1000486 DE11F vidpovidi na pitannya do ekzamenu..

2 Клітина людського організму: будова і функції.
Клітина – елементарна генетична і структурно-функціональна одиниця всіх живих організмів, яка здатна до самооновлення, самовідтворення, самореалізації та розвитку.
Форма і розміри клітини визначаються їхніми функціями. У живій клітині розрізняють поверхневий апарат (цитолему), плазмолему,цитоплазму і ядро.
Цитоплазма становить основну масу клітини, і головна її частина називається цитоплазматичним матриксом, або гіалоплазмою. До складу гіалоплазми входять органели загального і спеціального призначення.
Загального: ЕПС; КГ; рибосоми, мітохондрії, центросоми, лізосоми.
ЕПС:
гранулярна – мембрани містять багато ферментів, які беруть участь у синтезі речовин білкової природи;
гладенька – вуглеводний і жировий обмін.
ЕПС бере участь у метаболізмі речовин, виконуючи роли внутрішньоклітинної, регуляторної і транспортної системи.
Рибосоми – невеликі сферичні тільця, які лежать вільно на мембранах гранулярної ЕПС. До складу рибосом входить білок і рибосомальна РНК, магній. Здійснюють біосинтез білків, властивих певному організмові.
Лізосоми – містять 40 гідролітичних ферментів – гідролаз, які руйнують великі молекули складних сполук, що надходять у клітину. Перетравлюють мікроорганізми і віруси. Звільняють клітину від продуктів руйнування.
Мітохондрії – двомембранні органели, основна функція – вироблення майже всієї енергії клітини. Це відбувається шляхом поступового окиснення органічних сполук, які поступають до клітини. Звільнена при цьому енергія використовується мітохондріями для синтезу молекул АТФ і АДФ, які можуть депонуватися в мітохондріях і використовуватися за потребою.
КГ – система плоских цистерн, обмежених гладенькими мембранами.
Основна функція – концентрація, зневоднення і ущільнення продуктів внутрішньоклітинної секреції та речовин, які надходять із зовні і призначені для виділення з клітини. З ним пов’язані синтез полісахаридів, ліпідів, утворення зерен жовтка при дозріванні овоцитів і формування лізосом.
Центросома – має велике значення для поділу клітин, а також для побудови мітотичного апарату поділу. Центріолі мають пряме відношення до утворення війок і джгутиків, які виконують локомоторну функцію окремих клітин.
Спеціальні (властиві клітинам, що виконують певні функції):
війки і джгутики – органели руху;
міофібрили – скоротливі елементи м’язових клітин;
тонофібрили – знаходяться в епітеліальній тканині, виконують опорно-механічну функцію, утворюють сітку-каркас, що амортизує зовнішній вплив на пограничну тканину організму і захищають клітини епідермісу від пошкодження;
нейрофібрили – знаходяться в нервових клітинах, беруть участь у проведенні нервового імпульсу.
Ядро – має велике значення для передачі спадкової інформації, яка здійснюється внаслідок клітинного поділу.
Спадкові частини: ядерна оболонка, каріоплазма, ядерця і хроматин. Через ядерні мембрани здійснюється проникнення речовин з ядра у цитоплазму і навпаки.
Каріоплазма – містить ферменти, необхідні для синтезу нуклеїнових кислот і рибосом. Ядерця є джерелом усієї РНК у клітині.
Основними компонентами ядра є хромосоми, основу яких складає хроматин. До складу хроматину входять ДНК, РНК і деякі види білків – гістонові і негістонові. У хроматині відбуваються основні генетичні процеси клітини – синтез ДНК, РНК (реплікація і транскрипція), репарація і рекомбінація ДНК.
№3 Процеси життєдіяльності клітин людського організму.
Поділ і ріст клітин є основою росту багатоклітинного організму. Не всі клітини можуть ділитися, хоча на перших стадіях ембріонального розвитку здатність до поділу мають усі клітини. Кожна нова клітина проходить декілька фаз росту: ембріональну, розтягання і диференціації.
Мітотичний (клітинний) цикл – сукупність процесів, які відбуваються у клітині від одного поділу до наступного і процесів самого поділу, який завершується утворенням двох нових клітин нової генерації.
У соматичних клітинах клітинний цикл складається з 2 періодів: інтерфази і мітозу.
Інтерфаза – період між двома поділами, а для клітин нездатних до поділу, - весь час від утворення до загибелі. Для здатних до поділу клітин вона становить приблизно 90% часу клітинного циклу.
Підчас інтерфази в клітині синтезуються іРНК та білки. Синтезовані білки не тільки забезпечують власні потреби клітини, але й у подальшому стають важливим «будівельним матеріалом» для новоутворених клітин.
На ДНК-матрицях синтезуються копії ДНК. Кожна хромосома являє собою пару однакових за генетичним матеріалом хроматид, з’єднаних між собою центромірою.
Самоподвоюються центросома, внаслідок чого утворюються 2 центріолі, інтенсивніше функціонують мітохондрії, накопичуючи енергію у формі АТФ, необхідну для наступних стадій мітозу.
Мітоз – поділ ядра, що забезпечує тотожний розподіл генетичного матеріалу між дочірніми клітинами і спадкоємність хромосом у ряду клітинних поколінь.
Включає 2 етапи: поділ ядра – каріокінез і поділ цитоплазми – цитокінез – процес поділу материнської клітини на 2 дочірні шляхом утворення клітинної перегородки і перетяжки. Внаслідок мітозу з однієї материнської клітини утворюються 2 дочірні. У процесі мітозу послідовно відбувається 5 фаз: профаза, прометафаза, метафаза, анафаза, телофаза.
Профаза. Починають виявлятися хромосоми, які спаралізують свій хроматин. На початку кожна хромосома представлена одиничною структурою, всередині – кожна хромосома вже складається з 2 хроматид, між якими з’являється щілиноподібний простір, який весь час розширюється. Наприкінці розчиняється ядерце, РНК вільно лежить у каріоплазмі. Потім ядерна оболонка розпадається на ультрамікроскопічні міхурці ЕПС.
Формується ахроматинова фігура, яка складається з ниток, що тягнуться до полюсів клітини.
Прометафаза. В центрі клітини знаходиться цитоплазма, яка має низьку в’язкість. Занурені в неї хромосоми направляються до екватора клітини.
Метафаза. Хромосоми знаходяться в упорядкованому стані у ділянці екватора. Наприкінці хромосоми приймають форму шпильок, лежать в одній площині на рівній відстані одна від одної. Хроматиди кожної хромосоми після поділу центромери повністю роз’єднуються і починається анафаза.
Анафаза . Є найкоротшою фазою мітозу, хромосоми діляться (з'єднання в районі центромери руйнується) і розходяться до різних полюсів клітини.
Телофаза. Відбувається руйнування веретена поділу і утворення ядерної оболонки навколо дочірніх ядер.
Мейоз характерний тільки статевим клітинам, унаслідок якого хромосомний набір зменшується вдвічі, клітини переходять з диплоїдного стану в гаплоїдний.
Мейоз складається з двох послідовних поділів, аналогічних мітотичним (з деякими відмінностями), інтерфаза між якими вкорочена, а у рослинних клітинах може бути взагалі відсутня.
Інтерфаза-І. Клітина збільшується в розмірах, активно синтезує білки та акумулює енергію в молекулах АТФ, відбувається реплікація ДНК.
Профаза-І. (Найтриваліша за часом у мейозі) Під час цієї фази хромосоми починають ущільнюватися і набувають вигляду паличкоподібних структур. Після цього гомологічні хромосоми зближуються і кон'югують. Водночас триває скорочення і ущільнення хромосом. Під час кон'югації може здійснюватися і кросинговер. У результаті кросинговеру утворюються нові комбінації спадкового матеріалу. Таким чином, кросинговер є одним із джерел спадкової мінливості.
Через певний час гомологічні хромосоми починають відходити одна від одної. При цьому стає помітним, що кожна з них складається з двох хроматид. Наприкінці цієї фази гомологічні хромосоми розходяться, зникають ядерце, руйнується ядерна оболонка і починає формуватися веретено поділу.
Метафаза-І. Завершується формування веретена поділу. Нитки веретена поділу клітини приєднуються до центромер гомологічних хромосом, розташованих по обидва боки від екватора клітини в метафазній пластинці, на відміну від мітозу, де хромосоми вишиковуються в одну лінію.
Анафаза-І. Нитки веретена поділу скорочуються, гомологічні хромосоми розходяться до протилежних полюсів клітини (при цьому кожна з них складається з двох хроматид).
Наприкінці анафази біля кожного з полюсів клітини опиняється половинний набір хромосом. Розходження хромосом кожної пари є подією випадковою, що є ще одним джерелом спадкової мінливості.
Телофаза-І У кожній з дочірніх клітині формується ядерна оболонка. В клітинах тварин і деяких рослин хромосоми деспіралізуються і поділяється цитоплазма материнської клітини. В клітинах багатьох видів рослин цитоплазма може не ділитися.
Унаслідок першого мейотичного циклу утворюються клітини або лише ядра з половинним порівняно з материнською клітиною набором хромосом.
Інтерфаза-ІІ Інтерфаза між першим і другими мейотичними поділами вкорочена (в клітинах багатьох рослин відсутня взагалі): молекули ДНК у цей період не подвоюються, тому клітина майже одразу переходить до другого поділу.
Профаза-ІІ Хромосоми, кожна з яких складається з двох хроматид, ущільнюються, зникають ядерця, руйнується ядерна оболонка (якщо вона була утворена), хромосоми починають пересуватися до центральної частини клітини, знову формується веретено поділу.
Метафаза-ІІ Завершується ущільнення хромосом і формування веретена поділу. Як і під час мітотичного поділу, центромери хромосом розташовані в одній площині в екваторіальній частині клітини і до них прикріплюються нитки веретена поділу.
Анафаза-ІІ (Найкоротша з циклу) Поділяються центромери хромосом, хроматиди кожної з хромосом розходяться до різних полюсів клітини і вже можуть називатися хромосомами.
Телофаза-ІІ Хромосоми знову деспіралізуються, зникає веретено поділу, формуються ядерця і ядерна оболонка. Завершується телофаза другим поділом клітини (відбуваються процеси, обернені до профази-І).
У результаті другого мейотичного поділу кількість хромосом залишається такою ж, як і після першого, але кількість хроматид кожної з хромосом зменшується вдвічі.
Наслідки мейозу
Отже, після двох послідовних мейотичних поділів материнської клітини утворюється чотири гаплоїдні дочірні. При цьому дочірні можуть відрізнятися за набором хромосом.
Біологічне значення мейозу
Мейоз є досконалим механізмом, який забезпечує сталість каріотипу видів, які розмножуються статевим способом. Завдяки двом мейотичним поділам статеві клітини мають половинний, порівняно з нестатевими, набір хромосом. А набір хромосом, характерний для організмів певного виду, відновлюється під час запліднення.
Мейоз також забезпечує спадкову мінливість організмів.
№4 Рівні організації організму людини.
1.1. Молекулярний рівень
Молекулярний рівень організації живої матерії є предметом вивчення молекулярної біології, яка вивчає будову молекул білків, нуклеїнових кислот, жирів та інших речовин і їхню роль у життєдіяльності клітини. На цьому рівні досягнуто великих практичних успіхів у галузі біотехнології і генної інженерії.
- органогенні елементи(ті що будують організм) складають 95-98% складу живого організму.
- макроелементи - їх частка складає близько 2% складу клітин (кальцій, калій, фосфор)
- мікроелементи, їх частка становить набагато менше 0,001% (мідь, марганець, цинк)
- неорганічні речовини, до них належать вода 65-70%, мінеральні речовини; вода складає основу внутрішнього середовища організму і виконує дуже важливі функції:
1) є добрим розчинником
2) забезпечує об'єм, пружність клітин
3) бере участь у регуляції температури тіла
4) у воді проходять усі процеси обміну речовин та енергії.
- органічні сполуки
1) білки виконують: будівельну, ферментативну, захистну, транспортну та енергетичну функцію.
2) вуглеводи-основна роль -джерело енергії.
3) жири-(зазвичай нерозчинні у воді), виконують функції: енергетична, будівельна
4) нуклеїнові кислоти; розрізняють 2 види: - дезоксирибонуклеїнова кислота - ДНК беруть участь у збережені передачі та реалізації спадкової інформації клітин. - рибонуклеїнова кислота-РНК, забезпечують синтез усіх білків організму, і передачі спадкової інформації від батьків до нащадків.
1.2. Клітинний рівень
Особливий рівень організації живої матерії - клітинний; біологія клітини (цитологія) - один з основних розділів сучасної біології, включає проблеми морфологічної організації клітини, спеціалізації клітин у ході розвитку, функцій клітинної мембрани, механізмів і регулювання поділу клітин. Ці проблеми мають особливо важливе значення для медицини, зокрема становлять основу проблеми раку.
Клітина-складна цілісна фізіологічна система, у якій відбуваються всі процеси життєдіяльності: обмін речовин і енергії, подразливість, ріст, самовідтворення.
Всі клітини мають: цитоплазму, органели, ядро, а зовні вкрите мембраною.
Клітинна мембрана виконує такі функції:
- відокремлює внутрішнє середовище клітини від зовнішнього, виконуючи захисну функцію;
- регулює обмін речовин між внутрішнім і зовнішнім середовищем клітини; має вибіркову проникливість.
- сприймає хімічні, електричні, термічні та інші подразнення.
На поверхні мембрани містяться спеціальні білки, здатні реагувати на ці подразнення-рецептори.
Цитоплазма-в'язка, напів рідка речовина, що на 90% скадається з води, в якій містяться не органічні та органічні молекули, а також органенели.
Органели-це постійно діючі структурні елементи клітини: ендоплазматична
сітка-це розгалужена система мембранних канальців, трубочок, видовжених пухерців і сплющених мішечків., виконує функцію основи(скелета) клітини. Рибосоми - утворення, що беруть участь у синтезі білків.
Мітохондрії-дрібні об'ємні двошарові паличкоподібні багатоскладові структури. Виконує надзвичайно важливу функцію дихання клітини, тобто засвоєння нею кисню, потрібного для клітинних хімічних реакцій.
Комплекс Гольджі - зберігаються і виробляються різні секрети(ферменти або гормони); внутрішньоклітинний транспорт поживних речовин. Лізосоми - невеличкі тільця, що містять ферменти, здатні розщеплювати органічні речовини, бактерії. Клітинний центр, ще називають-центросома, бо він іноді займає геометрічний центр клітини. Ядро-обов'язкова і найбільша за розмірами складова клітини. Функції: 1) центр управління всьома процесами, що проходять у клітині.2) зберігає і передає під час поділу спадкову інформацію дочірнім клітинам.
1.3. Клітинно-органний рівень
На органно-тканинному рівні основні проблеми полягають у вивченні особливостей будови і функцій окремих органів та тканин, з яких побудовані органи.
Тканина-система клітин та міжклітиної речовини,що має єдину або подібну будову, виконує в організмі одну і ту саму функцію та мають спільне походження.
Епітеліальна тканина-шар клітин, що лежить на базальній мембрані, під якою розміщена пухка волокниста сполучна тканина. Виділяють епітелій-одношаровий, багатошаровий, залозистий епітелій. Функції - захистна, секреторна.
Утворює зовнішні покриви тіла, слизові оболонки внутрішніх органів, залози внутрішніх та зовнішніх секреції.
Сполучна тканина-наявність клітин та міжклітинної речовини, яка складається з різних волокон та основної речовини. Виділяють: кісткова, її функції - захистна, опорна, кровотворна; місцерозташуваня - скелет. Хрящьова - захистна, опорна-органи. дихання, скелет. Волокниста: опорно-захистна, місце розташування внутрішні органи. Жирова - запасаюча, захисна. До запасаючої належить підшкірна клітковина. До захисної-внутрішні органи. Кров-дихальна, транспортна, захисна. Місце розташування-порожнина серця, кровоносні судини
М'язова тканина має спеціальні скорочувальні волокна. Розрізняють: поперечно-смугасто-скелетну. Основна функція-скорочення. Місце розташування: опорно-руховий апарат тіла та деякі внутрішні органи. Поперечно-смугаста-серцева, основна функція-скорочення. Вона встіляє серце. Гладка. Функція - скорочення. Розташована в мускулатурі травного тракту, кровоносних та лімфатичних судин та їхніх внутрішніх органів. Нервова-основна тканина центральної та периферичної нервової системи. Забезпечує узгоджену діяльність різних систем органів. Забезпечує зв'язок організму з навколишнім середовищем., пристосування обміну речовин до різних умов. Утворює-головний та спинний мозок, нервові вузли та волокна.
1.4. Організменний рівень
На організменному рівні вивчають особину - організм як єдине ціле, елементарну одиницю життя, оскільки поза особинами в природі життя не існує. При цьому вивчають характерні ознаки будови організму, фізіологічні процеси та нейрогуморальну регуляцію їх, механізми забезпечення гомеостазу та адаптації.
Організм-це історично сформовані системи органів, які об'єднані в єдину цілісну систему, що постійно взаємодіє з зовнішнім середовищем. В організмі клітини, тканини, органи і системи органів, а також рідини об'єднані в єдиний механізм, який здатний до самовідтворення, самовідновлення й саморегуляції. Організм може існувати тільки в тому випадку, коли він на зміни середовища відповідає певними пристосовними реакціями,що спрямовані на збереження гомеостазу. Гомеостаз-сталість умов життєдіяльності клітин у внутрішньому середовищі, що відбувається завдяки обміну речовин та адаптації. Адаптація організму до зовнішнього середовища-взаємозвязок з оточуючим середовищем і пристосування організму до його умов. Регуляція процесів життєдіяльності забезпечується біохімічними перетвореннями впродовж усього онтогенезу за участю ферментів, гормонів, біологічних активних речовин, стимуляторів та інгібіторів росту.
1.5. Популяційно-видовий рівень.
На популяційно-видовому рівні є фактори, що впливають на чисельність популяцій, проблеми збереження зникаючих видів, динаміку генетичного складу популяцій, дію факторів мікроеволюції.
Популяція-сукупність вільно схрещуваних особин одного виду, яка тривалий час існує на певній частині ареалу відносно відокремлено від інших сукупностей того самого виду.
Популяція-це елементарна одиниця еволюції тому, що: у популяції постійно виникають спадкові зміни, які забезпечують генетичну неординарність; діють боротьба за існування та природний добір, завдяки яким виживають і дають потомство тільки особини з корисними в даних умовах змінами; у популяціях діють і елементарні фактори еволюції (хвилі життя, дрейф генів та ізоляція).
1.6. Біоценотичний рівень.
На біоценотичному і біогеоценотичному рівнях провідними є проблеми взаємовідносин організмів у біоценозах, умови, які визначають їх чисельність і продуктивність біоценозів, стійкість останніх і роль впливу людини на збереження біоценозів та їхніх комплексів. Біоценоз-угрупування взаємопов'язаних між собою популяцій організмів різних видів, які населяють ділянку місцевості з однорідними умовами існування.
Екологічна характеристика біоценозу: основою біоценозів є фітоценози (рослинні угрупування); біоценози існують на певній ділянці середовища, яка називається біотипом. Структура біоценозів: абіотична частина-неорганічні сполуки, органічні сполуки, кліматичний режим(світло, повітря, температура, грунт). колообіг речовин(обмін сполуками між неживою та живою частинами біогеоценозів). біотична частина: продуценти-утворювачі органічної речовини, консументи - споживачі органічної речовини (тварини), редуценти - руйнівники органічних решток (бактерії). Властивості біогеоцинозів-саморегуляція, цілісність, самовідтворення, стійкість. В біогеоцинозах можуть відбиватися певні зміни: циклічні - результ пристосувань біогеоцинозів до періодичних змін довкілля; поступальні -це зміни які відбуваються під час відновлення зруйнованих біогеоцинозів.
1.7. Біосферний рівень
На біосферному рівні сучасна біологія вирішує глобальні проблеми, наприклад визначення інтенсивності утворення вільного кисню рослинним покривом Землі або зміни концентрації вуглекислого газу в атмосфері, пов'язаної з діяльністю людини. Біосфера-особлива оболонка землі, населина живими організмами. В літосфері до 4-5км в глибину; в гідросфері-по всій глибині; в атмосфері до 20-25км у висоту. Елементарною одиницею є біогеоценози, основною умовою існування - колообіг речовин.
№5 Будова і функції клітини.
Кліти
·на - (грец. kytos порожнина) - основна структурно - функціональна одиниця всіх живих організмів, оточена мембраною. Елементарна (найпростіша) жива система, яка (на відміну від вірусів) здатна самостійно відтворюватися.
Будова
Істотними елементами клітини є мембрана, що оточує її і перешкоджає вільному обміну речовин між клітиною та зовнішнім середовищем. Клітинний вміст складається з цитоплазми, наповненої органелами. Найменшими клітинами в організмі людини є малі лімфоцити та клітини-зерна мозочка, їхні розміри 4-5 мкм. Найбільшими є яйцеклітини 130-150 мкм.
№6 Каріотип людини. Хромосомні хвороби.
Хромосомні хвороби.
Особливий тип спадково обумовлених хвороб пов’язаний з порушеннямив розподілі хромосом при дозріванні статевих клітин (гамет) [3].
Кратне збільшення всього набору хромосом називається поліплоїдією,некратне збільшення або зменшення набору хромосом - анеуплоїдією. Докількісних змін хромосом при нормальній їх кількості відносяться різніполомки окремих хромосом. Сюди відносяться - також такі зміни:
1. Транслокація - обмін сегментами між двома негомологічними хромосомами або поєднання двох негомологічних хромосом в одну.
2. Делеція - випадання частини хромосоми.
3. Інверсія - повертання окремих частин хромосом на 1800.
4. Кільцеві хромосоми - поєднання хромосом кінцями в кільце.
5. Утворення ізохромосом - одна хромосома утворюється з верхньої частини двох хроматид, а друга - з нижньої частини.
№7 Молекулярні основи спадковості і мінливості.
Генетична інформація про ознаки організму міститься у геномі – наборі генів, що є ділянками молекул ДНК, які знаходяться в ядрах клітин.
Різні види рибонуклеїнових кислот (і-РНК, т-РНК, р-РНК) забезпечують переміщення інформації в клітині, транспорт амінокислот, функціонування рибосом. Для багатьох вірусів РНК є носієм генетичної інформації.
З хімічної точки зору ДНК та РНК - полінуклеотиди, тобто їх мономерами є нуклеотиди. Кожний нуклеотид складається із трьох компонентів: 1 – пуринової або піримідинової азотистої основи; 2 – моносахариду рибози або дезоксирибози; 3 – залишку фосфорної кислоти.
За назвами азотистих основ відповідно називають й нуклеотиди (згідно хімічної номенклатури IUPAC): А – аденіловий, Г – гуаніловий, Ц – цитидиловий, Т – тимідиловий, У – уридиловий. В ДНК містяться А, Т, Г, Ц, а в РНК відповідно - А, У, Г, Ц. Маса одного нуклеотиду складає приблизно 345 а.о.м., а по довжині він у ланцюгу займає 0,34 нм.
Молекула ДНК являє собою закручену праворуч спіраль, що складається з двох ланцюгів нуклеотидів. Ці полінуклеотидні ланцюги комплементарно сполучені один з одним специфічними водневими зв’язками: А=Т, Г=Ц.
Основні функції ДНК – збереження та передача генетичної інформації – забезпечуються наступними процесами:
напівконсервативним самоподвоєнням у синтетичному періоді інтерфази (реплікація);
використанням молекули ДНК як матриці для синтезу інформаційної та інших видів РНК (транскрипція).
Молекули РНК відіграють основну роль у процесах біосинтезу поліпептидів – білкових молекул в клітині. РНК складається з одного полінуклеотидного ланцюга. В ланцюгу нуклеотиди, так само як і у одному ланцюгу ДНК, сполучені фосфордіефірними зв’язками між моносахаридами. Тому по відношенню до нуклеотидів ланцюга РНК принцип комплементарності незастосовний, але сама молекула РНК комплементарна відповідному фрагменту ДНК.,
Трансляція (синтез поліпептидного ланцюга) здійснюється на рибосомах.
Встановлено, що послідовність розташування нуклеотидів в ДНК та в і-РНК визначає послідовність сполучення амінокислот у поліпептидному ланцюгу. Ця відповідність лінійної будови однієї хімічної системи будові іншої системи отримала назву генетичний код.
Окрім інформаційної РНК, в клітинах містяться транспортна (т-РНК) та рибосомна (р-РНК).
Молекули р-РНК утворюють в комплексі з рибосомними білками та ферментами рибосому, в котрій і відбувається біосинтез білка.
Існує не менше ніж 60 видів т-РНК, кожна з яких переносить специфічну амінокислоту до рибосоми. Розпізнавання кодона і-РНК здійснюється за принципом комплементарності за допомогою трьох нуклеотидів т-РНК, що називаються антикодоном. Завдяки цьому і відбувається трансляція, тобто збирання закодованої амінокислотної послідовності.
Тривалість синтезу однієї білкової молекули залежить від кількості амінокислот. На приєднання одної амінокислоти (один крок рибосоми) йде 0,2 сек. Таким чином, синтез однієї молекули білка, що складається із 300 амінокислот, триває 0,2 х 300 = 60 сек., тобто 1 хв.
Полінуклеотидні нитки ДНК, що містяться в хромосомах еукаріотів та нуклеотидах бактерій, підрозділяються на функціональні ділянки – гени.
Виділяються наступні групи генів:
структурні гени – у них закодована інформація про первинну структуру білка;
контролюючі гени – промотор, ген-оператор, ген-регулятор;
гени з інформацією про синтез рибосомних РНК;
гени, що кодують синтез більше ніж 60 різних транспортних РНК, кожна з яких здатна переносити строго визначену амінокислоту.
№8 Структура гена з кодуючими і некодуючими нуклеотидними послідовностями ДНК.
Хімічна структура
У переважної більшості живих організмів гени закодовані в ланцюгах ДНК. ДНК є полімером з чотирьох типів нуклеотидів, кожен з яких складається з моносахариду класу пентоз, фосфатної групи, і одного з чотирьох азотистих основ: аденіну, цитозину, гуаніну і тиміну.
Найбільш поширеною формою ДНК в клітині є структура у формі правої подвійної спіралі з двох окремих ниток ДНК. Азотисті основи одного з ланцюжків сполучені з азотистими основами іншого ланцюжка водневими зв'язками згідно з принципом комплементарності: аденін з'єднується тільки з тиміном, гуанін тільки з цитозином.
Завдяки хімічним особливостям зв'язку між пентозними залишками нуклеотидів, ДНК мають полярність. Один кінець ДНК-полімеру закінчується 3-гідроксильною групою дезоксирибози і називається три-прайм, а інший - 5-фосфатною групою і називається п'ять-прайм. Полярність ланцюжка грає важливу роль в клітинних процесах. Наприклад, при синтезі ДНК подовження ланцюжка можливе тільки шляхом приєднання нових нуклеотидів до вільного 3' кінця.
Функціональна структура
На молекулярному рівні ген складається з двох структурних ділянок:
1. ДНК ділянки, з якої внаслідок транскрипції зчитується одноланцюгова РНК-копія.
2. Додаткові ДНК ділянки, які задіяні в регуляції копіювання. Наприклад, промотор та енхансери.
Комбінація і послідовність цих ділянок можуть бути особливими для кожного конкретного гену, а також структура гомологічних генів у різних організмів можуть суттєво відрізнятись. Типовому гену еукаріотів передує регуляторна ДНК-ділянка - промотор, до якого приєднуються ензим РНК-полімераза та фактори транскрипції і забезпечують процес транскрипції. Типовий транскрипт гену містить некодуючі ділянки інтрони, які вирізаються під час сплайсингу, а екзони зшиваються один з одним в зрілу мРНК. Варіації під час альтернативного сплайсингу можуть призводити до зшивання різних ділянок екзонів і утворення різних варіантів мРНК, яка зчитана з однієї ділянки ДНК. Відношення довжини і кількості інтронів в генах дуже різноманітне. Є гени як з одним інтроном, в той час, як існують гени, у яких інтрони складають до 95% всієї нуклеотидної послідовності. Найдовший людський ген білку дистрофіну має довжину 2,5 мільйона нуклеотидів і кодує пептид довжиною 3685 амінокислот. Частка кодуючої послідовності складає 0,44 %.
Зріла мРНК містить відкриту рамку зчитування, а також некодуючі елементи: 5'-нетрансльовану ділянку, та 3'-нетрансльовану ділянку. Ці ділянки задіяні в регуляції процесу трансляції, а також регулють активність специфічних ензимів, що руйнують мРНК - РНКаз.
Гени прокаріотів відрізняються від генів еукариотів тим, що не містять в своїй структурі інтронів. При цьому окремі кодуючі ділянки можуть бути розташовані щільно одна до одної так, що регулються спільним структурним елементом - промотором. В такому випадку подібний генний кластер зчитується спільним транскриптом, але транслюється в різні білки. Така спільна генна структура називається опероном. Оперони - типові генні кластери у прокаріотів.
Гени кодують не тільки мРНК, яка транслюється в білок, а також структурну рибосомну РНК, транспортну РНК, рибозими та мікроРНК, які відіграють регуляторну функцію.
Геномна організація
Загальна сукупість генів в організмі або клітині називається геномом. У прокаріотів переважна більшість генів, розташовані на одній хромосомі, що має вигляд кільцевої ДНК. У еукаріот зазвичай кілька окремих лінійних спіралей ДНК упаковані в щільні комплекси ДНК-білок, що називаються хромосомами. Гени, які розташовані на одній хромосомі у одного виду, у іншого виду можуть бути розташовані на різних хромосомах.
Місце на хромосомі, де розташований ген, називається локусом. Гени також не рівномірно розподілені по хромосомах, а частково згруповані в так звані кластери. Генний кластер може містити як випадкові гени, розташовані у безпосередній близькості один до одного, так і групи генів, які кодують білки, що знаходяться у функціональній залежності. Гени, білки яких мають схожі функції, також можуть бути розташовані на різних хромосомах.
Багато видів можуть містити декілька копій одного і того ж гену в геномі соматичної клітини. Клітини або організми з однією копією гену на кожній хромосомі - називаються гаплоїдними; з двома копіями - диплоїдними, з більш як двома - поліплоїдними. Копії гену на парних хромосомах можуть бути не ідентичними. Під час статевого розмноження одна копія гену успадковується від одного батька, інша - від іншого.
За попередніми оцінками, кількість людських генів становить 50 000-100 000. Лише невелика їх кількість транслюється в білок (~20 000 у людини, мишей та дрозофіл, ~13 000 у круглих червів, >46 000 у рису)[6]. Таким чином, лише 1–2% геному кодує білки. Велика частина геному транскрибується у вигляді інтронів, ретротранспозонів та в некодуючу РНК.
№10 Біологічні основи репродукції людини.
Здатність до репродукції стає можливою після статевого дозрівання. Продукція гамет у представників обох статей дуже різні: зрілий сім’яник безперервно виробляє велику кількість сперматозоонів, статевозрілий яєчник періодично виділяє зрілу яйцеклітину, яка дозріває з тих овоцитів, що закладаються на ранніх стадіях онтогенезу. Чоловічі статеві клітини – сперматозоони – утворюються в чоловічих статевих залозах – яєчках, які крім сперматозоонів виробляють і статевий гормон – тестостерон, що справляє стимулюючий вплив на ріст чоловічих статевих органів і розвиток вторинних статевих ознак.
Статевою залозою жінки є яєчник, парна залоза, яка розташована біля верхнього входу в малий таз по обидва боки від матки. В яєчнику виробляються жіночі статеві клітини - яйцеклітини і статеві гормони, від яких залежить не тільки діяльність статевих органів жінки, а й нормальна життєдіяльність всього жіночого організму.
Зустріч жіночих і чоловічих статевих гамет відбувається у верхніх відділах труб матки. Пересування сперматозоонів здійснюється завдяки власній рухливості, а також у результаті скорочення м’язів стінок статевого тракту і спрямованого руху війок слизової оболонки труб матки. Запліднення здійснюється протягом перших 12 годин після овуляції. У творена зигота опускається по трубах матки і на 8-10 добу зародок імплантується у стінку матки.
Після імплантації зародок швидко росте і розвивається. Між ворсинками і слизовою оболонкою матки утворюється міжворсинчастий простір. У ньому містяться продукти тканинного розпаду і циркулює материнська кров, яка вилилась із зруйнованих судин слизової оболонки. З цієї крові зародок отримує всі необхідні поживні речовини. Формування плаценти відбувається між 8 і 11 тижнями вагітності і з цього періоду зародок, що розвивається, називається плодом.
Через плаценту здійснюється живлення плоду, його дихальна і видільна функція.. зв’язок плоду з материнським організмом здійснюється через плаценту і пупковий канатик.
Плід, що розвивається у матці, знаходиться в оболонках, які утворюють ніби мішок, заповнений навколоплідними водами. Ці води дають змогу плоду вільно рухатись у мішку, забезпечують захист його від зовнішніх пошкоджень та інфекцій, а також сприяють нормальному перебігу пологів.
Нормальна вагітність триває 9 місяців. Під кінець 40 тижня настають пологи – складний рефлекторний акт, в якому беруть участь м’язи матки, промежини, черевного преса, спини, стегон.
№11 Генетичний код людини.
Генетичний код набір правил розташування нуклеотидів в молекулах нуклеїнових кислот (ДНК і РНК), що надає всім живим організмам можливість кодування амінокислотної послідовності білків за допомогою послідовності нуклеотидів.
У ДНК використовується чотири нуклеотиди аденін (А), гуанін (G), цитозин (С) і тімін (T), Ці букви складають «алфавіт» генетичного коду. У РНК використовуються ті ж нуклеотиди, за винятком тіміну, який замінений схожим нуклеотидом, урацилом, який позначається буквою U. У молекулах ДНК і РНК нуклеотиди складають ланцюжки і, таким чином, інформація закодована у вигляді послідовності генетичних «букв».
Властивості генетичного коду
Триплетність значущою одиницею коду є поєднання трьох нуклеотидів (кодон).
Безперервність між кодонами немає розділових знаків, тобто інформація прочитується безперервно.
Дискретність один і той же нуклеотид не може входити одночасно до складу двох або більш кодонів.
Специфічність у переважній більшості випадків певний кодон відповідає тільки одній амінокислоті.
Вирожденность (надмірність) одній і тій же амінокислоті може відповідати декілька кодонів.
Універсальність «стандартний» генетичний код працює однаково в організмах різного рівня складності від вірусов до людини
Варіанти генетичного коду
Більшість організмів переважно користуються одним варіантом коду, так званим «стандартним кодом», проте це не завжди є правилом. Перший приклад відхилення від стандартного генетичного коду був відкритий в 1979 році при дослідженні генів мітохондрій людини. З того часу було знайдено декілька подібних варіантів, наприклад, прочитування стоп-кодону стандартного коду UGA як кодону, що визначає триптофан у мікоплазм. У бактерій і архей GUG і UUG часто використовуються як стартові кодони. В деяких випадках гени починають кодувати білок із старт-кодона, який відрізняється від зазвичай використовуваного даним видом. У деяких білках нестандартні амінокислоти, такі як селенцистеин і пірролізін вставляються рибосомою, під час считування стоп-кодону за умовами наявності певних послідовностей в мРНК після кодону. Селенцистеїн часто розглядається як 21-а, а пірролізін 22-й амінокислоти, що входять до складу білків.
№12 Закономірності успадкування ознак.
Успадквання – спосіб передавання спадкової інформації, який може змінюватися залежно від форми розмноження.
Г. Мендель запровадив метод генетичного аналізу окремих пар спадкових ознак. Він встановив, що:
кожна спадкова ознака визначається одним спадковив фактором, задатком (геном).
Гени зберігаються у чистому вигляді в ряду поколінь, не втрачаючи своєї індивідуальності. Це призвело до відкриття основного положення генетики: ген відносно сталий.
Обидві статі в однаковій мірі беруть участь у передачі своїх ознак нащадкам.
У чоловічих і жіночих статевих клітинах відбувається редуплікація рівного числа генів; їх редукція. Це положення покладено в основу генетичного передбачення існування мейозу.
Гени є парними: один материнський, а другий батьківський. Один з них може бути домінантним, а другий рецесивним. Це положення відповідає відкриттю принципу алелізму: ген представлений як мінімум 2 алелями.
Закони успадкування – закони розщеплення спадкових ознак у нащадків і гібридів, і закон незалежного комбінування спадкових ознак.
Основні закономірності успадкування були відкриті Менделем. Він розробив метод гібридологічного аналізу. Основні положення:
Враховується не весь розмаїтий комплекс ознак у батьків і гібридів, а лише аналізується успадкування за окремими альтернативними проявами ознак.
Проводиться точний облік випадків успадкування кожного альтернативного вияву ознаки у ряду наступних поколінь: аналізується не тільки перше покоління від схрещування, але і характер нащадків кожного гібрида зокрема.
№13 Домінантні і рецесивні ознаки людини.
У генетиці людини відомо багато як домінантних, так і рецесивних виявів ознак. Одні з них мають нейтральний характер і забезпечують поліморфізм у людських популяціях, інші призводять до різних патологічних станів. Домінантні патологічні вияви ознаки і в людини, і в інших організмів, якщо вони помітно знижують життєдіяльність, одразу ж будуть відкинуті добором, бо їх носії не зможуть залишити потомство.
Навпаки, рецесивні алелі, навіть такі, що помітно знижують життєздатність, можуть у гетерозиготному стані довго зберігатися, передаючись із покоління у покоління, і проявлятись у гомозигот.
№14 Основні положення хромосомної теорії спадковості.
1. Основні положення хромосомної теорії спадковості сформульовані Т. Морганом. В основі хромосомної теорії лежить поведінка хромосом під час мейозу, від якого залежить якість сформованих гамет.
2. Одиницею спадкової інформації є ген, локалізований у хромосомі.
3. Гени у хромосомах розташовуються лінійно, утворюючи групу зчеплення. Гени, розташовані в одній хромосомі, успадковуються разом, зчеплено.
4. Зчеплення генів може порушуватися у процесі мейозу в результаті кросинговеру.
5.У процесі мейозу гомологічні хромосоми, а отже, і алельні гени, потрапляють у різні гамети. Гамети завжди гаплоїдні.
6. Негомологічні хромосоми, а отже, і неалельні гени розходяться довільно, незалежно один від одного й утворюють різні комбінації в гаметах, число яких визначається за формулою 2n, де ті кількість пар гомологічних хромосом.
У результаті кросинговеру кількість комбінацій генів у гаметах збільшується.
№15 Близнюковий метод дослідження.
Близнюковий метод полягає у вивченні розвитку ознак у близнят. Близнята людини - чудовий матеріал для розроблення загальнобіологічної і практично дуже важливої проблеми: про роль спадковості та середовища в розвитку ознак. Вивчення однояйцевих близнюків протягом усього їхнього життя, особливо коли вони живуть в різних умовах, дає багато цінних відомостей про роль середовища в розвитку фізичних і психічних
властивостей. Близнюковий метод дає можливість також з’ясувати спадкову схильність людини до захворювань.
№16 Цитогенетичний метод дослідження.
Цитогенетичний метод ґрунтується на дослідженні особливостей хромосомного набору (каріотипу) організмів . Вивчення каріотипу дає змогу виявляти мутації, пов’язані зі зміною як кількості хромосом, так і структури окремих із них. Каріотип досліджують у клітинах на стадії метафази, бо в цей період клітинного циклу структура хромосом виражена найчіткіше. Цей метод застосовують і в систематиці організмів (каріосистематика). Так, багато видів-двійниюв (видів, яких важко, а іноді навіть неможливо розпізнати за іншими особливостями) розрізняють за хромосомним набором. Такі випадки відомі серед комах, земноводних, гризунів тощо. Наприклад, у 30-ті роки XX сторіччя вчені звернули увагу на різну частоту захворювань малярією у розташованих поруч місцевостях. Дослідження каріотипу малярійного комара показало, що це не один вид, як вважали раніше, а комплекс видів-двійників, одні з яких переносять збудників малярії, а інші - ні.
№17 Популяційно-статистичний метод дослідження.
Популяційно-статистичний метод дає можливість вивчати ти частоти зустрічальності алелей у популяціях організмів, а також генетичну структуру популяцій. Крім генетики популяцій, його застосовують й у медичній генетиці для вивчення поширення певних алелей серед людей (головним чином тих, які визначають ті чи інші спадкові захворювання). Для цього вибірково досліджують частину населення певної території і статистичне обробляють одержані дані. Наприклад, за допомогою цієї методики було виявлено, що алель, яка зумовлює дальтонізм (порушення сприйняття кольорів), трапляється у 13% жінок (з них хвороба проявляється лише у 0,5%) та у 7% чоловіків (хворі всі).
№18 Біохімічний метод дослідження.
За допомогою цього методу вдається виявити причини багатьох патологічних станів людини, що здебільшого спричиняються порушенням нормального ходу обміну речовин. Наприклад, цукрова хвороба або діабет спричиняється порушенням нормальної діяльності підшлункової залози, яка не виділяє в кров потрібної кількості гормону інсуліну. Внаслідок цього збільшується вміст цукру в крові і відбуваються глибокі порушення обміну речовин людського організму.
№19 Генеалогічний метод дослідження.
Генеалогічний метод полягає у вивченні успадкуванні ознак шляхом складання і аналізу родоводів. Цей метод можна застосувати, якщо є прямі родичі, предки того, хто має спадкову ознаку (пробанда) по материнській та батьківській лініях багатьох поколінь, або тоді, коли відомі нащадки пробанда
14 також у кількох поколіннях. Аналіз родоводів здійснюється з урахуванням генетичних закономірностей та використанням генетичних розрахунків. На основі добре складеного родоводу можна визначити: тип успадкування ; генотип багатьох осіб родоводу; ймовірність народження дітей зі спадковою аномалією. Генеалогічний метод використовують і як метод діагностики хвороб із спадковою природою, що має важливе значення при проведенні медико-генетичних консультацій з батьками.
№20 Метод дерматогліфіки.
Суть методу полягає в аналізі шкірних візерунків (малюнків) на долонях і стопах. Метод найбільш інформативний при хромосомних синдромах, коли виявляються дистальний осьовий трірадіус, надлишок дуг на пальцях, відсутність дистальної міжфалангові складки, радіальні петлі на I, IV і V пальцях, четирехпальцевая (мавпяча) складка (при хворобі Дауна на шкірі долонь у дитини відзначається в 40 -60% випадків).
В даний час метод застосовується в основному в судовій медицині.
№22 Домінантні і рецесивні ознаки людини.
У генетиці людини відомо багато як домінантних, так і рецесивних виявів ознак. Одні з них мають нейтральний характер і забезпечують поліморфізм у людських популяціях, інші призводять до різних патологічних станів. Домінантні патологічні вияви ознаки і в людини, і в інших організмів, якщо вони помітно знижують життєдіяльність, одразу ж будуть відкинуті добором, бо їх носії не зможуть залишити потомство.
Навпаки, рецесивні алелі, навіть такі, що помітно знижують життєздатність, можуть у гетерозиготному стані довго зберігатися, передаючись із покоління у покоління, і проявлятись у гомозигот.
№23 Летальні і сублетальні гени.
Летальні гени гени, що зумовлюють сильне зниження життєздатності організму, яке спричиняє його загибель. Відомі рецесивні Л. г., що спричиняють загибель особини лише в гомозиготному стані, і домінантні Л.г., що діють смертельно і в гетерозиготі. Л. г. вивчені у представників різних видів рослинних і тваринних організмів (включаючи людину), але особливо добре у дрозофіл. У потомстві деяких ліній дрозофіл з покоління в покоління нема певних класів особин. Це результат виникнення Л. г., які, подібно до ін. генів, що зазнали мутування, підлягають менделівському закону розщеплення. Л. г. можуть діяти на різних стадіях розвитку організму від найраніших (ембріональна смертність) до дуже пізніх (загибель плоду, що спричинює мимовільний аборт, народження виродків у ссавців). Крім Л. г., існують ще т. з. напівлетальні (сублетальні) гени, що не спричинюють швидкої загибелі організму, але істотно знижують його життєздатність і плодючість.
№24 Спадковість зчеплена зі статтю.
Захворювання, що спричинені генами, розміщеними на одній із статевих хромосом, вважаються успадкованими, як і зчеплені зі статтю. Гени, які переносить Х-хромосома, називають Х-зчепленими, а ті, що переносить Y-хромосома Y-зчепленими. Y-зчеплення означає, що тільки діти чоловічої статі народжуватимуться хворими і тільки сини хворих чоловіків будуть успадковувати цей ген. Не існує яскраво виражених розладів у чоловіків, виникнення яких пов'язане лише з успадковуванням Y-зчепленого гена. Тобто, усі відомі зчеплені зі статтю захворювання виникають внаслідок успадковування генів з Х-хромосоми. Подібно до аутосомних ознак, такі хвороби можуть бути як домінантними, так і рецесивними.
Х-зчеплені домінантні стани
Вони проявляються як у гетерозиготних відносно гена-мутанта жінок, так і у чоловіків, які є носіями гена-мутанта на Х-хромосомі. Походження Х-зчепленої домінантної ознаки дуже схоже на походження аутосомно-домінантної ознаки, але вони між собою істотно відрізняються. Якщо уражена жінка передасть ознаку половині свого потомства незалежно від статі, то уражений чоловік передаватиме її всім своїм дочкам, але жодному із своїх синів. Тому у сім'ях з такими ознаками подібні хвороби здебільшого проявляються у жінок. Існують тільки кілька видів розладів, які пов'язані з успадковуванням X-зчепленої домінантної ознаки, прикладом може бути одна з форм вітамін - Д-резистентного рахіту.
Х-зчеплені рецесивні стани
Вони спричинені генами, які переносяться на Х-хромосомі, і проявляються у жінок тільки тоді, коли ген перебуває у гомозиготному організмі. У чоловіків ген-мутант з Х-хромосоми проявляється завжди. Це трапляється через відсутність протидії здорового гена на другій Х-хромосомі. Як і при аутосомно-рецесивних станах, гетерозиготні носії майже завжди здорові люди. Тому успадковані стани здебільшого виявляються у чоловіків і передаються здоровими жінками-носіями. Коли уражені чоловіки доживають до репродуктивного віку і мають дітей, то ці стани можуть передаватись і ураженими чоловіками.
Гемофілія це найвідоміший приклад X-зчепленої рецесивної ознаки. Якщо раніше більшість хлопчиків з цим захворюванням помирали у ранньому віці, то нині завдяки досягненням у лікуванні більшість таких хворих виживають і мають звичайну тривалість життя. Якщо хворий чоловік одружиться із здоровою жінкою, тоді всі його дочки будуть носіями, а сини не успадковуватимуть цього захворювання. Х-зчеплена ознака ніколи не передається від батька до сина. Це відбувається тому, що чоловіки переносять свою єдину Х-хромосому (яка у хворого чоловіка несе ген-мутант) усім своїм дочкам, а Y-хромосому синам.
Якщо жінка-носій Х-зчепленої рецесивної ознаки одружується із здоровим чоловіком, тоді половина її синів будуть хворими, а половина дочок носіями, бо кожна дитина такої жінки матиме однакову можливість успадковувати від матері як здорову Х-хромосому, так і хромосому з геном-мутантом.
Дуже рідко у жінки проявляється Х-зчеплена рецесивна ознака. Це виникає внаслідок кількох причин. По-перше, жінка може мати аномальний набір хромосом, тобто, тільки одну Х-хромосому, як, наприклад, при синдромі Тернера (ХО). По-друге, вона може бути гомозиготною щодо гена-мутанта, але це трапляється дуже рідко і викликає рідкісні рецесивні розлади, бо тоді жінка мусила б успадкувати такі порушення від обох батьків. По-третє, жінка може бути "очевидною гетерозиготою". Якщо завдяки випадковості серед більшости її клітин є здорова інактивована Х-хромосома, тоді у жінки-гетерозиготи може проявитися ця ознака.
№25 Домінантний тип успадкування.
Основні ознаки: прояв онаки у рівній мірі у представників обох статей; наявність хворих у всіх поколіннях і при відносно великій кількості сибсів і по горизонталі. У гетерозиготного батька імовірність народження хворої дитини (якщо інший з батьків здоровий) складає 50%. Необхідно врахувати, що і при домінантному типі успадкування може бути пропуск у поколіннях за рахунок слабкого прояву, «стертих» форм захворювання або за рахунок його низької пенентрантності.
Закономірності:
У кожного ураженого хворий один із батьків;
В ураженого, який перебуває в шлюбі зі здоровою жінкою, в середньому половина дітей хворіє, а друга половина здорова;
У здорових дітей ураженого одного з батьків власні діти і онуки здорові;
Чоловіки і жінки заражуються однаково часто;
Захворювання повинно проявлятися у кожному поколінні;
Гетерозиготні індивіди уражені.
Пенентрантність – відношення фактичної кількості носіїв певної ознаки до гаданої кількості носіїв цієї ознаки, яка може бути у сім’ї.
За цим типом успадковуються такі ознаки: шорстке волосся, білий локон, куряча сліпота, карликовість хондротистрофічного типу; виступаюча вперед нижня щелепа і відвисла нижня губа, гіперхолестеринемія, синдактилія, брахідактилія.
№26 Аутосомно-рецесивний тип успадкування.
При аутосомно-рецесивних типах успадкування ген реалізується в ознаках у гомозиготному стані. Гетерозиготний клінічно не відрізняються від здорових осіб. У фенотипно здорових батьків, але які мають рецесивний ген патологічного ознаки, ймовірність народження хворих дітей складе 25%, ще 25% будуть здорові і фенотипно і генетично, а що залишилася половина виявляться гетерозиготних носіями патологічного ознаки, як і їхні батьки. Вірогідність захворювання хлопчиків і дівчаток однакова. У родоводу при аутосомно-рецесивним успадкування захворювання може виявлятися через одне або декілька поколінь. Шлюби гетерозигот (здорових) з гомозигота (хворими) зустрічаються в основному серед кровноспоріднених шлюбів. Вірогідність народження хворих дітей при цьому зростає до 50%. Шлюби, коли обидва батьки гомозиготних досить рідкісні. Всі діти в цих сім'ях будуть гомозигота, а тому хворими. Таким образом, частота виникнення хвороб, успадкованих за аутосомно-рецесивним типом, залежить від концентрації рецесивним гена в популяції і знаходиться в прямій залежності від ступеня поширення мутантного гена. Особливо підвищується частота рецесивних спадкових хвороб в изолята і серед населення з високим відсотком кровноспоріднених шлюбів. Найбільш типовими хворобами з аутосомно-рецесивним типом успадкування є муковісцидоз, фенілкетонурія, галактоземия, адреногенітальний синдром, мукополісахарідози.
№27 Полігенний тип успадкування.
Полімерія (від грец. polimeria
· багаточленність)
· один з типів взаємодії генів, при якому ступінь розвитку однієї тієї самої ознаки обумовлена впливом т. з. полімерних генів (які проявляються подібним чином). Полімерія відкрита у 1909 р. Н. Г. Нільсоном-Еле.
Умовно розділяють два види полімерії:
некумулятивну
· характеризується тим, що для повного прояву ознаки достатньо домінантного алеля одного з полімерних генів (олігогену).
кумулятивну
· ступінь прояву ознаки залежить від числа домінантних алелів як одного його самого, так і різних полімерних генів.
Кількісні ознаки успадковуються за типом кумулятивної полімерії. В основі полімерії на біохімічному рівні лежить існування декількох незалежних шляхів біосинтезу, які впливають на розвиток ознаки.
Полімерія широко розповсюджена в природі. За типом полімерії успадковуються ознаки, які мають важливе господарське значення: висота рослин, тривалість вегетаційного періоду, кількість білка у зерні, вміст вітамінів у плодах, швидкість протікання хімічних реакцій, швидкість росту та маса тварин, яйценоскість курей тощо.
№28 Значення, будова і функції тканин.
Ткани
·ни система однорідних клітин і неклітинних елементів, спільних за походженням, будовою та функціями
В організмі тварин та людини розрізняють 4 типи тканин:
епітеліальну,
Види епітелію:
-покривний
-залозистий
Функції:
-захисна (епітелії шкіри)
-секреція (епітелій, що входить до складу залоз)
-всмоктування (епітелій шлунково-кишкового тракту)
-виділення (епітелій органів виділення)
-газообмін (епітелій легеневих пухирців)
сполучну тканину,
-Функції
Сполучна тканина виконує опорну, захисну і трофічну функції.
-Трофічна бере участь в обміні речовин (кров, лімфа, жирова), тому в таких видах сполучної тканини багато міжклітинної речовини.
-Захисна клітини здатні до фагоцитозу і беруть участь в процесах імунітету та зсідання крові
-Опорна утворює зв'язки, сухожилля, хрящі, [кістки] (в таких видах сполучної тканини мало міжклітинної речовини, або вона щільна, наприклад кісткова, за рахунок наявності в ній солей, також в ній є волокна)
-Бере участь у загоюванні ран, бо має найвищу здатність до регенерації.
-м'язову тканину
М'язи виконують рухову (моторну) функцію. Клітини м'язової тканини називають міоцитами. У цитоплазмі міоцитів розташовуються міофібрили, що складаються зі скоротливих білків. Завдяки міофібрилам м'язова клітина здатна скорочуватися. Розрізняють гладеньку та поперечносмугасту (посмуговану) та серцеву м'язові тканини.
нервову тканину.
Нервова тканина здійснює зв'язок організму з оточуючим середовищем, сприйняття і перетворення подразників у нервовий імпульс та передачу його ефектору. Нервова тканина забезпечує взаємодію тканин, органів та систем організму та їх регуляцію.
№29 Закономірності росту і розвитку дитячого організму.
Ріст і розвиток людини є неперервним і поступальним процесом який починається з моменту запліднення яйцеклітини. Він включає тісно пов’язані між собою фактори: 1) власне ріст, 2) диференціювання органів і тканин, 3) набуття організмом характерних для нього форм (формотворення).
Розвиток характеризується зміною якісних показників, які призводять до підвищення рівня складності систем організму, ускладнення їх взаємодії та процесів регуляції. Процес розвитку протікає нерівномірно, стрибкоподібно. Поступові кількісні зміни в процесі росту організму призводять до появи в дитини нових якісних особливостей. У періоди сповільнення росту відбувається найбільше диференціювання тканин і формоутворення.
Крім нерівномірності і неперервність важливими закономірностями росту і розвитку дітей є гетерохронія та явище випереджального дозрівання життєво важливих функцій. Окремі органи і системи розвиваються взаємозв’язано, не ізольовано один від одного, і залежать від впливу умов навколишнього середовища.
функціональна система це тимчасове функціональне об’єднання різних органів організму для забезпечення отримання корисного для існування ефекту (наприклад, функціональна система смоктання, функціональна система забезпечення переміщення тіла в просторі тощо).
Функціональні системи дозрівають нерівномірно і неодночасно тобто гетерохронно. Найперше розвиваються і вдосконалюються ті органи, функціонування яких є життєво необхідним.
Формування функціональних систем (системогенез) відбувається набагато раніше, ніж це є необхідним. Так розвиток органів, що забезпечують виконання рефлексу смоктання, відбувається задовго до народження дитини.
Весь життєвий шлях від зачаття аж до смерті відбувається за наявності запасу життєвих можливостей (за А.А. Маркосяном). Ці резервні можливості забезпечують розвиток і оптимальне протікання життєвих процесів при зміні умов навколишнього середовища.
№30 Значення опорно-рухового апарату. загальні відомості про скелет.
До системи органів руху відносять кістки (кістяк), зв'язки, - суглоби 'і м'язи. Кістки, зв'язки і суглоби є пасивними елементами органів руху. Активною частиною апарата руху є м'язи.
Система органів руху - єдине ціле: кожна частина та орган формуються і функціонують в постійного зв'язку та взаємодії один з одним.
Скелет є опорою і захистом всього тіла та окремих.органів, а багато кістки є ще і потужними важелями, за допомогою яких здійснюються різноманітні рухи тіла та його частин в просторі. М'язи приводять в рух всю систему кісткових важелів. Скелет утворює структурну основу тіла і визначає в значній мірі його розмір і форму.Такі частини скелета, як череп, грудна клітка і таз, хребетного стовпа, служать вмістилищем і захистом життєво важливих органів - мозку, легень, серця, кишечника та ін
Ще недавно вважалося, що роль скелета в організмі людини обмежена функцією опори тіла та участю в русі.Звідси стався термін опорпо-руховий апарат. В даний час встановлено, що функції скелета значно ширше. Скелет бере активну участь в обміні речовин, зокрема в підтримці па певному рівні мінерального складу крові.Крім того, ряд речовин, що входять до складу кісток (кальцій, фосфор, лимонна кислота та ін), при необхідності легко вступає в обмінні реакції.
Більшість м'язів прикріплюється до кості. М'язи включають кістки скелета в рух і здійснюють роботу.Багато м'язи, оточуючи порожнини тіла, захищають внутрішні органи.
Загальнi вiдомостi про скелет.
Форма кісток. В організмі людини налічують понад 200 кісток. За формою розрізняють кістки:
-Плоскі (череп)
-Трубчасті (кінцівки)
-Змішані (в местах з’єднання)
З'єднання кісток.Розрізняють нерухомі, малорухливий і рухливі з'єднання кісток, або суглоби.
Частини скелету
Скелет тулуба. Скелет тулуба складається з хребетного стовпа і грудної клітини.
Хребетний стовп людини складається з 33-34 хребців.У ньому розрізняють відділи: шийний, що складається з 7 хребців, грудний - з 12 хребців, поперекових - з 5 хребців, крижовий - з 5 хребців і копчіковий - з 4-5 хребців.
Хребетні стовп займає близько 40% довжини тіла і є основним його стрижнем, опорою. Хребетні отвори всіх хребців утворюють хребетних канал, в якому міститься спинний мозок.
Грудна клітина. Грудна клітина утворює кісткову основу грудної порожнини.Складається з грудини, 12 пар ребер, з'єднаних ззаду з хребетного стовпа. Грудна клітка захищає серце, легені, печінку і служить місцем прикріплення дихальних м'язів та м'язів верхніх кінцівок.
№31 Форма, будова, хімічний склад кісток.
Форма кісток.
В організмі людини налічують понад 200 кісток. У. дорослої людини кістяк складає близько 18% загальної маси тіла, у новонародженого - близько 14%.До складу входять кістки скелета різної величини і форми. За формою розрізняють кістки довгі, короткі, широкі і змішані.
Довгі кістки знаходяться в скелет кінцівок. Короткі кістки розташовані в зап'ясті і предплюсне, т. е.там, де одночасно необхідні велика міцність і рухливість скелета. Широкі, або плоскі, кістки утворюють стінки порожнин, в яких знаходяться внутрішні органи (тазових кістка, кістки мозкового черепа) .. Змішані кістки мають різну форму.
Будова кістки
Кожна кістка складний орган, що складається з кісткової тканини, надкостніци, кісткового мозку, кровоносних і лімфатичних судин і нервів.
Кістка, за винятком поверхонь, покрита окістям. Це тонка сполучно-тканинна оболонка, яка багата нервами і. посудинами, проникає з неї в кістку через особливі отвори. До надкостніце прикро пляются зв'язки та м'язи.Внутрішній шар надкостніци складається з клітин, які ростуть і розмножуються, забезпечуючи ріст кістки в товщину, а при переломах - утворення кісткової мозолі.
Хімічний склад кістки
Висушена і знежиреного кістка містить 30% 'органічних речовин, 60% мінеральних речовин, 10% становить вода. Серед органічних речовин кістки .- волокнистий білок (колаген), вуглеводи і багато ферменти.
Мінеральні речовини кістки представлені солями кальцію, фосфору, магнію, виявлено багато мікроелементів (алюміній, фтор, марганець, свинець, стронцій, уран, кобальт, залоз, молібден та ін.) У дорослої людини в скелеті зосереджено близько 1200 г кальцію, 530 г фосфору, 11 г магнію;99% всього кальцію, що є в тілі людини, міститься в кістках.
Органічні та мінеральні речовини роблять кістку міцною, твердою і пружною.Крім того, міцність кістки забезпечується її структурою, розташуванням кісткових перекладин губчатої речовини у відповідності з напрямком сил тиску і розтягуванням. Кістки в 30 разів твердіші цегли і в 2,5 рази твердіші граніту. Кістка міцніша Дуба.По міцності вона в 9 разів перевершує свинець і майже так само міцна, як чавун.
№32 Ріст, розвиток і сполучення кісток.
Зростання кісток
У ембріональному періоді розвитку скелет закладається як сполучнотканинне освіття. Ще до народження дитини сполучна тканина замінюється, хрящовою, після чого відбувається поступове руйнування хряща та освіття замість нього кісткової тканини. Процес окостеніння дуже тривалий, протікає протягом усього періоду розвитку організму. У зростаючого організму кінці довгих кісток – епіфіз довго залишаються хрящовим.
Молоді кістки ростуть у довжину за рахунок хрящів, розташованих між їхніми кінцями і тілом. До моменту закінчення росту кісток хрящі заміщаються кістковою тканиною. За період росту в кістках дитини кількість води скорочується, а кількість мінеральних речовин збільшується. Вміст органічних речовин при цьому зменшується. Розвиток скелета у чоловіків закінчується до 20-24 років. При цьому припиняється ріст кісток в довжину, а їх хрящові частини замінюються кістковою тканиною. Розвиток скелета у жінок закінчується на 2-3 роки раніше.
№33 Частини скелета: хребетний і грудна клітка, будова і функції.
Хребетний стовп
Хребетний стовп людини складається з 33-34 хребців.У ньому розрізняють відділи: шийний, що складається з 7 хребців, грудний - з 12 хребців, поперекових - з 5 хребців, крижовий - з 5 хребців і копчіковий - з 4-5 хребців.
Хребетний стовп займає близько 40% довжини тіла і є основним його стрижнем, опорою. Хребетні отвори всіх хребців утворюють хребетних канал, в якому міститься спинний мозок. До відростка хребців прикріплюються м'язи.
Між хребцями розташовані між хребцеві диски з волокнистого хряща, вони сприяють рухливості хребетного стовпа. З віком змінюється висота дисків.
До 1,5 року хребетний стовп росте рівномірно, з 1,5 до 3 років дещо сповільнюється зростання шийних і верхніх грудних хребців, а в 10 років енергійно ростуть поперекові і нижні грудні хребці.
У новонародженої дитини хребетний стовп майже прямий, характерні для дорослої людини вигини тільки намічаються і розвиваються поступово.
Грудна клітина
Грудна клітина утворює кісткову основу грудної порожнини.Складається з грудини, 12 пар ребер, з'єднаних ззаду з хребетного стовпа. Грудна клітка захищає серце, легені, печінку і служить місцем прикріплення дихальних м'язів та м'язів верхніх кінцівок.
Грудина - плоска непарна кістка, що складається з рукоятки (верхня частина), тіла (середня частина) та мечоподібного відростка. Між цими частинами розташовуються хрящові прошарки, які до 30 років костеніють. Зростання відрізків грудини йде поступово: нижні відрізки грудини зростаються в 15 - 16 років, а верхні - лише до 21-25 років. Окостеніння мечоподібного відростка закінчується до 30 років.
Форма грудної клітини змінюється. Під впливом фізичних вправ вона може стати ширшою і об'ємнішою. При тривалому неправильному сидінні, коли дитина спирається грудьми на край столу або кришки парти, може відбутися деформація грудної клітини, що порушує розвиток серця, великих судин і легень.
№34 Будова і функції верхніх і нижніх кінцівок.
Скелет вільної верхньої кінцівки утворений плечевой кісткою, подвижно поєднаний з лопатки, передпліччя, який складається з променевої та ліктьової кісток, і кісток кисті. До складу кисті входять дрібні кістки зап'ястя, п'ять довгих кісток пясті та кістки пальців кисті.Кістки зап'ястя утворюють звід, звернений увігнуту к) долоні. У новонародженого вони тільки намічаються; поступово: розвиваючись, вони стають ясно видимі тільки до семи років,;: а процес їх окостененія закінчується значно пізніше (в 10-13 років).До цього часу закінчується окостененіе фаланг пальців. У зв'язку з цим швидке (побіжно) лист дітям молодших класів не вдається.
Особливе значення у людини має I палець у зв'язку з трудовою функцією. Він має велику рухливість і протиставлений всім іншим пальцям.
Постійні фізіологічні навантаження або гра на музичних інструментах з раннього віку затримують процес окостеніння фаланг пальців, що призводить до їх подовження ( «пальці музиканта»).
Пояс нижніх кінцівок складається з хрестця і нерухомо з'єднаних з ним двох тазових кісток. Тазові кістки у новонародженого складаються кожна з трьох кісток, зрощення яких починається у дітей з 5-6 років, і приблизно до 17 - | 18 років вони вже зрощені. У підлітковому віці відбувається поступове старіння крижовий хребців в єдину кістку - крижі. У дівчат при різких стрибках з великої висоти, при носінні взуття на високих каблуках незрощені кістки тазу можуть зміститься, що призведе до неправильного зрощення їх і, як наслідок, звуження виходу із порожнини малого тазу, що може в подальшому досить ускладнити проходження плоду при пологах.
Після дев'яти років відзначаються відмінності у формі тазу у хлопчиків і дівчаток; у хлопчиків таз більш високий і вузький, ніж у дівчаток.
Скелет вільної нижньої кінцівки складається з стегнової кістки, двох кісток гомілки - великогомілкової і малогомілкової, і кісток стопи. Стопа утворена кістками передплесна, плесна і флангів пальців стопи.
№35 Будова і функції черепа. Вікові особливості черепа
Череп-скелет голови. Розрізняють два відділи черепа: мозковий, або черепну коробку, і лицьовий. Мозковий череп є вмістилищем головного мозку.
До складу мозкового відділу черепа входять непарні кістки (потиличні, клиновидні, лобові, решітчасті) та парні (тімені і вискові). Клиновидні та решітчасті кістки розташовані на кордоні мозкового і лицьового відділів. Всі кістки мозкового черепа з'єднані нерухомо. Всередині вискової кістки знаходиться орган слуху, до нього веде широкий слуховий отвір. Через великий отвір потиличної кістки порожнина черепа з'єднується з хребетним каналом.
В особовому відділі черепа більшість кісток парні: верхньощелепні, носові, слізні, виличні, піднебінні і нижні носові раковини. Непарних кісток три: сошників, нижня щелепа і під'язикові кістку. Нижня щелепа - єдина рухома кістка в черепа.
У дітей в ранньому віці мозкова частина черепа більш розвинена, ніж лицьова. Найбільш сильно кістки черепа ростуть протягом першого року життя. З віком, особливо з 13-14 років, особовий відділ зростає більш енергійно і починає переважати над мозковим. У новонародженого обсяг мозкового черепа в 8 разів більше лицьового, а у дорослого в 2-2,5 рази.
№36 Загальна будова скелетних м’язів.
Скелетні м’язи складаються з щільно укладених груп довгастих клітин м’язових волокон, оточених своєрідним "футляром" зі сполучної тканини. М’язові волокна утворені тоншими волокнами міофібрилами. Кожна міофібрила складається із товстих і тонких міофіламентів. Чергування міофіламентів цих двох типів надає волокнам скелетних м’язів поперечної смугастості. У розслабленому м’язі товсті і тонкі міофіламенти лише дещо перекривають один одного. Коли м’яз скорочується, товсті волокна ковзають між тонкими, подібно до переплетених пальців. Внаслідок цього вкорочуються міофібрили і м’язові волокна м’яз скорочується Численні капіляри пронизують сполучну тканину забезпечуючи надходження великої кількості кисню і глюкози, що потрібні для скорочення м’язів. У сполучній тканині також проходять лімфатичні судини та нерви.
М’язові волокна утворюють активну частину черевце найтовстішу середню частину м’яза, що переходить у пасивну частину сухожилки, якими м’язи прикріплюються до кісток. Один із сухожилків м’яза є місцем його початку, другий місцем прикріплення.
Скелетні м’язи завдяки своїй будові скорочуються від стимуляції нервовими імпульсами, тягнучи частину скелета у напрямку скорочення. Через те, що м’язи можуть лише тягнути, а не штовхати, вони розміщені на протилежних поверхнях частин скелета. Тому рух, спричинений однією групою м’язів завжди можна нейтралізувати протилежною їй групою м’язів.
№37 Скоротність як основна властивість скелетних м’язів.
Одним із важливих проявів життя є скоротливість, властива представникам тваринного і рослинного світу. В організмі людини високоорганізованих тварин і людини скоротливість притаманна в основному спеціалізованій - м'язові тканині, яку за мікроскопічною будовою поділяють на непосмуговану, посмуговану та серцеву посмуговану м'язову тканину. Посмугована м'язова тканина входить до складу спеціальних органів руху - м'язів, які при скороченні забезпечують переміщення тіла у просторі: зміну положення окремих частин тіла відносно одна одної; зміну розмірів порожнин тіла (при диханні); зміну положення і напряму складок шкіри тощо.
Необхідно знати, що всі рухи тварин та людини є відповіддю на подразнення з зовнішнього середовища. Таким чином, м'язові рухи - один із зовнішніх проявів діяльності мозку, що найчіткіше виражено у людини з її високорозвиненою центральною нервовою системою.
М'яз, як орган. Як і кожен орган, м'яз побудований з багатьох тканин, основною з яких є м'язова. До складу м'яза входять також сполучна тканина, судини та нерви. Сполучна тканина вкриває м'яз іззовні, утворюючи пермізій, в якому іноді є невелика кількість жирової тканини. Від перимізію в товщу м'яза відходять перетинки, які "одягають" невеликі м'язові пучки. Ці сполучно-тканинні утвори називають ендомізієм. Перемізій і ендомізій формують сполучно-тканинний каркас м'яза, від якого певною мірою залежать його форма та розміри. В основному ж їх визначають функція м'яза та місце його розміщення.За формою м'язи поділяють на веретеноподібні, квадратні, трикутні, колові, хрестоподібні тощо. за розмірами - на довгі, короткі та широкі.Довгі м'язи (майже всі вони веретеноподібні) найчастіше розміщуються на кінцівках і за формою нагадують домову мишу, а короткі та широкі - на тулубі і голові.Залежно від місця розташування м'язів щодо системи скелета розрізняють скелетні, суглобові та шкірні м'язи
.№38 Будова, форма, прикріплення м’язів.
Загальні відомості про м'язах. В організмі людини налічується близько 600 скелетних м'язів. М'язова система складає значну частину загальної маси тіла людини. Якщо у новонароджених маса всіх м'язів складає 23% маси тіла, а в 8 років - 27%., То в 17-18 років вона досягає 43-44%, а у спортсменів з добре розвиненою м'язами - навіть 50%.
Будова м'язів
У м'язі розрізняють середню частину - брюшко, що складається з м'язової тканини, і сухожилля, утворене щільною сполучною тканиною. З допомогою сухожиль м'язи прикріплюються до кості, однак деякі м'язи можуть прикріплятися і до різних органів (очного яблука), до шкіри (м'язи обличчя і шиї) і т. д. В м'язах новонародженого сухожилля розвинені слабко. Лише до 12-14 років встановлюються ті м'язово-сухожильні відносини, які характерні для м'язів дорослого.
Кожен м'яз складається з великої кількості поперечносмугастих м'язових волокон, розташованих паралельно і пов'язаних між собою прошарками пухкої сполучної тканини в пучки. Весь м'яз зовні покритий тонкою сполучною оболонкою - фасцієм. Вміст м'язових волокон складається з саркоплазми, в якій розташовуються скоротливої нитки - міофібрілли, а також мітохондрії та інші органоїди клітини.
Форма
Форма і величина м'язів залежить від виконуваної ними роботи. Розрізняють м'язи довгі, широкі, короткі і кругові. Довгі м'язи розташовуються на кінцівках, короткі - там, де розмах руху малий (наприклад, між хребцями). Широкі м'язи розташовуються переважно на тулубі, в стінках порожнин тіла (м'язи живота, спини, грудей). Кругові м'язи розташовуються навколо отворів тіла і при скороченні звужують їх. Такі м'язи називають сфінктерамі.
№39 Будова і функції м’язів голови і тулуба.
М’язи голови
М'язи голови (musculi capitis) за функцією поділяють на м'язи очного яблука, язика та піднебіння, а також підпотиличні, жувальні і м'язи лиця. Серед м'язів голови виділяють жувальні та мімічні.
До жувальних м'язам відносяться вискові, жувальні, крилоподібні. Жувальні м'язи підіймають нижню щелепу і рухають її вперед, назад або вбоки, здійснюючи акт жування. Жувальні м'язи представлені чотирма парами сильних м'язів, спільним для яких є те, що вони починаються на кістках черепа, а закінчуються на різних ділянках нижньої щелепи (власне жувальні, скроневі тощо). Під час скорочення вони підіймають нижню щелепу і рухають її вперед, назад або в боки, що забезпечує перетирання їжі зубами.
Мімічні м'язи прикріплюються до шкіри обличчя і при скороченні переміщують окремі ділянки шкіри, надаючи відповідний вираз обличчю, тобто зумовлюють міміку. До мімічних м'язів належать колові м'язи очей і рота. Мімічні м'язи це тонкі м'язові пучки, які одним своїм кінцем прикріплюються до кісток черепа, а другим вплітаються в шкіру, деякі вплітаються в шкіру обома кінцями (колові м'язи рота і ока). Скорочення мімічних м'язів зумовлює зміщення шкіри, що визначає міміку обличчя. Прояв складних відчуттів радощів, презирства, горя, подиву, болю тощо визначається численними комбінаціями скорочень мімічних м'язів. Найбільшими мімічними м'язами є лобовий, щічний, колові м'язи рота і очей, надчерепний та ін.
М’язи тулуба
М'язи тулуба поділяють на м'язи грудей, спини, живота. М'язи грудей поділяють на м'язи грудей, що належать до плечового поясу і верхніх кінцівок (великий і малий грудні м'язи, підключичний та ін.), і власне грудні м'язи (зовнішні й внутрішні міжреберні м'язи). Великий і малий грудні м'язи здійснюють рухи верхніх кінцівок. Зовнішні й внутрішні міжреберні м'язи беруть участь у дихальних рухах. Зовнішні міжреберні м'язи підіймають ребра (вдих), а внутрішні опускають їх (видих).
М'язи спини поділяють на поверхневі й глибокі. Поверхневі м'язи спини (трапецієподібний, найширший) рухають лопатки, шию, голову, плече і опускають руки вниз. Глибокі м'язи (ромбоподібні, верхній і нижній зубчасті) рухають лопатки, підіймають і опускають ребра під час дихання. М'яз випрямляч хребта підтримує тіло у вертикальному положенні, розгинає спину.
М'язи живота беруть участь в утворенні передньої й бічних стінок черевної порожнини. Прямі м'язи живота згинають тулуб уперед. Косі м'язи живота нахиляють хребет у боки. М'язи живота утворюють черевний прес, який сприяє утриманню органів порожнини в нормальному положенні.
№40 Будова і функції верхніх і нижніх кінцівок м’язів.
М'язи верхніх кінцівок поділяють на м'язи плечового поясу і м'язи вільної верхньої кінцівки.
М'язи плечового поясу зумовлюють рухи верхньої кінцівки в плечовому суглобі. Найбільш розвинений дельтоподібний м'яз, що підіймає руку до горизонтального положення. Найбільш вираженими м'язами плеча є двоголовий і триголовий. Перший, розміщуючись на передній поверхні плечової кістки, під час скорочення згинає руку в плечовому й ліктьовому суглобах. Він прикріплений Двома верхніми сухожилками до лопатки, а нижнім до передпліччя. Триголовий, розміщуючись на задній поверхні плечової кістки, є антагоністом двоголового і розгинає обидва суглоби. Від його верхнього кінця відходять сухожилки, один з яких прикріплюється до лопатки, а два інших До задньої поверхні плечової кістки. Сухожилок нижнього кінця триголового м'яза проходить по задній поверхні ліктьового суглоба і прикріплюється до ліктьової кістки. М'язи передпліччя згинають і розгинають його, кисть і пальці, а також повертають передпліччя навколо осі. М'язи кисті розводять і зводять пальці, згинають і розгинають фаланги пальців.
М'язи нижніх кінцівок поділяють на м'язи тазового поясу і м'язи вільної нижньої кінцівки.
М'язи тазостегнової ділянки починаються від кісток таза прикріплюються до стегнової кістки. Серед них виділяють клубово-поперековий, великий, середній і малий сідничні м'язи. Вони зумовлюють згинання й розгинання в кульшовому суглобі, нахилення тулуба вперед тощо. Крім того, вони підтримують тіло у вертикальному положенні, тому в людини розвинені краще, ніж у тварин.
Двоголовий м'яз стегна згинає гомілку і розгинає стегно, чотириголовий розгинає гомілку в колінному суглобі. М'язи, що приводять у рух стопу й пальці, розміщені на гомілці. Найбільший з них литковий, який у людини досягає найбільшого розвитку, бо вся маса тіла припадає на ноги. Він також згинає стопу. Передній великогомілковий м'яз розгинає стопу.
№41 Динамічна і статична робота м’язів
Робота, при якій напруження м’язів розвивається без зміни їх довжини і без активного переміщення у просторі рухових ланок, називається статичною. Статичні напруження людини у процесі праці пов’язані з підтриманням у нерухомому стані предметів і знарядь праці, а також підтриманням робочої пози.
Залежно від характеру діяльності м’язів статична робота поділяється на два види:
- статична робота, яка здійснюється шляхом активної протидії силам, що виводять тіло або його частини з рівноваги. Збереження рівноваги досягається внаслідок тетанічного напруження м’язів під дією потужних нервових імпульсів і пов’язане з великими витратами енергії;
- статична робота, при якій тіло, змінюючи позу, знаходить нове положення рівноваги і пристосовується до сил, які діють на нього. Така робота забезпечується особливим станом м’язів тонусом. М’язовий тонус це тривале, без ознак швидкої втоми, напруження скелетних м’язів, яке забезпечує підтримання пози людини. Отже, при тонусі м’язова робота виконується під дією слабих нервових імпульсів, характеризується меншими затратами енергії і може тривати довгий час.
Робота, при якій напруження м’язів супроводжується зміною їхньої довжини і переміщенням у просторі тіла або якоїсь ланки рухового апарату, називається динамічною. На відміну від статичної роботи, яка вимірюється часом підтримання м’язового напруження (кгс/с), динамічна робота вимірюється показниками механічної роботи кілограм-метрами (кг м), тобто має зовнішній ефект.
Водночас більш втомливою є статична робота, оскільки постійне напруження однієї і тієї ж м’язової групи супроводжується зменшенням у ній кровообігу, що не забезпечує своєчасного окислення продуктів розпаду. Під час динамічної роботи м’язові напруження перегруповуються, що сприяє відновленню працездатності м’язів у процесі праці.
№42 Розвиток мускулатури і моторики у дітей.
Рухова діяльність дітей формується за механізмом тимчасових зв'язків. Важливу роль у формуванні цих зв'язків відіграє взаємодія рухового аналізатора з іншими аналізаторами (зорові, тактильним, вестибулярний). Наростання тонусу потиличних м'язів дозволяє дитині 1,5-2 місяців, покладені на живіт, піднімати голову. У 2,5-3 місяці розвиваються рухи рук в напрямку до мабуть предмету. В 4 місяці дитина повертається зі спини на бік, а в 5 місяців перевертається на живіт і з живота на спину. У віці від 3 до б місяців дитина готується до повзання : лежачи на животі все вище піднімає голову і верхню частину тулуба і до 8 місяців він здатний проповзти досить великі відстані. У віці від 6 до 8 місяців завдяки розвитку м'язів тулуба і тазу дитина починає сідати, вставати, стояти і опускатися, дотримуючись руками за опору.
У віці 4-5 років у зв'язку з розвитком м'язових груп та вдосконаленням координації рухів дітям доступні більш складні рухові акти: біг, стрибання, катання на ковзанах, гімнастичні вправи. У цьому віці діти можуть малювати, грати на музичних інструментах.
Без навчання та тренування самі по собі ніколи не виникнуть, не утворюються такі навички та вміння, як ходьба, біг, стрибки, метання, плавання, танцювальні рухи, вертикальні робочі пози, не кажучи вже про високе мистецтво управління рухами, що має місце в результаті занять такими видами спорту, як художня гімнастика, фігурне катання на ковзанах,стрибки з трампліну, водне поло,баскетбол та ін.
№43 Значення і функції крові. Кров як компонент внутрішнього середовища організму.
Основні функції:
1. Дихальна функція полягає в переносі кисню від легень до тканин організму та СО2 від клітин до легень. Ця функція забезпечує енергією організм.
2. Поживна – кров розносить по тілу поживні речовини від кишечнику або з місць їх накопичення (глюкозу з печінки).
3. Видільна функція полягає у видаленні з клітин та тканин організму кінцевих продуктів обміну речовин.
4. Теплорегуляційна, тобто збереження сталості температури тіла.
5. Регуляторна – кров розносить по організмові фізіологічно активні речовини, які регулюють та об’єднують діяльність різних органів та систем, тобто здійснює гуморальну регуляцію функцій організму.
6. Гомеостатична (підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під контролем нервової системи.
7. Захисна – лейкоцити крові забезпечують фагоцитоз, а також виділення антитіл проти антигенів; здатність крові до зсідання, внаслідок чого припиняється кровотеча.
Значення крові
Кров безперервно циркулює по кровоносних судинах, виконуючи важливу транспортну функцію. Вона доставляє до клітин поживні речовини та кисень і транспортує до легень вуглекислий газ, а до органів виділення продукти розпаду поживних речовин. Кров бере участь у гуморальній регуляції організму. Біологічно активні речовини, наприклад гормони залоз внутрішньої секреції надходять у кров, транспортуються із током крові до клітин і таким чином впливають на їхню активність. Кров виконує також захисну функцію. До організму можуть потрапити отруйні речовини, віруси, мікроорганізми. У крові існують різні механізми їхнього знешкодження.
№44 Плазма крові, склад, осмотичний тиск, гемоліз.
Плазма крові – жовтувата рідина, яка вміщує:
1. Н2О – 91%.
2. Білки – 8% (альбуміни, глобуліни, фібриноген). Вони утримують воду в плазмі (при голодуванні, зменшується кількість білків, вода переходить з крові до тканин, утворюючи голодні набряки) глобуліни можуть перетворюватись на антитіла, які знешкоджують мікроби і утворюють імунітет; білки створюють певну в’язкість крові, яка зростає при втраті води (потіння, пронос), що може привести до утворення тромбів; фібриноген – бере участь у зсіданні крові; білки також переносять поживні речовини, продукти розпаду білків та н.к., гормони, мікроелементи, вітаміни.
3.Жири – 0,8%.
4.Глюкоза – 0,12%. При зниженні – підвищується збудження клітин головного мозку (судоми), порушується кровообіг, дихання, настає смерть.
5.Сечовина та сечова кислота – 0,05%.
6.Мінеральні солі – 0,9%, з них найбільше припадає на долю NaCl, солі Са, К, Мg. Ця концентрація підтримується на сталому рівні.
Осмотичний тиск (або дифузний тиск) - термодинамічний параметр, що характеризує прагнення розчину понизити свою концентрацію при зіткненні з чистим розчинником внаслідок зустрічної дифузії молекул розчинника та розчиненої речовини.
Осмотичний тиск плазми крові складає біля 7,6 атм (біля 5500 мм рт. ст.). Осмотичний тиск – тиск розчинника на напівпроникну мембрану, якщо вона розділяє розчини з різною концентрацією осмотично активних речовин. Загальний осмотичний тиск плазми крові пов’язаний, в основному, з розчиненими в ній йонами. Певну роль в утворені крові відіграють й інші осмотично активні речовини – глюкоза, моноцукриди, амінокислоти і т.д.
Гемоліз - руйнування еритроцитів з виділенням гемоглобіну в плазму крові; Розрізняють внутрішньосудинний гемоліз - при руйнуванні еритроцитів у судинах (при переливанні несумісної крові, малярії, дії біологічних отрут - змій, бджіл та ін.) І позасудинний, який відбувається в селезінці, печінці (при серповидноклітинної анемії, при мікросфероцітозе і деяких інших спадкових гемолітичних анеміях). Гемоліз супроводжується лихоманкою, появою еритроцитів у сечі, жовтяницею.
№45 Будова і функції еритроцитів.
Еритроцити - червоні кров'яні тільця, що здійснюють в організмі дихальну функцію. Вони переносять кисень від легень до клітин, а вуглекислий газ - від клітин до легень. До виконання еритроцитами цієї функції добре пристосовані їхні розмір, кількість і форма. Еритроцити - дрібні без'ядерні клітини діаметром 7,5 мкм. Кількість їх дуже велика. В крові дорослої людини міститься (4-5) * 1012 еритроцитів, або 5,5 мільйона у 1 мм3. Еритроцит має форму двовгнутого посередині диска. Така форма збільшує його поверхню і сприяє кращому проникненню в нього кисню. Завдяки великій кількості і специфічній формі загальна площа всіх еритроцитів у крові людини становить 3 200 м3. У нормі еритроцити живуть близько 120 днів, а потім руйнуються в селезінці й печінці. Кров поповнюється новими еритроцитами, які утворюються в червоному кістковому мозку з особливих клітин - еритробластів. Останні, на відміну від еритроцитів, мають ядро, яке під час дозрівання еритроцита у кістковому мозку замінюється на гемоглобін. Тіло еритроцита ззовні вкрите мембраною, а всередині майже повністю заповнене білковою речовиною - гемоглобіном. Гемоглобін складається з білка глобіну і залізовмісної сполуки - гему. Саме атом заліза гемоглобіну здатний приєднувати кисень. Сполука гемоглобіну з киснем має яскраво-червоний колір і називається оксигемоглобіном. Кров, насичена киснем, називається артеріальною. У капілярах гемоглобін віддає кисень клітинам і приєднує вуглекислий газ, таку кров називають венозною. Гемоглобін здатний приєднувати чадний газ, що виділяється при неповному згорянні палива, і утворювати з ним стійку сполуку. У цій сполуці він втрачає здатність приєднувати і переносити кисень. У результаті настає важке отруєння організму.
№46 Будова і функції лейкоцитів.
Лейкоцити - це безбарвні клітини, тому їх ще називають білі клітини крові. Є кілька видів лейкоцитів, різних за розмірами, будовою і функціями, але всі вони мають ядро. В 1л крові здорової людини міститься 6,5 * 109, або 6-8 тисяч лейкоцитів у 1 мм3. Кількість лейкоцитів у крові може змінюватися. Збільшення лейкоцитів понад фізіологічну норму називають лейкоцитозом. Лейкоцитоз розвивається при запальних процесах, після споживання їжі та важкої фізичної роботи. Зменшення кількості лейкоцитів у крові нижче норми називають лейкопенією. Лейкоцитоз і лейкопенія можуть свідчити про захворювання організму. Лейкоцити живуть від кількох діб до кількох десятків років. Нові лейкоцити утворюються в червоному кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах. Ті лейкоцити, що утворюються в лімфатичних вузлах, живуть від 100 до 200 діб. Основна функція лейкоцитів - захист організму від мікроорганізмів, чужорідних білків, сторонніх тіл, які проникають у кров і тканини. Лейкоцитам, на відміну від еритроцитів, властивий амебоїдний рух, завдяки чому вони здатні проходити крізь стінки найтонших кровоносних судин і рухатися між клітинами різних тканин організму.
№47 Захисні властивості крові. (Фагоцитоз. Імунітет. Формування імунних властивостей в процесі розвитку дитини).
Фагоцитоз - процес, при якому спеціальні клітини крові і тканин організму (фагоцити) захоплюють і переварюють збудників інфекційних захворювань і відмерлі клітини. Здійснюється двома різновидами клітин: Тими, які циркулюють в крові зернистими лейкоцитами (гранулоцитами) і тканинними макрофагами. Відкриття фагоцитозу належить І. І. Мечникову, який виявив цей процес, роблячи досліди з морськими зірками і Дафніями, вводячи в їхні організми чужорідні тіла. Наприклад, коли Мечников помістив в тіло дафнії спору грибка, то він зауважив, що на неї нападають особливі рухливі клітини. Коли ж він увів надто багато суперечка, клітини не встигли їх всі переварити, і тварина загинула. Клітини, що захищають організм від бактерій, вірусів, спор грибів та ін. Мечников назвав фагоцитами.
У людини розрізняють два типи професійних фагоцитів:
-нейтрофіли
-моноцити (в тканини - макрофаги)
Явище імунітету відоме давно: в кінці 18 ст англійський лікар Дженнер звернув увагу на те, що жінки, які мали справи з коровами хворими коров’ячою віспою ніколи не хворіли натуральною віспою...
Форми імунітету:
1. Природній
а) Вроджений (пасивний) одержаний від матері по спадковості. (Людина ніколи не хворіє на ящур чи холеру курей).
б) Набутий (активний) – виникає після перенесення хвороби, в організмі людини утворюються антитіла, що відновлюються впродовж усього життя (імунна пам’ять) на кір повторно людина не хворіє.
2. Штучний:
а) Набутий (активний) виникає коли організм у відповідь на введення вакцини (щеплення) сам виробляє антитіла. Вакцини – вбиті або ослаблені збудники інфекційних захворювань. Проти захворювань: коклюш, поліомієліт, туляремія, дифтерія. Людина стає нечутливою на протязі тривалого часу до захворювання проти якого зроблено щеплення. Щеплення викликає захворювання в дуже легкій формі.
б) Пасивний – створюється шляхом введення в організм лікувальних сироваток, що містять готові антитіла проти збудників. Лікувальні сироватки отримують з крові тварин (мавп, свиней, коней) яких заражують поступово наростаючими дозами збудників. В крові тварин нагромаджуються антитіла. Лікувальна сироватка – з плазми виділяють фібриноген + готові антитіла.
Механізм формування імунітету.
-Патогенні мікроби проходять через шкіру та слизові оболонки в лімфу, кров та інші тканини та органи.
-Організм захищають від мікробів покривний епітелій, антитіла, фагоцитоз, різноманітні захисні рефлекси.
-Шляхом видалення фібриногену перетворюють плазму у сироватку крові, яка більше не зсідається. Вона знаходить широке застосування в лікувальній практиці (лікувальні сироватки з антитілами).
№48 Будова і функції тромбоцитів
При пошкодженні судин через деякий час на поверхні рани внаслідок зсідання крові утворюється кров'яний згусток (тромб), який закупорює судину і припиняє кровотечу. Коли стінка судини заживає, тромб розсмоктується. Зсідання крові є важливою захисною реакцією, яка запобігає крововтратам. Важливу роль у зсіданні крові відіграють тромбоцити - безбарвні, без'ядерні, кулястої форми клітини. У 1 л крові міститься (180-320) * 109 тромбоцитів. Вони легко руйнуються при пошкодженні кровоносних судин. Тромбоцити утворюються в червоному кістковому мозку. Як же відбувається цей процес? У плазмі крові міститься розчинний білок - фібриноген. При ушкодженні судин внаслідок складних фізико-хімічних реакцій він перетворюється на нерозчинний білок фібрин. Нитки фібрину густо перекривають рану, утворюючи сітку. Між ними затримуються клітини крові й щільно закривають рану. Для зсідання крові необхідна наявність у крові багатьох речовин: білків, вітамінів, солей кальцію. Якщо ж їх немає, зсідання крові не відбувається.
№49 Зсідання крові.
Зсідання крові – це складний ферментативний процес, під час якого розчинний білок плазми фібриноген перетворюється на нерозчинний білок фібрин. У процесі зсідання крові виділяють три основні етапи. На першому етапі під дією травмуючого агента руйнуються тромбоцити і вивільняється фермент тромбопластин.
Під час другого етапу тромбопластин каталізує перетворення протромбіну (білка плазми крові) на тромбін. Протромбін - неактивний білок плазми крові, який утворюється в печінці (для його синтезу потрібен вітамін К). На тромбін він перетворюється лише за наявності в плазмі крові йонів Кальцію (Са2+).
На третьому етапі тромбін каталізує перетворення розчинйого білка фібриногену в нерозчинний у воді білок фібрин. Нитки фібрину густо переплітаються, утворюючи сітку. Між нитками затримуються клітини крові й щільно закривають рану.
У нормі через 5-10 хв після пошкодження судини на поверхні рани внаслідок зсідання крові утворюється кров'яний згусток (тромб), який закупорює судину і припиняє кровотечу. Отже, для зсідання крові необхідна наявність у ній багатьох речовин: білків, вітамінів (зокрема, вітаміну К), солей Кальцію. Якщо якоїсь з них немає, кров не зсідається. Зсідання крові є важливою захисною реакцією, яка запобігає крововтратам.
№50 Значення переливання крові. Групи крові.
Донором може бути кожна здорова людина у віці 18-60 років. Без шкоди для здоров’я за один раз донор може здати 250-400 мл крові (не частіше як один раз у три місяці).
Здоров’я кожного донора ретельно перевіряє лікар станції переливання крові. Донорами не можуть бути люди, які часто вживають алкоголь, хворі на СНІД та деякі інші вірусні хвороби.
Переливають не тільки цільну кров, але і її компоненти та кровозамінники.
Не слід користуватися кров’ю одного і того ж донора при повторному переливанні, оскільки обов’язково до якої-небудь з систем відбудеться імунізація.
При переливанні крові необхідно враховувати не тільки групу крові за системою АВО, але й резус-належність. У більшості (85%) людей на мембрані еритроцита є так званий білок резус-фактор, який вперше виявлений Ландштейнером та Вінером в 1940 році в крові мавп макак. Люди які мають таку речовину, є резус позитивними (Rh+), а ті, що не мають - (RhЇ). При переливанні несумісної крові за Rh або ж при вагітності, коли мати є Rh(-), а дитина – Rh (+), виникає резус конфлікт. У крові матері утворюються антитіла, які руйнують власні еритроцити або еритроцити плоду. Перша вагітність може завершитись нормально, а кожна наступна може супроводжуватись мертво народженням, викиднем, розвитком в дитини гемолітичної хвороби.
Гру
·па кро
·ві, група, до якої належить кров людини відповідно до антигенної активності. Червоні кров'яні тільця людини можуть переносити молекули, що діють як антигени, а в іншої людини еритроцити можуть ці молекули пропускати. Два основні антигени позначаються А і В. За їхньою наявністю визначаються чотири групи крові:
-без антигенів (0) відома також як І
-тільки з антигеном А (А) відома також як ІІ
-тільки з антигеном В (В) відома також як ІІІ
-з обома антигенами (АВ) відома також як IV
Кожна з цих груп може мати або не мати резус-фактор. Правильне визначення групи крові життєво важливо для людини при переливанні крові, тому що несумісність груп крові донора і хворого може привести до згортання крові з можливістю смерті хворого.
№51 Утворення і склад лімфи. Лімфатична система.
Лімфа прозора безколірна рідина, в якій немає еритроцитів, тромбоцитів, і містить багато лімфоцитів. З капілярів лімфа надходить в лімфатичні судини, а потім в протоки і стовбури: ліворуч в грудну протоку (найбільша протока), лівий яремний і лівий підключичний стовбури; праворуч в правий лімфатичний протік, правий яремний і правий підключичний стовбури. Протоки і стовбури впадають у великі вени шиї, а потім у верхню напіввену. На шляху лімфатичних судин розміщені лімфатичні вузли, які виконують бар'єрну і імунну роль.
Лімфа являє собою злегка жовтувату рідку тканину, що протікає в лімфатичних капілярах і судинах. Вона складається з лімфоплазми і формених елементів. За хімічним складом лімфоплазма близька до плазми крові, але містить менше білків. Лімфоплазма містить також нейтральні жири, прості цукри, солі (NaCl, Na2CO3 и др.), А також різні сполуки, до складу яких входять кальцій, магній, залізо.
Формені елементи лімфи представлені головним чином лімфоцитами (98%), а також моноцитами та іншими видами лейкоцитів. Лімфа фільтрується з тканинної рідини в сліпі лімфатичні капіляри, куди під впливом різних факторів з тканин постійно надходять різні компоненти лімфоплазми. З капілярів лімфа переміщається в периферичні лімфатичні судини, за ним - в лімфатичні вузли, потім у великі лімфатичні судини і вливається в кров.
Склад лімфи постійно змінюється. Розрізняють лімфу периферичну , проміжну і центральну. Процес лімфообразованія тісно пов'язаний з надходженням води та інших речовин з крові в міжклітинні простору і освітою тканинної рідини.
Лімфати
·чна систе
·ма мережа судин, тканин і органів, яка служить джерелом клітин, що забезпечують імунітет, фільтруючим комплексом, переносником жирів і інших речовин, а також дренажною системою, що сприяє поверненню надлишку тканинної рідини в кров.
Прозора безбарвна рідина, що заповнює лімфатичну систему і що протікає через неї, називається лімфою.
Найдрібніші судини лімфатичної системи – лімфатичні капіляри – розташовуються майже у всіх органах тіла.
Капіляри об'єднуються в лімфатичні судини, які слідують звичайно по ходу вен, прямуючи до серця. Лімфатичні судини впадають в два головні лімфатичні стовбури, розташовані у області грудної клітки, – права лімфатична протока і грудна протока. Останні впадають у вени поблизу ключиці, об'єднуючи, таким чином, лімфатичну і кровоносну системи.
№52 Органи серцево-судинної системи.
Серце людини знаходиться у лівій частині грудної порожнини. Серце є порожнистим м'язовим органом. Верхівка його спрямована вниз і ліворуч. Стінки серця утворені трьома оболонками: внутрішньою сполучнотканинною (ендокардом), середньою м'язовою (міокардом) і зовнішньою сполучнотканинною (епікардом). Зовні серце оточене еластичною навколосерцевою сумкою - перикардом, який оберігає його від перерозтягування при наповненні кров'ю. Між навколосерцевою сумкою і серцем міститься рідина, що зволожує серце і зменшує його тертя під час скорочень. Маса серця людини коливається в межах 250-360 грамів. Як і в інших ссавців, серце людини чотирикамерне: складається з двох передсердь (верхня частина серця) і двох шлуночків (нижня частина серця). Ліва і права його частини розділені суцільною перегородкою. Між передсердями і шлуночками є отвори, закриті сполучнотканинними клапанами, які за допомогою ниток прикріплюються до внутрішньої оболонки серця. При скороченні передсердь клапани відкриваються і пропускають кров у шлуночки. При скороченні шлуночків клапани закриваються, не пропускаючи кров назад до передсердя. Таким чином, кров у серці рухається тільки в одному напрямі - від передсердь до шлуночків. Клапани мають форму стулок, тому їх називають стулковими. У лівій частині клапан має дві стулки (двостулковий), у правій - три стулки (тристулковий). На виході аорти з лівого шлуночка і легеневої артерії з правого шлуночка розташовані півмісяцеві (кишенькові) клапани, які після скорочення шлуночків не пропускають кров назад із судин до шлуночків.
Будова серця: 1 аорта; 2 легеневий стовбур; 3 легеневі вени; 4 ліве передсердя; 5 клапан аорти; 6 митральний клапан; 7 перегородка; 8 перикард; 9 міокард; 10 лівий шлуночок; 11 правий шлуночок; 12 нижня порожниста вена; 13 тристулковий клапан; 14 клапан легеневого стовбура; 15 ендокард; 16 праве передсердя; 17 легеневі вени; 18 верхня порожниста вена.
У системі кровоносних судин людини розрізняють артерії, вени, капіляри.
Артерії – це судини, по яких кров рухається в напрямі від серця. Стінки артерій складаються з трьох шарів: внутрішнього ендотеліального, середнього м’язового і зовнішнього сполучнотканинного. Середній шар – най товщий, складається кільцевих гладеньких м’язів.
Вени – це судини, по яких кров надходить від органів тіла, рухається в напрямі до серця. Стінки вен складаються з таких шарів як і артерії, хоча м’язовий шар у них менш розвинений і еластичних волокон мало. На відміну від артерій, усередині вен є кишеньковоподібні клапани, які під час руху крові в бік серця притискуються до стінок судин, а при зворотньому русі кров розправляється іперегороджують їй шлях.
Капіляри – це найтонші судини, які зв’язують дрібні артерії з найдрібнішими венами. Стінки капілярів складаються з одного шару плоских епітеліальних клітин, які дістали назву ендотелію. Через стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров’ю і тканинами. Загальна кількість капілярів великого кола кровообігу 2 млрд., а загальна довжина їх 100 тис. км.
№53 Форма, положення, будова і функції серця.
Серце людини знаходиться у лівій частині грудної порожнини. Серце є порожнистим м'язовим органом. Верхівка його спрямована вниз і ліворуч. Стінки серця утворені трьома оболонками: внутрішньою сполучнотканинною (ендокардом), середньою м'язовою (міокардом) і зовнішньою сполучнотканинною (епікардом). Зовні серце оточене еластичною навколосерцевою сумкою - перикардом, який оберігає його від перерозтягування при наповненні кров'ю. Між навколосерцевою сумкою і серцем міститься рідина, що зволожує серце і зменшує його тертя під час скорочень. Маса серця людини коливається в межах 250-360 грамів. Як і в інших ссавців, серце людини чотирикамерне: складається з двох передсердь (верхня частина серця) і двох шлуночків (нижня частина серця). Ліва і права його частини розділені суцільною перегородкою. Між передсердями і шлуночками є отвори, закриті сполучнотканинними клапанами, які за допомогою ниток прикріплюються до внутрішньої оболонки серця. При скороченні передсердь клапани відкриваються і пропускають кров у шлуночки. При скороченні шлуночків клапани закриваються, не пропускаючи кров назад до передсердя. Таким чином, кров у серці рухається тільки в одному напрямі - від передсердь до шлуночків. Клапани мають форму стулок, тому їх називають стулковими. У лівій частині клапан має дві стулки (двостулковий), у правій - три стулки (тристулковий). На виході аорти з лівого шлуночка і легеневої артерії з правого шлуночка розташовані півмісяцеві (кишенькові) клапани, які після скорочення шлуночків не пропускають кров назад із судин до шлуночків.
БУДОВА СЕРЦЯ
1 аорта; 2 легеневий стовбур; 3 легеневі вени; 4 ліве передсердя; 5 клапан аорти; 6 митральний клапан; 7 перегородка; 8 перикард; 9 міокард; 10 лівий шлуночок; 11 правий шлуночок; 12 нижня порожниста вена; 13 тристулковий клапан; 14 клапан легеневого стовбура; 15 ендокард; 16 праве передсердя; 17 легеневі вени; 18 верхня порожниста вена.
№54 Будова і функції судинної системи.
У системі кровоносних судин людини розрізняють артерії, вени, капіляри.
Артерії – це судини, по яких кров рухається в напрямі від серця. Стінки артерій складаються з трьох шарів: внутрішнього ендотеліального, середнього м’язового і зовнішнього сполучнотканинного. Середній шар – най товщий, складається кільцевих гладеньких м’язів.
Вени – це судини, по яких кров надходить від органів тіла, рухається в напрямі до серця. Стінки вен складаються з таких шарів як і артерії, хоча м’язовий шар у них менш розвинений і еластичних волокон мало. На відміну від артерій, усередині вен є кишеньковоподібні клапани, які під час руху крові в бік серця притискуються до стінок судин, а при зворотньому русі кров розправляється іперегороджують їй шлях.
Капіляри – це найтонші судини, які зв’язують дрібні артерії з найдрібнішими венами. Стінки капілярів складаються з одного шару плоских епітеліальних клітин, які дістали назву ендотелію. Через стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров’ю і тканинами. Загальна кількість капілярів великого кола кровообігу 2 млрд., а загальна довжина їх 100 тис. км.
№55 Велике і мале коло кровообігу.
Кровообіг відбувається за двома основними шляхами, що називаються колами: малому та великому колі кровообігу.
За малому колу кров циркулює через легені. Рух крові по цьому колу починається зі скорочення правого передсердя, після чого кров надходить у правий шлуночок серця, скорочення якого штовхає кров в легеневий стовбур. Циркуляція крові в цьому напрямку регулюється передсердно-шлуночковою перегородкою і двома клапанами: Тристулковим (між правим передсердям і правим шлуночком), що запобігає повернення крові в передсердя, і клапаном легеневої артерії, що запобігає повернення крові з легеневого стовбура в правий шлуночок. Легеневої стовбур розгалужується до мережі легеневих капілярів, де кров насичується киснем за рахунок вентиляції легенів. Потім кров через легеневі вени повертається з легень у ліве передсердя.
Велике коло кровообігу забезпечує насиченою киснем кров'ю органи і тканини. Ліве передсердя скорочується одночасно з правим і штовхає кров у лівий шлуночок. З лівого шлуночка кров надходить у аорту. Аорта розгалужується на артерії і артеріоли, що йдуть у різні частини організму і закінчуються капілярної мережею в органах і тканинах. Циркуляція крові в цьому напрямку регулюється передсердно-шлуночковою перегородкою, двостулковим (мітральним) клапаном і клапаном аорти.
Таким чином, кров рухається по великому колу кровообігу від лівого шлуночка до правого передсердя, а потім по малому колу кровообігу від правого шлуночка до лівого передсердя.
№56 Особливості кровообігу у плода.
Кровообіг плоду значно відрізняється від кровообігу дорослої людини, оскільки плід не дихає, а збагачення крові на кисень та поживні речовини, необхідні для його розвитку і росту здійснюється через плаценту. Нормально розвинена доношена плацента людини має округлу дископодібну форму, м'ясисту консистенцію, діаметр 150200 мм, товщину 2030 мм та масу 450500 г.
У плаценті розрізняють маткову та плодову частини. Зовнішня поверхня маткової частини шорстка і сіткою борозен поділена на значну кількість різних за формою часточок, основною складовою частиною яких є ворсинки специфічні утвори з кровоносними судинами всередині. Ворсинки занурені в невеликі порожнини потовщеної частини слизової оболонки матки і заповнені кров'ю матері. Кров плоду, що протікає в капілярах ворсинок, збагачується на кисень та поживні речовини, які проходять крізь стінки ворсинок та капілярів. Завдяки цим структурним особливостям кров матері безпосередньо не змішується з кров'ю плоду, тобто існує особливий фізіологічний механізм, що захищає організм плоду від змін навколишнього середовища і зберігає його відносно постійний внутрішній склад. Цей механізм називають плацентарним бар'єром. Він, як і інші пристосувальні властивості організму, виник у процесі еволюції.
Від внутрішньої поверхні плодової частини відходить довгий пупковий канатик, або пуповина, який складається з перевитих між собою двох пупкових артерій, однієї пупкової вени і зародкової сполучної тканини з домішкою колагенових волокон.
Кров, що пройшла крізь плацентарний бар'єр, збирає пупкова вена, яка проникає в черевну порожнину через пупкове кільце. У складі круглої зв'язки пупкова вена доходить до воріт печінки, де поділяється на дві гілки. Одна з них відразу впадає у ворітну вену, що розгалужується в печінці, а друга проходить по задній поверхні печінки і біля її заднього краю з'єднується з нижньою порожнистою веною. Кров із печінки по печінкових венах вливається в нижню порожнисту вену.
Таким чином, з нижньої порожнистої вени, що несе венозну кров від нижніх частин тіла і артеріальну кров з пупкової вени, у праве передсердя вливається змішана кров. У праве передсердя впадає також верхня порожниста вена, що збирає венозну кров з верхніх частин тіла.
№57 Робота серця. Цикл серцевої діяльності.
Кров постійно рухається завдяки неперервній роботі серця. Серце порожнистий м'язовий орган масою 180-300 г і завбільшки з кулак людини. Воно розташоване ліворуч від центра грудної клітки, в серцевій сумці перикарді. Перикард складається із двох листків парієтального і вісцерального.
Скорочення м'язів черевного преса веде до витіснення значної кількості крові із судин печінки, кишечника і селезінки, збільшуючи приплив крові до серця і тим самим впливаючи на серцевий викид.
При скороченні м'язів вени в них стискаються, що негайно призводить до збільшення притоку крові до правого шлуночку (м'язевого насосу). Збільшення відтоку венозної крові з м'язів нижніх кінцівок сприяє швидкому заповненню серця і, крім того, підвищує тиск перфузії в нижніх кінцівках за рахунок зниження тиску у венах гомілки і ступні.
Фізичні вправи викликають рефлекторну збільшення напруги стінок венозних судин як у працюючих, так і в непрацюючих кінцівках. Це напруга зберігається протягом всієї навантаження і пропорційно до ступеня її тяжкості.
Пружність венозної системи в поєднанні з м'язовою насосом нижніх кінцівок і абдоміно-торакальним насосом сприяє відтоку венозної крові і тим самим підтримує на одному рівні або підвищує тиск наповнення в правому шлуночку, збільшує об'єм крові в легенях і сприяє наповненню лівого шлуночка. При збільшенні фізичного навантаження відбувається рефлекторний звуження судин м'язів, що знаходяться у спокої. Очевидно, рефлекторне звуження судин, викликане навантаженням, все ж таки перешкоджає кровотоку, оскільки в подальшому, в кінці навантаження він швидко і в значній мірі зростає, незважаючи на зниження артеріального тиску. Коли навантаження виконується в умовах високої температури навколишнього середовища, подібні взаємовідносини виникають між температурної реакцією і збільшенням кровотоку в активних м'язах
При нормальній частоті скорочень серця (7375 уд/хв) повний цикл серцевої діяльності продовжується 0,8 секунди. Цикл діяль­ності серця складається з трьох фаз;
1фаза систола передсердь (0,1 сек.);
2фаза систола шлуночків (0,3 сек.);
3фаза загальна пауза (0,4 сек.).
№58 Нервова і гуморальна регуляція серцевої діяльності.
Діяльність серця регулюється двома парами нервів: блукаючими і симпатичними. блукаючі нерви беруть початок у довгастому мозку і гальмують серцеву діяльність, симпатичні нерви відходять від шийного симпатичного вузла, посилюють кожне серцеве скорочення.
Пристосування діяльності серцево-судинної системи до умов, у яких перебуває організм, здійснюється нервовим і гуморальним механізмами. Нервові впливи передаються по відцентрових нервах. Подразнення викликають у закінченнях доцентрових нервів збудження, яку передається в ЦНС, і звідти по блукаючому або симпатичному нерву досягає серця. Відцентрові нерви серця одержують імпульси не тільки із довгастого мозку, а й від інших відділів ЦНС, у тому числі від кори великого мозку.
Рецептори судинних рефлексогенних зон збуджуються при підвищеному тиску крові в судинах, тому їх називають барорецепторами. Збудження, що виникло в рецепторах, по волокнах аортального нерва досягає довгастого мозку. Рефлекторно підвищується тонус ядер блукаючих нервів, що приводить до гальмування серцевої діяльності, внаслідок чого частота і сила скорочень зменшується. Тонус судинозвужувального центра при цьому знижується, що спричиняє розширення судин внутрішніх органів.
На діяльність серця і судин впливають хімічні речовини, що є в крові. Збільшення концентрації іонів калію гальмує роботу серця, а збільшення іонів кальцію веде до посилення серцевої діяльності.
До судинозвужувальних речовин належить адреналін, вазопресин тощо. Адреналін, норадреналін спричиняють звуження артерій і капілярів, крім вінцевих судин і судин мозку, які під їх дією розширюються. Вазопресин, що виробляється гіпофізом, спричиняє звуження лише капілярів, не впливаючи на просвіт інших судин.
До судинорозширювальних речовин належать ацетилхолін, гістамін та інші. Ацетилхолін, що утворюється в нервових закінченнях парасимпатичних нервів, сприяє розширенню дрібних артерій, гістамін – капілярів. Виробляється гістамін в працюючих м’язах, у стінках органів травлення.
№59 Рух крові по судинам.
Кров рухається по судинах в результаті: ритмічної роботи серця, різниці тисків у різних частинах кровоносної системи, присисної дії грудної порожнини. Кров у людини рухається по замкнутій системі судин завдяки роботі серця. Кровоносні судини, пронизуючи весь організм, доходять до кожної його клітини
Швидкість руху крові залежить не тільки від різниці тисків, але й від ширини кровоносного русла. Хоч аорта є найширшою судиною, але вона одна в організмі і нею протікає вся кров, що виштовхується лівим шлуночком. Тому швидкість тут найбільша. У міру розгалуження артерій їх діаметр стає менший, проте загальна площа поперечного перерізу всіх артерій зростає і швидкість руху крові зменшується. Загальна ширина просвіту всіх капілярів у 500-800 разів більша за ширину аорти, отже швидкість кровотоку в капілярах у стільки ж разів повільніша порівняно з аортою. Вени у напрямі від капілярів зливаються, їх кількість і загальна площа поперечного перерізу зменшується, а швидкість руху крові порівняно з капілярами зростає. Кровотік окремого органа зумовлений рівнем його обміну. Він забезпечує постачання кисню та поживних речовин, звільнює тканини від кінцевих і деяких проміжних продуктів обміну. У стані спокою скелетні м'язи одержують лише 15-20 % крові з об'єму серцевого виштовху, тоді як печінка, нирки і головний мозок, - більше половини. Кількісне порівняння кровопостачання окремих органів одержують при визначенні кровотоку на 100г маси органа за 1хв. найменший кровотік у шкірі, м’язах, найбільший – ендокринних залозах, нирках, слинних залозах, у міокарді.
№60 Регуляція руху крові по судинах.
Діяльність серця регулюється двома парами нервів: блукаючими і симпатичними. блука-ючі нерви беруть початок у довгастому мозку і гальмують серцеву діяльність, симпатичні нерви відходять від шийного симпатичного вузла, посилюють кожне серцеве скорочення.
Пристосування діяльності серцево-судинної системи до умов, у яких перебуває організм, здійснюється нервовим і гуморальним механізмами. Нервові впливи передаються по від-центрових нервах. Подразнення викликають у закінченнях доцентрових нервів збудження, яку передається в ЦНС, і звідти по блукаючому або симпатичному нерву досягає серця. Відцентрові нерви серця одержують імпульси не тільки із довгастого мозку, а й від інших відділів ЦНС, у тому числі від кори великого мозку.
Рецептори судинних рефлексогенних зон збуджуються при підвищеному тиску крові в судинах, тому їх називають барорецепторами. Збудження, що виникло в рецепторах, по волокнах аортального нерва досягає довгастого мозку. Рефлекторно підвищується тонус ядер блукаючих нервів, що приводить до гальмування серцевої діяльності, внаслідок чого частота і сила скорочень зменшується. Тонус судинозвужувального центра при цьому знижується, що спричиняє розширення судин внутрішніх органів.
На діяльність серця і судин впливають хімічні речовини, що є в крові. Збільшення концен-трації іонів калію гальмує роботу серця, а збільшення іонів кальцію веде до посилення се-рцевої діяльності.
До судинозвужувальних речовин належить адреналін, вазопресин тощо. Адреналін, нора-дреналін спричиняють звуження артерій і капілярів, крім вінцевих судин і судин мозку, які під їх дією розширюються. Вазопресин, що виробляється гіпофізом, спричиняє зву-ження лише капілярів, не впливаючи на просвіт інших судин.
До судинорозширювальних речовин належать ацетилхолін, гістамін та інші. Ацетилхолін, що утворюється в нервових закінченнях парасимпатичних нервів, сприяє розширенню дрібних артерій, гістамін – капілярів. Виробляється гістамін в працюючих м’язах, у стін-ках органів травлення.
№61 Гігієна серцево-судинної системи.
Внаслідок захворювань клапанів, серцевого м’яза, вінцевих артерій тощо серце стає не здатним викидати потрібну кількість крові навіть у стані спокою. Тому, тканини людини, яка має хворе серце, не отримують достатню кількість кисню навіть у спокої, а будь-яке фізичне напруження може спричинити смерть від серцевої недостатності.
Будь-яке захворювання серця внаслідок погіршення кровопостачання серцевого м’яза називається ішемічною хворобою серця. Найчастіше її проявами є стенокардія та інфаркт міокарда – змертвіння ділянки серцевого м’яза внаслідок припинення плину крові в ділянці вінцевої артерії.
№62 Значення органів дихання.
Дихання – сукупність процесів, у результаті яких відбувається використання організмом кисню і виділення вуглекислого газу. Включає: а) обмін повітря між зовнішнім середовищем і альвеолами легень (легенева вентиляція); б) дифузія газів у легенях; в) транспорт газів кров’ю; г) газообмін між кров’ю, тканинами і клітинами; д) тканинне або клітинне дихання.
Функції:
1. Газообмін між організмом і зовнішнім середовищем (надходження О2 до клітин організму для окисних процесів, в результаті яких утворюється енергія, а також СО2, який виводиться з організму).
2. Теплорегуляції – легені втрачають теплову енергію а) зігріваючи вдихування повітря, б) під час випаровування води з легень.
3. Видільній функції – через органи дихання з організму виводяться: СО2, Н2О, аміак, пил, мікроорганізми, сечовина, сечова кислота, іони мінеральних солей.
4. Орган нюху – носова порожнина.
5. Голосовий апарат – гортань.
№63 Будова органів дихання.
Дихальна система складається з носової порожнини, носоглотки, глотки, гортані, трахеї, бронхів, легень. Носова порожнина поділяється кістково-хрящовою перегородкою на дві половини - праву і ліву. У кожній з них є три звивисті носові ходи: верхній, середній і нижній. До нижнього носового ходу відкривається носослізний канал. У слизовій оболонці верхнього носового ходу містяться нюхові рецептори. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм. Війки епітелію, рухаючись, затримують і виводять назовні пил і мікроорганізми, які осідають на слизовій оболонці, тим самим виконуючи захисну функцію
Повітря, пройшовши носову порожнину, потрапляє до носоглотки, а потім до глотки. Від глотки починаються дві трубки - гортань (дихальне горло) і стравохід, розміщений позаду гортані. Гортань розташована на передній частині шиї. Ззовні частину гортані видно як виступ, що називають кадиком.
Через гортань проходить тільки повітря. Їжа не може потрапити до неї, бо в момент ковтання вхід до гортані закривається надгортанним хрящем. Гортань безпосередньо переходить у трахею. Трахея розташована у грудній клітці спереду від стравоходу і складається з 16-20 хрящових півкілець, з'єднаних між собою зв'язками. Задня стінка трахеї (де немає хрящових півкілець) і утворена сполучною тканиною, в якій містяться непосмуговані м'язові волокна. Така будова трахеї не заважає проходженню їжі по стравоходу. На рівні п'ятого грудного хребця трахея поділяється на два головних бронхи: лівий і правий. Бронхи, як і трахея, складаються з хрящових півкілець (6-12), які запобігають закриттю їхнього просвіту. Бронхи входять у праву і ліву легені. Бронх, що входить у праву легеню, поділяється на три гілки відповідно до кількості часток легені. Бронх, який входить у ліву легеню, поділяється на дві гілки. У кожній легені гілки багаторазово поділяються, утворюючи так зване бронхіальне дерево легені.
Легені - це великі парні органи. Ліва і права легені займають майже всю грудну порожнину. Права легеня більша і складається з трьох часток, ліва - з двох. На внутрішній поверхні легень розміщені ворота легень, через які проходять бронхи, легеневі артерії, легеневі вени, нерви і лімфатичні судини. Ззовні кожна легеня вкрита тоненькою щільною сполучнотканинною оболонкою - легеневою плеврою, яка складається з двох листків: внутрішнього, що зростається з повітроносною тканиною легені, і зовнішнього, зрослого зі стінками грудної порожнини. Вузький простір між ними заповнений плевральною рідиною, яка зменшує під час дихальних рухів тертя легень об стінки грудної порожнини. У плевральній порожнині тиск на 6-9 мм рт.ст. нижчий від атмосферного. Все це сприяє рухові легень під час вдиху і видиху.
№64 Життєва ємність легень.
Життєва ємність легень (ЖЄЛ) максимальна кількість повітря, що видихається після найглибшого вдиху. ЖЄЛ є одним з основних показників стану апарату зовнішнього дихання, широко тим, що використовуються в медицині.
Разом із залишковим об'ємом, тобто об'ємом повітря, що залишається в легенях після найглибшого видиху, ЖЄЛ утворює загальну ємність легенів (ЗЄЛ). В нормі ЖЄЛ складає близько 3/4 загальної місткості легенів і характеризує максимальний об'єм, в межах якого людина може змінювати глибину свого дихання. При спокійному диханні здорова доросла людина використовує невелику частину ЖЄЛ: вдихає і видихає 300500 мл повітря (так званий дихальний об'єм). При цьому резервний об'єм вдиху, тобто кількість повітря, яке людина здатна додатково вдихнути після спокійного вдиху, і резервний об'єм видиху, рівний об'єму повітря, що додатково видихається, після спокійного видиху, складає в середньому приблизно по 1500 мл кожний. Під час фізичного навантаження дихальний об'єм зростає за рахунок використовування резервів вдиху і видиху.
№65 Механізм дихання.
При вдиху скорочуються дихальні м'язи (зовнішні міжреберні м'язи, що піднімають ребра, та драбинчасті м'язи), піднімаються ребра і грудна клітка стає ширшою та збільшується передньо-задній розмір її. Діафрагма при цьому скорочується, і збільшується порожнина грудної клітки. Все це приводить до зміни внутрішньогрудного тиску, і повітря йде в легені.
При видиху ребра та грудина опускаються донизу під дією м'язів, а діафрагма відтісняється догори. При цьому об'єм грудної порожнини зменшується, легені скорочуються і з них видаляється повітря.
№ 66 Легенева вентиляція.
Роблячи навперемінно вдих і видих, людина вентилює легені, підтримуючи в альвеолах відносно сталий газовий склад.
Людина дихає атмосферним повітрям з вмістом кисню 21%, вуглекислого газу 0,03%, а видихає 16%, вуглекислого газу 4%. В альвеолярному повітрі кисню 14,2%, вуглекислого газу 5,2%. Альвеолярне повітря відрізняється від вдихуваного і видихуваного. Це пояснюється тим, що при вдихові в альвеоли надходить повітря повітроносних шляхів, а при видиху навпаки, до видихуваного повітря домішується атмосферне повітря, яке знаходиться в тих же повітроносних шляхах.
У легенях кисень із альвеолярного повітря переходить у кров, а вуглекислий газ із крові надходить у легені. Рух газів відбувається законами дифузії, згідно з якими газ поширюється із середовища з високим парціальним тиском у середовище з меншим тиском. Парціальним тиском називають частину загального тиску, яка припадає на цей газ у газовій суміші.
№67 Дихання при м’язовій діяльності.
У дорослої людини при м'язовій роботі збільшується легенева вентиляція у зв'язку з прискоренням і поглибленням дихання. Такі види діяльності, як біг, плавання, катання на ковзанах і лижах, їзда на велосипеді, різко підвищують об'єм легеневої вентиляції. У тренованих людей посилення легеневого газообміну відбувається головним чином внаслідок збільшення глибини дихання. Діти ж, зважаючи на особливості їхнього апарату дихання, не можуть при фізичних навантаженнях значно змінювати глибину дихання, а прискорюють дихання. І без того часте і поверхневе дихання у дітей при фізичних навантаженнях стає частішим і більш поверхневим. Це приводить до нижчої ефективності вентиляції легень, особливо у маленьких дітей.
Підлітки, на відміну від дорослих, швидше досягають максимального рівня споживання кисню, але також швидше припиняють роботу через неспроможність підтримувати довго споживання кисню на високому рівні.
При нормальному диханні вдих коротший за видих. Такий ритм полегшує фізичну і розумову діяльність. Це можна пояснити так. Під час вдиху дихальний центр збуджується, при цьому за законом індукції збудливість інших відділів мозку знижується, а при видиху має місце протилежне явище. Тому сила м'язового скорочення знижується під час вдиху і зростає під час видиху. Ось чому працездатність знижується і швидше настає втома, якщо вдих подовжений, а видих скорочений.
№68 Газообмін у легенях і тканинах.
Кисень – неодмінна умова існування кожної живої клітини людського організму. Кисень разом з повітряними масами під час вдихання потрапляє через верхні дихальні шляхи (носову порожнину і гортань), трахею у правий і лівий бронхи,
Газообмін в легенях здійснюється по принципу дифузії. Кров у легенях постачається по судинах малого кола кровообігу. По верхній і нижній порожнистих венах венозна кров впадає у праве передсердя, а потім у правий шлуночок. Після чого кров з шлуночка виштовхується в легеневу артерію, що розгалужується до дрібних альвеолярних капілярів, де і проходить газообмін. Концентрація вуглекислого газу в крові більша, ніж в повітрі альвеол, а кисню концентрація в повітрі більша, ніж в крові, тому кисень переходить в кров, а вуглекислий газ – в повітря, яке під час вдиху виводиться в зовнішнє середовище.
Споживання тканинами кисню залежить від інтенсивності обміну і відфункціонального стану тканин. На відміну від гідролітичних процесів,реакції окислення дають більший тепловий ефект і є для організмуосновним джерелом енергії. Окислення, зрештою, зводиться до втратиелектронів окислюванню речовиною, а відновлення, навпаки, - доприєднання їх. Окислювано-відновну реакцію можна уявити як сутоелектронний процес, як зміну валентності іона або перетворення його ватом. Значно частіше перехід електронів є результатом молекулярногоперегрупування, що складається з приєднання посилюваною речовиноюкисневого атома, який віддає молекула окислювача. В інших випадкахокислення полягає в дегідруванні: окислювана молекула втрачає водневіатоми, які приєднюються окислювачем. Для хімічної реакції потрібнеактивування хоч би однєї молекули, що бере участь в реакції.
№69 Штучне дихання.
Штучне дихання роблять у тих випадках, согда самостійне дихання припиняється або порушується настільки, що розвивається в організмі киснева недостатність загрожує життю людини.
Зупинка дихання або його порушення може виникнути при попаданні чужорідних тіл у дихальні шляхи, отруєнні окису вуглецю (чадним газом), ураженні електричним струмом, у утонувшіх, коли їх витащат з води, а також в деяких інших випадках.
Перш за все слід усунути дію причини, викликала удушення:
- При отруєнні чадним газом винести потерпілого на свіже повітря або відкрити двері та вікна;
- При втоплення видалити з рота або гортані чужорідні тіла, бруд, воду;
- При повішення зняти петлю; при ураженні струмом прибрати електричний дріт, попередньо ізольованих себе від дії електроструму.
Перш ніж розпочати штучне дихання, в потерпілого треба розстебнути воріт, зняти пояс, соромляться одяг і покласти його на підлогу на спину, підклавши під лопатки подушку або складеному валиком одяг так, щоб груди була піднята, а голова запрокінута назад.
Найбільш поширені способи штучного дихання «рот у рот», «рот у ніс».
Спосіб «рот у рот». Встаньте на коліна поряд з потерпілим, однією рукою утримуйте голову, а інший Візьміть нижню щелепу за підборіддя і видвіньте її кпереді (при цьому відкривається рот). Потім глибоко вдихніть і нахиліться над потерпілим, охопити його рот своїми губами, а ніс, щоб не виходив повітря, затисніть рукою, утримуючою голову за лоб. Рівномірно, але енергійно вдувайте в рот потерпілого повітря. Якщо ви виконуєте це правильно (грудна клітина повинна розширюватися), вийде вдих. Видих здійснюється сам собою, за припинення вдування. Вдування повітря роблять 16-18 разів на хвилину. Коли роблять штучне дихання дітям, особливо маленьким, не треба набирати багато повітря в легені (видих як би тільки з рота). Голова дитини повинна бути сильно запрокінута, інакше повітря піде в шлунок.
Спосіб «рот у ніс» відрізняється від способу «рот у рот» тільки тим, що повітря вдувают через ніс (рот має бути закритий). Він застосовується в тих випадках, коли в потерпілого стислі щелепи і неможливо відкрити рот.
Штучне дихання треба проводити наполегливо, іноді довго, до 1-1,5 годин - до тих пір, поки потерпілий не почне дихати самостійно і ритмічно, без перерв.
№70 Рефлекторна і гуморальна регуляція дихання.
Рефлекторна регуляція дихання
Автоматична регуляція дихання. Дихальний центр сприймає інформацію, що поступає від хеморецепторів та механорецепторів. Хеморецептори розміщені у великих судинах і реагують на зниження концентрації кисню та підвищення концентрації вуглекислого газу. В них виникають нервові імпульси, які по нервах досягають дихального центра і стимулюють акт вдиху. У завершальній стадії вдиху, коли легені розтягуються, подразнюються механорецептори, розміщені у дихальних м’язах та легенях. Імпульси, що виникають у механорецепторах, направляються до дихального центру, гальмують центр вдиху і збуджують центр видиху. Від центру видиху імпульси передаються до дихальних м’язів, які починають розслаблюватися. Закінчення видиху рефлекторно стимулює вдих.
Довільна регуляція дихання. У регуляції дихання може брати участь кора великих півкуль головного мозку. Людина може довільно (за своїм бажанням) на деякий час затримати дихання, змінити його ритм і глибину.
Гуморальна регуляція дихання
Значний вплив на дихальний центр здійснює хімічний склад крові, особливо його газовий склад. Наприклад, нагромадження вуглекислого газу в крові подразнює хеморецептори і рефлекторно збуджує дихальний центр. Гормон адреналін здатний безпосередньо впливати на дихальний центр стимулюючи дихальні рухи. Подібну дію може викликати молочна кислота, яка утворюється під час роботи м’язів. Вона здатна подразнювати хеморецептори в судинах, що також призводить до збільшення частоти та глибини дихання.
№71 Гігієна органів дихання.
Для збереження здоров'я необхідно підтримувати нормальний склад повітря в житлових, навчальних, громадських і робочих приміщеннях, постійно їх провітрювати. Зелені рослини, вирощувані в приміщеннях, звільняють повітря від надлишку вуглекислого газу і збагачують його киснем. На підприємствах, де повітря сильно забруднюється пилом, використовуються промислові фільтри, спеціалізована вентиляція, люди працюють у респіраторах масках з фільтром для повітря.
Велику шкоду організму наносить паління, тому що в тютюні та тютюновому димі міститься нікотин сильна рослинна отрута, що діє негативно на центральну нервову систему. Шкідлива дія нікотину на органи дихання проявляється в зменшенні життєвої ємності легень, у хронічному подразненні слизових оболонок дихальних шляхів, що викликає хронічний бронхіт у тих людей, які палять. Паління завдає здоров'ю великої шкоди, систематично отруюючи організм нікотином та іншими отруйними речовинами. Деякі з них викликають ракові пухлини.
Серед хвороб, що уражають органи дихання, є інфекційні, алергійні та запальні.
Попередити захворювання органів дихання можна самому, дотримуючись певних гігієнічних вимог.
1. У період епідемії інфекційних захворювань вчасно пройти вакцинацію (протигрипозну, протидифтерійну, протитуберкульозну та інші).
2. У цей період не слід відвідувати багатолюдні місця (концертні зали, театри й ін.).
3. Дотримуватися правил особистої гігієни.
4. Проходити диспансеризацію, тобто медичне обстеження.
5. Підвищувати захисні сили організму, його стійкість до інфекційних захворювань шляхом загартовування, вітамінного харчування.
№72 Значення і суть процесів травлення.
Травлення – це сукупність фізичних, хімічних і фізіологічних процесів, забезпечуючи обробку і перетворення харчових продукті хімічні сполуки, здатні засвоюватися клітинами організму.
Фізичні зміни їжі в її механічній обробці, роздрібленні, перемішуванні і розчиненні під впливом ферментів, які знаходяться в соках травних залоз. Ферменти розщеплють білки, жири, вуглеводи до більш простих хімічних сполук (амінокислоти, гліцерин, жирні кислоти, моносахариди). Вода, мінеральні солі, вітаміни поступають в кров в незмінному виді.
Поживні речовини, що надходять в організм з їжею, є будівельним матеріалом і одночасно джерелом енергії, необхідної для підтримання життя організму. При розпаді та окисленні білків, жирів та вуглеводів виділяється різна, але стала для кожної речовини кількість енергії, що характеризує енергетичну цінність цих речовин.
Характеристика харчових речовин
Для підтримання своєї життєдіяльності людина повинна вживати їжу. Харчові продукти (хліб, м’ясо, риба, овочі, молоко тощо) містять всі необхідні для життя речовини: воду, мінеральні солі та органічні сполуки – білки, жири, вуглеводи та вітаміни, як рослинного, так і тваринного походження.
№73 Травлення в ротовій порожнині. Гігієна порожнини рота і зубів.
До органів ротової порожнини належать: язик, ясна та зуби, а заїї межами три пари великих слинних залоз.У ротовій порожнині починається процес травлення, де їжа піддаєтьсямеханічній обробці, а також початковим хімічним змінам під впливом слини. Уротову порожнину слина потрапляє із трьох пар слинних залоз і багатьохдрібних, розташованих у слизовій оболонці ротової порожнини. Під час жуванняїжа переміщується в ротовій порожнині язиком, на якому розміщені нервовізакінчення, що дають відчуття смаку їжі. Слина, яка складається з води,неорганічних і органічних речовин (солі кальцію, калію, білкової слизистої речовини муцину)сприяє ковтанню їжі. Їжа стає слизькою і легко рухаєтьсястравоходом, стінки якого хвилеподібно скорочуються, просуваючи їжу дошлунка.До складу слини входять ферменти, які розщеплюють вуглеводи. У ротовійпорожнині їжа перебуває всього 15-20 с, за цей час вуглеводи не встигають повністю розщепитися, тому дія ферментів слини продовжується в шлунку доти,доки клубок їжі не змочиться квасним шлунковим соком (20-30 хв.). За добуорганізм людини виділяє 600-800 мл. слини.
Гігієна порожнини рота - це основний профілактичний захід, який повинен обов'язково проводитися по всіх правилах, незалежно від віку людини і достатку здоров'я його зубів. Основною метою гігієни порожнини рота є видалення зубного нальоту. На жаль не завжди особиста гігієна дозволяє добитися якісного очищення порожнини рота.
За даними багаточисельних досліджень, в 80% випадків причиною виникнення запальних процесів, у тому числі захворювання пародонту, є бактеріальний зубний наліт, який є механічним, хімічним і біологічним подразником тканин. Клінічні експерименти показують, що накопичення зубного нальоту викликає запалення ясен, а його видалення і ретельна гігієна порожнини рота приводить до її одужання.
Комплексний підхід в лікуванні пацієнтів починається з навчання гігієні порожнини рота і закінчується проведенням спеціальних гігієнічних процедур. При цьому відбувається швидше лікування запальних захворювань слизистої порожнини рота, подовжується термін служби імплантантів.
№74 Механізм слиновиділення. Ковтання.
Слиновиділення здійснюється рефлекторно, за участю нервової системи. До кожної слинної залози підходять волокна нервів симпатичного парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи.
Їжа, що надійшла в порожнину рота, подразнює закінчення смакових нервів: у них виникає збудження, яке по доцентрових нервах передається в центр слиновиділення – довгастий мозок. Тут відбувається передача збудження із доцентрових нервів на відцентрові, які йдуть до слинних залоз. Збудження охоплює секреторні клітини слинних залоз і відбувається виділення слини певної якості і кількості. Так здійснюється безумовний слиновидільний рефлекс.
Жування посилює слиновиділення. Причому, чим більше подрібнюється їжа, тим більше виділяється слини.
Крім безумовно-рефлекторного виділення слини, може бути і умовно-рефлекторне – на вигляд їжі, її запах, спогади або розмови про неї. Що кілька разів поєднувалися в часі з їдою.
Ковтання – складний рефлекторний акт, у якому беруть участь м’язи язика, глотки та гортані, спрямованні на опускання надгортанника. Надгортанник закриває шлях харчовій грудці у дихальні шляхи. Водночас м’яке піднебіння підіймається і закриває їй шлях до носоглотки. Якщо людина під час їжі розмовляє, сміється, робить різні рухи, грудка їжі може потрапити в дихальні шляхи, що спричинить сильний кашель, який дасть змогу відхаркнути грудку.
Їжа, подрібнена у ротовій порожнині і просочена слиною, сформована у харчові грудки, через зів надходить у глотку, а з неї у стравохід.
Проковтнута харчова грудка рефлекторним скороченням кільцевих м’язів стравоходу просувається в шлунок. Рідка їжа проходить по стравоходу за 2 – 3 сек., а густа – 6-8 сек.
№75 Травлення в порожнині шлунка.
Шлунок це порожнинний орган, який вико рольрезервуара для їжі. Він вміщує до 3 л їжі і бере участь в її перетрав тапоступовому переправленні у кишки. Форму шлунка порівнюють з формою рога, однаквона може змінюватися залежно від положення тіла та ступеня наповненняДо складу стінок шлунка входить слизова оболонка разом з підслизовим шаром,де розміщені численні трубчаті залози, які виділяють складові компонентишлункового соку соляну кислоту та ферменти. Соляна кислота сприяє набуханнюбілків і прискоренню їх розщеплення. Ферменти шлункового соку сприяютьперетравленню їжі. Слизова оболонка ще виділяє слизисту речовину (муцин), якаобгортає частинки їжі та оберігає шлунок від пошкоджень. Шлунковим соком їжапросякає поступово, тому розщеплення білків починається з поверхні клубкаїжі, а закінчується в його товщині лише через 20-30 хв. Їжа, що
перетравлюється, перебуває в шлунку від 3 до 10 годин.
№76 Травлення в тонкій кишці.
У тонких кишках закінчується переробка харчових речовин, яка почалася у шлунку і в дванадцятипалій кишці. Тонка кишка це найдовша (5-6 м) і особливо важлива ділянка травного каналу,в якому продовжується та закінчується процес травлення. Тут відбувається розщеплення їжі та всмоктування продуктів.
Кишкове травлення завершує етап механічної і хімічної обробки їжі. В порожнистій і клубовій кишці проходять:
1) остаточні розщеплення харчової кашки під впливом панкреатичного соку, жовчі, а також під впливом ферментів, які продокуються залозами тонкої кишки.
2) всмоктування поживних речовин, води, солей, вітамінів.
ВСМОКТУВАННЯ - це процес переходу води однорозчинних в ній поживних речовин, солей, вітамінів з травного каналу в кров і лімфу крізь стінки ворсинок.
Інакше всмоктування - де активний транспорт поживних речовин клітинами епітелію слизової оболонки в кров та лімфу.
Всмоктування в основному проходить в тонкій кишці за рахунок ворсинок, мікроворсинок. Велика кількість ворсинок значно збільшує поверхню слизової оболонки тонкої кишки. Стінки ворсинок складаються з одношарового епітелію. До кожної ворсинки входять кровоносна та лімфатична судина.
Амінокислоти і глюкоза всмоктуються в кров капілярів ворсинок, а з них поступають* в кишкові вени, які впадають у ворітню вену, яка йде в печінку.
Жири всмоктуються в лімфу у вигляді жирових кислот і гліцерину. Вони розчиняються під дією жовчі і всмоктуються.
Ворсинки виконують також захисну функцію, перешкоджаючи проникненню в кров та лімфу мікроорганізмів, що населяють кишечник. Мікроорганізми та їхні отрути потрапляють у кишечник найчастіше з їжею, коли ми нехтуємо елементарними гігієнічними правилами.
Число ворсинок більше в порожнистій кишці. Подразником під час травлення є хімус, яка діє на слизову оболонку механічно і хімічно. Слизова оболонка виробляє кишковий сік, який має потужну дію.
№77 Травлення в дванадцятипалій кишці.
Дванадцятипала кишка це одна із тонких кишок, де відбуваються важливі процеси розщеплення білків, жирів та вуглеводів. До неї впадають вивідні протоки печінки та підшлункової залози. Під впливом жовчі, яку виробляє печінка, жири розпа на дрібні краплини, а потім за допомогою ферментів травних соків ліпази, (їх виділяє підшлункова залоза та дрібні залози тонких кишок) ці краплини розщеплю на гліцерин і жирні кислоти і через кишечку стінку всмоктуються в кров. Під впливом ферменту трипсину, який входить до складу соку підшлункової залози, білки розщеплюються до амінокислот. Цей фермент розщеплює утворені в шлунку пептину та альбумози до амінокислот. Складні цукру (крохмаль, мальтоза та молочний цукор) розщеплюються за допомогою ферментів амілози, мальтози талактози до простих (дісахариди, глюкоза).
Дванадцятипала кишка являється центральним вузлом секреторної, евакуаторної, моторної діяльності системи травлення, бо в її низхідну частину виливаються головні травні соки: підшлунковий, кишковий соки, жовчі, а в слизовій оболонці утворюють гормони (секретин), регулюють секрецію шлунка, підшлункової залози, а також гуморальне, впливаючи на печінкові клітини, стимулюють продукцію жовчі.
Тут починається другий етап травлення. Головні травні соки мають виразно лужну реакцію. В порожнині дванадцятипалої кишки продовжуються основні процеси переварювання білків, жирів, вуглеводів.
№78 Жовч, роль жовчі в травленні.
Жовч секрет гепатоцитів світло-жовтого кольору лужної реакції (pH 7,3-8,0). Впродовж доби у людини утворює до 1500 мл жовчі. В жовчному міхурі колір жовчі темний (до бурого). До складу жовчі входять жовчні кислоти (глікохол й таурохолева). Це парні кислоти, зв'язані з таурином і амінокислотою гліцином); вільних жирних кислот міститься лише невелика кількість. У людини у формі глікохолевих заходиться до 80% всіх жовчних кислот а таурохолевих 20%. Забарвлення жовчі пов'язане з пігментами білірубіном та білівердином.
Жовч наділена властивістю активізувати травні ферменти кишок, а також емульгувати жири, і таким чином, збільшує поверхню взаємодії ферментів (ліпаз) із жирами, полегшуючи їх розщеплення. Жовч також посилює рухову активність кишок; завдяки бактерицидним властивостям затримує гнильні процеси у кишках.
Утворюючись в печінці безперервно, жовч нагромаджується в проміжках між травленнями в жовчному міхурі, де вона стає більш концентрованою, бо слизова оболонка міхура всмоктує воду (міхурова жовч). Сама будова системи жовчовивідних проток: печінкова, міхурова і загальної жовчовивідної протоки дає можливість переміщенню жовчі як в напрямі 12-палої кишки, так і в напрямі жовчного міхура. При перетравленні їжі, яка має жир, жовч надходить в кишку, бо при цьому відбувається скорочення жовчного міхура, що забезпечується за допомогою нейрогуморальних механізмів. Гормони жовчного міхура пригнічують жовчовиділення.
№79 Особливості кишечника у дітей.
Тонкий кишечник
- ДПК у дітей раннього віку розташована на рівні 1-го поперекового хребця і лише в 12 років займає таке положення як у дорослих;
- ДПК має кільцеподібну форму;
- кровопостачання ДПК відбувається за рахунок загальнопечінкової та верхньої брижової артерій;
- межа розподілу брижової частини тонкої кишки на худу та клубову невиражена;
- баугінієва заслінка недорозвинена, що сприяє інвагінаціям, а також закиду мікробного вмісту сліпої кишки в клубову з розвитком запальних процесів її термінального відділу,
- слизова оболонка товстого кишечника має дуже багато ворсинок, які значно збільшують її поверхню і забезпечують надходження у кров і лімфу продуктів перетравлення білків, вуглеводів та інших речовин;
- ліберкюнові залози розвинені добре, брунерові залози – недостатньо;
- клітини Панета, що знаходяться на дні ліберкюнових залоз, у дітей зустрічаються як у тонкому, так і в товстому кишечнику;
- лімфоїдні елементи розкидані на протязі всього кишечника і тільки після 7-ми років формуються їх скопичення;
- брижа у дітей відносно довга, що сприяє інвагінаціям, заворотам та грижам.
Товстий кишечник
- нисхідна частина товстої кишки довша за висхідну;
- оточина сигмовидної кишки відносно довга, що може бути причиною звичних закрепів у дітей;
- сліпа кишка у дітей має лійкоподібну форму, дуже рухлива, розташована нижче, ніж у дорослих;
- гаустри та стрічки недорозвинені;
- слизова оболонка не має циркулярних складок та ворсинок;
- слизова оболонка, підслизовий та м’язовий шари товстого кишечника утворюють півмісяцеві складки,
- червоподібний відросток часто розміщений атипово, має форму лійки та широкий вхід;
- пряма кишка у дітей дошкільного віку розміщена вище, ніж у дорослих. Вона має недостатньо розвинений м’язовий шар та слабку фіксацію підслизового шару у дітей раннього віку, що створює умови для її випадіння.
Функції:
- дуоденальний сік є сумішшю травних соків;
- ферменти кишечника: ентерокіназа, лужна фосфатаза, ерепсин, поліпептидази, катепсини, фосфоліпаза, ліпаза, сахароза, лактаза, амілаза;
- основні гормони кишечника: секретин, холецистокінін, гастринінгібуючий поліпептид, вазоактивний інтестінальний поліпептид;
- у тонкому кишечнику відбувається всмоктування складових частин білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, солей, води (переважно в худій та клубовій кишці);
- здатність до розщеплення рослинних білків з’являється у віці 2-3-х місяців, тваринних білків – з 5-6-ти місяців;
- у товстому кишечнику відбувається всмоктування води та мінеральних речовин;
- тривалість проходження їжі по шлунково – кишковому тракту в середньому складає 15 годин.
№80 Механізм всмоктування.
ВСМОКТУВАННЯ - це процес переходу води однорозчинних в ній поживних речовин, солей, вітамінів з травного каналу в кров і лімфу крізь стінки ворсинок.
Інакше всмоктування - де активний транспорт поживних речовин клітинами епітелію слизової оболонки в кров та лімфу.
Всмоктування в основному проходить в тонкій кишці за рахунок ворсинок, мікроворсинок. Велика кількість ворсинок значно збільшує поверхню слизової оболонки тонкої кишки. Стінки ворсинок складаються з одношарового епітелію. До кожної ворсинки входять кровоносна та лімфатична судина.
Амінокислоти і глюкоза всмоктуються в кров капілярів ворсинок, а з них поступають* в кишкові вени, які впадають у ворітню вену, яка йде в печінку.
Жири всмоктуються в лімфу у вигляді жирових кислот і гліцерину. Вони розчиняються під дією жовчі і всмоктуються.
Ворсинки виконують також захисну функцію, перешкоджаючи проникненню в кров та лімфу мікроорганізмів, що населяють кишечник. Мікроорганізми та їхні отрути потрапляють у кишечник найчастіше з їжею, коли ми нехтуємо елементарними гігієнічними правилами.
Число ворсинок більше в порожнистій кишці. Подразником під час травлення є хімус, яка діє на слизову оболонку механічно і хімічно. Слизова оболонка виробляє кишковий сік, який має потужну дію.
№81 Зміна харчових решток у товстій кишці.
Перистальтичні і маятникові рухи тонкої кишки забезпечують переміщення харчової кашки в товсту кишку. Товста кишка (1-2 м) розміщується в черевній порожнині у вигляді літери П. її стінка має три оболонки: слизова з підслизовою основою, м'язову та зовнішню сполучнотканинну. Слизова оболонка не має ворсинок, бо в ній не всмоктуються складні молекули лише вода, мінеральні солі та деякі вітаміни. У товстій кишці розрізняють сліпу кишку з червоподібним відростком (апендикс), ободову і пряму. Ободова кишка, в свою чергу, поділяється на висхідну, поперечну, низхідну, сигмовидну.
У порожнині товстої кишки живуть мікроорганізми, які утворюють корисну мікрофлору кишок. У процесі своєї життєдіяльності вона зумовлює розпад клітковини до моносахаридів, молочної, масляної та янтарної кислот, які наділені бактерицидними властивостями, пригнічують розмноження патогенних мікроорганізмів, синтезують деякі вітаміни (групи В, К тощо), інактивують ферменти і формують калові маси. Гнильні та бродильні процеси супроводжуються утворенням токсичних речовин (індолу, скатолу, фенолу), які в окремих випадках стають причиною виникнення тяжких захворювань, наприклад, загальної інтоксикації організму при недостатній антитоксичній функції печінки.
№82 Обмін речовин і енергії в дитячому організмі.
Внаслідок інтенсивного росту і розвитку дитина на першому році життя потребує підвищеного засвоєння окремих харчових інгредієнтів. Основною особливістю організму, що росте, є напруженість процесів обміну речовин. Для здорових доношених новонароджених у перші 3 год. життя характерний значний зсув кислотно-основного стану крові в кислу сторону, тобто декомпенсований метаболічний ацидоз. На 45-й день життя показники газообміну наближаються до рівня здорової людини, проте схильність до ацидозу у немовлят зберігається. Тіло плода складається переважно з води. На воду припадає 7580 % маси тіла новонародженого і 6265 % під кінець першого року життя. Вода є передумовою збільшення маси тіла. З віком поступово зменшується відносний вміст води в організмі.
Потреба у воді залежить від інтенсивності обмінних процесів, концентраційної здатності нирок, витрат води в процесі росту, від характеру харчування, температури навколишнього середовища, поведінки дитини. Дитині перших тижнів життя потрібно 180 200 мл, на кінець 1-го року 100120 мл, до 12 років 45 мл вода на 1 кг маси тіла.
На внутрішньоклітинну рідину припадає 4550 % загальної маси тіла дитини, позаклітинну рідину 2025 %, причому 5 % рідини знаходиться в плазмі крові і 15 % в інтерстиціальній рідині. У новонароджених переважає позаклітинна рідина, якої в 2 рази більше, ніж у дорослих.
Білковий обмін, як правило, ототожнюють з обміном азоту. Білки є пластичним матеріалом для росту і розвитку тканин, органів і систем. На відміну від дорослих, дитині властивий позитивний азотистий баланс. У перші дні життя дитина перебуває в умовах пониженого надходження білка. З 5-го дня життя катаболічні процеси змінюються анаболічними, збільшується маса тіла. Білок грудного молока засвоюється майже повністю, коров'ячого значно менше. Організм, який росте, потребує повноцінного білка, що містить незамінні амінокислоти. Дітям у першому півріччі життя необхідно 2,53 г, у другому півріччі 3,03,5 г, у 15 років 1,52 г білка на 1 кг маси тіла.
Вуглеводний обмін забезпечує головні енергетичні потреби організму. Вуглеводи є матеріалом, який використовується організмом для продукування тепла і роботи. Посилений ріст дитини в перші 2 роки життя супроводжується збільшеним гліколізом, підвищенням вмісту молочної кислоти в крові. Рівень глюкози у новонароджених і дітей грудного віку нижчий, ніж у дорослих (3,5-4,5 ммоль/л). Вуглеводний обмін у дітей дуже лабільний, регулюється нервовою та ендокринною системами. Дитині першого року життя необхідно 1215 г вуглеводів на 1 кг маси тіла.
№83 Обмін білків.
Білки їжі в травному тракті розщеплюються до амінокислот, останні всмоктуються в кров і транспортуються до всіх клітин тіла. В клітинах з них синтезуються білки, властиві лише для даного виду організмів, органа та тканини. Специфічність білків обумовлена кількістю та послідовністю амінокислот у молекулі білка. Інформація про структуру молекул білків організму знаходиться в закодованому вигляді в молекулах ДНК і за допомогою молекул РНК передається до рибосом, де відбувається синтез білків. Білки є складовою частиною цитоплазми, ядра та інших органоїдів усіх клітин тіла, а також плазми крові та тканинної рідини.
В організмі відбувається постійна зміна, оновлення білків, причому кількість білків, що розпадаються, дорівнює кількості білків, які синтезуються. Це явище називається азотною рівновагою. Воно характерне для здорового дорослого організму. Тільки в молодому організмі, який росте, процеси асиміляції переважаються над процесами дисиміляції. тому загальна кількість білків, отже й маси тіла, зростає.
Людині щодоби потрібно 1 г білка на 1 кг ваги; найменша потреба білка при вуглеводній дієті – 22 г на добу. При достатній кількості вуглеводів і жирів людина може обходитись 35-40 г повноцінного білка, наприклад білка молока.
З крові до кишкового тракту з соком надходять білки і полі пептиди. У людини за добу виділяється 25-30 г білка і значна кількість полі пептидів.
Білковий обмін регулюється корою півкуль головного мозку через залози внутрішньої секреції. У підгорбковій частині проміжного мозку виявлено центр регуляції білкового обміну.
№84 Обмін жирів.
Жир, що надходить до кишечника, під дією жирових ферментів розщеплюється на гліцерин і жирні кислоти, а потім з кров’ю розноситься по всьому організму.
Частина жиру, потрапивши до клітин тіла, включається у складні біохімічні процеси, що супроводжують діяльність цих клітин, і стає їх складовим компонентом. Друга, більша, частина жиру відкладається в сполучнотканинній клітковині під шкірою, в сальнику та інших органах. Цей жир править за резерв органічних сполук і використовується організмом при недостатньому харчуванні.
Жири є розчинником деяких вітамінів, а також можуть безпосередньо окислюватись до вуглекислого газу і води. Жир швидко обмінюється в організмі, він весь час розпадається і знову синтезується.
Жир є матеріалом для складних сполук – ліпоїдів, що входять, як структурні елементи до складу цитоплазми.
Обмін жирів і ліпоїдів регулюється корою півкуль головного мозку через проміжний мозок і вегетативну нервову систему, яка зумовлює розклад жиру в печінці.
Гормони передньої частки гіпофіза, а також гормони статевих залоз, як і тироксин щитовидної залози, посилюють окислення жиру.
100 г жиру на добу цілком задовольняють потребу людини в жирі. При жирній їжі кількість жиру в крові може досягти 1%.
№85 Обмін вуглеводів.
Вуглеводи потрапляють з кишечника в кров у вигляді моносахаридів – глюкози і фруктози. Переважна більшість глюкози відкладається про запас у вигляді глікогену, решта розноситься з кров’ю до всіх клітин тіла і там окислюється з виділенням енергії, що йде на різні фізіологічні процеси (скорочення м’язів, збудення нервових клітин тощо). Коли внаслідок використання глюкози клітинами її рівень у крові знижується, частина глікогену печінки перетворюється на глюкозу і виходить у кров. Таким чином вміст глюкози в крові підтримується на відносно сталому рівні – приблизно 0,12%.
Вуглеводи – основне джерело енергії для всіх життєвих процесів в організмі. При нестачі вуглеводів у їжі вони можуть утворюватися з жирів і частково з білків. З другого боку, частина вуглеводів може перетворюватися на жири і відкладатися про запас.
Центром регуляції вуглеводного обміну є проміжний мозок. Нестача цукру в крові збуджує через рецептори нервовий центр, звідти по відцентрових нервах надходять імпульси до печінки, де глікоген перетворюється у виноградний цукор, який і надходить у кров. Збільшення вмісту глюкози в крові до 0,1% припиняє розщеплення глікогену в печінці.
На вуглеводний обмін впливають такі залози: підшлункова, частина надниркової, гіпофіз, щитовидна.
Добова потреба людини у вуглеводах – 450 г.
№86 Обмін води і мінеральних солей.
Вода та мінеральні солі переходять з травного каналу в кров у незмінному стані. В ході обміну речовин вони також не зазнають істотних змін і енергетичного значення в організмі не мають. Значення води та мінеральних солей полягає в іншому. Всі хімічні перетворення, які відбуваються в нашому тілі, відбуваються лише у водних розчинах, тому вода обов’язково входить до складу всіх клітинних компонентів. В організмі людини вода становить близько 65% маси тіла. Особливо багато її в крові та лімфі (близько 90%). Навіть у кістках скелета містить до 20% води.
Мінеральні солі потрібні для підтримання постійного складу внутрішнього середовища організму, транспорту кисню та вуглекислого газу кров’ю, виникнення фізіологічних процесів. Наприклад, кальцій бере участь у зсіданні крові, разом з фосфором входить до складу кісткової тканини. Залізо в складі гемоглобіну переносить кисень, йод є обов’язковим компонентом гормону щитовидної залози. Деякі солі входить до складу внутрішньоклітинних ферментів і беруть участь у складних хімічних процесах усередині клітин.
Потреба у воді і мінеральних речовинах пояснюється щоденним виділенням цих речовин з організму. Водний баланс людини такий: питна вода – 1000 мл; вода, що надходить з їжею, - 1000 мл; вода від процесів окислення – 300 мл. Потреба у воді однорічної дитини становить 90 мл на 1 кг води, а дитини 12-13 років – 40-50 мл на 1 кг ваги.
Вода та мінеральні солі виводяться з організму з сечею, потом і калом. Поповнюється кількість води в організмі за рахунок води, яку людина п’є і споживає з їжею. Мінеральні солі, що є в їжі, в основному задовольняють потреби організму. Тільки хлористий натрій необхідно додавати з їжею.
№87 Вітаміни їх значення для організму.
Для підтримання нормальної життєдіяльності організму крім білків, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин і води потрібні вітаміни. Цим терміном називають групу додаткових речовин їжі, що належать до різних класів органічних сполук і за рідкісним винятком не синтезуються в організмі людини. Вони мають сильний і певною мірою специфічний вплив на процеси обміну, причому в дуже невеликих кількостях.
Вітаміни надходять в організм з продуктами харчування, переважно рослинного походження. В тканинах організму людини вони засвоюються, утворюючи більш складні речовини. їх значення полягає в тому, що вони є складовою частиною молекул багатьох ферментів та деяких фізіологічно активних речовин, які беруть участь в обміні речовин. Отже, якщо вітаміни не надходять з їжею, то організм не отримує необхідних речовин, що згубно позначається на здоров'ї людини.
Нині відомо понад 20 вітамінів, які мають безпосереднє значення для здоров'я людини. Усі вони розподілені на дві групи: жиророзчинні (кальцифероли віт. D, каротиноїди провітаміни А, ретинол віт. А, токофероли віт. Е, філохінони віт. К) і водорозчинні (аскорбінова кислота віт. С, біотин віт. Н, нікотинова кислота віт. РР, пантотенова кислота віт. В5, піридоксин віт. В6, рибофлавін віт. В2, фолієва кислота віт. В9, ціанокобаламін віт. В12).
За нормального раціону і здорового способу життя потреба у вітамінах задовольняється природним шляхом. Проте навіть за цих умов узимку й навесні доцільно вживати додатково аскорбінову кислоту (віт. С). У разі одноманітного харчування, збідненого на натуральні рослинні продукти, спостерігається порушення обміну вітамінів. Дещо вища потреба у вітамінах у молоді, а також у осіб, що працюють у шкідливих умовах, живуть у суворих кліматичних умовах, під час захворювань. У таких випадках люди потребують додаткового збагачення їжі вітамінами.
Для збереження вітамінів у їжі слід дотримуватись правил заготівлі, зберігання продуктів, приготування їжі уникати її переварювання й пересмажування. Наприклад, у пошкоджених овочах і фруктах аскорбінова кислота руйнується внаслідок дії ферментів, які розщеплюють Гї молекули.
Нині добре відомо, що при нестачі (гіповітаміноз, або авітаміноз) або надлишку (гіпервітаміноз) вітамінів в організмі розвиваються захворювання.
Добова потреба людини у вітамінах значною мірою залежить від її віку, роду занять, маси тіла, статі, загального стану здоров'я тощо.
№88 Основний і загальний обмін речовин і енергії.
В організмі людини, ворганах, тканинах, клітинах іде безперервний процес утворення складних речовин із простіших. Одночасно з цим відбувається розпад, окиснення складних органічних речовин, які входять до складу клітин організму.
Складний біологічний процес, пов’язаний з надходженням у організм із навколишнього середовища поживних речовин і кисню, перетворенням їх у клітинах організму, засвоєнням та виділенням з клітин організму кінцевих продуктів розпаду, називається обміном речовин, або метаболізмом. Прицьому відбувається безперервне перетворення енергії: потенціальна енергія складних органічних сполук, що надійшли з їжею, перетворюється на теплову, механічну та електричну. В організмі вивільняється переважно теплова енергія, яка витрачається на підтримання температури тіла, виконання роботи, відтворення структурних елементів і життєдіяльності клітин, процесів, пов’язаних з ростом і розвитком організму.
Речовини зовнішнього середовища через органи дихання і травлення проникають у кров і доносяться нею до клітин всіх органів. У клітинах ці речовини засвоюються. В прцесі засвоєння відбувається синтез складних органічних сполук. Сукупність хімічних процесів у живому організмі, у результаті яких синтезуються складні органічні речовини з простих з накопиченням енергії називають анаболізмом або асиміляцією.
Сукупність ферментативних реакцій в живому організмі, у результаті яких відбувається розпад органічних речовин на простіші сполуки із вивільненням значної кількості енегії, потрібної для життя організму називають катаболізмом або дисиміляцією.
№89 Будова і функції шкіри.
Функції шкіри:
-захисна захищає внутрішні органи від фізичного, хімічного і біологічного впливу навколишнього середовища;
-терморегуляторна регулює температуру тіла;
-сенсорна - численні рецептори дають нам змогу відчути і слабкий подув вітерцю, і легкий дотик травинки;
-секреторна через шкіру виділяються жир, піт і продукти обміну речовин;
-обмінна забезпечує обмін речовин та енергії між організмом і навколишнім середовищем;
-дихальна близько 1-2% повітря людина поглинає через шкіру залежно від фізичного навантаження;
-імунна клітини Лангерганса, а також тучні і плазматичні клітини, що знаходяться в шкірі, є елементами імунної системи
Будова шкіри.
Шкіра складається з трьох шарів
-епідермісу (зовнішня частина);
-дерми, або власне шкіри (серединна частина);
-гіподерми, або підшкірного жирового шару (внутрішня частина).
Крім того, існують придатки шкіри: волосся (довге, щетинисте і пушкове), залози (сальні, потові) і нігті.
Епідерміс - це зовнішній, постійно оновлюваний шар шкіри, що не має судин і відділений в дермою є звивистою: епідерміс епітеліальними тяжами проникає в дерму, а сосочки власне шкіри в епідерміс. У людського ембрі­она ця розмежувальна лінія майже пряма; звивистість поступово зменшується в міру старіння.
Епідерміс складається з п'яти шарів: базального, шипуватого, зернистого, блискучого і рогового.
Дерма, або власне шкіра, відіграє роль каркаса, що забезпечує механічні властивості шкіри її міцність, пружність, еластич­ність. Дерма розташована безпосередньо під епідермісом і відділена від нього базальною мембраною, яка утворює вирости у бік епідермісу сосочки. Завдяки такій будові забезпечується міцне з'єднання дерми та епідермісу. Між дермою і гіподермою (під­шкірно-жировою клітковиною) чіткої межі немає. Товщина дерми коливається від 0,5 до 5 мм.
Третім, найглибшим шаром шкіри є гіподерма, або підшкірно-жирова клітковина. На межі дерми і гіподерми залягає глибока судинна мережа, або сплетення в оточенні аргірофільних і колагенових волокон. Ці волокна утворюють тонкий шар сполучної тканини, від якого вертикально вниз спускаються пучки, з'єднуючись із глибокою фасцією шкіри. Утворюється структура, подібна до решітки, у вічках якої знаходяться жирові клітини. Волокнисті субстанції гіподерми пронизані великою кількістю кровоносних і лімфатичних судин, уздовж яких проходять відгалуження глибоких шкірних нервів.
№90 Теплорегуляція.
У літню пору в залежності від температурних умов та виду діяльності, тепловіддача організмом покращується при швидкості руху повітря 1-4 м / сек. Вітер, що має швидкість вище 6 - 7 м / сек, звичайно надає подразнюючу дію. Для житлових але--ня рекомендується швидкість руху повітря 0,1-0,3 м / сек.
Слід також відзначити, що на теплорегуляцію впливають також і теплові (інфрачервоні) промені, що йдуть від сонця або інших нагрітих предметів. При високій температурі навколишнього середовища теплові промені сприяють перегрівання організму, а при низькій температурі інфрачервона радіація допомагає підтримувати тепловий баланс.
При найбільш сприятливому поєднанні температури, вологості, швидкості руху повітря та інших факторів людина відчуває приємне теплоощущеніе, у нього зазначається теплова рівновага і нормальний перебіг всіх фізіологічних функцій. Такі метеорологічні умови прийнято називати к о м ф о р т о м. І, навпаки, поєднання метеорологічних факторів, які порушують теплорегуляцію організму, називають дискомфортом.
Низька температура і висока вологість повітря при сильному вітрі сприяють значному охолодженню організму і можуть послужити причиною різних простудних захворювань. При заняттях фізичними вправами в таких умовах з'являється небезпека виникнення у займаються простудних захворювань і відморожень.
№91 Будова і функції нирок.
Ни
·рки життєво важливий парний орган у хребетних тварин, зокрема людини. Основна його функція виведення продуктів життєдіяльності шляхом фільтрації крові. Також нирки беруть участь в регуляції водно-сольового балансу, кров'яного тиску, кровотворення, кальцієвому обміні та ін.
Будова нирки:
1. Мозкова речовина та ниркові піраміди (Pyramides renales)
2. Виносяща клубочкова артеріола (Arteriola glomerularis efferens)
3. Ниркова артерія (Arteria renalis)
4. Ниркова вена (Vena renalis)
5. Ниркові ворота (Hilus renalis)
6. Ниркова лоханка (Pelvis renalis)
7. Сечовід (Ureter)
8. Мала ниркова миска (Calices minores renales)
9. Фіброзна капсула нирки (Capsula fibrosa renalis)
10. Нижній полюс нирки (Extremitas inferior)
11. Верхний полюс почки (Extremitas superior)
12. Приносяча клубочкова артеріола (Arteriola glomerularis afferens)
13. Нефрон (Nephron)
14. Ниркова пазуха (Sinus renalis)
15. Велика ниркова миска (Calices majores renales)
16. Вершина ниркової піраміди (Papillae renales)
17. Нирковий стовб (Columna renalis)
№92 Сеча, її склад та виведення з організму
Сеча
· (лат. urina) продукт життєдіяльності тварині людини, що виділяється нирками. У нирках в результаті фільтрації крові утворюється первинна сеча, яка потім стікає по сечоводах в сечовий міхур, де втрачає частину рідини. З нього зріла сеча через сечовидільний канал виходить назовні. Сеча багатьох тварин містить феромони і використовується ними для мічення своєї території.
Склад
На 95% сеча людини складається з води. Містить азотисті продукти розпаду білкових речовин: сечовину, сечову і гіпурової кислоту, креатинін, ксантин, уробіліну, індікан, а також солі - переважно хлориди, сульфати та фосфати.
Органічні компоненти:
-Сечовина (20 - 35 г)
-Кетонові тіла (<3 г)
-Амінокислоти (1 - 3 г)
-Креатинін (1 - 1,5 г)
-Сечова кислота (0,3 - 2, г)
-Глюкоза (<0,16 г)
-Білок (<0,15 г)
-Гіпурової кислота (0,15 г)
-Креатин (0,05 - 0,1
Неорганічні компоненти:
-Катіони (K, Na, Ca2, Mg2, NH4,)
-Аніони (Cl-, SO42-, НРО42-)
-Інші іони (у малих кількостей
№93 Значення залоз внутрішньої секреції.
Основною ознакою будови залоз внутрішньої секреції є відсутність вивідних проток, тому їхні секрети виділяються безпосередньо у кров або лімфу, що їх омиває. Кількість цих секретів невелика, називаються вони гормонами. Науку, що вивчає будову, функції і захворювання залоз внутрішньої секреції, називають ендокринологією.
До залоз внутрішньої секреції відносяться: гіпофіз, щитовидна, прищитовидні, шишковидна (епіфіз), вилочкова (тімус), наднирники, статеві і підшлункова. Останні дві одночасно є і залозами зовнішньої секреції, тому їх називають змішаними. Значення залоз внутрішньої секреції. Поняття про гормони. Роль гормональної регуляції в організмі. Гормони це біоло­гічно активні речовини, які в невеликих кількостях здатні робити на організм значний вплив.
Щитовидна залоза розташована спереду від дихального горла і по боках гортані. Маса її близько 30-40 г. Продукує гормон тироксин, її природжене недорозвинення призводить де захворювання мікседемою і кретинізмом. Мікседема зумовлюється недостатністю гормону тироксину. При цьому відбувається надлишкове нагромадження в шкірі складних сполук, через що вона здається товстою. Затримується процес окостеніння. Діти погане ростуть, пізніше звичайного починають ходити і сидіти. Кретинізм більш важка форма недостатності функції щитовидної залози. У хворих затримується фізичний і психічний розвиток.
Гормони підшлункової залози, наднирників. Підшлункова залоза поряд з утворенням травних ферментів здійснює синтез ряду гормонів інсуліну, глюкагону, із яких ми розглянемо інсулін. Він утворюється спеціальними клітинами панкреатичних острівців (острівців Лангерганса) цієї залози і складається з 51 амінокислоти.
№94 Поняття про гормони. Механізм дії гормонів
Гормон (гормони) сигнальні хімічні речовини, такі, що виділяються ендокринними залозами, безпосередньо в крові що спричиняють складну і багатогранну дію на організм в цілому або на певні органи і тканини-мішені. Існують і інші визначення, згідно з якими трактування поняття гормон ширша: «хімічні речовини, тіла, що виробляються клітинами, і що впливають на клітини інших частин тіла». Гормони служать гуморальними (переносимими з кров'ю) регуляторами певних процесів в певних органах і системах.
Механізми дії
Механізми дії гормонів можуть бути різними. Одну з груп складають гормони, які з'єднуються з рецепторами, що знаходяться усередині кліток, - як правило, в цитоплазмі. До них відносяться гормони з ліпофільними властивостями - наприклад, стероїдні гормони (статеві, глюко- і мінералокортикоїди), а також гормони щитовидної залози. Будучи жиророзчинними, ці гормони легко проникають через клітинну мембрану і починають взаємодіяти з рецепторами в цитоплазмі або ядрі. Вони слабо розчинні у воді, при транспорті по крові зв'язуються з білками-носіями.
Більшість інших гормонів характеризуються трьома особливостями:
-вони розчиняються у воді;
-не зв'язуються з білками носіїв;
-починають гормональний процес, як тільки з'єднуються з рецептором, який може знаходитися в ядрі клітки, її цитоплазмі або розташовуватися на поверхні плазматичної мембрани.
У механізмі дії гормон-рецепторного комплексу таких гормонів обов'язково беруть участь посередники, які індукують відповідь клітини. Найбільш важливі з таких посередників - цамф (циклічний аденозінмонофосфат), інозітолтрифосфат, іони кальцію.
Виконавши своє завдання, гормони або розщеплюються в клітинах-мішенях, або в крові, або транспортуються в печінку, де розщеплюються, або, нарешті, видаляються з організму в основному з сечею (наприклад, адреналін).
№95 Будова і функції щитовидної залози.
Щитоподібна залоза розташована на передній поверхні шиї під шкірою і тонким шаром м’язів, трохи нижче гортані. Складається вона з двох бокових часток і перешийка. В залозі багато кровоносних і лімфатичних судин. У новонародженої дитини щитовидна залоза важить в середньому 1 г, під кінець другого року життя – 1-2 г, в 2 роки – 3 г, з 5 до 7 років її вага швидко збільшується з 6 до 10 г. У період статевого дозрівання вага залози продовжує збільшуватись і в дорослих чоловіків важить до 25 г, а в жінок – до 30 г.
Щитоподібна залоза виділяє два гормони: тироксин і трийодтиронін, до складу якого входить 65% йоду. Під впливом цих гормонів збуджується центральна нервова система, прискорюється скорочення серця, підсилюється обмін речовин.
№96 Будова і функції прищитовидних залоз.
Дві пари прищитоподібних залоз розташовані на задній поверхні щитовидної залози, часто в її тканині. Загальна їх маса – 0,1-0,13 г. Залози виробляють гормони – паратгормон і кальцитонін, які регулюють обмін кальцію і фосфору в організмі. Паратгормон підтримує вміст кальцію в крові на нормальному рівні, регулює відкладання кальцію в кістки і сприяє зв’язуванню кальцію білками і фосфатами.
При гіпофункції прищитоподібних залоз відбувається зниження вмісту кальцію в крові, що приводить до судорожних скорочень м’язів ніг, рук, тулуба і обличчя – тетанії. Кістки розм’якшуються, спотворюючи скелет людини.
№97 Будова і функції гіпофіза.
Гіпофіз – невелике уворення овальної форми, розташоване біля основи головного мозку, в заглибині турецького сідла основної кістки черепа. У новонароджених маса гіпофіза – 0,1-0,15 г, до 10 років вона досягає 0,3 г. Значно збільшується маса гіпофіза в період статевого дозрівання (до 0,7 г), під час вагітності доходить до 1,65 г. Гіпофіз є провідною ендокринною залозою, оскільки в ньому виробляються гормони, які регулюють розвиток і функції інших ендокринних залоз. Гіпофіз разом з гіпоталамусом утворює гіпоталамо-нейросекреторну систему, бо вони беруть участь у процесі нейросекреції – синтезі та секреції нейрогормонів, за допомогою яких здійснюються життєво важливі функції: ріст і розвиток організму, діяльність ендокринних залоз, центральної нервової системи.
№98 Будова і функції надниркових залоз.
Надниркові залози розміщені над нирками, з якими вони зв’язані лише прошарком пухкоъ сполучноъ тканини. У новонародженої дитини вага обох залоз 6-8 г, у 1 – 2-річної дитини – 5г, 3 – 5-річної – 5,5 г, 6 – 10-річної – 8,5 г, 16 – 20-річної людини 10 г, у дорослої людини14-15 г.
Кожна надниркова залоза складається з двох шарів: зовнішнього – коркового і внутрішнього – мозкового.
Із коркового шару надниркових залоз виділено понад 40 стероїдних гормонів. Це – кортикостероїди. Виділяють три основних групи гормонів кіркового шару надниркових залоз: 1) глікокортикоїди – гормони, які діють на обмін речовин, особливо на обмін вуглеводів, контролюють використання організмом жирів, білків, вуглеводів і мінералів, допомагають послабити запальні процеси; до них належать гідрокортизон, кортизон і кортикостерон; 2) мінералокортикоїди – гормони, які регулюють переважно мінеральний і водний обмін; гормон цієї групи альдостерон, гальмує екскрецію натрію в сечі; 3) статеві (андрогени, естрогени і прогестерон) – аналоги чоловічих і жіночих статевих гормонів, які впливають на продукцію сперми у чоловіків і розподіл волосяного покриву та менструацію у жінок.
№99 Будова і функції вилочкової залози
Вилочкова залоза (тимус або загруднинна залоза) розташована за грудиною. Вона складається з двох часток, верхні ділянки яких дещо розходяться і нагадують ніби вила. Найбільшого розвитку залоза досягає в 11 – 13 років, коли маса її дорівнює 35 – 40 г, після чого вона атрофується, і у дорослих людей зберігається серед жирової тканини лише окремі ділянки залози з ендокринною функцією. Гормон вилочкової залози у чистому вигляді поки що не вдалося виділити. Вважають, що гормон вилочкової залози бере участь у дозріванні лімфоцитів, які відповідають за клітинний імунітет.
У дітей з природженим недорозвитком вилочкової залози розвивається різка недостатність лімфоцитів, у крові немає гамма-глобуліну, з яким пов’язано утворення антитіл. Такі діти гинуть у віці 2 – 5 місяців.
№100 Будова і функції епіфіза.
Шишкоподібне тіло (епіфіз) розташоване в ділянці чотиригорбикового тіла середнього мозку і пов'язане з таламусом (зоровим горбом). Це невеличка непарна залоза вагою 0,2 г. У ньому виробляється гормон мелатонін, який зумовлює пігментацію шкіри. Функція епіфіза до кінця не з'ясована. В останні роки виявлено, що епіфіз допомагає людині пристосовуватися до зміни дня і ночі (біологічний годинник), до інших природних ритмів. Вважають також, що епіфіз гальмує швидкий ріст скелета, розвиток статевих залоз. Пригнічення діяльності епіфіза у дітей спричиняє передчасний статевий розвиток (у 8-10-річних хлопчиків з'являються статеві ознаки дорослих чоловіків) і затримання росту унаслідок гальмівної дії на гіпофіз.
№101 Будова і функції підшлункової залози
Підшлункова залоза міститься позад шлунка поруч з дванадцятипалою кишкою і складається з двох видів тканин. Ендокринну функцію здійснюють клітини інсулярної тканини, розташованої у вигляді окремих острівців, які називаються острівцями Лангерганса. Острівці виділяють у кров гормони:
1.інсулін, який бере участь в обміні вуглеводів: він підсилює окиснення вуглеводів у клітинах і підтримує здатність печінки відкладати глікоген;
2.глюкагон, який розчеплює глікоген до глюкози;
При захворюваннях підшлункової залози, які приводять до зниження вироблення інсуліну, більша частина вуглеводів, які надходять в організм, не затримуються в ньому, а виводяться з сечею. Це приводить до цукрового сечовиснаження.
Основні функції підшлункової залози:
- Дезінтоксикаційна, видільна [30]
- Участь у пігментному обміні [0]
- Зовнішньосекреторна, внутрішньосекреторна [100]
- Всмоктувальна [0]
- Рухова [0]
№102 Будова і функції статевих залоз.
Статеві залози представлені яєчками у чоловіків і яєчниками у жінок. Внутрішньосекреторна частина статевих залоз виробляє статеві гормони, які надходять у кров і лімфу. Чоловічі статеві гормони (андрогени) – виробляються особливими клітинами сім’яників. Чоловічим статевим гормоном є тестостерон і його похідна – андростерон. Вони зумовлюють розвиток статевого апарату і ріст статевих органів, розвиток вторинних статевих ознак: розвиток голосу, гортані, скелета, мускулатури, ріст волосся на обличчі і тіла.
Жіночі статеві гормони (естрогени) синтезуються в зернистому шарі фолікулів, а також в іншій внутрішній оболонці. У жовтому тілі, яке розвивається на місці фолікула, що лопнув, виробляється гормон прогестерон. Прогестерон забезпечує нормальний перебіг вагітності. Естрогени стимулюють ріст жіночих статевих органів, зумовлюють розростання ендометрію, сприяють розвитку вторинних жіночих ознак і появі статевих рефлексів.
І чоловіяі і жіночі гормони утворюються як у чоловічих, так і жіночих статевих залозах, але не в однакових кількостях.
Органи розмноження людини, або чоловічі і жіночі статеві органи, забезпечують її відтворення, чи продовження роду. Статеві органи складаються із статевих залоз, у яких формуються гамети (статеві клітини); статевих шляхів – каналів, по яких гамети надходять до місця запліднення; і зовнішніх статевих органів, що забезпечують зустріч гамет і їхнє з’єднання. Функцію статевих органів регулюють підкіркові центри великого мозку, поперековий і крижовий відділи спинного мозку, гіпоталамус і передня частка гіпофіза.
Будова чоловічих статевих органів: складаються з внутрішніх та зовнішніх статевих органів. Внутрішні статеві органи це яєчка (статеві залози) з придатками, статеві канали (сім’явиносні й придаткові протоки), придаткові статеві залози (сім’яні міхурці, передміхурова залоза, залози цибулини сечівника), сечівник.
Яєчка – овальні парні статеві залози, що містяться поза черевною порожниною у шкірному мішку (мошонці). Вони належать до залоз змішаної секреції: зовнішня функція – це утворення сперматозоїдів, а внутрішня – виділення гормону тестерону.
Придаток яєчка – це згорнута спіраллю трубка, що проходить по задній частині кожного яєчка. Від кожної протоки придатка починається сім’явиносна протока. Вона з’єднується з протоками сім’яних міхурців, утворюючи сім’явипорскувальну протоку.
Сім’яні міхурці – парні залози, секрет яких забезпечує сперматозоїди поживними речовинами, а також підтримує їхню рухливість. Передміхурова залоза (простата) розташована під сечовим міхуром; охоплює верхню частину сечівника. Вона виділяє слиз, який забезпечує пересування сперматозоїдів сім’явиносною протокою а також процес сім’явипорскування.
До зовнішніх статевих органів відносять мошонку. Що вміщує яєчка та їхні придатки, і статевий член, або пеніс, який слугує для копуляції й виведення назовні сперматозоїдів. Статевий член (пеніс) має корінь, тіло і головку.
Жіноча статева система складається також із внутрішніх і зовнішніх статевих органів. До внутрішніх належать яєчники, маткові труби, матка і піхва. Основна частина жіночих статевих органів міститься в нижньому відділі черевної порожнини між сечовим міхуром і прямою кишкою. Яєчники – парні статеві залози мигдалеподібної форми, в яких утворюються і дозрівають жіночі статеві клітини – яйцеклітини та статеві гормони, основні з яких естрадіон і прогестерон. До черевної порожнини яєчники прикріплені кількома зв’язками.
Яєчники складаються із зовнішнього і внутрішнього шарів, оточених білковою оболонкою. У зовнішньому (кірковому шарі) розташовані фолікули, в яких утворюються яйцеклітини. Внутрішній (мозковий), або судинний шар утворений сполучною тканиною, через яку проходять кровоносні судини і нерви.
Маткова труба – парний м’язовий орган завдовжки до 12 см, за допомогою якого кожен яєчник зв’язаний з маткою.
Матка – товстостінний грушоподібний порожнистий м’язовий орган, який виконує менструальну, секреторну й ендокринну функції; а під час вагітності в ній розвивається зародок і плід. У матці розрізняють опуклішу верхню частину або тіло матки. До нього підходять маткові труби, які відкриваються в порожнину матки двома отворами. Вужча циліндрична нижня частина матки – шийка – сполучає її з піхвою, утворюючи відповідно, третій отвір.
Піхва – це м’язова трубка завдовжки приблизно 10 см; копулятивний жіночий орган. У слизовій оболонці піхви є залози, які виділяють бактерицидну змащувальну речовину.
Зовнішні статеві органи складаються із соромітної ділянки і клітора. Соромітна ділянка утворена лобковим підвищенням, великими і малими соромітними губами, передверям піхви і дівочою плівою. Великі соромітні губи – це парні товсті складки шкіри, а малі соромітні губи, це тонші порівняно з великими губами, складки шкіри.














15

Приложенные файлы

  • doc 18913311
    Размер файла: 496 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий