tema 8


Перелік питань для самостійної роботиТЕМА 8.
Розвиток науки і філософії. Діяльність Ф.Прокоповича і Г.Сковороди.
Нау́ка — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.
Наука — це процес творчої діяльності з отримання нових знань і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука — система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення.
Історично наука вичленувалася з філософії. Відтоді між наукою і філософією триває війна і співпраця. Методами філософії є рефлексія (філософський метод, при якому об'єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гносеологія), а також знання (епістемологія), думка або вчинок) та герменевтика (у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами). Науковці теж рефлексують над власною методологією, але роблять це в рамках наукового методу. Фундаментальні питання пізнання, наприклад, питання про критерій істини, залишаються в царині філософії.
Одним із розділів філософії є філософія науки. Позитивізм виник як бунт філософів-природознавців, таких як Огюст Конт проти метафізики. Його лозунгом стало визнання істинним тільки позитивного, тобто наукового, знання. Філософія науки запропонувала загальні принципи, за якими можна проводити перевірку наукових теорії — принцип верифікації та принцип фальсифікації. Ці принципи значною мірою сформулювали мислення сучасних науковців.
Розвиток літератури: церковна література, громадська і любовна лірика, орації.
Перекладна церковно-історична література, що містила багато оповідального матеріалу, була представлена на Русі в давню пору візантійськими хроніками, які починали виклад від створення світу й трактували всесвітню історію, переважно іудейську і візантійську, з точки зору церковно-релігійної. Цікаво, що жодний світський історичний твір, яких у Візантії було чимало, тоді на Русі не був перекладений.
У XI ст. на Русі існувало кілька перекладних хронік, з яких найзначнішими були Хроніки Іоанна Малали Антіохійського (VI ст.) й Георгія Амартола (грішника) (з IX ст.). Перша складалася з вісімнадцяти книг і була перекладена в Болгарії в X ст. за часів царювання Симеона, однак слідів її в болгарській літературі не лишилося. Перенесена на Русь Хроніка Малали також не користувалася успіхом і дійшла до нас лише в пізніших компіляціях. Причиною незначного розповсюдження цієї Хроніки на Русі була велика кількість язичницького, фантастично-легендарного, світського матеріалу, який відбивав античну і східну міфологію. Події доведені там до часів імператора Юстиніана (середина VI ст.).
Великою популярністю користувалася на Русі Хроніка Георгія Амартола, доведена до 864 року і в наступному столітті доповнена матеріалом Хроніки Симеона Логофета, що кінчалася 948 роком, тобто роком смерті візантійського імператора Романа І. У такому доповненому вигляді вона і з'явилася у нас в середині XI ст., можливо, в руському перекладі. Найдавніший її список припадає на XIII—XIV ст.; переписувалася кілька разів вона і пізніше. Хроніка Амартола містила велику кількість фактів, що стосувалися візантійського церковного життя й монастирської історії; вона повідомляла про єретичні рухи, про чудесні «знамення», а також містила повчальні анекдотичні оповідання. На основі хронік Малали і Амартола на Русі виникла в XI—XII ст. їх перша редакція, а в першій половині XIII ст. друга перероблена і доповнена. Пізніше, в XV ст., у нас стали відомі також хроніки Іоанна Зонари і Константина Манасії — хронікістів XII ст.
Громадянська лірика — умовна назва ліричних творів, в яких актуалізуються соціальні та національні мотиви. Однак вона не складає окремої групи. Г.л. присутня й у вірші-пейзажі (у вірші "Садок вишневий коло хати" Т.Шевченка мовиться не лише про ідилічний вечір, а й про родину як одну з основ гармонії світобуття), в інтимних поезіях (у відомих "Чарах ночі" О.Олеся підкреслюється змістовна наповненість миті, коли в ній самоздійснюється людина). Г.л. сприяє формуванню національної свідомості та гідності (Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, Леся Українка, О.Олесь, пісні січових стрільців, В.Симоненко, В.Стус та ін.), розбудові націотворчих та державотворчих тенденцій (збірка "Вежі" О.Ольжича), утвердженню загальнолюдських цінностей. Вона не тільки виявляє посутність громадянської відповідальності автора, а й істотні риси ментальної свідомості (під час затяжної російсько-кавказької війни у XIX ст. О.Пушкін — автор симптоматичного вірша, "Клеветникам России" — писав: "Смирись, Кавказ, идет Ермолов", тоді ж Т.Шевченко звертався до волелюбних горців (чеченців): "Борітеся — поборете!"). Г.л. постає ефективним засобом відродження нації на своїй онтологічній основі, що завжди було актуальною проблемою для українства та його поетів, які зазнавали переслідувань від чужинських режимів. Однак Г.л. спроможна оптимально виконувати свою функцію, коли вона спирається на естетичні критерії, поза якими неможлива ні поезія, ні мистецтво, не перетворюється на інструмент позалітературних інтересів.
Інтимна лірика (фр. intime, від лат. intimus — найглибший, потаємний) — умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив — любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають "любовною", або "еротичною". І.л. розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця; основні мотиви поезії мають еротичне забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття, втаємничення у заповітні істини. Після "Книги Пісень" та лірики трубадурів, Ф.Петрарки та Данте Аліг'єрі, Гафіза й О.Пушкіна, Т.Шевченка й І.Франка, В.Сосюри й Наталі Лівицької-Холодної інтимна лірика виявилася невичерпною як для сьогоденного покоління поетів, так і для наступних.
Розвиток театру. Вертеп. Шкільна драма.
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ’яненки, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.
Верте́п — старовинний пересувний український[1] ляльковий театр де ставили релігійні[2] і світські (переважно жартівливі та іронічні[1]) п'єси;[3][4][5][1] відтворена стайня з народженням Христа.[2] Український вертепний театр — самобутнє явище у розвиткові нашої театральної культури.[6]
Український вертеп відомий з 17 століття.[1] Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття.[1]
Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти.
Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.
З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб.
Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусії, Сербії та інших слов’янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах Срем і Колубара.
В Україні шкільна драма поширилась (через Польщу) у 17-18 ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою.
Із збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...», поставлена 1728. До шкільної драми на біблійні сюжети додавалися інтермедії.
Український живопис другої половини XVII –XVIII ст. О.Білявський, І.Рутковський, Й.Кондзелевич, Лука Долинський та ін.
Наприкінці XVII ст. в українському живописі набуває поширення стиль бароко, з'являються нові та переосмис-люються традиційні сюжети. Композиційне їх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого і Нового Завітів.
Одним із найяскравіших представників бароко в укра-їнському живописі на зламі XVII—XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насиче¬на палітра та динамічність композицій (Жовківський іко¬ностас (1697—1699 рр.).
Увага до образу простої, мудрої і мужньої людини по¬мітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема у творчості таких митців, як Ілля Бродлакович, Яцько з Виш¬ні, Іван Маляр, Стефан Вишенський, Йов Кондзелевич.
Творчість ієромонаха Йова Кондзелевича (1667— 1740 рр.), який мав добру професійну підготовку, пройнята високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окре¬мих персонажів або сценічних сюжетів. Шедевр Йова Кон¬дзелевича — монументальний Богородчанський іконостас» виконаний у 1698—1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському на¬ціональному музеї).
Композиції Богородчанського іконостаса захоплюють високою "майстерністю виконання та нестандартністю трак-тування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса чарують своєю одухотвореною красою, майстерним відбит¬тям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).
У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і ко-зацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і виз¬начних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малю¬вали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом або гербами.
Посилення реалістичних засад, психологічне відтворен¬ня образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. На цей час припадає твор¬чість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуйлович, Іван Стрельбицький та інші. Високоякісним поліграфічним і мистецьким вико¬нанням, вишуканим графічним оформленням позначені кни¬ги друкарні Києво-Печерської лаври.
Помітного розвитку досягла станкова графіка, тема¬тичні твори якої у численних відбитках поширю¬вались в Україні, Росії, Польщі та Литві. Зростав мистець¬кий рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, ху¬дожники-гравери розширювали тематику й відкривали шлях до активного впливу на інші галузі мистецтва.
Розвиток іконопису. Лаврська школа.
У давнину ікони писали тільки ченці-іконописці в монастирі. Перед написанням ікони, з благословення ігумена, чернець постився, сповідав гріхи і причащався св. Христових Таїн. Особливо молилася і вся братія монастиря, допомагаючи праці. Тому ікона - це праця соборна. Правила іконопису назвали грецьким словом (канон). В Візантії грецька мова була державною і тому всі важні слова і поняття, які відносились до ікон, до цього часу звучать по-грецькому .Іконописці працювали за каноном, нічого не змінюючи і не прибавляючи від себе. В іконописі зникло слово “лице”, тому що в іконі не йде мова про форму носа і кольору очей, про зморшки чи мурав’їнні. Неземний , а духовний образ бачить болящий , не лице а лік відокремлений від усього випадкового і своєчасного .В іконописі ми знаходимо зображення прийдешнього, храмового або соборного людства. Русь через християнство (собор , соборність ,як символ нового світо влаштування) усвідомлювала свою місію у загальнолюдський культурі. Головна мета тут – виховання просвітленої “внутрішньої людини”, і саме ікона стає книгою для народу. Ікона становить органічне ціле з храмом і підпорядкована його архітектурному задуму. Вона має свої засоби зображення: внутрішній стан передається через очі, вуста, жести рук. “Читаючий” ікону повинен був стати співучасником духовного піднесення, яке починалося з “роботи душі”. В іконі поєднується радість“ піднесення ” і скорбота, аскетизм .
Ікона складається з чотирьох - п'яти шарів, розташованих у наступному порядку: основа, ґрунт, барвистий шар, захисний шар. Ікона може мати оклад з чи металів яких – не будь інших матеріалів. Перший шар - основа; найчастіше це дерев'яна дошка з наклеєної на неї тканиною, називаною паволокою. Іноді дошка буває без паволоки. Дуже рідко основу під добутки жовткової темпери виготовляли тільки з полотна. Другій шар - ґрунт. Якщо ікона написана в пізній манері, що сполучить темперу з фарбами на інших сполучним (переважно масляних), і шари ґрунтовки мають фарбування (використані кольорові пігменти, а не традиційні чи крейда гіпс), то його так і називають - "ґрунт". Але в жовтковій темпері, що переважала в іконописи, ґрунт завжди білий. Такий вид ґрунту називається левкасом. Третій шар – барвистий . Барвистий шар складається з різних фарб послідовно нанесених на ґрун. Це сама істотна частина добутку живопису , тому що саме за допомогою фарб створюється зображення. Четвертий - захисний (чи покривний) шар з оліфи масляного лаку. Дуже рідко як матеріал для захисного шару використовували білок курячого яйця (на білоруських і українських іконах). В даний час нерідко використовують смоляні лаки . Звертання до іконописних оригіналів дозволяє установити, що по іконописній термінології права частина зображення вважалася "лівої" і, навпроти, ліва частина зображення - "правої".. Український іконопис своїми коренями сягає візантійської традиції, зберігаючи усталені іконографічні типи сюжетів та композицій, техніку і пов’язану з нею термінологію.
Восени 1631 року в Києві виникла ще одна школа - Лаврська . Її засновником був архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Ректором став Ісайя Трохимович. Навколо шкіл почали гуртуватися різні верстви населення Києва. Зокрема, братська школа об'єднувала вчених і письменників, які відстоювали передусім інтереси ремісників, а лаврська - духівництва й багатої шляхти.
Однак лаврська школа не користувалася популярністю у киян через переважання в її плані латинської мови. Відкриття школи такого типу при Києво-Печерській лаврі суперечило також заповіту Іова Борецького про те, щоб "фундувати" школи лише при братстві.
Члени Київського братства разом із Запорозьким військом вимагали об'єднання братської і лаврської шкіл. Це відбулося 1632 р. і було узаконено актом, підписаним Київським митрополитом Ісайєю Копинським, єпископом Луцьким і Острозьким Ісаакієм Борисковичем, єпископом Авраамієм.

Приложенные файлы

  • docx 19012554
    Размер файла: 29 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий