ЗНО 7 кл Північна Америка довідник Пасенко 2 01..


Північна Америка Загальна характеристика та географічне положенняПівнічна Америка — третій за величиною материк (площа — 24,2 млн км2), що лежить у Західній та Північній півкулях. Північна Америка простягнулася від полярних широт майже до екватора.
Крайні точки:
північна — мис Мерчісон (71°51 пн. ш., 94°45 зх. д.);
південна — мис Мар'ято (7°12 пн. ш., 80°52 зх. д.);
східна — мис Сент-Чарлз (52°24' пн. ш., 55°40 зх. д.);
західна — мис Принца Уельського (65°35' пн. ш., 168°00 зх. д.).
На півдні материк перетинає Північний тропік.
Ураховуючи прилеглі Канадський Арктичний архіпелаг та о. Гренландію — найбільший острів у світі, Північна Америка найдалі з усіх материків заходить на північ.
Її протяжність з півночі на південь — 8 500 км. Найширша й наймасивніша вона між 70 і 30° пн. ш.
Гренландія
Гренландія — найбільший острів світу (загальна площа 2 175 600 млн км2). Більша частина острова вкрита кригою й тому непридатна для життя людини. Гренландія належить невеликій європейській країні — Данії, яка приблизно в 47 разів менша за площу свого володіння.
Слово Гренландія перекладають як «зелена земля». Не можна сказати, що ця назва зовсім не підходить цьому острову. Хоч 85% її території займає льодовий щит, решта 15% майже повністю припадають на прибережні рівнини й голі скелі. Більшу частину року рівнини дійсно зелені. Берегова частина Гренландії зовсім не така, якою ми її уявляємо. Улітку тут буває настільки тепло, що люди ходять у шортах, купаються в озерах, що розкинулися за полярним колом. Тут є місця, де влітку температура повітря досягає +37° С.
Материк омивають
з півночі Північний Льодовитий океан,
із заходу — Тихий,
зі сходу —Атлантичний.
Біля східних берегів континенту проходять тепла течія Гольфстрім і холодна Лабрадорська, які зустрічаються біля о. Ньюфаундленд (цей район — знаменита Ньюфаундлендська банка — один з найбагатших у світі регіонів рибальства).
Біля західних берегів проходять холодна Каліфорнійська й теплі Північнотихоокеанська та Аляскинська течії.
За обрисами материк схожий на трапецію, широка частина якої повернута на північ та розміщена в холодному й помірному кліматичних поясах. Найвужча частина розміщена в жаркому поясі. Ширина найвужчої частини Панамського перешийку не досягає і 100 км.
На північному заході Північна Америка відокремлена від Євразії вузькою Беринговою протокою, ширина якої в середньому 60 км.
Межі з Південною Америкою проводять по Дар'єнському перешийку (інколи — по Панамському перешийку, через який на початку XX ст. був проритий канал практично завдовжки 80 км).
Берегова лінія (318 443 км) сильно порізана. Береги Північної Америки омиває велика кількість заток: Мексиканська, Гудзонова, Каліфорнійська, Аляска, Фанді.
Затока Фанді,
що врізається в береги Канади на 258 м, — місце найвищих припливів на Землі (до 18 м).
У рельєфі Північної Америки можна виділити три частини:
1)високі гори Кордильєри на заході,
2)Великі й Центральні рівнини в центрі,
3)низькі гори Аппалачі на сході.
Континент має багаті внутрішні води, проте розміщені вони дуже нерівномірно.
Північна Америка лежить у всіх кліматичних поясах, крім екваторіального.
Протяжність материка від полярних широт майже до екватора зумовлює чималу різноманітність природи: від арктичних до тропічних пустель.
Короткі відомості з історії дослідження12 жовтня 1492 р. вважають датою відкриття Північної Америки, коли кораблі експедиції Христофора Колумба (1451-1506) досягли островів, що лежать поблизу берегів Північної Америки. Проте є відомості, що ще
в Х ст. північно-східне узбережжя материка було відоме вікінгам. Ці вправні моряки, заснувавши поселення в Ісландії та Гренландії, доходили й до Америки.
Почесний остров'янин
Христофор Колумб досяг берегів Нового світу 1492 p., проте невідомо, у якому місці він причалив уперше. Спочатку історики вважали, що це був Сан-Сальвадор, один з островів Багамського архіпелагу, де й поставили символічний хрест. Згодом з'ясувалося, що швидше за все Колумб уперше ступив на суходіл у Новому світі на невеликому острові в бухті Самана-Кей.
Півострів Лабрадор
Ще 981 р. (за іншими даними — 982 р.) норманський мореплавець Ейрік Рауді (Ейрік Рудий) обстежив південне й південно-західне узбережжя Гренландії й заснував перше поселення в районі Бредефіорда.
Декілька років потому, у 995 р. (за іншими даними — у 1000 p.), його син, ісландський вікінг Лейф Ейріксон (Лейф Щасливий), заблукав, повертаючись з Європи до Гренландії. Він наткнуся на довгу смугу похмурого узбережжя, яку назвав Хеллуланд, що означає «Країна плоских каменів». Якщо робити висновки з описів землі, то очевидно, що він натрапив на півострів Лабрадор, який і справді становить країну плаского каміння.
Подорожі X. Колумба започаткували загарбницькі походи іспанців, які супроводжувалися й географічними відкриттями.
У кінці XV ст. італієць Джон Кабот (між 1450 і 1455-1499) відкрив о. Ньюфаундленд та узбережжя півострова Лабрадор.
У першій половині XVI ст. француз Жак Картье (1491-1557) дослідив затоку та р. Святого Лаврентія. Французькі мандрівники дослідили береги Великих Американських озер, проплили по Міссісіпі та її притоках.
Карта Америки зберегла пам'ять про цих дослідників — річка й гори Маккензі, Гудзонова затока, Баффінова Земля.
У XVIII ст. Новим світом зацікавилися російські дослідники. Першими до північно-західних берегів Америки 1732 р. підійшов російський корабель під командуванням Івана Федорова (?-1733) та Михайла Гвоздева (між 1700 і 1704 - після 1759).
У 1741 р. морський загін Великої Північної експедиції під командуванням Вітуса Беринга (1681-1741) та Олексія Чирикова (1703-1748) дослідив та наніс на карту Алеутські острови й частину узбережжя Аляски. Російські торгові компанії посилали експедиції до цих берегів, засновували поселення, мешканці яких полювали, вели торгівлю з місцевим населенням. Російські поселення простягалися до 38° пн. ш., де був побудований форт — російська фортеця на березі Тихого океану. 1867 р. після поразки Росії в Кримській війні (1853-1856) російські володіння на Алясці царський уряд продав США.
ВІТУС БЕРИНГ(1681-1741)
Данський морський офіцер на російській військово-морській службі, дослідник Камчатки, Тихоокеанського узбережжя Росії та західних берегів Північної Америки, капітан-командор російського флоту.
Народився в м. Хорсенс (Данія). У 1725—1730 рр. і 1733—1741 pp. керував Першою та Другою Камчатськими експедиціями. Пройшов протокою між Чукоткою й Аляскою (згодом Берингова протока), досяг Північної Америки й відкрив низку островів Алеутського пасма.
Камчатські експедиції довели існування протоки між Азією й Америкою, відкрили морський шлях від Камчатки до Японії, завершили відкриття всіх Курильських островів, відкрили Командорські, Алеутські, Шумагінські й Туманні острови, північно-західну частину Америки й бухту Св. Іллі.
Уперше була складена карта північно-східних берегів Азії на базі навігаційних та астрономічних спостережень. Судно В. Беринга «Святий Петро» зазнало аварії біля одного з островів Командорської групи, пізніше названого о. Беринга. Тут екіпаж залишився на вимушену зимівлю, яку змогло витримати небагато людей. В. Беринг помер від цинги.
Іменем В. Беринга названі острів, протока й море на півночі Тихого океану, а також Командорські острови.
Російським Колумбом називають Григорія Шеліхова (1747-1795), який 1775 р. заснував торгову компанію для хутряного й звіробійного промислів на північних островах Тихого океану. 1783 р. експедиція Г. Шеліхова вирушила вздовж Алеутських островів для промислу, торгівлі й проведення геодезичних робіт. У вересні 1784 р. прибула на о. Кадьяк і започаткувала постійні російські поселення на Алясці. Г. Шеліхов першим поставив питання про закріплення відкритих земель за Росією.
На початку XX ст. Руалъ Амундсен (1872-1928) першим здійснив плавання вздовж північного узбережжя Північної Америки, установив фізичне місце розміщення північного магнітного полюсу Землі.
Рельєф і геологічна будоваБільша частина материка — давня допалеозойська Північноамериканська платформа, яка складається з докембрійського кристалічного щита й плити, що перекрита товщами осадових порід палеозою та мезозою.
У рельєфі їй відповідають рівнини, представлені низовинами та височинами, що займають 2/3 площі материка. Середня висота материка — 610 м.
У північній частині рівнини (висота 100-200 м та до 700 м) розміщені на Канадському кристалічному щиті — виступах давніх кристалічних порід фундаменту платформи.
На формування рельєфу цієї частини материка істотно вплинув льодовик, що зумовило наявність згладжених пагорбів, округлих скель, нагромадження валунів, виораних улоговин, більшість яких заповнена озерами.
Свідчення роботи льодовика
На півночі Північної Америки льодовик не тільки сприяв утворенню величезної кількості озер. Про його діяльність свідчить і наявність друмлінів, що становлять пасма округлених, витягнутих, овальних пагорбів з принесених льодовиком залишків гірських порід до 1,5 км завширшки й заввишки 30—60 м; це й ози — вузькі, схожі на насип, з піску або гальки пасма заввишки приблизно від 7,5 до ЗО м, які можуть мати довжину до 80 км та інколи здаються абсолютно прямими; та давні берегові уступи — низькі насипи піску, які часто розміщені рядами, паралельними до берегів, що існують тепер.
На південь від Великих Американських озер діяльність льодовика сприяла утворенню багатого моренного матеріалу, тому Центральні рівнини мають горбкуватий характер. їхня висота 200-300 м. Ці рівнини складені морськими й континентальними осадовими породами. Там, де на поверхню виходять вапняки, розвинуті карстові форми рельєфу.
На південному сході Центральних рівнин біля західних передгір'їв Аппалачів розміщена відома Мамонтова печера — одна з найбільших карстових печер світу. її глибина досягає 300 м, загальна довжина — 500 км. Дном печери течуть річки, заглиблення зайняті озерами. Стік води з печери йде в притоки р. Огайо.
На південь від Центральних рівнин лежить плоска Міссісіпська низовина (100 м), чимала частина якої утворена річковими наносами. Далі на південь, на узбережжі Мексиканської затоки, розкинулася Мексиканська низовина (до 100 м).
На захід від Центральних рівнин простяглися Великі рівнини, що піднімаються уступами — сходами до Кордильєр. Вони витягнулися з півночі на південь уздовж гірського ланцюга на 4 000 км; їхня ширина коливається від 500 до 800 км. Ці рівнини виникли на краю платформи, яка залучилася до підняття в процесі утворення Скелястих гір. Висота рівнин 500- 1 700 м. Річки, що стікають з гір, промили в осадових товщах глибокі долини й розділили рівнини на окремі масиви й плато.
На сході паралельно до берега Атлантичного океану спостерігають витягнуту систему середньовисоких складчасто-брилових гір Аппалачі, які утворилися в результаті підняття давніх (палеозойських) складчастих структур. У їхній будові переважають середньовисокі хребти, плоскогір'я й плато. Найвища точка — г. Мітчелл (2 037 м). Аппалачі сильно зруйновані, перетнуті широкими долинами, мають пологі схили та округлі вершини.
гірський пояс
Уздовж усього Тихоокеанського узбережжя материка простягнувся широкий гірський пояс Кордильєр. На півдні він займає всю ширину материка й через Центральну Америку переходить у Кордильєри Південної Америки (Анди). Кордильєри — одна з найбільших на планеті складчастих гірських систем, що утворилися на стику літосферних плит. Геологічний вік структури Кордильєр Північної Америки різний — від допалеозойського до четвертинного кайнозойської ери.
Кордильєри — найдовша гірська система у світі (18 000 км).
У системі Кордильєр виділяють дві основні гірські смуги, які сформувалися в різні епохи складчастості:
1)Кордильєри, які сформувалися в епоху альпійської складчастості, та
2)Скелясті гори, формування яких припадає на мезозойську еру.
Смуги розділені високими плато, нагір'ями (Великий басейн, Мексиканське нагір'я, плато Колорадо), існують западини нижче від рівня океану. Найменша висота від рівня моря — Долина Смерті (-86 м).
Долина Смерті
Непривабливу назву — Долина Смерті — носить пустеля з порівняно невеликою площею (дюни вкривають площу 7,8 км2), що розміщена на південному заході США, у штаті Каліфорнія, на кордоні зі штатом Невада. Свою назву пустеля отримала 1849 р. під час відомої золотої лихоманки в Каліфорнії, ставши останнім притулком для багатьох золотошукачів, які, заблукавши, загинули від нестачі води.
На північному заході Кордильєр лежить найвища точка материка — г. Мак-Кінлі (6 194 м). Вершина гори, що входить до складу Аляскинського хребта гір Кордильєр, завжди вкрита снігом. Узимку температура повітря може опускатися до відмітки -56° С.
Формування Кордильєр триває й донині. В епоху альпійської складчастості чималі ділянки гір були омолоджені, розсічені розломами. У горах багато вулканів.
Уздовж узбережжя Тихого океану від Алеутських островів до Аляски й далі на південь простягається ланцюг діючих вулканів, у Мексиці він розширюється й досягає Атлантичного океану. Найвищий діючий вулкан — Орісаба (5 700 м).
Між хребтами Скелястих гір розміщене Єллоустонське вулканічне плато — одне з природних див Північної Америки, де діє понад 3 000 гейзерів та гарячих джерел. Найяскравіше ці явища виражені на території Єллоустонського національного парку, у якому функціонують понад 200 гейзерів, що вивергають кислі або лужні води.
Корисні копалини
наявні на всій території материка, їхні запаси великі й різноманітні. Надра континенту добре вивчені, проте відбуваються й нові відкриття.
Багато родовищ мають світове значення. До них зараховують родовища залізної руди, руд, що містять нікель, кобальт, уран, а також золото й срібло. Багато з них приурочені до магматичних порід Канадського кристалічного щита, району Кордильєр.
На півострові Лабрадор розміщений залізорудний пояс, що простягнувся на 1 300 км при ширині 100 км. Частину руди тут добувають відкритим способом.
Осадові породи багаті на нафту й газ (узбережжя й шельф Мексиканської затоки, Великі рівнини — східне передгір'я Скелястих гір, Аляска, шельф Північного Льодовитого океану), кам'яне вугілля (Аппалачі, передгір'я Скелястих гір у Канаді).
З осадовим чохлом Північноамериканської платформи пов'язані також родовища калійних солей. Багаті поклади фосфоритів виявлено на півострові Флорида. У Кордильєрах відкрито також родовища кольорових та рідкісних металів.
КліматВелика протяжність материка з півночі на південь визначає різноманітність клімату Північної Америки, який сформувався внаслідок дії кліматотвірних чинників.
1) Географічне положення
Оскільки в південній частині континент перетинає Північний тропік, Сонце на території Північної Америки буває в зеніті лише на півдні. Північ материка лежить за північним полярним колом, за яким спостерігають полярний день і полярну ніч. Кількість сонячної радіації зростає з півночі на південь. На півночі радіаційний баланс становить 10-20 ккал на 1 см2 на рік, на півдні — 100-120 ккал на 1 см2 на рік.
У такому ж напрямку збільшуються й середні температури повітря:
у січні від -36° С (на півночі Канадського Арктичного архіпелагу) до +25° С (на півдні Флориди й Мексиканського нагір'я). Найнижчу температуру зареєстровано на Алясці та на північному заході Канади (-64° С). На льодовиковому щиті Гренландії температура знижувалася до -70° С.
Середні температури липня змінюються від +4° С на півночі Канадського Арктичного архіпелагу до +32° С на південному заході США. Найвищі температури зареєстровано в південних частинах внутрішніх плоскогір'їв Кордильєр, зокрема в Долині Смерті — +56,7° С.
Довгий час показник +56,7° С у Долині Смерті був рекордним на планеті, аж поки 1922 р. не зареєстрували вищу температуру в районі Тріполі (Африка) — +57,8° С.
2)Атмосферна циркуляція
Порівняно невелика протяжність із заходу на схід зумовлює істотний вплив океанів на клімат. Так, вологу погоду з Атлантичного океану приносить північно-східний пасат (у південну частину материка),
з Тихого — західне перенесення (у середню частину).
3) Рельєф
Однак високі гори (Кордильєри) на заході ускладнюють проникнення повітряних мас з Тихого океану. Тому вплив західного перенесення обмежується приморськими низовинами й береговими хребтами.
Недостатнє зволоження окремих територій континенту пов'язане з їхньою ізольованістю хребтами, а не віддаленістю від океану.
Опади на материку розподіляються нерівномірно.
Найбільша їх кількість — до З ООО мм за рік — випадає на Тихоокеанському узбережжі Канади та північному заході США.
Найменше опадів спостерігають у міжгірних долинах тропічних районів Кордильєр — менше 200 мм на рік.
Характерна ознака клімату материка — меридіональне перенесення повітряних мас. Меридіональне розміщення гір уздовж околиць материка й рівнинність його центральної частини дають змогу холодним повітряним масам проникати далеко на південь, а теплим — на північ. Відносно близьке сусідство холодної Гудзонової та теплої Мексиканської заток посилюють обмін між різними повітряними масами, що зумовлює часті зміни погоди. Нерідко трапляються смерчі (торнадо), а на південному сході материка — тропічні циклони.
4) Океанічні течії
Клімат прибережних територій зазнає впливу океанічних течій.
Холодні Лабрадорська й Каліфорнійська течії влітку сприяють зниженню температури повітря й різко зменшують кількість опадів.
Лабрадорська течія сприяє зміщенню на південь межі кліматичних поясів на сході континенту. Так, межа субарктичного й помірного кліматичних поясів проходить на широті 55°. На заході вона зміщується на південь порівняно з Євразією майже до 60° пн. ш., тому що теплому впливу Тихого океану перешкоджає пасмо Кордильєр, що пролягає вздовж узбережжя.
Північна Америка лежить у межах усіх кліматичних поясів, крім екваторіального.
Арктичний пояс
розміщений на територіях, які омиває Північний Льодовитий океан. Гренландія й східна частина Канадського Арктичного архіпелагу мають суворий арктичний клімат з низькими літніми (середня температура липня — 0...+5 С) і зимовими температурами (середня температура січня — -ЗО...-35° С). Узимку морози досягають -40° С (у Гренландії, яка є одним з полюсів холоду Північної півкулі, — до -70° С).
Опадів випадає тут мало (200 мм на рік), але в умовах низьких температур і їх вистачає для розвитку істотного зледеніння. Суворі зими часто супроводжуються сніговіями, а холодне літо — постійними туманами, холодною погодою.
Субарктичний пояс
займає площу від 58° пн. ш. на заході й 50° пн. ш. на сході.
Для західної його частини характерні рясні опади (до 1 000 мм), сувора зима (середні температури січня -25° С) і прохолодне літо (середні температури липня +5° С).
У центральній частині (на схід від Кордильєр) континентальність клімату зростає
(середні температури січня -36° С),
для східної частини характерна м'яка сніжна зима (середні температури січня -16...-20° С) і вологе холодне літо (середні температури липня +8°С). Опади збільшуються до 500-1 000 мм на рік.
Скрізь поширена багаторічна мерзлота, у літні місяці розмерзається лише верхній шар ґрунту. Узимку тут панують арктичні повітряні маси, улітку — помірні.
Помірний кліматичний пояс
, який займає територію майже до 40-ї паралелі, простягається з півночі та південь більш як на
2 000 км. Через велику площу в межах поясу сильно змінюються температура повітря й кількість опадів. Виділяють три області:
1)помірно континентальну — на сході,
2)морську — на заході,
3)континентальну — у середній частині материка.
Протягом року переважають помірні повітряні маси, які різняться своїми властивостями.
1)Область помірно континентального клімату розміщена в східній частині помірного поясу. Літо не дуже спекотне, зима достатньо прохолодна. Завдяки теплій течії Гольфстрім опадів випадає до 1 000 мм на рік, середні температури січня -8° С, середні температури липня +16° С.
2)Для області континентального клімату, яка займає центральну рівнинну частину до Кордильєр, характерні більші контрасти температур та зменшення кількості опадів. Тепле літо (від +18° С на півночі до +24° С на півдні) змінюється холодною зимою (від -20° С на півночі до -6° С на півдні). Опадів випадає близько 400-600 мм на рік.
3)Область морського клімату охоплює узбережжя Тихого океану та західні схили Кордильєр. Температури повітря й опади тут мало змінюються протягом року. Порівняно тепла зима (0...-8 С) і неспекотне літо (+14...+16° С) супроводжуються рясними дощами, які приносять з Тихого океану західні вітри. За рік випадає тут 2 000-3 000 мм опадів.
Субтропічний пояс
займає весь південь США, крім півдня Флориди. Узимку переважають помірні повітряні маси, улітку — тропічні. Зимові температури постійно тримаються вище 0° С, літні — +24° С, сніг — явище рідкісне. Опади випадають узимку. Нерівномірність розподілу опадів та особливості їхнього режиму випадання зумовлюють декілька кліматичних областей.
1) На заході переважає клімат середземноморського типу з теплою та вологою зимою, сухим і спекотним літом (кількість опадів 500 мм на рік).
2)У центральній та східній частині поясу — у Міссісіпській низовині — вологий субтропічний клімат з опадами (1 000 мм на рік), які взимку приносять вітри з Атлантичного океану, улітку — з Мексиканської затоки.
3)Лише незначну площу в передгірних районах займає область континентального клімату, де кількість опадів зменшується до 300 мм на рік.
Тропічний пояс
охоплює невелику вузьку частину материка між Мексиканською затокою та Тихим океаном, а також півострів Флорида. Незважаючи на межування з океанами, окремі ділянки Мексиканського нагір'я, що ізольовані гірськими хребтами, мають засушливий клімат (кількість опадів менша за 200 мм на рік). Для інших ділянок характерна велика кількість опадів — до 1 000 мм на рік. Тому тут виділяють дві кліматичні області:
1)континентального
2)вологого тропічного типів клімату.
В обох областях панує протягом року тропічне повітря, а клімат дістав назву «клімат вічного літа». Середні температури січня +16°С, середні температури липня +24° С.
Для субекваторіального поясу,
що займає південну частину Центральної Америки, характерний постійний жаркий клімат з вологим літом і сухою зимою, окрім гірських районів, які перебувають під впливом пасату з Карибського моря й отримують рясні опади в зимовий період.
Високі температури (понад +25° С) тримаються тут протягом року й майже не змінюються за сезонами. Середня кількість опадів становить 2 000 мм на рік.
Внутрішні водиЗа багатством поверхневих вод континент займає 3-тє місце після Південної Америки та Євразії, але розподілені вони по території нерівномірно. У напрямку з півночі на південний захід річний стік зменшується.
На території Північної Америки є повноводні річки, багато озер, гірських та покривних льодовиків; є великі райони боліт та значні запаси підземних вод.
Внутрішні води Північної Америки належать до басейнів трьох океанів, що омивають материк (Північного Льодовитого, Атлантичного й Тихого), і до невеликих басейнів внутрішнього стоку.
Живлення в багатьох річок дощове й мішане (дощове, снігове, ґрунтове), у горах — сніго-дощове та льодовикове.
Річки.
На рівнинах Канади
річкова мережа порівняно молода, сформована після зледеніння. Русла річок мають численні перекати, пороги та невеликі водоспади. Ці річки надовго замерзають. Живлення в них переважно снігове. Скресання криги розпочинається у верхів'ї, тому під час весняної повені часто виникають льодяні затори та зажори. У багатьох річок стік зарегульований озерами.
Найбільша річка басейну Північного Льодовитого океану — Маккензі (1 770 км, з р.Піс-Рівер— 4 250 км)— протікає на північному заході Канади. Напрям течії з півдня на північ: Маккензі бере початок з Великого Невільничого озера, а впадає в море Бофорта. Її басейн площею 1804 тис. км2 простягається між Гудзоновою затокою й хребтами Кордильєр. Річки цього басейну надовго замерзають (від жовтня до травня), чимала частина стоку має снігове походження. Маккензі приймає численні притоки, найбільша з яких Ліард. За характером течії належить до рівнинних річок. Місцями, прорізуючи плато й гори, Маккензі утворює долини прориву завглибшки в сотні метрів. У цих вузьких місцях восени виникають льодяні затори й повені, небезпечні для берегових поселень. Долина Маккензі досягає кількох кілометрів завширшки, дуже заболочена. Як транспортна артерія використовується в літній період.
На півдні материка річки сформувалися до зледеніння. Долини річок добре розроблені й мають багато терас.
До Атлантичного басейну належить велика кількість річок, зокрема найбільша на материку — Міссісіпі (3 950 км, від витоку р. Міссурі — 6420 км) з притоками Міссурі, Огайо, Арканзас, Ред-Рівер. Має великий басейн (3 268 тис. км2). Бере початок майже в центрі материка з невеликого озера в штаті Міннесота, перетинає США з півночі на південь по Центральних рівнинах і Примексиканській низовині. Міссісіпі утворює величезну дельту й упадає в Мексиканську затоку шістьма рукавами. Великими озерами та річкою Святого Лаврентія сполучена з Атлантичним океаном. Живлення мішане: річка збирає воду зі Скелястих гір, Аппалачів, Центральних і Великих рівнин. Міссісіпі повноводна протягом усього року, розливається навесні під час танення снігів і влітку під час дощів. Коли швидко тануть сніги й проносяться тропічні циклони зі зливами, на Міссісіпі трапляються катастрофічні повені. Тому на ній побудовано багато дамб і відвідних каналів. У верхів'ях узимку стійкий льодостав. Судноплавна близько З 000 км. Відіграє важливу роль у господарстві США.
Річка Святого Лаврентія (1 200 км) частково утворює природний кордон між Канадою та США. Здійснює весь стік системи Великих озер. Витікає з оз. Онтаріо, впадає в затоку Святого Лаврентія. Площа басейну 1 290 тис. км2. Нижче від м. Квебек річка утворює естуарій завдовжки 400 км, завширшки до 50 км. Головні притоки: Оттава, Рішельє. Завдяки греблям, озерам стік річки зарегульований. Разом з Великими озерами р. Святого Лаврентія — найбільший водний шлях, що з'єднує внутрішні частини США та Канади з Атлантичним океаном.
Своєрідним природним кордоном між США та Канадою є р.Ніагара (54 км). Витікаючи з оз. Ері та впадаючи в оз. Онтаріо, Ніагара з'єднує ці озера. Площа басейну 665 тис. км2. У середній течії утворює Ніагарський водоспад (висота 50 м, ширина близько 1 км).
Ніагара мовою місцевих індіанців — «грім води». Коло м. Буффало, біля оз. Ері, через Ніагару перекинутий «Міст миру».
Чи не найвідомішим у світі є Ніагарський водоспад, але він не найбільший у світі. Більшими від Ніагари є водоспади Ауграбіс і Вікторія в Африці та водоспади Анхель, Ігуасу в Південній Америці.
Ніагарський водоспад розділений Козиним островом на дві частини: канадську (висота 48 м) та американську(51 м). Гребінь скелі, з якого падає Ніагарський водоспад, поступово руйнується, вапнякова порода кришиться й виноситься річкою. У результаті підмиву підніжжя скелі відбувається повільне переміщення водоспаду вгору руслом річки. Малий водоспад (біля американського берега) відступає на 5—6 см на рік, велика підкова (біля канадського берега) — на 70—90 см на рік. Відступання водоспаду документують спостереженнями з 1841 р.
Річки Тихоокеанського басейну (Колумбія, Колорадо та ін.) переважно короткі, бурхливі, повноводні, течуть у глибоких долинах (Великий каньйон Колорадо), живлення отримують від океанічних вологих повітряних мас. Мають великі запаси гідроенергії.
Колумбія (2 250 км) бере початок у Скелястих горах, упадає в Тихий океан, утворюючи естуарій. Площа басейну 670 тис. км2. Протікає переважно в горах і по Колумбійському плато, утворюючи глибокі каньйони. Головна притока — Снейк. Судноплавна на, 450 км від гирла. Багата на гідроресурси.
Колорадо (2 740 км) бере початок у Скелястих горах, упадає в Каліфорнійську затоку. Площа басейну 635 тис. км2. Протікає переважно по напівпустельних та пустельних районах, при перетині плато Колорадо утворює систему каньйонів, серед яких найбільший у світі — Великий каньйон. Головне джерело живлення — дощ і сніг, що випадає на вершинах Скелястих гір. Головна річка і її невеликі притоки (права Грін-Рівер, ліві Сан-Хуан, Хіла) виносять з гір велику кількість уламкового матеріалу, надаючи червонуватого кольору воді, та сприяють утворенню дельти. У середній та нижній течії побудовані великі гідровузли: Гувер, Глен-Кань- йон-Дам таін. Воду інтенсивно використовують для зрошування земель та для водопостачання великих міст. Транспортне значення невелике.
Великий каньйон Колорадо
На південному заході США велике плоскогір'я Колорадо прорізане річкою, що утворює найглибший у світі каньйон. Каньйон простягнувся на 350 км. Його глибина— понад 1,8 км (за іншими даними — 2,1—2,4 км), а ширина — від 6 до 25 км. Річка Колорадо промивала цю ущелину протягом 10 млн років. Часто Великий каньйон Колорадо називають «восьмим дивом світу».
Вирізняється з-поміж річок цього басейну р. Юкон (3 700 км), що має виняткове значення для Аляски, з тривким льодоставом і значною частиною снігового живлення. Бере початок у Скелястих горах, а потім тече однойменним плоскогір'ям. Тече в широтному напрямку зі сходу на захід. Упадає в Берингове море, утворюючи широку дельту. Площа басейну — 855 тис. км2. Головна притока — Тан. Живлення річки здебільшого снігове. Максимум витрат води припадає на червень. З липня рівень води в річці знижується, оскільки кількість дощових опадів у басейні річки незначна. Характер течії швидкий,Річка Юкон дещо уповільнюється в нижній частині річки. На півроку покривається льодом. Судноплавству заважають пороги в середній течії річки. Рибні багатства річки мають велике значення для місцевих мешканців.
Озера.
У Північній Америці багато озер, особливо в північній частині: Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска, Вінніпег, а також Великі Американські озера.
Найбільше на увагу заслуговують Великі Американські озера (площа 245 тис. км2), до складу яких уходять: Верхнє (найбільше за площею в Північній Америці (82,4 тис. км2, максимальна глибина— 393 м)), Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо. Озера з'єднані між собою короткими річками- протоками. Води Великих озер мають стік через р. Святого Лаврентія. Усі вони проточні, прісні, на формуванні улоговин більшості з них позначилися тектонічні процеси й діяльність льодовика. Великі озера використовують як транспортні шляхи впродовж усього року, оскільки замерзають тільки їхні прибережні частини. Внутрішній водний шлях по Великих озерах становить близько 1 870 км.
Походження Великих Американських озер остаточно не з'ясоване. Достатньо вивчений їхній розвиток у льодовикову епоху. Установлено, що виникли вони близько 20 тис. років тому, мали зовсім іншу конфігурацію та нині помітно зменшилися в розмірі. Тепер Ніагарський водоспад повільно відступає до оз. Ері, що загрожує неабияким зменшенням та зниженням рівня дна озера.
У Центральній Америці розміщені великі тектонічні озера (Нікарагуа, Манагуа).
У Кордильєрах існує багато озер вулканічного, льодовикого, тектонічного походження.
У безстічних котловинах Кордильєр є солоні озера, найбільше з яких Велике Солоне озеро (середня глибина — 4,5-7,5 м). Це реліктове озеро, що збереглося від вологих епох. Його площа змінюється залежно від кількості атмосферних рпадів (від 2,5 тис. до 6 тис. км2). Коливається й солоність — від 137 до 300%о.
Льодовики.
Для материка характерне сучасне зледеніння, загальна площа якого 2 млн км2.
Це материкові льодовики Гренландії, Канадського Арктичного архіпелагу, гірські льодовики Кордильєр. На півночі материка поширена багаторічна мерзлота.
Льодовики займають центральну частину о. Гренландія, але місцями виходять і до самого узбережжя. Майже половина поверхні льоду лежить на висоті понад 2 000 м. Середня потужність льодового панцира становить 1 600 м (за іншими даними — 2 300 м), максимальна потужність сягає 3400 м.
Інші льодовики — це крижані куполи, що покривають великі ділянки на о. Елемір та інших островах Канадського Арктичного архіпелагу. На самому материку велике зледеніння наявне на Південній Алясці, де льодовики спускаються до рівня океану. Наприклад, зі схилів гір Врангеля льодовик Набесна сягає 90 км. З гір Св. Іллі льодовики променями розходяться в усіх напрямках, а на північ від затоки Якутат утворюють величезний крижаний масив Маляс піна завширшки до 100 км і площею 4 тис. км2.
Водні ресурси.
Загальним об'ємом річного стоку (близько 6 000 км3) Північна Америка переважає Австралію, Антарктиду й Африку. За рівномірністю стоку поступається лише Південній Америці.
За всіма показниками водного балансу для Північної Америки характерне переважання приходу над витратами.
Річки Північної Америки мають великі енергетичні ресурси, значна частина яких освоєна (Колорадо, Колумбія, Фрейзер). Багато річок (Міссісіпі, Святого Лаврентія) і озер (Верхнє, Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо) використовують як транспортні артерії. Природні водні шляхи доповнює мережа каналів, воду з яких використовують для зрошення.
Природні зониНа півночі материка природні зони змінюють одна одну з півночі на південь згідно із законом широтної зональності.
У центральній частині природні зони змінюються від узбережжя вглиб континенту, що пояснюють зміною клімату від морського до континентального. Так, на сході материка зони тундри й лісів дещо зміщені порівняно із західною частиною, а також з аналогічними зонами Євразії.
Південніше широти Великих озер зміна проходить зі сходу на захід: при просуванні від узбережжя Атлантичного океану до Скелястих гір ліси змінюються лісостепом, преріями й степом, тому що в цьому напрямку зменшується вологість клімату.
На плоскогір'ях, плато й нагір'ях серед Кордильєр лежать пустелі та напівпустелі.
У субтропічному поясі зміна зон відбувається також зі сходу на захід: на сході — вологі вічнозелені мішані ліси, далі на захід — прерії, які є продовженням на південь прерій помірного поясу, у внутрішніх районах Кордильєр — напівпустелі й пустелі.
У тропічному й субекваторіальному поясах — савани и вологі тропічні ліси.
Зона арктичних пустель,
що сформувалася в умовах арктичного клімату, розміщена загалом на островах, що прилягають до материка. Вона займає більшу частину Гренландії та острови Канадського Арктичного архіпелагу. У її східній частині панують крижані, у західній — кам'янисті пустелі. Ґрунтів немає. На вільних від льоду й снігу ділянках ростуть мохи й лишайники.
Тварини (тюлені, моржі, білі ведмеді), що тут мешкають, пов'язані переважно з водним середовищем. Біля країв льодовиків поширений вівцебик, який зберігся на материку з дольодовикового періоду. Ця тварина малочисленна й перебуває під охороною. На узбережжях є «пташині базари».
Зона тундри
займає північне узбережжя материка, частину прилеглих островів і лише на сході відхиляється далеко на південь, займаючи майже половину півострова Лабрадор. Природний комплекс тут формується в умовах субарктичного клімату (низькі температури, мала кількість опадів і надмірне зволоження). Характерна мохово-лишайникова й чагарникова рослинність на тундрово-глеєвих ґрунтах. На болотах ростуть осоки, карликові верби й берези, ягідні чагарники (чорниці, журавлина, морошка).
Тваринний світ представлений оленями-карибу, песцями, полярними вовками, лемінгами, зайцями-біляками, великою кількістю птахів (білими куріпками, білими совами).
Зона північноамериканської тайги (хвойних лісів)
простягається двома смугами (на Лаврентійській височині та на Тихоокеанському узбережжі) на сході материка до 45° пн. ш. і займає чималу територію. Ці ліси ростуть в умовах помірно континентального клімату з прохолодним літом і надмірним зволоженням.
Ґрунти під хвойним лісом підзолисті.
У північноамериканських хвойних лісах більше видів дерев: чорна і біла ялина, бальзамічна ялиця, американська модрина, різні види сосни.
На узбережжі Тихого океану ростуть ситхінська ялина, дугласова ялиця, туя, хемлок.
У тайзі мешкають бобри, бурий ведмідь, канадська рись, росомаха, американська куниця, деревний дикобраз, скунс.
Канадська тайга
Незважаючи на очікуване видове різноманіття, у канадській тайзі переважають усього три породи ялини: біла, або американська, чорна та американська модрина.
Біла ялина росте головним чином на сухих височинах. Вона часто досягає 35 м і більше. її гілки, укриті хвоєю з голубуватим відтінком, спускаються до самої землі. Це робить ялину дуже ошатною, тому її часто використовують для прикрашання міських парків та скверів.
Чорна ялина, навпаки, росте переважно на болотистих та кам'янистих ділянках. Зовнішнім виглядом вона схожа на європейську ялину, але за розмірами їй поступається. Рідко дерева чорної ялини піднімаються вище від 15 м.
Американська модрина теж поширена на найбільш зволожених ділянках канадської тайги. Навіть у зрілому віці вона не досягає 20-метрової висоти. її деревина особливо стійка проти гниття, з неї роблять шпали, стовпи, палі та ін.
Тихоокеанський високостовбурний береговий ліс
У помірних широтах, в умовах теплого та вологого клімату, на схилах Кордильєр, що повернуті до Тихого океану, росте унікальний високостовбурний береговий ліс. Дерева в ньому досягають велетенських розмірів, про що свідчать навіть їхні назви. Наприклад, туя гігантська її середня висота не менше 45—60 м. У берегових лісах можна натрапити на окремі дерева, вік яких досягає 800 років. Не поступається туї і дугласія її висота 45— 60 м, але трапляються дерева заввишки 90 м з діаметром стовбура понад 4 м. Ситхінська ялина досягає висоти 70—75 м. Нарешті, у берегових лісах росте найбільша з ялиць. її також називають гігантською (висота 35 м).
На південь від хвойних лісів розміщення природних зон на рівнинах стає майже меридіональним.
Зона мішаних лісів,
що сформувалася в умовах помірного клімату на бурих лісових і дерново-підзолистих ґрунтах, займає область Великих Американських озер. Для неї характерне чергування хвойних дерев (туя) з дрібнолистими (тополя, береза) та широколистими (клен цукровий, червоний, сріблястий, бук, липа, дуб) деревами.
Тваринний світ представлений сірою лисицею, скунсом, єнотом, опосумом, летягою, бобром.
Клен
У північноамериканських мішаних лісах дуже багато кленів. Для європейських колоністів, які в цих районах заснували перші поселення, клен символізував усю країну. Саме тому на прапорі Канади зображений кленовий лист.
зона широколистих лісів
На південь та південний схід від зони мішаних лісів розміщена зона широколистих лісів, яка збереглася лише в Аппалачах, де в умовах помірного клімату на бурих та сірих лісових ґрунтах ростуть білий і чорний дуб, каштан, бук, платан, хікорі, ільм, ясен.
На схилах Аппалачів поширені листяні ліси, що складаються з дерев давніх порід. Тут ростуть тюльпанові дерева, відомі з крейдяного періоду, а також гікорі, листопадні магнолії.
Тваринний світ мало чим відрізняється від представників зони мішаних лісів.
лісостепи і прерії
У центрі материка, у помірному поясі, на південь від зони хвойних і на захід від зони мішаних та широколистих лісів, розкинулися лісостепи і прерії, які на сьогодні майже повністю розорані.
У минулому прерії були вкриті високими (до 150 см) травами з переважанням злаків на чорноземних та каштанових ґрунтах.
Колись у преріях мешкали у великій кількості бізони. Нині — лисиці, степовий вовк койот. Є гризуни (ховрашок, байбак, миша, тушканчик), змії, ящірки.
При просуванні на захід на Великих рівнинах прерії змінюються степами на чорноземних і каштанових ґрунтах.
В умовах континентального помірного клімату тут росте ковила, пирій, бородач.
Водяться бізони, вилороги, степова лисиця.
Зона напівпустель і пустель
розміщена на захід від степу й займає частину внутрішніх плоскогір'їв Кордильєр.
Ґрунти сіро-бурі. Основна рослинність — лобода й полин. У пустелях субтропічного й тропічного поясів ростуть кактуси, агави, колючі чагарники. Серед тварин переважають черепахи, ящірки, змії.
Мексика — царство кактусівМексику цілком справедливо можна назвати царством кактусів за їхньою кількістю та різноманітністю. Тут можна побачити височенні агави, кактуси-опунції, гігантські ферокактуси. Кактус навіть прикрашає герб цієї країни. Для Мексики кактус не тільки елемент ландшафту. З давніх часів у безлісих пустелях Мексики з міцних стовбурів кактусів роблять мости, паркани, дорожні стовпи. Серцевину кактусів використовують для їжі. її готують різними способами: варять, солять, печуть, маринують, сушать.
субтропічні вологі вічнозелені ліси
У східній частині субтропічного поясу в умовах вологого клімату на жовтоземах та червоноземах ростуть субтропічні вологі вічнозелені ліси.
У цих лісах переважають дуб, магнолія, бук. У сухіших місцях ростуть сосна, пальма сабаль, на заболочених ділянках — болотний кипарис. Лісів на рівнинах материка збереглося мало.
З представників тваринного світу тут можна побачити віргінського оленя, барібала, скунса, диких свинок (пекарі).
Зона саван і вологих вічнозелених лісів
займає Центральну Америку й острови Карибського моря. В умовах субекваторіального клімату на червоно-жовтих фералітних ґрунтах ростуть пальми, вічнозелені дуби, деревоподібні папороті.
Серед тварин багато представників південноамериканських видів: з хижаків — пума, ягуар, з копитних — олень, тапір. Природа цієї зони сильно змінена, як і природа багатьох інших зон материка. Тропічні й субтропічні ліси майже всюди вирубано, на їхньому місці створені плантації.
Висотна поясність
Висотна поясність добре виражена в Кордильєрах. Число поясів і природу кожного з них визначають висотою гір і їхнім положенням у тому чи іншому кліматичному поясі. Так, Кордильєри Аляски
1)від самого підніжжя до висоти 1 000-1 500 м зайняті хвойними лісами,
2)вище розміщена типова гірська тундра, сніги й льодовики.
Берегові хребти в межах субтропічного поясу колись до самих вершин були покриті хвойними лісами з вічнозеленої секвої, орегонської сосни та інших цінних порід.
Дерево, що вище за Статую Свободи
Це дерево не тільки вище за Статую Свободи, воно ще й поважного віку: має 2 тис. років.
Секвоя двох видів — вічнозелена та гігантська — збереглася в Йосемітському національному парку, на заході США. Середня висота цих дерев— 100 м. Окремі екземпляри мають висоту 150— 160 м, а діаметр стовбура досягає 15 м. Охопити таке дерево зможуть, узявшись за руки, не менше ніж 10 осіб.
Зареєстрований випадок, коли таке дерево зрізали протягом 13 днів. Щоб перевезти його, потрібно було ЗО залізничних платформ. Підрахунок річних кілець зрубаного дерева показав рекордний вік — 4 830 років. На пеньку, що утворився, легко поміщається танцювальний майданчик разом з місцем для оркестру.
До ендеміків тваринного світу Північної Америки зараховують таких тварин, як вівцебик (мускусний бик), бізон, дикобраз, ондатра, скунс, ведмідь гризлі.
Серед дерев до ендеміків зараховують хемлок, секвою, дугласію, американський клен, білокору ялицю, осиноподібну тополю.
Природоохоронні території.
На території Північної Америки створено 55 національних парків (19 з них — у Канаді, 27 — у США, 6-у Мексиці й З — на Кубі), де вдало поєднано охорону флори й фауни й добре розвинутий туризм. Найбільші національні парки: Єллоустонський, «Великий Каньйон», Йосемітський, «Банор», «Джаспер» і «Секвоя».
Населення і політична картаЗа кількістю населення Північна Америка посідає 3-тє місце у світі після Євразії та Африки. На континенті мешкає понад 490 млн. осіб. Середня густота населення становить 20,2 особи на 1 км2, що майже в 2,5 разу менше від середнього показника світу.
На території континенту населення розміщується нерівномірно.
Найбільшу щільність населення (понад 200 осіб на 1 км2) спостерігають на материковій частині Центральної Америки й на островах Карибського басейну. Ці території здавна освоїли індіанські народи, що створили високорозвинені держави.
Другий за щільністю район — східна частина материка й території навколо Великих озер, куди загалом переселялися європейці в період колонізації.
Високу щільність населення спостерігають в окремих районах Тихоокеанського узбережжя, особливо тих, що належать до США.
Населення складається з представників різних рас, що заселяли континент протягом його історії. Перші люди, за припущеннями науковців, потрапили сюди через сухопутний міст («Берингія») з Азії.
Представники корінних народів (індіанці, ескімоси, алеути) належать до американської гілки монголоїдної раси.
Основне населення континенту становлять нащадки переселенців з Європи.
На території Канади й США живуть переважно нащадки вихідців з Великобританії, Ірландії, Франції,
а на півдні материка — з Іспанії.
Тому більша частина мешканців розмовляє англійською мовою, у Канаді — англійською та французькою, а в Мексиці та країнах Центральної Америки — загалом іспанською.
Першими людьми, що з'явилися в Америці, були предки американських індіанців. Вони прийшли на Американський материк з Азії приблизно 35 тис. років тому.
Здавна гренландського мисливця ображала назва «ескімос», що перекладають, як «той, хто пожирає сире м'ясо». Тому в розмові з гренландцем — так себе називають мешканці острова — не варто називати його ескімосом. У ліпшому випадку вирішить, що ви не виховані. У гіршому — образиться.
Деякі індіанські народи, зокрема в Мексиці, зберегли свої мови. Загальна кількість індіанців у Північній Америці становить приблизно 20 млн осіб, більшість їх мешкає в Мексиці та країнах Центральної Америки, де пращури цих народів створили держави з розвиненим господарством і культурою. Більшість населення цієї частини континенту становлять метиси (нащадки від мішаних шлюбів представників європеоїдної раси з індіанцями).
У Північній Америці мешкають представники негроїдної раси, що є нащадками негрів-рабів, які були привезені сюди в XVII-XVIII ст. з Африки для роботи на плантаціях. Більшість з них проживають нині у США та країнах Карибського басейну. У складі населення країн Центральної Америки й островів Карибського басейну багато мулатів (нащадків від мішаних шлюбів представників європеоїдної раси з неграми) і метисів.
На сучасній політичній карті Північної Америки виділяють 37 країн і територій (разом з островами). 23 з них — суверенні держави. Найбільші за площею Канада, США, Мексика. На крайньому півдні та островах Карибського моря багато дрібних держав і залежних територій. Найбільшу кількість США (300 млн осіб), поступаючись лише Китаю та Індії.
США та Канада належать до найбільш високорозвинених країн світу.
Усі інші держави регіону — країни, що розвиваються.
Сполучені Штати Америки — країна з найвищим економічним рівнем розвитку у світі. Її територія складається з трьох частин: основної материкової частини, Аляски й Гавайських островів. У США проживає лише 5% населення світу, а виготовляється 25% світової продукції. Країна має великі запаси земельних, водних, лісових та мінеральних ресурсів.
Статуя Свободи
Статуя Свободи — національний монумент США, символ свободи, демократії та справедливості — стоїть на о. Свободи (до 1956 р. — о. Бедлоу), приблизно за 3 км на південний захід від південного округу Манхеттен, одного з округів Нью-Йорку.
Богиня свободи тримає факел у правій руці й табличку в лівій. Напис на табличці «JULY IV MDCCLXXVI» («4 липня 1776») — дата підписання Декларації незалежності. Одна нога Свободи стоїть на розбитих кайданах.
У короні статуї розміщено 25 вікон, які символізують земні коштовні камені й небесні промені, що освітлюють світ. Сім променів на короні статуї символізують сім морів і сім континентів (як уважають у західній географічній традиції).
Найбільше екземплярів Статуї Свободи перебуває на її батьківщині — у Франції (адже нью-йоркську статую Свободи збудував французький скульптор Фредерік Огюст Бартольді). Тільки в Парижі їх дві. Одна, заввишки 46,5 м, стоїть на Лебединому острові. Це був уже подарунок США у відповідь на подарунок Франції. Крім неї, у Люксембурзькому саду стоїть власне прототип Статуї Свободи меншого розміру. Саме цей варіант був моделлю, яку використав Бартольді для статуї, подарованої американцям.
На березі Сени, на мості Альма, стоїть також копія факела зі Статуї Свободи, яку подарували США Франції 1986 р. Туристи іноді помилково вважають її пам'ятником принцесі Діані, яка загинула в тунелі під мостом у 1997 р.
Канада — високорозвинена країна, що лежить на півночі континенту. За площею (близько 10 млн км2) поступається лише Росії. Ефективно використовує свої величезні природні багатства: родючі землі, поклади мінеральних ресурсів, гідроресурси, лісові ресурси.
Острів Гренландія належить Данії, але це самоврядна територія.
Решта держав континенту — країни, що розвиваються. Вони входять до складу історико-географічного регіону Латинська Америка, що охоплює країни Центральної й Південної Америки.
У Центральній Америці — 7 держав. На островах Карибського моря — понад 20 країн, серед яких збереглися колонії США, Великобританії, Нідерландів. Найпотужнішою серед країн, що розвиваються, є Мексика.
Північна Америка — світовий лідер процесу урбанізації, містяни тут становлять 80,2% населення. До найбільших міст світу належать Нью-Йорк,Манхеттен, Лос-Анджелес, Чикаго, що розміщені у США. один з округів Нью-Йорку
Найстарше місто США
Сент-Огастин у штаті Флорида — найстарше місто США. Іспанський завойовник Хуан-Понсе де Леон уперше ступив на землю Флориди 1513 p., а місто офіційно закладено 1565 р.
Територія Північної Америки має здебільшого високий ступінь господарського освоєння. Винятком є північні райони Канади, які через суворі природні умови мають украй низьку густоту населення або залишаються зовсім безлюдними. Це о. Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг. Мало освоєні й високогірні райони Кордильєр.
«Погані землі», або «bad land», — великі території, практично непридатні для сільськогосподарського використання. Утворилися внаслідок розмиву легкорозчинних лесових порід. Численні яри та долини настільки порізали плато, що виник типовий гірський рельєф з висотами понад 200 м. Такі землі поширені на чималих площах території двох штатів США — Міссурі та Південна Дакота.

Приложенные файлы

  • docx 22428437
    Размер файла: 82 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий