модуль2


Семінар 5.
Індійська література
1. Індуїстські Веди як два типи текстів.
Веди - священна книга давніх індійців, яка була створена в II-I тис. до н.е. і записана ведичним санскритом. У ній згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин: Рігведи - Веди гімнів, Самаведи - Веди пісень, Яджурведи - Веди жертвоприношень та Артхававеди - Веди заклинань. Веди належать до текстів одкровення (шруті). Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади. Ведична література поділяється на кілька частин: власне чотири Веди, Упанішади, "Веданта-сутра" й Історії (Ітіхаси) . Слово Веда означає "знати", "вінець знання", "достовірні знання". Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями у славу богів. "Ріґ Веда", "Веда хвали", складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. "Яджур Веда", відома як "Веда жертвопринесень", містить інструкції по проведенню жертвопринесень. "Сама Веда", "Веда піснеспівів", складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в "Ріґ Веді". "Сама Веда" особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). "Атгарва Веда" містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб.
Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Упанішади - це зібрання 108 філософських творів. Слово упанішат означає "сидіти поблизу" і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість. Мета релігії - звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі. "Веданта-сутра" складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найбільш стисла форма у всій ведичній мудрості, бо ж сутра - це афоризм, який виражає сутність знання в найбільш стислій формі. "Веданта" являє собою коментар до Упанішад. "Веданта-сутра" дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього. Історії або Ітіхаси - це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну". Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у
властолюбним Дурьодханой, у якого ще в юності «від жадібності до панування зародилося злочинний намір». Чвара триває багато років і досягає кульмінації в кровопролитній 18 денній битві на священному полі Курукшетра. Особливий драматизм династичному конфлікту додає участь самого могутнього витязя - невпізнаного старшого брата Пандавов Карні - в битві на боці Кауравів. У битві Пандави, підтримані Крішною, перемогли. Всі Каурави і їхні сини полягли на полі бою, але і переможні Пандави втратили всіх синів і родичів. Після перемоги старший Пандава цар Юдхиштхира правив тридцять шість років, не перестаючи каятися в вчиненої кровопролитті і винищуванні родичів і друзів. На схилі років Пандави разом із загальною дружиною Драупаді залишають царство і направляються в Гімалаї, в дорозі вмирають і підносяться на небо.
4. Логічні і риторичні докази Бхагават – гіти.
Бхагавад-Гіта - пам'ятник староіндійської літератури на санскриті, частина "Махабхарати", складається з 700 віршів. «Бхагавад-Гіта» є одним з священних текстів індуїзму, в якому представлена основна суть індуїстської філософії. Часто «Бхагавад-Гіту» характеризують як один з найбільш шанованих і шанованих духовних і філософських текстів не тільки традиції індуїзму, але й релігійно-філософської традиції всього світу. До Крішни, оратора «Бхагавад-гіти», в тексті звертаються як до Бхагаваном («Особистості Бога»). Вірші, використовуючи насичену метафоричність, написані в традиційній санскритській метриці, яку зазвичай співають, звідси й назва, що перекладається як «Божественна пісня». «Бхагавад-Гіта» є частиною «Махабхарати», вона відноситься до писань категорії смріті. Текст «Бхагавад-гіти» складається з філософської бесіди між Крішною та Арджуною, яка відбувається на полі битви Курукшетра безпосередньо перед початком Битви на Курукшетре між двома воюючими кланами Пандавов і Кауравів. Арджуна - воїн і один з п'яти братів-принців клану Пандавів - перед вирішальною битвою впадає у сумнів щодо доцільності бою, який приведе до смертей багатьох гідних людей, в тому числі його родичів. Однак його колісничий - Крішна - переконує Арджуна взяти участь у битві, роз'яснюючи йому його борг як воїна і принца і викладаючи перед ним різні філософські системи веданти і процеси йоги. Під час бесіди, Крішна розкривається перед Арджуною як Верховна Особистість Бога, даруючи
стало Місяцем, ліве – Сонцем. З крові утворились моря та річки, з волосся – ліси, з поту – дощ, дихання стало вітром та хмарами, а голос – громом. Коліна та голова Пань-Гу стали священними вершинами. А паразити на тілі стали людьми.
Найдавніші божества були “комбіновані”: напівлюди-напівтварини (Нюй-Ва – напівжінка-напівзмія, Фу-сі – напівчоловік-напівптах).
Велику групу складають міфи про стихійні лиха і героїв, що врятували від них людей. Найчастіше фігурують два роди нещасть - повені і посухи. У деяких міфах повінь з'являється як якийсь первісний стан, в інші - повінь послана богом на кару людям. Посуха виявляється результатом появи одночасно десяти сонць, що спопеляла посіви й загрожувала загибель людям. Від повені людей врятував Великий Юй, від посухи - Стрілок И, що збив з лука всі зайві сонця.
Як вже зазначалося, китайські філософи, особливо послідовники Конфуція, відібравши з тисяч міфів кілька сотень, на їх основі створили свого роду історію. Тому не варто дивуватися, що деякі герої міфів та легенд з часом «перетворилися» в імператорів, правителів, філософів.
Китайську міфологію за етапами та системами прийнято поділяти на давньокитайскую, міфологію даосизму, буддійську та пізню народну, засновану, як правило, на місцевих культах, герої яких народною фантазією перетворювалися на божеств.
Культ предків. Основою релігійної системи Давнього Китаю були культ предків і збереження традицій. Водночас у ній були сильними раціональні начала: не розчинятись в абсолюті, а вчитись гідно жити відповідно до прийнятих норм, цінувати саме життя, а не жити заради майбутнього спасіння в іншому світі. Для неї було характерним також стримане ставлення до жерців, духовенства. Функції жерців виконували чиновники. Жертвопринесення вважались справою державного значення і тому здійснювати їх мали представники влади. Разом із тим діяльність жерців-чиновників спрямовувалась головним чином на виконання адміністративних обов'язків, на збереження усталеності соціальної структури суспільства. Тому не містичні прозріння, не екстаз і злиття у любові до божественного феномену, а ритуали і церемонії як справа державного значення були у центрі цієї релігійної системи. На відміну від інших стародавніх релігій, у китайській традиції не простежується зв'язок людини з богом через особу жерця. Він досягається завдяки доброчесності
образу нескінченності, розділеного хвилястою лінією на дві половини, - темну і світлу. Взаємодію двох половин припускає постійний рух по кругу - коли одне з двох початків досягає свого піку, воно вже готове відступити: "Ян, досягнувши піку свого розвитку, відступає перед особою Інь. Інь, досягнувши піку свого розвитку, відступає перед обличчям Ян".
Коли уважно вдивляєшся в схему тайцзи, виникає відчуття того, що чорна і біла половинки ось-ось почнуть обертатися, виштовхуючи одна одну і разом з тим спрямовуючись одна за одною, поспішаючи зайняти сусіднє місце і в той же час, поступаючись своїм.
4. Конфуціанський канон. Лунь Юй.
Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво­рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза­ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.
Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільст­ва, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх націо­нальних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх від­повідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних об­ставин.
Передусім він зосереджується на двох давньокитайсь­ких культах — культі Неба і культі предків. Небо кон­фуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу ду­ховну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклонін­ня Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найваж­ливішою підставою того, щоб вважати його релігією.
Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Та­ким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність,
неудовлетворительного состояния общества можно видеть и в другом. Мир омрачают смуты. Но почему? Потому что идет борьба. Что приводит к борьбе? Раздоры. А что вызывает раздоры? Страсти, желания: одни хотят одного, другие — другого; сама же природа желания толкает на то, чтобы добиваться желаемого, т. е. действовать.Но что такое действие? — То, что люди привносят в существующее от себя. Образованность, просвещение, культура — не данное, а созданное; значит, не природное, т. е. подлинное, а искусственное, т. е. фальшивое. Следовательно, корень всех зол — действия, деяния человека: ими человек вторгается в естественный ход вещей и нарушает его, а это гибельно для него же самого.
6. Багатоплановість діалогів Чжуан Цзи.
Чжуан-цзи – мудрець Чжуан, або Чжуан Чжоу (369-286 рр. до н. е.) – філософ епохи Змагань Царств, автор однойменного даоського трактату “Чжуан-Цзи”. Написано специфічною мовою. Складається з трьох частин та 33 глав: Внутрішня частина (ней пянь) – містить 7 глав – авторство цієї частини приписують безпосередньо Чжуан-Цзи. Можливо вона є хронологічно першим даоським текстом. Змішана частина, або різне (цза пянь) – 11 глав; Зовнішня частина (вай пянь) – 15 глав; “Чжуан-цзи” не позбавлений особистостей, тобто не є текстом одкровення, прослідковується більшою мірою діалогічний людський характер твору, автор художньо змальовано викладає власні погляди. Стрижнем цих філософських поглядів є вчення про Великий Шлях-Дао. Дао є всеохопним: воно присутнє в найвеличніших сутностях, явищах, речах – в божествах та демонах. Світ постає у вигляді плавильної печі, де все нескінченно і постійно перетікає одне в одне, трансформується – це світ, в якому кожна людина в будь-який момент може стати печінкою миші, лапкою комахи або навіть Полярною зіркою. Саме на абсолютній єдності світу робить акцент Чжуан-цзи. В тексті трапляються й слова про те, що немає жодних об’єктивних підстав, аби боятися смерті і висуваються гіпотези про те, що після смерті може бути краще, ніж за життя. “Істина” в кожного своя, через що вона не може бути істиною, тобто кожна “істина” має винятково суб’єктивний, чимось зумовлений характер, справжня ж істина є непізнаваною або принаймні не висловлюваною, її мислить лише Дао, адже для Нього все є таким, яким воно насправді є. Недіяння (у вей) – дуже послідовний висновок із філософії Чжуан-цзи й даосизму взагалі, адже оскільки все є формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну" говорять як про п'яту Веду.
Упанішади
Хоча Веди й містять вказівки, слідуючи яким можна досягти матеріального благополуччя, в дійсності Веди призначені для духовного розвитку. Коли людина проходить через усе, що Веди можуть запропонувати для задоволення чуттів, вона отримує можливість духовного розуміння в формі Упанішад.
Упанішади — це зібрання 108 філософських творів. Слово упа-ні-шат означає «сидіти поблизу» і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру (буквальне значення слова ґуру — «важкий», істинний ґуру повинен бути важким, навантаженим знаннями) й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість («Хто має вуха — нехай слухає!»). Таким чином, Упанішади знаменують початок трансцендентного життя.
Основний внесок Упанішад полягає в тому, що вони констатують нематеріальність Абсолюту, недоступність Його для сприймання матеріальними чуттями, натомість — Його можна зрозуміти очищеними, духовними чуттями. Мудрість Упанішад явно вище того, з чим мають справу чотири Веди, тому що «…мета релігії — це не досягнення земного і райського щастя при допомозі правильного здійснення жертвопринесень богам, але — звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі». «Яка ж користь людині, що весь світ здобуде, а вічну душу занапастить?» (Єв. від Луки, 9.25). Упанішади не заперечують, що Абсолютна Істина має якості особи. Спростовуючи, що Бог є матеріальною особою, Упанішади насправді утверджують духовну природу особистості Бога. Існує багато гімнів, які стверджують, що Верховна Абсолютна Істина — особа, яка не належить до цього матеріального світу. Хоча майже кожна Упанішада спочатку описує Верховного Бога безособистісним, у кінці опису проступають особистісні риси Господа. Крім того, частина Упанішад також стверджують, що в серці кожної живої істоти містяться як індивідуальна душа, так і Наддуша (Господь).
Описуючи антиматеріальні якості Абсолюту. Упанішади готують ґрунт для правильного розуміння трансцендентної особи (Верховного Господа).
Арджуне вселяє благоговіння бачення Своєю божественною вселенської форми. Філософська бесіда «Бхагавад-гіти» відбувається безпосередньо перед початком великої Битви на Курукшетра. Діалог Крішни з принцом Пандавов Арджуною починається з того, що Арджуна висловлює Кришне свої сумніви щодо того, чи варто йому битися чи ні. Арджуна сповнюється сумнівів з причини того, що в протистоїть йому армії знаходяться багато з його друзів, вчителів і родичів. Прийшовши в сум'яття, він звертається за настановами до Крішни, який грає роль візника його бойової колісниці.
6. Герої Рамаяни.
Рамаяна прославляла Раму як аватару, або земне втілення бога Вішну, народженого позбавити світ від ватажка демонів (ракшасів) на ім'я Равана. Рама через підступи мачухи змушений був покинути палац батька в Айодхье. Його дружина Сіта і брат Лакшмана пішли разом з ним в ліси. Там Раван зумів викрасти Сіту і намагався, хоч і безуспішно, спокусити її в своїй фортеці на острові Ланка. Рама зібрав армію, до якої приєдналися лісові звірі, перш за все мавпи на чолі зі своїм царем Сугріва і його радником Хануману. Після того як мавпи за один день замостили камінням з гір Гімалаїв протоку між Індією і Ланкою, Рама з армією вторгся у володіння Равани, убив його і звільнив Сіту. Рама, Сита і Лакшмана з тріумфом повернулися в Айодхью, де Рама отримав трон батька. Однак жерці вважали, що Рама не повинен приймати Сіту після того, як вона побувала у палаці у Равани. Сіту вигнали, але вона довела свою чистоту, пройшовши випробування вогнем. Рама і Сіта - індійський ідеал царя і його дружини, Лакшмана - зразок відданості, Хануман - один з улюблених героїв індійських народних сказань. Аватар - в індуїстській міфології сходження божества на землю, втілення в смертна істота заради «спасіння світу», відновлення «закону» та «чесноти» або захисту своїх прихильників. Вішну - один з вищих богів індуїстської міфології, складовою разом з Брахмою і Шивою так звану божественну тріаду. Дашаратха - цар Сонячної династії, володар Айодхьі, земний батько Рами і трьох його братів. Лакшмана - син царя Дашаратхи і його третьої дружини Суматри. Равана - в індуїстській міфології цар ракшасів і антагоніст Рами. Рама - в індуїстській міфології сьома аватара Вішну, в якій він позбавляє богів і людей від тиранії царя ракшасів Равани. Сіта - в ведійській міфології богиня , дружина Рами, Хануман - в індуїстській міфології божественна мавпа, син бога вітру Ваю.
суспільства, відповідального перед Небом як символом вищого порядку. Разом із тим і ця релігія у своїй давній динаміці еволюціонувала від первісних вірувань до родоплемінних культів і міфологій.
Проте стрижневим у релігійно-міфологічній системі Стародавнього Китаю був культ предків. Китайці уявляли загробний світ прямим продовженням цього світу і вважали, що душі предків здатні впливати на живих родичів, навіть вірили, що покійники можуть одружуватися, причому рудименти цієї віри збереглися в Китаї донині. Ще в іньську добу китайці будували храми своїм предкам, приносили їхнім душам пожертви, щоб предки не гнівалися на них і не чинили їм неприємностей. Це пояснює, чому для китайця не мати сина, який би потурбувався про його посмертний культ, завжди означало життєву катастрофу.
Китайці задобрювали померлих, приносили їм жертвоприношення, їжу. Одяг, прикраси, будували огорожі. Зуби тварин були амулетами та оберегами. Коли китайці помирали, вважали що їх душа постійно з ними.
2. Поетичний світ Ши Цзин.
Спочатку ієрогліф «цзін», що входить у назву «Ши Цзін», позначав «основу тканини». Згодом саме звідси взяло свій початок похідне поняття — основні канонічні книги конфуціанської школи. Пісня «ши» — найдавніша форма китайської ліричної поезії, вірш, як правило, призначений для співу. «Ши» складається зазвичай з декількох строф або куплетів, нерідко з рефреном. Пісні «ши», судячи по «Ши Цзін», складались в народі одночасно з їх музичної мелодією і, по суті, були органічно пов'язані з музикою, рухами і жестами, які часто супроводжували їх виконанням в процесі польових робіт, під час релігійних і побутових обрядів, народних свят, гулянь, ігор.
Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих. Містить 305 народних пісень і віршів різних жанрів, створених в XI-VI ст. до н. е.. і відображають різноманітні явища духовного і соціального життя; відбір і редакція творів приписується Конфуцію. З 4 розділів ("Го фен" - "Звичаї царств", "Сяо я" - "Малі оди", "Та я" - "Великі оди", "Сун" - "Гімни"), кожен з яких є ніби самостійна книгою зі своїми
самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудре­ців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.
Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.
Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.
В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.
Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на робо­ті, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.
Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородної людини цзюньцзі – цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей.
Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму. Патерналізм – філософська течія, представники якої стверджували, що управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується про своїх дітей. Для того, щоб правитель став батьком для підлеглих, він повинен мати високу мораль освіченості.
Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання.
Лунь Юй (кит. традиційною 論語, спрощеною 论语, піньїнь Lún Yǔ, палладієм — Лунь Юй, «Бесіди і
Єдиним і немає фактично різниці, якими будуть нюанси в цій єдності, людина вже є необхідно природною, навіть якщо вона сповідуватиме діяльність. Дао разом з Де зробили людину вільною, через що жодним чином не можна обмежувати її будь-якими ціннісними системами, зокрема звідси й випливає критика конфуціанства з його гуманністю й справедливістю.
В основном философия Чжуан-цзы является скептической и рассматривает жизнь ограниченной, а знание безграничным. Чжуан-цзы же считал, что преследовать безграничное, имея только ограниченное, глупо. Наш язык и познание уже предполагает дао, с которым каждый из нас связан прошлыми путями. Таким образом, мы должны понимать, что даже наши наиболее тщательно обдуманные выводы могли бы казаться ошибочными, если бы у нас был другой прошлый опыт. Чжуан-цзы считал, что наши естественные склонности смешиваются с приобретенными. Выводы и выбор следующего шага обусловлен этим уникальным набором естественных приобретенных свойств.
На відміну від “Дао де цзіну”, “Чжуан-цзи” не позбавлений особистісностей, тобто не є текстом одкровення, простежується більшою мірою діалогічний людський характер твору, автор(и) художньо змальовано викладає(ють) власні погляди.
. Лірична поезія Давнього Китаю.
"Книга пісень", до якої Конфуцій відібрав 305 з більш ніж трьох тисяч пам’яток народної пісенної творчості чжоусців. У ній подана найдавніша лірична поезія китайців — любовна, побутова, обрядова, громадянська, епічна, історична. У своїх піснях китайці розповідали про стародавні шлюбні обряди, про сумну долю залишених жінок, про жахливу традицію людського жертвоприношення, про воєнні походи, про сите, але неспокійне життя чиновників. Пізніша китайська поезія розвивалася у двох основних жанрах: піснях - гєші та поемах - Фу, на відміну від геші, не співали, а скандували. Складені вони були римованою прозою, тобто являли собою щось середнє між поетичним і прозовим жанрами. Творцями цього оригінального літературного жанру були Цюй Юань, Сун Юй та інші поети. Цюй Юань, ліриці якого притаманні витонченість та щирість почуттів, народився у IV ст. до н. е. в царстві Чу. Цюй Юань з непідробною щирістю передав у своїй оді "Сум відлученого". Легенда розповідає, що коли Цюй Юань довідався, що князівство Брахмани - частина індуїстських священних текстів шруті, коментарі до чотирьох Вед, в яких описується правильне виконання обрядів.
Кожна із ведичних шкіл мала свої власні брахмани. Кількість цих текстів у період Махаджанамапад невідома. На сьогодні збереглося 19 повних брахман, дві з яких пов'язані з Рігведою, шість із Яджурведою, десять із Самаведою, одна із Атхарваведою. Крім цього існують фрагменти інших брахман.
Брахмани дуже різняться за обсягом: від однієї сторінки до багатотомників.
Брахмани мали велике значення в розвитку індійської думки та індуїстської філософії. Вони були попередниками Веданти, індійського права, астрономії, геометрії, лінгвістики, поняття карми, поділу життя людини на стадії: брахмачар'я, ґріхастха, санньяса. В деяких із Брахман є розділи, які можна віднести до Араньяк чи Упанішад.
Мова, якими написані Брахмани, складає окремий етап ведичного санскриту, молодшого від санскриту Самхіт, але старшого від мови більшості сутр. Мову Брахман датують залізною добою, 9-им, 8-им, 7-им і подекуди 6-им століттям до початку нового літочислення. Історично це відповідає періоду становлення великих князівств Махаджанапади.
Араньяки — складова частина індуїстських священних текстів шруті, в яких описуються особливо небезпечні ритуали, які потрібно вивчати в пущі, далеко від людей. Слово араньяка означає приналежний до пущі. Араньяки написані пізньоведичним санскритом, типовим для Брахман або Упанішад.
2. Особливості давньоіндійської гімнографії.
Рігведа - збірник релігійних гімнів, перший відомий пам'ятник індійської літератури. Рігведа - збори гімнів на ведійській мові, що входить до числа чотирьох індуїстських релігійних текстів, відомих як Веди. Рігведа була складена, мабуть, близько 1700-1100 рр.. до н. е.. і є одним з найдавніших індо-іранських текстів і одним з найдавніших релігійних текстів у світі. Століттями вона зберігалася тільки в усній традиції і вперше записана була, ймовірно, тільки в ранньому Середньовіччі. Ріг-веда - найбільш древня і значна з Вед, коштовне джерело для вивчення давньоіндійської історії та міфології. Рігведа складається з 1028 гімнів, багато з яких призначені для різних жертовних ритуалів. Це довге збори коротких гімнів головним чином присвячене вихваляння богів. Воно складається з 10 книг, званих
47. Буддійський канон. Трипітака. Жанр сутри.
Трипі́така— уклад буддійських священних текстів, складений незабаром після смерті Будди Шак'ямуні на Першому Буддійському соборі. «Трипітака» в перекладі означає «три кошики», що відповідає поділу священних книг на три розділи: Вінайя-пітака (Віная-пітака), Сутра-пітака (Сутта-пітака) і Абхидхарма-пітака (Абхідхамма-пітака). Назва пітака («кошик») традиційно пояснюється тим, що сувої з пальмового листя, на яких були написані тексти, зберігалися в трьох плетених кошиках. Однак не можна виключити і того, що ще до власне письмової фіксації Типітаки слово пітака вживалося в санскриті і були в переносному значенні для позначення зборів, колекції чого-небудь. Перший розділ, Вінайя-пітака, містить тексти, покликані регулювати життя сангхи - буддійської чернечої громади. У нього входять більше 500 правил поведінки ченців і черниць, а також правила і процедури, покликані сприяти збереженню гармонії в чернечій громаді в цілому. Перша пітака не обмежується зведенням дисциплінарних правил, в ній також розглядається історія походження кожного правила, включені притчі, що розповідають про те, як сам Будда вирішував питання збереження гармонії у великий і різнорідної духовної громаді. У Сутра-пітака зібрано більше 10 000 сутр, приписуваних особисто Будді або, іноді, його найближчим учням, оповідають про життя Будди. Третій розділ, Абхидхарма-пітака, являє собою збірник філософських трактатів, що містять систематизацію вчення Будди і пропонують глибокий, практично науковий, аналіз основних положень Дхарми. Якщо перші два розділи Типітаки викладають практичне вчення про досягнення Просвітлення, то третій кошик присвячена теоретичній розробці основ вчення. Сутра у давньоіндійській літературі лаконічне і уривчасте висловлювання, пізніше - склепіння таких висловлювань. У сутрах викладалися різні галузі знання, майже всі релігійно-філософські вчення Стародавньої Індії. Мова сутри характеризується образністю і афористичністю, в сутрах часто використовуються притчі. В буддизмі, сутри побудовані в основному у формі діалогів або бесід в яких викладалися основи вчення.
темами, особливою емоційною атмосферою і засобами художнього зображення (включаючи музичний супровід), найбільшою літературною цінністю володіє перший з них. У центрі пісень "Го фен" - людина і його ставлення до природи і навколишньої дійсності, світ почуттів і думок землероба, скотаря, мисливця. У піснях "Го Фена" частіше, ніж в інших розділах, звучать мотиви соціального протесту. Ліричні твори розділу "Сяо я" створені головним чином придворними поетами з приводу різних урочистостей і вихваляють чесноти й ратні подвиги правителів. Зразками придворної поезії вважаються оди "Та я". Розділ "Сун" включає урочисті і хвалебні храмові співи та культові гімни. Відображаючи різноманітні явища духовного і соціального життя Китаю. Гофен – 160 ліричних, любовних, трудових пісень. В них життя китайців протягом 15 царств. Опис суспільного життя та побуту народу. Сяо я – твори придворних, які виражали свої почуття з приводу хвали, заслуги добродіїв та подвиги героїв. Велика ода – придворна поезія. Сун – хвалебні, храмові співи, гімни на честь духів, предків.
Найбільшу літературну цінність представляє «Го фен», що містить 160 ліричних народних пісень 15 царств епохи Чжоу (ХІ — ІІІ ст. до н. е.). У цю частину пам'ятника увійшли ліричні, любовні пісні, з їх чарівністю і радісними почуттями молодості, з їх задушевністю; трудові пісні, глибоко йдуть своїм корінням в народну творчість. «Го фен» відтворює яскраву колоритну картину суспільного життя і побуту китайського народу в епоху його раннього розвитку. З цих, реально відображаючих життя пісень, деякі дослідники датують часом реалістичних традицій китайської літератури. Кожна пісня цілеспрямована, має закінчений сюжет, відрізняється цілісністю, єдиністю внутрішньої теми — людина та її ставлення до явищ природи, навколишнього світу, людей. І в руслі цієї теми відчуття зв'язку таких понять, як краса, добро, правда, щирість і людяність, відтворюючи почуття хліборобів, скотарів, мисливців.
3. І Цзин. Взаємодія Ян і Інь.
Книгу ворожінь стародавні китайці називали «І-Цзин» - китайська класична книга змін і дбайливо пронесли її крізь десятки століть, прагнучи передати нам в цілості первозданну мудрість, первозданне розуміння світу, життя і людини. Це складна система, що охоплює і відбиває, у відповідності з теорією «Книги Змін», весь світовий процес, всі чергування ситуацій, що походить від взаємодії і боротьби сил світла і
судження», «Аналекти Конфуція») — поряд з «І-цзин» і «Дао де цзін» — один з найзнаменитіших текстів Далекого Сходу. Головна книга конфуціанства, складена учнями Конфуція з коротких нотаток, які фіксують висловлювання, вчинки вчителя, а також діалоги з його участю.
Книга написана давньокитайською мовою, складається (з найпоширенішої версії) з двадцяти заголовків. Складання книги почалося після смерті Конфуція в кінці епохи Весни-осені і зайняло від 30 до 50 років.
Як однією з найбільших літературних пам'яток «Лунь Юй» став частиною конфуціанського Чотирикнижжя (Си шу). Знання цієї книги напам'ять було обов'язковою вимогою китайської класичної освіти.
Цитати
Багатство і знатність становлять предмет людських бажань, але шляхетний чоловік ними не користується, якщо вони дісталися незаконним шляхом.
Народ можна змушувати слідувати належним шляхом, але не можна йому пояснити — нащо.
Їсти грубу їжу, пити воду і спати на зігнутому лікті — в цьому теж полягає задоволення.
Неправедне багатство, при тому поєднане зі знатністю, для мене подібно швидкоплинній хмарі.
Людина, яка не думає про те, що може трапитися в майбутньому, обов'язково незабаром зіткнеться з прикрощами.
Цзи-гун спитав: «Чи можна все життя керуватися одним словом?» Учитель відповів: «Це слово — взаємність. Не роби іншим того, чого не бажаєш собі».
Людина може зробити великим шлях, яким йде, але шлях не може зробити людину великою.
Три види дружби приносять користь і три — шкоду. Коли дружиш з людиною або прямою, або чесною, або володіючою великою проникливістю — це приносить користь; коли дружиш з людиною або нещирою, або вивертко́ю, або жвавою на язик — це приносить шкоду.
Три види радості приносять користь і три види — шкоду. Коли радієш від того, що або чиниш відповідно до ритуалу і музики, або говориш про добрі справи людей, або вступаєш в дружбу з мудрими людьми — це приносить користь. Коли відчуваєш радість від того, що або віддаєшся марнотратству, або неробству, або бенкетам — це приносить шкоду.
Лише найрозумніші і найдурніші не можуть змінитися.
Коли ми говоримо про ритуал, чи маємо ми на увазі лише дар яшми і парчі? Коли ми говоримо про музику, чи маємо ми на увазі удари у дзвони і барабани?
Цінь таки завоювало його батьківщину, він утопився в річці Міло Інший чуський поет III ст. до н. е. Сун Юй, якого вважають першим китайським трубадуром кохання й жіночої краси, вдосконалив винайдену Цюй Юанем форму оди й цим уніс чималу лепту у виділення китайської літератури в самостійний вид мистецтва. У І—II ст. и. е. в країні побачила світ навіяна народним фольклором анонімна поетична збірка "Дев’ятнадцять стародавніх віршів", віршові твори якої були складені на традиційну для китайської поезії тематику: розлука друзів, сум залишених жінок, ностальгія за рідною домівкою. мандали. Кожна мандала складається з гімнів, званих сукта, які, в свою чергу, складаються з окремих віршів, званих «річ». Мандали не рівні ні по довжині, ні по віку. «Сімейні книги», мандали 2-7, вважаються найстарішою частиною і включають самі короткі книги, відсортовані по довжині, складаючи 38% тексту. Мандала 8 і Мандала 9, ймовірно, включають гімни різного віку, складаючи 15% і 9% тексту відповідно. Мандала 1 і Мандала 10 - наймолодші і найдовші книги, становлять 37% тексту. Головні боги Рігведи - Агні (жертовне полум'я), Індра (героїчний бог, що вихваляється за вбивство свого ворога Врітри) і Сома (священний напій або рослина, з якого він виготовлений). Рігведа також містить фрагментарні посилання на можливі історичні події, особливо боротьбу між ведичними аріями та їх ворогами.
3. Махабхарата. Вставні епічні оповіді.
«Махабхарата» - найбільший давньо індійський епос. Один з найбільших літературних творів у світі, «Махабхарата» являє собою складний, але органічний комплекс епічних оповідань, новел, байок, притч, легенд, ліро-дидактичних діалогів, дидактичних міркувань богословського, політичного, правового характеру, космогонічних міфів, генеалогій, гімнів, плачів, об'єднаних по типовому для великих форм індійської літератури принципом обрамлення, складається з вісімнадцяти книг (Парва) і містить понад 100 000 двовіршів (шлок), що в чотири рази довше Біблії і в сім разів довша Іліади й Одіссеї взятих разом. «Махабхарата» - джерело багатьох сюжетів і образів, що одержали розвиток в літературах народів Південної і Південно-Східної Азії. В індійській традиції вважається «п'ятої Ведою». Одне з небагатьох творів світової літератури, яка сама про себе стверджує, що в ній є все на світі. Авторство Махабхарати приписується мудрецеві Вьяса, який сам є дійовою особою оповіді (дідом Пандавов і Кауравів). В основі епосу лежить оповідь про розбрат між двома групами двоюрідних братів - п'ятьма Пандавами (синами царя Панду і цариці Кунті) і ста Кауравами (синами царя Дхрітараштри і цариці Гандхари). І Пандави, і Кауравів є віддаленими нащадками стародавнього царя Місячної династії по імені Куру, але сказання в більшості випадків застосовує родове ім'я Кауравов до синів Дхріта-раштри. Чвара була ініційована старшим сином Дхрітараштри підступним і
КИТАЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА
1. Китайська міфологія. Культ предків.
Характерні риси
1). Фрагментарність. Міфи Китаю — сплав неоднорідних географічно, етнічно й хронологічно матеріалів.
2). Історизація міфологічних персонажів, які під впливом раціоналістичного конфуціанського світогляду почали трактуватися як реальні діячі древності. Цей процес почався при правлінні династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). Таким чином міфологія стала частиною традиційної історії Китаю. Древні міфи важко відокремити від історичних нашарувань.
3). Китайська міфологія й філософія приділяють більше уваги людським відносинам, а не походженню світу.
Героями китайських міфів виступають правителі, чиновники. Божества визначалися словом «ді», що означає «імператор», хоча в часи, коли ці міфи створювалися, подібної ієрархії бути не могло.
По своєму змісті міфи підрозділяються на кілька груп.
Серед космогонічних міфів, що трактують походження природи і людини зі стану первісного хаосу, представлені дві основні концепції: розподіл і перетворення. Відповідно до одній з них, неживі речі і живі істоти виникають у результаті розподілу хаосу на два першоелементе-світле (чоловіче) початки янь і темне (жіноче) початок інь. Друга концепція припускає виникнення всього сущого в результаті трансформації. Так, людина був створений із глини богинею по імені Нюй Ва. За іншою версією того ж міфу, сама Нюй Ва перетворилася в предмети й істот, що наповняють світ.
Образ Нью Ва ( "Жінка", "Мати Ва") відновлюється по розрізненим і різночасним даним. У споконвічному своєму виді це богиня Землі, звідси її вигляд напівжінки-напівзмії. Також думають, що Нюй Ва шанувалася як прародителька племен, що мали як тотем змієві.
Міфи про створення світу. Первинно всесвіт мав форму яйця. Яйце розкололося: верхня, світла половина яйця стала небом, а нижня, непрозора – землею. Небо назвали ян, а землю – инь. З цього яйця з’явилась перша людина – Пань-Гу, його назвали “дитя инь та ян”.
Кожен день Пань-Гу збільшувався на 1 джан. Його ріст змінював положення землі та неба: небо ставало на 1 джан вище, а небо на 1 джан ширше. Через 18 тисяч років земля та небо достигли необхідних розмірів, а Пань-Гу помер.
Його тіло перетворилось на складові частини світу. Праве око
темряви, напруги і податливості, добра і зла, ситуацій, в яких опиняється й діє чоловік. Прийнято вважати, що нижня триграмма відноситься до внутрішнього життя, до наступаючого і творити, а верхня - до зовнішнього світу, до руйнується і відступаючому. Також з давніх часів існує погляд на гексаграмми як на комбінацію з трьох пар рис, кожна з яких символізує космічну потенцію: верхня - небо, середня - людини, нижня - землю. Вже тут ясно видно відмінність світогляду стародавніх китайців від поглядів, поширених тоді і пізніше в багатьох інших цивілізаціях: людина бере участь у перебігу життя як рівний землі і неба, як активна сила, не тільки залежна, але й здатна впливати на навколишній світ, на обставини, на долю. Основою Книги є 64 ворожильні гексаграмми (руни), які позначають всі основні життєві ситуації.
. У сучасній філософії Ян та Інь - вищі архетипи: Ян - біле, чоловіче, зовнішнє, небесне, добре; Інь - чорне, жіноче, внутрішнє, земне, зле. У «Книзі змін» («І цзин») янь і інь служили для вираження світлого і темного, твердого та м'якого, чоловічого і жіночого начал в природі. У процесі розвитку китайської філософії ян та інь все більш символізували взаємодія крайніх протилежностей: світла і темряви, дня і ночі, сонця і місяця, неба і землі, спеки та холоду, позитивного і негативного.
За деякими легендами, графічне зображення тайцзи у вигляді чорної і білої «рибок», сполучених в колі і символізуючих сили Інь і Ян, набуло поширення в 7-8 століттях під впливом буддійських мандал.
У графічному виразі поняття Великої Межі розповсюдилося в народних віруваннях і міфології, де самостійно, або разом із вісьма триграмами стало частиною картин-талісманів, що оберігають людей від нечистої сили.
Всесвіт - це не хаотичне нагромадження предметів і явищ, а поєднання великої кількості пар протилежних елементів Інь і Ян. І оскільки Всесвіт і людина є єдина система, що підкоряється одним і тим же законам розвитку, то для зображення моделі світу підходить тільки якийсь замкнутий простір - певна геометрична фігура, яка могла б відобразити внутрішню гармонію і досконалість цього світу. Зрозуміло - це коло.
Біла крапка в чорній половинці кола і симетрична їй чорна в білій, означають, що Інь і Ян присутні один в одному.
У старокитайській міфології і натурфілософії Інь-Ян (“тайцзи”, Велика Межа) - символ творчої єдності протилежностей у Всесвіті. Його зображали у вигляді кола,
5. Даоський канон. Дао де цзин. Дао – першооснова, закон світобудови.
Дао де цзин- основоположне джерело вчення і один з видатних пам'ятників китайської думки, що зробив великий вплив на культуру Китаю і всього світу. Основна ідея цього твору - поняття дао - трактується як природний порядок речей, який не допускає стороннього втручання, «небесна воля» або «чисте небуття». Традиційно автором книги вважається Лао-цзи (VI - V ст. До н. Е..), Тому іноді книга носить його ім'я. У трактаті Дао-де цзин (IV-III ст. До н. Е..) Викладаються основи даосизму, філософії Лао-цзи. У центрі доктрини - вчення про великого Дао, загальному Законі й Абсолюті. Дао панує скрізь і в усьому, завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недоступне органам почуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним - у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється ж Дао через свою еманацію - через де, і якщо Дао все породжує, то де все вигодовує. Трактат наполягає на невимовну Дао, яке є початок всіх речей. Для осягнення Дао рекомендується не діяння, безмовність, спокій, поміркованість і безпристрасність, які дарують злиття з Дао.
Исходное положение остается тем же, что и в «Луньюе»: неудовлетворенность существующим положением — раздоры, войны, бедствия людей, та же и конечная цель — найти способ выхода из такого состояния.
Для определения пути, по которому можно прийти к устранению всех этих зол, необходимо установить их первопричину. Конфуций видел ее в несовершенстве человеческой личности, а тем самым — и всего общества. Следовательно, для него путь к достижению должного общественного состояния проходит через улучшение самого человека. Улучшить же его можно, опираясь на жэнь («человеческое начало») в человеке, на то, что составляет саму суть его природы. Средством же повышения в людях их человеческого качества служит вэнь — образованность, просвещение, высокая интеллектуальная и моральная культура. А так как человеческое начало в природе человека есть фактор активный, выражающийся в действиях, в делах, то и духовная культура есть то, что создается именно деятельностью человека. В этом и состоит для Конфуция Дао (Путь).
Первопричину

Приложенные файлы

  • docx 22387306
    Размер файла: 55 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий