redaguvannya vsi pitannya

1. Передумови запровадження у видавничу практику рухомих літер. Видавнича діяльність Йогана Гутенберга.
Основні передумови:
1) печатки і штампи на яких вирізані чи вишкрябані зображення, ініціали імен та прізвищ, або закодована релігійна чи світська символіка. Такі вироби нерідко оправлені в персні, виготовлялись для засвідчення підписів власників на договірних зображеннях. Таким чином нанесення на поверхню якогось плоского матеріалу методом тиснення спеціально виготовлених рельєфним способом певних знаків, фрагментів картинного чи текстового зображення можна вважати однією з передумов виникнення друкарства;
2) друге запровадження в ремісничу практику опорядження тканин методом накладання на шовк чи інший матеріал різноманітних візерунків чи елементів піктографічного письма.
3) Ксилографічний метод множення текстів та ілюстрацій на папері, термін «ксилографія» - пишу, малюю на зрубаному дереві. Технологія розмноження відповідних зображень ксилографічним способом приблизно така ж сама і набиття тканин, різниця в тому, що за цим методом фарба наносилась на випуклу рельєфну форму, яку міцно притискували до зволоженого чистого паперу, залишаючи відповідний слід. Майстерність китайських дереворитників відобразилась у книзі «Трипітака», 130 000 сторінок, скільки ж було виготовлено дерев’явних заготовок. З ХІІІ – ХІV почали входити в практику металеві заготовки. З них виготовляли портрети святих, під якими вміщувалися молитовні тексти.
Але всі ці способи потребували копіткої і тривалої роботи з вирізуванням літери тексту, недоцільність з економічної точки зору виготовлення сторінок-кліше, зношуваність від тривалого використання. Таким чином, винайшли новий спосіб, в основі якого була б можливість комбінувати одні і тіж літери, відрив й перенесення їх одного слова чи рядка в інше місце. Існує думка, що першим у світі текстом, створеним методом застосування рухомих літер є Фестський диск XVІІ ст. до н. е. На рубежі 40-50 років ХІ ст. китайський винахідник Бі Шен виготовив рухомі зображення ієрогліфів. Найкращим для цього був не папірус і не паргамент, а саме папір. Але в тільки в епоху Відродження, яка започаткувала в Західній Європі культуру Нового часу, стала золотою епохою для ствердження й поширення друкарства.
Йоган Ґутенберґ. Він здійснив перші спроби лиття металевих шрифтів та виготовлення друкарського верстату. Його шлях був тяжким, були не вдалі й невдалі спроби друкувати аркуші-плакати, календарики, брошурки. Вершиною друкарської творчості Йогана Ґутенберґа була його знаменита 42-рядкова Біблія (641 ст.). Для цього друку було створено спеціальний шрифт наближений до рукописного письма. Ця книга стала своєрідним еталоном для не одного покоління видавців і друкарів. Одним із ранніх Гутенбергових друків, що збереглися до наших днів – «Фрагмент про Страшний Суд». Це задрукований з двох боків аркуш паперу, який графічно змальовує картину апокаліпсису. Також він здійснив й інше видання Біблії – так зване 36-рядкове. Цікаво, що до кожного свого нового твору друкар виготовляв новий шрифт.









2. Предмет теорії і практики редагування.
Едитологія – це прикладна суспільна інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень (видавничого процесу). В едитології слід виділити такі складові, як теорія видавничої діяльності й теорія редагування.
Теорія редагування – це складова частина едитології, що досліджує методологічні засади безпосереднього готування повідомлень до публікування (редагування). Тобто це система знань про практику редагування – правила внесення змін безпосередньо в саме повідомлення.
Теорію редагування можна поділити на теорію загального нормативного редагування, теорію загального творчого редагування, теорію галузевого нормативного редагування й теорію галузевого творчого редагування.
Загальне редагування – це навчальна дисципліна, яка досліджує теорію загального нормативного редагування повідомлень.
Галузеве редагування – це навчальна дисципліна, яка досліджує теорію галузевого нормативного редагування повідомлень.
Творче редагування – це навчальна дисципліна, яка досліджує творчі процеси оптимізації повідомлень під час їх готування до публікування. Творче редагування полягає у вдосконаленні повідомлення і спрямоване на те, щоби підвищити його економічну й соціальну ефективність. Творче редагування виходить за межі усунення відхилень від установлених суспільством норм. Нормативне редагування, вочевидь, є приведенням повідомлення у відповідність до певних норм, які є чисельними і включають, зокрема, лінгвістичні, психологічні, композиційні, наукові, юридичні, політичні, поліграфічні тощо. За підрахунками, 80 % усіх виправлень, які здійснюють редактори, виконані на основі встановлених суспільством норм.
Методики редагування. Для різних видів літератури часто розробляють детальні інструкції, в яких описують, як на практиці слід застосовувати методи контролю, виправлення, пошуку, експертних оцінок, моделювання тощо. Такі інструкції, адаптовані для конкретного виду літератури, називають методиками редагування.
Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція полягає втому, що редактор повинен повідомлення: перевести з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; проконтролювати на основі нормативної бази; прив’язати до конкретних умов акту передачі (часу, місця, обставин тощо).
Редактор повинен досягати вказаної мети шляхом виконання низки завдань:
– верифікація повідомлень. Встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення. Проте редактор ніколи не може перевіряти абсолютно всі подані автором твердження, інакше, контролюючи їх, він сам стане автором повідомлення. Тому завдання редактора значно вужче – перевірити істинність найважливіших тверджень;
– адаптація повідомлень.Пристосувати мову та інформацію до мови й тезаурусу тої групи реципієнтів, для якої воно призначене;– локалізація повідомлень, тобто пристосування до місця;– нормалізація повідомлень;– інтерпретація повідомлень, тобто коментарі до потенційно незрозумілих реципієнтові або навмисних відхилень від норми;– уніфікація або урізноманітнення (стандартизація) повідомлень;
– етизація та естетизація повідомлень.


3. Провідні осередки рукописної справи в давньоукраїнській державі після прийняття християнства. Найдавніші рукописні українські шедеври.
Першим осередком рукописної справи на київських землях після християнства слід вважати Десятинну церкву, збудована Володимиром протягом 989-996 рр. Софійський Собор – найбільшого розмаху книготворча справа набула за часів Ярослава Мудрого. Створив в приміщенні Святої Софії знамениту школу переписувачів книжок із своєї і чужих мов. Києво-Печерська лавра –Феодосій Печерський запроваджує переписувати тексти статутів східних монастирів, зміст яких закріплював у свідомості насельників монастиря моральні норми життя за Христом. Тут зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували для творення нових літописних зводів про минуле русичів і полян. Відоме зведення ігумена Івана «Початкове зведення». Згодом з’явилися шедеври українського рукописного книжництва «Повість минулих літ», «Києво-Печерський патерик». Чернігівська земля – із цим краєм пов’язують написання «Слова о полку Ігоревім». Галичина і Волинь – центр вітчизняного книго творення формується на західноукраїнських землях. Рукописна справа зосереджується при монастирях і княжих дворах. Найцінніше видання – Галицьке Євангеліє. Її творці фактично виконали значну упорядницьку роботу, весь текст згрупували в окремі чотири частини – Марка, Матвія, Луки та Іоанна. Ця пам’ятка вивезена до московського музею. Найбільша пам’ятка – Галицько-Волинський Літопис, це фактично ретельно викладена у хронологічному порядку історія Галицько-Волинського князівства. Карпатська Русь – розвиток рукописної справи пов'язаний з монастирем святого Михаїла в селі Грушів. У ХV ст.. були написані книги Октоїх, Часословець, Тріодь Пісну, Тріодь Цвітну, Псалтир. Друк двох перших пов’язували з іменем Швайпольта Фіоля. Найдавніші українські рукописи: Реймське Євангеліє написане тогочасною мовою Києва у дворі Ярослава Мудрого. Вона найбільше цитується за кордоном у контексті історії Європи, зокрема історії Франції, її ще називають коронаційною. Власниця Реймського Євангелія – Анна Ярославна. Після смерті Анни київське Євангеліє опиняється у місті Реймсі, де знаходиться й донині. У оформленні Євангелія переважають сині, жовті, малинові кольори, що символізували барви прапора Київської держави. Пересопницьке Євангеліє – перший з відомих нам повний переклад Чотириєвангелій тогочасною українською літературною мовою, робота почалася з 1556 – 1561 рр. в місті Пересопниці. Перекладач архімандрит монастиря Григорій. Фундаторкою цього шедевра була княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська. Євангеліє має 960 пергаментних сторінок, обкладинку в зелений оксамит., почерк нагадує пізній устав. Особлива вартість видання – мініатюри, заставки, ініціали. Значення Пересопницького Євангелія те, що книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині ХVІ ст. Мова наближена до простої народної, лише з певним домішком церковнослов’янської і польської. Зараз вона знаходиться в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України. У новітній українській історії започатковано традицію присягати на цій книзі новообраним президентам Української держави.





4. Завдання правки. Види правки тексту.
Правка - це один з основних засобів реалізації творчих можливостей редактора. Основні завдання правки: усунути похибки, виявлені в ході редакторського аналізу, але збереглися після доопрацювання рукопису автором; додати матеріалу найбільшу звучання, збагатити його; домогтися чіткості і ясності кожної формулювання; перевірити фактичний матеріал і позбавити рукопис від неточностей; усунути недоліки структури, мови і стилю, провести редакційно-технічну обробку рукописи.
Правка тексту потрібна для того, щоб:
1) усунути похибки, що залишилися після авторської доробки;
2) добитися ясності і чіткості формулювань;
3) перевірити фактичний матеріал і позбавити рукопис від неточностей;
4) усунути шорсткості мови і стилю;
5) технічно опрацювати рукопис.
За ступенем і характером внесених утекст змін розрізняють кілька видів редакційної правки:
- вичитування – виправлення технічних помилок при підготовці перевидань без переробки, а також офіційних і документальних матеріалів;
- скорочення – виправлення з метою обмежити текст певним обсягом;
- обробка – виправлення ідейно-смислові, фактичні, композиційні, логічні, стилістичні, але без корінного перетворення тексту;
- переробка – корінні зміни авторського тексту, який служить лише основою для остаточного тексту видання.

Перший український друкар Степан Дропан: гіпотези, документальні свідчення, опоненти.
Степан Дропан – постать наполовину міфічна, бо книжок, виданих у його друкарні, на жаль, не збереглося. Однак посилання самого Федоровича у післямовах на «Богоізбранного мужа», стопами якого він іде свідчать – книгодрукарство в Україні на той час вже існувало.До речі, сам Степан Дропан теж не був першим – свою друкарню він отримав завдяки впливовому тестю – Яну Зоммерштайну, пам’ять про котрого залишилася у львів’ян у вигляді назви Замарстинів (район) і Замарстинівської вулиці. За дослідженнями українських та закордонних учених, у середині XV ст. уЛьвові працювала друкарня Степана Дропана, заможного львівського міщанина, який, судячи з архівних документів, подарував згодом цю друкарню Свято-Онуфріївському монастирю. Ці факти надають науковцям підстави вважати, що українське друкарство почалося у Львові в 15 столітті і мало витоки з тогочасних німецьких князівств, а не з Московії 16 століття, як на тому наполягають науковці Росії. Саме до монастиря Св. Онуфрія через 112 років, у 1572 р., приїхав Іван Федорович, щоби відродити друкарство в місті. Про це зокрема свідчать слова з післямови «Апостола» (1574), викарбувані також на надгробку Федоровича.
За часи побутування радянської ідеології та антиукраїнської пропаганди у багатьох українців склалося хибне враження, що Іван Федоров був найпершим друкарем на українських землях. За цією концепцією Іван Федоров після заснування першої друкарні в Росії у 1564 році через вісім років засновує друкарню у Львові і 1574 року видає «Апостол». Цей рік визначається як початок заснування українського друкарства.Але за дослідженнями українських та зарубіжних учених, ще у середині ХV ст. у Львові працювала друкарня Степана Дропана, багатого львівського міщанина.Таким чином можна стверджувати, що Ян Зоммерштайн був і найпершим друкарем в Україні, а Степан Дропан – першодрукарем серед українців. Оскільки Ян Зоммерштайн за походженням очевидно був німцем, то можна припустити, що перші книги в цій друкарні видавалися латинською мовою, яка на той час була надзвичайно поширеною у Львові.Не випадково Іван Федоров через 112 років, у 1572 р, прибуває саме до монастиря Св. Онуфрія, але щоб не започаткувати, а продовжити іти «стопами Богоізбраного мужа» та «друкарство занедбане обновити». Ці слова надруковані у післямові до «Апостола» (1574 року). Напис на могильній плиті Івана Федорова також свідчить, що друкарство в Україні було засноване задовго до приїзду росіянина.
Також вченим Орестом Мацюком у Центральному державному історичному архіві Львова було віднайдено унікальний документ – інвентарний список книг Словітського монастиря (Львівщина) за 1826 р.У переліку книг наведено такі видання: Новий тестамент із мідними замочками, виданий у Почаєві у 1511 р.; Тріодь у шкіряній оправі, надрукована в Києві у 1527 р.; Тріодь у шкірі, видана в Києві у 1540р.; Анфологіон, оправлений у шкіру, Львівського видання 1542 р.; Служебник, надрукований у Львові (1546) та ін. Таким чином ми маємо ще один незаперечний доказ існування в Україні друкарень задовго до Івана Федорова. Географія поширення цих українських друкарень була досить широка.






6. Основи редакторського аналізу тексту.
Редакторський аналіз – це важлива складова методики редагування, який здійснюється на початку з метою всебічної оцінки авторського оригіналу з точок зору логіки викладу, структури, змісту, мови, міри втілення авторського задуму, функціонального призначення, можливостей просування майбутнього видання на ринку, його економічної доцільності й результативності.
Завдання редакторського аналізу тексту:
По-перше, щоб оцінити твір у цілому, ідентифікувати його у конкретиці того чи іншого виду видання; По-друге, аби визначити категорію читача, на яку він буде розрахований; По-третє, з метою з’ясування сильних і слабких сторін твору; По-четверте, для визначення порядку і обсягу роботи редактора з автором щодо удосконалення структури і змісту цього твору відповідно до авторського та видавничого задуму. Іншими словами, для складання відповідного плану роботи з авторським оригіналом.
Починається редакторський аналіз із першого читання тексту. На думку В. Алексєєва, таких читань має бути не менше трьох: перше – ознайомлювальне, друге поглиблене, третє читання – шліфувальне. На додаток до цього в науковій літературі виділяють також і професійне, наскрізне, вибіркове, вертикальне, рецензійне, оцінювальне читання. І для кожного з таких видів дослідники передбачили певне коло окремих дій редактора.
Основні закони логіки при редагуванні: тотожності, суперечності, виключеного третього, достатнього обґрунтування.
РЕДАКТОРСЬКИЙ ВИСНОВОК ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ЕТАП РЕДАНАЛІЗУ.
Редакторський висновок – створений редактором офіційний видавничий документ, у якому міститься об’єктивна оцінка сильних та слабких сторін авторського оригіналу, а також конкретна пропозиція щодо подальшої роботи з ним.



7. Концепції витоків вітчизняного друкарства.
Існують такі наукові концепції:
Російська концепція. В радянській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська освіта, наука, культура нібито розвивалася завжди лише в тісному взаємозв’язку з російською. Початки виникнення української мови дозволялось розглядати з ХIV ст. Сутність цієї концепції започаткування українського друкарства полягає в наступному: після заснування першої друкарні в Росії в 1564 р. (рік виходу «Апостола» в Москві) перший російський друкар Іван Федоров через вісім років, прибувши через Білорусь в Україну, до Львова, засновує там друкарню і 1574 р. видає «Апостол». Ця дата визначалася початком заснування українського друкарства. Таким чином, згідно з цією концепцією друкарство на українські землі прийшло з Росії. Незважаючи на опублікування в науковій періодиці ряду нових архівних документів ряд російських учених категорично не хоче визнавати факту появи українського друкованого слова раніше російського. Концепція західних учених. Ця концепція засвідчує те, що друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, а з Заходу, до того ж задовго до виходу в Москві 1564 р. «Апостола».
Концепція Івана Огієнка. Перша узагальнююча праця, що дала сучасним дослідникам українського друкарства величезний фактологічний матеріал щодо місця українського друкованого слова серед європейських народів – це «Історія українського друкарства» І. Огієнка. Вперше ця книга побачила світ у 1925 р. За радянських часів про працю було заборонено згадувати через її наукову концепцію. В Україну вона була повернена в 1994 р., як навчальний посібник для вивчення студентами гуманітарних факультетів. Автор одним із перших серед вітчизняних науковців оприлюднив гласні й негласні документи минулої епохи – укази, розпорядження, циркуляри царського уряду про заборону українського друку, знищення українських книжок, виправлення українського правопису. Автор поділяє українську друкарську справу на два періоди: 1) поза етнічним українськими землями; 2) власне на українських землях. Згідно з цією концепцією, час виникнення українського друкарства датується 1491 р., тобто на 83 роки раніше від офіційно встановленої Москвою дати. Огієнко подає послідовністю розвитку друкарської справи серед слов’янських народів, українці після чехів посідають друге місце.
Концепція Ореста Мацюка і Якима Запаска. Ці молоді дослідники у період після хрущовської відлиги опублікували свої результати наукових пошуків справили ефект бомби. Багаторічне офіційне табу на зазначену тему несподівано сміливо порушив у 1968 р. Мацюк «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова». Оприлюднив документи за якими друкарська справа в Україні почала існувати з 1460 р. у Львові, а першим друкарем був Степан Дропан. Цю думку підтримали й інші дослідники Марченко, Плющ, Запаско. Ще одне не менш важливе відкриття Мацюка невідомий досі інвентар книг Словітського монастиря (неподалік Львова) 1826 р., до якого входили 1) новий тестамент почаївського видання укр. мовою 1511 р.; 2) Тріодін київського видання 1527 р. 3) Тріодін київського видання 1540 р. 4) Анфологіон львівського видання 1542 р. 5) Служебник львівського видання 1566. Новим кроком про дофедоровське книгодрукування став вихід в 2000 р. книги «Початки укр.. книгодрукування».




8. Види інформації в тексті. Експліцитна й імпліцитна інформація. Поняття інформаційної насиченості й інформативності тексту.
Основними властивостями інформації у тексті є цінність, корисність, новизна, істинність. Надмірне використання словесного матеріалу – експліцитна інф.; стисло, у логічному варіанті – імпліцитна інф. Це два способи підвищення інформативності тексту. Перший – збільшення лексичного матеріалу, уточнень, за допомогою яких краще описується предмет чи явище. Другий – скорочення лексичних елементів, яке не шкодить змістові сказаного.
Розрізняють три види інформації:
1) змістово-фактуальну інформацію, що відображає конкретний опис подій, фактів, процесів, які відбуваються у реальному світі, експліцитні, виражені вербально у предметно-логічних значеннях, на основі досвіду;
2) змістово-концептуальну інформацію – індивідуально-авторське розуміння відношень між явищами, що описані засобами попереднього типу інформації, задум автора, його інтенція, сприймання читачем зв’язків причини і наслідку, їхньої значущості у соціальному, політичному,культурному житті суспільства;
3) змістово-підтекстову інформацію – імпліцитний зміст тексту, що грунтується на здатності одиниць мови породжувати асоціативні та конотативні значення, а також на здатності речень у надфразових єдностях додавати певні смисли.
Інформаційна насиченість – загальна кількість інформації, яка міститься в тексті. Інформаційна насиченість тексту – абсолютний показник якості тексту, а інформативність – відносний, оскільки ступінь інформативності повідомлення залежить від потенційного читача.
Інтенсивний спосіб підвищення інформативності тексту пов'язаний з процесом згортання інформації за рахунок скорочення обсягу текстового простору при збереженні обсягу самої інформації.
Екстенсивний спосіб підвищує інформативність шляхом збільшення обсягу самої інформації. Екстенсивний спосіб підвищення інформативності тексту пов'язаний з введенням додаткової інформації, яка конкретизує, пояснює, розширює знання про предмет повідомлення.
Інформаційна компресія призводить до лаконізації тексту, ступінь якої залежить від комунікативної ситуації, що в художньому тексті визначається інтенцією автора. Виділяють семіотичні та комунікативніспособи компресії інформації в тексті. До семіотичних відносять лексичну компресію, синтаксичну компресію та формування мовних стереотипів. Прикладом лексичної компресії вважається використання терміна без його визначення, тому що термін номінує поняття у максимально згорнутому вигляді. Синтаксична компресія передбачає стиснення знакової структури шляхом еліптування, граматичної неповності, безсполучникового зв’язку, синтаксичної асиметрії (вилучення логічних ланок висловлювання). Мовний стереотип виникає через досить часте використання в певних ситуаціях.До комунікативних (власне текстових) відносять згортання інформації та використання повторної номінації. Комунікативні засоби компресії інформації пов’язані зі згортанням інформації.




9. Найдавніші осередки раннього українського друкарства (ХУ-ХУІІ ст.). Видавнича діяльність Києво-Печерської друкарні ХУ – ХУІІ століть. Чернігово-сіверський видавничий осередок ХУ – ХУІІ століть.
Серед найголовніших осередків раннього українського друкарства можна виділити такі: 1) галицько-волинське; 2) києво-печерське; 3) чернігівське.
1.Острозька друкарня, де 1581 р. була надрукована І. Федоровим Острозька Біблія. За час, коли друкарнею опіковувався Костянтин Острозький вийшло 25 назв книжок., крім Біблії, Новий Заповіт з Псалтирем, Листи Патріарха Єремії, Ключ Царства Небесного, Часослов, Молитвослов. Почаївська друкарня заснована до грамоти Анни Гойської 1597 р. Першим виданням було «Зерцело Богословія». Почаївська друкарня почала постійно працювати з 1730 р., відновлюючи діяльність своєї друкарні, було надруковано 190 книг. Києво-Печерська друкарня. Офіційна дата заснування 1648р., хоча існують різні версії заснування. Але 1648 р. це була справжня доба розквіту цього видавництва, книги стрімко поширювалися, завойовували свої позиції в Росії. Першими друками були Часослов, Служебник, повне видання Анфологіона, книга світського призначення «Вірші на жалостний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного» автор Касіян Сакович, не можна й оминути «Києво-Печерський патерик». Єлисей Плетеницький на час свого настоятельства у лаврі обладнав всю друкарню, забезпечував друкарню папіром з Радомишля. Після смерті Єлисея, друкарня випустила книжку «Казання на честном погребе Є. Плетеницького» автором є Захарій Копистнтський, заступник архімандрита.
Після доби розквіту настав час руйнування друкарні. Після приєднання України до Росії, з Москви щоразу надходили заяви до друкарів Києво-Печерської лаври щодо обмеження своєї діяльності, потрібно було щоразу мати дозвіл на друк. Ця тиха війна тривала до 1720 р., поки указ Петра І не заборонив друк українського слова, можна вважати першим антиукраїнським цензурним актом.
Чернігівсько-сіверський друкарський осередок. Перша друкарня в Чернігові пов’язана з іменем Кирила (Транквіліона) Ставровецького. Перша та єдина книга цієї друкарні є збірка повчань і настанов богословсько-педагогічного призначення Ставровецького «Перло многоцветное». (1646). Друкарня Лазаря Барановича:новгород-сіверський період. Дата заснування 1671 р., однак з організацією роботи в друкарні почалися великі клопоти. Крім того, Лазаря Баранови переїхав до Чернігова. Тим часом, Ялинський видає Граматики, Часословця, Псалтиря. Це не сподобалось Барановичу і він перевозить друкарню в Чернігів 1679 р. Вже через рік тут виходить «Псалтир», «Буквар». Побачили світ і праці Барановича «Меч духовний» та інші. Вийшов ряд творів Галятовського, Дмитра Туптала. Обмеження в діяльності стало після указу Петра І, і почала занепадати.





10. Текст як результат і одиниця комунікації. Текст і дискурс.
Текст(від лат. textum – тканина, сплетіння, поєднання) – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію у просторі й часі.
Комунікація - це процес обміну інформацією (фактами,ідеями, поглядами, емоціями)
тощо) між двома або більше особами.
Дискурс (від фр. discours – “мовлення”)
· зв’язаний текст у єдності з позамовними, зокрема прагматичними, соціокультурними, психологічними й іншими чинниками, або текст в аспекті подій чи мовлення як цілеспрямована соціальна дія або компонент взаємодії людей і механізмів їхньої свідомості.
Увага до тексту, дослідження його структури, зв’язності його одиниць, характеру інформації в ньому визначили формування нової галузі науки про мову, яка отримала назву "лінгвістика тексту" або "теорія тексту". Ця наука є одним з перспективних напрямів сучасних лінгвістичних досліджень. Обовґязковою умовою мовної комунікації є наявність дискурсу, тобто вербалізованої, мовленнєво-мисленнєвої діяльності як сукупності процесу і результату (В. Красних). Беручи участь у процесах комунікації і у такий спосіб формуючи різноманітні типи дискурсів, адресант і адресат (чи учасники полілогу) створюють текст.
Дискурс (фр. discours, від лат. Discursus - міркування, довід) - одне із складних і важко піддаються визначенню понять сучасної лінгвістики, семіотики та філософії, що отримало широке розповсюдження в англо-і особливо франкомовних культурах. Значення слова - мова, виступ, роздум. У російській мові, як і в багатьох європейських, цьому слову немає еквівалента. Воно перекладається як дискурс, дискурсія, мова, слово, текст, роздум. Предметом теоретичного вивчення дискурс став відносно недавно.
М. Стаббс виділяє три основні характеристики дискурсу: 1) у формальному відношенні - це одиниця мови, що перевершує за обсягом пропозицію, 2) у змістовному плані дискурс пов'язаний з використанням мови в соціальному контексті, 3) за своєю організацією дискурс інтерактивний, тобто диалогічний.
Структура комунікації містить взаємопов'язані складові, що знаходяться в постійній взаємодії і взаємовпливі: інтровертивності фігуру - текст, екстравертівний фігуру – дискурс.
Дискурс це мова, занурена в життя. Тому термін «дискурс», на відміну від терміна текст, не застосовують до стародавніх та інших текстів, зв’язки яких із живою дійсністю не відновлюються безпосередньо. Поняття дискурсу пов’язане з поняттям тексту як процесу між учасниками комунікативної події. Поняття тексту пов’язане з відрізком мови як продуктом комунікації.

11. Раннє українське друкарство. Діяльність Івана Федорова.
Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною. Початок слов’янського друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки „Часословець» і „Осмогласник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є основою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і діяльність ФіоляШвайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкарську діяльність він був заарештований краківською інквізицією. Це сталося у 1491 році.Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х роках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з великими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою книгою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федоров видає й „Азбуку» перший слов’янський підручник, надрукований кирилівським шрифтом. Обсяг книги 80 сторінок (збереглося декілька примірників).У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ „Азбуку», „Псалтир», „Новий Завіт» (988 сторінок!), „Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених» та „Хронологію». За бажанням і на кошти князя Острозького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства повну слов’янську „Біблію» (1256 сторінок, тираж 2000 примірників).У 1582 році переїжджає знову до Львова, планує відкрити власну друкарню, але смерть перервала всі плани й наміри. 5 грудня 1583 року перший український друкар Іван Федоров помер. Похований у місті Львові в Онуфріївському монастирі. Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні.


12. Проблема типології текстів. Класифікація текстів за різними критеріями.
Основою типології текстів можуть бути різні ознаки, залежно від мети дослідження.
У мовознавстві та лінгвістиці тексту термін «тип тексту» не має єдиної дефініції. Поряд з цим поняттям використовуються також такі класифікаційні категорії, як клас тексту, вид тексту, форма тексту та зразок тексту. Вказані терміни є синонімами, кожен з них застосовується залежно від поглядів того чи іншого лінгвіста. Дуже часто у синонімічному значенні вживається також термін «жанр», однак німецькі мовознавці наполягають на розмежуванні категорії «жанр» (нім. Gattung) як літературного терміну та категорії «тип тексту» (нім. Textsorte), що використовується по відношенню до ужиткових текстів.
Майже всі дослідники розрізняють діалогічні, монологічні та змішані тексти (класифікаційною підставою є той мовленнєвий матеріал, що наявний у творі).Іншим ґрунтом для класифікації текстів є характер вираженої інформації:- трансльований текст – це такий твір, в якому репрезентовано перенесену інформацію з тексту,переважно міфічного, біблійного та іншого характеру;- нетрансльований твір – це оригінальний текст, створений певним автором.
Класифікація типів текстів за домінуючим критерієм
Рольф Айгенвальд створив типологію текстів з огляду на 5 глобальних сфер використання:
Перший тип текстів: Газетні тексти (приклади: повідомлення, коментар, передова стаття та ін.);
Другий тип: Економічні тексти (приклади: рубрика «Економіка» у газетах);
Третій тип: Політичні Тексти (приклади: політична промова, резолюція, прокламація, памфлет та ін.);
Четвертий тип: Юридичні тексти (приклади: законодавчі тексти, судові вироки, договори та ін.);
П'ятий тип: Наукові тексти (приклади: наукова стаття, дисертація, монографія та ін.).
Класифікація типів текстів базується саме на функціональному підході:
Когнітивні тексти: наукові та популярно-наукові тексти;
Нормативні тексти: законодавчі тексти;
Інформативні тексти: повідомлення, коментар, новини, описи, протоколи, характеристики та ін.;
Апелятивні тексти: політична пропаганда, реклама, анонси, запрошення та ін.;
Дескриптивні тексти: пояснюють стан речей, як наприклад опис продукту у технічній документації;
Тривіально-наративні тексти: до них належать як твори художньої (біографічні романи), так і масової літератури (жіночі романи, детективи та ін.);
Естетично-креативні тексти: лірика, епос і драма.




13. Тематичний репертуар стародруків. Структура ранніх книжкових видань. Редакторські та видавничі нововведення, спонукані друкарством.
Вже з середини XVI століття можна говорити про формування такої тематики видань;
богослужбові; полемічні (наукові); навчальні; інші.
Тематика стародруків і їх розподіл за жанрами відбивають загальні тенденції розвитку культури на світанку нової доби. Не випадково перші видання були літургійними і навчальними. Істотну частку друкованої продукції становили богословські і релігійно-полемічні твори, які відображали актуальні тенденції тодішнього культурного життя. Частка навчальних посібників становила лише 11% кількості публікацій. У суспільно-політичному русі особливо важливу роль відіграли книги, які прийнято називати полемічними. Це були публіцистичні твори з актуальних питань тогочасного церковного і громадського життя. Невід’ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо літургійної, стали орнаменти (набірні, які друкувалися з вилитих подібно до шрифту орнаментальних елементів, і гравійовані відбиті з дереворитних або мідеритних кліше), а також зображення (спершу виключно дереворитні, пізніше й мідерити відбитки з мідних кліше). На Заході найдавніші літургійні книги наслідували книги рукописні, але дуже скоро розпочався зворотний процес: нові форми набору і прикрас, які з’явилися у друкованій книзі, стали впливати на книгу рукописну. Оскільки українська друкована книга мала замінити в богослужбовому вжитку рукописну, вона перейняла від неї обрисилітер, засади поділу тексту на розділи, підрозділи та рубрики, форму заголовків. Особливе значення в друкованій книзі посів титульний аркуш. Неодмінні атрибути титульної сторінки назва книжки, набрана великими літерами, і вихідні дані, обрамлені дереворитною оздобною рамкою "фортою", яка в ранніх виданнях має вигляд архітектурного порталу. З часом до чисто архітектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, інколи бічні колони обплетені виноградною лозою. Архітектурна рамка доповнюється клеймами із зображеннями святих або свят, алегоричних композицій.


14. Становлення теорії тексту. Визначення тексту. Ознаки тексту. Структура тексту. Складне синтаксичне ціле (ССЦ) як мінімальна одиниця тексту. Поняття міжфразового зв’язку. Мовні засоби міжфразового зв’язку. ССЦ і абзац.
Текст(від лат. textum – тканина, сплетіння, поєднання) – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність.
Найістотнішими текстовими ознаками є (А. П. Загнітко):цілісність;зв'язність;структурна організованість;завершеність.
Текст породжується мовцем, тим, хто пише, відповідно до його задуму, з потребою найкращого передавання змісту. Текст редагується на етапі внутрішньої, мислиннєвої підготовки, а в письмовому варіанті також в процесі саморедагування, відповідно до стилістичних норм мови, комунікативної доцільності в кожній окремій ситуації.
У сучасному мовознавстві виділилися два підходи у лінгвістичних дослідженнях текстів:
функціональна типологія (соціальні функції й мета використання текстів) іструктурна типологія (внутрішня організація текстів).
Перший напрям значно відтворює традиційну для риторики класифікацію, що зближує типи мовлення (тексту) з жанрами: це розповідь, опис, роздум. Інший, структурний, підхід («лінгвістика тексту») пов'язаний з виявленням, вивченням і моделюванням внутрішньотекстових зв'язків, причому вводиться поняття «компонента тексту» (абзацу, надфразної єдності, складного синтаксичного цілого).
Складне синтаксичне ціле одиниця більша, ніж речення. Воно утворюється кількома реченнями: простими неускладненими, ускладненими, складними елементарними і багатокомпонентними.Речення, які належать до складного синтаксично цілого, різні за своєю структурою і самостійні, вільно поєднуються одне з одним передусім змістом. Зв’язки між такимиреченнями називають міжфразовими. Вони здійснюються за допомогою лексичної послідовності, а також спеціальних синтаксичних засобів.
Складному синтаксичному цілому властива єдність думки, вислову, теми, суб’єктивно-модального забарвлення. Це цілісне утворення, в якому зв’язок окремих реченьзумовлюється ставленням мовця (автора) до висловлюваного. Воно характеризується і специфічною ритмомелодійною оформленістю: паузи між окремими реченнями в ньому коротші, ніж паузи між блоками речень.
Складне синтаксичне ціле не можна ототожнювати з абзацом.
Абза
·ц (нім. Absatz, англ. Paragraph) період мовлення, тексту, що складається з одного чи кількох речень, пов'язаних між собою за змістом.На письмі та при друці тексту для виділення абзацу його пишуть чи набирають з нового, і, як правило, закінчують неповним рядком. Здебільшого перший рядок абзацу починають з відступом (абзацний відступ). Часто в типографіці та поліграфії саме цей відступ помилково називають абзацом.
15. Цензурні обмеження і заборони українського друкованого слова. Основні антиукраїнські цензурні циркуляри та їхній вплив на друкарство.
Цензура – нагляд за друком з метою попередження шкідливих в розумінні уряду друкованих творів. 1695 р. – до друків книг які виходили в Лаврській друкарні російський патріархат ставить вимогу – зазначати на друках що друкарня залежить від моськовського патріархату. Друкарня не виконувала цих вимог. 1720 р. – Петро І видає антицензурний акт : заборона друку укр. Мовою;не друкувати ніяких книг крім церковних і виправляти їх за російським зразком;перед друколм усі книги відправлялися до російського синоду. 1722 р. – вимоги жорстокіші. 1796 р. – Катерина 2 заборонила усі вільні друкарні в Україні. Валуєвський циркуляр (1863) таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання Емського указу. Емський указ (1876)   розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Заборонено навчання українською.
Припинити подальший випуск газети "Київський телеграф".Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

16. Предмет, мета і завдання дисципліни «Текстознавство». Місце текстознавства серед інших наук гуманітарного циклу та зв’язок з ними.
Курс «Текстознавство» займає одне з провідних місць у фаховій підготовці студентів спеціальностей «Видавнича справа та редагування» і «Журналітика». Значимість інформаційних технологій у всіх галузях суспільного життя робить актуальною проблему вивчення теоретичних засад комунікативних параметрів тексту. Тож метою вивчення дисципліни є отримання студентами теоретичних знань про текст а також вироблення практичних навичок редакторської роботи з текстом.
Завдання дисципліни: допомогти студентам зрозуміти сутність тексту, його понять і категорій; ознайомити із типологією текстів та їх компонентів; дослідити текст в аспекті проблеми взаємодії “автор текст”; визначити специфіку жанрової природи тексту; вивчати структурно-семіотичні характеристики тексту та його комунікативні властивості; досліджувати семантичні інтенції тексту як однієї з найширших і найрепрезентативніших одиниць інформації; сформувати у студентів навички теоретично обґрунтованогоаналізу текстів та їх компонентів. Міждисциплінарні зв’язки. Для вивчення «Текстознавства» студентам потрібно оволодіти рядом дисциплін: основи мовної комунікації, риторика, літературознавство, текстологія, лінгвістика тексту, теорія тексту, історія української літератури, аналізи художнього твору.
Місце текстознавства серед інших галузей знань і навчальних дисциплін.
Текстологія сукупність прийомів (основні з них критика, атрибуція, інтерпретація текстів рукописів, видань) для вивчення історії тексту (літературної пам'ятки чи історичного документа), встановлення основного тексту та його варіантів (списків, редакцій), авторства та часу написання, підготовки тексту відповідно до типу видання. Практичним результатом текстологічних пошуків є публікація пам'яток. При текстологічному аналізі лінгвістичні особливості залишаються поза увагою дослідника це зумовило розвиток лінгвістичного джерелознавства. Предмет лінгвістичного джерелознавства виявлення, анотування та систематизація джерел з погляду їх лінгвістичної змістовності, інформативності та розробка принципів їх відтворення. Текстологія сучасний термін, раніше вживалися такі, як філологічна критика, археографія, екзегетика, герменевтика.
Герменевтика міжнаукова галузь, яка вивчає тлумачення, розуміння й інтерпретацію текстів. Герменевтичний підхід використовують у процесі лінгвістичного дослідження тексту, що включає дві операції: інтерпретацію, яка породжує нові смисли тексту, та герменевтичні процедури тлумачення і розуміння цих смислів. Текстознавство використовує для аналізу своїх об'єктів теоретичні і практичні здобутки низки суміжних лінгвістичних дисциплін та інших галузей знань. У мовознавстві тексти досліджує лінгвостилістика, на основі якої виникла лінгвістика тексту. До сфери лінгвостилістики належить опис типів текстів. Текстологія вивчає класифікацію текстів друкованих ЗМІ та видавничих.
Текстознавство пов'язане з синтаксисом. Цей розділ граматики вивчає будову та значення словосполу­чень і речень, їхні функції й умови вживання, способи зв'язку слів у словосполученнях, речень у тексті. Об'ємно-прагматичне членування тексту, темо-рематичний зв'язок, виділення складових тексту є об'єктом вивчення у синтаксичній теорії та текстознавстві.
Поняття підтексту, проспекції, ретроспекції запозичено текстознавством з літературознавства. Зв'язок текстознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення понять, суджень, умовиводів полягає у тому, що процес мислення можливий тільки через мову, з іншого боку, змістом мови є думка особи. Текстознавство пов'язане з психолінгвістикою. Накопичення інформації та зберігання її у пам'яті, можливість вилучення необхідних для певної ситуації фактів із тезаурусу індивіда важливі при описі підкате-горій тексту ретроспекції та проспекції.
Отже, текст це об'єкт, що пов'язує багато галузей діяльності, які спеціально спрямовані на вивчення тексту, та суміжні, які використовують його як метод і спосіб професійної діяльності. Інтеграція наук дає змогу глибше зрозуміти багато теоретичних і практичних проблем.

17. Становлення друкарні Київського університету Св. Володимира. Роль Михайла Максимовича в розвитку наукової книги. Тематичний аспект наукового книговидання.
1833р. імператор Микола І підтримав прохання міністра освіти графа Сергія Уварова про заснування університету ім. Св. Володимира. Через рік відбулось його урочисте відкриття. Університет був другим вищим навчальним закладом на території підросійської України після Харківського університету. Початковою метою, що ставилась перед Київським університетом була боротьба з полонофільською київською інтелігенцією, яка була вороже налаштована до влади у ході Польського повстання 1830 – 1831 рр. Спочатку діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями історико-філологічним та фізико-математичним. Через рік відкривається юридичний факультет, згодом медичний, а філософський розділився на два автономні. Першим ректором університету був Михайло Максимович. Отже, відкриття університету стало видатною подією в суспільно-політичному та культурному житті України, з якою нерозривно пов'язаний подальший розвиток книгодрукування. Стосовно книгодрукування, то варто зауважити, що 1835 року при університеті засновано друкарню. Першим директором університетської друкарні став Павло Камінський. Цікаво, що разом з друкарнею строком на один рік передано штат друкарський працівників – три складальники, два друкарі, палітурник, які після річної роботи були відряджені хто куди, а частина – залишилась працювати. Важкий матеріальний стан примусив університет здавати друкарню в оренду на 12 років книгопродавцю І.Завадському. За угодою, укладеною із Завадським, він отримав звання університетського друкаря і став господарем друкарні, виплачуючи щороку 1000 руб. орендної плати на користь університету. Тут також видавались праці викладачів університету. Найпомітнішим серед усіх постатей Київського університету була постать Михайла Олександровича Максимовича.Важко навіть перелічити всі сфери його діяльності: ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філософія, поезія... Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість М. Максимовича вражали його сучасників. Тож не дивно, що саме йому випала честь стати організатором і першим ректором Київського університету св. Володимира.
18. Типологія видавничої продукції.
Видавнича продукція це сукупність різноманітних за формою, змістом, зовнішнім виглядом, обсягом, характером інформації, структурою, періодичністю та призначенням видань, випущених видавцем або групою видавництв за певний часовий період.Відповідно до діючих у нашій країні стандартів видавнича продукція класифікується за багатьма ознаками, наприклад: переіодичністю- неперіодичне видання це видання, яке виходить одноразово, продовження якого не передбачене; серіальне видання це видання, яке виходить протягом певного часу, має спільну назву, однотипне оформлення, дату чи нумерацію випусків(періодичне і продовжуване); за цільовим призначенням - наукові та науково-популярні видання, офіційні та нормативні виробничо-практичні , навчальні (програма, посібник, підручник), довідкові(енциклопедія,довідник,словник) , рекламні (афіша, путівник, каталог); літературно-художні видання(усі твори художньої літератури) ; за знаковою природою інформації – текстові, нотні видання, катографічні, зображальні,видання для сліпих; за матеріальною конструкцією – книжкові, журнальні,газетні, буклетні, електронні видання; мовна ознака – оригінальні,перекладні,багатомовні, паралельні видання, видання з паралельним текстом; формат – малоформатні, мініатюрні, кишенькові видання, фоліанти, стандартних розмірів видання; повторність випуску – перше видання, перевидання( доповнене, виправлене, перероблене, розширене, переглянуте); категоріями читача – розділяються на видання для дорослого читача і видання для дітей і юнацтва.

19. Ранні спроби перекладів і видань Біблій на українських землях. Острозька Біблія. Видання Біблії літературною мовою ХІХ – початку ХХ століть.
Перші писемні згадки про переклад Біблії на давньоруську (староукраїнську) мову відносяться до другої половини ІХ ст. і пов’язані з імям болгарського просвітителя і проповідника Костянтина. Ідея першого в Європі повного видання Біблії церковнослов’янською мовою належить князю Костянтину Острозькому. Досі в усьому словянському світі,повної друкованої Біблії в одній книзі не існувало. Щоправда, білорус Францішек Скорина вже видрукував у Празі 1517-1519рр для свого народу, але вона також не була повною. Для написання Острозької Біблії був надісланий з Москви рукопис Генадійової Біблії 1499 р, бо цей переписаний переклад у Москві вважався найстарішим, здійсненим з грецької мови ще в київській школі переписувачів книг за часів Володимира Великого. Завершення друку Острозької біблії припало на 1581 рік. Загальний обсяг – 1256 с. 1663 року Острозьку Біблію перевидають в Москві. Дещо пізніше Москва вирішує виправити цю Біблію, 18 грудня 1751 рокупобачила світ друкована біблія, що згодом одержала назву Єлизаветинської. А в основі її – укр. Острозька Біблія. Переклад Пилипа Морачевського (інспектор Ніжинської гімнаії). кінець 40-х років (Кирило-Мефодіївське братство).Переклад чотирьох Євангелій Нового Заповіту українською мовою він закінчив восени 1861 року («Діяння апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир» було перекладено пізніше). Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснив Пантелеймон Куліш. Свою працю він розпочав у 1860-х роках. До нього приєднався Іван Нечуй-Левицький та Івана Пулюй. У 1881 Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала поки не згорів рукопис. Відновили працю . Видана після смерті Куліша. Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, але через військовий стан її не надруковано. Натомість через два роки друга частина Біблії «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. У 1955 році, нарешті, Біблійне товариство, прийняло рішення готувати до друку Огієнків переклад Біблії, і у 1962 року – у Лондоні вийшла Біблія. 1963 р – під час 2 Ватиканського Собору у Римі було затверджено текст Біблії перекладений та відредагований орденом василіан ( Хоменко, Барка,Костецький). Це 3 повний український переклад.


Макет анотованої каталожної картки.
Макет анат.кат.картки-це елемент вихідних відомостей видання, що являє собою створений і наведений у відповідності з певними вимогами запис, який містить найголовніші відомості про видання. Маке
·т аното
·ваної катало
·жної ка
·ртки має декілька елементів. Одним із них є анотація. Анотація це коротка характеристика тематичного змісту видання (твору), його соціального і функціонального признчення, форми, виду та інших особливостей.У макеті анотованої каталожної карти анотація має складатися із 10-11 рядків обсягом не більше 500 друкованих знаків. Вона повина лаконічно розкривати зміст видання, тому що макет картки призначений для копіювання на каталожну картку для бібліографічного каталогу. арто зазначити, що макет анотованої каталожної картки літературно-художніх творів і творів, які не належать до таких дещо відрізняються. У першому випадку анотація повинна містити відомості про жанр твору, про автора, тему твору, місце і час подій, які в ньому відображаються. В іншому випадку крім жанру твору вказується ще короткий зміст теми, читацька адреса, а вперевиданнях назву попереднього видання, якщо її було змінено, та рік випуску попереднього видання. У макеті анотованої каталожної карти анотація має складатися із 10-11 рядків обсягом не більше 500 друкованих знаків.
Наступний елемент бібліографічний опис, авторський знак, міжнародний стандартний(ISBN УДК, ББК)


21. Еволюція видавничої мережі радянського типу. Особливості діяльності редактора і видавця в умовах тоталітарного суспільства.
Перше рад. вид було відкрите у Києві у лютому 1918 року.Із створенням Всеукрвидаву починається формування видавничої мережі радянського типу. Сформувалася типологія видавництв за приналежністю до засновників: державні, партійні, військові. Першим у ієрархії був Всеукрвидав не лише як керівний орган, а й як головне видавництво. На початок 1923 року радянська влада розгорнула в Україні діяльність близько 50 видавництв. Найбільшими стають Держвидав України, “Пролетар”, “Книгоспілка”, “Український робітник». У 1945 році утворилося єдине українське видавництво «Укрвидав». В Україні кампанія щодо концентрації у видавничій справі закінчилася створенням на базі видавництв Київського, Львівського і Харківського університету, а також “Вищої школи” видавничого об’єднання з такою ж назвою “Вища школа. На середину 70-х років в Україні остаточно завершується процес формування структури книговидання. Така мережа книговидання Української PCP проіснувала практично до кінця 80-х років. Вже напередодні розвалу Радянського Союзу до неї були внесені незначні зміни. Так, наприкінці 1989 році - видавниче об’єднання “Вища школа” було розформоване. На його базі утворювалися чотири самостійні республіканські видавництва “Вища школа” і три видавництва при університетах у Києві - “Либідь” , Львові - “Світ” при та Харкові “Либідь” . На початковому етапі становлення радянської редакційно – видавничої системи активно проводилися заходи щодо організації й самого творчого процесу редакції, спроби надання цьому процесу якоїсь системи вимог і правил. Це диктувалося передусім ситуацією, яка складалася у взаємостосунках між новими видавництвами і авторами. Не будучи посвяченими в технологію редакційно – видавничого процесу, автори нової доби стали завалювати видавництва хаотично підготовленими рукописами – брудними, написаними наспіх, від руки. Для авторів та редакторів давались інструкції,положення про підготовку рукопису до видання, тематичні плани для видавництв, яких потрібно дотримуватись при написанні ,правці та виданні творів. 

22.Вихідні відомості в книжковому стандарті.
Вихідні відомості видання – сукупність даних, які характеризують видання і призначені для його оформлення, інформування споживача, бібліографічного опрацювання і статистичного обліку. Кожен примірник видання повинен містити вихідні відомості. Елементи вихідних відомостей:
відомості про авторів й інших осіб, які брали участь у створенні видання;
назва (основна, паралельна, ключова, альтернативна) видання;
надзаголовкові дані
підзаголовкові дані; вихідні дані;
випускні дані (номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію видавця, обсяг видання, тираж, ін.);
класифікаційні індекси;
міжнародні стандартні номери;
знак охорони авторського права;
анотація;
макет анотованої каталожної картки.
Перелік, зміст і порядок оформлення вихідних відомостей для кожного виду видань визначається стандартами. Вихідні відомості оформляє видавець.
Усі книжкові видання в Україні, незалежно від мови основного тексту, повинні мати обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців. Вихід у світ видання без обов'язкових для нього вихідних відомостей не допускається.






23.Видавничий репертуар періоду Української Народної Республіки. Кам’янець-Подільський як видавничий і книгознавчий центр УНР.
Видавнича продукція років Української державності вражає своєю розмаїтістю і високими накладами. Попит на українську книгу був настільки великим, що заняття цією справою стало прибутковим. Коли значну частину території України зайняли більшовики і білогвардійці, у світ вийшло лише 665 книг. Варто окреслити цю розмаїтість за видами видань у такій послідовності відносно попиту: навчальна література для шкіл, вищих навчальних закладів та самоосвіти; твори укр.. письменників-класиків, заборонені донедавна цензурою; твори сучасних вітчизняних письменників та переклади зарубіжних класиків; довідкова література (передусім двомовні термінологічні словники за галузями знань); газетна і журнальна періодика; портрети, плакати; популярні видання з питань кооперації, економіки, сільського господарства. З найкращих набутків цього періоду варто виділити словникотворчу працю авторів і видавців. Лише за 2 роки (1917-1919) в Україні з’явилися значними накладами кілька десятків словників. Взірцем для такого активного словникотворення стало чотиритомне видання «Словаря укр. мови» (Грінченко).
Видавництва: «Всеувито» «Книгоспілка», «Сяйво» Щодо фахової газетної і журнальної періодики, то варто виділити критико-бібліографічний місячник «Книгарь», засновником і видавцем якого протягом 1917-1920 років був «Час».
Щоденна політична і економічно-літературна газета «Наш шлях» (редактор Л.Білецький) стала неофіційним органом мін осв Укр. Тут надруковано: розпорядження, закони уряду УНР.
Двотижневий педагог. журнал «Освіта» друкував найголовніші розпорядження мін осв, що стосувалися порядку запровадження держ мови в усіх навч закладах держ, друку й поширення підручників.
Тут існувало видавництво «Дністер» з 1911 р. – видавались брошури на кооперативні теми, шкільні підручники, твори С.Руданського.
З 1918 р. відкривається держ університет, який спершу не мав власної друк, тому друкували у різних видавництвах, зокрема у «Дністрі».
21.03.1919 починає свою роботу Кам-Под філія Українського видавництва в Катеринославі (керівник - Біднов). Видавались ще в перший рік роботи: твори Кащенка «На руїнах січі», «Над козацьким порогом», «Славні побратими»; наукові розвідки викладачів університету – проф. Хведоріва, Дорошенка, Біднова.
В університеті засновуються періодичні часописи «Нова думка», «Наше життя». «Нова думка» орієнтувався на публікацію суч творів красного письменства світової(Верлен, Ніцше) і вітчизняної літ(Ю.Липа, Поліщук, Самійленко), твори студ і викладачів(М.Драй-Хмари, Д.Бузька, І.Липи).
У часописі «Наше життя» започаткувався постійний розділ «Книгознавство», була ініціатива формування при університеті своєрідної національної книгозбірні.





24.Типологія художніх видань та специфіка роботи редакторами над їхнім упорядкуванням.
Аби кваліфіковано впоратись із редагуванням художніх творів редактору, окрім володіння суто фаховими навичками, необхідно, по-перше, знати специфіку літературної праці, по-друге, легко орієнтуватися в типології художніх творів та їх видань.
Типологія художніх творів та їх видань.
Роди: епос, лірика, драма. Жанрова типологія: епос (довколишня дійсність подається в розповідному ключі): епопея, роман, повість, оповідання, новела, казка, легенда, байка; лірика (в основі особистісні переживання й відчуття ліричного героя): ліричний вірш, пісня, елегія, епіграма, епітафія; драма (житейські колізії й динамізм авторського задуму показані восновному через діалоги): трагедія, комедія, драма, водевіль, фарс.
Крім цього редактору слід пам’ятати й про численні різновиди того чи іншого жанру, які постійно виникають з розвитком літературного процесу (напр, роман – психологічний, соціально-побутовий, історичний, детективний, авантюрний, біографічний, бульварний, роман-епопея, роман-притча тощо).
Видавнича типологія:
1.За складом тексту видання поділ. на: -моновидання ( в основі конкретний твір одного автора); - збірники (альманахи – це збірка творів сучасних письменників, антології – це збірка творів або одного жанру або за однією темою укладена); - літературно-художні журнали (періодичні видання, в яких друкуються нові тексти); - вибрані твори (в одному чи кількох томах); - зібрання творів.
2. За цільовим призначенням: - масове; - науково-популярне (розраховане на спеціальний клас, групу реципієнтів); - наукове (розраховане на спеціалістів).
Робота редактора:
1. З’ясування джерел текстів (найбільш надійнішими є первинні оригінали або підготовлені і виправлені самим автором верстки; далі газетні чи журнальні публікації твору за життя автора).
2. Вироблення прийнятної орфографії та пунктуації текстів.
3. Здійснення контролю за дотриманням лінгвістичних, психолінгвістичних, інформаційних, логічних, етичних норм і правку тексту.
У сучасному світі, аби не втратити репутації видавництво часто йде на компроміс з автором: на звороті титульної сторінки проставляє фразу «Видається в авторській редакції». Але у більшості випадків слід усе таки порозумітись і переконати автора в необхідності редакторського опрацювання оригіналу.





Редакторський і видавничий досвід Івана Огієнка.
1922 року надрукував у Львові переклад Літургії св. Іоанна Златоуста з грецької на українську мову. У травні 1937 у Львові виходить «Новий Заповіт», що являв собою лише частину головної праці всього життя вченого перекладу Біблії на українську літературну мову з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів. Поставив перед собою завдання: перекласти Біблію на сучасну українську мову, якомога точніше передавши зміст оригіналу. Британське Біблійне товариство уклало з перекладачем договір про видання книги. Огієнко працював над перекладом з 1931 по 1938, але й багато пізніше він удосконалював текст Біблії для нових видань. В 1942 був опублікований «Новий Заповіт і Псалтир». Повністю фундаментальний переклад (який включає і неканонічні книги) «Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту» вийшов в Лондоні в 1962 на 1529 сторінках. Головний редактор і видавець науково-популярного місячника "Рідна мова". Організатор видавництва "Українська друкарня", інформаційного бюлетня консисторії "Звідомлення з Холмсько-Підляської єпархії". Співініціатор фундації і дописувач газети "Холмська земля". Холм. Видавець і редактор народного християнського місячника "Слово істини".1903 1909 - Зокрема, після вимушеного проголошення конституційних свобод починається бурхливе відродження українського друку. знайомиться з М. Грушевським, Б. Грінченком, П. Житецьким, активно співробітничає в ряді українських газет, зокрема «Раді», «Громадській думці», стає членом «Просвіти», бере безпосередню участь у випуску «Записок українського наукового товариства в Києві» (коректором, а згодом і редактором). Ставши членом Ради новоутвореного Міністерства освіти, Огієнко виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який згодом перетворюється в Український державний університет. Тут, зокрема, він розробляє і читає для студентів новий курс лекцій «Українська культура», який було оперативно видано окремою книжкою для широкого читацького загалу в 1918 році,. Цією справою він серйозно зайнявся ще з перших днів заснування Кам’янець-Подільського університету. З безпосередньою участю ректора там виходили науково-популярні місячники «Нове життя», «Нова думка»; На їх сторінках уперше побачили світ твори В. Самійленка, Ю. Липи, М. Драй-Хмари. За часів його ректорства побачили світ п’ять томів «Записок Кам’янець-Подільського Державного Українського університету». Задумане в Кам’янці професор Огієнко почав активно реалізовувати вже у Варшаві.З 1935 року приступає до організації видання науково-літературного місячника, присвяченого вивченню української культури, під назвою «Наша культура». За три роки на сторінках часопису побачили світ десятки статей, нарисів, розвідок з усіх ділянок української духовної й матеріальної культури, зокрема історії, літератури, мови, мистецтва, філософії, театру, етнографії, права, археології, палеографії, педагогіки, економіки, історії церкви.Відтак у професора Огієнка визріває план підготовки й видання 30-томної «Бібліотеки українознавства». Про це були повідомлені україномовні читачі з усього світу через «Нашу культуру». Передбачалося щорічно видавати по шість томів, кожний з яких містив би закінчену науково-популярну працю з тієї чи іншої галузіукраїнознавства.









Історія видавничої стандартизації в Україні
Потреба в уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, – ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил щодо виготовлення і тиражування книг.Важливість розробки кожною державою власних видавничих стандартів обумовлюється кількома чинниками. Передусім, за цим визначається рівень культури національного видання, професіоналізм тих, хто створює книгу, якість редакційно-видавничого і книготорговельного процесу в цілому. По-друге, йдеться про повноту, зручність, точність і водногчас лаконічність інформування потенційного читача кожного видання. По-третє, вміння й бажання дотримуватися вимог стандартів виводить кожного книговиробника на відповідний рівень співмірних характеристик його твору з міжнародними критеріями. Іншими словами, ідеться про законне право держави посісти належне місце серед книговидавничих набутків інших країн світу. Саме перелічені вище чинники й поклали до життя Міжнародну організацію із стандартизації (ISO), нормативні положення якої клалися в основу розробки відповідних документів окремих держав. Виникла ця організація 1946 року.В Україні систему ISBN було впроваджено з 1988 року. Ідентифікатором Радянського Союзу, була цифра 5. Після здобуття Україною незалежності виникла потреба створення національного управлінського органу, який міг би здійснювати відповідний контроль за системою ISBN. Тому наказом Мінпресінформу (нині Державний комітет з інформаційної політики) у лютому 1996 року було створено робочу групу з впровадження в Україні системи Міжнародної стандартної нумерації друкованих видань. Протягом терміну свого існування цією групою діючим видавництвам та видавничим організаціям України було присвоєно видавничі ідентифікатори. ISBN (Міжнародний стандартний книжковий номер) це універсальний цифровий код, що його проставляють на кожному примірнику книжкових, брошурних та електронних видань незалежно від способу їх відтворення чи розповсюдження, обсягу та накладу. Він є засобом розпізнання видань за країною та назвою видавця. Знаходиться ISBN у нижньому лівому куті звороту титульної сторінки книги та внизу реквізитної сторінки наприкінці книги або четвертої сторінки обкладинки (суперобкладинки), палітурки. ISSN скорочена назва міжнародного стандартного номера серіального видання, якими є всі періодичні та продовжувані видання. Кожному виданню, що відноситься до цієї групи, присвоюється тільки один серіальний номер. Міжнародний знак охорони авторського права це символ з короткою текстовою і цифровою інформацією, яким, згідно із законом, повідомляється про виключне право його власника. Професійна назва цього знака копірайт, що в перекладі з англійської Copyright означає авторське право. Знак складається з таких трьох елементів: обведеної колом латинської літери С; імені (назви) власника виключних авторських прав; року першої публікації твору.





27.Едитологія як інформологічна наука. Аспекти редагування (нормативне, загальне, творче, спеціальне).
Едитологія – наука, що описує теорію редагування повідомлень і видавничу діяльність. За масштабами описуваного світу науки класифікують на ті, що описують мегасвіт(космос), макросвіт(оточуючий людину світ), мікросвіт(світ елементарних часток). Едитологія займає місце серед тих наук, що описують макросвіт. Едитологія розташована на перетині інформологічних та суспільних наук: 1.Лінгвістика, 2.Літературознавство, 3.юриспруденція, 4.етика і естетика, 5.логіка, 6.психологія, 7.поліграфія, 8.кібернетика.
Загальне(універсальне) редагування передбачає цілісну систему роботи редактора над оригіналом, яка забезпечує його довершеність за змістом, формою і зручністю для користування читачем. Основними складовими є: 1)усунення логічних помилок; 2)перевірка фактичної достовірності матеріалу за допомогою довідкової, енциклопедичної та словникової літератури, редагування тематики композиції, авторської позиції, розстановки політичних акцентів.
Спеціальне редагування можна поділити на підвиди:1)літературне редагування; 2)наукове редагування; 3)художньо технічне редагування. Головною метою літературного редагування є аналіз, оцінка і виправлення мовностилістичної структури твору. Йдеться передусім про вдосконалення мови і стилю оригіналу, уникнення граматичних, синтаксичних і стилістичних помилок. Основне завдання наукового редагування – аналіз, оцінка твору і виправлення неточностей з наукового погляду. Процес художнього редагування передбачає: замовлення художнього оформлення видання; оцінку ескізів і пробних відбитків та елементів художнього оформлення обкладинки, а також змістову відповідність видання художньому та поліграфічному оформленню. Технічне редагування передбачає детальне втілення в матеріалі художнього і графічного задуму видання. Воно включає: технічні параметри складання й верстки, шрифтову палітру складання, величину та гарнітуру шрифтів, відступи, спуски, підверстки.
приведення повідомлення доусіх необхідних норм: лінгвістичних, риторичних, видавничих. Робота редактора полягає у знанні цих норм. Основні процедури: 1)контроль за грамотністю, 2)стеження за логічністю, зрозумілістю, 3)перевірка правильності імен, цитат, рубрик,4)укладання біографічних довідок, редакційних приміток та анотацій,5)шрифтова розмітка. Норми редагування різні залежно від галузі і її призначення. Галузі: художня література, публіцистика, ділові папери, наукові видання, науково-популярні і популярні видання, інформаційні видання, виробничі, навчальна література, довідкові видання, рекламні видання, дитячі видання.
Творче редагування (займає приблизно 80%)– додавання до повідомлення чогось нового, усунення зайвого і модифікація наявного.




28.Поняття про стилістичний алогізм. Різновиди стилістичних алогізмів.
В лексичній і синтаксичній стилістиці алогізм - це стилістичний прийом, навмисне порушення логічних зв’язків в літературному творі з метою підкреслити внутрішнє протиріччя даного положення (драматичного або комічного).
В літературних творах, так само як і вреальному житті, алогізм має двосторонній характер: люди або стверджують щось несумісне з вимогами логіки, або діють неправильно. Нас цікавить перший випадок, адже саме в ньому ми стикаємося з нестандартним ходом думок, який проявляється в словах персонажів твору, і ці слова спричиняють утворення комічного ефекту.
Електронний словник логіки пропонує наступне трактування: «хід думок, який порушує будь-які закони і правила логіки і тому завжди містить логічну помилку». Крім цього, слід відзначити, що в філософії під алогізмом розуміють не лише логічну помилку, а й заперечення логічного мислення і логіки як засобу досягнення істини.
В. Проппа «Проблеми комізму і сміху» зазначає, що алогізми бувають двох видів: явні та приховані. Це утруднює виділення алогізму як стилістичного прийому, оскільки він може бути прихованим під формальною правильністю. В разі, якщо ми стикаємося з явним алогізмом, він комічний сам по собі для тих, хто є свідком його прояву. В другому випадку не обійтися без викриття, і комічний ефект наступає лише в випадку переосмислення всієї ситуації. мислення дітей побудоване на аналогії. Алогізм часто застосовують з установкою на гротеск, іронію, ірраціональне. Визначають наступні механізми утворення алогізму:
-невідповідність синтаксичної і смислової структури мови;
-порушення логічного зв’язку (логічний розрив) між мовними зворотами, фразами, репліками, окремими частинами діалогу;
-протиставлення предметів та властивостей, які не містять у собі нічого протилежного, або протиставлення предметів і властивостей, які позбавлені будь-якої схожості;
-неправильний абсурдний умовивід;
-напрям розмови за випадковими асоціаціями;
-руйнування причинних зв’язків;
-беззмістовне чи несуттєве висловлювання.
Можна виокремити кілька підвидів алогізмів. Перший – це алогічні відповіді на питання, які утворюються внаслідок руйнування причинних зв’язків між окремими репліками. До другого підвиду відносимо алогічні пояснення, які, як правило, супроводжуються утворенням абсурдного. Отже, синтаксичні чи смислові порушення в структурі мови літературного твору, протиріччя предмета і події з нашими звичними уявленнями, співставлення суперечливих понять та інші порушення логічного перебігу подій у художньому творі, ініційовані задля створення певного стилістичного та смислового ефекту, ми відносимо до алогізмів.
29. Телевізійні повідомлення. Специфіка знімального, монтувального, підсумкового етапів.
Телевізійне повідомлення – це вид інформації у ЗМІ, яка передається аудіо-зоровим шляхом.
Знімальний етап. Знімання здійснюють або в стаціонарних (у студії), або у виїзних (за місцем перебування “героїв”) умовах. Організацією сцен та їх зніманням керує режисер. Тому основне завдання редактора на цьому етапі – по-перше, виявити й усунути режисерські помилки, а, по-друге, допомогти режисерові вдосконалити зйомки сюжетів. Крім того, редактор має виявити помилки звукозапису (звукорежисерські) та знімальні (операторські).Після завершення зйомок редактор за участю відеоінженера і за допомогою відео редактора виконує редагування робочого матеріалу. Аудіозапис. На телебаченні виділяють текстові, музичні та шумові аудіозаписи.
Монтувальний етап. Основні завдання цього етапу полягають у тому, щоби, по-перше, відібрати серед знятих фрагментів кращі, а, по-друге, зробити з відібраних ефектний монтаж. Монтаж, загалом, належить до завдань режисера. Особливо редакторові необхідно сприяти створенню засобами монтажу в глядача позитивного образу ведучого. Для цього редакторові слід виправляти недоліки, якщо під час запису ведучий їх допустив. Після завершення відеомонтажу виділяють і фіксують усі ті епізоди, які вимагають озвучування.
Озвучувальний етап. На цьому етапі відбувається озвучування залишку несинхронних сюжетів, а також того, що не вдалось озвучити на попередніх етапах.
Після завершення озвучування редактор разом зі звукорежисером повинен повторно проконтролювати, щоби характеристики звуку голосів дикторів, героїв, музики, шумів, зокрема сила звуку, упродовж усієї предачі були однаковими.
Після завершення озвучування редакторові потрібно проглянути всю змонтовану передачу від початку до кінця ще раз.
Передавальний етап. На цьому етапі роль редактора зводиться до мінімуму, оскільки записані передачі вже відредаговано, а для передач, що йтимуть у прямому ефірі, на репетиціях усі зауваження вже зроблено. На прямих ефірах редактор може здійснювати редагування лише за кадром (підказки ведучим “у вухо”, спілкування з учасниками передачі мовою жестів, допомога режисерові при відборі кращих епізодів тощо).
Підсумковий етап. Редактор має проконтролювати, щоби критикованим особам й організаціям було надано право на відповідь у тій самійпередачі в той самий час, коли вона була трансльована в ефір.Після транслювання передач, що йшли в прямому ефірі, редактор повинен проглянути передачу від початку докінця і проаналізувати.
Редакторові треба відчувати, коли передача себе вичерпала і її необхідно закривати, хоча в принципі вона могла б ще йти в ефірі й кілька місяців.
Оскільки в складі телепередач наявні одночасно чотири види інформації, то норми їх редагування досліджено значно менше, ніж норми опрацювання друкованих ЗМІ та радіопередач.
30. Типові логічні помилки в науковому тексті (помилки у визначенні та доведенні; вторинні логічні порушення).
У науковому тексті досить поширені і первинні, і вторинні логічні помилки. Щодо перших, то варто зупинитися на типі помилки, яка стосується визначення і його доведення. Зазвичай, виникнення такої типу помилки (алогізм) пов’язане із авторськими помилками у мисленні, які виникають через неповне розуміння предмета дослідження, з помилковими висновками про нього.Вторинні логічні помилки виникають на базі лінгвістичних. У наукових текстах вважаються найпоширенішими такі, як:
-суржик (тезиси (потрібно тези), на кінець (отже), опреділити (визначити), примінити (застосувати), вияснити (з’ясувати), основні публікації по роботі (потрібно: основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях) тощо;
-плеоназм, тавтологія, надлишковість (вносити внесок, значить, так сказать, на початку конференції ми почали говорити, це питання досліджувалося в кількох дослідженнях; Третій розділ присвячено математичній постановці та розв’язку нестаціонарної задачі теплопровідності та зв’язаної з цим контактної задачі термопружності);
-уживання слова в невластивому йому значенні (результати дослідження запроваджені (потрібно впроваджені) у практику;
-зловживання іноземною термінологією й поняттями, що ускладнюють сприйняття головної думки.
Дослідник, який готує текст наукового стилю, має дотримуватися нормативних морфологічних норм. Їх незнання призводить до таких помилок, зокрема:
-неправильного визначення граматичного роду іменників (наприклад, кандидатська ступінь (ж. р) – потрібно кандидатський ступінь (ч. р.);
-неправильного утворення ступенів порівняння прикметників і прислівників (найбільш ефективніше – потрібно найбільш ефективно);
-неправильної словозміни числівників (від пятидесяти до шестидесяти відсотків – потрібно від пятдесяти до шістдесяти відсотків); порушення закономірностей сполучуваності дробових числівників з іменниками (отримали 5,2 бали замість отримали 5,2 бала);
-відхилення від морфологічних норм у межах лексико-граматичного класу займенників (саме завдяки ньому замість саме завдяки йому);
-неправильного утворення дієслівних форм (починаючий дослідник - потрібно дослідник-початківець) тощо.
Варто зауважити, що досить часто виникають помилки при непрофесійному перекладі з однієї мови на іншу, зокрема з російської на українську.


31.Фахові вимоги до професії редактора. Відмінності обов’язків коректора, редактора та головного редактора.
1. Фахівець має отримати поглиблену гуманітарну освіту, бездоганне володіння державною та однією-двома іноземними мовами.2. Ідеться про засвоєння цілого комплексу професійно зорієнтованих нормативних дисциплін.3. Професійне володіння комп’ютером. 4. Порядність та патріотизм редактора.
Головний редактор – це фахівець, як правило, з редакторською або журналістською освітою, який у цілому визначає видавничу програму і керує всім редакційно-видавничим процесом.Функціональні обов’язки головного редактора формуються довкола двох основних напрямів його діяльності: організаційного і творчого.Організаційний напрям передбачає:підбір кадрів і керівництво роботою усього редакційного корпусу видавництва;пошук цікавих авторів, перспективних тем; прийняття рішення щодо початку редакторського опрацювання чи відхилення поданого оригіналу;розробка перспективного, річного й квартального планів випуску видань та ін.Творчий напрям передбачає:ознайомлення з авторськими оригіналами, одержаними за замовленням чи самопливом;прочитання на одному з етапів редагування особливо важливих за змістом оригіналів;підписання видання: до складання, до друку, до випуску у світ;аналіз рецензій, опублікованих у пресі, на випущені власні видання;організація презентацій кращих видань.
Редактор - це основний творчий працівник у видавництві, який безпосередньо відповідає за редагований оригінал, його структурний, інформативний, науковий і мовностилістичний рівень.Серед основних функціональних обов’язків редактора виділимо такі:ґрунтовне ознайомлення з поданим авторським оригіналом та підготовка аргументованого редакторського висновку на придатність його до редагування;формулювання письмових вимог до автора щодо необхідності доробки оригіналу та ретельна перевірка виконання зауважень після повернення з доопрацювання;редагування затвердженого головним редактором авторського оригіналу;ознайомлення автора з унесеними правками, погодження з ним запропонованих скорочень, доповнень, змін;редагування підготовлених автором ілюстративних матеріалів;перенесення авторських виправлень до редакційної верстки;підготовка каталожної картки видання, а також рекламних текстів для відділу маркетингу.
Коректор– той, хто виправляє друкарські помилки при підготовці видання. До найголовніших функціональних обов’язків коректора відносять:зчитування як зрівняння видавничого оригіналу з авторським (а також другої вестки з першою) після внесення редакторських правок;вичитування як усунення помилок, буквенних неточностей та технічних огріхів верстки;дотримання принципу одності (уникнення різночитань елементів тексту, що повторюються) в подачі прізвищ та ініціалів, бібліографічних посилань, географічних та історичних назв, мір ваги, скорочень, виявлення словесних, логічних, стилістичних та фактичних помилок;звіряння цитат і використання текстів за першоджерелами;читання з подвійною увагою специфічних елементів тексту (висновки і визначення термінів, дати, числа, імена);перевірка правильності побудови таблиць, рисунків і креслень, відповідності їх підписів до коментування в тексті;перевірка вихідних відомостей в останній підписній верстці;звіряння сторінок сигнального примірника з наростання пагінації сторінок та методом «прив’язування» змісту за перехідними сторінками;стеження за правильною, логічно вмотивованою, розбивкою тексту на абзаци, особливо в останній верстці.

32. Загальна методика редагування.
Редагування це приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту. Складається з двох рівноправних процедур: контролю та виправлення авторського оригіналу.
Методика редагування рукописів художніх творів не тільки фіксує окремі прийоми редакторської роботи: її завдання цілеспрямоване вивчення і усвідомлене застосування системи прийомів, що сприяють вдосконаленню авторського твори і глибшому втіленню авторської думки в художньому тексті. Але, навіть добре знаючи всі норми і рекомендації стилістики, редактор на практиці нерідко не помічає і неузгодженість, і інші мовно-стилістичні похибки, логічні невідповідності. А інколи навіть вносить власні помилки. Знання норм і рекомендацій виявляється нереалізованим. Щоб цього не сталося, потрібно знати методику аналізу тексту. 3 моменти, які повинні враховуватися при оцінці рукопису:
а) суспільна значущість;
б) пізнавальна цінність;
в) літературна якість авторської праці.
Прийоми редакторської роботи створюються і накопичуються різними шляхами. Особливу групу серед них становлять прийоми, що мають на меті дотримання правил (правил області знання, якої рукопис присвячена, правил літературної праці, правил видавничого оформлення).
Суть редагування співтворчість з автором, що вимагає глибокого проникнення в його задум і осягнення своєрідності його манери письма.
Сторони рукопису, які є найбільш важливими з точки зору редактора:
1. Тема;
2. Розробка теми;
3. Літературна або стилістична обробка тексту.
33. Службова частина (апарат) видання: групи компонентів та їхнє призначення у різних видах видань.
Службова частина видання – це напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, зразками, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних матеріалів видавничого походження, який вміщується, здебільшого, на початкових і прикінцевих сторінках видання з метою його ідентифікації користувачами як усередині країни, так і за рубежем, а також для бібліографічного опрацювання та статистичного обліку. Основні елементи: відомості про авторів (або тих, хто брав участь у створенні конкретного видання); назва видання; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; класифікаційні індекси; макет анотованої каталожної картки; анотація; міжнародні стандартні номери; знак охорони авторського права; випускні дані.
Елементи службової частини на початкових сторінках. Такі сторінки мають свої назви: титульні аркуші - це початковий аркуш видання, на якому розміщується частина основних вихідних відомостей, які дають можливість ідентифікувати видання, відрізнити його від усіх інших. На титульному аркуші уміщуються такі елементи вихідних відомостей: над заголовкові дані, відомості про авторів, назва видання, підзаголовкові дані, вихідні дані.
Відомості про автора (авторів). Автор – особа, яка створила художній, науковий, мистецький та інший твір. Ім’я автора розміщується у центральній частині титульної сторінки над заголовком книги. Важливо лише, щоб це написання було в називному відмінку й повторювалось однаково на обкладинці та корінці видання (Іван Петренко чи І. В. Петренко).
Назва видання – одне або кілька слів, які передають зміст видання, графічно виділені на титульному аркуші (обкладинці). Розрізняють основну (перша серед інших), альтернативну (друга назва твору, приєднана до першої за допомогою слів «або», «тобто»), складну назви видання (назва твору, яка складається з двох рівноцінних за значенням окремих речень).
Надзаголовкові дані – це елемент вихідних відомостей, які вміщуються у верхній частині титульного аркуша над прізвищем автора і назвою видання. У цих даних міститься така інформація: назва організації, від імені якої випускається видання; назва серії, до складу яких входить видання.
Підзаголовкові дані – це елемент вихідних відомостей, які вміщуються на титульному аркуші під назвою видання і над вихідними даними: відомості про вид видання (монографія); читацька адреса (для молодшого шкільного віку); літературний жанр та ін.
Вихідні дані – це елемент вихідних відомостей, які сповіщають про місце, назву видавництва чи ім’я видавця та рік випуску видання. Їх уміщують у нижній частині лицьової сторінки титульного аркуша.
Зворот титулу.На цій частині початкових сторінок видання розміщуються такі елементи вихідних відомостей: шифр зберігання видання, макет анотованої каталожної картки, анотацію, міжнародні стандартні номери видань, знак охорони авторського права.
Шифр зберігання видання – це умовне позначення кодів, які складаються із класифікаційних індексів бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК), універсальної десяткової класифікації (УДК) та авторського знака (Ч-59).
Макет анотованої каталожної картки – це елемент вихідних відомостей видання, що являє собою створений і наведений з відповідності з певними вимогами запис, який містить найголовніші відомості про видання. Його уміщують у нижній частині звороту титульного аркуша. Складові макета анотованої каталожної картки є такими: бібліографічний опис; анотація; авторський знак; міжнародний стандартний номер видання (ISBN, ISSN, ISMN); УДК (ББК).
Міжнародні стандартні номери видання.
Йдеться про міжнародний стандартний номер книги (ISBN), Міжнародний стандартний номер серіального видання (ISSN), Міжнародний стандартний номер нотного видання (ISMN).
Знак охорони авторського права.
Надзвичайно важливий елемент вихідних відомостей, де сповіщається про виключні права на дане видання конкретної особи чи організації, а також про період надання таких прав.
Елементи службової частини на прикінцевих сторінках.
Тут розміщуються надвипускні та випускні дані, а також штрих-кодова позначка Міжнародної асоціації товарної нумерації.
Надвипускні дані. Це частина вихідних відомостей, які повторюють дещо в іншій формі найважливішу редакційно-видавничу інформацію про конкретне видання, – повну назву, повну форму імені автора (авторів) чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників редакційно-видавничого процесу за найголовнішими функціональними обов’язками: художнього, технічного редактора, художника, оператора комп’ютерного складання, верстальника, коректора. Надвипускні дані розміщуються у верхній половині прикінцевої сторінки видання.
Випускні дані.Це частина вихідних відомостей, у яких дається виробничо-поліграфічна характеристика видання. Згідно з проектом нового українського стандарту, випускні дані повинні містити:
формат паперу та частку аркуша;
наклад (тираж);
обсяг видання в умовних друкованих аркушах;
номер замовлення виготівника видавничої продукції;
назву та місцезнаходження видавця;
відомості про видачу видавцю свідоцтва про внесення до Державного реєстру України видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції; назву та місцезнаходження виготівника видавничої продукції, а також відомості про його внесення до Державного реєстру.
34. Поняття про авторський та видавничий оригінали.
Авторський оригінал – це оригінал, що підготований одним автором чи колективом авторів за певним стандартом. Призначення авторського оригіналу – редакційно-видавниче опрацювання у видавництві. Єдиного стандарту оформлення авторського оригіналу перед його поданням у видавництво не існує. Кожне видавництво укладає власний список вимог, які, зазвичай, можна знайти на сайті видавництва або уточнити, зателефонувавши туди. Для художніх творів перелік вимог менший, аніж для наукових, науково-популярних, навчальних видань. Можна виділити ряд базових вимог, дотримання яких вимагається переважною більшістю видавництв: 1) нумерація сторінок рукопису; 2) зазначення ПІБ автора або авторів рукопису; 3) назва рукопису; 4) зміст зі списком та вказаними назвами розділів, структурних частин рукопису тощо (за потреби); 5) анотація до видання; 6) синопсис. Коли автор передає видавцю плоди своєї інтелектуальної праці, цей текст буде видозмінений.
Видавничий оригінал – це сукупність оригіналів усіх частин видання (текст, ілюстрації, елементи зовнішнього оформлення), вичитаний, розмічений для подальшого макетування та художнього оформлення. Видавничий оригінал як правило надходить до редакції в електронному цифровому форматі. редакція ж готує матеріал за допомогою спеціального програмного видавничого забезпечення, що дозволяє опрацьовувати видавничі оригінали в уніфікованому вигляді, що сприяє злагодженості редакторського процесу.

35. Етапи видавничого процесу (загальна характеристика).
Підготовчий етап.
1. Пошук потрібного автора та оригіналу.Авторським оригіналом є створена автором і подана для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова праця з усіма необхідними компонентами (рисунки, таблиці, ілюстрації).Видавничим оригіналом називається той самий авторський оригінал після його опрацювання у видавництві аж до готовності виведення оригінал-макета на плівках із доданими оригіналами зовнішнього оформлення. Шляхи потрапляння авторських оригіналів до видавництва:
«самопливом»;за посередництва літературних агентів;через виставково-ярмаркові та інші книговидавничі тусовки;через індивідуальні замовлення авторами.
На цьому етапі редактор оцінює авторський оригінал не лише з точки зору структури, змісту, міри втілення авторського задуму, функціонального призначення, а й можливостей просування майбутнього видання на ринку, його економічної доцільності.
2. Приймання авторського оригіналу. Серед вимог, які має поставити редактор перед автором під час прийняття оригіналу, обов’язковими залишаються дві: 1) оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його до видавництва; 2) оригінал має бути комплектним (тобто наявність у ньому усіх його складових: змісту, анотації, бібліографічних посилань, передмови, покажчиків, додатків) і повністю підготовленими автором до видавничого втілення.
3. Підготовка первинних документів для заведення «Облікової картки видання». Такими є:
творча заявка від автора, написана на ім’я керівника видавництва;
розгорнута анотація або план-проспект видання;
інформація про самого автора, що містить точні паспортні дані.
Редакційний етап. Порядок проходження оригіналу в редакції:
перше читання (чи детальний перегляд) оригіналу редактору та його аналіз;
редагування тексту редактором;
робота з відредагованим текстом технічного і художнього редакторів перед верстанням;
верстання відредагованого тексту в обумовленому форматі і у відповідності із вказівками технічного та художнього редакторів;
читання першої верстки, звіряння редакторських виправлень;
виведення підписаної редактором і головним редактором верстки на папір. Остання звірка попередніх виправлень;
виведення оригінал-макета на плівки;
виготовлення, редагування, звіряння і виведення на плівки художнього оформлення зовнішньої і внутрішньої частин видання.
Виробничий етап. На цьому етапі є кілька важливих процесів, які не можуть завершитися без участі редактора, а саме:
1.Звіряння і підписання до друку відбитків художнього оформлення, зроблених після кольороподілу.
2.Звіряння і підписання до друку чистих аркушів внутрішньої частини видання перед формування книжкового блока.
3.Звіряння і підписання до друку сигнального примірника.
Маркетинговий етап. Завданням редактора на цьому етапі є написання такого рекламного тексту, який би відразу «запрацював» на створення високого іміджу майбутнього видання.



36. Особливості логічного аналізу художнього тексту.
Аналіз літературного твору опосередковується розумінням специфіки художнього твору, його структури і безпосереднім естетичним сприйманням. Мета, дидактична спрямованість, педагогічні методи й аспекти (емоційний – специфіка сприймання матеріалу учнями; пізнавальний – міра науковості; пізнавальний – виховне значення) визначають види літературознавчого аналізу. Вміти аналізувати твір означає:- сприймати його не пасивно, а осмислено, активізуючи всі якості культурного читача; - глибоко проникати в тканину художнього твору; - розуміти його не на побутовому рівні, а в контексті світової літератури;
- отримувати естетичну насолоду від твору як мистецтва слова.
В основу аналізу покладені наступні чинники:
- структура й елементи змістової організації твору;
- структура й організація внутрішньої форми твору;
- зовнішня форма твору;
- тема, проблематика, фабула, характер, пафос, ідея,
- система образів, сюжет;
- художньо-мовленнєва організація твору, композиція.
Аналіз художнього твору передбачає розгляд його з різних позицій і аспектів: філософського, історичного, культурологічного, морального, етичного.

37. Інформація та способи поширення у світі (групи ЗМІ). Типи реципієнтів та авторів. Види видань. Загальна характеристика інформаційних норм редагування.
Мас-медіа преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації.
Інформація – це нові знання, які отримує споживач (суб’єкт) у результаті сприймання і переробки певних відомостей. Найважливішими, з практичної точки зору, властивостями інформації є цінність, достовірність та актуальність.
Реципієнт – фізична особа, яка сприймає повідомлення. Типи реципієнтів: читачі, слухачі та глядачі.Автор – фізична особа, яка власною творчою працею підготувала повідомлення й зафіксувала його на носії інформації. Групи авторів:
1.За типом повідомлень:
автори образних повідомлень (літератори, письменники-митці); автори понятійних повідомлень (письменники-науковці); автори образно-понятійних повідомлень.
2.За ступенем самостійності підготовки повідомлень:
автори, які не вміють готувати повідомлення (некваліфіковані); автори, які вміють, але з певних причин не можуть готувати повідомлення (автори-громадські діячі); автори, які вміють і готують повідомлення (самостійні автори).
3.За досвідом підготовки повідомлень:
автори-початківці; автори-ветерани.
4.За майстерністю подання інформації:
автори-професіонали; автори-майстри; автори-ремісники.
5.За обсягом тезаурусів (обсяг тезауруса в основному залежить від освітнього рівня автора; чим більший тезаурус, тим більшу кількість тем він може розкрити).
Видання – окреме самостійне повідомлення чи їх множина, які ЗМІ: відредагували, сконструювали й зафіксували методами друкування, тиснення на папері чи копіювання на електронні чи цифрові носії інформації; доповнили передбаченими юридичними нормами вихідними відомостями; призначили для розповсюдження або вже опублікували / оприлюднили.
Основні види видань:За носієм інформації та матеріалом, на якому її відтворюють:
паперові; електронні.за формою інформації:знакові (текстові, нотні); графічні (ілюстрацій ні, картографічні); відео; аудіальні; комбіновані (комбінації знакових, графічних, аудіальним, відео).За повторюваністю:
одноразові( книжкові видання); багаторазові (періодичні й неперіодичні);За періодичністю:періодичні: журнальні та газетні видання; неперіодичні: книги.За конструкційними особливостями матеріальної будови (паперові видання):
аркушеві (не сфальцьовані аркуші); газетні (сфальцьовані аркуші); книжно-журнальні (зшити чи склеєні зошити).За обсягом (паперові видання):
листівки (2 або 4 с.); брошури (від 5 до 48 с.); книги (від 48 с.).За місцем розташування інформації:на компакт-дисках (знакові, графічні, аудіальні, аудіовізуальні, комбіновані); на сайтах інтернету (інтернет-видання: книжкові видання, періодичні видання).



38. Різновиди порушень закону суперечності.
Закон суперечності полягає втому, що не можуть бути одночасно істинними два протилежних судження про один і той же предмет, узятих в одному і тому ж відношенні в один і той же час. Формулювання "в одному і тому ж відношенні" означає, що предмет характеризується з однієї точки зору. Обмовка "в один і той же час" введена у формулювання закону в зв’язку з тим, що з часом ситуація може змінюватися й істинне раніше стає неістинним. Цей закон відомий з часів Аристотеля, який сформулював його так: неможливо, щоб протилежні твердження були разом істинними. Причиною допущених суперечностей можуть бути недисциплінованість, плутанина думок, недостатня інформованість, різного роду суб’єктивні причини і наміри автора. Закон суперечностей має силу у всіх областях знання і практики. Порушення його звичайно викликає безпосередню і різку реакцію читачів. Тут є порушення закону суперечностей. У першому абзаці молодь розуміє, а в другому вже ні.

39. Типологія наукових видань: підготовчий та редакційні етапи роботи над ними.
Наукові видання є давнім, випробуваним і авторитетним у всьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених. Типологія наукових видань.
За характером інформації наукові видання поділяємо на такі види:монографія; автореферат дисертації; стаття; наукова доповідь (тези доповіді).
За складом основного тексту:моновидання (в основі – один твір, скажімо, монографія чи автореферат дисертації); тези доповідей чи повідомлень (наукові конференції, симпозіуму, з’їзду); збірки наукових видань.Практика редагування такого виду літератури виокремила кілька аспектів, на які повинен звернути редактор особливу увагу: ознайомлювальний, структурний, змістовий.Ознайомлювальний аспект. Під час першого читання оригіналу редакторові важливо з’ясувати для себе кілька принципових позицій, від чого залежатиме прийняття рішення: випускати чи не випускати книгу в світ, якою буде міра авторського чи редакторського втручання в текст під час його підготовки до друку. А саме:актуальність та новизна теми;ступінь її розробки;адресне призначення;рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів.Структурний аспект. Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу редакторові визначити «плюси» й «мінуси» структурної його побудови.
Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин – вступної, основної та заключної – починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна такими шляхами:
систематизації зібраного матеріалу;
дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин);
чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного;
строгої логіки викладу;
написання серйозних узагальнень;
вироблення самостійних висновків;
виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою».
Змістовий аспект. Гармонійне поєднання форми й змісту будь-якого, надто ж наукового, твору досягається автором і редактором саме на цьому етапі.
Редактор передусім має проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу зібраного й узагальненого автором матеріалу. Чітке розуміння цих методів, що гарантує логічність, послідовність і доказовість викладу, завжди насторожуватиме редактора, скажімо, під час неминучих скорочень. Логічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок «видавлювання води», тобто багатослів’я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо.Досвідчений редактор відразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де – побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному.На особливу увагу редактора заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і чистоти вживання спеціальної термінології. Важливо переконатися, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, вказувалося на його етимологію чи джерело запозичення.Наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є зокрема передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис.







40. Поняття про алогізм. Різновиди алогізмів. Причини виникнення алогізмів у тексті.
Визначають наступні механізми утворення алогізму: невідповідність синтаксичної і смислової структури мови; порушення логічного зв’язку (логічний розрив) між мовними зворотами, фразами, репліками, окремими частинами діалогу; протиставлення предметів та властивостей, які не містять у собі нічого протилежного, або протиставлення предметів і властивостей, які позбавлені будь-якої схожості; неправильний абсурдний умовивід; напрям розмови за випадковими асоціаціями; руйнування причинних зв’язків; беззмістовне чи несуттєве висловлювання Безубов визначає стилістичний алогізм, як експресивний виражальний прийом, в основі якого спеціальне порушення логічних норм, прийомів, правил пов’язаних зі створенням певних образів. Виділяють алогізми мислення, і алогізми мови. До основних алогізізмів мислення належить катахреза, оксиморон, часова інверсія. Катахреза - це фігура, утворена поєднанням логічно неузгоджених понять, які є не контрастними(червоне чорнило). Оксиморон - це фігура, яка утворена поєднанням неконтрастних понять логічно непоєднуваних(веселий цвинтар). Часова інверсія - порушення часової послідовності. Найпоширенішим алогізмом мови є плеоназм - це фігура, яка формується повторенням.

41. Типи навчальних видань: специфіка підготовчого та редакційного етапів роботи над ними.
Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. М. Тимошик пропонує таку типологію навчальних видань: підручник (навч. видання із систематизованим викладом дисципліни, що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке); навчальний посібник (своєрідний додаток до підручника, розширює, доповнює, поглиблює знання, передбачені програмою нормативного курсу). Підручники і посібники повинні отримати гриф Міністерства та допомогти легко засвоїти навчальну дисципліну, активізувати творчий потенціал, сприяти формуванню особистісних начал). наочний посібник; курс лекцій;практикум;збірник вправ або задач;хрестоматія;книга для читання(читанка).навчальна програма;методичні вказівки;методичні рекомендації.
Для навчальних видань характерні: - послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого);- доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача; - чітка і детальна структурованість усіх складових змістової частини;- відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі; - відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал;- відсутність полеміки; наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань, вправ;
- високо якісне поліграфічне виконання.
Методика підготовки до друку навчальних видань передбачає:
1.Структурування змістової частини (зміст і побудова підручника мають відповідати змісту програми). 2. Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту (працюючи над текстом, редактор повинен знати найважливіші завдання конкретного навчального видання – дати учневі чи студенту певну систему знань); 3. Забезпечення взаємозв’язку текстового та ілюстративного матеріалу (останні виконують наочну, доповню вальну, пояснювальну, виховну, естетичну).

42. Логічні помилки в тексті: їхня природа і різновиди.
Логічні помилки бувають двох типів: помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять та помилки у структурі силогізму. Логічні помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять: 1. Суперечності всамому визначенні - цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночасно в ньому бути (холодне полум'я, квадратне коло). 2. Визначення невідомого через невідоме - така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітнього рівня, пізнавальних можливостей слухачів і посилається як на приклад на те, чого вони не знають. 3. Заперечення замість визначення така помилка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне це не біле; доведи, що ти не ведмідь). 4. Тавтологія двічі відтворюється те саме, не поповнюється новою інформацією. 5. Плеоназм близька до тавтології помилка. Різниця між ними полягає в тому, що тавтологія це повний повтор, а плеоназм частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, здебільшого ширшого поняття: рівна половина (якщо половина, то вже рівна). 6. Непорівнювані поняття ця помилка трапляється при аналогійній аргументації, коли предмет порівнюється з дією або дія з обставинами. 7. Порівняння замість визначення ця помилка трапляється тоді, коли мовець, не знаючи точного визначення, намагається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава це щось як наркотик). 8. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з одного роду чи виду в інший такі помилки трапляються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета розмови і не вміє розрізняти рід та вид. 9. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали.

Типи перевидань: особливості редакторської роботи над змістовою та службовою частинами.
Перевидання нове видання, яке базується на уже здійсненому. Однією з важливих складових програми діяльності будь-якого видавництва є повторна підготовка до друку та випуск тих творів, які вже побачили світ.
Види перевидань: Стереотипне (репринтне) - це видання, яке здійснене без жодних втручань до попередньо видрукуваного тексту. Факсимільне – це видання без жодних змін і відхилень відтворює попереднє за найголовнішими його параметрами: форматом, сортом і кольоровою гамою паперу та ін. поліграф.матеріалів, включаючи обкладинку чи оправу. Цим і відрізн. від стереотипного, де використовуються наявні на момент друку поліграфічні матеріали.
Виправлене – це видання, у якому виправлені всі видавничі чи друкарські помилки, допущені в попередньому виданні. Доповнене– це видання, що відрізн. від попереднього певним обсягом доповненого матеріалу. Йдеться або про незначні текстові вставки в існуючих розділах, або про додавання нових розділів чи параграфів, які роблять видання повнішим, чіткішим за структурою та змістом. Перероблене – це видання, в якому текст значно змінено в порівнянні з попереднім виданням. Зміни ці обумовлюються кількома чинниками. Наприкл., появою після виходу першого видання значного масиву нового матеріалу (навч. Л-ра) або переосмислення автором своїх попередніх поглядів на факти.
Робота над змістовою частиною. До роботи з творами, які перевидавалися декілька разів протягом відповідно тривалого часового проміжку, видавнича практика виробила ряд додаткових вимог. Найголовніші: 1. Віднаходження найбільш авторитетного, повного, об’єктивного варіанта видання. 2. З’ясування з допомогою науковців-фахівців можливих цензурних купюр у виданні. 3. З’ясування можливих кон’юнктурних втручань упорядників чи редакторів до авторського тексту. 4. Звірка видання, з якого планується перевидання, з авторським рукописом або, за можливості, з прижиттєвим виданням автора.
Щодо роботи редактора з перевиданням сучасних творів, то проблема спрощується. Спочатку редактору необхідно з’ясувати обсяг доданого матеріалу, характер переробок і спосіб надання видавництву остаточного варіанта авторського оригіналу. По-друге, потрібно з’ясувати необхідність вступної і заключної частини перевидання, особливо, що стос. стереотипних і факсимільних видань.


44. Види видавництв: специфіка роботи, видавнича продукція.
Можна приблизно визначити три види видавництв, які потребують різної структури і організації:
вузькоспеціалізовані видавництва;
видавництва зі специфічною тематикою;
видавництва для широкої публіки, або ж видавництво широкого профілю.
Ці види видавництв відрізняються один від одного специфікою адресатів своєї продукції, а відтак характером спрямованості на читача і ступенем залежності від торгівлі.
Вузькоспеціалізоване видавництво працює для однієї гомогенної читацької групи, що, як правило, може бути точно визначена за професійним інтересом до конкретного виду фахової літератури. Книжки вузькоспеціалізованих виробництв вирізняються тим, що вони дуже потрібні читачеві, і тому він не надто чутливо реагує на їхню ціну. Такі книжки читачі замовляють безпосередньо в наслідок прямого маркетингу, при чому при розповсюджені майже немає витрат.
Видавництво зі специфічною тематикою також можуть точно визначити потенційних покупців своєї продукції, знають їхні потреби і належно обслуговують їх. На відміну від вузькоспеціалізованого виробництва, таке видавництво звертається до гетерогенного читацького кола, яке визначається своїми потребами, скажімо до певних релігійних, культурних чи суспільних угрупувань.
Типові ділянки ринку для видавництва специфічної тематики – це так звані хобі, мистецтво, туризм, релігія. Частину покупців видавництво може принадити до себе через спеціальні журнали або прямий продаж. Але для повного використання свого ринкового потенціалу таке видавництво має бути широко репрезентоване в торгівлі.
Повністю залежить від прийнятності для торгівлі програма видавництва широкого профілю. За винятком небагатьох великих видавництв, які обслуговують книжковий ринок у щонайширшому асортименті, більшість видавництв широкого профілю націлюють свої плани на певні групи публіки, які можна точно окреслити. Видавництва визначають своє місце з допомогою аналізу різних груп клієнтури і знаходять, спираючись на ці дані, оптимальну форму зацікавлення своїх покупців.
Видавництво широкого профілю вирізняється, з одного боку, великими витратами коштів на розповсюдження, а з другого – великими витратами, пов’язаними з маркетингом, з високою чутливістю покупця до цін та із залежністю від торгівлі.
Головною метою діяльності будь-якого видавництва чи видавничої організації є підготовка і випуск у світ видавничої продукції. Основу її складає сукупність різноманітних за формою, змістом, зовнішнім виглядом, обсягом, характером інформації, структурою, періодичністю, та призначенням видань.
Видавнича продукція включає книги, журнали, газети, буклети, календарі тощо.

45.Композиція тексту. Вимоги до заголовків. Системи рубрикації видань (видавнича, поліграфічна, за способом вираження теми).
Будова твору, тобто системно-структурна організація, в плані його змісту називається композицією. Змістові частини твору, які становлять його композицію, мають бути тематично однорідними. Композиція твору завжди тематично зумовлена. В ідеалі будь-який твір має бути однотемним і його композиція являє собою тематично однорідну структуру.Однотемний текст- це ідеалізований об'єкт. Реально однотемність неможлива. Якщо на рівні автора текст здається однотемним, то на рівні читача він може бути багатотемним. Будь-яке слово, корінь, фонема, можуть викликати побічну асоціацію - і в результаті виникає тематичне відхилення. Завдання редактора - максимально відсікти атематичні структури, очистити твір від тематичних відхилень. Композиція твору в межах конкретної теми зумовлена ще й стилем та жанром твору. Редакторський композиційний аналіз змісту твору повинен, таким чином, задовольнятися трьома вимогами: будь-які частини твору на різних рівнях ієрархії змісту, включаючи рівень фраз, мають бути тематично однорідними; частини повинні бути логічно пов'язаними; вибір композиції повинен мати жанрово-стильову зумовленість. Однією з найважливіших функцій заголовка є номінативна (називна, сигнальна) функція. Це означає, що, прочитавши заголовок, аудиторія відразу повинна з'ясувати, про яку сферу життя піде мова в тексті, до якого він відноситься.
Видавнича класифікація. Залежно від того, куди входить рубрика ( в основний зміст чи апарат видання) їх ділять на:системні (відтворюють лише основний текст);позасистемні(елементи апарату видання:передмови, списки л-ри, покажчики, додатки, тощо, що належать до наскрізної нумерації композиційних одиниць основного тексту). Залежно від того, чи відтворює рубрика тему композиційної одиниці, їх ділять на: тематичні (відтвор. тему композ. одиниць); напівнімі (вказують лише на назву рівня,до якого належить одиниця та її порядковий номер (наприклад, Розділ І, Частина 3); німі (спеціальними засобами – порожніми рядками, зірочками – лише фіксують, що в цій позиції є рубрика). Крім того рубрики ділять на:нумеровані (біля назви стоїть номер), ненумеровані (нема номера), комбінована.Залежно від того, як розташовані рубрики стосовно основного тексту ділять на:перериваючі (виділяють одну композиційну одиницю);паралельні (дають змогу сприймати рубрику паралельно з основним текстом);внутрітекстові (належать до основного тексту і сприймаються як його частина). Поліграфічна класифікація виділяє рубрики:
А) на окремій сторінці – шмуцтитули (основний текст, крім самої рубрики,на такій сторінці відсутній);
Б) на спуску сторінки –«шапки» (текст розташований внизу під рубрикою);
В)збоку сторінки – «ліхтарики» (рубрика заверстана текстом лише справа чи зліва);
Г) упоперек сторінки – «поперечні» – Текст розташований зверху чи знизу рубрики);
Ґ) збоку сторінки – «кватирки» (рубрика із трьох боків заверстана текстом).

Базові вимоги до професійних та особистісних якостей редактора.
Останнім часом все частіше подається детальна інформація щодо кваліфікаційних вимог до кандидата посісти таку вакансію:
Загальні вимоги: вища освіта (видавнича справа, журналістика); досвід роботи у друкованій періодиці (суспільно-політичній, для дозвілля) не менше трьох років; абсолютна грамотність, вільне володіння ПК; досвід роботи з юридичними і бухгалтерськими документами.
Ділові якості: вміння ставити завдання й добиватися їх виконання; емоційна врівноваженість; повна віддача роботі, самостійність, цілеспрямованість; творчий потенціал; комунікативні й аналітичні здібності; гнучкість мислення.
Професійні вимоги: вміння організовувати редакційний процес (організація роботи редакторів, залучення сторонніх авторів); досвід редагування (гарний стиль) та оформлення матеріалів, пошук і здобування фотоматеріалів, робота з художниками, контакти з інформаційними агентствами; навички макетування (макетна сітка), добре знання англійської (німецької) мови.
З вищевикладеного випливає своєрідна формула узагальнених кваліфікаційних вимог до сучасного редактора та видавця в нинішніх умовах розвитку українського
суспільства. Це Професіоналізм, Порядність, Патріотизм.

47.Матеріальна конструкція видань: специфіка типів перевидань в її оформленні та роль титулів.
Видавнича продукція сукупність різноманітних за формою, змістом, зовнішнім виглядом, обсягом, характером інформації, структурою, періодичністю та призначенням видань, випущених видавцем або групою видавництв за певний часовий період.
Видавнича продукція включає книги, журнали, газети, буклети, календарі тощо.
З урахуванням міжнародних, національних стандартів та видавничої практики можна виокремити деякі основні види видавничої продукції за рядом узагальнених ознак:
1.Періодичність випуску в світ тих чи інших видів видань. Одні з них виходять одноразово (книги, брошури), інші мають заздалегідь визначену кількість назв протягом певного проміжку часу року, кварталу, місяця чи тижня (альманахи, журнали, газети).
2.Характер інформації. Йдеться про ряд ознак, за якими визначаються стильові й лексичні особливості творення текстів залежно від функціонального призначення наукові, офіційні, виробничі, навчальні, довідкові, літературно-художні.
3.Форма знаків, якими фіксується та передається інформація. Це можуть бути текстові (буквені), нотні чи картографічні знаки.
4.Матеріальна конструкція, або зовнішня будова видань. Скажімо, книга, брошура, журнал, газета, незважаючи на свої, відмінні від інших, розміри, обсяги, мають немало спільних ознак у побудові: відповідно задруковані і скріплені або вставлені у певному порядку шпальти, які можна гортати, складати, певні захисні чи розпізнавальні елементи цих шпальт тощо. Зовсім інша конструкція в електронного видання, де інформація фіксується на електронних носіях.
5.Мовна ознака. Видання може бути оригінальним, випущеним державною або іншою мовою; у перекладі з будь-якої іноземної мови; з паралельним текстом двома або кількома мовами.
6.Повторність випуску. За цими ознаками можна визначити видання, які випускаються вперше, або різні варіанти перевидань (доповнених, виправлених і перероблених тощо).
7.Формат. Важливо розрізняти малоформатні, мініатюрні видання стандартних форматів. Кількість сторінок нерідко є принциповою у віднесенні того чи іншого видання до певного виду. Так, видання з чотирма сторінками це листівка, з п'ятьма і більше (до 48) брошура, а починаючи від 49 сторінок книга.

48.Робота редактора над апаратом книги.
Редагування як вид культурно-творчої практики у сучасному книговидавництві – обов’язкова умова ефективності і якості інформаційної діяльності. Редагування – це творчий і разом з тим виробничий процес створення книги. Практично в кожному випадку між автором і читачем стоїть видавець (редактор). Найголовніше завдання редактора допомогти авторові зробити книгу так, щоб її змогли зрозуміти читачи. А це можна забезпечити широко використовуючи мовні, стильові, смислові правила побудови книги. Вимоги максимального задоволення потреб читачів виробило деякі редакторські правила підготовки видань, які повинні бути знайомі і авторам:
– готуючи нову роботу треба знати все, що було видано з цієї тематики раніше;
– в новому рукописі повинні бути елементи новизни (тема, засоби викладення, літературні прийоми і т. ін.);
– працюючи над рукописом треба пам’ятати, що в ньому повинно бути викладений мотив, пояснення щодо цієї роботи;
кількість пояснюючих елементів нової роботи повинно бути необхідною і достатньою, а також мати правильне співвідношення зі змістом нового повідомлення, яке складає смислову основу цієї роботи.

Особливості редакторської праці над публіцистичними виданнями: жанри газетно-журнальних повідомлень, добір тем і заголовків.
Перед журналістом і редактором періодичних видань найперше висуваються дві вимоги:
1. Глибоке розуміння типології періодичних видань.
2. Досконале знання теорії і практики жанрів.
Типологія газетно-журнальних (або періодичних) видань містить такий перелік: газети, журнали, бюлетені, календарі, реферативні збірники, експрес-інформаційні випуски. Кожен з цих видів має свою періодичність, призначення, формат, стиль представлення матеріалів, наклад.
Що ж до жанрів (а це три групи: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні), то ґрунтовне оволодіння ними редактором необхідне для того, щоб на практиці сповна використовувати можливості кожного з них, осмислено втручатись у відповідний текст. Перед редактором постійно стоїть питання: як досягнути того, аби матеріали були не просто прочитані, а й викликали інтерес читацької аудиторії, запам’ятовувались? Відповідь на це пит.можемо віднайти у «Десяти заповідях простого писання і редагування», які залишив нам видатний діяч Іван Огієнко (ось деякі з них):
1. Ясний і простий стиль – то найкращий стиль.
2. Пильнуймо писати так, щоб усі зрозуміли написане.
3. Думаймо про це, починаючи писати чи редагувати.
4. «Популярний» виклад корисніший за «науковий».
5. Хто пише неясно, той проповідує в пустелі.
Приступаючи до редагування газ.-журн. текстів, що починається, як правило, після обов’язкового першого наскрізного читання, редактор має оцінити ці тексти з трьох позицій: фактажу, композиції, манери викладу.
Фактаж. Головною складовою журналістського матеріалу є факт або група фактів. Редактору необхідно на початку з’ясувати суспільну важливість для видання такого факту, його новизну. Наступним етапом редакторського аналізу є рівень коментування фактів автором. Перевірка достовірності факту також входить до сфери компетентності редактора. Композиція. Ідеться про послідовність викладу матеріалу, що забезпечує в подальшому необхідний логічний взаємозв’язок та умотивовану співмірність усіх частин твору: вступної, основної, заключної та службової. Передусім важливо з’ясувати, до якого жанру журналістики відноситься текст і в якому дусі він написаний: описовому, розповідному чи міркувальному. Структура матеріалів інформаційних жанрів, як правило, потребує наявності інтригуючого зачину, який назив. «лід» інформації (від англ.. «головний»).
Слід дотримуватись принципу уніфікованості. Манера викладу. Передусім редакторові слід розрізняти явні мовностилістичні помилки, які виходять за межі правописних вимог, і особливості індивідуальної манери письма автора. Слід подбати про "принцип однаковості" дотримання так званого принципу єдиного, виробленого практикою: однакового підходу до написання скорочень, ініціалів, великих і малих літер, мір величини, географічних назв тощо.

50. Сутність редагування (об’єкт, предмет, мета, завдання, галузі та аспекти редагування).
Редагування це приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту. Складається з двох рівноправних процедур: контролю та виправлення авторського оригіналу.
Об'єктом редагування є авторський оригінал. Він може містити текстову і графічну (ілюстраційну) частини, які є рівноправними об'єктами редагування. Крім авторського оригіналу, у видавничому процесі об'єктами редагування є також видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання, коли перевіряють дотримання, наприклад, поліграфічних норм.
Предмет редагування це приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.
Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає: контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття; «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин).Редактор повинен досягати вказаної мети шляхом виконання низки завдань:Верифікація повідомлень.Редактор повинен, по-перше, встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення, тобто, встановити його модальність, і, по-друге, перевірити істинність тих тверджень повідомлення, значеннями модальності яких є "реальність".Адаптація повідомлень.Редактор повинен пристосувати мову (код) та інформацію повідомлення до мови й тезаурусу тої групи реципієнтів, для якої воно призначене. Адвербіалізація повідомлень.Редактор повинен пристосувати інформацію пові­домлення до того місця (локалізація), часу (темпоралізація) та ситуації (ситуатизація), в яких реципієнти сприйматимуть повідомлення.Нормалізація повідомлень.Редактор повинен привести норми повідомлення, реалізовані автором, у відповідність до тих норм, якими користується реципієнт. Інтерпретація повідомлень.Редактор повинен дати коментарі до повідомлення, які пояснюють незрозумілі реципієнтові речення, пояснити відхилення від прийнятих норм тощо. Естетизація повідомлень.Редактор повинен привести повідомлення у відповідність із нормами прекрасного. Це важливо не тільки для художніх, а й для усіх інших без винятку видів літератури.
Залежно від типу повідомлень виділяють три галузі редагування: редагування науково-технічних, редагування художніх і редагування публіцистичних повідомлень.Залежно від соціального, функціонального призначення і читацької адреси повідомлень виокремлюють такі галузі редагування: редагування художньої, публіцистичної, ділової, наукової, популярної, інформаційної, виробничої, навчальної, довідкової, рекламної та дитячої літератури.
Аспект редагування це редагування повідомлення на основі якогось одного чи одночасно кількох видів норм. Кожен такий аспект, як правило, має окрему назву. У літературі найчастіше виокремлюють такі аспекти редагування: літературне (здійснюють одночасно на основі кількох видів норм: інформаційних, композиційних, логічних, лінгвістичних і психолінгвістичних); технічне (на основі поліграфічних норм або норм, які встановлює технічне обладнання чи технологія електронних ЗМІ); політичне (на основі політичних норм); художнє (на основі естетичних норм); наукове (на основі норм тієї науки, фактичний матеріал якої описують у повідомленні).

51.Типологія довідкових видань та специфіка роботи редактора над їхнім упорядкуванням.
Довідковими називаються такі видання, в яких різноманітна інформація наукового або прикладного характеру розміщена в зручному для швидкого пошуку порядку і не призначена для суцільного читання.
Типологічний ряд цих видань складають: словники (енциклопедичні, біографічні, мовознавчі, перекладні, термінологічні, тлумачні) – укладаються здебільшого у формі упорядкованого за алфавітним принципом переліку заголовних слів з їх поясненням, тлумаченням чи перекладом з однієї мови на іншу. Одиницею такого видання є словникова стаття (заголовне слово і його пояснення); довідники (наукові, виробничо-практичні, масово-політичні, навчальні, популярні, побутові) – на відміну від словника тут структурною одиницею є довідкова стаття, яка чітко і конкретно дає відповідь на винесене в заголовок словосполучення і відрізняється прикладним характером і практичною спрямованістю; енциклопедії(універсальні, галузеві) – основою статті є конкретні дані і факти, поняття, закони, правила, що характеризують заголовне слово; подаються за алфавітним або систематичним принципом; довідково-інформаційні видання (каталоги, покажчики, програми, телефонні довідники, розклади руху транспорту).
За обсягом довідкові видання поділяють на: однотомні і багатотомні.
За змістом і формою подачі матеріалів: галузеві, універсальні.
З чого починається робота редактора? Типова послідовність дій:
1. Розробка загальної концепції довідкового видання. Йдеться про розв’язання організаційних і творчих питань. Організаційні: чітке з’ясування читацького призначення, передбачуваного попиту на книго-видавничому ринку, економічних можливостей щодо забезпечення якості видання, підбір авторського колективу та створення редакційної групи. Творчі: складання словника, розробка методичних рекомендацій для авторів, з’ясування принципів відбору інформації.
2. Редакторська підготовка матеріалів. Після отримання статтей від авторів, їх систематизації у відповідності із словником починається редакторське опрацювання. На цьому етапі здійснюється: - робота над фактологічним матеріалом (з’ясування ступеня новизни інформації, врахування нових джерел, перевірка дат, цифр, прізвищ, ініціалів); - удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів); - уніфікація тексту (принцип однотипності скорочень, написання малих і великих букв тощо); - ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань, покажчиків).
52. Робота редактора з авторським оригіналом. Основні правила співпраці редактора й автора.
Матеріал, який автор приносить до видавництва ще зовсім не нагадує готової книжки. Це всього лиш авторський оригінал. Авторський оригінал – це частина твору, підготована автором чи колективом авторів, оформлена відповідно стандарту та призначена для передання до видавництва з наступною редакційно-видавничою обробкою.
Особливо трудомісткою і тривалою редакторська співпраця з автором може бути на етапі вдосконалення оригіналу твору. Авторські оригінали, придатні до поліграфічного відтворення без редакторської обробки, нині явище рідкісне. І якщо це можливо, то в будь-якому разі потрібно провести редакторський аналіз рукопису.
Необхідність вдосконалення авторського оригіналу буває обумовлена наявністю в ньому різних недоліків, які зазвичай виявляються під час редакторського аналізу. Проведений редактором аналіз дозволяє йому впевнитися в реалізацій авторського задуму, оцінити фактографічну основу, переконатися в логічності, доказовості авторських суджень, оцінити структуру твору, його мову та стиль. При необхідності відбувається залучення рецензента-спеціаліста для детального і професійного дослідження авторського оригіналу.
Специфіка аналітичної та методичної роботи редактора, як необхідного самостійного напрямку в книговиданні, полягає в тому, що редактор не підмінює автора а направляє його творчий потенціал на успішну реалізацію задуму. Редактору необхідно пам’ятати, що правка без узгодження з автором є порушенням особистого (немайнового) права на недоторканність твору, з якого випливає, що ніхто без згоди автора не має права вносити зміни в текст його твору.
Є й інша сторона редакторського втручання в авторський текст. Бажаючи покращити рукопис, редактор може не помітити, як він завдав змісту шкоди: усунув або спотворив якийсь смисловий нюанс, прибрав істотну деталь і т. ін.
Мовностилістична правка завжди пов’язана зі змістом твору, захоплюючись нею, редактор може, сам того не бажаючи, не тільки змінити зміст, а й нав’язати автору свій стиль. Втручання редактора в авторський текст повинне диктуватися перш за все вимогами відповідності останнього видавничим стандартам і обґрунтованою необхідністю виправлення помилок за згодою автора.
Серед вимог, які має поставити редактор перед автором під час прийняття оригіналу, обов’язковими залишаються дві:
оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його до видавництва;
оригінал має бути комплектним і повністю підготовленим автором до видавничого втілення.

53. Специфіка роботи редактора з рекламними виданнями.
У суспільстві з ринковою економікою цей сегмент видавничої продукції розвивається дуже стрімко. Редактору слід засвоїти такі відправні поняття: - форми існування реклами (зорова, слухова, зорово-слухова); - предмет рекламних повідомлень (різноманітні товари та послуги, ідеї, політичні особистості); - характер інформації у рекламних повідомленнях (комерційна, політична, соціальна, прихована); - цільове призначення реклами (реклама товарів та послуг; реклама ідей; комерційна і некомерційна реклама; благодійних фондів, політичних чи релігійних організацій; спонукальна – напр., купон з написом знижка, що спонукає до покупки); - об’єкти авторського права в рекламних виданнях (логотип фірми, товарний знак, слоган, рекламний девіз тощо); - типологічна структура видань з рекламними текстами (власне рекламні періодичні видання; рекламні Інтернет-сайти; проспекти; каталоги).
Рекламні матеріали не містять жодного критичного факту – пропонується суцільний набір переваг і позитивів. Особливості специфіки в підготовці та редагуванні таких текстів немає. Вона виникає в суто рекламних матеріалах таких жанрів: рекламної замітки; рекламного оголошення; рекламного рядка (на газетній шпальті чи на екрані телевізора); матеріалів зовнішньої реклами.
Специфіка: 1. Творцями реклами виступають одночасно кілька осіб: замовник реклами, автор тексту (він же й редактор), художник-дизайнер.
2. Елементи реклами (текст, ілюстрація, заголовковий комплекс, слоган, логотип чи марка) є рівноправними складовими єдиного цілого і відповідно впливають один на одного. Отже, творчий задум редактора тексту може бути доповнене ним або уточнений несподіваною знахідкою художника.
3. Ефективність реклами досягається лише успішно скомпонованими всіма її елементами, а й психологічним впливом на потенційного покупця чи споживача. Тобто, творці реклами мають знати психологію.
Зусилля редактора спрямовується передусім на вилучення зайвих слів і фраз загального характеру.
Рекламні тексти, призначені на масову аудиторію, виграють від того, якщо в них звести до мінімуму специфічні, маловідомі терміни. Редагуванню підлягають довгі підрядні речення. Це ж стосується вставних слів чи цілих словесних конструкцій, уточнюючих фраз типу у відповідності, як відомо. Фрази мають бути максимально лаконічними, але влучними, оригінальними, дотепними.
Особлива вимога: створення тексту добірною літературою мовою – це ознака серйозності видавця, його глибокої поваги до читача.
Дотримання принципу уніфікації та однакового стилю представлення особливо важливе у рекламних текстах.

54.Типова структура видавничого стандарту.
ISBN – універсальний ідентифікаційний код, що проставляється на книгах, брошурах, електронних виданнях, виданнях для сліпих, окремих видах аудіовізуальної продукції. Цей код супроводжує видання, починаючи з моменту їх виготовлення. Він складається з абревіатури ISBN (незалежно від мови видання) і десяти цифр. Цифрова частина ISBN складається з чотирьох груп цифр, кожна з яких містить різну кількість цифрових знаків, відокремлених один від одного дефісом. Цифрова частина відокремлюється від абревіатури ISBN пробілом. Чотири групи цифр ISBN розташовуються в такій послідовності:
ідентифікатор групи (країни);
ідентифікатор видавця (видавництва або видавничої організації);
порядковий ідентифікатор книги;
контрольна цифра.
Для позначення цифрової частини ISBN застосовуються арабські цифри від 0 до 9. Остання цифра ISBN – контрольна – може бути римською цифрою Х, що використовується для позначення числа 10.
Наприклад, у нижньому лівому куті звороту титульної сторінки книги та внизу реквізитної сторінки наприкінці книги або четвертої сторінки обкладинки (суперобкладинки), палітурки проставлено:
ISBN 966-516-005-2.
Прочитати код можна так:
966 –– ідентифікатор України;
516 –– ідентифікатор видавця;
005 –– порядковий ідентифікатор книги;
2 –– контрольна цифра.
Відразу варто наголосити, що неструктуроване оформлення десятизначного номера неприпустиме. У такому випадку ISBN як міжнародний стандартний книжковий номер недійсний.
Ідентифікатор групи (країни) встановлюється Міжнародним агенством ISBN/ISMN і служить для визначення мовної області або країни.
Ідентифікатор видавця, що означає видавця книги, присвоює Національне агенство ISBN. Ці ідентифікатори визначають місце видавництва на міжнародному рівні. Ідентифікатор видавця може налічувати різну кількість цифрових знаків (від двох до п’яти), залежно від обсягу книжкової прордукції, що випускається. Видавництвам з більшим обсягом книжкової продукції присвоюється ідентифікатор з найменшою кількістю цифрових знаків. І навпаки, видавця-початківця можна відразу розпізнати за ідентифікатором з більшою кількістю цифрових знаків.
Порядковий ідентифікатор книги служить для ідентифікації конкретного видання. Він присвоюєтьсяя видавництвом.
Використання системи ISBN дає змогу видавцям, книгорозповсюджувачам, бібліотекарям, науковим працівникам, визнаним у всьому світі способом здійснювати без перешкод розповсюдження літератури відповідно до запиту, вдосконалити пошук та замовлення видань, скоротити кількість супровідної документації, прискорити процес взаємодії видавців з поліграфічними підприємствами, тобто спростити весь цикл створення та доведення книги до споживача.
Сьогодні система ISBN функціонує більш, як у 130 країнах світу. Управління нею здійснюється на трьох рівнях: міжнародному, національному (або групи) та на рівні видавців.
За управління системою ISBN на міжнародному рівні відповідає Міжнароде агенство ISBN/ISMN у Берліні, яке пропагує її, контролює правильність функціонування черерз національні агенства ISBN, взаємодіє з керівними органами міжнародних інформаційних програм. Міжнародне агенство ISBN/ISMN присвоює ідентифікатор групи, що позначає або групу країн (наприклад, 0 – для англомовних країн: Великої Британії, США, Австралії, Канади, Ірландії та інших), або окрему країну (наприклад, 966 – для України). Кількість цифр в ідентифікаторі групи залежить від річного обсягу книжкової продукції країни.
Ідентифікатори групи встановлюються Міжнародними агенством ISBN/ISMN у таких діапазонах чисел: 0 – 7; 80 – 94; 950 – 997; 9980 – 9989; 99900 – 99999. Таким чином, наша країна потрапила до третьої ідентифікаційної групи.




15

Приложенные файлы

  • doc 19029431
    Размер файла: 355 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий