Pitannya na ekzamen Sotsiologiya

1.Базові компоненти соціального життя Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідомленою та співвідносною з діями інших людей або зорієнтованою на них. Структура соціальної дії така: дійова особа; потреба в активізації поведінки; мета дії; методи дії; інша дійова особа, на яку спрямовано дію; результат дії. . Чинячи соціальну дію особа відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін діями, тобто соціальна взаємодія. Соціальна взаємодія - це система взаємозумовлених соціальних дій. Найбільш загальними типами взаємодій є співробітництво та суперництво. впорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними від­носинами. На думку сучасних соціологів, основою формування соціальних відносин є цінності. Важливими елементами соціального життя є соціальні групи. Соціальна група - це стійка сукупність людей, котрі взаємодіють між собою та здійснюють спільну діяльність для задоволення особистих, колективних і суспільних інтересів та цілей. Р. Мертон виділяє такі ознаки соціальної групи: - взаємодія; - членство; - ідентичність. задоволення потреб, необхідних для існування цілісної соціальної групи. Цю функцію виконують соціальні інститути. Соціальні інститути - це стабільна й інтегрована сукупність соціальних зв'язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулюють усі сфери суспільного життя. Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб.
7. Емпіричні школи в соціології Базуються на конкретному соціологічному дослідженні, на відмінну від теоретичних. Чиказька школа. Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних дослідженнях 19 ст. соціального і морального здоров`я (Е. Чадуік, Л. Віллерне, Р. Вірхов, Дж. Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Вагнер). З 1920 по 1950 рік емпіричні дослідження стають пріоритетним напрямом в американській соціології. Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е. Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін.). займаючи домінуюче становище в американській соціології протягом 20-40 р.р., Чіказька школа здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології. Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціології була книга У. Томаса і Ф. Знанецького «Польський селянин в Європі і Америці» (1918-1920 р.р.). в ній викладені і апробовані на практиці основні ідеї соціологічної теорії Томаса. Томас стверджував, що розвиток суспільного життя і культури визначається творчими особистостями, здатними до економічних, політичних і технологічних інновацій. В розвитку техніки соціологічного дослідження велику роль відіграло використання Томасом і Знанецьким особистих документів (біограм). Їх праця знаменувала перехід американської, а потім і європейської соціології до емпіричних досліджень. Одним із засновників Чиказької школи вважають автора «класичної» соціально-екологічної теорії Роберта Е. Парка. Соціальна еволюція, за Парком, проходить 4 стадії, і будь-який соціальний організм переживає чотири відповідних уклади: екологічний (просторова, фізична взаємодія), економічний, політичний і культурний. В міру просування до культурного укладу посилюються соціальні зв`язки і суспільство досягає оптимальної «змагальної кооперації» і «згоди», в дію вступає формула «суспільство як взаємодія». Міграція, як колективна поведінка, утворює, за Парком, екологічний уклад суспільства. Економічний, політичний і культурний уклади в сукупності утворюють «організацію контролю». Основні положення соціально-економічної теорії викладені Р. Парком в підручнику «Вступ в науку про суспільство» (1921 рік), написаному ним у співавторстві з Е. Берджесом. Соціально-екологічна теорія Парка-Берджеса відіграла значну роль в дослідженнях Чіказької школи і вплинула на подальший розвиток як екологічного теоретизування, так і пов`язаної з ним емпіричної практики. Вплив Чіказької школи на розвиток емпіричної соціології відчувався про тягом 30-40 років після чого ініціатива перейшла до Гарвардського і Колумбійського університетів. Школа Колумбійського університету. Розлядала універсальні закономірності поведінки людини у суспільстві, визначила структуру соціальної взаємодії, і роль особистості в суспільстві Гарвардська школа. Елтон Месіо, висунув ідею гуманізації праці. Представники цієї школи вважали, що головними чинниками підвищення людської праці є соціальні чинники, тобто добрі взаємовідносини в трудовому колективі, а не поліпшення умов праці.
8. Закони та категорії соціології Закони соціології. У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними зв'язками, відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю. Ці зв'язки називають законами. Соціальний закон об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій. Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись в їх діяльності. Це відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і соціально-професійними групами, містом і селом, суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільством та особистістю. Як і закони природи, соціальні закони перебувають у природному плині подій, є результатом цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об'єктивних зв'язках (причинних, функціональних та ін.). Об'єктивність соціального закону полягає в тому, що нові покоління успадковують готові відносини, зв'язки, тенденції, сформовані без їх участі. За масштабом реалізації соціальні закони поділяються на загальні й специфічні. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад, закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу). За способом вияву соціальні закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій у конкретних умовах. Статичні закони не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденцію до збереження стабільності соціального цілого. Вони зумовлюють зв'язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з певним ступенем вірогідності. Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані (причинно-наслідкові) зв'язки розвитку соціальних явищ (наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої). Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами. Категорії соціології. Поняття «категорія» виражає універсальні особливості дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних, природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групу предметів, явищ тощо. Категорії та поняття в соціології відображають передусім особливості об'єктивної реальності, виокремленої практикою людей, яка стала об'єктом даної науки. У категоріях соціології втілюються якісна конкретність і цілісність, суттєві риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості розвитку та вдосконалення досліджуваного об'єкта. Розрізняють дві основні групи категорій соціології: 1. Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру з виокремленням її основних підсистем та елементів. Серед них такі категорії, як «соціальна спільність», «соціалізація», «особистість», «соціальна група», «соціальна верства», «соціальна стратифікація», «соціальний контроль», «соціальна поведінка» та ін. 2. Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни причини, характер, етапи тощо. Ці категорії вказують, як змінюється соціальний об'єкт, якими є особливості його розвитку. Серед них такі категорії, як «соціальний розвиток», «соціальний протест», «соціальна трансформація», «соціальний рух», «соціальна мобільність» та ін. Більш поширеним є підхід, за яким виділяють три групи категорій: 1. Загальнонаукові категорії у соціологічному заломленні («суспільство», «соціальна система», «соціальний розвиток» тощо). 2. Безпосередні соціологічні категорії («соціальний статус», «стратифікація», «соціальний інститут», «соціальна мобільність» тощо). 3. Категорії дисциплін, суміжних із соціологією («особистість», «сім'я», «соціологія політики», «економічна соціологія» тощо).
9. Закономірності культурного життя. Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською і національною культурою залежить від рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра – системи цінностей, яка становить його виховний потенціал. Стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу "порядок-хаос". Модель культурно збалансованого суспільства плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, , нездатність суспільства розрізняти "культурне" і "некультурне". Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть нинішнього століття. Відбувається відверта експлуатація "новими українцями" наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж міні-мальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність в доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених. Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, складання інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевогосередовища. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя Львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своє­рідності системи засобів масової комунікації, в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, установки щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні.
15. Метод експерименту в соціологічному дослідженні Експеримент у соціологічних дослідженнях це засіб отримання інформації про кількісну та якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об'єкта внаслідок впливу на нього деяких чинників, що управляються та контролюються (змінних).Змінна, що управляється та контролюється дослідником, називається незалежною. Вона визначається як експериментальний чинник (експериментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, називається залежною змінною.Незалежна змінна повинна відбиратися так, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.Соціальний експеримент має дві функції: досягнення ефекту в практичній діяльності, тобто отримання певного ефекту управління соціальною системою, та перевірка наукової гіпотези.За способом створення експериментальної ситуації розрізняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у свідомості людини.За часовим напрямом процесу експериментування бувають проективні, ретроспективні та експерименти, які оцінюють стан процесу в даний момент часу.За характером логічної структури доказу гіпотез розрізняють паралельні та послідовні експерименти. В паралельному експерименті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується динаміка стану об'єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об'єкти перебувають у природних умовах) та лабораторні (коли експеримент здійснюється у штучно створеному середовищі).За наявністю або відсутністю впливу дослідника на створення експериментальної ситуації розрізняють контрольовані та природні експерименти. В контрольованому експериментатор сам уводить в дію експериментальний чинник як гіпотетичну причину змін, що припускаються у майбутньому. В природному експерименті дослідник тільки спостерігає та чекає, доки в досліджуваному об'єкті настане чітко виражена зміна, що його цікавить, яка відіграла роль незалежної зміни.За ступенем розробленості соціальної проблеми виділяють експерименти, що уточнюють, та експерименти, які вирішують.За ступенем практичного напряму експерименту виокремлюють дослідні та інноваційні експерименти.
17. Метод спостереження в соціологічному дослідженні Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, у ході якого ми дістаємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об'єктів, що вивчаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є методом збирання первинної інформації про об'єкт, який вивчається, шляхом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об'єкта і відповідають цілям дослідження. На відміну від звичайного спостереження, в соціології у науковому спостереженні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, обробки та інтерпретації даних, що дає змогу забезпечити відносну надійність інформації. Спостереження у соціологічних дослідженнях мають низку особливостей. Перша з них стосується зв'язку спостерігача з об'єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуації, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов'язаний та від яких безпосередньо залежить. Цей нерозривний зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження позначається на сприйнятті дослідником соціальної дійсності, на розумінні соціальних процесів, ситуацій, дій окремих індивідів, а також на інтерпретації явищ, які спостерігаються. Сприйняття спостерігачем соціальної дійсності завжди позначається на його світогляді. Об'єктивність соціального дослідження полягає в тому, щоб критерії наукового дослідження були чітко визначені, не підмінялись емоціями, моральними та іншими ціннісними критеріями. Друга особливість полягає у тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов'язаний з об'єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації. Третя особливість стосується складності повторного спостереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюються і рідко бувають ідентичними. У зв'язку з цим спостереження має бути дуже ретельним. Головним об'єктом спостереження у соціології є поведінка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності. Метод спостереження цінний саме тим, що дає змогу безпосередньо фіксувати реальні поведінські акти. Але спостереження фіксує факти поверхового рівня та вельми вузького кола. Це й зумовлює те, що спостереження рідко використовується як основне джерело соціологічної інформації. За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструктуралізовані та структуралізовані. У неструктуралізованому спостереженні (такому, що не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає суворого плану, визначено лише безпосередній об'єкт спостереження. Структуралізоване спостереження (контрольоване) це таке, при якому соціолог наперед визначає, які з елементів процесу, що вивчається, мають найбільше значення для його дослідження, та складає спеціальний план запису спостереження до початку збирання інформації. Залежно від ступеня участі спостерігача у ситуації, що досліджується, розрізняють включне (з участю) та невключне (без участі) спостереження. При невключному спостереженні дослідник перебуває поза об'єктом, що вивчається, лише фіксуючи те, що відбувається. Включним є такий різновид спостереження, за якого дослідник безпосередньо є учасником процесу, що вивчається, перебуває у контакті з людьми, яких він спостерігає, та бере участь у їх діяльності.За місцем впровадження та умовами організації спостереження поділяються на польові та лабораторні.За регулярністю проведення можна розрізняти спостереження систематичні та випадкові.
18. Методи соціального пізнання Метод в соціології це спосіб побудови і обґрунтовування соціологічного знання, сукупність прийомів, процедур та операцій емпіричного та теоретичного пізнання соціальної реальності. Метод в соціології залежить не тільки від дослідження соціологією проблеми і побудованої теорії, але й від загальної методологічної орієнтації. Метод включає певні правила, що забезпечують надійність та достовірність знання. Методи соціального пізнання можна розділити на загальні та конкретно-наукові. Загальними методами соціології є матеріалістична діалектика. Суть загальних методів соціології в тому, що економічний базис суспільства признається первинним, а політична надбудова вторинної. При вивченні соціальних процесів застосовуються такі принципи матеріалістичної діалектики: об’єктивність, історизм і системний підхід Принцип об’єктивності означає вивчення об’єктивних закономірностей, якими визначаються процеси соціального розвитку. Кожне явище розглядається як багатогранне й суперечливе. Вивчається вся система фактів позитивних та негативних. Об’єктивність соціологічних знань припускає, що процес їх дослідження відповідає об’єктивній реальності та незалежним від людини й людства законам пізнання. Об’єктивність наукових висновків базується на їх довідності, науковості аргументування. Принцип історизму в соціології припускає вивчення соціальних проблем, інститутів, процесів у виникненні, становленні й розвитку, збагнення специфіки відповідних історичних ситуацій, розуміння загальних тенденцій розвитку і своєрідності конкретних обставин. Історизм тісно зв’язаний з розумінням протиріч як рушійних сил зміни сформованих взаємин, які розкриваються у взаємодії потреб та інтересів відповідних соціальних спільнот. Історизм дає можливість витягнути уроки з минулого досвіду і, тим самим, розробити обґрунтування сучасної політики. Використовуючи принцип історизму, соціологія має нагоду досліджувати внутрішню динаміку соціальних явищ й процесів, визначити рівень та напрям розвитку і пояснити ті їх особливості, які обумовлені їх історичним зв’язком із іншими явищами та процесами. Системний підхід спосіб наукового пізнання та практичної діяльності, при якому (тобто системному підході) окремі частини якого-небудь явища розглядаються в нерозривній єдності із цілим. Системний підхід сформувався шляхом конкретизації принципів матеріалістичної діалектики при вивченні складних об’єктів та отримав розповсюдження в соціології в другій половині XX в. Основним поняттям системного підходу виступає система, яка позначає певний матеріальний або ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. У зв’язку з тим, що одна й та ж система може розглядатися з різних точок зору, системний підхід припускає виділення певного системо-створюючого параметра, тобто властивості, що зумовлюють пошук сукупності елементів системи, мережу зв’язків та відносин між ними, її структуру. З причини того, що будь-яка система знаходиться в певному середовищі, то системний підхід повинен враховувати її зв’язки і відносини із оточенням. Звідси відбувається друга вимога системного підходу враховувати, що кожна система виступає підсистемою іншою, більшої системи, і, навпаки, виділяти в ній менші підсистеми, які в іншому випадку можуть розглядатися як системи. Системний підхід в соціології обов’язково припускає з’ясування принципів ієрархії елементів соціальної системи, форм передачі інформації між ними, способів їх впливу один на одного. При вивченні суспільної свідомості, громадської думки. різних соціальних спільнот класів, шарів, потреб та вимог різних соціальних шарів тощо використовуються методи аналізу документів, опиту, у тому числі анкетування, спостереження і т.п. При дослідженні міжособових стосунків усередині малих груп, шарів, ставлення особи до тих або інших суспільних явищ, життєвих і ціннісних орієнтацій та установок особи використовуються методи соціометрії, соціальної психології і т.п. методи статистики, факторного, латентно- структурного, коректувального аналізу, використовування математики і т.п.
19. Методи соціологічних досліджень Виділяється чотири основних методи емпіричного соціологічного дослідження: аналіз документів, спостереження, опит і соціальний експеримент, що розділяються в залежності від становлення фактів свідомості, а також способу їх фіксації, шляхи та методи їх використання.
20. Міграція та еміграція Міграцією називають переміщення населення, пов'язані із зміною місця проживання. Однак це визначення стосується тільки постійних (стаціонарних) міграцій, а вони можуть бути і тимчасовими (маятниковими). Маятникові міграції здійснюються щоденно, щотижнево і т. ін., але не пов'язані із зміною постійного місця проживання. Метою маятникових поїздок, як правило, є трудова діяльність, навчання, лікування тощо. Міграції поділяються також на внутрішні та зовнішні. За рахунок зовнішньої міграції (еміграції та імміграції) відбувається механічний приріст населення країни. Внутрішні міграції здійснюються в межах країни між окремими регіонами, містами, селами, між містами і селами. Причини міграції економічні, політичні, національні, релігійні. Виды миграции Внутренняя, Внешняя, эмиграция на постоянное место жительства, Временная (возвратная), долгосрочная (ООН,Россия > 6 месяцев), кочевничество и паломничество, маятниковая, эпизодическая, приграничная/транзитная, вынужденная (выезд по независимым от субъекта причинам, въезд обратно под вопросом), обратная (по своей инициативе или инициативе государства; например, в Израиле это программа репатриации). Еміграція це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону. Саме
· поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Раніші переселення людей, як і сучасні переселення в межах однієї держави місцевості, району тощо, називають міграціями. Еміграція здійснюється з метою постійного довготривалого або тимчасового проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов'язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства. Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією. Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття діаспора: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також іх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора поняття, пов'язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція - з громадянством, тобто з правовим зв'язком з тією чи іншою державою. Саме тому можуть бути діаспори недержавних народів, наприклад, «курдські діаспори» в Туреччині, Іраку тощо, а еміграції ні. «Рееміграція» це повернення емігранта у країну початкового проживання, тобто зворотна еміграція. Антонім до слова «еміграція» імміграція, тобто приїзд у країну для постійного проживання. 21. Національна культура і проблеми соціальної свободи Культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визна¬чень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах - матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших. Другий ас¬пект - творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особис¬тість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідомість, і зокрема на¬ціональну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взає¬модії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і передумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Відносно само¬стійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку національної куль¬тури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретного концеп¬туального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба (наприклад, робота О.М. Ломшиної . Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня культура йде своїми коре¬нями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своєрідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психологічної відчуженості від рід¬ного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей . Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, включає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріальної і духовної діяль¬ності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емо¬ційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам'яті усвідомлення інтере¬сів і цілей народу. Народний потенціал завжди був головним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомості. У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості ве¬лику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об'єктивними закономірностями розвитку суспільст¬ва, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискори¬ти той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культу¬ри і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неодно¬значним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє під¬несенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. поняття свободи досить щироке та єдиного визначення не має. Свободу можна розглядати як людський вимір буття, як відповідальність, як інфраструктуру культури, як результат ставлення відповідальності та в контексті самосвідомості. Жодне з цих розумінь не дає однозначного пояснення терміна “свобода”. Проте не можна розглядати ці підходи окремо. Свобода – це складний термін, складові частини якого є взаємодоповняючими. Науковці дійшли висновку, що соціальні обмеження можуть бути визначені як прояв соціальної необхідності у вигляді системної сукупності експліцитних (явних) і імпліцитних (прихованих) соціокультурних правил і норм, моделей поведінки, стереотипів мислення, засобів, способів, а також результатів самовираження людей, яким свідомо або несвідомо підкоряються люди і за межі яких вони не можуть або не хочуть виходити навіть тоді, коли це необхідно для них самих або суспільства, в якому вони живуть. Соціальні обмеження створюють систему у вигляді піраміди, де одні сторого підпорядковуються іншим. Вищим рівнем соціальних обмежень є обмеження концептуальні. Наступним рівнем соціальних обмежень є ідеологічні обмеження Наступними трьома вищими формами ідеологічних обмежень виступають онтологічно-гносеологічні, етичні і естетичні обмеження. Ідеологічні обмеження, що мають переважно ідеальний характер, знаходять свою подальшу конкретизацію і матеріалізацію на нижчих рівнях піраміди соціальних обмежень(політико-адміністративні; правові; інформаційно-освітні; техніко-технологічні; економічні; військово-силові; структурно-демографічні). Звичайно, вивчаючи питання свободи, не можна обійти таке питання, як уявлення сучасних студентів-не науковців про свободу. Це можна зробити на основі досить широкого за своїм змістом опитування. Саме з цього опитування нам стає зрозуміло, що в уяві сучасної молоді існує 8 основних(наголошую – основних) видів свободи. Це свобода духовна, гармонійна, соціальна, економічна, політична, абсолютна та інфантильна. Проте, не дивлячись на існування спільних рис, кожний індивід виділив свою, неповторну свободу.
22. Повсякденне й культурологічне розуміння нації . Досить цікавою і поширеною, на наш погляд, є культурологічна теорія нації. її засновником цілком слушно вважається один із відомих теоретиків австромарксизму Карл Реннер /літературні псевдоніми -РШпрингєр, Сіноптікус та ін./. Хоча, заради справедливості, зауважи-мо, що у нього були досить талановиті попередники в особі Й.-ГГердсра та Мозеса Гесса. Перший - в своїх чисельних працях доводив, що нація базується на засадах спільної культури і особливо мови. Другий - у своїй роботі "Рим та Ієрусалім" /1862 p./ визначив націю, як значну групу людей, об'єднаних спільною культурою чи культурними цінностями. Розвиваючи ці ідеї, К.Реннер досить переконливо доводив, що "нація - це культурне співтовариство". Для її виникнення потрібна "спільна літературна мова'', "розвинута національна література" та "національно-духовна культура". На думку К.Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну державну мову в багатонаціональній країні, буде "проявом панування, а не рівноправ'я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські настрої. Підсумовуючи свої міркування, К.Реннер писав: "нація - це союз, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна спільнота ." Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй. спільність походження, спільність мови. Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).спільність культури. Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й включає багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщину попередніх поколінь. Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великобританії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (40005000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною. Проте, як через багатоманітність культурних явищ в середині однієї нації, так і через неспівпадіння кордонів політичних утворень та культурних особливостей,[1]культура не може бути єдиним визначальним чинником нації. спільність релігії. Релігія також може бути привласненою, що робить її національною. Релігія може не бути винятковою: декілька націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема Іудаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.
23. Поняття особи та особистості в соціології Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є "індивід". Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого. Цей своєрідний "соціальний атол", окрема людина розглядається не тільки як одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи. В історії філософії і соціально-політичної думки відомий індивідуалізм - філолофсько-етична концепція, що затверджує пріоритет особистості перед будь-якою формою соціальної спільності, що виходить із представлень про атомарності індивіда. Індивідуальність - не просто "атомарність" людини, скоріше характеристика її одиничності і своєрідності, що виводять за рамки цієї одиничності. Інакше індивідуальність людини не відрізнялася б від індивідуальності скажемо стільця чи столу. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, "моя концепція мене самого" має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість. З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев, "немає індивідуальності...немає єдиного великого Я". Людина розділена на безліч малих "я". Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: “Ти сам – остання з усіх таємниць”. Очевидно, що до новонародженої дитини термін “особистість” не прикладаємо, хоча всі люди з'являються на світло як індивіди і як індивідуальності. Під останнім розуміється те, що в кожній новонародженій дитині унікально, неповторним образом відбита як у генотипі, так і у фенотипі вся його передісторія. немовля - уже виражена, яскрава індивідуальність, і щодня його життя збільшує потреба в різноманітних реакціях на навколишній світ. Буквально з перших днів життя, з перших годівель, формується свій, особливий стиль поводження дитини, так добре пізнаваний матір'ю і близькими. Індивідуальність дитини наростає до двох-трьох літнього віку, що порівнюють з мавпою по інтересі до світу й освоєння власного “Я”. Велике значення для подальшої долі мають особливі “критичні” моменти, під час яких відбувається збереження яскравих вражень зовнішнього середовища, що потім багато в чому визначає поводження людини. Вони носять назву "імпресінга" і можуть бути дуже різними, наприклад, музичною п'єсою, що потрясла душу історією, картиною якоїсь події, зовнішнім виглядом людини. Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людьми досвіду і ціннісних орієнтацій даного суспільства, що називають соціалізацією. Людина учиться виконувати особливі соціальні ролі, тобто учиться поводитися відповідно до ролі дитини, студента, чоловіка і т.д. усі вони мають виражений культурний контекст і, зокрема, значно залежать від стереотипу мислення. Становлення особистості – підсумок взаємодії людини і суспільства. У плині життя людина може в тім чи іншому ступені втратити особистісні риси внаслідок розвитку хронічного алкоголізму, наркоманії, важких захворювань ЦНС і т.п. у принципі особистість може “вмерти” у ще живій людині, що говорить про складну внутрішню структуру цього феномена. Говорячи про становлення представлень про цінність людини, потрібно підкреслити, що це поняття універсальне і не зводиме до "корисності" людини для суспільства. Спроби поділяти людей на "потрібних" і "непотрібних" порочні по самій суті, тому що їхня реалізація неминуче породжує сваволю, що веде до деградації і людини, і суспільства. Цінність людської особистості у визначеному змісті вище всього того, що робить чи говорить дана людина.
24. Поняття соціальної стратифікації Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією. Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституцій-ними механізмами, постійно відтворюється й модифікується. Соціальна стратифікація має такі особливості: стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому становищі порівняно з нижчими; кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії): прибуток, власність; освіта; влада; престиж. Перші три критерії стратифікації- прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди). Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці. Пітерин Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види: економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви; політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства. Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство. Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію. У наш час найбільш упливовою думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояснення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами (відповідно до їхніх функціональних можливостей, тобто за їхнім максимальним внеском у досягнення суспільної мети), а також мотивації до виконання соціальних ролей, що цим статусам відповідають. Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю. Пояснення нерівності під кутом функціональної користі має свої вади, містить суб'єктивізм при оцінці функції та неспроможний пояснити деякі реалії соціального життя. З огляду на це, Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціальної системи з панівною в суспільстві системою цінностей. Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уявленнями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи.
25. Поняття соціології права. Соціологія права галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства. Вона покликана досліджувати взаємозв'язки і взаємовпливи соціальної дійсності з правовими системами і нормами права, розглядаючи право як систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які регулюють суспільні відносини, дотримання і виконання яких забезпечується як методом переконання, так і методом примусу. Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини. Проблематика досліджень соціології права охоплює кілька головних напрямів. Одним з них є походження правових норм, що складаються на підставі існуючих суспільних відносин, відображаючи волю законодавця, потреби суспільства, тенденції суспільного розвитку, тобто є соціально зумовленими. Наскільки адекватно правові норми відтворюють вимоги життя, реальний стан речей, сприяють розвитку суспільних відносин, завдяки чому і як виникають конкретні правові інститути усе це досліджує соціологія права. Соціальна зумовленість правових інститутів та права передбачає глибокий аналіз соціальних відносин, які потребують правового регулювання. Оскільки вони перебувають у постійному розвитку, важливо не тільки з'ясувати їх особливості на певному етапі, а й спрогнозувати розвиток у майбутньому. Соціальні відносини, що є об'єктом правового регулювання, постають як інтереси, мотиви, які, подолавши певну систему процедур, втілюються у законодавчі акти. Предметом соціально-правових досліджень у такому разі є не тільки регламентовані форми діяльності з підготовки правових актів, але й різні неформальні відносини в цьому процесі. Не менш важливим є вивчення ефективності правових настанов, що виявляється у їх впливі на практичні відносини. Таке розуміння конкретизується у різних проблемних напрямах, які склалися в сучасній соціології права. Так, у полі зору досліджень щодо соціальної зумовленості права є соціальні непра-вові чинники, які впливають на розвиток права. А вивчення ефективності дії права пов'язане зі з'ясуванням особливостей правового чинника і ступеня його впливу на розвиток суспільних відносин.
30. Потреби, інтереси, цінності – механізми визначеності поведінки Потреби – це фундаментальна риса, неповнорна суттєва характеристика. За багатством потреб, за їхнім характером, способами їх формування та реалізації можна значною мірою судити про рівень розвитку особистості. Високо розвинута особистість – це насамперед особистість з багатством розумних потреб, з високою культурою споживання. Потерби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб особистості, одержує можливість спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. Людські потреби історично обумовлені, визначаються даним історичним типом суспільних відносин, соціальним середови-щем, у якому живе особистість, системою виховання даного сустпільства, а також самовихованням цієї особистості. У процесі розвитку суспільства відбуваються як якісні, так і кількісні зміни у системі потреб. Задоволення потреб у певних умовах породжує нові потреби. Останні додають нових, додаткових імпульсів розвитку мат. і дух. виробництва, поклика-ного створювати цінності, необхідні для задоволення як старих, так і нових потреб. Потреби людини є основою її інтересів. Інтереси є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Справжні інтереси не завжди правдиво зображаються їх носіями. Часто буває, що про інтерси одних говорять інші. У суспільстві має місце складна взаємодія найрізноманіт-ніших, часто суперечливих інтересів. Неодміною умовою успішності політики держави є врахування цієї взаємодії, прогнозування її наслідків. Інтереси можна класифікувати: а) за суб’єктами; б) за сферами суспільного життя; в) за значен-ням; г) за тривалістю; д) за наявністю суперечностей і т.д. На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її уявлення про цінності. Категорія ціннос-ті вдображає соціальне і культурне значен-ня мат. чи дух явищ, предметів для задово-лення потреб людини. Цінність того чи іншого об’єкта конкертно-історична. Об’єкт може бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Цінності є фундаментом формування і регулятивної функції ціннісних орієнтацій особистості – складових частин її структури. Серед них – орієнтація на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяль-ності суб’єктів. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формуван-ня цінностей є культура. Суспільні ціннос-ті формуються поступово, через відбір пеіних видів поведінки і досвіду людей. Підсумком і метою тривалого прищеплю-вання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.
37. Психологічні школи в соціології 1. Емпірична соціологія. Емпірична соціологія, яка виникла в межах західної соціології в 20 столітті, сформувала в своєму руслі дві основні течії - академічну і прикладну. Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі і явища суспільного життя (наприклад, соціологія праці, соціологія міста і т.д), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень. Завдання другої - організація цих, націлених на розв`язання чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов`язаних з виконанням функцій соціальної інженерії, досліджень. 2. Структурний функціоналізм. Структурний функціоналізм (або структурно-функціональний аналіз) - один з найбільш важливих і складних напрямів сучасної теоретичної соціології, виникнення якого певною мірою об'єктивно пов'язане з широким розвитком емпіричної соціології. До середини 30-х рр. XX ст. соціологи США накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість різноманітних за масштабністю і тематикою емпіричних соціологічних досліджень, які, проте, не виходили за межі окремих регіонів країни і торкались лише деяких проблем суспільного життя. Жодна соціальна система -- суспільство в цілому, виробнича одиниця, окремий індивід -- не можуть вижити, якщо не розв'язані її основні проблеми: * пристосування до оточуючого середовища (адаптація), * формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання); * підтримування внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція) * забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність - підтримування зразка). 3. Конфліктологія. Проблеми соціальних конфліктів завжди привертали увагу соціологів різних напрямів і шкіл. В минулому особливо великий вклад в наукову розробку цієї проблематики внесли К.Маркс, Г. Спенсер, Л. Гумплович (1838-1909-рр.); Г.Зіммель (1858-1918 рр.) та ін. Поряд із цим, в сучасній соціології в середині XX ст. формувався і особливий конфліктологічний напрям, представники якого, опираючись на соціально-філософську і соціологічну спадщину названих класиків, присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального конфлікту, яка склала основу їх соціологічних поглядів.Основними аргументами, які конфліктологи висунили на рубежі "гарячих шестидесятих" проти тези Т. Парсонса про стабільність як атрибуту суспільства, були такі: * розподілом засобів до життя займається група людей. Вона протистоїть всьому суспільству. Тому конфлікт є неминучим; * політична влада захищає існуючий економічний порядок розподілу суспільного продукту. Вона теж протистоїть суспільству. Тому конфлікт між нею і народними масами об'єктивно обумовлений; * в будь-якому суспільстві діє висхідний ланцюжок: гроші-влада-цінності-ритуал. Від першого до останнього компонента повсюди наявним є зштовхування інтересів протилежних соціальних груп. Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин; * в будь-якому суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні володіють засобами виробництва. Таким чином, соціальний конфлікт с продуктом економічних відносин. 4. Символічний інтеракціонізм. Симвончний інтеракціонізм - один із найбільш цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціологи, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор філософи Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному. В праці "Розум, Я і суспільство" (1934 р.) Мід підкреслює, що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними взаємодіями, в яких велику роль відіграє "символічне оточення". Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів-символів, до яких Мід відносив жест і мову. Таким чином, символічний інтеракціонізм -- це дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами Розвиток цієї концепції сприяв аналізу ролі, соціалізації, комунікації і дії. Символічний інтеракціонізм мав значний вплив на соціологію девіантної поведінки завдяки запропонованому ним поняттю кар'єри, яке використовується в дослідженнях злочинної поведінки інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії наклеювання ярликів, досліджень стереотипів і стигми. Інтеракцюністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінченних трансакцій соціальних діячів. Мід підкреслює, що специфіка людини визначається відсутністю у неї розвинутої системи Інстинктів як основних регуляторів поведінки Саме тому людина має здатність винаходити символи, що є основою свідомого пристосування до оточуючого середовища, свідомої поведінки І самоспостереження Головною характеристикою людської дії є використання символів Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної дії: * ступінь узагальнення за допомогою жестів; * ступінь символічно опосередкового спілкування. 5. Феноменологія. Як різновид розуміючої соціології феноменологічна соціологія бере свій початок ще з М. Вебера. Він пов'язаний з Е. Гуссерльом, Ч. Кулі, Дж. Мідом та ін. Але засновником феноменологічної соціології як самостійного напрямку в соціології є австрійський, а згодом американський соціолог А. Шюц (1899 -- 1959 рр.). В 50-х роках, аналізуючи структуру повсякденного мислення, Шюц розробив концепцію інтерсуб'єктивного світу повсякденного життя. Цей світ, за його точкою зору, існував до нашого народження і інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. Можливість об'єктивного розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб'єктивного смислу, стверджує Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, у світі повсякденності. Саме це дозволяє вирішувати головне, на думку Шюца, завдання соціології - зрозуміти процес становлення об'єктивності соціальних явищ на основі суб'єктивного досвіду індивідів Але соціолог створюючи теоретичну модель життєвого світу, повинен дотримуватися таких правил (або, як їх називає Шюц, постулатів): * постулат релевантності (представнитва). Модель соціального світу повинна враховувати лише ті моменти, які фіксують типові зв'язки і відносини предмета, що досліджується, залишаючи без уваги надмірний зміст, який не пов'язаний безпосередньо з досліджуваною проблемою; * постулат адекватності. Соціологічна модель і знання, мотиви, плани дій, що в ній містяться, повинні бути вибудовані таким чином, щоб з точки зору здорового глузду вони також сприймались як розумні і зрозумілі; * постулат логічної послідовності поняття, якими оперує соціологічна наука, треба узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання не повинні суперечити одне одному; * постулат узгодженості. Соціолог не винаходить світ заново, він будує свою пояснювальну модель таким чином, щоб й можна було емпірично перевірити. 6. Соціологічні концепції технократизму. В соціології все більшого значення надається дослідженням проблем технократизму, теоретико-методологічному з'ясуванню питань, пов'язаних з різномаїттям форм прояву технократичної свідомості, її типів і носіїв. Зазвичай технократизм в соціологи розглядається як концепція, що наголошує на необхідності передачі державної влади в руки технічних спеціалістів (інженерів, техніків, організаторів виробництва, а також учених), які тільки й здатні приймати політичні рішення на справжній науковій основі і в інтересах всього суспільства. Як самостійна соціологічна концепція технократизм виник ще на початку XX ст., був тісно пов'язаний з феноменом техногенної цивілізації і віддзеркалював реали розвитку суспільства в умовах науково-технічної революції. Головними постулатами технократизму є: * особлива роль належить технократичному мисленню, що засновується на фундаменті наукового знання; * пріоритетна роль належить техніці, науково-технічному чиннику в цілому, науково-технічні інновації є стимулом і рушійною силою розвитку суспільства; * науково-технічна еліта спеціалістів с такою соціальною групою, від якої безпосередньо залежить науково-технічний прогрес і соціальний прогрес; в ієрархічній структурі суспільних відносин фундаментом є технологічні, науково-технічні відносини, а над ними надбудовуються соціально-політичні, духовні відносини.
38. Релігійна група як соціальна спільність Релігійна група соціальна спільнота, що утворюється в процесі відправлення релігійних обрядів. Сукупність таких груп утворює релігійну організацію. Релігійна організація форма соціальної організації, обґєднання послідовників певного віросповідання. Соціологія релігії надає важливого значення типологізації релігійних організацій. М. Вебер, зокрема, наголошував на розходженні між церквою (групою віруючих, яка тяжіє до універсальності, інституціалізації) і сектою (нечисленною релігійною групою, часто опозиційною щодо певної релігії, в якій домінують безпосередні особисті стосунки між віруючими). Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає релігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Церковна громада складається із священства та мирян. З інституціалізацією релігії церкви перетворюються на еклесію релігійну організацію, що охоплює все суспільство. Вона не конфліктує зі світськими аспектами життя, намагається встановити контроль над окремим індивідом, членство у ній вважається з народження. Однією з історичних форм еклесії є універсальна церква. Розвиваючи ідеї М. Вебера, відомий соціолог Г. Беккер ввів до типології релігійних організацій два нові елементи деномінацію і культ. Деномінацію він розглядає як секту на одній з вищих стадій її розвитку, здатну до компромісів щодо прийняття нових членів, яка намагається вбудуватися у соціальну систему. Вона обмежується класовими, національними, расовими, іноді регіональними кордонами, перебуває у відносній гармонії з офіційною світською владою (конгрегаціоналісти, лютерани). Як релігійна організація сучасного типу, вона виникла внаслідок поширення ідей релігійного плюралізму, відрізняється віротерпимістю, відсутністю твердої дисципліни, тиску догматики, розподілу на священство і мирян. Деномінація є проміжною ланкою між церквою і сектою. Іноді деномінація формується на основі сект і може згодом перетворитися на церкву. Але якщо церква вимагає безумовної відданості своїх прихильників, то сучасні деномінації реалізують прагнення різних віровчень завоювати побільше прихильників, незалежно від «чистоти» їхньої віри. Найбільше розвинулися деномінації в США, де їх більше двохсот. До протестантських деномінацій в Україні належать євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської, адвентисти сьомого дня, свідки Єгови, лютерани та ін.
39. Розвиток соціальних знань в Стародавньому світі Вже в країнах Стародавнього світу відома соціологічна думка. Можна сказати, що соціологічні погляди почали формування практично з виникнення самого суспільства. Соціологічна думка Стародавнього Китаю.Соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою. Суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Людина трактувалась як політична (державна) істота. Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися. Можна сказати, що теоретики "донульового часу" (часу до народження Христа) виявили й описали майже всі основні елементи суспільного співжиття людей як державного. І хоч їхнє вчення має історично обумовлений характер, слід підкреслити те велике значення, яке воно мало для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив соціально-філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).Соціологічна думка Стародавньої Індії Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними до­сягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки довговічність, а й творче сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на соціальних інститутах (варни, касти, сім'я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в ПІ тис. до н. е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до н. е., в епоху "Рігвед". На основі великого зібрання гімнів "Рігвед" було витво­рено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на касти явище, без з'ясування якого неможливо зрозуміти характер та своєрідність індійської культури. Саме в "Рігведах" були обгрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (вар­ни) брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (землеробів, ремісників) і шудрів (слуг).Головні погляди на життя суспільства були відображені в Сутрах (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.
41. Самосвідомість та саморегуляція особи САМОСВІДОМІСТЬ – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо. На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь обґєктивний світ, то обґєктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як субґєкт, і як обґєкт пізнання. Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які повґязані з усіма аспектами її психічної діяльності: - ПІЗНАВАЛЬНОЇ – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; - ЕМОЦІЙНОЇ – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо; - ВОЛЬОВОЇ – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо. Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища. Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн). У житті людей часто виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами у трудовій діяльності, важкими умовами життя, погіршенням здоров'я та ін. Напружені ситуації призводять до стресів - яе-специфічних реакцій організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації. Слід зауважити, що будь-яка життєваситуація викликає стрес, але не кожна з них є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються, як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи. Стреси часто проявляються у вигляді пограничної акти¬візації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стре¬си. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром вини¬кає в момент зустрічі з подразником, а при психічному адаптація передує ситуації ї наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елементи психічного і на¬впаки.
42. Соціальна адаптація та інтеграція Адапта
·ція соціа
·льна активне пристосування індивіда до умов середовища і результат цього процесу. Адаптація соціальна має дві форми: активну (індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації); пасивну (не взаємодіє із середовищем, не прагне змінити його, пристосуватися до особистих норм, оцінок, засобів діяльності).Показники пасивної соціальної адаптації перехід в інше соціальне середовище, аномія та різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства (див. Аномія), відхилення поведінки. Соціальна адаптація є динамічним системним процесом, ефективність якого залежить від взаємодії людини й ситуації. Об'єктивні властивості ситуації, без сумніву, впливають як на її успішність, так і на психологічні механізми, які лежать в основі поведінкових стратегій, спрямованих на пристосування. У разі високого та низького рівнів адаптивності наявні відмінності застосовуваних стратегій. Оптимальним для соціальної адаптації є поєднання прийняття себе та інших з прагненням реалізувати власні ресурси та переконанням щодо власної самоефективності та сенсовності свого життя. Соціальна адаптація це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації. Виділяють такі компоненти соціальної адаптації: соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізація. Социальная интеграция (лат. integratio- восстановление, восполнение; лат. integer целый): Принятие индивида другими членами группы. Процесс установления оптимальных связей между относительно самостоятельными малосвязанными между собой социальными объектами (индивидуумами, группами, социальными классами, государствами) и дальнейшее их превращение в единую, целостную систему, в которой согласованы и взаимозависимы ее части на основе общих целей, интересов. Формы поддержания социальной системой устойчивости и равновесия общественных отношений. В дефектологии успешная социализация индивида, который преодолел негативные последствия ситуации, связанной с его дефектом
44. Поняття відкритого суспільства Вперше поняття „відкрите“ суспільство запропонував Анрі Бергсон, потім їх концептуальне дослідження здійснив Карл Попер у книзі „Відкрите суспільство та його вороги“. Продовжив дослідження „відкритого“ суспільства у численних статтях і наукових програмах Дж. Сорос. На думку Карла Поппера „відкрите“ суспільство – це вища форма організації суспільства, яку він називає „великим“, „благим “ суспільством [ Поппер К. Открытое общество и его враги. М., 1992. Т. I. Чары Платона. С.165.]. Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соціальними структурами, і правовою державою. Для членів відкритого суспільства характерні типове раціонально-критичне мислення й відповідна установка поводження, можливість свідомо управляти соціальним розвитком і формувати державні інститути відповідно до демократичних принципів. „Відкрите“ суспільство в розумінні К. Поппера повністю демократичне. Воно не необмежене капіталізмом, але й не засновано на марксизмі або анархії: це самостійний варіант демократії. Відкрите суспільство К. Поппер розглядав як найкращу форму громадського життя. Не як утопію, а як необхідну надзадачу, над якою необхідно невпинно працювати, якщо не хочемо, щоб суспільство еволюціонувало в протилежному напрямку до гіршої альтернативної моделі. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості. суспільним ідеалом К.Поппера є «відкрите суспільство» – суспільство влади розуму, свободи, рівності, справедливості. „Відкрите суспільство“, за К.Поппером, базується, насамперед, на інструментальній раціональності, десакралізації соціальних і політичних норм і процедур, можливості зміни соціального статусу його членів. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості. Концепція Карла Поппера надзвичайно цікава й актуальна тому, що допомагає відповістити на головне запитання, яке стоїть перед відкритим суспільством як можливо організувати маси в співтовариства без зайвого обмеження свободи особи під владою суспільства, без втрати цієї волі повністю в лабіринтах бюрократичних структур.
46. Соціальна функція права Соціальні функції це специфічний ракурс права, де регулятивна і охоронна функції «поєднуються» у відокремленій якісно однорідній сфері соціальних відносин, економіці, політиці, ідеології. Розглянемо деякі основні функції права: Економічна функція як одна з найважливіших соціальних функцій права мала велике значення на всіх етапах розвитку товарно-грошових відносин. Право завжди було гарантом власності та свободи підприємництва. На основі правових норм в економічних відносинах виникали урегульовані правом відносини. Найважливішою правовою формою таких відносин був і залишається договір, у якому йдеться про права та обов'язки сторін і у якому останні визначають умови настання тих чи інших правових наслідків (результатів). Політична функція права полягає насамперед у регулюванні відносин влади, відносин між соціальними групами і особливо в регулюванні національних відносин. Історія підтверджує, що політика це участь у справах держави, визначення завдань держави, відносини між класами і націями. Роль права в регулюванні названих відносин з моменту виникнення держави, класів і націй була і залишається до цього часу досить значною. Права і свободи людини також важливий об'єкт політичної функції права, що не втрачає своєї актуальності і нині. Виховна функція права є результатом здатності права виражати ідеологію певних кланів і соціальних сил та його спроможність впливати на думки і почуття людей. Одне з найважливіших завдань виховної функції права виховання високої правосвідомості, формування у громадян стимулів правомірної поведінки. У праві відображені передові, гуманні, відповідні інтересам особи приписи, в результаті чого право одержує психологічну підтримку з моменту видання правової норми. Разом з тим правові вимоги, що не відображають бажань і настроїв людей, одержують їх негативну оцінку і не знаходять підтримки в їх свідомості. У таких випадках виховна функція права не досягає своєї мети. Компенсаційна функція властива різним галузям права, оскільки виконує важливу роль в регулюванні відносин між громадянами і юридичними особами, виступає необхідним інститутом гармонізації інтересів суб'єктів права, стабільності суспільних відносин. Наявність у права обмежувальної функції пов'язана з його призначенням бути регулятором суспільних відносин. Регулювати це означає регламентувати варіанти поведінки, які повинні відповідати інтересам певних соціальних груп, класів, індивідів, всього суспільства. Для того, щоб дії одних суб'єктів права не порушували прав та інтересів інших, щоб відносини в суспільстві були більш гармонійними, право встановлює певні обмеження для суб'єктів правовідносин, долаючи тим самим анархію і сваволю. Обмеження прав це своєрідне вирівнювання протилежних інтересів. Обмежувальна функція, незважаючи на певний негативний характер, дає позитивний соціальний результат, оскільки завдяки таким якостям право виступає гарантом стабільності і гармонії у суспільстві, найважливішим інструментом правопорядку та реалізації прав громадян.. Поновлююча функція займає особливе місце у механізмі правового впливу. За допомогою правових засобів поновлюють порушений громадський порядок; дуже часто поновлюється і попереднє правове становище суб'єктів права (громадянин, наприклад, знову одержує ті права, яких був позбавлений, йому повертають майно, поновлюють на роботі, реабілітують його ім'я тощо). Часто поновлююча функція реалізується внаслідок того, що відміняється прийнятий правовий акт чи юридично значуща дія (наприклад, наказ про звільнення). При інформаційній функції право вбирає у себе, а потім видає величезну інформацію про різнобічні явища суспільного життя, оскільки у ньому міститься величезна кількість наукових дефініцій, юридичних формул, історичних та життєвих відмінностей, політичних і правових оцінок, юридичних рекомендацій, заборон, дозволів тощо. правова інформація це владна інформація, за її допомогою виражається (і, відповідно, формується) певний світогляд. Інформаційна здатність права це один із суттєвих факторів, що дозволяє віднести його до елементів духовної культури суспільства. Основними об'єктами екологічної функції права є земля, її надра, ґрунти, атмосферне повітря, ліси, рослинний і тваринний світ, навколоземний космічний простір тощо.З метою реалізації цієї функції приймаються закони, нормативні акти уряду, міністерств та відомств, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, спрямовані на захист довкілля, забезпечення прав громадян на здорову екологію, встановлення відповідальності за порушення екологічного законодавства. Важлива роль у цьому належить правоохоронним органам: прокуратурі, суду, міліції, що застосовують засоби впливу до правопорушників у сфері екології (штрафи, відшкодування збитків, позбавлення волі тощо).
49. Соціальні статуси та ролі Людина як соціальна істота взаємодіє з різними соціальними групами, бере участь у спільній діяльності. Для аналізу ступеня включеності індивіда в різні групи, а також його становища в кожній з груп та його функціональних можливостей щодо кожної групи, користуються поняттями "соціальний статус" і "соціальна роль". Соціальний статус особистості - це місце в соціальній структурі групи чи суспільства. Соціальний статус віддзеркалює той набір конкретних дій, що їх виконує людина в різних взаємодіях. Кожна людина має багато статусів у зв'язку з тим, що вона бере участь у багатьох групах і організаціях (мати, дочка, лікар, кандидат наук, людина похилого віку, член профспілки та ін.). Сукупність усіх статусів, які має людина, називається статусним набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель поведінки. Усі соціальні статуси можна розділити на два основних типи:- приписані, вроджені; - набуті, досягнуті. Приписані статуси - це статуси, що їх надає людині група чи суспільство незалежно від її здібностей і зусиль. До них належать стать, раса, національність, членство в королівській сім'ї тощо. Набуті статуси - це такі статуси, яких особистість досягає завдяки власним здібностям і зусиллям. Це, зокрема: дружина, професор, банкір, студент тощо. На відміну від приписаних статусів, набуті перебувають під контролем людини та набуває вона їх за власним бажанням. Розрізняють також соціальний і особистий статуси. Соціальний статус - це місце людини в суспільстві, котре вона посідає як представник великої соціальної групи (професії, статі, віку, верстви, релігії та ін.). Особистий статус - це місце індивіда в малій соціальній групі. Він залежить від того, як його оцінюють і сприймають члени групи. Із соціальним статусом тісно пов'язана соціальна роль, іноді її називають динамічним аспектом статусу. Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має зазначений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом. Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження. Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалізації. Рольове навчання має дві мети: навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі; набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповідають певній ролі. Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності. Рольові конфлікти зводять до двох типів: міжособистісні, які виникають тоді, коли не збігаються очікування щодо змісту однієї і тієї ж соціальної ролі. Найчастіше це буває тоді, коли відсутні чітко окреслені правила якихось ролей. Особливо це стосується тих ролей, котрі визначаються традицією, культурою, особливостями тих чи тих груп; внутрішньоособистісні - виникають за умов, коли людина виконує багато ролей і вимоги цих ролей зумовлені нормами соціальних груп, отож можуть не збігатися чи суперечити одна одній. Досвід свідчить, що дуже невелика кількість ролей вільна від внутрішньої напруги та конфліктів. Якщо конфлікт загострюється, це може призвести до відмови від виконання рольових обов'язків, до внутрішнього стресу. Люди по-різному ототожнюють себе зі своїми статусами та відповідними ролями. Максимальне поєднання з роллю називається рольовою ідентифікацією, а середнє чи мінімальне - дистанціонуванням від ролі. У соціальній ролі поєднуються особа й суспільство, соціальні ролі перетворюються на індивідуальну поведінку, а індивідуальні риси перетворюються на відповідність вимогам соціальних норм.
51. Соціологічні дослідження – інструмент пізнання соціальної реальності Соціологічне дослідження система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес. Основні функції соціологічного дослідження: - пізнавальна відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток; методологічна забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів; практична полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами; інформаційна сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності; управлінська забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та об'єктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень. У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи: 1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо. 2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту. 3. Упорядкування та обробка зібраної інформації. 4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій. Специфіка кожного з етапів визначається конкретним видом соціологічного дослідження. Їх виділяють залежно від узятих за основу критеріїв. Найважливішими з них є мета дослідження, глибина потрібного аналізу, метод збирання первинної соціологічної інформації, об'єкт дослідження, терміни проведення, відносини між замовником і виконавцем, сфера соціальної дійсності, яку вивчають.
59. Специфіка молодіжної субкультури У всі часи існувало розшарування суспільства на різні класи. На бідних і багатих, на розумних і безграмотних, на буржуазію і пролетаріат, але за весь час існування суспільства ніколи не спостерігалося такого яскравого і насиченого розшарування молоді. Як дивно б це не звучало, але кого зараз тільки немає? Панки, готи, емо, фріки, растамани... Існує безліч молодіжних субкультур, як і безліч стереотипів про те, що субкультура - це обов'язково погано. Свідчення тому, що половина безграмотних у цій справі людей вважають, що всі неформали ( люди з різних субкультур) є божевільними сектантами. У складній економічній, соціальній, та культурній ситуації сьогодення дітей потрібно виховувати на кращих зразках національної та світової культури, щоб зробити їх високодуховними громадянами своєї країни. Сучасний педагог, навіть якщо від є справжнім професіоналом, не може чинити опір засобам масової інформації. І тому педагогу потрібно гарно розбиратись в субкультурі, щоб зрозуміти підлітка, зменшити негативний вплив деяких проявів субкультури та направити культурний розвиток підлітка у потрібне русло.Основне завдання педагога - виховувати мислячих, висококультурних, духовних людей. Репери і хіп-хопери.Всім відомі і знайомі люди. Вони носять широкий і вільний одяг, більшість захоплюється баскетболом, бітбоксом і, звичайно, написанням репу. Плюси: людина-репер не лише займається спортом (що вже є плюсом), вона проявляє себе творчо. А прояв таланту завжди спричинює зростанню особистості. Мінуси: все ніби добре, але є така підтечія як «Ганста». Ось саме тут «в моді» агресивний стиль поведінки. Такі люди можуть володіти вогнепальною зброєю, оскільки вважають, що світ жорстокий, і лише вони самі можуть себе захистити. Вони вважають себе за королів і не визнають нікого і нічого вище за себе Готи. Упізнати таких людей не складе жодних труднощів. Гот обов'язково одягнений у чорне і в нього обов'язково мармурово-біла шкіра. Проте сенс життя готів – ця сама готика – як кут сприйняття життя, а зовсім не культ смерті. Готика – явище естетичне, а похмурі образи - не більше ніж епатаж. Безглуздо шукати сенс життя в смерті – його там немає. Смерть - це нагадування, привід прагнути до життя. Плюси: як правило, готи - це люди, які шукають натхнення, а значить творчі люди. І їх захоплення даною субкультурою ніщо інше, як просто спосіб насититися енергією. А їх вигляд (нехай навіть він декого лякає), це просто відповідь, створена на противагу нічого не вартому гламуру, в якому за картинкою порожнеча. Мінуси: тут так само є небезпечні підтечії. Існують сатаністи. Їх ідеологія – ідеологія епатажу і бунт проти церковно-традиціоналістської системи. Саме люди з такої субкультури можуть піти на осквернення церковних предметів, жертвопринесення та інші дії, засновані на поклонінні сатані. Скінхеди. Це неофашистські молодіжні угрупування закритого типу. Проповідують культ сильної особи, расизм, шовінізм, культ чорної магії, систематично займаються фізичною підготовкою. Не приховують своїх поглядів. Вітанням є витягнута вперед рука. Часто на чолі такого молодіжного угрупування стоїть доросла людина з профашистськими поглядами. Плюси: звичайно, справжнім плюсом це не назвеш, але ідея скінхедів - тільки сильні можуть жити. Отже, потрібно бути сильним, і не лише тілом, але і духом. Саме це прагнення з натяжкою можна назвати позитивним. Мінуси: мінусів набагато більше. Свою ідею вони сприймають дуже буквально. Саме за скінхедами дуже часто помічаються напади безпричинної агресії по відношенню до інших людей. Вони абсолютно не бояться убити «не свого», і навіть в деякій мірі прагнуть до цього. Растамани (растафарі). Із їхньої точки зору, можна: любити людей, палити траву, байдикувати, осягати сенс життя, розповідати іншим про растафарі, філософствувати, грати на барабанах, боротися з Вавілоном, носити дреди і слухати реггі; не можна: їсти свинину, молюсків, сіль, оцет, рибу без луски, коров'яче молоко, палити тютюн, пити ром і вино, носити речі з чужого плеча, їсти приготовану іншими їжу, грати в азартні ігри, торкатися мертвих, проповідувати негідним. Плюси: досить спокійна культура і нешкідлива для суспільства. Як кажуть «чим би дитя не тішилося.» Мінуси: по суті, їх заняття - це неробство, така людина навряд чи стане кимось великим у соціальному житті. Ролеві ігри, ролевими. Це люди, які люблять грати за сценарієм. Вони можуть поставити свою улюблену книжку як спектакль і жити так довгий час. По суті все те ж саме як при зйомках фільму, тільки без камер. Плюси: тільки розвинені люди в інтелектуальному плані стають ролевиками. Вони обов'язково освічені, начитані, і вельми інтелігентні і миролюбні. Мінуси: є небезпека «загратися» за тим або іншим сценарієм і вже не вийти з ролі. При таких ситуаціях людина просто вибивається з суспільства. Фріки. Люди, які люблять яскраво одягатися і поводитися, привертати до себе увагу. Тут і яскраві кольори одягу, і тату і різний пірсинг. По суті, ці люди не лише яскраво виглядають, вони і яскраво мислять. Зазвичай такі люди - це співаки, письменники, композитори. Взагалі, знову люди творчої натури. Фрік-культура – це культура сміливих і абсолютно відв'язних людей. Плюси: немає ніякого негативного ставлення до світу і до «не своїх». Немає нічого такого, проти чого вони вороже виступають. Мінуси: саме їх свобода є їх головним мінусом. Вона дає їм все, тоді як на них самих неможливо вплинути ззовні, тобто якщо поки це нешкідливо і весело, то хто знає, в що це виллється потім І ніхто їх не зможе зупинити Металісти, рокери. Їх зовнішній вигляд зухвало агресивний: чорний одяг з великою кількістю металу, зображенням черепів, крові, написом "сатана" англійською мовою. Хоча одяг чистий, охайний. Класичні металісти носять вузькі чорні джинси, заправлені у високі черевики або «козаки», шкіряні куртки з косою блискавкою - "косухи", "косовороти", сережки в лівому вусі, персні із зображенням черепів або інших чорних магічних символів (пентаграма, скелет і т. д.) Але їх зовнішня агресивність і похмурість найчастіше є засобом епатажу оточуючих людей. Ті, яким за 25 років, займаються серйозною роботою, як правило, миролюбні, хоча інколи можуть побешкетувати разом з тими, хто молодший. Плюси: як правило, люди вельми цікаві і не замкнуті в своєму маленькому світі. Для них це всього лише спосіб провести час. Мінуси: надмірний алкоголь і агресія на їх «залізних друзях» - крутих мотоциклах, можуть привести до аварій і інших ситуацій, пов'язаних з алкоголем. Панки. Їх можна відразу впізнати по ірокезові на голові. Часто носять чорні шкіряні куртки, люблять пірсинги. В їх стилі завжди присутня неохайність і недбалість. Грубий жаргон, близький до жаргону "зони". Поведінка непристойна. Багато хто з них вживає наркотики, спиртні напої, токсичні речовини. Плюси: може вони і є, але збоку їх не видно. Мінуси: там, де з'являються панки, - бійки, грабунки, насильство з метою наруги над особистістю. Емо . За традиційну зачіску емо вважається косий, рваний чубок до кінчика носа, що закриває одне око, а ззаду коротке волосся, що стирчить в різні боки. Перевага віддається жорсткому прямому чорному волоссю. У дівчат можливі дитячі, смішні зачіски два маленькі хвостики, яскраві заколочки сердечка з боків, бантики. Часто емо-кіди проколюють вуха або роблять тунелі. Окрім того, на обличчі емо-кіда може бути пірсинг (наприклад в губах і лівій ніздрі, бровах, переніссі). Їх легко можна впізнати по кольорах в одязі: рожевий і чорний. Плюси: якщо не рахувати їх емоційність, то цілком мирний і тихий народ .Не налаштовані вороже і не хочуть поневолити світ. Мінуси: прагнення до переживання яскравих і чистих емоцій і їх вираженню головне правило для емо. Їх відрізняє: жадання самовираження, протистояння несправедливості, особливе, чутливе світосприйняття. Отже все це може привести до нервового зриву і до проблем у подал 60. Становлення соціології права Елементи соціологічного погляду на право простежуються ще у працях давніх мислителів, які розмірковували над проблемами облаштування суспільства, держави, влади, закону, справедливості й порядку, еволюціонуючи з розвитком цивілізації. Формування соціології права є закономірним наслідком розвитку як юридичної, так і соціальної наук. Вона зумовлена відповідною зрілістю цих наук, а також реальною потребою осмислення, прогнозування процесів, що виникали і розвивалися на їх стику. У зв'язку з цим наприкінці XIX ст. у юридичній науці сформувалися нові течії: соціологічна юриспруденція (США) і так звані школи вільного права (Європа). Але вони ще не були домінуючими на той час та й мало чим нагадували соціологію права в сучасному розумінні, яка остаточно оформилась як самостійна галузь знань на початку XX ст. А сам термін «соціологія права» на позначення самостійного наукового напряму запроваджений до вжитку в 1962 р. на Міжнародному соціологічному конгресі, де було заявлено, що інтелектуальний клімат, розвиток соціологічної теорії і суспільних наук загалом зумовили необхідність інституціалізації соціології права як науки. Це стало підставою для створення у межах Міжнародної соціологічної асоціації Дослідницького комітету соціології права. На розвитку європейської школи соціології права суттєво позначилася діяльність австрійського юриста 0. Ерліха, який висунув концепцію «живого права», французького соціолога Жоржа Гурвіча (18941965), який окреслив предметну галузь соціології права, та багатьох інших сучасних соціологів, які працюють у цій проблематиці Ж. Карбоньє, Б.-М. Блегвард, А. Арно, Л. Фрідман та ін. Засновником американської школи соціології права вважають Р. Паунда, який першим порушив питання про дослідження права в його соціальному контексті (під впливом його ідей перебували О. Холмс, Л. Брендейс, Б. Кардозо, Д. Френк, X. Оліфеат, В. Кук та ін.). Представники американської школи розглядають право з позиції емпіричного досвіду, інтуїції та доцільності, вважаючи суб'єктивний розсуд судді головним критерієм правомірності вчинку, стверджуючи, що право створюється судом і є засобом досягнення соціальних функцій. У руслі загальноцивілізаційних поглядів на суспільство, владу, право та особливості їх взаємодії розвивалася й українська суспільно-правова, філософська думка. Роздуми, ідеї, втілені у творах Г. Сковороди, 1. Котляревського, Т. Шевченка, свідчили про високий рівень української соціоправової думки, але вони, як і пізніші праці М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського та М. Грушевського, ще не відповідали критеріям соціоправових досліджень. Значний внесок у розвиток правознавства зробили провідні теоретики української соціологічної школи наприкінці XIX на початку XX ст. В. Вергановський, С. Дністрянський, Б. Кістяківський, О. Кістяківський, М. Ковалевський, Л. Петражицький та ін. Було проголошено, що право на території України дослідники будуть вивчати як таке, що «...матиме самостійний інтерес для правника, історика, соціолога».Після 1917 р. радянська юридична наука деякий час зважала на соціальні особливості дії права, що підтверджують праці відомих юристів М. Гернета, М. Ду-ховського, А. Малицького, Є. Пашуканіса, П. Стучки та ін. Але з 30-х років соціологічний напрям у правознавстві був зведений нанівець. Соціальні проблеми права вивчалися лише в Українському вільному університеті в Празі та Українському науковому інституті в Берліні. Відновилися соціологічні дослідження у галузі юридичної науки, насамперед у межах карного права, лише в середині 60-х років XX ст. Серед юристів знову було визнано необхідність і важливість соціологічної орієнтації. Це дало змогу з'ясувати природу та особливості явищ правової дійсності, які раніше не були охоплені проблематикою правознавства, а низку традиційних питань юридичної науки розглянути під особливим кутом зору. Вийшло друком чимало робіт, присвячених соціології права, написаних відомими соціологами та правознавцями П. Зиковим, В. Кудряв-цевим, В. Казимирчуком, В. Орєховим, Л. Спиридоно-вим, А. Яковлєвим, а також колективні монографії «Право та соціологія» (1973), «Проблеми соціології права» (1970), «Деякі проблеми соціології права» (1967), «Управління, соціологія та право» (1971). Однак надалі робота в цьому напрямі пішла на спад, оскільки застійні явища, які утвердилися в радянському суспільстві в середині 70-х років, негативно позначилися на розвитку і соціології, і правознавства. Поновлення процесу соціологізації теорії права відбулося наприкінці 80-х років XX ст., коли одним з головних чинників демократизації суспільства стало проведення правової реформи.
61.Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (17271781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову. Ідею прогресу як прогресу розуму і науки розвивав також французький мислитель Жан Кондорсе (17431794). Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція прогресу знайшла у поглядах на історію суспільства Г. Гегеля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаблем у загальноісторичному розвитку людства. У межах цілісного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє сходження до свободи, де у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи. Міра усвідомлення і реалізації свободи визначається рівнем розвитку культури як царства Духа, як результату формотворень людського духу в його загальноісторичних, "цивілізаційних" вимірах. Гегель дає діалектичне тлумачення проблем прогресу, розглядаючи історію і з боку накопичення жорстокості, і з боку людинотворчого злету культури. Подібні ж погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до стрибка з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс і Ф. Енгельс. Проте механізм цього руху у них суттєво відмінний від гегелівського. Історія людства постає у них насамперед історією суспільно-економічних формацій. Носієм прогресу завжди є передовий клас, який виступає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. Про­блема ж регресу в марксизмі виявилася практично не розкритою. Мова здебільшого йшла про суспільно-економічні формації як щаблі прогресу. Теорія прогресу "замкнулася на самозабезпеченні".Ідею прогресу людства від її виникнення майже всі мислителі пов'язували з розвитком тієї чи іншої сфери культури, проте лише у XX ст. дійшли висновку, що без гармонійного розвитку всіх сфер культури в їхній цілісності неможливий не тільки прогрес у розвитку людства, його удосконалення, а й гідне людства існування загалом. Сучасні мислителі вибудовують концепції прогресу, виходячи з визнання системи факторів: ефективності виробництва, рівня споживання, організації соціального управління, стану сфери побуту, розвитку науки і культури, освіти і виховання, правового захисту людини, її загального статусу і самопочуття в соціальній системі. Сьогодні соціальні системи порівнюються за такими критеріями, як рівень споживання матеріальних і духовних благ, якість продукції, рівень розвитку соціальної інфраструктури, характер функціонування інформаційних систем, зайнятість населення і можливість оперативної перекваліфікації, рівень розвитку культури, освіти, науки, виховання, взяті в системній єдності. Про рівень розвитку (міру прогресу) тієї чи іншої суспільної системи можна говорити і з точки зору її незаперечного внеску в надбання світової культури і цивілізації. На думку переважної більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних вчених, універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Прогресивнішою вважатиметься та система, яка відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб, забезпечення такого рівня і структури створення та споживання загальнокультурних благ і цінностей, що найповніше відповідають природі та призначенню людини, створюють сприятливіші умови для самореалізації її як особистості, розкриття індивідуальних обдаровань, реалізації повної духовної свободи, психологічної вдоволеності людини своїм життєвим статусом та життєдіяльністю. Отже, суспільний прогрес це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соціальними групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.
63. Сутність соціального контролю, його роль у регулюванні соціальних відносин Соціальний контроль це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім'єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів. Для здійснення соціального контролю необхідна певна міра кооперації і солідарності. Соціальний контроль неможливий у групі, в якій індивіди діють окремо. Наприклад, неможливо контролювати поведінку людей в безладному натовпі, що утворився біля виходу з будинку, в якому спалахнула пожежа. Навпаки, легко контролювати діяльність трудового колективу, бо дії його членів чітко зкоординовані. Отже, для групи, що розвивається, необхідна солідарність, ідентифікація кожного її члена з колективом. Тільки за таких умов формуються межі соціального контролю. Відсутній соціальний контроль у соціальних класах, прошарках, стратах; незначний у натовпах, глядацьких аудиторіях; досить відчутний у неорганізованих групах, творчих колективах; сильний у малих групах, сім'ях і т. ін. Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування, звичаї, традиції, інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусі, що становлять систему санкцій. За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід у процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує в нього відчуття провини, те, що часто називають «тортурами сумління». Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою є потреба в зовнішньому контролі. Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:· формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армії, міліції, служби безпеки, судів тощо; неформальний (внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.
64. Сучасна соціологія Заходу Західна соціологія у XX ст. відзначається великою різноманітністю шкіл і течій, розвиваючись багатьма напрямами. Тому предметом розгляду стануть концепції, які відіграли або відіграють важливу роль у соціологічній теорії й становлять найбільший інтерес з пізнавальної точки зору. В ХХ ст. соціологія розвивалася в основному як емпірична наука. В 20-30 рр. ХХ ст. відбувався справжній бум емпіричних соціологічних досліджень. Соціологія оформлювалася і організаційно. Першими академічними центрами емпіричних досліджень стали Чикагський та Колумбійський університети США. Одночасно створюються численні приватні чи незалежні, як вони себе називали, бюро, центри, інститути по проведенню конкретних досліджень у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Поступово складається спеціалізація дослідників і центрів за тими чи іншими проблемами - соціології злочинності, соціології національних меншостей, соціології освіти, сім'ї та шлюбу тощо. Особлива увага надавалася вивченню методики і процедурам досліджень. Емпірична соціологія активно розвивалася у США, чому сприяло те, що там панував прагматизм, який став основою діяльності в усіх галузях життя, в тому числі і в соціології. Емпірична соціологія, здавалось, відповідала всім вимогам часу. Вона використовувала методи точних наук, в першу чергу, статистику, і тим самим як би переносила на себе частину популярності та довіри, якими вже користувалися ці науки. Однак, не ігноруючи дійсних успіхів конкретної соціології в розвитку методики і техніки досліджень, необхідно враховувати, що застосування кількісних методів, в тому числі в суспільних науках, є особливістю науки ХХ ст. взагалі, а не виключно соціології.Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов’язаних з позитивізмом, - еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру зводили до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план – природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістичні школи в соціології.
65. Сучасні школи соціології права Структурний функціоналізм Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (нар. у 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників. При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні даному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності. Для Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система дня нього виступає усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Одним з важливих положень концепції Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих пануючою культурою і залежних від її цінностей, з другого. В цілому формалізована модель системи дії включає культурну, соціальну, особистісну і органічну підсистеми, які знаходяться між собою у відносинах взаємного обміну. Кожна з цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа функції ціледосягнення, соціальна підсистема функції інтеграції індивідів, культурна підсистема функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок виступає продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо навколишнього середовища. Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Мертон зосереджує зусилля на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану ано-мії, соціальних конфліктів тощо. Мертон вдається, на відміну від Парсонса, до більш тонкого пояснення суспільних та соціально-психологічних явищ. Основні вихідні положення функціональної теорії стверджують, що: соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи (функціональна єдність); елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціональна універсальність); тому ці елементи є необхідними для системи (функціональна примусовість); функції поділяються на явні і латентні (приховані). основними складовими теорій структурно-функціонального аналізу виступають: розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій; розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не стільки як самостійних утворень, скільки частин соціальної системи, які впливають на функціонування всього суспільства; визнання індивіда ( діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль; твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів; положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю; висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві є ненормальним, патологічним станом, який слід долати; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути. Конфліктна теорія У середині 60-х pp. XX ст. в західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце займає теорія конфлікту,, або конфліктна парадигма. «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарен-дорфа (нар. у 1929). Його концепція заснована на 4-х положеннях, протилежних до положень структурно-функціонального аналізу: кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін зміни всюдисущі; у кожному суспільстві ё незгоди й конфлікти . соціальні конфлікти є повсюдними; кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам; кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Суть соціального конфлікту в теорії Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конфлікти природним станом суспільства, Дарендорф (як раніше А.Смолп) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боулінг (нар. у 1910). Він підкреслює, що конфлікт велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб уможливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства. основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що: соціальні системи роздираються протиріччями; соціальні системи прагнуть до змін; в основі соціального життя лежать непримиримі інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи; соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспільства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу у кінцевому підсумку; соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою недопущення соціальних вибухів і повної руйнації соціальної системи; соціологія займає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні. До другої гілки теоретичного соціологічного знання належить Інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них провідне місце займає символічний інтеракціонізлі (від англ, interaction взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологієюнамагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Всі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863-1931) та його послідовників. Мід то його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Продовження ідей Міда, але водночас і їх переосмислення зустрічаємо у концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900-1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності й обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури та конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Мід, Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести і мову) та несимволічну (притаманну усьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Блумера стає основною соціологічною категорією. для символічного інтеракціонізму характерим є: розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп; у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище; взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей. Феноменологічна соціологія Ще одним напрямком інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована, в першу чергу, проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися у ньому і діяти у відповідності з ним. Слід підкреслити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент ставиться не стільки на поведінковій взаємодії людей, скільки, насамперед, на осмисленій, духовній взаємодії. Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності виступають насг/пні положення: . соціальна реальність є існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ; а люди можуть прилучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточуючими їх людьми. Основну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі; токе прилучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх; тому соціальна дія це продумана, осмислена і спланована поведінка людини у ЇЇ духовній взаємодії з інши-МИ людьми. Інтегральна соціологія Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Пітіріма Сорокіна (1889-1968). Дослідники вважають, що творчість Сорокіна якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві. Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних». Окремими проблемами для соціології є: проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої Сорокін займає позиції поступового реформування суспільства; проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму; проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum прошарок); згідно з Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, які складають різноманітну соціальну структуру суспільства; творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки є надзвичайно вагомим. Йому належать: створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії з залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу; розробка структури інтегративної соціології, яка включає соціальну аналітику (вчення про будову суспільства), соціальну механіку (вчення про соціальні процеси) і соціальну генетику (теорію еволюції суспільного життя); вироблення й обгрунтування теорії соціальної дії; розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності; дослідження соціальної структури суспільства і вироблення поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства; створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої виступає цінність. 66. Тенденції розвитку правової культури в Україні Правова культура, процес її формування, функціонування та розвитку є неодмінною умовою динамізації трансформаційних процесів, становлення в Україні правової держави і громадянського суспільства. Зрілість правової культури є важливим чинником здійснення суспільно-правової реформи в країні, утвердження принципу верховенства права в усіх сферах суспільного життя, реалізації правового статусу особистості, її прав і свобод. Розвинений рівень правової культури людини і суспільства, в якому функціонують ефективні інститути відтворення її цінностей, є умовою формування в Україні демократичних засад життєдіяльності, багатовимірних способів освоєння особистістю суспільно-правового буття. Правова культура є необхідною умовою розвитку інтелектуального, духовного потенціалу народу, утвердження цілісної системи світоглядно-ціннісних орієнтацій, передусім сучасного юридичного світогляду, правових ідеалів, сучасного праворозуміння. Правова культура, яка органічно поєднує в собі національні і загальнолюдські цінності, є неодмінною передумовою наближення й інтеграції України в європейський і світовий правовий простір. Нарешті, правова культура - це детермінанта, здатна стимулювати правовий прогрес, формувати суспільно-правове та духовне поле для реалізації правових цінностей, правового потенціалу людини. Таким чином, актуальність правового та філософського осмислення феномена правової культури зумовлена як практичними проблемами трансформації посттоталітарного українського суспільства, так і теоретичними проблемами, пов’язаними зі світоглядно-методологічною переорієнтацією правознавства на глибоке осмислення процесів сучасного суспільно-правового розвитку. Вищезазначене, а також важливе суспільне значення правової культури в суспільно-правовому житті України актуалізує необхідність всебічного дослідження цього феномена, розкриття його змісту, аналізу шляхів розвитку в сучасних умовах реформування суспільних відносин.
67. Тенденції соціальної стратифікації та соціальної мобільності в Україні Безладдя й хаос, непевність у тому, що стосується певного моделювання бажаного соціального поділу, може бути наслідком неструктурованості соціального цілого. Проте той самий ефект настає й у разі глибокої структурованості за наявності зон непроникності та непрозорості. В Україні ми, безперечно, маємо справу з останнім феноменом – соціальна тканина не суцільна, вона має розриви. Причому подібний характер поділу соціального цілого є й наслідком загальної кризи, і передумовою її подальшої консервації. Завдяки дії різних чинників у масовій свідомості складається легкий для сприйняття біполярний образ соціальної структури, зафіксований різними опозиціями: «верхи – низи», «сильні – слабкі», «ті, що процвітають, ті, що зубожіють», «компетентні за даних обставин некомпетентні за даних обставин», «ті, що виграють, ті, що програють». Відбувається, таким чином, суперечлива соціальна структурація та стратифікація посткомуністичного суспільства. Найбільш компетентні й активні змінили професію, знайшли додаткову роботу, намагаються не припустити зниження рівня життя. Інші все ще сподіваються на допомогу, захист, культивуючи патерналістські настрої і очікування, відповідним чином голосуючи на виборах у вищі органи влади. Серед чинників стратифікації все більш суттєвим стає здатність та спроможність використовувати наявні можливості для підвищення статусу, з успіхом поводитися в нетрадиційних різновидах діяльності. Отже, на перших етапах перетворення державно-соціалістичного суспільства посткомуністична модель структурації та стратифікації нагадує скоріше модель конфліктного типу, аніж функціонального. Серйозною проблемою для України є відсутність у ній сильного середнього класу. Наявність його в соціальній ієрархії розвинутих країн дозволяє їм зберігати стійкість і стабільність. Адже тоді соціальне напруження спаде не стільки завдяки силі репресивного апарату, скільки нейтральною позицією більшості. Середній клас демонструє нижчому класові взірці діяльності і життєвого укладу, які цілком реальні для них за певних умов. Якщо у США середній клас становить 70 % населення, у Німеччині 66 %, у Чехії 37, у Польщі 33, то в Україні менше і0 % .Очевидно правильніше буде сказати, що в сучасній Україні середній клас у традиційному для Заходу розумінні ще не склався взагалі. Адже на Заході один із найголовніших критеріїв при виділенні середнього класу дохід тісно пов’язаний з іншими характеристиками: рівнем освіти, професійної підготовки, місцем праці. В Україні нині рівень доходів і стиль життя дуже різні. Єдиним критерієм, який можна використовувати для виділення категорії населення України, яка претендує на приналежність до середнього класу, сьогодні є тільки рівень доходів.
68. Теорія та практика соціалізації особи Соціалізація процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості. Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку. Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін. У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.
69. Типи соціальної стратифікації Цітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види: економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви; політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства. Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство. Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію. Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації: рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав; касти- суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти); У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста по в'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм. стани групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого; класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це від-критіпіий тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилу-ченням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої. Історія свідчить, що рівність у світі не зростає, однак підвищення рівня життя загалом перетворює нерівність на припустиму та легітимну.
70. Традиційне та індустріальне суспільство – порівняльна характеристика Традиційне суспільство (до індустріальне) це най триваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, мало динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Переважає натуральне господарство абсолютна більшість населення (понад 90 %) зайнята у сільському господарстві; застосовуються прості технології, а відтак поділ праці є нескладним. Цьому суспільству властива інерційність, низьке сприйняття нововведень. Якщо користуватися марксистською термінологією, традиційне суспільство це первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне суспільство. Індустріальному суспільству властиве машинне виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Цей тип суспільства виник порівняно недавно починаючи з ХУШ ст., внаслідок промислової революції, що охопила спершу Англію і Голландію, а згодом і решту країн світу. В Україні промислова революція почалася приблизно у середині XIX ст. Суть промислової революції полягає у переході від ручного способу виробництва до машинного, від мануфактури до фабрики. Освоюються нові джерела енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м'язів, рідше води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати енергію пари, а пізніше дизельні двигуни, двигуни внутрішнього згорання, електроенергію. В індустріальному суспільстві на задній план відійшло завдання, яке було головним для традиційного суспільства нагодувати людей і забезпечити їх найнеобхіднішими для життя речами. Тепер всього-на-всього 510 % людей, зайнятих у сільському господарстві, виробляють продуктів достатньо для усього суспільства. Індустріалізація приводить до посиленого зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава, розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З'являються нові спеціалізовані суспільні статуси ("робітник", "інженер", "залізничник" та ін.), зникають станові перегородки уже не благородне походження чи сімейні зв'язки є підставою для визначення місця людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. У традиційному суспільстві дворянин, який збіднів, залишався дворянином, а багатий купець все одно був особою "неблагородною". В індустріальному ж суспільстві кожен завойовує свій статус особистими заслугами капіталіст, який збанкрутував, капіталістом уже не є, а вчорашній чистильник черевиків може стати власником великої фірми і зайняти високе становище в суспільстві. Зростає соціальна мобільність, відбувається вирівнювання людських можливостей, внаслідок загальної доступності освіти. В індустріальному суспільстві ускладнення системи соціальних зв'язків приводить до формалізації людських стосунків, які в більшості випадків стають деперсоналізованими. Сучасний городянин за тиждень спілкується з більшою кількістю людей, ніж його далекий сільський предок за все своє життя. Тому люди спілкуються через свої ролеві і статусні "маски": не як конкретний індивід з конкретним індивідом кожен з яких наділений певними індивідуальними людськими якостями, а як Викладач і Студент чи Міліціонер і Пішохід, або Директор і Працівник ("Кажу вам як спеціаліст...", "у нас так не заведено...", "професор сказав...").
72. Форми та види культури Соціологи виокремлюють насамперед дві особливі форми культури:1) матеріальну сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об'єкти, створені в результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об'єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції. 2) духовну сукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об'єкти, створені розумом і почуттями людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об'єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книжках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо. Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, розрізняють її види. Так, загальнолюдська культура це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях істині, добрі, красі, справедливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова. Елітарна культура сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті. До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу. Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв'язана з життям широких народних мас. її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими. У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засобами масової інформації і з'явилась у середині XX ст., коли засоби масової інформації стали доступними всім верствам населення. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу художню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Національна культура це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна національна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінгвістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур субкультури національної більшості та субкультури національних меншин. конфесійна культура, яка формується на спільних віруваннях, належності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність символів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки. Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульманська, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалуження субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька, протестантська. У свою чергу ці субкультури мають власні субкультури.
73. Формування соціологічної думки в Середньовіччя та епоху Відродження За середньовіччя формою соціальної і політико-правовї теорії стали єритичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280-1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг’єрі Данте (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Леонардо Бруні (1370-1444), В. Лоренцо (1407-1457) та ін. Проте в цілому середні віка – це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метефізичністю свідомості. Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм – своєрідне світське вільнодумство – витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи: 1. Гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного геоцентризму інтересу до людини, її зв’язків зі світом. 2. Неоплатонівський (середина XV – перша третина XIV ст.), на якому домінує розгляд проблем буття. 3. Натуралістичний (середина XIV ст. - XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.У цей період на історичній арені постають нові класи – буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально - політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694-1778), Шарля-Луї Монтеск’є (1689-1755), Дені Дідро (1713-1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.
75. Якість населення як суб’єкта суспільства Останнім часом все більше усвідомлюється той факт, що якість життя є не стільки об'єктивним показником рівня соціально-економічного благополуччя суспільства, скільки суб'єктивною оцінкою людьми особливостей зміни умов життєдіяльності і способів їх взаємодії з навколишнім социо-пріродним світом. Дуже показовою в цьому відношенні є точка зору відомого російського економіста і фахівця в області теорії вимірювання якості життя С.Айвазяна. він пише, що основні властивості якості життя населення формуються і виявляються в його взаємодії з «зовнішніми об'єктами» і один з одним, в його здатності адаптуватися до навколишнього світу, вижити, відтворюватися, задовольняти свої потреби. С.Айвазян розглядає людину одночасно як істота біологічна (що функціонує відповідно до всіх законів біологічного гомеостазу) і як істота соціальна (що реалізовує себе тільки в соціумі, в системі процесів і механізмів, що функціонують за специфічними «соціальними правилами»). На цій підставі автор виділяє п'ять базових компонентів, створюючих середовище і систему забезпечення життєдіяльності населення: Якість населення , інтегрірующєє в собі такі його властивості як очікувана тривалість життя, рівень освіти, кваліфікація, народжуваність і смертність, брачность і т.п.; Добробут населення , інтегруючий в собі основні показники рівня життя і що відображає ступінь задоволення його матеріальних і духовних потреб (реальні доходи, їх диференціація, рівень споживання благ і послуг, рівень охорони здоров'я, культури і т.п.); Соціальна безпека (або якість соціальної сфери), що відображає рівень умов праці, соціального захисту, фізичної і майнової безпеки члена суспільства, кріміногенності і соціально-політичного здоров'я самого суспільства і т.п.; Якість навколишнього середовища (або якість екологічної ніші), що акумулює дані про забруднення повітряного простору, грунтів і води (відмітимо, що людська популяція - це єдина земна популяція, що не забезпечує утилізації відходів своєї життєдіяльності, небезпечних для навколишнього середовища і не включених в природні природні технології - «трофічні ланцюги біосфери»; Природно-кліматичні умови , що характеризуються складом і об'ємами природно-сировинних ресурсів, кліматом, частотою і специфікою форс-мажорних ситуацій.
76. Поняття ефективності права. Фактори ефективності права Эффективность права является одним из важнейших объектов изучения общей теории государства и права. В связи с очевидной важностью вопроса об эффективности права как для понимания механизма действия права, так и для понимания воздействия права на состояние общества в целом, отдельных индивидуумов и их взаимоотношения, большинство теоретиков права занимались изучением этой проблемы, отстаивая различные, порой противоположные, мнения относительно существа данного вопроса. Основные концепции теории права (в частности нормативная, материалистическая ) исходят из чисто формального подхода к эффективности права, рассматривая ее, как соответствие правореализационной деятельности положениям закона и достижение цели закона, без учета истинных интересов и ценностей отдельных граждан, групп и классов, а также общественных затрат необходимых для достижения этой цели. Для того чтобы максимально точно определить значение термина «эффективность права» необходимо рассмотреть, как трактовали это понятие различные ученые. Для этого, в свою очередь, необходимо сравнить различные дефиниции и содержание данного термина с точки зрения разных авторов. Большинство российских исследователей, говоря о дефиниции эффективность права, ссылаются на определение, данное в работе В.Н. Кудрявцева, указывая, что под указанным термином чаще всего понимается «соотношение между фактическим результатом их действия и теми социальными целями, для достижения которых эти нормы были приняты» [26]. Подобное этому, дано определение в работе А. А. Зелепукина «Эффективность российского законодательства»: «Понимая правовое регулирование как воздействие на общественные отношения, осуществляемое при помощи права и других юридических средств, мы говорим о его эффективности, имея в виду степень достижения цели, которая ставилась при разработке конкретных нормативных актов»[27]. В учебнике В. В. Лапаевой представлено определение эффективности права, исходящее из основной (по мнению автора учебника) функции права – как «средства объективного, общесправедливого для конфликтующих сторон разрешения социальных конфликтов». По мнению автора под эффективностью закона следует понимать степень соответствия реального уровня конфликтности в урегулированной законом сфере отношений оптимальному для данной сферы уровню конфликтности
·28
·. Юрист Александр Добровольский в своей работе «Критерии эффективности хозяйственного законодательства», подходит к определению данного термина с другой стороны. Он пишет: «Можно определить понятие эффективности правового регулирования экономических отношений как величину, обратно пропорциональную той доле совокупных общественных издержек, которая связана с правовым регулированием Для того чтобы правильно оценить эффективность права необходимо также знать ее структуру, то есть нужно определить какие составляющие определяют эффективность конкретной нормы. Большая часть авторов, занимающихся этой проблемой, сходятся в том, что эффективность права зависит от трех основных факторов (состоит из трех элементов): 1. Качество нормативного акта (закона) 2. Эффективность правореализации и правоприменения; 3. Уровень правосознания и правовой культуры








13PAGE 15

13PAGE 14115




Приложенные файлы

  • doc 18913699
    Размер файла: 322 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий