Filosofiya pitannya 30-18

30.
1.Розкрийте основні положення твору Аристотеля «Метафізика».
Філософію Арістотель ділить на три галузі:
Теоретичну – про буття, називаючи її "першою філософією", наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради знання.
Практичну – про діяльність людини. Метою практичної філософії є знання заради діяльності.
Поетичну, або творчу, метою якої є знання заради творчості.
Теоретичну філософію Арістотель називає також "метафізикою" і основні її положення висвітлює в головній своїй філософській праці "Метафізика". У часи Арістотеля такого терміна не було. Його застосував систематизатор творів Арістотеля – Андронік Родоський. Під такою назвою він об'єднав групу трактатів Арістотеля, що були написані "після фізики". "Метафізика" складається з 14 книг.
Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про відділення ідеї-сутності від чуттєво сприйнятої речі. Тут він висвітлює своє тлумачення питання про співвідношення в бутті загального й одиничного. За Арістотелем, одиничне – це те, що існує лише "де-небудь" і "тепер", воно сприймається чуттями. Загальне – це те, що існує в будь-якому місці ("скрізь") і в будь-який час ("завжди") і проявляється за певних умов в одиничному. Воно є предметом науки і пізнається розумом. Загальне існує лише в одиничному і пізнається лише через чуттєво-сприйнятливе одиничне.
Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.
1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.
2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.
3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.
4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров'я – мета прогулянки.
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин й існують речі, що містять свої начала в самих собі.
Свої роздуми Арістотель ілюструє таким порівнянням: архітектор, що будує будинок, і саме мистецтво архітектора – це рушійна причина; план – це форма; будівельний матеріал – матерія; закінчений будинок – мета.
Арістотель розглядає матерію і форму в їх єдності взаємозв'язку, розвиває думку про розвиток природних явищ як про оформлення матерії. При цьому форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Сутністю буття речі, за Арістотелем, є її форма. Отже, форму він ототожнює з суттю речі. Форма – це не якість, не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Вона вічна і незмінна.
Матерія, на думку Арістотеля, вічна, пасивна, нежива. Вона є чистою можливістю, а форма – реалізація цієї можливості. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.
Життя, за Арістотелем, є прагненням матерії до оформлення, до прояву закладеної в ній ідеї руху та сили. Життя Всесвіту також є прагненням проявити закладену в нього форму. Вихідним моментом будь-якого життєвого процесу є поштовх (імпульс), який річ отримує із зовнішнього світу. Цей поштовх надає рух силам, що закладені в цій речі. Первинний імпульс, який привів у рух весь світ, виходив від творчого розуму ("нус"), який називає Арістотель по-різному: "мислення мислення", "чисте мислення", "актуальність", "принцип будь-якого руху", "божество". Подальший процес, який становить світоустрій, створюється природним шляхом як закономірність причин та наслідків.
Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, як і взагалі не існує світу та життя. Життя та світ – це рух. Джерелом руху є нерухоме, а рушійним началом є Бог. Рух, за Арістотелем, є перехід чого-небудь із можливості в дійсність. Він виокремлює такі роди (види) руху: 1) якісний, або зміни; 2) кількісний – збільшення і зменшення; 3) переміщення – просторовий рух. До них приєднується четвертий рід, що зводиться до перших двох – виникнення і знищення.
2.Назвіть історичні типи діалектики.
В історії філософії виділяються наступні історичні форми діалектики:
1. Діалектика античності
2. Гегелівська діалектика
3. Марксистська діалектика
Грецькою «діалектика» означає «вести бесіду», «сперечатися». Першовідкривачем суперечливості та мінливості у світі, що викликало суперечки в його поясненні, був Геракліт. Це він заявляв, що «все тече і все змінюється», «все переходить в свою протилежність»: вологе висихає, гаряче вистигає тощо. В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху.
В роздумах про світ широко використовували ці суперечності й інші старогрецькі філософи: Зенон, Сократ, Діоген.
Сократ і Платон діалектикою називали «мистецтво задавати питання й давати на них відповіді», мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.
Аристотель відрізняє «діалектику» від «аналітики» як науку про ймовірні думках від науки про доказ. Платон визначає істинне буття як тотожне і незмінне, тим не менше в діалогах «Софіст» і «Парменід» обгрунтовує діалектичні висновки про те, що вищі пологи сущого можуть мислитися тільки таким чином, що кожен з них є і не їсти, дорівнює собі самому і не дорівнює, тотожний собі і переходить у своє «інше». Тому буття містить в собі протиріччя: воно єдино і множині, вічно і минуще, незмінно і мінливе, покоїться і рухається. Протиріччя є необхідна умова для спонукання душі до роздуму. Це мистецтво і є, за Платоном, мистецтвом діалектики.
Моделлю гегелівської діалектики була не об’єктивна реальність, а її мисленна форма. При тому в ній панувала надпрородна сила – «світовий дух». Тому процеси реального світу пояснювати було неможливо.Однак Гегель уперше показав світ у цілісності, і як процес невпинних змін, джерелом яких є боротьба протилежностей в самих предметах та явищах. Він також сформулював основні закони та категорії діалектики.
Наступний, третій тип діалектики започаткований марксизмом. К. Маркс пояснював, що не він створив діалектику, а «перевернув її з голови на ноги», використавши для пояснення не замежову силу – світовий дух, як це робив Г. Гегель, а реальні явища земного життя. Так, Маркс розуміє філософію як науку і намагається побудувати її строго за науковим методом. Він переходить від абстрактного до конкретного. Буття визначає свідомість, свідомість розуміється як властивість матерії відображати саму себе, а не як самостійна сутність. Матерія знаходиться в постійному русі і розвивається. Матерія вічна й безкінечна і періодично приймає різні форми. Найважливішим фактором розвитку є практика. Розвиток відбувається за законами діалектики - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення.
Була здійснена ще значна кількість підходів до визначення сутності та змісту діалектики. Ще Ф. Енгельс поділив її на об’єктивну – взаємозв’язок і розвиток природних і суспільних явищ і суб’єктивну – діалектику мислення суб’єкта пізнання.



Білет № 29
Розкрийте основні положення твору К.Маркса «Передмова до критики політичної економії».
На базисові (виробничих відносинах), указував К. Маркс у роботі “До критики політичної економії”, формується надбудова:
a)політична і юридична організація суспільства (державні установи, політичні партії та ін.);
б) форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, естетична, релігійна та ін.);
в) все духовне життя і невиробничі стосунки в суспільстві.
У передмові до праці "До критики політичної економії" (1859) К. Маркс формулює сутність матеріалістичного розуміння історії. "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні необхідні, незалежні від їх волі відносини – виробничі, які відповідають певному ступеневі розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому зводиться юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному етапі свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають в суперечність з існуючими виробничими відносинами, або – що є тільки їх юридичним виразом – з відносинами власності, в межах яких вони до цих пір розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх кайдани. Тоді наступає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш чи менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому, необхідно завжди відрізняти матеріальний... переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських – тобто від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його вирішення. Як про окрему людину не можна судити, виходячи з її власних думок про себе, так само не можна судити про подібну епоху перевороту з її свідомості... Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона створює достатній простір, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах старого суспільства. Тому людство ставить перед собою завжди тільки такі задачі, які воно здатне розв'язати, тому що при ближчому розгляді завжди виявляється, що сама задача виникає лише тоді, коли матеріальні умови її розв'язання вже є в дійсності або, в крайньому разі, перебувають в процесі становлення... Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва..., але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для примирення цього антагонізму. Тому буржуазною суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства".
Сформулюйте основні соціально-мотиваційні аспекти економічної діяльності людини
Усі компоненти особистості виконують різні функції, але спрямовані на посилену і швидку реалізацію потреб, що виникають. У свою чергу, потреби пов'язані не тільки з рівнем свідомості, але і з усіма іншими рівнями живої системи. Це дає підстави для виокремлення в особистості, поряд із свідомими, й інших рівнів – структурного, функціонального, психічного.
Потреба – це внутрішній мотив людини, що спонукає її до діяльності. Потреби зароджуються у формі об’єктивної мети, конкретної цілі людини, відтак вона ставить перед собою завдання і прагне його виконати.
Економічні потреби - це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту та добробуту членів своєї сім’ї. Економічну природу людини можна розглядати як сукупність її економічних потреб та інтересів.
Сутність і необхідність існувати.. розгорнути в цьому напрямку










Білет № 28
Розкрийте сутність основних категорій діалектики.(в посібнику Шкепу)
Сутність-явище
Існування –буття
Зміст-форма
Необхідність-свобода
Причина-наслідок
Всезагальне-одиничне
Дійсність- реальність
Категорії діалектики.
Категорії це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є форму¬вання парних категорій, які відображають "по¬лярні" сторони цілісних явищ, процесів. Середі розмаїття зв'язків реального світу філософське | пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'яз¬ків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єд¬нані в дві групи категорій.
Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До і неї належать категорії: "сутність явище", "при¬чина наслідок", "необхідність випадковість", "можливість дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудо¬ву" буття. Це такі категорії, як "одиничне за¬гальне", "форма зміст", "частина ціле" тощо.
Дамо коротку характеристику цих категорій.
Сутність явище. Будь-якому розвиткові вла¬стива взаємодія сутності і явища. Категорія сут-
ності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і не¬обхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі випад¬кове й одиничне. Явище і сутність діалектично пов'язані між собою протилежності. Вони не збігають¬ся одне з одним. Інколи цей збіг проявляється до¬сить чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи процесу можуть маскувати, перекручувати їх сутність. Так, міраж це явище, що виникає внас¬лідок викривлення променів світла атмосферою.
Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності до-сягається шляхом пізнання явищ. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно обумовлене певною сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов'язково має "явитися". Хоча будь-який прояв може бути специфічним залежно від специфіки предмета чи явища. Так, веселка явище, сутність якого полягає в пере¬ломленні світла у краплях води; хвороба прояв-ляється в її симптомах; розташування ошурок на картоні, під яким знаходиться магніт, свідчить про одне з явищ, в якому проявляється сутність маг¬нетизму. Сутність може проявлятися в різних формах. Так, сутність будь-якої держави полягає в насильстві, яке проявляється в багатьох формах: від штрафу за неправильний перехід дороги до смертної кари за певні злочини.
Слід підкреслити, що поняття сутності не пе¬редбачає якогось певного жорсткого, фіксованого рівня реальності чи межі пізнання. Людське пізнан¬ня рухається від явищ до сутності, заглиблюючись далі від сутності першого порядку до сутності дру¬гого порядку і так далі. Цим самим розкривають¬ся причинні зв'язки, закономірності, тенденції роз¬витку певних сфер буття. Сутність і явище це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного поглиблення людського пізнання.
Причина наслідок. Основну роль у філо¬софському пізнанні відіграє принцип детермініз¬му. Цей принцип відображає той факт, що всі про¬цеси в світі детерміновані, тобто виникають, роз¬виваються і зникають закономірно, внаслідок пев¬них причин, обумовлені ними. Причина це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.
Явище (або зміни в ньому), породжене причи¬ною, називається наслідком.
Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі риси:
вони пов'язані генетично;
асинхронні в часі (причина, потім наслідок);
виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому числі шляхом опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною;
реалізація причинно-наслідкового зв'язку залежить від умов, тому взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент невизначеності, неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кри¬зи виступає причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства.
Необхідність
випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії не¬обхідності і випадковості відображають певні ас¬пекти цього взаємозв'язку. Необхідність це об¬умовлений зв'язок явищ, за якого поява "події причини" неминуче викликає певне "явище наслідок". Випадковість це такий зв'язок при¬чини і наслідку, за якого причинність допускає -реалізацію будь-якого наслідку із багатьох мож¬ливих альтернатив. При цьому, який саме конк¬ретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно пе¬редбачити і вирахувати.
Випадковість є форма прояву необхідності. їй властиві непостійність, невизначеність. Але і не¬обхідність, і випадковість можуть бути пов'язані із сутністю явищ, подій. Так, суттєві зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, мають не¬обхідний характер, випадковим явищем є конк¬ретні політичні діячі чи партії, що спрямовують, реалізують ці зміни.
Можливість дійсність. Можливість і дійсність це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія мож¬ливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалі¬зації можливого. Дійсність є конкретною існую¬чою форму предмета. Направленість об'єктивного розвитку в світі виключає будь-який варіант крім руху від можливого до дійсного. Сьогодення дик¬тує людству два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію свого розвитку, за якої буде успішно функціонувати в гармонії з природою, або загине внаслідок глобаль¬ної екологічної катастрофи.
Одиничне загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він вла¬стивий всім явищам, предметам, процесам, а та¬кож людському мисленню. Пізнання світу перед¬бачає вміння порівнювати предмети, явища, вияв¬ляти їх подібність і різницю, усвідомлювати оди-ничний характер реальних предметів, класифіку¬вати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий пред¬мет, явище, процес, що відрізняється за своїми про¬сторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесів. Одиничне ] має специфічні характеристики, які становлять його унікальну визначеність.
Одиничне і загальне перебувають в діалектич¬ному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чи¬стому" вигляді. Воно завжди реалізується в оди¬ничному і через одиничне. Одиничне, в свою чер¬гу, входить в ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особ- І ливій формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.
Форма зміст. Під змістом розуміють єдність І суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного пред-1
мета, явища, процесу. Форма зовнішнє упоряд¬кування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існу¬вання певного змісту.
Форма і зміст відображають різні, але нероз¬ривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми. Особливо це помітно в соціаль¬них процесах. Застарілі форми і методи можуть гальмувати розвиток того чи іншого процесу. Але нові форми, ефективні методи впорядкованості процесу здатні здійснювати могутній стимулюю¬чий вплив на його подальший розвиток.
2.Дайте визначення понять «індивідуальність» та «особистість».
Індивідуальність - це поняття розкриває людину як самобутнього індивіда в його неповторній здат¬ності бути самим собою. Індивідуальність людини полягає не в тому, що кожний інди¬від є неповторний, хоча і в цьому також полягає момент його індивідуалізації, а в тому, що кожна людина - індивід - це окремий, самобутній світ, який, будучи включеним у навколишній світ, у ту чи іншу соціальну структуру, зберігає при цьому відносну самостійність. Звичайно самостійність індивіду впливає на його неповторність, але й одночасно і на загальну властивість, що пов'язує його з родом. Кожна індивідуальність набуває своєї самостійності, насамперед, як елемент роду, завдяки тій ролі, яку він віді¬грає в її бутті.
Особистість - фіксує стійку систему соціально значимих рис, що характеризують індивід як продукт суспільного розвитку та включення індивідів у систему соціальних відносин за допомогою активної предметної діяльності та спілкування.
Особистість - це кінцевий результат розвитку соціального і біологічного начал людини, це завжди духовно розвинута людина. їй притаманні такі якості, як: Розум, мудрість, Емоції, воля, Навички, вміння, Переконання, самооцінка, Рішучість, ризикованість, Любов, ненависть, Пристрасть, імпульсивність, Тощо.
Ці якості мають як природні, так і соціально значущі риси. При розгляді людської особистості визначальну роль відіграє духовний світ лю¬дини. Це складне утворення, якому притаманні різні структурні елементи: воля, раціональна сфера, емоційно-чуттєва сфера.













Білет №27
Розкрийте основні ідеї твору П. Юркевича «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого»
У праці "Серце..." (1860) (повна назва: "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого") П. Юркевич розвиває християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності. Не в розумі, мисленні, а в житті сер¬ця переживаннях, почуттях і реакціях вира¬жається індивідуальність особистості.
Вихідною думкою П. Юркевича є його поси¬лання на священні книги: "...серце людське роз¬глядається як осереддя всього тілесного й духов¬ного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками".
Далі П. Юркевич конкретизує це твердження, посилаючись при цьому на аргументи, взяті зі "Свя¬щенного Писання". Він виділяє такі основні, на його думку, функції серця:
серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил людини;
серце є осереддям душевного і духовного життя людини;
серце є містилищем всіх пізнавальних дій
душі;
оскільки слово є вираженням думки, то й воно виходить із серця;
серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей;
серце є осереддям морального життя людини.
Ці положення П. Юркевич підтверджує числен¬ними посиланнями на священні книги, а потім висловлює свої доведення.
Якщо серце людини поєднує в собі всі тілесні сили, є їх "скарбником і носієм", то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. За П. Юркевичем, "...діяльність людсько¬го духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нерва¬ми, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму". І далі: "Тілесним органом душі може бути ні що інше, як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно і є щонайглибшим органом життя душевного".
Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно місце волі та бажань людини.
Серце є також центром морального життя, в ньому "поєднуються всі моральні стани людини". Воно є "вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини".
Серце є також центром релігійних переживань людини.
П. Юркевич розглядає проблему пізнання. Знання, за П. Юркевичем, народжується внаслі¬док діяльності душі, пов'язане з духовно-мораль¬ним устремлінням. Знання може бути засвоєне лише проникаючи в серце. Серце є центром в усіх пізнавальних діях душі. Розум, "голова", керує, планує, диригує процесом пізнання, а серце по¬роджує.
Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. "Де¬рево пізнання не є деревом життя", говорить П. Юркевич. Не мислення формує сутність люди¬ни, а життя її серця, безпосередні та глибокі пере¬живання, які походять від серця. Якщо розум це світло, то духовне життя виникає навіть рані¬ше від цього світла, у пітьмі людської душі. Ро¬зум вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання лише тоді стануть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.
П. Юркевич прагне віднайти "гармонійне відно¬шення між знанням і вірою", вважаючи, що саме вчення про серце відображає основи релігійної свідомості людства. Він ставить завдання пов'я¬зати біблійне вчення про серце, згідно з яким сер¬це є прихованим, але основним життям духу, з християнським началом моральності й таким чином виявити значення її для потреб практич¬ної філософії.
Сформулюйте загрози майбутнього, про які йдеться в праці Е. Тоффлера «Футурошок».
Основний науковий внесок Е. Тоффлера полягає в тому, що він наочно продемонстрував широкому колу читачів результати процесу технологічних змін. Можливо, більшою мірою, ніж будь-хто інший, він досяг успіху в інформуванні ділових кіл про глибоку прихованому значенні відбуваються в останній третині XX ст. безперервних змін. Саме його інтуїтивне розуміння перетворюючого впливу галузі з виробництва знань дозволило на порівняно ранньому етапі виявити те, що згодом стало однією з найбільш значних тенденцій розвитку нашої епохи. Ще в середині 1960-х р. Е. Тоффлер стверджував, що в економіці майбутнього чільна роль буде належати інформаційних технологій. Грунтуючись на своїх здогадках, він зробив висновок про те, що відтепер технологічні зміни будуть відбуватися з якісно більшою швидкістю, ніж у минулому.
Автор звертає увагу на нечуваний темп, який характерний для сучасних культурних, політичних змін. Людство може загинути не через екологічну катастрофи, ядерної реакції чи виснаження ресурсів. Шок, який відчувають люди, призводить до психологічного оніміння, до самої реальної небезпеки, яка підстерігає людство. Це головна загроза. Треба усвідомити її і по можливості усунути. Автор сподівається, що запропоновані ним заходи зможуть допомогти людині вижити в новій реальності і запобігти шок майбутнього.
Концепція, висловлена Е. Тоффлер в «Future Shock», висловлювала його бачення суспільства, яке все більше і більше розривалося на частини передчасно наступаючим майбутнім. Його теза про те, що темпи змін виявляються надто швидкими для сприйняття їх товариством, відбивав існували в 1960-х рр.. настрою. Адже це був час, коли кількість вважається само собою зрозумілим понять постійно зменшувалася. Е. Тоффлер доводив, що пов'язані з індустріальною цивілізацією інститути і системи цінностей ставали об'єктами впливу нездоланних, обумовлених збільшенням обсягу знань сил змін. Інформаційний вибух створив зовнішнє середовище, в якій майбутнє стає практично неможливим в сьогоденні. Швидкоплинність стала основною прикметою нашого життя і призвела до корінної зміни всіх її сфер - від економічної до суто особистою. На думку Е. Тоффлера, уряду і представники бізнесу повинні були бути готовими до всього і не очікувати в майбутньому нічого схожого на те, що було в минулому. У наші дні ця точка зору має значний вплив на теорію менеджменту, проте на початку 1970-х рр.. подання Е. Тоффлера про незворотність змін розглядалося як дивне і ексцентричне.

























Білет № 26
Розкрийте основні положення праці І. Канта «Критика чистого розуму»
З’ясовує межу людських пізнавальних можливостей І. Кант у «Критиці чистого розуму». Він робить висновки про те, що не пізнання спрямоване на предмети, а предмети на пізнання.
Якщо раніше пізнавальний процес пояснювався з позиції досвіду, то І. Кант його обґрунтовує як апріорне (з латини – “до досвідне”) знання.
І. Кант прагне подолати однобічності раціона¬лізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв'язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант впевнений, що джерелом до¬стовірних знань не може бути досвід, як ствер-джують емпіристи. З іншого таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.
А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Звідки ж воно виникає? Джерелом та¬кого знання, за І. Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттє¬вості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлю¬ють можливість достовірної науки математи-"*ки і природознавства, а в філософії можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В резуль¬таті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які ви¬никають внаслідок впливу об'єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І. Кант матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів "впорядкування", "ув'язці" ем-піричних даних за допомогою апріорних і су¬б'єктивних форм чуттєвого пізнання простору та часу. Він прагне строго відділити явища, до¬ступні людському пізнанню в досвіді, від "речей у собі", тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі "феномени" (явища), підпорядковані суб'єктив¬ним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об'єкти, або "речі у собі". "Речі у собі" непізнавані. Пізнавані лише явища.
І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять категорій. "Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомо¬гою здатності судження або продуктивної здат¬ності уявлення.
І. Кант розглядає загальні методологічні прин¬ципи і вимоги наукового пізнання (принцип кау¬зальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі "можливого досвіду". Досліджує та¬кож розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відривається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого душі, світу як цілого і Бога. Кант далекий від од-нозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розши¬рення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істин¬ним предметом філософії, за І. Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.
Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кантом, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.
Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з'ясувати: по-перше, джерела різних видів знання наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з'ясувати форми і категорії наукового мислення.
Дайте визначення філософії як теоретичному рівню світогляду.
Існують три основні типи світогляду - життєве (буденне), релігійне і філософське.
Філософія за своєю суттю є системою знання з високим ступенем теоретичного узагальнення, раціонального обґрунтування власного змісту і водночас включає в себе принципи та ідеали, котрі визначають мету, засоби і характер діяльності людини, смисл її буття. У філософії сконцентровані знання, погляди, теоретичні принципи, котрі виражають найзагальніше, універсальне бачення світу, його розуміння, а також тлумачення сутності людини. Це дає підстави говорити про філософію як особливий тип і спосіб світобачення і світорозуміння, в якому чітко проглядається рівень теоретичного, абстрактно-логічного знання, що має прямий вихід на практику і слугує людині необхідним життєво-світоглядним орієнтиром і водночас мотивом її життєдіяльності, моральної поведінки. Філософія творить такий тип світогляду, котрий є особливим відображенням світу, який прямо спирається на пізнання дійсності і є фактичним результатом філософської рефлексії людини над усією існуючою об’єктивною реальністю. Об’єктом філософського світогляду є світ, природа, Універсум, космос, Бог.
Отже, за характером формування та способом функціонування філософія формує теоретичний рівень світогляду, що є понятійно-категоріальним, логіко-розмисловим. Це означає, що у філософії процес пізнання чи осмислення світу, як трактування людського буття, є можливим лише через систему логічних понять і категорій, котрі є тими важливими гносеологічними координатами, завдяки яким відбувається проникнення у таємниці буття, інтерпретація дійсності та орієнтація людини у ній.
Але філософський світогляд включає у себе і ті окремі елементи, котрі існують на життєво-практичному рівні світогляду. Тут вони слугують своєрідним базисним, опорним матеріалом, без якого філософський світогляд не міг би функціонувати. Вони проходять подальше логічне осмислення, інтелектуальну переробку і підносяться на рівень теоретичного мислення.
Філософія у своєму історичному розвитку постійно спиралась на сукупний досвід людського пізнання, а також активно розвивала свої власні пізнавальні інтенції, завдяки чому їй і вдавалося створювати універсальну, узагальнюючу систему поглядів на світ. На цій основі можемо говорити про філософію як про вищу форму світогляду, в якому представлені як широкі теоретичні уявлення про світ, так і відповідні життєві установки на те, як людині жити, діяти, задовольняти свої релігійні потреби, естетичні смаки, етичні ідеали тощо. Будучи універсальним, всезагальним поглядом на світ, філософія задовольняє потреби людського розуму і вимоги серця.
Одна з характерних особливостей філософії як форми знання полягає у тому, що вона у процесі рефлектування над світом, на відміну від конкретних наук, здатна виходити поза межі людського емпіричного досвіду. Жоден досвід не дає можливості збагнути світ як цілісну, безкінечну у просторі й неперехідну в часі, невичерпну у своїй різноманітності об’єктивну реальність, з якою людина постійно співвідноситься. І лише філософія розгортає свої пізнавальні інтенції у напрямку універсального світобачення, маючи своїм предметом Універсум, всезагальні засади буття. Тому філософські узагальнення мають значно ширший потенціал, аніж узагальнення будь-якої конкретної науки. Духовна історія людства засвідчує, що великі філософи, творячи свої вчення, доктрини, водночас творили й універсальні світоглядні системи, котрі мали велику теоретичну і життєво-практичну значимість для людства. Питання: що означає «бути», «існувати», «для чого жити?», «як жити?» та інші філософія не просто ставила чи абстрактно рефлектувала над ними, але завжди намагалася перевести їх у площину конкретного практичного вирішення, знаходження оптимальних варіантів для реалізації людиною своїх духовних і матеріальних потреб, для раціональної побудови суспільних відносин, економічних, політичних дій індивіда та його постійного духовного вдосконалення.
Таким чином, широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків.


Білет № 25
Розкрийте основні концепції походження та сутності свідомості. Проаналізуйте співвідношення онтогенезу та філогенезу.
Свідомість здатність людини відображати світ в ідеальних образах.
Цю здатність людини не тільки по різному інтерпретували, трактували, а й навіть називали в історії світової філософської думки: психея, душа, свідомість
Обєктивний ідеалізм виходив з того, що свідомість розвивається іманентно, спонтанно і може бути зрозумілою виключно з самої себе. На ґрунті обєктивного ідеалізму виникають різноманітні креаціоністські концепції, що трактують свідомість розумну душу як божий дар.
Субєктивним ідеалізмом ця проблема не ставилася
Матеріалісти завжди намагалися виводити свідомість з самої матерії. Своєрідною віхою на цьому шляху був гілозоїзм назва походить від грецьких слів матерія та життя, представники якого вважали, що чуттєвість, здатність відчувати і навіть мислити властива усім речам в природі, кожному каменю.
Представники вульгарного матеріалізму Фогт, Молєшот намагалися довести, що свідомість є функцією мозку, що мозок так виробляє свідомість, думки, як печінка жовч.
Представники діалектичного матеріалізму К.Маркс, Ф.Енгельс виходили з того, що розвиток такої людської здібності як свідомість мислення не може бути зрозумілим поза контекстом розгортання предметно-практичної чуттєвої діяльності, так як форми мислення формуються і функціонують тільки в середині способів людської діяльності.
Розуміння сутності свідомості є неможливим поза розумінням ідеального. Ідеальне це субєктивний образ обєктивного світу, тобто відображення зовнішнього світу в формах діяльності людини, у формах її свідомості і волі.
Основою формування свідомості є усуспільнений та діяльнісний спосіб існування людей. В процесі предметно практичної діяльності люди не тільки діють на природу за допомогою знарядь праці, вступаючи при цьому у відносини з іншими людьми. Вони змінюють свою власну природу у цьому процесі
Свідомість являє собою, перш за все, ідеальне відображення світу
Мислення постає процесійним відображенням, тобто таким, що повинно піднятися до спроможності судження І.Кант і, врешті решт, до стану розуму
Мова є практичною свідомістю
Навіть історично мова виникає тоді, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному, а така потреба, перш за все, породжувалася необхідністю організувати спільну діяльність по здобуванню необхідних для існування умов. За закономірностями розвитку дитини, котра повторює у стислому вигляді весь попередній розвиток людства, можна побачити, що мова не виникає раніше за виникнення свідомості, та й саме мислення у дитини, яке чітко виражається у питанні чому виникає лише на певному етапі її розвитку.
Для того, щоб зрозуміти мову логіки мислення, слід зрозуміти виникнення логіки мови, починаючи від визначення субєкту іменник та предикату прикметник, а потім вже інших частин мовлення, як таких, що відображають всебічно те, що відбувається в процесі взаємодії субєкту та предикату. Отже, спочатку було діло, а потім слово. Тобто, мова як практична свідомість, як і сама свідомість, виникає в процесі предметно-практичної діяльності і поза такою діяльністю вона є неможливою.
Онтогенез це індивідуальний розвиток людини. Філогенез процес розвитку роду; це історичний розвиток як усього живого загалом, так і окремих груп.
Гедонізм – етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).
У IV ст. до н.е. в м. Кірені учень Сократа Аристип заснував школу, представники якої (Арета, Гегесій, Феодор та інші) вважали, що природа непізнаванна. Головне в бутті – душа, особливо її блаженство.
Плавний рух душі дає людині насолоду, різкий – біль. Метою життя має бути насолода. Кіренаїки вчення Сократа про евдемонізм (блаженство) зводили до гедонізму (з грецької – “насолода”).
З морально-філософської точки зору, гедонізм – це етика насолоди. Насолода, приємність виступають як принципи, цінність в них не просто визнається і приймається. Бажання насолоди – взагалі, визначає ієрархію життєвих цінностей індивіда. Тобто назвавши добром - насолоду, гедонік свідомо діє для досягнення насолоди, яка в його свідомості – асоціюється з поняттям добра.
Уже в той період принцип гедонізму розвивався і доповнювався, на противагу Арістіпу, який вважав, що приємність – це єдине благо, скороминучий стан тілесної природи, вже його послідовники теж кіренаїкі наголошували на приємностях духовного характеру, заохочуючи гедоністів служити дружбі, любові, які дають на їх думку „вищі” приємності, тобто в етику гедонізму поступово проникає мораль, обмежуючи її.
Епікур, фундатор гедонізму, вважав, щастя – це найбільше благо і його можна досягти зазнаючи приємностей. Зокрема, він був першим, хто розділив „внутрішні” і „зовнішні” приємності і насолоди, „позитивні” і „негативні”, виокремивши їх в критерії гедонізму.
Гедонізм Епікура – це не просто задоволення потреб, споживатство, а зменшення, обмеження своїх потреб і як наслідок досягнення насолоди меншими зусиллями. Варто наголосити і на тому, що до насолоди і щастя за Епікуром є лише два шлях – шлях розуму і чесності.
Білет № 24
Розкрийте сутність філософських уявлень про мораль в історії філософії
Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.
Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів. Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від століття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних шарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних професій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний, соціально-класовий і професійний характер.
Моральна діяльність – найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про її справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:
2. Моральні (моральні) відносини – відносини, у яких вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права.
3. Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку.
Вже в первісному людському колективі в міру його виходу за межі загально-біологічних детермінант поведінки інстинктів стадності, збереження виду, материнського інстинкту починає утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя, тобто такої, що в той або інший спосіб звертається до людської свідомості.
Набуваючи інколи у своїх конкретних проявах уже цілком осмисленого характеру, ці первісні поведінкові норми являють разом з тим приклади такої жорстокості, такої цілісності й всеосяжності тиску на людського індивіда, подібні до яких ми навряд чи знайдемо в усій подальшій історії людства. В примусовості цих норм синкретично (нерозчленовано, до майбутнього розмежування) поєднувався вплив магії, звичаю, міфу, а також того, що в пізніші часи дістало назву моралі, недарма в літературі інколи йдеться про «мононорми» первісного життєустрою.
Яскравим прикладом таких «мононорм» є вироблена в родовому суспільстві система заборон табу або табуація (з полінезійської). Те, що відомо сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в ньому складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого категорична заборона певних дій і намірів, спрямованих на «недоторканні» об'єкти, що збуджують відчуття смертельного жаху, загрози й водночас благоговіння.
В давньому кам'яному віці (палеоліті) люди мали уявлення про добро, обов'язок, совість та деякі інші фундаментальні моральні категорії. Так, у мові тасманійців народу, який жив за умов палеоліту ще в минулому столітті, аж поки не був винищений колонізаторами, дарма що ця мова налічувала лише кількасот слів, уже присутні терміни «добрий», «злюка», «сором» та ін.
Суттєві «передморальні» моменти (або, точніше, такі, що включають певний моральний зміст, котрий поступово виокремлюється) властиві, як ми бачили, і розвиткові первісних форм регуляції поведінки людини.
Проте власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними їй формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли розкладається первісний синкретизм людського буття і, зокрема, давня «мононорма» поступається місцем диференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації, що народжується.
Саме з розвитком господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, що підривали замкненість традиційних родоплемінних колективів, формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що закріплює і каталізує всі ці процеси, виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов'язаних з єдиним родовим або племінним центром.
Коли ж така потреба виникає (для південної Європи це в основному епоха пізнього неоліту й бронзовий вік кінець III початок І тисячоліття до н. е.) в житті людського суспільства відбуваються знаменні зміни. Концентрація релігійно-магічних функцій у певних пунктах соціального часу й простору звільнює місце для розгортання раціонально-світських регуляторів людської поведінки.
В цій останній сфері виникає й утверджується право, тобто система соціальних норм та відносин, додержання яких забезпечується силою і авторитетом держави.
Суттєвим для уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в цьому зв'язку її порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як звичай.
Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим, просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Це стосується як повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючися з неординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми мусимо відступати від звичайної звичаєвої колії й шукати нетривіальних шляхів, зокрема й у галузі моралі.
Назвіть основні філософські концепції культури.
Прогнози західної футурології вкрай неоднозначні. Висунуті десятки можливих версій майбутнього – від рожево оптимістичних до настільки сумних і катастрофічних, що перед ними картини Апокаліпсиса – пустощі. Тому сформувалось два напрямки концепцій – оптимістичний і песимістичний.
Дослідженням майбутнього сьогодні займаються урядові і громадські організації як у національному, так і у міжнародному масштабі, у тому числі і ООН. Створено Міжнародний науковий центр „Людство у 2000р.”, Римський клуб, доповіді якого користуються великою популярністю у всьому світі.
1. Оптимістичні футурологічні концепції виражають віру у майбутнє, причому найкраще майбутнє. Це концепції: „народний капіталізм”, „теорія росту”, „суспільство всезагального добробуту”, „постіндустріальне суспільство”, „технотронне суспільство”, „інформаційне суспільство” та інші. Автори-оптимісти: Р.Арон, Д.Белл, З.Бжезінський, О.Тоффлер, Ж.П. Пігас, Б.Гаврілішин (Канада), М.Кроз’є та ін.. Всі вони стверджують, що сучасна західна цивілізація (капіталізм), використовуючи досягнення науково-технічною революцією, суттєво підвищить ефективність своєї економіки і тому отримає „друге дихання”. У зв’язку з чим майбутнє уявляється ними як еволюційний розвиток оновленого, омоложенного НТР капіталізму або абсолютно зміненого капіталізму, який навіть отримає нову назву.
Концепція „народний капіталізм” широко розповсюдилось у 50-60-х рр. XX ст. Вона стверджує, що у капіталістичній господарчій системі має місце розпорошеність власності, що зникли антагоністичні протиріччя між буржуазією і пролетаріатом; що встановився новий лад, який відповідає інтересам всього народу.
Головна теза – про демократизацію капіталу – тобто розпорошення дрібних акцій серед маси володарів і перетворення їх у співвласників капіталістичних підприємств. Таким чином має місце зрівнюється прибутків, підвищився купівельний попит, зникли економічні кризи. Йдеться про співучасть робітників і службовців в управлінні, в акціонерному капіталі корпорацій, розподілі плодів НТР.
Концепція „індустріального суспільства” з її багаточисельними модифікаціями, побудованими на засадах так званої теорії конвергенції капіталізму і соціалізму (злиття). В її основі, за Р.Ароном покладена ідея про наявність певних етапів (стадій) промислового розвитку індустріальних країн. Відповідно до цієї ідеї, розвиток людського суспільства розглядається не як зміна суспільно-економічних формацій, а як процес проходження стадій індустріалізації, що має подальший розвиток в концепціях технотронного суспільства (З.Бжезінський та ін.) і постіндустріального суспільства (Д.Белл та ін). Ці автори за основу розвитку суспільства мають техніку виробництва, а також галузевий та професійний розподіл праці, не звертають уваги на суспільні відносини, відносини власності, класової боротьби; головною революцією вважають технологічну. Провідну роль вони надають сфері послуг, науці й освіті, тобто вченим і спеціалістам, до яких переходить управління суспільством.
Найсучасніша різновидність цієї концепції – концепція інформаційного суспільства, у якій виробництво, розподіл і споживання інформації розглядається як головна сфера діяльності суспільства і зменшується роль праці та інших суспільних сфер. Затвердяться загальнолюдські цінності, що змінить існуюче суспільство і створить нове – „суспільство масового високого споживання”.
2. Песимістичні концепції футурології. Глобальні проблеми в умовах поширення НТР і росту взаємозалежності держав і народів при збереженні існуючих тенденцій розвитку обумовили виникнення у 70-х рр. концепцій, що проголошують відсутність віри у майбутнє. Вони обґрунтовують причини неминучості катастрофи людської цивілізації у різноманітних варіантах. При цьому провину при зростанні глобальної загрози світовій цивілізації вони закидають науці, техніці, технології, тотальній термоядерній війні. Існує цілий комплекс таких концепцій: „нульовий цикл розвитку”, „технологічний песимізм”, екологічний песимізм”, „неомальтузіанські концепції”, „есхатологічні мотиви”, „екокатастрофа”, „генетичне виродження людства” і т. ін. Виникнення їх співпало за часом із серією енергетичних, екологічних, економічних та інших криз, світових і національних катастроф, що вразили світ. Розчарування у прогресі, втрата віри у майбутнє, вибух антитехнічних настроїв, багаточисельні пророчества близької екологічної катастрофи – це лейтмотив песимістичної футурології. Концепція нульового циклу розвитку пропонує загальмувати НТР та перейти від розширеного до простого виробництва. Теорії технологічного песимізму представлені в працях: Ж.Елюля,Е.Фромма, Г.Мюллера, Дж. Мак-Дермонта, Б.Скиннера.
Л.Мемфорд, В.Феркисс, Т.Роззак вважають, що саме сучасна технологія є причиною усіх основних катаклізмів сучасного „механізованого” суспільства. Некеровані сили НТР вступили у конфлікт із адапційними можливостями біосфери і знищать цивілізацію, створюючи на її місці „перенаселений механізований і тотально дегуманізований світ”. Майбутні цивілізації нагадують картини „Страшного суду”, у яких апокаліптичні бачення майбутніх катастроф переміжаються із релігійними проповідями і віщуваннями генетичної і духовної деградації людства.
Апофеозом технологічного песимізму визнаються роботи Е.Мюреза, Р.Хейленда та ін. авторів локальних термоядерних війн (Г.Кан), які „придатною стратегією виживання” людства вважають „обмежений обмін” ядерними ударами.
В результаті так званого обмеженого ядерного конфлікту, на їх думку, різко зменшаться, будуть зруйновані антагоністичні суспільно-політичні системи і одночасно вирішаються всі екологічні проблеми, пов’язані із урбанізацією, нестачею продуктів харчування, використанням природних ресурсів, духовною спустошеністю, світоглядного нігілізму, кризи моральних цінностей, відсутністю ідеалів і т. ін.






















Білет № 23
Розкрийте сутність основних філософських концепцій суспільства.
Соціологічний ідеалізм В межах класичної філософії суспільство, зазвичай, розглядалося не як цілісний соціальний організм, а як механічна сума окремих індивідів. Логічно було прийти до висновку, що якщо розвиток суспільства є агрегатним рухом мільйонів незалежних індивідів, то перемагають в ньому найбільш видатні з них, чия думка править світом. Так формується основний принцип соціологічного ідеалізму: свідомість людей визначає їх буття
Географічний детермінізм Першим зовнішнім опонентом соціологічного ідеалізму був географічний детермінізм Ш.Монтескє, Г.Бокль, Е.Реклю та інші. Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку - географічний.
Історичний матеріалізм Вперше розповсюдили матеріалізм на пояснення найбільш складної форми руху матерії соціальної, представники історичного матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони розділили суспільні відносини на матеріальні та ідеальні духовні, довівши що саме економічні відносини в кінцевому підсумку визначають і матеріальні і, опосередковано, всі ідеальні відносини, тобто життя суспільства в цілому. Принцип первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості є корінним принципом матеріалістичного розуміння історії
Біологічний детермінізм До біологічного детермінізму відносяться вчення і школи, що виникли у другій половині XIX ст. в немарксистській соціальній філософії на єдиній принциповій основі розуміння суспільного життя через закони та категорії біології. В межах біологічного детермінізму можна виділити декілька основних шкіл: соціальний дарвінізм; расизм; фрейдизм; мальтузіанство та неомальтузіанство
Психологічний напрямок У кінці XIX ст. сукупність основних напрямків соціальної філософії поповнилися школами і течіями психологічного спрямування. До психологічного напрямку у соціальній філософії відносяться ті філософські школи, які шукають пояснення складних соціальних процесів у психології великих соціальних груп класів, етнічних спільнот та ін..
Техніцизм Самим молодим серед основних течій соціальної філософії є техніцизм, який виник в 20-ті роки XX ст. Т. Верлен. Техніцисти при поясненні процесів, що відбуваються у суспільстві, апелюють переважно до фактору техніки. На основі техніцистського світогляду базувалась загальноісторична концепція стадій економічного росту У.Ростоу Сьогодні соціальна наука прийшла до необхідності синтезу усіх напрямків соціально-філософського знання, здійснення якого дозволило б унеможливити застосування односторонніх підходів до дослідження такого складного обєкту, як суспільство.
Основні відмінності між емпіричним й теоретичним рівнями пізнання
У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
Емпіричний рівень знання це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властиво¬стей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
На кожному з рівнів наукового пізнання за¬стосовуються свої методи. Так, на емпіричному рів¬ні иикористуються такі основні методи, як спосте-реження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеа¬лізація, історичний та логічний методи тощо.
Спостереження це планомірне і цілеспря¬моване сприйняття предметів і явищ, їх властиво¬стей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що дослі¬джується.
Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксу¬вати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є осно¬вою для експерименту.
Експеримент це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допо¬могою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.
Опис це зазначення ознак предмета або яви¬ща як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як прави¬ло, застосовується відносно одиничних, індивіду-альних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відо¬мості про об'єкт.
Вимірювання це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджува¬ного об'єкта за допомогою різноманітних вимі-рювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, од¬норідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання.
Моделювання це вивчення об'єкта (оригі¬налу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями пев¬ною мірою відтворює властивості об'єкта, що до¬сліджується.
Методи теоретичного рівня пізнання.
Аналіз це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношен¬ня) з метою їх всебічного вивчення.
Синтез це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.
Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взає-мообумовлені методи пізнання. Пізнання предме¬та в його конкретній цілісності передбачає поперед¬нє розчленування його на складові і розгляд кож¬ної з них. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етап] процесу теоретичного пізнання.
Абстрагування це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, од ночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.
Узагальнення це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості пев¬ної групи об'єктів, здійснює перехід від одинично¬го до особливого та загального, від менш загаль¬ного до більш загального.
У процесі пізнання нерідко доводиться, спи¬раючись на вже існуючі знання, робити виснов¬ки, які є новим знанням про невідоме. Це здій¬снюється за допомогою таких методів, як індук¬ція і дедукція.
Індукція це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реально¬му пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.
Дедукція це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.
Ідеалізація це спосіб логічного моделюван¬ня, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єк¬ту. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів.
Історичний і логічний методи органічно поєд¬нані.
Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історично¬го процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.
Логічний метод це спосіб, за допомогою яко¬го мислення відтворює реальний історичний про¬цес у його теоретичній формі, в системі понять.
Завданням історичного дослідження є розкрит¬тя конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.



Білет №22
Зміст та історичне значення античної діалектики
Антична діалектика започаткувала всі її форми. Мислителі Стародавньої Греції Геракліт, Сократ, Зенон, Арістотель вперше показали світ подібним до потоку річки, в яку неможливо увійти двічі, результатом взаємодії протилежностей. Однак зрозуміти розвиток як процес якісних змін, як виникнення принципово нового античні філософи ще не могли. їх вчення було стихійним та наївним, але діалектичні здогадки були геніальними. Термін "діалектика" в школі Сократа-Платона означав уміння вести бесіду так, щоб розкрити протиріччя в судженнях супротивника і знайти таким шляхом істину. Вже у такому підході містився зародок сучасного розуміння діалектики як вчення, що розглядає матеріальний світ і світ ідей в русі, протиріччях, розвитку.
Геніальні здогадки про загальну мінливості, русі і розвитку світу висловлювалися вже давньогрецькими філософами. До наших днів дійшло крилатий вислів Геракліта про те, що не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Вже цього Геракліт підкреслив мінливість і плинність світу.
Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.
Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.
Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.
Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.
Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

2.Сформулюйте основні відмінності місця і ролі свідомості в ідеалістичній та матеріалістичній філософії.
Альтернативні, принципово протилежні підходи до вирішення проблеми свідомості. Ідеалістичний підхід фактично містифікується свідомість, оскільки розглядає його як продукту душі, перетворюючи свідомість у щось таємниче та незрозуміле раціонального, з наукових позицій дослідженню. Матеріалізм, навпаки, знімає з свідомості покрив таємничості і виходить з того, що воно є функція мозку, по-друге, розглядає свідомість як відображення матерії, відображення зовнішнього світу і, нарешті, з матеріалістичної точки зору воно є продуктом розвитку матеріального світу.
При подібному підході виявляється, що свідомість при всій його складності зовсім не є чимось абсолютно незбагненним і непізнаваного. Дійсно, значний матеріал про фізіологічних підставах свідомості можуть дати дослідження фізіології вищої нервової діяльності, оскільки свідомість органічно пов'язане з матеріальними, фізіологічними процесами в мозку, виступає як специфічна сторона.
Великі дані для розуміння свідомості дає дослідження людської діяльності та її продуктів, оскільки в них реалізовані, запечатані знання, думки і почуття людей. Поряд з цим свідомість проявляється в пізнанні, внаслідок чого і це джерело, вивчення пізнавального процесу, відкриває різні сторони свідомості.
Нарешті, дуже тісно можна сказати, органічно пов'язані між собою свідомість і мова, в силу чого і науковий аналіз такого явища , як мова у всій його багатогранності, важливий для осмислення сутності, природи свідомості.
При цьому головне, про що слід постійно пам'ятати, полягає в тому, що "не можна відокремити мислення від матерії, яка мислить".
Свідомість, як і матерія, це реальність. Але якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообоснованностью, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Воно не існує само по собі, а має підставу в іншому, в матерії.
Іншими словами, діалектико-матеріалістичний підхід до свідомості виходить з примату буття по відношенню до свідомості, що не тільки не виключає, а припускає, що сам спосіб буття людини у світі завжди передбачає свідомість, що людська діяльність вся пронизана свідомістю і без нього не існує. Але буття - більш широка система, і свідомість виступає як умова і засіб для того, щоб людина могла вписатися в цю ширшу, цілісну системи буття.
Свідомість, як визначається буттям, і виступає насамперед як властивості високоорганізованої матерії і одночасно як продукт еволюції матерії, ускладнення форм відображення в ході цієї еволюції, починаючи з самих елементарних форм і кінчаючи мисленням.
Білет № 21
Розкрийте основні концепції та історичні типи цивілізацій
З розвитком філософської думки поняття "цивілізація" набувало різного значення. Так, у ХГХ-ХХ ст. були поширені такі тлумачення цього терміна:
Л.Морган «Цивілізація як ступінь історичного розвитку людства, що слідує за варварством»
Шпенглер «Цивілізація як стадія занепаду локальних культур»
Тойнбі «Цивілізація як синонім культури»
Данилевський «Цивілізація як пік розвитку культури»
Сорокін «Цивілізація як певний ступінь розвитку культури окремих народів і регіонів»
Культура - більш давнє поняття, адже культурна діяльність починається з формування людини, суспільства. Цивілізація -. більш пізнє явище, це активне і функціональне вираження смислу, при¬значення культури, її буття. У цьому розумінні цивілізація становить соціокультурне утворення.
Історичні типи цивілізації:
Критерії національної цивілізації: китайська, індійська,єгипетська, грецька, російська, українська, білоруська, японська та інші цивілізації;
Критерій майбутнього у розвитку сучасноголюдства: gостіндустріальна, інформаційна, комуністична цивілізації;
Критерій історичних умов виникнення, географічного положення, специфіки традицій народів: західна, східна, арабська, латиноамериканська, африканська,європейська тощо
Критерій розподілу народів за релігійно-конфесійною приналежністю: християнська, мусульманська, буддійська;
Критерій рівня розвитку техніки: доіндустріальна, індустріальна, пості ндустріальна, технотронна, інформаційна.
У прийдешньому світі не може буде єдиної універсальної цивілізації, а будуть різні, і кожна з них має свою цінність і право на існування. XXI століття формується під впливом взаємодії існуючих цивілізацій.
Цінності цивілізаційного підходу до розвитку суспільства:
Цей підхід:
дозволяє глибше зрозуміти генезис, характерні риси і тенденції різних соціально-етнічних спільнот людей;
розкриває сутність історичного шляху людства, який постає не як однолінійний та неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта-людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів;
відкриває можливість з'ясувати роль неекономічних явищ у розвитку цивілізації, ви¬значити техніко-технологічний базис держави, географічні рівні та ін.;
допомагає збагатити наші уявлення про соціально-психологічний образ конкретного суспільства, менталітет його народу;
дозволяє розглядати історичний процес у тому контексті, шо кожна цивілізація в про¬цесі самовизначення і самоствердження відкрила для себе заново і збагатила своїм змістом розвиток сучасної цивілізації, подолала гострі протиріччя у її життєдіяль¬ності.
Сучасну цивілізацію за критерієм розвитку науки можна поділити на доіндуст-ріальну, індустріальну та постіндустріальну.
Доіндустріальна (привалює аграрне виробництво)Для неї характерним є атмосфера наукових та технічних відкриттів, але винахо¬ди не отримували масового розповсюдження. Оскільки потребам, що існували на той час цілком відповідав досягнутий рівень продуктивності праці.
Індустріальна (привалює машинне виробництво):Пов'язана з розвитком промислової революції та економічним зростанням. В ос¬нову розвитку індустріальної цивілізації покладено розвиток вугільної промисловості, яка стимулювала піднесення інших галузей виробництва.
Постіндустріальна - інформаційне суспільство або суспільство знань (цінністю є інформація та інноваційні технології):
Властивим є автоматизація виробництва, що засновано на мікроелектроніці й інформатиці, новітніх інтелектуальних технологіях, комп'ютерних системах. Постін¬дустріальна цивілізація охопила всі сфери життєдіяльності суспільства, збільшує час професійної підготовки та навчання, висуваються вимоги мобільності відносно умов та характеру праці, що постійно змінюються.
Проблема вільного часу - це проблема розвитку духовності цивілізації.
Основне питання філософії
Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.
Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.
Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.
Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.
Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.
Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, "комплекси", "зібрання" наших відчуттів і спри-йняттів, породження органів чуття.
Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи.
До сфери основного питання філософії належить і питання про здатність і можливість людини пізнати навколишній світ, про межі пізнання, про його природу та істинність. Матеріалізм стверджує, що людина здатна пізнати світ, що наші знання відповідають матеріальним об'єктам, тримають в собі їх образи, можуть бути і є істинними знаннями.
Об'єктивний ідеалізм також ствердно відповідає на питання про пізнання світу, але вирішує його на ідеалістичній основі, виходячи з абсолютної тотожності розуму і дійсності.
Філософський напрямок, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (від гр. а – заперечення і gnosis – знання; недоступний пізнанню). Це, як правило, суб'єктивний ідеалізм. Згідно з агностицизмом людина не може мати вірогідних (достовірних) знань, оскільки реальний світ для неї – всього лише світ її почуттів, які внаслідок обмеженості та індивідуальних особливостей людських органів чуття, спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї.

Найважливішими у філософії є питання про загальну структуру світу та стан, в якому він перебуває. Це питання знаходить своє вирішення у двох основних концепціях – діалектичній та метафізичній.
Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов'язано і взаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходиться в русі, в розвитку.
Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не пов'язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах – як зменшення і збільшення, як повторення.
Проблема загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стан, в якому вона перебуває, є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різних підходах до основного питання філософії. Тобто матеріалізм, так само як і ідеалізм, може бути метафізичним і діалектичним.































Білет №20
Фундаментальні суперечності всесвітньої історії
Спрямованість історичного процесу в матеріалістичному розумінні історії визначається Марксом як суперечливий процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які продукують ідеологічну надбудову, що складається з форм суспільної свідомості. Останні представляють собою ідеальне, “духовне” виробництво. Якщо натуральне виробництво збільшує матеріальне багатство суспільства, то духовне (філософія, мораль, мистецтво, наука, релігія) виробляє ідеально-естетичні, ідеально-етичні, наукові, теоретичні та інші виміри суспільного розвитку. Але продукування таких у класовому суспільстві на основі приватної власності на засоби виробництва приводить до того, що ці багатства на стають багатствами людини – вони відчуженні одне від одного.
Спрямованість історії до дійсної історії вимагає також розв’язання суперечності між матеріальним і духовним виробництвом. Слід враховувати, що сучасні реалії наочно демонструють тенденцію, яка яскраво проявилася вже на перших етапах капіталістичного способу виробництва: високий рівень розвитку продуктивних сил супроводжувався деградацією духовного виробництва, збайдужінням до його надбань з боку абсолютної більшості суспільства.
Аналізуючи історичний процес через становлення світових цивілізацій, Тойнбі окреслює коло проблем і феноменів, які пов’язані з суперечливими співвідношеннями конструктивного і деструктивного у спрямованості історії. Неабиякий інтерес представляють думки Тойнбі з проблеми надлому цивілізацій, впливу його на стан духовної культури суспільства тощо.
якщо розглядати взаємозв’язок прогресу й регресу у їх суперечливості, то прогресивність капіталізму у розвитку продуктивних сил має своєю похідною регресивність в просторі сутнісних сил людини. На аналізі процесу здійснення праці при капіталізмі Маркс показав, що собівартість товарів визначається кількістю необхідного робочого часу, за який виробляється одна одиниця товару. Отже, чим інтенсивніше буде праця, тим дешевше будуть товари. Крім цього, кожен працівник боїться втратити роботу, тому він докладає максимум зусиль для подальшої інтенсифікації виробництва. Що в результаті? Чим більше зростає продуктивність праці, тим більше падає собівартість товарів і, відповідно, збільшується додатковий робочий час і зменшується необхідний робочий час. Але головним товаром тут є той, хто виробляє товари. Отже, чим інтенсивніше він працює, тим меншою стає його собівартість і тим меншу заробітну платню він отримує. Більше того, такий ріст продуктивності праці приводить до зростання безробіття, адже потреба у такій кількості робітників, яка була вчора, зменшується. Тому, прогрес продуктивних сил і продуктивності праці досягається за рахунок регресу у зайнятості населення і виникнення соціальних конфліктів. В тому числі, таке зростання продуктивності праці досягається за рахунок такого її розподілення, коли спеціалізація праці доведена до найпростіших операцій. Тому відчуженість процесу праці визначається тут і тим, що праця не розвиває всебічні здібності людини, а, навпроти, збіднює їх, а сама людина стає додатком до машини (верстата).
Але прогрес і регрес проявляються в кожному способі виробництва – кожен з них проходить через стадії розвитку і занепаду. Внаслідок загострення суспільних суперечностей через невідповідність продуктивних сил та виробничих відносин, суспільно економічні формації досягають рівня, коли виникають умови для соціальної революції.
Основні ідеї «Концепції органічного росту»
Важливими наближеннями до концепції сталого розвитку були обговорювані в роботах Римського клубу концепція динамічного зростання [5], концепція органічного росту [5, 6, 10], концепція динамічної рівноваги Загальне для всіх цих підходів - зіставлення глобальної економічної системи з живим організмом, що особливо яскраво проявилося в концепції органічного зростання. У 1974 році вийшов другий доповідь клубу. Його очолили члени Римського клубу М. Месаровіч (en) і Е. Пестель. "Людство на роздоріжжі" запропонувало концепцію "органічного зростання", згідно з якою кожен регіон світу має виконувати свою особливу функцію, подібно клітці живого організму. Концепція "органічного зростання "була цілком прийнята Римським клубом і досі залишається однією з основних обстоюваних ним ідей. Кількісний ріст не грає ролі в еволюції живих організмів або біологічних систем. Головне місце тут належить життєву силу і здатність до виживання, тобто якісному вдосконаленню і пристосування до навколишнього середовища. Органічне зростання приводить до динамічної рівноваги, тому що живий, зрілий організм постійно оновлюється.
Товариством, що досягли стану динамічного або стійкої рівноваги, є таке суспільство, що у відповідь на зміну внутрішніх і зовнішніх умов здатне встановлювати нове, який відповідає цим змінам рівновагу як всередині себе, так і в межах середовища свого проживання.
Що стосується кількісного зростання, на якому зосереджувалася традиційна економічна наука, то він навіть з чисто математичної точки зору рано чи пізно повинен зупинитися, причому з самими несприятливими наслідками . Найяскравіший приклад недиференційованого кількісного зростання в природі - розмноження ракових клітин . Справжні межі матеріального зростання людства визначаються причинами не стільки фізичного, скільки екологічного, біологічного і навіть культурного і психологічного характеру [5].


Білет № 19
Розкрийте основні ідеї твору Рене Декарта «Міркування про метод» та обгрунтуйте її роль у розвитку теорії пізнання.
Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістич¬но-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, напри¬клад, є ідея Бога найдосконалішої істоти, ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.
У праці "Міркування про метод" Декарт фор¬мулює чотири правила, які є сутністю його дедук¬тивного методу:
принцип очевидності, зрозумілості і вираз¬ності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження це судження, що не викли¬кають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;
розчленування труднощів, що зустрічають¬ся, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прий¬ти до очевидних і зрозумілих речей;
додержання порядку в мисленні, переходя¬чи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спи¬рається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта є дедукція та інтуїція;
ретельний огляд поля дослідження і поря¬док його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.
Науковому методу Декарт надавав універсаль¬ного значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випли¬ває з іншого.
Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила мето дологічною основою математичного природознав-ства. На зміну Арістотелівському якісному прин¬ципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення люд¬ським розумом.
Філософія Декарта стала провісником механі¬стичного світогляду. В ній виділяються дві са¬мостійні субстанції світу матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та непо¬дільність.
Людина у Декарта виявилась дуалістично роз¬колотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисля¬че начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Та¬ким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціона¬льного судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.
Визначте національне та загальнолюдське в культурі
Насамперед єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу це взаємозв'язок і взаємозалежність людей і народів, що з'явився як наслідок розвитку виробництва в світовому масштабі і виникнення глобальних проблем. Цілісність світу послужила основою становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.
Ріст цілісності світу припускає прийняття загальних ціннісних передумов. Без них будь-яка взаємодія неможлива, тому що різні системи цінностей роз'єднують людей, не дають можливості зрозуміти одне одного. Таким чином, сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, русі захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища. XX ст. знає дві моделі створення гуманітарної монокультури уніфікованого типу, що заперечує різноманіття існуючих у світі культур: перша модель заснована на абсолютизації класових цінностей і ідеї світової пролетарської революції (комунізм); друга на утвердженні панування однієї національної культури, однієї нації і однієї держави (нацизм). В цих випадках ідея загальнолюдського характеру сучасної культури усвідомлювалася мільйонами людей у своєрідній негативній формі в результаті ототожнення групових цінностей з загальнолюдськими, частини культури з її цілістю. В цьому випадку виникала спотворена форма соціального руху, перетворення культури в антикультуру.
Рух до загальнолюдської культури, що знімає первісне протиставлення «ми вони», не простий процес. Протиріччя це не можна вирішувати за рахунок відкидання інших поглядів, точок зору, культурних позицій. Такий шлях безперспективний, він повертає людство в часи варварства. Загальнолюдська культура це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчування і світосприймання життя і дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз будує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, попрання прав людини і народів, убогості і неграмотності, економічного і культурного колоніалізму. Звичайно ж, ці зразки культури і зараз є ідеалами, орієнтирами в побудові єдиної цивілізації.
Становлення загальнолюдської культури не слід розуміти як прийняття всіма членами міжнародного співтовариства певної загальної системи цінностей, тобто уніфікації культур. Мова, насамперед, йде про ріст взаємозв'язку регіональних і національних культур. Вони стають взаємозалежними, тому що зміна в одній впливає на інші. Культурні досягнення в тих або інших регіонах в умовах зростаючої глобальної цілісності одержують все більше поширення. Ми вступаємо в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей.

В основі формування єдиної планетарної цивілізації лежить всезростаюча інтенсивність різного роду зв'язків комунікаційних, політичних, економічних, культурних. В результаті виникає нова системна якість загальнолюдська культура, посилюється взаємозв'язок різних країн, народів, кризові і антикультурні явища, що відбуваються в одному секторі єдиної цивілізації, відбиваються і на інших регіонах. У той же час спостерігається більш інтенсивний глобальний взаємозв'язок, коли культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються протягом досить короткого часу в всьому цивілізованому просторі. Це аж ніяк не означає, що відбувається певна уніфікація культурних норм, способів бачення світу. Природно, що будь-яка нація, соціальна група приймає з системи загальнокультурних людських зв'язків тільки те, що відповідає духовному настрою їхнього рівня розвитку, рівневі розвитку можливостей. Крім того, з'являється могутня тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.



















Білет №18
Розкрийте сутність закону заперечення заперечення та проаналізуйте його значення для розвитку сучасного світу.
Закон заперечення заперечення. Він розкриває спрямування розвитку, і його головними категоріями є заперечення, старе, нове, спадкоємність. Заперечення – це переборювання, витискування старого новим. Старим стає те, що не відповідає потребам розвитку, гальмує його, а нове – навпаки. При тому для заміни старого новим характерна спадкоємність – відтворення на більш високому рівні характерних рис та елементів структури вихідного ступеня розвитку.
Часто цей процес уявляють як спіраль, витки якої постійно розширюються. Ці розширення, як поступальність розвитку, настають завдяки спадковості – переходу від старого до вищої стадії всього того, що ще відповідає умовам нового, більш досконалого. І так на кожному витку.
Але подібне тлумачення дії закону дещо спрощене, лінійне, оскільки в дії закону завжди просліджується суперечність конструктивного і деструктивного, особливо там, де діє людина. Конструктивне ніколи не буває абсолютним запереченням, повним відкиданням позитивного в старому. Воно позбавлене нігілізму, безоглядних руйнаційних дій і являє собою еволюційний, поступовий та спадкоємний процес. Деструкція ближче до революційних перетворень, ламання суті старого, минулого в основі, в корінні.
У людській діяльності панують не природна стихійність, а свідомість і воля. Тому в соціумі наявна значна кількість форм діалектичного заперечення: зближення, злиття, скасування, узгодження, вдосконалення, доповнення, розгорнення, еволюція, революційні зміни тощо. Глибока та всебічна уява про дії закону заперечення заперечення допомагає уникати помилок і негативних наслідків у процесі взаємодії суспільства і природи, в пізнанні буття в усіх його проявах, у соціальних змінах та перетвореннях. Усі три названі закони діалектики діють одночасно, в єдиному “потоці”. Їх спільний прояв має назву закономірності.
У єдності закони діалектики виконують ряд функцій:
а) світоглядну, оскільки вказують на те, яким є світ і як він змінюється. При тому закони дають змогу уявити розвиток не як пряму лінію, а як суперечливий процес, де наявні зигзаги, стрибки, різноманітні повороти;
б) методологічну, адже закони діалектики лежать в основі формування культури найдійовішого способу мислення, а сама діалектика є найширшим методом пізнання світу;
в) життєво-практичну, тому що через свої закони діалектика надає мислячій людині вихідні орієнтири при засвоєнні світу, допомагає запобігти помилкам у практичній діяльності. Таким чином, розвиток природи, суспільства і мислення здійснюється закономірно, через спільний прояв законів діалектики.
Але є і протилежні діалектиці підходи до розуміння людиною себе й оточуючого її середовища.
Свідомість та самосвідомість
Основою формування свідомості є усуспільнений та діяльнісний спосіб існування людей. В процесі предметно практичної діяльності люди не тільки діють на природу за допомогою знарядь праці, вступаючи при цьому у відносини з іншими людьми. Вони змінюють свою власну природу у цьому процесі.
Свідомість являє собою, перш за все, ідеальне відображення світу
Мислення постає процесійним відображенням, тобто таким, що повинно піднятися до спроможності судження І.Кант і, врешті решт, до стану розуму
Мова є практичною свідомістю
Навіть історично мова виникає тоді, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному, а така потреба, перш за все, породжувалася необхідністю організувати спільну діяльність по здобуванню необхідних для існування умов. За закономірностями розвитку дитини, котра повторює у стислому вигляді весь попередній розвиток людства, можна побачити, що мова не виникає раніше за виникнення свідомості, та й саме мислення у дитини, яке чітко виражається у питанні чому виникає лише на певному етапі її розвитку.
Для того, щоб зрозуміти мову логіки мислення, слід зрозуміти виникнення логіки мови, починаючи від визначення субєкту іменник та предикату прикметник, а потім вже інших частин мовлення, як таких, що відображають всебічно те, що відбувається в процесі взаємодії субєкту та предикату. Отже, спочатку було діло, а потім слово. Тобто, мова як практична свідомість, як і сама свідомість, виникає в процесі предметно-практичної діяльності і поза такою діяльністю вона є неможливою.
Онтогенез це індивідуальний розвиток людини
філогенез процес розвитку роду; це історичний розвиток як усього живого загалом, так і окремих груп
Самосвідомість є свідомістю, що рефлексує, свідомістю, предметом якої стає сама людина з її сутнісними властивостями
Поняття рефлексія походить від латинського слова reflxio, що в перекладі означає поворот до себе. Рефлексія є своєрідним запрошенням розуму заглянути всередину самого себе, щоб зрозуміти логіку своїх власних дій. Філософія у всі часи досліджувала світ людського духу, намагалася зрозуміти його логічну будову і визначити роль, яку відіграє індивідуальна свідомість у розвитку людського духу і людської історії. У формі філософії людина починає нібито з боку спостерігати за тим, як утворюються поняття, судження, образи і намагається управляти своїм мисленням, як управляє власним тілом, за своєю волею та розумінням
Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти таке самоусвідомлення відбувається вже приблизно в три роки, коли дитина перестає говорити про себе в третій особі та починає себе виокремлювати як конкретне Я, а є насправді поглибленням людини до пізнання її власної сутності.
Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість як обмежена може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення, які були окреслені та обґрунтовані Гегелем у Феноменології духу та Філософії духу. Якщо у Феноменології духу ці сходинки були виведені за гносеологічним принципом від чуттєвого спостереження до абстрактного мислення теоретичного розуму як категорійної самосвідомості особи і, додамо, до усвідомленої предметно-практичної діяльності, то в Філософії духу вони були виведені за віковими етапами становлення людини як істинної особистості
15

Приложенные файлы

  • doc 18913351
    Размер файла: 242 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий