Miller S — Psikhologia razvitia Metody issledo



Соціальна психологія як наука

Поняття соціальної психології. Соціальна психологія є молодою наукою. Інформація про перші експерименти в соціальній психології з'явилася трохи більше сторіччя тому. У 1897 році Дж.Болдуїн опублікував працю «Дослідження з соціальної психології». Згодом, у 1908 році у США вийшли книги психолога Вільяма Мак Дуґала «Вступ до соціальної психології» та соціолога Еріка Росса «Соціальна психологія». Впродовж всієї історії людства соціальна поведінка людини науково вивчалася лише протягом ХХ ст., яке недавно завершилося. Соціально-психологічне знання збагатилося важливими відомостями про соціальну психіку людини та поведінку.
Соціальна психологія є наукою про конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їхню взаємовплив та взаємозалежність. У поведінці людини багато чого залишається загадкою, проте соціальна психологія вже сьогодні може відповісти на багато питань про особливості соціалізації, розвиток Я-концепції у різних типах соціокультури; вплив соціальних установок (атитюдів) на поведінку; який спосіб переконання є найбільш ефективний; чому люди заподіюють шкоду, виявляючи агресію; на яких соціальних нормах заґрунтована альтруїстична поведінка людини; як виникають соціальні конфлікти і в чому сутність стратегії умиротворення. У посібнику містяться відповіді на ці питання, які одночасно структурно визначають зміст І частини посібника.
Об’єктом соціальної психології є соціальна психіка: соціальне мислення людей, соціальні впливи, групові та соціальні взаємовідносини. Соціальна психіка є функціональною цілісністю, яка регулює групову діяльність і поведінку. Вона функціонує, як сукупність різнорідних соціально-психологічних явищ, перцептивних, когнітивних, мотиваційних процесів, емоційно-почуттєвих станів, які породжені взаємодією членів групи у соціальному просторі й часі. Індивідуальна психіка входить до системи соціальної психіки, є її енергетичним потенціалом. Соціальна психіка «присутня» в індивідуальній як сконденсований згусток спільності колективних почувань, сприйняття, вольових, духовних почуттів тощо. Здійснюється постійний взаємовплив соціальної психіки і психіки індивідів (членів групи). Відтак соціальна психологія – це наука про психологічні особливості великих та малих груп, діяльності людей у соціальних групах (як люди розуміють один одного, впливають один на одного і ставляться один до одного).
Предмет досліджень соціальної психології відображає суспільні інтереси свого часу. Дослідження психології мас було прикметним для першої чверті ХХ ст., коли Європа переживала революційні рухи. Вивчення расових стереотипів припадало на 40-і роки, позначені фашистською експансією в Європі. Після Другої світової війни, у 50-х роках активно досліджувалося явище конформізму, обумовлене ідеологією «суспільства контрою», нетерпимістю до інакомислення. У 60-і роки, коли масові рухи, безпорядки та злочинність охопили міста Європи та США зріс інтерес до розуміння аґресії. У 70-роках, під впливом феміністських руху та боротьби за права гомостатевих меншин з’явилася увага до ґендерних досліджень та вивчення явища сексизму. У зв’язку з міжнародними політичними подіями у 80-і роки під впливом концепцій О.Тоффлера, Дж.Гелбрейта, Д.Белла увага психологів та була звернута на аспекти гонки озброєнь, проблему мирного модусу співіснування людей. Початок 90-х років позначився інтересом до міжкультурної взаємодії (Л.Мемфорд, А.Тойнбі, Ю.Габермас тощо), до досліджень реагування людей на міжкультурні відмінності. Крім цього почали вивчатися психологічні проблеми соціальних дилем та обґрунтовуватися умови альтруїстичної поведінки людей.
Дискусії з приводу предмета соціальної психології. Результати дискусій не обов'язково приводять до вироблення точної дефініції. Проте вони необхідні, щоб окреслити коло завдань соціальної психології. Обговорення предмета соціальної психології, як зауважує Г.Андреєва, відбувалося у межах трьох підходів. Перший з них, набув поширення серед соціологів та визначав соціальну психологію як науку про «масовидні явища психіки». Тут акцент робився на вивченні великих соціальних спільнот та окремих елементів суспільної психології груп: традицій, вдачі, звичаїв тощо. У інших випадках більша увага приділялася формуванню громадської думки, таким специфічним масовим явищам, як мода, вивчення колективів. Більшість соціологів трактували предмет соціальної психології як дослідження суспільної психології (відповідно були розведені терміни: «суспільна психологія» – рівень суспільної свідомості, характерний для окремих соціальних груп і «соціальна психологія» – наука про цю суспільну психологію).
Другий підхід, вбачав центральним предметом дослідження соціальної психології особистість, яка досліджувалася у двох аспектах. З одного боку, більший акцент робився на психологічні риси, особливості особистості, типологію. З іншого боку, виокремлювався статус особистості у групі, міжособистісні відносини. Пізніше з погляду цього підходу дискусійним виявилося питання про місце «психології особи» в системі психологічного знання (чи є це розділ загальної психології, еквівалент соціальної психології або взагалі самостійна область досліджень).
Третій підхід намагався синтезувати два попередніх. Соціальна психологія була розглянута тут як наука, що вивчає і масові психічні процеси, і взаємовідносини особистості в групі. В психології радянського періоду були зроблені спроби надати повну схему проблем, що вивчаються, в рамках цього підходу. Найбільш широкий перелік містила схема, запропонована Б.Д.Паригіним, на думку якого соціальна психологія вивчає: 1) соціальну психологію особи; 2) соціальну психологію спільнот і спілкування; 3) соціальні відносини; 4) форми духовної діяльності. Згідно В.М.Мясіщеву, соціальна психологія досліджує: 1) зміни психічної діяльності людей в групі під впливом взаємодії, 2) особливості груп, 3) психологічні аспекти суспільних процесів..
Метанапрямки соціальної психології. Як компромісне рішення дискусій прийнято вважати, що існують два метанапрямки соціальної психології: один пов’язаний з «соціологічною», інший – переважно з «психологічною» проблематикою. Бельгійський психолог Поль де Вісшер виокремив «психологічну соціальну психологію» (вивчає індивідуальні детермінанти соціальної поведінки) та «соціологічну соціальну психологію» (вивчає групи та соціальні рухи). Наприклад, в США існує дві секції соціальної психології: у психологічній та соціологічній асоціаціях. Сфера інтересів соціальної психології сьогодні розширюється та впливає на розуміння предмета. Разом з тим відбувається глибока диференціація в руслі кожного напрямку, формуються нові концепції. Обидва напрямки соціальної психології робляться чутливими до культурологічних, політичних аспектів та надають особливе значення наступним проблемам:
1. Вплив соціокультурної ситуації та конкретних обставин життя на наміри, судження людей, які виявляються у міжгруповій взаємодії. Події 1990-х рр. у екс-Югославії, позначені жорстоким зіткненням сербів та боснійських мусульман, які при інших обставинах могли б бути добросусідськими. Війна в Іракові, ріст тероризму у світі примушує по-новому вивчати чинники групової поляризації.
2. Культурна викореність особи. Постколоніальна ситуація, у якій перебувають країни третього світу, вимушує людей міґрувати в розвинуті країни, де людина часто робиться викоріненою з широкого соціокультурного контексту країни, утворюючи марґінальні спільноти „закритого типу”, члени яких уразливі соціально та політично. Відтак зростає необхідність вивчення, з одного боку расових упереджень, стереотипів, з іншого боку – психології марґінальних груп сучасних мегаполісів.
3. Важливість соціального пізнання. Соціальна психологія є світоглядовою дисципліною, яка спроможна донести, що соціальна реальність може конструюватися суб'єктивно. Існує освітньо-виховна проблема підвищення психокультури суспільства, що передбачає реалізацію соціотерапевтичних заходів (проблеми сім’ї, здоров’я, подолання негативних соціальних звичок, наслідків природніх та техногенних катастроф, торгівлі людьми тощо).Соціально-психологічне знання сприяє здатності людини глибше зрозуміти світ і самих себе, конструктивніше реаґувати на складні та непередбачувані ситуації, відстояти власну індивідуальність в ситуації групового тиску, краще організувати комунікацію задля досягнення консенсусу тощо.
Соцільна психологія та постмодернізм. В історико-культурному розвитку людства вирізняють три його фази: премодерн, модерн та постмодерн, який розпочався в останні десятиріччя ХХ ст. Ми живемо у час постмодерності. Разом з тим постмодернізм також розуміється як динамічний ансамбль теорій та практик, репрезентацій, кожна з яких не займає домінуючої позиції. Цей комплекс підходів напрацьовувався філософами, культурологами, істориками науки Ж.Деріддою, Ж.-Ф.Ліотаром, Ж.Дельозом, М.Фуко та ін. Відповідником постмодерності є поняття певної ментальності, особливого світовідчуття та світосприймання, оцінки людини й суспільства кінця ХХ – початку ХХІ ст. Переосмислюється наука у її традиційному розумінні, де основними елементами світобачення є наступні:
1. Недовіра до всіх «метаоповідей» («метанаративів») модерн-науки, до будь-яких позитивістських монолітних теорій, які скеровували до прогресу, а привели до війн, екологічних катастроф у ХХ ст.
2. Переорієнтація наукової свідомості з принципу логоцентризму, або „імперіалізму розуму” (Ж.Дерріда). Традиційний для науки принцип раціональності має бути доповнений принципом ірраціональності (інтуїтивного, образного мислення), глибокою емоційною реакцією людини на суперечливий, нестабільний, хаотичний світ.
3. Культивування науковцем принципу «методологічного сумніву» стосовно певних заскорузлих істин, які завжди породжувалися владою і працювали на неї. Це розкриває у своїй концепції психолог «влада-знання» М.Фуко («Археологія знання»). Істини повинні народжуватися у руслі багатьох теорій, але ні одна з них не повинна монополізувати інші. Історія науки містить багато епістемологічних «зламів», «зміщень» через те, що метатеорія модерн-науки не зауважувала, спрощувала багато проблем. М.Фуко розглянув їх у трьох працях «Історія безуму в класичну добу», «Наглядати та карати: народження тюрми», «Історія сексуальності». Тому необхідним є творення множинних теорій, здатних охопити сучасні взаємини суспільства та людини.
Важливою складовою постмодернізму є переосмислення суспільства та людини. Постмодерністи критикують, уточнюють ідею суспільного прогресу (А.Галлер, С.Леш, Ф.Фехер та ін.). Згідно них, прогрес суспільства не є лінійноскеровним, безперервним. Суспільство розвивається багатоваріантно, на чергуваннях прогресу та регресу. Сучасний стан суспільства окреслюється як «мутопія» (від лат. mutare – змінювати і гр. topos – місце). Суспільство одночасно глобалізується та фрагментується (міґрації), поволі перетворюється на номадичні (кочові) спільноти, які є відірваними від власних етнічних коренів: мови, культури, традицій, віри тощо. Крім цього, окремі дослідники, зокрема Д.Гарвей, характеризує постсучасність як добу людей-«кіборгів», які формуються внаслідок „зрощування” людини у своєму побуті з сучасною високою технологією («хайтек»), віртуальною реальністю. Це стиль життя, який є нечутливим до цінностей традиційної культури, її системи авторитетів.
Не менш важливою складовою постмодернізму є зміна уявлень про людину. Філософ та психоаналітик Ж.Лакан вважає, що на зміну раціональному, цілісному суб’єктові приходить децентрований суб’єкт знання та досвіду. Це нове створіння техногенної цивілізації характеризується розщепленою свідомістю та збільшенням ваги несвідомих психічних процесів. Постмодерна ситуація змінює також ідентичність людини, самототожність (Е. Ґідденс). Людина щораз більше культивує стани флюїдної, мінливої ідентичності. Формується мультицентрований суб’єкт, у якого немає стабільних, незмінних характеристик.
Постмодернізм, певною мірою, був присутній у європейській соціальній психології, починаючи з кінця 1980-х років. Психолог Єн Паркер (Велика Британія) досліджував зв’язки соціальної психології з постструктуралізмом у праці «Криза сучасної соціальної психології і як покінчити з нею»(1989). Він наголосив на необхідності змін способів та методів інтерпретації у соціальній психології, оновлення словника, напрацювання нових концептів (понять) на підґрунті постмодерністських концепцій. Кенет Джерджен у своїх працях («Насичене я», «Реальності та взаємозв’язки») наголошував, що час постмодерності з його фрагментацією та перенавантаженням людського суб’єкта посилює дослідження питань етики людських взаємин у соціальних групах ( сім’я, психотерапія тощо). Джон Шотер досліджував питання захитання духовно-душевних основ комунікації у постіндустріалістичному суспільстві, напрацьовував терапевтичні методики. Виникла необхідність здійснити ширші дослідження постмодернізму у терапії (Гарін Андерсон «Розмова, мова та можливості», 1997). У контексті постмодерністського часу переосмислюються ідеї про «суспільство норми і патології» Дюркгайма, «капіталізму та шизофренії» Ж.Дельоза та Ф. Ґваттарі. Ґрунтовний аналіз історичних зв’язків між постмодернізмом, модернізмом та божевіллям запропонував Луї Сас у книзі «Парадокс манії». Соціальна психологія зацікавлена в тих аспектах постмодерністського мислення та способах інтерпретацій, які дозволяють проникливіше відобразити специфіку соціального мислення, впливів постсучасності на взаємодію людини та груп.

Структура соціальної психології. Соціальна психологія як наука характеризується структурою елементів, куди входять: фактичний матеріал, отриманий у процесі дослідження, теорії, концепції, принципи, гіпотези, методики, методи, процедури та техніки дослідження. Існує три рівні цієї структура: методологічна, феноменологічна та праксіологічна.
Методологічні основи соціальної психології. У широкому розумінні методологія – це загальний філософський підхід, спосіб пізнання, який добирається дослідником. Методологічними основами соціальної психології є сукупність прийомів та методів дослідження. У свою чергу, слід розрізняти концептуальну (принципи, категорії, поняття) та інструментальну (методи, методики, процедури, техніки) складові методології.
Феноменологічні основи соціальної психології. Об’єктом соціальної психології є соціально-психологічні проблеми, явища та феномени, які розглядаються у таких теоріях : ролей, само презентації, лідерства, когнітивного дисонансу, конформізму, групової поляризації, агресії тощо. Теорії створюються для того, щоб пояснити, збагнути ті чи інші феномени. Хороша теорія це наукова стенографія: вона узагальнює та робить виразнішими різні спостереження. Теорія соціальної фасилітації чудово справляється з цим завданням. Вона є простим резюме багатьох експериментальних даних. Хороша теорія є і надійною основою для прогнозів, які: 1) допомагають підтверджувати або модифікувати саму теорію; 2) вказують нові напрями досліджень; 3) окреслюють шляхи практичного використання теорії.
Праксіологічні основи соціальної психології. Соціально-психологічні теорії досліджують різні сфери соціальних відносин: побутові, економічні, правові, політичні, національні тощо. Соціальні психологи все більш активно використовують свої Теорії, концепції і методи для вирішення таких поточних соціальних проблем, як емоційне благополуччя, здоров'я, ухвалення рішень в залі суду, зживання забобонів, захист і збереження навколишнього середовища, боротьба за мир.



Основні методи соціально-психологічного дослідження

Загальна характеристика методів соціально-психологічного дослідження. Існує кілька класифікацій методів у залежності від критеріїв. Перша розрізняє три групи методів: 1) методи емпіричного дослідження, 2) методи моделювання, 3) управлінсько-виховні методи. Методи обробки даних не виділяються в спеціальний блок, оскільки більшість з них не є специфічними для соціально-психологічного дослідження.
Існують методи збору інформації: спостереження, вивчення документів (зокрема, контент-аналіз), тести (наприклад, соціометричний тест), опитування (анкети, інтерв'ю), та експеримент ( лабораторний, природний).
Спостереження є "старим" методом соціальної психології і іноді протиставляється експерименту як недосконалий метод. Існує багато різних пропозицій для організації так званої структуризації даних спостереження, тобто виділення наперед деяких класів, наприклад, взаємодій осіб в групі з подальшою фіксацією кількості, частоти прояву цих взаємодій і т.д.
Вивчення документів має велике значення, оскільки за допомогою цього методу можливий аналіз продуктів людської діяльності. Існують документи статистичні, словесні, офіційні, неофіційні, колективні, особисті тощо. Особлива проблема виникає тут у зв'язку з тим, що інтерпретує документ – дослідник, тобто існує вплив суб’єктивності інтерпретатора. Цей метод одержав назву "контент-аналіз" (буквально: "аналіз змісту"). Це особливий, більш менш формалізований метод аналізу документа, коли в тексті виділяються спеціальні "одиниці", а потім підраховується частота їх вживання. Метод контент-аналізу застосовувати тільки в тих випадках, коли дослідник має справу з великим масивом інформації, коли доводиться аналізувати численні тексти. Практично цей метод застосовується в соціальній психології у дослідженнях масових комунікацій.
Тести не є специфічним соціально-психологічним методом, вони широко застосовуються в різних областях психології. Коли говорять про застосування тестів в соціальній психології, мають на увазі найчастіше особистісні тести, рідше – групові тести. Тест – це дослідження, в ході якого випробовуваний виконує, або спеціально розроблене завдання, або відповідає на запитання, що відрізняються від питань анкет або інтерв'ю. Питання в тестах носять непрямий характер. Сенс подальшої обробки полягає в тому, щоб за допомогою "ключа" співвіднести одержані відповіді з певними параметрами, наприклад, характеристиками особи, якщо йдеться про індивідуальні тести. Найбільш поширеною помилкою є переконання, що достатньо провести масове тестування осіб в якійсь групі, і всі проблеми цієї групи, стануть зрозумілими. Тому тестові результати обов'язково повинні доповнюватися даними, одержаними за допомогою інших методів. Тестів, що мають значення для діагностики групи, є не так багато. Як приклад можна назвати соціометричний тест, який має різні варіанти запитань.
Опитування – це поширений метод соціально-психологічних досліджень. Методологічні проблеми, які виникають при застосуванні методу пов’язані з конструюванням опитувальника. Перша вимога – логічність його побудови, опитувальник має надавати інформацію, яка необхідна для перевірки гіпотез. Існують правила побудови опитувальника: розташування запитань у певному порядку, угрупування в окремі блоки і т.д.

Кореляційне дослідження: виявлення природних зв'язків

Соціально-психологічні дослідження відрізняються один від одного місцем проведення. Вони проводяться в лабораторіях (контрольовані ситуації) або в полі (реальні житейські ситуації). Соціально-психологічні дослідження відрізняються за методами проведення: існують кореляційні дослідження (їх мета – з'ясувати, чи існує природна залежність між двома або більшим числом чинників) та експериментальні (в ході яких дослідник маніпулює деякими чинниками і вивчає, що при цьому відбувається з іншими параметрами).
Розглянемо переваги і недоліки кореляційного дослідження. Попередньо зазначимо, що перевагами кореляційного дослідження є те, що вивчення важливих змінних відбувається у природніх умовах. Основним недоліком є неоднозначна інтерпретація причини і наслідку досліджуваних подій.
Психологи вважають, що здоров'я людини значною мірою залежить від особистісних і соціальних чинників. Вивченням цієї проблеми займалися впродовж 1994 р. у Каледонському університеті, м. Глазго. Дослідники мали з’ясовувати зв’язок між соціально-економічним статусом індивіда та станом його здоров'я Як критерій здоров'я вони взяли тривалість життя 843 похоронених людей на міському кладовищі. Інформацію про тривалість життя вони простежили з написів на пам’ятниках, а за критерій статусу взяли висоту пам’ятників. Припускалося, що чим вищий пам'ятник, тим він є вартісніший, відтак померла особа була багатшою, мала вищий соціально-економічний статус. В результаті дослідники виявили (рис.1), що найвищі пам'ятники мали поховані особи, які довше жили.

13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис 1. Статус і тривалість життя. Високі, вартісні пам’ятники увіковічили людей, які жили довше (згідно написів на пам’ятниках).

Інші дослідники також підтверджують наявність взаємозв'язку між статусом і здоров'ям. Найбільша тривалість життя відзначається в регіонах Шотландії, де найменша щільність населення і найнижчий рівень безробіття. У США тривалість життя корелює з рівнем доходу (життя бідняків і людей невисокого соціально-економічного статусу частіше закінчується передчасно). У сучасній Великій Британії професійний статус корелює з тривалістю життя. Згідно з результатами дослідження, що проводилося впродовж 10 років за участю 17 350 державних службовців, кількість смертей серед працівників управлінського апарату в 1,6 рази більша, а серед конторських службовців і робітників – відповідно в 2,2 і 2,7 рази більша, ніж серед управлінців вищої ланки.
Кореляція та причинно-наслідковий зв'язок. Приведений вище приклад взаємозв'язку статусу і тривалості життя ілюструє найбільш поширену помилку мислення: коли два чинники зв’язані, наприклад, статус і стан здоров'я, неважко зробити висновок про те, що один є причиною іншого. Кореляційне дослідження дозволяє нам зробити прогноз, але воно не може відповісти на питання про те, чи викличе зміну одного параметра (наприклад, соціального статусу) зміна іншого параметра (наприклад, стани здоров'я). Плутанина в тлумаченні кореляційної і причинно-наслідкової залежностей часто зустрічається у дослідженнях початківців. Щоб збагнути це розглянемо кореляцію між самооцінкою, відчуттям власної гідності та академічними успіхами. Студенти з розвиненим відчуттям власної гідності – це нерідко студенти, які добре вчаться. Або можна сказати так, що академічні успіхи провадять до високої самооцінки, самоповаги. Що буде причиною, а що наслідком? ( рис. 2).
Рис. 2. Різні варіанти пояснення кореляційного зв’язку, де фактор Х– самооцінка, фактор Y – академічна успішність, фактор Z – інтелект. Коли дві перемінні зв’язані, то стає можливим будь-яке з трьох пояснень причинно-наслідкового зв’язку.
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Сучасні кореляційні методики можуть свідчити про наявність причинно-наслідкових зв'язків. Відтерміновані кореляції (time-lagged correlations) виявляють послідовність подій (наприклад, визначають, коли зміна успішності виявляється частіше – перед зміною самооцінки чи після неї). Дослідники можуть також використовувати статистичні методики, що виключають вплив змінних, що «заважають». Так, автори згаданих вище робіт не виявили ніякої кореляції між самоповагою і успішністю після того, як виключили відмінності за інтелектом і сімейним статусом. (Для людей з приблизно рівним інтелектом, що належать до сімей приблизно однакового статусу, кореляція між самоповагою і досягненням була мінімальною).
Знову таки, чи збережеться зв'язок між статусом і тривалістю життя, якщо дослідники виключать такий чинник, як куріння? Відомо, що воно значно менш поширене серед людей з високим соціальним статусом. Цей зв'язок зберігся, що дало дослідникам підставу вважати: вища смертність серед бідних частково пояснюється іншими чинниками, наприклад, вищим рівнем стресу і зниженим відчуттям контролю за подіями власного життя..
Сильною стороною кореляційного дослідження є те, що його можна проводити в реальних умовах і вивчати вплив таких чинників, як расова приналежність, стать, соціальний статус, якими неможливо маніпулювати в лабораторії. Величезний недолік кореляційного дослідження – неоднозначність його результатів, адже кореляція нічого не говорить про те, що є причиною, а що – наслідком.

Експериментальне дослідження: пошук причини і наслідку

Неможливість встановити причинно-наслідковий зв'язок між подіями, природнім чином зв'язаними між собою, підштовхнула соціальних психологів до імітації в лабораторних умовах процесів, що відбуваються в повсякденності. Маніпулюючи одночасно одним або двома чинниками, які називаються незалежними змінними, експериментатор фіксує ті зміни, які при цьому відбуваються. Експеримент допомагає соціальному психологу зрозуміти принципи соціального мислення, соціального впливу і соціальних відносин.
Для прикладу того, як експерименти прояснюють причинно-наслідковий зв'язок, розглянемо кореляцію між переглядом телепередач і поведінкою дітей. Діти, які дивляться багато телепередач, що пропагують жорстокість, більш схильні до проявів аґресії, ніж ті, хто дивиться їх лише зрідка. Рисунок 4 показує існування двох відмінних інтерпретацій причинно-наслідкових зв'язків, в одній з яких телебачення не розглядається як причина дитячої аґресії.
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 4. Члени контрольної групи, на відміну від експериментальної, не перебували під дією незалежної змінної (фільми зі сценами насильства)


Учасники експерименту методом випадкового розподілу поділені на дві групи – експериментальну і контрольну. Члени експериментальної групи перебувають під дією незалежної змінної, члени контрольної – ні. Це дозволяє пов'язати будь-яку відмінність між ними, спостережувану згодом, з дією незалежної змінної.
Рівні вияву аґресії називаються залежними змінними. Загалом залежна змінна є такою вимірюваною величиною, що може залежати від маніпуляцій незалежною змінною. Подібні експерименти свідчать про те, що телебачення може бути причиною аґресивної поведінки дітей. Логіка експерименту проста: створюючи реальність у мініатюрі та контролюючи її, можна змінювати спочатку один чинник, а потім інший і визначати, як чинники (поодинці або разом) впливають на досліджуваних.

Таблиця 1.

Особливості кореляційних та експериментальних досліджень


Запитання
Чи можуть учасники експерименту бути розподілені випадковим чином?

Незалежна змінна

Залежна змінна

Чи правда, що діти, котрі рано подорослішали, впевненіші в собі?

Ні > Кореляція



За яких умов учні набувають більше знань? Якщо вони одержують знання через інтерактивні курси чи в класі?


Так> Експеримент
Навчання через інтерактивні курси або
в класі

Знання

Чи підсилюють аґресивність відеоігри з елементами насильства?

Так> Експеримент
Комп'ютерні ігри з елементами насильства або без них

Аґресивність

Коли люди більше сміються над комедіями: коли дивляться їх наодинці чи разом з іншими?

Так> Експеримент
Перегляд комедій наодинці та разом з іншими
Емоційний стан

Чи прогнозують шкільні оцінки професійний успіх?

Ні > Кореляція




Випадковий розподіл. Крім контролю за змінними кожен експеримент у соціальній психології має іншу складову: випадковий розподіл. Це процес розподілу учасників у відповідності до умов експерименту, в якому всі учасники мають однакову ймовірність опинитися у даних умовах. Існує відмінність між випадковим розподілом в експериментах та випадковою вибіркою в опитуваннях, яка дозволяє зробити узагальнення стосовно всієї генеральної вибірки. Випадковий розподіл в експериментах дозволяє з’ясувати причину та наслідок.
Етика проведення експеримента. Нерідко соціальні психологи планують проведення експериментів, що вимагають від учасників активної розумової діяльності й емоційної напруги. Експериментам не обов'язково повинно бути властиво те, що називають побутовим реалізмом. Поведінка в лабораторії (наприклад, вивчення конфліктності) не повинна бути остаточно схожою на поведінку в побуті. Натомість в експерименті повинен бути наявним експериментальний реалізм. Етичні принципи вимагають від дослідників: повідомляти учасникам інформацію про експеримент, щоб їх згода була заґрунтованою на поінформованості; не говорити неправду, щоб заручитися згодою на участь в експерименті; не допускати шкідливих наслідків для учасників та відчутного дискомфорту; не розголошувати інформацію про учасників експериментів; після експерименту слід надати учасникам повну інформацію про нього. Експериментатор повинен бути достатньо делікатним, щоб після експерименту самооцінка учасників не знизилася.
Отже, соціальна психологія це наука про те, що люди думають один про одного, як вони впливають один на одного, і як взаємодіють один з одним. Предмет соціальної психології змінювався історично та залежить від реальних проблем соціокультури. Існують два метанапрямки соціальної психології: один пов’язаний з «соціологічною», інший – переважно з «психологічною» проблематикою. Психологічна соціальна психологія вивчає індивідуальні детермінанти соціальної поведінки, а соціологічна соціальна психологія досліджує групи та соціальні рухи. Соціальна психологія займає центральне місце в ієрархії фундаментальних та інтеґративних дисциплін та має широкий діапазон дослідницьких методів.

Передумови виникнення соціальної психології

Витоки соціально-психологічних ідей. Історія соціальної психології як науки є значно «молодшою» за історію соціально-психологічної думки. Особливістю соціальної психології є те, що ця дисципліна формувалася з багатьох джерел. Процес створення передумов соціальної психології не відрізняється в цілому від процесу розвитку будь-якої наукової дисципліни, його зміст – це зародження соціально-психологічних ідей спочатку в лоні філософії, а потім поступове відокремлення їх від системи філософського знання. Відтак соціальна психологія була підготована чотирма групами шкіл:
1) соціальними філософами (в античній філософії – це праці Платона та Аристотеля; у філософії Нового часу – праці Гоббса, Локка, Гельвеція, Руссо, Геґеля);
2) піонерами антропології (Лацарус, Штейнталь, Вундт, Морган, Леві-Брюль);
3) ранніми соціологами (Конт, Дюркґайм);
4) англійськими еволюціоністами (Спенсер);
Причини виокремлення соціальної психології у самостійну область знання. В середині XIX ст. можна було спостерігати значний прогрес в розвитку цілого ряду наук, зокрема що мають безпосереднє відношення до різних процесів суспільного життя. Були накопичені значні факти у області антропології, етнографії і археології, інтерпретація яких потребувала соціально-психологічного знання. Розвитку соціальної психології сприяли процеси, які відбувалися в цей час в Європі: це був час бурхливого розвитку капіталізму, множення економічних зв'язків між країнами, що викликало до життя активну міграцію населення. Гостро постала проблема мовного спілкування і взаємовпливу народів та проблема зв'язку мови з різними компонентами психології народів. Мовознавство не було в змозі своїми засобами вирішити ці проблеми. Англійський антрополог Е.Тейлор завершує свої роботи про первісну культуру, американський етнограф і археолог Л.Морган досліджує побут індійців, французький соціолог і етнограф Леві-Брюль вивчає особливості мислення первісної людини. У всіх цих дослідженнях потрібно було враховувати психологічні характеристики певних етнічних груп, зв'язок продуктів культури з традиціями і ритуалами і т.д.
Американський соціальний психолог Т.Шибутані зауважує: соціальна психологія зробилась самостійною наукою частково тому, що фахівці різних галузей знання були не в змозі вирішити деякі свої проблеми. Автором підмічена наявна потреба виокремлення та дослідження нових проблем, які не належали до остаточної компетенції раніше існуючих дисциплін. Психологія середини XIX в. характеризувалася тим, що вона розвивалася як психологія індивіда. Лише в окремих її частинах, зокрема в патопсихології, окреслювалися обриси майбутніх концепцій про специфічні форми взаємодії людей, їх взаємовплив. З відкриттям гіпнозу як специфічної форми навіювання, був відкритий факт залежності психічної регуляції поведінки індивіда від дій інших, що стало поштовхом до соціально-психологічних концепцій масовидних явищ.

Перші історичні форми соціально-психологічного знання

Психологія народів. Зі всього різноманіття перших соціально-психологічних теорій звичайно виділяють три, найбільш значні: психологію народів, психологію мас і теорію інстинктів соціальної поведінки. Психологія народів однією перших форм соціально-психологічних теорій, що склалася у середині XIX ст. у Німеччині. Психологія народів пропонувала «колективістське» рішення питання про співвідношення особи і суспільства. Тут допускалося існування «надіндивідуальної душі», що підпорядкована «надіндивідуальній цілісності», якої є народ (нація). Процес утворення націй, який відбувався в Європі, набував в Німеччині специфічної форми у зв'язку з необхідністю об'єднання роздроблених феодальних земель. Ця специфіка одержала віддзеркалення у ряді теоретичних побудов німецького суспільствознавства тієї епохи. Певний вплив вона зробила і на психологію народів. Теоретичними джерелами її були філософське вчення Гегеля про «народний дух» та ідеалістична психологія Гербарта. Створювана психологія народів відображала ці два підходи.
Творцями теорії психології народів виступили філософ М.Лацарус (1824-1903) та мовознавець Г.Штейнталь (1823-1893). У 1859 р. був заснований журнал "Психологія народів і мовознавство», де була опублікована їх стаття «Нарис до психології народів». В ній ішлося, що головна сила історії – народ, або «дух цілого» (Allgeist), який виражає себе в мистецтві, релігії, мові, міфах, звичаях тощо. Індивідуальна ж свідомість є лише його продукт, ланка деякого психічного зв'язку. Відтак завданням соціальної психології робилося пізнання «духу народу», відкриття законів духовної діяльності народу.
Ідеї психології народів одержали розвиток у працях Вільгельма Вундта (1832-1920). В 1863 р. з’явилася книга «Лекції про душу людини і тварин», а в 1900 р. побачив світ перший том десятитомної праці «Психології народів». Вундт вважав, що психологія повинна складатися з двох частин: фізіологічної психології і психології народів. Цей поділ Вундт пояснив тим, що фізіологічна психологія є експериментальною дисципліною, але експеримент не придатний для дослідження вищих психічних процесів – мови і мислення. Це обґрунтовувало необхідність розвитку психології народів та її методів, спроможних здійснити аналіз продуктів культури: мови, міфів, звичаїв, мистецтва.
Вундт відмовився від невизначеного поняття «духу цілого» і додав психології народів декілька реалістичніший вигляд, що дозволило йому навіть запропонувати програму емпіричних досліджень для вивчення мови, міфів і звичаїв. Психологія народів у його варіанті закріплювалася як описова дисципліна, яка не претендує на відкриття законів. Підходи Лацаруса, Штейнталя, Вундта ґрунтувалися на концепції про те, що психологія розглядає феномени, які закорінені не в індивідуальній свідомості, а в свідомості народу. Ця концепція поставила принципове питання про вивчення структурних елементів психології народу: світогляду, традицій, норм, настроїв, почуттів. Ідеї психології народів згодом розвивалися у численних працях українських дослідників О.Кульчицького, І.Мірчука, О.Субтельного, Д.Чижевського, В.Яніва, Я.Яреми та багатьох інших.
Розвиток соціально-психологічного знання в царині соціології. Соціологія виокремилася в самостійну науку лише у середині XIX в. Прообраз майбутньої соціальної психології зароджується в соціологічному позитивізмі (натуралізмі), соціальному дарвінізмі, соціологізмі Е.Дюркгайма та соціологічному психологізмі.
Соціологічний позитивізм (натуралізм). Засновником соціології є французький філософ-позитивіст Оґюст Конт (1798-1857). У праці „Курс позитивної філософії” він започатковує вжиток вживає термін „соціологія”. Конт розглядає соціологію у контексті „соціальної статики”, яка вивчає структуру, закони функціонування суспільної системи та „соціальної динаміки”, яка пояснює розвиток суспільства. Найважливішим елементом „соціальної статики” є сім’я, фундамент культурних традицій, виховання, моралі. Конт ратує за добрі стосунки, повагу між поколіннями, лише вони підтримують суспільну рівновагу. Він заперечує рівність статей, жінка повинна підкорюватися авторитетові чоловіка. Розпад сім’ї означає розпад суспільства. „Загальна злагода” сім’ї, окремої спільноти, суспільства у цілому заґрунтована на природньому розподілі праці. Однак гармонія не можлива там, де є експлуатація та визиск. Тому завданням влади є вгамування різноскерованих інтересів членів спільнот. Відтак, на переконання Конта, держава є органом соціальної солідарності й гарант суспільного порядку.
Англійський мислитель Ґерберт Спенсер (1820-1903) був послідовником вчення О.Конта. Йому належать праці „Принципи соціології”, „Основи соціології”, „Соціологія як предмет вивчення” тощо. Він прихильно поставився до контівського опису походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту) та зробив опис зовнішнього світу, який розвивається еволюційно. Спенсер, подібно до Чарльза Дарвіна висунув ідею еволюції, сформулював принципи природного відбору та боротьби за існування. Суспільство, на думку Спенсера, є соціальним організмом, подібним до біологічного. Найпристосованіші до суспільства люди зможуть вижити, а ті, що мають нижчий інтелект та не можуть адаптуватися є на шляху до вимирання. Держава не повинна надто турбуватися за бідних, хворих, старих. Надмірна опіка не сприяє покращенню людської природи. Лише природній відбір здатний привести до суспільного прогресу. Людина – це природна істота, яка лише в процесі еволюції, за допомогою соціальних інститутів засвоює норми, зразки поведінки, цінності.
Соціальний дарвінізм. Надалі ідеї Г.Спенсера розвивав австрійський вчений Людвіг Гумпалович (1838-1909), засновник соціального дарвінізму. Він розглядав суспільство як сукупність груп людей, що борються за виживання, вплив та владу. Він запроваджує в науку поняття „соціальний конфлікт” – сильніші групи прагнуть підкорити слабші, так виявляється суспільний закон боротьби за існування. Згодом американський соціолог Альбіон Смол (1854-1926) відходить від насильницького бачення розв’язання соціального конфлікту, що було прикметним для вчення Гумпаловича. Він закликає науковців вивчати та попереджувати соціальні конфлікти, аналізувати їх причини та шукати гармонізуючі рішення.
Соціологізм Е.Дюркґайма. Ідея пріоритету держави (соціальної реальності) над індивідами, що її утворюють була основною в теорії французького мислителя Еміля Дюркґайма (1857-1917). На його думку, колективні (моральні, релігійні) чинники є вирішальними для індивідуальної свідомості. „Колективні уявлення” (Конт запроваджує цей термін), колективна свідомість є об’єктивними стосовно індивіда. Спочатку існувала механічна солідарність (примітивні суспільства), згодом зростає органічна солідарність – індивід стає особистістю та сприймає інших як особистостей. Ця людська солідарність заґрунтована на моралі. Якщо суспільство послаблює контроль над індивідами, то настає аномія (з грецької – беззаконня, стан суспільної системи, коли моральні цінності не діють). Аномічний стан соціальної системи виявляється через зміни поведінки індивідів.
Е.Дюркґайм започатковує вжиток поняття „суспільна патологія”. Емпірично визначеною ознакою норми чи патології є поширеність окремого явища (злочинність, самогубства тощо) у суспільстві. Вчений вважає, що аномія суспільства є генератором самогубств. Згідно концепції самогубств Дюркґайма суспільство, яке має низький рівень згуртованості (люди почуваються „забутими”, непотрібними, незахищеними) та у якому культурні цінності, норми „розмиті” – є чинником активації самогубств, незалежно від економічних, психічних, територіальних тощо умов. Погляди Дюркґайма мали великий вплив на подальші соціально-психологічні дослідження соціального мислення, соціального пізнання та здоров’я людини.
Психологічний напрямок у соціології (соціологічний психологізм). Історично першою формою редукціонізму для соціології виявився біологічний редукціонізм, що особливо яскраво виявився в органічній школі (Ґ.Спенсер і ін.). Проте прорахунки біологічної редукції примусили звернутися до законів психології як пояснювальної моделі для соціальних процесів. Коріння соціальних явищ почали відшукувати у психології. Наявність психологічних чинників у кожному суспільному явищі ототожнювався з фактом детерміації суспільного явища психологічними чинниками. Спочатку це була редукція до індивідуальної психіки, прикладом чого може служити концепція французького соціолога Ґ.Тарда. Згідно його точки зору, елементарний соціальний факт виявляється не в межах окремої психіки (мозку), що є предметом інтрацеребральної психології, а у зіткненні кількох ментальних позицій, що повинно вивчатися інтерментальною психологією. Загальна модель соціального окреслювалася як взаємостосунки двох індивідів, з яких один наслідує іншого. Коли пояснювальна модель такого штибу виразно продемонструвала свою неспроможність, науковці запропонували складніші теорії психологічного редукціонізму.
Соцієтальні наукові теорії. В них соціальне життя тлумачиться як результат розвитку свідомого начала та розглядаються умови розвитку колективного людського інтелекту. Родоначальником його в США був Лестер Ворд (1841-1913). На його думку, соціальною силою, яка задіює соціальні процеси є людські бажання: прості (реалізація потреб голоду, спраги, статевих потягів) та складні (інтелектуальні, моральні, естетичні). Сутність соціальних процесів визначається як конфлікт зіткнення біопсихічної природи людини з суспільними умовами її існування. У цьому плані, завданням соціальних наук, переконаний Ворд є розробка теоретичного фундаменту соціальних реформ, спроможних зменшити соціальні конфлікти, нерівність, конкуренцію. Лише тоді можливо досягнути свідому кооперацію людей у справедливому та заможному суспільстві, заґрунтованому на загальній обов’язковій освіті. Особливо яскраво ідеї соціологічного психологізму були сформульовані в працях Ф.Гіддінґса. Із його точки зору, первинний соціальний факт складає не свідомість індивіда, не "народний дух", але так звану "свідомість роду". Соціальним фактом є соціальний розум, колективний людський інтелект, який розвивається через освітні інститути. Поступово закони соціального життя почали зводити до законів колективної психіки. Оформлюються перші теорії та концепції соціально-психологічного знання : психології мас та інстинктів соціальної поведінки.
Перші соціально-психологічні теорії

Однією з перших концептуальних побудов у царині соціальної психології була психологія мас. Її теоретичне підґрунтя формувалося у Франції з другої половини XIX ст. Витоки психології мас сягають концепції наслідування Ґ.Тарда, згідно якої соціальну поведінку можна пояснити за допомогою ідеї наслідування. Саме дві ідеї Тарда – роль ірраціональних моментів в соціальній поведінці і роль наслідування – були засвоєні безпосередніми творцями психології мас. Наступною соціально-психологічною концепцією була теорія інстинктів соціальної поведінки американського психолога М.Дуґала. На початку ХХ сторіччя у США поширення набули, так звані, індивідуалістські течії соціологічного психологізму. Ці концепції переконували, що сфера соціального зумовлена впливом індивідуальних психічних чинників. Відтак соціальна поведінка повинна досліджуватися за допомогою аналізу індивідуальної психіки.
Психологія мас. Ґюстав Ле Бон (народився у 1841 році в Нормандії, помер у 1931 році в Парижі) був творцем психології натовпу. Ле Бона можна віднести до тих 10-15 постатей, ідеї яких в межах соціальних наук мали вирішальний вплив у ХХ сторіччі. Він жив у час промислових революцій, громадянських війн, кризи демократії чи розмаху соціалізму, тої сили народних мас, за якою він спостерігав, і чий вплив розвінчував. Ле Бон переважну увагу приділяв проблемі зіставлення мас і еліт суспільства. Хоча він не був прихильником монархії або аристократичного режиму, він мріяв про індивідуалістичну демократію в англійському дусі. У 1895 р. з'явилася його праця „Психологія народів і мас”, в якій викладена сутність його концепції.
Загалом розвиток психології мас мав соціальне забарвлення. Перша половина ХХ ст., позначена численними масовими виступами, примушував офіційну владу шукати засоби впливу на маси. Ідеологи та керівники держав читали праці Ле Бона. Президент США Теодор Рузвельт у 1914 р. прагнув зустрічі з Ле Боном. Президент Чилі Алесандро у 1924 році засвідчив, що є його палким прихильником. З лебонівськими ідеями були знайомі інтелектуальні сили гітлерівської Німеччини. Мусоліні та Гітлер намагалися зреалізувати, розкриті Ле Боном принципи на практиці.
Відкриття Ле Бона відкинуло попередні погляди на натовп як винятково асоціальний та кримінальний. Характерною рисою натовпу. На думку Ле Бона є злиття індивідів в єдине ціле, в єдині розум та почуття, які зменшують самоусвідомлювання кожного окремо. Автор уточнює: злочинність є частковим аспектом психології натовпу, і здійснюється в результаті научіння лідера (вожака). З іншого боку натовп може бути більш героїчним, справедливим, ніж кожний окремо. Прикладом цього Ле Бонові слугували події Великої Французької революції. Натовп чи маса з психологічної точки зору мають один зміст – вони є самостійною реальністю, колективним устроєм, певною колективною формою життя.
Якою є причина змін індивіда, коли він потрапляє в масу? В час, коли Ле Бон цікавиться натовпами, відкривають явище гіпнозу (Льєбо, Бернгайм, Шарко).Ле Бон прирівнює колективні стани до гіпнотичних. Відтак гіпноз для психології натовпів є основною моделлю соціальних дій та реакцій. Вождь – це епіцентр, від якого відходить перша хвиля. Далі процес навіювання здійснюють засоби масової комунікації. Після цього, йде необхідність створення „гіпнотичного театру”. Блискучі мітинги, паради на площах, багаторазові ритуальні вигуки, оплески (Наприклад, паради в Пекіні на честь Мао дзе Дуна, або Сталіна на Червоній площі). Фігура гіпнотизера заміщується фігурою оратора, навіювання – красномовством та пропагандою.
Новизна концепції Ле Бона обумовлена трьома відкриттями: маси є соціальним феноменом; механізм навіювання пояснює розчинення індивіда у масі; гіпноз є моделлю поведінки вождя в масі. Ці відкриття дозволили Ле Бону окреслити свій варіант системи психології натовпів:
1. Натовп у психологічному сенсі є людською сукупністю, що володіє психологічною спільністю думок, почувань, а не є лише фізичним скупченням людей у певному місці.
2. Індивід може діяти як маса, але перший діє свідомо, а маса – на рівні несвідомого. Оскільки свідомість є індивідуальною, а несвідоме – колективне.
3. Натовпи є консервативними, не дивлячись на їх революційність. Вони відновлюють те, що раніше знищували.
4. Маси потребують вождя. Маси не чутливі до розмірковувань, дискусія підриває довіру. Вождь не переконує маси за допомогою раціональних доказів. Він полонить їх як гіпнотизер, своїм авторитетом.
5. Пропаганда (чи комунікація) має ірраціональну основу – енергійну та образну, з простими наказовими формулюваннями.
6. Політика, метою якої є управління масами (партією, класом, нацією) опирається на вищу ідею (батьківщини, революції тощо). Її вкорінюють у свідомість людини-маси поки ненавіють остаточно. Надалі ідея перетворюється в колективні образи та дії.
7. Якості вождя натовпу: а) амбітність; б) перевага рішучості над інтелектом; в) синтез переконань та впертої відваги; г) авторитет лідера натовпу опертий на закон успіху. Відсутність успішних дій руйнує авторитет – герой, якому натовп влаштовує овацію, завтра буде освистаний. Реакція буде тим різкішою, чим більшим був авторитет.
За Ле Боном типовими рисами поведінки людини в масі є: знеособлення (що приводить до вивільнення імпульсних, інстинктивних реакцій), переважання ролі почувань над інтелектом, послаблення інтелекту (що приводить до відмови від логіки), втрата особистої відповідальності (що приводить до відсутності контролю над пристрастями). Психологічним механізмом функціонування натовпу є наслідування, зараження. Маса за своєю природою неврегульована, хаотична, тому їй потрібен "вождь", який повинен володіти специфічними якостями.
Теорія інстинктів соціальної поведінки. Вона належить англійському, а згодом американському психологу Вільяму Мак Дуґалу (1871-1938). У США доволі У 1908 році в США вийшла книга Мак Дуґала „Вступ до соціальної психології”.
Основна теза теорії Мак Дуґала полягає в тому, що причиною соціальної поведінки є інстинкти, вроджена схильність емоційно реагувати на дію. На противагу бихевіоризмові (що трактує поведінку як просту реакцію на зовнішній стимул) він називав створену ним концепцію „цільовою” або „гормічною” (від грецького слова „горме” – приводити в рух). Горме є вітальною енергією, яка пояснює соціальну поведінку. На ґрунті „горме” виникають інстинкти. Їх є більше десятка : цікавості, безпеки, комфорту, породження подібних собі, самоствердження тощо. Репертуар інстинктів у кожної людини виникає в результаті певного психофізичного нахилу – наявність спадково закріплених каналів для розрядки нервової енергії.
Інстинкти містять афектну (рецептивну), центральну (емоційну) і аферентну (рухову) частини. Все, що відбувається на соціальному рівні поведінки області залежить від інстинктів та їх комбінацій з емоціями. Внутрішнім виразом інстинктів є емоції. Зв'язок між інстинктами і емоціями носить систематичний і визначений характер. Мак Дуґал виокремив певну кількість пар, зв'язаних між собою інстинктів і емоцій:
інстинкт боротьби і відповідні йому гнів, страх;
інстинкт втечі і відчуття самозбереження;
інстинкт відтворення роду і ревнощі, жіноча боязкість;
інстинкт придбання і відчуття власності;
інстинкт будівництва і відчуття творення;
стадний інстинкт і відчуття приналежності.
З потреби реалізації інстинктів та відповідних їм емоцій, почуттів виводиться необхідність різних соціальних дій : створення сім'ї, заняття торгівлею, релігією, мистецтвом тощо. Ними обумовлені різні суспільні процеси, в першу чергу війна. Остання є проявом інстинктів аґресії та почуття гніву. Завдання науковця Мак Дуґал бачить у тому, щоб досліджувати виникнення спонукальних мотивів вчинків, обумовлених інстинктами та пояснювати соціальну поведінку людей.
Популярність ідей Мак Дуґала, їх роль в історії науки була очевидною. Разом з тим, інтерпретація соціальної поведінки з позиції спонтанного прагнення до мети узаконювала значення ірраціональних, несвідомих потягів не тільки для індивіда, а й для всього людства. Це підштовхнуло до критичного аналізу ідей теорії інстинктів та слугувало подальшому розвиткові наукової соціальної психології.
Отже, соціально-психологічне знання історично розвивалося в руслі філософії, антропології та соціології. Його розвиток залежав від досліджень у психіатрії (йдеться про відкриття гіпнозу). Саме в межах цих наук оформлюються перші теорії та концепції соціально-психологічного знання : психології народів, психології мас та інстинктів соціальної поведінки. Психологія була „заявлена” як самостійна дисципліна, що має право на існування. Тепер вона потребувала експериментального підґрунтя, оскільки психологія до цього часу вже накопичила достатній досвід використання експериментального методу. Подальше становлення дисципліни пов’язувалося з експериментальним етапом у її розвитку.

Експериментальний період розвитку соціальної психології

У XX сторіччі, після першої світової війни, розпочинається перетворення соціальної психології в експериментальну науку. Офіційною віхою послужила програма, запропонована в Європі В.Меде і в США Ф. Олпортом, в якій були сформульовані вимоги перетворення соціальної психології в експериментальну дисципліну. Інтенсивний розвиток експериментальна соціальна психологія отримала у США, зокрема у 1930-1950 роках. Стрімке становлення капіталістичних форм в економіці стимулювало практику прикладних досліджень і примусило соціальних психологів звернутися до актуальної соціально-політичної тематики.
Розвиток експериментальної соціальної психології був опертий на біхевіористський підхід. Об’єктом дослідження робиться мала група. Були розроблені методики, які пізніше увійшли до всіх підручників як класичні. З іншого боку, надмірне захоплення малими групами призвело до іґнорування вивчення масових процесів. З 50-х рр. XX ст. зростають критичні тенденції в соціальній психології. Криза була подоланою шляхом посилення інтересу до біхевіористських, психоаналітичних, коґнітивних та інтеракційних теорій. На їх підвалинах закладаються нові соціально-психологічні напрямки.
Поведінково-когнітивний напрямок соціальної психології.
Розвивався під впливом теорії соціального конструювання американського соціолога Т.Парсонса та теорії соціалізації Т.Парсонса і Р.Бейлса. Запропонована Парсонсом теорія соціального конструювання була одним із найбільших досягнень західної соціології 60-х років. Якщо до появи цієї теорії наука виходила із детермінізму біологічного, то після парсонівської теорії дослідники у всіх явищах шукали детермінізм соціальний. Сутність теорії Парсонса полягала у тому, що оточуючий нас світ більшою мірою „сконструйований” та структурований людьми, ніж наперед визначений природою. Разом з поняттям „соціальної структури” у суспільних науках з’явилося тоді поняття „соціальних ролей”. Іншою важливою концепцією була теорія соціалізації Т.Парсонса та Р.Бейлса. Концепція була значима тим, що її автори показали як засвоюються суспільні ролі і як особа навчається цим ролям через механізми покарання та заохочення. Теорія мала досить сильний зв’язок з біхевіоризмом.
У ньому слід виокремити два напрями, пов’язані з іменами К.Халла (запровадження ідеї проміжних змінних) та Б.Скіннера (збереження найбільш ортодоксальних форм класичного біхевіоризму). У межах першого підходу в соціальній психології була розроблена низка теорій, зокрема теорія фрустрації – аґресії Н.Мілера та Д.Доларда, модель діадної взаємодії Дж. Тібо й Г.Келлі. Характерним для цих робіт є використання математичної теорії ігор. Напрацьовуються ідеї так званого соціального обміну, що розвиваються в роботах Д.Хоманса.
У межах другого підходу (Б.Скінера) була відкрита концепція самоефективності. Вона належить видатному психологові Альберту Бандурі. Він народився у 1925 р. в Канаді в сім’ї еміґрантів з Польщі. Закінчив Університет штату Айови та працював професором Стенфордського університету, у 1970-х рр. був президентом американської психологічної асоціації. Останньою його працею є моноґрафія „Соціальні основи мислення та поведінки”(1986), де він викладає свою соціально-коґнітивну модель особистості.
До цього підходу належить теорія соціального научіння американського Джуліана Роттера (нар. у 1916 р. в Нью Йорку в сім’ї еміґрантів). Працював директором клінічної психологічної програми в університеті Огайо. Написав „Соціальне научіння та клінічна психологія”(1954 р.), автор концепії локусу-контролю.
Змістовно соціально-когнітивні концепції Бандури та Роттера відрізняються від радикального біхевіоризму Скіннера, але зберігають його строгу експериментальну методологію.
Соціопсихоаналітичний напрямок соціальної психології. Загалом психоаналіз менш поширений в соціальній психології, ніж біхевіоризм. Проте тут також побудовано соціально-психологічні концепції: афіліації (бути з іншими, без них, проти інших) та соціальних детермінант жіночої та чоловічої психології (К.Хорні), типів соціального характеру Е.Фрома і Дж.Салівана. Представниками Франкфуртської школи (Макс Горкгаймер, Ґерберт Маркузе, Еріх Фромм, Теодор Адорно тощо) серед інших була сформульована концепція авторитарної особистості. У колективній праці „Авторитет і родина: Праці Інституту соціальних досліджень”(1936) була використана ідея фройдизму про фатальну зумовленість особи дорослого досвідом дитинства. Автори здійснили критику психологічних передумов появи конформізму, впливу тотально адміністрованого суспільства. Науковий підхід мав на меті вибудувати таку соціальну психологію, котра пояснила б, як цивілізований світ зумів дійти до жахів фашизму.
Окремі теорії не можна вважати такими, що остаточно реалізовують основні ідеї психоаналізу: вони містять вкраплення його окремих положень в дослідницьку практику. Прикладом цього є праця австрійсько-німецького, а згодом американського науковця В.Райха „Психологія мас і фашизм”, більш відомого як засновника тілесно-орієнтованого психоаналізу. Вільґельм Райх (1897-1957) створив соціально-енергетичну концепцію з опорою на психоаналіз З.Фройда та економічну теорію К.Маркса. Згідно його концепції, тоталітарна держава, руйнуючи приватну власність притлумлює статеву енергетику людей та „переплавлює” її не на суспільно необхідну працю, а на реакційно-ілюзорну бездіяльність. Хижацький імперіалізм, визиск трудящих, підкорення рас були можливими тому, що психологічна структура безликих мас втратила здатність до свободи та перебувала під впливом фашистського містицизму.
Разом з тим існує низка теорій, які сильніше зближують соціальну психологію з ідеями класичного фройдизму. Прикладами є всі теорії групових процесів: теорії Л.Байона, В.Бенніса і Г.Шепарда, Л.Шутца. На відміну від бихевіоризму тут робиться спроба відійти від дослідження діадної взаємодії, а й дослідити взаємодію в групі. Саме в рамках цієї течії зародилася практика створення так званих Т-груп (груп тренінгу), де використовуються соціально-психологічні механізми впливу людей один на одного. Після застосування теорії і практики Т-груп в гуманістичній психології (А.Маслоу, К.Роджерс) та ідеї зцілюючого моделювання соціальних відносин в психодрамі (Дж.Морено) виникла необхідність організації соціотерапії (масштабні тренінгові, консультативні програми, що проводяться спільно різними соціальними інститутами та охоплюють великі групи).
Коґнітивістський напрямок соціальної психології йде від гештальтпсихології, теорій поля К.Левина. Особливе місце в коґнітивістській соціальній психології займають теорії коґнітивної відповідності. Згідно них основним мотивуючим чинником поведінки індивіда є потреба в співмірності, збалансованості його коґнітивної структури. До цих теорій відносяться: теорія збалансованих структур Ф.Гайдера, теорія комунікативних актів Т.Ньюкома, теорія коґнітивного дисонансу Л.Фестінгера і теорія конґруентності Ч.Осгуда і П.Таненбаума. Крім цього, в загальному руслі коґнітивізму працювали відомі американські дослідники конформізму Р.Крачфілд і С.Аш.
У всіх цих теоріях зроблена спроба пояснити той факт, що вчинки та дії можуть порушувати внутрішню когнітивну та емоційну рівновагу людини, обумовлювати почуття дискомфорту, докорів сумління тощо. Відтак людина схильна непомітно для себе змінувати установки, урівноважувати думки, щоб запобігти порушенню соціальних відносин, ставленню до неї з боку інших. Увага до проблем раціональної поведінки людини, соціальних установок роблять коґнітивістську орієнтацію доволі популярною.
Інтеракціонізм. Це соціологічна за походженням теоретична орієнтація, яка вивчає особливості рольової взаємодії людей. Її джерелом є теорія символічного інтеракціонізму Джорджа Г.Міда (18632-1931). Взаємодія між людьми відбувається за допомогою певних символів: жестів, мови. Такими символами взаємодії також можуть бути твір мистецтва, звичайна пісня, танець, гроші тощо. Людина, взаємодіючи з іншими постійно інтерпретує символи, розшифровує значення жестів, слів, звуків, які йдуть від інших людей. Так людина навчається жити у світі, постійно зіставляючи свою поведінку з узагальненим образом інших людей. В соціальній психології інтеракціонізм (з англ. - interaction – взаємодія) охоплює теорію ролей (Т.Сарбін) та теорію референтних груп (Г.Гаймен, Р.Мертон).
У руслі інтеракціонізму розвивається концепція соціальної драматургії Еріка Гофмана. Він вказує на важливості вивчення ролей, що їх виконують люди. Життя Гофман описує через театральні поняття: актор, п’єса, сцена, роль, режисер тощо. Людина щораз виступає на життєвій сцені у певній п’єсі: комедії, трагедії тощо. Крім цього людина може виступати у ролі актора (виконувати дії), або режисера (керувати постановкою, іншими), або глядача (спостерігати за розвитком подій), або критика (дає рецензію на п’єсу). У своєму житті людина програє різні ролі, і сподівається на адекватну реакцію інших людей (публіки). В межах цієї концепції було надано нового змісту поняттю ідентичності (тожсамості) і запропоновано поняття аґентів та інститутів соціалізації, проблему „значущих інших” тощо.

Початки української соціальної психології
(60-і рр. ХІХ ст. – початок ХХ ст.)


Цей період можна окреслити як закладання підвалин вітчизняної соціальної психології. Її становлення відбувається у двох напрямках. Перший, пов’язаний з європейською науковою ситуацією – створення спеціальної науки „психології народів”, яка була проголошена у 1860 році німецькими вченими М.Лацарусом, Г.Штейнталем й розвинута В.Вундтом. Українськими вченими вивчається психологія „народного духу”, напрацьовуються самобутні концепції (О.Потебня). Другий напрям був тісно пов’язаний із розвитком соціології, у руслі якої виокремилася психологічна школа (М.Михайловський). Третій напрямок розвитку соціальної психології здійснювався у руслі природничих наук.
Націєтворчі ідеї Олександра Потебні. Видатний український мовознавець О.Потебня (1835-1891) є одним із класиків світової психолінґвістики. Основними галузями наукових інтересів були літературознавство, мовознавство, фольклор. Народився на Полтавщині, навчався, а згодом викладав у Харківському університеті, був член-кореспондентом Петербурзької академії наук. Докторську дисертацію захистив у Німеччині, перебував під впливом поглядів В. фон Гумбольдта. Основна праця – „Думка і мова”, в якій стверджує, що мова є живим життям, діяльністю духу, а не готова річ. О.Потебня вважає, що мова є виявом енергії духу, його зусиллям озвучити думку і тим самим виявити її. Мова засвідчує і підтверджує суспільну сутність людини, опосередковує спілкування.
З проблемою мови та мислення у Потебні тісно пов’язана розробка питання „мова і народ”. За Потебнею мова творить народ, є основною передумовою повноцінного розвитку цілої нації. О.Потебня доводить, що єдність нації визначається єдністю мови, не має вільної, творчої особистості без нації, а нації – без мови. Він конкретизує це твердження на прикладі понять денаціоналізації та двомовності. Перша призводить до втрати народом духовної самостійності, ініціативності, життєвого гону, сил для відстоювання національних інтересів. На рівні окремої людини знання інших мов є необхідним для збудження думки, що йде по колії рідної мови або ж для практичних потреб. Різні мови, виражають різні способи світосприйняття, не виключають, а доповнюють одна одну. Щодо двомовності, то на рівні окремої людини, перехід з однієї мови на іншу, вважає Потебня, означає зміну напряму думки. Тому багатомовність, особливо у дитячому віці, істотно розпорошує мислення, знижуючи його ефективність, ослаблюючи енергію думки.
На початку ХХ ст. посилюється розробка психології націй, зокрема вивчаються психологічні риси слов’ян, розробляються проблеми етнопсихології (Д.Овсянико-Куликовський), аналізується процес утворення національної форми психічної діяльності, постаті видатних особистостей (М.Ф.Сумцов, П.Ковалевський, В.Данилевський, Д.Багалій, Г.Махулько-Горбацевич). З 1920-х рр. західноукраїнськими вченими Г.Костельником та В.Горбачевським вивчаються соцільно-психологічні фактори, які зумовлюють особливості релігійної свідомості, її структуру та функції). Їх дослідження резонували із дослідженнями радянських вчених, з їх класово-заідеологізованими упередженнями щодо релігії.
Соціопсихологічна концепція Миколи Михайловського. Він належить до найбільш яскравих представників психологічної школи, яка розвивалася у руслі соціології. Він у числі перших (Г.Тард) розробляє проблему наслідування у соціальній поведінці. Вчений розглядає питання психології мас та вказує на значення соціально-психологічного чинника в історії суспільних рухів. Дійовими силами соціального розвитку є лідери (ватажки) та натовп. Стосунки між ватажком та натовпом складаються у відповідності до конкретного історичного моменту та залежать від особистісних якостей лідера, психічного настрою натовпу. Психологічними факторами розвитку суспільства є наслідування, суспільний настрій і соціальна поведінка.
Природничонауковий напрям розвитку соціальної психології. З 1917 р. у радянській науці розпочалася боротьба проти суб’єктивної психології. Сферу психології та педагогіки охопила рефлексологія, яка зводила розмаїття соціальної поведінки людини та її внутрішнього світу до сукупності рефлексів. Найвідомішим представником рефлексології в Україні був В.П.Протопопов. Його погляди формувалися під впливом природничої концепції російського вченого В.М. Бехтерєва, який у перших своїх публікаціях (1898 р.) розглядає роль навіювання у суспільному житті. Згодом виходить монографія Бехтерєва „Колективна рефлексологія” (1921), яку можна вважати першим у радянській науці підручником із соціальної психології. Тут визначено предмет соціальної психології – це поведінка колективів, поведінка особи в колективі, взаємовідносини членів, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності. Для прихильників В.М.Бехтерева таке розуміння колективної рефлексології було подоланням суб'єктивістської соціальної психології. Відтак всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими та міміко-соматичними реакціями їх членів. Соціально-психологічний підхід повинен був опиратися на принципи рефлексології (механізми об'єднання людей в колективи) та соціології (особливості колективів, їх умови життя, класової боротьби в суспільстві).
Рефлексологи підійшли до розгляду проблеми формування колективу як узагальненої (збірної) особистості. До соціально-психологічних феноменів вони відносили взаємодію, взаємовідносини, спілкування; до колективних – спадкові рефлекси, настрій, зосередженість, спостереження, творчість, узгодженість дій. Психологічними механізмами функціонування колективів, на думку рефлексологів, є взаємонавіювання, взаємонаслідування, взаємоіндукція. Системоутворюючими ознаками колективу виступають спільність інтересів та завдань, які спонукають колектив до єдності ідей.
Отже, з 1917 р. ХХ ст. у радянській російській науці розпочалася боротьба проти суб’єктивної психології, посилюється природничонауковий напрямок психології. Цей напрямок, започаткований В.М.Бехтерєвим, був домінуючим в Україні майже до кінця 20-х рр. В результаті цього формується рефлексологія, яка зводила поведінку людини та її внутрішнього світу до сукупності рефлексів. Видається науковий журнал „Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології”, у якому розглядаються питання людського колективу, поведінки народу, ідеології. Механіцизм пронизував всю систему рефлексології: хоча особистість проголошувалася як результуюча різних суспільних впливів та взаємодій, однак конкретний розгляд опирався на біологічні особливості людини, першочергово на її соціальні інстинкти.

Розвиток української соціальної психології у ХХ ст.


Дискусії про предмет соціальної психології (20-і рр. ХХ ст.) Після 1917 р. ідейна боротьба тих років охопила царину психологічного науки. Психологія як наука переживала період перегляду своїх філософських, методологічних основ. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору філософа Георгія Челпанова (1862-1936), який народився у Маріуполі, там навчався, а згодом викладав у Новоросійському університеті (м.Одеса). Під керівництвом Челпанова діяв психологічний семінар у Київському університеті, учасниками якого були видатні згодом вчені О.Ф.Лосєв, П.П.Блонський, Г.Г.Шпет. Згодом Челпанов був засновником і директором Московського психологічного інституту.
Г.І.Челпанов був прихильником неокантіанства у філософії. Він розрізняв духовне і матеріальне як за природою, так і за способом їх пізнання. Психічне пізнається через „внутрішній досвід” (метод самоспостереження, інтроспекції), а фізичне через „зовнішній досвід”(методом зовнішнього спостереження).
Вчений запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, може розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, не залежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема („Психологія і марксизм”, 1924). Позиція Г.І.Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських засад всієї психології, розташування її у системі марксистського знання. Заперечення Челпанову прийняло різні форми. К.Н.Корнілов висловив позицію про недоцільність виокремлення соціальної психології в окрему дисципліну: єдина психологія повинна містити як психологію індивіда, так і психологію колективу. Остання мала досліджувати швидкість, силу та динамізм колективних реакцій. Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоновано також психологом П.П.Блонським, який зауважив необхідність аналізу впливу соціального середовища на психіку людини. Пропозиція Блонського полягала в тому, щоб психологія як біологічна наука вміщувала низку соціальних проблем. Заперечення Челпанову стосовно його розуміння соціальної психології висловив В.М.Бехтерєв. Він запропонував створити особливу науку – рефлексологію, а її певна галузь „колективна рефлексологія” могла б вирішувати соціально-психологічні проблеми.
Низка проблем соціальної психології почала розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому була розглянута як складова частина марксизму. Елементи соціально-психологічного знання продовжували своє існування також в межах психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграла праця С.Л. Рубінштейна „Принцип творчої самодіяльності. До філософських основ сучасної педагогіки”, яка була надрукована в „Записках вищої школи м. Одеси”(1922). Творчий доробок Л.С.Виготського („Історія розвитку вищих психічних функцій”) теж мав стосунок до розвитку методологічних аспектів соціальної психології. Дві гіпотези Виготського (про суспільно-опосередкований характер психічних функцій людини та про культурно-історичну детермінацію процесу розвитку психічних процесів) дозволяли зробити висновок, що головний механізм розвитку психіки – це механізм засвоєння суспільно-історичних форм діяльності.
З іншого боку, в роботах Л.С.Виготського („Психологія мистецтва”) висловлювалося специфічне розуміння предмета соціальної психології. Соціальна психологія, або „психологія народів”, як її розумів Вундт, розглядала своїм предметом мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію. Ці елементи Виготський назвав "згустками ідеології", "кристалами". Психолог повинен вивчати не "кристали", а сам "розчин". При чому не так, як це пропонує Бехтерєв, виводячи колективну психіку з індивідуальної. Виготський не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології – вивчення психіки збірної особи. Психіка окремої особи теж соціальна, тому вона і складає предмет психології. У цьому сенсі соціальна психологія відрізняється від колективної психології: предмет соціальної психології – психіка окремої людини, а колективної – особиста психологія в умовах колективного вияву (наприклад, війська, церкви). Фактично Виготський порівнює не „загальну” і „соціальну” психологію, а „соціальну” і „колективну”. „Соціальна” психологія для нього – це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею культурно-історичної детермінації психіки (у термінології 20-х рр. – це така загальна психологія, яка „уся стала соціальною”).
Отже, не дивлячись на суб'єктивне бажання окремих авторів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і рр. не було виконане. Не було чіткого розуміння предмета соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з вченням про соціальну детермінацію психічних процесів; з іншого боку, – з дослідженням колективів. Дискусія 20-х рр. про статус, предмет, завдання соціальної психології завершилася нічим. Ідеологічні репресії спіткали соціологію, тому офіційне існування соціальної психології в її межах унеможливлювалося. Той факт, що соціальна психологія плідно розвивалася в США, Канаді, Англії, Франції в рамках немарксистської традиції обумовило несприйняття соціальної психології як науки та академічної дисципліни. Саме поняття „соціальна психологія” стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут ворожого, буржуазного світогляду. Розпочався тривалий період стаґнації української соціальної психології в руслі радянської науки.
Біосоціологічна школа рефлексології. Перерва у самостійному існуванні української соціальної психології, не виключала існування окремих досліджень, які були за своїм предметом соціально-психологічними. Українські рефлексологи подібно до американських біхевіористів намагалися створити спеціальну науку про поведінку як особливий розділ природознавства. Замість визнання психічного, рефлексологи пішли шляхом поєднання „фізіологічного” і „соціологічного” в людині. До 1930-х рр. дослідження поведінки були продиктовані потребами радянської суспільної практики, перш за все педагогічної. Вивчення питань колективу було сконцентровано у сфері педагогічної науки.
Психологія колективу Олександра Залужного (1886-1938). Вчений є автором рефлексологічної методики вивчення колективу. Народився на Херсонщині, закінчив вчительську семінарію, займався політичною діяльністю. У 1910 р. перебував на еміґрації, у Сорбоні факультативно вивчав експериментальну психологію у Дюма та соціологію у Дюркґайма. З 1924 р. працював завідувачем кабінету соціальної педагогіки Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП), займався викладацькою роботою. Працював над практичною темою : виникнення та структура самоорганізованих, а також цілескеровано-організованих дитячих та юнацьких колективів. Ця тема була актуальною в час громадянської скрути, сирітства та безпритульництва.
Його основні праці 1927-1930 рр.: „Методи дослідження дитячого колективу”, „Вчення про колектив”, „Соціальні установки і колективні звички у дітей трудшкіл”. Разом з І.П.Соколянським, О.І.Попівим був членом комісії УНДІПа, яка розглядала проекти А.С.Макаренка з організації виховання в комуні ім.Дзержинського. О.С.Залужний застосував, по суті, наближену до біхевіоризму методику роботи з формування дитячих колективів. А.С.Макаренко критикував його за біологізацію розуміння колективу, психолог П.І.Зінченко, інші колеги – за відсутність класової позиції. На їх думку, Залужний беззастережно поширив вжиток поняття колектив на „Лігу ООН”, „церковні та інші організації”. За це отримав нищівну критику з боку колег такого штибу : „нація як буржуазне утворення, Ліга ООН, польський Сейм, буржуазна армія – це не колективи. Зате Червона Армія, з’їзд Рад є колективами. Колектив – це класове пролетарське поняття, а не загальнолюдське”.
1936 року в радянській українській науці були заборонені педологія, постраждали психотехніка, критикувалася рефлексологія. У 1938 році О.С.Залужний, автор перших соціально-психологічних досліджень дитячих колективів, проведених у руслі рефлексології був звинувачений у національному ухилі та розстріляний.
Концепція біосоціальної природи поведінки Івана Соколянського (1890-1960). Народився на Кубані, у 1923 р. закінчив педагогічне відділення Петербурзького психоневрологічного інституту, педагог-педолог. Працював у Харківському інституті соціального виховання, в УНДІПі, професором Харківського медичного інституту. Питання побудови нової психології про поведінку привертали увагу І.П.Соколянського. За ним, поведінка визначається двома чинниками „біо” та „соціо”, тобто природа поведінки є „біосоціальною”. Усю духовну природу людської істоти Соколянський намагається дослідити методами наукового природознавства. Він наголошує на тому, що джерелом поведінки є не лише одна якась система відчуттів (зір, слух тощо), а весь організм у цілому разом з довкіллям (фізичним та соціальним).
У час репресій української інтелігенції, науковців І.П.Соколянський двічі заарештовувався. У 1939 р. був вимушений переїхати до Москви, де працював директором школи глухонімих, надалі в Інституті дефектології. Рефлексологічний підхід дозволив Соколянському напрацювати методики, які мали велике значення для соціалізації глухосліпонімих дітей. Яскравим прикладом їх дієвості є життєва доля та свідчення глухосліпонімої О.Скороходової, викладені нею у книзі „Як я сприймаю та розумію, оточуючий світ”(1960).
Соціально-психологічні ідеї Степана Балея (1885-1952). Філософ, психолог, лікар. Народився в с.Бірки на Тернопіллі. С.Балей вивчав психологію і філософію на філософському факультеті Львівського університету, був учнем професора філософії К.Твардовського. У 1911 р. здобув ступінь доктора наук з філософії. У 1912-1914 рр. продовжив науку у Берліні, Парижі, Відні, де вивчав психологію та здобув медичну освіту. Працював у Віденському університеті, а після Першої світової війни працював у Львові лікарем. У 1921-1928 рр. очолює Інститут нормальної і патологічної психології. У Львівському філософському товаристві С.Балей разом з М.Кройцом засновують психологічну секцію. Впродовж існування (1921-1925 рр.) таємного Українського університету у Львові С.Балей є його активним учасником. Він поруч з І.Крип’якевичем, В.Щуратом та іншими вченими викладає предмети – основи психології та логіку. У цей час написав „Нарис психології”(1922 р.), „Нарис педагогіки” (1923 р.), які були першими підручниками українською мовою. У 1928 р. за конкурсом був обраний професором Варшавського університету, де працювали інші учні К.Твардовського. Тут розпочинається варшавський період роботи „Львівсько-Варшавської школи”. С.Балей очолює кафедру соціального виховання, серед психологічних праць з’являється „Вступ до соціальної психології”, яка була опублікована у 1959 році, вже після його смерті.
З 1930 рр., працюючи у передвоєнній Польщі С.Балей зацікавлюється соціальною педагогічною психологією: соціальними впливами та взаємодією у шкільних групах. Він розрізняє самовиховання (автоедукцію) і зовнішнє виховання (гетероедукцію). Остання є різновидом соціальних впливів та виявляється у двох формах: інтенціональній та побічній. Інтенціональне виховання здійснюють шкільні заклади, побічне виховання визначається впливом решти середовища. Побічне виховання, на думку Балея, впливає на формування людини сильніше, ніж шкільне. В результаті чого, формуються різні світоглядні системи школярів. Він аналізує суспільне середовище тогочасної Польщі, виокремлює різні соціальні верстви, зокрема буржуазні та пролетарські. Психолог висновує, що становище людини у суспільстві наперед визначає дієвість будь-яких впливів. Так, пролетарська молодь в силу свого робітничого становища здебільшого перебуває під впливом марксистської ідеології, і навпаки молодь із заможних соціальних верств схиляється до консервативно-буржуазної ідеології. Відтак С.Балей вказує на труднощі соціалізації в межах шкільних закладів (інтенціонального виховання), послаблення впливу педагога на вихованця з погляду домінуючого впливу широкого соціального середовища.
Стаґнація соціальної психології радянського періоду (друга половина 30-х -50-і рр. ХХ ст.). Період характеризується ізоляцією науки від західної, репресіями науковців. Теоретично обґрунтовується непотрібність соціальної психології: усі психічні явища оголошуються соціально детермінованими. Здійснюється різка критика західної соціальної психології, обумовлена повним розходженням у розумінні суспільних явищ. Посилюється ідеологічний тиск на науку. Результатом Постанови ЦК ВКП(б) у 1936 р. стала заборона педології, постраждала психотехніка. Остання продовжує своє існування в галузі вивчення виробничої діяльності. Тут розглядаються такі соціально-психологічні аспекти виробничих груп: професійна придатність, втомлюваність, травматизм, монотонія, становлення фахівця тощо. Яскравим прикладом практичної роботи в цій царині є постать дослідника Я.Цурковського, який працював у Львові. Соціально-психологічну складову психології праці становило дослідження проблем управління трудовими колективами, виробничими бригадами (стиль управління, роль атмосфери, конфлікти тощо). Крім цього продовжуються напрацювання соціальної педагогічної психології: дослідження шкільних колективів, формування особистості в колективі тощо.
Cтан науки радянського періоду. Соціальна психологія утверджується в статусі академічної дисципліни (Київський університет імені Т.Шевченка) лише з 70-х років ХХ ст., після того як були відкриті кафедри соціальної психології у Ленінградському та Московському університетах. Створюється лабораторія соціальної психології в Інституті психології Академії педагогічних наук України. Стан розвитку соціальної психології в радянській Україні був гірший, ніж у радянській Росії, оскільки панував консервативніший ідеологічний режим та штучно витворений провінціалізм (кращі сили українських психологів зосереджувалися поза межами України). Основними чинниками, які визначали стан соціальної психології були: ризик інноваційної соціальної психології (спроби розвитку науки в руслі закордонних парадигм були приреченими, відтак відбувався застій у розробці альтернативних теорій та моделей); протидія науковим розвідкам, які відходили від партійної лінії та проголошення їх „націоналістичними”; одноманітність та збідненість методичних засобів соціально-психологічного аналізу; нерозвиненість матеріально-технічної бази (нестача найновішого обладнання лабораторій, комп’ютерів тощо); недостатність кількості підготованих фахівців (наприклад, психологів було у 10 разів менше, ніж у США); нерозвиненість зв’язків із закордонними соціально-психологічними інститутами.
Ситуація змінюється з кінця 80-х рр. із настанням періоду гласності та перебудови. Зростає усвідомлення значущості соціально-психологічних досліджень, роль практичної соціальної психології, відбувається широке знайомство фахівців із здобутками світової соціальної психології. Однак належних умов для більш якісного розвитку соціально-психологічної думки не було створено.
Початок розбудови української соціальної психології. Здобуття Україною незалежності є початком якісно нового етапу у розвитку соціальної психології. Процеси державотворення в 1990-х рр. вимагали своєрідного соціально-психологічного супроводу у вирішенні низки соціальних, економічних, освітніх, медичних, юридичних, культурологічних та політологічних проблем. В університетах відкриваються факультети та відділення підготовки психологів, утворюються нові спеціалізовані ради для захисту наукових робіт. Формуються численні психологічні асоціації, зростає кількість психологічних часописів, монографій, підручників. Прикладом цих тенденцій стає створення Інституту професійної педагогіки і психології, Інституту соціальної та політичної психології в системі АПН України тощо, новий якісний етап у діяльності Інституту психології АПН України, які забезпечують науково-методичне консультування дослідницької роботи вчених-психологів.
Розвиток соціальної психології на сучасному етапі визначає низка завдань: вивчення та переосмислення у відповідності до українського соціально-культурного контексту світових психологічних традицій; участь у постановці та вирішенні теоретичних та практичних питань довкола глобалізаційних проблем, які є актуальними для соціальних психологів усього світу; напрацювання власних ідей, теорій, концепцій, методик, які відображають локальні проблеми української соціальності; робота з реконструкцією перерваної національної наукової традиції, повернення до життя призабутих та раніш заборонених праць українських психологів.
Сьогодні українська соціальна психологія набуває рис національної школи, що виявляється у проблематиці досліджень, заґрунтованих на соціогуманітарній традиції усієї української культури.


Я-концепція та тип соціокультури
Поняття Я-концепції. Соціальне оточення впливає на людське самовідчуття. Люди, що є представниками різних культур, рас і статей постійно замислюються над тим, які риси є спільними, а які відрізняють їх один від одного. Наше самосприйняття керує нашими думками, відчуттями і діями. Я-концепція – це сприйняття людиною своєї спільності з іншими та своєї індивідуальної неповторності, окремішності. Вона відображає, як ми розуміємо самих себе та як наше самосприйняття управляє нашими установками, діями.
Елементи Я-концепції – мисленнєво-чуттєві утворення, які називаються Я-схемами. Наші Я-схеми – це сприйняття людиною самої себе, наприклад, як рішучої, розумної, дружньої тощо визначає її специфіку обробки соціальної інформації. Я-схеми впливають на те, як ми сприймаємо, запам'ятовуємо, оцінюємо тих, хто нас оточує, і самих себе.
Ефект посилання на себе. Особистісне „Я” впливає на спогади. Це явище відоме як «ефект посилання на себе»: інформація, релевантна нашій Я-концепції, швидко обробляється і добре запам'ятовується. Ефект посилання на себе ілюструє основоположний факт життя: у центрі нашого світу знаходиться сприйняття нашого власного Я. Оцінюючи дії або поведінку інших людей, ми нерідко мимоволі порівнюємо їх з власними діями і поведінкою.
Наші Я-концепції включають не тільки Я-схеми, що характеризують нас в даний момент часу (реальне Я), а й можливі Я, тобто те, якими ми повинні стати (ідеальне Я). Самоповага – це глобальний рівень самосприйняття, що містить крім самооцінок ступінь самосхвалення. Якщо ми вважаємо себе привабливими, спортивними, розумними, чи означає це, що у нас все гаразд з самоповагою? Одній людині для самоповаги досить мати хорошу успішність і привабливу зовнішність, а іншій потрібно знати, що вона не порушує норм моралі.
Розвиток соціального Я. Я-концепція є важливим предметом соціально-психологічного дослідження тому, що вона організовує наше мислення і управляє нашою соціальною поведінкою. Соціальний досвід відіграє важливу роль у формуванні Я-концепції, зокрема наступні чинники: ролі, які ми граємо; соціальні ідентифікації, які ми формуємо; порівняння себе з оточуючими, які ми робимо; наші успіхи і невдачі; думки про нас, що висловлюються іншими людьми; культура, до якої ми належимо.
Незалежна та взаємозалежна Я-концепція. Назвати культуру «індивідуалістською» або «колективістською» означає дуже спрощувати проблему, оскільки навіть в межах однієї країни колективізм різною мірою властивий прихильникам різних релігій і різних політичних поглядів. В цілому культура Заходу формує індивідуалістську (незалежну) Я-концепцію. Вона виходить з того, що життя людини стане успішне, якщо можливо самостійно визначати усі соціальні Я, повірити в здатність контролювати власне життя. Культури народів Азії, Африки і Центральної і Південної Америки значно вище цінують колективізм. Вони виховують те, що С. Китаяма і Х.Маркус називають взаємозалежним Я. Представники цих культур самокритичніші, частіше визначають себе через приналежність до інших. Мета соціального життя полягає не стільки в посиленні Я особистості, скільки в її гармонізації з тим співтовариством, до якого вона належить, у підтримці останнього.


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 1. Незалежна (західна) і взаємозалежна (східна) Я-концепція. Взаємозалежне Я визнає свої зв'язки з іншими та більш глибоко «вбудоване» в інших. (Джерело: Markus & Kitayama, 1991)
Таблиця 1.
Я-концепція: незалежна і взаємозалежна

Незалежна
Взаємозалежна

Особа
Індивідуальна, визначається власними якостями і цілями
Соціальна, визначається
через зв'язки з іншими

Що має значення
«Я» – особисті досягнення і реалізація власних можливостей, мої права і свободи
«Ми» – групові цілі і солідарність,
наші соціальна відповідальність і соціальні відносини

Що не схвалюється
Конформізм

Еготизм

Приклад характерного девізу
«Не зраджуй самому собі»
«Людина це не самотній острів»

Культури, що підтримують таку Я-концепцію
Індивідуалістичні, західні країни
Колективістські країни Азії і третього світу


У колективістських культурах самоповага тісно корелює з тим, що «інші думають про мене і про ту групу, до якої я належу». Я-концепція швидше гнучка (тобто залежить від контексту), а не стабільна (тобто не зберігається незмінною в різних ситуаціях). Для представників індивідуалістичних культур, особливо для представників меншин, які навчилися не брати до уваги забобони тих, що оточують, оцінки, які дають їм і їх групам люди «із сторони», менш значущі. Відчуття власної гідності є характеристикою особи, а не відносин. Те, що загрожує персональній ідентичності, викликає більший гнів і смуток, ніж тиск колективу, з яким особа ідентифікується.
Отже, розуміння людиною самої себе допомагає упорядкувати власні думки і дії. Особа, сприймаючи інформацію, що має стосунок до неї, добре запам'ятовує її (цей феномен називається ефектом посилання на себе). Елементами нашої Я-концепції є особливі Я-схеми, які керують обробкою інформації, стосовно нас у теперішньому та майбутньому, якими ми мріємо чи боїмося бути. Наша самоповага є цілісним сприйняттям власної значущості, що впливає на оцінку нами особистих якостей і здібностей.
Я-концепція залежить від багатьох чинників: ролей, які ми виконуємо; порівняння себе з оточуючими; нашої соціальної ідентичності; нашого сприйняття оцінок інших людей; а також успіхів і невдач. Я-концепцію формує і культура. Люди, особливо ті, хто належить до західних, індивідуалістичних культур, мають концепцію незалежного Я, вихідці з країн Азії і третього світу мають концепцію взаємозалежного Я.
У другій половині XX в. західний індивідуалізм зміцнив свої позиції. Батьки вітають незалежність і самостійність своїх дітей і не дуже стурбовані їх слухняністю. Стилі одягу і манери стали різноманітнішими, особиста свобода мало обмежена етичними нормами та вартостями. Паралельно з посиленням індивідуалізму відбувалося не лише зростання кількості людей, що страждають депресією, а й зростання (в більшості країн Заходу) інших показників соціального неблагополуччя – кількості розлучень, позашлюбних дітей, самогубств серед підлітків, підліткової злочинності тощо.

Самоефективність

Поняття самоефективності. Розглянемо як виявляє себе особистісне Я у діях. Про те, що усвідомлений самоконтроль відіграє в житті людину важливу роль, свідчать декілька концепцій і напрямів досліджень. В експериментальних і теоретичних дослідженнях, виконаних психологом із Стенфордского університету Альбертом Бандурою знайшла своє підтвердження концепція самоефективності. Людина, яка сприймає себе компетентною у професії, навчанні, діяльності особою, частіше досягає успіху в житті. Концепція самоефективності – наукова версія, яка стверджує силу позитивного мислення людини. Оптимістична віра у власні можливості приносить людям дивіденди. Діти і дорослі, що володіють яскраво вираженим відчуттям самоефективності – наполегливіші, менш тривожніші і рідше впадають у депресію. У них краще йдуть справи із навчанням, вони добиваються значних академічних успіхів.
У повсякденному житті самоефективність примушує нас ставити перед собою важкі цілі і добиватися їх, не пасуючи перед труднощами. Результати більше ста досліджень свідчать про те, що самоефективність прогнозує результативність працівника. І навпаки: професійні досягнення сприяють зростанню самоефективності. Це означає, що самоефективність особи визначається тим, наскільки вона почувається компетентною у професії. Чи обов'язково це почуття власної компетентності, професійності визначає успіх ? Звичайно так, але інколи соціальні обставини суспільної кризи є бар’єрами для самоефективних особистостей. У суспільствах з перехідним типом економіки значна частина професійних працівників не можуть почуватися самоефективно. За останнє десятиріччя в руслі вітчизняних соціологічних та психологічних досліджень ґендеру все частіше обговорюється питання жіночого „ейджизму” (обмеження доступу до ресурсів та звільнення від участі у прийнятті рішень груп населення за критерієм віку, статі, раси тощо). Наприклад, вік є прихованою причиною звільнення жінок висококваліфікованої праці і творчих професій. Серед жінок, які звертаються до державної служби зайнятості, більшість складають жінки-службовці 45-54 років. Цей „ейджизм” нічим не обґрунтований, окрім неґативних стереотипів соціального сприйняття. Як свідчать психологічні опитування, багато цих жінок готові до складної роботи, мають високий рівень підприємництва, схильні до зміни старих професійних установок. Однак у новостворених структурах (організаціях, фірмах) працює лише 30% жінок у віці 40-44 роки та 27% – у віці 45-54 років. Ця статистика має свої нюанси – жінки цього віку частіше виступають у ролі працедавців, ніж найманих працівників. Якщо за даними опитувань, маже половина жінок середнього віку або є безробітними, або знаходяться під загрозою звільнення, то вочевидь зростає роль щонайменше їх психологічної підтримки (рольових тренінгів, консультацій тощо). Це означає, що самоефективність особистості може бути загроженою соціальними обставинами.
Локус контролю: концепція екстернальних та інтернальних типів Ю.Роттера. Результати експериментів та робота у клініці, дозволили Юліану Роттеру побачити, що існує два загальних способи сприйняття людиною власного життя, життєвих подій, а відтак різні способи контролю за власним життям. Роттер назвав цей параметр локусом контролю. Разом з колегами він розробив тест для вимірювання локусу контролю, що містить 29 парних суджень. Приклади кількох полярних суджень подані у таблиці 2. Є люди, які не сумніваються в своїй здатності контролювати власну долю. Це особи, які належать до інтернального типу (внутрішній локус контролю). Особи, які вважають, що все залежить від обставин, належать до екстернального типу (зовнішній локус контролю). Якщо людина переконана в своїй здатності контролювати власне життя, то вона швидше за все буде добре навчатися у школі, рішуче позбавиться неґативних соціальних звичок, активніше вирішуватиме сімейні проблеми, робитиме професійну кар’єру і віддасть перевагу довгостроковим цілям над короткочасною вигодою.
Таблиця 2.

Схильність до міркувань на користь власного Я

Пояснення позитивних і неґативних подій. Кожного разу, коли людина сприймає інформацію, що її стосується, вона виявляє схильність до міркування на користь власного Я. Люди з готовністю прощають собі свої невдачі, охоче приймають похвалу за успіхи тощо. Тенденція поблажливого самосприйняття називається міркуванням на користь власного Я.
Ситуації, в яких потрібні майстерність, успіх (спортивні змагання, іспити, прийом на роботу), особливо уразливі з погляду цього феномена.: переможці можуть легко приписати успіх своїм особистим навичкам, а ті, що програли можуть сказати про те, що їм не поталанило. Аналогічним чином поводяться і політики: вони схильні приписувати перемоги своїй працьовитості, роботі з виборцями, репутації і стратегії, а поразки зовнішнім причинам.
Люди визначають, що є для них важливим, а що ні з погляду на те, що них добре виходить. Студенти, що успішно освоїли протягом семестру основи комп'ютерної грамоти, вважають, що в сучасному світі ця навичка є вкрай необхідною. Ті ж, чиї досягнення в цій області виявились не такі великі, швидше за все, стануть іронізувати над товаришами, що «зациклилися» на комп'ютерах, і виключать комп'ютерні навички з числа тих, які здатні вплинути на їх уявлення про себе.
Невиправданий оптимізм. Оптимізм джерело позитивного відношення до життя, він благотворніший, ніж песимізм, в тому, що стосується самоефективності, здоров'я і благополуччя Будучи від природи оптимістами, багато людей вірять, що в майбутньому різні сторони їх життя складуться вдало, і ця віра допомагає їм прожити день щасливо. Проте існує, на думку Джулії Норем «захисний песимізм», який може позбавити людину небезпек, якими загрожує невиправданий оптимізм. Сумніви в собі можуть «примусити ворушитися», тобто краще готуватися до іспиту тих студентів, більшість з яких вже отримували невисокі оцінки. Самовпевнені студенти схильні готуватися не дуже ґрунтовно. Їх не більш талановиті, але менш самовпевнені товариші, що побоюються провалу на майбутньому іспиті, працюють систематично і одержують вищі оцінки. Відтак щоб досягнути успіхів, людині необхідні рівно оптимізм і песимізм, перший – щоб не втрачати надії, а другий – щоб не втрачати пильності.
Помилковий консенсус і помилкова унікальність. Люди схильні переносити на усіх людей власні неістинні судження, неґативну, неефективну поведінку. Цей феномен називається ефектом помилкового консенсусу. Коли йдеться про яку-небудь думку, ми знаходимо підтримку своєї позиції, переоцінюючи міру згоди з нами тих, що оточують. Наприклад, ухиляючись від сплати податків, люди схильні перебільшувати кількість людей, що чинять так само. Помилковий консенсус може бути наслідком узагальнення, зробленого на підставі обмеженої вибірки.
У питаннях, що стосуються здібностей, хороших вчинків, успіху, частіше діє ефект помилкової унікальності. Це тенденція недооцінювати той факт, що здібності і бажана ефективна поведінка є широко поширеними. Сприймаючи власні таланти і моральні якості як щось особливе, особа працює на власний імідж.
Схильність міркувати на користь власного Я виявляється не тільки у вигляді самовихваляння при порівнянні з іншими, необґрунтованого оптимізму і помилкового консенсусу щодо особистих недоліків. Чим вище думка особи про яку-небудь власну якість (розум, наполегливість, почуття гумору), тим частіше ми оцінюємо інших саме за цим критерієм.
Мотивація самоповаги. Одне з пояснень причин схильності до міркувань на користь власного Я свідчить, що ця схильність є «побічним продуктом» обробки і запам'ятовування інформації про самих себе. Вважають, що причина полягає в тому, що людина краще запам'ятовує власні дії, ніж дії інших, або свої спостереження за ними. Однак упереджене сприйняття людини не є лише перцептивною помилкою, тут «беруть» участь захисні мотиви міркування на користь свого Я. Адже, дружба, шлюб містять ризики для людської самоповаги. Подібні кар'єрні цілі здатні стати причиною напруженості або заздрості між людьми. Амиканський дослідник Абрам Тессер вважає, що такий мотив, як «підтримка самоповаги», прогнозує безліч цікавих феноменів, зокрема навіть суперечки між рідними братами і сестрами. Якщо вони приблизно однакового віку, то батьки їх часто порівнюють один до одного. На думку Тессера, те, що батьки сприймають одну дитину як більш здібну, специфічно мотивуватиме поведінку іншої дитини. Тессер вважає, що найбільша небезпека загрожує самоповазі старшої дитини, що має дуже здібних молодшого брата або сестру. Дослідник з’ясував, що ті особи (здебільшого чоловіки), які мали братів, більш або менш здібних, ніж вони самі, звичайно говорять про те, що між ними не було особливої близькості. Чоловіки, що мають братів з приблизно такими ж здібностями, як їх власні, частіше говорять про більш дружні відносини між ними.
Неґативний бік самоповаги. Низький рівень самоповаги провіщає підвищений ризик депресії, наркоманії і деяких форм правопорушень. Виявивши, що відчуттю власної гідності загрожує небезпека, люди часто реагують на подібну загрозу тим, що принижують інших, нерідко проявляючи при цьому жорстокість. Якщо молода людина відчуває, що її високій самооцінці загрожує небезпека або зниження унаслідок соціального відторгнення, вона намагається відстояти самооцінку не завжди толерантними способами.
В одному з своїх експериментів Тодд Хартертон і Кетлін Вос (2000) „пригрозили” студентам-юнакам, що входили до складу експериментальної групи, невдачею під час тестування здібностей. У відповідь на це лише юнаки, які мали завищену самооцінку (високий рівень самоповаги), стали поводитися більш ворожіше ( рис.3).
13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис. 3. Рівні антаґоністичної поведінки в осіб із середнім та низьким рівнем самоповаги (самооцінки)

Рис.3 показує, що юнаки з експериментальної групи (які мали високу самооцінку) після їх критичної оцінки експериментаторами мають вищі показники антагоністичної поведінки, ніж юнаки з низькою самооцінкою. Негативні прояви завищеної самооцінки, деякої зарозумілості є мало подібними до тих проявів, які виникають у людей з низькою самооцінкою. Останні поводять себе менш антогоністично (вороже), вони переважно ізолюються, робляться тривожними, невпевненими. Коли особи з низькою самооцінкою відчувають небезпеку, то схильні все бачити у похмурому світлі, фіксуватися на найгірших вчинках оточуючих, переконані, що близькі їх не люблять.
Натомість, завищена самооцінка та відповідний їй рівень самоповаги слугують антаґоністичній поведінці, яка має два аналоги, прототипи. Перший тип антагоністичної поведінки визначається поєднанням в людині високого рівня самоповаги та еґоцентризму. Другий тип визначається поєднанням високого рівня самоповаги та поміркованого еґоцентризму. Другий тип антаґоністичної поведінки характерний для осіб, які хоч не прагнуть бути в центрі уваги (помірковано егоцентричні) та не сердяться на критику, однак частіше виступають в ролі захисників інших. Помірковано еґоцентричні особи, із завищеним рівнем самоповаги не поспішають займати оборонну позицію. Хоча вони не такі вразливі до критики і не поспішають захищати власну позицію, все ж менш схильні переоцінювати тих, хто їх любить, і лаяти тих, хто їх не любить.
15. Схильність до міркувань на користь власного Я як причина поганої адаптації.
Хоча схильність до міркувань на користь власного Я може захистити від депресії, іноді вона є причиною поганої адаптації. Такі люди звинувачують у своїх соціальних проблемах оточуючих, не здатні визнати свої помилки. Результати досліджень соціального психолога Баррі Шленкера (Університет Флориди ) дозволяють також говорити про те, що схильність до міркувань на користь власного Я здатне розвалити колектив. Шленкер вивчав прояви самозахисту в групах. Він провів низку експериментів, учасники яких спільно працювали над певними завданнями. Згодом оголошувалися „успішні” та „неуспішні групи”. Більшість членів «успішних» груп прагнули приписати собі основну заслугу, і лише небагато визнавали, що зробили менше, ніж інші. Якщо більшість членів якої-небудь групи вважають, що їх внесок в загальну справу вищий середнього рівня, то вельми вірогідними є суперечки, розбіжності, заздрість всередині групи.
Отже, всупереч поширеній думці, ніби більшість людей страждають від низької самооцінки або від комплексів неповноцінності, результати соціально-психологічних досліджень свідчать, що більшості людей властива схильність до міркувань на користь власного Я. В повсякденності, лабораторних експериментах люди нерідко пояснюють свої невдачі зовнішніми причинами, а успіхи приписують собі. Самовпевненість є причиною невиправданого оптимізму щодо майбутніх результатів. Люди схильні переоцінювати поширеність власних думок і недоліків (помилковий консенсус) і недооцінювати поширеність властивих їм здібностей і чеснот (помилкова унікальність). Подібне сприйняття є частково наслідком прагнення до підтримки і підвищення самооцінки, яке хоч захищає людей від втрати самоповаги, але породжує неадаптиву поведінку та суперечки в групі.

14.Приклади протилежних суджень з тесту локусу-контролю Ю.Роттера

Врешті-решт люди знаходять ту пошану, якої заслуговують
На жаль, як би люди не старалися, оточуючі не помічають їх здібності та таланти

Я сам творець свого щастя
Іноді мені здається, що я втрачаю контроль над подіями власного життя і пливу за течією

Пересічна людина може вплинути на ті рішення, які приймає уряд
Влада в цьому світі належить окремим людям, і проста людина не в змозі змінити цей порядок


Якою мірою особа відчуває себе господарем власної долі, залежить від того, як вона пояснює свої невдачі. Успішні люди більш схильні сприймати невдачі як випадковості або замислюватися про зміну власної тактики.
Набута безпорадність як антипод самовизначення. Те, що відчуття самоконтролю приносить користь, доведене неодноразово. Дослідник Мартін Селігман звернув увагу на те, що існує набута безпорадність, що є властивою людям. Наприклад, люди, що перебувають у пригніченому настрої або в депресії, стають пасивними, бо переконані у даремності будь-яких було зусиль. Люди, що переживають депресію страждають від «паралічу волі», пасивною покірністю, небажанням будь - що робити (рис.2).



13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 2. Набута безпорадність. Люди, що переживають неконтрольовані неґативні події, призвичаюються почуватись безпорадними і перестають діяти

Феномен набутої безпорадності допомагає відповісти на питання, як різні установи, наприклад, лікарні, будинки догляду за людьми похилого віку здатні впливати на особистий контроль за своїм життям у пацієнтів. Часто в будинках для людей похилого віку, пацієнти через набуту безпорадність швидко деґрадують і вмирають. Пацієнти лікарень, навчені вірити в свою здатність контролювати стрес, обходяться меншою кількістю знеболюючих і заспокійливих засобів і поводяться спокійніше. Важливість особистого контролю доводять результати дослідження, проведеного психологами із Гарвардського університету Елен Лангер і Джудіт Роден (1976) в одному з будинків для людей похилого віку. Звертаючись до однієї групи, доброзичливі працівники підкреслювали, що вважають своїм обов'язком зробити будинок таким, щоб його мешканці могли гордитися ним і відчувати себе щасливими. Цим пацієнтам надавалося право ухвалювати непринципові рішення, на них покладалася певна відповідальність. Результати, одержані через три тижні після початку дослідження, показали, що 93% з них стали жвавішими, активнішими і щасливішими.
Результати досліджень також підтверджують: системи керівництва або управління людьми, які містять елементи з формування усвідомленого самоконтролю, сприяють здоров'ю і щастю працівників. Моральний стан працівників, яким надані певна свобода при виконанні службових обов'язків і право самим ухвалювати рішення, поліпшується. На думку психологів сучасні індивідуалістичні культури володіють надмірною свободою, що призводить до зниження рівня задоволеності життям і збільшення числа хворих депресією. Наявність широкого вибору здатна привести до «паралічу», або до «закабалення свободи» (Б.Шварц). Досліджувані, яким довелося вибирати з 30 сортів шоколаду, у результаті виявилися менш задоволеними своїм вибором, ніж ті, кому були запропоновані на вибір лише 6 сортів. Чим більше варіантів, з яких можна вибирати, тим більше перевантаженість інформацією і більше можливостей для невдоволення.
Результати різних досліджень свідчать про ті переваги, які дають людям відчуття власної ефективності і самоконтроль. Люди, що вірять у власну компетентність, ефективність і мають внутрішній локус контролю, краще розпоряджаються своїм життям і досягають більшого, ніж ті, для кого характерні набута безпорадність і песимістичний погляд на світ.


17. Установки як ефективний спосіб оцінювання світу

Установки активно вивчалися у соціології, соціальній психології впродовж 1918-1970-х років (У.Томас і Ф.Знанецький, Г.Олпорт, Л. Терстоун тощо). В грузинський психології установки вивчалася школою Д.Узнадзе. Автори розглядали установку як неусвідомлювану готовність організму діяти певним чином в реалізації простих фізіологічних потреб. Установки мають також стосунок до реалізації соціальних потреб. Коли люди питають про чиїсь установки, вони мають на увазі переконання і відчуття, що виникають у зв’язку з певною людиною, подією і, як наслідок, готовність поводитися певним чином. Позитивні або неґативні оцінні реакції на що-небудь, які отримують вираз у почуттях, думках чи цілескерованій поведінці називаються соціальною установкою (аттитюдом). Установки ефективний спосіб оцінки світу. Досліджуючи установки, вчені звертаються до аналізу наступних трьох параметрів: думок, відчуттів, дій. М.Смітом (1942) була напрацьована трьохкомпонентна структура аттитюду : коґнітивний компонент (усвідомлення об’єкта); афективний (емоційна оцінка об’єкта); поведінковий (послідовні дії у стосунку до об’єкта).
Чи визначають установки поведінку. Зв’язок між думкою і дією, характером і поведінкою, внутрішнім світом людини і його суспільними діяннями протягом тривалого часу привертав увагу філософів, теологів і просвітителів. Спочатку соціальні психологи зійшлися на тому, що знання установок людей дозволяє прогнозувати їх поведінку. Експеримент Р. Ла П’єра (1934) змінив цю переконаність. Ла П’єр з двома китайськими студентами відвідали 252 готелі, і скрізь (за винятком одного) отримали згоду бути добре обслуженими. Через пів року Ла П’єр звернувся в 251 готель з листами, прохаючи прийняти його та двох китайців (його співробітників). Понад 90% власників готелів відмовили прийняти пару китайців. Ла П’єр інтерпретував це так: між атитюдами (стосунок до китайців) та реальною поведінкою існує розходження. З листів власників готелів можна говорити про їх неґативні атитюди до китайців. Реальна поведінка, коли власники готелів першого разу прийняли пару китайців вказувала на наявний позитивний аттитюд. Стає зрозумілим, що аттитюди конкретної людини (професійні, релігійні, етичні, статеві тощо) мають складну ієрархічну будову. Людина не завжди впевнена, який з аттитюдів реально визначить її поведінку. Відтак аттитюди та конкретна поведінка мають ілюзорний зв’язок.
У1964 р. Л.Фестінґер дійшов наступного висновку: свідоцтв на користь того, що зміна установок приводить до зміни поведінки немає. На думку Фестінґера, все якраз навпаки – поведінка впливає на установки. Черговий удару по передбачуваному всевладдю установок був завданий в 1969 р. соціальним психологом А.Вікером. Провівши кілька досліджень, об’єктами яких були різні люди, установки і дії, він дійшов висновку: навряд чи можна передбачати поведінку людей на підставі тих установок, які вони формулюють.
Саме цей розрив між установками і діями був названий Даніелем Бетсоном і його колегами «моральним лицемірством», тобто претензією на володіння такими моральними якостями, яких насправді немає. Автори провели дослідження. Його учасникам, студентам університету, пропонувалося завдання, за виконання якого можна було одержати винагороду (лотерейні квитки на суму до $30 доларів), або завдання, що не обіцяло ніякої винагороди. Учасники повинні були вибрати одне завдання для себе, а друге для невідомого їм іншого. 19 учасників з 20 сказали, що найбільш етичним вчинком було б «узяти собі неоплачувану роботу», а оплачуване завдання віддати іншому. Проте 80% учасників зробили навпаки . У проведеному надалі експерименті (у ньому увага дослідників була зосереджена на моральному лицемірстві) учасникам пропонувалося, при бажанні, вирішити питання розподілу завдань за допомогою монети, кинувши її так, щоб ніхто, окрім них, цього не бачив. Навіть серед тих, хто погодився кинути, певна кількість схитрували. Загальна кількість тих, хто вирішили проблему вибору на свою користь склала 90%.
Тоді як А.Вікер та інші описували слабку дію установок, фахівці в галузі психології особи відкрили, що аналіз особистісних рис також є неефективний для прогнозу поведінки. З розвитком наукових уявлень про те, що саме визначає поведінку, на передній план вийшли зовнішні соціальні впливи. У 60-і рр. XX в. на зміну початковій тезі – «Установки визначають поведінку» прийшла антитеза – «Установки не визначають нічого». Дізнавшись, що вчинки людей часто розходяться з їх словами, соціальні психологи активно зайнялися пошуком відповіді на питання, чому так відбувається. Розглянемо умови, що посилюють вплив установок на поведінку.
Мінімізація соціальних впливів на вираз установки.. Науковці, не маючи «прямого доступу» до з’ясування дійсних установок людини, вимушені були задовольнятися аналізом висловлених установок. Таким «обхідним шляхом» став метод неістинного джерела інформації, розроблений Едвардом Джоунсом і Джоном Сігалом. Він призначався для того, щоб обманним шляхом «витягати» з людей їх дійсні установки. У дослідженні брали участь студенти, до рук яких прикріплювали електроди, що вимірювали м’язові скорочення. Останні буцімто допомагали фіксувати установки досліджуваних. Студентам продемонстрували це «диво техніки». Переконавши досліджуваних у можливостях приладу, експериментатор його заховав. Далі він попросив студентів відповісти на запитання опитувальника щодо їх ставлення до афроамериканців. У порівнянні з своїми товаришами, що відповідали на стандартні опитувальники, студенти – учасники експерименту продемонстрували більш негативні установки до афроамериканців.



24-28

Людська природа та культурна диверситивність

Культурна різноманітність людей. Культурна диверситивність (з англ. diversity – розмаїтість) це – різноманітність людей, їх потреб, інтересів, звичаїв, орієнтацій, уявлень, поглядів тощо. Культура – це особливості поведінки, установки, звичаї, уявлення, які є спільними для великої групи людей і передаються з покоління у покоління. Однак кожна культура містить внутрішню диверситивність, а також є диверситивною у порівнянні до інших культур. Велика кількість мов, звичаїв і форм поведінки вказує, що культурна диверситивність впливає на людину. Як цікаво зауважив соціолог Я. Робертсон «...американці їдять устриці, але не їдять равликів. Французи їдять равликів, але не їдять коників. Зулуси їдять коників, по не їдять рибу. Євреї їдять рибу, але не їдять свинину. Індуси їдять свинину, але не їдять яловичину. Росіяни їдять яловичину, але не їдять равликів. Китайці їдять равликів, але не їдять людей. Плем'я жалі в Новій Гвінеї, вважає людське м’ясо делікатесом».
Якби різні етнічні групи жили компактно в ізольованих регіонах миру, як живуть дотепер деякі етноси, культурні відмінності не мали б безпосередньо відношення до нашого повсякденного життя. У Японії, де проживають 126 мільйонів чоловік, з яких 125 мільйонів японці, внутрішні культурні відмінності мінімальні у порівнянні, наприклад, з Лос-Анджелесом, де в державних школах навчаються носії понад 80 мов.
Культурна диверситивність навколишнього світу є доволі помітною в епоху постіндустріального суспільства. Можливості високих технологій дозволяють легко побачити всю розмаїтість світу, налагоджуючи найширші зв’язки у межах планети. Культурне розмаїття виявляється і в межах окремих держав. Трапляється, що різноманітність людей сприймається як відмінність у неґативному сенсі цього слова. У багатонаціональних державах надмірний акцент на відмінностях може набувати форм боротьби за домінування, доказів більших прав власної групи, чи її більшої унікальності. Жителям країн Середнього Сходу, Північної Ірландії і Косово добре відомо, що породжувані там конфлікти нерідко перетворюються на хронічне протистояння. Міжкультурні конфлікти були названі «СНІДом міжнародної політики», який може ніяк не виявлятися до певного часу, а потім спалахує і охоплює цілі країни.
У наші дні міґрація і потоки біженців перемішують культури інтенсивніше, ніж будь-коли раніше. Проте сьогодні Схід і Захід, Північ і Південь зустрічаються постійно. Італія стала другою домівкою для багатьох албанців та українців, Німеччина – для турків, Англія для пакистанців і вихідців з Вест-Індії. Для жителів Північної Америки і Австралії їх рідні країни все більш перетворюються, якщо не на «плавильні казани» різних культурних традицій, то на „салатні вази” (де співіснують етнічні „групи своїх”). Кожен шостий канадець – еміґрант. Працюючи, розважаючись і живучи пліч-о-пліч з носіями різних культурних традицій, люди починають розуміти, яким чином ці традиції впливають на них, і усвідомлювати значення культурних відмінностей. У світі, що роздирається конфліктами, справжній мир неможливий без поваги до існуючих між людьми відмінностей і розуміння того, що їх об'єднує.
Щоб зрозуміти вплив власної культури, досить поспілкуватися з носіями інших культурних традицій. Німецькому студенту, який дотримується статусного спілкування з «паном професором», здається дивним, що в американських університетах студенти можуть частіше неформально спілкуватися з викладачами. У багатьох куточках земної кулі найвитонченіші манери будуть сприйняті як серйозне порушення етикету. В Японії іноземцям часто дуже важко дотримуватися прийнятих там правил співтовариства, вони до ладу не знають, коли слід роззуватися, як наливати чай, коли підносити і відкривати подарунки, як поводитися з людиною, яка займає вищий або нижчий статус в соціальній ієрархії.
Культурні детермінанти особистісного простору. Кожній культурі властиві свої власні норми – правила, що визначають прийнятну й очікувану поведінку. Культури також відрізняються один від одного нормами, регулюючими експресивність і персональний простір. Індивідууму, вихованому в традиціях формалізованої культури У середині ХХ ст. американський антрополог Т.Холл досліджував просторові потреби людини. Виник термін „проксиміка” (від англ. proximity – близькість), який вказував на культурно-обумовлену „територіальність” психіки людини. Особиста територія або простір – це буферна зона, яку людина створює між собою та іншими. Величина простору залежить від ситуації (рис.1). Спілкуючись з незнайомими людьми, особа тримається на шанобливій відстані від них (120 см або більше). В автобусі, де небагато пасажирів, або в суспільних місцях кожен захищає свій простір і виявляє повагу до особистісного простору інших. З друзями особистісний простір спілкування зменшується на відстань 60-90 см.






Рис.1. Просторові зони людини (індивідуалістський тип соціокультури)

Люди відрізняються один від одного: одним потрібен більший особистісний простір, ніж іншим. Зокрема, це стосується вікових груп людей: дорослим потрібен більший особовий простір, ніж дітям. Чоловіки тримаються на більшій відстані один від одного, ніж жінки. З недосліджених причин вихідці з країн, розташованих поблизу екватора, віддають перевагу такій відстані, яка не заважає їм торкатися один до одного і обійматися.
Спостерігаючи, соціальні психологи помітили, що існує культурна специфіка щоденних інтеракцій між людьми: на вулицях, у транспорті, в магазинах. Наприклад, як часто „дотикаються” люди в кав’ярнях? Було помічено, що у кав’ярні за однаковий часовий проміжок (одна година) у Мехіко здійснюється 180 дотиків, в Парижі –110, В Флориді – 2, в Лондоні – 0. Британці та жителі скандинавських країн віддають перевагу більшому особистісному простору, ніж французи та вихідці з арабських країн, а північноамериканці – більшому, ніж латиноамериканці.
Протистояння: індивідуалізм – колективізм. Диверситивність культур певною мірою заґрунтована на тому, що система вартостей певного суспільства ставить на перше місце або індивідуальний самоконтроль, або зобов’язання суспільної солідарності. Для індустріально розвинутого західного суспільства характерними є цінності індивідуалізму (пріоритет самостійності та особистісного успіху над соціальною ідентичністю). В країнах Сходу, загалом в країнах третього світу більше цінують колективізм (пріоритет успіхові груп – сімейних, трудових тощо над особистісними цілями). Закладений в культурі індивідуалізм чи колективізм впливає на Я-концепцію, соціальні взаємини, виховання дітей. Намагаючись об’єднати все краще з колективістських та індивідуалістських цінностей, деякі соціологи обґрунтували концепцію комюнітаризму (спроба синтезувати індивідуалізм, з його повагою до основних прав людини та колективізм, з його турботою про благополуччя сім’ї та суспільства).
Прояви комюнітаризму можна знайти у деяких західних культурах: спроби Великої Британії стимулювання окремих членів суспільства в умовах економіки вільного ринку при одночасному обмеженні індивідуальних прав власників зброї; в канадській відкритості до розмаїття культур та субкультур при одночасній забороні жорсткої порнографії; в американській системі фінансування народної освіти та зростання працюючих осіб на громадських засадах. Такою проявою турботи про колективні інтереси є огляд вантажу в аеропортах, заборона паління в громадських місцях. Обмеження швидкості на автострадах тощо засвідчують, що суспільство приймає деякі утиски особистих прав заради спільного блага.
Культурна схожість. Відмінності між культурами певною мірою обумовлені адаптивністю людини. Проте культури, на думку психологів, що займаються крос-культурними дослідженнями, мають внутрішню спільність. Разом з «індивідуальними» нормами, характерними для певних культур, існують норми, властиві практично всім культурам, наприклад стосовно материнства . Найбільш відома універсальна норма – заборона на інцест (кровозмішення). Відомі і універсальні норми, що мають відношення до дружби. Результати досліджень, проведених М.Аргайлом і М.Гендерсон у Великій Британії, Італії, Ґонконзі і в Японії. Результати дозволяють говорити про існування в цих країнах деяких специфічних культурних норм, що визначають роль друга. Наприклад, у Японії, наприклад, особливо важливо не засмучувати друга публічною критикою. Проте існують універсальні норми: поважати особисте життя свого друга, розмовляючи з ним, дивися йому в очі, вміти берегти таємницю, довірену другом. Хоча деякі норми універсальні, сила культурної традиції виявляється як у властивих їй нормах, так і в соціальних ролях.
Ідентичність особи. Ідентичність є однією з найістотніших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Ідентичність це збереження і підтримка особистістю власної цілісності, тотожності, нерозривності історії свого життя. Це стійкий образ «Я», усвідомлення певних особистісних якостей та індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, способів поведінки. Формування ідентичності розпочинається з моменту народження та триває впродовж життя. Цьому слугує соціалізація, яка є процесом засвоєння людиною цінностей, норм, традицій тощо соціального життя. Інститутами соціалізації виступають сім’я, школа, різноманітні навчальні заклади, професійні, виробничі, громадські спільноти.
Рольова ідентичність. Однією з основних складових соціалізації людини є засвоєння нею соціальних ролей. Роль – це очікувана типова поведінка людини в суспільстві, пов’язана із її статусом від народження (раса, стать вік, національність) або досягнутим в процесі життя (сімейне становище, партійна заанґажованість, входження до громадської організації тощо). По-перше, в соціальних ролях закріплені норми і правила соціальної поведінки у вигляді рольових експектацій, тобто нормативних вимог до виконання соціальних ролей. По-друге, рольова поведінка – це найважливіший вид соціальної поведінки, а соціальні ролі це засіб входження особистості в групу, в соціум, у формі соціальної адаптації і особистісного самовираження одночасно. Рольова ідентичність – це, усвідомлення особою власних психологічних ролей. Американський соціолог Чед Гордон виокремлює п’ять видів рольової ідентичності:
1. Статева ідентичність, в основі якої лежить ідентифікація людини як чоловіка або жінки.
2. Расова, національна, етнічна, ідентичність, ґрунтується на усвідомленні людиною причетності до певної расової, національної, етнічної спільноти або мовної групи.
3. Ідентичності членства, що визначається наявністю зв'язку між людиною й організаційним життям суспільства завдяки всім формам групового членства (офіційні та неофіційні групи).
4. Політична ідентичність, яка ґрунтується на ставленні людини до соціальних цінностей, конкуренції, влади і прийняття рішень.
5. Професійна ідентичність визначається стосунком людини до обраної професії.
Люди оцінюють себе, певною мірою, з позицій тієї групи, до якої належать. Якщо для них їх власна група (навчальна, виробнича, професійна, сім'я, етнічна або нація) є референтною, то це допомагає людям бути задоволеними собою. Соціальні психологи дослідили, що у мультикультурному середовищі країни позитивна етнічна ідентифікація вносить свій внесок у позитивну самооцінку. Це також стосується позитивної соціальної ідентифікації тих, хто асимілювався в країні замешкання і «вписався» у її культурний контекст. Марґіналізованим особам, що не мають ні етнічної, ні культурної ідентифікації, нерідко властива низька самооцінка.
Люди з бікультурною ідентифікацією, тобто ті, що ідентифікують себе як зі своєю етнічною групою, так і з країною в цілому, здебільшого, мають високу позитивну самооцінку. Нерідко вони «міґрують» між двома культурами, адаптуючи свою мову і поведінку до мови і поведінки тієї групи, членом якої вони відчувають себе в даний момент.
Ролі з високим і з низьким статусом. У повсякденному житті, у лабораторних дослідженнях трапляються випадки, коли людям, що мають вищий статус у групі, здається, що вони більш кваліфіковані та результативні. Це довели результати експерименту «Офіс», проведеного Р. Хемфрі. Статус учасників визначало жеребкування, після якого одні досліджувані стали менеджерами, а інші – клерками. Як у справжньому офісі, менеджери командували клерками і виконували роботу, що вимагала вищої кваліфікації. Після закінчення експерименту виявилось, що «шефи» вирішили більше завдань, ніж «помічники». Клерки та самі менеджери сприймають менеджерів (рівних за здібностями з клерками, оскільки відбір здійснювався за випадковим принципом) як більш тямущих, наполегливих, схильних до надання допомоги, тобто як справжніх лідерів. Аналогічним є вплив підлеглого статусу, що впливає на продуктивність праці. Підлегле становище учасників експерименту знижувало їх самоефективність.
Інверсія (зміна) ролей. Виконання різних ролей може бути також і джерелом позитивного впливу. Активно програючи нові ролі, люди або змінюються самі, або проникаються відчуттями тих, чиї ролі відрізняються від їх власних. Психодрама, як одна з форм психотерапії, використовує виконання ролей саме для цієї мети. Ролі нерідко бувають «парними», і відносини усередині кожної пари абсолютно визначені: мати (батько) – дитина, чоловік – дружина, вчитель – учень, лікар – пацієнт, працедавець – найнятий робітник, правоохоронець – громадянин. Інверсія ролей може допомогти кожному з учасників таких пар краще зрозуміти іншого.
Постсучасність та диверситивність статевої поведінки. Культура кінця ХХ – початку ХХІ ст. характеризується протистоянням модерній універсальності, сталості, наперед визначеності людського суб’єкта. Постсучасна (постмодерна) культура зачарована грою фраґментованих суб’єктивностей, підривом старих (західних) цінностей, глобалізацією та одержимістю перформенсом (сценічністю) та алтерністю (інакщістю). Поп-культура, в чому числі засоби масової комунікації робляться проповідником певного типу алтерності – сексуальної інверсії.
Інверсії статевих(сексуальних) ролей – це одночасно і перформенс (сценічність, вдаваність), і реальність змін чоловічих та жіночих ролей на протилежні, заміна одних іншими. Одним із випадків сексуальної інверсії є гомосексуалізм, тобто зміна об'єкта почуттів (замість представника протилежної статі об'єктом почуття стає людина тієї ж самої статі). Гомосексуалізм, як правило, не призводить до глибинних змін статевої ідентичності, тобто чоловіки продовжують усвідомлювати себе чоловіками, а жінки – жінками.
Існують інші зміни статевої поведінки, які не обов'язково пов'язані з функціональними та органічними розладами статевої сфери– трансвестизм та транссексуалізм. Трансвестизм – це виконання ролей протилежної статі, що виявляється у зміні зовнішнього іміджу, перевдяганні, використанні імені та запозиченні інших рольових атрибутів протилежної статі. Людина усвідомлює себе особою протилежної статі. Трансвестизм не слід плутати з проявами фемінності чоловіків чи маскулінності жінок, хоча трансвестит часто відповідає таким характеристикам. Існує також часткове запозичення статевих ролей, яке не призводять до значної статево-рольової інверсії. Воно часто бувають наслідками статевого та ґендерного виховання, наприклад, батьки очікували дівчинку, а народився хлопчик, або навпаки.
Транссексуалізм це усвідомлення себе представником протилежної статі. Така інверсія статевої ідентичності дає людині підстави для хірургічної зміни біологічної статі. Прагнення фізично відповідати статевому образу (Я-концепції) виявляється сильнішим, ніж бажання народжувати дітей. Кожну з таких інверсій можна розглядати як внутрішній статево-рольовий конфлікт (суперечність між компонентами статевих ролей і статево-рольовою ідентичністю) та зовнішній статево-рольовий конфлікт (суперечність між статево-рольовою поведінкою і соціальними стереотипами та нормами).
Отже, диверситивність статевої (сексуальної) поведінки тісно пов’язана із процесами інверсії ролей та проблемами соціалізації. Ефектами соціалізації можуть бути дисгармонії статевого розвитку людини: статево-рольовий конфлікт, статево-рольовий інфантилізм (невідповідність статевої ролі віковій стадії психосоціального розвитку) та статево-рольова недостатність (мимовільна або свідома нерозвинутість чоловічого та жіночого начал людини). Їх вивчення та розуміння необхідне для посилення тих соціально-психологічних чинників, які гармонізують певні ефекти соціалізації статевого розвитку індивіда.

29-

Підходи до вивчення ґендерно-рольової поведінки

Поняття ґендеру. Дослідників зацікавило питання: що є спільного та чим відрізняються чоловіки та жінки у психологічному плані? Англомовні науковці запропонували вжити поняття „ґендер”. У дослівному перекладі з англійської мови ґендер тлумачиться як „рід” у лінґвістичному значенні слова (наприклад, рід іменника). Застосування нового терміна було необхідним, щоб розрізняти статус людини, набутий від народження (в англійській мові біологічна „стать” позначається словом „sex”) та соціально-психологічний – ґендер. У вжитку поняття „ґендер” з’явилося у праці Р.Столлера „Стать і ґендер: про розвиток чоловічості та жіночості”(1968). В українській мові поняття „ґендеру” набуло поширення за останні десятиріччя. Для позначення статусу від народження та психобіологічного аналізу вживають поняття „стать”, для соціально-психологічного, культурологічного тощо частіше вживають поняття „ґендер”. Ґендер – це соціально-психологічна характеристика людини, за допомогою якої визначається соціально-рольовий статус чоловіка та жінки.
Еволюційний та культуральний підходи. У сучасних уявленнях про схожість і відмінності між чоловіками та жінками домінують два підходи. Перший, еволюціоністський підхід розглядає гендер як соціально-біологічну характеристику, акцентуючи більше на біологічних, природніх причинах відмінностей статей, ніж соціокультурних. Еволюційна психологія підкреслює існування універсальних відмінностей між статями, низки загальноприйнятих соціальних зразків та норм поведінки. Другий, культуральний підхід робить акцент на змінах поведінки статей від впливом культури. Сьогодні щораз більше дослідників схиляється до того, що біологічні та культурні пояснення не обов’язково суперечать один одному. Фактично між ними існує взаємозв’язок. Біологічні фактор діють у контексті культури, а культура побудована на біологічному фундаменті.
Еволюційна психологія вивчає, яким чином в результаті природного відбору формуються не тільки фізичні особливості, відповідні певному контексту, але і психологічні риси, норми соціальної поведінки, що сприяють збереженню і розповсюдженню корисних генів. Поглянувши на природу людини з позиції еволюційної теорії, переконуєшся в тому, наскільки люди схожі один на одного. Вони майже однаково дають відповіді на різні соціальні питання: кому я можу довіряти, а кого повинен боятися? Кому я повинен допомагати? Коли і з ким створювати сім'ю? З ким мені краще не сперечатися, а ким я можу управляти? Наші емоційні і поведінкові відповіді на ці питання – це ті відповіді, які «спрацювали» б у випадку з нашими предками. Ці соціальні проблеми доводиться вирішувати всім людям, незалежно від того, де вони живуть. Відтак виникла тенденція вирішувати їх схожим чином. Еволюційні психологи звертають основну увагу на ті універсальні характеристики, які сформувалися в результаті природного відбору. Що ж до різних культур, то вони джерела специфічних правил, за якими ці загальні для всіх людей елементи соціального життя реалізуються на практиці.
Акценти вивчення ґендеру: відмінності та схожість. Еволюційні психологи, і психологи – прихильники культурального підходу прагнуть пояснити відмінності між статями. Насправді чоловіки і жінки відрізняються один від одного, і саме ця обставина, а не схожість, привертає увагу і стає предметом вивчення. І в повсякденному житті, і в науці інтерес викликають відмінності. У 1970-і рр. багато дослідників виражали неспокій з приводу того, що вивчення еволюціоністами - „есенсіалістами” (радикалізація ролі природніх, вроджених факторів) відмінностей між чоловіками та жінками може призвести до зміцнення неґативних наукових стереотипів щодо жінок. Тим паче, що у реальному житті сексизм (негативний стереотип сприйняття особи протилежної статі) був доволі поширеним.
Однак бажання психологів віднайти відмінність чоловічого та жіночого інтелекту було сильнішим за страх стереотипів. У своїх висновках відома американська психолог А. Анастазі схиляється до думки, що чоловіки переважають жінок у тестах інтелекту просторовою уявою, математичними здібностями, а жінки – за вербальним інтелектом. Одначе дані, отримані вже у 80-х роках (шістьома незалежними у роботі американськими дослідниками) спростували попередньо з’ясовану специфіку інтелекту чоловіків і жінок.
Починаючи з середини 1980-х рр. під впливом феміністських дискусій в науці, дослідники, що вивчали ґендер, здебільшого акцентувалися на подібності статей. Вони підтримували ідею рівності статей, прагнучи зменшити вплив стереотипів стосовно суспільно-політичної заанґажованості жінок. Згодом, у 1980-1990-і рр. інтерес до ґендерних відмінностей у поведінці знову зріс. На цей раз дослідники виходили з принципу „відмінність як позитив”, уникаючи зіставлень, які б змальовували соціальну поведінку чоловіків або жінок у менш чи більш неґативному світлі. Результати цих досліджень підтвердили деякі стереотипні уявлення про жінок, зокрема те, що вони менш аґресивні, більш освідченні й емоційні, ніж чоловіки. Порівняємо окремі результати досліджень з такими параметрами: психічні процеси, соціальні зв'язки, домінування, аґресивність тощо чоловіків і жінок. Це дозволить збагнути як їх пояснюють еволюційна і культуральна теорії. Чи відображають ґендерні відмінності тенденції, зумовлені природним відбором? Чи є ґендерні відмінності віддзеркаленням тих ролей, які виконують чоловіки і жінки, і тих ситуацій, в яких вони діють?
Вплив культури на ґендерні ролі. Соціальні очікування, навички і переконання, які асоціюються з статями, впливають на поведінку чоловіків і жінок. Е. Іґлі в книзі «Статеві відмінності в соціальній поведінці» (1987) висловлює припущення щодо механізму взаємодії біології і культури (рис.3). На її думку, ґендерний розподіл праці визначається безліччю різних чинників, включаючи біологічні впливи й особливості соціалізації у дитинстві. В дорослому житті безпосередніми причинами відмінностей соціальної поведінки чоловіків і жінок є їх ролі, що відображають цей розподіл праці. Чоловіки, що генетично мають більшу фізичну силу та швидкість руху, схильні до виконання ролей, що вимагають фізичних навантажень. Жінки, наділені здатністю виношувати і вигодовувати немовлят, більш схильні до ролей вихователів і опікунів. Іґлі прогнозує, що в силу соціальних обставин (змін у розподілі праці) відбуватиметься зближення ролей чоловіків і жінок, відтак ґендерні відмінності будуть «менш помітними».

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Рис.3. Фактори виникнення ґендерних відмінностей у соціальній поведінці (соціально-рольова теорія Е.Іґлі ).

Це, на думку Е.Іґлі підтверджується таким фактом: у культурах, де більше рівності у виконанні ролей чоловіками і жінками, традиційна різниця у вимогах до партнера (чоловік шукає молоду і домовиту, а жінка – забезпеченого зі статусом) менш помітна. Те ж саме відбувається з ґендерною відмінністю стосовно професій, яка раніше традиційно вважалися чоловічими або жіночими.
Психологи Дж. Вільямс, Д.Бест та колеги попросили відповісти на питання (про розподіл сімейних ролей) у студентів – представників 14 культур. Відмінність між країнами була досить помітною. Так, нігерійські і пакистанські студенти вважають ґендерні ролі чоловіків і жінок більш традиційними, ніж датські й німецькі студенти. В межах індустріальних суспільств відмінність між ролями є також великою. У Японії і в Німеччині менеджерів-чоловіків в 10 разів, а в Австрії і в США в 2 рази більше, ніж жінок. У Північній Америці більшість лікарів і дантистів – чоловіки; у Росії більшість лікарів, а в Данії більшість дантистів – жінки.
Особливості соціальної поведінки ґендеру

Соціальне домінування. Чоловіки займають домінуючі позиції у сфері соціального життя: політика, влада, інститути, бізнес тощо. У 2000 р. кількість жінок-законодавців у всьому світі не перевищує 14%. Однак за останні десятиріччя жінки все більше займають лідерські позиції в професійній сфері. Практично лише для колективістських соціокультур характерним залишається феномен „скляної стелі” (бар’єр у просуванні жінок на керівні посади). Чоловіки більш, ніж жінки, стурбовані проблемою соціального домінування і частіше підтримують консервативних політиків і ті програми, які зберігають існуючий статус-кво.
Стиль спілкування, властивий чоловікам, відображає їх чільне становище в суспільстві. Як лідери в тих ситуаціях, де немає чіткого розподілу ролей, вони демонструють схильність до наказів, тоді як жінки прагнуть поводитися демократично. Чоловіки схильні до директивного керівництва й зосередження на вирішуваній задачі, жінки ж виявляють себе як соціальні лідери, що створюють команди і що підтримують «командний дух». Чоловіки надають більше значення перемогам, перевазі і домінуванню над іншими і більш схильні до ризику. У тих випадках, коли йдеться про демократичний стиль керівництва, жінки-керівники оцінюються нітрохи не нижче, ніж чоловіки; якщо йдеться про авторитарний стиль, жінки-керівники оцінюються нижче. Людям легше змиритися з «сильною і рішучою» чоловічою владою, ніж з «наполегливою агресивністю» жінки-керівника. Властивий чоловікам стиль спілкування відображає їх прагнення до незалежності, а стиль, властивий жінкам, прагнення до контактів.
Ґендерні особливості незалежної поведінки. Погляди на життя і поведінку окремих представників чоловічої статі варіюють від високої змагальності до турботи про ближніх. Те ж саме можна сказати і про жінок. Не заперечуючи цього, дослідниці Н. Ходороу, Дж.Б.Міллер, К.Гілліґан уточнюють, що в житті жінок важливішими є причетність, близькі, довірливі відносини з оточуючими, ніж в житті чоловіків.
Відмінності починають виявлятися вже в дитинстві. Хлопчики зазвичай прагнуть до незалежності, в процесі соціалізації вони самоутверджуються через подолання ідентифікації з матір’ю (хоча базові орієнтації немовляти-хопчика є фемінними). Дівчатка віддають перевагу взаємозалежності; їх самоідентифікація відбувається через соціальні зв'язки. Ігри хлопчиків – це переважно змагально - колективна активність. Ігри дівчаток більше імітують емпатичні, турботливі взаємостосунки (наприклад, гра з ляльками). Вони в іграх збираються меншими групами, ніж хлопчики. У взаємовідносинах дорослих людей ці ґендерні відмінності стають ще помітнішими. Описуючи самих себе, жінки частіше роблять це з позицій стосунків з іншими людьми, вони тонкіше вловлюють нюанси відносин та виявляють емоції пов’язані з ними. Під час бесід чоловіки частіше звертають увагу на цілі, завдання діяльності та орієнтовані на зв’язок з великими групами людей, а жінки – на міжособистісні відносини. У групах чоловіки розмовляють переважно для того, щоб повідомити інформацію; жінки ж частіше просто говорять «про життя», пропонують допомогу або висловлюють співчуття.
Результати вивчення професійних переваг 640 000 осіб свідчать про існування певних тенденцій: чоловіки більш, ніж жінки, цінують високий заробіток, можливість просування по службі, творчу роботу і владу, а для жінок більше значення мають зручний робочий графік, позитивна атмосфера в колективі, можливість допомагати іншим. Серед тих, чия праця пов'язана з турботою про інших (соціальні працівники, вчителі і молодший медичний персонал), жінок значно більше, чим чоловіків.
Зв'язки, що створюються жінками – матерями, доньками, сестрами і бабусями,– скріплюють сім'ї. Жінки проводять більше часу в турботах про дітей-дошкільників і старіючих батьків. Вони купують у 3 рази більше подарунків і вітальних листівок, пишуть майже в 4 рази більше листів, ніж чоловіки, а кількість міжміських телефонних розмов жінок з друзями і родичами на 10-20% перевищує кількість «чоловічих» розмов. Коли жінок просять показати їх фотографії, вони показують більше фотографій батьків і фотографій, на яких вони зображені в оточенні інших людей. Жінки тільки тоді задоволені своїм шлюбом, коли відчувають взаємну підтримку .

65-67
Особливості вияву конформізму

Ґендер. Конформність залежить не тільки від ситуації, а й від ґендерних особливостей людини. Експерименти С.Мілґрама не виявили відмінностей між жінками та чоловіками стосовно конформізму. Дослідники ґендеру, Е.Іґлі та Л.Карлі, аналізуючи різні експерименти показали, що відмінності у проявах конформізму чоловіків та жінок мають свою специфіку. Конформність жінок більше пов’язана з тією соціальною обставиною, що їм доводиться більше турбуватися про міжособистісні відносини, запобігати конфліктам, примирювати сторони. Конформізм чоловіків частіше пов’язаний із побоюваннями за професійний статус.
Особистість. У психології особистості конформність вважають характерологічною особливістю людини, зокрема виокремлюють таку акцентуацію характеру як конформний тип. У віковій психології зауважують зміни конформізму в залежності від віку, наприклад, підлітки є більш конформними, ніж особи в юнацького віку тощо. Іншими спеціалістами зауважується також зв’язок між конформністю та наявністю розумового відставання у розвитку особи, або ж психічного захворювання.
Вивчення соціальними психологами зв'язку між особистісними якостями і соціальною поведінкою йшло паралельно з вивченням взаємного впливу установок і поведінки. Впродовж 1950-х і на початку 1960-х рр. психологи вивчали вплив внутрішніх мотивів і диспозицій на вчинки людей. З’ясувалося, що велику схильність до конформізму виявляли люди, які признавалися в тому, що потребують соціального схвалення. Наприкінці 1960-х рр., у 1970- і рр. дослідники, що вивчали залежність соціальної поведінки, зокрема конформізму, від особистісних якостей, виявили лише дуже слабку кореляцію. На відміну від ситуативних чинників, вплив яких легко доказовий, передбачити поведінку людей на основі результатів тестування їх особистісних якостей опинилося практично неможливо. У 1980-і рр. думка про те, що індивідуальні диспозиції відіграють незначну роль, зміцніла. Результати їх дослідження підтвердили принцип, що внутрішні чинники (установки, особистісні якості) рідко точно прогнозують яку-небудь конкретну дію індивіда, вони значно надійніше прогнозують його звичайну поведінку в більшості ситуацій.
Особистісні якості краще прогнозують поведінку тоді, коли немає сильного соціального тиску. Експерименти Мілґрама з підпорядкування – приклади «крутих» ситуацій, коли вимоги експериментаторів рішучі і однозначні, то індивідуальним відмінностям досліджуваних важко виявитися. Дещо сильніше індивідуальні особливості виявляються в «слабких» ситуаціях, наприклад, коли незнайомі люди розмовляють у поїзді, і ніхто не скеровує їх поведінку.
Культура. Окремі дослідники, повторивши експерименти Аша з конформізму в різних країнах, виявили в більшості з них практично однакові рівні конформності: 31% в Лівані, 32% в Гонконзі, 34% в Бразилії, але 51% в Зімбабве. У свій час Мілґрам за допомогою різних методик вивчав конформізм норвезьких і французьких студентів, то останні послідовно демонстрували меншу схильність до нього. Коли дослідники повторили експерименти Мілґрама в Австралії, Австрії, Німеччині, Італії, Йорданії, Південній Африці і в Іспанії, то ступінь конформності виявився схожим або навіть вищим. Наприклад, в Мюнхені конформність у досліджуваних складала 85%. Проте культурні традиції здатні змінюватися. Експерименти Аша, повторені у Великобританії, Канаді і США впродовж 1974-1990 рр. за участю студентів, у деяких випадках свідчили про зростання нонконформістських тенденцій. Хоч конформізм і підпорядкування універсальні феномени, вони залежать і від культурних традицій, і від історичної епохи. Культури США і Європи є індивідуалістськими. Культури східних країн більш схильні до соціалізації конформізму, де він асоціюється з „соціальною відкритістю” та „соціальною сенситивністю”.
Отже, вплив особистісних якостей на конформізм сильніше виявляється в «слабких» ситуаціях, в яких соціальний контроль надто незначний, щоб «нівелювати» індивідуальні відмінності. Хоча схильність до конформізму і підпорядкування – універсальна якість, властива всім людям без винятку, сприйнятливість до соціального впливу у представників різних культур різна.
Опір соціальному тиску. Люди задля збереження власної індивідуальності, свободи та самостійності намагаються чинити опір соціальному тиску.
Реактивний опір. У ситуації загрози свободі дій особистості виникає реактивний опір – мотив захищати або відновлювати своє відчуття свободи. Теорія психологічного реактивного опору знаходить своє підтвердження в експериментальних даних. Суть теорії полягає в тому, що люди зазвичай поводяться так, щоб захистити власне почуття свободи. Експериментальні результати свідчать про те, що спроби обмежити свободу індивіда нерідко закінчуються антиконформним «ефектом бумеранга». Наприклад, хтось на вулиці просить підписати відозву на захист чогось, а у людини немає чіткої позиції з цього питання. Поки людина розмірковує, підходить ще одна людина і говорить, що «слід заборонити збирати підписи під такими відозвами і підписувати їх». Згідно теорії реактивного опору, подібна неприкрита спроба обмежити вашу свободу лише збільшить вірогідність того, що ви поставите свій підпис. Реактивний опір може бути однією з причин пристрасті до алкоголю молодих людей, що не досягли повноліття. Вважають, що молодіжний алкоголізм – віддзеркалення реактивного опору на заборону вжитку алкогольних напоїв. Відтак неповнолітній легко потрапляє під вплив молодіжної групи, яка впливає на його установки та створює умови для вжитку алкоголю.
Утвердження власної унікальності. Навіть ті люди, які не бажають бути „білою вороною”, намагаються підкреслити свою індивідуальність за допомогою власного стилю життя. Окремі експерименти з конформізму показали, що ті учасники, кого експериментатор «позбавив можливості» відчувати себе унікальними, активніше відстоювали своє право бути самим собою і поводилися як нонконформісти. Коли ж учасники іншого експерименту чули, що хтось з випробовуваних формулює установки, ідентичні їх власним, вони навіть міняли свою позицію, щоб підтримати властиве їм відчуття унікальності.
Отже, підвищена увага соціальних психологів до сили соціального тиску повинна доповнюватися не менш пильною увагою до сили особи. Важливо бути членом суспільства і залишатися індивідуальністю. Коли соціальний тиск стає надмірним, в людях нерідко прокидається потреба в реактивному опорі, і вони починають протидіяти примусові, щоб зберегти властивий їм дух свободи. Ми не відчуваємо себе комфортно, коли сильно відрізняємося від тих, що нас оточують, але нам не хочеться бути «як усі». Тому люди поводяться так, щоб зберегти відчуття унікальності своєї особи. Будучи членом якої-небудь групи, ми найгостріше усвідомлюємо свою відмінність від тих, що нас оточують.
Представники західних культур, що живуть у різних країнах, насолоджуються тими перевагами, які дає нонконформістський індивідуалізм. Проте, на думку прихильників комюнітаризму, можна при цьому втратите те хороше, що несе в собі колективно організоване життя. Адже комюнітарізм (намагання поєднати індивідуалізм та колективізм) заснований на готовності пожертвувати особистим заради благополуччя сім’ї та суспільства. Він також посилює основну цінність людського існування – солідарність. Людям необхідно відчувати свою унікальність, але людина має фундаментальну потребу належати до певної групи. Відтак особи повинні прагнути до балансу між незалежністю і причетністю до інших людей, між особистим життям і життям суспільним, між індивідуальністю і соціальною ідентичністю.

33-35
Вплив комунікатора

До найбільш важливих складових переконання, вивчених соціальними психологами, відносяться: 1) «комунікатор»; 2) повідомлення; 3) спосіб передачі повідомлення; 4) аудиторія.
Кредитність комунікатора. Соціальні психологи довели, що сприйняття інформації залежить від того, хто її повідомляє. Що дозволяє одному комунікатору бути більш ефективним, ніж інший? Це кредитність джерела інформації. Кредитний комунікатор – це той, який сприймається компетентним та надійним, тобто йому можна довіряти. Проте вплив чинника кредитності або довіри приблизно через місяць знижується. Якщо джерело інформації забувається, то вплив переконання може зійти нанівець. І навпаки: вплив людини, як не заслуговує довіри, з тих же самих причин може з часом зміцнитися (якщо люди краще пам'ятають саме повідомлення, а не причину, по якій спочатку недооцінили його). Подібне переконання, що починає діяти після того, як люди забули про джерело інформації або про його зв'язок з одержаною інформацією, називається ефектом сплячого.
Сприйняття компетентності комунікатора. Зауважувалося, що одним комонентом кредитності комунікатора є його компетентність. Щоб посилити свою компетентність існує два способи. Перший спосіб полягає в тому, щоб висловлювати думки, з якими погоджуються слухачі, і тим самим завоювати репутацію розумної людини. Іншими словами, слід висловлювати солідарні (з якими аудиторія погоджується) судження. Другий спосіб – бути представленим як фахівець в даній області.
Сприйняття надійності комунікатора. Ще одним компонентом кредитності (довіри) є надійність. Щоб сприйматися надійним, відтак щоб заслужити довіру слід говорити впевнено та дивитися в очі. Наприклад, коли свідки, відповідаючи в суді на питання, дивляться в очі тому, хто їх задає, а не вниз, вони справляють враження людей, яким можна довіряти.
Довіра аудиторії, щодо відсутності маніпуляції. Люди більше довіряють комунікатору, коли упевнені, що у нього немає наміру переконати їх в чому-небудь. Правдивими нам здаються і ті люди, які захищають те, що йде врозріз з їх особистими інтересами. Якщо люди своїми діями, вчинками жертвують власним благополуччям в ім'я переконань, то люди, що оточують перестають сумніватися в їх щирості.
Темп мовлення. Психологи встановили, що довіра до комунікатора і переконаність в його щирості зростають, якщо він говорить швидко. Маркетологи вивчали чинник швидкості. Прискорення реклам на 25% ніяк не позначалося на їх розумінні, але слухачі оцінювали «оратора» як того що більше знає, інтелігентного і щирого, а саму рекламу визнавали цікавішою. На відміну від представників інших культур, американці вважають швидку мову ознакою сили і компетентності людини. Хоча швидка мова і позбавляє слухачів можливості знайти власні аргументи на підтримку того, про що говорить оратор, вона також виключає і всяку можливість появи у них контраргументів. Більшість телевізійних реклам зроблена з розрахунком на те, щоб глядачі визнали комунікатора і компетентним, і таким, що заслуговує довіри.
Привабливість комунікатора. Творці реклам покладаються на інші якості ефективних комунікаторів – на привабливість особи. Симпатія, яку ми відчуваємо до комунікатора, може зробити людей доступними для дії їх аргументів (прямий спосіб переконання). Вона також може «запустити механізм» позитивних асоціацій, коли людина через якийсь час побачить у продажу те, що привабливий комунікатор рекламував (непрямий спосіб переконання). Терміном привабливість позначається декілька якостей. Одним з них є фізична привабливість
Арґументування, особливо емоційне, іноді виявляється переконливішим, якщо ми чуємо її з вуст принадливих людей. Інша якість – схожість з нами. Чи можна сказати, що схожість важливіша за надійність? Іноді так, іноді ні. Коли вибір торкається особистих етичних цінностей, смаку або способу життя, найбільш впливовими виявляються комунікатори, що належать до тієї ж соціальної групи. Схожа за соціальним статусом людина (якщо він до того ж ще і фахівець в даній області) асоціюється джерелом незалежної думки.

Зміст повідомлення

Вплив логіки та почуттів. Значення має не тільки особа і манера оратора, але і те, що саме він говорить. Яке повідомлення найбільш переконливе – те, що ґрунтується винятково на логіці, чи те, що звернене до почуттів? Відповідь така: все залежить від аудиторії. Люди, що володіють аналітичним розумом, швидше відгукуються на арґументи розуму, ніж менш освічені або менш схильні до аналітичного мислення. Прямий спосіб переконання найбільш ефективний в зацікавленій аудиторії. Саме вона краще сприймає логічно обґрунтоване аргументування. В байдужій аудиторії доречніше орієнтуватися на непрямий спосіб; для неї більше значення має симпатія або антипатія до оратора. Якщо початкові установки сформувалися переважно під впливом емоцій, то і надалі вони змінюються переважно під їх дією; установки, що сформувалися у відповідь на логічне арґументування, зміняться теж в основному під її впливом.
Вплив гарного настрою. Більшою силою переконання володіють ті повідомлення, які асоціюється з позитивними відчуттями. Гарний настрій нерідко сприяє переконанню: частково тому, що воно сприяє позитивному мисленню (якщо у людей є підстави задуматися над інформацією), а частково тому, що виникає зв'язок між гарним настроєм і повідомленням.
Ефект активації страху. Ефективними можуть бути і повідомлення, що викликають неґативні емоції. Переконуючи людей кинути палити, частіше чистити зуби, робити щеплення або дотримувати правила дорожнього руху, можна досягти певного ефекту за допомогою інформації, що породжує острах. Ефективність повідомлень, що породжують острах, очевидна в рекламах проти куріння, водіння автомобіля в нетверезому стані тощо. Проте в тому, що стосується таких запобіжних засобів, як використання сонцезахисного крему, корисної для здоров'я їжі, повідомлення, що породжує острах, є менш ефективним. Іншими словами, «гра в залякування» не завжди додає повідомленню великої переконливості.
Однобічна та повна інформація. Розбіжності в поглядах народжують дискомфорт, а дискомфорт підштовхує людей до зміни своїх думок. Виходячи з цього можна припустити, що чим сильніша розбіжність, тим помітніші будуть зміни. Але комунікатору, що повідомляє інформацію, яка позбавляє душевного комфорту, може бути відмовлено в довірі. Люди сприйнятливіші до висновків, які «не перевищують їх порогу прийнятного». Е.Аронсон, Дж.Тернер і М.Карлсміт дійшли висновку: заслуговуючий довіри комунікатор, який захищає позицію різко відмінну від позиції реципієнта, викличе помітну зміну переконань останнього .
Чи потрібно представляти аудиторії протилежну точку зору? Комунікаторам доводиться вирішувати ще одну практичну проблему: що робити з аргументами опонентів? Надання контраргументів здатне спантеличити слухачів і послабити позицію комунікатора. З іншого боку, якщо комунікатор визнає арґументи опонентів, його подальша інформація буде подана у вигіднішому світлі, і буде сприйнята як чесна позиція.
Відтак передача інформації може бути «однобічною», яка не визнає арґументів опонентів. Інша передача інформації може бути «повною»: у ній висловлюються арґументи опонентів та є відповіді на них. Наприклад, менеджери вищої ланки хотіли активізувати команду на проведення ризикованої фінансової операції. На нараді було запропоновано змагатися за успіх з новим конкурентом. Команда отримала одноічну інформацію (про позитивні наслідки фінансової операції) без контраргументів. На іншій нараді передача інформації для команди була повною: наводились контрарґументи (потужність конкурента) та спростовувались ризики. Як показано на рис.3. ефективність повідомлення залежить від слухачів. «Однбічна» передача інформації справляє найбільше враження на тих, хто попередньо дотримувався цього погляду, а «повна» на тих, хто був початково незгоден з нею.

13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис.3. Взаємозв’язок ефективності повідомлення (однобічної та повної інформації) та установок слухачів. «Однобічна» передача інформації справляє найбільше враження на тих, хто попередньо дотримувався цього погляду, а «повна» на тих, хто був початково незгоден з нею.
Якщо люди ознайомлені (або якщо їх познайомлять) з арґументами «проти», «повна» інформація переконливіша для них і її дія довше зберігається. Очевидно, що «однобічна» повідомлення підштовхує інформовану аудиторію до обдумування контраргументів, у неї складається думка, що комунікатор упереджений. А це означає, що політик під час виступів на виборчій кампанії вчинить психологічно виважено, якщо для аудиторії наведе арґументування опонентів і відповість на них. Отже, якщо в аудиторії є опоненти (або присутні серед слухачів), то слід надати аудиторії «повну» інформацію.
Переконливість інформації : ефекти первинності та вторинності. Яка інформація переконливіша та, яка одержана першою чи останньою? Відомо, що існує ефект первинності: найбільш переконливою є та інформація, яка була отримана першою. Перші враження дійсно важливі. Якщо людина краще запам'ятала останню за часом надходження інформацію, то слід говорити про «ефект вторинності». Цей ефект спрацьовує, якщо: 1) між двома повідомленнями проходить достатньо багато часу; 2) аудиторія повинна ухвалювати рішення незабаром після другого повідомлення (рис. 4).



13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис.4. Ефект первинності та ефект вторинності

Отже, якщо два переконливі повідомлення йдуть безпосередньо одне за іншим, а аудиторія повинна відреагувати на них через деякий час, перевага на боці першого повідомлення (ефект первинності). Якщо між двома повідомленнями проходить якийсь час, а аудиторія повинна відреагувати на них незабаром після другого повідомлення, перевага на боці другого повідомлення, яке є більш новим у пам’яті (ефект вторинності або новизни).

Комунікаційний канал

Ефективність активно пережитої та пасивно сприйнятої інформації. Канал комунікації – це спосіб, яким передається повідомлення – усно в міжособистісному спілкуванні (тет-а-тет), письмово, на кіноплівці, мультимедійно тощо. У якому випадку комунікативний канал спрацьовує краще, коли переконання є результатом активної внутрішньої роботи особи, чи коли сприймається пасивно?
Т. Кроуфорд і його колеги, вивчаючи вплив усного звернення, відвідували вдома парафіян 12 різних церков напередодні та зразу після проповіді священика (проти расової нетерпимості). Коли під час другого інтерв'ю їх запитали, чи довелося їм читати або чути що-небудь про расові забобони і дискримінацію, лише 10% самостійно пригадали про проповідь. Коли в інших 90% прямо запитали: «Чи говорив вам священик про забобони або про дискримінацію впродовж двох останніх тижнів?», більше 30% стверджували, що не чули подібної проповіді. Остаточний висновок: расові установки прихожан після проповіді суттєво не змінилися.
Проповідник, оратор, щоб досягнути ефективності впливу має подолати немало перешкод. Якщо оратор має намір переконати слухачів в чому-небудь, він повинен не просто привернути їх увагу, а й зробити так, щоб інформація була зрозумілою, переконливою, такою, що запам'ятовується і неспростовною. Ретельно обмірковане повідомлення повинно брати до уваги кожну з цих стадій процесу переконання. Проте пасивно сприймані заклики не завжди даремні. Адже завдяки ефективній рекламі мільйони людей купують певний продукт.
Ефективність особистого контакту з комунікатором та засобів масової інформації. Результати досліджень з переконання показують, що найбільший вплив роблять на нас не засоби масової інформації, а контакти з людьми. Силу особистого впливу підтверджують дані, одержані в ході проведення двох польових експериментів. У середині XX в. Дослідники вивчали вплив політичної агітації на мешканців. Найбільша кількість тих, що проголосували «за» (75%) опинилася в групі, кожного члена якої відвідував агітатор, що закликав до цього в особистій бесіді віч-на-віч.
Автори іншого польового дослідження задалися метою знизити захворюваність людей середнього віку серцево-судинними хворобами і вибрали для цього три невеликі американські містечка. Щоб оцінити порівняльну ефективність особистого впливу і впливу засобів масової інформації, перед початком експерименту вони проінтерв'ювали і обстежили в медичних установах 1200 чоловік; у подальшому інтерв'ю і обстеження проводилися впродовж 3 років в кінці кожного року. Найбільші зміни в кращий бік зі здоров’ям відбулися у досліджуваних, з якими проводилися особисті бесіди.
Хоча особисті контакти звичайно роблять сильніший вплив, ніж засоби масової інформації, не слід недооцінювати останні. Адже люди, що особисто впливають на наші думки, звідкись повинні черпати свої ідеї, і нерідко таким джерелом виявляються саме засоби масової інформації. Відомо, що в більшості випадків засоби масової інформації (ЗМІ) впливають на нас опосередковано. ЗМІ впливають на лідерів суспільної думки, які почерпнувши усебічну інформацію впливають на громади. Це означає, що переважно вплив засобів масової інформації відбувається у дворівневому комунікаційному потоці: від ЗМІ – до лідерів суспільної думки, а від них – до громадян. Дворівневий комунікаційний потік спрощена модель. Засоби масової інформації впливають також на людей безпосередньо.
Стилі переконання. За стилями переконання канали комунікації поділяються на: відеозапис, аудіозапис, друкований текст. Дослідники запропонували студентам прості та складні повідомлення у формі текстів, відео- та аудіозаписів. Результати цього експерименту подані на рис.5. Складні повідомлення були краще зрозумілими, коли їх можна було прочитати, а прості коли їх демонстрували на відео-плівці.


13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис. 5. Переконливість простих та складних повідомлень

Отже, прості (легкі для розуміння) повідомлення найбільш переконливі у формі відеозапису, а складні ( де багато причинно-наслідкових зв’язків) – в текстовому вигляді, коли їх можна прочитати.

Адресат повідомлення (аудиторія)

Специфіка аудиторії: самооцінка слухачів, вік та їх погляди. Розглянемо специфіку аудиторії за такими параметрами: самооцінка слухачів, вік, відмінності у їх поглядах. Люди з низькою самооцінкою нерідко погано розуміють зміст повідомлень, а тому важко піддаються переконанню. Ті , чия самооцінка висока, хоч і розуміють, про що їм говорять, цілком можуть залишитися при своїй думці. Висновок: найлегше піддаються впливу люди з середнім рівнем самооцінки.
Здебільшого, соціальні й політичні погляди людей різного віку різні. Соціальні психологи пояснюють це двояко. Одне пояснення ґрунтується на тому, що старші люди поволі втрачають пластику мислення, тому їх установки не змінюються (наприклад, стають консервативнішими). Інше пояснення відмінностей у поглядах – причетність до певного покоління. Установки літніх людей, що сформувалися за часів їх молодості, залишилися переважно незмінними; оскільки ці установки відрізняються від установок сучасної молоді, розрив між поколіннями неминучий.
Пояснення, засноване на приналежності до певного покоління, знаходить більше експериментальних підтверджень. Результати опитувань молодих і літніх людей свідчать про те, що установки останніх змінюються менш помітно, ніж установки молодих. Проте порівняно недавно були одержані дані, що показують, що літні люди, наближаючись до пізньої зрілості, можуть стати більш схильними до зміни установок, ніж вважалось раніше.
Літні люди здатні до перегляду своїх позицій; нинішні погляди на расові проблеми і на сексуальні відносини у більшості п’ятдесяти - й шістдесятирічних людей більш ліберальні, ніж ті, що були у них 20 або 30 років тому. Підлітковий і ранній юнацький вік важливі періоди з погляду формування установок; установки, що сформувалися в цей час, мають тенденцію залишатися незмінними і в більш зрілі роки.
Цікавий експеримент провів Д.Елвін (1991). Він вивчав політичні переконання літніх дам, елітного кола, які пів століття тому навчалися у престижному коледжі, де панувала демократична атмосфера. Один з цих професорів, знаменитий психолог Теодор Ньюком, згодом заперечував, що коледж намагався перетворити своїх студенток на «справжніх лібералок». Погляди студенток стали значно більш ліберальними, ніж були властиві представникам того консервативного середовища, з якого вони вийшли. Більш того, установки, що сформувалися в коледжі, збереглися на все життя. Через півстоліття, на президентських виборах 1984 р., випускниці Беннінґтонського коледжу, яким було вже за сімдесят брали участь у голосуванні. Вони в 3 рази більше проголосували за кандидата від демократичної партії, ніж за республіканця. Більшість їх ровесниць, що закінчили свого часу інші коледжі, на тих же виборах проголосували протилежно. Погляди, сформовані в тому віці, коли людина найбільш відкрита впливу, вистояли, не дивлячись на великий життєвий досвід.
Реакція на зміст повідомлення. Для прямого способу переконання вирішальне значення має не саме повідомлення як таке, а ті думки, які виникли у людини під його впливом. Якщо повідомлення викликає «втішні для людини» думки, воно переконує, а якщо підштовхує до пошуку контрарґументів, то таке повідомлення не є переконливим. Що сприяє появі контрарґументів? Одним з таких чинників є припущення, що хтось має намір переконувати нас. Коли атакуються установки зацікавлених людей, необхідна раптовість. Варто надати таким слухачам декілька хвилин і вони готові до захисту.
Маніпуляції з відволікання уваги для позбавлення контрарґументів. Вірогідність вербального переконання зростає, якщо відволікти увагу людей рівно настільки, наскільки потрібно, щоб перешкодити їм зібратися з думками і знайти контрарґументи. До цієї техніки часто вдаються політичні реклами. Наприклад, текст звеличив кандидата, і увага читача настільки поглинена візуальними образами, що він не аналізує слова. Відвернення уваги особливо дієве, у випадку простих повідомлень.
Незацікавлена та незацікавлена аудиторія. Люди з аналітичним мисленням одержують задоволення від глибоких роздумів і віддають перевагу прямому способу. Люди, схильні берегти свої «інтелектуальні ресурси» з готовністю відгукуються на такі непрямі ознаки, як приваблива зовнішність комунікатора і приємна обстановка.
Проте і зміст повідомлення теж важливий. Оскільки над важливою для нас проблемою ми інтенсивно розмірковуємо, то наші установки визначаються тим, наскільки сильні арґументи, і які наші власні думки (рис. 6). Але якщо тема повідомлення нас не хвилює, такі непрямі ознаки, як компетентність джерела, роблять помітніший вплив на наші установки, ніж сила арґументів ( рис. 7).



13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис. 7. Зміна установки: прямий спосіб переконання


Зацікавлена аудиторія реаґує на арґументи. Для зацікавленої аудиторії типовим є прямий спосіб переконання: коли зацікавлені в питанні студенти коледжу одержали повідомлення, що обґрунтовує необхідність здачі факультетського іспиту до церемонії вручення диплома, вони визнали слабке арґументування непереконливим (нижня пряма), а сильне переконливим (верхня пряма).




13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис. 8. Зміна установки: непрямий спосіб переконання. (Джерело: R. E. Petty, T. J. Саcioppo & R. Goldman. «Personal Involvement as а Determinant of Argument-Based Persuasion», Journal of Personality and Social Psychology, 41, 1981, р. 847-855)

Незацікавлена аудиторія (іспит запровадять лише через десять років) реаґує лише на авторитетність (компетентність) джерела інформації, натомість арґументи (за і проти запровадження нового іспиту) її не цікавлять. Непрямий спосіб: коли аналогічну інформацію повідомили незацікавленій аудиторії, – студентам було сказано, що зміни екзаменаційної політики почнуться через десять років, – якість аргументів не вплинула на зміну установки, зате на нього вплинув авторитет джерела інформації.
Отже, на ефективність переконання впливають чотири чинники: комунікатор, зміст повідомлення, канал комунікації і аудиторія (рис.9).


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Рис. 9. Чинники, що впливають на ефективність переконання

1. Комунікатор. Варті довіри комунікатори сприймаються як фахівці, на думку яких можна покластися. Люди, які говорять упевнено, швидко і дивляться слухачам в очі, сприймаються останніми як варті більшої довіри. Те ж саме можна сказати і про комунікаторів, що захищають ту або іншу позицію, не дивлячись на те, що це суперечить їх власним інтересам. Зовні приваблива людина ефективний комунікатор у тих випадках, коли йдеться про проблеми, що зачіпають смаки людей та їх особисті цінності.
2. Зміст повідомлення. Переконливішими повідомленнями є ті, що з позитивними відчуттями. Люди у хорошому настрої, частіше ухвалюють імпульсні, менш обдумані рішення. Переконливими можуть бути також і деякі повідомлення, що породжують страх, бо вони виразні і вкарбувалися в пам'ять.
Наскільки повідомлення суперечить усталеній в аудиторії думці, залежить від довіри до комунікатора. Що говорити комунікатору (подавати точку зору опонентів чи обмежитися викладом власної позиції) залежить від: підготовленості аудиторії, її ставлення до змісту повідомлення, готовності вислухати контрарґументи.
Якщо аудиторія наперед згідна з комунікатором, то їй не потрібні контрарґументи. Тут найефективнішим є одностороннє повідомлення. Якщо йдеться про аудиторію, яка або добре знає проблему, або не розділяє позиції комунікатора, ефективніше двостороннє повідомлення.
Якщо повідомлення послідовно представляє дві точки зору, то потенційно переконливішою є перша. Більшість експериментальних даних свідчать на користь ефекту первинності. Коли ж між двома презентаціями проходить час (вплив першого повідомлення зменшується) та рішення ухвалюється терміново, то спрацює ефект вторинності – переможе друга точка зору, яка свіжіша в пам'яті.
3. Канал комунікації. Не менш важливий і спосіб комунікації. Засоби масової інформації можуть бути ефективними в тих випадках, коли йдеться про непринципове питання або про те, що невідомо масової аудиторії (наприклад, про вибір між двома незнайомими політиками).
4. Аудиторія. Важливо також і те, кому адресовано повідомлення. Має значення, наскільки симпатизує аудиторія промовцеві, схиляється на його користь, обдумує контраргументи. Має значення і вік аудиторії. Дослідникам, що опитували громадську думку, відомо, що установки молодих людей менш стабільні.

Приклади досліджень у галузі переконань

Втягування у секти. Існує дуже хитка грань між навчанням і ідеологічною обробкою, між освітою і пропагандою, переконанням і примусом, між терапією і контролем над свідомістю. Терористичні організації добиваються згуртованості і дисципліни за допомогою деяких з тих методів, до яких вдаються лідери нових релігійних течій, братерств. Які принципи переконання і групового впливу використовуються новими релігійними течіями («сектами»)? Секта – група, яка характеризується: особливим ритуалом поклоніння богові або людині;ізоляцією від оточення; наявністю харизматичного лідера. За останні роки сотні тисяч осіб поповнили ряди членів приблизно 2500 релігійних груп, і лише в небагатьох випадках подібне рішення було імпульсним.
У 1978 р. світ вразило повідомлення про те, що в Гайані наклали на себе руки 914 учасників секти, що приїхали з ним туди з Сан-Франциско: вони випили виноградний напій, що містить транквілізатори, знеболюючі препарати і смертельну дозу отрути. У 1993 р. лідер секти, використовуючи свої здібності гіпнотизера і знання Священного Писання, встановив контроль над учасниками однієї з фракцій «Гілки Давидової». Поступово члени цієї фракції позбулися своїх банківських рахунків і власності. Коли поліція збиралася його арештувати, учасники секти підпалили будівлю, де в пожежі загинули 86 чоловік. Подібні приклади можна знайти в Україні, зокрема діяльність так званого „білого братства”. Розглянемо, що переконує цих людей виявляти безмежну, абсолютну відданість.
Установки як наслідок поведінки. Поступливість породжує схвалення. Люди звичайно засвоюють те, з чим вони погоджуються добровільно, публічно і неодноразово. Схоже, що лідерам сект це відомо. Проходить небагато часу, і їх нові «рекрути» усвідомлюють, що членство в секті – не порожня формальність. Вони швидко перетворюються на активних гравців команди. Ритуали усередині самої секти, а також публічні дискусії і створення всіляких фондів підсилюють самоідентифікацію новачків як членів певного співтовариства.
Феномен «нога-в-дверях». Більшою мірою стратегія залучення до секти, якої дотримуються «вербувальники», заснована на феномені «нога-в-дверях». Вербувальники з секти спочатку запрошують потенційних членів на обід, а потім пропонують їм відпочинок у приємній дружній обстановці за обговоренням житейських і філософських проблем. Потім потенційних неофітів умовляють погодитися на триваліший «випробувальний термін». Поступово обов'язки стають складнішими збір пожертвувань і спроби вербування нових членів.
Складові вербування. Вербування в релігійні групи нових членів можна проаналізувати за складовими: хто говорить (комунікатор), що говорить (повідомлення) і кому (аудиторія).
Комунікатор. Процвітаючі секти мають харизматичних лідерів, здатні привертати в секту нових членів і направляти їх. Другий аспект надійності довіра людей. На думку М. Зінгера, молоді особи із середнього соціального прошарку, більш схильні до впливу сектантів, бо вони довірливіші. Їм не вистачає «житейської витривалості», властивої для бідніших верств населення (яким часто доводиться захищати себе), і обачності багатих молодих людей, яким з дитинства вселяють страх перед можливим викраданням. Багато членів сект виявилися завербованими своїми друзями або родичами, тобто людьми, яким вони довіряли.
Повідомлення. Самотнім або людям в депресії буває непросто встояти перед живою, емоційною мовою і теплим, співчутливим прийомом. Канали передачі інформації можуть бути різними: лекції, дискусії в нечисленних групах і прямий соціальний тиск.
Аудиторія. Особи молодше 25 років перебувають в тому віці, коли установки і етичні цінності активно формуються. Деякі з них, не дуже освічені люди, тому їм імпонує простота одержуваної інформації, а контраргументи знайти непросто. Членами сект нерідко стають люди, що переживають такі життєві ситуації, які прийнято називати «переломними моментами»: особисті, професійні кризи або розлука з близькими.
Неґативний груповий ефект. Секти – це приклад, що ілюструє вплив групи на формування поглядів і поведінки її членів. Як правило, секта відокремлює своїх членів від їх колишніх систем соціальної підтримки, і вони опиняються в оточенні собі подібних сектантів. Психологи це називають «соціальною імплозією». Імплозія, на відмінність від експлозії, є своєрідним „вибухом”, знищенням широких соціальних контактів людини. Термін був запропонований Ж. Бодріяром, французьким філософом, теоретиком постмодернізму.
Відрізані від своїх сімей і колишніх друзів, члени сект «втрачають доступ» до контрарґументів. Відтепер група пропонує ідентичність і визначає реальність. Оскільки секта не схвалює неслухняності або карає за нього, формується консенсус, який допомагає виключити будь-які сумніви. Стрес і емоційне збудження послаблюють увагу і роблять людей сприйнятливішими до непереконливих арґументів і соціального тиску. Вплив на переконання людей секти можуть здійснювати віртуально. Досвід обговорення теорії таємної змови інтернет-групами (секта «Небесні брами») підтвердив, що віртуальні групи теж можуть стимулювати «соціальну імплозію».
Конструктивне використання переконань: консультування та психотерапія. Позитивні приклади зміни переконань існують у групах взаємодопомоги пацієнтів, що виліковуються від нарко- і алкогольної залежності. Активні групи самодопомоги утворюють міцний «соціальний кокон», мають чіткі переконання і зцілюючий вплив на поведінку своїх учасників.
Опір неконструктивним переконанням. Оскільки людина спроможна самостійно чи за допомогою психотерапевтичних груп розширювати власну поінформованість, тому можливою є мотивація протистояння помилковим переконанням. Це можливо через : 1. Посилення особистої позиції (перш ніж зіткнутись з думками інших людей, слід озвучити, зробити гласною власну позицію. Захищаючи її, людина стає більш стійкою до зовнішнього впливу). 2. Оспорювання переконань (коли люди, що заявили свою позицію, стикаються з контрарґументуванням, достатньо переконливим, щоб примусити їх реаґувати, але не надто аґресивним, вони лише сильніше зміцнюються у власній готовності змінитися). 3. Розвиток контрарґументування. Навіть слабкі арґументи проти власної позиції можуть сприяти виробленню особистісних навичок контрарґументування, яке є опором неконструктивним переконанням.
Соціотерапевтичні програми «прищеплення» установок проти втягування в куріння однолітками. Соціотерапія – це широкомасштабні залучення окремих верств населення, вікових груп, соціальних інститутів до просвітницької роботи з подолання гострої суспільної проблеми. Соціотерапевтичні програми є нині дуже популярними. Одним із прикладів може бути «прищеплювання» школярам-підліткам установки проти втягування в куріння однолітками. Підлітків навчають правильно реаґувати на рекламний слоган „Жінка, що палить – вільна жінка»: «Яка ж вона вільна, якщо “підсіла” на тютюн?!». Підлітків залучають до участі в рольових іграх, в ході яких їх називали «нетямущими» за відмову від сигарети. Після цього їх навчали формулювати та висловлювати контрарґументи: «Якби я погодився закурити ради того, щоб справити на тебе враження, ось тоді я точно був би нетямущим!». Як свідчать результати: після серії подібних занять серед таких учнів було в два рази менше схильних до того, щоб почати палити, ніж серед їх одноліток в іншій школі.
Соціотерапевтичними програмами, метою яких є запобігання втягуванню підлітків в куріння і наркоманію, використовуються і інші принципи переконання. Наприклад, вони запрошують в якості комунікаторів для підлітків їх кумирів (співаків, спортсменів тощо), створюють умови для того, щоб учні самі роздумували над одержаною інформацією («Можливо, тобі самому захочеться поміркувати над цим), спонукають учнів до того, щоб вони робили публічні заяви (зокрема, в такій формі: учень ухвалює обґрунтоване рішення щодо куріння і наркотиків і повідомляє про нього і про свої аргументи однокласникам). Деякі з цих програм, скерованих на запобігання куріння, розраховані всього лише на 2-6 одногодинних занять з використанням друкованих та відеоматеріалів. Сьогодні будь-який шкільний педагог може використовувати соціально-психологічний підхід для запобігання втягуванню підлітків в куріння.
„Прищеплення” установок дітям проти дії реклами. Багато дослідників вивчали також питання про те, як зробити дітей несприйнятливими до дії телевізійної реклами. Частково вивчення цієї проблеми було зроблено під впливом результатів досліджень, які показали, що діти, особливо молодше 8 років, по-перше, не завжди можуть відокремити рекламу від самих телепрограм і не розуміють природу її переконливої дії; по-друге, практично беззастережно вірять їй; по-третє, хочуть мати рекламовані товари і просять батьків купувати їх. Половина з деятків реклам, які протягом року бачить типова дитина, це реклами шкідливих для здоров'я солодощів. Соціальні інститути намагаються посилювати вимоги до телевізійної реклами шкідливих для здоров'я продуктів, фільмів (із-за наявності сцен сексу і насильства), орієнтованих на дітей. Психологи також розробляють способи навчати дітей протистояти одурюючим їх рекламам. В ході одного з таких досліджень дітей початкових класів учили аналізувати рекламу. «Щеплення» полягало в тому, що діти дивилися і обговорювали зразки рекламної продукції. Наприклад, подивившись рекламу іграшки, діти відразу ж одержували її, і їм пропонували зробити з нею те, що вони тільки що бачили на екрані. Подібна практика допомогла виробити реалістичніше відношення до реклами.
Отже, у сучасному світі використовуються методи переконання для втягування людей у деструктивні групи. Існують також приклади позитивного, соціотерапевтичного застосування переконання для подолання неґативних, неконструктивних навичок та установок. Подібні програми «щеплення» навчають чинити опір, атакуючим з усіх боків (ЗМІ, асоціальні групи) переконанням.


Поняття соціальної групи. Це певна сукупність людей, об’єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле. Соціально-психологічний аналіз великих груп можна розглядати як "ключ" до пізнання змісту психіки індивіда. Звичайно, разом з досвідом великих соціальних груп найважливіше значення для розуміння змістовних елементів суспільної психології мають масові соціальні процеси і рухи.
Характер суспільних змін і перетворень, безпосередня участь в революційних (або контрреволюційних) рухах, складні процеси формування громадської думки – все це також важливі чинники, які відображаються на психологічних характеристик великих груп. Тому є сенс говорити про необхідність соціально-психологічного аналізу великих соціальних груп, а також масових процесів і соціальних рухів.
Соціально-психологічний та соціологічний підходи до вивчення груп. Соціальні групи активно вивчаються соціологією. Слід розрізняти соціологічний та соціально-психологічний підходи до вивчення груп. Соцологічний підхід дозволяє віднайти критерій відмінності (диференціації) груп, вказати їх місце та роль у соціумі, співвідношення осіб, які до неї входять тощо. Іншими словами, соцологія здійснює макроаналіз групи. Соціальна психологія здебільшого зосереджується на „мікроаналізі” групи. Соціально-психологічний підхід дозволяє збагнути як впливає група на погляди, установки, цінності та що означає група для людини, які характеристики групи є значимими для неї.
Критерії побудови класифікації груп. Вснують різноманітні критерії класифікації груп: рівень культурного розвитку (просоціально та асоціально орієнтовані групи); тип структури (формальні – неформальні); завдання та функції групи (навчальні, виховні, трудові тощо); типи контактів у групі (згуртовані, конфліктні); тривалість існування групи (короткочасні, довготривалі); особливості її формування (дифузні групи, асоціації, корпорації, колективи); доступність членства (легальні, таємні) в групі тощо. За характером діяльності виділяють групи з індивідуально-груповою та взаємопов'язаною груповою діяльністю.
Загальна класифікація груп. В соціальних, природничих науках групи диференціюють за кількістю населення, яке вони обєднують гіпергрупи (населення планети, або її окремих метериків); супергрупи (великі за чисельністю населення країни – Китай, Індія, США тощо та великі міжнародні організації (наприклад, НАТО); декагрупи (окремі держави – Велика Британія, Франція, Україна тощо та спільнот окремих республік у складі держави (Росія) чи штатів (США). В психологічній науці доволі усталеною є класифікація, зображена на рис.1.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Рис.1.Загальна класифікаія груп, що вивчаються соціальною психологією

За характером взаємозв'язків групи можна поділити на умовні та реальні. Умовні групи об'єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності та ін.) і включають до себе людей, які реально між собою не взаємодіють. Реальна група ( це обмежена за розмірами спільність людей, між якими існують реальні стосунки взаємодії і спілкування. Реальні групи у свою чергу поділяються на природні (прикладом такої групи є сім'я) та лабораторні.
У соціальній психології прийнято розрізняти великі та малі групи. Болгарський дослідник Любен Деснев називає великі групи „дистантними”, малі – „контактними”. Відміність між великим та малими групами є не тільки в кількості учасників груп, а й можливості безпосереднього спілкування. У великих групах взаємодія здійснюється задопомогою засобів масової комунікації, а в малих групах – шляхом безпосерднього спілкування, трансакцій.
Класифікації великих груп. Це спільність людей, яка виокремилася за певними соціальними ознаками (клас, нація, суспільні страта). До великих груп належать спільноти людей, об’єднані спільною діяльністю (релігійна конфесія, політична партія тощо). Метагрупи – це підприємства, невеликі громадські організації, навчальні заклади та ін. Середні групи – це відносно великі громадські організації та навчальні заклади, територіальні спільності (мешканці одного міста, району, села, селища). У свою чергу "великі" та „середні” в кількісному відношенні утворення людей розділяються на два види:
довготривалі групи, що склалися в ході історичного розвитку суспільства та займають певне місце в системі суспільних відносин – етнічні групи, нації, суспільні страти, професійні групи, статево-вікові (з цієї точки зору як група можуть бути розглянуті, наприклад, молодь, жінки, літні люди тощо);
короткотривалі групи, що виникли стихійно – натовп, публіка, аудиторія.
У великих групах існують специфічні регулятори соціальної поведінки, яких немає в малих групах. Це – звички, звичаї і традиції. Розглянуті в єдності особливості життєвої позиції таких груп разом із специфічними регуляторами поведінки дають таку важливу характеристику, як спосіб життя групи. Його дослідження припускає вивчення особливих форм спілкування, особливого типа контактів, що складаються між людьми. В рамках певного способу життя набувають особливого значення інтереси, цінності, потреби. Не останню роль в психологічній характеристиці названих великих груп грає часто наявність специфічної мови. Для етнічних груп – це національна мова, її діалекти. Зокрема для професійних груп характерним є „фахова мова”, для такої вікової групи як молодь – „молодіжний сленг”.
Формальні та неформальні групи. За критерієм організації влади, типу керівництва групи поділяються на формальні та неформальні (неофіційні) групи. Вони можуть стосуватися на підгрунті лише великих, а й малих груп. Останні є невеликими обєданнями людей, між членами яких існують безпосередні контакти, а також ієрархічна структура відносин (лідерства, авторитетності, симпатії, антипатії) і підпорядкування.
Формальні групи характеризуються діловими стосунками і створюються на підставі розпорядження, штатного розкладу та ін. Наприклад, студентська академічна група, екіпаж літака, релігійна організація тощо) Відтак формальні групи мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності. Для них характерні юридично зафіксований статус, нормативно визначені структура (керівництва та підлеглості), права та обов'язки її членів.
Неформальна група утворюється на основі емоційної привабливості (симпатії, дружби), спільних інтересів і захоплень. Неформальна влада визнається, підтримується членами без формальної фіксації. Група не має юридичного статусу, взаємовідносини у ній законодавчо не регулюються. Наприклад, група батьків, що збираються обговорити проблеми виховання дітей-інвалідів, групи самопомочі, зібрання пошановувачів українських пісень тощо. Відносини у формальних групах можуть бути різними: позитивні, негативні, вкрай рідко – індиферентні. Неформальні групи можуть утворюватися як у межах формальних груп, так і поза ними. Формальна група може переростати у неформальну (люди споріднюються).
Організовані та неорганізовані групи. За способом утворення розрізняють організовані та неорганізовані групи. Організовані групи утворюються під впливом тимчасових спільних устремлінь, почувань, настроїв та дій. Неорганізовані групи виникають стихійно, випадково, не мають структури, без постійно узгоджуваної діяльності, без чітко усвідомленої більшістю учасників мети. Неорганізована група може набувати елементів організованості. Наприклад, на складнопрогнозовані дії натовпу все таки впливає „невидимий” раціональний центр – лідер, згодом такий натовп може трансформуватися в якусь нелегальну, напівпідпільну організацію.
Референтні групи та групи причетності. За значущістю для особистості можна виділити референтні групи та групи причетності. Референтна група
· це спільність, до якої відносить себе особистість, на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці. Ця група виконує дві функції
· нормативну й порівняльну. Нормативна функція виявляється в тому, що така група є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини. Порівняльна функція виражається в тому, що референтна група стає еталоном, відносно якого індивід оцінює себе та інших. Група причетності
· це така група, до якої людина реально належить.
Такою первинною референтною групою для людини є громада. Первинне значення громади в тому, що вона є спільнотою родичів та сусідів, яка проживає й господарює на певній території (селищі, місті і т.д.) та виробляє певні правила співжиття, його захисту від внутрішньої та зовнішньої деструкції. Громада є старшою за державу, «лежить» в її основі. Держава не є «надбудовою» над громадою, вона нею розбудовується. Відтак держава є однією з структурно-функціональних конструкцій в системі «суспільство», необхідних для існування громади (сукупності громад), а не лише у «зовнішньому», міжнародному вимірі.
Нині поняття «громада» застосовують не лише до етнічних, національних груп, а й до мешканців певного району/регіону (територіальна громада), неформальних/недержавних об’єднань людей за інтересами (від хоббі – до суспільно значущих). Сучасні громади є динамічними за своїм складом, де соціальна мобільність людей (міґрація) обумовлює входження щораз нових членів, які добровільно беруть на себе відповідальністю за долю громади.
Дієвість громад значною мірою визначає розвиток громадянського суспільства. Це спільнота свідомих, активних, відповідальних громадян. Громадянське суспільство не є окремою від держави «соціальною будівлею» (чи альтернативною державі) – якраз активні громадяни здатні побудувати і громадянське суспільство, і свою демократичну державу. Громадянське супільство – це політичні партії, громадські об’єднання, клуби, ЗМІ, механізми виборчого процесу, політична культура, політичне представництво тощо.
Специфіка формування груп в постколоніальному світі. В останній чверті ХХ ст.у соціогуманітарнй науці зявилася теорія постіндустріального суспільства, яка характеризує нові соціально-економічні реалії. Вони позначаються поширеністю глобальної економічної системи у вигляді транснаціональних корпорацій. Філії цих корпорацій розбудовуються в постколоніальних країнах. Здебільшого це країни «третього світу» де, з одного боку, панує безробіття, з іншого, – примусова праця. За оцінками Міжнародної організації праці (МОП) понад ѕ з 12,3 млн. невільних працівників трудяться в Азії, де жертвами примусової праці, торгівлі людьми та інших форм сучасного рабства є 9,5 млн. людей. Г.Діркс виокремлює три види груп, які добре відображають сучасні соціально-економічні реалії.
1. Група «примусу» (коли в учасника забирається ініціатива, творчість та вимагається за мінімальну заробітню плату повний послух). Здебільшого це групи системи управління чи економіки (бригади на підприємстві, майстерні тощо). Саме вони є типовими для країн перехідного періоду та нерозвинутих країн «третього світу». Становлення цих груп пов’язане з процесами глобалізації, зокрема з економічною експансією з боку міжнародних корпорацій, створення ними дочірніх філій у постколоніальних регіонах.
2. «Добровільна» група. Типові для розвинутих країн, в яких особа може змінювати групу з метою досягнення максимальної відповідності особистісним прагненням професійного росту та творчості.
3. «Кліка» (злочинців, політиканів, мафіозі) – група, що переслідує протилежні великим спільнотам цілі, часто егоїстичні та характеризується «особливою» мораллю, інтересами, жорсткою груповою дисципліною.
Отже, соціальна психологія має вибудувану класифікацію груп. Разом з тим, розвиваючи зв’язки із суміжними науками, передусім соціологією, соціальна психологія відстежує специфіку формування та виникнення груп в нових обставинах розвитку постіндустріального суспільства.

Великі соціальні групи

Поняття та види великих соціальних груп. Це великі за чисельністю учасників об’єднання людей, які існують у масштабах суспільства та розвиваються за соціально-психологічними закономірностями проявів масової психіки і на відміну від малих груп не вимагають обов'язкових особистих контактів. У великих групах, як правило, виробляються загальноприйняті норми поведінки, культурні цінності і традиції тощо.
До великих груп відносяться соціальні страти, етноси (нації і народності), конфесії, іноді великі партії та громадські організації, вікові й професійні групи тощо. Соціологи як провідну ознаку великих соціальних груп, розглядали їхні потреби й інтереси. У даному випадку потреби й інтереси виступають не як індивідуальні, а як групові психологічні й соціально-психологічні явища. Міра задоволення потреб великих соціальних груп виражається коефіцієнтом їхньої життєстійкості. У свою чергу коефіцієнт життєстійкості визначається шляхом урахування різних показників: середньої тривалості життя, дитячої смертності, якості продуктів, концентрації підприємств важкої промисловості на одиницю території, відсоток бюджетних витрат на соціальні й економічні програми та ін.
Структура психології великої соціальної групи. Структура вміщує низку елементів. У широкому сенсі це – різноманітні психічні властивості, психічні процеси і психічні стани, подібно до того, як цими ж елементами володіє психіка окремої людини. Майже всі дослідники (Г.Г.Ділігенський, А.І.Горячева, Ю.В.Бромлей тощо) виокремлюють дві складові частини структури великої соціальної групи: 1) психічний склад як стійке утворення (до якого можуть бути віднесені соціальний або національний характер, звичаї, традиції, віра тощо); 2) емоційна сфера як динамічне утворення (потреби, інтереси, настрої). Психолог М.Й.Варій виокремлює поняття соціальної психіки групи. До її структури входять групові взаємовідносини, групова думка, колективні традиції, групові норми, групові настрої і почуття, групові ціннісні орієнтації тощо. Окремими підструктурами соціальної психіки є соціальна, духовно-перцептивна, емоційна та вольова єдність. Відносно самостійною підсистемною соціальної психіки виступає також суспільна свідомість, а також ті явища, які породжуються несвідомістю, підсвідомістю, свідомістю і надсвідомістю.
Інтереси соціальних груп ( це таке соціально-психологічне явище, що відіграє вирішальну роль в інституціоналізації суспільства. Кожен соціальний інститут відповідає інтересам конкретної соціальної групи і служить задоволенню її потреб. Саме цим визначаються відносини між соціальними групами. Інтереси одних соціальних груп далеко не завжди узгоджуються з інтересами інших.
Групова думка (як форма громадянської думки) виконує такі функції: експресивну, контрольну, директивну. Як показує досвід багатьох країн, важливою формою урахування громадської думки, демократичним засобом виявлення позицій більшості населення з актуальних проблем життя суспільства є референдуми. Серед інших каналів відображення громадської думки можна назвати: опитування населення, засоби масової інформації, збори, маніфестації, всенародне обговорення. Групова думка становить привселюдно виражене і розповсюджене судження, що несе в собі оцінку й ставлення до якої-небудь події, яка становить інтерес для спільноти.Форми прояву групової думки: а) оцінка, скарги; б) поради, поба-жання, схвалення; в) невдоволення, осуд, несхвалення, незгода, протест.
Проблема співвідношення психологічних характеристик великої групи та індивіда. У загальному вигляді ця проблема розв'язується так: психологічні характеристики групи є тим типовим, що характерне всім індивідам. У соціологічному аналізі, наприклад, робляться спроби сконструювати особливий соціальний тип особи, властивий деякій соціальній групі. Поняття «соціальний тип особи» може бути віднесено до характеристики типового представника якої-небудь професії (тип вчителя, наприклад), або епохальної вікової групи, («молода особа XX століття» тощо).
Як справедливо зауважує Г.Андреєва, «психічний склад» соціальної групи і «психічний склад» осіб, що в неї входять, не співпадають повністю. Для формування психології соціальної групи домінуючу роль відіграє колективний досвід, зафіксований в знакових системах (мові), а цей досвід не засвоюється повною і однаковою мірою кожною особою. Міра його засвоєння поєднується з індивідуальними психологічними особливостями, тому тільки «частина» психології особи «входить» в соціальну психологію групи.
Індивідуальна психіка входить до системи соціальної психіки, є її мікрочастинкою та своєрідним «генератором енергії». В той самий час, соціальна психіка «присутня» в індивідуальній, як внутрішній психологічний досвід зовнішнього (колективного, спільного): переживань, відчуттів, сприймань, вольових, духовних і соціальних зв’язків, почуттів тощо. Відбувається постійний взаємовплив соціальної психіки і психіки індивідів через соціальну психіку групи.
Стихійні групи та масові рухи

Види стихійних груп. Серед стихійних груп в соціально-психологічній літературі найчастіше виділяють натовп, масу, публіку. Історія соціальної психології певною мірою "розпочиналася" саме з аналізу таких груп (Ле Бон, Тард). Натовп – це контактна, неорганізована спільність, яка характеризується високим ступенем конформізму індивідів, котрі діють емоційно і відносно одностайно. Натовп чинить сильний психологічний тиск на індивідів. У натовпі, в умовах анонімності, відбувається розчинення індивідуальної відповідальності її членів. Соціально-психологічні особливості натовпу:
 підвищення групової суґестивності (навіюваності) й зниження
ефективності дії механізмів контрнавіювання;
 підвищення емоційності сприйняття дійсності;
 придушення почуття відповідальності за власні вчинки;
 поява відчуття сили й усвідомлення анонімності.
Масове спілкування, що має властивість психологічного впливу, чинить вплив на поведінку і діяльність учасників натовпу. Основним засобом психологічного впливу, який здійснюється учасниками натовпу, є слово, причому в основному експресивна, емоційна лексика: крик, свист, заклики та ін.
Психологічні механізми натовпу. На початку ХХ ст. зросло зацікавлення натовпом серед науковців. Основні концепції стосовно механізмів натовпу належать Ле Бону та Тарду.
Зараження з давніх пір досліджувалося як особливий спосіб дії, що інтеґрує великі маси людей, особливо у зв'язку з такими явищами, як релігійний екстаз, масові психози тощо. Феномен зараження був відомий, мабуть, на ранніх етапах людської історії: масові спалахи різних психічних станів, що виникають під час ритуальних танців, спортивного азарту, ситуацій паніки і ін. Найбільш загально зараження можна визначити як несвідому мимовільну схильність індивіда до певних психічних станів. Воно виявляється не як усвідомлене перебирання якоїсь інформації або зразків поведінки, а через передачу певного емоційного стану, або "психічного настрою".
Особливою ситуацією, де посилюється дія через зараження, є ситуація паніки. Паніка виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком дефіциту або надлишку інформації про незрозумілу й страшну новину. Етміологічно „паніка” йде від імені грецького бога Пана, покровителя пастухів. Він викликав своїм гнівом безумство стада, що кидалося у вогонь або прірву. Паніка відноситься до таких явищ, які надзвичайно важко піддаються дослідженню. Дослідження паніки залишаються на рівні описів, зроблених після її піку.
Навіювання є одним з основних способів психологічного впливу особистості чи групи на інших учасників за допомогою передачі різних по змісту повідомлень (домовленостей, погроз, чуток, шантажу). Навіювання завжди вербальне. Воно свідома діяльність з боку суб'єктів впливу.
Явище навіювання досліджується в психології дуже давно, правда, значною мірою воно вивчене у зв'язку з медичною практикою або з деякими конкретними формами навчання. Навіювання, "суґестія", як соціально-психологічне явище володіє глибокою специфікою, тому правомірно говорити про особливе явище "соціальної суґестії". При аналізі навіювання як специфічного засобу впливу зацікавлює питання про співвідношення навіювання і зараження. У літературі немає однозначної відповіді на це питання. Для одних авторів навіювання є одним з видів зараження разом з наслідуванням, інші підкреслюють відмінності навіювання від зараження, які зводяться до наступного: 1) при зараженні здійснюється співпереживання великою масою людей загального психічного стану, навіювання ж не пропонує такої "рівності" в співпереживанні ідентичних емоцій. Процес навіювання має односторонню спрямованість – це не спонтанна тонізація стану групи, а персоніфікована, активна дія однієї людини на іншого або на групу; 2) навіювання, як правило, носить вербальний характер, тоді як при зараженні, окрім мовної дії, використовуються і інші засоби (вигукування, ритми і ін.)
Навіювання відрізняється від переконання тим, що безпосередньо викликає певний психічний стан, який не потребує доказів і логіки. Переконання, навпаки, побудоване на тому, щоб за допомогою логічного обґрунтування добитися згоди від людини, що приймає інформацію. При навіюванні ж досягається не згода, а просто ухвалення інформації, засноване на готовому висновку, тоді як у разі переконання висновок повинен бути зроблений таким, що приймає інформацію самостійно. Тому переконання є переважно інтелектуальним, а навіювання – переважно емоційно-вольова дія.
Метод навіювання виступає як метод своєрідного психопрограмування аудиторії, тобто відноситься до методів маніпулятивної дії. Особливо очевидним є застосування цього методу у області реклами. Тут розроблена особлива концепція "іміджу", який виступає як ланка в механізмі суґестії. Імідж – це специфічний "образ" сприйманого предмету, коли ракурс сприйняття умисне зміщений і акцентуються лише певні сторони об'єкту. Практика створення іміджу використовується не тільки в рекламі, але і в політиці, наприклад в період виборчих кампаній. У масовій поведінці стихійних груп імідж висунутих натовпом лідерів також набуває великого значення як чинник психологічної дії, що здійснює шляхом навіювання регуляцію поведінки маси людей.
Наслідування також відноситься до механізмів функціонування натовпу. Розробка ідей про роль наслідування в суспільстві характерна для концепції Г.Тарда. Розрізняють декілька видів наслідування: логічне і позалогічне, внутрішнє і зовнішнє, наслідування-мода і наслідування-звичай, наслідування всередині однієї соціальної спільноти і наслідування однієї групи іншою. Аналіз цих різних видів наслідування дозволив сформулювати закони наслідування, серед яких, наприклад, такі: наслідування здійснюється від внутрішнього (сутнісного) до зовнішнього (поведінкового), тобто внутрішні зразки викликають наслідування раніше, ніж зовнішні: релігійною вірою проймаються раніше, ніж релігійними обрядами; крім того, нижчі за соціальним статусом наслідують вищих, бідніші – багатших, провінція – центр тощо.
Дослідження механізму наслідування також були предметом спеціальної теорії наслідування, розробленою в рамках когнітивно-поведінкової орієнтації Н.Міллером, Д.Доллардом і А.Бандурою. Очевидно, що все ці три способи наслідування можуть виявлятися і в ситуації масової поведінки. В даному випадку механізм наслідування виступає в тісному зв'язку з механізмами зараження і навіювання.

Соціальні рухи

Поняття та різновиди соціальних рухів. Соціальні рухи– це особливий клас соціальних явищ, який повязаний з аналізом психологічної характеристики великих соціальних груп і масової стихійної поведінки. Соціальний рух є достатньо організованою єдністю людей, що ставлять перед собою певну мету, як правило, пов'язану з якою-небудь зміною соціальної дійсності. Соціально-психологічними ознаками масових рухів є: а) відсутність організованості; б) слабка взаємодія між членами; в) анонімність.
Різновиди соціальних рухів. Соціальні рухи розрізняють за критерієм теориторіального охоплення : ґлобальні (боротьба за мир, за роззброєння, проти ядерних випробувань, за охорону навколишнього середовища тощо); локальні, які обмежені або територією, або певною соціальною групою (за рівноправ'я жінок, за права сексуальних меншин тощо); реґіональні з суто прагматичною метою (за зміщення з посади кого-небудь з членів адміністрації муніципалітету тощо). За критерієм новотворчоті масові рухи класифікують як «реформаторські» та «революційні». Крім того розрізняють:
національно-культурні рухи. Їхньою метою є вивчення і популяризація традицій минулого, відродження, збереження і розвиток відповідних культур, ремесел, соціально-етнічної самобутності;
професійні рухи, наприклад, асоціація «Анти-СНІД». Створюються вони, як правило, з метою об'єднання зусиль фахівців у деякій галузі, наприклад, для поширення і розвитку конкретного напряму діяльності. До рухів такого типу належать асоціації людей, які опинилися у складному становищі з певної причини та об'єдналися для взаємодопомоги;
культурно-виховні рухи, зокрема, «Світ через родину» та ін.;
фонди та комітети підтримки, які побудовані за професійною ознакою та за ознакою благодійної організації.
Загальні риси соціальних рухів : завжди заґрунтовані на певній громадській думці, яка готує соціальний рух; метою руху є зміна ситуації, або в суспільстві, в регіоні, в конкретній групі; в процесі організації руху формулюється його програма, де вказані засоби, які можуть бути використані для досягнення мети; рух реалізується в різних формах масової поведінки, включно демонстрації, маніфестації, мітинги, з'їзди тощо.
Надзвичайно важливими, з погляду соціальної психології, є три наступні питання: механізми приєднання до руху, співвідношення думок більшості і меншості, характеристика лідерів.
Механізми приєднання до руху можуть бути пояснені через аналіз мотивів учасників. Вони бувають: фундаментальні, які визначаються умовами існування конкретної соціальної групи, її статусом, стійким інтересом по відношенню до якого-небудь явища, політичного рішення, законодавства; актуальні, які породжені проблемною ситуацією, суспільним інцидентом, новим політичним актом. Останні більшою мірою обґрунтовані емоційними реакціями на те, що відбувається в суспільстві або групі. Від співвідношення фундаментальних і актуальних мотивів в значній мірі залежать ґрунтовність і «міцність» руху, прогноз на успішне виконання цілей.
Приєднання прихильників до руху здійснюється різними шляхами: у локальних рухах це може бути рекрутування «на вулиці», коли організовується збір підписів на користь якої-небудь акції. У глобальних рухах рекрутування відбувається в тих групах, в яких народилася ініціатива. Так, в русі за громадянські права ініціаторами можуть бути люди, що незаконно потерпіли, піддалися репресіям; в русі «Педагоги за мир» ініціатори – професійна група тощо.
Теорії, що пояснюють причетність до руху. Теорія відносної депривації стверджує, що людина має потребу досягнення якої-небудь мети у тому випадку, коли вона не абсолютно позбавлена якогось блага, права, цінності. Іншими словами, потреба ця формується через порівняння свого становища (або своєї групи) до становища інших. Інша теорія – мобілізиція ресурсів – робить акцент на більш «психологічних» підставах приєднання до руху. Тут затверджується, що людина керується потребою більшою мірою ідентифікуватися з групою, відчути себе частиною її, тим самим відчути свою силу, мобілізувати ресурси.
Співвідношення позицій більшості і меншості в соціальному русі. Ця проблема є однією з центральних в концепції С.Московічі. Враховуючи неоднорідність соціальних рухів, об'єднання в них представників різних соціальних груп, а також специфічні форми дій (високе емоційне напруження, наявність суперечної інформації), можна припустити, що у всякому соціальному русі є актуальна проблема виштовхування "незгідних", радикальніших, рішучіших. Іншими словами, в русі легко позначається меншість. Неврахування позиції меншості може послабити рух. У концепції С.Московічі зазначаються умови, за яких меншість може розраховувати на вплив у русі. Головна умова – послідовний стиль поведінки. Він можливий завдяки : у синхронії (одностайність учасників в кожний конкретний момент) і діахронії (стабільність позиції і поведінки членів меншості впродовж тривалого часу). Тільки при дотриманні таких умов переговори меншості з більшістю (а це неминуче у всякому русі) можуть бути успішними. Необхідне напрацьовування також стилю переговорів: уміння досягати компромісу, долати зайву категоричність, знаходити ефективне рішення.
Проблема лідера в соціальному русі. Зрозуміло, що лідер такого специфічного типу масової поведінки повинен володіти особливими рисами. Разом з тим, що він повинен якнайповніше виражати і відстоювати цілі, прийняті учасниками. Лідер має бути привабливим, зовні імпонувати досить великій масі людей. Як правило, міцність позиції і авторитету лідера значною мірою забезпечує успіх руху.
Молодіжні рухи: діяльність деструктивних груп. Субкультура – це культурна модель певної спільноти, а саме сукупність переконань, цінностей, зразків поведінки. Будь-яка субкультура, зокрема молодіжна може мати свої різновиди (контркультура, девіантна культура). Наприклад, контркультура перебуває у конфронтації до культури, створеної конкретним суспільством (суперкультури) та субкультур просуспільних спільнот.
Молодіжні субкультури пострадянського простору є переважно запозиченими із західної культури. Парадокс цих субкультур є в тому, що, з одного боку, вони не хочуть бути частиною ґлобального та втратити свої національні відмінності, з іншого, вони активно впроваджують у власному суспільстві міжнародну систему субкультур, яка ставить за мету бути противагою ґлобалізації. Ризиками глобалізації, зауважує Н.В.Скотна є те, що в її процесі «вимиваються» традиційні етнонаціоментальні основи цивілізацій незахідного типу. Порушується хитка рівновага між інтровертною моделлю самовизначення особистості на Сході і екстравертною – на Заході. Антиглобалістський рух, з одного боку, відображає соціально-економічне, культурне невдоволення окремих груп та захищає традиційну свідомість від вестренізованих сурогатів. З іншого боку, ці рухи експліцитно є поширювачами західних цінностей серед незахідних цивілізацій. У такому випадку, преставники молодіжних рухів, незалежно чи це китаєць чи росіянин у своїх оцінках та діях керуються тими ж нормами, що й американець. «Антиґлобалісти», «скінхеди», «неонацисти», «червоні», «анархісти», «реппери» – всі ці організації є репрезентантами європейської та американської субкультур та її різновидів.
Скінхеди. Класичний рух скінхедів (політично нейтральний) та мімікруючі під нього сучасні організації мають мало чого спільного (за винятком певних елементів одягу). Класична субкультура скінхедів пройшла три етапи розвитку. Рух класичних (традиційних) скінхедів починався в Англії 60-х рр. як музичний неформальний рух (вплив на нього мала манера музикування іміґрантів з Ямайки). Англія тоді переживала розбудову економіки, з’являлися додаткові робочі місця, зростала армія робітників заводів, портів, кларків тощо. Крім цього відбувалося швидке взаємопроникнення англійської та культури еміґрантів. Формувалася нова атрибутика відпочинку, стилю поведінки та споживання. Англійська молодь приходила на музичні вечірки еміґрантів, підхоплювала ритм-енд блюзом, виконувала та слухала рок-н-ролл. Перша хвиля цього руху кінця 60-х рр. була продуктом «мод-культури». Моди (mods) – це не лише музичний стиль, а й певний рух, образ життя дрібних службовців (клерків, машиністок), пристойна манера вдягатися.
Крім цивільного одягу представників «мод» можна було пізнати за наявністю моторолера (скутера). Відтак з «мод» вийшли «скутери» та футбольні фанати («hooligans»). До 1968 року рух «мод» практично переродився в інші рухи. З’явилися перші «хард-моди» (hard-mod), які заповнювали стадіони вболівальників, брали участь в безчинствах. Вони називали себе «herberts» (від вулиці Herbert Street у місті Глазго), «street kids» («діти вулиць»), «spy kids» (приблизно: «мисливці») тощо. Після певних трансформацій в молодіжних субкультурах виникла назва «скінхеди» (skinheads), що асоціювалося з їх манерою виголювати голову. Скінхеди зразка 1969-го року були поза політикою.
Друга хвиля скін-руху (1970-х рр.) позначилася популярністю „панк-рола” у Великій Британії. Це була студентська бунтарська музика, музика для коледжу. Згодом виник стріт-панк, музика«Oi!», орієнтована на робітниче середовище. Поруч з стріт-панком відроджувався рух «бритоголових». В основному друга хвиля руху не цікавилась своїми коренями, що сягала «мод», «ска», «рудебоїв». Нові «скіни» носили в основному голубі джинси «Levi», робітничі черевики, підтяжки та куртки американських пілотів. Наприкінці 70-х рр. у частини скінхедів з’явився військовий стиль одягу. На інших «скнів» вплинув стиль «диско»: вони «ставили волосся», вдягали дивакуваті штани та черевики. Паралельно до двох музичних смаків, політичні ідеї «скінхедів» схилялися до боротьби правих та лівих партій, хоча частина залишалася поза політикою. Праві групи схилялись до відносин з «Національним фронтом» (неофашистська організація в Англії). Ліві групи орієнтувалися на комуністичну політику. Аполітичні групи уникали обидвох сторін, вибирали свою субкультурну політику.
В цей період представники руху панків сформували колектив «Skrewdriver»»(«Викрутка»), який вплинув на «стріт-панк» і через певний час перетворився на «скінхед групу». Вона була першою групою, яка організувала концерт «Рок проти комунізму», симпатизувала неонацистам та зайняла расистську позицію. До кінця 70-х рр. «Національний фронт» та «Британська націонал-соціалістична партія» вирішили, що скінхеди підвищать їх впливовість, відтак молодь вербувалася як вуличні солдати. Суспільна думка вбачала у кожному «бритоголовому» расиста.
Третя хвиля (середина 90-х рр.) в Англії, Європі, Америці позначилася внутрішнім конфліктом між напрямками руху (протистояння традиційних скінхедів з неофашистськими, анархістськими, комуністичними скінами). (Рис.1). Сучасні скіни Заходу – це суміш з «hard-mod/rude boys» (хард-модів/рудебоїв) кінця 60-х рр. та «punk/hard-core» (панк/хард-кор) початку 1980-х років.












Рис. 1. Типові емблеми прокомуністичних та неофашистських груп скінхедівського руху

В пострадянському просторі, зокрема в Росії найбільш активно виявили себе різні напрямки руху скінхедів. Тут є певна кількість «червоних скінхедів» (комуністичних), ШАРП-скінів (американський прототип антирасистів), класичних (традиційних) скінів. Крім цього з’явилися «бонхеди («Bonehead»– «кістяна голова»), хоч цей термін не набув широкого вжитку. Його використовують класичні скіни, для найменування перевертнів-скінхедів, які дотримуються расистських та неофашистських поглядів. В Росії поняття «скінхед» асоціюється з неонацизмом і расизмом.
Трансформації руху скінхедів (рис.2) показали, що значна частина організацій перетворювалась в дієвий інструмент політики, суспільного конфлікту. Про це свідчать акти насильства у стосунку до еміґрантів, ромів; погроми на ринках, подекуди масові сутички з молодіжними угрупуваннями hippy і rap; вуличні безчинства, під час проведення футбольних

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис.2. Трансформації руху скінхедів

матчів, осквернення культових споруд. Загальна кількість учасників цих груп на 2000 рік сягала 15-20 тис. Рух скінхедів має зв’язки із спорідненими групами в різних країнах світу та становить значну проблему для держав, оскільки задіюється різними політичними силами для ескалації суспільних конфліктів.
Отже, соціальні рухи – складне явище суспільного життя за своїми специфічними соціально-психологічними характеристиками. Вони не можуть бути строго прив'язані до вивчення традиційних великих соціальних груп або, навпаки, винятково стихійних утворень. З другої половини ХХ ст. набуває масштабів соціальних рухів діяльність організацій, груп (міні-соціумів), таких як антиґлобалісти, радикальні екологи, терористи, кримінальні, деякі „ігрові співтовариства”, ґрафітті тощо. Вивчення діяльності цих групових суб’єктів допоможе краще збагнути природу радикалізму і зростання технік реформування мислення (контролю за свідомістю) в суспільствах.
Соціальна фасилітація

Розглянемо три приклади групового впливу: соціальну фасилітацію, соціальні лінощі і деіндивідуалізацію. Ці феномени можуть виявлятися при мінімальній взаємодії – те, що називається «мінімальними груповими ситуаціями». Важливими для розуміння є також приклади соціального впливу в групах, учасники яких взаємодіють між собою: групової поляризації, «огрупленого» мислення та впливу меншості.
Ефект присутності інших. Факт того, що присутність співвиконавців або аудиторії, підсилює добре засвоєні індивідом реакції був зафіксований понад століття тому. Ще у 1898 р. психолог Норман Тріплет помітив, що спортсмени демонструють вищі результати не тоді, коли індивідуально «змагаються з секундоміром», а коли беруть участь в колективних заїздах. Для підтвердження своїх припущень він провів лабораторний експеримент – один з перших в історії соціальної психології. Діти, яким веліли намотувати волосінь на котушку вудки з максимально можливою швидкістю, у присутності співвиконавців справлялися з цим завданням швидше, ніж поодинці. Надалі Флойдом Олпортом у 1920 р. було експериментально доведено, що у присутності інших людей досліджувані швидше вирішують прості приклади на множення і викреслюють з тексту певні букви. Присутність інших позитивно впливає на точність виконання завдань на моторику. Так був відкритий ефект присутності інших, або ефект фасилітації (від англ. facility –легкість, сприятливі умови). У сучасному розумінні фасилітація – це посилення домінантних реакцій у присутності інших.
Соціальний психолог Роберт Зайонц встановив, що фасилітація на рівні організму обумовлена фізіологічним збудженням. Останнє підсилює домінуючі реакції, та сприяє виконанню легких завдань і заважає виконанню складних. Засвоєння нового матеріалу, проходження лабіринту або розв’язок складних математичних задач важчі завдання, правильні реакції на які із самого початку зовсім не такі очевидні. У подібних ситуаціях присутність сторонніх приводить до збільшення числа невірних відповідей.
У одному з експериментів Р.Зайонца учасників просили вимовляти (від 1 до 16 разів) різні, позбавлені сенсу слова. Потім їм повідомляли, що ці слова з'являться на екрані, одне за іншим, і кожного разу їм потрібно буде здогадатися, яке саме слово з'явилося. Насправді випробовуваним показували впродовж сотої долі секунди тільки випадкові чорні лінії, але вони «бачили» переважно ті слова, які вимовляли багато разів. Ці слова стали домінуючими реакціями. Випробовувані, які проходили аналогічний тест у присутності двох інших випробовуваних, були ще більш схильні до того, щоб «бачити» саме ці слова.
Автори подальших досліджень підтвердили висновок про те, що соціальне збудження полегшує домінуючу реакцію. Наприклад, у присутності спостерігачів студенти швидше розбиралися з легким лабіринтом і довше – з важким. Спортсмени на змаганнях демонстрували добре засвоєні навички, коли їх підбадьорював натовп уболівальників.
Психологічні причини соціального збудження. Експерименти засвідчили, що людина з добрими навичками в присутності глядачів легко демонструє своє вміння. Соціальне збудження допомагає показати кращий результат. Назвемо причини соціального збудження, кожна з них має експериментальне підтвердження.
Боязнь оцінки. Посилення домінуючих реакцій максимально, коли люди думають, що їх оцінюють. Боязнь оцінки допомагає також пояснити, чому:
люди працюють краще, якщо співвиконавці в чомусь перевершують їх;
збудження зменшується, коли група, в яку входять люди, що є референтними для нас, «розчиняється» особами, чия думка для нас є неважливою;
спостерігачі роблять найбільший вплив на тих, хто більш інших стурбований їх думкою;
ефект соціальної фасилітації найбільш помітний тоді, коли ми незнайомі із спостерігачами і нам важко стежити за ними.
Розпорошення уваги. Г.Сандерс, Р. Берон і Д. Мур припустили: якщо люди замислюються про те, як працюють їх співвиконавці, або про те, як реагує аудиторія, їх увага розпорошується. Конфлікт між неможливістю не зауважувати тих, що оточують і необхідністю зосередитися на виконуваній роботі, збуджує когнітивну систему. Свідчення на користь того, що люди насправді збуджуються із-за розсіювання уваги, одержані з експериментів, в яких доведено: соціальна фасилітація може бути наслідком присутності не тільки іншої людини, а й, наприклад, спалахів світла.
Факт присутності спостерігача. Р. Зайонц вважав, що навіть сам факт присутності спостерігача здатний стати причиною збудження. Наприклад, його досліджувані більш чітко формулювали своє ставлення до кольорів запропонованого спектру у присутності спостерігачів. При виконанні подібних завдань немає ні «вірних», ні «невірних» відповідей, які могли б оцінити спостерігачі, а тому немає ніяких підстав турбуватися про те, яка думка у них складеться. Та все ж їх присутність спостерігачів вплинула на чіткість відповідей.
Отже, результати деяких ранніх досліджень свідчили про те, що у присутності спостерігачів або співвиконавців люди працюють краще. За даними інших авторів, присутність сторонніх, навпаки, зменшувала ефективність праці. Р.Зайонц «примирив» ці результати, що суперечать один одному, застосувавши принцип, добре відомий з експериментальної психології: збудження підсилює домінуючі реакції. Оскільки присутність інших викликає збудження, присутність спостерігачів або співвиконавців покращує показники при виконанні легких завдань (для них домінуючою реакцією є правильна відповідь) і погіршує показники при виконанні складних завдань (для них домінуючою реакцією є неправильна відповідь). Результати експериментів дозволяють припустити, що збудження частково є наслідком боязні оцінки, а частково – результатом розпорошування уваги – конфлікту між розподілом уваги на сторонніх і необхідністю зосередитися на виконуваній роботі.

Соціальні лінощі

Індивідуальні зусилля та групова робота. Соціальні лінощі – це тенденція людей „докладати менше зусиль у тому випадку, коли вони об’єднують свої зусилля заради загальної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності”. Як правило, соціальна фасилітація виявляється в тих випадках, коли люди працюють над досягненням індивідуальної мети і коли їх особисті зусилля можна оцінити індивідуально. Чи здатний командний дух збільшити результативність, коли йдеться про такі завдання, в яких досягнення групи залежить від суми індивідуальних зусиль?
Всупереч поширеній думці, ніби «колектив – це сила», насправді у членів групи може бути менше підстав добре трудитися над виконанням колективних завдань. Група дослідників з знайшла дотепний спосіб перевірити ці сумніви. Учасникам експерименту було сказано, що інші теж тягнуть канат разом з ними, хоча насправді його тягнули тільки вони. Після того, як випробовувані, яким заздалегідь зав'язували очі, займали позицію біля бар’єру, їм говорили: «Тягніть з максимально можливим зусиллям». Зусилля, яке вони прикладали, коли точно знали, що тягнуть канат поодинці, на 18% перевищувало зусилля, яке вони прикладали, думаючи, що за ними стоять і тягнуть канат інші (2 - 5 осіб).
Дослідники (Б.Латане з колегами) не припиняли пошуків інших способів вивчення цього феномена, який назвали соціальними лінощами. Вони звернули увагу на те, що під час лабораторного експерименту від шести осіб, які разом кричали або аплодували «щосили», шуму більше не в 6 разів, ніж від одного, а менше в 3 рази . Інший дослідник (Дж.Суїні) теж зацікавився тенденцією соціальних лінощів. У його експерименті студенти крутили педалі велосипедів енергійніше (про їх зусилля судили за кількістю одержаної при цьому електрики) в тих випадках, коли знали, що експериментатори спостерігають за кожним з них окремо, ніж тоді, коли оцінювалися сумарні зусилля всієї команди. Коли працює група, у її членів з'являється спокуса проїхатися за рахунок товаришів, тобто стати «халявщиками».
Результати статистичного метаналізу 49 досліджень, в яких взяли участь 4000 досліджуваних, показують: зі збільшенням чисельності групи індивідуальний внесок зменшується, тобто зростає рівень соціальних лінощів ( рис.1).



13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис.1. Особистий внесок та розмір групи. (Джерело: Williams, Jackson & Karau. У книзі «Social Dilemmas: Perspectives on Individuals and Groups». Ed. D. A. Schroeder, 1992, Praeger).

В експериментах з вивчення соціальних лінощів, досліджувані переконані, що їх оцінюють тільки тоді, коли вони діють поодинці. Колективні дії (перетягування каната, крики, аплодисменти тощо) зменшують боязнь оцінки. Коли люди ні за що не відповідають і не можуть оцінити власні зусилля, відповідальність розподіляється між членами групи. В експериментах по вивченню соціальної фасилітації ситуація діаметрально протилежна: боязнь оцінки зростає. Стаючи об'єктом уваги, люди уважно стежать за своєю поведінкою. Іншими словами, «працює» один і той же принцип: коли людина опиняється в центрі уваги, її неспокій про те, як її оцінять, зростає, відтак виявляється соціальна фасилітація. Коли ж у людини з'являється можливість «загубитися в натовпі» і внаслідок цього зменшується турбота про оцінку, виявляються соціальні лінощі (рис.2).
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 2. Вплив присутності інших: соціальна фасилітація та соціальні лінощі

Один із способів мотивування членів груп з метою боротьби з соціальними лінощами полягає в тому, щоб зробити індивідуальний внесок таким, що ідентифікується. Деякі футбольні тренери добиваються цього, записуючи на відеоплівку і оцінюючи дії кожного гравця окремо. Учасники одного нетривалого польового дослідження – робітники конвеєра – без фінансової винагороди збільшили випуск готової продукції, коли з'явилася можливість оцінити особистий внесок кожного.
Вплив неординарної мети на ефективність групової діяльності. Соціальні лінощі виявляються у тому випадку, коли працюючі в групах люди не несуть особистої відповідальності за результати своєї праці. Винятки становлять групи, які або виконують надзвичайно важку, привабливу або цікаву роботу, або об'єднують людей, зв'язаних дружніми відносинами. Члени груп також рідше «сачкують», коли перед ними стоїть неординарна, цікава і захоплююча мета. Беручи участь в рішенні виключно важкого завдання, люди можуть сприймати свій власний внесок як незамінний. Якщо люди вважають інших членів своєї групи ненадійними або нездатними внести в загальну справу помітний внесок, вони починають працювати старанніше. Додаткові стимули або звернений до групи заклик теж сприяють колективним зусиллям. Якщо групи упевнені в тому, що серйозні зусилля забезпечать таке виконання роботи, яке принесе їм винагороду, – скажімо, персонал фірм, що стають на ноги, має право купувати акції за пільговою ціною, – члени працюватимуть краще.
Результати досліджень дозволяють говорити також про те, що представникам колективістських культур соціальні лінощі властиві у меншій мірі, ніж представникам індивідуалістичних культур. Відданість сім'ї і корпоративний дух належать до найважливіших етичних цінностей колективістських культур.
Отже, соціальна фасилітація вивчається психологами в умовах, коли є можливість оцінити виконання завдання кожним випробовуваним окремо. Проте нерідко люди трудяться колективно, об'єднуючи свої зусилля, і при цьому не несуть особистої відповідальності за результати своєї праці. Результати досліджень свідчать про те, що люди нерідко працюють менш старанно, ніж тоді, коли трудяться поодинці. Ці результати відповідають і спостереженням над реальними трудовими колективами: відсутність індивідуальної відповідальності за результати праці створює сприятливий ґрунт для проявів соціальних лінощів.

Деіндивідуалізація

Поняття та соціальні обставини виникнення. Деіндивідуалізація – це втрата самоусвідомлення і страху оцінки. Виникає в групових ситуаціях, які забезпечують анонімність і не зосереджують увагу на окремій особі. Результати експериментів по соціальній фасилітації говорять про те, що групи здатні викликати соціальне збудження людей. Якщо збудження накладається на відсутність особистої відповідальності, а загальноприйняті норми поведінки розмиваються, наслідки можуть бути несподіваними. У подібних ситуаціях люди здатні на різні вчинки – від порушень правил поведінки до імпульсних проявів (групового вандалізму, пограбувань) та деструктивних соціальних вибухів (жорстокості з боку правоохоронців, бунтів і самосуду натовпу). У деяких групових ситуаціях люди більш схильні до того, щоб відкинути обмеження, що діють в повсякденному житті, втратити власне Я, зробитися сприйнятливими до групових норм. Іншими словами, відбувається те, що психологи Леон Фестінгер, Альберт Пепітоун і Теодор Ньюком назвали деіндивідуалізацією.
Чисельність групи. Чим численніший натовп, тим помітніше втрата її членами самоусвідомлювання та їх готовність здійснювати жорстокі дії. Філіп Зімбардо вважає, що сама по собі безмежність мегаполісів створює анонімність, а отже і норми, що допускають вуличні грабунки, безпорядки, вандалізм .
Фізична анонімність. В одному з оригінальних експериментів Ф.Зімбардо (1970) брали участь жінки з Нью-Йоркського університету, яких він одягав в однакові білі балахони з капюшонами, схожі на ті, що носили члени ку-клукс-клану. Коли Зімбардо попросив їх завдати удару струмом певній особі, то жінки тримали палець на кнопці в два рази довше, ніж жінки, на грудях яких висіли великі таблички з іменами. Чи могли костюми ку-клукс-кланівців, у які вдягали досліджуваних в експерименті Зімбардо, провокувати ворожість? Інші дослідники з’ясували, що так. В ході такого експерименту жінки вдягали халати медсестер, перш ніж вирішити, якої сили удар струмом повинна одержати людина. Коли жінки в халатах перетворювалися на анонімів, вони ставали менш агресивними, ніж коли були відомі їх імена і професійна приналежність. Результати аналізу численних досліджень деіндивідуалізації показують, що індивід, стаючи анонімом, починає менше усвідомлювати себе самого і більше – групу.
Збуджуючі таі відволікаючі заняття. Аґресивним витівкам великих груп нерідко передують малозначущі акції, які збуджують учасників і відволікають їх увагу. Такі колективні дії, як крики, скандування, ляскання в долоні або танці, одночасно і «напружують» людей, і знижують рівень їх самоусвідомлення. А іноді навпаки – спільні співи, релігійні відправи, заходи, де люди переживають позитивні почуття посилюють людську солідарність з тими, що оточують.
Послаблене самоусвідомлення. Колективний досвід ослабляє не тільки самоусвідомлення, але і зв'язок між поведінкою і установками. Результати експериментів дозволяють говорити про те, що деіндивідуалізовані люди менш стримані, менш схильні до самообмеження, більш схильні діяти, не думаючи про свої етичні цінності . Самоусвідомлення діаметрально протилежне деіндивідуалізації. Всі чинники, що сприяють послабленню самоусвідомлення, зокрема алкоголь, підсилюють деіндивідуалізацію. І навпаки: все, що підсилює самоусвідомлення, послаблює деіндивідуалізацію: дзеркала і телекамери, маленькі міста, яскраве світло, таблички з іменами, тиша, індивідуальний одяг та житло.
Отже, коли високий рівень соціального збудження накладається на «розмиту» відповідальність, люди здатні забути про властиву їм в звичайних обставинах стриманості і втратити відчуття індивідуальності. Подібна деіндивідуалізація найбільш вірогідна тоді, коли люди збуджені, а їх увага відвернута; у таких ситуаціях люди відчувають себе анонімами, що загубилися в натовпі або сховалися за форменим одягом. Результатом стає ослаблення самоусвідомлення і підвищена реактивність по відношенню до ситуації, незалежно від того, позитивна вона або негативна.

Групова поляризація

Поняття групової поляризації. Це тенденція прийняття більш радикальних рішень після дискусії у групі, на відміну від тих, які кожний з учасників групи схильний прийняти наодинці .
Які наслідки – позитивні чи неґативні – найчастіше має групову взаємодія? Результати досліджень допомагають зрозуміти результати групової взаємодії. Вивчення поведінки людей в нечисленних групах допомогло сформулювати принцип, який дозволяє пояснити походження як позитивних, так і неґативних наслідків групової взаємодії: дискусія в групі часто радикалізує початкові установки її членів. Історія вивчення тенденції, названої груповою поляризацією є багатоаспектною. Найперше, звернемося до її експериментальних досліджень.
Експериментальне вивчення групового прийняття рішень: «зрушення у бік ризику».
Початок дослідженням, література про які зараз налічує більше 300 публікацій, поклало відкриття, зроблене Джеймсон Стоунером у 1961 році. Працюючи над магістерською дисертацією, присвяченою менеджменту в промисловості, він задався метою з'ясувати, чи відповідає дійсності поширена думка, ніби групи обачніші, ніж окремі індивідууми. Вчений розробив сценарій ухвалення рішення, згідно якому учасники експерименту повинні були спрогнозувати міру ризику, на який може піти конкретна особа. Досліджуваним зачитувалася така інструкція : «Гелен – є дуже талановитою, на думку багатьох, письменниця. Дотепер вона жила безбідно, заробляючи гроші дешевими вестернами. Нещодавно їй прийшла в голову ідея сісти за серйозний роман. Якщо він буде написаний і прийнятий, то може стати подією літературного життя і зробить помітний вплив на кар'єру Гелен. Але з іншого боку, якщо вона не зможе реалізувати свою ідею або якщо роман зазнає фіаско, виявиться, що вона витратила даремно багато часу і сил. Уявіть собі, що Гелен звернулася до вас за порадою. Будь ласка, відзначте найменшу – з вашої точки зору – прийнятну для неї вірогідність успіху, при якій їй варто спробувати написати задуманий роман. Вкажіть, які шанси Гелен написати успішний роман : 1 з 10, 2 з 10, 3 з 10,...,9 з 10, 10 з 10”.
Вирішивши, якими будуть їх особисті поради, досліджувані згодом повинні зібратися в групи чисельністю приблизно 5 осіб і виробити спільне рішення цієї дилеми. Чи зміняться групові рішення в порівнянні з середньостатистичними рішеннями, прийнятими до дискусії? Якими будуть групові рішення більш ризикованими або обережнішими, ніж індивідуальні рішення? До загального здивування, всі групові рішення виявилися більш ризикованими. Групова позиція відповідала меншій вірогідності успіху роману, тобто більшому ризику, ніж середні показники початкових думок членів групи. Ефект зрушення до ризику був несподіваним і не мав пояснення.
Через декілька років, протягом яких продовжувалися дослідження, зрозуміли, що зрушення до ризику не універсальне явище. Можна розробити сценарій рішення такої дилеми, дискусія якій приведе до ухвалення обачнішого рішення. Дійовою особою одного з таких експериментальних сценаріїв був «Роджер». Досліджуваним зачитувалася інструкція: „Роджер – молодий одружений чоловік, батько двох дітей, він має гарантовану, але низькооплачувану роботу. Роджеру вистачає грошей на все необхідне, але нічого понад це він не може собі дозволити. Раптом він дізнається, що ціна акцій не дуже відомої компанії може незабаром підскочити в 3 рази, якщо її нова продукція сподобається споживачам. Проте ціна акцій може істотно знизитися, якщо цього не відбудеться. У Роджера немає ніяких заощаджень. Щоб купити акції, він повинен продати свій страховий поліс. Вкажіть, що робити Роджеру, купувати акції чи ні?”
Результати експерименту показали, що більшістю своїх індивідуальних рішень учасники радили Роджерсу бути обачним. Групове рішення було таким: Роджерсу слід проявити розсудливість, не купувати акції. Виявляється, групові дискусії володіють яскраво вираженою здатністю підсилювати індивідуальні позиції учасників. Саме тому дослідники зрозуміли, що цей груповий феномен властивий груповій дискусії, і є тенденцією підсилювати початкові думки членів групи, а не стійким зрушенням до ризику.
Ця думка примусила психологів припустити існування феномену, названого Сержем Московічи і Марізою Заваллоні груповою поляризацією : у більшості випадків обговорення підсилює усереднену думку членів групи.



13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис. 3. Після дискусії думки, що поділяються членами групи, посилюються

Численні міжнародні дослідження підтверджують факт існування групової поляризації. В експерименті С.Московічі та М.Заваллоні (1969), в результаті обговорень посилилося початкове позитивне ставлення французьких студентів до свого президента і початкове неґативне ставлення до американців. Відомий психолог з Японії М. Ісозакі за результатами експерименту (1984) відзначає, що після обговорення в групі дорожньо-транспортних подій японські студенти університету значно рішучіше виносили думку «винен». Згідно сценарію експерименту Г. Вайта (1993), канадські студенти, що вивчали бізнес, повинні були вирішити, чи потрібно вкладати додаткові гроші в різні проекти, що терплять фіаско, в надії запобігти втратам (наприклад, чи потрібно брати вельми ризикований кредит, щоб захистити інвестиції, зроблені раніше). Результат дискусії виявився цілком типовим: 72% висловилися за реінвестицію, на що вони навряд чи погодилися б, якби йшлося про абсолютно нове вкладення грошей на власний страх і ризик. Коли подібне рішення ухвалювалося після обговорення в групі, за нього висловилися 94% учасників дискусії.
Соціальні психологи Д.Майерс та Дж. Бішоп (1970) вирішили підібрати для обговорення в групі такі теми, думки з яких розійдуться, а потім відокремити від інших тих досліджуваних, які мають спільну позицію. Чи підсилить дискусія з однодумцями їх позицію? Чи збільшиться після неї розрив між прихильниками двох точок зору? Зацікавившись цим, вони запросили для участі в своїх експериментах учнів середніх шкіл (без расових забобон та з расовими забобонами), і попросили їх відповісти на запитання – до обговорення і після нього. Запитання : „ Що ви підтримуєте – право власності афроамериканців на продаж та здачу в оренду житла чи заборону на расову дискримінацію на продаж і здачу в оренду житла?”. Виявилось, що обговорення проблеми однодумцями насправді збільшило розрив, що спочатку існував між двома групами. Обговорення проблем, що зачіпають расові установки, підсилює расистські настрої учнів з яскраво вираженою схильністю до расової дискримінації і послаблює у тих, хто був не схильний до неї.
Групова поляризація в реальному житті. Одним з житейських аналогів групової поляризації в навчальних закладах є те, що фахівці з проблем освіти назвали «феноменом акцентуації»: з часом початковий розрив між групами студентів коледжів стає все більш і більш помітним. Якщо на початку навчання студенти коледжу X більш інтелектуальні, ніж студенти коледжу Y, то за час навчання різниця між ними, швидше за все, зросте. Те ж саме можна сказати про членів різних студентських клубів та про студентів, що не увійшли в них: до моменту закінчення коледжу їх погляди розійдуться ще більше. Дослідники вважають, що це частково пов'язано з посиленням установок, спільних для членів групи.
Групова поляризація в спільнотах. Поляризація відбувається і «за місцем проживання». Якщо виникають конфлікти між різними міськими районами, між селами однодумці об'єднуються з великим завзяттям і їх загальна позиція стає радикальнішою. Проведені дослідження психологічних аспектів терористичних організацій у світі американцями К. Мак Колі та М. Сегал (1987), а також іспанцем Дж.М.Раббі (1989) засвідчили наступне. По-перше, тероризм не виникає раптово. Ймовірніше, що його носіями стають люди, об'єднанню яких сприяли певні кривди та образи. Ізолюючись від світу, від впливу толерантно настроєних людей, вони взаємодіють один з одним, їх погляди стають все більш екстремістськими. Результатом стають такі прояви жорстокості, на які ніколи не спроможні індивіди, не об'єднані в групи.
Групова поляризація в Інтернет-групах. Електронна пошта та електронні чати є новим середовищем групової взаємодії. До початку нового століття 85% канадських підлітків вже щонеділі проводили в Інтернеті в середньому по 9,3 години. Пацифісти і неонацисти, знавці готичного стилю і вандали, змовники і невиліковно хворі створюють незліченні віртуальні співтовариства, в яких знаходять підтримку однодумців, що розділяють їх інтереси, турботи і побоювання. Потребують свого подальшого дослідження такі питання: Чи буде в цих віртуальних групах виникати ефект групової поляризації? Чи зможуть пацифісти ще більше переконатись в необхідність вирішувати проблеми мирним шляхом, а члени терористичних організацій – проникнутися ще більшою переконаністю в необхідності терору?
Теорії групової поляризації. Перша теорія, що науково пояснює групову поляризацію заґрунтована на ідеї інформаційного впливу (вплив як результат ухвалення доказів). Друга теорія – на ідеї нормативного впливу (вплив, заснований на бажанні індивіда бути прийнятим і схваленим іншими).
Інформаційний вплив. Для зміни власної установки учаснику дискусії недостатньо просто почути будь-чиї аргументи. Не пасивне слухання, а активна участь в дискусії приводить до помітнішої зміни установки. Учасники дискусії, спостерігачі чують одні і ті ж ідеї, проте коли учасники висловлюють їх особисто, вербальне «публічне визнання» підсилює їх дію. Чим частіше члени групи повторюють думки один одного, тим активніше вони «репетирують» їх і додають їм сили переконаності. Навіть очікування майбутньої дискусії з людиною, що дотримується протилежного погляду, здатне примусити систематизувати своє арґументування і зайняти завдяки цьому радикальнішу позицію
Нормативний вплив. Інше пояснення поляризації ґрунтується на порівнянні самого себе з іншими людьми. Це зауважується в теорії Л.Фестінгера „соціального порівняння”: людині властивим є бажання оцінювати власні думки, здібності, уміння, порівнюючи їх з думками, здібностями і уміннями інших людей. Краще за інших переконують члени «референтної групи» групи, з якою люди себе ідентифікують.
Іноді порівнюючи себе з іншими, люди допускаються невірних припущень. Наприклад, власне мовчання пояснюється сором’язливістю, збентеженістю, натомість мовчання всіх решти означає, що вони не добре засвоїли матеріал. Цей типовий приклад свідчить про людську схильність міркувати на користь власного Я. Люди схильні сприймати себе як таких, що наділені (вище середнього рівня) соціально бажаними рисами. У цьому виявляється феномен плюралістичного невігластва : хибне уявлення про думки, почуття та реакції інших людей.
Теорія соціального порівняння викликала до життя експерименти, в ході яких досліджуваних знайомили не з арґументами інших людей, а тільки з їх позиціями. Приблизно у такому становищі опиняється людина, коли дізнається про результати опитування (громадської думки або виборців), проведеного на виході з виборчих ділянок в день голосування. Чи будуть учасники «підганяти» свої відповіді, щоб відповідати соціально бажаній позиції, якщо їм буде відома позиція інших людей? Виявляється, що так. Коли люди заздалегідь не оголошували про свою позицію, знайомство з точкою зору інших стимулювало незначну поляризацію. Ця поляризація – наслідок порівняння себе з іншими, вона звичайно менш виражена, ніж поляризація, що виявляється в результаті активного обговорення. Проте викликає здивування такий факт: люди не просто виявляють конформізм у стосунку до статистики масового опитування, вони вірять, що статистика не вплинула на їх вибір.
Результати вивчення групової поляризації ілюструють складність соціально-психологічних досліджень. У групових дискусіях переконливі арґументи превалюють в тих випадках, коли обговорюється сюжет, що має фактичний елемент («Чи винна вона в скоєні злочину?»). Соціальне порівняння робить вплив на думку в тих випадках, коли обговорюване питання торкається етичних цінностей («До якого терміну ув'язнення слід засудити її?»). У багатьох випадках, коли обговорювані теми мають як фактичний, так і етичний аспект, одночасно «працюють» обидва чинники. Виявивши, що оточуючі розділяють його бачення (соціальне порівняння), людина підсилює пошук аргументів (інформаційний вплив) на користь того, до чого в глибині душі схиляються всі.
Отже, групова дискусія може мати як позитивні, так і неґативні наслідки. Групова дискусія нерідко завершується «зміщенням до ризику». Експериментально пояснюючи цей результат, дослідники виявили, що насправді в груповій дискусії посилюється будь-яка початково домінуюча точка зору, незалежно від того, «ризикована» вона чи «завбачлива», Тенденція до інтенсифікації думок властива і тим дискусіям, які провадяться в повсякденному житті. Феномен групової поляризації пояснюють дві теорії групового впливу: інформаційної і нормативної. Інформація, одержана під час дискусії, як правило, оперта на початкову альтернативну думку (установку) та є її посиленням. Більш того, якщо після порівняння позицій люди з'ясовують, що їх початкова точка зору має прихильників, вони можуть почати висловлюватися радикальніше.

Природа та різновиди упереджень

Поняття та природа упередження. Упередження – це невиправдано неґативна оцінка якої-небудь групи, або її представників. Термін «упередження» використовується для позначення негативних тенденцій, того, що Ґордон Олпорт у своїй класичній праці «Природа упереджень»(1958) назвав антипатією, заснованою на помилковому і негнучкому узагальненні. Підґрунтям упереджень є установки та стереотипи. Відтак упередження є поєднанням установок (емоцій, почуттів та готовності до дій) та стереотипів ( переконань).
Стереотипи як складова упередження. Термін «стереотип» вперше був запропонований до вжитку журналістом В.Ліппманом. Стереотип (з гр.stereos– твердий; typos– відбиток) – це ефект соціальної перцепції, який використовується як штамп для інтерпретації поведінки інших. Він підтримує ідентифікацію особи і групи, а також полегшує адаптацію. Оцінкові стереотипи – це думки про особисті якості людей певної групи, надмірно узагальненні, неточні та нечутливі до нової інформації.
Результати опитувань громадської думки В.Кооменом і М.Бехлером (1996) дозволяють говорити про те, що європейці мають певну думку про інших європейців. За німцями закріпилася репутація «трудоголіків», за французами любителів задоволень, за англійцями педантичних і незворушних людей, за італійцями емоційних, а за голландцями надійних. Інші дослідження вказують на те, що мешканці країн Північної Європи вважають «південних» європейців емоційнішими і менш кваліфікованими, ніж вони самі
Подібні узагальнення можуть бути більш-менш виправданими, які певною мірою відображають соціальну реальність та не завжди неґативними. Стереотипи можуть бути позитивними або неґативними, вірними або помилковими. Вірний стереотип ще називають «чутливістю до різноманіття» або «культурним усвідомлюванням у мультикультурному світі. Деколи стереотипи відображають реальність. Представники народів, предки яких жили в Африці, складають не більше 12% населення Землі, але в 2000 р. саме їм належали 15 світових рекордів в бігу на різні дистанції від стометрівки до марафону. Проте, навіть якщо стереотипи відносно точно описують дійсність, причинно-наслідкових зв'язків вони не пояснюють. Проблеми зі стереотипами виникають тоді, коду вони або відображають надмірне узагальнення, або абсолютно невірні.
Упередження та дискримінація. Дискримінація – це невиправдано негативна поведінка у ставленні до групи чи її членів. Нерідко джерелом дискримінаційної поведінки є установки, які містять упередження. Звичайно, не всі установки, що містять упередження, обов'язково приводять до здійснення ворожих дій, подібно не можна стверджувати, що будь-яке пригноблення є наслідком упереджень. Расизм і сексизм це не лише упередженні установки та дискримінаційна поведінка у ставленні до людей певної раси чи статі. Расизм і сексизм можуть бути інституційною практикою ( навіть, коли вона не пов'язана із упередженнями), яка означає нав’язування підпорядкованого становища представникам певних груп. Коли практика прийому на роботу перекриває доступ до праці працівникам з числа національних меншин, її можна назвати расистською навіть в тому випадку, якщо сам працедавець і не думає про дискримінацію.
Расові упередження та їх поширеність. У світовому масштабі кожна раса є меншиною. Наприклад, люди з білою шкірою неіспанського походження зараз складають не більше однієї п'ятої всього населення, а через півстоліття їх чисельність зменшиться і складе не більше однієї восьмої. Завдяки мобільності людей і міграційним процесам, якими були відмічені два останні сторіччя, раси, що населяють мир, перемішалися, їх взаємостосунки бувають як дружніми, так і ворожими.
Пересічні люди вбачають упередження досить закоріненими в мисленні інших людей. Так, за наслідками опитування громадської думки, проведеної Інститутом Геллапа в 1997 р., 44% американців вважають, що упередження надзвичайно властиві їх найближчому оточенню («5» або вище за 10- бальною шкалою). Самі ж оцінюють себе практично не схильними до упереджень (лише 14%). Це означає, що історично країни (зокрема США) поволі зживають расові упередження. У Канаді за останні десятиліття теж помітно покращалося ставлення до представників різних етнічних груп та до еміґрантів (зокрема українців) з різних країн.
У сучасному світі представники різних рас, що живуть у межах одного суспільства мають багато спільних устремлінь: якість життя, прагнення соціального порядку та миру. За даними американського опитування 1999 р. більше 90% „білих” і „чорношкірих” виборців ствердно відповіли на питання: «Могли б ви проголосувати за чорношкірого кандидата в президенти?» Більше 80% представників обох груп населення згодні з тим, що «умовою отримання атестата про середню освіту повинне бути знання молодою людиною загальної історії і ідей, об'єднуючих всіх американців», і з тим, що «зниження молодіжної злочинності і незаконного споживання наркотиків надзвичайно важлива стаття витрати податкових надходжень». Від 80 до 90% опитаних в обох групах висловлюються «за рівні права і можливості для всіх, без упереджень і дискримінації». А від 20 до 30% респондентів в обох групах визнають факт зниження моральних і етичних стандартів. Завдяки цій ідейній спільності, США і більшість західних демократій уникнули етнічних конфліктів, від яких постраждали жителі африканських країн та екс-Югославії.
Це не означає, що в таких країнах, як США і Канада, остаточно відсутні расові упередження. Вони існують завуальовано, або виявляються у злочинах, скоєних на ґрунті расової нетерпимості. Однак є позитивна динаміка зниження расових упереджень, яку демонструють дослідження Інститутом Геллапа та інших дослідників (рис.1). Дослідження узагальнили результати опитувань людей європейської зовнішності з 1960 по 1998 рр. Їм задавали два запитання : « Чи змінили б вони місце проживання, якщо б поруч поселилися афроамериканські сім’ї? »; « Чи є право забороняти афроамериканцям мешкати по-сусідству?»

13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Мал. 9.1. Расові установки американців (1963-1997 рр.). (Джерела: Інститут Геллапа і Schuman et al., 1998).

Як видно з рис.1, 12-20% респондентів не бажали мешкати поруч з афроамериканцями. Наявність упереджених індивідів допомагає пояснити, чому під час проведення чергового опитування Інститутом Геллапа половина респондентів-афроамериканців ствердно відповіли на запитання чи «Зустрічалися ви впродовж останніх 30 днів з дискримінацією?», причому у 30% це відбулося в магазинах, коли вони робили покупки, а у 20% або в ресторанах або в кафе, або на роботі (Gallup, 1997).
Багато людей, що цілком прихильно відносяться до «національної різноманітності» на роботі або в учбовому закладі, проте проводять вільний час в товаристві людей своєї раси, серед них вибирають собі коханих і супутників життя. Це допомагає зрозуміти, чому, за даними опитувань студентів сотень коледжів і університетів, більша половина афроамериканців відчувають себе виключеними із «соціальних контактів».Про це повідомили також 24% американців азіатського походження, 16% американців мексиканського походження і 6% американців європейського походження.
Приховані форми упереджень. Психологічні експерименти виявляють чимало прихованих упереджень, наприклад в дослідженні конформізму студенти, думаючи, що їх контролює детектор брехні, признавалися в тому, що не позбавлені упереджень. Доволі ілюстративним є також експеримент Б.Дункана (1976) з використанням відеофільму, на якому була зафіксована суперечка двох чоловіків з різним кольором шкіри, які почергово штовхали один одного Студентам європейської зовнішності пропонувалося оцінити їх поведінку. Коли чоловік з білою шкірою штовхав чорношкірого, лише 13% досліджуваних назвали його поведінку «проявом насильства», інші визнали його вчинок «грою» або «жартом». Проте, якщо чорношкірий чоловік штовхав свого партнера, то оцінка була абсолютно іншою: 73% досліджуваних вважали його дії «насильницькими».
Отже, упередження та дискримінаційна поведінка можуть бути не тільки відкритими, а й прихованими з певних мотивів. У Великій Британії, Німеччині, Франції, Австралії на зміну вульгарному расизму приходять замасковані расові упередження у вигляді перебільшення етнічних відмінностей, менш доброзичливого ставлення до еміґрантів – представників національних меншин. Деякі дослідники називають цей прихований расизм «сучасним расизмом», або «культурним расизмом».
Сучасні упередження виявляються навіть у формі якоїсь «расової чутливості», яка приводить до неадекватних реакцій на дії окремих представників меншин – як у формі невиправданих вихвалянь їх досягнень, так і у формі надмірної критики їх помилок. Расова чутливість виявляється і у формі заступництва. Наприклад, якщо студенти оцінюючи певне есе думали, що його автор – особа з темною шкірою, вони ставили йому вищу оцінку, ніж коли думали, що він людина з білим кольором шкіри. Студенти, можливо, не бажали бути звинуваченими в упередженості, тому демонстрували протекційне ставлення. Подібна необґрунтована похвала в поєднанні з невимогливістю здатна перешкодити представникам меншин повновартісно реалізувати свої можливості. Все це ілюструє подвійність системи людських установок, їх очевидність та прихованість (автоматизм). Хоча очевидні установки можуть кардинально змінюватися під впливом освіти, приховані установки здатні зберігатися, і змінюються тільки тоді, коли молодій особі прищеплювати через освіту позитивні установки.
Про необхідність консолідованої роботи в межах окремих держав та на рівні міжнародної політики зауважувалося на численних конференціях останніх років : на Європейській конференції проти расизму у Страсбурзі (11-13 жовтня 2000); на конференції у Варшаві з підготовки WCAR (15-18листопада); під час неформальних консультацій підготовчого комітету в Женеві (15-16 січня 2001) тощо. Допомогою жертвам расової дискримінаці займаються також міжнародні правозахисні організації: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (Коаліція дій), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (міжнародна амністія), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (Міжнародна амністія),[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (База даних Фріпорт), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (діячі мистецтва проти расизму), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (Адвокати без кордонів) тощо.
Ґендерні упередження. У сучасному західному світі ґендерні ролі переживають інверсію, репертуар чоловічих та жіночих ролей взаємодоповнюється. Не дивлячись на це існують ґендерні стереотипи, які є підґрунтям упереджень та сексизму. На підставі багатьох результатів дослідження психологи дійшли висновку про те, що окремі ґендерні стереотипи не менш сильні, ніж расові.
Група дослідників провела експеримент, який зокрема демонструє живучість ґендерного стереотипу, який стосується інтелекту жінок. Психологи Н. Портер, Ф.Гейс і Дж. Волстедт показували студентам фотографії «аспірантів, що спільно працюють над дослідницьким проектом» (рис.2), і цікавилися їх першим враженням. Вони запитували студентів, хто, на їх думку, зробив найбільший інтелектуальний внесок у проект.



Рис.2. Стимульна фотокартка експерименту Н. Портер, Ф.Гейс і Дж. Волстед (1983) з дослідження ґендерних стереотипів. (Джерело: Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер Ком, 1998.– С.443)

Студенти коледжу, подивившись на цю фотографію, зазвичай відповідали: «Це один з двох чоловіків». Кожний з двох чоловіків на рис. 2. оголошувався лідером значно частіше, ніж всі три жінки, разом узяті. Коли ж студентам показували фотографію, на якій були зображені або група лише чоловіків, або група лише жінок, вони визнавали лідером людини, що займала чільне місце за столом. Стереотипне уявлення про те, що інтелектуальний лідер це завжди чоловік, було притаманне рівною мірою як для студентів, так для студенток (навіть у прихильниць фемінізму).
Живучість і поширеність гендерних стереотипів наштовхнули еволюційних психологів на думку про те, що вони сягають своїми коренями в глибини групової пам’яті про історично ранній розподіл праці між статями. У проведеному нами дослідженні 170 студентів Львівського університету імені Івана Франка також були виявлені стереотипи стосовно поведінки, професійної заанґажованості. Опитувальник складався із трьох серій запитань: поведінкові уявлення (досліджуваним пропонувалось 10 прикладів поведінки, і завданням було визначити, для якої статі є більш властива така поведінка); професійні уявлення, щодо предмету викладання (досліджуваних просили визначити, які саме предмети вони б хотіли, щоб викладали чоловіки, а які жінки); професійні уявлення щодо вибору професії (досліджуваних просили зазначити характерні для чоловіків і жінок професії). Таким чином, з’ясовувалося, які поведінкові реакції, навчальні предмети та професії будуть обиратися студентами з переважанням фемінних (жіночих), маскулінних (чоловічих) та андрогінних (поєднання, збалансованість маскулінності та фемінності) особистісних установок.
Ґендерні особливості досліджуваних студентів. В результаті опитування виявилося, що 40% студентів мали високі показники маскулінності, а 45% студенток мали високі проказники фемінності. Ці високі показники можуть свідчити про тенденцію до жорсткої статевої ідентифікації з традиційними чоловічими та жіночими ролями досліджуваних студентів. Стосовно андрогінії, то у студенток показник був на 10% більшим, ніж у студентів. Зокрема у 35% досліджуваних студенток виявився високий рівень андрогінії, тобто здатність більш пластично реаґувати на життєві обставини.
Уявлення студентської молоді стосовно ґендерних характеристик викладачів. В процесі дослідження не було виявлено відмінності між ґендерними уявленнями студентів та студенток. Загалом студенти сприймають викладача як сильного, серйозного, цілескерованого, більш розумного та логічного, а також твердішого емоційно та чіткішого. Викладачку сприймають як наполегливу, приємну, спостережливу, більш м’яку, гнучку, емоційну, лагіднішу та менш вимогливу. В процесі традиційного виховання та освіти від студентів очікується більший вияв “маскулінної” поведінки, а студентки мають демонструвати “фемінну” поведінку. Ця тенденція переноситься також і на викладачів. Загалом студенти прагнуть, щоб такі предмети як політологія, фізкультура, інформатика та правознавство викладали чоловіки, а такі предмети як українська мова, філософія, етика, іноземна мова та психологія викладали жінки. Хімія, фізика, філософія – предмети, які на думку студентів, можуть викладати як чоловіки так і жінки .
Поведінкові уявлення. Юнаки та дівчата з високим рівнем фемінності оцінюють як більш властиву чоловікам таку поведінку – “читає газету, дивиться телевізор та керує автомобілем”, а жінкам – “доглядає за дітьми, готує їсти, прибирає, купує продукти, витрачає гроші”. Студенти (юнаки та дівчата) з високим рівнем андрогінності пишуть, що догляд за дитиною, приготування їжі, керування автомобілем, праця за комп’ютером, закупівля продуктів є однаково властиві для чоловіків та жінок.
Професійні уявлення. Відмінності в уявленнях серед досліджуваних різних ґендерних властивостей виявилися несуттєвими. Загалом студенти як винятково чоловічі сприймають професії політика та юриста, і як суто жіночі – психолога та вчителя.
Аналізуючи одержані результати досліджень можна зробити висновок, що ґендерні установки та уявлення української молоді все ще залишаються досить стереотипними. Тому особливо важливим є врахування ґендерного аспекту в освіті та формування “навчання без ґендерних стереотипів”. Науковці зауважують тенденцію зміни ґендерних установок та уявлень у контексті трансформацій соціокультурного мислення, також помітнішою є зміна соціальних ролей у суспільстві. Можна припустити, що рівень сформованості андрогінії (гармонійного поєднання фемінного та маскулінного в особі) буде зростати. Важливим є, щоби під час змін та перетворень у системі ґендерних ролей, установок та уявлень особистість молодої людини зберегла ґендерну ідентичність, самоповагу, гідність та самоприйняття.
Стереотипи підкріплюються існуванням середньостатистичних образів чоловіка і жінки, які дійсно дещо відрізняються один від одного за такими параметрами як товариськість, емпатія, соціальний вплив, аґресивність і сексуальна ініціатива, але не за інтелектом. Чи означає це, що слід визнати ґендерні стереотипи вірними? У 1994 р. Ж. Свім виявила, що стереотипні уявлення студентів університету штату Пенсільванія про нетерплячість, чутливості до невербального спілкування, аґресивності та інших якостей чоловіків і жінок вельми близькі до реально існуючих ґендерних відмінностей. Більш того, ці стереотипи вельми живучі і властиві різним епохам і різним культурам.
Узагальнивши дані, одержані в 27 країнах, Дж. Вільямс і його колеги (2000) дійшли висновку про те, що жінки всюди сприймаються як осілі істоти, а чоловіки як більш схильні «до зміни місць». Проте ступінь відповідності окремих індивідів цим стереотипам варіюється в дуже широких межах, і нерідкі випадки, коли стереотипи взагалі не відображають реальної поведінки чоловіків та жінок. Ґендерні стереотипи нерідко перебільшують відмінності, які насправді незначні (цього висновку дійшла К.Мартін (1987) з Університету Британської Колумбії). Виявилось, що чоловіки дійсно дещо більше, ніж жінки, схильні приписувати собі впевненість у власних силах і прагнення домінувати; одночасно з'ясувалося, що вони менше, ніж жінки, схильні характеризувати себе як людей м'яких і співчутливих. Зрозуміло, що уявлення неостаточно співпадають з реальністю, тому є стереотипними.
Ґендерні установки. Стереотипи (уявлення, переконання) здатні підсилювати упередження, але значно сильніше впливають на упереджену поведінку неґативні установки (готовність до певних дій). Опитування західної громадської думки свідчать, що неґативні щодо жінок змінюються доволі швидко. За останні 60 років досить відчутно змінилося ставлення до політичної та професійної заанґажованості жінок. Посилились сприятливі стереотипи (ефект «чудових жінок» – матерів, бабусь, сестер) стосовно незвідної жіночої доброти, схильності надавати допомогу.
Проте ґендерні установки нерідко є амбівалентними. До такого висновку пришли П.Глік і С.Фіскe з колегами(1996-2000) після того, як опитали 15 000 чоловік в 19 країнах. Ґендерні установки людей доволі часто є сумішшю прихильного сексизму («Жінки етичніші») з ворожим («Жінки підлі»). Ситуація з ґендерними упередженнями аналогічна ситуації з расовими: вульгарне жінконенависництво вимирає, а латентна упередженість все ще дається взнаки. Відтак латентний («сучасний») сексизм, що йде рука в руку з латентним («сучасним») расизмом. І той і інший виявляються як у вигляді заперечення дискримінації, так і у вигляді неприйняття зусиль, скерованих на досягнення рівноправ'я .
У сучасному світі за межами країн західної демократії дискримінація жінок виявляється у значних масштабах. Наприклад, у світі дві третини дітей, що ніколи не вчилися в школі, – дівчатка. У Саудівській Аравії, Судані жінки не мають багатьох цивільних прав (вільно пересуватися, водити машину).В Афганістані наприкінці 90-х рр. XX в. жінки стали жертвами жорстоких порядків з боку правлячого режиму. В деяких країнах Азії, Індонезії та Індокитаю вагітні жінки після перевірки плоду на стать, погоджуються на подальше вбивання ненароджених (або новонароджених) дівчаток.
Ґендерна і расова дискримінація в сучасному світі, особливо західному не таке поширене явище, яким вона була ще півстоліття тому. Сьогодні дослідники продовжують неухильно виявляти приховані форми упередженості, застосовуючи чутливі методики. Психологи постійно демонструють уважне ставлення до проблеми упереджень, шукають причини та можливі шляхи їх подолання.
Отже, стереотипи це результат надмірного узагальнення певних уявлень про іншу групу, які можуть частково містити «раціональне зерно», або бути цілковито невірними. Окремі стереотипи є підсилювачами упереджень (неґативних установок) стосовно представників певної групи. Дискримінацією називається невиправдано неґативна поведінка. Термінами расизм і сексизм позначаються прояви упереджених установок індивіда, упередженої поведінки або репресивної інституційної практики.

Соціальні джерела упереджень

Соціальна нерівність. Упередження мають кілька джерел, оскільки виконують декілька функцій. Упередження може посилювати наше відчуття власного Я і забезпечувати признання референтної для нас групи. Соціальна нерівність обумовлює виникнення упереджень. Останні допомагають виправдати економічну і соціальну перевагу тих, в чиїх руках багатство і влада.
До недавнього часу забобони сильніше відчувалися в тих регіонах, в яких колись існувало рабство. У XIX в. антропологи ніби виправдовували колонізаторську політику імперіалістичних держав своїми ідеями, буцімто народи, що населяють колонії є «нижчими за рівнем розвитку», «потребують захисту» і окультурення.
Французька дослідниця Ніколь-Клод Матьє писала про те, що антропології фіксуються й поширюються стереотипні уявлення про корінне населення колоній, зокрема про жінок. В етнологічних розвідках початку ХХ ст. практично відсутня репрезентація голосу африканських жінок, вони зпортретовані як щось природнє, дике.
В іншій праці Радхіки Моханрам розглянуті сучасні політики вигнання, міґрації населення з бідних постколоніальних держав у меґаполіси західного світу. Там еміґранти, викоренені з власної культури, створюють марґінальні осередки (відоме у США початку ХХ ст., так зване, чорне гетто). Невдоволеність міґрантів соціальними зв’язками, відкинутість із повновартісних сфер, із офіційних просторів суспільства, в яке вони вимушені були влитися ґлобальними потоками, примушує їх шукати марковані полісом (капіталістичним містом), але вільніші простори. На думку професора Сорбони Розі Брайдотті, такими привілейованими зонами політик опору стають підземні переходи, станції метро, переправи, мости, кімнати очікування на літовищах, залізничних станцій. Простори меґаполісів пронизані нерівністю суспільних відносин, в них зароджуються нові упередження еміґрантів стосовно корінного населення – господарів меґаполісу. Коли виникають конфлікти (як це було на вулицях міст Франції у 2006 році), неґативні установки легко «підганяються» під поведінку. Люди з обох боків нерідко сприймають один одного як ворогів та деперсоніфікують за допомогою расових, етнічних ярликів.
Релігія і упередження. Відомий дослідник упереджень Ґ.Олпорт у своїй розвідці з М.Россом „Особистісні релігійні орієнтації та упередження” (1967) зауважив, що істинно віруючі люди демонструють менше забобонів, ніж ті, для кого релігія є певним засобом групової ідентичності, спілкування близькими по духу людьми. Не виключено, що малоосвічені люди мають більш виражені забобони. Можливо, забобони приводять їх до релігії: поверхнево віруючі люди звертаються до релігії, бажаючи знайти в ній підтримку своїм забобонам. Подібне може стосуватися фанатиків, які нерідко виправдовують свій фанатизм релігійністю. Проте справжня глибинна релігійність практично несумісна із забобонами. Звідси і релігійне коріння сучасного руху за громадянські права всіх без винятку людей, серед лідерів якого немало релігійних діячів.
Деструктивні групи та упередження. Якщо узагальнити засади створення та діяльності радикальних груп, наприклад чорносорочечників в Німеччині, або в Італії 1930-х рр. та сучасних молодіжних угрупувань, то можна знайти їх спільність у нетерпимому ставленні до представників іншої раси, національності, етносу. У процесі перетворення звичайного обивателя в „штурмовика” у минулому та теперішньому є багато спільного.
У своїй праці „Нацистські лікарі: медичне вбивство та психологія геноциду” психолог Дж.Ліфтон розробив концепцію „подвоєння особистості”, яка пояснює участь людей в деструктивних рухах. Зазначимо, що у суспільствах, які переживають перехідний період докорінно змінюється соціальне середовище, відбувається ресоціалізація. Це явище виявляється в тому, що людина намагається пристосуватися до змінених соціальних обставин, норм та цінностей. Це доволі болісний для особи процес руйнування старого світогляду й намагання побудувати новий, розрив із традиційними цінностями і прагнення бути сучасним, виконуючи невідповідну до власного Я соціальну роль.
Ліфтон зазначає, що інколи інтелектуальні та психічно здорові люди можуть ставати фанатами рухів, ідеологія та діяльність яких суперечить початковим поглядам цих людей на світ. Ця глибинна ресоціалізція особистості є результатом специфічної адаптивної реакції в умовах високого групового тиску і маніпулювання базовими людськими потребами. Згідно Ліфтону „подвоєння” – це роз’єднання системи власного Я на дві незалежні цілісності, одна з яких чинить вплив на іншу. Розмежування відбувається тому, що в певний момент член групи стикається з фактом, що його нова поведінка несумісна з догруповим Я. Тобто, поведінка, що вимагається та нагороджується тоталітарною групою, настільки відрізняється від „старого Я”, що звиклого психічного захисту (раціоналізації, витіснення) вже недостатньо. Усі думки, переконання, дії, почуття, пов’язані з перебуванням в деструктивному культі, організуються в незалежну систему часткового Я, яке повністю відповідає вимогам даної групи. Це відбувається не в результаті вільного вибору особи, а як інстинктивна реакція самозбереження в психологічно незносних умовах. Новостворене часткове Я починає діяти як цілісне Я, усуваючи внутрішній психологічний конфлікт. Відтак Дж. Ліфтон пояснює деструктивну поведінку членів радикальних рухів як глибинну ресоціалізацію особистості.
З 1990-х рр. на пострадянському просторі активізувалися напади та злочини проти „расових ворогів” з боку неофашистських груп, зокрема організацій скінхедівського руху. Новостворені правозахисні організації, правозахисні органи стурбовані цією статистикою. Скінхеди – молодіжна субкультура, яка виникла на Заході в 1960-х рр. як протест проти суспільної моралі. Як раніше зазначалося (тема 10), невдовзі цей молодіжний рух політизувався, виокремилися його радикальні групи. Одні примкнули до ідеології правого, інші – до ідеології лівого спектру. Виокремилися неонацистські, комуністичні, анархічні групи. Наприкінці 80-х рр. сформувалися американські групи SHARP-скінів (Skin Heads Against Racial Prejudice), так звані «скінхеди проти расових упереджень». Ідеологію цього руху розділяли інші групи SCAR, SPAR, RASH, HARP тощо. Представники руху RASH (Red and Anarchist Skinheads) виступали «проти нацизму та влади капіталу». Існували подібні китайські, гавайські, японські рухи. Інші неофашистські групи (бонсхеди) виступали за «расову чистоту».
Для всіх політизованих груп скінхедівського руху притаманні взаємоперехрещувані упередження, вони втягнуті в своєрідні міжусобні війни. Їх радикальна діяльність є прикладом використання молоді в «політичних ігрищах», які мають деструктивні наслідки для суспільства. «Поборювачі» різних упереджень самі стають на шлях протиправної, антизаконної діяльності, яка посилює конфлікт між різними групами людей, дестабілізує суспільство.
Вплив дискримінації на особистість людини. Дискримінація впливає на тих, хто стає її жертвами. Якщо соціальне довкілля буде недоброзичливо ставитись до людини, то це неґативно відобразиться на її характері. Таку думку висловив Ґ.Олпорт у своїй класичній праці „Природа упередження”(1958). Він також називає низку можливих наслідків переслідування. Їх можна об'єднати в дві основні групи, одну з яких утворюють наслідки для дискримінованої особи, що виявляються у відчутті власної провини (уникнення контактів, ненависть до самого себе, аґресія стосовно власної групи). Іншу групу утворюють наслідки для дискримінуючої особи, що виявляються в приписуванні провини зовнішнім обставинам (боротьба з подолання невигідного становища; ненадійність сусідів; почуття хизування, викликане причетністю до власної статусної групи).
Неґативні стереотипи мають погані наслідки для Я-концепції людини. Цей феномен отримав назву вразливості до стереотипу. Це руйнівний вплив особистісного побоювання стосовно того, що неґативний стереотип може підтвердитися, справдитися. Якщо стосовно жінок існує стереотип гірших математичних здібностей у порівнянні до чоловіків, то жінки матимуть уразливість до цього стереотипу. Це було підтверджено кількома експериментами С. Спенсера, К.Стіла і Д.Квін (1995;1999). Вони запропонували студентам і студенткам, що мали приблизно однакову математичну підготовку, пройти дуже важкий математичний тест. Коли досліджуваних налаштовували, що від чоловіків і жінок очікують хороших результатів, то жінки систематично справлялися з ним не гірше, ніж чоловіки. Коли ж їх неґативно налаштовували, тобто висловлювали сумніви щодо спроможності студенток зробити тест, то жінки незмінно справлялися із завданням значно гірше, ніж чоловіки. Відтак студентки-жінки ніби підтверджували відомий їм стереотип. Зрозуміло, що під час роботи вони були схвильовані та напружені від висловлених сумнівів щодо їх здібностей. Тому жінки підтверджували існуюче упередження. (Див. рис.3).


13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис.3. Неґативна налаштованість стосовно здібностей жінок та низька результативність розв’язання математичних задач жінками

Формування вразливості до неґативних стереотипів, яка призводить до погіршення поведінки можна спостерігати у школах. Інколи неґативні стереотипи (расові, національні, етнічні) стосовно окремих учнів спричиняють дидактогенні (виниклі в процесі навчання) неврози. Моральна дидактогенія виникає тоді, коли про учня (представника певної етнічної групи, наприклад ромів) думають, що він хитрун, нечесний тощо. Інтелектуальна дидактогенія виникає тоді, коли учня постійно критикують і порівнюють до інших („розумніших учнів”). Вольова дидактогенія виникає під впливом таких стереотипних думок : „ З тебе нічого путнього не виросте!”. Уразливість до стереотипів може не лише погіршити поведінку особи, а й примусити її не ідентифікуватися з інституційною групою та шукати можливості для самоповаги за її межам


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис.3. Наслідки вразливості до стереотипу : деідентифікація
та погіршення поведінки

Негативні стереотипи заважають людям виявити свої здібності. Вони породжують тривогу, стосовно того, що стереотип (расовий, національний, ґендерний, віковий тощо) може ненароком справдитися. Це погіршує самоефективність людини та деідентифікує з джерелом стереотипу. Судячи з усього, позитивні стереотипи, навпаки, допомагають.
Соціальна ідентифікація. Я-концепція містить не лише індивідуальну ідентифікацію (відчуття власної тожсамості), а й соціальну ідентифікацію (відчуття причетності до групи). Відомий британський соціальний психолог Генрі Тешфел разом з колегами (1994) запропонував теорію соціальної ідентифікації, засновану на наступних припущеннях:
Людина схильна до категоризації . Це диференціація інших людей, включно самої себе за категоріями. Назвати когось, німцем чи турком, інтелігентом чи торговцем означає скористатися якоюсь «стенографією» для опису специфічних особливостей окремих людей.
Людина схильна до ідентифікації (вона асоціює себе з якимись певними групами (категорія «ми»), що підвищує її самоповагу та самооцінку.
Людина схильна до порівняння, тобто до протиставляння власної групи іншим групам (категорія «вони»), при чому на користь власної. На цьому підґрунті виникає «ми-почуття», (гордості, комфорту від причетності до групи), яке підсилює Я-концепцію.
Люди, яким не вистачає власної позитивної ідентифікації, нерідко шукають привід для самооцінки в ототожненні себе з групою. Багато молодих людей знаходять гордість, владу і ідентичність в деструктивних суспільних рухах та організаціях. Чимало людей задля підтримки знаходять свою групу серед релігійних співтовариств, груп самопомочі тощо.
Внутрішньогруповий фаворитизм. Це схильність думати на користь своєї групи (расової, національної, статевої, конфесійної, професійної тощо). Це також міркування в категоріях порівняння та протиставлення «ми - вони», на користь «ми». Якщо обкреслити круг, то всередині опинимося тільки «ми», члени однієї групи, а всі інші, тобто «вони», члени іншої групи, залишаться за його межами. Подібний внутрішньогруповий фаворитизм може відображати: 1) любов до своєї групи; 2) нелюбов до «них»; 3) обидва відчуття. У останньому випадку лояльність до власної групи повинна приводити до знецінення іншої групи, тобто «їх». Схильність думати на користь своєї групи – ще один приклад прагнення людини до позитивної Я-концепції.
Виховані в традиціях колективістських культур ідентифікують себе не стільки з якоюсь конкретною групою, скільки зі всіма навколишніми людьми, рівними їм за статусом, а тому відносяться до ним приблизно однаково. Індивіди більш схильні до прояву внутрішньогрупової упередженості в тих випадках, коли «ми» нечисленна група з нижчим статусом, ніж «вони». Якщо представник певної раси, статі. Віку опиняється на якому-небудь суспільному заході в меншості, він гостріше відчуває свою соціальну ідентичність і реагує відповідним чином.
Завдяки соціальній ідентифікації люди також виявляють конформізм у стосунку до норм власної групи. Подекуди люди жертвують заради команди, сім'ї або своєї країни. Чим важливіше для нас наша соціальна ідентифікація, і чим сильніше ми відчуваємо упереджене відношення до своєї групи, ми ще активніше починаємо дискредитувати «їх», тим виразнішими є реакції протесту
Схоже, що сильна прихильність до власної групи не обов'язково повинна мати своїм «дзеркальним віддзеркаленням» такі ж сильні неґативні відчуття до інших груп. Прихильність власній расі, конфесії і соціальній групі іноді дійсно створює у людини схильність до знецінення інших рас, конфесій і соціальних груп. Але це не неминуче. Особиста позиція, що ґрунтується на визнанні безлічі культур здатна запобігти загостреному сприйняттю групових відмінностей. Проте деякі стереотипи, вирощені мультикультуралізмом, є проявами фаворитизму у стосунку до «них». Вважається, що для психологічного і соціального здоров'я людина повинна одночасно усвідомлювати свою індивідуальність, винятковість, групову ідентичність і причетність до всього людства.
Інституційна підтримка стереотипів. Сеґрегація – це спосіб, за допомогою якого соціальні інститути (школи, уряд, засоби масової інформації) можуть підтримувати упередження. Наприклад, школа може мимоволі підсилювати переважаючі культурні установки. Йдеться про підручники та хрестоматії, де кількість чоловічих персоналій у 3 рази перевищує кількість жіночих. Інституційна підтримка, що надається упередженням, нерідко залишається непоміченою. Як правило, вона не є усвідомленою спробою дискримінувати яку-небудь групу. Частіша така підтримка – не більше, ніж віддзеркалення культурних традицій.
Подібним прикладом, інституційної упередженості, іноді незауважуваним є фейсизм (від англ. слова face – особа). Це переваги, які віддаються у ЗМІ зображенням чоловічих осіб і жіночих тіл. Це явище прикметне для багатьох країн світу. Фільми і телепрограми можуть відображати і підсилювати існуючі культурні установки
Отже, соціальна ситуація породжує і підтримує упередження різними способами. Група, яка одержує вигоду від свого вищого соціального і економічного статусу, нерідко виправдовує його, формуючи відповідні переконання. Люди виявляють уразливість до стереотипів стосовно них, це викликає тривогу та напруження, що погіршує поведінку. Відтак упередження ніби самосправджується. Джерелом забобонів може бути соціальна ідентифікація, яка викликає внутрішньогруповий фаворитизм (схильність думати на користь своєї групи та знецінювати інші групи). Сформувавшись, упередження існує частково завдяки інерції конформізму, або завдяки інституційній підтримці, зокрема з боку засобів масової інформації.

Емоційні та когнітивні джерела упереджень

Емоційні джерела упереджень. Неґативні емоційні стани (аґресія, фрустрація) теж провокують упередження. Одним з джерел фрустрації (негативний емоційний стан, обумовлений мотиваційним конфліктом) є конкуренція. Коли дві групи змагаються за робочі місця, за право на отримання житла або за соціальний престиж, досягнення однієї групою мети може обернутися фрустрацією для іншої. Теорія реалістичного групового конфлікту говорить, що конкуренція груп в боротьбі за обмежені ресурси породжує упередження. Наприклад, у Канаді, починаючи з 1975 р., ставлення до іміґрації коливається залежно від рівня безробіття. Подібною є ситуація в інших розвинутих країнах.
Особистісні причини упереджень: статус, тип особистості.
Потреба в статусі. Люди, що перебувають на нижчих щаблях соціально-економічної драбини, або ті, чий статус значно знизився, відчувають небезпеку для позитивного Я-образу. Результати дослідження свідчать: члени клубів з нижчим статусом зневажливіше ставляться до членів інших клубів, ніж члени клубів з вищим статусом. Якщо статусу людей ніщо не загрожує, вони менше турбуються за відчуття власної переваги. Експерименти також підтверджують існування зв'язку між самооцінкою і упередженнями. Люди, які вірять у власні сили, відноситимуться до представників чужих груп доброзичливіше.
Тип особистості. Вважається, що емоційні потреби, «відповідальні» за упередженгня, переважають в «авторитарної особистості». Це зауважив Теодор Адорно у книзі „Авторитарна особистість” (1950). Провівши опити дорослих американців, Т. Адорно і його колеги виявили, що ворожість по відношенню до євреїв нерідко співіснує з ворожістю по відношенню до інших національних меншин. Для етноцентричних людей (переконаність у вищості власної етнічної та культурної групи та презирливе ставлення до інших груп) є одночасно характерними авторитарні тенденції. Авторитаризм особи – це нетерпимість у стосунку до слабких, установка на їх покарання та шанобливе підпорядкування тим, хто втілює владу в їх власних групах.
Авторитарні тенденції, що деколи виявляються в напружених міжетнічних відносинах, значно посилюються в неспокійні періоди економічного спаду і соціальної напруженості. Серед населення колишнього СРСР є індивіди з яскраво вираженою схильністю до авторитаризму. Вони підтримують політичні сили, які сповідують марксистсько-ленінську ідеологію та не розуміють доцільності проведення демократичних реформ.
Отже, упередження мають також емоційне коріння. Фрустрація підживлює ворожість, яка може виявлятися у вигляді пошуку «цапа-відбувайла», а деколи у ставленні до конкурентів. Посилені відчуттям соціальної переваги, упередження здатні також маскувати невпевненість у власних силах. Люди, схильні до авторитаризму, нерідко є носіями різних упереджень.
Коґнітивні джерела упереджень. Розглянемо, як спрощенське мислення здатне породжувати упередження. Відомий когнітивний психолог Джорж Келлі сформулював когнітивну теорію особистості. Згідно неї, люди мають певні „понятійні системи” або особистісні конструкти. Келлі виокремлює такі типи людей у відповідності до їх конструктів: упереджений тип (користується невеликою кількістю категорій для опису світу, переважно дихотомними, типу „добре-погано”, „чорне-біле”); стереотипний (користується узагальненими поняттями, прийнятими в його середовищі стереотипами); передбачувальний (користується значною кількістю понять). Властиво останній тип найменш схильний до упереджень.
Стереотипам мислення присвячені тисячі праць. Відтак, упередження та стереотипи – це не лише наслідки соціальних умов і способів виразу ворожості, а й «побічні продукти» розумових процесів. Багато стереотипів є більше результуючими спрощенського, «механічного мислення», ніж емоційних станів.
Способи спрощенського мислення: категоризація. Це один із способів, до якого вдаються люди для спрощення, полегшення розуміння соціального довкілля. Співвіднесення людей до певних категорій полегшує їх розуміння. Знаючи, що члени якої-небудь групи мають деякі загальні риси, можна завдяки почутому стереотипові мати корисну інформацію про групу з мінімальними зусиллями. Сприятливими обставинами для виникнення стереотипів є: обмаль часу; надмірна зайнятість; втома; емоційне збудження; вік та недостатність досвіду.
З досвідом перебування в культурі людина виробляє досвід категоризації інших: за статусом, причетністю до етнічної групи, віком, статю.
Сприймана схожість і відмінності. Людина, яка живе в гомогенній групі, не має досвіду спілкування з представниками інших культур часто не може побачити зовнішні відмінності між ними. Спрацьовує механізм фізіогномічної редукції: поява відчуттям, що всі вони «на одне обличчя». Також може виникнути ефект однорідності чужої групи: поява відчуття, що вони всі одинакові, а ми різні. Багато людей називають всіх вихідців з Латинської Америки одним словом – «латинос» (Latinos). Що ж до самих американців мексиканського, кубинського або пуерто-ріканського походження, то для них відмінності між ними очевидні, особливо відмінності між своєю власною підгрупою та іншими. Оскільки нам зазвичай подобаються люди, схожі на нас самих, і не подобаються ті, кого ми сприймаємо як несхожих на нас, природно, що в результаті виникає схильність мислити на користь своєї групи.
Д.Майерс зауважує: чим більше ми знаємо про яку-небудь соціальну групу, тим виразніше розуміємо, що вона не однорідна. Чим менше знань, тим більше стереотипні наші уявлення. Крім цього посилення соціальної ідентифікації відбувається через специфічну інтерпретацію неґативних вчинків. (Табл. 4). Якщо неґативний вчинок скоює член власної групи, то вчинок пояснюється ситуацією, якщо хтось з іншої групи, то схильністю до таких вчинків. Тут очевидною є фундаментальна помилка атрибуції.

Таблиця 4.
Посилення власної соціальної ідентифікації і стереотипи


«Ми»
«Вони»

Установка
Фаворитизм
Наклеп

Сприйняття
Неоднорідність
(ми – різні)
Однорідність
(вони всі на одне обличчя)

Пояснення негативних вчинків
Ситуаціями
Схильністю



Проблеми подолання упереджень. Кожна з країн має більш чи менш активізовані соціальні програми з подолання упередженого ставлення між людьми, насильства та дискримінації. Очевидними бар’єрами реалізації цих програм є поширені думки певної кількості людей, які вважають ці програми марнотратством. Для людей характерним є феномен мислення, що світ справедливий. Феномен „справедливого світу” – це схильність вірити в те, що світ справедливий, і тому люди мають те, що заслуговують, а також заслуговують те, що мають. Відтак люди байдужі до соціальної несправедливості не тому, що справедливість їх не хвилює, а тому, що не бачать несправедливості. Люди, що апріорі бачать світ справедливим, переконані в тому, що жертви насильства, самі спровокували його, що нужденній людині випала така доля, а хворі самі винні в своїх недугах. Подібні уявлення переконують також і успішних людей в тому, що вони заслужили те, що мають. Здорові і багаті люди можуть розглядати своє благополуччя і нещастя інших як справедливий розподіл винагород. Пов'язуючи благополуччя з моральністю, а нещастя – з її відсутністю, ми створюємо суб’єктивні передумови суспільного егоїзму, коли успішні люди гордяться своїм становищем, і не квапляться брати на себе відповідальність допомагати іншим. Коґнітивний феномен „справедливого світу” є бар’єром про соціальної поведінки людей.
Отже, стереотипне мислення, яке лежить в основі упереджень є «побічним продуктом» процесу обробки інформації – способом, який дозволяє спростити світ. По-перше, розподіл людей за категоріями перебільшує однорідність усередині кожної групи і відмінності між різними групами. По-друге, стереотипи сприяють виникненню ілюзорних взаємозв'язків між приналежністю людей до певної групи і їх поведінкою. По-третє, приписування причин поведінки тих, що оточують їх диспозиціям здатне призвести до упередженості, до думок схильності на користь своєї групи: до приписування причин неґативної поведінки членів чужої групи їх особистим рисам і до знецінення їх позитивних вчинків. Суб’єктивним бар’єром для підтримки доброчинних програм є апріорна віра у справедливий устрій світу: люди мають саме те, чого заслуговують.

Поняття аґресії та її види. Аґресія – це фізична або вербальна поведінка, метою якої є спричинення шкоди (фізичної, психологічної) іншим людям. Існують різновиди аґресії: фізична (нанесення тілесних ушкоджень) та вербальна (словесні образи, імперативні та іронічні висловлювання у чиюсь адресу).
Слід диференціювати «ворожу» та «інструментальну» аґресію. Джерелом ворожої аґресії є гнів, її остаточна мета – заподіяти шкоду. Якщо спричинення шкоди не є самоціль, а лише засіб досягнення якої-небудь іншої мети, то така аґресія називається інструментальною.
Більшість вбивств є результатом ворожості. Приблизно половина наслідки сварок, інші – наслідки любовних трикутників або бійок, затіяних людьми, очманілими алкоголем або наркотиками. Подібні вбивства імпульсивні, вони відбуваються в результаті емоційних вибухів – тому навіть покарання аґресора смертною карою (за даними 110 країн) не зменшує загальної кількості таких злочинів.
Розрізняють також аґресію контактну (рукоприкладство, насильство, використання холодної зброї тощо) та дистантну (переважно за допомогою вогнепальної зброї). Крім цього аґресія поділяється на зовнішню (автоаґресію), скеровану на середовище та внутрішню (аутаґресію), скеровану людиною на саму себе (рис.2).


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Рис. 2. Види аґресії

У сучасному західному світі щораз більше злочинів за допомогою вогнепальної зброї, ніж холодної (3:1) (див. рис.3). Вогнепальна зброя проходить нелегальними каналами та опиняється в руках радикально налаштованих груп, зокрема терористичних. Події, які трапились у ХХІ ст. в Росії – в культурному центрі на Дубровці (Москва) чи в середній школі м. Беслана вражають загибеллю безневинних жертв інструментальної аґресії, серед яких багато дітей.
13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис. 2. Знаряддя вбивств, скоєних у США в 1999 році
(Джерело: FBI Uniform Crime Reports, 1999).

В останні десятиріччя ХХ ст. за кордоном спостерігався певний бум придбання громадянами вогнепальної зброї. Нерідко вона може опинитися у руках соціально небезпечних осіб. Застосування соціопатичними особами вогнепальної зброї проти цілком невинних людей на вулицях, в супермаркетах, школах є прикметною ознакою нашого часу. Не так давно (2007) світ був вражений виявом аґресивної поведінки, яку скоїв студент одного з американських університетів, розстрілявши десяток своїх одногрупників та співробітників університету.
Можна навести чимало прикладів дистантної аґресії (бомбардувань, ракетних обстрілів, пікетувань літаків тощо) під час військових та терористичних операцій, яка забрала багато життів серед мирного населення в Ірані, США, Ізраїлі, Палестині, Лівані тощо. Все це вказує на сучасну соціокультурну вкоріненість аґресії та необхідність її соціального реґулювання й подолання.

Психологічні теорії аґресії

Класична теорія „фрустрація– аґресія”. Автором теорії є Дж. Доллард та Н.Міллер. Вони у 1939 році дійшли висновку, що фрустрація часто призводить до вияву аґресії. Фрустрація – це біль-менш тривалий неґативний стан, породжений мотиваційним конфліктом, відчуттям людини неможливості досягнути бажаної мети. Як показано на рис. 4, фрустрація а може спричинити пряму або заміщену аґресивну реакцію, а може завершитися відмовою від мети. Тобто, фрустрація не обов’язково призводить до аґресії. Людина може відмовитися від мети, впасти в апатію, пережити реґрес (примітивізація поведінки), фіксація (нав’язливе повторювання певних дій, їх безрезультативність для мети).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Рис.4. Теорія фрустрації – аґресії

Та все ж часто фрустрація створює поштовх до аґресії. Страх індивіда перед осудом або покаранням за його аґресивні дії у стосунку до джерела фрустрації (наприклад, певного суб’єкта) може переорієнтувати аґресивність на яку-небудь іншу мішень або навіть на самого себе (аутаґресія). Пригадайте старий анекдот про те, як повівся працівник, на якого накричав шеф. Він дома влаштував скандал дружині, та в свою чергу вилаяла сина, син штовхнув ногою пса, а пес укусив листоношу. Цей анекдот – прекрасна ілюстрація заміщення агресії.
Концепція заміщеної аґресії. Експериментальна перевірка теорії фрустрація - аґресія дала неоднозначні результати: в деяких випадках фрустрація приводила до посилення аґресивності, в деяких – ні. Переконавшись в тому, що класична теорія переоцінює зв'язок між фрустрацією та аґресією, Леонард Берковіц у 1978 році уточнив її. Він висунув концепцію „заміщеної агресії”. На думку Берковіца, фрустрація породжує гнів – емоційну готовність до аґресивних дій. Однак суб’єкт, який викликав фрустрацію є недосяжним. Тоді гнів (аґресія) вихлюпується на суб’єкта (або об’єкт), який є поруч. Якщо в полі зору особи, яку охопив гнів опиниться зброя, є чималий ризик, що вона її використає. В країнах, де заборонено носити вогнепальну зброю, спостерігається менша кількість злочинів з її використанням.
Причиною фрустрації (різниця між бажаним, метою та даністю, що переживається) може бути депривація (стан переживання неможливості задовольнити якусь потребу). Хоча фрустрація може і не залежати від депривації. Однак часто фрустрація посилюється, коли люди порівнюють себе з іншими. Наступає відносна депривація – сприйняття свого становища як гіршого у порівнянні зі становищем інших. Сказане в першу чергу відноситься до людей з низькою самооцінкою: саме у них подібне «невтішне порівняння» здатне викликати відчуття відносної депривації. Одне із можливих джерел подібної фрустрації – пропаганда розкоші телепрограмами і телевізійними рекламами. У тих культурах, де телебачення стало неодмінним елементом життя, воно здатне перетворити абсолютну фрустрацію (у мене немає того, що є у інших) у відносну депривацію (я позбавлений того, що є у інших).
Аґресія як „вигідна” навичка досягання мети. Окремі індивіди використовують аґресію як засіб досягнення власної мети. У певних видах спорту, зокрема в хокеї на рахунку більш аґресивних хокеїстів більше забитих шайб, ніж у їх неаґресивних товаришів. В даному випадку аґресія – інструмент досягнення певної винагороди. Іншим прикладом залякування аґресивними діями є діяльність різних радикальних груп, які викликають страх населення задля привернення уваги до своїх вимог з боку влади. Надмірна увага до радикальних груп з боку ЗМІ та страх населення дозволяє радикальним групам добиватися своїх цілей шляхом аґресії.
Теорія соціального научіння аґресії. Автором цієї теорії є канадський психолог Альберт Бандура. Згідно теорії люди засвоюють навички аґресивної поведінки шляхом спостереження та імітації за поведінкою інших, зокрема під впливом нагород та покарань. Цю теорію Бандура сформулював як результат низки експериментів. Розглянемо перший експеримент Бандури (1961 ). Місце експерименту – одна з дошкільних установ Стенфорда. Дитина захоплено малює. У іншому кінці кімнати знаходиться доросла жінка, поруч з нею – дерев'яний конструктор, дерев'яний молоток і велика надувна лялька. Жінка впродовж однієї хвилини складає на підлозі конструктор, після цього вона встає і майже 10 хвилин лупцює надувну ляльку. Жінка б'є її молотком, копає ногами, кидає, не припиняючи кричати: «Дай їй в ніс!.. Вріж їй!.. Копни її!».
Після цього дитина-хлопчик, що бачив цей спалах люті, переходить в іншу кімнату, в якій багато дуже привабливих іграшок. Проте через пару хвилин жінка (вона ж експериментатор) відриває хлопчика від гри, кажучи, що це – її кращі іграшки, які вона «повинна берегти для інших дітей». Зфрустрований хлопчик переходить у третю кімнату, в якій багато іграшок для аґресивних і неаґресивних ігор, зокрема лялька «бобо» і дерев'яний молоток. Він бере молоток і починає бити ляльку.
Діти, що не бачили аґресивної поведінки експериментатора, рідко грали або розмовляли аґресивно. Вони грали спокійно, хоч і переживали фрустрацію. Ті з них, кому довелося бути свідками аґресивних проявів експериментатора, частіше брали в руки молоток, щоб ударити ним ляльку. Ба більше, діти нерідко повторювали дії експериментатора, її слова. Спостереження за аґресивною поведінкою дорослої людини навчило їх вияву аґресії.
Наступні експерименти Бандури (1973) виявили специфіку наслідування аґресії дітьми (рис.5).

13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис.5. Аґресивні реакції дитини, яка попередньо спостерігала різні ситуації, де А – жінка б’є ляльку, Б – відеофільм, де жінка б’є ляльку; В – мультик, де кіт б’ється; Г – неагресивна поведінка дорослих; Д – відсутні зразки спостереження.

Рис. 5 показує, що найбільше аґресивних реакцій виявляли діти, які попередньо спостерігали „ живий приклад”, жінку, яка била ляльку (А), а також фільм, де аґресію виявляли дорослі (В). Найменше аґресивних реакцій діти виявляли після того, як спостерігали доброзичливу, зовсім неаґресивну розмову дорослих. На думку Бандури, сім'я, субкультура і засоби масової інформації щодня дають дітям різні уроки аґресивності.
Вплив сім'ї та середовища на аґресивність дітей. Психологічні дослідження показали, що у сім'ях, де практикується рукоприкладство як спосіб покарання, зростають діти, схильні до агресивних дій стосовно тих, що їх оточують. Хоча більшість людей, з якими жорстко поводились у дитинстві є хорошими батьками, все ж третина з них все-таки переносять відомі їм із власного досвіду «методи виховання» на своїх дітей і карають їх частіше. У сім'ях насильство батьків нерідко породжує подальше насильство їх дорослих дітей, що стали батьками .
Соціальне середовище теж є джерелом прикладів для наслідування. Там, де ідеалом чоловіка є мачо (з іспанської «macho» – справжній чоловік), аґресивний стиль поведінки переходить від батьків до синів. Так, заснована на насильстві субкультура підліткових банд дає їх молодшим членам чимало прикладів аґресивної поведінки. На таких спортивних заходах, як футбольні матчі, найбільш серйозні інциденти за участю агресивно настроєних фанатів виникають як у відповідь на жорстку гру футболістів. Немало аґресивних дій є на совісті різних груп. Групову аґресію провокують ті ж чинники, які породжують індивідуальну аґресію. Однак групи реґаують аґресивніше, ніж індивіди. Це пояснюється феноменом групової поляризації – крайніх суджень та дій, обумовлених відсутністю персональної відповідальності.
Засоби масової інформації також можуть формувати аґресію. Фільми та телевізійні передачі містять чималий арсенал жорстокості та насильства. Відтак це підвищує поріг чутливості глядачів (дітей, підлітків) до насильства, формує їх реакції на світ.
А.Бандура вважає, що аґресивні дії можуть бути спровокованими (рис.6). Аверсивний досвід (гнів, образа, фрустрація) викликає в людини емоційне збудження. Проте, чи буде виявлятися аґресія, залежить від того, яких можливих наслідків людина очікує. Отож, аґресивні дії найбільш вірогідні тоді, коли людина збуджена, або ж їй здається, що вона безкарна і може одержати від аґресії певну вигоду. Аґресія мотивується винагородою (психологічною, матеріальною). Коли людина не боїться наслідків, покарання за аґресію, вона може легко вдаватися до неї (рис.6).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис.6. Аґресія як результат аверсивного досвіду та винагороди


Отже, згідно психологічної теорії Дж.Долларда та Н.Міллера, гнів і ворожість є наслідками фрустрації. За наявності збудників (підбурювачів) подібний гнів здатний спровокувати аґресивні дії. Л.Берковіц зробив уточнення цієї теорії та висунув концепцію заміщеної аґресії. Крім цього, фрустрація не є наслідком депривації, а результатом конфлікту між очікуваннями і реальними досягненнями. Згідно теорії соціального научіння А.Бандури, аґресивна поведінка – це результат соціальної взаємодії та наслідування. Інколи аґресія є вигідною поведінкою для деструктивних груп та окремих особистостей. Аґресія може допомагати їм досягати певні цілі. Соціальне научіння аґресії відбувається під впливом сім'ї, субкультури і засобів масової інформації.

Послаблення аґресії

Ситуативні чинники, що провокують на аґресивні дії. Для контролю аґресії слід знати чинники, які провокують аверсивні інциденти: больові відчуття, спека, образи, тіснява.
Біль. Аґресивність людей посилюється під впливом болю. Психолог Л. Берковіц і його колеги довели це, провівши експеримент за участю студентів. Досліджувані тримали одну руку або в теплій воді, або в настільки холодній, що її починало «ломити». Серед тих, хто тримав руку в холодній воді виявили роздратованих, напружених, які зізналися, що ладні були з лайкою накинутися на інших. Відтак Берковіц висновує, що найважливішим «спусковим гачком» ворожої аґресії є не стільки фрустрація, скільки аверсивна стимуляція.
Багато хто може пригадати свою поведінку під час головного болю, або після того, як випадково вдарили палець ноги. Ілюстрацією аґресії, спровокованої (окрім іншого) біллю був бій за звання чемпіона світу у важкій вазі (1997) між М.Тайсоном і Е.Холіфілдом. Тайсон, що перебував у стані фрустрації (програвав у двох перших раундах) та відчував сильний біль голови відкусив супернику шматок вуха.
Спека. У свій час дослідники пов’язували темперамент певного народу з кліматичними умовами їх життя. Спочатку цю ідею подав давньогрецький лікар Гіппократ. Впродовж різних сторіч про це писали англійські, французькі та навіть українські дослідники.
Як сам клімат, так і його зміни може вплинути на поведінку. Психологи встановили, що підвищення температури в кімнаті (понад +32°C) викликає втому та агресивність до сторонньої людини. У спеку зростає кількість злочинів, що здійснюються із застосуванням насильства. Про це свідчать статистичні дані про рівень злочинності в багатьох містах.
Атакуюча поведінка та аґресія. Особливо сильним збудником аґресії є атакуюча поведінка іншої людини. Навмисні напади (фізичні, вербальні) викликають у відповідь аґресію – бажання помститися нападникові.
Тіснява. Джерелом стресу є відчуття людиною дефіциту простору. Людині, що опинилася в переповненому автобусі, в перипетіях автомобільних „корків” на дорогах, або мешкає з родичами у маленькій квартирці, може здаватися, що вона втрачає контроль над ситуацією. Сільським мешканцям, що приїздять у місто, де щільність потоку перехожих на вулицях є високою міське життя видається нестерпним.
Продукція ЗМІ. Телебачення, фільми демонструють немало прикладів аґресивної поведінки. Психологічні експерименти стосовно візуального сприйняття сцен насильства, засвідчують, що воно: 1) суттєво підсилює аґресивну поведінку, особливо у збуджених індивідів; 2) робить глядачів менш чутливими до насильства, спотворює їх сприйняття реальності. Обидва ці висновки були зроблені на підставі вивчення впливу «жорсткого порно», який здатний підсилити чоловічу аґресію стосовно жінок.
Якщо візуальна продукція має такий вплив, то демонстрація на екрані зразків просоціальної поведінки може бути корисною для суспільства. У суспільстві слід налаштовувати за допомогою різних освітніх програм неконфліктну комунікацію, залучати осіб, які пов’язані з професіями типу „людина-людина” до тренінгу спілкування.
Послаблення агресії. Катарсис. Концепцію катарсису („очищення”) зазвичай пов'язують з ім'ям Аристотеля. Філософ вважав, що оглядаючи виставу-трегедію, людина переживає її та звільнюється від власних негативних емоцій. Як терапевтичний метод катарсис використовувався більше 100 років та був основою психоаналітичного лікування. Катарсис – це вивільнення неґативних емоцій, очищення шляхом залученості індивіда до перетворювального переживання травматичних подій, які трапились у минулому.
Підхід, заснований на соціальному научінні. Якщо аґресивна поведінка – результат соціального научіння, то її чинники можна нейтралізувати.
Відомо, що фрустрація пов’язана з наявністю у людини очікувань, які не сповнилися. Ворожу аґресію, що виникла під її впливом можна нейтралізувати, якщо не спонукати людей до очікувань, які ніколи не зможуть зреалізуватися.
На інструментальну аґресію впливають очікування певних винагород і вигод. Це означає, що слід винагороджувати неаґресивну поведінку і співпрацю. Покарання аґресорів, у більшості випадків, є менш ефективне.
Страх покарання запобігає аґресії тільки в ідеальних умовах, коли покарання є невідкладним та достатньо адекватним провині, коли воно поєднується з винагородою за бажану поведінку.
Отже, слід попереджати агресивні дії, запобігти їм. Необхідно навчати людей неагресивним способам вирішення конфліктних ситуацій. Покарання дітей у сім’ях можуть мати негативні побічні ефекти. Покарання – це аверсивна стимуляція, воно моделює ту ж поведінку, якій намагається запобігти. Саме тому агресивні батьки, схильні до жорсткого поводження з власними дітьми, часто походять з сімей, де дисципліна підтримувалась за допомогою фізичних покарань. Щоб людський світ був добрішим, з ранніх років слід демонструвати людям зразки гуманної поведінки і співпраці, винагороджувати їх за ці вияви. Педагогів, батьків, усіх, хто працює з дітьми доречно в межах різних освітніх програм навчати навичкам міжособистісного спілкування – методам контролю за гнівом і способам морального впливу.

Поняття альтруїзму та підходи до його вивчення

Поняття альтруїзму та підходи до його вивчення. Альтруїзм – це різновид просоціальної поведінки людини, орієнтований на безкорисливу допомогу іншим та пов’язаний з можливими втратами для самої людини. Соціальні психологи намагаються з’ясувати чинники, які дозволяють людям виявляти у поведінці свої кращі якості: турботу, увагу й допомогу, моральну й матеріальну жертовність.
Існують три підходи до вивчення альтруїзму. Перший підхід розвинувся в руслі соціологічної соціальної психології. Його опорою є концепція символічного інтеракціонізму Герберта Блумера. Згідно нього, суспільство визначається як символічна взаємодія індивідів. Люди діють з опорою на значення (смисли), які приписують речам. Сенс будь-якої речі виникає в процесі взаємодії, у яку людина вступає з іншою людиною. Сенс не належить речам самим по собі, він виникає у процесі людських трансакцій. З погляду на це, альтруїзм обґрунтовується психологічною теорією соціального обміну.
Другий підхід – соціологічний. Автор феноменологічної соціології Альфред Шютц наголошував, що суспільство розвивається у процесі духовної взаємодії людей. Тому соціальна дія – це осмислена поведінка людини в її духовній взаємодії з іншими людьми. В руслі соціологічного підходу альтруїзм розглядається в руслі дії двох соціальних норм: взаємності та соціальної відповідальності.
Третій підхід до розуміння альтруїзму пропонує еволюційна психологія. В межах еволюційної теорії безкорисливу поведінку пояснюють вродженими механізмами: захист роду та пошук взаємної вигоди.
Еволюційний підхід до пояснення альтруїзму. Згідно суджень психологів, представників еволюційного напрямку, квінтесенцією життя є збереження генофонду. Спадкові механізми спонукають людей поводитися так, щоб створювати максимально сприятливі умови для виживання роду. Однак Річард Довкінз у своїй популярній праці «Ген еґоїзму» (1976) засвідчив, що еволюційні психологи не дуже високої думки про альтруїстичні нахили людини. Адже гени, що роблять людину готовою жертвувати собою заради благополуччя інших, не мали жодних шансів вижити в конкурентній боротьбі видів за існування. Проте завдяки генетичному еґоїзму люди схильні до особливого, нееґоїстичного альтруїзму. Останній може бути названий „жертовним”. Він виявляється як захист роду та взаємний обмін допомогою.
Теорія жертовного альтруїзму. Еволюційні психологи розглядають захист роду як нееґоїстичний, жертовний альтруїзм. Людські гени „налаштовують” їх до турботи за спадкоємців генофонду. Однією з форм самопожертви, яка може збільшити шанси генів на виживання є прихильність до власних дітей. Батьки, що уважно ставляться до здоров'я та потреб своїх дітей, мають більше шансів зберегти генофонд та передати нащадкам свої гени, ніж ті, хто нехтує своїми обов'язками. Хоча еволюція «заохочує» альтруїзм у стосунку до власних дітей, останні менше залежать від виживання генів своїх батьків. Саме тому батьки, на думку еволюційного психолога Д.Бараша, переважно більше віддані дітям, ніж діти – батькам.
Не слід трактувати позиції еволюційних психологів вульгарно. Виявляючи альтруїзм, люди не «обчислюють» генетичну спорідненість. Проте люди запрограмовані на турботу про близьких родичів самою природою. Це пояснює теорія жертовного альтруїзму. Згідно неї природній відбір у живій природі здійснюється за принципом родової причетності. Підґрунтям жертовного альтруїзму у стосунку до своїх близьких родичів є модель поведінки, яка була відібрана в процесі еволюції для збільшення можливості виживання спільних генів.
Теорія взаємності людських доброчинів. Взаємний обмін найкращим чином «працює» в невеликих, локальних групах, в яких людина, що отримала допомогу, часто зустрічається зі своїми доброчинцями. Села, маленькі містечка, церковні парафії, нечисленні робітничі групи, студентські гуртожитки, невеликі школи – все це хороші «провідники» громадського духу, який сприяє проявам взаємної турботи. В порівнянні до мешканців невеликих міст або сільських районів жителі меґаполісів менш схильні допомагати сусідам, передавати один одному інформацію, відправляти «загублені» листи, допомагати дітям, що заблукали, і менш схильні надавати невеликі послуги. Вони також менш охоче розмовляють з тими, хто проводить опитування громадської думки. Соціальний психолог Роберто Чалдіні поснює меншу схильність жителів великих міст до взаємообміну зовсім не їх моральною звироднілістю, а специфікою просторової локалізації людей, яка послаблює взаємообмін.
Отже, представники еволюційної психології напрацювали дві теорії, які пояснюють альтруїзм. Теорія жертовного альтруїзму обґрунтовує вроджену схильність людини до нееґоїстичного альтруїзму стосовно своїх рідних. Теорія взаємності людських доброчинів обґрунтовує альтруїзм дією вродженого механізму, що забезпечує краще виживання тих груп, які підтримують одна одну.

Ситуативні чинники вияву допомоги

Критичні ситуації та кількість очевидців. Впродовж 1970-1980 рр. соціальні психологи Бібб Латане і Джон Дарлі провели близько 50 експериментів, в яких вивчали як кількість випадкових очевидців критичної ситуації впливає на надання допомоги особі, що потерпає від неї. Вони інсценували прості стимульні ситуації, і спостерігали за реакціями людей-очевидців. Наприклад, особа (помічник експериментатора) ненароком у ліфті випускав з рук монети або олівці (всього було 1497 таких епізодів); якщо порч у ліфті була лише одна людина, то допомога надходила в 40%. Якщо ж у ліфті було шість пасажирів, то допомога надходила лише у 19 %. Узагальнивши експериментальний матеріал, Латане і Дарлі пришли до наступного висновку: із збільшенням числа очевидців зменшується вірогідність того, що кожний з них зауважить інцидент, визнає його проблемою або нещасним випадком, візьме на себе відповідальність за конкретні дії (рис 4).


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис.4. Прийняття рішення допомоги

Експериментами було охоплено 6 тисяч осіб. У 90% експериментів більш схильними до допомоги виявилися свідки-одинаки. Це означає: при наявності багатьох свідків критичної ситуації, людина, що потрапила в біду, має менше шансів отримати допомогу.
Надання допомоги та усвідомлювання критичності ситуації. Людина-очевидець часто не інтерпретує інцидент як нещасний випадок, коли поруч є інші люди і вони не реаґують. Звернувши увагу на неоднозначну подію, ми повинні якось пояснити його. Б. Латане і Дж.Дарлі провели експеримент під назвою „Кімната з димом”. У гуртожитку вони розмістили студентів у кімнатах, де вже були люди (помічники експериментатора), а також – наодинці. В кожну з кімнат, де були студенти підводили дим. Студенти, які були в кімнаті наодинці значно частіше реагували на дим, сприймали це як критичну ситуацію. Вони швидше помічали дим і повідомляли про нього, ніж ті досліджувані, які працювали у складі груп з трьох осіб. Студенти, які були в кімнатах з іншими очевидцями слабше сприймали інцидент з димом як критичну ситуацію. Виявляється, студенти наслідували поведінку інших, які залишалися спокійними і незворушними. Коли вони запитували, звідки узявся дим, то їм відповідали, що «кондиціонер зламався», «в будівлі є хімічна лабораторія», «подають спеціальний газ, щоб перевірити, брешемо ми чи ні». Через кілька хвилин, після початку подачі диму, його вже стільки набиралося в кімнаті, що люди практично нічого не бачили, кашляли. Проте тільки в 3 групах з 8 знайшлися студенти, яка забили на сполох. Вирішивши, що все гаразд, студенти не сприймали дим як критичну ситуацію. Ця ситуація ще один приклад інформаційного впливу: кожний з людей оцінює реальність екстремальної (критичної) ситуації за поведінкою інших.
В іншому експерименті Б.Латане інсценувався нещасний випадок з жінкою. Нею була помічниця експериментатора. Коли студенти Колумбійського університету заповнювали опитувальники, жінка-експериментатор пішла в сусідню (за портьєрою) кімнату, щоб взяти папери з верхньої полиці. Через кілька хвилин досліджувані могли чути (насправді включався магнітофонний запис) гуркіт стільця і крики жінки про зламану ногу. З тих досліджуваних, хто працював поодинці, на «крики» експериментатора відгукнулися 70%: вони або самі прибігли до неї в кімнату, або покликали на допомогу. Коли студенти працювали парами і не зналися, то тільки у 40% випадків хтось один запропонував допомогу. Ті, хто не відреагували на ситуацію, признавалися, що не сприйняли її як нещасний випадок. В даному експерименті виявився ефект очевидця – чим більше очевидців, тим менше шансів, що хтось один надасть допомогу. Велика кількість очевидців зовсім не гарантує жертві порятунку.
Реакція людей на вуличні злочини залежить також від того, як вони інтерпретують ситуації, свідками яких стають. Якщо свідки думають, що жінку б’є її чоловік, то в тричі менше заступаються за неї, ніж коли вважають, що жінку б’є незнайомець. Судячи з усього, жертви «сімейного» насильства не викликають такого співчуття і бажання допомогти, як жертви насильства з боку незнайомих людей.
У польових експериментах Роберта Ле Вайна та колег (1994) з’ясовувалися реакції перехожих, коли вони були свідками вуличних крадіжок. Результати їхніх інсценувань сотень крадіжок речей (магнітофонів, одягу, сумочок тощо) у кількох десятках міст були вражаючими. Жителі міст (опитано тисячу осіб) практично ніяк не реагували навіть тоді, коли бачили, що машину «грабує» погано вдягнений підліток, що одночасно розкривають ще дві припарковані поряд машини, або що машину відкриває зовсім не та людина, яка перед тим вийшла з неї. Інтерес до їх дій «крадіїв» виявлявся мінімальним, менше 10 % від загальної кількості випадків. Багато перехожих помічав «крадіїв» і навіть зупинявся, щоб подивитися, може позловтішатися або запропонувати свою допомогу. В останньому випадку перехожі, судячи з усього, сприймали «грабіжників» за власників автомобілів.
Обставини, що посилюють відповідальність та готовність допомогти. Прикладів розчинення відповідальності спостерігачів є вдосталь. Ось типовий: 9 фотокореспондентів, на очах яких принцеса Діана потрапила в автокатастрофу, мали мобільні телефони, але швидко за допомогою звернувся тільки один. Коли інших запитали, як таке виявилося можливим, вони продемонстрували вражаючу одностайність: кожний з них думав, що «хтось інший це вже зробив».
Якщо ситуація для спостерігача не є абсолютно, стовідсотково зрозумілою, тоді досліджувані в групах виявляли значно меншу готовність надання допомоги, ніж досліджувані-одиночки. В абсолютно зрозумілій ситуації очевидці з однаковою готовністю квапляться на допомогу незалежно від того, були вони наодинці або разом з іншими людьми.
Жителі меґаполісів, рідко пересуваються вулицями поодинці і слабше виявляють допомогу (С.Мілґрам) Їх менша чуйність (у порівнянні до жителів невеликих містечок) пояснюється. «втомою від співчуття» та «сенсорне перевантаження», що виникають в результаті спілкування з великою кількістю людей, що потребують допомоги. І останнє. У всіх експериментах, про які розказано вище, брали участь групи незнайомих між собою людей. Коли в групах люди знайомі між собою, то відповідальність за надання допомоги посилюється.
Отже, присутність інших очевидців перешкоджає наданню допомоги, коли: а) ситуація неоднозначна; б) інші очевидці незнайомі люди, які не можуть відразу збагнути наміри один одного.

Ситуаційні впливи: наслідування інших та дефіцит часу. Наслідування. Приклади просоціальної поведінки стимулюють альтруїзм. Якщо люди часто бачать зразки допомоги іншим, вони також стають схильними допомагати: давати пожертву, здавати кров тощо. Враження, яке спраляють люди, що роблять добрі та альтруїстичні вчинки породжує емоційне зворушення, яке викликає сльози, спазми в горлі, хвилювання. Подібний стан нерідко пробуджує у людей бажання бути більш доброчинними.
Дефіцит часу. Експеримент Дж.Дарлі та Д. Бетсона. Психологи також провели низку експериментів, де перевірили як впливає чинник часу на вияв допомоги іншим. Найбільш іронічною сценою серед соціально-психологічних експериментів була наступна. Експериментатори Дж. Дарлі та Д. Бетсон (1973) створили для учасників ситуацію дефіциту часу. Студентам теологічної семінарії сказали негайно пройти в студію звукозапису, щоб записати свою самостійно підготовлену проповідь (з темою про доброго самаритянина). Студенти-семінаристи поквапом (їх квапив експериментатор) проходили (без реаґування) повз людину, яка понуро сиділа в куточку й стогнала. Лише десята частина цих студентів запропонувала допомогу цій людині. І навпаки, якщо студентів не сильно квапили, то дві третини підходили до людини з пропозицією допомоги.
Отже, психологи встановили, що люди, які квапляться іґнорують надання допомоги. Однак це не означає, що вони роблять це свідомо, або є безсердечними. Людина, яка квапиться у своїх справах, боїться запізнитися чітко не усвідомлює, що відбувається. Вона поглинута своїми думками і не зауважує ситуацію. Соціальні психологи нерідко переконуються: деколи обставини впливають на поведінку сильніше, ніж переконання.

Особистісні чинники надання допомоги: настрій, персональні якості, релігійність

Відчуття провини. Історія культури містить чимало прикладів дій та ритуалів, які б загладжували почуття людської провини: зречення, сповідь, жертвоприношення, піст тощо. У Стародавньому Ізраїлі гріхи людей час від часу покладали на тварину «козла відпущення», якого виганяли в пустелю, щоб він поніс з собою людську провину.
Щоб вивчити наслідки почуття провини, соціальним психологам доводилося вдаватися до неоднозначних з етичного боку експериментів. Досліджуваних спонукали приховувати правду, карати інших електрошоком, навмисне ламати пристрій тощо. Надалі такому «грішнику» надавалося право полегшити докори сумління: сповідатися, вибачитися у того, кому образив, тобто зробити добру справу, компенсувати заподіяну людям шкоду. Результати свідчать, що люди прагнуть позбавитися власних моральних мук і відновити своє добре ім'я. В цілому усвідомлення відчуття провини благотворно впливає на людей. Люди сповідаються, вибачаються, допомагають іншим і прагнуть уникати поганих діянь.
Поганий настрій. Дослідження, результати яких говорять про неґативний вплив на альтруїзм поганого настрою, стосуються переважно досліджуваних дітей. Дослідження, які засвідчують про позитивний вплив на альтруїзм хорошого настрою стосуються досліджуваних дорослих. Роберто Чалдіні з колегами вважають, що дорослі знаходять вдоволення в самому альтруїстичному вчинку, тобто він дає їм внутрішню винагороду у вигляді задоволення. Люди, що надали допомогу іншим, починають краще думати про себе. Якщо доросла людина переживає почуття провини, сумує або перебуває в депресивному стані, будь-яка добра справа допомагає їй нейтралізувати неґативні відчуття.
Стосовно дітей цей «механізм не спрацьовує». На думку Чалдіні це відбувається тому, що діти, на відміну від дорослих, не вважають сам по собі альтруїзм винагородою. Хоча маленькі діти схильні до емпатії, надання допомоги іншим не приносить їм великого задоволення; подібна поведінка є радше наслідком соціалізації. Якщо вселяти дітям почуття більшої власної відповідальності, то вони стануть доброзичливішими. Це доведено шляхом польового експерименту з дітьми-волонтерами (Дж.Маруяма, С.Фрейзер, М.Норман)
Щоб перевірити свою гіпотезу, Р.Чалдіні з своїми колегами просив учнів молодших, середніх і старших класів школи пригадати про яку-небудь сумну або нейтральну подію. Потім у дітей була можливість особисто від себе подарувати іншим дітям призові купони. Наймолодші, пригадавши собі сумну подію, жертвували найменше своїх купонів, діти середнього шкільного віку – трохи більше, а підлітки – ще більше. Судячи з усього, тільки підлітки сприймали альтруїзм як спосіб поліпшити власний настрій. Це означає, що альтруїстичній поведінці люди схильні навчатися і вона залежить від віку людини.
Альтруїзм дорослих : винятки з правила «поганий настрій – добрі справи». Позитивно соціалізовані дорослі, які перебувають у поганому настрої не завжди схильні до альтруїзму. З одного боку, агресія як прояв поганого настрою приводить до чого завгодно, тільки не до співчуття. З іншого боку, існує виняток –почуття глибокої скорботи. Люди, що переживають втрату близьких внаслідок їх смерті або від'їзду, нерідко настільки зайняті собою і занурені у власні думки, що їм важко піклуватися про інших.
Однак винятки існують. Це довели в експерименті В.Томпсон, К.Кауан і Д.Роузенхан (1980). Вони відтворили в лабораторії ситуацію, в якій студенти університету, були занурені у власні сумні думки: вони наодинці слухали записаний на магнітофон опис людини, хворої раком, і повинні були уявити собі, що тут йдеться про їх кращого друга протилежної статі. Текст був складений так, щоб увагу однієї групи досліджуваних було зосереджено на їх власних тривогах і переживаннях. Інший текст, який слухала друга група досліджуваних, примушував думати про хворого.
Дослідники відмітили, що всі досліджені були зворушені. Чи вплинув настрій учасників експерименту на їх готовність надавати допомогу? Коли відразу після закінчення експерименту їм було запропоновано допомогти у проведенні досліджень на тему здоров’я, дали згоду чверть слухачів першого тексту і понад 80 % тих, хто слухав другий текст. Поганий настрій стимулює добрі справи тільки у тих людей, чия увага зосереджена на інших, тобто у тих, хто вважає турботу про інших винагороджуючим відчуттям. Якщо люди, що перебувають у поганому настрої, не поглинені власними депресивними думками або про власне горе, вони схильні до надання допомоги.
Хороший настрій та надання допомоги. В соціальній психології було проведено кілька польових та лабораторних експериментів, які стали класичними для підтвердження цієї закономірності надання допомоги. Перші експерименти поставили Д.Ейдерман та Л.Берковіц (1970). Розглянемо кілька подальших експериментів.
Соціальними психологами Е.Айзен, М.Кларк і М.Шварцом (1976) був проведений польовий експеримент, що досліджував специфіку впливу гарного настрою на схильність допомагати. Хід експерименту. Помічник експериментатора дзвонив додому людям, які не більше, ніж за 20 хвилин до його дзвінка отримали від фірми зразки канцелярського приладдя. Помічник експериментатора говорив людям, що доставка був помилкою, і що в нього закінчуються гроші (телефонує з автомату), тому люб’язно просить передзвонити за певним номером. Як показують результати (рис.5), впродовж перших 4-5 хвилин після отримання подарунка готовність прийти на допомогу (передзвонити за вказаним номером) зростає, а потім знижується – паралельно до того, як «випаровується» гарний настрій людини. У контрольній групі, в яку входили досліджувані, що не одержували подарунків, частка тих, що погодилися виконати прохання склала всього 10%.


13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис.5. Кількість осіб, які погодилися передати телефонне повідомлення

Інший польовий експеримент був проведений в місті Ополє (Польща). Психологи Даріуш Доліньскі і Річард Наврат (1998) встановили, що відчуття полегшення після «емоційної хитавки», надзвичайно сильно впливає на готовність до надання допомоги. Хід експерименту. Водій машини, якому нічого не відомо про плани експериментаторів, на декілька хвилин незаконно припаркував свою машину. Повернувшись, водій виявив під «двірником», там, де зазвичай залишають квитанції для сплати штрафу, листок паперу. Він бере папір в руки і з полегшенням розуміє, що це не штраф, а реклама. У цей момент до нього підходить студент університету і просить приділити йому 15 хвилин для інтерв'ю, яке допоможе йому «завершити роботу над маґістерською дисертацією». Експериментаторів тут цікавило : Чи вплине на реакцію водія те відчуття полегшення, яке він тільки що пережив? Чи буде він більш схильним допомогти студентові? Експериментатори дослідили схильність надати допомогу студентові у трьох ситуативних групах водіїв (рис.5).

13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415


Рис.5. Кількість водіїв, які погоджувалися надати допомогу

Результати експерименту наступні. Більше половини водіїв, зрозумівши, що їх страх штрафу марний, з готовністю погодилися «допомогти студенту». Це приблизно вдвічі більше, ніж охочих допомогти серед тих водіїв, хто або взагалі не виявляв під «двірниками» ніяких «підозрілих» папірців (контрольна група), або виявляв їх просунутими в двері машини (де зазвичай не залишають штрафних квитанцій).
Отже, надання допомоги іншим покращує поганий настрій і посилює хороший. Гарний настрій, як показали експерименти у свою чергу, сприяє позитивним думкам і позитивній самооцінці, які налаштовують людей на хороші вчинки. Люди, що перебувають у хорошому настрої після отримання подарунка або збуджені своїм успіхом, більш схильні до позитивних думок і до позитивних асоціацій, які викликають добрі справи. Люди, які позитивно мислять, більш схильні до просоціальних дій.
Вплив особистісних якостей на схильність допомагати. Впродовж багатьох років соціальні психологи безуспішно намагалися виявити ту єдину рису особи, яка мала б вирішальний вплив на вияв альтруїстичної поведінки. Була виявлена не дуже сильна кореляція між схильністю допомагати та певними особистісними якостями, зокрема потребою в соціальному схваленні. Проте, в цілому, особистісні тести виявилися непридатними для виявлення альтруїстів, що остаточно підтвердив Дж.Дарлі (1995). Установки і досліджувані особистісні якості рідко прогнозують конкретні вчинки, оскільки в експериментах вивчається «короткотривалий» альтруїзм, на відміну від «довготривалого» альтруїзму особистостей, для яких він був способом життя (яскравий приклад мати Тереза).
Але якщо йдеться про «набір ситуацій», то в них установки і вимірювані особистісні якості прогнозують поведінку точніше. Персонологи (дослідники психології особистості) виявили індивідуальні відмінності в тому, що стосується надання допомоги. Вони показали, що ці відмінності зберігаються з часом, і що їх помічають ті, з ким люди спілкуються. Крім цього, вони зібрали інформацію про характерні ознаки поєднань особистісних якостей, які роблять людей схильними до альтруїзму. Такими є емоційні, емпатичні та соціально активні люди. І нарешті, було з’ясовано як конкретні люди реагують на конкретні ситуації. Особи з високим рівнем самоконтролю, чутливі до очікувань інших є схильними до надання допомоги, якщо вважають, що вона буде соціально винагородженою.
Взаємодія особи і ситуації стала предметом вивчення 172 досліджень, в яких порівнювалися 50 000 досліджуваних (чоловіків і жінок) стосовно їх готовності допомагати. Здійснивши такий метааналіз, Еліс Іглі і Морін Кролі пришли до наступного висновку: чоловіки, опинившись в потенційно небезпечній ситуації, коли незнайомій людині потрібна допомога (наприклад, проколена шина або падіння у вагоні метро), допомагають частіше. Але в ситуаціях, в яких не йдеться про життя або смерть (наприклад, потрібно витратити особистий час на добродійні акції), жінки дещо чуйніші. Відтак в різних ситуаціях ґендерні відмінності виявляються по-різному.
Релігійність особи та про соціальна поведінка. У розглянутих вище дослідженнях в центрі уваги вчених опинялися спонтанні прояви альтруїзму. Релігійність надійніше прогнозує поведінку людини, коли йдеться про надання довготривалої допомоги в межах волонтерських організацій бідним, людям похилого віку, інвалідам, хворим на СНІД тощо. Релігійні студенти присвячують більше часу допомозі товаришам, хворим, участі в акціях за соціальну справедливість, ніж їх нерелігійні товариші. Впродовж років (1984-1992) Інститутом Джорджа Геллапа проводилося дослідження впливу релігійності особи на схильність допомагати (рис. 6).

13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис.6. Релігійність особи та учасництво в доброчинних організаціях

Дослідник громадянської активності в сучасній Італії Роберт Патнам проаналізував дані про громадські організації 22 типів (клуби за інтересами, професійні асоціації, громади самопомочі тощо). Згідно нього, що причетність людей до релігійних громад найтісніше корелює з такими формами громадянської активності, як участь у виборах, в суді присяжних, участь в проектах, що реалізовуються за місцем проживання, добродійність. Це означає, що релігійність особи впливає не лише на її участь в доброчинних акціях, а й на участь в інших соціально значущих заходах.
Отже, вияв допомоги в критичній ситуації значною мірою обумовлений ситуативними чинниками. У будь-якій критичній ситуації у міру збільшення числа очевидців зменшується вірогідність того, що кожний з них окремо: а) зверне увагу на інцидент, б) зможе інтерпретувати його як нещасний випадок і в) візьме на себе відповідальність за адекватні дії.
Психологи дослідили обставини, що впливають на надання допомоги людиною: а) наявні приклади альтруїстичної поведінки оточуючих; б) відсутність дефіциту часу. Мають значення і такі особистісні чинники, як настрій. Люди, що переживають почуття провини, більш схильні до допомоги; тим самим вони хочуть заспокоїти свою совість або повернути втрачену самоповагу. Люди, що перебувають в сумному настрої, теж готові прийти на допомогу. Проте тенденція «поганий настрій–добрі справи» менше стосується дітей, оскільки задоволення від допомоги іншим є результатом подальшої їх соціалізації та дорослішання. Гарний настрій теж спонукає людей до звершення доброчинів.
На відміну від ситуаційних чинників і настрою особистісні якості не детермінують альтруїзму. Персонологічні опитувальники та тести не мають достатніх прогностичних можливостей визначення схильності до альтруїзму. Однак психологи визначили характерні ознаки поєднань особистісних якостей, які роблять людей схильними до альтруїзму. Такими є емоційні, емпатичні та соціально активні люди, особи з високим рівнем самоконтролю, чутливі до очікувань інших.
Результати останніх досліджень свідчать також про те, що вплив ґендеру на вияв альтруїзму залежить від ситуації. Було також досліджено, що релігійні особи присвячують більше часу не лише локальним формам допомоги ( хворим, бідним, самотнім тощо), а й участі в акціях за соціальну справедливість, ніж їх нерелігійні товариші. Відтак релігійність особи впливає її участь в доброчинних акціях та інших соціально значущих заходах.
Суб’єкти, що отримують допомогу. Соціальних психологів зацікавило питання, кому найчастіше люди схильні допомагати. Були проведені польові експерименти, які з’ясували значимість для давця допомоги ґендерних особливостей одержувача допомоги та його подібності (фізичної, статусної) з ним.
Ґендерні особливості одержувача допомоги. Норма соціальної відповідальності спонукає допомагати тим, хто понад усе потребує підтримки і заслуговує її. Чи робляться жінки частіше одержувачами допомоги, оскільки вони сприймаються більш залежними? Це питання зацікавило Е.Іглі і М.Кроулі, які провели 35 польових експериментів. В них вони порівнювали ставлення людей до жертв чоловічої і жіночої статі. Чоловіки частіше допомагають жінкам, що потрапили в біду. Жінки в рівній мірі чуйні по відношенню як до чоловіків, так і до жінок. Жінки не тільки одержують більше пропозицій допомоги, але і частіше звертаються за нею.
Схожість. Люди більш схильні допомагати тим, хто схожий на них (особливо внутрішньо). Соціальні психологи у різних країнах проводили експерименти як зовнішній вигляд людини, одяг впливає на бажання їй допомогти. Представники субкультури охочіше реаґували на прохання допомогти особі, яка мала на собі атрибутику їхнього молодіжного руху. Покупці в магазинах Шотландії менш охоче виконували прохання розміняти гроші, якщо нею була людина у футболці зі слоганом сексуальної меншини. У деяких дослідженнях була виявлена схильність на користь власної раси, етнічної групи, віку. Однак інші дослідники не знаходили такої схильності.
Навчання альтруїзму. Люди, які живуть чи прагнуть жити у громадянському суспільстві, розуміють цінність альтруїзму та необхідність його поширення. Щоб альтруїзм посилився слід запобігати виключенню будь яких груп: расових, етнічних, національних, ґендерних, вікових) з контексту дії моральних цінностей. Історично моральне виключення (моральна ексклюзія) окремих груп була ганебною практикою для багатьох країн світу, слугувала соціальній несправедливості, дискримінації та геноциду. Тому треба навчати моральній інклюзії, тобто сприйняттю окремої групи людей в ціннісній системі координат, яка поширюється на всі решта групи і гарантує їм рівні можливості.
З психологічної точки зору посилення просоціальної поведінки людей є нелегким, але реалістичним завданням. Перший крок на шляху до соціалізації альтруїзму полягає у формуванні громадянської позиції, почуття „єдиної сім’ї”, де люди мають моральні зобов'язання один перед одним. Моральна інклюзія є передумовою соціалізації альтруїзму.
Другим кроком є прищеплення норм альтруїстичної поведінки, зверненість людини до існуючих прикладів (історичних, літературних, буденних), зразків альтруїзму. Подібна «просоціальна ціннісна орієнтація» призводить до того, що люди з одних груп поступово виявляються включеними в коло інших, за кого вони несуть моральну відповідальність, кому допомагають і про кого піклуються.
Третім кроком є нейтралізація ефекту надоправдання. Це означає, що, винагороджуючи людей за те, що вони зробили б і без зовнішньої винагороди, підривається їх внутрішня доброчинна мотивація. Відмова, там, де це можливо від винагород чи погроз дозволяє людям знаходити внутрішні мотиви для здійснення добрих справ і одержуватимуть від цього задоволення.
Отже, результати психологічних досліджень вказують на можливість посилення альтруїстичного спектру просоціальної поведінки людини. По-перше, необхідно нейтралізувати ті чинники, які перешкоджають наданню допомоги. Це означає, що необхідно підвищувати відчуття власної відповідальності за надання допомоги іншим, зокрема як свідків кризових ситуацій. По-друге, слід навчити альтруїзму. Результати вивчення впливу на людей прикладів просоціальних вчинків в реальному житті, в засобах масової інформації свідчать про їх великі можливості.

Соціально-психологічне знання та практика регулювання соціальних конфліктів
Поняття та типи конфліктів. У попередній темі („Агресія та соціальна поведінка”) наводилися приклади масштабів озброєнь та жертв війн у ХХ сторіччі. Ми живемо в світі, який щодня витрачає на утримання армій та озброєння $2 мільярди, тоді як тисячі людей вмирають унаслідок недоїдання і відсутності медичної допомоги. Щодня у світі відбувається ескалація певного соціального конфлікту. Конфлікт (від лат. дієслів conflo, conflatio, conflicto – розпалювати, збуджувати, зіштовхуватись, боротись) як соціально-психологічне явище – це очевидна несумісність дій, активне протиборство, зіткнення конкуруючих потреб, мотивів, цілей, інтересів різних груп.
Існують такі типи конфліктів : внутрішньоособистісні (переживання людиною боротьби потреб, мотивів, докорів сумління, прийняття життєво важливих рішень); міжособистісні (перешкода на шляху взаєморозуміння та сумісних дій; суперечливі дії окремих осіб щодо загальних норм); внутрішньогрупові (перешкода на шляху досягнення основних цілей діяльності або соціально корисних результатів праці, мобілізації зусиль членів групи).Розрізняють міжгрупові, етнічні, стратові тощо конфлікти, у яких люди вступають у протиборство, відстоюючи несумісні цінності, цілі, норми, або прагнуть присвоїти певні блага.
В соціально-психологічному сенсі конфлікти можуть бути деструктивними (ускладнюють взаємодію та взаємовідносини учасників груп, зміщують дієву активність з прийняття компромісних рішень на емоційне протиборство) та конструктивними, якщо отримують справедливу оцінку, що сприяє їх вирішенню.
Конфлікт, що виявлений та ґрунтовно проаналізований може стимулювати оновлення і поліпшення людських відносин. Розгляд і рішення проблем рідко обходиться без конфліктів. Мир – це наслідок творчо розв’язаного конфлікту, в якому сторони зближують позиції, що здавалися раніш несумісними, і досягають справжньої згоди.
Пошуки причин конфліктів та способів їх розв’язання. Лабораторні версії суспільних дилем. Дослідження соціальних психологів виявили декілька причин, які є типовими для конфліктів різних рівнів (міжнародних, внутрішньогрупових, міжособистісних).
Глобальними проблемами людства, які становлять загрозу для його майбутнього існування є ядерна зброя, потепління клімату, перенаселення, виснаження запасів корисних копалини. Ці проблеми виникають у зв'язку з тим, що різні групи переслідують власні інтереси, а їх діяльність йде на збиток усім. Людство постає перед складною дилемою: як сумістити благополуччя індивідів, у тому числі і реалізацію їх права на задоволення власних інтересів, і благополуччя всього суспільства в цілому?
Щоб виокремити і проілюструвати цю дилему, соціальні психологи використовують лабораторні ігри, що відображають природу багатьох соціальних конфліктів. Показуючи, як люди, які керуються благими намірами, виявляються залученими в поведінку деструктивну для обох сторін, ці ігри висвічують деякі парадокси людського існування, що викликають стурбованість. Розглянемо два приклади: дилему ув'язненого і трагедію громадських вигонів.
Дилема ув'язненого. Ця дилема була вперше обговорена ще у 60-х рр. ХХ ст. А.Рапопортом у праці „Захисники, гравці та дебати” описав вражаючу тенденцію поведінки підозрюваних у злочині. Розглянемо цю ситуацію. Обидва затриманих винні у скоєнні злочину, але прокурор має лише докази їх причетності до менш важкого злочину. Він пропонує наодинці кожному зізнатися на вигідних умовах: якщо зізнається тільки один, то буде звільнений. Натомість другий отримає максимальне покарання. Якщо зізнаються обидва, то обидва будуть засуджені до середніх термінів ув'язнення. Якщо ніхто не зізнається, обидва одержать мінімальне покарання.
Психологами було проведено дві тисячі таких лабораторних ігор. Досліджуваними були студенти, їм пропонувалися різні способи нагороди та покарання (бали, оцінки, гроші). На рис. 1 показані можливі стратегії поведінки гравців: співпраця та відособлення. Як же поводилися гравці? Кожний з них не був впевнений остаточно, як саме буде поводити себе інший. Тому кожен з них починає мислити еґоїстично, шукає вигоди лише собі, прирікаючи іншого на програш. Відтак, не довіряючи один з одному, обидва прирікають себе на значно гірший фінал, ніж той, коли б вони думали про спільну вигоду.


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис.1. Лабораторна версія дилеми ув'язненого.
Числами позначено винагороду в балах (числа над діагоналлю – виграш гравцеві А).

На прикладі лабораторних версій дилем, психологи показали, що стратегія відособлення може мати руйнівні наслідки для всіх. Це може стосуватися посиленого фінансування міліарних програм ЄС та США. Народи всіх країн жили б в більшій безпеці, якщо взагалі не було б військової загрози, і якби уряди витрачали гроші не на озброєння, а на продуктивніші потреби.
Трагедія громадських вигонів. Це метафоричне поняття запровадив еколог Г. Гардін. Терміном «громадські вигони» в старій Англії називали пасовища, що розташовувалися поблизу людських поселень. Кожний фермер прагнув мати більші прибутки, тому збільшував кількість поголів’я корів. В результаті того, що трава не встигала вирости, пасовища занедбувалися. Збитки були очевидними для всіх: решти господарів, виробників м’ясо-молочної продукції, продавців, споживачів.
В ролі «громадських вигонів» може виступати повітря, вода, тобто будь-який обмежений ресурс, що знаходиться у спільному користуванні. Аналогічних подій немало в реальному житті. Проблема у тому, що всі прагнуть користуватися природними благами, а збереженням цих спільних ресурсів займаються одиниці.
Окремі елементи дилеми громадських вигонів взяли за основу лабораторних ігор. Психолог Дж. Едні розробив гру „Гайки”(1979) та провів її за участю студентів. Декілька гравців сідали навколо неглибокої чаші, в якій лежало 10 металевих гайок. Експериментатор пояснює правила гри: кожному слід набрати якомога більше гайок. Гравець у будь-який час може взяти стільки гайок, скільки хоче. Крім цього, кожні 10 секунд кількість гайок, що залишаються в чаші, подвоюватиметься. Результат гри: якщо студентам не надавали можливості домовитися і виробити стратегію «заощадження», то більша половина груп завершували гру за лічені секунди, тобто до першого поповнення запасу гайок. Нерідко кожний гравець так поспішав захопити собі більше гайок, що чаша опинялася на підлозі.
Лабораторним іграм, відтворюючим сутність дилеми ув'язненого і трагедії громадських вигонів, властиві деякі загальні риси. Ігри підштовхують гравців як до ситуаційного пояснення своєї поведінки («Обставини не дозволяли мені діяти інакше»), так і до диспозиційного пояснення поведінки їх опонентів («Вони перші розпочали хапати», «Він не заслуговував довіри»). Ця фундаментальна помилка атрибуції була прикметною для обох сторін учасників.
Крім цього, учасники ігор не мали сталої мотивації. Спочатку вони намагалися заробити якомога більше грошей, згодом вони прагнули уникнути поразки. Це означає, що багато реальних життєвих конфліктів, подібних до дилеми ув'язненого і трагедії громадських вигонів – ігри з ненульовою сумою. Виграші і програші обох сторін не обов'язково мусять дорівнювати нулю. Обидва учасники можуть виграти, якщо співпрацюватимуть; змагаючись, суперники можуть обидва програти.
Соціально-психологічні способи розв’язання соціальних дилем. Соціальні психологи досліджували способи налаштування людей на співпрацю. Фахівці, що вивчали дилеми в лабораторних умовах, пропонують декілька способів:
1. Регулювання соціальними інститутами (правовими, освітніми тощо) просоціальної поведінки громадян (екологічної, правової, моральної відповідальності). Йдеться про вироблення певних норм та правил, скерованих не громадське благо, на захист інтересів громад. Аналогічним чином і учасники лабораторних ігор нерідко шукають способи так відрегулювати свою поведінку, щоб досягти загального блага. Гравці в «Гайки» можуть домовитися про те, щоб протягом одного 10-секундного відрізка часу не брати більш однієї або двох гайок і надати експериментатору можливість заповнювати їх запас; вони також можуть вибрати лідера і надати йому право вирішувати, скільки гайок може узяти той або інший гравець.
2. Формування груп з оптимальною для прийняття рішення кількістю учасників також певним способом розв’язання соціальних дилем. У менших за кількістю учасників співтовариств кожен індивід відчуває себе відповідальнішим і ефективнішим. У більш численних співтовариствах, наприклад, у будь-якому місті, добровільне самообмеження менш вірогідне. Оскільки шкода, що заподіюється індивідом, розподіляється між багатьма, індивід може нехтувати значущістю свого особистого вчинку. Саме тому деякі політологи і соціальні психологи стверджують, що там, де це можливо, великі співтовариства повинні бути поділені на менш численні ( наприклад, за територіальним принципом).
3. Щоб не потрапити у соціальну пастку, люди також повинні посилити комунікацію. У лабораторних умовах групова комунікація іноді перетворюється на взаємні погрози і образи. Проте значно частіше вона приводить до співпраці. В ході обговорення дилеми виробляється групова ідентифікація, що підсилює турботу про благополуччя групи. При цьому також виробляються групові норми і загальні очікування, а груповий тиск примушує членів групи дотримуватись норм. Результати лабораторних досліджень свідчать: комунікація підвищує рівень довіри і створює умови для досягнення домовленостей, які приносять користь обом сторонам.
4. Зміна системи винагород також сприяє розв’язанню соціальних дилем. Коли в експериментах змінювали правила гри таким чином, що співпраця робилась економічно вигідною, популярність кооперації зростала. Наприклад, щоб запобігти забрудненню повітря автомобільними викидами, сьогодні багато міст надають автомобілям, в яких їдуть не менше двох осіб, певні пільги у вигляді спеціальної швидкісної смуги на автостраді або зменшення платні за проїзд по ній.
5. Зверненість уваги людей до альтруїстичних норм. З попередньої теми відомо, що люди стають менш еґоїстичними, коли відчувають більшу відповідальність за інших. Апеляція до альтруїстичних мотивів певною мірою підштовхує людей до суспільно корисних вчинків.
Отже, люди мають можливість мінімізувати деструктивні наслідки пасток соціальних дилем. Для цього потрібно дотримуватись певних правил і норм, що регулюють еґоїстичну поведінку: утворювати нечисленні групи, в яких зростає персональна відповідальність; надавати людям можливості обговорювати соціальні дилеми; там, де не допомагає апеляція до альтруїстичних норм додатково встановлювати матеріальні стимули до співпраці.
Конкуренція, сприйняття несправедливості та спотворення сприйняття як джерела конфлікту. Конкуренція. Ворожість нерідко виникає тоді, коли групи конкурують за роботу, житло, землю тощо. Зіткнення інтересів породжує конфлікт. Конкурентна боротьба за територію, роботу і політичну владу сприяла розпалюванню конфлікту, наприклад, в Північній Ірландії, де починаючи з 1969 р. в зіткненнях між правлячою протестантською більшістю і католицькою меншиною загинули більше 3200 осіб.
Щоб довести той факт, що конкуренція сама по собі провокує ворожнечу і конфлікт М. Шериф і його колеги (1966) провели серію вражаючих експериментів за участю 11-12-річних підлітків. Експерименти проводились у літніх таборах для школярів та тривали три тижні. М.Шериф розділив 22 незнайомих між собою хлопців на дві команди та відвіз їх на різних автобусах в бойскаутський табір. Там їх поселили в різних спальних корпусах, розташованих за півмилі один від одного. Майже цілий тиждень групи навіть не підозрювали про існування один одного. Одна група назвала себе «Гримучі змії», інша – «Орли». В межах кожної групи була створена групова ідентифікація (спільні заняття, гордість за свою команду). Надалі експериментатори підготували підґрунтя для конфлікту – наприкінці першого тижня «Гримучі змії» виявили «Орлів» «на своєму» бейсбольному майданчику. Персонал табору запропонував обом групам провести турнір, що передбачав різні змагання (з бейсболу, гру у війну, взаємні інспекції жител, пошуки скарбів тощо). Пропозиція було зустрінута обома групами з ентузіазмом. Це були справжні змагання: перемога однієї групи означала поразку іншої. «Вся здобич» (медалі, ножі) повинна була дістатися групі переможцю турніру. В результаті табір поступово перетворився на поле ворожнечі. Конфлікт почався з того, що суперники стали обзивати один одного під час змагань. Конфліктувати почали також в їдальні, надалі справа дійшла до «сміттєвої війни», спалювання прапорів, набігів на спальні корпуси і навіть до «кулачних боїв». Коли хлопчиків просили описати суперників, вони вживали слова «боягузи», «нахаби» і «покидьки»; себе ж вони вважали «сміливим», «безкомпромісними» і «дружніми».
Наслідком конкуренції, в якій перемога однієї сторони означала поразку іншої, є глибокий конфлікт, негативне сприйняття тих, хто не є членом власної групи, сильна внутрішньогрупова згуртованість і відчуття гордості. Результати експериментів свідчать про те, ситуації конкуренції типу «виграв-програв» породжують конфлікт.
Сприйняття несправедливості. На думку соціальних психологів, люди сприймають справедливість як баланс розподілу винагород між індивідами пропорційно їх внеску до загальної справи. Було експериментально підтверджено наступне: чим більш компетентними та сповненими почуттям власної гідності є люди (чим вище вони цінують свої внески), тим гостріше вони відчувають, що їх недооцінюють. Ініціаторами соціальних протестів звичайно виступають ті, хто вважають себе гідними вищої винагороди, ніж тієї, яку одержують
Критики теорії балансу стверджують, що баланс внеску і винагороди не вичерпує розуміння справедливості. Наприклад, у СРСР було розуміння справедливості як певна зрівнялівка: «Від кожного – за здібностями, кожному – згідно потреб». В сучасних колективістських культурах (китайська, індійська тощо) на відміну від індивідуалістських культур віддають перевагу зрівняльному розподілу або розподілу за потребами. У колективістській Японії, в країні, де особливо шанують старших за віком людей, оплата праці значно частіше залежить не від продуктивності, а від стажу. В індивідуалістській культурі США значно більше людей є прихильниками оплати праці згідно кваліфікації, а у Великій Британії та Іспанії таких людей є значно менше. Значна частина британців вважає, що уряд має зменшити розрив між високо- і низькооплачуваними працівниками й гарантувати дохід не нижче за прожитковий рівень.
Що краще взяти за основу розподілу винагород: потреби, внесок, рівність чи їх комбінації? Відомий філософ Дж.Ролз у працях „Справедливість як чесність”, „Політичний лібералізм”(1971) зауважує, що вирішення таких проблем слід здійснювати з погляду „намітки незнання”. Іншими словами, що візьмуть люди за основу розподілу винагород, якщо ніхто з них не знатиме остаточно свого економічного становища у майбутньому? Соціальні психологи (Г.Мітчелл, 1993) дослідили, що, наприклад, студенти висловились за рівність (зрівнялівку) і задоволення потреб на той випадок, якщо вони опиняться «на дні», але не відмовляються від того, щоб певною мірою враховувалася і продуктивність праці.
Отже, підходи до визначення справедливості в різних соціокультурах різняться, інколи справедливість розглядають з позицій балансу, інколи з інших позицій. В альтруїстичному співтоваристві (наприклад, у сім’ї) критерієм можуть бути потреби. У дружбі критерієм справедливості може бути баланс. В інших суспільних відносинах людей, заґрунтованих на принципі конкуренції, змагальності справедливість винагород визначається за фактом перемоги.
Спотворене сприйняття. У багатьох конфліктах велику проблему створює спотворене сприйняття мотивів і цілей іншої сторони. Схильність мислити на користь самих себе призводить до того, що індивіди і групи гордяться своїми добрими справами, і позбуваються персональної відповідальності за погані вчинки, відмовляючи іншим у праві на помилки. Завдяки фундаментальній помилці атрибуції кожна із сторін бачить у недружності опонентів відбиття їх ворожих диспозицій. Наслідком цього є ситуація, при якій людина фільтрує інформацію і інтерпретує її відповідно до своїх упереджень. У групах часто відбувається поляризація цих тенденцій до схильності мислити на користь самих себе і до самовиправдання.
Дзеркальне сприйняття. Одним з симптомів огрупленого мислення є сприйняття власної групи як етичної і сильної, а групи опонента як аморальної і слабкої. Терористичні акти, які більшість людей вважають проявами деградації і жорстокості, для інших – «священна війна», в якій засоби є негуманними, однак вимушеними реакціями на державницький терор. У проведеному нами дослідженні студентських наративів (розповідей) про екстремальні соціальні ситуації (терористичний акт у московському культурному центрі на Дубровці, 2002) подібну тенденцію демонструють навіть дистанційовані від ситуації особи.
Під час міжнародних криз уявлення про супротивників стають більш стереотипними, відтак ухвалення непродуманих, інтуїтивних рішень – вірогіднішим. Експериментально доведено, що одного лише передчуття конфлікту достатньо для «заморожування» мислення і «блокування» творчого вирішення проблеми. Дзеркальне сприйняття сприяє також і гонці озброєнь. В результаті обидві сторони відчувають, що вимушені озброюватися, хоч і запевняють в своїй прихильності роззброєнню. Соціальний психолог Ф.Тетлок, проаналізувавши різні аспекти радянської і американської політичної риторики після Другої світової війни, дійшов висновку про негнучкість мислення лідерів обох країн. Під час блокади Берліна, корейської війни і радянського вторгнення до Афганістану гранично спрощені політичні заяви перетворювалися на застиглі формули, в яких переважало чорно-біле бачення світу.
Дослідники проаналізували також і політичну риторику, що передувала початку найбільших воєн, раптових військових нападів, близькосхідних конфліктів. Відомо немало прикладів того, як негативне дзеркальне сприйняття перешкоджало досягненню миру. Наприклад, обидві сторони арабо-ізраїльського конфлікту наполягають на тому, що «ми» вимушені так діяти, щоб захистити свою безпеку і свою територію, тоді як «вони» хочуть знищити нас і оволодіти нашою землею. Дзеркальне сприйняття, що самопідтверджується, є прикметною ознакою таких глибоких конфліктів, як конфлікт в колишній Югославії. Аналогічну схильність на користь своєї групи і відповідне їй спотворене сприйняття демонструють і конфліктуючі в Бангладеш мусульмани і індуїсти
Конфлікт між групами нерідко підігрівається ілюзорними уявленнями про те, що все зло – від керівників протиборчої групи, а члени її, хоча ними маніпулюють, – на нашій стороні. Цей феномен «лідер поганий, а люди хороші» виявився в тому, як американські і радянські громадяни сприймали один одного в період холодної війни. Ще один тип дзеркального сприйняття – взаємне перебільшення позицій обома сторонами. Кожна із сторін перебільшує екстремізм іншої сторони, особливо якщо ця група прагне до яких-небудь змін. Кожна сторона вважає, що «наші» уявлення ґрунтуються на фактах, а «вони» інтерпретують факти відповідно до своєї ідеології. Саме з таких неадекватних уявлень про опонента виникали сутички в екс-Югославії між сербами та помірно релігійними боснійськими мусульманами, яких вони помилково прирівняли до ісламських фундаменталістів і терористів Близького Сходу.
Зміна сприйняття. Образ ворога може значно пом’якшитися, коли ворог стає союзником. Поки Ірак воював з Іраном його підтримували багато країн. Коли ж у війні з Іраном була поставлена крапка та Ірак ввійшов до багатого нафтою Кувейту, його дії миттєво були названі «варварськими». США, що колись були друзями Іраку, під час війни в Персидській затоці (1991 р.) зробилися його ворогами і друзями Кувейту.
Коли люди конфліктують, то вони помилково сприймають свої власні мотиви і дії як виключно благородні, а мотиви і дії іншої сторони як зловмисні. Опоненти відповідають тим самим: у них складається дзеркальне сприйняття вчинків суперника. Люди, що спіймані в соціальну пастку за обмежені ресурси, або ті, що воюють через сприйману несправедливість конфліктуватимуть доки не позбавляться спотвореного сприйняття один одного.
Отже, багато соціальних проблем виникають унаслідок того, що люди прагнуть до задоволення власних еґоїстичних інтересів на збиток інтересів суспільства. Лабораторні ігри, проведені психологами («Дилема ув'язненого» та «Трагедія громадських вигонів») відображають наявні суперечності між благополуччям індивіда і благополуччям суспільства. У реальному житті, як і в лабораторному експерименті, можна уникнути подібних пасток. Для цього потрібно розробляти правила, що регулюють еґоїстичну поведінку, створювати нечисленні групи, в яких люди відчувають відповідальність один за одного, передбачати можливість комунікації, тому що вона сприяє зниженню рівня взаємного недовір'я, використовувати матеріальне стимулювання співпраці і звертатися до альтруїстичних відчуттів людей.
Результати знаменитого експерименту М.Шерифа свідчать про те, що конкуренція, в якій перемога одного означає поразку іншого, швидко перетворює незнайомих людей на ворогів, породжує конфліктну войовничість.
Конфлікти виникають і тоді, коли люди відчувають, що з ними чинять несправедливо. Згідно теорії балансу, «справедливість» – це розподіл винагород пропорційно внескам людей. Конфлікти виникають, якщо люди виражають незгоду з оцінкою їх внесків, а отже і з тим, що винагороди розподілені справедливо.
Нерідко конфлікти позначені спотворенням сприйняття сторонами мотивів і цілей один одного. Часто конфліктуючі сторони дзеркально сприймають один одного. Якщо обидві сторони вважають, що «ми прагнемо до миру, а вони мріють про війну», то це врешті-решт спровокує їх на демонстрацію ворожості. Міжнародні конфлікти нерідко підживлюються ілюзією «зловмисний лідер хороший народ».
Стратегії примирення: рівноправні контакти, кооперація, комунікація, умиротворення. Такі соціальні пастки як конкуренція, сприймана несправедливість і спотворене сприйняття розпалюють конфлікти. Проте існують чотири стратегії примирення, на яких зосереджена увага психологів.
Рівноправні контакти. Результати психологічних досліджень свідчать про те, що спільна робота на підприємстві, служба в армії, мешкання поруч, сумісний відпочинок істотно знижують рівень упереджень, характерний для початкових міжгрупових контактів. Те саме стосується студентів: що більше вони контактували з місцевою молоддю та населенням, тим більше позитивним було їх ставлення до приймаючих країн. Зрозуміло, що дружба – ключ до успішних контактів. Людина, у якої є друг, що належить до національної меншини, значно більш схильна до симпатії і підтримки його групи, більш позитивно ставиться до іміґрації в її країну представників цього етносу. Це стосується установок німців до турків, французів до вихідців з Азії та Північної Африки, голландців до індонезійців і турків, британців до вихідців із Західної Індії та Азії. На це вказали психологічні дослідження, проведені у різних європейських країнах наприкінці 1990-х рр.
Кооперація. Чи можна стверджувати, що змагання, розділяє людей, а контакт в процесі співпраці – об'єднує? Що відбувається, коли група людей потрапляє в скрутне становище? Під впливом загальної зовнішньої загрози кооперація посилюється. Люди об’єднуються, зближуються з тими, хто разом з ними долав наслідки природних катаклізмів (повені, землетруси тощо). Солдати, що разом боролися проти загального ворога, нерідко зберігають бойове братерство на все життя. Одне лише нагадування про іншу групу (наприклад, про школу-суперницю) робить людей «чутливішими» до всього, що пов'язано з їх власною групою
Саме тому в періоди міжрасових конфліктів відчуття гордості за свою групу посилюється. Створення образу ворога один із способів, до якого можуть вдатися лідери груп, щоб зробити їх більш згуртованими. Час від часу «виконавці ролі ворога» змінюються, але ворог знаходиться завжди. Авторитарним державам, судячи з усього, завжди потрібний ворог як найпотужніший об'єднувальний чинник. Цьому слугує постановка екстраординарних цілей.
За своєю об'єднувальною силою екстраординарні цілі підпорядковують собі всіх членів групи і вимагають сумісних дій. Спільна праця задля досягнення екстраординарної мети може нівелювати конфлікт. Психологи Р.Блейк і Дж.Мутон (1979) провели низку експериментів, в яких взяли участь 150 груп управлінців (понад 1000 осіб). Автори відтворили принципові особливості експерименту М.Шерифа з групами бойскаутів.
В експерименті Блейка і Мутона спочатку кожна група працювала самостійно, потім змагалася з однією з груп і, нарешті, співпрацювала з іншою групою над досягненням екстраординарної мети. Результати свідчать про те, що реакції дорослих були аналогічні реакціям підлітків, що брали участь в експерименті Шерифа. Кооперативна діяльність приводить до найбільш сприятливих результатів у тому випадку, коли створюється нова група, об'єднана з колишніх груп. Упереджене ставлення типу «ми - вони» зменшується, якщо: новостворена груп отримує консолідуючу назву; учасники працюють разом в умовах, які сприяють гарному настрою; правильно організований фізичний простір роботи (члени двох груп сидять за столом не напроти один одного, а разом). Посилення спільної «внутрішньогрупової ідентифікації» досягається низкою прийомів: вибір групами своїх кольорів, девізу та пісні, запровадження уніформи тощо.
Для усіх країн, особливо там, де в школах навчаються діти різних рас та національностей важливим є кооперація в процесі навчання. Ще у 1954 р. Г.Олпорт обґрунтував ідею подолання упереджень за допомогою кооперації у навчанні. Вона сприяє виникненню дружніх зв'язків, рівноправних відносин і позитивних соціальних наслідків успішної співпраці членів груп, що змагаються.
Комунікація. Конфліктуючі сторони мають різні способи подолання своїх суперечностей за допомогою комунікації. По-перше, коли виникають розбіжності, вони можуть вдатися до прямих переговорів один з одним і домовлятися. У них також є можливість скористатися послугами третьої сторони – посередника, який вносить пропозиції, що полегшує досягнення домовленості. Крім того, сторони можуть удатися до арбітражу, тобто винести свої розбіжності на суд третьої нейтральної сторони.
Переговори – це пошук згоди за допомогою безпосереднього обговорення між учасниками конфлікту. Непоступлива позиція однієї із сторін може опустити планку очікувань іншої сторони, і та задовольниться меншим. Іноді непоступливість може обернутися проти того, хто її виявляє. Затягування переговорів теж невигідно, адже тривалі страйки приносить збитки усім.
Посередництво – це спроба нейтральної третьої сторони розв’язати конфлікт за допомогою внесення пропозицій та покращення комунікації. Здебільшого, обидві сторони орієнтовані на суперництво за схемою «ми виграли – ви програли». Кожна сторона вважає, що досягла успіху, якщо опонент є незадоволений результатом, а якщо він задоволений, це означає, що вона програла. Завданням посередника є замінити цю схему на співпрацю, удосконалити навички сторін, надаючи взаємовигідні пропозиції для прийняття інтеґральної угоди. У порівнянні до компромісів, в яких кожна із сторін жертвує чимось важливим для себе, інтеґральні угоди відрізняються більшою стабільністю та сприяють більш хорошим відносинам у подальшому. Якщо сторони не довіряють один одному та їх спілкування неефективне, допомога третьої сторони – посередника-консультанта з проблем сім'ї, фахівця з трудових суперечок, дипломата – може виявитися корисною. Часто як посередником виступає той, кому довіряють обидві конфліктуючі сторони. У 1980-і рр. посередником у конфлікті між Іраном і Іраком виступила мусульманська громада Алжиру, посередником у територіальній суперечці між Чилі і Аргентиною – Папа римський, у 2004 році після першого туру президентських виборів в Україні – екс-президент Польщі О. Кваснєвські.
Переконавши конфліктуючі сторони ще раз обдумати їх конфлікт, який вони самі розглядають тільки з позиції «я програв – ти виграв», посередник нерідко просить кожну із сторін сформулювати і ранґувати свої цілі. Якщо цілі сумісні, процедури ранґування дозволяють кожній із сторін пожертвувати цілями менш значущими на користь цілей принципових. Після цього сторони запрошуються для прямого діалогу. Посередник нерідко «вибудовує переговори» так, щоб обидві сторони обов'язково зрозуміли один одного. Він може попросити конфліктуючі сторони обмежити їх аргументи лише переліком фактів. Посередник може також попросити учасників конфлікту уявити себе на місці один одного і аргументувати позиції один одного. Можна також попросити учасників переговорів, перш ніж відповідати опонентам, повторити від свого імені їх формулювання. Результати експериментів свідчать про те, що подібні прийоми сприяють взаємній симпатії, роблять мислення сторін менш стереотипним, а прагнення до співпраці – помітнішим.
Арбітраж. Деякі конфлікти є доволі складними, оскільки засадничі інтереси сторін діаметрально протилежні. Вирішити такі конфлікти до обопільного задоволення сторін просто неможливо. Якщо посередник виявляється безсилим, конфліктуючі сторони можуть удатися до арбітражу. Це вирішення конфлікту нейтральною третьою стороною, яка після вивчення позицій сторін виносить ухвалу (рішення). Як правило, конфліктуючі сторони вважають за краще вирішити свою проблему без арбітражу, щоб не втратити контролю над ситуацією.
Коли розбіжності дуже великі і здаються непереборними, перспектива арбітражу може мати зворотний ефект. Конфліктуючі сторони можуть «заморозити» свої позиції в надії вигадати, якщо арбітр вважатиме за краще шукати компроміс. Щоб переламати цю тенденцію, деякі суперечки, зокрема ті, що виникають при рішенні питання про гонорари видатних спортсменів, розв'язуються за допомогою «арбітражу останньої пропозиції»: третя сторона вибирає одне з двох останніх рішень обох сторін. «Арбітраж останньої пропозиції» примушує обидві сторони вносити розумні пропозиції.
Умиротворення (стратегія ПОІР). Деколи напруженість і взаємна підозрілість настільки великі, що не тільки вирішення конфлікту, але навіть спілкування стає неможливим. Відбувається ескалація міжнародного конфлікту. У 1960-х рр. соціальний психолог Чарльз Осгуд запропонував додаткову альтернативу, стратегію ПОІР (поступові й обопільні ініціативи задля розрядки міжнародної напруженості). Вона ґрунтується на таких соціально-психологічних концепціях, як норма взаємності і атрибуція мотивів. ПОІР вимагає, щоб одна сторона ініціювала декілька невеликих акцій, скерованих на деескалацію конфлікту, заздалегідь повідомивши про своє прагнення до миру. Одна сторона закликає протилежну сторону зробити кроки назустріч. Подібні заяви створюють певний фон довір’я у протилежної сторони та привертають увагу громадськості, яка вимушує її дотримуватись норм взаємності.
Потім ініціатор примирення відповідно до заявлених їм раніше намірів здійснює декілька актів примирення, що перевіряються. Результатом стає посилення тиску на супротивника з боку громадської думки, що вимагає від нього у відповідь кроків. Здійснюючи різноманітні примирливі акти (наприклад, пропозиція інформації медичного характеру, ліквідація військової бази, відмова від заборон на торгівлю) ініціатор примирення надає супротивнику самому визначити власні кроки у відповідь.
Значущою спробою практичного застосування ПОІР є послаблення «холодної війни» між США та СРСР. У промові 1963 р. президент Дж.Кеннеді задекларував свій перший примирливий акт: США припиняють ядерні випробування в атмосфері, і відновлять їх тільки в тому випадку, якщо це зробить інша країна. Промова Кенеді була опублікована в СРСР без купюр. У відповідь М.С.Хрущов, повідомив, що СРСР заморозив виробництво стратегічних бомбардувальників. Згодом США і СРСР уклали Договір про припинення випробувань ядерної зброї. Ці мирні ініціативи сприяли потеплінню відносин між двома країнами, хоч і нетривалому.
Окремі елементи стратегії ПОІР перевірялися соціальними психологами в лабораторних іграх, типу розв’язання дилем. Було з’ясовано, що доволі ефективною є проста стратегія «крок на крок», яка починається із співпраці і продовжується у формі адекватної відповіді на останній крок супротивника. Успішною можна назвати стратегію «співпрацювати, а не експлуатувати», яка передбачає прощення, але не примирення з експлуатацією. Інші аспекти стратегії ПОІР також перевірялися в тривалих експериментах. У лабораторних іграх співпраця дійсно посилюється у відповідь на проголошення готовності до неї. Примиренські кроки, що повторюються, дійсно породжують довіру, а підтримка балансу сил захищає від експлуатації.
Отже, соціальні дилеми, конкуренція, спотворене сприйняття здатні посилювати конфлікти. Натомість рівноправний контакт учасників, кооперація, комунікація та стратегії умиротворення є стратегіями подолання конфліктів. Контакти особливо плідні, якщо люди разом протистоять загальній загрозі або спільно працюють в ім'я досягнення якої-небудь екстраординарної мети. Скориставшись результатами вивчення кооперації в лабораторних умовах, деякі дослідники замість навчання, заснованого на змаганні, вельми успішно упровадили в школах новий метод – навчання через співпрацю.
У конфліктуючих сторін є можливість вирішувати свої протиріччя і в ході переговорів, які проводяться безпосередньо, або за участю третьої сторони – посередника. Посередник може допомогти опонентам позбутися неконструктивного підходу до вирішення конфлікту («я виграв ти програв») та замінити його іншим підходом, заснованим на співпраці, де виграють обидві сторони. Завданням посередника є така організація спілкування конфліктуючих сторін, щоб в ньому не залишилося спотворень сприйняття і зріс рівень довіри і взаєморозуміння. Якщо посередник не зміг підвищити рівень довіри, конфлікт вирішує арбітраж, який сам пропонує рішення, або вибирає останню пропозицію однієї із сторін.Іноді напруженість така велика, що спілкування опонентів неможливе. У таких ситуаціях незначні примирливі кроки, зроблені однією стороною, можуть ініціювати у відповідь примирливі дії іншої конфліктуючої сторони. Однією з таких примирливих стратегій на рівні міжнародних конфліктів є ПОІР («Поступові та обопільні ініціативи задля розрядки напруженості).
Багато соціальних конфліктів – результат суперечностей між правами особи, окремих груп і правами суспільства. Соціальні психологи наголошують на необхідності суспільного балансу, де турбота про права окремої людини поєднується з турботою про загальнолюдський розвиток та благополуччя. Відтак в ситуації конфлікту прав особи і прав суспільства існує велика потреба в кроскультурних і ґендерних дослідженнях, в соціально-психологічному знанні у цілому, спроможних зробити внесок у баланс індивідуалістичних і колективістських вартостей конкретної культури.

Соціальна психологія та правосуддя

Дотичні проблеми соціальної психології та правосуддя. Юриспруденція розвивається у тісному взаємозв’язку із різними соціальними науками. У метафоричному розумінні зал суду є своєрідним соціальним світом у мініатюрі, на який поширюється соціально-психологічні ефекти та феномени людського мислення, соціального впливу та взаємодії. Існує чимало проблем, які мають стосунок як до соціальної психології, так і до юриспруденції. Розглянемо окремі дієві чинники в залі суду, які досліджувалися: покази свідків, характеристики обвинувачуваного та настанови судді. Існує чимало проблем, які мають стосунок до соціальної психології та правосуддя. Наприклад: 1) вплив соціальних норм та культурних традицій на правові акти; 2) вплив культурних уявлень про розподіл ролей між чоловіком та жінкою стосовно виховання дітей на рішення суду про розлучення, зокрема з ким буде залишатися дитина; 3) справедливість та ефективність змагальної системи правосуддя (коли представники сторін активно відстоюють свої інтереси) у порівнянні до системи правосуддя, де більш активну роль відіграє суд; 4) тощо. В кримінальних справах психологічні фактори можуть впливати на правові дії: арешт, розслідування, висунення обвинувачення, договір, вирок, дострокове звільнення. Соціальна динаміка в судовій залі має дуже важливе значення.
Переконливість показів свідків. У попередніх темах „Соціальне мислення: переконання та судження”, „Соціальні впливи: переконання людей” розглядалися питання переконливості різних джерел інформації. Зокрема зауважувалося про кредитність комунікатора, а також дієвість впливу різних способів передачі інформації, наприклад візуальної. Соціальний психолог Е.Лофтус у своїх експериментах 1974-1979 рр. з’ясувала, що люди схильні вірити візуальній інформації. Особливо це стосується випадів, якщо хтось свідчить, що сам бачив щось власними очима. Хід експерименту. Першу групу студентів ознайомлювали з гіпотетичним випадком розбійного нападу, де були всі неспростовні докази, але не було показів свідків. За визнання провини голосувало менше чверті студентів. Другій групі студентів надали аналогічну інформацію та на додачу покази одного свідка, який буцімто впізнав обвинуваченого. У цьому випадку за визнання провину голосувало понад 70 %. Третя група студентів мала можливість вислухати дискредитацію адвокатом показів свідка. Виявляється, останній мав хворобу очей, тому не міг без окулярів добре розгледіти нападника. Більша половина студентів все рівно проголосували за визнання провини.(Рис.2). Враження, яке справили на студентів живі покази свідка є очевидним.


13 EMBED MSGraph.Chart.8 \s 1415

Рис. 2. Кількість суджень щодо провини підозрюваного у трьох групах


Експерименти показали, що обвинувачувальний вирок більш імовірний, коли є покази свідків, ніж коли вони відсутні. Враження від живих показів свідків, не спростованих іншими свідками, мають здатність закарбовуватися в пам’яті присяжних.
Помилки мислення свідків. Соціальні психологи звертали свою увагу на достовірність розповідей свідків про події. Вони прийшли до висновку, що переконаність людей у точності своїх спогадів визначається не стільки якістю їх пам’яті, скільки соціальними та особистісними факторами. Це дозволило Г.Л.Велсу констатувати, що існує незначна кореляція між інтуїтивною впевненістю свідка та точністю його показів. Присяжні більш довіряють впевненим свідкам. Проте, чимало людей, незалежно чи помиляються вони чи ні, постійно поводять себе впевнено.
Джерелами помилок мислення є специфіка конструювання спогадів очевидцями. Люди конструюють свої спогади з опорою не лише на минулі події, а й на актуальних для них почуттях, очікуваннях, переконаннях. В одному з експериментів Е.Лофтус задемонструвала вплив ефекту дезінформації. Ефект виникає тоді, коли очевидець отримує хибну інформацію про подію та згодом вбудовує цю дезінформацію у свою пам’ять про подію.
Хід експерименту. Психологи запропонували студентам 30 фотокарток про перебіг дорожньо-транспортної події. На одній з фотокарток автомобіль зупинявся або перед знаком „Stop”, або перед знаком „Уступити дорогу”. Більшість студентів, якщо їм показувати одну з цих фотографій, а згодом задавали запитання, яке передбачає наявність дорожнього знака з іншого фото, згодом „згадують” те, чого насправді не бачили. У своїх наступних експериментах Лофтус виявила, що після запитань, які містили дезінформацію, свідки починали вірити в те, що зелене світло насправді було червоним, а грабіжник мав вуса, хоча насправді їх не було. Хибні спогади свідків можуть сприйматися як справжні.
Помилки опитувань та підготовка інтерв’юерів. Соціальні психологи (Р.Фішер, Е.Лофтус, Г.Занні тощо), які займалися вивченням процедури інтерв’ю свідків, виявили типове явище. Слідчі часто перебивали свідків уточнюючими запитаннями, які вимагали стислих відповідей. Тим самим вони наштовхували свідків на хибні спогади. Щоб уникнути помилок свідків, психологи запропонували процедуру „когнітивного інтерв’ю”. Спочатку свідкові слід дати можливість викласти свої спогади без уточнень, підказок. Наприклад, запропонувати йому відновити у пам’яті обстановку, місце дій і те, що думав та відчував свідок в цей момент. Після цього інтерв’юер може задати стимулюючі запитання, наприклад: „Чи було щось незвичне у його одежі?” тощо. Крім цього інтерв’юер має уникати у своїх запитаннях прихованих припущень.
Проблема хибних опізнань. Опізнання є офіційною процедурою розслідування, коли підозрюваного поміщають серед ряду інших людей. Психологи завернули свою увагу на те, що хибні впізнання часто провокує неправильна процедура впізнання, зокрема побудова композиції ряду підозрюваних. Відмий психолог Г.Веллс десяток років експериментував над цим питанням. Він вказує не те, що існують способи мінімалізувати помилки впізнавань. Один із них – це „порожній” ряд (без підозрюваних), який дозволить відсіяти з кількох свідків тих, хто зробить хибне впізнання. Ще одним способом збільшити достовірність впізнань – прохання до свідків відповідати лаконічно „так” або „ні” на послідовне пред’явлення підозрюваних.
Отже, очевидці часто сприймають подію вибірково. Не слід надто зосереджувати увагу на впевненій манері мовлення людини під час свідчень. Обговорення подій може змінити спогади свідків або розширити їх. Дослідження, заґрунтовані на інсценуваннях злочинів показали, що свідки часто помилково впізнають злочинця серед інших на невірно зорганізованій процедурі впізнання.
Соціальні судження про обвинуваченого: вплив фізичної привабливості та подібності. Соціальні психологи зауважили, що на соціальні судження про людину, зокрема про обвинувачуваного можуть впливати чимало параметрів: вид злочину, статус, вік, стать, раса. Психологи провели експерименти, які досліджували вплив на презумпцію невинності таких факторів як фізична привабливість обвинувачуваної особи та подібність до присяжних. Існує певний стереотип, пов’язаний із фізичною привабливістю: красиві люди видаються добропорядними. Канадський психолог М.Ефран у 1974 р. здійснив експериментальну перевірку дії цього стереотипу. Він роздав студентам-юристам опис судової справи з фотокартками привабливого та непривабливого звинуваченого. Прикметно, що студенти судили про привабливого звинуваченого як про менш винного, а також пропонували йому менше покарання.
Якщо докази звинувачення є недостатніми або нечіткими, то люди часто мислять з опорою на стереотип зовнішньої привабливості. Група психологів (Д.Беррі, Л.Зебровіц-Мак Артур тощо) виявили, що люди з безпосередньою зовнішністю, які мають великі круглі очі, маленький підборідок, рідше визнаються винними у скоєнні запланованих злочинів. Несимпатичні люди справляють враження більш небезпечних злочинців.
Люди більш симпатизують звинувачуваній особі, якщо вбачають якусь подібність, або схильні ідентифікувати себе з нею. Австралійський психолог П.Амато у 1979 р. давав студентам ознайомитися зі свідченнями політика (правого чи лівого ідеологічного скерування), якого буцімто звинувачували у крадіжці партійних документів. Виявилося, що студенти вбачали меншу провину того політика, політичні погляди якого були схожі з їх власними. Такими чинниками, що посилюють чи послаблюють відчуття провини іншої особи можуть бути раса, стать, вік, національність, професія, статус тощо.
Присяжні: настанови судді та ефект досудового розголосу. У широкомасштабному експерименті Дж. Крамера та його колег (1990) було доведено, що присяжним важко опиратися інформації мс-медіа та виконувати настанови судді, який зазначав, що не можна враховувати досудове обговорення справи у мас-медіа. В цьому експерименті Крамера було досліджено майже 800 осіб, які виконували роль присяжних (більшість з них була в реєстрі присяжних). Присяжні спочатку ознайомлювались із повідомленнями ЗМІ про минулі судимості підозрюваного, який тепер звинувачувався у пограбуванні супермаркету. Згодом присяжним давали переглянути відеозапис процесу. В результаті дії ефекту досудового розголосу присяжні все ж іґнорували настанови судді, який закликав їх не брати до уваги досудове обговорення справи у мас-медіа.
Проте судді спроможні впливати на присяжних. Суддя має власну особистісну позицію, яка є невловимою, однак зауважується присяжними. Вони здогадуються про власну думку судді (за його невербальною поведінкою) та враховують її у своєму вердикті.
Соціальні психологи спільно з юристами працюють над проблемою зменшення ефекту незаконних показів на присяжних. Проводяться досудові тренувальні сесії, на яких присяжних навчають правилам судової процедури та стандартам доказовості. Надалі дискутується питання пов’язане з випадками іґнорування присяжними вказівок судді. Суддя має можливості відсікти недопустимі покази до того, як присяжні почують їх. Наприклад, можна записати покази свідків та зробити необхідні купюри. Психологи довели, що живі покази та відеозаписи майже не відрізняються за своїм впливом. Відеозапис дозволить судді відредагувати покази, щоб присяжні мали можливість обговорити вирішальні події раніше, ніж вони зітруться з їх пам’яті. Не виключено, що суди майбутнього будуть оснащені телеекранами, які демонструватимуть зображення свідків у натуральну величину.
Отже, соціальні психологи проводили свої експерименти в галузі юриспруденції, з наміром дізнатись, чи можуть соціально-психологічні принципи та методи допомогти вирішити суттєві проблеми правосуддя. В закордонній соціальній психології проведено тисячі соціально-психологічних імітаційних експериментів. З’ясувалося, що імітоване психологами жюрі присяжних є групою, для якої притаманні типові для інших груп впливи – більшості на меншість, групова поляризація, інформаційний обмін, ідентифікація з обвинувачуваним тощо. Звичайно, результати психологічних експериментів не можна беззастережно переносити на реальну правову систему. Проте вони допомагають сформулювати ті ідеї, які сприяють удосконаленню системи правосуддя.
Соціальне пізнання та проблемна поведінка. Соціальні психологи зацікавилися особливостями когнітивних процесів, які супроводжують людську самотність, надмірну сором’язливість, тривожність, стани депресії. Відомо, що людей в стані депресії характеризує негативізм. Психологи Л.Ейла, Л.Ейбрамсон (1979) вирішили перевірити, що є характерним для людей в стані легкої депресії: спотворене сприйняття чи реалізм ? Дослідники попросили студентів у легкій формі депресії та у нормальному стані спостерігати, чи пов’язане натискуванням кнопки з появою світла. З’ясувалося, що особи з легкою депресією є більш точно контролювали цей зв’язок. Інші психологи перевірили цю тенденцію поведінки низкою експериментів. Так був відкритий феномен депресивного реалізму, тенденції людей, що перебувають у сані легкої депресії, робити об’єктивні ( а не на користь власного Я) судження, атрибуції та прогнози. Психолог Ш.Тейлор робить висновок, що люди в легкій депресії більш реалістичні у сприйнятті майбутнього, вони також беруть на себе відповідальність як за успіхи так і за власні невдачі.
В основі мислення людей в стані легкої депресії є атрибуція відповідальності. Понад 100 досліджень за участю 15.000 досліджуваних вказують на те, що людям у стані легкої депресії більш притаманний неґативний стиль пояснення. Стиль пояснення – це звиклий спосіб пояснення життєвих подій. Негативний, песимістичний, депресивний стиль пояснення приписує невдачі причинам стійким („Це триватиме завжди!”), глобальним ( „Мені у всьому не таланить”) та внутрішнім („Сама винна”) причинам. Результатом такого мислення є депресивне почуття безнадійності, яке згодом починає все сильніше впливати на думки (Рис.1). Ш.Тейлор та інші психологи приходять до висновку, що психічне здоров’я є результатом позитивної самооцінки, перебільшеного почуття контролю та нереалістичного оптимізму.
Психологи також дослідили, що індивідуалістський тип культури характеризується більшою кількістю людей, що переживають депресію. Навпаки, у східних культурах більш тісні
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415


Рис.3. „ Замкнене коло” думок та почуттів

взаємостосунки та співпраця людей послаблюють депресивні стани. Це довів Дж.Г.Драгунс (1990) у своїх крос-культурних дослідженнях на прикладі вивчення ситуації у Японії. Це навело дослідників на думку, що сучасний акцент на індивідуалізмі та знеціненні шлюбу і сімейного життя може провокувати не лише депресію, а й самотність та соціальну тривогу.
Соціально-психологічні дослідження самотності та соціальної тривоги. Психологи дослідили, що почуватися самотньою для людини означає: відчувати свою непричетність до групи (бути чужим серед своїх); відсутність необхідної любові з боку оточуючих; неможливість розділити з ким-небудь свої особисті інтереси та поділитися думками. Було також зауважено, що самотність має свої вікові та ґендерні особливості. Там підлітки та молоді люди гостріше відчувають самотність. Чоловіки переживають самотність по іншому, ніж жінки. Зокрема чоловіки відчувають самотність, коли є ізольованими від взаємодії із соціальною групою (сфера суспільних відносин), а жінки – коли позбавлені близьких взаємин (сфера приватного). Психологи дослідили специфіку соціального мислення самотніх людей, яка виявляється у неґативному стилі пояснень власної поведінки.
Впродовж численних експериментів психологи з’ясували ті ситуації (іспити, прийом на роботу, публічні виступи, незнайомі та неструктуровані ситуації), які викликають відчуття соціальної тривоги у людей. Здебільшого люди виявляють тревогу, коли у них, з одного боку, є мотивація справити враження на інших , з іншого – коли є сумніви у своїх можливостях та здібностях.
Соціально- психологічні дослідження та психологія здоров’я. Психологи тривалий час вивчали вплив поведінки на захворювання, що допомогло у створенні нової міждисциплінарної галузі – психології здоров’я. Окреслимо деяке коло питань, які розробляються у цій царині. Важливим предметом дослідження стало з’ясування впливу емоцій, способів реагування у стресових ситуаціях на виникнення хворіб серця, інсульту, раку тощо. Було доведено, що хвороба серця пов’язана з такими особистісними чинниками як схильність до конкуренції, реактивність (гнів). Тривалий стрес пригнічує імунітет, тому робить людину уразливою до інфекційних та онкологічних захворювань. Песимістичний стиль пояснення подій теж створює ризик захворіти. Психологи
Соціально-психологічні підходи до позитивних змін мислення. Змінити неґативні шаблони мислення можливо через зовнішні поведінкові прояви, адже дії людини, соціальні ролі та вчинки впливають на її соціальні установки. Психотерапевти поведінкового (біхевіорального) напрямку переконані, що внутрішні диспозиції людини змінюються після змін поведінки. В межах цього напрямку існують численні методики, які приводять до змін неґативного мислення. Так, наприклад, використовується методика „нога у дверях”. Сором’язливу, соціально тривожну людину, навчають програвати роль впевненої у собі особи. У психотерапевтичних групах допомоги учасники допомагають один одному фіксувати у своїй поведінці слова, дії, контролювати почуття, демонструвати позитивні почуття тощо. Відбувається своєрідний тренінг соціальних навичок, здійснюється когнітивна психотерапія (стилем пояснення), щоби з новим позитивним досвідом змінювалися схеми неґативного мислення, долалася депресія та надмірна сором’язливість.
Отже, соціальні психологи досліджують атрибуції та соціальні очікування депресивних, самотніх та соматично хворих людей. Було лабораторно з’ясовано, що люди з легкою депресією виявляють дивовижний реалізм. Разом з тим для них характерний неґативний стиль пояснень подій життя. Вони з легкістю приписують причину якоїсь конкретної невдачі стійким, глобальним та внутрішнім причинам. Це саме стосується тих, хто страждає від самотності й соціальної тривожності. Психологія здоров’я вносить значний внесок у медицину. В її межах досліджуються зв’язки між хворобою, стресом та песимістичним стилем пояснень. Тут також напрацьовані соціально-психологічні підходи до лікування. Серед соціально-психологічних принципів, які застосовуються в курсі психотерапії виокремлюють щонайменше три. Перший принцип визначає, що зміни у зовнішній поведінці людини можуть призводити зміни внутрішні; другий – замкнене коло атрибуцій та поведінки можна розірвати за допомогою навчання соціальним навичкам , формування досвіду, який призводить до змін неґативного мислення. Третій соціально-психологічний принцип засвідчує, що ефект психотерапії, тренінгу соціальних навичок є тривалішим, якщо людина приписує перемогу собі, а не лікувальним програмам.
Афіліація: зв’язок зі здоров’ям та відчуттям щастя. Люди мають сильну потребу бути причетними до групи, інших людей. Афіліація (англ. affiliate – приєднувати) – це соціальний мотив, що спонукає до взаємодії, заґрунтованої на взаємопривабливих, дружніх стосунках та прив’язаностях.
Людям властива потреба у створенні тривалих і близьких взаємин з іншими людьми. Це притаманно як для колективістських, так і для індивідуалістських культур. Навіть люди, які сповідували життєвий стиль «яппі» (молоді міські люди, які визнають пріоритетними цінності кар’єри та матеріального статку) з плином часу почуваються нещасливими через відсутність сім’ї. і Австралійський психолог Киплінґ Вільямс (2001) з колегами вивчав ситуації (в школі, на роботі, вдома), коли остракізм (неприйняття або іґнорування оточуючими) позбавляє людей можливості реалізувати свою потребу в причетності. Люди (особливо жінки) реаґують на остракізм поганим настроєм, нервозністю, спробами відновити відносини або остаточним їх розривом. Вільямс зауважив, що навіть «кібер-остракізм» (коли адресат не отримує відповіді на свій електронний лист) переживається неоднозначно.
Дослідники провели експеримент, в якому взяли участь близько півтора тисячі осіб з півсотні країн; Учасники експерименту трійками грали в Інтернеті гру (кидання диску, що «літає»). У тих учасників з трійки, яких ігнорували під час гри виразно погіршувався настрій. Встановлено також, що остракізм був джерелом стресу навіть тоді, коли група з 5 осіб домовлялася про те, що з кожним з них по черзі інші четверо не розмовлятимуть впродовж одного дня. Ця імітація остракізму заважала роботі, перешкоджала нормальним соціальним контактам і викликала тимчасове хвилювання, нервозність учасників.
Психологи довели важливість для людини афіліативних стосунків або стосунків причетності. Ці стосунки можуть охоплювати як знайомих так і незнайомих осіб та виявлятися у позитивних висловлюваннях, дружньому виразі обличчя, тривалості контакту очима, жестикуляції тощо. Психологи також напрацювали інструментарій дослідження афіліації: проективну методику ТАТ (Г.Меррей) та опитувальник (А.Мехрабіан).
Отже, афіліація, наявність тісних, перевірених часом взаємостосунків підвищує життєздатність, почуття щастя. Довірливі, теплі взаємини корелюють з емоційним благополуччям.
Атракція. Соціальні психологи вивчали чинники, які сприяють налагодженню, підтримці та поглибленню симпатії, дружніх та любовних відносин. Атракція (лат. аttrahere – приваблювати) – це соціальна установка, яка забезпечує процес виникнення, підтримки та поглиблення близьких відносин між людьми.
Одним з найбільш важливих чинників, що сприяє формуванню дружніх відносин є територіальна близькість людей. Соціологам відомо, що більшість людей знаходять свою «другу половину» серед сусідів, колег або однокласників Вірогідність того, що дві людини здружаться, якщо живуть по сусідств, або в одній кімнаті гуртожитку є вельми великою.
Чинник взаємодії на „спільній території”. Насправді вирішальне значення має не стільки територіальна близькість, скільки «функціональна дистанція». Вона визначається кількістю трансакцій між людьми. Люди часто знаходять друзів серед тих, хто користується тим самим транспортним маршрутом, тією самою парковою стежкою, бібліотекою, комп’ютерною залою тощо. Чому ж у такому разі територіальна близькість частіше породжує дружбу і симпатію, любов, ніж ненависть?
Антиципація взаємодії. Територіальна близькість дозволяє людям знаходити один в одному те, що їх споріднює, виявивши спільні інтереси, погляди, заняття. Але набагато важливішою є антиципація – сподівання того, що потенційні суб’єкти взаємодії виявляться хорошими людьми, з якими складуться хороші взаємини. Саме очікування позитивних подій, передбачення зустрічі підсилює симпатію. Цей феномен антиципації взаємодії має адаптивну функцію. Очікування приємних емоцій, а саме того, що хтось виявиться приємною і доброзичливою людиною, підвищує вірогідність того, що між людьми дійсно складуться хороші взаємини. Люди приречені підтримувати відносини з іншими: сусідами по гуртожитку, близькими та далекими родичами, педагогами, товаришами по навчанню, колегами тощо. Симпатія до цих людей вірний шлях до встановлення кращих відносин з ними, а значить, до щасливішого та повновартісного життя.
Ефект «простого перебування в полі зору». Це тенденція відчувати більшу симпатію та краще оцінювати незнайомі суб’єкти та об’єкти після їх перебування у полі зору людини. Перевіркою дії ефекту «простого перебування в полі зору» займалися багато психологів. Музичні та смакові прив’язаності формуються під впливом ненав’язливого їх повторення для людей (Д.Каннеман). Улюблений сьогодні усіма символ Парижа – вежа Ейфеля, спочатку сприймався жителями як металевий монстр.
С.Кітаяма та інші дослідили, що люди різних національностей, мов і віку віддають перевагу буквам, що входять в їх власних імен та часто зустрічаються у рідній мові. Наприклад, улюблена літера французьких студентів W – є одночасно найбільш поширеною літерою французької мови. Японські студенти віддають перевагу не тільки літерам, що містять їх імена, а й числам, що відповідають датам їх народження.
Результати експериментів Р.Зайонца (1998) і його учнів свідчать про те, що потрапляння в поле зору (стимуляція) викликає позитивні відчуття навіть тоді, коли люди не підозрюють про сам факт стимуляції. На думку Зайонца, цей ефект має адаптивне значення. Це «жорстко змонтований» захисний феномен, що зумовлює наші потяги і симпатії. Він допомагав нашим предкам класифікувати предмети, людей і відносити їх або до категорії знайомих і безпечних, або до категорії незнайомих, тобто небезпечних.
Ефект «простого попадання в полі зору» впливає і на те, як ми оцінюємо інших: нам подобаються знайомі люди. Цей феномен експлуатують і політики, і рекламісти. Після багаторазового повторення телевізійної реклами у людей нерідко з'являється автоматично позитивне ставлення до рекламованого товару. З двох маловідомих кандидатів звичайно перемагає той, хто частіше «світився» на телеекрані, загалом у ЗМІ.
Стереотип фізичної привабливості. У кількох темах „Переконання людей”, „Просоціальна поведінка: альтруїзм” та підтемі „Соціальна психологія та правосуддя” зверталася увага на дію стереотипу фізичної привабливості. Цей феномен також є визначальним для дружніх стосунків та зародження любові. Фізична привабливість молодої жінки корелює з її успіхом у чоловіків. Приваблива зовнішність молодих чоловіків менш тісно корелює з їх успіхом у жінок, які більшу увагу звертають на його характер та соціальний статус. Експерименти підтверджують також факт існування феномену відповідності. Люди зазвичай вибирають особу, чия фізична привабливість приблизно відповідає їх власній.
Якщо фізична привабливість така важлива, чи означає це, що перманентна зміна зовнішності людей повинна змінити і ставлення оточуючих? Протягом одного року пластичні хірурги виконують мільйони подібних маніпуляцій. Щоб вивчити наслідки подібних трансформацій, психолог М. Калік дав студентам фотографії жінок, зроблені до і після пластичних операцій, і попросив їх висловити свої враження. Досліджені не тільки визнали прооперованих жінок привабливішими зовні, а й добрішими, більш щирими тощо.
Дослідники, що вивчають «механізм привабливості», вважають, що не дивлячись на переваги «фізичної краси», існує її обернений бік. Фізично привабливі люди частіше страждають від сексуальних домагань та неприязного ставлення представників власної статі. Їх можуть турбувати сумніви з приводу того, за що їх цінують передусім не за справи, людські якості, а лише за красу, яка швидкоплинна. В осіб, які покладаються на свою зовнішність, може бути недостатньо мотивації для того, щоб розвивати свої розумові здібності.
Культурні детермінанти фізичної привабливості. Відповідно до соціальних позицій чоловіків та жінок, що історично склалася, привабливішими визнаються жінки, у яких великі очі, «лялькові» риси обличчя, що свідчать про поступливий характер. Привабливішими здаються ті чоловіки, чия зовнішність свідчить про мужність і владність. Психологи також дослідили, що «привабливі» риси обличчя і фігура не повинні надто відрізнятися від середніх параметрів. Досліджувані в багатьох експериментах майже завжди (96%) визнавали привабливішим «усереднене» (за допомогою комп’ютерної графіки) фото особи у порівнянні з початковим фото індивідуальної особи.
Коли дослідники повторили цю процедуру, заклавши в комп'ютер зображення 326 японських школярок, вони отримали такий самий результат: більшість людей (як у Японії, так і у Великій Британії) привабливішим визнавали зображення, одержане на підставі найпривабливіших облич, ніж зображення, одержане на підставі всієї вибірки, але ще красивішою визнавалася особа, в якій привабливі риси були дещо перебільшені.
Цей експеримент перевірив психолог В.Джонсон (2000). Він запропонував досліджуваним чоловікам оцінити на предмет привабливості дві фотокартки жінок європейської зовнішності. (Рис. 4).




Рис. 4. Стимульні фотокартки в експерименті В.Джонсона

Ці фотокартки були усередненим результатом комп’ютерної обробки фотокарток 16 європейських жінок. У зображення праворуч було додано певні риси, які посилюють жіночність сприйняття особи. З’ясувалося, що з двох усереднених образів на фотокартках, які подобаються досліджуваним, правий все таки сприймався більш привабливим.
На думку еволюційних психологів, ґендерні відмінності сприйняття зовнішності неусвідомлено опираються на позиції стратегії репродуктивності. Жіноча краса повідомляє біологічно важливу інформацію: вона має свідчити про здоров'я, молодість і плодючість. На це вказують кроскультурні дослідження Д.Басса, який вивчав чоловіків-представників 37 культур. Між різними культурами немає ніяких розбіжностей з приводу того, кого можна назвати фізично привабливим.
Хоча сприйняття привабливості людей має біологічне підґрунтя, воно не є остаточним. Існує «ефект контрасту», який підтверджується лабораторними експериментами. Після поглядання глянцевих журналів з фотографіями красунь чоловіки визнавали несимпатичними тих жінок, які раніше видавались їм привабливими. Проте, чим більше чоловік і жінка люблять один одного, тим менш привабливими їм здаються інші представники протилежної статі.














































 Чалдини Р., Коник Д., Нейберг С. Агрессия: Лидерство. Альтруизм. Конфликт. Группы. –СПб: Прайм Еврознак, 2002. – С.166 .
 Деснев Любен. Психологія малой группы.–М: Прогресс, 1984.– 198 с.
 Ойстер Кэрол. Социальная психология групп. – СПб.: Пройм Еврознак; М.: Олма-Пресс, 2004.– С.114 .

 International Lab our Office (2005s report).
Варій М.Й.Соціальна психіка нації. – Львів: СПОЛОМ, 2002. – 184 с.
 Андреєва Г. М. Социальная психология. – М.: Аспект Пресс, 1996.– С.155.
 Лебон Г. Психология масс. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 320 с.












 Wojciszka B.Psychologija postaw i ocen..– Gda
·sk: Gda
·skie Wydawnictwo Psychologiczne, 2001.– s.73
 Зимбардо Ф., Лайпе М. Социальное влияние. СПб.: Питер, 2000.– С.32.
Jarymowicz M. Studia nad spostrzeganiem relacji ja-inni: tozsamo
·
·, indywiduacja, przynalezno
·
·, Wroclaw, 1988. –С.89.
 Sterlau j. (red.naukowy)Psychologija. Podr
·cznik akademicki. Jednostka w spoleczenstwie i elementy psychologii stosowanej . .– Gda
·sk: Gda
·skie Wydawnictwo Psychologiczne, 2000.– s.189.

 Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер Ком, 1998.– С.378.
 Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер Ком, 2000. – С.382.
 Чалдини Р. Социальное влияние. – СПб.: Питер Ком, 1998.– С.197.

 Berry,J.W., & Kalin,R. Multicultural and ethnic attitudes in Canada: An overview of the 1991 national survey // Canadian Journal of Behavioral Science, 27,1995, p.301-320.
 Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер Ком, 2002.– С.438.
 Папич Ж. Национализм, война, гендер. Экс-феминность и экс-маскулинность экс-граждан экс-Югославии // Гендерные исследования. – М.: Человек & Каръера, 1999. – № 2 (1/1999). – С.5-24.


 Kwiatkowska A. To
·samo
·
· a spoleczne kategoryzacje..–Warszawa : PNN, 1999. - s.123.
 Hapon N. Gender and Education: Psychological Research of Students’ Imaginations // European Integration through Education. Traditions the Present and the Future / Ed.R.Kucha.- Lublin: Maria Curie-Sklodowska Uniwersytety Press, 2004.– P.523-529.










































вивчали стан здоров’я на різних вибірках (студентів, спортсменів). Вони показали, що оптимісти (ті хто давали, стійкі, глобальні та внутрішні пояснення для хороших подій), здебільшого є більш здоровими. Отже, позитивний стиль пояснень, мислення загалом є хорошими ліками.


















Зв’язок 3

Фактор X :самооцінка Кореляція Фактор Y : успішність щщщщшкільнінавчальнауспішністьнавчальна успішність

Y

X

Z



Y

X

Зв’язок 2 №2

Y

X

Зв’язок 1


Група

Експеримен- тальна



Рівень агресії

Перегляд фільмів зі сценами жорстокості


Рівень агресії



Контрольна

Перегляд фільмів без
жорстоких сцен



Умови експерименту

Критерій


Я сам

Мати

Друг

Батько

Брат


Я сам

Батько

Друг

Колеги

Брат

Мати

Колеги

Західна Я-
концепція

Східна Я-
концепція

Набута безпорадність

Брак свідомого контролю

Неконтрольовані
неґативні події


( ч а с )
...............



Повідомлення
2




Повідомлення
1



Ефект первинності


Ґендерні відмінності у поведінці

Навички та переконання, обумовлені причетністю до статі

Рольові очікування

Розподіл праці між чоловіками
та жінками в соціокультурі

Інші фактори, зокрема біологічні


Соціаліза-
ція


Інтимний
простір
15-46 см


Особистісний
простір
46-120 см


Соціальний простір
1,2-3,6 м


Публічний простір
~ 3-6 м

Хто повідомляє?


Домінує повідомлення
2


Домінує повідомлння
1


Ефект вторинності



Повідомлення
1




Повідомлення
2



( ч а с )
............

Що повідомляється ?

Канал
Активне–пасивне сприйняття.
Особистий контакт – ЗМІ.



Як повідомляється ?


Зміст повідомлення
Логіка – емоції.
Відмінність від точки зору аудиторії.
Одностороннє–двостороннє повідомлення
Ефект
первинності –вторинності.



Реальні

Лабораторні

Великі

Природні

Малі

Стихійні

Аудиторія
Аналітичне мислення – образний
тип сприйняття.
Вік.

Кому повідомляється ?

Комунікатор
Надійність
Компетентність
Довіра Привабливість

Рух
«бонхедів»

Рух
«скінхедів»

Рух
«панк»

Рух
«хард-кор»

Рух
«скінхедів»

Футбол

Музика

Мода



Рух
харт-модів




Рух «рудібойз»





Рух
«теддібойз»


Стійкі

Групи

Умовні

Соціальні лінощі

Соціальна фасилітація

Розслаблення

Боязнь оцінки і збудження

Не оцінюється внесок

Оцінюються особистий внесок

Присутність інших

Інше

Футбол

Музика

Мода

Інше

Рух
«червоних скінхедів»

Фрустрація
(мета)



Агресія




Вербальна



Інструмен-
тальна



Дистантна



Внутрішня
або
аутагресія



Фізична



Зовнішня
або
автоагресія



Контактна




Ворожа


Деідинтифікація
з джерелом стереотипу (вихід за межі інституції, або зміна країни)


Погіршення поведінки

Уразливість людини до стереотипу

Стереотипи, що існують в соціокультурі

Відмова
від мети

Аутаґресія
(наприклад,
самогубство)

Фактори, що провокують аґресію

Заміщена
аґресія

Аґресія скерована назовні

Прямий вияв аґресії


Аверсивний досвід


Винагорода
за
аґресію


Емоційне збудження


Наслідки, які очікуються


Аґресія

Чи сприймається як нещасний випадок ?

Чи привернув увагу інцидент ?

Допомога відсутня

Допомога відсутня


Чи хоче втручатися очевидець?

Допомога відсутня



Спроба
допомогти

так так так

ні

ні

ні

так так так

так так так

6

12

0

- 6

- 6

0

12

6

Співпраця

Відособлення

Відособлення

Співпраця

Гравець А

Гравець Б

Неґативний стиль пояснення подій




Депресивність



Root Entry_-* #,##0_р_._-;\-* #,##0_р_._-;_-* "-"_р_._-;[email protected]_-О{,;
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·_-* #,##0.00_р_._-;\-* #,##0.00_р_._-;_-* "-"??_р_._-;[email protected]_-О?¤
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·#,##0\ "грн.";[Red]\-#,##0\ "грн."ОK¦#
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·#,##0.00\ "грн.";[Red]\-#,##0.00\ "грн."ОѓЁ?
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·_-* #,##0\ _г_р_н_._-;\-* #,##0\ _г_р_н_._-;_-* "-"\ _г_р_н_._-;[email protected]_-О“ЄG
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·_-* #,##0.00\ _г_р_н_._-;\-* #,##0.00\ _г_р_н_._-;_-* "-"??\ _г_р_н_._-;[email protected]_-1 
·
·Arial Cyr=
·
·
·
·Dark downward diagonalDark upward diagonalтривалість життя, роки
·  показники

Приложенные файлы

  • doc 18937236
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий