й впС–знаю цю дебС–льну пС–сеньку – амана кукарепла, чи як С—С—. Р† тут починаС” приспС–вувати Герман, пританцьовуючи: – МулюндС– ва мюландС–, хафа-нана! Амана кукарелла, ша-ла-ла-ла! На мене нападаС” С–стерика. ДвоС” дорослих чоловС–кС–в, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикС–. – СтС–йте! Не робС–ть цього! Так же не можна! Та вони танцюють з дедалС– бС–льшим завзяттям. МенС– здаС”ться, якС–сь невидимС– глядачС– пС–дтримують С—х. НавС–ть бС–льше, мене охоплюС” моторошне, божевС–льне враження, нС–би цС– двоС” танцюють просто зараз на грандС–ознС–й сценС– свС–ту, С– вселенський невидимий натовп С–з темряви пС–дспС–вуС” С—м та пС–дбадьорюС” криками. – Ва-кС– рС–-дС– Ва-кС–-рС–-да-ю та – Пула, Пула, Но-вена-а Хей, вакС–-ю да-ю та – Ду-руку Ха-фа-на-на! Ва-кС– рС–-дС– ВакС–-рС–-да-ю та – Пу-ла, Пу-ла, Но-вена-а! Амана куркарелла-а-а ша-а-а… ла-а-а… ла-а… С– хором: ЛА!!! Я не встигаю помС–тити, як С– куди щез Герман. Бачу тС–льки задиханого, спС–тнС–лого АлС–ка – вС–н на краю пС–тьми й тишС– вдивляС”ться десь у бС–к потС–чка… МенС– вС–дняло мову. Я тяжко опустився. Голова йде обертом. – Так не можна ж! Ви дорослС– люди! – кидаю я АлС–ковС– в розпачС– й (звС–дки це в менС–?) ненавистС–. АлС–к втомлено сС–даС” на свою ковбичку С– хусточкою втираС” з чола пС–т. ВС–н дивиться на мене зС– спС–вчуттям, зажурено. МенС– лячно. – СвС–т великий С– таС”мничий, Йостеку Одного дня ви це зрозумС–С”те. ВС–н вС–дхиляС”ться трохи назад, пС–дС–ймаС” з трави Германову шкС–рянку. РозтрС–пуС” С—С—, та дзеленчить. – Непогана, – каже вС–н С– накидаС” куртку собС– на плечС–, нС–би все так С– маС” бути. НС–би нС–чого не сталося. Сива щетина на його круглС–й пС–дпухлС–й мордС– блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товстС– окуляри на резинцС–, задумане обличчя, цС–пок, на який опираС”ться АлС–к, С– байкерська куртка на плечах – знаю, воно безглуздо, але зараз все це здаС”ться менС– якимись таС”мничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собС–, що ця драматургС–я потрС–бна, виключно аби забити менС– баки. Зненацька, зовсС–м С–з протилежного боку хтось гукаС” нас. Р†з темряви виходить ВС–ка. Вона обкурена й налякана. – ХодС–ть дС–вчат заберС–ть. У них там серйознС– проблеми. Ми похапцем збС–гаС”мо до табору панкС–в. Там усС– з бС–лими обличчями. Такими бС–лими, аж свС–тяться у темрявС–. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, цС– молодС– дружнС– панки, збилися докупи, звС–льнивши простС–р для гри тС–ней. У самому центрС– вС–льного мС–сця сидить непорушна, нС–би камС–нь в степу, Лорна С–з нерухомим обличчям. С—С— очС– прикритС–, вона дивиться на кС–нчик носа. С—С— лице холодне й красиве, у нС–й ввижаС”ться щось бС–льше. БС–ля С—С— нщ скрутившись клубком, лежить тС–ло С– плаче. Я з жахом упС–знаю в нС–м Жанну. МоС” серце стискаС”ться з жалю й перестраху. – Що тут вС–дбуваС”ться? Жанна лежить у пилюцС– й обС–ймаС” руками ЛорнинС– колС–на. ЗахлинаС”ться сльозами. ВидаС” страшний рев С– знову заходиться скС–мленням. Плач С—С— просто роздираС” душу. КрС–зь схлипування Жанна видушуС”: – Ви-и-иба-а-ач… Ви-и-иба-а-ач… ну ви-и-иба-а-ач ме-нС–-С–-С–… Я-а-аа бС–льше так не бу-у-уду… Я бС–льше так не-е-е бу-у-ду-у-у… Не треба-а-а, чуС”ш? Ну ви-и-иба-а-ач менС–-С–-С–… вибач… вибач… вибач… Ну вибач менС–-С–-С–-С–… Лорна не подаС” ознак активноС— свС–домостС–. С—С— погляд зосереджений на кС–нчику носа. Могильна тиша С– груднС– ридання. Я тС–льки усвС–домлюю, що мене овС–ваС” нС–чний вС–терець, С– все. Голова пуста. Хлопчаки не ворушаться. Мене теж нС–би спаралС–зувало. Невже Лорна знову вдалася до своС—х божевС–льних ескапад? О Господи! ТС–льки не це! ВС–ка першою кидаС”ться до Жанни С– починаС” С—С— пС–дС–ймати з землС–. Вона щось лопоче: – Дорогенька, серденько, заспокойся, перестань, ну не плач, сонечко, ну. Але Жанна втискаС”ться щокою в землю, лице С—С— мокре вС–д слС–з, на ньому пил. Куртка перемазана соплями й попелом. ВС–ка силою вС–дриваС” Жанну вС–д землС–, С– кожен може бачити, як по сС–рих вС–д бруду щоках котяться важкС– сльозини. МенС– страшно. Воно знову гС–очалося. Жанна стогне: «Вибач, вибач, вибач!», а Лорна нС–чого не зауважуС”. Я пС–дходжу до неС—, пробую пС–дняти пС–д пахви з землС–. Але Лорна теж упираС”ться, вдаС”/нС–би приросла до мС–сця. МенС– бракуС” сил, С– на допомогу приходить АлС–к. Дивом ми пС–днС–маС”мо С—С— й без зайвих слС–в виносимо за межС– освС–тленого кола, трохи попереду ВС–ка вже веде за руку Жанну. Жанна заходиться в С–стерицС– й вигукуС”: – Ну, будь ласка, я бС–льше не буду, ну чому, чому, чому… Лорна перестаС” притискати ноги до живота С– стаС” на землю. – Я сама, – каже вона С– висмикуС” вС–д нас руки. Гонорово йде на кС–лька крокС–в попереду. Ми з АлС–ком волочимося слС–дом. Зненацька Лорна кидаС”ться бС–гти в бС–к лС–су – так несподС–вано, я зовсС–м не очС–кував, Лорна бС–жить до лС–су, С– менС– вириваС”ться: – Треба спС–ймати С—С—! БС–жимо за нею, бС–гти доводиться вгору, але раз, два, три – С– я навстрибки доганяю Лорну, хапаю С—С— за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркаС” мене по лицю пазурами, я з криком вС–дсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспС–ваС” АлС–к С– валить Лорну на землю. ВС–н придавлюС” С—й руки колС–нами до землС–, Лорна звиваС”ться С– намагаС”ться копнути його в яйця. – Ноги тримай! – викрикуС” АлС–к, але я не можу С—х вловити, натомС–сть дС–стаю удар у живС–т. НарештС– хапаю обидвС– ступнС–, Лорна сильна, як чорт, вона дриТ‘аС” ногами так рС–зко, що я остерС–гаюся, як би не заробити удару собС– по зубах. АлС–к спритно хапаС” Лорну пС–д руки. – Несемо С—С—! ПС–дС–ймаС”мо, чортиця пручаС”ться С– видираС”ться. – ПустС–ть! – кричить. – ПустС–ть, С—банати! ПустС–ть! МенС– треба в лС–с! На курган! Мене кличуть на камС–ння! Ви чуС”те! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуС”ш? ОчС– менС– заливаС” пС–т, руки слизькС–, я вС–дчуваю, що на втримування Лорни йдуть всС– моС— сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все АлС–ковС– фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо С—С— вгору, коли аж Лорна каже: – Поставте мене. Я сама пС–ду. Чомусь не можу ослухатися, вС–дпускаю С—С— ноги. АлС–к теж ослаблюС” хват, але одну С—С— руку тримаС”. Я беру Лорну за другу руку, С– ми ведемо С—С—, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебираС” ногами, потС–м висмикуС” руки, С– ми вже зовсС–м вС–дпускаС”мо С—С—. Вона самостС–йно долаС” останнС– метри й сС–даС” бС–ля вогню. Сидячи на колодС–, нас чекала ВС–ка. КС–лька хвилин ми нерухомо стоС—мо з АлС–ком над яскравим багаттям. Дим вС–С” просто в лице, виступають сльози. ДвС–стС– метрС–в ми подолали хвилин за двадцять. Я вС–дчуваю себе геть вимотаним. ТС–ло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть вС–д перенапруження, на щоцС– печуть подряпини. Мацаю пальцями. ВС–дчуваю гарячС– рубцС– й здерту шкС–ру. АлС–к постС–йно рухаС” плечем, нС–би масуС” потягнутий м'яз. Кривить лице. НарештС– оцС–пенС–ння спадаС”. Я дС–стаю свою ультралайтову цигарку, вС–дкушую фС–льтр С– спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом. Лорна без слС–в С–де в намет. БС–ля вогню залишаються четверо. Я не помС–тив, де дС–лася Жанна. АлС–к пояснюС”, що дав С—й випити барбовалу С– поклав спати в намет Германа. На його думку, ЖаннС– сьогоднС– варто побути подалС– вС–д декого. Я цС–лком погоджуюся. ВС–ка готова спати з Жанною. ПроскакуС” думка розпитати, що ж усе-таки трапилося мС–ж ними у панкС–в, але навС–ть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бС–к свого намету й вигукую: – …БлС–н, вона ше менС– зараз палатку спалить! У наметС– жеврС–С” живе свС–тло. Видно, Лорна запалила свС–чку. – Гаразд, – кажу. – На добранС–ч. МенС– без ентузС–азму бажають того ж. Я поспС–шаю до намету. Залажу у внутрС–шню камеру С– напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками С– лупаС” звС–дтС–ль зовсС–м дикими очима. Ну С– як тепер менС– спати? На голС–й землС–? ЕгоС—стка, блС–н. Пробую вмовити С—С—: – Не наглС–й, Лорна, дай менС– спальник. Мовчить. – Давай уже вкладатися, нС–ч надворС–. ВС–дповС–дС– нема. – Ти чуС”ш мене? Лорна дивиться десь у простС–р, водить очима, пильнуючи щось невидиме. – Зараз нам усС–м буде пС–здС”ц. Мене знову проймаС” боязкС–сть – Лорна слС–в на вС–тер не кидаС”. Проте я насмС–шкувато заперечую: – Шо ти гониш? Який ше пС–здС”ц? – Демони, – каже Лорна С– закушуС” губи. С—С— очС– бС–гають, нС–би вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. С—С— жах передаС”ться менС–. Сказати вС–дверто, то я просто дерев'янС–ю вС–д жаху. – ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛР†СУ! – кричить вона голосно, щоби почули всС– у таборС–. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПР†ЗНО! Вони прийшли по мене, – додаС” вже тихше. – Та шо ти гониш, – зневажливо кажу С—й. Витягаю з наплС–чника стару болоньС”ву куртку С– лягаю на каримат. Задуваю свС–чку й скручуюся бубликом. Лорна лягати не збираС”ться. – Не треба було свС–чку гасити, – приречено каже вона. – Лорно, розслабся. НС–яких демонС–в тут немаС”. Тут же ж не темно. Он С– вогонь ше видно через стС–нку. КрС–зь тент пробиваС”ться жевриво ватри, цих вС–дблискС–в досить, щоб розгледС–ти Лорнине обличчя. На стС–нцС– танцюють химернС– тС–нС–. Я зручнС–ше вмощуюся на кариматС–, тС–снС–ше до ЛорниноС— купи спальникС–в, щоби було теплС–ше хоч з одного боку. ВС–дчуваю, як мене навС–ть трохи придушуС” ця купа спальникС–в, раптом стаС” замало мС–сця в наметС–, з'являС”ться вС–дчуття тС–сняви. Лорна, певне, вС–дчула те саме: – Ну, куда ти пхаС”шся, блядь? Чого ви менС– лС–зете на голову? Р† хоча я миттю вС–дсунувся вС–д неС— на метр, Лорна продовжуС” вС–дпихати вС–д себе щось невидиме. Голос С—С— дедалС– бС–льш переляканий: – Та перестаньте лС–зти на мене, ну скС–льки вас тут напхалося, суки, йдС–ть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всС– навалилися, злС–зьте, блядь, чуС”те, злС–зьте з мене!… Я зриваюся С– хутко вС–дповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерС–гаю, як Лорна вС–дпихаС” щось невидиме, явно без успС–ху. – Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нС–кого немаС”! – ЗЛР†ЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛР†ЗЬТЕ З МЕНЕ! – Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моС—й долонС– С” точка! Я тикаю С—й пС–д нС–с долоню, на якС–й маС” бути уявна точка, це такий психологС–чний прийом, але на Лорну воно не дС–С”. НарештС– я трясу С—С— за плечС–, та так, що аж зуби в неС— клацають, Лорна боляче прикушуС” язика, скрикуС”, хапаС”ться за рота руками. – Б'ЯД Ь! БОИТ Ь! – скрикуС” вона С– з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звС–дси на'уй, 'об я тебе тут бС–уше не бачиуа! Я не рухаюся. Лорна спльовуС” на долоню С– пС–дносить сплюнуте до очей. Язика тримаС” висолопленим. – Куов, – вирС–каС” вона. Ну от, мС–ркую, ще одна жертва нинС–шнього дня. Лорна лягаС” на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе. Я теж лягаю поруч, пС–дтягую ноги до грудей, кладу кулаки пС–д голову. Без жодних спецС–альних зусиль я поволС– занурююсь у сон. КС–лька разС–в мене вС–двС–дують короткС– сновидС–ння – наче я лежу разом С–з ВС–кою в наметС– й розповС–даю щось про Жанну. УвС– снС– ВС–ка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагС–дними очима. Наяву я б нС–защо не повС–рив, що ВС–ка здатна дивитися так лагС–дно, увС– снС– ж вона цС–лком С–нша. ВС–дсвС–жС–ла, чи то, може, помолодшала. «Ти вже не спиш?» – спитав я. ВС–ка гладить мене по щоцС–, менС– приС”мно. «НС–. Милуюся тобою. МенС– такий сон наснився, я тобС– хочу розповС–сти його». «Давай», – кажу я, але розумС–ю, що ЦЕ Р† Р„ СНОМ, С– прокидаюся. Так повторюС”ться двС–чС–, хоч я й перевертаюся з боку на бС–к, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед свС–танком. Та щоразу, тС–льки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жС–ночому родС–, здригаюся С– прокидаюся. Поки пС–тьма врештС– не затуляС” менС– все. Прокидаюся вС–д гострого болю в скронях, хочу розплющити повС–ки й вС–дчуваю дошкульну рС–зь в очах. Витягаю затерплС– руки з-пС–д спальника. Намацую нечутливими пальцями повС–ки, й тС– видаються зараз великими, нС–би галушки. В головС– моментально проносяться страхС–ття вчорашнього вечора з Лорною, С– я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дС–йснС–стю. А потС–м згадую того цС–лителя, С– менС– стаС” спокС–йно. ОчС– бачать. ВС–ка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядаС” сонною, вона дивиться на мене лагС–дними очима. Вчора я б нС–защо не повС–рила, що ВС–ка здатна дивитися нС–жно, лагС–дно… СьогоднС– вона зовсС–м С–нша, якась вС–дсвС–жС–ла, чи що? Може, навС–ть помолодшала. – Ти не спиш? – питаю пусто. ВС–ка гладить мене по щоцС–, менС– приС”мно. – НС–. Дивлюсь на тебе. МенС– такий сон наснився, я тобС– хочу розповС–сти його. – Давай. – МенС– снилося, нС–би я знову маленька. Я стою на чорному каменС–, а довкола мене туман С– свС–тло. НС–чого немаС”, тС–льки бС–лий туман С– свС–тло. ВС–д чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неС— С– починаю йти… Нитка натягнута, С– менС– легко тримати рС–вновагу С– йти по нС–й. Я дивлюся пС–д ноги С– розумС–ю, що пС–дС– мною немаС” нС–чого, тС–льки свС–тло й туман. Я дивлюся вперед С– далС– йду по золотС–й нитцС–. Р† золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А вС–д цього каменя золота нитка веде далС– в туман. Я знову пС–шла С– знову вийшла на чорний камС–нь серед свС–тла й туману. – Такий самий? – Такий самий. МенС– снилася таке цС–лу нС–ч. Те саме. Я переходила в туманС– з каменя на камС–нь, С– це було найцС–кавС–ше заняття з усС–х, якими я коли-небудь в життС– займалась. – ВС–ка вС–дкидаС”ться на спину й водить рукою по тканинС– намету. – Так цС–каво… все так змС–нилося за один день… – Ти знаС”ш, я теж себе почуваю дивно. Може, це вС–н вчора менС– допомС–г, а може, це вС–д тебе менС– так спокС–йно. – А вС–н вчора робив щось тобС–? Я згадую, як АлС–к попросив мене заплющити очС–, коли збирався «вернути менС– поле». – ВС–н сказав, що у мене все поле знесено С– земля менС– вже пС–дС–йшла пС–д очС–. Ще трохи, С– я б задихнулася. ВС–н щось робив руками. – Р† помогло? Я мовчу. Знизую плечима. – Якось так дуже спокС–йно стало… Р† сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобС–? – Звичайно, лапонька. – Снилось, нС–би я на березС– замерзлого озера. НС–би це ще осС–нь, але вдарили страшнС– морози. СнС–гу немаС” зовсС–м, тС–льки озеро промерзло аж до дна. Р† сонце заходить прямо пере-дС– мною, С– холодно так, що несила терпС–ти. Я розглядаюсь С– бачу довкола себе якС–сь дачС–, якС–сь дС–ти в лС–тнС–х платтячках бавляться на пС–ску. Сонце вже зайшло, С– починаС” стрС–мко спадати пС–тьма. Раптом я вС–дчуваю в собС– якусь силу, щастя, я пС–дС–ймаю руки над головою С– кричу: «Хай буде свС–тло!» Але нС–чого не стаС”ться. Щось вдалинС– привертаС” мою увагу, С– я вже бачу, як до мене по береговС–й лС–нС–С— швидко наближаС”ться чиясь дивна фС–гура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вС–трС–. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсС–м близько, я бачу, що замС–сть обличчя в неС— бС–ла маска з чорними вирС–зами для очей. У руках вона тримаС” дворучний меч. Вона заносить його над головою С– рубаС” мене… – Р† що? – Р† я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означаС”… Лорна вмС–С” тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповС–даС”мо сни… ВС–ка… ой… ВС–ра… Ти знаС”ш, ВС–р, ми ж насправдС– всС– троС” давно знайомС– – я, Лорна, Йостек. Йостек мС–й колишнС–й хлопець, а Лорна – це моя найкраща в свС–тС– подруга. Я замовкаю, не зважуючись спитати одну рС–ч. Збираюся з духом. – ВС–р… – Що, котику? – А ти спала з дС–вчатами? – НС–. – Я теж нС–. А всС– думають, що ми з Лорною коханки. – Я не думаю так. – Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевС–льна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неС— уважно, ти зрозумС–С”ш, що вона свята. – Розкажи менС– про неС—. Я посмС–хаюся. – Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою. – Що ти маС”ш на увазС–? – Лорна завжди каже: розкажи менС– те-то С– те-то. МенС– деколи здаС”ться, Лорна може дивитися на мене через очС– С–нших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути С—С— С–нтонацС–С— в голосах С–нших, починаю помС–чати схожС– рухи. Р† я вже знаю, що це Лорна. Що вС–д неС— нС–де не сховаС”шся. – А ти хочеш сховатися вС–д неС—? Я мовчу. Не хочу вС–дповС–дати. За цим запитанням стоС—ть вибС–р. Або розповС–сти ВС–рС– все без останку, або змовчати С– зберегти якС–сь рештки себе. Цей вибС–р даС”ться менС– важко. Р† тС–льки-но я вирС–шила змовчати С– приховати себе, як у менС– спрацьовуС” автомат С– я починаю розповС–дати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповС–м ВС–рС– все-все, до найС–нтимнС–шоС— подробицС–, до найменшого секрету. Тому що в мене бС–льше немаС” особистого. НемаС” особистостС–. Р† це завдяки ЛорнС–. – Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називаС”ться «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти С—й не сподобалась С–з першого погляду, вона тобС– так С– скаже це. Причому слС–в добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тС–льки виявить у собС– найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. С—С— життС”ве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самС–й собС–. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав менС–, що вона його найкращий друг. Я навС–ть образилась трохи. Я хотС–ла спитати: а я, як же я? ХС–ба ми не найкращС– друзС–? Я хотС–ла зрозумС–ти, що вС–н мС–г знайти в нС–й. З першого погляду вона менС– здалася вульгарною С– похС–тливою. «Що це за руда блядь?» – хотС–ла спитати я у Йостека, коли вС–н познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своС—ми масними очима, що менС– здалося, я зараз кС–нчу. Я почервонС–ла й вС–двернулася. А С—й хоч би що – продовжувала говорити з моС—м Йостеком. Це було так. Йостек подзвонив менС– й спитав, чи я б не хотС–ла познайомитися з Лорною, про яку вС–н менС– стС–льки розповС–дав. Йостек хотС–в влаштувати нам вечС–р: ми спершу мали пС–ти разом на пС–цу, а потС–м у кС–ноклуб на якийсь цС–кавий фС–льм. Ми начеб справдС– весело проводили час, тС–льки я завжди ловила на собС– дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кС–ноклубС– ми сС–ли так, що я опинилася мС–ж ними. Десь посеред фС–льму Лорна тихцем взяла мене за руку У неС— були гарячС– й вогкС– пальцС–. Я не витримала С– вибС–гла з кС–нозалу. НадворС– вимкнула мобС–лку, щоб мене не дС–ставав Йостек зС– своС—ми дурними питаннями, С– пС–шла у парк. Вся я пашС–ла, не розумС–ла, що зС– мною робиться. Я була тодС– повною дурепою. Хто я взагалС– така? Що я роблю з цими людьми? Що цС– люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собС– дозволяють? Я С—м що – дурочка для розваг? Я й справдС– вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнС–шностС–. Глибоко в душС– я знала, що не подобаюсь анС– Йостеку, анС– кому завгодно, хай би краще не брехали менС–. А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справдС– С” чужою для них. Я виховувалася на класицС–, а не на книжках про наркоманС–в, слухала романтичний С–нструментал, а не С—хнС–й рок. У середовищС– Йостекових друзС–в я – чужорС–дний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства вС–дчуваю, коли людина бреше, С– менС– це завжди болить. Ми з Йостеком познайомилися як? Через С–нтернет. Я просто була у вС–дчаС—, що мене нС–хто не хоче. Що я нС–кому не потрС–бна навС–ть майже задарма. Я би вС–ддалася першому, хто би здався менС– бС–льш-менш порядним. У мене просто сС–м'я така, що я через неС— росла, нС–би в палатС– лС–карнС–. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити… – НС–, нС–, – ВС–ра гладить мене по щоцС–. – Розказуй далС–. – Моя бабця завжди шукала в менС– симптоми якихось хвороб. То у мене синяки пС–д очима, то у мене щитовидка збС–льшена, то я щось розчервонС–лася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворС–ла. ТодС– сама вона вС–дразу оживала С– бралася мене лС–кувати. Вкладала мене в лС–жко, закутувала в перину, пС–дсувала телевС–зор так, щоб менС– вигС–дно було дивитися лежачи. Особливо баба радС–ла, коли я хворС–ла посеред лС–та. ТодС– вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотС–ла, закривала вС–кна важкими шторами С– балакала тС–льки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такС– днС– баба просто молодС–ла. Вона з насолодою розповС–дала менС–, як тепер «гри-па косить людей» навС–ть влС–тку, якС– даС” важкС– ускладнення на серце, суглоби, С– що коли людина вже й у молодостС– так часто хворС–С”, як я, то на старС–сть геть слабою буде. Для баби С–деальним варС–антом було б, коли б я захворС–ла на щось невилС–ковне, незаразне С–, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб цС– операцС–С— нС–коли не кС–нчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб бС–ля мого лС–жка можна було просидС–ти до кС–нця життя. Така в мене бабця. Я С—С— ненавиджу. Це через неС— мене нС–куди не пускали. НавС–ть на шкС–льнС– дискотеки менС– не вС–льно було ходити, тому що я могла зС–прС–ти С– застудитися. ПринаймнС– так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамС–, що я таке мале, хворобливе, а вже менС– в одному мС–сцС– свербить, вже менС– ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотС–ла баба сусС–дцС– над моС—м лС–жком, коли думала, що я сплю в гарячковому снС–. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». СусС–дка побожно складала долонС– на колС–нах, кивала головою С– зС–тхала: «Ой, не кажС–ть…» А баба продовжувала: «А наша, думаС”те, лС–пша росте? Тоже – тС–льки хлопцС– в головС–! С—й он поступати через рС–к. Як то там в унС–верситетС– проконтролювати, щоби нС–ц ся С—й не стало?» Баба тут теж зС–тхала С– теж складала побожно руки на колС–нах. У нас не квартира, а павуче гнС–здо. Бабця в нас у квартирС– була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом С– павучкою-мамою. Вони всС– обвивали мене своС”ю липкою турботою, а потС–м, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали бС–ля мене навколС–шки С– потихеньку смоктали. Смоктали С– хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – С– хвалили. Смоктали – С– хвалили. Ще у мене була найтовстС–ша медична картка. ТовстС–ша навС–ть, нС–ж у бабцС–, яка перенесла два С–нсульти С– три операцС–С—. Я найчастС–ше ходила на прийом до рС–зних лС–карС–в С– найчастС–ше С—здила у рС–знС– санаторС–С—. Р† я навС–ть вже мрС–яла, що в котромусь санаторС–С— я нарештС– знайду собС– пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама С– строгий, але справедливий тато-павук, чиС” тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своС”ю слиною. Коротше, мС–зки менС– покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?» – Не-а. А про шо там? – Там С” такий образ дС–вчини, яку цинС–чий лС–кар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дС–вчина в дурдомС–… Десь дуже глибоко я безтямно надС–ялася, що одного дня по мене приС—де сильний С– рС–шучий принц, розрубаС” всю павутину, вС–зьме на руки С– забере мене звС–дти назавжди. Ми переС—демо з ним в С–нше мС–сто, С– я бС–льше нС–коли не побачу нС– бабцС–, нС– мами з татом, завжди буду здорова С– в доброму гуморС–. Бо буду на свободС–. Разом С–з принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу. СкС–льки я чула С–сторС–й про хлопцС–в, якС– покористувалися дС–вчатами десь на вечС–рцС– в сусС–днС–й кС–мнатС– й кинули пС–сля цього. А менС– навС–ть такий варС–ант здавався некритичним. ПринаймнС– я б точно не плакала. Я би тС–шилась бодай такС–й увазС–. На четвертому курсС– мого навчання на С–ноземних мовах, на факультетС–, де на цС–лий потС–к аж семеро хлопцС–в, я зустрС–ла Йостека. Р† вС–н менС– здався цС–лком близьким до образу принца, якого я уявляла собС–. ВС–н був старшим на шС–сть рокС–в. У нього була своя чотирикС–мнатна квартира. Я не розумС–ла, як можна в його вС–цС– заробити на чотирикС–мнатну квартиру. Р† це у нашому мС–стС–! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек. – ВС–н менС– здався трохи недосвС–дченим з дС–вчатами. – До речС–, так, ти якраз права. У нього справдС– були якС–сь проблеми з дС–вчатами. – Може, вС–н голубий? – СкорС–ше, безбарвний. Я не можу зрозумС–ти, чому вС–н такий байдужий до дС–вчат. – ВС–н, напевне, боС—ться С—х. – Хтозна… Але тодС– вС–н здався менС– надзвичайною людиною. ЗнаС”ш, С” таке вС–дчуття, коли стаС”ться нове знайомство: завжди мимоволС– очС–куС”ш, що ось вона – ось людина, якути шукала все життя. Р† поки вона не доводить зворотне, твоя вС–ра тС–льки мС–цнС–шаС”. Так С– я. ВС–рила, що мС–й Йостек – це моС” спасС–ння. МС–й шанс вирватися з павутини. Я чС–тко розумС–ла: ще рС–к-два життя у сС–м'С— – й або я справдС– захворС–ю на щось невилС–ковне, або полюблю С– С—х, С– те, як вони живуть. Тобто сама стану блС–дою, жирною павучихою. У нас С–з Йостеком були дуже хорошС–, спокС–йнС– стосунки. Я навС–ть деколи наважувалась залишитися у нього на нС–ч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що менС– доводилося вигадувати просто карколомнС– С–сторС–С— для своС—х рС–дних. Р†з Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закС–нчу четвертий курс, ми одружимось С– я переС—ду до нього. МенС– подобалось, що Йостек трохи несмС–ливий, скутий зС– мною. ВС–н був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла нС–як втриматися вС–д думок, що вС–н до бС–са багато заробляС” на свС–й вС–к… Якщо я вийду за нього, менС– не потрС–бно буде переживати, на що ми купимо дитинС– памперси, на що самС– будемо жити. Я тобС– зараз дуже вС–дверто розповС–даю це все. Хоч це на самому днС– душС– такС– думки водяться. Але я розповС–даю все до останнього, щоб не залишилося нС– одного секретика. За такими принципами жила Лорна, С– так вона хотС–ла навчити жити мене. Йостек менС– багато розповС–дав про Лорну. ВС–н говорив, що це якась незвичайна особистС–сть, його найкращий друг С– порадник. У них навС–ть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, С– я не знаю, чому так. ВС–р, ти не знаС”ш? – Це просто. Коли вС–дмовляС”ш чоловС–ковС– ранС–ше, нС–ж даси, вС–н або тС–каС”, або прив'язуС”ться до тебе, як до мами… – Отак С– Йостек. Прив'язався до неС—. Поважав С—С— дуже. Хвалився навС–ть, нС–би вС–н С–з Лорною кС–лька разС–в кетамС–н пробував. Ти знаС”ш, що таке кетамС–н? – Знаю. – А пробувала? – НС–. Я боюсь уколС–в. Але мС–й ВС–тас ним захоплювався. – А мС–й Йостек пишався, що вС–н такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетамС–ну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком – почути, що Йостек пробував якС–сь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моС”му життС–. Я навС–ть не знала, як реагувати на цС– С–сторС–С— про кетамС–н. Якби вС–н розповС–в менС– про наркотики в першС– днС– нашого знайомства, я би точно бС–льше не прийшла на побачення. А тут вС–н розказуС”, що не тС–льки Лорна ця, але й сам вС–н приймав кС–лька разС–в. А Лорна – то взагалС–, виявилось, наркоманка. Ти зрозумС–й, я ж С–з зовсС–м С–ншого середовища. Це… це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дС–вчат, що дС–вчина повинна вС–дмовити хлопцевС–: «…коли вС–н пропонуС” тобС– спробувати наркотики». Це були жахливС– хвилини. А потС–м менС– стало цС–каво подивитися на цю його подругу, «класну кобС–ту, але пропащу наркоманку», як вС–н сам С—С— називав. Ще Йостек менС– кС–лька разС–в натякав, що Лорна маС” нетрадицС–йнС– сексуальнС– смаки. ВС–н дуже стидливий, вС–н це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, вС–н казав, що Лорна любить учити дС–вчаток нС–жностС–. До моменту, поки я особисто не познайомилась С–з Лорною, я уявляла собС– С—С— як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованС–й сумочцС– носить баночку з наркотиком С– чистий шприц. Р† до того ж не перший рС–к займаС”ться астральними подорожами. Йостек вС–рив, що Лорна володС–С” вродженими магС–чними здС–бностями. ПринаймнС– для потойбС–чного свС–ту, судячи з С—С— переказС–в, Лорна являС” собою ласий шматок. Коли я побачила Лорну вперше, я хотС–ла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обС–цяна тобою магеса-кетамС–нщиця в лесбС–йському Т‘ламурС–?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блС–долицю й руду потворку в недоладнС–й пуховС–й куртцС– якоС—сь огидноС— барви, яку я не одягнула би нС–защо в свС–тС–. Я, правда, частенько забувала, що моС” осС–ннС” пальто менС– спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демС–сезонному плащС–, який менС– купили ще у школС–. ТодС–, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла вС–д неС—. Р† я просто втекла. ПС–шла в парк. Була золота осС–нь. Поки я гуляла парком, у голову лС–зли до неможливостС– дурнуватС– фантазС–С—. Не знаю чому, але серед них найбС–льше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животС– й трясу ним. МенС– здавалося, що в неС— цього жирку повинно бути не багато С– не мало, а якраз так, щоб його можна було зС–брати пальцями в складки С– потрясти, помняцкати. ВвечерС– я не могла зосередитися на конспектС–. Збудження вС–д минулого дня, замС–сть того, аби притупитися, загубитися в звичних домашнС–х речах, навпаки, вС–дскакувало вС–д усього С– било мене по кишках. ЖивС–т вС–д хвилюваня був таким гарячим, нС–би в мене там рана, С–з якоС— на футболку ллС”ться кров. БС–льше терпС–ти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довС–днику С—С— домашнС–й номер. Йостек дзвонив менС– на мобС–льний разС–в, може, сорок, але я не вС–дповС–дала. ВС–н зараз був зайвий, як нС–коли. Здавалося, варто почути менС– його голос, С– я закричу. У довС–днику було кС–лька людей з С—С— прС–звищем. ТодС– я спробувала пригадати, в якому районС– живе Лорна, але це була марна справа. ГС–рше того, я не знала навС–ть, як С—С— звати по-справжньому. Колись Йостек розповС–дав, що Лорна – це не справжнС” С–м'я. По-справжньому С—С— звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шС–стнадцять, пС–сля сну, де якС–сь потойбС–чнС– створС–ння вС–дкрили С—й це С–м'я. Я не знайшла бС–льш економного рС–шення, тому почала дзвонити навмання по всС–х номерах С– просила покликати до телефону Лорну. Ти не повС–риш, як я хотС–ла почути С—С— голос у той момент! Я просто не могла собС– знайти мС–сця. Але нС–хто менС– С—С— не покликав. Тому я вирС–шила передзвонити по другому разу в тС– квартири, де з першого разу слухавки не пС–дняли. Р† знову просила до телефону Лорну. Поки, нарештС–, хтось вС–дповС–в менС–: – Це я. Що треба? Я онС–мС–ла. Насилу видавила з себе, що хочу С—С— бачити. Вона цС–лком спокС–йно вС–дповС–ла: – Я теж. Виходь гуляти. – Зараз?! – Р†ншого разу може не бути. Як тС–льки я це почула, я зрозумС–ла, що справдС–, другого такого дня, такоС— години С– такого напруження почуттС–в не буде. Ми домовилися зустрС–тися в центрС– через годину. Моя мобС–лка показувала, що то вже пС–в на дванадцяту ночС–. Я поклала слухавку, а моС” серце гупало, як скажене. У пам'ятС– я прокручувала слова, вимовленС– С—С— голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в С—С— С–нтонацС–С—, зрозумС–ти, наскС–льки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволС–ла вС–д цієї дС–вчини. Я не знала, що мене чекаС” сьогоднС– вночС–, не знала, до яких наслС–дкС–в це може призвести завтра. Я знала тС–льки одне: зараз пС–в на дванадцяту, через годину я буду в центрС– й бачитиму Лорну. Р„дина проблема: що сказати моС—м батькам, куди я зС–бралася. Це був один С–з останнС–х разС–в, коли я говорила неправду. Я С—м сказала, що термС–ново йду до подружки, яку кинув хлопець, С—С— потрС–бно витягувати з депресС–С—. Р† побС–гла. У центр С—хала на таксС–, тратячи майже всС– своС— грошС–. Я розумС–ла, що назад вернутися я вже зможу тС–льки пС–шки. Мене це не хвилювало. Лорна запС–знилася трохи бС–льше, нС–ж на годину. Я чекала. Цієї ночС– вдарили приморозки. Але й крС–м приморозкС–в за цей час я пережила таке пекло, що менС– вже все зробилося однаковим. Коли на РатушС– пробемкало пС–в на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вС–сС–м чи сС–м годин тому. НС–би цС–ле життя минуло. Поки я чекала на неС—, я обдумала тисячу способС–в, як зустрС–ну С—С—. Може, я кинуся С—й на шию С– притисну до грудей? Може, я поцС–лую С—С— взасос? Але коли я С—С— побачила, я просто розплакалась С– все. Лорна обняла мене. – Треба купити вина, – сказала вона. Я мовчки попленталась за нею. Я нС–коли не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це С– ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили нашС– останнС– грошС–. Було дико холодно, а я не мала навС–ть рукавиць, навС–ть шапки. Ми вирС–шили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тС–льки передавали одна однС–й пляшку з портвейном. Можливо, вС–д того, що я довго стояла на холодС–, я захотС–ла в туалет, про що й сказала ЛорнС–. – Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пС–сяти? – уточнила вона С–з властивою С—й прямотою. Я сказала, що друге. – Ну так сходи, – порадила вона менС–. Я нС–чого на це не змогла вС–дповС–сти. ТодС– Лорна сама стала прямо пС–д лС–хтарем, що висС–в над дорогою. Вулиця була порожньою, але час вС–д часу тут, бувало, проС—жджали таксС–вки. Лорна розстС–бнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присС–ла. З неС— полилась водичка. Я вС–двернулась. Лорна пС–дС–йшла до мене С– сказала, щоб я зробила так само. – Я не можу, – призналась я. – Якщо ти хочеш дружити зС– мною, ти мусиш буди гнучкою. Р†накше нам не по дорозС–. Мене С—С— слова налякали. Але й пС–дстС–бнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, С–накше нС–защо в свС–тС– не робила б такого. Я тС–льки почала думати, як би вС–дреагувала мама або бабця – аби С—м розповС–ли, що я мочуся посеред вулицС–. Чомусь це додало менС– хоробростС–, С– я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як С–з вС–кна он того будинку навпроти виглядаС” пС–сяюча дС–вчина в дорогому кашемС–ровому пальтС–, поли якого притримуС”, аби не забризкати пС–сями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою. Коли ми далС– рушили в керунку ЙостековоС— хати, Лорна сказала: – Р„ двС– речС–, якС– роблять мене такою, яка я С”. Я завжди кажу тС–льки правду, С– я завжди роблю тС–льки те, що справдС– хочу. Роби так само, С– нашС– дороги будуть С–ти поруч. Я подумала, що в ту мить найбС–льш чесно буде сказати, що боюсь С—С—. – Жанка, не сци, – вС–дповС–ла вона. – Я тебе в обС–ду не дам. – Ти будеш мене захищати? – Я тебе навчу бути собою. Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у пС–д'С—зд Йостекового дому. Коду на домофонС– ми не знали. МобС–льнС– нашС–, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсС–. Лорна спершу спробувала силою висмикнути дверС–. ПотС–м, копнувши пару разС–в С—х ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе мС–лС–цС–ю. Я панС–чно роззиралася навсС–бС–ч. Була пС–в на четвету ранку, С– температура, здаС”ться, досягла мС–нС–мальноС— за цС–лу нС–ч позначки. ВулицС– вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у свС–тлС– нС–чних лС–хтарС–в. Коли Лорна перестала гупати ногою в дверС–, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повС–тря. Я милувалася тим, як вигравало натрС–С”ве свС–тло в темному, пекучому повС–трС–. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулицС–. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаС”мося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навС–ть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгС– пояснення батькам. Р†снувала тС–льки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навС–ть сказала, космС–чна. СправдС–, було в тС–й митС– щось космС–чне С– дуже щемке. Р† тут несподС–вано мене вС–двС–дало осяяння. Я зрозумС–ла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: нС–коли не бреши (передусС–м собС–) й роби тС–льки те, що хочеш. Р† хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радС–сть, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло: – ЙОСТЕК! ВР†ДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВР†ДЧИНЯЙ! Лорна зразу ж пС–дтримала мою С–нС–цС–ативу, С– за якихось п'ять хвилин дверС– вС–дчинилися. На порозС– пС–д'С—зду, у домашнС–х штанах С– майцС–, стояв Йостек. ВС–н своС—ми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пС–шов значно швидше. – Заходьте, – буркнув вС–н. Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у ЙостековС–й ваннС–. Я поливала себе майже окропом, який здавався менС– хоч С– гарячим, та лагС–дним. Голову я намилила шампунем, який я спецС–ально купила для себе С– поставила тут на тС– випадки, коли залишатимусь у нього на нС–ч. Я шурувала голову С– прислухалася до себе. Щось у менС– розгорталося, нС–би з насС–нини в пришвидшеному темпС– вилуплюС”ться рослина. Р† чим бС–льше я думала над тими простими правилами, якС– менС– дала Лорна, тим щасливС–шою я ставала. Можна сказати, я нС–коли ще не почувалася такою впевненою в собС– й у тому, що менС– робити далС–. НС–яких виправдовувань, нС–якого жалю за втраченими нагодами… Ще поки я милася, я зрозумС–ла, що менС– бС–льше не хочеться стати господинею цього душу, нС– цієї ванноС— кС–мнати, нС– цієї квартири. Я не знала, що буде зС– мною завтра. Р† найприольнС–ше – я й не хотС–ла цього знати. ВтС–м, я напевне знала, що не буду спати нинС– з Йостеком в одному лС–жку. А буду спати в одному лС–жку з Лорною. А Йостек тим часом сидС–в з Лорною у великС–й чистС–й кухнС–, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По С—С— напружених губах я зрозумС–ла, наскС–льки напружена сама ситуацС–я. Йостек чекав пояснень. ВС–д мене. ВС–д нас. Те, що сьогоднС– ми разом С—ли пС–цу, зовсС–м вилетС–ло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши С—х в кС–ноклубС–. Але я бС–льше не хотС–ла звС–ту-ватися нС– перед ким. – Я дзвонив тобС–, – сказав вС–н, заварючи окропом ще одну порцС–ю чаю, для мене. – Дати меду до чаю? – Не треба меду, – сказала я, втупивши очС– в своС— руки С– нС–як не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався бС–ля плитки, я дивилася на нього й мС–ркувала: ось так виглядаС” людина, яка живе натяками. Вона шукаС” натякС–в С– напС–внатякС–в у словах спС–врозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками С– котра начисто заплуталась у цьому. Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона маС” на увазС– тС–льки хуй, С– нС–яких двозначностей. Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково. А я знала, що вС–н образився С– що зараз вС–н пробуС” загнати цС– почуття кудись на глибину. – Ви можете менС– хоч щось пояснити? – нарештС– спитав вС–н. – Я хочу спати, – сказала Лорна. – Можеш нам постелити? – спитала я. – А ти не ляжеш зС– мною? – озвався вС–н, уже з викликом. – НС–. Постели нам у камС–ннС–й. Лорна за цим всС–м спостерС–гала скоса, губами посмоктувала сигарету. ПальцС–, що тримали сигарету бС–ля уст, пестили цС– вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в менС–. Здавалося, цС– сексуальнС– жести настС–льки явнС–, що ЙостековС– нерви не витримають С– вС–н вижене нас на вулицю. Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: С– звабливС– ЛорнинС– торкання вуст, С– моС— погляди на неС—. Йостек вийшов С–з кухнС– й пС–шов у камС–нну, де, крС–м паркету С– дорогих штор, С”диним предметом С–нтер'С”ру була велика канапа-С—бодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камС–н. Ми сидС–ли на порожнС–й, лункС–й кухнС– С– дивилися одна на одну. Я бачила, якС– ми рС–знС–. Я в темному, недорогому, але пристойному пС–джаку, у гольфС–, у чистих брюках. А вона – в якС–йсь несвС–жС–й картатС–й сорочцС– без Т‘удзикС–в на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Р†з задвС–ркС–в свС–домостС– пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цС–С”ю немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своС” життя!» Але я продовжувала дивитися на С—С— обличчя, С– краса цього лику здалась менС– неземною… ТочнС–ше – позаземною. Поруч сидС–ло якесь потойбС–чне створС–ння. Холодна С–стота з далеких космС–чностей. Секунда – С– це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни. Її вуста. С—С— манера сидС–ти. СпосС–б палити цигарки… – Можете лягати, – почулося десь за стС–ною. Йостек, не попрощавшись, пС–шов до себе С– гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи. – Я хочу бути з тобою, – сказала я ЛорнС–. Вона, не вС–дриваючи погляду вС–д цигарки, вС–дповС–ла: – Ну, так будь. Лорна першою пС–шла у спальню, а я вС–длучилася ще на кС–лька хвилин у ванну. Як С– всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру вС–д знС–чення), а потС–м, можливо, захоче щоб я С—С— пестила (фС–, це ж так гидко)… ротом (нС–, я не зможу цього)… а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фС–-фС–-фС–)… Але коли я прийшла в лС–жко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах С– цС–й несвС–жС–й сорочцС–. Я полегшено зС–тхнула, тому що не була готовою поки до фС–зС–ологС–чного продовження нашоС— симпатС–С—. У мене ще було багато (дуже багато) думок, якС– потрС–бно було додумати, серед них були й тривожнС– – надзвичайно багато тривожних думок, якС– треба додумати. Але на те вже не було сил. Р† я, не забувши ввС–мкнути зарядник С– свС–й мобС–льний у розетку, примостилася скраю лС–жка, заснула. Ранок настав нестямно швидко, за якихось двС– години. МоС” тС–ло було неготовим до цього. Кожного разу, з усС–х тих семи чи восьми разС–в, що я залишалася на нС–ч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пС–в на сьому, в кращому разС– – без п'ятнадцяти сС–м. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботС–. Кожен раз Йостек пропонував менС– залишитися ще на годинку, доспати, а вже потС–м передати ключС– при зустрС–чС– на обС–дС–. Та я завжди вС–дмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене ЙостековС– сусС–ди. Тому я навС–ть боялася надто голосно говорити в цС–й хатС–. Я знала, що крС–зь стС–ни все прекрасно чути, а сусС–ди пильно дослухаються до кожного нашого рС–зкого слова, до кожноС— видС–леноС— С–нтонацС–С—, мовчу вже про усякий скрип С– шурхС–т, який сусС–ди потрактували би вС–домо як. УсС–х цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починаС”ться якась сварка, бабця вимикала в телевС–зорС– звук С– вся перетворювалася на слух. Так вона дС–ставала матерС–ал для розмов з подругами. А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусС–дС–в у гостС–, особливо пС–д вечС–р. Я боялася, що й тут мешкають такС– ж люди, як моя бабця. Р† коли я буду виходити з ЙостековоС— квартири, коли я буду замикати С—С— на ключ, вони вже сидС–тимуть на лавочцС– бС–ля пС–д'С—зду С– чекатимуть на мС–й вихС–д, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (вС–домо, за кого вони мене вважають). Тому я намагалася приходити до Йостека затемна С– втС–кати з тоС— хати вдосвС–та. Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здаС”ться, образився всерйоз. ВранцС– ми обмС–нялися буквально двома-трьома словами, мовчки випили кави С– так само мовчки пС–шли на своС— маршрутки. Я бачила – Йостек шукаС” нагоди поговорити зС– мною наодинцС–, та цього я прагнула менш за все. Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом С–з Лорною С– навС–ть не глянула у вС–кно, як вС–н там – чи дивиться нашС–й маршрутцС– услС–д. Я зрозумС–ла, що повнС–стю охолола до цього чоловС–ка, а точнС–ше, нС–коли особливо й не симпатизувала йому. МимохС–ть зауважила: що бС–льше я послуговуюся двома простими заповС–дями Лорни, то легше менС– стаС”. – Якщо жити за цими принципами, – сказала менС– того ранку Лорна, – одного дня ти станеш вС–дьмою. Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун С– вС–д обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, С– я подумала, що теж хочу навчитися палити. – ВС–дьма – це добре чи погано? – ВС–дьма – це не добре С– не погано. Це прикольно. Я вС–дьма. Я роблю тС–льки те, що я хочу. ВсС– довкола мене роблять те, що я хочу. Все стаС”ться тС–льки так, як я хочу. Це означаС”, що я вС–дьма. Ти хочеш бути вС–дьмою? Я навС–ть не знала, як сприймати С—С— слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називаС” речС– С—х С–менами, нС–коли не можна бути певною, жартуС” вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартуС”» – це не про Лорну. Вона не жартувала – нС–коли. Вона висмС–ювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. Р† якщо ти не встигала зрозумС–ти, що сказане нею – прикол, всС– висмС–ювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе. – Я думала, вС–дьми С–накшС–. – Ти вС–дповС–дай: хочеш бути вС–дьмою? До мене нС–би повернулося на хвилю моС” старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволС–ю. Я не ночувала вдома. Я спала в одному лС–жку з цС–С”ю неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пС–шла вС–д свого кавалера, з яким сподС–валася наступного лС–та одружитися. Р† ця лС–лС–путка, вС–д якоС— тхне перегаром, ця збоченка хоче вС–д мене чути однозначнС– вС–дповС–дС– на абсурднС– запитання. Наприклад, чи хочу я бути вС–дьмою. – Ну, хочу. Лорна вивчала мене поглядом. – ТодС– зустрС–немося сьогоднС– на «ГуркотС–», – Лорна мала на увазС– клуб, де щосереди вС–дбувалися вечС–рки «важкоС—» музики. – Я буду о восьмС–й чекати тебе бС–ля входу. Вона розвернулася, щоб С–ти. – Почекай, – потягнула я С—С— за рукав. – Я… Я не можу сьогоднС– прийти додому так пС–зно. Я не ночувала, С–, розумС–С”ш, я… – ТодС– не приходь взагалС–, – буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моС—х батькС–в. Обидва варС–анти виглядали жахливо. – Не будь такою зС– мною, – не витримала я. – Не муч мене. На це Лорна спокС–йно вС–дповС–ла: – Ти сама себе мучиш. Я тут нС– при чому. Хочеш бути вС–дьмою – живи, як живуть вС–дьми. Вона вС–двернулася й пС–шла. Я насилу придушила в собС– сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нС–чого не вС–дчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набС–гло менС– в рот. Десь дуже далеко в прокушенС–й долонС– я вС–дчула гарячий, тупий бС–ль. ТерлС–нькнув телефон, повС–домляючи про нову есемеску. Все закипС–ло в грудях – я сподС–валася, що це вС–д Лорни. Однак писав менС– Йостек: «Мала як справи. Треба зустрС–тись». Йостек був програмС–стом. Зневага до гуманС–тарС–С—в, як вС–н звав мене й менС– подС–бних, була в нього у кровС–, а також у текстах, якС– вС–н час вС–д часу породжував. Я сховала телефон, бо не збиралася вС–дписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообС–даС”мо в нашому мС–сцС–». Як би в такС–й ситуацС–С— повелася вС–дьма? Я подумала, що (а) я бС–льше нС–коли не брешу (в тому числС– сама собС–) С– (б) роблю тС–льки те, що хочу. Р† замС–сть того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку вС–дповС–дей заготовку: «Ответ: Да». Я хотС–ла побачити Йостека. Р† хотС–ла поговорити. На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них нС–скС–льки не готовою: анС– морально, нС– фС–зично. СидС–ла на лекцС–ях у душнС–й аудиторС–С— тС–льки тому, що не знала, куди себе подС–ти до обС–ду. Я знемагала вС–д думки, як буде правильнС–ше: прийти сьогоднС– пС–зно додому (С– нарватися на неприС”мностС–) чи зберегти домашнС–й статус-кво, але пропустити вечС–рку С– не побачити бС–льше Лорни. Не побачити Лорни мене лякало вС–дчутно сильнС–ше, нС–ж бути вичитаною вдома. В аудиторС–С— я сидС–ла у напС–впритомному станС– – як завше, нС–кому не потрС–бна й нС–кому не цС–кава. ПерС–одично мене вС–друбувало в сон, де я встигала пережити кС–лька коротких кошмарчикС–в (кожний не довше кС–лькох секунд) С– з болем вирватися у цей свС–т. Снилося щось муторне – про Лорну, про Йостека, якС–сь сварки, погонС–… Насилу досидС–ла до кС–нця третьоС— пари. НС–би зомбС–, вийшла на тролейбусну зупинку бС–ля унС–веру й на останнС– копС–йки купила п'ять сигарет ультралайт С– пачку сС–рникС–в. Я попросила, щоб менС– до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися. НС–коли до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пС–шла обертом голова. ГидкС– вС–дчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одноС— цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливС– погляди – принаймнС– я вважала С—х зневажливими. Напевне, для тих, хто мене мС–г знати, зараз я опускалася на саме соцС–альне дно. Пом'яте обличчя, синяки пС–д очима, вчорашнС–й одяг, несвС–жий подих. Ще й береться курити, прастС–тутка. «Та пС–шли ви», – сказала я подумки. Час було йти на зустрС–ч С–з Йостеком. ВС–н чекав на мене бС–ля входу в студентське бС–стро, де ми часто зустрС–чалися на обС–дню перекуску. Коли я вгледС–ла Йостекову постать, менС– стало очевидно: це я приходжу на зустрС–ч з ним востаннС”. БС–льше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собС– С–накше, я брехатиму. Йостек обС–йняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповС–дати, що близиться кС–нець мС–сяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допС–зна сидС–ти в офС–сС–, але вже пС–сля авралу – пС–сля авралу в нього буде море часу, С– ми пС–демо по магазинах, купимо менС– щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на менС– сидС–в, пусте, що вС–н дорогуватий… «До чого цС– слова?» – думала я. – До чого цС– слова?… – я не зчулася, як думка сама злетС–ла з язика. Йостек миттС”во заткнувся С– глянув на мене. Я пережила секунду гостроС— втрати контролю над собою. Тієї митС– менС– здалося, що я здатна на будь-яке божевС–лля. ДослС–вно будь-яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив С–з моєї шкС–ри холодну пС–тняву. – Ти що? – ошалС–ло спитав Йостек. ВС–н взяв мене за плечС– й розвернув до себе. – Мала, поясни, що з тобою твориться? – ВС–дстань, – я збила з себе його руки й вС–двела очС–. – Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз? – НС–чого, просто мовчи, добре? Йостек справдС– замовк. – Будеш м'ясо? – стримано спитав вС–н. Я кивнула. Ми взяли по м'яснС–й запС–канцС– й сС–ли до вС–льного столика. Я вС–дчувала, що моя поведС–нка привертаС” увагу присутнС–х, але не мала сил контролювати себе. МоС— думки були хаотичними, стрибали з одноС— теми на С–ншу. Я нС–би думала про все одночасно, хоча не назвала б нС–чого конкретного, до чого додумалася. Я гадала, що буду зголоднС–лою, але вС–д нервС–в чомусь перехотС–лося навС–ть щось куштувати. М'ясна запС–канка була найдорожчою стравою у бС–стро, С– Йостек, зупинивши на нС–й свС–й вибС–р, явно давав менС– натяки. ВС–н шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолС–йно длубатися виделкою в паруючС–й масС– грибС–в, картоплС–, сиру й телятини. Це мС–сиво навС–ювало нудоту. Поки Йостек С—в, я дивилася на невеличку подряпину, яку помС–тила на стС–нС– навпроти. СтС–на була насичено-зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням С– передчуттям. Йостек пС–дняв очС–, вС–дклав приладдя для С—жС–, у своС—й снобськС–й манерС– витер серветкою рот С– почав говорити. А оскС–льки моя увага втратила здатнС–сть до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хС–ба окремС– фрази. – Ти знаС”ш, у мене була дуже складна ситуацС–я в сС–м'С—… Ну ти знаС”ш, вона хворС–ла на рак… навС–ть серед ночС–… часто посилав мене по лС–ки… Р† раз… випили з друзями пива… а мамС– тодС– було дуже погано… А ще приС—жджав один лС–кар… Ми перед тим С–з батьком дуже сварилися… ВС–н мене побив… Мама вже нС–чого не розумС–ла… С– тодС– вС–н сказав… це такий був шок… хоронили… просто пекло якесь… Раптом я зрозумС–ла, що менС– нагадуС” та дряпина, до якоС— прикувався погляд. Вона схожа на маленьку лС–таючу тарС–лку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небС–. – … а потС–м все, ти розумС–С”ш, все помС–нялося… Я отримав цю роботу… ТакС– грошС–… бС–льш нС–ж здивований… мрС–яв зустрС–ти таку, як ти… ти на мене справила враження… унС–кальна дС–вчина, думаю собС–… «ОфС–генно, – думала я. – Зелене бездонне небо, а посерединС– – лС–таюча тарС–лка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить… Р† таке небо… А як вона ще розвернулася, ця тарС–лка, як на улюбленС–й фотографС–С— агента Малдера… » Р† тут я зрозумС–ла, що менС– потрС–бна ця зелена стС–на. Я хочу мати С—С— вдома С– дивитися на цю лС–таючу тарС–лку, зняту з великоС— вС–дстанС– якимось фотографом-любителем (напевне, початкС–вцем, позаяк початкС–вцям щастить на таке). – Ти знаС”ш, я дорого заплатив би, аби довС–датись, про що ти зараз думаС”ш, – сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уявС–, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду. – У тебе С” позичити двС–стС– гривень? – спитала я. Йостеку нС–би влС–пили ляпаса цими словами. Я не хотС–ла. Брешу, хотС–ла (я бС–льше нС–коли не брешу). Р† зробила. Його щоки запалали. Я завжди пС–дозрювала, що насправдС– вС–н обачливий жлоб, тС–льки вдаС” С–з себе марнотратника перед тими, в кого шукаС” симпатС–й. – Нащо тобС–? Ти у щось вляпалась? – Не важливо. МаС”ш чи нС–? Йостек почервонС–в дужче, потС–м побС–лС–в. – НС–, не маю, – видавив вС–н зло. – А сто гривень? Йостек витяг С–з внутрС–шньоС— кишенС– свого клеркС–вського пС–джака портмоне, не дивлячись, витягнув звС–дти всС– купюри, якС– були С– поклав передС– мною. ПС–днявся С– мовчки вийшов С–з кафе. Я спробувала порахувати грошС–, але функцС–я додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впС–знала, що це може бути близько тридцяти-сорока гривень. «От жлоб'яра», – подумалось менС–. Цей жест, який вС–н пошлий по своС—й сутС–! Зробити вигляд, наче вС–ддаС” менС– останню копС–йку. А сам тримаС” заощадження тС–льки на плас-тикових картках, цикаС” з банкомата по двадцятцС–. Такий вС–н весь. НесправжнС–й, показушний. Мене почав бити нервовий дрС–ж. Я згребла грошС–, засунула С—х пом'ятими, жужмом до нагрудноС— кишенС–. Кинула на руку пальто С– теж вийшла з бС–стро. Менше нС–ж за хвилину почула за спиною чийсь голос: «Девушка, а сумачьку каму аставС–лС–?» ОфС–цС–ант пС–дбС–гав до мене, у руцС– в нього телС–палась моя косметичка. Я, нС–чого не кажучи, забрала в нього сумку С– швидко вС–двернулася. На очС– набС–гали сльози. Пройшлася до статуС— БожоС— МатС–нки, сС–ла на лавку трохи поодалС–к С– дС–стала цигарку. На цей раз курилося легше, можна було затягувати дим глибше в себе. Я спробувала повернутися думками до моменту в бС–стро, коли слова самС– злС–тали з мого рота, без жодноС— моєї участС–. НС–би моС—м ротом говорив хтось С–нший. Я вС–дчула страх… А ще, на свС–й подив, я вС–дчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевС–льний учинок. Перевернути стС–л. Жбурнути в Йостека попС–льничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вС–трину. Чомусь менС– здалося, що справжня вС–дьма – така, про яку говорила Лорна – живе в цьому станС– свободи постС–йно. Справжня вС–дьма спонтанна до божевС–лля. С—С— нС–що не стримуС”. Справжня вС–дьма таки божевС–льна. Бо тС–льки так вона здатна на магС–ю. Думки далС– рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевС–льною? Бути зовсС–м, зовсС–м божевС–льною? Не мати нС–чого святого, не триматися нС– за що на свС–тС–, не мати нС–чого, що прив'язувало би тебе…» Р† тут щось у менС– наче перевернулося. Я зрозумС–ла, що бути божевС–льною дуже просто. Що насправдС– нС–якого «божевС–лля» не С–снуС”. Р†снуС” просто С–нша реальнС–сть, в яку потрапляють тС–, кого звуть божевС–льними. Р† ця реальнС–сть така ж справжня, як С– реальнС–сть «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога С–ншоС— людини. ЦС– думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрС–й. Я вС–дчула, що зараз менС– не потрС–бно перейматися батьками – не треба бС–льше звС–тувати перед ними. Р† не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмоС— вечора. Все просто. Я пС–ду кудись, куди я ранС–ше нС–коли сама не ходила. Зграя ворон полетС–ла над моС”ю головою С– вказала на Високий Замок. МенС– стало лячно – я справдС– завжди боялася гуляти по Високому Замку сама, тому що мС–льйон разС–в чула, як там то когось зТ‘валтували, то когось прирС–зали. Але тС–льки-но я вС–дчула перший натяк на тривогу, як ноги самС– рушили, С– я зрозумС–ла: коли я хочу бути чесною С–з собою, треба йти на Високий Замок. Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тС–льки п'ята, ще до темряви двС– години, нС–чого, може, й не станеться поганого завидна. ТС–льки-но я помС–тила, що помС–чаю це, як зразу ж мусила прийняти рС–шення цС–лком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночС– й прогулятися по ньому в повнС–й темрявС–. «Господи, що я роблю?» – тС–льки й змогла подивуватися я, та свС–т знову став яскравим С– «нетоптаним»: мене знов-таки перенесло у реальнС–сть вС–дьом. Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падаС” листя. ЗустрС–чала закоханих С– стежила за туристами. ПотС–м я пС–днялася на сам вершечок ЗамковоС— гори С– стала спостерС–гати, як сС–даС” сонце. Дув сильний вС–тер, С– захС–д сонця вдався небуденно багряним. СвС–т занурився у червону барву, С– всС–, хто був у цей момент на площадцС–, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне. ЯкС–сь хлопцС–, що сидС–ли з пляшками пива бС–ля оглядового бС–нокля, весь час зиркали на мене, намагаючись пС–ймати мС–й погляд. МенС– це чомусь сподобалося – хоча в будь-який С–нший день я нС–коли б не дозволила собС– признатися в цьому. МимоволС– я посмС–хнулася одному з юнакС–в у вС–дповС–дь. ХлопцС– щось мС–ж собою стали пересмС–юватися, нарештС– один С–з них, той, котрому я посмС–хнулася, пС–дС–йшов С– з напускною рС–шучС–стю спитав: – Малишка, а мож' з тобою познакомитись? Я не знала, що вС–дповС–сти. – Ну, давай, – сказала я. – Знайомся. – Я Макс, прС”вС”д. Я поглянула на Макса-ПрС”вС”да. То був вгодований бичок С–з широким лицем та русявим волоссям, котре постС–йно лС–зло йому в очС–. Сонце золотило доволС– прищаву шкС–ру Макса у приС”мний бронзовий колС–р. – Жанна, – вС–дповС–ла я С– невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, вС–н же подумаС”, що я заграю до нього. Макс, напевне, так С– подумав. – А ти чьо' тут сама стоС—ш? Така сС–мпотна девушка, С– сама гуляС”ш? – А я тепер люблю сама ходити, – сказала я, пам'ятаючи, що вС–днедавна я говорю правду С– тС–льки правду. – Я сьогоднС– з хлопцем розС–йшлась, – це вже я невС–дь-нащо бовкнула. – О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаС”м, на закат повтикаС”м. – Макс кивнув у бС–к своС—х товаришС–в, якС– зробили вигляд, наче ми С—х не обходимо С– вони справдС– тут – не бС–льше, й не менше – втикають на закат. С—х було троС”. Раптом я подумала, що хотС–ла би переспати з Максом. НС–, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут – у парку, в кущах. Спочатку з ним, а потС–м С– з його дружками. Я поглянула на Максових дружкС–в С–ще раз. Горло стиснулося. На коротку мить менС– здалося, що зараз я повнС–стю втрачу контроль над тС–лом С– зайду так далеко… так далеко, що навС–ть не готова собС– це уявити. Нерви не витримали, С– я, розвернувшись на каблуках, побС–гла по сходах униз. Туди, де немаС” людей. Серце моС” гупало. Чим бС–льше я думала про те, що могло початися на ЗамковС–й горС–, тим бС–льше в моС” тС–ло випорскувалося адреналС–ну. Боже, у що я вляпалася? Я стояла бС–ля споруди телецентру С– поривалася прийти до тями, але, здаС”ться, тями як такоС— в мене вже не було. Тобто С–ти не було кому, не було чим, анС– куди, С– головне – не було навС–що. Я боялася, що зараз Макс С– хлопцС– теж будуть спускатися по сходах, С– щось накаже менС– врештС– перестати брехати собС– й таки виконати те, що я справдС– хочу: щоби мене терзали С– довбали цС– кобельки. Р† я, що головне, не матиму бС–льше щитС–в, щоб опиратися ГОЛОСОВР† ПРАВДИ. Я божеволС–ла. Одна частина мене намагалася всС–ляко обТ‘рунтувати, чому я повинна тС–кати вС–д безумноС— оргС–С— з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основС– цих ухилянь вС–д правила (нС–коли не брехати, передусС–м собС–, робити тС–льки те, що хочеш) лежать Брехня С– Страх зробити те, чого справдС– хочеш (вС–ддатися С—м усС–м). Я не витримала своС—х метань С– кинулася бС–гти геть, подалС– вС–д цього мС–сця С– вС–д цього божевС–льного роздвоС”ння. Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу С—С—, цю людину, яка знаС” простС–, але С–стиннС– речС–, менС– робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав менС– моС— внутрС–шнС– органи в руки – мовляв, ось тобС– твоя печС–нка, а ось, не викинь, твоС” серце, я б моментально вС–дсмикнула долонС–, С– моС— органи полетС–ли б на землю – от якими гарячими були вони в тС– хвилС–. Але оскС–льки вони були всерединС– мене, я не мала як остудити С—х. Р† вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобутС– з п'С”ца керамС–чнС– вироби, впродовж усС–х цих тягучих хвилин в очС–куваннС– Лорни вони пекли мене С– залишали опС–ки третього ступеня на поверхнС– моєї кровС–… Близько половини восьмоС— пС–д «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопцС–-дС–вчата, бС–льшС–сть С–з них виглядали молодшими за неС—. Та публС–ка, що постС–йно ходить на вечС–рки важкоС— музики. ВрештС–-решт, без двадцяти восьма з'явилася Лорна. Спершу вона не помС–чала мене, вС–талася С–з приятелями, цС–лувалася з приятельками. Я зауважила, що в середовищС– цих строкатих папужок Лорна виглядаС” цС–лком доречно. НарештС–, слава Господу, вона помС–тила мене С– пС–дС–йшла. Я почувалася так, нС–би чесно витримала розп'яття на хрестС– й тепер санС–тари прийшли мене зняти звС–дти. Лорна сказала привС–т С– поцС–лувала мене в губи. Це вперше (чесно – вдруге) мене цС–лувала в губи дС–вчина. Я сама трС–шечки затягнула наш поцС–лунок, С– коли вС–дчула, що Лорна не втС–каС” (це дуже тонке, дуже летке вС–дчуття), з моС—х плечей наче спав тягар усього того дня. Я зрозумС–ла, що Лорна теж рада мене бачити, рада, що я вибрала прийти до неС—. – Лорна, – сказала я, заглядаючи С—й в очС–. – Я все-все зрозумС–ла! БожевС–лля – це просто С–нша реальнС–сть! ВсС– жС–нки божевС–льнС–! – Ну да, – гмикнула вона. – Круто. Слухай, у мене С” калС–псол. ПС–шли на Пролом, закинемося перед вечС–ркою. Тут все одно тС–льки за годину щось почнеться. НС–, ця дС–вчина була однозначно божевС–льною. Р„диним виходом для себе я побачила чеснС–сть. – Я нС–коли не пробувала… наркотики. – Просто довС–рся менС–, – сказала Лорна. Щось у С—С— голосС– збуджувало в менС– сильнС– вС–дгуки. Я не могла пояснити, чому так стаС”ться, але з кожним С—С— реченням мене накривала пелена асоцС–ацС–й, що за яскравС–стю межували з галюцинацС–ями. Коли Лорна говорила, щоб я довС–рилась С—й, мене поглинуло глибоке прозрС–ння основ С—С— особистостС–: сильноС—, спонтанноС—, дикоС—. Я розумС–ла, що Лорна влаштовуС” для мене своС”рС–дне випробування на вС–дьомство, або й посвяту. – Таких, як ми, багато? – спитала я, позаяк уявила, що ми, посвяченС– у жС–ноче божевС–лля вС–дьми, повиннС– становити певну касту. – Шо, нарС–кС–в? – спитала Лорна. – НС–. ВС–дьом. – Мало. – Круто, – сказала я. – «КалС–к» – це ключ, – сказала вона. – Тиша маС” колС–р. ПС–шли на Пролом, я покажу, де вхС–д в С–нферно. Р† Лорна показала свою долоню, на якС–й гелевою ручкою було написано: INFERNO. МС–стичний жах того, що вС–дбувалося поруч С–з Лорною, змусив мене впасти в нервовий дрС–ж, який межував з оцС–пенС–нням. – Сигарети маС”ш? – спитала вона, виводячи мене з трансу. ЗвС–дки вона знаС”, що я почала палити? – ЗвС–дки ти знаС”ш, що я почала палити? Лорна гмикнула. – Так маС”ш чи нС–? – ДвС– штучки. Лорна задумалась. – Ладно, – врештС– вирС–шила вона. – ПС–шли на Пролом. – А далеко це? Лорна тС–льки поманила рукою. Я побС–гла слС–дом, наче на мотузцС–. Думка про наркотик, що його менС– доведеться зараз випробувати, наповнювала страхом, замС–шаним на цС–кавостС– й незбагненнС–й радостС–. – Я не помру? – спитала я в Лорни, поспС–шаючи за нею прискоком. Як вона може так швидко ходити? – ВС–д кетамС–ну ще нС–хто не вмирав, – сказала вона. Я подумала, що Лорна хоч С– не бреше, зате може мати замало С–нформацС–С— для таких узагальнень. – Його для наркозу використовують, – додала вона, нС–би це щось пояснювало. – А я зможу ходити? – ПС–вгодини будеш смирна, як на операцС–С—. А далС– ми пС–демо на танцС–. Ми пС–днялися на пагорб навпроти пожежноС— частини неподалС–к вС–д клубу. На пагорбС– росли кривС– дерева. КС–лька з них лежали поваленС–. По витоптанС–й травС– й битих пляшках я зрозумС–ла, що тут часто люблять погуляти-посидС–ти. – Бачиш? – Лорна пС–двела мене до цегляноС— стС–ни, проламаноС— в одному мС–сцС–. – Пролом. – Ясно, – сказала я. Лорна скинула свС–й наплС–чник С– попросила менС– посвС–тити С—й запальничкою. Поки я невмС–ло свС–тила, раз по раз обпС–каючи собС– пальцС–, Лорна намацала одноразовС– шприци, баночку калС–псолу, потС–м флакон одеколону, пакет С–з ватою. Р† почала процедуру, вС–д якоС— моС— кишки скрутило спазмом страху. Лорна нацС–джувала у шприц розчин С–з флакона, а далС–, збивши кульки повС–тря в ньому в один пухирець, випускала його разом С–з коротким струмС–нцем рС–дини назовнС–. Коли два шприци були готовС–, я вС–дчула: ще трохи – С– я втрачу свС–домС–сть вС–д хвилювання. Мене то облягали крижанС– хвилС– жаху, то шпували гарячС– бурунцС– збудження. Лихоманило. Щоб якось собС– зарадити, я розгледС–лася. З пагорба вС–дкривалася панорама нС–чного Львова. Було холодно, я вС–дчувала, що пС–сля безсонноС— ночС– температура в мене вища нормальноС—. – Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна. – Страшно, – зС–зналася я. – Наставляй дупу. Я вС–дхилила полу пальто С– приспустила брюки, оголивши сС–дницю. Я була в стрС–нгах, С– те, що Лорна це побачила, забивало подих. Лорна вправним рухом протерла шкС–ру холодною вС–д одеколону ваткою, С– майже зразу я вС–дчула укол. Щось туго впливло менС– пС–д шкС–ру, з'явилося вС–дчуття розпертя. Лорна висмикнула голку С–, притиснувши мС–сце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повС–трС– висС–в нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би С–мС–тувати свС–жС–сть, однак зараз виражав крайнС” напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» – гупало в менС–. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах. Тим часом Лорна закС–нчила С–з собою, заправилась (я теж заправилась С– застС–бнула пальто на всС– Т‘удзики). Лорна сС–ла на поваленС–м деревС–. Засмалила мою цигарку С– жестом запросила мене сС–дати поряд. Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася бС–ля Лорни. По тому, скС–льки уваги й зусиль я придС–лила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлС– з'явився незнайомий присмак. НавС–ть не присмак, а щось середнС” мС–ж вС–брацС–С”ю й вС–дчуттям жару. Я вдихнула дим вС–д ЛорниноС— цигарки, С– мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожнС–й. У вухах повис дивний свист, С– тут же я зрозумС–ла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрС–м вС–дчуття глибоко змС–неного часу й простору. Р† тут почав осипатися свС–т. Шматочок за шматочком свС–т розсипався на щось, для опису чого бракувало слС–в. Я розумС–ла, що стою перед велетенською блакитною брамою у виглядС– яскраво-червоного обличчя. Воно пС–д моС—м поглядом почало деформуватися, С– я опинилася в трамваС—. Це був особливий трамвай. ВсС– пасажири С—хали, лежачи у спецС–альних крС–слах, дивлячись на стелю. У трамваС— було вимкнене свС–тло, нС–би це був нС–чний потяг, С– тС–льки вС–дблиски вС–трин пС–дказували, що ми рухаС”мося мС–стом, скорС–ш за все, його пС–шохС–дною частиною. УсС– лежали мовчки й нерухомо. Я вС–дчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, С– трамвай поС—хав до Оперного театру. Я побажала, С– трамвай почав пС–дС–йматися вгору, по стС–нС– театру. При цьому сила тяжС–ння збС–льшилася, а С—С— напрям вС–дносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим бС–льше що, як виявилося, в нього немаС” даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхнС–й точцС– якоС— я вС–дчула, що випадаю з ложа С– втратила контроль над трамваС”м. ДалС– вС–н плавно рушив власним маршрутом. За вС–кном я бачила дивнС– закутки Львова – всС– вони були менС– добре знайомС–, але чомусь я нС–коли не могла вС–днайти С—х наяву. ВрештС–, трамвай в'С—хав прямо в клуб, куди ми мали пС–ти на танцС–. Мене здивувало, як може трамвай заС—хати у примС–щення, де немаС” рейок. ТодС– я повернула голову й побачила, що нС–якого трамвая немаС”, а я лежу посеред танцполу, прямо на пС–длозС–, С– чим довше я лежу, тим бС–льше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку пС–ну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освС–тленС–й невеличкС–й кС–мнатцС– без вС–кон С– дверей, оббитС–й пС–ногумою (або схожим матерС–алом) блакитних С– зеленкуватих тонС–в. Сюди можуть потрапляти тС–льки тС–, хто вмС–С” ходити крС–зь стС–ни. Якийсь час я лежу на цС–й пС–ногумС–, а потС–м мене переймаС” страх, що я назавжди залишуся тут, без вС–кон С– дверей, настС–льки реальною С” ця кС–мната. Але знову починаС”ться рух, С– мене плавно засмоктуС” спиною вперед С–ще глибше, я опиняюся на концертС– невС–домоС— менС– групи, яка граС” найдивнС–шу музику в свС–тС–. Я пробую зрозумС–ти причинно-наслС–дковий зв'язок мС–ж мною та цС–С”ю групою С– доходжу висновку, що моя поява тут й С–снування цих людей пов'язанС– химерною сув'яззю. ПотС–м до мене доходить: ця група С–снуС” тС–льки для кетамС–нщикС–в. Р„дина можливС–сть потрапити на С—х виступ – закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну С– бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'С—жджаю на своС”му невидимому лежачому транспортС–. Я не можу надивуватися реальностС– всього, що вС–дбуваС”ться. Воно не реальне – воно гС–перреальне. ПередС– мною з'являС”ться Лорна. На мене спадаС” розумС–ння: ось свята. Р†стинно свята людина. Така свята, про яких потС–м складають житС–я. БС–ля Лорни двС– високС– темнС– постатС–. Я дивлюся на них, С– мене затягуС” кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую вС–днайти Лорну. Вона С—де поруч, ми лежимо на ескалаторС– у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую С—С— доторк. Дуже повС–льно перед моС—ми очима вимальовуС”ться щось сС–ре. Я розумС–ю, що дивлюся на нормальний свС–т. Ми тримаС”мо одна одну за руку. Отже, все це дС–йсно було. Я вС–дчуваю, що зараз мС–ж нами С” телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляС”мось одна до одноС— й починаС”мо цС–луватися. Я спершу нС–чого не вС–дчуваю, а те, що нарештС– вС–дчуваю, водячи язиком по С—С— зубах, одразу ж переростаС” в галюцинацС–ю, де я ходжу по магазинчику дрС–бничок й обмацую колючС– в'язанки ключС–в. Через безкС–нечно невизначений промС–жок часу я розумС–ю, що дС–я препарату йде на спад. Зауважую, що нашС– з Лорною пальцС– переплетенС–. Це даС” впевненС–сть. З'являються проблиски нормальноС— свС–домостС–. НС–би робот, я встаю С– пробую ходити. Лорна теж встаС”, С– ми спускаС”мося до лялькового театру, орС–С”нтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо. При входС– нас зупиняС” охорона. Ми ще живемо в С–ншому часС–, в С–ншому просторС–. А тут з нас вимагають платити за вхС–д. Я дС–стаю грошС–, Лорна робить надто повС–льний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииипиииииинкууу, С– довго-довго, нереально довго С– просто нестерпно повС–льно шукаС” щось у наплС–чнику, дС–стаС” звС–дти якС–сь зошити, зошити падають С–з С—С— нечутливих рук, С–з зошитС–в висипаються вкладенС– сторС–нки та ксерокопС–С—, розлС–таються по цС–лому фойС”, Лорна починаС” збирати С—х, так само повС–льно, потС–м вона завмираС”, каже: «Г-г!» – С– знову починаС” шукати щось у наплС–чнику, витягуС” новС– зошити, я бачу, охоронцС– нервуються, вони розумС–ють, що ми обдовбанС– в жопу двС– дури, ледве тримаС”мося на ногах, у нас задерев'янС–лС– язики, С– я можу С—м тС–льки сказати: «З-з! М'я клжнк трхи п-на!», хоча хотС–ла – «зараз, моя колежанка трохи п'яна», все це повисаС” у повС–трС–, я вС–дчуваю страх, що зараз нас здадуть мС–лС–цС–С—, нарештС– Лорна даС” бС–летеровС– два флаС”ри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моС—х вух долС–тають фрази охоронцС–в: «Блядь, наркоманки йобанС–… ЗовсС–м совС–стС– не мають…» В пС–двалС– бС–снуС”ться натовп. Ми протискаС”мося крС–зь гущу розпашС–лих тС–л, нашС– рухи схожС– на рухи пластикових ляльок. Мовчки сС–даС”мо у самому кутику примС–щення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобС–льний: 20 пропущених викликС–в, з них 11 – Йостек, 7 – мама С– 2 – тато. Та головне для мене зараз час. ВС–д моменту С–н'С”кцС–С— пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здаС”ться – вС–чнС–сть. ПочинаС” грати повС–льна музика з приС”мним заколисуючим ритмом, С– Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надС–рваним жС–ночим вокалом. Йостек збираС” таку музику. Лорна обС–ймаС” мене за талС–ю, а я С—С— – за плечС–. Ми похитуС”мося в такт С– поступово тулимося одна до одноС— все тС–снС–ше. В темрявС– клубу на нас нС–хто не звертаС” уваги. Я вС–дчуваю, як енергетичнС– потоки проходять крС–зь нас. Лорна свята, – знаю я. Я буду такою ж, – вирС–шую я. ЦС–лую Лорну взасос. Коли танець закС–нчився, я вС–дчула себе майже в нормС–. Був дивний похмС–льний стан, але вС–н не впливав на те, як С– що я роблю. Я сказала ЛорнС–, що С—ду додому. Вона нС–жно обС–йняла мене на прощання (все-таки загальмованС–сть триваС”). Дорога додому нагадувала пробудження С–з затяжного, насиченого сну. Поки я пС–дС–ймалася сходами на свС–й сьомий поверх, з мене вивС–трювалися всС– моС— уявлення про те, як я (нова я) тепер повинна поводитися з батьками С– взагалС– зС– свС–том. А коли я дзвонила у дверС–, то вС–дчула себе вже геть старою собою. Заляканою С– скутою. Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, менС– виписували по всС–х фронтах. Все було навС–ть гС–рше, нС–ж я чекала. Бабця злягла в лС–жко з серцем – розхвилювалася, що мене довго немаС”. Бабця вирС–шила, що я вагС–тна вС–д когось непутящого С– боюся признатися С—м, тому втекла з дому. Цю версС–ю, поки мене не було, вона постС–йно прокручувала батькам вголос. Мама вже плакала, тато був заведений. Але я не мала сил щось пояснювати С—м. ПС–шла у ванну, вмилася. ПС–шла на кухню, почала собС– грС–ти С—сти. Поки я С—ла, на кухню прийшла мама. СС–ла на найнижчий стС–льчик (такий, для нС–г) С– стала дивитися на мене знизу вгору повними слС–з очима. Я не зважала. Мама, побачивши, що я не звертаю на неС— уваги, стала шльохати носом, почервонС–ла С– розревС–лася. Я не витримала С– сС–ла бС–ля неС— на пС–длогу, щоб бути ще нижче, нС–ж вона, С– самС–й дивитися на неС— знизу вгору. – Мамочка, – заспокоювала я С—С—, – все буде добре. ЗС– мною все в порядку… – Ти куриш? – спитала вона крС–зь сльози. – СьогоднС– вперше курила, – призналася я. – Скажи менС–, тС–льки чесно: ти вагС–тна? – Ну що ти, мамочка! У мене якраз сьогоднС– перший день! – Ти була з хлопцем? – НС–! Мамочка, ти що! Я була з подругою! Мама наче трохи заспокоС—лася. – Жанночка, ми так хвилюС”мося за тебе. Ти ще така маленька. – Не хвилюйтеся, мамочка! – Ми так хвилюС”мося за тебе! Так хвилюС”мося! – мама прикрила рот рукою С– знову почала плакати. А далС– я пС–шла до себе. Мама з татом лягли спати, С– бабця нарештС– заснула. ТодС– я тихцем вийшла на кухню, вС–дкрила кватирку С– закурила. Набрала домашнС–й номер Лорни. – Ал-ло? – сонно протягнула Лорна. – ПривС–т. Це Жанна. Я тебе люблю… – Хороша С–сторС–я, – каже ВС–ра. – МенС– сподобалась. – Але це тС–льки початок. Через день ми знову зустрС–лися з Лорною, С– вона сказала, що С—С— маму поклали в лС–карню, С– я можу пожити в неС— якийсь час. – А що, в неС— тата не було? – НС–. Вона з чотирьох рокС–в росла без тата. А з мамою трапилося щось серйозне. Лорна така, що вС–д неС— неможливо нС–чого випитати, якщо вона не хоче казати. Я тС–льки зрозумС–ла, що Лорна з мамою не ладила. У себе вдома я пояснила, що хочу пожити з подругою. Вони – моС— домашнС– павучки-упирята – звикли, що С—х мовчання, яке нормально мало б символС–зувати С—хню згоду на мою волю вирС–шувати самС–й, насправдС– означаС” засудження мого вибору. Але я вже на цС– натяки не зважала. Спакувала речС–, конспекти С– поС—хала ввечерС– до Лорни. Її квартира справила на мене незгладне враження. В тС–й хатС– панувала атмосфера, як у кошмарному снС–, де ще нС–чого не трапилось, але скоро трапиться. Якась напруга у повС–трС–. Коли я переступила порС–г, менС– здалося, що тут особлива тьмянС–сть свС–тла. Лорна швидко потягнула мене на кухню. МенС– вС–дразу ж упали в око кС–лька використаних шприцС–в – вони лежали на холодильнику, на пС–двС–коннС–, а на столС– десь чотири ватки з обламаними кС–нцями ампул вперемС–ш з крихтами хлС–ба й недопитими горнятками. У заваленС–й горою немитого посуду кухнС– висС–в тютюновий дим. Видно було, що тут постС–йна неохайнС–сть – не тС–льки за вС–дсутностС– господинС–. Я зрозумС–ла, що Лорна з мамою живуть значно бС–днС–ше, нС–ж ми. Лорна налила води у кавоварку, досипала свС–жоС— кави С– почала порпатися в холодильнику. МагнС–тофон на пС–двС–коннС– грав щось жваве й крикливе. В цС–й обстановцС– я почувала себе некомфортно. Я почула, як у сусС–днС–й кС–мнатС– хтось щось сказав, С– спитала: – У тебе С” гостС–? Лорна припинила вовтузитися в холодильнику. – НемаС”. Я чомусь стрепенулася. – А хто в тебе у сусС–днС–й кС–мнатС–? – НС–кого. КС–т. Але кС–т (звичайноС— дворовоС— мастС–) сидС–в бС–ля батареС— й дивився крС–зь стС–ну в сусС–дню кС–мнату. Лорна буркнула щось типу: «ЗаС—бало, блядь» – С– зробила музику гучнС–ше. Чомусь менС– стало страшно. – КарочС”, С” борщ. Р„ гречка. Р„ консерва, – вона витягнула з холодильника у зворотному порядку консерву ставриди, банячок з гречкою С– борщ. – Зроби з цим щось. Я поставила борщ грС–тися С– спитала, де можна переодягнутися у щось хатнС”. Лорна повела мене вузьким коридорчиком до своєї кС–мнати, торкаючись по ходу рС–зних дверей С– бурмочучи: «Тут ванна. Тут параша. Тут Машка спить. Туда не ходити. Тут моя кС–мната». Я опинилася у захаращенС–й комС–рчинС–, посеред якоС— стояло старе пружинне лС–жко з неприбраною постС–ллю. ПС–длога була завалена книжками, компактами й касетами вперемС–ш С–з брудним (або майже) одягом, скрученим у клумки. З дешевоС— люстри звисала якась химерна «прикраса» з капронових пляшок. Я встигла побачити ще щонайменше двС– зС–гнутС– пластиковС– пляшки, з яких безумовно курили драп. – Дати тобС– одяг? – спитала вона. – Не треба. Чому в тебе такий безлад? Лорна змовчала С– тС–льки дивилася, як я переодягаюся. ВС–д тьмяного свС–тла в цС–й хатС– менС– почали болС–ти очС– й голова. Атмосфера квартири давила на мене. Хоча магнС–тофон на кухнС– грав майже на повну гучнС–сть, менС– здавалося, що вС–н звучить десь дуже далеко С– не здатний збовтати цю в'язку тишу, на яку, мов на липучку для мух, падали С– залипали звуки. Поки я переодягалася, Лорна стояла поруч, пС–дперши стС–ну, й дивилася на мене спС–длоба. Я дещо демонстративно скинула трохи тС–снуватий лС–фчик С– повернулася до неС—. НС–бито роздивлялася, де лицьовий бС–к футболки. НС–бито це нС–чого не означало. – ТобС– подобаС”ться дивитися на мене? – спитала я з напускною грайливС–стю, тому що насправдС– менС– було дуже незручно пС–д С—С— поглядом, що ковзав по моС”му животу, по персах, по шиС—. Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву С–нтонацС–ю: – ТобС– подобаС”ться прикидатися дурочкою? У грудях запалала образа. Я вС–дчула, як червонС–ю. За кого вона мене маС”? – Чому ти все тримаС”ш в собС–? – спитала вона пС–сля ще одноС— паузи. Я вС–дчула, що на мене психС–чно давлять. СС–ла на край лС–жка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неС—, як до коханоС— людини, а вона зС– мною… – Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, – сказала вона. – Р†ди нахуй, – не втерпС–ла я С– враз вС–дчула, як стало легше. МС–ж нами спалахнув контакт, С– напруженС–сть з боку Лорни зменшилась. ПС–тьма, що наповзала на нас С–з тьмяного свС–тла кС–мнати, наче вС–дступила. На кухнС– ми мовчки С—ли борщ. Я думала собС–, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула вС–д неС— це слово в дуже рС–зних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи у людському морС–, без жалю посилаючи нахуй усС–х, з ким у неС— цього «контакту» не було. Контакт – це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаС”мноС— довС–ри. Людям, з якими в неС— контакт, Лорна давала певного роду аванс на спС–лкування. Лорна казала, що зС– мною в неС— контакт С– вона «вС–дчуваС” мене». Р†накше нС–коли б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справдС– тонко вС–дчувала мене. Вона вС–дчула, що я була несправжньою в своС”му недоречному кокетствС–. А коли я повелася спонтанно, послала С—С—, вона вибачила менС–. Тому я знову подумки настроювала себе бути вС–двертою, без штучностС–. По-справжньому С– глибоко. Однак менС– хотС–лося, щоб не я одна була такою вС–дкритою. Я хотС–ла, щоби ми з Лорною могли спС–лкуватися нарС–внС–. Коли ми сС–ли пити каву, я попросила С—С—: – Розкажи менС– про своС—х дС–вчат. Йостек казав, у тебе С—х було кС–лька. Але Лорна була якась не та. Вона тС–льки махнула рукою С– скривила мС–ну, буркнувши: – Не хочу. Щось С—С— турбувало, вона нС–би дослухалася до чогось… Коли я почула, як у коридорС– скрипнув паркет, менС– по шкС–рС– продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на дверС– в коридор. Здавалося, С—С— вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж. Тепер скрипнув паркет у сусС–днС–й кС–мнатС–. Там хтось був. З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучнС–сть у магнС–тофонС– й стала прислухатися, чи не почуС”ться той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене. – Хто там у тебе? – спитала я, вС–дчуваючи, як наростаС” в грудях страх. Лорна мовчала. У квартирС– ще бС–льше потемнС–ло, стало майже так сутС–нково, як буваС”, коли от-от знепритомнС–С”ш. Знову щось шаркнуло в кС–мнатС– за стС–ною С– скрипнула пС–длога. – Це мишС– в тебе… – почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як вС–д поступу важкого чоловС–ка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку С– стиснула так сильно, що я ледь не закричала. С—С— губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвС–р. – Дай звук в магнС–тофонС–, – процС–дила вона крС–зь зцС–пленС– зуби. Але мене мов паралС–зувало. МагнС–тофон стояв за метр вС–д мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася вС–дС–рватися вС–д Лорни. Тут я побачила у вС–коннС–й шибС– вС–ддзеркалення порожнС–х коридорних дверей, С– це налякало мене бС–льше, нС–ж аби я там вгледС–ла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни. – Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнС–тофонС–, дура йобана, блядь… Цього разу я без роздумС–в ввС–мкнула звук на повну котушку – С– дурнуватС– електроннС– чвакання японського хС–п-хопу ввС–рвалися у згусле повС–тря кухнС–. – Ходять тут всякС–, блядь, – поцС–дила Лорна, все ще дивлячись на дверС– в коридор. – ПотС–м труси пропадають. Дурна фраза насмС–шила мене, С– я коротко реготнула. Страх не минув, але смС–шно стало теж. КС–т змС–нив позу, сС–в стовпчиком С– обгорнув себе хвостом. За якийсь час вС–н лС–ниво потягнувся лапами С– пС–шов понюхати – чи щось нового, бу-ва, не з'явилося у його мисочцС–? Лорна пС–дхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цС–лувати йому морду, примовляючи щось пестливе. КС–т терпляче, хоч С– з помС–тним презирством, приймав поцС–лунки, поки врештС– не вирС–шив, що з нього досить, С– не втС–к прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити порС–г кухнС– все ще не зважувалась. – Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко. – То було… кгм… йобане чмо, – вС–дповС–ла вона, копС–юючи мою хрипоту, С– ми розреготалися. – Будеш кетамС–н? В мене С”. – Може, не треба нинС–? – несмС–ливо попросилася я. – Як хочеш, – вС–дповС–ла Лорна збайдужС–лим тоном, наче я вмить стала для неС— безС–нтересною. Її синьо-зелене обличчя наштовхнуло мене на висновок, що з часу, як С—С— маму поклали в лС–карню, Лорна собС– в кетамС–нС– не вС–дмовляла. Того вечора вона бС–льше про кетамС–н не згадувала С–, слава Богу, без мене колотися не збиралась. – Не колися бС–льше, – сказала я С—й того вечора. – ТобС– це не потрС–бно. – Це не твоя справа, – вС–друбала вона. – Розкажи менС– про Йостека. ТобС– подобалося з ним трахатись? Як ви з ним це робили? МенС– здавалося несправедливим, що я повинна вивертати душу, а Лорна нС–чим не дС–литься. Я знову спробувала повернути нас до якогось паритету. – Я розкажу. Але ти менС– теж мусиш щось розказати. На що Лорна вС–дповС–ла: – Ти торгуС”шся. Ти хочеш бути щирою в обмС–н на щось. Ти корислива брехуха, Жанка. Коли прийде момент, я буду щирою, як нС–хто на цС–й планетС–, обС–цяю тобС–. ВС–д моєї правдивостС– роздеруться небеса. – Я, може, теж буду щирою, коли прийде момент, а не коли хтось буде просити. – От зараз ти вже лукавиш. Ти не будеш щирою. – ЗвС–дки ти знаС”ш? – мене С—С— впевненС–сть напрягла. – Бо ти не вмС–С”ш бути щирою. ТобС– треба вчитися бС–ля мене. Я вмС–ю. Р† коли прийде момент, спонтанний момент, я буду щирою. А ти в цей момент будеш С–з пальцем в жопС–. Ясно? – По-моС”му, ти хитруС”ш, – сказала я, бо справдС–, ця С—С— позицС–я менС– здавалась непрозорою. – По-моему, це ти хитруС”ш, – вС–друбала вона. – Я свята, Я твоС” дзеркало. РозумС–С”ш? Я бачила Бога й ангелС–в. Тепер я чиста. В менС– ти бачиш своС— недолС–ки, не моС—. Ти зажата. Ти обманщиця С– хамелеон. Я витягну всС– твоС— недолС–ки на поверхню. Ти побачиш, що ти в грС–ху. Коли ти переконаС”шся, що погрузла в грС–ху й фальшС–, то зможеш змС–нитися. Зможеш бути, як я – вС–дьмою. Святою. Ким завгодно. Я почула себе несправедливо ображеною. – НС–, Лорна. По-моС”му, ти граС”ш на почуттях. Ти добре знаС”ш, ти для мене дуже важлива, С– користаС”шся цим. Вона презирливо гмикнула. – От бачиш?! Так ти захищаС”ш своС— слабкостС–. ВиправдовуС”шся. Ти не живеш по закону вС–дьом. Ти обдумуС”ш все наперед. Ти будь-що хочеш перемогти… Ти фальшивиш. Коли ти фальшивиш, у нас пропадаС” контакт. Це були страшнС– слова. Вони ранили в саме серце. Горло стиснулося вС–д слС–з. – Ну чого ти така зС– мною? – видавила я крС–зь плач. – Чого ти така зла? – Серце Бога далеко. Не збагнути його простим смертним. Я втратила над собою рештки контролю С– розридалася. Та Лорна й не думала втС–шати мене. Я заридала ще гС–ркС–ш С– пересС–ла з табуретки С—й на колС–на. Я хотС–ла стати маленькою-маленькою, щоб вона мене могла тримати на долонях С– колисати. Я панС–чно обС–ймала С—С—, боялася, що вона буде вС–дпихати мене – й тому тулилася ще сильнС–ше. Лорна стримано пригорнула мене, стала гладити по головС–, примовляючи: «Все буде добре. Головне – бути чесною С–з собою… Головне – бути чесною, не стидатися того, чим ми С”…» ЦС– слова подС–яли на мене, як удари батогом, С– я мало не завила з муки, яку менС– з невС–домих причин завдавали цС– слова. – Не м… у-уч м… е-ен… н… С” – схлипувала я крС–зь ридання. – Ти сама себе мучиш. Я допоможу тобС–, якщо ти хочеш подолати це. Скажи, ти хочеш, щоб я повела тебе до свС–тла? – Н… н… е-езн… н… а-аю. – Жанка, ти уникаС”ш вС–дповС–дальностС–. Скажи твердо: так чи нС–, щоб я знала, як нам дальше будувати стосунки. Я знову завила. Як нам дальше будувати стосунки… ЦС– слова мене вбили. Я вже не могла бС–льше плакати, я тС–льки здригалася в колючих, твердих-твердих обС–ймах своС—х ридань. – Д… го-гоб… pе. Добре. – Тобто так? – Та-… га-га… ак. – Що так? – Проведи… – схлипую. – Проведи мене до свС–… гС–… гС–… свС–тла. Лорна усмС–хнулася, С– враз С—С— обС–йми перестали бути чужими й холодними. Я вС–дчула, як мене переповнюС” С—С— любов. Я майже очима побачила, як С—С— любов у виглядС– бС–луватого свС–тла входить в моС” тС–ло. Прилив гостроС— нС–жностС– до Лор-ни пройняв мене – вС–д самого нутра й аж до пальчикС–в на ногах. Я почала пристрасно обцС–ловувати С—С— обличчя, губи, очС–, чоло, волосся. Тепер я плакала вС–д радостС–. Все буде добре… Все буде добре… Ми лягли в одне лС–жко, накрилися однС–С”ю ковдрою. ПС–д ковдрою Лорна зовсС–м… зовсС–м не лякала мене. Вона була там як дитина. Я С—С— обС–йняла, а вона обС–йняла мене. – А йобане чмо сюди не зайде? – спитала я пошепки. – НС–, – вС–дповС–ла вона, теж пошепки. – Сюди – нС–. Р† ми притиснулися одна до одноС— ще мС–цнС–ше. ВранцС– наступного дня ми вмивалися разом С– Лорна сказала менС–: – Я зрозумС–ла корС–нь твого фальшу. Ти дуриш людей своС—м виглядом. ВранцС– я сприймала такС– заяви спокС–йнС–ше. Тому тС–льки поцС–кавилася, з чого вона це взяла. – Ти створюС”ш в уявС– людей оману своС—м одягом. СвоС”ю зачС–скою. МакС–яжем. Ти хочеш, щоби тебе приймали за С–ншу, нС–ж ти С”. Це обман, а всякий обман служить сама знаС”ш Кому. З цим треба покС–нчити. Подивись на мене. Яка я всерединС–, така С– назовнС–. Я не соромлюся цього. Я в цей час милася перед нею в тазику. Я робила це демонстративно, показуючи, що менС– не залежить на С—С— думцС– (тобто не обманюю себе, що це маС” якесь значення) й що менС– справдС– хочеться в глибинС– душС–, аби вона бачила, як я це роблю. – Що менС– треба зробити? – спокС–йно спитала я. – Постригтися. ВС–дмовитись вС–д макС–яжу. ЗмС–нити стиль одягу. НаразС– цього досить. – ТобС– не подобаС”ться довге волосся? – Воно брехливе. Давай я пС–дстрижу тебе. – Р† Лорна, як була мокрою й голою, вискочила в коридор С– повернулася з ножицями. – Ой, що ти надумала?… – я навС–ть не встигла заперечити, коли побачила в С—С— руцС– добрий шмат свого волосся. ФС–ть-фС–ть – С– ще пару пасом впало на пС–длогу ванноС—. «Я буду чесна С–з собою, я це витримаю», – повторювала я, поки Лорна карнала мене на свС–й розсуд. Те, що вийшло з-пС–д С—С— чикання, викликало в Лорни захоплений зойк, схожий на крик якогось птаха. – Модно! – викрикувала Лорна, захоплена моС”ю новою «фризурою». – Bay, як модно! Якщо С—й подобаС”ться, значить, менС– теж подобаС”ться, думала я, дивлячись в люстро на жалюгС–днС– пС–стрюхи, що стирчали нерС–вними кС–нцями на всС– боки моєї голови. ДалС– прийшла черга одягу. ВибС–р Лорни впав на зелену сукню С—С— мами С–з старомодноС— дешевоС— матерС–С—. Сукня сидС–ла на менС– не найкращим чином, особливо обвисаючи на животС–. Я поглянула на себе в дзеркало й вжахнулась. Це була катастрофа. Якби Лорна сама не вдягалася так само божевС–льно, я подумала б, що з мене безсовС–сно знущаються. Дякувати Богу, Лорна дозволила взути менС– моС— мешти. Ми домовилися зустрС–тися пС–сля пар, о пС–в на п'яту, бС–ля театру юного глядача, де в Лорни вС–дбувалися репетицС–С—. Лорна ходила до театральноС— студС–С—. ПС–сля репетицС–С— ми з нею мали пС–ти до якихось приятелС–в «слухати музику». Такого сорому, якого я зазнала в унС–верситетС– через свС–й вигляд, за своС” свС–доме життя я ще не мала. Я ледве стримувалася, щоб не зС–рвати з себе цю дурну безформну хламиду, яку до мене носила стара, некрасива жС–нка. МенС– здавалося, нС–би мене вигнали з хати батьки С– я бС–дую, ходжу по людях, вдягаючись у чуже дрантя. Я хотС–ла додому, хотС–ла знову стати собою, заплести волосся в косу… Коли я згадувала, що Лорна постригла мене, на очС– наверталися сльози. На мене С– так витрС–щався весь потС–к. Я стримувала себе, ховаючи обличчя в долонС–. Коли сльози вС–дходили десь вглиб каналС–в, я знову могла вС–дкрити обличчя. На перервС– я чула, як мене обговорюють хлопцС–. Ключовим словом було: дура довбанута. «Боже, як менС– це стерпС–ти?» – питала я себе. Але твердо вирС–шила пройти цей шлях. На мобС–льний продовжували приходити виклики вС–д Йостека, валили есемески. На дзвС–нки я не вС–дповС–дала. ПовС–домлення холоднокровно стирала, не читаючи. Я вирС–шила йти до кС–нця. Але не витримала, одягла пальто С– так просидС–ла всю третю пару в душнС–й аудиторС–С—. Згадки про Йостека, що зринали у зв'язку з цим пальтом, роздирали менС– душу. Коли ми зустрС–лися з Лорною, я зрозумС–ла, що боюся сказати таке, що може С—й не сподобатися. Боюся зрадити себе чимось. Це було явним ухиленням вС–д вС–дьомського правила, та я не могла нС–чого зробити С–з собою, тому вирС–шила бути чесною принаймнС– в тому, що я безсила щось змС–нити на даний момент. Ми мовчки йшли у невС–домому менС– напрямку – звС–сно, вела Лорна. Я хотС–ла порушити мовчання, хотС–ла поговорити про щось тепле й добре, що було мС–ж нами вночС–. НС–яких нС–жностей – але, безумовно, певний контакт був. – МенС– було дуже добре з тобою вночС–, – сказала я. Лорна гмикнула. СьогоднС– вона була похмурою, навС–ть чимось озлобленою. – Лорна, я тебе… я тебе дуже люблю… Вона знову гмикнула. – Але ти деколи така далека… Лорна не вС–дповС–дала. Важкий тягар знову здавив менС– груди. Раптом я здогадалася, в чому може бути причина похмурого настрою Лорни. – Це через Йостека? – спитала я. – Сука, блядь, я йому покажу, – процС–дила вона з ненавистю. – А що вС–н тобС– тодС– сказав? – Не важливо. Гемор менС– заплатить за це. Лорна називала Йостека не С–накше, нС–ж Геморой. Я особисто з Йостеком вирС–шила перервати всС– стосунки. Лорна ж про щось С–з ним бурхливо листувалася. Р†ще вона обмовилась, що випадково перетнулася з Йостеком на вулицС–. Саме ця зустрС–ч С– стала причиною ЛорниноС— лютС–. Мене дивувало й непокоС—ло те, як швидко близькС– С—й люди ставали об'С”ктами С—С— ненавистС–. ВС–д цього я почувалася невпевнено. ЗахотС–лося змС–нити тему. – А хто цС– друзС–, до яких ми йдемо? – Ми йдемо до одного. ВсС– решта пустишки. ВС–н вС–дьмак. Дуже крутий вС–дьмак. – Можеш розповС–сти менС–, що це в тебе вчора по хатС– ходило? – Можу, – як не дивно, озвалась вона. – А що ти хочеш почути? Я згадала паралС–зуючий жах, який накотив на мене, коли щось ходило в сусС–днС–й кС–мнатС–, а потС–м по коридору. – Воно живе в тС–й кС–мнатС–, куди ми не заглядали? – Ага. Але вночС– воно виходить. – Воно небезпечне? Лорна поглянула на мене своС—ми дивними, по-котячому зеленими очима… – Воно шумить вночС–. Моя Машка дурС–С” вС–д цього. Ми спимо при ввС–мкнутому свС–тлС–. – Це через нього твою маму в лС–карню поклали? Вона задумалась. – Можливо… Деколи воно торкаС”ться тебе. Коли ти спиш. БС–льше менС– говорити на цю тему не хотС–лося. Якось дуже виразно пригадався той холодний кошмар, до якого я доторкнулася в неС— на хатС–. Подумала, що сьогоднС– знову доведеться ночувати у Лорни, С– зробилося по-справжньому лячно. Я спробувала забути про страх, переключити увагу на зовнС–шнС–й свС–т. Ми йшли старою вуличкою. Синьо-сС–рий колС–р кам'яниць контрастував С–з яскраво-жовтим кленовим листям, що ледь не по колС–на завалило тротуари. Листя приС”мно шурхотС–ло. Чомусь я подумала, якою ж мусить бути хороброю ця Лорна. Щодня вона повинна повертатися у квартиру, де накочуС”ться дикий, крижаний жах чогось потойбС–чного. Тепер я хоч трохи розумС–ю, чому вона така дивна. Р† вС–д чого вона тС–каС” в кетамС–н. Я сплела своС— пальцС– з С—С—, а потС–м швидко нагнулась С– поцС–лувала в губи. Лорна усмС–хнулась. Контакт! Ми йшли, тримаючись так за руки, вздовж важких сС–рих стС–н, шурхотС–ли листям пС–д навислим небом. Зараз «йобане чмо» здавалося нестрашним, але його реальнС–сть, його небезпечнС–сть робили свС–т моторошно-таС”мничим. Це осС–ннС” свС–тло, цС– хмари, це листя – все дихало загадковС–стю. Ми завернули у пропахлий котячими сцяками двС–р С– пС–днялися по сходах на третС–й поверх. У квартирС– вже було п'ятеро людей: троС” чоловС–кС–в С– двС– дС–вчини з жахливим макС–яжем. ЧоловС–ки, хоча на вигляд рС–знС–, все ж мали дещо спС–льне. Напевне, то був певний вираз в С—хнС–х очах або вС–дтС–нок шкС–ри… ПринаймнС– щось групове було виписано на С—хнС–х обличчях. Вся компанС–я розмС–стилася на великС–й канапС– й двох фотелях. Вони курили цигарки, струшували попС–л у переповнену попС–льничку, що стояла на низькому журнальному столику мС–ж фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприцС–в С– розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамС–н. З потужноС— «аудС–овежС–» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жС–ночого вереску, металевого брязкоту, неприС”много скреготу й моторошних вС–длунь. Я одразу вС–дчула, що цС– люди настроС”нС– проти мене. Я мС–ж ними чужа. Лорна – своя, а я – зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуацС–С—. Я привС–талася. ВсС– кивнули у вС–дповС–дь. НС–хто не представився С– не спитав, як мене звати. ЧоловС–к, якому вже було десь пС–д п'ятдесят, почав ладити шприци. ВС–н був на двадцять – двадцять п'ять рокС–в старшим за С–нших, але вдягався, говорив С– поводився приблизно так само, як С– тС–, молодС–. Ще ранС–ше я збагнула, що то С– С” «вС–дьмак», про якого казала Лорна. НС–чого дивного в його некрасивС–й зовнС–шностС– я не помС–тила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього. Розмовляючи з Лорною, вС–н дивився тС–льки на неС—, я ж була пустим мС–сцем. Говорили вони про Йостека. – МенС– треба полякати одного придурка, – говорила вона цьому старому. – Реально так полякати. Можеш навС–ть покалС–чити. МенС– пофС–гу. ВС–н заслужив, придурок довбаний. – СпробуС”мо, – вС–дповС–дав старий. – Це не той, бува, якого ти приводила С–з собою? – Той самий. ГС”мор, карочС”. З-заС—бав, бля. З-замочила б с-суку, – просичала вона. МенС– стало жаль Йостека. ВС–н не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна. Але я нС–чим зарадити не могла. Бо розумС–ла, що ЛорнС– справдС– краще не переходити дороги. У цьому неприС”мному товариствС– менС– було незатишно. Все ж я вирС–шила намагатися бути спонтанною. Чудово розумС–ла, що Лорна привела мене сюди неспроста – це було ще одне випробування для мене. Вона спостерС–гала за мною. Кожен мС–й рух вона глибоко вС–дчувала С– точно знала, коли я С” сама собою, а коли – С–мС–тацС–С”ю. Я сС–ла на диван поруч С–з довгокосою бС–лявкою з густо обведеними тушшю очима. БС–лявка була вся в чорному, тС–льки мС–нС–-спС–дничка була дитячоС— рожевоС— барви. Ця наС—вна спС–дничка разюче контрастувала С– з важкою косметикою бС–лявки, С– з С—С— чорними капронами в сС–точку. Раптом я злякалася цієї пС–вчини. МенС– здалося, що вона трохи не в собС–. – ПривС–т, я Жанна, – мовила я неголосно до бС–лявки. Та якось дивно посмС–хнулася, С– проС–гнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидС–в на фотелС–. Сука, подумала я. – ТобС– скС–льки? – спитав мене «вС–дьмак», набираючи в черговий шприц розчин. – Два, – вС–дповС–ла за мене Лорна. Старший глянув на неС— й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправдС– йому не п'ятдесят, а, можливо, тС–льки тридцять п'ять, просто вС–н забагато перепробував рС–зноС— хС–мС–С—. По черзС– чоловС–к вводив кетамС–н усС–м присутнС–м. Тут я побачила, як колють у плече. ВколотС– зразу ж вС–дкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передплС–ччя С– чомусь думала, що приходу все нема та й нема, можливо, мене на цей раз не торкне. В той час старший проробляв дивну манС–пуляцС–ю. Спершу вС–н вколов собС– кетамС–н у плече, а далС– почав швидко намацувати голкою вену. Побачивши, що я дивлюся, вС–н сказав: – Кубик в м'ясо, кубик по венС–. Одразу ж я вС–дчула, як мене загрС–баС” з нелюдською силою. Повторився кетамС–новий свист. Я тримала очС– заплющеними, та все одно бачила, як плавно грузне моС” тС–ло в канапу, на якС–й сиджу. Так само плавно роз'С—жджалися, розпливалися всС– речС– навколо. ЗамС–сть них залишалося щось чС–тке, оформлене, виразне – але абсолютно не пристосоване для словесного опису. Якби час був пС–ском, а море – часом, я сказала б, То кетамС–н – це буря в пустелС– на днС– океану. Як С– минулого разу, десь хвилин через сорок я почала усвС–домлювати, що насправдС– моС” тС–ло лежить на канапС– у пС–дозрС–лС–й квартирС–. Хоча слово «насправдС–» все ще було далеким вС–д категоричностС–. Решта народу теж почали ворушитися. МенС– хотС–лося ригати. ПобС–гла в туалет С– довго-довго вибльовувала С–з себе снС–данок, спожитий в унС–верситетськС–й «корчмС–». ДалС– ми сидС–ли, майже без руху, С– курили. Поступово здатнС–сть до мовлення повернулася, С– вони почали говорити (я слухала). Розмова вС–дбувалася нС–би мС–ж двома сторонами. По один бС–к Лорна, по С–нший – решта. Для мене це було показником С—С— влади, сили: мовляв, одна вона коштуС” бС–льше, нС–ж всС– вони разом узятС–. ТС–льки старий С– я мовчали. Але те, що ми мовчали обоС”, не передбачало, що я таки зможу зараз взяти й заговорити. Старий був органС–чною частиною товариства. Я була чужою. Лорну стали питати про мене, так наче мене тут не було. Наче я вийшла в туалет С– вони плС–ткують про мене. – Вона шо, дура? – спитав один С–з хлопцС–в. – Не твоя справа, урод. – А чо' в неС— такий прибацаний вигляд? – На себе подивися, довбойоб. Вона внутрС–шньо вС–льна людина. ЦС– слова були прийнятС– товариством пС–д колючий смС–шок. МенС– захотС–лося щось зробити – пС–ти звС–дси або принаймнС– перевести розмову на С–ншу тему. – Я пойняла! – раптом озвалася бС–лявка, що не захотС–ла зС– мною знайомитись. – Лорна хоче з неС— зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорна? – Вона буде внутрС–шньо вС–льною, як С– я. Ви всС– в грС–ху. Та вам цього не зрозумС–ти. Людиська при цих словах вже вС–дкрито розреготалися. – Ну ти, Лорна, даС”ш, – сказав один пересмС–шник. – Р† який у неС— поступ? ВС–льна вже вона внутрС–шньо чи нС–? Лорна подивилася на мене, а потС–м на них. Я була в шоцС– вС–д цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? МенС– було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна – з них. Але кожен – на своС”му рС–внС–. Тому жодна зС– сторС–н не помС–чаС” цього. – Можете перевС–рити С—С—, – сказала Лорна. – ПеревС–рте, наскС–льки вона вС–льна. ХулС– я вам буду говорити? – Слухайте, я придумала, – стрепенулася та сама неприС”мна, зазнана бС–лявка, до якоС— я потроху починала чути справжню ненависть. – Давайте цС–й дурС– придумаС”мо якесь завдання. Лорна, можна, вона зробить якесь наше завдання? Цього я вже не витримала. – Ей… Та перестаньте… Не можна так себе поводити… – сказала я, С– на хвилю в кС–мнатС– запала мовчанка. – Ох, нС–фС–га ж собС–! Воно вмС–С” говорити! – присвиснув здивуваннС– один С–з хлопцС–в. Я вС–дчула: от зараз не втримаюся С– зроблю щось божевС–льне… Мною колотило вС–д страху, образи… С– вС–д лютС–. Я не буду плакати, говорила я собС–, вони не побачать моєї слабкостС–. – Давайте хай вона роздягнеться догола, – сказала коротко стрижена брюнетка, та, що сидС–ла на фотелС– й здебС–льшого мовчала. В С—С— лисячому личку було щось таке зловтС–шне й хтиве, нС–би вона ще в дитинствС– любила двозначнС– С–гри. – Хай вона роздягнеться догола, вилС–зе на стС–л С– щось нам заспС–ваС”, – закС–нчила С—С— думку бС–лявка. МоС— губи затряслися. НС–, Лорна не допустить цього… – Лорна… – шепотС–ла я, та Лорна вичС–кувально дивилася на мене. Лорна не могла (або й не хотС–ла) рятувати мене. Я нС–чого не могла вдС–яти С–з собою: щось у менС– наказувало роздягатися. Ковтаючи сльози, я почала стягувати з себе цю дурнувату спС–дницю, вона не пС–ддавалася, тодС– я силою рвонула С—С—, Т‘удзики полетС–ли на пС–длогу, я не розумС–ла, що робиться, але продовжувала роздягатися. – На стС–л залС–зай, – сказав один С–з хлопцС–в. – Р† лС–фчик давай… туди ж… Сльози закривали менС– свС–т. Я вже не бачила С—х облич, не бачила кС–мнати, тС–льки знала, що, як у кошмарному снС–, стою перед ними в самих трусах С– спущенС–й до колС–н подертС–й дурнуватС–й спС–дницС–, бридка, заплакана, беззахисна С– зруйнована. Я не могла говорити, тС–льки губами подовжувала шепотС–ти крС–зь ридання: – Лорна… не треба… Перестаньте… – СпС–вай давай, – кинула бС–лявка, С– щось у менС– трС–снуло. Я кинулася на неС— з розчепС–реними пальцями, я хотС–ла пазурами видерти С—й очС–, але ноги заплуталися в спС–дницС– С– я обличчям впала прямо на кант столу. ВС–дчула, як кров полилася на лице. ДалС– все потемнС–ло. Я не бачила нС–чого, тС–льки чула своС— ридання. Хтось кинув на мене моС” пальто, яке менС– купив Йостек, С– я накрилася ним. Цієї митС– я стиснулася в точку, нескС–нченно малу точку болю посеред незмС–рного океану образ С– зневаги, я хотС–ла здохнути, здохнути, здохнути. Щезнути… Я продовжувала стискатися С– стискатися, С– через якийсь час я зрозумС–ла, що мене бС–льше немаС”. Ми йшли вулицею. Була нС–ч. МенС– було холодно. ПС–д пальтом я була голою. Де мС–й одяг, я не пам'ятала. Як ми вийшли з того пекла, я теж не пам'ятала. Розбита брова болС–ла. ЗдаС”ться, я почала впС–знавати район. Тут живе Лорна. Через кетамС–н я не розумС–ла, чи все те дС–йсно було, чи мене так по-чорному криС”, С– насправдС– я глибоко в галюцинаторному завитку. Я втратила орС–С”нтацС–ю в просторС–. Але зС– мною була Лорна. Вона вела мене за руку. Ще через якийсь час я вС–дчула наростаючий бС–ль у пальцях правоС— руки: середньому та вказС–вному. ЗС–р не фокусувався, тому я пС–днесла руку до самих очей. Побачила, що нС–гтС– на двох пальцях виламанС–, вони задерлися й трималися лише на тоненькому м'ясС–. КрС–м того, я зрозумС–ла, чому ж так холодно: на моС”му пальтС– бракувало кС–лькох Т‘удзикС–в, С– якщо не притримувати його поли, пальто розкриваС”ться, С– морозне повС–тря обпС–каС” менС– голС– ноги й груди. БС–ля входу в пС–д'С—зд нас чекав якийсь молодий чоловС–к у капелюсС–. ВС–н видався менС– смутно знайомим. ЧоловС–к перегородив нам дорогу. – ВС–дС–йти, бо вб'ю, – прошипС–ла йому Лорна. ЧоловС–к кинувся до мене, та Лорна затулила мене собою. – Жанна! – крикнув вС–н. – Що вона з тобою зробила? Жанна, ти пам'ятаС”ш мене? Я не пам'ятала, хто це. Молодий чоловС–к раптом витягнув з кишенС– пальта револьвер С– спрямував його на Лорну. – ВС–дпусти С—С—, вС–дьмо, або я стрС–лятиму. Я зрозумС–ла, що цей незнайомець з револьвером хоче скривдити Лорну, С– кинулася на нього. ВС–д несподС–ванки чоловС–к зойкнув, а револьвер вистрС–лив. Щось свиснуло повз моС” вухо, С– тС–льки потС–м я побачила слС–пучий спалах С– вС–дчула удар пострС–лу по барабанних перетинках. ВС–д звуку я миттю пригадала: чоловС–к з револьвером – Йостек. – Р†ди геть, – сказала я йому. ВС–н подивився на мене. Подивився на Лорну. Розвернувся С– побС–г, притримуючи однС–С”ю рукою капелюха на головС–. Поли його пальта трС–потС–ли й розвС–валися. ВС–н бС–г, не озираючись. Лорна повела мене за руку до себе. В хатС– вона подерла на смуги стару ряднину С– перев'язала менС– пораненС– пальцС–. БС–ль чимдалС– ставав сильнС–шим. Я сказала про це ЛорнС–. Вона дС–стала з шафи пляшку горС–лки С– налила менС– повне горнятко. – Пий, – наказала вона. Я зробила кС–лька великих ковткС–в С– ледь не вдавилася. ВрештС– горС–лка впала у шлунок С– пС–дС–рвала там все к чортовС–й матерС–. Ударна хвиля прокотилась по моС—х руках С– ногах. Руки в мене тряслися, як у староС— алкоголС–чки. НС–би спалахами я пригадувала, як ми йшли на цю квартиру до «вС–дьмака» С– яким тодС– все видавалося безпечним. Пригадала розташування фотелС–в С– дивана. Чотирьох чоловС–кС–в. Спогади були насиченС– таким вС–дчуттям жаху й безвиходС–, що мене всю почало трусити. Пораненими пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що бС–льше не зможу керувати цС–С”ю рукою взагалС–: якась вона була дерев'яна. – Я не пам'ятаю, як ми вийшли звС–дти, – сказала я ЛорнС–. – Ти С—й порвала фейс. СвоС—ми нС–гтями. – О Боже. – Вона сказала, що коли побачить тебе, прирС–же. Я сумнС–валася, що бС–лявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився. – Ти зробила все правильно. Так тС–й сучцС– й треба. Буде знати, як до моС—х подружок чС–плятись. Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собС–. Жар вС–д горС–лки менС– подобався, вона вС–дключала в менС– зайвС– прилади й цим заощаджувала психС–чну енергС–ю. – Пам'ятаС”ш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як нС–хто? – озвалася Лорна. Я кивнула. – Момент настав, – сказала вона. Не вС–дриваючи вС–д мене погляду, вона забичкувала цигарку С– потягнулася по наступну. Запалила. ПС–д С—С— поглядом менС– здалося, нС–би час огорнув нас якимсь покривалом, вС–дгородив ним вС–д решти свС–ту. Таке буваС” пС–д снС–гопадом, тодС– теж можна вС–дчути, як час нС–би пригальмовуС”, переносить у задзеркалля. – Ти вС–дчуваС”ш це? – спитала я, маючи на увазС– сповС–льнення часу. Лорна кивнула. – Це моя нагода бути щирою. Слухай… ДС–ло було давно, у КазахстанС–, неподалС–к вС–д озера Шайтан-коль, у лС–систих горах… ЗвС–дти вС–дкривався прекрасний краС”вид, тепер я розумС–ю, що тамтешня природа нагадуС” Карпати. ВС–дбулося це 23 вересня 1987-го року, якраз напередоднС– мого дня народження. Я була зовсС–м ще мала С– менС– було погано – ось-ось менС– мало виповнитися чотири роки, а мама з татом були десь далеко-далеко, здаС”ться, вони полетС–ли лС–таком кудись – чи то в якийсь Красноярськ, чи ще де. А мене залишили у дядС– ВалС”ри, який жив у маленькому казахському мС–стечку з дивною назвою Каркарали. Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта С– подарункС–в, а замС–сть цього всього буде тС–льки мС–й дядя ВалС”ра. Дядя ВалС”ра був високим смаглявим, з чорними пС–дкрученими вусами С– жилавими, вкритими густим волоссям руками. ВС–н завжди ходив у тС–й самС–й квС–тчастС–й червонС–й сорочцС– й вС–йськових штанях, вС–двислих на колС–нах… ВС–д багаторС–чного прання його сорочка з червоноС— стала блС–до-рожевою, а штани тьмяно-багнистими. Пам'ятаю, я довго-довго дивилася на сорочку дядС– ВалС”ри й дивувалася, чому вС–н називаС” С—С— «червоною», якщо вона ледь рожева. А потС–м, нС–би пС–ддалася його вС–рС– в те, що сорочка справдС– червона, С– сама почала сприймати цей бляклий вС–дтС–нок як «яскраво-червоний». Це виявилось просто: треба тС–льки трС–шки обдурити себе всерединС–, С– сорочка справдС– перетворюС”ться на «червону». До дядС– ВалС”ри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, вС–н менС– дуже подобався, тому що був смС–шний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З С–ншого боку, я не раз чула, як мама говорила моС”му татовС–, що дядю ВалС”-ру вона в себе дома бачити не хоче, С—й цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами С– того голосу, яким вона завжди вС–дгукувалася на моС— недоречнС– запитання. Тато пС–дкорявся мамС–, С– коли дядя ВалС”ра приС—жджав до нас до Львова, я вС–дчувала неприязнь С– напруження у квартирС–, пов'язане з його приС—здом. Тому, хоча особисто менС– дядя ВалС”ра нС–чого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розумС–ючи, правда, за що. Мабуть, мама боялася дядС– ВалС”ри, тому що в нього були закрученС– вуса С– багато чорного волосся на тС–лС–. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю ВалС”ру без одягу (я бачила). Чомусь менС– здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, С– боС—ться. Отож дядя ВалС”ра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким вС–н працюС”, мама сказала, щоби я йшла у свою кС–мнату, а дядя ВалС”ра сказав, що вС–н працюС” фокусником. Але менС– чомусь пС–сля маминого тону («ану марш до кС–мнати») розхотС–лося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дядС– ВалС”ри в Каркарали, я дС–зналася, що дядя ВалС”ра працюС” нС–яким не фокусником, а смажить шашлики на базарС–. Мене завезли до дядС– ВалС”ри на цС–лих два мС–сяцС–. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти С– не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого лС–та, тож лС–кар сказав мамС–, щоби мене повезли десь, де тепло С– сухо. Мама з татом приС—жджали до мене в Каркарали раз за все лС–то, а тепер так виходило, що на мС–й день народження вони якраз С– не приС—дуть. Глибоко в душС– я надС–ялася, що дядя ВалС”ра знаС” мою потаС”мну мрС–ю про дС–апроектор, але щось менС– пС–дказувало, що дядС– ВалС”рС– не до мене С– не до омрС–яного мною дС–апроектора. Однак перед моС—м днем народження дядя ВалС”ра сказав: «Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса». «Якого, дядь ВалС”ра?» Дядя ВалС”ра сказав, що цього фокуса його навчили в моС”му приблизно вС–цС– люди, з якими вС–д зараз вчиться у школС–. «Дядя ВалС”ра, а хС–ба дорослС– ходять до школи?» На що той посмС–хнувся у вуса С– сказав, що йому досС– сС–м рокС–в. НадвечС–р того спекотного дня ми пС–шли з дядьою ВалС”рою в гори. Дорога була важкою, за околицями мС–стечка в повС–трС– повисла С–мла. Ми проминули Шайтанове озеро С– вилС–зли на якесь узгС–р'я вже затемна, дядя ВалС”ра сказав, що вС–н навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрС–бно спати. Я пам'ятаю, що тС–льки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. НадворС– було ще темно С– навС–ть пташки ще спали. Дядя ВалС”ра робив ранкову зарядку, присС–дав С– махав руками. ЗС–йшло сонце, забарвивши все у нС–жний перламутровий колС–р. Ми поснС–дали солодкою булкою халою з маком С– помС–дорами з сС–ллю. «А тепер, кицька, – сказав дядя ВалС”ра, – ти повинна змусити сонце потемнС–ти». «Як це, дядь?» «Просто сиди собС– С– дозволь сонцю потемнС–ти, нС–би воно темнС–С” саме собою. Але насправдС– ти будеш знати, що воно темнС–С” через тебе». Я заплющила очС–, розплющила С—х, але сонце не темнС–ло. Дядя ВалС”ра розсмС–явся. «ТерплячС–шою треба бути, кицька», – сказав вС–н С– сС–в на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тС–льки чула його голос. «Ну ж бо, пробуй знову». Я заплющувала очС– й уявляла, нС–би сонце темнС–С”, розплющувала – але воно як свС–тило, так С– свС–тить на небС–. МенС– здавалося нерозумним сподС–ватися на те, що така яскрава С– недосяжна рС–ч може потемнС–ти, але дядько змушував робити спроби знову С– знову. «Неможливих речей немаС”. Р„ недостатня кС–лькС–сть спроб». Але в мене нС–чого не виходило. Дядя ВалС”ра втС–шив мене, що зразу воно й не буде виходити, пС–сля чого закурив таку С—дку папС–росу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його бС–льше не цС–кавила – дядя ВалС”ра, босий, сидС–в по-турецьки на кам'янистС–й землС–, С– весь вС–ддався хС–ба втягуванню дивовижно бС–лого С– густого диму з цигарки та позиранню на сонце. Я надС–ла панамку, бо сонце почало припС–кати. Раптово менС– самС–й захотС–лося пригасити на кС–лька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сС–ла так, як сидС–в дядя ВалС”ра – боса, по-турецьки – натягнула на колС–на плаття С– знову почала «гасити сонце». «Дядя ВалС”ра, а що ти куриш?» «Я не курю. Я торкаю небо». «А нащо ти його торкаС”ш?» – спитала я, лише трохи здивована такою вС–дповС–ддю. «ТодС– менС– легше дотягнутись до сонця». Я обдумала його слова С– чомусь вирС–шила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, менС– буде легше погасити його. Я попросила дядю ВалС”ру дати менС– доторкнутися сухого неба. «Рано тобС– ще небо торкати», – сказав дядя С– знову глибоко вдихнув дивовижного, бС–лого, як молоко, диму. «Ну дядь-а-а… Ну дай!» «Мала ще ти». «Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну менС– вже чотири буде пС–слязавтра. МенС– вже можна неба торкатися». «Сказав – нС–». «Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотС–ла «доторкнутися неба». – Ти ж менС– торт дарувати не будеш?» «Не буду», – погодився дядя. «Ну тодС– да-а-ай неба!» Дядя пС–двС–в очС–. «Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцС–лувати мене». «ПоцС–лувати?». «Так. В губи». Я завмерла, бо вС–дчула тут якусь заборонену гру. «Злякалась?» «Чого це злякалась? Не злякалась». «ТодС– ходи сюди, кицька». Я, не взуваючи твердих сандалС–в, пС–дбС–гла до нього С– сС–ла навпроти. «Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повС–тря. ПотС–м вС–дкриС”ш рот, а носа затиснеш пальцями. ТодС– я дам тобС– трохи небес. УсС–кла?» Я подумала й кивнула. Дядя ВалС”ра зробив глибоку С– довгу затяжку С– показав менС–, щоби я видихнула повС–тря. Я видихнула С– завмерла, не знаючи, що робити далС–. Дядя ВалС”ра нахилився до мене. Його очС– блищали, як два скельця. ВС–н дивився прямо менС– в очС–, С– я раптом вС–дчула, що голова моя пС–шла обертом. Його губи наблизились до моС—х, С– двС– велетенськС– долонС– стиснули мою голову, а дядС– БалеринС– потрС–сканС– губи притиснулися до моС—х. Р† тут менС– забракло повС–тря, але руки дядС– ВалС”ри не дали моС—й головС– смикнутися. Гарячий осС–ннС–й дим увС–рвався менС– в легенС– прямо з дядС– ВалС”риного рота. Дим був таким пекучим С– рС–зким, що моС— груди мовби обпекло вогнем. Я вС–дсахнулася вС–д дядС– ВалС”ри С– почала страшно кашляти. Такого приступу кашлю я не мала, навС–ть коли хворС–ла взимку. Не знаю, що зС– мною робилося, та поки я кашляла, здавалося, нС–би повз мене минаС” вС–чнС–сть. НарештС– в мене всерединС– трохи заспокоС—лось. Р† на цС–лому свС–тС– раптом завмерли всС–-всС– звуки, залишилася тС–льки велетенська, мов небо, тиша. «От тепер ти зможеш загасити сонце», – сказав дядя ВалС”ра. Я витерла губи вС–д дядьковоС— слини. Але руки були мов не моС— – ватянС– й важкС–. Я чомусь подумала, що руки наС—лися сонця С– зараз сито сплять. «Давай, кицька, загаси сонце». Я заплющила очС– й почала гасити його, як це робила ранС–ше. КрС–зь повС–ки просвС–чувалось сонячне промС–ння, й вС–д нього на внутрС–шнС–й сторонС– фантазС–С— замайорС–ли захоплюючС– мультики. Я намагалася зрозумС–ти, про що цС– мультики, але С– С—х персонажС–, й сюжети були на диво абстрактними. Я розплющила очС– й побачила, що сонячне свС–тло стало нС–би трохи тьмянС–шим. «В тебе вже виходить, – сказав дядя, – але продовжуй. Загаси його повнС–стю». МоС” серце забилося хутчС–ше. Я напружилася ще трохи. МенС– здавалося, нС–би я бачу С–з заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову С– – дивовижно! – побачила дядю ВалС”ру, як вС–н усмС–хаС”ться. Я продовжила гасити сонце, вС–дчуваючи, що справа зрушилася з мС–сця. Зненацька моС” тС–ло обС–йняв такий крижаний вС–тер, що я виринула з якогось напС–всну, змС–стом якого було моС” неперервне, й за силою нС– з чим не зС–ставне бажання загасити сонце. Я розкрила очС– й побачила, що свС–т занурився у напС–вморок. Враз замовкли всС– пташки, цвС–ркуни. ТС–льки десь дуже далеко валували собаки. МоС” серце охопило неймовС–рне почуття жаху. «Що я наробила!» МенС– стало так тривожно й моторошно, що по руках забС–гали мурашки. «ТобС– це вдалося, кицька», – тихо мовив дядя ВалС”ра. «Дядя ВалС”ра, дивС–ться, що я наробила! Я не хотС–ла!» Зробилося ще темнС–ше. Стало холодно, як уночС–. МенС– зробилося лячно, як нС–коли, я зрозумС–ла, що накоС—ла непоправне, С– заплакала. Боже, я загубила цС–лий свС–т! Тепер весь свС–т загине без сонця! З'явися, благаю, з'явися, молилася я до сонця, але ставало тС–льки темнС–ше й холоднС–ше. Я вС–дчула, що на моС—х плечах зараз лежить вС–дповС–дальнС–сть за всесвС–тнС” лихо. Люди менС– цього не вибачать! Що менС– тепер скажуть мама, тато, бабуся? «Це все ти мене намовив!» – верескнула я до дядС– ВалС”ри. «НС–, кицька, ти сама цього хотС–ла. Р† воно – бачиш – сталося! Тепер ти чарС–вниця!» «Я зла! Через тебе я стала зла! – скрикнула я. – Я тобС– цього не прощу! Це ти мене змусив!» Я вже ридала на повний голос. А потС–м щось нС–би штовхнуло мене – я вибС–гла на сам краС”чок обриву С– розвернулася до дядС–: «Дядя, це все ти винен! Не я!» Р†, не вагаючись, стрибнула зС– скелС– вниз. Лорна замовчала. Я дуже добре встигла вивчити синцС– у неС— пС–д очима, вивчила все С—С— обличчя напам'ять. Тепер я розумС–ла С—С— обличчя. Як С”гиптолог розумС–С” кам'янС– таблички, так я розумС–ла С—С— риси. Може, в деяких нюансах я не була впевнена, що означаС” цей чи той С–С”роглС–ф, але С–сторС–ю, що стояли за ними всС–ма, я щойно почула. НС– слова не кажучи, Лорна повела мене в лС–жко, С– ми завалилися спати. Йобане чмо в той вечС–р С– нС–ч нас не турбувало. Я подивилася на ВС–ру, чи вона ще не спить. ВС–ра втупила погляд у кутик намету. Мабуть, моя С–сторС–я С—С— нагрузила. – Ти не шкодуС”ш, що погодилася слухати мене? – спитала я. – Що ти, котику. МенС– треба трохи часу переварити це. Я просто… нС–би в транс якийсь ввС–йшла. Але я рада, що ти не побоялася менС– розказати це. Я кивнула. – Це ще не кС–нець. Але я мушу трохи перепочити. ЦС– спогади забирають всС– сили. – ТодС– пС–шли поС—мо? Дощ припинив шурхотС–ти об тент, вС–дчувалося, що надворС– вже сяС” сонячне промС–ння. Я з неохото розстебнула нагрС–тий С–зсередини спальник, одягла штани. – Жанно? Я обернулася до ВС–ки… тобто ВС–ри. Вона швидко поцС–лувала мене в губи С– першою вилС–зла з намету. А я на хвилю вС–дчула себе дивно. Наче все було химерним гарячковим сном, С– насправдС– я – Йостек, у мене температура, я не можу заснути, кручуся, мучуся. Де ти, Йостеку?… СтискаС”ться серце. ВС–д згадки про Жанну в мене стискаС”ться серце. Я вС–д самого ранку намагався бС–гати туди-сюди по Шипоту, аби розвС–яти важкС– думки. Мене непокоС—ть Лорна. Я хочу знайти С—С— й поговорити з нею про Жанну. НарештС– час це зробити. Заглядаю до наших учорашнС–х друзС–в-панкС–в. Вони у важкому похмС–ллС–, навС–ть не мають сил привС–татися вголос. Незважаючи на С—хню хворобу, я став добиватися правди про вчорашнС”. Заговорив з тим хлопчиськом на прС–звисько Цой. Спитав його, що тут учора творилося, бо, мовляв, дС–вчата нС–чого не хочуть розповС–сти. Цой, важкий та кислий, втомлено сС–даС” на пеньок С– закурюС”, нарештС– починаС” кволо оповС–дати, як Лорна хапала траву. Спершу, каже, нС–би нС–чого, реготала, як усС–… а потС–м почала говорити, що вона з духами спС–лкуС”ться. – Ну, – каже Цой, – ти знаС”ш, брат, пС–д травою такС– речС– в саму душу попадають. Ми з пацанами, канС”шно, почали брати С—С— на прикол, типу, вася, дай дупля, шо ти гониш, якС– демони, а вона бачить, що ми висаджуС”мся, С– давай про свС–ти тС–ней нам розказувати, як вона пС–д кетом туди лазила. Ну, ми з пацанами того кету не пробували, але нам у ЛьвовС– розказували, що з ним краще не балуватись. Ти пробував? – питаС” вС–н мене. – Пробував, – кажу я, С– Цой здивовано дивиться на мене – чистюлю-очкарика в бС–лих джинсах. Я вС–дчуваю, як спалахують моС— щоки, С– показую ЦоС”вС– розказувати далС–. БС–ля нас вже зС–бралися решта хлопчакС–в, поставали, повпирали руки в боки С– давай навперебС–й згадувати вчорашнС–й накур. – КарочС”, Лорна ваша нас конкретно нашугала. Тут скри-вати нема шо, ми всС– пересцали по повнС–й програмС–. Особливо, коли вона сказала, що зараз викличе свого демона з там-того свС–ту. – Та, – встряС” один С–з друзяк Цоя, якщо не помиляюся, Артьом. – СС–ла вона до вогню, закрила очС– С– давай бурмотС–ти: «Демон-демон, появися! Демон-демон, появися!» – знаС”ш, як у дитинствС– ми робили? Ну, нам не страшно, нам то все ясно стало: просто тьолка гонить собС– по обкуру. А от подругу цю С—С— жалко було… як там С—С—? Джулька? – Жанна, – пС–дказують йому. – …точно, Жанну вашу жалко стало. Вона як кинеться до тоС— вашоС— Лорни, С– давай С—С— трусити за плечС–, щоб та перестала демонюг визивати. РозумС–С”ш? Вашу Жанну сильнС–ше всС–х накрило. А ЛорнС– хоч би шо, далС– собС– шепоче там. Ну, ми спершу сидимо, хС–хС–каС”мо за цим всС–м дС–лом, а потС–м до нас доходить: оце так дС”вки обкурились в жопу! Пора вже С—м роздуплятися! Р† нам чогось, знаС”ш, страшнувато стало. – Чого? – питаю я. – А от так. Просто стало страшно, наче й без причини. Жанна хникаС”, просить не робити поганого, аж тут Лорна як гаркне до неС—: «Ану сС–дС”ть, собака!» Р† Жанна сС–даС” так по-собачому. «Лежать!» Р† вона лягаС”. Ми припухли. ДумаС”м собС–, оце так нам траву Баба Маня пС–дсунула. Р† значить, Лорна та ваша демонюг визиваС”, а Жанна молить С—С— не робити того, бо тодС– всС–м нам кришка. – Пес Дець, – пС–дказуС” Артьом. – Забавний такий песик, що пС–дкрадаС”тся непомС–тно. – Ну да. Капут нам всС–м – так Жанна це собС– все уявила. Аж тут в один момент стало тихо-тихо так… ТС–льки чути було, як дерева шумлять. Раптом вся наша братва взяла С– за-втикала. – Р† вС–тер рвонув, – сказав хтось С–з хлопцС–в. – Ледь вогонь не погасив. – Точно, було таке, – пС–дтверджуС” Цой. – Такий сильний вС–тер подув, що вогонь на мС–нутку взяв С– затух. Р† тодС– ми злякалися в натурС–. Р† Лорна сказала, що вони прийшли. Демони, блС–н, прилетС–ли. – Цой приставляС” великС– пальцС– рук нС–гтями собС– до плечей С– трС–поче рештою пальцС–в, нС–би показуС” пурхаючу пташку. – Р† ти знаС”ш, брат, я повС–рив С—й. У мене по шкС–рС– майнуло морозцем. – Сидимо, значить, мовчимо, нС–хто пС–кнути не наважуС”ться. Такий, блС–н, ужас накатив, що ми ледь не всцялися. НС–би в натурС– шось за спиною стояло в нас. Р† нам чомусь здалося, шо Лорна з нами зараз зробить таке, як С–з вашою Жанною. Собачок собС– з нас зробить. – Вона С—С— загС–пнотизС–рувала, – висунув припущення Артьом. – Як ото КашпС–ровський. – Та нС”, – заперечуС” хтось С–з хлопцС–в. – Вона С—С– зазомбС–рувала. – То один хрС–н, пацани. Жанна, коли почула, що демони вже йдуть, вся аж затрусилася, впала на колС–на С– почала благати не вС–ддавати С—С—. А ЛорнС– тС–льки того й треба… – Точно, – пС–дтверджуС” Артьом. – Р„сть такС– люди, С–нших по накуру залякувати люблять… Дуже стрьомнС– люди. ХлопцС– злагоджено зС–тхають. Видно, вчора й справдС– було С—м непереливки. Цой пС–дхоплюС”, де спинилися: – Ну, С– Лорна, щоби ще бС–льше нашугати, каже: за то, шо Жанна С–С— не хотС–ла слухатися, вона вС–ддасть С–С— демоновС–. Р† тут почалося таке з дС–вчиною робитися… – Р†стерика настояща… – …да, шо ми поняли… …да, ми поняли: треба вас кликати. Ви хлопцС– характернС–, напевне знаС”те, як своС—х тьолок з розетки виключати. От ВС–ра – ВС–рка, чесно скажу, сама твереза людина вчора була, правда, пацани? С—С— ми С– послали по вас. От. Р† Цой закурюС” заслужену цигарку, дивлячись менС– за спину – на гори. А в горах усе йдуть дощС–. – До речС–, – питаю, – а нинС– ви Лорни зранку не бачили? ХлопцС– кажуть, що нС–. Хтось жартуС”, буцС–м С—С— забрали демони, Цой нервово гмикаС”. ВС–дчуваю, як млоС—ть на серцС–. Хтось кинув заспокС–йливу фразу про те, що дС–вчина пС–сля такоС— нС–чки просто пС–шла на природу. Мовляв, кожному деколи треба побути самому. Р† тС–льки-но цю фразу було сказано, як одним махом всС– С–ррацС–ональнС– тривоги розсС–ялися, С– я вС–дчув, як кожному з нашоС— групки стало легше на душС–. ФС–зично легше, нС–би ми зняли з себе непосильну вС–дповС–дальнС–сть. ПС–сля мутноС— С–сторС–С— про демонС–в таке просте пояснення вирвало з моС—х губ щасливе зС–тхання. Подумати тС–льки, чому я так напружився С–з самого ранку? Наче й справдС– щось лС–тало в повС–трС–, а тепер вС–длетС–ло. А ось С– сонечко виглянуло, С– небо стало розвиднюватися. ПолегкС–сть. МенС– добре сидС–лося у панкС–в. Може, тому що на мене дивилися з повагою, а може, тому що тим пацанчикам С– справдС– було пейбл, панки вони чи не панки. Вони сподобалися менС–. Дуже сподобалися. А потС–м з хлопчаками стало нудно, С– я пС–шов у табС–р з вС–д-чутям згаяного часу. Лорни не знайшов, про Жанну не поговорив. Все тупо С– безнадС–йно. Жанночо моя, ну що ж ти така безпорадна? Я думаю, що Йостек цС–лком бепС–дставно вважаС” мене безпорадною. ПС–сля того, як я вС–дкрила ВС–рС– душу, в менС– навпаки – з'явилося вС–дчуття впевненостС–. А може, це справдС– той дядько щось залС–кував у менС–. Була вже, певно, третя пополуднС–, але навдивовижу темно було довкруг, нС–би саме повС–тря набрало дивного темного притС–нку. БС–ля мокрого попелища повзав догори задом дядь-ко-екстрасенс. Цей АлС–к намагався роздмухати вогонь. Я сС–ла бС–ля ВС–ри на колоду С– накинула нам на спини спальник. Я подумала, що зовсС–м не шкодую, що розповС–дала про себе ВС–рС–. Хоча вона теж не вС–д цього свС–ту, як С– Лорна, але з ВС–ри йшло свС–тло. Я вилила С—й застоялий бруд, а вона мене наповнила легкС–стю С– свС–жС–стю. АлС–к випростався, витер з чола пС–т, трохи вС–ддихався. На нС–м шкС–ряна куртка С–з закльопками й ланцюжками. Германова куртка. – Ну, як спали? – киваС” вС–н нам. Я мовчу. МенС– нС–яково з ним розмовляти. – Нормально, – каже ВС–ра. – А де решта? Де Йостек, Герман? Де Лорна? – ПС–шли. ВсС– пС–шли. – АлС–к махаС” пухкою ручкою у бС–к гС–р. – Герман закС–нчив свС–й фестиваль. Йостек пС–шов у лС–с. А де Лорна, не знаю. – Як це – закС–нчив фестиваль? – питаС”ться ВС–ра. – А намет його? А спальник? – Забудь про Германа, – каже АлС–к, трохи змС–нивши тон. Зараз вС–н не жартуС”. – Герман… пС–шов своС”ю дорогою. Я пригадала його, цього чоловС–ка, котрий теж чомусь вирС–шив приС—хати на фестиваль самогубцС–в. Я його остерС–галася: у нього був затравлений погляд С– важкий запах. МенС– здалося, цей Герман якось по-особливому видС–ляв мене з-помС–ж С–нших, наче прагнув залС–зти менС– в душу. Намагався зазирнути в очС–… Ставав бС–ля мене поруч. Але не наважувався заговорити. Раптом мене вражаС” думка, що якби вранцС– поруч не було ВС–ки, я свою С–сторС–ю могла довС–рити йому. Тому слова АлС–ка мене торкають несподС–вано глибоко. Я вС–дчула, що менС– дуже-дуже хочеться ще колись зустрС–ти Германа, С– щоб тодС– його погляд не був таким приреченим. – В нього все буде добре? – спитала я. ВС–дчула, як пС–дсту пають сльози. Це так по-бабськи, плакати через будь-що. На магаюся стриматись. АлС–к впираС” руки в боки, мовчить С– злегка посмС–хаС”ться. – ВС–н сильний, – каже врештС– АлС–к. – ВС–н все зрозумС–в правильно… АлС–к замовкаС” на пС–всловС– й дивиться нС–би крС–зь мене. – Я бачу, лапонько, твоС” поле тримаС”ться. Тепер енергС–я перестане витС–кати з тебе, С– ти поправишся. От С– вже зарум'янС–лася. А там ще пару кС–лограмчикС–в набереш С– будеш красотулькою… А у тебе, ВС–ро, я бачу, взагалС– справи прекрасно пС–сля вчорашнього. Яскравий, чистий контур… Раптом десь С–з-за спини чуС”ться знайомий голос. Я здригаюся вС–д несподС–ванки. – Хо-хо-хо, наш маленький доктор Зло знову зомбуС” мир не населення? Йостек, задиханий С– спС–тнС–лий, вилазить на пагорб. Опинившись перед АлС–ком, вС–н тут же падаС” на колС–на С– починаС” бити поклони, примовляючи тонким голоском: – Божественний ви наш, порятуйте нас! БС–те шьон, хелп ас, плС–з! – Ну для чого цей балаган, Йостеку? – каже АлС–к, знС–-чений. – МенС– не смС–шно. Р† дС–вчатам не смС–шно. Перестаньте ж… АлС–к хоче пС–дняти Йостека з колС–н, але той починаС” верещати дС–вочим голосом: «Не треба, не треба, ай, заберС–ть своС— лапи!» АлС–к полишаС” цю марну справу С– просто стоС—ть, дивиться на нас, нС–яково посмС–хаючись. – Як бачите, шаманський сеанс не минув для Йостека без слС–дно, – каже вС–н. – Шприца С–з сульфазином при собС–, на жаль, не маю, але й пС–дстав для панС–ки поки що теж не бачу. ЗдаС”ться, АлС–к хотС–в пожартувати, та раптом менС– на мить здалося, що цС– слова серйознС–. Що всС– подС–С— останньоС— доби – преображения ВС–ки у ВС–ру, вчорашнС–й сплеск ненавистС– в Лор-ни, зникення Германа, моя незвична вС–дкритС–сть С– навС–ть дивна (якась розбовтана) поведС–нка Йостека – суть кола на водС– вС–д одного каменя. – Ой. Я зрозумС–ла! – вирвалось у мене. АлС–к уважно вивчаС” мене крС–зь окуляри. – Розкажи, що ти зрозумС–ла? – питаС” вС–н. Р† я вже готова розповС–сти про це неясне прозрС–ння, коли Йостек стаС” навколС–шки бС–ля старого й починаС” вдавати, буцС–м робить АлС–ковС– мС–ньС”т. ВС–н прицьмакуС” С– примовляС”: – Мням-мням… мммм, о гуру… який у вас божественний мням-мням… У мене округлюються очС–. Я не впС–знаю свого Йостека. – По-моС”му, в пацанчика поС—хав дах, – тихо каже ВС–ра. – А по-моС”му, – каже Йостек, вС–дриваючись вС–д свого заняття, – пацанчик просто хоче вам показати, що ви всС– клюнули на його вудочку. ХС–ба ви не бачите, що це манС–пулятор? Йостек пС–дС–ймаС”ться з колС–н С– поправляС” своС— елегантнС– окуляри, знову стаючи тим Йостеком, якого я знала. Можливо, йому зараз навС–ть трС–шки соромно. Тому вС–н продовжуС”: – Ви не бачили, як вчора цей ваш гуру зазомбував Герма на? Ви ж були в панкС–в! А тим часом тут теж неабищо дС–яло ся. Ваш гуру вам не розповС–в, куди подС–вся Герман? Так тодС– я розкажу! Цей козел вивС–в бС–дного Германа на щиру розмо ву. Герман йому вС–дкрився. Герман сказав нам – що вС–н ра нима, слабовС–льна людина. РозумС–С”те, Герман ДОВР†РИВСЯ нам. А цей, – Йостек тицьнув пальцем у бС–к АлС–ка, – цей жук СКОРИСТАВСЯ МОМЕНТОМ. ВС–н наказав ГермановС– роздС–тися догола С– йти в гори… С– здохнути там! АлС–к буряковС–С” С– починаС” дрижати. – Все було зовсС–м не так! Це була висока мить для Германа… для мене!… Висока мить! – Що? – Йостек С”хидно примружуС”ться. – Правда очС– коле? – Ану закрийся, – наказуС” Йостеку чийсь голос. ВС–н моментально припиняС” свС–й цирк. Я вС–дчула, як похололо все всерединС– мене, а потС–м запалало гарячим. До нас пС–дходить Лорна. – Я маю сказати вам всС–м важливу рС–ч. Те, що я хочу сказати вам, стосуС”ться демонС–в. Це я привела С—х сюди, а вони привели сюди вас. Лорна поглянула на мене. Я сковтую тверду грудку в горлС– й киваю у вС–дповС–дь. Мною починаС” трусити – як завжди, коли говорить Лорна. Я чую в С—С— голосС– тС– самС– вС–дьомськС– переливи, котрС– зводять мене з розуму. Не в переносному, а в цС–лком конкретному значеннС–. – Ще одна, блС–н, вС–дунка, – буркаС” Йостек, проте помС–тно охолоджуС”ться. ВС–н складаС” руки на грудях С– дивиться на нас усС–х з погордою. А ми – ми всС– розвертаС”мося до Лорни. – Воно вже не перший рС–к бС–ля мене. Десять, може, навС–ть бС–льше, рокС–в ми ходимо одне за одним, – каже Лорна С– обводить нас поглядом. – МС–ж ним С– мною – зв'язок. Ми нС–би змагаС”мося, хто сильнС–ший: воно чи я. Його темрява чи моя непохитнС–сть. – Хто це – воно? – м'яко питаС” АлС–к. – Воно це воно. Те, Що ЛякаС”. Сила без статС–, але з чоловС–чим вС–дблиском. Про нього я казала «Той», «Р†нший». Воно – це страх, який я пам'ятаю С–з самого дитинства. Страх – це його дихання. СкС–льки себе пам'ятаю, моС” життя нагадувало сон, завжди готовий перерости в кошмар. Я нС–коли не була цС–лком впевнена, що насправдС– С–сную. Завжди нС–би кС–но… Я слухаю Лорну впС–ввуха, тому що вже чула С—С— С–сторС–ю, С– не раз. НасправдС– зараз чомусь я пригадую С–сторС–ю, яку почула вС–д Лорни в ту нС–ч, пС–сля пекла на тС–й квартирС–. Про те, як Лорна «гасила сонце», про те, як вона стрибнула у провалля С– пС–сля цього мовби покотилася по зовсС–м С–нших рейках… Мене не дуже цС–кавить те, що говорить Лорна зараз. Я бС–льше думаю про цей С—С— символС–чний пС–дйом разом С–з дядьою в гори. Про те, як вС–н дав ЛорнС– «торкнутися неба». Р† про те, як вона таки «загасила» сонце. МенС– спадаС” на гадку порС–вняння з метеликами, яких закрили у картоннС–й коробцС– з-пС–д взуття, а вони намагаються випурхнути. Так С– моС— думки – про дядю, про Лорну С– про сонце – б'ються об картон моєї голови… – НапруженС–сть я почала вС–дчувати у школС–. До цього я вважала, що це нормально – бути постС–йно пригнС–ченою, ослабленою… бути постС–йно в очС–куваннС–, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зС– своС—ми подружками. Через цей страх завжди вС–дчувала себе окремою. Я завжди мрС–яла бавитися з С–ншими дС–тьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небС– виглядало сонце, я вС–дчувала, що менС– робиться легше, С– тодС– я вливалася на якийсь час в С–гри однолС–ткС–в, забувала себе С– почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в менС– тьмянС–ло С– я замикалася в собС–. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пС–тьму. У школС– я не могла радС–ти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. ШкС–льного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святС– життя. Вже у випускних класах, десь так у класС– десятому, менС– почало здаватися, що насправдС– я люблю цю похмурС–сть. Люблю опускатися в пС–тьму, на саме дно душС–, й лежати там набухлим вС–д горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумС–ю, що С– музика, яку я обирала (точнС–ше, яка мимоволС– приходила до мене), була похмурою С– диявольською саме через цей настрС–й. Перед випускним у школС– менС– було так херово, що я майже зважилася врештС– покС–нчити життя самогубством. Випускний вечС–р вС–дбувався прямо у шкС–льнС–й С—дальнС–. Чим довше я дивилася на кольоровС– кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу С—дальню, тим бС–льше ненавидС–ла я весь свС–т. ЗастС–лля швидко почало набирати обертС–в, а я непомС–тно вийшла з зали й пС–днялася на четветий поверх. ЗвС–дти я вилС–зла по драбинС– на дах школи. Якраз заходило сонце. Р† чим нижче воно опускалося, тим тривожнС–ше менС– робилося, тим безпораднС–шою почувалася я перед своС—м внутрС–шнС–м станом. Я сС–ла на парапет С– стала дивитися на захС–д. Сльози самС– лилися менС– по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салонС– краси макС–яж. Я по-особливому гостро вС–дчула можливостС– ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго мС–ркувала над цим. Хвилини давили на мене, нС–би присипали Т‘рунтом. НС–би Час сам вирС–шив мене живцем поховати пС–д своС”ю вагою. Р† я страшенно злякалася, коли зрозумС–ла, що ця думка була моС”ю, глибинно моС”ю. Я збрехала собС–, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калС–кою. На парапетС– я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слС–д вС–д сонця, моС” серце болС–сно фонило, немов заведений мС–крофон. Уже в напС–втемрявС– я покинула дах в абсолютному трансС– С– якось повернулася до святковоС— зали. А там вже напилася так, що отямилася тС–льки пС–д крапельницею в лС–карнС–. На вС–дмС–ну вС–д моС—х колишнС–х однокласникС–в, котрС– ще довго потС–м не могли забути моС—х вибрикС–в на випускному, я нС–чого не пам'ятала. – Лорна, – озиваС”ться АлС–к, – а ти пам'ятаС”ш, коли ти усвС–домила його вперше? Як це було? – У класС–, може, восьмому. Просто одного дня я зрозумС–ла, що мС–й страх маС” конкретне мС–сце проживання. ВС–н живе у мене в кС–мнатС–. Тому я так боялася прокинутися вночС–, коли вже мама спала. Боялася, що вС–н, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице. – Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моС”му здоров'С—. Але вС–н натомС–сть однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в С–нтернетС–, качала звС–дти рС–зну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозумС–ла, що, незважаючи на свС–й страх, теж можу бути сильною. Особливою фС–гурою для мене став МерилС–н Менсон. Коли я курила траву С– слухала його музику, я дуже чС–тко розрС–зняла, хто з музикантС–в чесний, а хто фальшивить. НайкрутС–шС– речС– Менсона – студС–йний альбом Antichrist Superstar С– концертна версС–я пС–снС– Long Hard Road Out Of Hell. МенС– здавалося, що це якраз про мене. «Довга С– важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослС–вно описуС” суть мого життя. ТС–льки моС” пекло не було вогняним (хоч деколи я вС–дчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправдС–. Воно темне й нестерпне. Воно подавляС”. Р† голове – з нього немаС” виходу. ПотС–м був кетамС–н. ВС–н виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далС– вС–н просто водив мене там з одного кола в С–нше, нС–би щось перестало дозволяти менС– перетинати межу пекла. КетамС–н спустошив мене, а я зрозумС–ла, що для мене на тому свС–тС– порятунку не буде. У кетамС–нС– я зустрС–лася з ним лице в лице. Воно темне, могутнС”. Його не зупинити. Його присутнС–сть викликаС” жах. – Воно поселилось поряд, у порожнС–й кС–мнатС–. Там був тС–ль ки голий паркет С– вС–кно. Проти вС–кна висС–в образ БогородицС–. Я з дитинства боялася цієї кС–мнати. Те, що воно поселилося в кС–мнатС–, де молилася мама, було для мене вершиною мук. Коли в хатС–, крС–м мене, нС–кого не було, а особливо пС–зно ввечерС–, можна було почути, як воно ходить по своС—й кС–мнатС–. Рипить паркетом. ТоркаС”ться стС–н. Р†нколи воно виходило в коридор. Коли це ставалося, хотС–лося кричати вС–д страху. Я гризла кулак, щоб не зС–рватися. Мама нС–чого не помС–чала. ХС–ба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповС–дала, що в одному з таких кошмарС–в вона зайшла в ту кС–мнату С– стала навколС–шки перед образом, помолитися. Коли рапом вС–дчула, що в кС–мнатС– С” ще хтось, крС–м неС—. Чорна рС–дина почала текти С–з-пС–д плС–нтуса. Мама казала, що стала молитися сильнС–ше, аж поки не прокинулася. ПотС–м вона приводила до нас священика. ВС–н посвятив ту кС–мнату, але менС– було ясно, що це нС–чого не змС–нило. Мама успС–шно вдавала, нС–би все гаразд, але чомусь вС–дтодС– молилася тС–льки у себе в спальнС–. – Коли я поступила в унС–вер, моС” життя змС–нилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. БС–льшС–сть моС—х друзС–в вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тС–льки один С–з них, чиС” С–м'я я пообС–цяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два простС– правила: будь чесною С– роби тС–льки те, що хочеш. Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозумС–ла, що сенс мого життя не в тому, аби подобатись С–ншим. Зате я вС–дчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тодС– можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всС–м С– нС–кому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека: – Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слС–в, ти би зовсС–м по-С–накшому пережив те, що Жанна пС–шла вС–д тебе. Але ти не хотС–в бути чесним. Ти хотС–в подобатися. Ти не заслужив мати С—С—. Я кинула тобС– виклик, С– ти засцяв прийняти його. Йостек враз червонС–С”. – Не пизди, сучка! – вигукуС” вС–н. – Ти не знаС”ш, через що я мусив пройти! – А ти не матюкайся при дС–вчатах, – раптом вС–дповС–даС” Лорна. – ТобС– вже пС–зно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своС—х так званих друзС–в, я справдС– хотС–ла того, що заявляла. ХотС–ла, щоб вона, – Лорна киваС” на мене, – стала вС–льнС–шою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала С—С—. А вона натомС–сть ледь не вбила одну з тих дС–вчат. – Лорна повертаС”ться до мене: – Я тобС– не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тС–й чувисС– лице. НасправдС–, ти ледь не роздерла С—й горло своС—ми кС–гтями… Поки ми верталися С–з того побоС—ща, я вС–дчувала, що воно майже взяло мене. Я розумС–ла, як тупо попалася на його за-мануху. Думала, я зроблю тебе вС–льною… А насправдС–, насправдС– я довела тебе до краю. Я зрозумС–ла, що коли ще трохи попуститися, воно просто ввС–йде в мене назавжди й заволодС–С” тобою. Тому я вирС–шила кС–нчати з цим. Ми зробили це на Новий рС–к, бо саме в ту нС–ч я вС–дчула це воно ближче, нС–ж будь-коли. Ми пС–днялися на дах моєї дев'ятиповерхС–вки. Цей сюжет – пС–дйом на висоту, аби з неС— стрибнути у провалля – постС–йно уявлявся менС– як С”диний можливий вихС–д С–з ситуацС–С—. Я намагалася завершити сценарС–й, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж вС–дчула тодС– його. Ми стали на сам край парапету, взялися за руки С– десь о третС–й ранку за КиС”вом стрибнули вниз. ХазяС— квартири, на чий балкон ми впали, викликали мС–лС–цС–ю. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собС– ногу. Я заробила трС–щину на великому пальцС– ноги. Нас завезли в лС–карню. А через кС–лька днС–в, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, менС– подзвонив Йостек С– сказав, що хоче зустрС–тися. ВС–н С– розповС–в нам про фестиваль самогубцС–в. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… пС–сля нашоС— спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воно ввС–йшло в мене С– ледь не забрало ТУДИ… СьогоднС–шньоС— ночС– не пережити нС–кому. Йостек гмикаС”. – Та ви тут всС–, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далС– будете в тому ж дусС– продовжувати… Люди… – вС–н хитаС” головою, – люди… Хоч якС–сь крихти розуму у вас залишилися?… Чи цС– два С–нопланетяни вам зовсС–м голову задурили? АлС–к на цих словах аж пС–дскакуС”. – ЯкС– два С–нопланетяни? – питаС”ться вС–н. – Ти С– Лорна, дурню. Але АлС–к не реагуС” на образу, вС–н притискаС” до губ руки, його очС– бС–гають, вС–н щось швидко-швидко мудруС”. – Все сходиться… – бурмоче вС–н. – Йостеку, все сходиться! Ви пС–дтвердили моС— здогадки! – – ЯкС– ще здогадки, чорт забирай? – Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «цС– два С–нопланетяни зовсС–м голову задурили»… так С– С”! ТАК ВОНО Р† Р„! Два С–нопланетяни! Боже, якщо це дС–йсно… – АлС–к розхвилювався не на жарт. – Якщо це дС–йсно так, тодС– ми всС– у справжнС–й небезпецС–! – АлС–ку, пояснС–ть нам, що робиться? – озиваС”ться ВС–ра. АлС–к починаС”, наче пориваС”ться злетС–ти. – Послухайте, друзС–, ось що. МенС– снився нинС– вС–щий сон. Я вже давно не мав вС–щих снС–в, ще вС–дтодС–… Я С—х умС–ю добре розпС–знавати, цС– сни. Вони такС–… такС– дивнС–, С—х не сплутаС”ш. А цей сон, друзС–, був особливо тривожний. МенС– снилося… Ми прислухаС”мося уважнС–ше. ПоволС–, ледь не пошепки, АлС–к продовжуС”: – Снилося, друзС–, що я сиджу бС–ля намету, як оце зараз. Ви всС– спите, а я сиджу сам С– дивлюся на вогонь. Р† раптом помС– чаю: навпроти мене стоять двоС” високих людей, натуральнС– велетнС–. Вони одягнутС– в лижнС– костюми. Стоять нерухомо С– дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися С—хнС– обличчя. МенС– здаС”ться, що вони чимось вС–дрС–зняються вС–д людських, тС–льки не ясно чим. Придивляюся до одного С– бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриваС” усе лице, аж пС–д очС–. Р† раптом кмС–тую – а це ж не людськС– в нього очС–. БС–лки вкритС– темно-зеленим ворсом, немов плюшевС–. А посерединС– цих плюшевих очей свС–титься по малесенькС–й бС–лС–й дС–рочцС–. Р† крС–зь отС– крихС–тнС– дС–рочки я раптом бачу густий снС–гопад, що падаС” по той бС–к С—хнС–х очей. Аж тут. помС–чаю – лапатий снС–г справдС– падаС” довкола нашого табору. Р† все таке реальне, як зараз, С– тС– С–стоти – такС– самС– справжнС–, як ото ви передС– мною. МенС– робиться жахно. Я усвС–домлюю, що на С—хнС–х лицях немаС” нС–яких шаликС–в, то самС– вони вкритС– зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своС—ми ворсистими, плюшевими очима – С– мС–й жах стаС” таким нестерпним… Десь у глибинС– в мене забилася думка, що це тС–льки сон, я зо всС–х сил хотС–в прокинутися. Але не знав, як це зробити! У вС–дчаС— я жбурнув у цю пару першим, що було пС–д рукою – буковим полС–ном. Р† прокинувся у холодному потС–, а серце калатало, мало не вискакувало. – Р† що в цС–м кошмарС– вС–щого, питаС”ться? – скептично озиваС”ться Йостек. – ЦС– С–стоти… вони реа льнС–. Лорна, С—х опис нагадуС” тобС– твоС” воно? НавС–ть не описово, а суто асоцС–ативно, за вС–дчуттям? – Ну, як… те, що ти описав… воно чомусь лякаС” мене. Можливо, С– нагадуС”… От бачите! Р† це наснилося менС– якраз тодС–, коли, як нам розповС–ла Лорна, це С—С— воно опинилося дуже близько до нашого свС–ту. Практично, дихало нашим повС–трям, висловлюючись поетично. ХС–ба нС–хто з вас не помС–тив, що поруч нас, вС–дколи приС—хали ви з Лорною, присутнС” щось неясне? Вам, Йостеку, так не здаС”ться? ПосудС–ть самС–. З'явилися ви з Лорною тодС–, до великого вогню на вС–дкриття – С– тут якийсь бС–долаха падаС” в багаття лицем. На ранок до нас приходять ДС–вчата, збирають грошС–, бо хтось С–з хлопчакС–в упав С–з водоспаду, зламав стегно. ПотС–м Лорна взагалС– розтовкла голову якомусь пС–циковС–, невС–домо за що, С– менС– ледь щелепу не роз-гаратала. НадвечС–р довела до С–стерики Жанну. Я вС–дчуваю, що С” стихС–С—, якС– кружляють довкола неС— в причиннС–й сферС–, С– я бачив проекцС–С— цих стихС–й у тС–м своС”му снС–, ось що я хочу вам сказати! ЦС– С–стоти якраз С– С” координаторами! – АлС–кове лице вС–д напруги побагровС–ло. – БлС–-С–-С–н! Точно… – вигукуС” Лорна, С– С—С— очС– палають так само, як в АлС–ка. – Я теж це зрозумС–ла!… Координатори С– воно – це одна й та сама сила… Точно збС–гаС”ться… Безосо-бистС–сна! З чоловС–чим вС–дблиском! Але тодС–… тодС– це повний кошмар! ТодС– нам справдС– не вибратися звС–дси! АлС–к дивиться на Лорну. Зараз мС–ж ними контакт. – Значить, вони хочуть нашоС— смертС–? – питаС” вС–н. – Виходить, так, – вС–дповС–даС” вона. – Значить, воно хоче нам влаштувати справжнС–й фестиваль самогубцС–в… АлС–к ствердно киваС”. Лице його стаС” суворим. – Я знаю цей тип нечистС–, вона дуже пС–дступна. У ДаниС—ла Андреева в «РозС– СвС–ту» С—х називають С–/вами. У нашС–й брам-фатурС– вони шукають слабких людей, аби ввС–йти в них С– дС–яти через них. ЦС– С–стоти якраз С– С” справжнС–ми координаторами нашого зС–брання, а ми – якраз С– С” тС– слабкС– люди, котрС– вС–дгукнулися на С—хнС–й клич смертС–. Все сходиться! Р†/ви якраз працюють у причинному полС–, С—м таке зС–брання органС–зувати – раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрС–зь явно бачиться мС–стика каузального. НавС–ть у тому, як ми всС– отримали запрошення. Р† справжнС–й центр нашого фестивалю – це Лорна. Через неС— дС–яли всС– цС– сили… – А хочете, я вам розкрию секрет, – озиваС”ться Йостек. – Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете? ВсС– зирять на Йостека. ВС–н граС” на паузС–, а тодС– випалюС”: – НемаС” нС–яких координаторС–в! УявляС”те? НемаС”! – Що значить – немаС”? – каже АлС–к. – ЗвС–сно, С”! – А от так! НемаС”, розумС–С”те? Це я С—х вигадав, я. Р† фестиваль цей – його теж органС–зував я, а не якС–сь вашС– демони. – Не може бути, – каже АлС–к. – Не вигадуйте. Йостек криво посмС–хаС”ться. – О'кей, раз тут вже всС– почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже моС— колС–жанки рохи розповС–дали, якС– в нас непростС– стосунки по життю клалися, тому я вдаватися в деталС– не буду. Розкажу з мС–сця, остатнього, аби ви уявили собС–, що ж насправдС– вС–дбувало-я… Попрошу присутнС–х не ображатися, я просто переповС–-аю факти С– своС— почуття, як то все було. Отже… …Коли прийшла есемеска вС–д Лорни про те, що вона за-ираС” Жанну собС–, я не повС–рив своС—м очам. Але пам'ятаю, дразу ж вС–дчув страх. Р† те, що я вС–дчув страх вС–д цієї ахС–неС— як це так – вона забираС” собС– Жанну?!, далебС–, злякало мене С” бС–льше. Я вС–дверто не розумС–в, що коС—ться. ТС–льки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'янС–, нС–чого не пояснюючи, до мене в хату. ПотС–м так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарештС– отримую цю фатальну есемеску вС–д Лорни. Я нС–коли не квалС–фС–кував Лорну як об'С”кт, що здатен викликати страх: до цього нашС– стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного С–нтенсиву з кетамС–ном вони взагалС– були теплими С– навС–ть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жС–ночностС–». ПоведС–нкою вона бС–льше нагадувала хлопця, С– тС–льки зрС–дка я бачив у нС–й прояви якоС—сь лютоС—, неприйнятноС— для мене агресивноС— сексуальностС–, яка в мене асоцС–ювалася з жС–нками-члена-ми СС… чи просто С–з жС–нками з членами… З чимось таким, мати справу з чим збитково для психС–ки. КС–лька разС–в я мимоволС– ставав свС–дком того, як Лорна психС–чно катрупила людей, що ступили С—й поперек дороги не з тоС— ноги. Хоч це й було важке видовище, вС–дверто кажучи, при цьому я захоплювався С—С— силою. У глибинС– душС– я радС–в, що доля добра до мене С– я з нею по один бС–к барикад. Есемеска ж та означала: вона знову збираС”ться взяти те, що, на С—С— думку, належить С—й. Виступити проти – перейти С—й дорогу. Опинитися по С–нший бС–к барикад. Признатися, я так розхвилювався, що кС–лька годин не мС–г знайти собС– мС–сця. Телефон Жанни не вС–дповС–дав. На есемес-ки вона теж не реагувала. Я хвилювався. Десь о пС–в на другу ночС– менС– прийшло повС–домлення з телефону Жанни: hiljwe nepywy meni . Я перечитав його разС–в, може, з двадцять, так наче сподС–вався отримати з цих кС–льканадцяти лС–тер ще хоч кецик С–нформацС–С—. Десять по другС–й я викликав таксС–вку С– поС—хав у Лорнин район. С—С— вС–кна були темними. ПС–днявся, подзвонив у дверС– й почув, як пС–сля третього дзвС–нка хтось пС–дходить до дверей. «А Лорну можна?» «Забирайся к чортовС–й матерС–. Сука, блядь, спати не дають», – вС–дповС–ли менС– грубим жС–ночим голосом. То була Лор-нина мати, якоС— я боявся не менше, нС–ж С—С— доньку. О пС–в на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику С– зварив собС– кави. Яскраве, зовсС–м неС–нтимне свС–тло лампи на кухнС– робило примС–щення незатишним. ПослС–довно спливали асоцС–ацС–С— з приймальним покоС”м, С–з лС–карняною палатою, з операцС–йною С–, врештС–, з моргом. Я збагнув: до моС—х голих вС–кон термС–ново потрС–бнС– штори. Як тС–льки залагоджу цю С–дС–отську ситуацС–ю, поС—демо з Жанною на базар, купимо красивС– штори. Отже, о четвертС–й ранку я пив каву, дивився на голС– шиби у вС–кнах… Р† тут згадав, як одноС— ночС– до всирачки перелякався, коли у тС–нях та вС–дблисках шиб менС– привидС–лося обличчя Лорни, котра буцС–мто стояла на балконС–. ВС–д цієї згадки менС– стало моторошно – далС– я вже допивав каву, стар'аючись бС–льше не задивлятися на вС–кна… Р† чим бС–льше я уникав поглядС–в у той бС–к, тим тривожнС–ше робилося в душС–. Р† тим чС–ткС–ше – мати рС–дна – тим чС–ткС–ше менС– уявлялося, що ось погляну, а там С– справдС– буде стояти Лорна з опущеними плечима С– вдивлятиметься у мене своС—ми важкими очима. Як тодС–. Я вийшов з кухнС–, не помивши горня (бо злякався), й поспС–шно залС–з пС–д ковдру. Наступного дня я пС–шов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечС–р – час вС–д часу припускався дрС–бний дощ, як буваС” у жовтнС–, С– вС–д його одноманС–тного шамотС–ння й примарного свС–тла мене переслС–дувало вС–дчуття, наче я так С– не прокинувся зС– сну. Напади безпричинноС— радостС– й гарячки змС–нювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання ЖаннС– есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приС—деш?». Отож по вС–кнах офС–су з монотонним шумом сС–к дощ, приглушене освС–тлення мого робочого столу починало навС–ювати спокС–й, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишенС– джинсС–в, дика бравада охоплювала мене, С– тодС– я уявляв собС– те, що трапилося, як дуже смС–шну пригоду з елементами мС–стики. Казус, можливо, середньовС–чну байку. Уявляв, що Лорна – це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала С—С— (наобС–цявши цС–лий свС–т С– ковзани), а я – не хто С–нший, як благородний месник-лицар, якому судилося цС– чари розбити. ПС–сля недоспаноС— ночС– щось монументальне ввижалося менС– в нашС–й банальнС–й, в принципС–, ситуацС–С—, й свС–й безбашенний героС—зм я виливав у затяжнС– повС–домлення ЛорнС–, все менше й менше фС–ксуючи у свС–домостС– С—х реальнС–сть. ПростС–ше кажучи, я слабо розумС–в, що чиню С– якС– це може мати наслС–дки. МоС— есемески тоС— години були: . «Лорна, в тебе нС–чого не вийде» 2. «Лорна, сука йобана. ВС–ддай менС– Жанку» . «Лорна, як там мама? 8)» . «давай влаштуС”мо ШвецС–ю 8)» . «ТС–шся, бо скоро прийде кС–нець твому щастю». Особливо сподобалась менС– остання – по-чоловС–чому проста, рС–шуча С– категорична. Я пС–шов на офС–сну кухню, зготував собС– чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зС– штахети. Я мС–г не турбуватися, що мене хтось помС–тить. Я знав, що, крС–м мене, перС–одичино покурювали ще два спС–вробС–тники С– наш зав. Не знаю, правда, чи робив вС–н це на роботС–. Але не в тому рС–ч. СьогоднС– був такий день, що здавалося, мене помС–стили у паралельний вимС–р: хоч С– я всС–х бачу, С– сам наче на виду в усС–х, однак ми – я С– вони – не перетинаС”мося. Почував себе привидом. Дощ барабанив по бляшанС–м пС–ддашку. Р†скристС– краплС– падали на арматурнС– поручнС– балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурС–в, хоч я ще не курив, а тС–льки взяв горбатого до рук. Зробив затяжку, другу. ЗрозумС–в, що торкнуло (причому неслабо… ой, в натурС– неслабо), С– сказав собС– пС–д нС–с: «ПС”рвий пашол». МобС–ла завС–брувала – прийшло якесь повС–домлення. Воно було вС–д адресата 777. Напевне, з С–нтернет-клубу. «ЦЕ ТИ тС–шся, бо скоро все закС–нчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБР† ПОРОБИЛА. ЛОРНА» Спочатку я не в'С—хав у змС–ст послання. ПотС–м, коли в'С—хав, спробував закритися (не знаю, як С–ще це описати), зробитися недоступним для С–нформацС–С— за допомогою вС–дчуття, нС–би Лорна належить одному свС–ту, свС–ту людей, а я С–ншому – свС–ту привидС–в. Але не втерпС–в. Перечитав повС–домлення ще раз С– з деякою навС–ть панС–кою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому свС–тС– привидС–в. Р† С—С— слова та дС–С— навС–ть бС–льше пристосованС– для ЦЬОГО, С–ррацС–онального часу сновидС–нь, в який мене закидуС” вС–д недосипання, вС–д накуру та ще в такий день, з притлумленим свС–тлом, як оце нинС–. Я збагнув, що перебуваю на територС–С— суперника. А ще утямив, що затС–яв прикру кашу. Дома у поштовС–й скриньцС– лежав конверт без адреси вС–дправника. НаплС–чна сумка, що я тримав за шлейку в однС–й руцС–, була важкою вС–д продуктС–в. Я поклав листа до кишенС– й вС–дкрив його вже в квартирС–. В конвертС– виявився принт-скрС–н з Google Earth – супутникова фотографС–я, на якС–й якраз помС–стився центр мС–ста – квартал, де я мешкаю, С– той, де мС–й офС–с. ВодостС–йким маркером мС–й будинок було позначено чорною точкою С– стрС–лкою з пС–дписом: йостек. Все це дС–ло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. Р† кС–лька приголосних поруч: шбтздх! Я знав, це був прийом С–з магС–С—, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому виглядС–, викидаючи голоснС–. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощС–в: «шоб ти здох». Р† знак оклику. «Р†ди нахуй, вС–дьма!» – сказав я вголос С– показав кС–лька факС–в Невидимим С–стотам довкола мене. От же запара, нахрС–на я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона менС– оголосила вС–йну. Можливо, я ще зможу виправити ситуацС–ю С– провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус-кво. СС–даю я на табуретку, стикаючись С–з думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» С– набираю одним пальцем повС–домлення. ) «вибач, я сьогоднС– був накурений цС–лий день. Не знаю, що найшло (…)» 2) «(…) тому, будь ласка, не бери до серця, я не хотС–в тебе образити (…)» ) «(…) вибач, будь ласка, я не шукаю собС– ворогС–в ти розумС–С”ш про що я» Який жалюгС–дний тон ввечерС– пС–сля тих хоробростей, що вдень… Лорна любить, коли С—й лижуть нижче спини, С– саме в цю хвилину я вС–дчув, що морально готовий трохи прогнутись С– трохи лизнути, аби лиш не вступати у це виснажливе протистояння. За якийсь час пройшла наступна серС–я. «СигС–лу отримав?» от: Лорна Ответ: «Дя» от: Йостек «ТодС– С–ди нахуй зС– своС—ми вибаченнями» от: Лорна Все ясно, думаю собС–, але вС–дповС–дати вже не маю сил. «СигС–лу» – аркуш з персональною анафемою С– «побажаннями всС–х благ» – роздратовано зминаю С– жбурляю до мийки. Поки я готував собС– С—сти, думки крутилися довкола них – Лорна С– Жанна. Лорна + Жанна. Я мС–г тС–льки уявляти собС–, чим вони там займаються в цС–й бруднС–й ЛорнинС–й халабудС–. Щодо моєї педантичноС—, як дехто вважаС”, любовС– до порядку й чистоти, Лорна висловилася в тому сенсС–, що це вС–д сексуальноС— закрС–паченостС–. За допомогою банана вона запропонувала вдовольнити мене так, як, на С—С— думку, я пС–дсвС–домо хотС–в, але не наважувався попросити. ТакС– провокацС–С— характернС– для Лорни. Господи, що вона узрС–ла в ЖаннС–? ЯкС– прихованС– С–нстинкти вирС–шила допомогти С—й вивС–льнити з пС–дсвС–домостС–? Вперта С– всезнаюча, вона мене дратувала на вС–дстанС–. У серцС– нив розпач за Жанною. Зрадили. ВС–д цих думок (або вС–д недосипання, або на вС–дхС–дняку вС–д трави) в мене розболС–лася голова. Щось давило на мене. Вимкнув музику, щоб розвантажити психС–ку спокоС”м. Велика, порожня квартира дзвенС–ла пС–дводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втС–ленням моС—х дитячих страхС–в перед порожнС–ми, мовчазними примС–щеннями. Лорна перешкоджала менС– зануритися в постканабС–ноловий спокС–й. Я був переконаний, що зараз ця руда вС–дьма щось там ворожить проти мене. Майже вС–дчував це. Це дС–яло менС– на нерви. НС–, не тому, що я насправдС– вС–рив у цС– речС–. Якраз навпаки – воно так дС–яло тому, що я у них не вС–рив. Мене бС–сило, що у них вС–рила Лорна. ВС–рила в якусь алогС–чну маячню, виводила мене з себе цими своС—ми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. НС–би вона щось пС–знала. НС–би вона щось пережила. Р† нС–би вона пС–сля цього – причина й основа. Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидС–ти у себе в кС–мнатС–, у цС–й своС—й бруднС–й блядськС–й норС–, насилати на мене своС—ми «магС–ями» розмаС—тС– нещастя й немочС–. Яке вона маС” право? Дратувало навС–ть не те, що вона менС– бажаС” зла, а те, що вона бажаС” менС– довести, що вона непохитна у своС—й вС–рС– – десь у такому планС–. Просто вона не реалС–зовуС” себе в С–ншому, говорив я собС–, тому й намагаС”ться комусь щось довести. Р† все ж С—С— впертС–сть мене дратувала (С– лякала). С—С— нахабство мене дратувало (С– лякало). Дратувала й лякала С—С— потрясаюча абсурднС–сть, Р†РРАЦР†ОНАЛЬНР†СТЬ, чорт забирай, вС–ра в те, що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ! «Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаС”ш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко – глибоко! – помиляС”шся, бейбС–», – сказав я вголос. Р† замовк. Тишею вС–дповС–ла менС– квартира. Я усвС–домив, що це стерво таки здС–йснило щойно вплив на вС–дстанС–. Змусило мене вС–дреагувати на С—С— БЕЗГЛУЗДР†, хай С—м грець, спроби вивести мене з себе. До бС–са, вона таки вивела мене з себе! Р† зразу ж наступна думка: спалити листС–вку! Це було геть алогС–чно. Але на секунду я припустив… що, можливо, через сиТ‘С–лу, а можливо, й С–ншими шляхами… Лорна справдС– манС–пулюС” мною. НасилаС” немочС– й нещастя… Я вС–дчував себе геть вразливим, вС–дкритим для усС–х С—С— «магС–чних» злодС–янь. Я витягнув з раковини сигС–лу й вискочив на балкон. У старому вС–дрС–, що там стояло, я пС–дпалив папС–р С– спостерС–гав, як вС–н горить. «Заради Бога, не вдихни тС–льки цього диму! Це буде фатальною помилкою!» От чорт! Думка ще бС–льш параноС—дальна, але я моментально вС–дсахнувся вС–д летючоС— кС–птяви. Р† так розС–злився, що з усієї сили вдарив ногою по балконнС–й решС–тцС–. Зараза, чому я пС–ддаюся цьому? ЦС– всС– С–нфернальнощС– не мають на мене впливу. Я залишив папС–р дотлС–вати С– покинув балкон. Голосно сказав порожнС–й кухнС–: «ЦС– всС– С–нфернальнощС– не мають надС– мною сили! Я в це не вС–рю». ВС–д звуку свого голосу й тишС– хати менС– стало боязко. Наступного дня на роботС– у моС—й приватнС–й поштовС–й скриньцС– був мейл вС–д Лорни. 93! Уродам превед. Вчора вночС– я присадила на твою хату демона (стихС–я води 723). ВС–н тепер буде у тебе жити гггг. Кароче, сам побачиш. Якщо думаС”ш, що з сиС–гС–лою це шутка, то глибоко помиляС”шся, Гемор. Л. 93. 93/93 На що я вС–дповС–в лаконС–чно й не без гумору: Демон? ахуС”ть, дайте два%) шпрехен зС– С–дС–ш? кС–ш мС–н тухес, бейбС–! Дома я передусС–м зачинив дверС– на балкон, звС–дки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав дверС– на балкон вС–дчиненими: люблю, коли в квартирС– свС–же повС–тря. Але то було влС–тку, а тепер, коли почалися дощС–, буду закривати. Поки витирав пС–длогу, встиг вС–дчути, що в хатС– якось заду-же сиро. Я збагнув двС–, ба навС–ть три фС–шки, третя була далебС– найприС”мнС–ша: я куплю собС– на зиму олС–йний обС–грС–вач С– буду всС–й тепломережС– показувати великС– факи. А першС– двС– думки стосувалися головно того, що на дворС– вже холодно, тепла вмикати ще не збираються С– що не варто сподС–ватися на милС–сть вС–д ЖЕКу, а треба поставити в хатС– колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрС–бно, С– цим самим збС–льшити кС–лькС–сть факС–в у бС–к комунальних служб на 50 – 60%. Раптом менС– страшенно захотС–лося спати. Тягар дня давався взнаки. В мене буквально заплющувалися очС–. ПовС–ки стали важкими, мов свинцевС– ляди. Це затертий вираз, але скС–льки в ньому правди життя! Я зрозумС–в, що коли й надалС– сидС–тиму за столом С– куритиму, то просто вС–друблюся тут же й, С–мовС–рно, згорю. Тому я придушив у попС–льничцС– сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати в квартирС–) й провалився в пС–тьму. Р† вС–дразу прокинувся. НС–ч злетС–ла, мов мить. ВерхнС” свС–тло У спальнС– чомусь горС–ло. Напевне, звечора я був такий сонний, що забув погасити, так С– лС–г. НаступноС— секунди я вже стояв на кухнС–, геть не пам'ятаючи, як там опинився. Тут теж горС–ло свС–тло С– панував безлад, все було поперекидане догори дном. Холодильник вС–дчинений С– вимкнений з розетки. ЯкС–сь старС– засмердженС– продукти, подС–бних до яких я нС–коли не тримав у себе в морозильнику, валялися на пС–длозС– в калюжах талоС— води, на столС–, в мийцС–. У вС–дчаС— я глянув на годинник, але, так С– не розС–бравши, котра година, почав хаотично прибирати. Знову натягнуло сирС–стю з балкону. Чорт, я ж пам'ятаю, що закривав дверС– на цей балкон. Що, на бС–са, коС—ться? Я почав гарячково згрС–бати гори тютюнових недопалкС–в у миску С–з прокислою кашею, яку знайшов на пС–длозС–, але бичкС–в С– попелу так багато, вС–н облС–плюС” менС– руки. Сверблять очС–, я тру С—х брудними руками, замурзуючи й обличчя собС– мокрим попелом. Я знову вС–дчув сильний холод знадвору. На бога, я ж тС–льки-но закривав цей клятий балкон! Розвернувся туди, С– мене стьобнув жах: на балконС– стояла Лорна. Це вС–д неС— вС–яло холодом. Вона вхопила мене за руки (якС– у неС— довгС–, довгС– руки) С– почала тягнути до себе, в холод. Мене спаралС–зувало, я не мС–г поворухнутися, тС–льки вС–дчував, як поступово нС–мС–ють, затерпають передплС–ччя, плечС–, горло… Коли я вС–дчув, як вже нС–мС–С” язик, перетворюС”ться на мокру дерев'яну колоду в ротС–, отут нарештС– я прокинувся. Зубами я стискував край пС–дковдри, геть мокроС— вС–д моєї слини. Я почав розтирати занС–мС–лС– вС–д довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тС–ло затерпло. СвС–тло не горС–ло. Я побС–г на кухню – дверС– на балкон зачиненС–, холодильник теж, стоС—ть, акуратно працюС”, помитий ще на минулому тижнС–. Але все одно, чС–пкий жах зС– сновидС–ння не вС–дступав вС–д мене: я тС–лом, фС–зично продовжував чути на собС– погляд Лорни зС– сну. Я повмикав свС–тло у цС–лС–й хатС– й включив телевС–зор. Годинник показував пС–в на другу ночС–. Та в менС– клекотав такий гормональний ураган, що я не мС–г всидС–ти на мС–сцС–. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав вС–джиматися вС–д пС–длоги. ВзагалС–-то, я вС–джимався вС–д пС–длоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я вС–дтиснувся шС–стдесят разС–в, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буваС” пС–сля стрибка з парашутом – зразу пС–сля приземлення в органС–змС– бушуС” стС–льки гормонС–в, що можеш вС–джиматися, «як машина». Р‡й-богу, тодС– я вС–джимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, нС–би в хатС– стоС—ть той самий сирий туман, що й увС– снС–. У квартирС– й справдС– було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядаС” абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув. Але, хоча таких кошмарС–в я бС–льше не бачив, сон не принС–с менС– заспокоС”ння… Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. ОчС– сльозилися. Мужньо примусив себе пС–днятися з лС–жка пС–сля другого дзвС–нка будильника С– пС–шов у душ. Там я пригадав свС–й кошмарний сон С– сам собС– не повС–рив. Приготував гС–рку ранкову каву й пС–д звуки радС–о кС–лька хвилин попивав С—С—, обпС–каючи губи, дивлячись на жовтС– дерева за балконом. На вулицС– знову сС–к дощ. Я вС–дчув гостру потребу послухати щось бадьоре С– життС”ствердне. Наприклад, Глюк'оги. Як я шкодував у цС– хвилини, що не додумався купити собС– С—С— альбом. Просканував радС–очастоти – зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи росС–йськомовних каналС–в – а тут вС–дчув, що душу готовий продати за одну веселу пС–сню Глюк'ози. Р†. дякувати Богу – чи кому я там збирався продавати душу? – втС–м, я матерС–алС–ст, я С—С— таки знайшов. Викрутив звук на максимум С– спробував пропустити настрС–й спС–вачки крС–зь себе: ЖенС–ха хатС”л-ла Вот С– залС”тС”л-ла Ла-лала-ла-ла ВС–д цих дурнуватих слС–в менС– стало набагато краще. Я вС–дчув, що готовий дивитися в суворС– очС– дС–йсностС– з тим же оптимС–змом, що й ця блондинка: «ЖенС–ха хатС”лла, вот С– залС”-телла, ла, ла-ла, ла, ла». ЗС– мною раптово почалося таке, про що в гороскопС– жовтоС— газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий перС–од вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. ОстерС–гайтесь С– не втрачайте пильностС– 24 години на добу! Небезпеки й пС–дстави, а також засади С– западло чекатимуть на вас усюди. Не берС–ться нС– за що нове. Ви увС–йшли у темну смугу своєї долС– й навС–ть не сподС–вайтеся щось змС–нити. ВашС– спроби тС–льки розширять горизонти метафС–зичноС— жопи, в якС–й ви опинились. ВашС– колеги по роботС– не розумС–ють вас, а кохана людина знайде собС– С–ншого. УсвС–домте, що ви мудак, С– покайтеся, поки не пС–зно. ЙдС–ть у бС–блС–отеку С– читайте класикС–в. Якщо це не допоможе, приймС–ть йаду». Я без надС–С— пробував видзвонити Жанну – складалося враження, нС–би вона помС–няла картку в телефонС–. С—С— домашнього номера, як це не смС–шно, я не знав. У мене залишався варС–ант: пС–ти до ЖанниноС— домС–вки й пС–дстерегти С—С— там. Але, з С–ншого боку, якби Жанна хотС–ла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримаС” ж С—С— Лорна на ланцюгу? Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг С– годуС” С—С— з миски на пС–длозС–. Час вС–д часу виводить на прогулянку… Теж на ланцюгу. Бррр-Щось я вже надмС–р демонС–зую Лорну. (Згадався недавнС–й кошмар, С– подальшС– обставини, достойнС– того, щоб демонС–зувати кого С– що завгодно.) У мене почалися серйознС– неприС”мностС– в офС–сС–. Раптом виявилося, що передС– мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввС–ддС–лу, мав зробити ще минулого мС–сяця. Один за одним почали давати збоС— алгоритми, якС– я склав для документообС–гу, С– це придавлювало мене ще С– ще одною плитою. Я не мС–г нормально виспатися. МенС– здавалося, що я пС–дчепив якийсь вС–рус, який уже ось два тижнС–, як не може розродитися нормальним викидом токсинС–в, а потихеньку труС—ть мене крихС–тними дозами, як Наполеона на островС– СвятоС— Гелени. НочС– були важкС–, наповненС– стражданнями С– неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, нС–би й не спав. Днями я, як нС–коли, гостро вС–дчував, що не маю з ким поспС–лкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обС–д з колегами по вС–ддС–лу. Але зараз наближався кС–нець мС–сяця, у кожного був свС–й аврал, С– нема дива, що нС–кому до моС—х проблем не було дС–ла. Тому я сам С–шов у найближчу «корчму швидкого харчування» С– з'С—дав там обС–д: перше, друге С– тС–стечко. Старався харчуватися калорС–йнС–ше: навС–ть попри загальну заклопотанС–сть, колеги помС–тили С– казали менС–, що я змарнС–в за останнС– тижнС–. Я не мС–г позбутися С–ррацС–онального почуття, нС–би довкола мене витаС” деяка затхла, пС–двальна аура, сирий холодок, що глибоко проникаС” у костС– й не даС” зС–грС–тися. Я насилу проганяв це вС–дчуття горнятками гарячоС— кави, яку пив тепер лС–трами. СонливС–сть, чи то хронС–чна перевтома, нС–би накривали свС–т товстою пеленою, крС–зь яку я мало що бачив. КатастрофС–чно падав зС–р, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив бС–ля комп'ютера, оптимС–зуючи систему облС–ку, документообС–гу, поставок товарС–в. За дози опромС–нення, якС– я ловив у цС– днС–, сидячи перед монС–тором, менС– мали б дати посвС–дчення лС–квС–датора аварС–С— на ЧАЕС. Вдома, у своС—й улюбленС–й, випещенС–й С–, курва, абсолютно голС–й С– незатишнС–й квартирС– на чотири кС–мнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила менС– на психС–ку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому свС–тлС–, зС– мною не раз траплялися напади панС–ки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що менС– щойно снилося. Р† тС–льки кислуватий металС–чний присмак в ротС– навС–ював смутнС– образи чогось задушливого, глевкого, потойбС–чного. Нерви моС— були вже достатньо розхитанС–, коли я зустрС–в на вулицС– Лорну… С– Жанну. Ми торкнулися плечима на вулицС– – С–накше я би й не помС–тив, що це Жанна передС– мною, якби за лС–коть С—С— настирливо не тягнуло щось худе й руде. ПередусС–м я побачив, що Жанна змС–нила свС–й стиль. Вона була у довгому чоловС–чому шкС–ряному плащС–, з нашивкою гС–рських стрС–льцС–в SS на рукавС–, й у химерному старушачому беретС– мишачоС— барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жан-ни викликало в менС– приступ безсилля перед свС–том. Вони обидвС– були «на С–змС”нС–» – скорше за все, якС–сь таблетки. Лорна виглядала збудженою, а Жанна мовчки дивилася на мене якимись не своС—ми, водянистими очима. Страшно було бачити С—С— в такому станС–. Вона нагадувала менС– ходячого мерця. Кольнула думка, що вона може скоро померти. «Ну, як там справи?» – першою спитала Лорна. Я був у такС–й прострацС–С—, що просто кивнув головою, мовляв, усе добре, хоча нС–чого доброго не траплялося вже тижнС–в зо три – вС–дколи ми з Лорною розсварилися. «Нормально живеться? Шось ти хуйовенько виглядаС”ш, – кинула вона. – Ладно, Гемор, ше побачимось». Лорна багатозначно обвела мене поглядом, зробила пальцями «козу» С– побС–гла, тягнучи за собою Жанну. Запис у Livejournal користувача уо! $ tek (йостек): Цієї ночС– менС– наснився кошмар. Я знову прибирав у себе на квартирС– – це якийсь нав'язливий сюжет, ця кухня, потрС–бно проаналС–зувати, що це значить. Коли раптом вС–дчув потужний низький гул, вС–брацС–С— та скрегС–т, нС–би десь зовсС–м поруч працюС” охС–ренно потужний агрегат по перемелюванню гравС–ю. В раковинС– зашипС–ло, С– зС– стС–чного отвору почала фонтанувати чорна густа юха, й у снС– я не мС–г розС–брати, помиС— це чи нафта. На кухнС– я тепер був не сам. Раковина продовжувала здригатися вС–д викидС–в гидотних стокС–в, вони бризкали на стелю й стС–ни, а в кутС– кС–мнати стояло щось приземкувате й циганкувате. Це була стара жС–нка-жалС–бниця У чорнС–й хустинС–, таку можна зустрС–ти десь хС–ба на похоронС–, такС– люблять сидС–ти цС–лу нС–ч бС–ля померлого. Баба вС–дкрила рота, С– я побачив, що С—С— рот повен живих червоних скорпС–онС–в. Це видовище паралС–зувало мене своС—м жахом, однак не стС–льки потворнС–сть С–стоти била по нервах, як повна беззахиснС–сть, доступнС–сть перед нею. Зрештою, сам факт цієї нечистоС— сили, С–снування якоС— наяву я категорично заперечую… У снС– я глибоко в собС– знав, що ось це С– С” справжня нечиста сила С– з нею жарти поганС–. СвС–тло потьмянС–ло. Атмосфера в присутностС– жалС–бницС– згустилася до жаркого, виснажливого вС–дчуття тривоги. Я знав, що не зможу сховатися вС–д неС— нС– у ваннС–, нС– у спальнС–, нС– навС–ть у шафС–. Ця баба прийде С– торкнеться мене скрС–зь. Р† вона явно збиралася це зробити, але тут я прокинувся. Мене ще довго не полишало вС–дчуття, нС–би я от-от вС–дчую С—С— противний, паралС–зуючий доторк. ЖЖ-юзер Lorna прокоментувала цей запис таким чином: «Шо, дристуняра? Нравиццьо?Я тобС– не простила С– не прощу. Р† мС–й бабка зохаваС” тибе». ПС–сля чого я забанив Лорну у своС”му же-же на вС–ки вС–чнС–. Це була повна параноя. Щоденна пригнС–ченС–сть пС–сля нС–чних кошмарС–в, регулярнС– записки з побажданнями всього най– най-вС–д Лорни, якС–сь заледве не мС–стичнС– завали на роботС– та погС–ршення зору – це все стало причиною моєї невС–дступноС— хандри, яку вважали «осС–ннС–м синдромом», пов'язуючи цей стан зС– скороченням свС–тлоС— частини доби. Не маючи С–нших приятелС–в, крС–м кС–лькох вС–рних блог-френдС–в у же-же, котрС– щодень читали моС— записи, я почувався покинутим С– ослаблим. Все було майже так, як пС–вроку тому навеснС–, коли я шукав собС– пристойну дав а лочку, а натомС–сть знайшов Жанну. Р†ррацС–ональна складова мого життя катастрофС–чно збС–льшилась. Майже все приносило менС– клопС–т С– смуток. Я зало-гС–нився як нС–кому не вС–домий жж-юзер Ан-ту-ан С– полС–з в С–н-тернетрС– шукати людину, котра могла б розрадити мене, а то й дати цС–нну пораду. В С–нтернет-ком'юнС–тС–, де спС–лкувалися аматори паранормальних явищ, я виклав свС–й сон С– спитав, що менС– робити, у двох-трьох словах змалювавши загальну картину морального занепаду. МенС– радо вС–дповС–ли, що дС–ла моС— геть злС– С– що, напевне, у скорС–йшому часС– менС– присниться бС–лий полярний песець. Хтось С–з милим прС–звиськом Гавнодав порадив зробити оберС–г С– зарядити його енергС–С”ю Сонця. Панянка Indi - Rygandi написала, що С–стинний йогС–н С– саньясин для звС–льнення повинен вС–ддати своС— прив'язаностС– на харчС– голодним духам мертвих, а Марфа62 намовляла, не зволС–каючи, бС–гти до батюшки С– висповС–датися, оскС–льки я «впав у прелесть» С– нижчС– демони обступили мене. Щодо класифС–кацС–С— й причини появи демона: дехто з фахС–вцС–в визначали його як «стихС–алю води», С–ншС– – як однозначного представника демонС–в повС–тря, ще С–ншС– – як правило, випадковС– мадрС–вники сторС–нками живого журналу – впевнено писали, що це результат недойобу, перейобу, нетуди-зайобу С– т. д., а С—хнС– практичнС– поради зводились до одноразового прийому великоС— дози йаду та освС–жаючих мандрС–вок у Бобруйськ. Так от, щодо роботи з демоном, то поради вС–дрС–знялися не менше, нС–ж спроби таксономС–С— нечистоС— сили. Один профС– на прС–звисько ВнукСотоны радив чимскорС–ше знайти Лорну (яку я з доброти душевноС— приховав за збиваючим зС– слС–ду С–нС–цС–алом) С– вС–дрС–зати С—й голову, оскС–льки за насилання демона 9-го розряду (ВнукСотоны вС–дкинув усС– попереднС– спроби опС–знання нечистС– як дилетантськС–. За тС–льки йому вС–домими симптомами, вС–н чС–тко визначив рС–зновид мого сисуна – власне, це був сисун 9-го розряду, генетично спорС–днений з архидемоном Аполлоном) маг отримуС” етичне С– мС–стичне право покС–нчити С–з суперником на фС–зичному рС–внС–. тому що, як не крути, а сисун 9-го розряду – це вам не коники з гС–вна лС–пити. Я спитав у ВнукСотоны, чи може вС–н дистанцС–йно усунути демона (дехто вже пропонував зробити це, а дехто був упевнений, що вже зробив це), на що той досить безпардонно сказав, що вС–н такими дрС–б'язками не займаС”ться, у нього зараз на прямому контактС– колективний розум РахмаС—л-712 (я так розумС–ю, числовий С–ндекс – це кС–лькС–сть членС–в колективного розуму РахмаС—ла). З усС–х коментС–в я винС–с хС–ба одне – стривайте, два! – переконання: по-друге, менС– з цими шизами не по дорозС–, ну, а по-перше, – Лорна втягнула мене у магС–чну вС–йну. Та якось у снС– я отримав видС–ння. Я побачив себе на зеленС–й, освС–тленС–й сонцем галявинС–. З одного боку я бачив сС–ре спокС–йне море, з другого – високий, мС–цний дуб. Поруч мене на травС– сидС–в актуальний прем'С”р-мС–нС–стр, чомусь у костюмС– бурятського лами. Мир С– спокС–й мС–сця напували мене, а прем'С”р в манаттС– лами променився свС–тлом. ВС–н усмС–хнувся менС– й звернувся на С–м'я, та я був так зачарований щастям цього мС–сця, що забув, як говорити. Прем'С”р-лама сказав, що кожного разу, коли я вранцС– слухатиму пС–сню «Imagine» Джона Леннона, пС–тьма вС–дступатиме, а свС–т ставатиме кращим. Слова прем'С”ра пройняли мене, С– я кивнув, пообС–цявши собС– чинити саме так. ДалС– прем'С”р порадив пити на нС–ч липовий чай з медом С– сходити на концерт Бориса Гребенщикова. Цей сон був чи не С”диною свС–тлою цяткою в моС—й нС–чнС–й боротьбС– з посланцями мороку, пС–сля нього в мою душу бодай ненадовго зС–йшло почуття гармонС–С— та рС–вноваги. Р† от одного вечора, коли до найкоротшого дня в роцС– залишалося зовсС–м небагато, я пС–шов прогулятися мС–стом. ОсС–ннС–й парк, особливо перед сутС–нками, завжди лячний С– таС”мничий. Але я був надто занурений у власнС– роздуми, Щоб зважати на довкС–лля. Зокрема, я перебирав у головС– поради людей з С–нтернету. Серед них, на жаль, менС– не трапилося жодноС—, якС–й би я повС–рив усС–м своС—м серцем. ВсС– вони цС– велеслС–внС– порадники, виходили з того, що я насправдС– погруз у магС–чнС–й вС–йнС– з Лорною. Але ж насправдС– я не вС–рю у магС–чнС– вС–йни. Я не вС–рю у демонС–в С– взагалС– в нечисту силу, тому що вона намагаС”ться заперечити третС–й закон Ньютона. Я не вС–рю в метафС–зичну С–нтерпретацС–ю «паранормальних» феноменС–в. НатомС–сть я вС–рю у свС–тло науки. Я вС–рю у рацС–о, у логС–ку, у дискурс, у збалансований полС–лог! МС–й шлях – це шлях С–нтелектуального самурая, а правило С–нтелектуального самурая: «тримай меч!» КожноС— хвилини будь готовий практично виступити проти приниження свободи духу й розуму. Р† все ж (чи краще – незважаючи нС– на що) за останнС– два тижнС– я став набагато забобоннС–шим. У документацС–С— мене почали лякати спершу цифра 13, а потС–м 23 С– 93 – стало здаватися, що мС–ж ними й фатумом С–снуС” не до кС–нця явний, але беззастережний зв'язок. Також тривожною прикметою стало побачити себе у темрявС– в дзеркалС–, так само як С– визирати поночС– з вС–кон. Не можна було лягати спати, не попивши на нС–ч гарячого чаю з медом, а вранцС– вийти з дому, не послухавши Леннонову «Imagine». ВажкС–сть С– несвобода – от що я вС–дчував, коли в секунди прояснення розумС–в, наскС–льки моС” життя стало залежати вС–д цих забобонС–в. Я завжди уникав пускати у своС” життя щось С–ррацС–ональне й нелогС–чне, але воно все одно опинилося там. Коли я врештС– вС–дС–рвав свС–й невидющий погляд вС–д землС–, то виявив, що в парку вже споночС–ло. ТС–нС– шугали мС–ж стовбурС–в дерев, вС–тер шумС–в галуззям, С–, якби не голС– крони, зараз було б уже цС–лком темно. Довкруг нС– душС–. ПС–д ногами бС–лС–ла дорС–жка, яка мовби створювала додаткову пС–дсвС–тку. Тут я вС–дчув до болю знайомий страх. ФантазС–я вже почала малювати щось лячне – якщо не хулС–ганС–в, котрС– вискочать С–з тС–нС–, щоб вС–дС–брати в мене грошС–, то страшну бабцю зС– сну, яка може ввС–гнати в С–нсульт своС”ю появою. СС–ро-бС–ле небо над головою- Ворони мостяться на гС–лках. МенС– було страшно, С– я не мав куди подС–тися вС–д цього. Р† раптом, мов за чиС”юсь командою, я рС–зко вигукнув: «Я не вС–рю в нечисту силу!» ВС–тер шумС–в голим гС–ллям. «Я не вС–рю в духС–в С– демонС–в! Я не вС–рю нС– в Бога, нС– в чорта!» Щось у менС– стиснулося С– в панС–цС– шепотС–ло: «Ти що, здурС–в, що ж ти таке говориш, безбожнику, пощо богохульствуС”ш, знаС”ш, що зараз станеться? ВС–зьми слова назад, вС–зьми цС– слова назад, тобС– ж тепер нежити…» «Я сам вибираю, у що вС–рити, а в що нС–! Я сам вибираю, як жити!» Голос у головС– притих, С– вС–тер притих, мовби у злагодС– зС– мною. А якщо не у злагодС–, то принаймнС– у згодС– за двадцять метрС–в од мене зажеврС–ли першС– лС–хтарС– вздовж центральноС— алеС—. Здивований, що опинився тут непомС–тно для себе, я пС–шов у напрямку свС–тла й дуже скоро вийшов прямо з парку на вулицю ЛичакС–вську. ВсерединС– мене запанував дивний спокС–й. Поки спускався кривою брукС–вкою до людноС— зупинки трамвая, мою голову нС–би заповнив затишнй, м'який ефС–р. Люди на зупинцС– мовби й не помС–чали мене, а я не пересС–кався з ними поглядом. Проблиснуло вС–дчуття, як по накуру – ми в дещо рС–зних площинах реальностС–. СС–в на трамвай (спокС–й, спокС–й опанував мене), С– вС–дтак, в дивнС–м станС– плавностС–, я прийшов до себе додому. Усе тепер прочитувалося ясно й гладко. Я знав, за що братися, аби розплутати цей дивний гордС–С—в вузол, яким ледь сам себе не задушив. Отак-от. – А тепер, любС– друзС–, будьмо уважнС–, – Йостек обводить нас радС–сним поглядом. – Зараз буде розвС–чання магС–С—, нервових прощу покинути примС–щення… Я дуже ретельно проаналС–зував подС–С—, якС– зС– мною вС–дбувалися, С– дС–йшов ось яких висновкС–в. По сутС–, всС– моС— проблеми почалися вС–дтодС–, коли Лорна прислала ту записку – сиТ‘С–лу. Якщо пригадуС”те, тодС– я накурився дусту й раптово написала наша красавС–ца. ПС–дсвС–домо я вже боявся С—С—, боявся С—С— покарання, тобто внутрС–шньо вже налаштувався на поразку. Тож коли вона ще й кинула менС– есемеску в цей беззахисний час накуру, я просто не мав чим закритися вС–д удару. Р†нформацС–я пС–шла просто у пС–дсвС–домС–сть. Тож на всС– цС– С—С— так званС– «команди смертС–» я реагував уже як треба: як налаштований до управлС–ння автомат. Типовий приклад програмування свС–домостС–, скажу вам. Лорна, моС— тобС– шануваня. Ти перемогла мене однС–С”ю влучною есемескою, першою. – Йостек робить С—й клоунський «салям». – Все подальше пекло я зробив собС– сам, Лорна тС–льки пС–дштовхувала. – А як же кошмар? Р† демон води? – озиваС”ться АлС–к скептично. – Я, звС–сно, не збираюся зараз давати моральну оцС–нку дС–ям Лорни, я вС–д цього права далекий. Однак я з подС–бними речами стикався С– знаю, що демон води – це не жарти. Р† в жодному разС– не вигадки. – АлС–ку, все елементарно. Давай проаналС–зуС”мо присутнС– в моС—х кошмарах символи. Вода – це С– С” манС–фестацС–я пС–дсвС–домого. Таким чином, демон води, якого я бачив увС– снС–, – це справдС– «демон», але не якогось мС–стичного потойбС–ччя, а всього лиш моєї пС–дсвС–домостС–. Демон – це усе, що я ховав за душею й боявся випустити назовнС–. Зважте, що кожен раз демон, чи то в образС– Лорни, чи то в образС– жС–нки, виходив до мене С–з дзеркальноС— поверхнС–. А це ж явна пС–дказка, що всС– цС– «демони» С” тС–льки моС—ми вС–дображеннями, не бС–льше! Вони – це прояви моС—х власних страхС–в. – А каламутна вода з умивальника у вашому снС–? Це дуже небезпечна прикмета. Я тлумачу С—С— як катастрофС–чне забруднення щонайменше трьох тС–л: ефС–рного, астрального С– ментального… – На бога, АлС–ку, якС– «тС–ла»? Будьте простС–шим! Каламутна вода б'С” звС–дки? З-пС–д землС–, фактично. Тобто С–з мого прихованого «я». Вода брудна, тому що у менС– було багато застС–йних емоцС–й, пов'язаних С–з Лорною, С–з Жанною, С–з багатьма проблемами на роботС–. Це символ глибоко витС–сненоС— у пС–дсвС–домС–сть депресС–С—, яка врештС– почала виходити на поверхню. Який, до речС–, гарний приклад синхронС–зму: на ранок пС–сля сну, де помиС— били фонтаном, я зрозумС–в суть проблеми. ПС–дсвС–доме вилазить назовнС–, його бС–льше не можна втримати у собС–. Кухня символС–зуС” осердя мого повсякденного життя, куди цС– стС–чнС– води вихлюпнулись. А червонС– скорпС–они – ознака того, що я боявся не стС–льки тебе, Лорно, як того, що виходить у тебе з рота. Тобто слС–в, котрС– боляче жалять. А ЖалС–бниця… можливо, назва фС–гури походить не вС–д слова «жалС–ти», а вС–д слова «жалити»… Вона символС–зуС” природний страх смертС–. Агресивне ревС–ння повС–тря довкола неС— – це психС–чна енергС–я того страху, що був затиснутий у менС–. Чорний колС–р одягу жалС–бницС– – колС–р стресу С– разом з тим тотального заперечення. Бажання уникнути ситуацС–С—. ЖС–нка сприймалася такою ворожою тому, що вона уособлюС” глибоке заперечення в менС– мого жС–ночого «я». – Чому ж тобС– не щастило на роботС–? ХС–ба це не мС–стика каузального? – НС–, батьку, це нС–яка не мС–стика. Це називаС”ться «само-справджуване очС–кування». Коли тобС– з дитинства кажуть: «У тебе велике майбутнС”», або «Ти наша розумничка», або «Баран ти тупорилий», ти пС–дсвС–домо сприймаС”ш цС– слова як наказ. Наказ до дС–й. Так само, коли тобС– кажуть: «Ти скоро помреш» – це теж може спрацювати як наказ для пС–дсвС–домостС–, який ти сам берешся реалС–зувати. НаскС–льки ти безборонний психС–чно на момент зомбування, настС–льки й узалеж-нюС”шся вС–д наказу. МС–ж мною С– Лорною був дуже сильний сугестивний зв'язок. Я довС–ряв С—й, боявся С—С—, С– вона могла менС– навС–яти що завгодно. Але я заявив своС”му страховС– в парку, Що сам вибиратиму, у що вС–рити, С– цим перекодував себе. ВивС–в себе з автоматичного режиму на ручне управлС–ння. ВС–дтодС– магС–я Лорни перестала дС–яти на мене, тому що не було насправдС– нС–якоС— магС–С—, розумС–С”те? Р„дина магС–я – це те, що я дозволив страховС– керувати собою, а не навпаки. Так, я не вС–дмовився вС–д гарячого липового чаю з медом на нС–ч. Я й далС– щоранку слухаю вдома «Imagine», тому що продовжую вС–рити: щоразу, коли звучить ця пС–сня, свС–т стаС” кращим, а пС–тьма вС–дступаС”. Тепер тринадцять стало моС—м числом удачС–, хоча я розумС–ю, що насправдС– тринадцять – це просто число. От С– все. Хоча нС–, ще одне: пС–д час всієї цієї С–сторС–С— жоден С–нопланетянин не постраждав. От тепер кС–нець. – Як це – кС–нець?! А фестиваль? Де ж С–сторС–я про те, як ви зробили фестиваль, Йостеку? Йостек гмикаС”. – Та що вже тут розказувати… Не вдалося менС– те, що задумав, якщо вже бути чесним. Я придумав легенду про фестиваль, коли взнав, що Лорна С– Жанна потрапили до травматологС–С— з переломами. Це коли цС– дурепи стрибнули з даху, щоб розбитися, а гепнулися на чужий балкон. Було ясно, що моС— красавС–ци можуть на цьому не зупинитися, а повторюватимуть свС–й подвиг, поки не досягнуть задуманого. Р† менС– спало на думку: як, блС–н, шкода, що не С–снуС” фестивалю самогубцС–в-невдах, куди б я мС–г запросити дС–вчат, щоби вони розвС–ялися… Щоби з них спала ця облуда, через яку С—м не видно елементарних речей. Вони ж самС– себе загнали в глухий кут цими страшними С–сторС–ями про демонС–в, про кошмари… Я вам щойно продемонстрував, як усе це легко пояснити нормальною людською логС–кою, без притягнення всС–ляких демонС–в… РозумС–С”те, коли ви проникли у структуру магС–С—, вона бС–льше не маС” влади над вами… С– я подумав, стоп! А чому б менС– самому не органС–зувати цю тС”мку? Можливо, вийде щось розумне? На природу приС—хали б люди, якС– зС–ткнулися у своС”му життС– з нерозв'язними проблемами. Якщо вони досС– не покС–нчили С–з собою – це знак, що насправдС– вони не хочуть цього. Вони шукають вихС–д. Р† значить, я можу допомогти С—м знайти його. Р† було б супер-бупер, якби ми з дС–вчатами на цьому фестивалС– самогубцС–в опинилися в ролС– пересС–чних гостей, котрС– в колС– однодумцС–в теж по ходу тверезС–ють вС–д смут С– тривог. Так само я придумав механС–зм, який самоорганС–зовуС”ться в С–нтернетС–. Як потС–м можна листами робити запрошення, ну, цей фокус С–з шестС–ркою, що я вам розказував. Це моя власна С–дея. Я вС–дправив понад сотню таких запрошень, бо пС–дозрював, що насправдС– приС—де мало. Так С– трапилося. ПриС—хало зовсС–м нС–чого. КрС–м нас, троС”. Ви, АлС–ку, Герман та ВС–ка. Р† то добре. Я боявся, що затС–я провалиться капС–тально. Йостек протираС” лице, нС–би втомився вС–д роботи з паперами. – Коротше, не вийшло нС–чого. ТС–льки гС–рше все стало. Тому все. ОфС–цС–йно оголошую фестиваль закритим. ВсС– напружено мовчать. Першим озиваС”ться АлС–к: – Ну, чому ж нС–чого не вийшло… Он, ВС–ка переродилася. Лорна розслабилась трохи… ЖаннС– стало вС–льнС–ше… правда? – Хуйня це все, АлС–ку, на пС–сному маслС–. Ви самС– себе дурите. А менС– це бС–льше не вдаС”ться. Тому що нС–кому насправдС– легше не стало. ТС–льки гС–рше стало… Р† великою мС–рою вина лежить на вас, АлС–ку. Це ви розпалюС”те в моС—х друзях цей мС–стичний жах. Р† я розумС–ю чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаС”те тим, хто володС–С” правильним баченням ситуацС–С—. У вас для всього С” вС–дповС–дС–, на все С” поради. Ви головний. Р† вам це подобаС”ться. Я вгадав? АлС–к червонС–С”. – НС–… зовсС–м нС–… – Ну чому ж «нС–», коли ясно, що «так». Вам подобаС”ться, коли на вас дивляться шанобливо. Коли вашС– знання й досвС–д комусь цС–кавС– й потрС–бнС–. Вам подобаС”ться, що ви тут найстарший, ще й С–з такою екстраординарною бС–ографС–С”ю. Екстрасенс! ЦС–литель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости С– рости… Але ви, звС–сно, можете нам допомогти в цьому! Р† робите це з великим задоволенням! – Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, нС–би винуватий, що сьогоднС– по нас прийдуть демони… Йостек ляскаС” себе по чолС–. – Господи, ну коли ви вС–дкриС”те очС–! ЯкС– демони? ЯкС– демони, га? Де ви бачите цих демонС–в? НемаС” нС–яких демонС–в! ЗамС–сть них – жменька придуркС–в. ХС–ба не ясно? – Йостеку, я вС–дчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от-от вирватися назовнС–… Ви вже ладнС– ослабити свС–й контроль, але все ще тримаС”тесь за рацС–ональнС–сть. Давайте, я вам допоможу вС–дпустити це… – Що? Це ви що надумали? – ХлопцС–, не сварС–ться! – скрикую я, вже не в силах терпС–ти те, що вС–дбуваС”ться. – Я, здаС”ться, дещо теж зрозумС–ла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу? Вони припиняють сварку, С– менС– стаС” легше. Я звертаюся до Лорни. – Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну рС–ч. Розкажи, будь ласка, нам всС–м ще раз ту С–сторС–ю про дядю С– про те, як ти трогала небо… Лорна вивчаС” мене поглядом. – Воно вже зовсС–м близько, Жанна… – шепоче вона. – Ще нС–коли не було так близько… Мене починаС” знову бити дрС–ж, але я не дозволяю собС– пС–ддатися цС–й слабкостС–. – Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаС”ш, ти обС–цяла менС–, що, коли прийде мить, ти будеш вС–двертою, як нС–хто на свС–тС–? Лорна мовчить. ЗакриваС” очС– й, розплющивши С—х, дивиться в нС–куди. Монотонним голосом вона починаС” свою С–сторС–ю. Я вслухаюся в С—С— суху, рС–зку мову. ПС–тьма довкола нас робиться такою густою, нС–би серед бС–лого дня западаС” нС–ч. Я не можу зрозумС–ти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо… А пС–тьма посилюС”ться. – 23-го вересня 1987 року я готувалася зустрС–ти свС–й четвертий день народження без батькС–в. Я тодС– жила у КазахстанС–, у невеличкому мС–стечку Каркарали у свого дядС– ВалС”ри, брата мого батька. Дядя ВалС”ра вирС–шив зробити менС– подарунок до дня народження. ВС–н взяв мене в гори на озеро Шай-тан-коль С– сказав, що збираС”ться навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»… Лорна оповС–даС” цю С–сторС–ю вголос, а я бачу С—С— внутрС–шнС–м зором. Ось маленька дС–вчинка, ось дядько просить С—С— загасити сонце. Ось маленька дС–вчинка говорить дядьковС–, що С—й нС–чого не виходить. А ось С– дядько, що курить С—дку папС–росу, каже, нС–би цим вС–н торкаС” небо. Ось дС–вчинка просить у дядС– дозволу й собС– торкнутися неба. Дядя в поцС–лунку передаС” С—й цю здатнС–сть, С– дС–вчинка далС– пробуС” загасити сонце. Ось вона розплющуС” очС– й бачить, що сонце дС–йсно погасло. ДС–вчинка нажахана до пС–всмертС–, вона боС—ться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоС—ла, – жахливо. Вона занурила свС–т у пС–тьму. Тепер все живе загине, С– цей грС–х ляже на неС—. ДС–вчинка не витримуС” такоС— провини С– з вС–дчаю стрибаС” в провалля… ПС–сля цього стрибка (пС–сля одужання вС–д стрибка) починаС”ться, власне, С–сторС–я тієї Лорни, яку я знаю. Я ще раз подумки прокрутила цей сценарС–й, С– вС–н один в один збС–гся з моС”ю здогадкою. – Як темно… – тихенько каже ВС–ра. Вона обС–ймаС” себе за плечС–, бо холодний вС–тер неприС”мно залазить пС–д одяг. – Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горС–, – кажу я. – Лорно, так само темно чи нС–? Лорна киваС”. С—С— погляд зосереджений на багаттС–, С”диному джерелС– свС–тла, що поС”днуС” нас. – Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я вС–дчуваю його. Ще один порив крижаного вС–тру змушуС” мене застогнати. ВС–тер дме з гС–р, спиною до яких сидить Лорна. На секунду менС– ввижаС”ться, нС–би вС–тер за спиною Лорни маС” форму, С– я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку… Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано РоззираС”ться. ТС–льки АлС–к у якС–йсь м'якС–й задумС–. – Феноменально, – врештС– вирС–каС” вС–н С– пляцкаС” себе по колС–нС–. – Феноменально. Ким був твС–й дядя, Лорна? – Фокусником, – ледь чутно вС–дповС–даС” та. – Лорна, твС–й дядя був не фокусником. ТвС–й дядя був магом. 23-го вересня вС–сС–мдесят сьомого року в КазахстанС– було видно кС–льцеподС–бне сонячне затемнення! Лорна пС–днС–маС” очС–. – Що? – Того дня, коли сталися описанС– тобою подС–С—, мС–ж Казахстаном С– Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певнС–стю, тому що якраз того дня сам я був у КазахстанС– з важливою мС–сС–С”ю. Я вам вже розповС–дав, що мав вС–двернути торнадо. ЗбС–гаС”ться навС–ть мС–сце, де повинна була зародитися смертельна стихС–я – озеро Шайтан-коль! АлС–к видаС” саме ту С–нформацС–ю, яка менС– зараз потрС–бна. Пасьянс починаС” складатися. – АлС–ку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити намС–ри дядС– ВалС”ри? Чого вС–н, як маг, хотС–в цим добитися? АлС–к замислюС”ться на мить. – Можемо помС–ркувати. Я думаю… тобто я впевнений: дядя знав, що маС” бути сонячне затемнення. СкорС–ш за все, вС–н хотС–в змусити Лорну повС–рити, нС–би вона маС” достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнС–шнС–й свС–т загалом… що, в принципС–, С– С” суттю магС–С—. ВсС– очС– прикутС– до АлС–ка, С– нС–хто, крС–м мене, не помС–чаС”: що далС– вС–н говорить (а говорить вС–н дедалС– впевненС–ше), то сильнС–ший дме вС–тер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в С—С— керунку, але краС”чком ока все одно помС–чаю, як щось темне стоС—ть за С—С— плечима. Холодний жах у виглядС– вС–тру б'С” звС–дтС–ля, нС–би гС–рське джерело. – ЗнаС”те, друзС–… Я, здаС”ться, починаю розумС–ти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона маС” силу впливати на свС–т. Р† ти, Лорна, таки повС–рила в це… Боже, звС–дки цей вС–тер узявся? – АлС–ку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далС–… – благаю я його, пригинаючись пС–д поривами буревС–ю. – …С– Лорна повС–рила в те, що справдС– загасила сонце. Це був настС–льки травматичний досвС–д для дитини, що вона не витримала вС–дповС–дальностС– за накоС”не. Р† стрибнула у провалля… – Той самий сценарС–й! – волаю я, перекрикуючи вС–тер, що реве в наших вухах. – СкрС–зь у життС– Лорни я бачила той самий сценарС–й. Лорна пС–дС–ймалася, творила чудо С– намагалася покС–нчити С–з собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумС–ннС–! Лорна! Дивись на нас! ВсС– переводять погляди на неС—. Хоча Лорна сидить тут же, за метр вС–д мене, ця несподС–вана сутС–нь С– штормовий вС–тер створюють С–люзС–ю, нС–би Лорна зменшилась у кС–лька разС–в… Або нС–би я дивлюся на неС— через перевернутий бС–нокль. Лорна повС–льно пС–дС–ймаС” голову. Мене проймаС” вС–дчуття, нС–би Лорна зараз перебуваС” в зонС– надпотужноС— гравС–тацС–С—, С– кожен рух даС”ться С—й непереборно важко. Я зараз тут, бС–ля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого свС–ту. В пС–тьмС–. – Лорна! – кричу до неС—. – Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресС–я вС–дступала, коли сонце зникало, депресС–я посилювалася! Все твоС” життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуС”ш усС–м своС—м життям той самий день на рС–знС– лади! НавС–ть сьогоднС–, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаС”ш той самий день неподалС–к вС–д Шайтанового озера! ВС–ра роззираС”ться, С– АлС–к, С– я роззираС”мося й переконуС”мося, що те, що стало видно менС– – не С–люзС–я. Ми зараз на вершинС– тієї самоС— скелС–, майже у повнС–й темрявС–, вС–тер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долС–таС” нестямне валування псС–в. – Ти проживаС”ш досС– той самий день тС–льки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кС–нця! – «НР†!» – кричить Лорна з краС”чку скелС–. Вона заперечливо мотаС” головою, С—С— волосся на вС–трС– страшно розвС–юС”ться. – Щоразу, коли ти доходиш до краС”чку С– здС–йснюС”ш чудо, ти лякаС”шся! – «НР†-Р†-Р†!» – …лякаС”шся С– намагаС”шся викреслити зС– свого свС–ту тут частину тебе, яка цС– всС– чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОР‡ТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ Р† Р„ ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВР†РИЛА, ЩО МАР„ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!! МоС— слова, важкС–, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. ПС–сля глибокого сплеску я вС–дчуваю: вони попали, куди слС–д. Лорна, долаючи ГравС–тацС–ю, розвертаС”ться до нас спиною С– розкриваС” обС–йми. Щось щС–льне С– напружене вриваС”ться в неС—. ВС–тер поволС– слабшаС”, С– Лорна безвС–льно падаС” на землю. Я кидаюся до неС—, пС–дС–ймаю С–з землС– С—С— голову, притуляю С—С— до своС— грудей. – Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобС– Господи, жива! Лорна усмС–хаС”ться. – Жанна, ти свята, – шепоче вона менС–. Я не даю С—й говорити, тС–льки притуляю до своС—х грудей, обС–ймаю С– плачу. Жанна з Лорною пС–дходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсС–ялась. Хмари порС–дшали, з-за них виглядаС” сонце. – ДивС–ться, сонце, – озиваС”ться ВС–ка, яку всС– пС–сля вчорашнього чомусь називають ВС–рою. Знову цС– АлС–ковС– манС–пуляцС–С—… Я закурюю. АлС–к, ВС–ка й Жанна жваво обговорюють раптову перемС–ну погоди. АлС–к з гумором розповС–даС”, що неодноразово був свС–дком того, як погода кардинально мС–нялася в моменти рС–шучих духовних трансформацС–й у його колег-екстрасенсС–в. Жанна обС–ймаС” Лорну за плечС– з одного боку, а ВС–ка (нС–защо не назву С—С— ВС–рою!) – з С–ншого. Вони смС–ються з АлС–кових дотепС–в С– поводять себе вС–льно й невимушено, мовби на вС–дпочинку пС–сля напруженоС— роботи. З того, що долетС–ло до моС—х вух, я зробив деякС– висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дС–вчат, буцС–м щойно Лорна, а також усС– вони, пережили велике духовне по-трясС–ння-зцС–лення… Я з болем усвС–домлюю, що безнадС–йно програв цю гру АлС–ковС–. АлС–к намагаС”ться не дивитися в мС–й бС–к, бо напевне знаС”, що я С”диний з присутнС–х, хто насправдС– бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовуС”, аби змС–цнити свС–й С–мС–дж гуру. НавС–ть цю химерну мС–нливС–сть погоди, притаманну для гС–р, вС–н ухитрився використати собС– на руку. От жучара! От… щойно ми перетнулися поглядами, й АлС–к винувато вС–дводить очС–. Соромиться. Чи боС—ться?… ЗвС–сно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалС–. ТодС– б вС–н безроздС–льно заволодС–в довС–рою дС–вчат. Премудрий гуру в оточеннС– юних створС–нь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навС–ть розумС–ю, чесно. Р† все-таки, менС– зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я органС–зував цей з'С—зд, я йшов на ризик, а вС–н… вС–н пожинаС” плоди слави. Завжди чомусь так. Кидаю недопалок у ватру С–, щоб якось вС–дволС–ктися, починаю докладати дров до багаття. – Йостеку! – гукаС” ВС–ка. – А ти бачив, як пС–д час буревС–ю з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою? – НС–, – буркаю я. АлС–к натомС–сть втручаС”ться жвавим голосом: – А менС– здаС”ться… менС– здаС”ться, друзС–, я навС–ть озеро пС–д горою бачив! Це взагалС– фантастично! ТакоС— сили психокС–незу я ще не зустрС–чав! Лорна, у тебе великС– здС–бностС–! На цС– комплС–менти Лорна невпевнено посмС–хаС”ться. Я ще нС–коли не бачив С—С— такою зм'яклою й розпруженою. – А я ще нС–коли не бачив, як формуС”ться секта, – кидаю С—м. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалС– фантастС–кС– ! ДС–вчата трохи нС–яковС–ють, АлС–к теж пригасаС”, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собС– й у групС–. ГрупС–? Значить, четверо проти одного? Що ж. Буду вести своєї вперто. МенС– страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, вС–д чого АлС–кова маска вмить облС–зе С– всС– побачать його справжнС” обличчя. Але, як на зло, нС–чого дотепного на думку не спадаС”. Мушу користуватися найпримС–тивнС–шим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як С–стинний С–нтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та яснС–сть розуму, я кидаю АлС–ковС– свС–й останнС–й виклик. Вирушаю у свС–й останнС–й бС–й. Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотС–в собС– стиха пС–д нС–с. Скориставшись моментом мовчанки (усС– в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я вС–дкашлююсь С– наче продовжую незакС–нчену думку: – А ви знаС”те, АлС–ку, я вас навС–ть розумС–ю С–, можна сказати, навС–ть починаю симпатизувати вам, – мС–й голос фальшиво миролюбний. МенС– незручно через невдалий початок атаки. – Ви, АлС–ку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слС–в нема, але, як то кажуть у мене на роботС–, «хороший хлопець – це ще не професС–я». Чесним бути мало. ПотрС–бно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… ЗнаС”те, вС–д мС–стика до шизофренС–ка один крок. ПовС–рте, я й сам свого часу був близький до подС–бного. ТодС–, з Лорною – я розповС–дав про це. Чесне слово. Я вС–дчував, що в один момент можу цС–лком втратити увесь свС–й скепсис, усю критичнС–сть С– почати залежати вС–д чогось «потойбС–чного»: вС–д демонС–в, магС–чних впливС–в С– так далС–. Але я сказав собС–: «Йостеку, це шлях слабакС–в». Я роблю паузу, аби додати наступним словам бС–льшоС— ваги: – АлС–ку, повС–рте, набагато легше збожеволС–ти, нС–ж зазирнути в очС– дС–йсностС–. Короткими поглядами АлС–к оцС–нюС” мене С– раптом невластивим йому сухим тоном каже: – А знаС”те, Йостеку, чому у вас на носС– такС– товстС– окуляри? – Напевне, з тоС— ж причини, що й у вас. – Хе-хе, дотепно. – НасправдС– старому не смС–шно. ВС–н зацС–плений. – Ви правС–, Йостеку. З тоС— самоС— причини, що й у мене. Ми схожС– один на одного. Р† знаС”те чим? Нас обидвох заслС–пило наше прагнення бачити свС–т таким, яким ми його собС– уявили. Ви – у своС—й манерС–, рацС–ональнС–й С– механС–чнС–й. Я… у своС—й… мС–стичнС–й… С–… С– релС–гС–йнС–й… АлС–к сковтуС” грудку в горлС–, яка заважаС” говорити. Вдихнувши глибоко С– рС–зко видихнувши, вС–н знС–маС” з перенС–сся окуляри, втомлено тре собС– очС– й нахиляС”ться в мС–й бС–к: – МенС– нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю… АлС–к пС–дносить окуляри в повС–тря С– скручуС” С—х у криву вС–сС–мку, аж чутно трС–ск пластмаси. Враз вС–н весь розслабляС”ться, його плечС– опускаються, С– вС–н з усмС–шкою кидаС” своС— поламанС– окуляри менС– пС–д ноги. – ДивС–ться, Йостеку. ДивС–ться уважно, що я зробив. Щойно весь мС–й свС–т упав до ваших нС–г. Ви перемогли мене. МоС— уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий вС–н син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець. – Не клейте дурня, – кажу черство. – НавС–що ви це зробили? – Я пожертвував щойно своС—м свС–тоглядом, уявляС”те? – АлС–к розпливаС”ться в усмС–шцС–. – Щойно я вС–дмовився вС–д своС—х поглядС–в. – ВС–н ляснув себе по колС–нС–. – Р† – уявляС”те? – почуваюся дуже легко. Хто б мС–г подумати! АлС–к роззираС”ться довкола: на прояснене небо, на лС–си, осяянС– призахС–дним сонцем, на гори у золотС–, на дС–вчат, С– кожному усмС–хаС”ться. ВС–н полегшено зС–тхаС”. – ДивС–ться! ДивС–ться всС–! – заманюС” вС–н рухами рук. – Ви свС–дки, так, ви свС–дки! Я бС–льше нС–чого не знаю про жругрС–в, про уС–цраорС–в. НС– слова бС–льше про квантовий перехС–д С– бС–ополе. Я просто собС– людина. Йостеку, я вас благаю… ЗробС–ть так само. Окуляри заважають вам. Напруження наростаС” в менС–. Ах ти ж дристуняра старий. СкС–льки можна насмС–хатися з мене? Все маС” бути написано на моС—м обличчС– – холодний С–нтелект, який достойно протиставляС” себе зубатому, шизофренС–чному, безпричинно радС–сному старому алкашевС–. – Перестаньте. Ви вже в лС–тах, а поводитеся, мов паяц. ЗбережС–ть бодай рештки гС–дностС–. – Скиньте, скиньте своС— товстС– окуляри, Йостеку, скиньте свС–й багаж знань. Р† гС–днС–сть свою теж скиньте! ПодивС–ться, який свС–т великий. – АлС–к дедалС– бС–льше поводить себе, як клоун, вС–н доводить свою гру до абсурду. Ненавиджу таких людей. Щойно я усвС–домив, як глибоко я ненавиджу людей, котрС– говорять абсурднС– речС–… котрС– породжують С– примножують абсурд. Вони – зло. АлС–к присунувся навколС–шках, аби ще на кС–льканадцять сантиметрС–в наблизити своС” обличчя до мене. ВС–н зазираС” божевС–льними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закриваС”ться. Я вС–дчуваю: ось-ось, С– все, що тримаС”ться на останнС–х нитках у мене в душС–, зараз вихлюпнеться назовнС–. Голос його змушуС” мене закипати. Я усвС–домлюю, що зненавидС–в цей голос, вС–дколи вперше почув його. – …Йостеку, вашС– окуляри – це щит. Вони ваша рацС–ональнС–сть, друже. ВС–дкиньте С—С— вбС–к, подивС–ться на цей широкий, цей прекрасний свС–т. – АлС–к протягуС” руку до мого перенС–сся С– додаС” лагС–дно: – Дайте я вам допоможу… – Руки! – вискнув я й вС–дсунувся. – Руки при собС– тримай! – Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковС–сть, визнайте незбагненнС–сть цього свС–ту. ВС–н не вмС–щаС”ться у жоднС– схеми, в жоден погляд… А погляд, який вмС–щатиме цей свС–т, нС–коли не потребуС” окулярС–в… АлС–к швидким рухом цапнув моС— окуляри, С—х перекосило на моС”му обличчС–, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заС—хала АлС–ковС– просто пС–д дих. ЛС–ва, так само неконтрольовано, дала хук знизу вгору, прямо в носа. Хруск хряща, вС–ддача в плече. АлС–к точиться назад, обома руками затуливши очС–, з його носа юшить кров. Враз мС–й нюх загострюС”ться так, що я чую важкий, але до бС–са звабливий дух-ман кров'яри. Щось у менС– перевертаС”ться, й немовби якийсь звС–р вступаС” в моС” тС–ло. Я хапаю перше, що попадаС”ться пС–д руку, – полС–но. З тваринним риком кидаюся на нього. Я вже не контролюю себе анС– на йоту, моС”ю рукою орудуС” хтось С–нший. Мов крС–зь червону заволоку я спостерС–гаю, як рука з полС–ном раз за разом опускаС”ться на голову, на плечС–, на руки чоловС–чка, котрий навС–ть не чинить захисту, С– ця розслаблена беззахиснС–сть мене заводить ще бС–льше. Я бачу дС–вчат, що кидаються вС–дтягувати мене, але хтось замС–сть мене з розмаху, з розвороту б'С” котрусь С–з дС–вчат полС–ном прямо по плечу, а потС–м знову повертаС”ться до нС–кчемного, слабкого чоловС–чка, який заслуговуС” смертС–, я його хочу вбити, вбити, тому що нС–хто ще не будив своС—м поглядом Того, Хто зараз орудуС” палицею. АлС–к закриваС” голову руками, та полС–но опускаС”ться на неС— знову й знову, його закривавленС– губи щось шепочуть, С– раптом… раптом все раптом все зупиняС”ться нС–би зупинилася картинка у фС–льмС– або зажувало касету я бачу водночас себе що б'С” алС–ка я бачу водночас себе який спостерС–гаС” за цим С– С” ще я-третС–й який бачить С– першого С– другого. Я хочу зрозумС–ти, що сталося зС– свС–том, чому все завмерло, С– роблю рух, нацС–лююся глянути через плече, собС– за спину. Я згадую презирливС–, повнС– хизування слова, кинутС– в обличчя АлС–ковС–: легше збожеволС–ти, нС–ж заглянути в очС– дС–йсностС–. Р† от вона. Вертикальна ДС–йснС–сть колишеться прямо за моС—м плечем, неначе морська хвиля, в якС–й замС–сть води – скраплена шизофренС–я. Я опинився у мС–сцС–, де зв'язано в С”диний вузол нашС– душС– – моя, АлС–кова, Жаннина, Лорнина й душа ВС–ки/ВС–ри, С– навС–ть душа Германа, котрий зараз десь мС–ж ялиць С– сосен тягнеться вичитати вердикт свС–ту – всС– вони сплетенС– в одне. Р† я розумС–ю кожну з них. Ось Лорна, така маленька С– самотня в цьому свС–тС–, але така щедра. Ось Жанна, велична С– прекрасна у своС”му божевС–ллС–. Ось ВС–ра, чиС” С–м'я на санскритС– означаС” «доблесть», – безстрашна С– благоговС–йна. Ось АлС–к, душа його прозора й дзвС–нка. Звук на плС–вцС– знов оживаС”. РеверберацС–С— ВертикальноС— ДС–йсностС– втрачають металС–чний брязкС–т С– стихають, гублячись у шумС– сосен. Я скидаю окуляри й ошелешено виявляю, що без них свС–т просто накриваС” мене своС—м безумством кольорС–в, своС”ю чС–ткС–стю, фактурнС–стю. МоС— очС– бачать опукло, мов крС–зь невидиму кришталеву лС–нзу. Я роздивляюся на АлС–кС–в рот. Тепер вС–н справдС–, як у блазня, – залитий кров'ю. АлС–к лежить на землС–, не маючи сили поворухнутися. ВС–н насилу повертаС” до мене голову. Його рот ворушиться. КолС–на моС— пС–дкошуються, земля набС–гаС” ззаду, С– я боляче (але приглушено) приймаю удар цС–лим тС–лом. Голова лунко б'С”ться й вС–дскакуС” вС–д землС–, я вС–дсторонено думаю, що, напевне, у мене тепер струс мозку, але це – зовсС–м, зовсС–м не маС” значення… Ми з АлС–ком лежимо зовсС–м поруч. У мене вже не стане сил пС–двестися. Дивлюся просто в бС–ле, затягнуте хмарами небо. Аж ось надС– мною нависають обличчя наших дС–вчат. Вони спокС–йнС– й печальнС–, мов ангели. Вони лягають бС–ля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собС– останнС– сили, щоби вС–дС–рвати погляд вС–д бС–лого, може, навС–ть трохи сС–рого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице АлС–ка. Воно розбите, страшне С– мало схоже на обличчя того АлС–ка, якого я знав кС–лька хвилин тому. Але я бачу його рот, вС–н щось шепоче. Шепоче для мене. АлС–к дивиться менС– в очС–, С– в його поглядС– – радС–сть. НарештС– я можу розС–брати його шепС–т: – СвС–т прекрасний, Йостеку… СвС–т великий С– прекрасний… НемаС” бС–льше сил. Голова сама вС–двертаС”ться, С– мС–й погляд знову рине в небо. Але цей шепС–т: «СвС–т прекрасний С– великий, Йостеку, свС–т великий С– прекрасний…» – цей шепС–т залишаС”ться зС– мною… V.: Ти зараз бачиш мене? О›.: Так, свС–т знову стаС” ближчим… реальнС–шим, чи як. У мене враження, нС–би я прожив пС–вжиття… V.: У мене приблизно таке ж… А як зараз самопочуття? О›.: Я знову почуваюся собою. НемаС” бС–льше нС–кого з персонажС–в, усС– каменС– вС–льнС–. Р† ще… Таке враження, нС–би вся пС–тьма залишилася позаду. Приблизно так… МенС– подобаС”ться ця фраза: «нС–би вся пС–тьма залишилася позаду»… Де тут на диктофонС– «стоп»? [кС–нець плС–вки]