suchasna shpory ekzamen


1.Періодизація укр.. мови
Украї́нська мо́ва— мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії.Хронологія історії української мови, що її викладено нижче, поєднує два підходи: історичний (розвиток української мови у рамках тих держав, де нею послуговувалися) та «джерельний» (кожному періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у фонетиці мови, за Ю. Шевельовим). «Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:1протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики2давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою3ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських4середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови5пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях6сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах
2. Поняття літературної мови.
Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацієюПисемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
3. Мовна норма та її соціальне значення.
Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.Мовна норма має важливе соціальне значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах саме і створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми.
1. Фонетика як розділ мовознавства. Одиниці фонетики.
Фонетика - розділ мовознавства, що вивчає звуки мови і звукове будова мови (склади, звукосполучення, закономірності з'єднання звуків в мовну ланцюжок). Три аспекти фонетики: анатомо-фізіологічний (артикуляційний). Досліджує звук мови з точки зору його створення: Які органи мови беруть участь в його вимові; Активні або пасивні голосові зв'язки. Витягнуті чи губи вперед і т. д. акустичний (фізичний). Розглядає звук як коливання повітря і фіксує його фізичні характеристики: частоту (висоту), силу (амплітуду), тривалість.функціональний аспект (фонологічний). Вивчає функції звуків у мові, оперує фонемами.
Основні фонетичні одиниці і засоби: Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний. Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми). Суперсегментний одиниці (інтонаційні засоби) - одиниці, які накладаються на сегментні: мелодійні одиниці (тон), динамічні (наголос) і темпоральні (темп або тривалість).
2. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика. Поняття фонеми. Співвідношення понять фонема і звук.
З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні - це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи. Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
3. Система голосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація голосних.
Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і при­голосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. За місцем творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у])Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.
20.Морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний способи словотвору сучасної української мови.
Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів шляхом переходу слів одного граматичного класу в інший. При такому словотворенні відбувається перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому змінюються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чином, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівники), прономіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шампанське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий, лежачий. Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб утворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, дотла, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва. Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від багатозначного слова: титан (гігант, метал, кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації), супутник (проводжатий, космічний об'єкт).
21.Завдання словотвірного й морфемного аналізу
Словотвірний аналіз - це встановлення способу словотворення аналізованого слова, тобто визначення твірної основи та словотворчих афіксів: атомний - атом + н, розпорошений - розпорошити + ен, пізно - пізній + о. Повний словотвірний аналіз передбачає виділення і первісної основи ряду слів: лісівництво, лісівник, лісовий, ліс.МОРФЕМНИЙ АНАЛІЗ СЛОВА — це поділ слова на значущі частини, з яких складається слово. Морфемний аналіз слів виконувати в такій послідовності:1з’ясувати, що означає аналізоване слово;2встановити, до якої частини мови воно належить;3встановити, яка форма (змінна чи незмінна) аналізується;4у змінному слові визначити флексію й основу, пам’ятаючи, що:а) не завжди флексія стоїть в абсолютному кінці слова (пор. п’ятисот, дивляться, ходи-но);б) не завжди флексія позначається окремою буквою (пор.: гай- гаї, соловей — солов’ї)]в) змінне слово може мати нульову флексію (вікон, рук, материн)]визначити характер основи (вона може бути похідною і непохідною), У завдання морфемного аналізу входить і визначення функції кожного з морфів у слові.
22 Предмет морфеміки. Морфемна структура слів. Типи морфем української мови.
морфеміка – це вчення про будову слова; це розділ мовознавства, що вивчає поділ слова на морфеми, типи морфем, формальні і семантичні відношення їх одного з одним й зі словом. Морфемна структура слова – це сукупність усіх значущих частин, що виділяються в слові. Морфема – це найменша неподільна звукова прокладка слова. За роллю у структурі слова морфеми переділяються на кореневі й афіксальні (службові).Корінь - основна обов'язкова для кожного слова морфема, що виражає його лексичне значення. Це спільна частина споріднених слів: біг, біг-ун, біг-ати; вод-а, вод-яний, під-вод-ний, за-вод-нити. Необхідно розмежовувати омонімічні (однозвучні) корені, що виражають різне значення: заводський, заводити, розводити, заводчани, доводити.До афіксальних (службових) морфем належать префікси, суфікси, закінчення, постфікс.Афікс - це службова морфема, що є "носієм словотвірного і граматичного значень слова і служить засобом творення похідних слів або вказує на відношення його до інших слів"І4За функціями афікси поділяються на формотворчі й словотворчі.Префікс - афікс, що стоїть перед коренемЗа функцією у слові префікси поділяються на словотворчі й формотворчі.Суфікс (наросток) - афікс, що стоїть після кореня або іншого суфікса у слові й надає йому нового значення або відтінку. Суфікси приєднуються переважно до твірної основи, а не до слова в цілому, як префікси: нагріти - нагрі-ва-ти, білий - біл-уват-ий.За значенням суфікси поділяються насловотворчі й формотворчі.Постфікс - службова морфема, розташована в слові після закінчення і виконує словотворчу і граматичну роль. В українській мові постфікс -ся приєднується до дієслів як словотворчий афікс і виражає граматичне значення пасивного стану: лікуватися, виднітися, умиватися
23. Дериваційні й формотворчі афікси
Афікс – морфема, що є носієм додаткового словотворного або граматичного значення.
ДЕРИВАЦІЯ – утворення нових слів за допомогою афіксів.
ДЕРИВАЦІЙНИЙ АФІКС (АФІКС З ДЕРИВАЦІЙНИМ ЗНАЧЕННЯМ) – афікс, що служить для утворення нових слів, напр., стіл – стілець.
Формотвор¬чий афікс — такий, що служить для утворення форм слів. Напр.: нов-іш-ий, пальт-а, ходи-л-а.
24. Потік мовлення поділяється на відрізки, що повторюються з тим самим значенням і формою. У словах голуб-ин-ий, гороб-ин-ий, журав-л-ин-ий, сокол-ин-ий з тим самим значенням і в тому ж звуковому (або графічному) оформленні повторюються два відрізки: -ин-, суфікс, що виражає значення присвійності, та -ий- прикметникове закінчення. У прикметниках зміj-ін-ий, чаj-ін-ий один із щойно названих відрізків зберігає значення, але набуває іншої форми, стаючи відрізком -ін-1. Такі відрізки, як -ин- та -ін-, називаються морфами.Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Морфема — елементарна мінімальна одиниця мови, що має значення, неподільна за формою в межах одного слова, але подільна за семантикою. Прикметникове закінчення -ий, наприклад, виражає три значення: чоловічого роду, називного відмінка й однини.
25. Предмет граматики. Основні поняття граматики: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія.
Грама́тика ») — термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будовамови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. У граматиці мови виділяють морфологічніодиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення. Граматика конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна, однак і вона змінюється з часом під впливом різноманітних чинників за загальними законами розвитку мови.Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні категорії.
Граматичне значення – це абстрактне значення, що супроводжується лексичним значенням повнозначного слова в конкретному випадку його вживання. Воно не належить до одного слова, а об’єднує граматично цілі групи або класи слів. Граматична категорія — це клас граматичних однорідних значень, об'єднаний найзагальнішим абстрактним значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не членуються. Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення[1].. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком, яблуками тощо. Вони утворюються за допомгою морфем — закінчень, і передають різні граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні
26. Частини мови і принципи їх класифікації
1Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.2Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.3Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.4Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.
45. Дієслова неповної особової парадигми. Безособові дієслова.
Функціонально обмежені й дієслова неповної особової парадигми, у яких немає всіх звичних для дієсло­ва форм, зокрема форми 1-ї особи теперішнього і май­бутнього часу (чудитися, колоситися, рясніти та ін.).Безособові дієслова називають дію поза відношенням її до особи: сутеніє, морозить, не віриться. Вони ніколи не поєднуються з підметом.Безособові дієслова не виражають особових протиставлень, здебільшого вживаються в третій особі однини теперішнього чи майбутнього часу (дощить, смеркає, розвидняється) або у формі середнього роду минулого часу (вигоріло, замело).В українській мові вирізняють кілька семантичних груп безособових дієслів:- дієслова, що означають стан природи: розвидняється, смеркає, сутеніє;
46.Дієприкметник як форма дієслова. Перехід дієприкметників у прикметники та іменники
Дієприкметник — це форма дієслова, яка поєднує в собі дієслівні ознаки з прикметниковими.У реченні дієприкметник виконує ту саму функцію, шо йприкметник, тобто виступає в ролі означення або іменної частини складеного присудка:Дієприкметники бувають активні й пасивні.Активні д і є п р и к м е т н и к и називають ознаку пред-мета, зумовлену дією того самого предмета: робітник працює —працюючий робітник, птах співає — співаючий птах, вогнищепогасло — погасле вогнище.Активні дієприкметники бувають доконаного (погасле) й недоконаного (працюючий, співаючий) видів.Пасивні д і є п р и к м е т н и к и називають ознаку предмета, зумовлену дією іншого предмета: робітника преміювали —премійований робітник, хтось поранив птаха — поранений птах*Перехід дієприкметників у прикметники та іменникиДеякі прикметники здатні втрачати властивості дієслова (час і вид) і переходити в прикметники. У таких випадках вони вказують на постійну ознаку і не мають при собі залежних слів. Часом дієприкметники відрізняються від прикметників наголосом: у¢чений — уче¢ний, незрівняний — незрівня¢нний. У прикметники переходять дієприкметники, ужиті в переносному значенні: утрачений час. Утратили ознаки дієприкметника і перейшли в прикметники слова талий, спілий, улюблений. Дієприкметники можуть переходити в іменники: В умілого руки не болять. Від дієслів походять і пасивні дієприкметники з префіксом не- і прикметники з префіксом не- та наголошеними суфіксами -анн-, -енн-: несказанний, нездоланний.
47.Дієприслівник як форма дієслова. Його граматичні ознаки, особливості творення і функціонування. Перехід дієприслівників в інші частини мови.
Дієприслівник — особлива незміннаформа дієслова, що означає додаткову дію або стан, яка супроводить іншу, основну дію. У реченні дієприслівник найчастіше пов’язаний із дієсловом-присудком і є обставиною. Женя сидів зіщулившись.Дієприслівники відповідають на питаннящо роблячи? Що зробивши?: захлинаючись, кажучи.Дієприслівник має ознаки дієслова (вид і час) та прислівника (незмінність, залежність від дієслова-присудка, значення обставини). Вид дієприслівника залежить від виду дієслова, від якого їх утворено: терпіти — терплячи (недоконаний вид). Дієприслівники теперішнього часу означають другорядну дію, що відбувається одночасно з основною: Данило мчить не оглядаючись. Дієприслівники минулого часу означають другорядну дію, яка передувала основній: Розігнавшись, стрибнув Петро. Дієприслівник — незмінна форма дієслова, тому він не має закінчення.
Дієприслівники бувають доконаного й недоконаного видів.Д і є п р и с л і в н и к д о к о н а н о г о виду означає другорядну дію, яка відбулася чи відбудеться раніше від основної. Він відповідає на питання що зробивши?Д і є п р и с л і в н и к н е д о к о н а н о г о виду означає другорядну дію, одночасну з основною. Він відповідає на питання що роблячи?
48.Прислівник. Розряди за значенням, походженням та структурою.
Прислівник – це самостійна (знаменна) частина мови, яка позначає ознаку дії, ознаку предмета або іншої ознаки. Питання до прислівнику залежить від його значення, яке воно виражає.У пропозиції наріччя зазвичай є обставиною і відповідає на питання як? в якій мірі? де? куди? звідки? коли? чому? навіщо?: Осінь. (Де?) Над головою (як?) Поволі починає жовтіти, червоніти, буреть лист на деревах (В. Біанкі). Найчастіше прислівник відноситься до дієслова (грамотно писати), Рідше до прикметника, причастя, дієприслівники, іншому прислівнику, іменника (по-зимовому холодний день; недовго квітучий чагарник; йти, радісно підстрибуючи; пояснювати дивно просто, трагік мимоволі).Прислівник – незмінна частина мови: вона не схиляється, не відмінюється, не узгоджується з іншими словами.
49. Ступені порівняння прислівників. Співвідносність прислівників з іншими частинами мови.
Вищий ступень порівняння прислівників має просту і складену форми:проста форма утворюється за допомогою суфіксів -ше та -іше (складно® складніше, тепло® тепліше);складена- додаванням до прислівника звичайного ступеня слів більш, менш (більш важливо, менш рішуче).Для підсилення або уточнення значення прислівників вживаються також слова багато, куди, ще, трохи, значно (ще точніше, трохи гучніше).Найвищий ступінь порівняння прислівників також має просту і складену форми:проста форма твориться за допомогою префікса най- (довше- найдовше, глибше- найглибше);складена- додаванням слів найбільш, найменш (найбільш важливо, найменш цікаво).
50.Загальна характеристика прийменників як частини мови. Структурні типи прийменників. Перехід інших частин мови у прийменники.
Прийменник- це службова частина мови, що виступає разом з відмінковою формою іменника, займенника або числівника для вираження залежності її від інших слів у словосполученні (третій від краю, кожен з присутніх, піклуватися про дітей) і у реченні (Гуляв я по полю; Хтось із вас тут, певно, зайвий).За будовою1) прості (з однією кореневоюморфемою): перед, на, коло, за, від;2) складні(з кількома кореневимиморфемами): поміж, із-за, заради, понад, поверх, обабіч, поруч;3) складені(утворені зкількох слів): незважаючи на,Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати:час простір;причину мету );спосіб дії порівняння відношення до матеріалу За будовою прийменники поділяються на прості, складні і складені:Прості-по, про, у, без, коло, протягомскладні-з-поперед, з-за, понад, довколаскладені-з метою, паралельно з, згідно з, відповідно доМОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПРИЙМЕННИКАНезмінюване слово. Бере участь у творенні форм іменних частин мови.Прийменники вживаються з непрямими відмінками іменників, займенників, числівників та інших частин мови, що використовуються у значенні іменника. Одні з них можуть поєднуватися з кількома відмінками (в мене, в небі, в яблучко), інші тільки з якимось одним (серед гір).
58. Підмет. Структура підмета та способи його вираження.
Підмет — це головний член речення, що означає предмет, про який говориться в реченні, і відповідає на питання хто? що?
За структурою підмети поділяються на прості й складні.
Простий підмет виражається іменником у називному відмінку або словами інших частин мови у значенні іменника.Способи вираження простого підмета1. Називним Відмінком:
— іменника: Встає зоря багрова (І. Нагнибіда);
— займенника: Я чую твій плач, Ярославно (П. Воронько);
— субстантивованого прикметника: Злий плаче від заздрості, а добрий — від радості (Народна творчість);
— числівника: Дев'ять — непарне число.2. Неозначеною формою дієслова: Любить свій край — це для народу жити, боротися за юне, за нове (В. Сосюра).3. Фразеологізмом: Вибиватися в люди — справа не проста (М. Сингаївський).4. Вигуком, звуконаслідуванням: Способи вираження складного підмета
1. Іменником у називному відмінку + іменником ізприйменником в орудному відмінку:Сніг з морозом поморозив всі на полі квіти (Леся Українка).2. Займенником у цих же формах:Та ми ж з тобою були колись товариші (Леся Українка).3. Числівником у називному відмінку + іменник (займенник, прикметник) у родовому відмінку множини (з числівником один вживається однина):П'ять кораблів гордо мчать по вкритому піною морю.4. Займенником кожен, хтось, дехто + іменник або займенник у родовому відмінку множини з прийменником:Кожен із хлопців почував себе так, ніби до нього повернувся його рідний батько (М. Стельмах)5. Реченням, ужитим як цитата:«Ревіла буря, грім гримів» навіки житиме в нащадках (Т. Масенко).
59. Присудок. Структура присудка та способи його вираження.
Присудком називається головний член речення, який означає, що говориться про підмет, і відповідає на питання що робить підмет? що з ним робиться? який він є? ким він є?
Присудки бувають прості та складені.
Способи вираження простого дієслівного присудка
У ролі простого присудка можуть виступати:
1. Дієслова дійсного способу:
— теперішній час:Я не люблю тебе, ненавиджу, Беркуте (І. Франко);
— минулий час:В житті ні разу я неправді не служив (М. Рильський);
— майбутній час:Я не забуду вчителя старого (А. Малишко).
2. Дієслова умовного способуЯ б землю покинув і в небо злітав (М. Петренко).
3. Дієслова наказового способу:Верни до мене, пам'яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою, хай сходить співом горло солов'я в гаю нічному (В. Стус).
4. Вигуки, звуконаслідування:Наша кішка в ліжко «скік» (Н. Забіла).
Складені присудкиСкладеним називається присудок, виражений двома або кількома словами. Складені присудки бувають дієслівні та іменні.
Складений дієслівний присудок містить допоміжне дієслово, яке своїми граматичними ознаками узгоджується
.
60. Другорядні члени речення. Семантика та способи їх вираження.
Другорядними називаються члени речення, що пояснюють головні або інші другорядні члени й синтаксично залежать від пояснювальних слів. Другорядні члени речення поділяються на означення, додатки та обставини. Означення — другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета й відповідає на питання який? чий? котрий? Прикладка — різновид означення, що виражається іменником, узгодженим з означуваним іменником у відмінку й числі. Прикладка дає іншу, паралельну назву означуваному: Слався й ти, могутня Дніпро-ріка. Всіх владарка-ніч покорила. Додаток означає предмет, який є об’єктом дії. Відповідає на питання непрямих відмінків. Додатки бувають прямими і непрямими. Прямий додаток означає предмет, на який дія спрямована безпосередньо; Непрямий додаток означає об’єкт, який тільки певною мірою причетний до дії; Обставина — другорядний член речення, що характеризує дію або ознаку з погляду їхньої якості, кількості, інтенсивності, місця, часу, мети, причини. Обставини поділяються на такі групи: - ступеня і способу дії (як? у який спосіб?);- місця (де? куди? звідки?):- часу (коли? відколи? доки?): - причини (чому? через що? з якої причини?):- мети (для чого? з якою метою?): - умови (за якої умови?):- допусту (не зважаючи на що?).
61.Односкладні речення та їх типи.виокремлюються кілька типів залежно від значення і граматичної форми головного члена речення: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні й номінативні. За способом вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та номінативні речення. 1. Означено-особові речення позначають дію, яка виконується конкретною особою. Головний член означено-особових речень виражається лише особовими формами дієслова:а) дієсловом у 1-й або 2-й особі однини чи множини дійсного способу.б) дієсловом у 2-й особі однини або 1-й та 2-й особах множини наказового способу 2. Неозначено-особові речення позначають дію, яка здійснюється неозначеною особою. У ролі головного члена цих конструкцій виступають: а) дієслова в 3-й особі множини(вони) теперішнього або майбутнього часу дійсного способу 3. Узагальнено-особові речення означають дію, яка стосується узагальненої особи, будь-кого. Головний член узагальнено-особових речень виражається дієсловами в 2-ій особі однини рідше - множини дійсного і наказового способів: Любиш поганяти, люби й коня годувати;).За ступенем узагальнення дії ці речення поділяються на два типи. Речення першого типу вживаються як прислів'я і крилаті вислови повчального або викривального змісту:Речення другого типу передають дію або стан самого мовця. Безособові- передають стан людини чи природи, через- безособові дієслова(світало), через слова(немає, нема),інфінітив, прислівник(тихо). 5. Інфінітивні речення вказують на можливу або неможливу, необхідну або неминучу дію.Головний член в інфінітивних реченнях виражається незалежним інфінітивом без частки би (б) або з нею. 6. Номінативні (називні) речення стверджують наявність існування явищ, подій або предметів. Головний член таких речень виражається іменником, займенником, кількісно-іменним словосполученням, субстантивованими словами: Весна. Теплінь. Жайворонки в небі (І. Цюпа);
62.Речення з однорідними членами (головними і другорядними). Засоби вираження однорідності. Узагальнювальні слова при однорідних членах речення.
Однорідними називаються члени речення, що виконують одну синтаксичну функцію та пояснюють той самий член речення. Однорідні члени речення мають такі ознаки:- займають позицію одного члена речення; - пов’язані між собою сурядним зв’язком або підрядним зв*язком;- виражають однотипні поняття;- мають переважно однакове морфологічне вираження.Однорідними можуть бути як окремі члени речення (присудки, підмети, додатки, означення, обставини), так і цілі сполучення слів у середині речення. Однорідні члени речення, при яких є пояснюючі слова, називаються поширеними.Зверніть увагу! Не належать до однорідних членів речення:- слова, що повторюються з метою підкреслення тривалості дії, множини предметів: Іде Котигорошко тим лісом, іде та й іде;- слова у фразеологічних зворотах: ні риба ні м’ясо, і вдень і вночі, ні те ні се. Узагальнювальне слово при однор.чл.реч. У реченнях з однорідними членами можуть бути узагальнювальні слова. Узагальнювальне слово своїм значенням охоплює всі однорідні члени в реченні і є завжди таким же членом речення Узагальнювальне слово може стояти перед однорідними членами речення або після них. Найчастіше узагальнювальними словами виступають означальні та заперечні займенники: все, всі, кожний, всякий, ніхто тощо і прислівники місця та часу: скрізь, кругом, навкруги, всюди, ніде, завжди, ніколи. Якщо узагальнювальне слово стоїть перед однорідними членами, то у вимові робиться пауза, а після узагальнювального слова ставиться двокрапка.Якщо узагальнювальне слово стоїть після однорідних членів речення, то перед ним у вимові робиться пауза, а на письмі ставиться тиреЯкщо однорідні члени речення йдуть за узагальнювальним словом і не закінчують речення, то перед ними ставиться двокрапка, а після них тиреЯкщо при узагальнювальному слові є слова а саме, як-от, наприклад, то перед ними ставиться кома, а після них — двокрапка.
63.Речення з відокремленими членами. Функції відокремлених членів. Загальні умови відокремлення другорядних членів речення. Відокремлення - це смислове й інтонаційне виділення другорядних членів речення з метою надання їм більшої самостійності.Загальними умовами відокремлення другорядних членів речененя є: а) видільна інтонація; б) порядок слів, який виявляється здебільшого в інверсійному або дистантному (на певній відстані від опорного слова) розміщенні; в) ступінь поширення (обсяг) другорядного члена; г) смислове навантаження; ґ) характер означуваного слова.За семантико-граматичними ознаками виділяють такі групи відокремлених членів речення: підрядні (власне) відокремлені члени і уточнювальні відокремлені члени.Підрядні відокремлені члени поєднуються з основним словом підрядним зв'язком, а уточнювальні - пояснювальним зв'язком. Відмінність між ними полягає в тому, що відокремлені члени речення першої групи мають значення напівпредикативності, тобто значення другорядного присудка (додаткове); уточнювальні ж відокремлені члени речення слугують для пояснення, конкретизації інших членів речення й не мають значення напівпредикативності Пор.: Розганяючи тумани, сонечко вставало.Речення зі звертаннями, вставними і вставленими конструкціями.Вони характеризуються специфічними особливостями: а) не є членами речення; б) не відповідають на жодне питання; в) не пов'язуються з членами ні сурядним, ні підрядним зв'язком; г) деякі з них становлять речення, а інші утворилися з речень із різною мірою втрати предикативності; ґ) на письмі виділяються розділовими знаками, а в усному мовленні відповідною інтонацією. Відокремлені означення.Відокремлення означень залежить від способу їх вираження, місця в реченні, а також від способу вираження того члена речення, до якого означення належить. Поширені означення відокремлюються, якщо:- стоять після означуваного слова, вираженого іменником.- стосуються особового займенника- стоять перед означуваним словом і мають відтінок причини- стоять перед означуваним словом, вираженим іменником, але відірвані від нього іншими словами. Непоширені означення відокремлюються: - якщо стоять після означуваного слова, вираженого іменником, якщо перед ним є своє означення: - перед або після означуваного слова, вираженого особовим займенником.- перед означуваним словом, якщо непоширені означення мають відтінок причини (до них можна поставити питання чому? з якої причини? незважаючи на що?- перед означуваним словом або після нього, якщо непоширені означення відірвані від нього іншими словами- якщо в реченні відсутнє слово, якого стосується непоширене означення. Комами не відокремлюються:- два означення (виражені дієприкметниковими зворотами), що з’єднані сполучником і (й): Пробуджений ранком і сполоханий дощем птах знявся з гілки й згубився у верховітті.- означення, що стоять перед означуваними словами і не мають обставинного відтінку: Теплом дихала настояна на травах та квітах земля.
75.Багатозначність слова. Типи лексичних значень.
Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явмщем дійсності. Це зв’язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо. Ядром лексичного значення є концептуальне значення, також слово може мати конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні додатки до основного значення.Контекстуальні значення – виникають у певних контекстах..Денотативне значення – віднесеність слова до предмета.Сигніфікативне значення – віднесеність слова до поняття.Структурне значення – співвідношення слова з іншими словами в лексичній системі мови.Пряме значення безпосередньо називають явища дійсності: красиве обличчя.Переносне значення є вторинним, тобто похідним від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: обличчя театру.Вільні значення. Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень. Так, зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може вільно поєднуватися з певним колом слів. Фразеологічно зв’язані значення – значення слова, які реалізуються лише в певних сполученнях: біла ворона “який виділяється чимсь незвичайним”. Синтаксично зумовлені значення – значення, які реалізуються тільки в певній синтаксичній позиції Конструктивно зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях: грати в футбол “брати участь у грі”.БАГАТОЗНАЧНІСТЬ СЛІВ Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам.
76.Види переносу значень (метафора, метонімія, синекдоха).
Метафора – це тип переносного вживання слова, що грунтується на подібності тих або інших ознак, властивостей предметів на істоти або навпаки.Метафора може бути побудована на: Подібності форми.Подібності кольору. Подібності властивості:Подібності вияву почуття.Схожості поведінки, способу діїМетоні́мія – це перенесення назви з одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують між собою, перебувають в органічному зв’язку.Назва може переноситися:1) з умістища на вміст або об'єм вмісту «блюдо» - «велика тарілка», 2) з матеріалу на виріб з нього, 3) з місця населеного пункту на сукупність його жителів або пов'язану з ним подію, 4) з форми вираження змісту на сам зміст, 5) з галузі знань, науки на предмет науки і навпаки;6) з соціального заходу на його учасників 7) з соціальної організації на сукупність її співробітників та приміщення 8) з цілого на частину і навпаки, 9) з емоційного стану на його причину, 10) ім'я автора може використовуватися для позначення його творів або створеної ним моделі, стилю. Синекдоха – тип перенесення назви частини на назву цілого, і навпаки. Як і метонімія, синекдоха грунтується на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність кількісного характеру – загальніша і конкретніша назви: Він скрізь руку має, а ми що? Стара, необачна голово! Схаменись!
77.Види зміни обсягу вторинного значення (розширення, звуження, зсув значення).Основою цих механізмів зміни значення є різні процеси, але той факт, що переосмислення проходить умежах однієї понятійної сфери, дозволяє розглядати три типи семантичних відношень під однією рубрикою. Під звуженням значення розуміється звуження обсягу сигніфіката слова: слово, що спершу позначалокатегорію, в результаті зрушення значення починає номінувати підкатегорію. Вихідне і похідне значенняперебувають у родо-видових відношеннях. Звуження значення можна вважати мовно-семантичним відповідником дедукції – однієї з основних мисленнєвих тенденцій, що полягає у русі думки від невизначеності до визначеності змісту, від знання загального правила до знання про якийсь конкретний факт, який підпадає під дію цього правила. Процеси, результатом яких є збільшення обсягу сигніфіката, називаються розширенням (генералізацією).Розширення значення – це мовна паралель індукції – розумової операції, що полягає у русі думки відконкретного до абстрактного, від знання одиничних або окремих фактів до знання загального правила. І звуження, і розширення значення передбачають тільки зміну обсягу вихідного поняття без будь-яких оцінних “домішок” до значення деривата. Розширення значення – менш розповсюджений семантичний процес, ніж звуження, оскількиспеціалізація, з когнітивного погляду, є менш трудомістким, ніж генералізація, мисленнєвим процесом. Це пояснюється тим, що вона (спеціалізація) базується на дедукції, простішому, у порівнянні з індукцією, логічному механізмі. Зсув, так само, як розширення і звуження, базується на індукції та дедукції. Але під час зсуву, крім логічного механізму, задіюється асоціативний механізм, який наближає зсув до метафори.
78.Лексичні омоніми в українській мові. Полісемія та омонімія, критерії їх розрізнення.
Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.Їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса «запле¬тене волосся», коса «знаряддя для косіння», коса «вузька смуга суходолу в морі, річці». Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.Кожне переносне значення багатозначного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням. Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах).Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм.До омонімічних явиш у мові належать також: омофони — при однаковій вимові мають різне написання: '' кленок — клинок, греби — гриби; сюди слід віднести й синтаксичні омо¬німи — однакові звукові комплекси, один з яких є сло вом, другий — поєднанням слів: сонце — сон це, цеглина — це глина, доволі — до волі, омографи — при однаковому написанні мають різну вимо¬ву (різний наголос): замок і замок, дорога і дороги, обід і обід; омоформи — мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній формі: шию (від шити) і шию (від шия); поле «лан» і поле (від полоти); варта «сторожа» і варта (від вартий).У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запози¬чень. Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.
79.Явища, суміжні з омонімією (омоформи, омофони, омографи).
Від багатозначних слів відрізняють омоніми- слова, які мають од-накове звучання й написання, але зовсім різні значення. Наведені лексичні омоніми є повними, тобто збігаються в усіх своїх формах. Серед неповних омонімів розрізняють омофони, омофор¬ми й омографи. Омофони - це слова, які вимовляються однаково, але мають різні значення й написання. Наприклад: Гончар - гончар, Роман - роман, час мине [ми(е)не] - знайти мене [ме(и)не], пресувати [пре(е)сувати] папір - при-сувати [при(и)сувати] стіл до вікна. Омоформи - слова, що збігаються лише в одній або кількох формах. Здебільшого вони належать до різних частин мови. Омографи - слова, що пишуться однаково, але мають різне звучання і значення: мала щастя - мала дитина, високий насип - насип насіння, довгі коси - дівочої коси і коси траву; від зорі до зорі - вечірні зорі.
80.Пароніми в українській мові. Структурні типи паронімів.
Пароніми (від гр. para - біля й опута - ім’я) - слова, близькі (не однакові!) за звучанням, але різні за значенням і написанням. Напри¬клад: Громадський, -а, -є. Який стосується суспільства, грома¬ди чи окремого колективу; який відбувається в суспільстві або пов’язаний із суспільно корисною діяльністю: Відомий український поет і перекладач Дмитро Павличко є вод¬ночас активним громадським діячем. Громадянський, -а, -є. Який стосується громадянина як члена суспільства, властивий йому: Найсвятіший грома¬дянський обов’язок - захист своєї Вітчизни. До найбільш поширених паронімів належать: абоне¬мент - абонент, винахідливий - винахідницький, вирі¬шення - рішення, висвітлювати - освітлювати, книж-ковий - книжний, людний - людяний, талан - талант, україніка - україністика та ін.
85.Функціональна диференціація лексики: загальновживана лексика, термінологічна й професійна лексика, діалектна лексика, жаргонна лексика, арго.
За особливостями функціонування слова в українській мові поділяються на такі, що вживаються без обмежень у спілкуванні (загальновживана лексика), та слова обмеженого вживання (спеціальна лексика). До складу загальновживаної лексики входять слова, які використовуються усіма носіями мови і позначають поняття, пов'язані з повсякденним життям: земля, вода, двері, косити, любити, тисяча, мати, совість тощо. Вживання спеціальної лексики обмежене професійною діяльністю людей, соціальними ознаками або територією проживання (діалектним ареалом).Спеціальна лексика української мови за сферами вживання містить: діалектну лексику; термінологічну та професійну лексику; жаргонну й арготичну лексику. Діалектизми - це слова, вживання яких обмежене територією певного наріччя (діалекту). Українська мова має три наріччя: північне, південно-західне та південно-східне. Кожному з них притаманні особливості лексичного, фонетичного, синтаксичного харак і еру. Терміни (від лат. межа, кінець ) - слова або словосполучення, які позначають поняття спеціальної галузі науки, знання, діяльності {косинус, підмет, валентність). У межах окремих галузей терміни об'єднуються в системи з певними закономірностями внутрішньої організації - термінології. Так, існують мовознавча, математична, юридична, спортивна термінології тощо. Професіоналізми - слова або словосполучення, які безпосередньо пов'язані з професією або родом діяльності людини і можуть бути нерозумілими за межами певного професійного середовища: петит (із друкарської справи), блокада, голковколювання, стінка (зі спортивного словника).Жаргонізми - слова, які вживаються у процесі спілкування людей, об'єднаних спільністю інтересів, діяльністю, соціальним станом тастатусом: читалка - бібліотека, хвіст – академзаборгованість.Арготизми (від фр. - замкнутий) - слова, що умовно прийняті та втаємничені для спілкування окремої соціальної групи, яка пригне зробити свою мову (арго) незрозумілою для інших: курганити-грати, курашник - музика, дикона - десять (із лірницького арго).
86.Класифікації фразеологізмів (класифікація В.В.Виноградова, генетична класифікація, морфологічна тощо).
Фразеологізм – відтворювана одиниця мови з двох або більше слів, цілісна за своїм значенням і стійка за складом і структурою.Фразеологічні зрощення — одиниці, у яких цілісне значен¬ня ніяк не вмотивоване; воно не випливає із значення їхніх компонентів: теревені правити — говорити нісенітниці, байдики бити — ледарювати.Фразеологічні єдності — одиниці, у яких цілісне значення вмотивоване переносним значенням 'їхніх компонентів: три мати камінь за пазухою — приховувати злобу, грати першу скрипку — бути головним.Фразеологічні сполучення — одиниці, у яких цілісне зна¬чення вмотивоване прямим значенням їхніх компонентів: взя¬ти слово, зачепити гордість, покласти край, берегти як зіницю ока, подавати надію, страх бере, Фразеологічні вирази – стійкі за складом і вживанням семантично подільні звороти, які складаються повністю зі слів із вільним значенням. Це прислів’я, приказки, афоризми відомих політиків, письменників, діячів науки й культури: Не все те золото, що ближчить.
87.Джерела фразеології. Споконвічно українські фразеологічні одиниці, запозичені фразеологічні одиниці, кальки.
Основні джерела фразеології: запозичені слова, нові терміни і поняття, поетичні неологізми, морфологічним способом додавання префіксів, слова з іншими значеннями.Фразеологія укр.ої мови за своїм походженням – неоднорідна. Найбільше в ній фразеологічних одиниць народного походження: прислів’я та приказки), жартівливі вирази. в українській літературній мові поширена фразеологія й з інших джерел, а саме:а) Вирази виробничо-професійного походження б) Переклади влучних виразів політичних діячів і вчених. в) Крилаті вирази українських письменників: г) Переклади крилатих виразів російських письменників: д) Переклади крилатих виразів зарубіжних письменників. є) Переклади російських та іншомовних фразеологічних зворотів є) Переклади античних ходячих висловів ж) Окремі біблійні і євангельські вислови, засвоєні з церковно¬слов'янської мови.
88.Українська лексикографія, її історичні витоки та тенденції розвитку.
Лексикографія – розділ млвознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію. Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики, розташування слів і словникових статей, типи словникових визначень, типи ілюстрацій, подача фразеологізмів, співвідношення лінгвістичної і нелінгвістичної інформації.Практична лексикографія забезпечує навчання мови – як радної, так і іноземної, описує й нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики.Серед основних проблем, вирішення яких наразі стоїть перед вітчизняною лексикографію, потрібно виділити наступні.1.Переважні більшість перекладів неслов'янської літератури нині робиться з російських видань – через незнання інших мов, відсутність перекладацького досвіду, брак часу тощо2.Якщо до набуття незалежності головне право на видання лексикографічної літератури мало видавництво «Наукова думка», то в наш час до справи докладають рук всі, кому не лінь. А через відсутність належного контролю за якістю виданого матеріалу та законодавчих норм про авторські права, на полицях книжкових магазинів з'являються численні видання сумнівної кості та майже неприкриті передруковки із вдалих праць попередників.3.Попри порівняно велику кількість назв сучасних словників, що їх видають найрізноманітніші видавництва, їхні тиражі зазвичай недостатні для забезпечення нагальних потреб, а їх лексична база нерідко значно відстає від стрімкого розвитку мови з радянських часів
4. Система приголосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація приголосних.

5.Зміни звуків у потоці мовлення. Позиційні та комбінаторні зміни звуків (загальна характеристика).
До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок].До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.лягти [л'агтй], батько [бат* ко], няня [н'ан'а]. Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.Дисиміляція (від лат. Dissimilatio"розподібнення") - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.Епентеза (від rp. epenthesis "вставка') - поява у словах додаткового звука.
6.Найтиповіші чергування голосних і приголосних при словотворенні і словозміні.
Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що відбуваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний - зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх - смішний - усмішка, бідолаха - бідолашний.б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при словозміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донька - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.До найбільш поширених чергувань голосних можна віднести такі:а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]);
7.Спрощення в групах приголосних.
Іноді при творенні слова або його відмінюванні виникає важкий для вимови збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.1. У групах приголосних -ждн-, -здн-, -стл- , -стн- випадають д і т :тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя – щасливий, вість – вісник, честь – чесний.Але в словах: зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається.2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризк - бризнути, брязк - брязнути, тріск - тріснути, але випуск - випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний та ін.3. –шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.4. Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-, -сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від "солнце"), серце (від "сердце"), скло (від "стекло"), чернець – ченця, місто – міський.5. У групі приголосних -слн- випадає л : масло - масний, мисль - умисний, ремесло - ремісник.
8.Подвоєння приголосних.
Подвоєння відбувається при збігові однакових звуків, що належать до різних морфем: преф.+ корінь.: беззахисний;преф.+преф.: беззастережний; корінь+суф(-ний, -ни,-ниц): туман-туманний, день-денний. в ім.. та прися. Утв-их від прикм. З подвоєнним н, подвоєння зберігається: законний-законність.у складних словах, коли 1ша ч-на зак-ся, а 2-га поч.-ся тим же приголосним: військкомат, юннат.коли основа дієслова мин часу зак-ся на –с перед воротнім постфіксом –ся: пасся, розрісся.у прикметникових наголошених суф-ах –енн,-анн,-інн та в утворених від них ім.-ів на –ість і в прися: старанний-старанність-старанно.Але подвоєння не відбувається:у прикм. Утв-их від ім.-ів за доп суф-ів –ан, -ян, -ин, -їн: глина-глиняний, соловей—солов’їний.у дієприкм., а також у ім.-ів та прися утв-их від дієприкм: згуртований-згуртованість-згуртовано.Подовження приголосних виникає внаслідок фон уподібнення звуків: перед я, ю, і, е після д,т,л в усіх відмінках крів Р.в. ім.-ів ч і ж р 1ої в: суддя, суддею, суддю.Перед ю в О.в одн ім.-ів ж р 3ої в , якщо у Н.в. одн вони зак-ся на один м’який або шиплячий пригол: сіль-сіллю, річ-річчю.Перед я,ю,і,е в усіх відмінках ім.-ів с р 2ої відміни(за винятком Р.в. мн): колосся, обличчя, життя.
9.Явища асиміляції у системі приголосних. Типи асиміляції.
Асиміля́ція— у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.Асиміляція буває:регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).за дзвінкістю. Асиміляції за дзвінкістю зазнають тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні [п], [ф]. За глухістю. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Асиміляція за м'якістю. За м'якістю уподібнюються тільки ті звуки, які мають м'які відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій зазнають зубні приголосні.: світло, звір, цвіт.Асиміляція за місцем і способом творення.
10.Дисиміляція.
Дисиміля́ція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу творення. Дисиміляція може відбуватися з голосними і з приголосними.Розрізняють також поняття:графічна дисиміляція — розподібнення, відтворене на письмі. Напр. в укр. мові: рушник, вести.дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими.контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних звуків.прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.
11.Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної української літературної вимови
Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію. Порушення нормативної вимови спричиняють: діалектне оточення, змішування норм близькоспоріднених мов, іноді письмо(слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжностей між вимовою і написанням). Основні норми літературної вимови :1)голосні звуки - чітке і виразне звучання у наголошеній позиції так само чітко вимовляються а, у, і в ненаголошеній позиції(писанка, вечір, яблуко). Проте перед складом з наголошеними у, і ненаголош. о у вимові наближається до у: зозуля, голубка, тобі. Ненаголошений е наближається до и, так само ненаголошений и наближається у вимові більшою чи меншою мірою до е: веселка, зерно, зимовий, дивовижний; 2)приголосні звуки – дзвінкі приголосні б, г, г’, д, д’, з, з’, дз, дз’, ж, дж у мовленнєвому потоці зберігають свою дзвінкість: у кінці слова (народ, друг, ніж), у середині слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса (стежка, шибка, рибка)!виняток: легко, вогко, нігті, кігті! Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, чере- перед глухим приголосним кореня (розквітати, розпис, безкоштовно).
12.Поняття графіки. Одиниці графіки. Український алфавіт. Співвідношення звуків і букв.
На письмі звуки мови позначаються певними буквами. Систему відношень між буквами і звуками конкретної мови вивчає графіка. Основу графічної системи кожної мови становлять букви, які слугують для позначення на письмі звуків. Сукупність букв, прийнятих у певній писемності і розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом. Український алфавіт складається з 33 букв, які використовуються на позначення звуків мови. Звуки людина вимовляє і чує, а букви — пише і бачить.Більшість українських букв відповідає одному певному звуку, але є літери, які позначають два звуки. Так, завжди позначають два звуки літери ї ([йі]) і щ ([шч]). Букви я, ю, є також можуть позначати два звуки (яблуко — [йаблуко], в’юн — [вйун], приєднати — [приейеднати]), окрім випадків, коли вони позначають один звук [а], [у], [е] і м’якість попереднього приголосного (ляк — [л'ак]). І навпаки, в українській мові є такі звуки, що не мають одного письмового знака, тому для їх позначення вживаються дві літери. Це звуки [дз], [дз'], [дж] (дзвін — [дзв’ін], дзюдо — [дз'удо], джем — [джем]). Такі буквосполучення слід читати, як один нероздільний звук. Як два звуки буквосполучення [дж] і [дз] читаються лише тоді, коли — [д] належить до префікса (від-, під-, над-, перед-, серед-) а [ж] і [з] — до кореня (підживити, відзначити, середземний).Літера ь (м’який знак) не має звукового відповідника і лише вказує на м’якість попереднього приголосного, а в іншомовних словах — також на наявність звука й після м’якого приголосного (ательє — [атеил'йе], мідь — [мід']).краєчок, окраєць, копієчка.
35. Ступені порівняння якісних прикметників
Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену.Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.
1Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш:добрий — добр-іш-ий, У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-:тон-к-ий — тон-ш-ий,2Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш:яскравий — більш яскравий, швидкий — менш швидкий.Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою.Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий — най-дорожчий, міцніший — най-міцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе: тривожний — найбільш тривожний, тривожніший над усе.
36. Відмінювання прикметників
Прикметники змінюються за родами, числами й відмінками. Форма прикметника визначається тим іменником, від якого цей прикметник залежить у словосполученні чи реченні.За характером кінцевого приголосного основи та відмінкових закінчень прикметники поділяються на дві групи — тверду і м'яку.Тверда група прикметниківа) якісні та відносні прикметники, що мають основу на твердий приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ий: безладний, ,б) присвійні прикметники із суфіксами -ів (після голосного та апострофа - -їв), -ин (після голосного та апострофа - -їн), які в називному відмінку однини чоловічого роду після цих суфіксів мають нульове закінчення:Андріїв, в) усі короткі форми прикметників: варт, виненМ'яка група прикметникіа) відносні прикметники, що мають основу на м'який приголосний -н- і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ій (після голосного — -їй): безодній,;б) усі прикметники на -жній, -шній, що походять від прислівників: ближнійв) відносні прикметники з основою на -й: безкраїй, довговіїй, короткошиїй; відносні прикметники з відтінком присвійності: братній, орлій, а також якісний прикметник синій.
37. Загальна характеристика числівника як частини мови. Значеннєві розряди числівників. Структурні розряди числівників.
Числ́івник — самостійна частина мови, яка позначає кількість предметів або їхній порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають збірні, дробові, неозначено кількісні і власне кількісні.Українські числівники змінюються за родами, числами та відмінками.За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні числівники означають одне число або кількість і відповідають на питання скільки? (три, одинадцять, тридцять чотири, семеро, три восьмих). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі? (третій, одинадцята, тридцять четверте, двадцяті).
Прості числівники утворилися з одного кореня. Вони "охоплюють:1. Назви чисел першого 2. Збірні числівники обоє, двоє, троє, , трійко, четвірко, п'ятірко та ін.), і їх пестливі розмовні варіанти (двоєчко, троєчко),3. Непозначено-кількісні числівники кілька, декілька, багато.Складні числівники сформувалися на базі двох коренів числівників, що входили до складу словосполучень різного характеру. До складних належать:1. Назви чисел другого десятка: 2. Назви десятків: 3. Назви сотень4. Збірні числівники обидва, обидві; 5. Дробові числівники півтора, півтори, півтораста.
38. Граматичні категорії числівника. Словозміна числівника. Сполучуваність числівників з іменниками.
У них розгалужена система відмінювання, котру можна умовно поділити на шість основних типів.
1. Кількісні числівники один, одна, одно (одне) відмінюються, як займенники той, та, те. У родовому та орудному відмінках однини виступають дві паралельні форми жіночого роду: однієї, однією (подібно до тієї, тією) та одної, одною (подібно до нової, новою, доброї, доброю). Форми середнього роду одно, одне — паралельні. Але одне частіше вживане. Використання слова одно в науковому й офіційно-діловому стилях не допускається.2. Числівники два (дві), три, чотири відмінюються так: родовий — двох, трьох, чотирьох, давальний — двом, трьом, чотирьом, орудний — двома, трьома, чотирма.3. Числівники п’ять — двадцять, тридцять — вісімдесят мають у непрямих відмінках однакові закінчення. Наприклад: родовий — п’яти, п’ятьох, семи, сімох, шістдесяти, шістдесятьох; давальний — п’яти, п’ятьом, семи, сімом, шістдесяти, шістдесятьом; орудний — п’ятьма, п’ятьома, сьома, сімома, шістдесятьма, шістдесятьома. Як бачимо, всім числівникам цього типу відмінювання у непрямих відмінках властиві паралельні (стилістично нейтральні) форми.4. Числівники сорок, дев’яносто, сто в усіх непрямих відмінках (крім знахідного, що збігається з називним) мають закінчення -а: сорока, дев’яноста, ста.5. У числівниках, які позначають сотні, відмінюються обидві частини: називний — триста, сімсот, родовий — трьохсот, семисот, давальний — трьомстам, семистам, орудний — трьомастами, сьомастами (сімомастами), місцевий — (на) трьохстах, (на) семистах.
39. Займенник як частина мови. Розряди займенників за значенням. Співвідношення займенників з різними частинами мови.
З-ик- цеч-на мови, що вказує на предмети, ознаки або кількість, не називаючи їх. Займ-ки, подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки? (ніщо, вони, той, всякий, стільки).У реченні займенник може бути тим же членом речення, що й іменник, прикметник, числівник:- Розряди займенників за значенням. 1) особові: вказують на мовця(я), мовця та ще когось(ми), адресата(ти) , адресата та ще когось(ви), та на предмет мовлення(він, вона, воно,вони). (Займ-ки я, ти не маючи категорію роду можуть мати будь-яке значення роду). 2)зворотній: себе(собі, собою) вказ. на суб’єкт дії(стану) Не має ні роду, ні числа ні Н.в. 3)Присвійні: вказують на приналежність предмета 1ій(мій, наш), 2ій(твій, ваш), 3ій(його, її, їх(ній)) або будь-якій(свій) особі.(з-ки його, їх, собі можуть бути особові і присвійні). Змінюються як прикм(рід, число, відмінок).4)Вказівні: вказують на предмет(цей, той), на ознаку(такий), кількість(стільки). Змін-ся за родами, числами, відмінками. 5)Означальні: вказують на узагальнену ознаку – всякий, кожний(кожен), жодний(жоден), інший, весь, сам, самий7)Відносні: ті самі питальні тільки виконують роль сполучних слів для приєднання підрядних речень. 8)Неозначені: вказують на неозначену особу, пердмет, ознаку, кількість – дехто, що-небудь, будь-який. Утв-ся додаванням ч-ок казна-, хтозна-, небудь… 9)Заперечні: вказ. на відсутність особи, предмета, ознаки, кількості. Розряди займенників з аспіввідношенням з іншими ч-ми мови: іменникові(я,ти, ми, він ніщо, абихто), прикметникові(мій, всякий, кожний)числівникові(скільки-то), прислівникові(ніяк, казна-де). Перехід з однієї ч-ни мови в іншу: 1)Один – числ. Дівча одне пішло – займ. Ми не одні(самі). 2)Мені – частка. Ти мені дивись.– займ. Мені так любо стало.
40. Особливості відмінювання займенників
За особливостями морфологічних форм займенники поділяються на дві групи.До першої групи належать особові займенники першої й другої особи я, ти, зворотний займенник себе, які відмінюються за іменною відміною.До другої групи належать усі інші займенники, які відмінюються за займенниковою відміною.
характерною особливістю відмінювання особових і осооо-во-вказівних займенників є те, що під час відмінювання змінюється не тільки закінчення, а й основа: я — мене; ти — тебе; він — його; вона — її; ми — нас; ви — вас; вони — їх; зворотний займенник себе не має форм називного відмінка, роду, множини. Відмінюється як особовий займенник другої особи ти.вказівні й означальні займенники мають стягнені форми. Але з метою стилізації вживаються і нестягнені форми: тая, теє, тую, тії; цяя, цеє, ції;вказівний займенник жіночого роду та в родовому відмінку однини має дві форми: тієї, тої (остання форма вживається рідше);означальний займенник сам у називному і знахідному відмінках множини має паралельні форми: самі, сами. Літературною нормою є форма самі;означальні займенники кожний (кожен),
41. Загальна характеристика дієслова як частини мови. Система дієслівних форм. Дві основи дієслова та форми, що утворюються від них. Дієвідмінювані та недієвідмінювані форми дієслів.
Це частина мови, яка означає дію або стан предмета і відповідає на питання що робити? що зробити? що робиться з предметом?у якому стані він перебуває? Дієслово, на відміну від прикметника чи іменника, називає дію або стан як змінну ознаку, як процес, що триває в часі. Якщо іменник тиша називає ознаку опредмечено, як певну річ (можна домогтися тиші, скористатися тишею тощо),
Система дієслівних форм:1) Інфінитив-неозначена ф-ма дієслова(спати);2) Особові ф-ми дієслова(роблю, робиш);3) родові форми(робив, робила, робило);4) іменні ф-ми-дієприкметники(зроблений);
5) дієприслівники(роблячи). Дієвідмінювані та недієвідмінювані форми дієслів: Дієвідмінювання - це система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами, часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі - за родами. Інфінітив, дієприкметник і дієприслівник не змінюють своєї форми за особами, не мають способу і тому не дієвідмінюються. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох дієслівних основ.
42. Граматичні категорії дієслова. Їх співвідношення
1)Час(мин., теп., майб.);
2) спосіб(дійсний, наказовий, умовний);
3) стан(актив., пасив., зворотно-середній);
4) перехідність(перех./неперех.);
5) вид(док., недок.);
6) особа(1,2,3);
7) рід(чол.,);
8) число(однина, множина);
9)відміна(I,II)/
43.Категорія виду. Видові пари дієслів, способи їх творення. Зв’язок категорії виду з категорією часу.Категорія виду - граматична загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до дії внутрішньої межі. Дія в часі може бути необмежена й обмежена. Наприклад: дієслова читаю, малююназивають дію, не обмежену в часі, а дієслова прочитав, намалював називають дію, що завершилася, тобто обмежену в часі.В українській мові розрізняють форми недоконаного і доконаного видів.Дієслова недоконаного виду означають дію незавершену, не обмежену в часі: Дієслова доконаного виду означають дію, завершену в минулому або яка обов'язково відбудеться в майбутньому: збудував - збудую, Дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого об'єднуються у видову пару. Парновидових дієслів в українській мові порівняно небагато. Співвідносні видові форми утворюються за допомоги таких засобів:префіксів: креслити - накреслити, суфіксів: зменшити - зменшувати, чергуванням фонем: набрати - набирати, зміною місця наголосу.Крім одновидових дієслів, виділяються й двовидові, в яких та сама основа виражає одночасно значення недоконаного й доконаного виду. Це переважно дієслова, утворені від слів іншомовного походження за допомоги суфіксів -ува-,-ізува-/-изува,-ірува-/-ирува,-фікува-: атестувати,
44.Категорія стану дієслова. Перехідні та неперехідні дієслова.
Дієслова поділяються на перехідні і неперехідні.Перехідні дієслова називають дію, яка поширюється на об'єкт - конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту: спекти коровай.До перехідних належать дієслова зі значенням:конкретної фізичної дії інтелектуальної діяльності та мовлення: руху, переміщення: нести, сунути, везти, котити, штовхати. Об'єкт після перехідних дієслів виражається формою:Неперехідні дієслова називають дію, що не переходить на предмет: зеленіє ліс, птах летить, батько сумує.До неперехідних належать дієслова, що означають:стан людини та довкілля: професійну чи громадську діяльність людейКатегорія стану - це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб'єкта (виконавця дії) і об'єкта (предмета, на який спрямовується дія або стан).У сучасній українській літературній мові розрізняють три стани: активний, пасивний і зворотньо-середній.Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб'єкта (діяча). До них належать:неперехідні дієслова, що не виражають будь-яких відношень дії до суб'єкта: летіти, бігти, плакати, спати, пливти, стояти;неперехідні дієслова, що без постфікса -ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися, пишатися; безособові дієслова з постфіксом -ся: не спиться, не сидиться, розвидняється;
45.Категорія способу дієслова. Форми вираження способів дієслів. Зв’язок категорії способу з категорією часу.
Категорія способу - частководієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу чи стану до дійсності з погляду мовця.В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий.Дійсний спосіб дієслова позначає реальну дію, що вже відбувалася, відбувається чи відбуватиметься в одному з трьох часових планів: теперішньому: ;минулому: майбутньому: Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Умовний спосіб дієслова позначає дію, можливу за певних умов: Форми умовного способу з погляду вираження - це аналітична структура, що твориться поєднанням дієслова у формі минулого часу з часткою би (б): писав би, писала б, писало б, писали б. Дієслова умовного способу мають тільки форми числа, а в однині - роду.Наказовий спосіб дієслова виражає наказ, прохання, пораду, заклик, застереження, тобто спонукання до дії: Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели (Укр. народна пісня). Заспіваймо пісню веселеньку
46. КАТЕГОРІЯ ЧАСУ
Категорія часу - власне дієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу або стану до моменту мовлення.Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення репрезентується у формах теперішнього, минулого та майбутнього часу.Теперішній час позначає дію, що відбувається одночасно з моментом повідомлення про неї. Серце в тривозі: як при дорозі мальви високі цвітуть. Вітер - схиляє, люди-ламають, зливи із градом січуть (Г. Чубач).Дієслово бути утворює єдину для всіх осіб форму - є. У сучасній українській літературній мові поряд з формою є вживаються і давні форми: єси - друга особа однини, єсть - третя особа однини, суть -третя особа множини: Минулий час позначає дію, що відбувалася чи відбулася до моменту мовлення:). Дві скелі створили печеру (О. Досвітній).Дієслова минулого часу змінюються за числами і родами (в однині): здійснив - чол.р., здійснила - жін.р., Майбутній час позначає дію, що відбуватиметься після того, як про неї повідомлять: Прилетять журавлі із далеких країн, про весну в вишині закурличуть (Дієслова майбутнього часу недоконаного виду мають дві форми -складну і складену.Складна форма твориться додаванням до інфінітива дієслова й особових закінчень: -му, -меш,-ме,-мемо, -мете,-муть: писати-му, писати-меш, писати-ме, писати-мемо, писати-мете, писати-муть.Складена форма утворюється поєднанням інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути (майбутнього часу простої форми): буду писати, будеш писати, будемо писати, будете писати, будуть писати. Складена форма майбутнього часу - це аналітична форма, а проста і складна - це синтетична форма.
44. Категорії особи, числа і роду дієслова.
Категорії особи, числа і роду належать до невласнедієслівних.Категорія особи виражає відношення дії та її суб'єкта до мовця. Виконавцем дії може бути мовець (суб'єкт повідомлення), співрозмовник (слухач - адресат повідомлення) або особа чи предмет, що не беруть безпосередньої участі в комунікативному акті (об'єкт повідомлення).Розрізняють три особові форми в однині і три у множині. Форма першої особи передає значення суб'єкта повідомлення (мовець є виконавцем дії), друга особа - адресата повідомлення (виконавцем є слухач), третя особа - об'єкта повідомлення (і не мовець, і не слухач): я розповідаю, ми розповідаємо, ти розповідаєш, ви розповідаєте; він розповідає, вони розповідають.Особові форми властиві дієсловам теперішнього і майбутнього часу, а також дієсловам наказового способу. Виразниками особових значень виступають особові закінчення.У дієслів минулого часу та умовного способу особове значення виражається синтаксично: я розповідав, ти розповідав, вона розповідала, воно розповідало; я розповів би, ти розповів би, вона розповіла б, вони розповіли б.Із категорією особи тісно пов'язана категорія числа, що є теж невласне-дієслівною . Форми першої, другої, третьої особи однини протиставляються першій, другій, третій особі множини. Категорія числа дієслів має словозмінний характер.
64Другорядні члени речення. Семантика та способи їх вираження.
1) Означення – другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета, поєднується з означуваним словом зв’язком узгодження або керування(іноді прилягання) і відповідає на питання який? чий? котрий? Типи означень:- Узгоджене означення(набувають тієї ж форми роду, числа й відмінка, що й означуване слово, а отже, поєднуються з ним зв'язком узгодження) можуть бути виражені: прикметником, дієприкметником або дієприкметниковим зворотом, займенником, порядковим числівником, кількісним числівником у непрямому відмінку.- Неузгоджене означення(поєднуються з означуваним словом зв'язком керування або прилягання) можуть бути виражені: ім.-ом у непрямому відмінку , прислівником, інфінітивом: мистецтво міряти); дієприслівником: положення сидячи;присвійними займенниками все життя їх було скорботним, словосполученням: Канделябр на дві свічі тускло горить (М.Хвильовий).- Прикладка — означення, виражене ім.-ом, який узгоджується з означуваним словом у відмінку й числі. Прикладка займає проміжну позицію між узгодженим та неузгодженим означенням. Прикладки бувають:1 непоширені(одиничні): дерева-великани2 поширені: До літературного життя почав причащатись і молодий письменник Стефан Радченко (В.Підмогильний);3 комбіновані: Дядько мій, Микита-чорнокнижник, швець і мрійник, славний чоловік, все життя розповідав про ніжність... (А.Малишко).2) Додаток – це другорядний член речення, що означає об’єкт дії і відповідає на питання непрямих відмінків. Різновиди додатків: - Прямий додаток залежить відперехідного дієслова і може бути виражений іменною частиною мови: * у З.в. без прийменника: Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід (А.Малишко);* у Р.в. в заперечних реченнях: Але я нікому ніколи не казав неправди і зараз не скажу. (Григір Тютюнник);*у Р.в.зі словами жаль, шкода, треба: Жаль мені віку твого...(МаркоВовчок);*у паралельних формах Р. та З. в-ів. із значенням частини від цілого: з 'їсти хліб, з'їсти хліба, випити молоко - випити молока.3) Обставина - другорядний член речення, який характеризує дію щодо способу, міри, умови, причини та інших особливостей її реалізації.Види: - Способу дії (як? яким чином?);- Міри і ступеня(як? наскільки? якою мірою?) - Часу (коли? доки?відколи?) - Місця(де? куди? звідки?) - Мети (навіщо? Для чого?) - Причини(чому?) - Умови(за якої умови?) - Допустові(всупереч чому?)
65.Односкладні речення та їх типи.
Мають лише один головний член, формально подібний до підмета або присудка, але не тотожний йому. Односкладні речення не потребують поповнення другим головним членом для вираження думки. Розрізняють:I.Дієслівні: - Означено-особові(точно може бути встановлений виконавець дії або суб'єкт стану). Присудок має форму дієслова 1ої або 2ої особи теп. і майб. Часу або наказового способу (можливі підмети: я,ти, ми,ви).- Неозначено-особові (виконавець дії та суб'єкт стану мислиться неозначено, як невизначений загал або невідома людина(Можливі підмети: вони, всі, люди, ми всі).Головним членом виступають:1) дієслова дійсного способу у формі 3ої ос мн теп та майб часу: Співають пісню, боже мій, мою! (Л.Костенко);2) дієслова дійсного способу мин часу: Весілля справляли по-старосвітському (Ю.Яновський)3) дієслова умов способу у формі множини: - Узагальнено-особові(передає правило, пораду чи закономірність, що стосується кожного). (Можливі підмети: ти, ми, вони). Головним членом виступають:1) дієслова дійсного способу у формі 2ої ос одн теп та майб часу: 2) дієслова наказового способу: 3) рідше дієслова в інших граматичних формах- Безособові(дія відбувається незалежно від виконавця або не має виконавця взагалі).Головним членом виступають:1) безособові дієслова (гримить, 2) особові дієслова в ролі безособових (у формі 3ої ос одн сер. роду3) дієслова є, було, буде, немає: І буде нам, і буде нашим внукам (Л.Костенко). 4) дієслівні форми на -но, -то .5) прислівники чи інші частини мови, які перейшли до розряду прислівників: Інфінітивні (значення необхідності, неминучості, нездатності, спонукання).Головним членом виступає:1) синтаксично незалежний інфінітив (без часток б, би2) синтаксично незалежний інфінітив з частками б, би:
66.Речення з однорідними членами (головними і другорядними). Засоби вираження однорідності. Узагальнювальні слова при однорідних членах речення.
Виконують одну і ту ж синтаксичну функцію і залежать від одного й того ж члена речення, перебувають між собою у сурядному зв'язку.Однорідними можуть бути:• підмети: • присудки: • означення: • додатки: • обставини: Засоби вираження однорідності1) інтонація: Будь-який ряд однорідних членів характеризується спільною ознакою — наявністю паузи між його членами і логічного наголосу над кожним із них.2) сполучники сурядності — які виражають смислові відношення між од¬норідними членами речення. - єднальні: і(й), та, і...і, ні... - градаційні: посилення наростання чи, навпаки, послаб¬лення значення другого компонента по відношенню до пер¬шого: не тіль¬ки...а й, , так і...як: - протиставні сполучники а, але, та {але: - розділові: або, то, чи, або...або,: Узагальнювальні слова при однорідних членах речення. Це назва, яка охоплює всі перелічувані в реченні предмети, ознаки, дії або обставини. Його значення розкривається через однорідні члени речення. Узагальнювальними словами найчастіше бувають зай¬менник все, прислівники скрізь, всюди, а також інші слова з ширшим, ніж окремі однорідні члени, значенням. Узагальнювальне слово виступає таким самим членом речення, як і однорідні члени, до яких воно відноситься, і може стояти: а) або перед однорідними членами речення (тоді однорідні члени розкривають його значення); б) або після однорідних членів речення (тоді воно узагальнює значення однорідних членів):
67.Речення з відокремленими членами. Функції відокремлених членів. Загальні умови відокремлення другорядних членів речення.
У реченні значення якогось із другорядних членів може посилюватися, виділятися з боку смислового та інтонаційно. Такий член речення кваліфікується як відокремлений. Відокремлення — це смислове та ритмічно-інтонаційне виділення другорядних членів речення для посилення їхнього значення у семантико-граматичній структурі речення. Напівпредикативна функція -відокремлений член речення можна трансформувати в підрядну частину складного речення чи в окреме просте речення. Загальні умови відокремлення такі: 1) порядок слів (постпозиція чи препозиція), від якого залежить відокремлення означень, прикладок, об-ставин; 2) обтяженість другорядного члена речення залежними словами (прикметникові, дієприкметникові, прислівни кові та порівняльні звороти), що зумовлює відокремлення означень, прикладок, обставин, додатків;3) уточнююча функція членів речення, яка спричинює відокремлення означень, прикладок, обставин, додатків;4) особливе смислове наван¬таження (виділення) члена речення, що впливає на відокремлення означень, прикладок, обставин.До часткових умов відокремлення належать такі:1) сусідство не однакових за синтаксичною функцією членів речення; 2) неможливість деяких зв'язаних за змістом слів входити у синтаксичні зв'язки (наприклад, особових займенників з означеннями і прикладками).Відокремлюватися можуть тільки ті другорядні члени речення, що не мають тісних синтаксичних зв'язків з словоформами, до яких належать. З цієї причини ніколи не відокремлюються, наприклад, прямі додатки.
68.Відокремлені узгоджені означення, прикладки. Способи їх вираження. Якшо означення стоїть безпосередньо перед означуваним іменником (або перед сполученням прикметника з іменником) і не має обставинного відтінку, то воно не відокремлюється: Омиті росами квітки розтулюють повіки. Не відокремлюється одиничне непоширене означення, яке стоїть безпосередньо після означуваного іменника, якщо воно не має обставинного відтінку: В інших випадках узгоджене означення звичайно відок¬ремлюється, зокрема якщо воно:а) стосується особового займенника я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони або зворотного себе: б) поширене й стоїть після означуваного слова: в) від означуваного слова відділене іншими членами речення. г) має обставинний відтінок (до нього, крім питання який?, можна поставити ще питання чом у? за якої умови? незважаючи на що?, і стоїть воно переважно на початку реченняДва або більше непоширених означень після означуваного слова обов'язково відокремлюються лише тоді, коли перед означуваним словом уже є узгоджене означення На письмі відокремлені означення звичайно виділяються з обох боків комами. Але якщо автор хоче надати їм особливого значення, то вони виділяються тире: Мій стан був подібний до сну — тяжкого, болючого, тим більш болючого, що без мрій . Відокремлення прикладок.У відокремленні прикладок є багато подібного до відок¬ремлення звичайних узгоджених означень. Проте для виділен¬ня відокремлених прикладок частіше використовують тире.Коли прикладка поширена і стоїть після власної назви
69.Відокремлені обставини та способи їх вираження. Уточнювальні члени речення.
Відокремлюються обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, одиничними дієприслівниками, прислівниками та іменниками в непрямих відмінках. Відокремлюються: поширені обставини, виражені дієприслівниковим зворотом, що стоять у будь-якій позиції щодо пояснюваного слова (дієслова-присудка.•поширені обставини, виражені іменниками зі словами незважаючи на, на випадок, залежно від, згідно з, відповідно до та іннепоширені обставини, виражені одиничними дієприслівниками: Поспішаючи, кудись ховаються останні тужи, й гуки довгої літньої днини. Можуть відокремлюватися обставини, які уточнюють значення попередньої обставини: Не відокремлюються: одиничні дієприслівники, що означають спосіб дії: обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, що є фразеологізмами: Уточнюючі члени речення, на відміну від відокремлених другорядних членів, вживаються не для підсилення їхньої смислової ролі, а для конкретизації змісту, вираженого іншими компонентами речення. бути і поширеними, і непоширеними. Уточнюючими найчастіше бувають обставини місця і часу. Стосуються вони таких же обставин, але більш широких за значенням, уточнюють їх, відповідаючи на питання де (звідки, куди) саме? коли саме?: Рідше уточнюючими членами речення бувають: обставини способу дії: • означення: •додатки: Уточнюватися можуть і головні члени речення: •підмети. •іменні частини присудка:; •дієслівні присудки:
81.Синонімія як вираження смислової еквівалентності в слові. Джерела виникнення синонімів. Типи синонімів і синонімічних рядів.
Багатство кожної мови визначається наявністю в ній синонімів. Лексичні синоніми - це слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають той самий предмет, явище, ознаку, процес та ін. Однакові за значенням та емоційно-експре¬сивним забарвленням слова мають назву абсолютних. Ідеографічні (значеннєві) синоніми, позначаючи той самий предмет, явище, ознаку, процес та ін., відрізняються окремими елементами своїх значень. Синоніми, які різняться елементами значень та емоцій¬но-експресивним забарвленням і є характерними для певного стилю, називаються стилістичними. Морфологічні синоніми – це варіанти граматичних форм слів на позначення того самого поняття: співає-співа, літає-літа. Обидва компоненти цих синонімічних пар нейтральні з погляду літературної нормативності, але другий з обмеженим діапазоном вживання(поезія, розмовна мова). Приклади морфологічних синонімів: 1)повні-короткі, стягнені-нестягнені форми якісних прикметників: зелен-зелений, зелена-зеленая; 2)проста і складена форма вищого і найвищого ступенів порівняння: добріший-більш добрий; 3)форми дієслів недоконаного виду майбутнього часу(проста й аналітична): писатиму-буду писати; 4)відмінкові форми іменників, прикметників, займенників, числівників: давальний і місцевий відмінки(батьку-батькові, на синьому-на синім), орудний відмінок(іменем- ім’ям). Синтаксичні синоніми - це граматично різні конструкції, що виражають ту саму думку. Такими можна вважати: 1)сполучникові та безсполучникові речення: Рада б зірка зійти, та чорна хмара заступає.- Рада б зірка зійти-чорна хмара заступає; 2)складнопідрядні й прості речення з дієприкметниковим і дієприслівниковим зворотами: На обрії устали ліси, занурені в небо по пахви, обсипані пилом роси.-На обрії устали ліси, що були занурені…; 3) пряма й непряма мова; 4) словосполучення і речення: зошит учня –учнівський зошит, високоросла людина-людина високого зросту; Я не сплю.-Мені не спиться.Окремий різновид синонімів становлять фразеологічні синоніми-варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття: говорити-плескати язиком, ляпати язиком, молотити язиком. Багатство синоніміки в мові – одна з основ розвитку її високої культури.
82.Поняття активної та пасивної лексики. Історизми, архаїзми.
Активна і пасивна лексика української мови — два шари лексики, наявність яких зумовлена такими основними чинниками, як поява нових слів і вихід з ужитку слів, що позначали старі явища й реалії. Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини.. Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми. Архаїзмами у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас¬ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять: 1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять¬ся однією чи двома фонемами5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д.
83.Лексика української мови з погляду походження.
Власне українська лексика - це слова, що витворилися в українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. До них можна віднести: людина, держава, громада. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншими, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Такими є грецизми вишня, огірок, лимон, м'ята, Тільки науковий етимологічний (за походженням) аналіз може показати, з якої мови прийшло слово і що воно в тій мові означало.Більшість сучасних українських імен осіб є також запозиченнями. Втративши своє первісне значення, з грецької мови прийшли до нас і стали іменами слова. Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф не характерні для слов'янських мов, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами та латинізмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, благо, град, злато; б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, мислитель, братство; г) префікси воз-, со-, перед-: воздвигнути, возлюбити, воздати, возрадуватися, соратник, премудрий, преподобний; д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.
84.Лексика української мови з погляду вживання.
До активно вживаноїлексики належать не лише загальновживані слова без помітної застарілості чи новизни, а й терміни, професіоналізми, які мовець вживає, розуміє і розпізнає. слід розрізняти поняття активно вживана лексика й активний запас слів окремих носіїв мови.До пасивної лексики належать застарілі слова (історизмита архаїзми) і нові слова, що ще не набули у мові загальновживаного характеру, — неологізми.У складі застарілих слів виразну групу становлять історизми — слова, які вийшли з активного вжитку в сучасній українській мові у зв’язку з тими змінами, які відбулися в суспільно-політичному, економічному, духовно-ідеологічному, культурно-освітньому житті українського народу. До історизмів належать, зокрема, такі основні тематичні групи назв:На відміну від історизмів, архаїзми позначають предмети в широкому розумінні, явища, ознаки, дії, процеси, які існують у різних сферах стосунків і відносин, між людьми, у побуті, духовно-матеріальній культурі сучасного суспільства, однак мають інші назви, а отже, виступають як синонімічні відповідники останніх. У їхньому складі можна виділити кілька груп: Слова-неологізми, які утворено від питомо українських або давно засвоєних запозичених коренів за допомогою властивих українській мові словотвірних засобів, з часом поповнюють загальномовний словник, а отже, набувають ознак загальновживаних слів. Саме тому слова сприймаються як нові доти, доки вони повністю не засвоїлися як активно використовувані та не набули загальновживаного характеру. 13.Поняття орфографії. Орфограма, типи орфограм. Принципи української орфографії.
Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі усного мовлення в писемній або друкованій формі. Орфограма – це правильне написання, це насамперед букви, для написання яких треба застосувати певне правило. Орфограми бувають буквенні: 1)ненаголошені е, и в корні слова: весна, життя; 2)велика чи мала буква: Земля-земля; 3) написання сумнівного приголосного: легкий, просьба; 4) подовження та подвоєння приголосних: навчання, лимонний; наявність чи відсутність літери: сторіччя-сторіч, баский-баскський; та небуквені: 1) дефіс: по-київськи, темно-зелений, з-поміж; 2) апостроф: м’ята, сузір’я; 3) перенос слова: хо-джу, три-ста; 4) роздільне написання: будь ласка, все одно, поки що, на жаль; 5) разом: улітку, попід, пів вікна. Орфографічне правило – це коротка й чітка рекомендація для певного написання як зразкового. Принципи української орфографії: 1) фонетичний – написання слова точно відображає його вимову ( вода, калина, треба); 2) морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням (просьба, безжурно, на річці); 3) традиційний (історичний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем (яблуко, левада, лимон, бароко); 4) смисловий (диференційний) – написання однозвучних слів залежить від їхнього значення: написання великої чи малої літери (Роман-роман), написання слів разом чи окремо (на пам'ять – на пам'ять).
14.Склад. Закони українського складоподілу.
Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосності), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосності (чи «нульової» голосності на початку й у кінці слова); вершком складу в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосності на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного складу).Голосний звук в українській мові є центром (вершиною) складу і визначається як складотворчий. Тому кожне слово поділяється на стільки складів скільки в ньому голосних звуків. За кількістю складів слово може бути:односкладовим (стіл, віз),двоскладовим (сто-ли, мо-ва),трискладовим (са-ди-ба, пе-ре-спів)багатоскладовим (пра-це-люб-ний, пе-ре-січ-ний, тра-пе-ці-є-по-діб-ний).Для української мови властивий переважно відкритий склад. Крім того, склад розрізняють за початковим звуком:Українській мові притаманні переважно прикриті склади.
15.Наголос. Типи наголосу в українській мові.
На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:1силовий (динамічний, експіраторний) наголос2музичний (тоновий, мелодичний) наголос3кількісний (квантитативний) наголо.Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:1словесний (тактовий) наголос. 2вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова) 3рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)4нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)5постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)6синтагматичний наголос7фразовий наголос
16.Предмет і завдання словотвору. Основа твірна, непохідна і похідна. Похідні слова, їх ознаки.
Словотвір— розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів і способи їх творення. (лексичні одиниці за структурою і способом творення їх).Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір…). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні — ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). Процес творення нових слів у мові має назву словотворення. Нові слова утворюються на базі вже існуючих. Слово, яке служить базою для утворення іншого, називається твірним.Розрізняють морфологічні й неморфологічні способи словотворення. До морфологічних відносять всі способи, за яких похідне слово утворилося за допомоги афіксальних морфем, всі інші - до неморфо-логічних.Морфологічні способи словотворення поділяються на афіксальні, безафіксальні (осново- і словоскладання, абревіація).Залежно від того, які афікси використовуються для творення похідних слів, серед афіксального словотворення виокремлюють такі його різновиди: 1Суфіксальний2префіксальний.3суфіксально-префіксальний, 4постфіксальний, творяться дієслова - постфікс -ся вживається з дієслівними основами: витирати - витиратися,5безафіксний.
17.Словотвірний тип. Продуктивні і непродуктивні словотвірні типи
С л о в о т в і р н и й т и п — це основна одиниця класифікації похідних слів. Під словотвірним типом розуміють модель похідних слів (дериватів), що належать до однієї частини мови і характеризуються такими словотвірними ознаками: 1) похідністю від слів однієї частини мови; 2) спільним способом словотвору; 3) спільним словотвірним значенням; 4) тотожним словотворчим формантом.У словотвірній системі сучасної української мови спостерігаються випадки поступової втрати продуктивності афікса в одному словотвірному типі, і навпаки, зростання його словотвірної активності в іншому. Так, продуктивний у минулому суфікс -івн(а) в утвореннях на позначення дочки за фахом або соціальним станом батька (бондарівна, лимарівна, сотниківна, царівна, князівна та ін.) став зовсім непродуктивним, але в назвах людей за прізвищем або прізвиськом батька він і нині є досить продуктивним у розмовному стилі і закріпився, зокрема, в іменах по батькові: Дорошівна, Митяхівна, Кудряшівна, Іванівна.
18.Способи словотвору сучасної української літературної мови. Загальна характеристика
1. Префіксальний: бігти — прибігти, писати — підписати, дописати, переписати, записати.
2. Суфіксальний: слухати — слухач, день — денний, вікно — віконний, говорити — говоріння.
3. Префіксально-суфіксальний: ліс — пролісок, вода — підводник, земля — підземний.
4. Безафіксний: блакитний — блакить, пробігати — біг, приїзд — їзда, бігати — біг.
5. Складання слів та основ: телефон, автомат — телефон-автомат; лід і ходити — льодохід; фото, монтаж — фотомонтаж
6. Складання скорочених основ: заробітна плата — зарплата, професійна спілка — профспілка, Організація Об’єднаних Націй — ООН.7. Зрощення слів: маловідомі — маловідомий, перекоти поле — перекотиполе.
8. Перехід однієї частини мови в іншу: майбутнє (яке?) покоління — близьке (що?) майбутнє.
19.Морфологічні способи словотвору сучасної української мови.
Морфологічний спосіб словотворення — основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації зазначених способів.1Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбувати. 2Префіксальний спосіб — це спосіб творення нових слів за допомогою префіксівКожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигуманний, рятувати — зарятувати3Суфіксально-префіксальний спосіб — це спосіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, 4Суфіксально-префіксальним способом утворюються іменники, прикметники, дієслова, прислівники. 5Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів -ся, -сь, -небудь 6Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зелений — зелень, прокосити — прокіс, 7Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. 8Словоскладання. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів 9Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ
27. Іменник як частина мови. Загальне значення, граматичні ознаки і синтаксичні функції.
Іменник - це самостійна частина мови, що означає предметність, відповідає на питання хто? (до істот) і що? (до неістот), виконує синтаксичну функцію як головних членів речення (підмет, присудок), так і другорядних (додаток, означення, обставина) За значенням іменники поділяються на назви істот і неістот. Назви істот поділяються на а) назви осі б) назви Назви неістот поділяються на:
а) назви чітко окреслених предметів і понять (тобто назви охоплюваних зором речей, деталей, частин тіла, різних мір, місяців, днів тижня тощо): стіл, олівець, портфель, ключ, дуб, рука, метр, кілограм, липень, середа; б) назви нечітко окреслених предметів і понять, тобто назви предметів, що не охоплюються зором, не мають чітких меж, збірні назви територій, речовин, явищ, почуттів, дій, станів, ознак, ігор, абстрактних понять тощо): поле, шлях, космос, гурт, народ, листя, пшениця, фірма, граніт, сум, волейбол, сон, прогрес, Крим, Полісся. Іменники бувають загальні і власні.1. Іменники мають чоловічий, жіночий або середній рід
В українській мові є сім відмінків.
28. Лексико-граматичні розряди іменників: власні і загальні іменники, конкретні та абстрактні, матеріально-речовинні та предметні, збірні й одиничні іменники, назви істот і неістот.
Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назвиВласні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Поділ іменників на ці дві групи має формальне виражен¬ня. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного від¬мінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічни¬ка, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і серед¬нього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підло¬га, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділе¬них із однотипного ряду, або найменування чогось (чи ко¬гось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Оле¬на, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значен¬ня. В основі такого поділу, як правило, лежить протистав¬лення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).Абстрактні іменники не мають конкретного лексич¬ного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи по¬дібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: брат¬ство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.
29. Граматичні категорії іменника, категорія роду
1. Іменники мають чоловічий, жіночий або середній рід. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його з займенниками він, вона, воно або поєднуючи з цей, ця, це: цей службовець (він), цей сум (він), цейспеціаліст (він), ця довідка (вона), ця адреса (вона), це зобов`язання (воно)2. Деякі іменники можуть бути спільного (подвійного) роду - чоловічого або жіночого: цей сирота іця сирота, цей листоноша і ця листоноша, цей нероба і ця нероба; чоловічого або середнього: цей ледащо і це ледащо. 4. Іменники, що вживаються тільки в множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці ножиці, ці канікули, ці Карпати, ці Суми.Граматична категорія числаЧисло є однією з найістотніших ознак іменника. Основне значення цієї категорії — вираження кількості позначуваних предметів та явищ.Граматична категорія відмінкаДавньоруська успадкувала від праслов’янської мови три роди, три числа і сім відмінків (називний, кличний, родовий, давальний, знахідний, орудний і місцевий). Серед властивих давньоруській мові відмінків потрібно виділити передусім прямі відмінки — називний і кличний.Називний відмінок — незалежна відмінкова форма, що виконує номінативну функцію.
30. Категорія числа іменників
Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками. Словозмінна категорія числа реалізується в українській мові у протиставленні двох рядів форм - однини і множини. Ці форми становлять дві іменникові парадигми. Одиниці типу книга - книги, стіл - столи, подія - події функціонують не як окремі слова, а як форми одного й того ж слова, виражені за допомогою закінчень, які одночасно виступають і показниками відмінкових значеньУ своєму типовому вираженні форми однини й множини поширюються на ті іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ або подій. Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу однорідних предметів. Множина вказує на два, три і більше (аж до нескінченності) однорідних предметів.Форми вираження категорії числаЗа наявністю форм числа іменники поділяються на три групи:іменники, що мають форму однини і множини;іменники, що вживаються тільки в однині);іменники, що вживаються тільки в множиніІменники, що мають форму однини і множини. Іменники, що вживаються тільки в однині Іменники цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості.
31. Категорія відмінка іменників.
Категорія відмінка іменника служить для вираження відношень іменника до інших слів у реченні. Ця категорія є суто граматичною (відмінкові форми виступають засобами зв'язку іменників з іншими словами). У сучасній українській мові категорію відмінка іменника складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. Відмінок - граматична форма іменника, якою виражається те чи інше відношення ( суб'єктне, об'єктне, означальне, обставинне ) іменника до інших слів у словосполученні і реченні. Кожне з цих відношень і становить граматичне значення відмінкової форми.
• Називний відмінок називається прямим, усі інші - непрямими.
Не змінюються за відмінками:
1.іншомовні слова з кінцевим голосним: Декларуа, меню, кіно, але пальто, пальта;
2.жіночі прізвища на приголосний та -о: Ковальчук, Шевченко;
3.російські прізвища на -ово, -аго, -их: Дурново, Живаго, Черних;
4.абревіатури: НТР,але вузу, ЛАЗом;
5.складноскорочені слова типу завскладу, замдекана.
Відмінювання іменників — це один із засобів зв'язку слів у реченні. I відміна: іменники переважно жіночого й деякі іменники чоловічого роду, а також спільного роду із закінченнями -а, -я в називному відмінку однини: вага, гиряII відміна:а) іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи та з закінченням -о в називному відмінку (переважно назви осіб): бік, б) іменники середнього роду з закінченнями -о, -е,-я (крім іменників із суфіксами -ат, -ят, -ен при відмінюванні): вікно, також іменники із суфіксами згрубілості -ище, -исько, III відміна: іменники жіночого роду з кінцевим приголосним основи: вість, любов, міць, річ, розкіш, сіль, тінь,а також слово мати, у якому при відмінюванні з'являється суфікс -ер-.IV відміна: іменники середнього роду:а) із закінченнями -а, -я, що приймають перед більшістю відмінкових закінчень суфікси -ат, -ят-: гуся (гусяти), дівча (дівчати), б) із закінченням -я (із суфіксом -ен- при відмінюванні): ім'я (імені), плем'я (племені). Іменники І та II відмін поділяються на три групи: тверду, м'яку та мішану.
32.Особливості відмінювання іменників І відміни
1. У родовому відмінку множини іменники мають нульове закінчення або закінчення -ей, -ів:а) нульове закінчення мають іменники твердої, м'якої та мішаної груп: баб (і бабів), губ (і губів), доріг, машин, назв, свобод, фабрик, шкіл; бур, долонь, легень (і легенів), надій, робітниць; круч, меж, площ;б) кілька іменників жіночого роду закінчуються на -ей: мишей, свиней, сімей, статей (від стаття) та ін.;в) закінчення -ів мають деякі іменники чоловічого роду: суддівУ знахідному відмінку множини іменники мають форму, однакову з формою називного або родового відмінка множиниУ родовому відмінку однини іменники залежно від їх значення мають закінчення -а, -я або -у, -ю.-А, -я пишуться в іменниках, коли вони означають:а) назви осіб, власні імена та прізвищаб) назви тварин і дерев: ведмедя, в) назви предметів: гвинта, г) назви населених пунктів: Воронежа, ґ) інші географічні назви з наголосом у родовому відмінку на кінцевому складі, а також із суфіксами присвійності-ов, -ев (-єв), -ин (-їн): Дінця, д) назви мір довжини, ваги, часу тощо: гектара, назви місяців і днів тижня: є) терміни іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини: атома, -У, -ю пишуться в іменниках чоловічого роду на приголосний, коли вони означають:а) речовину, масу, матеріал;б) збірні поняття: ансамблю, атласу.в) назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: вокзалу, г) назви установ, закладів, організацій: інституту, клубу, колгоспу, комісаріату;ґ) переважна більшість слів із значенням місця, простору тощо: абзацу,;д) явища природи: вихору, є) назви почуттів: болює) назви процесів, станів, властивостей, ознак, формацій, явищ суспільного життя, загальних і абстрактних понять: ж) назви ігор і танців: баскетболу, вальсу;Давальний відмінокУ давальному відмінку однини іменники мають закінчення -ові, -еві, -єві або -у, -ю.Знахідний відмінокУ знахідному відмінку однини іменники мають форму, однакову з формою родового або називного відмінків.Орудний відмінокВ орудному відмінку однини іменники мають закінчення -ом, -ем (-єм) і -ям, -им.Кличний відмінокІменники другої відміни в кличному відмінку закінчуються на -у (-ю), -є.1. Закінчення -у мають іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к,-о), іншомовні імена з основою на г, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (окрім ж): батьку, синку, ударнику; 3. Закінчення -є мають безсуфіксні іменники твердої групи, іменники м'якої групи із суфіксом -ець та деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж і загальні назви з основою на р, ж:Богдане, голубе, друже, козаче, мосте, орле, Петре, соколе, Степане, чумаче.
33. Прикметник як частина мови. Значення прикметника, його граматичні ознаки
Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий?чия? чиє? чиї?Прикметники за значенням поділяються на такі розряди:якісні, що виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистістьвідносні, що позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост;присвійні, що виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит.
34.Розряди прикметників за значенням. Утворення присвійних прикметників
За значенням прикметники поділяються на розряди: якісні, відносні й присвійні. Цей поділ грунтується на єдності значеннєвих, морфологічних, словотвірних і синтаксичних ознак, притаманних відповідним розрядам.Якісними є прикметники, що виражають ознаку предмета безпосередньо і яка може виявлятися з різною мірою або інтенсивністю: вузький - вужчий - найвужчий, веселий - веселіший - найвеселіший.За значенням відносні прикметники можуть виражати ознаки за відношенням до:1матеріалу або речовини, з якої виготовлено предмет: срібна ложка, 2людини або тварини: студентські роботи, гусине пір 'я;3 місця, часу: прибережні верби, вчорашнє засідання; 4числа: п 'ятиденний графік, подвійна оплата;5 дії: копіювальний пристрій, сталепрокатний цех. Присвійні прикметники характеризуються властивими тільки їм словотвірними і граматичними особливостями: вони утворюються тільки від іменників і тільки від назв істот (людей і тварин):від власних назв людей і назв, що означають родинні стосунки: за допомоги суфіксів -ів (-їв), -ин (-їн): батьків, від назв тварин за допомоги суфіксів -ач- (-яч),-ин- (-їн-): курячий, орлиний, солов "іний;
51.Загальна характеристика сполучників як частини мови. Типи за значенням та структурою.
Це службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, чи складного речення й окремих речень у тексті. Сп-ки, як і прийм-ки, не мають самостійно вираженою лек-ого значення. Особливість - виражають смислові стосунки між однорідними або з лексичного чи логічного боку зіставлюваними членами речення, а також між частинами складного речення, тоді як прийменники разом з відмінковими формами іменних частин мови виражають смислові відношеня між неоднорідними членами речення.За структурою поділяються на:1) невивідні, або прості(морфологічно не розкладаються на ч-ни: а, і, та, але, бо, чи.); 2) вивідні(утворені від інших частин мови.): За значенням поділяються на:
1)Сп-ки сурядності - виявляють зв'язки синтаксично рівно¬правних елементів мови: вони з'єднують
а) однорідні члени,б) прості речення в складносурядному і за значенням поділяються на три основні групи—єднальні (і, й, та, також), протиставні (а, але, та, проте, зате, однак), розділові (або, то, чи, хоч).
2)Сп-ки підрядності служать для виявлення характеру залежності одного речення (підрядного) від другого (головного) і разом тим для виявлення смислових взаємозв’язків між ними. Поділяються за значенням на:
1) причинові: тому що, тим що, бо, через те що;2) мети: щоб, щоби, для того щоб;3) наслідку: так що;4) умовні: якщо, як, коли б, раз;5) допустові: хоч, хоча, дарма що;6) порівняльні: мов, мовби, немов;7) часові: щойно, як тільки, тільки-но, ледве, скоро, в міру того як.
52.Загальна характеристика часток як частини мови. Структурні та функціональні різновиди часток.
Службові слова, які надають цілим речен¬ням, словосполученням або окремим словам семантичних, емоціонально-експресивних та модальних відтінків. В порівнянні із сполучниками і прийменниками, які мають певну службову функцію — виявляти відношення, що реально існують між явищами і предметами,— головною рисою часток в укр.-ій мові є їх семантико-синтаксична функція: виражати загальні логіко-смислові, емоційні і модально-вольові відтінки окремого слова, словосполучення або речення в цілому. Ч-ки не слід змішувати з модальними словами й вигуками. Мо¬дальні слова більш самостійні з лексичного боку: вони виражають суб'єктивно-об'єктивне ставлення того, хто говорить, до висловленого.Вигуки самі по собі вира¬жають різні емоції і волевиявлення, тоді як частки надають певного емоційного відтінку слову, словосполученню чи цілому реченню.
Деякі частки виконують словотворчі і формотворчі функції і цим наближаються до морфем.
За значенням ч-ки поділяються на:
1) Ч-ки, що вир. Різні смислові відтінки слів і речень: а) Вказівні: ось, осьде, он, онде, от, то: Ось і дворище
б) Означальні - залежно від граматичних умов, можуть виступати в реченні то як означальні прислівники, то як частки. За функцією бувають:Словотворчі - творять нові слова: аби-, будь-небудь, де-, казна-, хтозна-, -завгодно: абихто, абиякий, абикуди, будь-хто, де-небудь, дехто, казна-хто, казна-коли, хтозна-який; ч-ки би (б), же (ж), за допомогою яких утворюються сполучники якби, щоб, якже, ніж та ін. - заперечні частки не, ні, за доп. яких утв-ся заперечні займенники й прислівники ніхто, ніщо, ніколи, ніде. Формотворчі творять граматичні форми:а) би, б, - форми умовного способу: знав би, ходила б;б) хай, нехай, за - описова форма наказового способу Хай живе Радянська влада! в) –ся(-сь) - зворотні ф-ми дієслова: хотілось;г) був, була, було- ф-ми давно¬минулого часу: ходив був, ходила була, ходило було.
53.Загальна характеристика вигуків як частини мови. Розряди вигуків. Явище інтер’єктивації.
Вигук – це особлива частина мови, яка виражає емоції та волевиявлення мовця, не називаючи їх.
За походженням вигуки поділяються на первинні і вторинні.
За значенням вигуки поділяються на:
-емоційні: ах!, овва!, ой боже!, матінко моя! Виражають емоції, почуття, реакцію ---мовця на факти дійсності;
-спонукальні: геть!, гайда!, цить!, годі!, марш!, тсс!, стоп!, цабе!, брись!, вйо! і под. -Виражають спонукання людей або тварин до дії;
-мовний етикет: здрастуйте!, прощайте!, прошу!, спасибі!, даруйте!, будьте здорові! і под. Виражають привітання, побажання, прохання, подяку тощо.
-звуконаслідувальні – звуки, шуми різних явищ природи, звукові сигнали тварин, птахів: брязь!, грюк!, кап-кап!, ку-ку!, ме-е-е! і под. У мові вигуки виступають як замінники речень, на письмі обов’язково відокремлюються розділовими знаками (комами або знаком оклику), а в усному мовленні мають спеціальну інформацію.
54.Синтаксис як розділ мовознавства. Одиниці синтаксису
Си́нтаксис — розділ граматики, що вивчає граматичну будову словосполучень та речень у мові. Синтаксис розмежовують на:-Синтаксис словосполучень, який установлює синтаксичні властивості окремих слів як частин мови, тобто правила їхньої сполучуваності з іншими словами;-Синтаксис речень, спрямований на дослідження типів, ознак речень, зв'язків слів і сполук у складі речень та висловлюваньОдиниці синтаксису є одиницями не лише мовлення, а й мови. Кожне конкретне речення і словосполучення будується за певним зразком. Наприклад, словосполучення слухає музику, вжите в реченні Композитор слухає музику,складається з двох словоформ: форми третьої особи однини теперішнього часу дієслова слухати (головний компонент)і форми знахідного відмінка іменника музика (залежнийкомпонент). Лексема (грец. lexis — слово, вислів)слухати в мовленні може використовуватися у різних(()ормах: слухати музику, слухай музик у, слухаючи му-Зику тощо.
55. Словосполучення як синтаксична одиниця. Синтаксичний зв’язок між компонентами словосполучення.
56. Типи словосполучень і способи зв’язку слів у словосполученні.
Словосполучення — синтаксична конструкція, утворена з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв’язком.Словосполучення пов’язане з іншими синтаксичними
одиницями (мінімальною синтаксичною одиницею і реченням),має з ними спільні й відмінні ознаки.С л о в о с п о л у ч е н н я і с л о в о . Обидві синтаксичні одиниці не є комунікативними одиницями і комунікативну
функцію виконують лише у складі речення. І слово, і словосполучення виконують номінативну функцію, отже,
позбавлені предикативності. Вони є будівельним матеріалом для речення. Відмінність між словом і словосполученням полягає в тому, що словосполучення складається як мінімум із двох повнозначних слів і є мінімальним контекстом для слова. Залежні слова в підрядних словосполученнях звужують обсяг позначуваного поняття, даючи йому точнішу назву.С л о в о с п о л у ч е н н я і р е ч е н н я . Ці одиниці є синтаксичними одиницями-конструкціями, компоненти яких пов’язані синтаксичним зв’язком. Обидві одиниці позначають розширений факт дійсності.Між словосполученням і реченням існують істотні відмінності:
а) словосполучення — номінативна одиниця, речення —комунікативна, тому словосполучення входить у комунікативнусистему тільки через речення;б) словосполучення характеризується інтонацією нази-
ііання, а речення — повідомлення;в) реченням може виступати й один повнозначний компонент,
а словосполучення складається як мінімум із двох;г) у реченні реалізуються три основні типи синтаксичного зв’язку -предикативний, підрядний і сурядний, у словосполученні — підрядний і сурядний.
Існує три способи граматичного зв’язку між словами: 1. Узгодження – це такий спосіб зв’язку, при якому залежне слово ставиться в тих же формах, що і головне: сміливий вчинок – залежне слово сміливий стоїть у тих же формах (ч. рід.; одн.; наз. відмін.), що і головне слово. При зміні форми головного слова відповідно змінюється і залежне слово: сміливого вчинку, сміливим вчинком.2. Керування – спосіб зв’язку, при якому залежне слово ставиться в тому відмінку, якого вимагає слово. Наприклад, між словами словосполучення написаний учнями існує зв'язок керування, бо головне слово написаний вимагає, щоб залежне слово учнями стояло в орудному відмінку без прийменника.3. Прилягання – такий спосіб зв’язку, при якому залежне слово, маючи незмінну форму, поєднується з головним лише за змістом. Залежними словами при цьому виступають прислівники, дієприслівники, неозначена форма дієслова: підійти несподівано, співають ідучи, шеренга по троє, дуже швидко, згодний допомагати.
57. Поширені й непоширені речення. Головні та другорядні члени речення. Їх семантика та способи вираження.
Речення, в яких є лише граматична основа, називається непоширеними, а ті, в котрих є хоча б один другорядний член речення- поширеними.непоширенеЛіс шумитьпоширенеНіч прийшла в місто
До другорядних членів речення належать означення, додатки і обставини.
Означення- це другорядний член речення, який вказує на різні ознаки предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? скількох? скількома? на скількох?Означення можуть бути узгоджені і неузгоджені.Одним із різновидів означення є прикладка.Прикладка- це означення, виражене іменником, яке дає предметові другу назву (Програма "Здоров'я" давно вже виходить на нашому телебаченні).Додаток- це другорядний член речення, що означає предмет і відповідає на питання непрямих відмінків (Я збираю гриби).Додатки бувають прямі і непрямі.Обставина- другорядний член речення, який вказує на місце, час, мету, спосіб дії, причину, умову дії.За значенням обставини поділяються на такі групи:• обставини метиобставини часу• обставини способу дії, які означають якість дії • обставини місця• обставини причини, • обставини умови,
70.Речення, ускладнені вставними і вставленими конструкціями. Вставні слова, їх типи за значенням, вставні речення. Звертання, їх функції в реченні, форми вираження.
Вставні одиниці - слова, словосполучення, речення – це компоненти, які виконують модальну функцію, виявляють ставлення мовця до висловлюваної думки. Вставні одиниці можуть передавати: 1)оцінку вірогідності висловлюваного (впевненість або невпевненість): може, мабуть, можливо, певно, напевно, видно, здається;2) логічну впорядкованість мовлення: однак, крім того, приміром, зрештою, взагалі, отже, зокрема;3) емоційну оцінку висловлюваного: на лихо, на жаль, на щастя, хвалити долю, на біду, чого доброго та ін.;4) характер висловлюваного: коротко кажучи, іншими словами, так би ;5) вказівку на джерело інформації: по-моєму, на мою думку, кажуть, за повідомленням..., за даними...;6) прагнення мовця активізувати спілкування: чуєш, знайте, бач, вірите, погодьтеся, майте на увазі. Не бувають вставними слова: майже, мовби, немов, наче, нібито, приблизно, причому, все-таки, адже, просто, тобто, принаймні, отож, тільки та деякі інші. Вони виступають у ролі службових частин мови.Вставлені речення доповнюють, пояснюють, уточнюють предметний зміст основного речення, передають додаткові зауваження, не мають граматичного зв’язку з реченням, можуть приєднуватись до основного речення сурядними та підрядними сполучниками.Звертання:Слово або сполучення слів, які називають особу, предмет, до яких звернена мова.За формою вираження звертання поділяються на_непоширені і поширені: Слався, людино, коли по землі Йдеш ти як ратай, сіяч, будівничий (Рил.); Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! (Т. Ш.).
71Складносурядні речення, їх головні семантико-граматичні ознаки.
Класифікація складносурядних речень. Складносурядні речення. Ознаки:Рівнозначність предикативних частин , кожна з предикативних частин виступає як відносно самостійна, зберігає значення окремого повідомлення.Предикативні частини поєднуються сполучниками сурядності.Ніколи один з його компонентів не може знаходитися усередині іншого. Складносурядні реч. – це складне речення, що утворюється з двох або більше предикативних одиниць,в яких прості реч рівноправні за змістом і повязані сурядним сполучником.Залежно від типів сурядних сполучників виділяють таке різновиди складносурядних речень: складносурядні речення з єднальними, протиставними й розділовими і градаційними сполучниками.1. Складносурядні речення з єднальними сполучниками (/, й, та, ні.,, ні, ані... ані) виражають такі семантико-синтаксичні відношення:а) одночасності дій чи явищ. У цих реченнях вживаються сполучники і (й), та, а (в значенні /'), які самостійно не виражають це значення.б) послідовності дій чи явищ за допомоги сполучників /, а, а там, а потімв) причинно-наслідкові, що виражаються за допомоги єднальних сполучників /, і тому, стали порядком предикативних одиниць та інтонацієюг) умовно-наслідкові: Зумійте жити - і будете живі (І. Франка)2. Складносурядні речення з протиставними сполучниками (а, але, та (у значенні але), проте, зате, однак) виражають протиставні відношення, тобто предикативні частини таких речень і протиставляються за змістом. Ці речення характеризуються своєрідною будовою: вони складаються тільки з двох предикативних одиниць: Ти гукай не гукай, а літа не почують (Б. Олійник); Слова - полова, але вогонь в одежі слова -безсмертна, чудотворна фея, правдива іскра Прометея (І. Франко)3. Складносурядні речення з розділовими сполучниками (або, чи, чи... чи, то... то, чи то... чи то, не то. .. не то) виражають розділові відношення несумісності, взаємовиключення та чергування дій або явищ.4. Складносурядні речення з градаційними сполучниками (не тільки.., але й; не тільки..., а й; не лише ..., але й; не лише..., а й) виражають відношення між більш значним в одній частині і менш значним в іншій. В основі градаційних відношень "лежить підкреслений контраст між двома ситуаціями"74. Це конструкції закритої структури з парними сполучниками, перший компонент яких перебуває у першій частині, другий -у другій: Не тільки той поет, що засіває віршами папір, але й той, що має в душі радощі й тривогу хліба, радощі й тривогу людини (М. Стельмах).
72.Складнопідрядні речення, їх головні семантико-граматичні ознаки. Класифікація складнопідрядних речень.Складнопідрядним називається таке складне речення. В якому одне просте речення за змістом граматично залежить від іншого і з’єднується з ним за допомогою підрядного сполучника або сполучного слова. складається з головного речення і одного або кількох підрядних, що пояснюють головне в цілому або один з його членів. За будовою вони, як відомо, поділяються на прості (що, як, щоб, якщо, якби, хоч, ніж, мов,чи та ін.) і складені (через те що, тому що, у зв'язку з тим що, дарма що та ін.).Сполучні слова є повнозначними словами, вони виступають членами підрядного речення. Означальні – який і т.п. хто саме, що саме.Підрядні означальні речення з’єднуються з головним з допомогою сполучних слів (займенників і прислівників) який, котрий, чий, де, куди, звідки, коли і підрядних сполучників що, що, ніби, наче, як До підрядних означальних близькі займанниково-означальні підрядні, що відносяться до члена речення. Підрядні з’ясувальні речення відповідають на питання непрямих відмінків уточнюють зміст тих слів у головному реченні, які означають різні вияви сприйняття, мислення , почуття (радіти, бажати, щасливий, шкода). Підрядні речення ступеня і способу дії уточнюють спосіб дії або ступінь дії, про яку говориться в головному реченні, і відповідають на питання як? Яким способом? У якій мірі? Наскільки? за допомогою сполучників як, що, щоб, ніби, мов, чим – тим та сполучних слів як скільки, наскільки. Підрядні порівняльні речення не слід плутати з порівняльними зворотами, які не мають присудків і є членами простого речення. Підрядні речення місця вказують на місце дії, про яке говориться в головному реченні, і відповідають на питання де? куди? звідки? З головним реченням вони з’єднуються сполучними словами де, куди, звідки. У головному реченні сполучним словам відповідають вказівні слова там, скрізь, звідти, туди..Підрядні речення часу уточнюють час дії, про яку говориться в головному реченні, і відповідають на питання коли? З якого часу? До якого часу? Як довго? Підрядні речення часу з’єднуються з головним до допомогою сполучників і сполучних слів коли, як тільки, поки, доки, ледве, в той час як, в міру того як. У головному реченні деякими з названих сполучників і сполучних слів відповідають вказівні слова тоді, відтоді, доти. Умовні – за якої умови, при якій умові.Допустові – незважаючи на що.Причини – чому, з якої причини, через що.Кома – одночасність або часова послідовність.Крапка з комою – поширені і менш зв’язані між собою за змістом.Двокрапка – 2-е розкриває, доповнює зміст 1-го; 2-е вказує на причину в 1-ому.
73.Безсполучникові складні речення. Класифікація безсполучникових речень.
Складне речення, частини якого поєднані між собою лише за допомогою інтонації — без сполучників і сполучних слів, називається складним безсполучниковим.У складному безсполучниковому реченні немає головного й залежного речень, і все-таки між його частинами можуть бути різні смислові зв'язки. Залежно від цього складні безсполучникові речення поділяють на:речення з відносно рівноправними, незалежними одна від одної частинами: речення з відносно залежними частинами, одна з яких пояснює, доповнює іншу. Складні безсполучникові речення з відносно рівноправними частинами можуть виражати:а) одночасність подій:б) послідовність подійв) рівнозначність подій (у поетичному мовленні): такі речення, як правило, мають однотипну, паралельну побудову і становлять замкнений ряд.Складні безсполучникові речення з відносно за¬лежними частинами об'єднують по дві предикативні частини і, таким чином, становлять замкнений ряд. Вони найчастіше виражають:а) причиново-наслідкові відношення: Не кидай іскру в солому, і сама згорить, і село спалить. Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне. б) умовно-часові відношення: Минали дні — брат не по¬вертався. Прийде осінь — у засіках буде хліб золотий .в) з'ясувально-доповнювальні відношення: Наука — не пиво: в рот не наллєш. Всім же ясно, навіть дітям: земля велика .г) зіставно-протиставні відношення: Не русалонька блукає — то дівчина ходить.Складні безсполучникові речення емоційніші, інтонаційно багатші, ніж складносурядні й складнопідрядні. Тому вони частіше вживаються в розмовному та художньому стилях, ніж у науковому й діловому.У складних безсполучникових реченнях важливу роль відіграє інтонація — саме завдяки їй передаються різні відтінки зв'язку між окремими частинами складного речення. На письмі інтонація відображається за допомогою розділових знаків: коми, крапки з комою, двокрапки, тире.
74.Пряма мова. Непряма мова.
Пряма мова — це чуже мовлення, передане дослівно, без змін. Пряма мова супроводжується словами автора, що вказують, кому належить. пряма мова, за яких обставин вона висловлена тощо. Тому речення з прямою мовою складаються з двох частин: слів автора і прямої мови. Ці частини об'єднуються за змістом та інтонаційно без допомоги сполучників.Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, всередині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову. Пряма мова завжди береться в лапки. Вживання інших розділових знаків залежить від місця прямої мови і слів автора в реченні. Після слів автора перед прямою мовою ставиться двокрапка: Після прямої мови перед словами автора ставиться кома і тире або, якщо пряма мова є питальним чи окличним реченням, знак питання (знак оклику) і тире. Якщо слова автора стоять у середині прямої мови, то можливі такі варіанти розстановки знаків:1.слова автора всередині прямої мови з обох боків виділяються комою і тире 2.слова автора містяться в середині прямої мови, що складається з двох речень. У такому разі перед другим реченням прямої мови ставиться крапка і тире. Якщо слова автора, які містяться всередині прямої мови, вказують на те, що пряма мова буде продовжуватись, то після них вживається двокрапка і тире. Непряма мова — це чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання. На письмі непряма мова не береться в лапки. Речення з непрямою мовою е складнопідрядним із підрядним з'ясувальним, яке приєднується за допомогою сполучників що, ніби, щоб, чи і сполучних слів де, куди, коли, як тощо. Вибір засобу зв'язку залежить від таких умов: якщо чуже висловлювання, передане непрямою мовою, було звичайним розповідним реченням,вживається сполучник що: якщо мовець, що передає зміст чужого висловлювання, хоче виразити сумнів у його достовірності,вживається сполучник ніби; якщо висловлювання було спонукальним реченням, вживається сполучник щоб: якщо висловлювання було питальним реченням без питальних займенників або прислівників,вживається сполучник

Приложенные файлы

  • docx 19017898
    Размер файла: 197 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий