Tema 1 pit 3 tema 2 pit 1

Тема 1.
1. Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майнаЕкономічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV III ст. до н. е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв’язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.. 2.Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв’язана з добою Київської Русі першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» зведення законів давньоруського права ХІХІІ ст. Статті регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в ХІ ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави. Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» монументальний історіографічний і літературний документ початку ХІІ ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей З цього погляду важливими є твори Івана Вишенського (1545/50 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах соціальної рівності. Він говорив, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» кріпаків. На його думку, одночасно зі зростанням багатства й розкошів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бідняків. Він розумів, що майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей.
Пит.3 «Меркантилізм, періодизація меркантилізму, теорія грошового і торгового балансу, економічна політика меркантилізму і сучасність.»
Меркантилізм - це направлення економічної думки, прибічники якого бачили у зовнішній торгівлі джерело багатства  в результаті здійснення активного торгового балансу .
У своєму розвитку меркантилізм пройшов два етапи. Ранній, або монетарний меркантилізм (У.Стаффорд, Г.Скаруффі та ін., XV- поч. XVI ст.) базувався на підтримці системи грошового балансу, спрямованого на збільшення грошового багатства тільки законодавчим шляхом. Пізній, або мануфактурний меркантилізм виник наприкінці XVI - у XVII ст. (Т.Мен, А.Серра, А.Монкретьєн та ін.) і спирався на положення про те, що держава стає тим багатшою, чим більшою буде різниця між сумою вартості вивезених і завезених товарів, тобто центральним пунктом стає регулювання торгового балансу; підтримується політика протекціонізму.
Теорія грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге зберегти гроші в самій цій країні.  Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх вивезення. Адекватною була й економічна політика того часу, головною метою якої вважалося утримування грошей у країні, тобто максимальне зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися досягнути безпосереднім регулюванням руху грошей. Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів зобов'язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.
Теорія торгового балансу.  Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизняних товарів.
Економічна політика меркантилізму (протекціонізм) сприяла первісному нагромадженню, скорочуючи перехід від феодалізму до капіталізму. Разом з тим прогресивність меркантилізму вже на першому щаблі розвитку буржуазного суспільства відображала його антагоністичний характер.
1. Зовнішньоторговельна політика. Забороняється ввіз у країну багатьох іноземних товарів, уводяться охоронні й заборонні мита, встановлюються експортні премії; заохочується створення торговельних монополій.
2. Промислова політика. Насаджуються й розвиваються мануфактурні виробництва, тому що промислові продукти мають більшу цінність, чим первинні блага, і легше транспортуються.
Узагальнюючи інтерпретацію періоду меркантилізму, у тому числі і марксистську, слід відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому доіндустріальною економікою, точніше кажучи це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних "принципів" наукового світогляду.
Тема 2.
Пит.1:Завершення класичної політичної економії в творах Д. Мілля.
Теоретико-методологічні особливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях "Про предмет політичної економії та про її метод" (1836), "Про деякі невирішені питання політичної економії". "Основи політичної економії" Дж. С. Мілля складаються із "Попередніх зауважень" автора та 5 книг: перші три книги ("Виробництво", "Розподіл", "Обмін") присвячені аналізу співвідношення факторів виробництва, природи та чинників економічного зростання, сутності заробітної плати та прибутку, аналізу вартості, ціни, грошей, кредиту, міжнародної торгівлі тощо; четверта книга ("Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл") досліджує передумови та обмеження економічного зростання; п'ята книга ("Вплив уряду") присвячена аналізу традиційних для класичної школи питань ролі держави у ринковій економіці.
Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, Дж. С. Мілль зазначав, що останній є продуктом заощадження, тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньої користі. Відтак він дійшов висновку, що "зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів величини фонду, з якого може бути зроблене заощадження, і від сили схильностей, які спонукають заощаджувати". Аналізуючи "основні закони, що стосуються капіталу", вчений звернув увагу на те, що: -виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу; -капітал є результатом заощаджень; -капітал споживається; -продуктивна праця утримується і застосовується за допомогою капіталу.
Важаючи теорію вартості завершеною та стверджуючи, що "в законах вартості немає нічого, що залишилось би зґясувати сучасному (1848) або будь-якому майбутньому автору", вчений сформулював основні положення теорії вартості, засновані на таких принципах: "вартість відносне поняття", "вартість усіх речей, які обмінюються, не може одночасно впасти або зрости, оскільки не може кожний із дюжини бігунів обігнати всіх інших, або кожне із сотень дерев перерости всі інші"; -"ринкова вартість речі залежить від попиту і пропозиції: вона підвищується, коли зростає попит, і знижується, коли збільшується пропозиція. Однак попит змінюється разом із вартістю: за умов дешевизни речей він, як правило, більший, ніж за умов їх дорожнечі; і вартість речей встановлюється такою, щоб попит дорівнював пропозиції"; -"в середньому товари обмінюються приблизно за їх природною вартістю"; Найважливіші напрямки соціальних реформ, запропонованих Дж. С. Міллем: 1. Ліквідація найманої праці шляхом удосконалення системи приватної власності на основі розвитку кооперативно-виробничих асоціацій.
До теоретичних здобутків вченого слід віднести:
-розробку методологічних основ політичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;
-узагальнення та систематизацію основних ідей класичної школи; -започаткування викладу економічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво розподіл обмін споживання);
-поглиблення та доповнення учення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світової економічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародної торгівлі тощо).
Питання 2. Політична економія сеніора
Особливе місце серед західних економістів XIX ст. займає Насау Вільям Сеніор (17901864), який розвивав свої економічні міркування у руслі класичної традиції, однак мав власний оригінальний підхід до аналізу деяких економічних процесів та явищ. Свої економічні погляди вчений виклав у працях: "Нариси з політичної економії" (1836), "Листи про дію фабричного акта в бавовноткацькій промисловості" (1837), "Політична економія" (1850) тощо. Н. Сеніор народився в Англії у сім'ї сільського священика. Здобувши освіту в Оксфорді, він деякий час працював чиновником канцелярського суду, проте за станом здоров'я вимушений був відмовитись від кар'єри адвоката. Зацікавившись економічною наукою Н. Сеніор, плідно працював у цьому напрямі, спілкувався з багатьма видатними людьми свого часу. Визнанням його заслуг стало обрання вченого на посаду професора організованої у 1825 р. в Оксфорді кафедри політичної економії. Згодом він став членом Французької академії наук. Водночас Н. Сеніор активно займався реформаторською діяльністю, очолюючи урядові комісії з питань праці та добробуту. Н. Сеніор увійшов у історію економічної науки як прихильник "чистої політичної економії", переконаний у тому, що економічну теорію можна звести до невеликої кількості незаперечних істин. Продовжуючи традиції класичної школи щодо дослідження природи багатства як сукупності мінових вартостей, вчений: Визначав цінність на основі аналізу корисності та обсягу пропозиції, звернувши увагу на проблему рідкісності ресурсів. Стверджуючи, що обмінюватись можуть лише корисні речі, які існують в обмеженій кількості і здатні "прямо чи побічно приносити задоволення"1, Н. Сеніор вважав недостатнім визначення вартості витратами праці. Він дотримувався думки, що рідкісність та корисність блага безпосередньо впливають на його оцінку. Розвиваючи цю тезу, дослідник звернув увагу на те, що "Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного виду і більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі"2. Водночас важливим елементом формування цінності Н. Сеніор вважав "порівняльне обмеження пропозиції", "порівняльну недостатність благ"3, обмежену витратами виробництва. Здійснив аналіз витрат виробництва через призму суб'єктивної категорії "утримання". На відміну від Д. Рікардо, який зводив витрати виробництва до нагромадженої праці, Н. Сеніор стверджував, що праці та капіталу недостатньо для виробництва корисних речей. Він надавав великого значення поведінці суб'єкта господарювання, який або утримується від непродуктивного застосування засобів, які знаходяться у його розпорядженні, або ж навмисно віддає перевагу виробництву більш віддалених продуктів над виробництвом продуктів, які отримуються безпосередньо. З огляду на це вчений трактував працю як пожертву робітника, який витрачає свій час і зусилля, утримуючись від дозвілля і спокою. Водночас капітал він визначав як пожертву капіталіста, який накопичує (заощаджує) грошові засоби і таким чином відмовляється від особистого споживання. На думку Н. Сеніора, затрати зусиль та пожертви робітників і капіталістів формують мінові пропорції і складають реальні витрати виробництва. Відтак ціну він визначав як суму утримання капіталіста і робітника або суму заробітної плати і прибутків. Дослідив закономірності ціноутворення, дійшовши висновку, що витрати виробництва окреслюють лише приблизні ціни, виступаючи їх "регулятором". Остаточну та визначальну роль при формуванні ціни вчений відводив співвідношенню попиту та пропозиції. Дотримуючись класичної традиції, Н. Сеніор був прихильником економічного лібералізму та свободи зовнішньої торгівлі, стверджуючи, що вільна конкуренція забезпечує найвищу ефективність. Наголошуючи на тому, що за умов свободи ціноутворення вартість товару визначається затратами праці та капіталу, вчений звернув увагу на те, що монополізація виробництва змінює механізм ціноутворення, уможливлюючи ситуацію, за якої вартість товару перевищує затрати праці та капіталу. Утворений за рахунок цього дохід монополіста Н. Сеніор назвав рентою. Таким чином, природу ренти англійський дослідник виводив із монополії, пов'язаної як з володінням родючими земельними ділянками, так і передовими науково-технічними досягненнями, рідкісними талантами тощо. На відміну від попередників, він не виокремлював землю як самостійний фактор виробництва, зазначаючи, що рента не належить до витрат виробництва і не впливає на ціну. Виклав своє розуміння процесу розподілу доходів, виходячи з теорії утримання. На думку Н. Сеніора, саме пожертви праці та капіталу дають право робітникам та підприємцям на отримання відповідної винагороди: заробітної плати і прибутку. На відміну від Д. Рікардо, який трактував дохід на капітал як залишок після вилучення із ціни товару заробітної плати, Н. Сеніор розглядав прибуток як винагороду за пожертву капіталіста, який утримався від непродуктивного споживання. Аналізуючи взаємозв'язок заробітної плати і прибутку, вчений виходив з того, що основою нарощування виробництва є прибуток, який заощаджується і перетворюється в інвестиції. Відтак величину заробітної плати він узалежнював від утримання капіталіста, а не робітника. Водночас динаміку заробітної плати вчений пов'язував зі змінами товарних цін. Значний інтерес для дослідників економічної думки становить здійснене Н. Сеніором розмежування капіталу-власності та капіталу-функції, яке дало підставу вченому виокремити два види винагороди капіталіста: підприємницький дохід як плату за працю, підприємницькі здібності; процент як плату за капітал (своєрідну пожертву капіталіста, який утримується від негайного споживання грошей). Обґрунтував теорію, яка пізніше отримала назву "останньої години". Аналізуючи прибуток як величину, яка перевищує витрати виробництва, вчений вважав, що цей вид доходу можна отримати лише за умов незмінної тривалості робочого дня. Він виходив з того, що за існуючого на той І час у Англії 11,5-годинного робочого дня прибуток створюється в останню І годину, оскільки перші 10,5 годин витрачаються на відтворення спожитої 1 вартості авансованого капіталу. Відтак у роботі "Листи про дію фабричного акта у бавовноткацькій промисловості" Н. Сеніор виступив проти боротьби робітників за скорочення тривалості робочого дня, стверджуючи, що останнє унеможливить отримання прибутку, підірвавши таким чином стимули] підприємництва та розвитку виробництва. Однак у подальшому вчений визнав свою теорію помилковою, сприйнявши критику сучасників, які переконливо довели, що пропорції між заробітною платою та прибутком можуть змінюватись навіть при скороченні робо-1 чого дня внаслідок зростання продуктивності праці. Питання 3. Політична економія Бастіа
Прагнення до прогресивних перетворень на основі принципів економічного лібералізму набуло подальшого розвитку у працях відомого французького економіста і публіциста Клода Фредеріка Бастіа (1801 1850), автора блискучих нарисів, які користувались великою популярністю у Франції в 40-ві 50-ті pp. XIX ст. Найважливішими економічними ідеями вченого є: Теорія послуг, заснована на методологічних підходах Ж.Б. Сея до визначення цінності економічних благ. Зазначаючи, що з економічного погляду суспільство це обмін, в якому беруть участь рівноправні учасники, Бастіа наголошував на тому, що "Взаємний обмін здійснюється за таким незмінним правилом: цінність за цінність, послуга за послугу, а все, що становить дармову корисність, стоїть поза торгом, тому що дармовий продукт не має цінності, а предметом мінових угод буває лише цінність". Розмірковуючи над тим, що "Слово цінність обов'язково передбачає, що ми не поступимося даром, без винагороди тому, хто володіє нею", Ф. Бастіа дотримувався думки, що за умов економічної свободи взаємовідносини між людьми "не можуть бути нічим іншим, як взаємним обміном послуг, які знижуються в цінності і зростають у корисності". Таким чином, вчений трактував цінність як відношення двох послуг. Він не погоджувався з тим, що в основі вартості лежить людська праця. Такий підхід, на думку французького дослідника, не пояснює, чому цінність випадково знайденої перлини еквівалентна цінності перлини, здобутої з величезними труднощами з дна моря. Ф. Бастіа визначав послугу як будь-яке зусилля, яке зберігає зусилля інших. Однак, на відміну від Ж.Б. Сея, який вважав, що корисні послуги надаються не лише людьми, але і силами природи, речами, вчений аналізував лише особисті послуги у різних сферах суспільного життя. Виходячи з того, що напруга і зусилля обох сторін в обміні мають еквівалентний характер, заснований на добровільності та взаємовигідності ринкових угод, французький економіст стверджував, що послуга вимірюється з боку продавця його зусиллями, затраченими на виробництво товару. Водночас послуга з боку покупця вимірюється зусиллями, які економляться в результаті придбання товару. У зв'язку з цим Ф. Бастіа зазначав, що діамант має більшу цінність за воду внаслідок того, що людина, яка поступається діамантом, надає більшу послугу тому, хто поступається склянкою води. Розмірковуючи над тим, що будь-яка власність є сумою цінностей, вчений трактував останню як сукупність наданих послуг. Виходячи з того, що нові послуги завжди корисніші й продуктивніші за старі, вчений висловив думку про те, що будь-яка власність є сумою минулих цінностей, які поступово втрачають свою корисність. Теорія "гармонії інтересів" основних класів капіталістичного суспільства. Досліджуючи закони економічного розвитку, Ф. Бастіа сформулював головне, на його думку, запитання: перебувають людські інтереси, залишені самі на себе, в гармонії між собою чи вони прямо протилежні один одному? Намагаючись дати відповідь на нього, вчений відстоював теорію природного порядку та заперечував існування соціальних антагонізмів. Як і А. Сміт він пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Виходячи з власної теорії послуг, Ф. Бастіа визначав ринкову економіку як царство волі та гармонії, економічної свободи та взаємовигідного співробітництва різних класів. "Усі законні інтереси гармонійні. У цьому головна думка мого твору", писав французький дослідник. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні, в процесі якого усі члени суспільства "вимушені надавати один одному взаємні послуги і взаємну допомогу заради спільної мети. Відомий економіст, представник класичної політекономії у Франції Клод Фредерік Бастіа (18011850) народився в Байонні. Він був сином багатого купця, однак у 9 років залишився круглою сиротою. Родичі допомогли Фредеріку отримати хорошу освіту, після завершення якої він деякий час працював у торговій конторі. Здібний до навчання юнак виявляв інтерес до гуманітарних дисциплін, добре знав англійську, іспанську та італійську мови. Знайомство з працями А. Сміта сприяло підвищенню його інтересу до економічної науки. Після смерті дядька, який був його опікуном, Бастіа отримав спадщину і вирішив зайнятись фермерством. Зазнавши невдачі у цій царині, він працював деякий час у муніципалітеті, з ентузіазмом зустрів революцію 1830 р. У 1834 р. Ф. Бастіа був призначений на посаду генерального радника департаменту і зарекомендував себе активним захисником економічного лібералізму та свободи зовнішньої торгівлі, невтомним борцем з владою, яка проводила протекціоністську політику. Яскравим свідченням його публіцистичного таланту стала стаття "Про вплив французьких і британських тарифів на майбутнє народів". У 1847 р. вийшла у світ знаменита праця французького дослідника "Економічні софізми". З 1848 р. Ф. Бастіа депутат установчих зборів Конституційної асамблеї. Головна його праця "Економічні гармонії" залишилась незавершеною і була опублікована уже після смерті автора. Зазначаючи, що капітал складається із робочих інструментів, матеріалів і запасів, без яких ніхто ні самотужки, ні в суспільстві, не міг би здійснити ніякої тривалої роботи, Ф. Бастіа наголошував на тому, що останній "заснований на трьох здібностях людини умінні передбачати, розуміти та утримуватися". Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Обґрунтовуючи це положення, вчений сформулював "великий, дивовижний, необхідний та невблаганний", на його думку, економічний закон: "В міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зростає і його частка безумовна"1 Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, "випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає". Посилаючись на тенденцію норми прибутку до зниження, вчений стверджував, що прибуток і заробітна плата не протистоять один одному, а гармонійно поєднуються, оскільки відносне зменшення частки прибутку не заважає абсолютному зростанню капіталу, а отже, і суспільного продукту. У зв'язку з цим Ф. Бастіа писав про те, що головний інтерес всіх людей (звичайно, з економічного погляду) полягає в тому, щоб сприяти швидкому утворенню капіталів. Водночас він вважав, що "приховується щось схоже на вбивство у тій гарячковості, з якою робітничий клас порушує інколи суспільний мир. Нехай же він усвідомить, що капітал з самого початку працює на користь звільнення людей від поневолення неосвіченості, бідності і деспотизму". Концепція розподілу сукупного продукту пропорційно до кількості наданих послуг. "Послуга за послугу, писав Ф. Бастіа, найвищий закон". Винагорода при цьому має "різні найменування: найму, оренди, ренти, але генетичне ім'я її процент". Зводячи прибуток до процента на капітал, а земельну ренту до різновиду такого процента, вчений виходив з того, що "всі передачі послуг, які здійснюються у просторі і часі, засновані на тому принципі, що дати відстрочку значить надати послугу, іншими словами засновані на законності процента". Обґрунтовуючи цю думку, вчений стверджував, що: "Законність процента заснована на такому: той, хто погоджується) надати капітал на певний строк, надає послугу. Відтак процент законний в силу принципу: послуга за послугу". Питання 4. Особливості політичної економії в США, Г. Ч. Кері
Американська економічна думка XIX ст. розвивалась під впливом ідей англійської класичної політичної економії. Водночас вона мала певні особливості, зумовлені своєрідністю соціально-економічного розвитку США у цей період: перемогою у війні 17751783 pp. та завоюванням незалежності від Англії; ліквідацією феодальних обмежень та створенням передумов для свободи підприємництва і торгівлі; наявністю природних багатств, вільних земель, активним формуванням фермерських господарств, які застосували найману працю і техніку; прискореним розвитком економіки на основі імпорту капіталу та найновіших технологій; бурхливим зростанням чисельності населення за рахунок внутрішніх (природний приріст) та зовнішніх (притік іммігрантів з Європи) факторів; створенням місткого внутрішнього ринку, який стимулював розвиток національного виробництва. Найвідомішим виразником економічної думки в США у XIX ст. був Генрі Чарльз Kepi (17931879), у творах якого знайшли відображення оригінальні підходи до трактування основних економічних понять, запропонованих класичною політекономією. Син успішного книговидавця Г.Ч. Кері народився у Філадельфії, отримав добру освіту, у 24 роки зайнявся бізнесом, став великим фабрикантом і розбагатів. У 42 роки він зацікавився економічними проблемами, свої економічні погляди виклав у 13 книгах, численних памфлетах та багатьох газетних статтях. Серед них такі праці вченого, як "Нариси про норму заробітної плати" (1835) у 3 томах, "Принципи політичної економії" (18371840) у 3 томах, "Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції" (1850), "Принципи соціальної науки" (1865) та ін. У руслі ідей класичної школи Г.Ч. Кері розглядав політичну економію як науку про багатство, яка вивчає об'єктивні та незмінні економічні закони, аналогічні законам природи. Останні, на думку вченого, здатні забезпечити постійний економічний прогрес та економічне зростання. Виходячи з оптимістичного бачення перспектив розвитку суспільства, американський дослідник критикував Д. Рікардо та Т. Мальтуса за песимізм та провокування ворожнечі між класами і націями. Обґрунтовуючи власну позицію, Г.Ч. Кері: Трактував вартість як міру панування людини над природою, оцінку "опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю"1 в певний момент у певному суспільстві. Відтак вчений визначав вартість двома факторами: природою та працею людини. При цьому він стверджував, що вартість має тенденцію до зменшення, позаяк витрати виробництва знижуються з часом у результаті послаблення опору природи асоційованим зусиллям людської спільноти. Стверджував, що капіталізм створює умови для економічного зростання та всебічного розвитку суспільства. Вчений виходив з того, що зростання продуктивності праці та зниження витрат на виробництво товарів сприяє зростанню багатства суспільства як основи підвищення добробуту кожної людини. З огляду на це Г.Ч. Кері обґрунтовував необхідність підкорення індивідуальних інтересів суспільній меті розвитку національного виробництва. Сформулював універсальний, на його думку, закон, згідно з яким у капіталістичному суспільстві існує "найповніша гармонія всіх істинних і справжніх інтересів", а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною у теоретичній побудові вченого була ідея справедливого розподілу, притаманного капіталізмові. Останній, на думку Г.Ч. Кері, враховує внесок кожного у виробництво. Всупереч Д. Рікардо американський дослідник стверджував, що із розвитком буржуазного суспільства завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у національному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів абсолютно збільшуючись, відносно падає. "З усіх законів, установлених наукою, писав Г.Ч. Кері, це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у гармонії істинних інтересів різних класів людського суспільства". Обстоював гармонію економічних інтересів підприємців і землевласників. Вчений трактував прибуток і ренту як природні форми доходу власників капіталу та землі. Абсолютизуючи економічні умови США, він не погоджувався з думкою Д. Рікардо про неминуче зростання вартості сільськогосподарського виробництва в результаті залучення до обробітку менш родючих земельних ділянок. На думку Г.Ч. Кері, "найбагатша земля є прокляттям для прибульця", оскільки вона вкрита рослинністю і потребує розчищення, осушення, викорчовування дерев тощо. Тому до обробітку спочатку залучаються чисті малородючі земельні ділянки, які легко піддаються обробці. З часом люди об'єднують свої зусилля і переносять їх на кращі земельні ділянки. Відтак ціни на сільськогосподарську продукцію падають і на практиці відбувається зниження ренти, що об'єктивно зумовлює тенденцію до падіння частки землевласників у національному продукті. Обґрунтував необхідність активної ролі держави у регулюванні зовнішньоекономічних відносин. Поступово еволюціонуючи від підтримки політики вільної торгівлі до абсолютизації та захисту протекціонізму, вчений піддав гострій критиці зовнішньоекономічну експансію Англії, спрямовану на те, щоб заснувати для всього світу одну майстерню, куди мають звозитися сирі матеріали з усієї земної кулі за досить дорогу плату за перевезення. Захищаючи національні економічні інтереси США від руйнівного впливу Англії, вчений наголошував на тому, що протекціоністська політика американського уряду сприятиме: збереженню для національних виробників внутрішнього ринку, економії коштів, необхідних для здійснення перевезень сільськогосподарської продукції на далекі відстані; стимулюванню розвитку власного національного виробництва та] підтримці ще не зміцнілої національної промисловості; зростанню заробітної плати робітників у результаті нестачі робочої сили та внутрішньої конкуренції виробників. Розглядаючи комплексний агропромисловий розвиток країни як запоруку її незалежності, Г.Ч. Кері виступав за національну економічну автономію, розвиток суспільства за принципом замкнутої виробничої асоціації. Теоретичні обґрунтування вченого справили значний позитивний вплив на економічний розвиток США, сприяючи протекціоністській зовнішньоекономічній політиці та консолідації суспільства на основі ідеї "гармонії інтересів". У подальшому ідеї вченого щодо закономірностей розвитку національного господарства та продуктивної сили єдності суспільства були визнані й розвинуті у творах представників історичної школи.


ТЕМА 3:
1).Проект індустріальної системи А.Сен-Сімона
Французький мислитель Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа (17601825) був яскравим представником пізнього утопічного соціалізму. К.А. Сен-Сімон розробив оригінальну схему історичного прогресу. Він стверджував, що у процесі еволюції людство послідовно проходить рабовласницьку, феодальну і промислову епохи. Процес зміни одного суспільного устрою іншим відбувався у результаті складного процесу переплетення розвитку знань і продуктивної діяльності. Ключовими факторами поступального розвитку суспільства, на думку вченого, є наука та індустрія. Зазначаючи, що кожна епоха характеризується двома періодами розвитку: органічним (рівноважним) і критичним (революційним), французький дослідник наголошував на тому, що на органічному етапі при владі перебуває клас, який має найбільше господарське значення. Критичний період розвитку вчений пов'язував з приходом до влади нового класу, здатного забезпечити подальший прогрес суспільства. Обґрунтовуючи неминучість переходу до справедливого суспільного уст рою індустріалізму, французький утопіст трактував сучасний йому період як перехідний, критичний, пов'язуючи його з протистоянням та боротьбою двох класів: бездіяльних власників, які отримують паразитичні доходи ( великих землевласників, капіталістів-рантьє, військової та судійської бюрократі) та індустріалів, зайнятих суспільнокорисною діяльністю, які отримують трудові доходи. .Водночас К.А. Сен-Сімон стверджував, що "індустріали" у союзі з "ученими" і "художниками" становлять 24/25 нації, зосереджують у собі всі таланти і здібності, створюють істинне багатство. Основну суперечність французького суспільства вчений трактував як невідповідність між "індустріалізмом" і феодальною владою. Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою К.А. Сен-Сімона: Панування великого машинного виробництва, прихід до влади індустріальної еліти. Уважаючи індустрію "єдиним джерелом всіх багатств та добробуту", К.А. Сен-Сімон зазначав, що в майбутньому справедливому суспільстві "Промисловці стануть першим класом у суспільстві; найвидатніші промисловці візьмуть на себе безоплатне управління державними фінансами, вони будуть визначати становище, яке повинні займати інші класи стосовно один одного 
2).Історична концепція і вчення про асоціацію Ш.Фур’є. Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Ш. Фур'є: Ліквідація експлуататорського характеру приватної власності і поступове підпорядкування її інтересам суспільства шляхом створення асоціацій вільних виробників (фаланг4), пов'язаних між собою взаємодопомогою і обміном надлишками. "Перше завдання політичної економії, писав дослідник, полягає в тому, щоб навчитися перетворювати найманців у власників із спільними інтересами". Фалангу вчений змальовував як виробничо-споживче товариство, яке налічує 1620 чол. (близько 400 сімей). Така чисельність асоціації, на думку дослідника, була зумовлена існуванням 810 можливих людських характерів, необхідних для оптимального розподілу праці й повного розквіту та задоволення людських пристрастей. Враховуючи необхідність забезпечення кожного виду заняття підходящим виконавцем та потребу в заміні, Ш. Фур'є подвоїв цю цифру. Вчений приділяв велику увагу змалюванню життя і побуту фаланг. Він детально описав прекрасні палаци (фаланстери), в яких живуть члени фаланг. Ці будівлі розташовані на земельних ділянках площею 400 га. Основою господарського життя фаланги є колективізована і механізована сільськогосподарська праця. На думку французького утопіста, людські схильності до сільськогосподарської і промислової праці знаходяться у співвідношенні 3:1, тому промисловість знаходиться у системі суспільної праці на другому місці. Надлишки виробленої продукції поступають у обмін між фалангами і реалізуються за цінами, встановленими господарськими арбітрами. У результаті того, що кожному члену асоціації гарантується необхідний прожитковий мінімум, праця втрачає примусовий характер і перетворюється на потребу і задоволення. Відсутність конкуренції, яка породжує збитки одних і виграш інших; розвиток змагання між трудящими, яке сприятиме виграшу всього суспільства. На думку Ш. Фур'є, майбутній справедливий устрій викличе нові стимули до праці. Радість творчості та суспільне визнання уможливлять зростання продуктивності праці та поліпшення добробуту суспільства. У майбутньому справедливому суспільстві, змальованому французьким мислителем, доходи кожного члена асоціації матимуть кілька джерел. Відтак суспільний продукт розподілятиметься таким чином: 5/12 за працею, 4/12 за розміром акціонерного капіталу, 3/12 за талантом і знаннями. Водночас Ш. Фур'е був переконаний у тому, що подальший розвиток і зміцнення асоціацій сприятиме зміні пропорцій розподілу на користь праці. Система Фур'є не передбачає знищення приватної власності, або хоча б права успадкування; навпаки, вона відкрито визнає як елемент у розподілі продукту як працю, так і капітал... Вчений трактував класову боротьбу як величезне нещастя для людства. Він писав про те, що майбутній соцієтарний устрій приведе до співробітництва класів на основі гармонії їх інтересів та об'єднання всіх членів суспільства в єдиних виробничих і невиробничих громадських організаціях. Виходячи з того, що суспільство може свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, вчений закликав ентузіастів до створення зразкових асоціацій, здатних захопити своїм прикладом людство і привести до "загальної єдності на землі, зникнення війн, злиднів і несправедливості" 3).Соціалістична теорія Р.Оуена
Виступаючи з гострою критикою капіталізму, Р. Оуен, на відміну від К.А. Сен-Сімона і ПІ. Фур'є, заперечував приватну власність у будь-яких формах, стверджуючи, що вона була і є причиною численних злочинів і бід, яких зазнає людина. Приватну власність і прагнення до прибутку вчений трактував як дійсну причину економічних криз надвиробництва, стверджуючи, що існування прибутку унеможливлює реалізацію і споживання вироблених робітниками товарів. На відміну від французьких утопістів, які заперечували класичну політичну економію, Р. Оуен був прихильником трудової теорії вартості Д. Рікардо. Він зазначав, що фізична праця, правильно спрямована, є джерелом загального народного добробуту. Звідси англійський мислитель робив соціалістичні висновки про необхідність реалізації прав виробників на повний продукт їх праці шляхом знищення приватної власності й нетрудових доходів. На думку Р. Оуена, закон вартості діяв лише у докапіталістичному суспільстві, де товари обмінювались відповідно до кількості витраченої праці. Вимірювання цін грошима заперечує дію закону вартості при капіталізмі. Відтак гроші Р. Оуен трактував як величезне зло, знаряддя експлуатації та гноблення, штучне мірило цінності, яке позбавляє виробників адекватної винагороди за їх працю. Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Р. Оуена: Відсутність приватної власності, організація кооперованої праці на засадах суспільної власності, рівність у правах і обов'язках. Визначаючи кооперовані общини як первинні клітинки нового суспільного устрою, "науково обґрунтовані об'єднання чоловіків, жінок і дітей у їх звичайному кількісному співвідношенні чисельністю від 400 або 500 до 2000 осіб... засновані на принципі єдності праці і споживання з опорою у сільському господарстві", англійський утопіст стверджував, що "...і общини будуть організовані як єдина сім'я, кожен член якої об'єднується з іншим в сприянні один одному настільки, наскільки дозволяють його знання, а самі общині будуть подібним же чином пов'язані між собою".". Тема 4, питання 1  Історичні умови виникнення і початок формування марксистської економічної теорії
Перша половина XIX ст. у країнах Західної Європи ознаменувалася остаточним утвердженням ринкової економічної системи, яка після промислового перевороту розвивалася на власній матеріально-технічній основі. Клас найманих робітників, який виник внаслідок промислового перевороту, не просто стає чисельним соціальним прошарком, сконцентрованим на великих підприємствах, але і соціальною силою, яка усвідомлює свої інтереси і відстоює свої права. Тяжкі умови праці й побуту змушують організовано виступати з вимогами їхнього поліпшення і вступати в конфлікти з роботодавцями власниками підприємств. Розробка такої теорії пов'язана з діяльністю двох німецьких вчених і революціонерів  Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха Енгельса (1820-1895). Запізнілий розвиток капіталізму в Німеччині, стримуваний економічними і політичними пережитками феодалізму, до краю загострював соціальні протиріччя і створював сприятливі обставини для поширення соціалістичних ідей. Саме тут потреба в їх глибшому теоретичному обгрунтуванні відчувалася особливо гостро. Крім того, у Німеччині були вагомі передумови для формування солідної методологічної бази серйозної теорії. Традиційно сильна філософська думка могла стати основою такої методології. І дійсно, ідеї німецьких філософів, особливо Фрідріха Гегеля і Людвіга Фейєрбаха, істотно вплинули на формування філософської концепції марксизму.
Іншим джерелом, яке стало відправним пунктом для створення економічної складової теорії Маркса стала класична школа політичної економії в її англійському варіанті. Вчення А. Сміта і Д. Рікардо, особливо концепція трудової вартості, послужило фундаментом марксистській економічній доктрині. Нарешті, важливу роль стимулятора створення нової теорії, зіграли ідеї соціалістів-утопістів. Порушені ними проблеми спонукали шукати відповіді на питання, які не знайшли переконливого обгрунтування в їхніх вченнях, а критика їх підходів привела до створення власної концепції соціалізму.
Економічна теорія Маркса є хоч і відносно самостійною, але невід'ємною складовою частину більш загального вчення, мета якого обгрунтувати неминучість руху людського суспільства до соціалізму, під яким в найзагальнішому змісті розуміють «царство свободи». Цій мсті посвячені всі складові частини марксизму як цілісної концепції, які логічно взаємозалежні та випливають одна із іншої. Філософське вчення покликане було обгрунтувати методологічні основи світоглядної позиції авторів концепції, які відстоювали ідею закономірного характеру поетапного розвитку історичного процесу. Доведенням справедливості цієї гіпотези повинна була служити економічна теорія, і, нарешті, вчення про соціалізм як вершину суспільного прогресу завершувало всю цю досить струнку теоретичну конструкцію.
2 Питання Головною метою дослідження, за словами Маркса було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства» .
Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 p., і йому Маркс дав заголовок  «Процес виробництва капіталу».
Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналізі,  це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.
Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.
Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але такого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості товару не дав ніхто.
Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому попит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість)  забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними незалежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потреби задовольняють.
Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їхньої вартості, Маркс в історичній ретроспективі показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього розвитку. За Марксом, гроші  це також товар, який виступає у специфічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість набирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.
Маркс показує, як гроші виходять з товарної форми і стають першою формою прояву капіталу. 
Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару «робоча сила» і власників капіталу, які можуть диктувати свої умови, оскільки найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і засобів існування, не може тривалий час чекати чогось ліпшого..
У зв'язку з аналізом форм додаткової вартості та поділом її на абсолютну та відносну Маркс особливу увагу приділяє закономірній зміні співвідношення цих форм, що зумовлюється прогресом виробництва, підкреслює зростання значення відносної додаткової вартості.
 Іншим наслідком цього процесу є концентрація та централізація капіталу.
Концентрація капіталу, за визначенням Маркса,  це процес зростання індивідуального капіталу за рахунок нагромадження під впливом конкурентної боротьби. Суспільний капітал, як сума індивідуальних капіталів в результаті цього також зростає.
Маркс усебічно аналізує залежність між процесом нагромадження капіталу та становищем робітничого класу і формулює закон відносного перенаселення за капіталізму.
Другий том «Капіталу».  Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, визначаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.
Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу»,  це визначення ролі обігових форм у створенні додаткової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.
Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху абстрактного суспільного капіталу, який він розглядає як суму індивідуальних капіталів.
Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії він виступає в грошовій формі..
Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, переходом товарного капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії відбувається об'єднання двох видів товарної форми капіталу  робочої сили та засобів виробництва, що є обов'язковою умовою здійснення процесу виробництва.
Третя стадія  це відновлення процесу обігу і продаж капіталістом вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення товарної форми капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своєму розпорядженні більшу суму.
Капітал послідовно змінює три форми: грошову, продуктивну, товарну і, перебуваючи в кожній з них, виконує особливу функцію, а тому Маркс називає їх функціональними формами капіталу, відокремлюючи капітал-власність від капіталу-функції, засоби виробництва від капіталу, гроші від грошового капіталу, чого не зробили його попередники і що логічно випливало з теорії Сміта та Рікардо.
Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продуктивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу.
Крім зазначених проблем, у другому томі «Капіталу» Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Він визначає категорію обороту капіталу: кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періодичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатковою вартістю, він назвав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу.
Детально розглянуто проблему морального та фізичного зношування капіталу в процесі виробництва, вплив цих чинників на нагромадження та відтворювальні процеси.
На першій та третій стадії капітал перебуває у сфері обігу, що означає вилучення його зі сфери виробництва. Маркс називає його капіталом обігу (обіговий капітал). Отже, щодо обігу капіталу, його структура розглядається дещо інакше, ніж це було зроблено Марксом стосовно виробництва.
Дослідження загального (середня величина оборотів його складових) та реального (повне відтворення капіталу) оборотів Капіталу дало змогу Марксу зробити висновок, що матеріальна основа економічних криз криється в масовому оновленні основного капіталу та в суперечності між обсягами виробництва і платоспроможністю.
5 тема.1 пит. Економічне вчення Мюллера і Ліста
Адам Мюллер (17791829 р.р.) уважав, що держава сама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспільство. Вона створює умови, котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництво інтересів різних націй. Він зазначав, що захоплення універсальними космополітичними схемами призводить до ігнорування національних особливостей, національних інтересів та пріоритетів. Теорії представників романтизму мали ґрунтовний соціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблем економічного розвитку. Науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти класичної доктрини, виникла в Німеччині і мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. її основні принципи побудовано на філософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст.Фрідріх Ліст (1789-1846). Сутність його вчення добре передає назва головної праці - "Національна система політичної економії" (1841 р.). Ф. Ліст критикував англійську класичну школу за "космополітизм", який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, придатної для всіх країн і народів. За Ф. Лістом, кожна нація має свій шлях економічного розвитку, економіка окремих країн підпорядковується власним законам. Ф. Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплутаного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулював теорію розвитку продуктивних сил. Добробут нації визначається не кількістю створеного товарного багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила - заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матеріальному виробництві, то Ф. Ліст вважав продуктивною будь-яку працю, яка прямо чи побічно сприяє створенню багатства. Тому до складу продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу. Якщо англійська класична школа та інші економічні вчення зосереджували увагу на аналізі сучасного капіталістичного господарства, розглядаючи його як природний стан, то Ф. Ліст прокламував необхідність історичного підходу до економіки. У поступальному русі національної економіки він виділяв п'ять стадій: дикість, пастушачу стадію, землеробську, землеробно-мануфактурну і землеробно-ма-нуфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої стадії, вимагає державного втручання, "виховного протекціонізму", що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар'єрів і водночас захисту від придушення національного господарства більш розвинутими, більш могутніми продуктивними силами інших держав.
Пит..2. Стара німецька історична школа
Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817-1894), Б. Гільдебранда (1812-1878) і К. Кніса (1821-1898), що склали ядро історичної школи. Вільгельм Рошер стверджував, що природні відмінності країн, особливості окремих народів, що виявляються в їхніх здібностях, звичках, ступені розвитку і сформованих політичних інститутах, виключають можливість існування однотипних господарських систем у різних націй. Загальної для всього світу економічної теорії бути не може. Немає єдиної політичної економії, є безліч національних наук. Бруно Гільдебранд протиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему економічного розвитку людства. Перша фаза - природне, або натуральне, господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза - грошове господарство: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза - кредитне господарство: гроші перестають відігравати роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Господарство в третій фазі - це вищий тип господарства, тому що тут відкриваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капіталу, вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями. Карл Кніс зайшов у запереченні загальних економічних законів, мабуть, далі усіх своїх колег по історичній школі. Він відкидав саму можливість існування економічної теорії. Наука існує лише там, де є повторюваність досліджуваних явищ. Шляхи економічного розвитку народів настільки специфічні, що про повторюваність і мови бути не може. Економічні явища в принципі не доступні пізнанню. Можна тільки описати їх виникнення і розвиток та дати їм моральну оцінку. В економічній еволюції різних народів не можна знайти загальних законів - у кращому випадку можна говорити про аналогії. Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї проблематики. В. Рошер поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея. При цьому В. Рошер застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у міру еволюції національної економіки вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи до праці, а від праці до капіталу).
пит 3.Сучасна марксистська теорія.
Ключовими проблемами марксистської теорії є фундаментальні питання політекономії економічна власність, взаємозв'язок різних типів і форм такої власності за капіталістичного способу виробництва, формування цілісної системи відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил, передусім основною продуктивною силою. Марксистська політекономія економічну власність розглядала як базову категорію щодо юридичної власності (права власності) яку досліджують західні вчені, необгрунтовано абстрагуючись від базового поняття власності.
Сучасна марксистська теорія  це системна економічна теорія і передусім політична економія, в якій на основі збагачення діалектичного методу дослідження з урахуванням надбань західної економічної науки досліджуються всі підсистеми цілісної економічної системи та закони їх розвитку, що відображається у збагаченні економічних категорій та обґрунтуванні нових законів та категорій.
У структурі сучасних продуктивних сил марксисти виокремлюють не лише засоби виробництва і людину як основну продуктивну силу, а й форми та методи організації виробництва, використовувані людьми сили природи, науку, інформацію. Комплексний аналіз структури цієї системи передбачає дослідження законів розвитку продуктивних сил загалом та окремих підсистем-них законів зокрема (йдеться про закони взаємодії окремих елементів продуктивних сил). У контексті марксистського аналізу з'ясовується сутність сучасного технологічного способу виробництва, механізму взаємодії двох його сторін та законів його розвитку. Логічним видається виокремлення в межах цілісної економічної системи економічних та виробничих відносин, не збігання яких випливає вже з первісного порівняльного аналізу категорій "економіка" та "виробництво", а отже, характеристика виробничих відносин (системну сутність яких розкривають відносини економічної власності) як найважливішого елементу сучасних економічних відносин.
Сучасна марксистська теорія удосконалена, позбавлена окремих недоліків, що не витримали перевірки часом. Частина її положень трактується з урахуванням надбань послідовників К. Маркса, а також критичного переосмислення позитивних сторін західної економічної думки на основі збагачення діалектичного методу дослідження та практики розвинутих країн. Творчий напрям розвитку сучасної марксистської політичної економії (на відміну від ортодоксального) намагається висвітлити кожний закон і категорію політичної економії (вартість, ціна, гроші тощо) як такі, що постійно збагачуються новим змістом на кожному етапі еволюції капіталізму, а також в процесі соціалізації економічної системи капіталізму, тобто відповідно до вимог принципу історизму. У науковий обіг запроваджуються нові економічні категорії (категоріальний апарат науки розширюється), обґрунтовуються нові економічні закони, ретельно вивчаються, творчо запозичуються надбання, досягнення інших напрямів, шкіл економічної теорії.
Органічно пов'язаним з цими проблемами є питання розвитку монополістичної, державної, фінансової, державно-монополістичної, транснаціональної, інтегрованої форм капіталу. Сучасна марксистська політекономія комплексно досліджує позитивні і негативні аспекти розвитку цих форм у контексті розвитку сучасних продуктивних сих. Крім того, з'являються закони розвитку економічної власності загалом та капіталістичної зокрема, і відповідно капіталу та окремих його форм, окремих типів і форм капіталістичної економічної власності.
Методологічною базою такого підходу є збагачення діалектичного методу політекономічного дослідження новими елементами, використання раціональних методів пізнання дійсності західними вченими (зокрема, побудова різноманітних моделей). До нових елементів діалектичного методу належать синергічний підхід, збагачення найважливіших категорій діалектики (зміст і форма, причина і наслідок та ін.) компонентами нового змісту, а також основні закони діалектики. Такому збагаченню сприяють також сучасні праці філософів, соціологів та інших спеціалістів гуманітарної сфери, які дотримуються марксистської методології досліджень.
Марксистська політекономія досліджує сутність сучасної держави, зокрема державне регулювання економіки, його поєднання з наддержавними та ринковими важелями, а через системний аналіз різні форми економічної політики у поєднанні з правовими та адміністративними важелями регулювання економіки. Важливим напрямом економічних досліджень є комплексне вивчення глобальних проблем людства, їх характеристика з точки зору речового змісту і суспільної форми. Стрижнем проблем політекономії є потреби та інтереси людини, різноманітних категорій працівників, а також власників.
Важливе значення в контексті марксистської економічної теорії має критичний аналіз всіх напрямів, течій і шкіл західної економічної думки та ін.
Сучасні економісти найчастіше критикують марксистське вчення про додаткову вартість, а отже, теорію експлуатації. Так, російський економіст Ю. Кочеврін стверджує, що "П.-Б. Самуельсон аргументував положення про симетрію між працею і капіталом в умовах економічної свободи і наявності конкуренції як на стороні праці, так і на стороні капіталу. В цій ситуації... праця здатна такою ж мірою бути наймачем капіталу, як і капітал наймачем праці"1. Хибність цих тверджень можна аргументувати такими положеннями:
1. Неправильним є ототожнення капіталу із засобами виробництва, започатковане теорією А. Сміта. З наукового погляду капітал взагалі не можна наймати, оскільки провідною особливістю цієї категорії є спеціальна форма (виробничі відносини між найманими працівниками і капіталістами), а засоби виробництва є лише знаряддям експлуатації. Якщо ототожнювати засоби виробництва із капіталом, то такий капітал є навіть у найбідніших селян (лопата, граблі). Тому цілком слушно Й. Шумпетер називав засоби виробництва не капіталом, а майном.
2. Оренда трудовими колективами засобів виробництва означає не наймання капіталу, а процес формування трудової колективної власності, а отже, виникнення важливого елементу соціалістичної економічної системи в умовах капіталізму. Справедливою є критика марксизму за те, що він заперечував можливість виникнення елементів соціалізму при капіталізмі, обмежуючи цей процес лише матеріальними передумовами соціалізму.
3. Помилковість концепції факторів виробництва, якої дотримується Ю. Кочеврін. Ще на початку XX ст. Г. Форд стверджував, що "прибуток витікає лише із праці".
4. Не підтвердження тези про симетрію праці і капіталу практикою капіталістичної дійсності.
5. Відсутність чіткого розмежування необхідного і додаткового продукту та ін.
Недоліками сучасної марксистської економічної теорії є продовження в ній тих положень теорії К. Маркса, які не витримали перевірки часом і використовуються в працях окремих сучасних марксистів.
тема 5, 3 пит. нова німецька історична школа У 7080-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичної школи, об'єднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичний метод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ. Становлення нової історичної школи відбувалось у дещо відмінних соціально-економічних умовах історичного розвитку Німеччини: у 1871 р. звершилось об'єднання німецьких земель, що сприяло формуванню повноцінного внутрішнього ринку, становленню єдиної грошової системи, єдиного торговельного законодавства тощо; промисловий переворот 4060-х pp., ; зміни у соціальній структурі суспільства та зростання масштабів найманої праці супроводжувались загостренням проблем майнової нерівності та безробіття, сприяли формуванню масових організацій робітників, посиленню профспілкового робітничого руху, поширенню у суспільстві революційної ідеології марксизму тощо; Засновником нової історичної школи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер.
тема 5, 4 пит. Економічне вчення М. Вебера та В. Зомбарта М. Вебер На відміну від інших представників історичної школи, які відводили провідну роль державі, М. Вебер розглядав суспільство як сукупність вільних індивідів, пояснюючи соціально-економічні процеси і явища на основі індивідуальних мотивів господарської поведінки. Водночас він визнавав існування суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами, покладаючи на державу важливі функції з їх врегулювання. На думку німецького мислителя, капіталізм виникає там, де "існує раціональне прагнення до капіталістичного прибутку", а людська діяльність "спрямована на планомірне використання матеріальних засобів або особистих зусиль для отримання прибутку таким чином, щоб розрахований у балансі кінцевий дохід підприємства, виражений матеріальними благами в їх грошовій цінності, перевищував капітал. В. Зомбарт У своїх ранніх працях В. Зомбарт виступав прихильником теоретичної системи та "продовжувачем справи" К. Маркса. Один з перших творів вченого "До критики економічної системи Карла Маркса" отримав високу оцінку Ф. Енгельса як вдалий виклад марксистських ідей. Водночас В. Зомбарт вважав себе прихильником буржуазно-ліберальних реформ, критично оцінюючи вплив бурхливої революційної пристрасті на наукову творчість засновників "наукового комунізму". В. Зомбарт протиставив об'єднаній національною ідеєю німецькій "нації героїв" утилітарно-гендлярську англійську "націю торговців", зорієнтовану на індивідуальний добробут і комфорт. У подальшому ультраправі і фашистські кола скористались теоретичними конструкціями вченого. Водночас, на думку багатьох дослідників, В. Зомбарт не поділяв багатьох аспектів нацистської ідеології, тяжіючи до респектабельного націонал-консерватизму.
тема 6
, 1 пит. економічні ідеї народників В економічній думці Росії другої половини ХІХ ст. панівним напрямком було народництво. У теоретичному відношенні народництво це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.. У народництві виділяються дві тенденції революційна й ліберальна. У 7080-х рр. ХІХ ст. питання про шляхи економічного розвитку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було найзлободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громадськості з появою в Росії «Капіталу» Маркса. Навколо «Капіталу» точилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з’ясувати перспективи економічного розвитку Росії. Підгрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники бачили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як «форму побуту», що якнайліпше відповідає «російському народному духові». Російського селянина народники вважали навіть «комуністом за інстинктом». Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закликали «зміцнювати» її.
2Поширенню марксизму в Росії сприяли невідрадні життєві умови робітництва пролетаріату на промислових підприємствах. Робітники були [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] настроєні й організовували більші або менші гуртки прихильників марксизму. У 1898 р. дев'ять представників таких гуртків створили в Мінську марксистську Російську Соціал-[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Робітничу партію (РСДРП). У 1900 р. Володимир [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]-[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], разом із Юлієм [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Георгієм Плехановим та ін. почали видавати за кордоном марксистську газету "Искра". Ленін настоював, що для переведення успішної революції (розуміється в Росії) необхідно організувати малу, але дисципліновану партію з професійних революціонерів, яка мала б вести робітничий рух під контролем свого проводу.
На цьому тлі дійшло до різниці поглядів між Леніним і Мартовим, який уважав, що партія повинна бути доступна кожному, хто прийме її програму. На III З'їзді РСДРП в 1903 р. у Лондоні дійшло до голосування з приводу двох поглядів. При першому голосуванні погляд Мартова отримав більшість голосів. Але коли п'ять жидівських делегатів, яким відмовлено визнати автономні права для їхньої організації "Бунд", опустили з'їзд, Ленін ще раз поставив свою пропозицію на голосування і отримав більшість.
Від того часу [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] членів РСДРП, яка підтримувала Леніна, а між ними був і теоретик марксизму Г. Плеханов, звалася "большевиками" (від більшості голосів), а та, що підтримувала Мартова, до якої належав також [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Троцький (Леон Бронштайн), "меншовиками" (від меншості голосів).
Розходження поміж обома фракціями продовжувалися й газету "Искра" перебрали меншовики, які не довіряли большевикам на чолі з Леніним. У 1912 р. дійшло до остаточного розриву поміж обома фракціями. Ленін без порозуміння з Центральним Комітетом РСДРП скликав V З'їзд партії у Празі, де обрано новий Центральний Комітет зі самих большевиків на чолі з Леніним. У березні 1918 р. на VII З'їзді в Москві РСДРП переназвано на Російську Комуністичну Партію (большевиків) РКП(б)
3М.Д. Кондратьєв теоретично обгрунтував «нову економічну політику» в СРСР, за що і поплатився життям М.Д. Кондратьєв є основоположником теорії «великих циклів кон'юнктури», відомих як «Цикли Кондратьєва». В історію світової науки він увійшов саме завдяки відкриттю на початку 20-х років ХХ ст. великих циклів кон'юнктури, що затвердилися надалі під назвою кондратьєвських «довгих хвиль» або скорочено К-хвиль.
Шляхом економетричного аналізу статистичного матеріалу про динаміку виробництва чавуну і свинцю, видобутку та споживання вугілля, середнього рівня товарних цін, відсотка на капітал, заробітної плати, зовнішньоторговельного обороту та інших економічних показників розвитку господарств Англії, Франції, Німеччини, США протягом приблизно 140 років (з 80-х років ХVIIIст. до 20-х років ХХ ст.) він емпіричні ряди цих показників розклав на три складові:
- Загальна тенденція змін (тренду) з її швидкістю, яка закладена у теоретичну криву ряду, тобто випрямлену криву емпіричного ряду;
 - Прискорення цієї тенденції, тобто зміна темпів зростання, яке характеризується відхиленнями між емпіричним і теоретичним рядами і являє собою коливальні величини, що відображають циклічні зміни економічних кон'юнктур;
- Випадкові відхилення в цих кривих.
При цьому Кондратьєву вже було відомо, що якщо великі цикли кон'юнктури в цих рядах існують, то в них існують поряд з ними ще й цикли середньо та короткострокові, тобто цикли Жюгляра та Кітчина.
Таким чином, Микола Кондратьєв відкрив великі цикли кон'юнктури, які й були покладені в основу його теорії «довгих хвиль», період кожної з яких становить у середньому 54-55 років. Більш того, за допомогою моделі цих циклів він передбачив не лише Велику депресію, але й нинішню Велику рецесію 2008-2011 рр. Кондратьєв пояснив причинність виникнення циклів необхідністю оновлення основного капіталу і вказав на пожвавлення у сфері технічних винаходів перед початком і на самому початку підвищувальної хвилі великого циклу кон'юнктури.
3\
О. Чаянов порушив цілий ряд проблем економічної теорії. Однією із таких, є теорія сімейно-трудового господарства. О. Чаянов доводив, що найбільш ефективними формами ведення сільського господарства є невеликі сімейно-трудові господарства, які уособлюють не сферу виробництва, як в общині або в артілі, а сферу обігу, де економічні відносини регулюються торгівлею, збутом і кредитною кооперацією.
О. Чаянов творчо розвинув досягнення зарубіжної, передусім німецької економічної думки. О. Чаянов застосував до сімейно-трудового господарства систему обліку капіталістичного підприємства, запропонував оригінальний варіант організаційного плану селянського господарства, враховуючи досягнення німецької таксації (оцінювання). Щодо теорії розміщення виробництва, то вона дозволила російському економісту сформулювати завдання оптимального розміщення господарства від міста-ринку і визначити розмір диференціальної ренти за місцем розташування.
Організаційний план, або суб'єктивне відображення селянином системи цілей і засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямування господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат.
Шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектору Чаянов вбачав у масовому розповсюдженні кооперації, її антикапіталістичному і антибюрократичному змісті. Він виступав проти державної кооперації. Вигоди кооперації, на думку вченого, полягають у відносно низьких цінах на продукцію і у додаткових прибутках її членів.
Чаянов вважав, що до кооперативів мають відходити ті види діяльності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого селянського господарства. Він виходив з того, що індустріальне селянське господарство здатне вести ефективний обробіток грунту і тваринництво. Решта видів діяльності належить поступовому і добровільному кооперуванню.
Складним є питання про ставлення О. Чаянова до "австрійської школи" школи граничної корисності. У своїх ранніх працях він знаходився під великим впливом Бем-Баверка, Менгера та інших теоретиків маржиналізму. Так, його "Нариси з теорії трудового господарства" (1912 1913 pp.) побудовані на порівнянні граничних витрат і граничної корисності селянської праці, на категоріях "граничної складності", "граничного виробітку" і т.д. О. Чаянов своєрідно інтерпретує теорію граничної корисності, вважаючи її такою, яку можна застосувати лише до трудового господарства як один із методів його аналізу.
Для О. Чаянова характерним було поєднання статистичного і динамічного підходу в аналізі: необхідність статистичного аналізу диктувалася вихідним абстрактно-логічним розглядом об'єкта, динамічний аналіз розкривав його зв'язки з народним господарством у цілому. Щодо австрійської школи, то О. Чаянов дійсно користувався категоріями "граничних витрат" і "граничної корисності", створював графіки відповідних кривих, однак, на відміну від економістів австрійської школи, не робив загальних висновків із теорії корисності у народному господарстві, завжди залишався на рівні підприємства, сім'ї, невеликого колективу. Проте сімейно-трудове господарство розглядалось ним не відокремлено, а крізь призму народногосподарських категорій цін, ренти, процента, прибутку і т.д. Крім того, автор був дуже далекий від бачення райдужних перспектив відокремленого селянського господарства; навпаки, він говорив про необхідність кооперування і включення їх у народне господарство.
У праці "До питання про теорію некапіталістичних систем господарства" О. Чаянов робить спробу побудувати на основі системного методу "метатеорію" економічних систем.
Важливо підкреслити, що теорія саморегульованого некапіталістичного підприємства, розроблена Чаяновим на прикладі сім'ї, має велике значення для аналізу інших колективних форм організації виробництва кооперативних, орендних, акціонерних та ін.
У своїх обґрунтованих висновках учений звертає увагу на специфічні особливості розвитку селянського господарства, які не відповідають економічній теорії. Наприклад, під тиском споживчої потреби селяни погоджувались на сплату надзвичайно високої оренди, яка перевищувала ціну землі. Вони розводили невигідні і надто трудомісткі культури (льон, картоплю), щоб скоротити безробіття. У неврожайні роки селянам знижували заробітки внаслідок надзвичайного напливу "голодних" робочих рук. У результаті у Росії заробітна плата встановлювалась не прямо пропорційно, а обернено пропорційно цінам на хліб.

ТЕМА 7. Питання 1
Еволюція неокласичних теорій на початку 20 століття
Нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці (монополізація економіки, економічна криза 2030-х pp.), поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Зазнав краху вихідний принцип неокласиків принцип лібералізму. Остаточного удару засадничим принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Крім того, не варто забувати, що саме в цей час відбувалась практична реалізація марксистських ідей стосовно створення й розвитку соціалістичного, централізовано-керовано-го господарства. Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. Постають теорії, які мали на меті довести, що дія об'єктивних законів економічного розвитку, сформульованих цією школою, триває і вони залишаються актуальними, незважаючи на нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці.
До таких теорій можна віднести теорії монополії і конкуренції. Слід згадати, що всі класичні вчення розглядали монополію як антипод конкуренції. Тому заслуговують на увагу спроби певних науковців довести, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.
Отож, якщо ці науковці й неспромоглися спростувати тези про необхідність державного регулювання економіки, а також довести, що механізми саморегулювання залишаються так само ефективними, як і колись, то певний внесок у розвиток економічної науки вони все ж таки зробили, щонайменше висвітливши вплив процесів монополізації на конкурентне середовище.
Питання 2Теорія монополії і конкуренціїУ підручнику докладно розглянуто зміст теорій недосконалої конкуренції англійки Дж. Робінсон, монополістичної конкуренції американця Е. Чемберліна та ефективної конкуренції австрійського вченого Й. Шумпетера.Усі вони дотримувались тієї самої думки: конкуренція зберігається і на монополістичній стадії капіталізму, щоправда, пересуваючись на інший щабель.Але, безперечно, треба спеціально зосередитись на відмітних ознаках кожної з цих теорій.Теорії Чемберліна та Робінсон орієнтовано на дослідження особливостей вільного ціноутворення на монополістичній стадії розвитку капіталізму. Так, Чемберлін доводить, що на ціну за цих умов діють конкурентні сили, але їхню природу він пов'язує з диференціацією продукту: пропозиція продуктів (різнорідних та одного виду) за монополії (через високий рівень її продуктивних можливостей) настільки зростає, що вони починають конкурувати між собою за покупців, і виграє той, хто (крім усього іншого) буде спроможний забезпечити ціну, яка найбільшою мірою відповідатиме запитам покупців і вони віддаватимуть перевагу саме цьому товарові. Чемберлін також розглядає види недобросовісної, недійової конкуренції, тобто формулює нову модель ціноутворення, яка доповнює неокласичну.Звернімо увагу на модель ціноутворення, яку пропонує Дж. Робінсон. За її теорією, монопольному ціноутворенню, яке призводить до зростання цін, протистоять інтереси фірм-конкурентів: зростання цін на товари однієї фірми спонукає іншу також підвищувати ціни, що, у кінцевому рахунку, призведе до зниження загального попиту на товари. У такий спосіб постає необхідність або підвищувати рівень доходів населення (у тім числі заробітну плату), або домогтися змови між фірмами-конкурентами стосовно ціни, що знову ж таки повертає їх до проблеми попиту. У будь-якому разі діятимуть сили самоврівно-важування, що позначається на діяльності фірми-монополіста (так званий випадок часткової рівноваги фірми).Отже, обидві ці моделі мають довести, що сили цінового са-моврівноважування діють в економіці незалежно від рівня її монополізації.Слід уважно дослідити особливості ще однієї моделі монополістичної конкуренції, яка не обмежується ціновим чинником економічної рівноваги. Це модель Й. Шумпетера, який поняття конкурентності пропонує розглядати в іншій площині як вияв суб'єктивних якостей виробника, підприємця-новатора. Саме підприємець, на думку Шумпетера, є тією рівноважною та рушійною силою, яка водночас є і монополістом, і супротивником монополізації. Максимальна ефективність конкуренції виявляється в інноваціях, новаторстві, яке дає змогу просунутись наперед; а це завжди веде до створення монополії. Проте така монополія сприяє поширенню інновацій, прогресивному розвитку всіх виробництв, тобто знову ж таки врівноважуванню економіки.У підручнику описано модель Й. Шумпетера, а також іще одну модель монополії монополію на інформацію, сформульовану Ф. Хайєком. Ця модель є досить цікавою у тому відношенні, що була створена автором задовго до того, як стала практично актуальною.
3. Теорія суспільного розвитку Й. Шумпетера.
Й.А. Шумпетер у праці "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) досліджував рух цивілізації від феодалізму до капіталізму, еволюцію останнього розглядав за схемою: конкурентний капіталізм - трестівський капіталізм - соціалізм.Конкурентний капіталізм - це приватнопідприємницька система" що ґрунтується на середній і дрібній власності, в якій господарюють підприємці-новатори. За умов трестівського капіталізму багатство нагромаджується, відбувається його інституціоналізація, корпоратизація, деперсоналізація інноваційної діяльності. Головною фігурою бізнесу стає менеджер, який приділяє увагу не якісно новому інноваційному розвиткові, а обережності, владі та грошам, узгодженню рішень на всіх рівнях. Як наслідок, зникають підприємець і можливість економічного розвитку. Руйнується соціальна база капіталізму, формується негативне ставлення до підприємництва у суспільстві. Виникають нова система цінностей, нова цивілізація, нові культура і характер мислення, новий капіталізм, тому вчений робить висновок про саморуйнацію і вмирання капіталізму.Процес розкладу капіталізму поєднується із зародженням і розвитком соціалістичної цивілізації. Соціалізм - це інституціональна модель, в якій держава контролює найважливіші засоби виробництва та велику промисловість, середнє і дрібне підприємництво регулюється ринковим механізмом, динамікою попиту та пропозиції.Значення ідей Й.А. Шумпетера полягає у виробленні основних засад теорії еволюційного розвитку, у межах якої він досліджував роль людського фактора, інноваційний тип економічного розвитку. Вчений ґрунтовно розкриває процес накопичення знань і передбачає в майбутньому виникнення й розвиток економіки знань.
4. Неокласичний синтез: П. Самуельсон, Дж. Хікс, Ф. Модільяні.
Це течія в економічній думці, яка намагається «примирити» всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Представники цієї течії є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей. Тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства. Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 4050-х Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х pp. П. Самуельсон (н. 1915) у своїй книжці «Економікс». Саме на прикладі цієї праці аналізується вчення «неокласичного синтезу». Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що всі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому, власне, і наголошував Самуельсон. Тому, щоб охарактеризувати неокласичний синтез, необхідні знання всіх складових економічної теорії. Однак у цього вчення є й власна структура, яку в загальному вигляді можна описати, виходячи лише з кількох принципових вимог: щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв'язує суспільство; щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу. Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення «неокласичного синтезу» пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії дотримання загальносуспільних, національних інтересів. Слід звернути увагу, що це вчення великого значення надає аналізові міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів. Підбиваючи підсумок, необхідно пам'ятати, що неокласичний синтез є інтегрованим викладом усіх попередньо розглянутих у підручнику економічних теорій, котрі мають як суто теоретичне, так і прикладне значення.
5.Фрайберська школа, концепція «ідеальних типів господарств»
Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах – раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох неоліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена. Концепція ідеальних типів господарства – це теорія, створена західнонімецькими економістами в 40-х XX ст., в якій глибоко і всебічно проаналізовано ідеальні типи господарства центрально-кероване та ринкове (цінове). Фундатором і найвидатнішим представником концепції ідеальних типів господарства був німецький економіст В. Ойкне. Ідеальні типи господарства, на його думку, ніколи не існують у чистому вигляді, але будь-яка конкретна господарська система тяжіє до одного з них. Для форми економічного порядку, властивої центрально-керованій економіці, характерним є те, що плани окремих суб'єктів господарювання та домашніх господарств «не складаються самостійно і не взаємопов'язуюгься між собою за допомогою цін». Рішення що, де, скільки і як виробляти, а також як здійснюватиметься розподіл створеного продукту, приймають центральні органи державного управління Ойкен наголошував, що центрально-керована економіка може функціонувати й за домінування приватної власності, як це було в Німеччині в 30-40-х, а не лише на базі державної. Для централізованого планування характерними і необхідними є стандартизація, уніфікація та нормування, а виробництво виводиться з-під контролю споживачів. Характерна риса центрально-керованого господарства – збільшення капіталовкладень у галузі, що виробляють засоби виробництва. Централізоване управління породжує також гігантоманію, оскільки вона полегшує контроль за підприємствами. За центрально-керованої економіки влада центрального управління поширюється також на розподіл, який фактично витісняє обмін. Вартісні категорії та важелі, передусім ціни, перестають виконувати свої функції. Зокрема, ціни не відображають факту обмеженості ресурсів, що унеможливлює господарську діяльність на принципах госпрозрахунку. Відповідно деформуються фінансова та банківська системи. Врешті-решт централізація призводить до економічної несвободи й утвердження всевладдя апарату. На думку Ойкена, саме в економічній сфері криється загроза для свободи людини. Захистити її від тоталітаризму може лише «добре функціонуючий конкурентний порядок». Окрім централізованого регулювання економічних процесів, автори концепції ідеальних типів господарства виділяють регулювання, що здійснюється групами, передусім монопольними утвореннями. Вони вказують на негативні наслідки такого регулювання, оскільки воно спотворює конституційний лад країни, модифікує державно-політичний устрій на користь певних груп. Найефективнішим з економічного І соціального погляду, на думку теоретиків концепції ідеальних типів господарства, є конкурентний порядок, серцевина якого – ринкові конкурентні ціни. Інша важлива особливість конкурентного порядку – те, що вид і обсяг виробництва товарів визначають споживачі, а підприємці працюють на задоволення їхніх потреб. Передумова його встановлення і функціонування – приватна власність. Водночас теоретики концепції ідеальних типів господарства зазначали, що вона сама по собі не гарантує встановлення конкурентного порядку. Якщо на основі приватної власності створюються монополії, то її вплив має антисоціальний характер. В умовах сучасної індустріальної економіки лише конкуренція може забезпечити сприйнятливість приватної власності. Приватна власність потребує контролю з боку конкуренції. Важливою передумовою конкурентного порядку є також свобода укладення угод та економічна відповідальність, його мета – сприяння вияву спонтанних сил людини й водночас запобігання ситуації, в якій вони могли б бути спрямовані проти загального інтересу На відміну від представників лібералізму XVIII-XIX ст., які вважали, що конкурентний порядок встановлюється спонтанно, знизу і держава не повинна втручатися в економічні процеси, автори концепції ідеальних типів господарства виходять з того, що перед державою стоїть завдання збереження й поліпшення цього порядку. На ідеях концепції ідеальних типів господарства ґрунтується теорія соціального ринкового господарства. Якщо оцінювати концепцію ідеальних типів господарства з погляду сучасності, то слід визнати антисоціальну спрямованість приватної капіталістичної власності, яка разом із дією законів конкуренції призвела до виникнення монополій (в т. ч. олігополій) та їх домінування в економічній системі більшості розвинутих країн світу (див. Монополія). У межах світового господарства, а водночас і національної економіки, переважаючою формою панування монополій стали транснаціональні корпорації. Неадекватною реаліям часу є теза прихильників цієї концепції про те, що лише конкуренція може забезпечити сприйнятливість приватної власності. Адже сама конкуренція потребує державного захисту. Щодо наявності лише двох типів власності (приватної та державної), то така ситуація була властива капіталізму минулих століть. Подібне бачення характерне для концепції тяжіння будь-якої господарської системи лише до двох типів господарств – центрально-керованого і ринкового. Внаслідок їх оптимального поєднання виникає змішана економіка.
6.  В. Ойкена. Теорія "Соціальної компенсації" Мюллера-Армака, В. Репке, Л. Ерхард.
За підсумками ідей У.Ойкена було розроблено та модель господарювання, яку назвали моделлю соціального ринкового господарства. Сам термін "соціальне ринкове господарство уперше був в запроваджено А.Мюллером-Армаком у роботі "Регулювання економіки та ринкове господарство" (1947). Концептуально соціальне ринкове господарство визначалося як своєрідний третій шлях, який міжцентрально-администрируемим і ринковим господарством (між соціалізмом і капіталізмом) і позбавлений недоліків обох ідеальних типів.
Як ми знаємо, теорія ордолібералізму формувалася період фашистського режиму на Німеччини, тому найбільше зацікавлення до її ідеям виявився у повоєнні роки. Проте з ряду причин вчення про ладі конкуренції, оскільки його задумав У.Ойкен, був використано недоторканою. По-перше, у повоєнній Західній Німеччини існувала необхідність глибшого державного на економіку, чому це допускавОйкен. По-друге, ідея насадження конкуренції у переважної більшості населення мимоволі викликало з руйнівними кризами, безробіттям та інші соціальними негараздами, притаманними довоєнного капіталізму.
Ця обставина врахували теоретиками соціального ринкового господарства. Так,Мюллер-Армак, поділяючи основні засадифрайбургской школи (недоторканність приватної власності, відкриті ринки, стабільність грошового обігу євро і національної валюти), відмовився від курсу відродження досконалої конкуренції шляхом "приборкання монополій". Він переніс акцент з антимонопольної проблематики, хоча він і зберігала певну роль його концепції, стосовно питань соціальної полі-тики.
Уордолиберальном вченні опікується цими питаннями або не мали самостійного значення.Ойкен та інші теоретикифрейбургской школи проголосили вінцем соціальну справедливість ринкове розподіл доходів у умовах досконалої конкуренції. Лише окремих випадках, підкреслювавОйкен, "якщо самодопомога страхування виявляться недостатніми", понад цього стануть необхідними "державні добродійні установи".
>Мюллер-Армак ж проголосив активну соціальну політику, підпорядковану принципу "соціальної компенсації", основним відзнакою соціального ринкового господарства від капіталізму. "Соціальним це ринкове господарство стає тому - і вже цим пояснюється словотвір "соціальне ринкове господарство", - що що з процесу виробництва "функціональне" розподіл власності перетворюється у вигляді соціальної полі-тики в суспільно бажане "персональне" розподіл доходів".
Головним інструментом "соціальної компенсації"Мюллер-Армак вважав прогресивне оподаткування на осіб із високим достатком і перерозподіл отриманих засобів у користь менш імущих верств як бюджетних дотацій утримання дітей, виплату квартплати, будівництво власних помешкань і т.п. Невід'ємними формами соціальної полі-тики він також вважав створення розвиненою системи соціального страхування (безробітним, хвороби та т.д.) й достойною людини соціальної інфраструктури.
Практичну реалізацію модель соціального ринкового господарства одержала наприкінці 40-х років у діяльності уряду До. Аденауера і Л. Ерхарда. Результати цієї реалізації оцінюються дуже висока завдяки серйозних економічних успіхам повоєнної німецької економіки.

7. Прихильник монетаризму це економіст, який вірить, що кількість грошей спричиняє домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці. Держбюджет і т. зв. реальні фактори, враховуючи і схильність до інвестування чинять явно другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси. Монетаризм є однією з найвпливовіших течій у сучасній економічній науці, що визначає сутність сучасного економічного консерватизму. Монетаризм як напрям економічної думки звичайно протиставляли кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим пояснити господарський "обвал" 70-х початку 80-х pp. XX ст. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на тлі неспроможності неокласичної економічної теорії, монетаризм виник як опозиція насамперед кейнсіанству. М. Фрідмен є принциповим противником державного втручання в економіку, розглядаючи його як загрозу вільному ринку. Розглядаючи гроші одним з можливих активів, монетаристи надали кількісній теорії більш загальної форми й одночасно зробили крок до примирення кількісної теорії з кейнсіанською теорією надання переваг ліквідності. На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На нього впливають доходи, рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей) та величина процентних ставок. Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжА ного балансу від внутрішнього грошового обігу, стверджуючи, що в умовах ринкових відносин існує обернений звґязок між валютними резервами і вели* чиною внутрішньої грошової маси, які разом становлять всю грошову иропоч зицію.
тема7 питання8 .«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них недоцільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупного попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча зайнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної політики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації.Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв’язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Питання 9
Теорія економіки пропозиції та крива Лаффера
Ця теорія взяла за основу своєї концепції твердження про те, що центральним завданням будь-якої економіки є ефективне використання ресурсів. Звідси випливає, що для нормального функціонування економіки головну увагу потрібно зосередити на розширенні пропозиції факторів виробництва.
Отже, прихильники цієї теорії виходять з того, що головним є пропозиція товарів і послуг, а не попит на них, (як розглядали кейнсіанці) і тому вважають, що важливим є створення найсприятливіших умови для розвитку підприємницької діяльності: зменшувати податки, послаблювати державне регулювання. Єдиний спосіб, у який уряд може стимулювати економічний розвиток, це поліпшити для фірм перспективи одержання прибутків.
У 80-ті роки у багатьох країнах світу (особливо в США) податкова політика стала головним інструментом державного стимулювання економічного розвитку. Характерною особливістю була лібералізація ставок оподаткування. Здавалося б, що вона мала призвести до втрати доходів державного бюджету. У ринковій економіці це можливо, але лише в короткостроковому періоді. У довгостроковій перспективі лібералізація ставок податків збільшує надходження до бюджету, скорочує його дефіцит, стримує інфляцію.
Прихильник теорії «економіки пропозиції», відомий американський економіст Артур Лаффер вважає, що нижчі ставки податків можуть дати вагоміші податкові надходження коштів до державного бюджету, ніж високі. Це твердження графічно проілюстровано далі.
Ефект Лаффера не зображений на графіку, оскільки крива Лаффера ілюструє лише довгострокову залежність між податковими ставками і податковими надходженнями коштів до бюджету. Припустимо, що максимальний обсяг податкових надходжень до бюджету можливий за ставки податку на рівні 40 %. Якщо ставку податку знизити, наприклад до 20 %, то в короткостроковому періоді обсяг податкових надходжень до бюджету зменшиться. Але в довгостроковій перспективі, внаслідок зниження ставки податку, прибутки громадян і підприємств зростуть, збільшаться заощадження та інвестиції. Це сприятиме зростанню обсягу виробництва і зайнятості, що збільшить бюджетні доходи. Якщо ж ставку податку підвищити, наприклад, до 80%, то в короткостроковому періоді надходження до бюджету збільшаться, але в довгостроковому періоді це знизить підприємницьку активність в країні й податкові надходження до бюджету зменшаться.
крива Лаффера
Графік залежності податкових надходжень до бюджету від ставок податків
(по вертикалі Y – Ставка податку; по горизонталі х - Податкові надходження до бюджету)
Ставка податку ( % ) 0 20 40 60 80 100
Податкові надходження до бюджету (у грошах)
Ефект Лаффера виявляється не завжди. Для того щоб він став реальністю, необхідні розвинуті ринкові відносини, вільне перетворення заощаджень в інвестиції, надійний контроль за інфляцією, добре організована податкова служба тощ
10 Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.
Виникнення французького неолібералізму датується 2030-ми рр. XX ст. Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х рр.
Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на підставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч французькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.
Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для поповнення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проблеми зв'язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів.
Представник французької неоліберальної школи М. Алле. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки.Серед них: теорії максимальної ефективності, основ економічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефективності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фі-зищюго впливу й інші.
Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку.
Метод дослідження. Алле яскравий представник ринково-інституціональної школи. Використовуючи методи економікотеоретичного та порівняльно-історичного аналізу, він змальовує загальну картину розвитку суспільств, що в них раціональність економічних відносин забезпечується, на його думку, приватною власністю з притаманною їй свободою господарського управління.
Теорія інвестицій, яку формулює Алле, зводиться до попиту і (пропозиції грошових капіталів за умов стабільного грошового обігу.
Контроль Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний |об'єктивний і ефективний контролер це ринок. На його думку, об'єктом контролю мають бути тільки державні витрати та грошовий обіг.



Приложенные файлы

  • doc 18994109
    Размер файла: 255 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий