VIDPOVIDI NA ZALIK po finansovomu


Проблеми сучасного визначення предмета та методу фінансового права.
Предмет фінансового права – це суспільні відносини, що виникають змінюються і припиняються у сфері фінансової діяльності держави.
До предмету фінансового права входять такі основні блоки відносин:
відносини щодо фінансової діяльності держави, в тому числі щодо здійснення фінансового контролю.
бюджетні відносини:
бюджетний устрій;
бюджетний процес.
податкові відносини – це однорідні суспільні відносини, що виникають в процесі організації та в процесі нарахування, сплати та надходження коштів від платників до бюджетів (державного і місцевого) у формі податків і зборів.
грошово-кредитні відносини:
банківські відносини – це відносини щодо здійснення банківських операцій та надання банківських послуг;
грошовий обіг та розрахунки (готівкові та безготівкові);
відносини валютного регулювання та валютного контролю.
5. облікові відносини (бух облік та звітність)
Ознаки відносин, що становлять предмет фінансового права:
фінансові відносини;
виникають в результаті здійснення фінансової діяльності;
один із суб’єктів цих відносин наділений владними повноваженнями;
владні відносини;
забезпечуються силою державного припису;
об’єктом є грошові публічні фонди;
майновий характер (грошовий), або пов’язаний немайновий (організаційний).
Проблеми визначення предмета:
1) Чи тільки грошові відносини?
Останніми роками поширеною є позиція учених – дослідників фінансового права, згідно з якою об’єктом фінансових правовідносин є виключно грошові фонди, які мають державну форму власності, i нормами фінансового права інші економічні відносини регулюватися не можуть. Проте, останнім часом явно під фінансово-правове регулювання підпадають відносини в сфері обліку матеріальних цінностей організаціями бюджетної сфери, використання фондів (в іноземній валюті, золоті, формуються з коштовних та напівкоштовних каменів), що використовуються з метою підтримання національної грошової одиниці, валютного регулювання.
Відносини в сфері формування матеріального резерву та централізованого матеріального забезпечення ще залишаються під адміністративно-правовим регулюванням.

2. Хто є суб’єктами фінансової діяльності: лише держава чи й інші суб’єкти?
Самостійними суб’єктами фінансової діяльності визнаються АРК та суб’єкти місцевого самоврядування, що наділені публічною владою на певній території.

3. Державні фінанси чи публічні фінанси?
Нечай Анна і державні і місцеві фонди коштів відносить до публічних фондів коштів, мало того, до публічних відносить і суспільні фонди коштів, які створені:
за участю держави (правотворчий акт)
на них розповсюджується фінансовий контроль
держава бере участь в поповненні даного фонду (кошти надходять переважно або в тому числі і з бюджету, інших публічних фондів коштів)
держава бере участь в управлінні цими фондами
(Фонд страхування вкладів фізичних осіб, Фонд Суспільного телебачення та радіомовлення)
Крохіна робить акцент на тому, що на противагу цивільному праву фінансове право регулює питання режиму фондів, мобілізації фінансових ресурсів до нього, а саме відносини по переходу об’єкта власності від одного суб’єкта до іншого (публічного), питання розпорядження коштами фондів як об’єктом власності.
4. Фінансове право регулює відносини в сфері публічних фінансів чи виходить за ці межі?
Структура публічних фінансів впливає на структуру системи фінансового права, однак, фінансові правовідносини виходять за межі економічних фінансових відносин, оскільки фінансово-правові норми регулюють також відносини в сфері фінансового контролю, фінансово-правової відповідальності та охоронні фінансово-правових відносин.

Фінансове право – це публічна галузь права, яка містить сукупність правових норм, що регулюють майнові та пов’язані з ними немайнові суспільні відносини, які виникають у процесі створення, мобілізації, розподілу, перерозподілу і використання публічних фондів коштів, необхідних для реалізації завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування, інших публічних утворень, а також в процесі фінансового обліку, контролю та фінансово-правової відповідальності.
Метод фінансового права – імперативний, метод владних приписів (тільки так і не інакше).
Основний метод фінансово-правового регулювання державно-владні приписи одним учасникам фінансових відносин з боку інших, які виступають від імені держави (місцевого самоврядування) і наділених у зв'язку з цим відповідними повноваженнями.
Особливість: Відносини "влади і підпорядкування" при регулюванні фінансових відносин, як правило, не ґрунтуються на відносинах субординації, підпорядкування по "вертикалі".
Владні розпорядження виходять в більшості випадків від фінансових, податкових і кредитних органів, з якими інші учасники фінансових відносин не знаходяться в адміністративній залежності.
Основна ознака: більшість норм фінансового права регулюють порядок виконання фінансового обов’язку (обов’язку осіб, обов’язку як елемента компетенції уповноваженого органу тощо).
Значно менша доля добровільності вступу у відносини та оперативної самостійності уповноважених органів, ніж в адміністративному праві, але і в цьому випадку дії метод владних приписів.
Так, при використанні державою для формування своїх ресурсів платежів добровільного характеру (державні позики, казначейські зобов'язання, лотереї і т.п.) в певній частині також діє метод владних розпоряджень.
Таким чином, держава встановлює умови проведення державних внутрішніх позик, випуску державних казначейських зобов'язань, що не можуть бути змінені за угодою сторін, і є обов'язковими для дотримання особами, що вступили у дані відносини.
Фінансово-правовому регулюванню властиві і інші методи:
- рекомендації,
- оперативного управління
- узгодження (договірний) тощо.
2. Принципи фінансового права
Фінансово - правові принципи можна розділити на 1) начала, 2) загальні принципи, що регулюють фінансову систему в цілому, і 3) спеціальні, характерні для окремих інститутів фінансового права.
Серед начал:
верховенство права;
справедливість;
суверенітет держави;
законність;
рівність усіх форм власності;
розподілу влад;
повага до прав людини
Серед загальних принципів фінансового права виділимо наступні:
1. Принцип публічності правового регулювання. Фінансове право відноситься до публічно-правових галузей.
2. Принцип недискримінації, що встановлює заборону на обмеження фінансової правосуб'єктності кого-небудь, виходячи з расових, національних, статевих, релігійних, політичних, ідеологічних, соціальних і інших подібних критеріїв.
Заборона всіх видів дискримінації витікає із загально правового принципу справедливості права, розвиває, конкретизує його.
3. Принцип розподілу влади. Даний принцип припускає розподіл повноважень між органами представницької, старанної і судової влади так, щоб, з одного боку, забезпечити ефективність фінансової діяльності держави, а з іншої - виключити монополізацію влади у фінансовій сфері якимсь одним державним органом.
У літературі висловлена думка про пріоритет в галузі фінансової діяльності держави представницьких органів перед виконавчими органами влади.
4. Принцип єдиної фінансової політики і єдності фінансово економічного простору
5. Принцип єдності фінансової політики і політики в сфері регулювання грошової системи;
6. Принцип фіскальної єдності, що забезпечує поєднання державних і місцевих інтересів, рівноправ'я форм власності публічних суб'єктів, самостійність місцевого самоврядування у сфері фінансових відносин.
7. Принцип розподілу функцій між представницькими органами та органами виконавчої влади (держави та місцевого самоврядування) у сфері фінансової діяльності
8. Принцип балансової відповідності (рівноваги). Ідея відповідності доходів і витрат грошових фондів червоною ниткою проходить через всю систему фінансово-правового регулювання, визначаючи її спрямованість і зміст.
9. Принцип пріоритету видатків над доходами
10. Принцип планового та цільового використання фінансових ресурсів держави.
11. Принцип всебічного (тотального) контролю у сфері фінансової діяльності та відповідальності за недодержання фінансової дисципліни
12. Принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави;

3. Система фінансового права та система фінансового законодавства, їх співвідношення
Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему фінансового законодавства. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру.
Залежно від підстав (критеріїв) виділяють кілька видів систем законодавства: горизонтальну, вертикальну, регіональну, комплексну.
Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання - фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію відокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право - конституційне законодавство, трудове право - трудове законодавство, фінансове право - фінансове законодавство тощо).
Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Серед сучасних тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового нагромадження нормативного матеріалу та розподіл його за структурними блоками (інститутами, галузями). Наявна тенденція до уніфікації зазначених блоків дає підстави для підвищення ефективності правового регулювання. При цьому зазначений процес тягне за собою утворення нових інститутів (банківське, податкове право).
Територіальна (регіональна) побудова відображає територіальні особливості регулювання фінансово-правових відносин, розвиток загальних положень фінансового законодавства в місцевих (регіональних) нормативно-правових актах (ставки єдиного податку та місцевих податків і збрів, місцеві рішення про бюджет, особливості місцевого бюджетного процесу, регулювання тарифів за надання місцевих послуг тощо)
У свою чергу тенденції вдосконалення законодавства пов'язують зі створенням нових комплексних галузей законодавства (зокрема, банківського законодавства, приватизаційного, податкового тощо), що є значним чинником впливу на реальне розв'язання економічних та соціальних питань.
До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; кодифіковані, загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; міжнародні договори, обов’язковість яких визнана, рішення Конституційного суду України, укази Президента України; декрети, постанови та розпорядження та Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; ГоловКРУ, Державного казначейства України тощо); рішення місцевих рад, розпорядження голів державних адміністрацій, інші.
Щодо кожного інституту фінансового права законом встановлюється особлива система джерел законодавства.
Наприклад, в статті 4 Бюджетного кодексу України встановлено, що нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є:
1) Конституція України;
2) цей Кодекс;
3) закон про Державний бюджет України;
4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини; 5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу та інших законів України, передбачених пунктами 3 та 4 частини першої цієї статті;
6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, передбачених пунктами 3, 4 та 5 частини першої цієї статті;
7) рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до цього Кодексу, нормативно-правових актів, передбачених пунктами 3, 4, 5 і 6 частини першої цієї статті.
Цей перелік виключний.
Загальна тенденція в системі джерел окремих інститутів фінансового законодавства:
Ієрархічне розшарування актів, що мають характер (дію) закону:
Наприклад, в системі джерел податкового права законодавчі акти, що містять податкові норми, можуть бути згруповані в такі основні блоки:
1) фінансові закони, що містять податкові норми (БКУ, бюджет);
2) загальні податкові закони – законодавчі акти, що містять положення, які регулюють податкову систему в цілому, ї основні засади, головні характеристики податкових важелів:
- Своєрідною „конституцією” податкового права є ЗУ „Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р. (зі змінами та доповненнями). В ньому закладено принцип: Податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких непередбачено цим Законом, крім визначених Законом України "Про джерела фінансування дорожнього господарства України", сплаті не підлягають.
- Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р.
(в Росії такі закони називають органічними)
3) спеціальні податкові закони (закони про оподаткування (ст.1 ЗУ „Про систему оподаткування”) – лише вони можуть встановлювати ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), пільги щодо оподаткування;
4) декрети Кабінету Міністрів України;
5) закони про визнання обов’язковості на території України міжнародних договорів.

4. Дія норм фінансового права та конкуренція фінансово-правових приписів, співвідношення законності та доцільності у фінансовому праві
Фінансово-правові норми являють собою ідеальні моделі поведінки в сфері фінансової діяльності. Для реального, практичного втілення вони мать бути реалізовані участниками фінансово-правових відносин. При цьому надзвичайно важливим є встановлення часових, просторових і суб’єктивних меж дії фінансово-правових норм. Останнє здійснюється за допомогою так званих оперативных норм.
Дія фінансово-правової норми в часі починається с моменту вступу в юридичну силу нормативного акта, що містить її, і припиняється моментом втрати останнім юридичної сили.
Вступ в силу фінансового нормативно-правового акта визначається одним з наступних моментів:
1. Моментом прийняття (підписання) нормативного акта.
2. Моментом оприлюднення нормативного акта (за загальним правилом вступають в дію
через 10 днів з моменту їх оприлюднення).
3. Датою, що вказана в самому нормативному акті.
4. Спеціально прийнятим нормативним актом.
Припинення дії нормативних актів визначається наступними моментами:
1. Закінченням строку дії нормативного акта. В цьому випадку наперед встановлюється час дії фінансово-правової норми, зі закінченням вказаного терміну вона припиняє діяти. Наприклад, зміни до законів України, що вносяться законом про державний бюджет на відповідний рік, як припиняє дію, власне, і сам вказаний закон.
2. Прямою відміною.
3. Заміною діючого нормативного акта іншим актом.
Принципи дії в часі:
Як правило, нормативні акти розповсюджують свою дію на правовідносини, що виникають після їх вступу в силу, тобто мають перспективну спрямованість.
Діє принцип: нормативні акти, що встановлюють обов’язки або відповідальність суб’єкта фінансового права, звороньої силы не мають. Виключення складають акти, які пом’якшують або усувають заходи юридичної відповідальності, яким може надаватися зворотня сила. Часто законодавець (нормо творець) не може прийняти і ввести в дію нормативно-правовий або індивідуально-правовий акт, якщо в законодавстві для цього передбачено чіткі часові межі. Так, наприклад, 25 серпня – щодо законів про подаки або інші доходи до бюджету.,

Дія в просторі. За загальним правилом вступають в силу і діють одночасно на усій территорії. Регіональні нормативні акти розповсюджують свою дію на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Проблеми:
В Україні існують різні економічні простори: спеціальні економічні зони, митна територія (спеціальні митні території, податкова територія – їх існування, та їх режим прямо впливають на дію фінансового права в просторі.
Фінансове право дає досить широкі права місцевим органам на регулювання податкових та бюджетних правовідносин. Часто виникають проблеми з дією норми щодо суб’єктів правовідносин, які переміщуються за межі відповідної території.
Останнім часом територіальні органи допускають порушення дисципліни фінансово-правового регулювання: визначають недіючими на своїй території законодавчих актів (наприклад, про державну закупівлю), перевищують надану їм компетенцію (збільшують коло видів публічних платних послуг, встановлюють щодо них тарифи з порушенням законодавства, перевищують встановлені їм межі податкового регулювання, тощо).
Аналогічно визначається і дія нормативних актів за колом осіб. В тексті самого акта має міститися посилання на суб’єктів фінансового права, яким адресовані норми акта. Наприклад, податкові закони чітко визначають коло платників щодо кожного податка.
Проблема: на підзаконному рівні дуже часто коло суб’єктів визначених в законі звужується: коло одержувачів бюджетних коштів, коло суб’єктів, які можуть застосовувати заходи бюджетної відповідальності.
Конкуренція фінансово-правових норм:
Правовая система побудована ієрархічно, одні нормативні акти володіють більшою юридичною силою щодо інших. При цьому юридична сила кожного акта визначається місцем органу, що його видав, на державно-управлінській “піраміді”.
Як діяти при колізії нормативних актів одного рівня ?
Можливе застосування наступних принципів:
1) пріоритет кодифікованого акта щодо не кодифікованого.
Проблема: з кодифікованих – лише Бюджетний кодекс. В податковій сфері цю роль відіграють два закони: «Про систему оподаткування», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»;
2) пріоритет спеціальної норми щодо загальної (lex specialis derogat generali). Наприклад, в ст. 6 Закону «Про банки та банківську діяльність» встановлено, що «законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому Закону».
В ч.2 ст. 4 Бюджетного кодексу, зазначається, що при здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, цього Кодексу та закону про Державний бюджет України;
3) пріоритет пізніше прийнятого акта щодо раніше прийнятого (lex posterior derogat priori).
Проблема: законодавець часом зловживає цим правилом і обмежує дію норм Бюджетного кодексу в положеннях щорічних законів про Державний бюджет.
4) нормативно встановлений пріоритет. Іноді вищі державні органи приймають нормативно-правові акти, які безпосередньо вирішують правові колізії. Наприклад, з питань банкрутства банків законодавство про санацію та банкрутство застосовується в частині, що не суперечить Закону «Про банки та банківську діяльність».
Проблема: іноді такий пріоритет встановлюється на підзаконному рівні.

5.Суб’єкти фінансового права та фінансових правовідносин, проблема представництва у фінансовому праві.
Суб’єкт фінансового права це особа, яка володіє правосуб’єктністю, тобто наділена відповідними правами та обов’язками і потенційно можу бути участником фінансових правовідносин.
Суб’єкт фінансового правовідношення це реальний учасник конкретних фінансових правовідносин, який реалізує власні права (обов’язки), або виступає від імені суб’єкта фінансового права (в в’язку з чим наділений власними правами і обов’язками).
Юридичні права і обов’язки (матеріальні) в сфері фінансової діяльності належать суб’єктам фінансового права.
Суб’єктами фінансових правовідносин можуть бути фізичні особи (громадяни), юридичні особи (і організації, не наділені правами юридичної особи), держава, АРК, територіальні громади, органи держави і місцевого самоврядування.
Представництво в фінансових правовідносинах можливе:
за законом:
загальне, в межах встановленої компетенції (наприклад, казначейство),
процесуальне (наприклад, податкова адміністрація, прокуратура в суді) та
спеціальне (наприклад, на здійснення державного замовлення, взяття державного кредиту, укладення договору державного кредитування тощо).
за договором (представництво централізованою бухгалтерією, податковим агентом, митним брокером тощо).
Особливості:
одним з суб’єктів цих відносин обов’язково має бути відповідний орган державної влади або місцевого самоврядування (або держава чи територіальна громада вцілому);
фінансове правовідношення не може виникати між фізичними особами (громадянами); між фізичними особами (громадянами) і юридичними особами, які мають організаційно-правову форму, що базується на приватній формі власності, а також між цими юридичними особами. Суб’єктний склад фінансового правовідношення визначається видом фінансового правовідношення;
в окремих інститутах фізична особа не може бути суб’єктом фінансового права взагалі – бюджетне право;
органи держави та місцевого самоврядування в фінансових правовідносинах можуть реалізовувати власні права і обов’язки (компетенцію), в ролі владних, або підвладних, а можуть виступати від імені публічного утворення реалізуючи його права (тобто здійснювати представництво за законом). Особливість: часто виникає конфлікт інтересів публічних утворень,коли їх права реалізує один і той же орган (наприклад, Державне казначейство, фінансові управління, податкова служба тощо).
7.Співвідношення понять «публічний фонд коштів», «бюджет» та «казна».
Публічний фонд коштів – фонд, що перебуває у власності публічних утворень національного (Народу України, держави, АР, територіальних громад, суспільства (громадськості), іноземної держави) або міжнародного рівня (міжнародні організації), що функціонує в порядку, визначеному державою з метою забезпечення виконання функцій, покладених на публічні утворення та забезпечення суспільних потреб, може мати статус юридичної особи або існувати у вигляді коштів на рахунку, переданих в управління відповідному органу.
Публічним є фонд, якщо він:
створений за участю держави (правотворчий акт), або на вимогу і в порядку, визначеному державою;
на нього розповсюджується фінансовий контроль, в тому числі і за управлінням фінансовими ресурсами;
держава бере участь в поповненні даного фонду (кошти надходять переважно або в тому числі і з бюджету, інших публічних фондів коштів) або приймала участь в формуванні фонду;
держава бере участь в управлінні фондом або погоджує кандидатуру керівника, який звітує про свою дільність перед нею.
Казна - поняття, що пов’язується з територіальними утвореннями – держава, АРК, територіальна громада. До казни відносять усі нерозподілені і не передані на визначенму майновому праві іншим суб’єктам права фінансові ресурси публічних утворень.

До державної казни відносять:
1) грошові фонди:
кошти державного бюджету (до моменту їх перерахування на реєстраційні рахунки розпорядників та одержувачів бюджетних коштів відкриті в Державному казначействі України),
централізованих позабюджетних фондів коштів,
Державний фонд дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України,
Золотий запас України,
матеріальні фонди:
Державний резерв,
Державна частина Музейного фонду України,
Національний архівний фонд.
(вони знаходяться у власності держави і не передані на визначеному майновому праві ніякому іншому суб’єктуравління ними здійснює НБУ)

До місцевої казни відносять:
кошти місцевих бюджетів,
місцевих цільових бюджетних фондів,
регіональні відділення централізованих позабюджетних фондів, що перебувають у комунальній власності.
Становлення правової категорії “казна” (фіск) проходило в багато етапів і протікало з особливостями в залежності від історії розвитку держави. Зародження ж поняття відбулось за часів римської держави (Populus Romanus) (V-IV ст.ст. до н.е.) Державна казна (aerarium) виступала не суб’єктом права, а складовим місцем для державних цінностей, які належали народові, в цьому тлумаченні поняття «казна» рівноцінне терміну «скарбниця». Проте термін «скарбниця» не застосовується щодо фондів коштів.

Під казною розуміють:
суб’єкта цивільного права. Державу в такому разі приймають як юридичну особу. Так, казна, як усяка юридична особа, здійснювала свою діяльність через повірених і представників. Але публічні утворення не визнані в положеннях Цивільного кодексу юридичними особами, а наділені статусом публічних учасників цивільних відносин (ст. 2 ЦКУ);
кошти державного бюджету та інше державне майно, не закріплене за державними підприємствами та установами. В Україні ж законодавче визначення поняття казни відсутнє, в РФ є. Важливо казну відмежовувати для того, щоб знати на яке майно може бути зверене стягнення в разі позивання до держави;
Державні органи як уособлення держави (казни). Як правило, в цивільних правовідносинах, в процесуальних від імені публічно-правових утворень виступають фінансові органи, наприклад Міністерство фінансів, Державне казначейство, його органи, Державна податкова служба, органи прокуратури. Разом з тим, визнання держави та інших публічних утворень юридичними особами або учасниками цивільних відносин не виключає юридичної сутності міністерств та інших центральних відомств, органів місцевого самоврядування, бюджетних установ тощо. Ці орани можуть виступати в правовідносинах як від імені казни, в її інтересах, так і у власних інтересах, як юиридчної особи.
Бюджет розуміють як:
фонд без стаусу юридичної особи (за матеріальним змістом);
план формування та використання коштів (план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду – ст.2 БКУ) (політичне значення);
сукупність грошових відносин між державою та іншими суб’єктами бюджетних правовідносин з приводу формування та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів завдяки яким держава виконує свої завдання та функції (в економічному розумінні);
кошти, що мобілізовані на єдиному казначейському рахунку.

6.Поняття фінансової системи, межі правового регулювання фінансовим правом відносин у галузі фінансів.
1. Сукупність фінансових інститутів, що об'єднують визначені фінансові відносини по утворенню і використанню відповідних централізованих і децентралізованих фондів коштів являє собою фінансову систему України. Фiнансова система це сукупнiсть окремих сфер фiнансових вiдносин, які відбуваться між централізовані або децентралізованими фондами грошових коштів, мають відповідний апарат управління та правове забезпечення.
2. Вся фінансова система складається з централізованих і децентралізованих фондів.
3. Державні та місцеві фінанси – це грошові кошти, які використовуються з метою забезпечення державних функцій та функцій місцевого самоврядування.
4. Іноді фінансову систему розглядають як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність держави.
5. Фінансову систему тлумачать також як систему нормативно-правового регулювання.

8.Поняття та місце публічних фондів коштів у фінансовій системі України, їх види.(сучасне поняття)
Бурхливий розвиток фінансового права протягом останніх десяти років в Україні та всіх країнах СНД поставив питання про необхідність перегляду багатьох базових категорій фінансо-вого права та нового осмислення предмета фінансового права. Участь у відповідних дискусіях та обміні думками беруть не тільки українські фахівці, а й провідні юристи-фінансисти «близь-кого зарубіжжя»[1; 2; 3; 4; 5; 6]. Однією з причин розпочатої дискусії стала поява нових видів грошових фондів, які не вписувались в існуючі «класичні» визначення предмета фінансового права, а також негайна потреба у запровадженні ефективного правового регулювання витрат цих фондів. Першим прикладом таких грошових фондів стали бюджети органів місцевого са-моврядування, які за новими Конституціями України і Росії не є державними фондами, і їх ко-шти також не можуть розглядатися як приватна власність будь-яких осіб. Після досить гарячих дискусій в юридичній літературі про те, нормами якого права має регулюватися накопичення та використання коштів бюджетів органів місцевого самоврядування, більшість авторів погодила-ся з тим, що предмет фінансового права необхідно розширити, включивши у нього не тільки державні фонди коштів, а й фонди коштів органів місцевого самоврядування (фонди комуналь-ної чи муніципальної власнос- ті)^; 8; 9]. Але на цьому проблема переосмислення предмета фінансового права не була вирішена остаточно через виникнення в країнах СНД протягом останніх років нових видів пуб-лічних за своєю природою фондів коштів, які не є ні державною, ні комунальною (муніципаль-ною) власністю. Правовий статус таких фондів та проблема правового регулювання їх витрат сьогодні поки-що залишаються майже недослідженими в правовій літературі, і є метою дослі-дження даної статті. 1. Історичні витоки публічних фондів та публічних видатків як категорій фінансового права. Вперше використання терміна «публічні фонди» та «публічні видатки» в юридичній лі-тературі, на яку спирається сучасне фінансове право України, можна знайти в дореволюційних працях класиків фінансового права. Але тоді ці терміни вживалися класиками поряд з терміном «державні кошти», «державні видатки», «суспільні видатки» як їх синоніми. Так, С.Іловайський у підручнику фінансового права використовує термін «публічні ви-датки» як синонім терміна «державні видатки». Коментуючи класифікацію державних видатків, запропоновану Д.Львовим у «Курсі фінансового права» та В.Лебедєвим в підручнику «Фінан-сове право», С.Іловайський пише: «Дуже розповсюдженим є розподіл публічних видатків на виробничі та невиробничі»[10]. А аналізуючи видатки на військові цілі та мілітаризм держав, С.Іловайський зазначає, що останній не лише призводить до величезних публічних видатків, але також є тяжким тягарем для усього народного господарства[10]. Далі, аналізуючи зростання видатків в державі, він пише: «Дійсно, статистичні дані вказують на вражаюче зростання публічних видатків... Не менш швидко, а в деяких випадках швидше ніж навіть державні, зрос-тають видатки місцевих самоврядних союзів, особливо великих міст»[10]. Крім того, досліджуючи державні фінанси наприкінці 19 ст. класики фінансового права царської Росії часто відносили до категорії «державні видатки» не тільки видатки державної казни (тобто суто державні видатки у сьогоднішньому розумінні), а й видатки інших «примусо-вих союзів у державі» насамперед таких як общини, земства, округи та інші місцеві утворен-ня[11; 12]. Таким чином, в часи формування фінансового права царської Росії класики використо-вують два терміна «публічні видатки» та «державні видатки» як синоніми. Однак в якості основного терміна частіше використовувався останній в силу того, що в царській Росії чіткого поділу на «публічне», «приватне» та «державне» в юридичній та економічній літературі не від-булося! 13]. Не відбулося такого чіткого розподілу цих категорій і після Великої Жовтневої ре-волюції в силу «не актуальності» цього питання. Адже після проведення повної націоналізації всієї власності в державі, все «публічне» фактично стало ототожнюватися з «державним», вна-слідок чого термін «державне» повністю замінив термін «публічне». При цьому значно звузи-лося первинне розуміння того, про що на початку йшла мова, але це було непомітно в умовах повного одержавлення всієї власності у країні. У той же час, зарубіжні автори використовували у своїх працях терміни «публічні видатки» та «публічні фонди», які перекладалися на українсь-ку мову як «державні видатки» та «державні фонди» заради відповідності термінології, що ви-користовувалася в радянському фінансовому праві. 2. Теоретичне обгрунтування повернення до категорій «публічні видатки» та «публічні фонди» у сучасному фінансовому праві. Фінансове право є галуззю публічного права. Сьогодні публічне право, як і фінансове право, переживає нове осмислення базових категорій у зв'язку з подальшим розвитком та поглибленням розуміння його предмета. Предмет публічного права сьогодні охоплює не тільки такі «традиційні» сфери, як державний устрій та державна влада, управління і організація самоврядування, але також й виявлення публічного інтересу як сумарного, узагальненого соціального інтересу в кожній із сфер економічній, соціальній і інших. При цьому до публічного інтересу відносять: державний інтерес, суспільний інтерес та територіальний інтересі [14]. Як відмічає Ю.Тихомиров, сьогодні необхідно по-новому осмислити поняття публічності у суспільс-тві, не звужуючи його лише до державних інтересів і розуміючи під цим також спільні інтереси людей як інтереси різного виду товариств, об'єднань (у тому числі територіальних), інтереси колективної самоорганізації та саморегулювання й самоуправління[^]. Для фінансового права (як галузі публічного права) таке розуміння публічного права означає необхідність проведення заміни категорій «державний інтерес», «державні видатки», «державні фонди» на більш об'ємні категорії «публічний інтерес», «публічні видатки», «публі-чні фонди» у визначеннях фінансової діяльності держави, предмета фінансового права та гро-шових фондів, які охоплюються ним. Це призведе до розширення предмета фінансового права і правомірного включення в нього не тільки суто державних фондів коштів, а й інших, публічних за своєю природою фондів коштів, які при вузькому розумінні публічного права необгрунтова-но залишалися поза предметом фінансового права. Одним із прикладів такого неправомірного звуження предмета фінансового права, на мій погляд, були пропозиції не відносити до цього предмета бюджети місцевих самоврядувань як такі, що не є державними фондами ко-штів[3; 4; 5; 6]. Публічний інтерес включає державний інтерес лише як один із різновидів публічного ін-тересу, носієм якого є держава у особі системи відповідних державних органів. При цьому фі-нансовою основою для реалізації та забезпечення задоволення державних інтересів є Держав-ний бюджет. Отже, Державний бюджет є різновидом публічних фондів, а його видатки різ-новидом публічних видатків, які мають цільове використання фінансування реалізації інте-ресів саме держави. Крім того, предметом публічного права є публічний суспільний та терито-ріальний інтереси. Постає питання: які інституції є носіями цих видів публічного інтересу та що є фінансовою основою для забезпечення їх реалізації? Згідно з новою Конституцією України носієм територіального інтересу є органи місце-вого самоврядування. Так, відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування згідно з ст. 142 Консти-туції України є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, приро-дні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Отже, бюджети органів місцевого самоврядування також за своєю природою є публічними фондами, кошти яких є комунальною (муніципальною) власністю. А видатки цих публічних фондів є різ-новидом публічних видатків в державі, які мають своє цільове використанням на реалізацію та забезпечення задоволення територіального публічного інтересу. Певні складнощі виникають при з'ясуванні «легітимних носіїв» та фінансової основи ре-алізації суспільного інтересу. Проблема інтересів у публічному праві завжди сприймалася та дискутувалася юристами дуже гостро. Основною темою для дискусій та предметом розбіжності у поглядах було визначення джерел формування суспільного інтересу. Обговорювалося, чи вважати такими джерелами класові, групові, особисті чи узагальнені соціальні інтереси? Сучас-ні автори теоретики публічного права доходять висновку, що під публічним суспільним ін-тересом треба розуміти спільні інтереси, які можна розглядати як узагальнення особистих, гру-пових інтересів, без задоволення та реалізації яких неможливо, з одного боку, реалізувати при-ватні інтереси осіб, а з іншого неможливо забезпечити цілісність, стабільність та нормальний розвиток організацій, держав, націй, соціальних прошарків та суспільств у ціло-му[14]. При цьому закони та інші правові акти поступово забезпечують державне визнання, реалізацію та захист будь-яких публічних інтересів, включаючи суспільні інтереси. Суспільний інтерес, в свою чергу, проявляється у різних формах. Визнані державою сус-пільні інтереси у загальному вигляді сформульовані в конституціях країн, а механізми їх реалі-зації та захисту встановлюються у законах та інших нормативно-правових актах. Серед основ-них інтересів, які є як суспільними, так і державними, класично визнавався інтерес у забезпе-ченні охорони державних кордонів, оборони країни від зовнішньої агресії, захисті політичної активності громадян, тощо. Але з прийняттям багатьма країнами, у тому числі Україною та кра-їнами СНД, концепції побудови правової держави, в якій насамперед захищаються основні пра-ва і свободи людини, на передній план виступають нові суспільні інтереси, що дедалі повніше визнаються державами. Так, одним із основних суспільних інтересів, які захищаються та реалі-зуються в сучасних державах, стає інтерес громадян у отриманні соціального захисту та соціа-льного забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати го-дувальника, безробіття з незалежних від громадян обставин, а також у старості та в інших випа-дках. Відповідно до ст. 46 Конституції України право на таке соціальне забезпечення гаранту-ється загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечен- ня; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за не-працездатними. Таким чином, одним із основних видів публічного суспільного інтересу сьогодні стає ін-терес громадян у соціальному забезпеченні та соціальному страхуванні. І, як видно із Консти-туції України, цей суспільний інтерес не тільки визнається, а й гарантується державою. Останнє означає, що держава має взяти на себе організацію механізмів реалізації цього інтересу та ви-значити джерела його фінансування. Інакше гарантія забезпечення реалізації цього інтересу за-лишиться лише декларацією, і він не зможе бути задоволений. Які ж фонди коштів є основою для реалізації цього виду суспільного інтересу в Україні, і яка юридична природа цих фондів? В Україні функціонує чотири державних фонди соціального страхування! 15; 16; 17; 18]: 1) Пенсійний фонд України; 2) фонд загальнообов'язкового державного соціального страхуван-ня на випадок безробіття. Його кошти формуються за рахунок страхових внесків роботодавців (1,9% суми фактичних витрат на оплату праці), найманих працівників (0,5% суми оплати праці) і державних асигнувань. За рахунок його коштів фінансується, наприклад, допомога по безро-біттю, здійснюється профорієнтація, перепідготовка, підвищення кваліфікації безробітних; 3) фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю-вань. Страхові внески до фонду вносять лише роботодавці від 0,2 до 13,8% сум фактичних витрат на оплату праці (залежно від класу професійного ризику виробництва); 4) фонд соціаль-ного страхування з тимчасової втрати працездатності. Роботодавці сплачують у фонд 2,9% від сум фактичних витрат на оплату праці, а наймані працівники 0,5% від суми оплати праці. Ці гроші використовуються, зокрема, на оплату лікарняних листків, для допомоги вагітним і поро-діллям, на санаторно-курортне лікування й оздоровлення, на поховання. Відповідно до зазначених законів України ці фонди (окрім Пенсійного фонду України) не є органами державної влади та органами місцевого самоврядування, всі чотири фонди не включаються до Державного бюджету України та будь-які місцеві бюджети, їх кошти утворю-ються в основному за рахунок обов'язкових внесків юридичних та фізичних осіб, а управління ними (за виключенням Пенсійного фонду України) здійснюється правліннями, утвореними на паритетній основі з представників держави, застрахованих осіб та роботодавців, представлених у правліннях кожного фонду в рівній кількості (по 15 осіб від кожної сторони)[15; 16; 17; 18]. Отже, органи управління цих фондів (окрім Пенсійного фонду України) не є органами державної влади та органів місцевого самоврядування, їх кошти не є ні державною, ні комуна-льною (муніципальною) власністю і використовуються виключно для фінансування виплат громадян за визначеними законами цільовими соціальними програмами (тобто, використову-ються для задоволення публічного суспільного інтересу). Звідси можна зробити висновок, що фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування в Україні є новим видом пу-блічних фондів, які не є ні державними, ні комунальними (муніципальними) публічними фон-дами. А витрати цих фондів є публічними витратами, які мають цільове призначення задово-лення суспільного інтересу в існуванні соціального страхування та соціального забезпечення в державі. При цьому накопичення коштів цих публічних фондів та здійснення видатків регулю-ється відповідними законами України. Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити наступні висновки: 1) предметом фінансового права у сучасний період є суспільні відносини, які з'являються в процесі діяльності в державі по створенню, розподілу та використанню грошових публічних фондів з метою реалізації публічних інтересів, визнаних державою; 2) до публічних фондів в України відносяться: Державний бюджет України, кошти якого є державною власністю та витрачаються для реалізації загальнодержавних публічних інтересів; бюджети органів місцевого самоврядування, кошти яких є комунальною (муніципа-льною) власністю та витрачаються для реалізації публічних територіальних інтересів, визнаних органами самоврядування відповідних територій та/або їх об'єднань; фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування, кошти яких не є державною чи комунальною власністю та витрачаються для реалізації суспільного інтересу в існуванні соціального страхування та соціального забезпечення, визнаного державою.

9.Фінансово-правовий статус юридичних осіб публічного права та бюджетних установ і режим їх фондів коштів.
Відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетна установа – це “орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими” (п. 6 ст.2 БКУ).
В результаті низки трансформацій правових основ статусу бюджетної установи було визначено декілька основних її рис.
Бюджетною установою визнається лише орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому розпорядчому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування.
Повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів.
Лише бюджетна установа може виступати розпорядником бюджетних коштів (п.15, 36 ст. 2 БКУ).
Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України.
Бюджетна установа отримує кошти лише з одного бюджету за її підпорядкуванням. Взагалі “забороняється здійснювати впродовж бюджетного періоду видатки на фінансування бюджетних установ одночасно з різних бюджетів” (п. 2 ст. 85 БКУ).
Фінансування бюджетних установ здійснюється на основі економічно і науково обґрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.
Бюджетні установи, які виступають розпорядниками бюджетних коштів, відповідно до єдиної методики звітності складають та подають детальні звіти, що містять бухгалтерські баланси, дані про виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію за формами, встановленими законодавством України (п. 2 ст. 58 БКУ).
Кошти бюджету надаються бюджетній установі лише на основі затвердженого кошторису та ведення бухгалтерського обліку та звітів в порядку, передбаченому законодавством для бюджетних установ.
Доходи, які отримуються від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету відносяться до доходів відповідних місцевих бюджетів, однак вони не враховуються при визначені обсягу між бюджетних трансфертів (пп. 14 п. 1 ст. 69 БКУ).
Розрахунково-касове обслуговування бюджетних установ, як розпорядників бюджетних коштів, здійснюється Державним казначейством України (пп. 2 п. 1 ст. 48 БКУ). Державне казначейство України здійснює не тільки перерахування з єдиного казначейського рахунку коштів безпосередньо виконавцю робіт, а й контролює напрями використання коштів та має можливість повного контролю за обігом державних коштів. Тобто виконує функцію “контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів” (пп. 3 п.1 ст. 48 БКУ). Таким чином бюджетна установа не має змоги витрачати гроші не за призначенням.
Одержує бюджетне асигнування як вид бюджетного повноваження.
Відповідальність за виникнення заборгованості, що склалася несе виключно розпорядник, з вини якого вона утворилась.
Фінанси комунальних підприємств Процес формування комунальної власності був започаткований Постановою Кабінету Міністрів України “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”, ухваленою ще в жовтні 1991 р.
Фінанси державних та комунальних і державних підприємств належать до приватних фінансів. Але, оскільки вони розпоряджаються об’єктами публічної форми власності, вони підпадають під особливий публічних порядок захисту прав публічних власників. Зокрема, під законодавство про державні закупівлі. Договір про державну закупівлю визнається адміністративним договором.

Під фінансово-правове регулювання підпадають лише фінансові зобов’язання, які виникають з договору державної закупівлі, в яких стороною виступає або держава, АРК, територіальна громада, або бюджетна установа.

10.Поняття та склад публічних доходів, динаміка їх змін.
Публічні доходи – це частина національного доходу країни, яка відраховується в результаті розподілу його частини в результаті його розподілу та перерозподілу у власність і розпорядження держави й органів місцевого самоврядування з метою створення централізованих фондів для фінансування їх завдань і функцій.
Доходи бюджету - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти) (ст.. 2 БКУ)
Розмежування між державним та місцевим бджетами державних доходів врегульовано Бюджетним кодексом України.

Види:
1. Державні доходи у вигляді різних платежів зараховуються децентралізованого фонду держави – державний бюджет і централізовані цільові позабюджетні фонди. А також гранти і дарунки у вартісному обрахунку.

Частина національного доходу йде у власність і розпорядження місцевих органів самоврядування. Держава, яка є виразником публічних фінансових інтересів, на підставі чинного законодавства у безвідплатному і без еквівалентному порядку мобілізує фінансові ресурси у юридичних осіб усіх форм власності й організаційно-правових форм діяльності, у громадських організацій, які займаються підприємництвом, у фізичних осіб які мають доходи.

2. Місцеві доходи – йдуть до відповідних місцевих бюджетів, регіональних цільових фондів.(доходи місцевих бюджетів – визначені в ст.. 64 БКУ)

3. Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і бесповоротно, або на інших умовах (субвенції) передаються з одного бюджету до іншого;

Публічні доходи – це кошти, що одержуються при розподілі і перерозподілі національного доходу, що на підставі норм фінансового права скеровані до фондів кошті, які використовуються на задоволення публічного інтересу при реалізації завдань і функцій держави, муніципальних органів і органів, яким держава дозволяє представляти публічний фінансовий інтерес.

!!!10.Методи та форми мобілізації фінансових ресурсів
Види методів мобілізації платежів

1. Формуючи бюджетні доходи, держава в основному застосовує обов’язковий метод мобілізації платежів – оподаткування (податки і збори).
У доходах державних бюджетів різних держав іноді податкові надходження складають майже 90 %.

2. Мобілізація неподаткових доходів. За бюджетною класифікацією (розділ 1 Класифікація доходів бюджетів) до не податкових надходжень віднесені:

- доходи від власності та підприємницької діяльності;

- адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

- надходження від штрафів та фінансових санкций;

- інші неподаткові надходження (надходження сум різниці в ціні на природний газ відрахування від сум перевищення розрахункового розміру фонду оплати праці; пеня за порушення строків розрахунків у сфері зовншньоекономічної діяльності та невиконання зобов’язань; доходи від операцій з кредитування та надання гарантій; власні надходження бюджетних установ плата за послуги, що надаються бюджетними установами, інші джерела власних надходжень бюджетних установ; додаткові збори за сплату пенсій).

3. мобілізація доходів від операцій з капіталом, які збираються шляхом:

А) надходжень від продажу основного капіталу – кошти від реалізації безхазяйного майна, скарбів тощо;
Надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння;
Надходження від відчуження майна, що належить державі, АРК, знаходиться в комунальній власності;

Б) надходження від реалізації державних запасів товарів (матеріальних цінностей державного резерву та розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву);

В) надходжень від продажу землі та нематеріальних активів;

Г) Податків на фінансові операції та операції з капіталом.

4. одержання трансфертів, які в бюджетному кодексі визначаються як кошти, одержані від органів державної влади, органів влади АРК; органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій. Від Секретаріату ООН за участь українського контингенту в миротворчих операціях, гранти, дари тощо).

5. Інститут державних та муніципальних запозичень – це врегульовані правовими норами відносини, що виникають при запозиченні коштів від резидентів – юридичних та фізичних осіб; а також від інших держав та фінансових організацій на умовах добровільності, повернення, строковості, від платності.


14.Сучасні проблеми податкового права (предмет, метод, принципи, система, джерела).
Сучасні проблеми податкового права.
Основні проблеми податкового права:
системи інститутів (системи підгалузі)
відсутність Податкового кодексу
взаємодія начал і принципів,
статусу платників податку та їх представництва,
невизначене коло повноважень і відповідальності податкових агентів (виняток – податок з доходів фізичних осіб (проблема з місцевими податками – адміністрація готелів, житлово-комунальні господарства через ЖРЕПи;
податкового зобов’язання,
системи оподаткування (поєднання загальної та спрощеної систем)
елементів податку та податкового закону,
податкового процесу.

29..Бюджетне право як підгалузь фінансового права, його предмет, система та джерела
Бюджетне право є підгалуззю фінансового права тому, що:
по-перше, включає в себе величезний масив фінансово-правових норм. Більша частина цих норм міститься в Бюджетному кодексі, в законах про Державний бюджет на поточний рік, інших законах і підзаконних актах, а також рішеннях органів місцевого самоврядування, що стосуються бюджетної сфери;
по-друге, володіє окремою системою принципів, що є спеціальними, доповнюючими щодо принципів фінансового права, і є обов’язковими для усіх інститутів бюджетного права;
по-третє, володіє власним видом юридичної відповідальності – бюджетно-правовою відповідальністю.
Предметом бюджетного права України є суспільні відносини, що складаються в процесі формування і виконання державного бюджету.
Склад бюджетного законодавства
Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є (ст.. 4 БКУ):
1) Конституція України;
2) Бюджетний кодекс України (Цим Кодексом визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.);
3) закон про Державний бюджет України;
4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини, передбачені статтею 1 цього Кодексу;
(закони виставлені в чіткій ієрархії, тобто Закон Дпро державний бюджет не може суперечити Бюджетному кодексу України; немає постанов Верховної ради України)
5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу та інших законів України, передбачених пунктами 3 та 4 частини першої цієї статті;
(1) немає розпоряджень Кабінету Міністрів України. Дивись, наприклад:
„Про схвалення Концепції реформування місцевих бюджетів” від 23 травня 2007 р. N 308-р;
Про вдосконалення структури розпорядників бюджетних коштів” від 31 травня 2006 р. N 296-р;
„Про перелік видатків державного бюджету на потреби оборони” від 13 вересня 2001 р. N 419-р; 2) з’являється новий акт: „Перелік бюджетних програм, по яких затверджуються порядки використання коштів державного бюджету, визначається дорученням Кабінету Міністрів України” (ст.. 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2009 рік”

6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, передбачених пунктами 3, 4 та 5 частини першої цієї статті;
(немає центральних органів, що не належать до виконавчої влади, зокрема, Рахункової палати України: Постанова Рахункової палати „Про затвердження Стандарту Рахункової палати "Порядок підготовки і проведення перевірок та оформлення їх результатів”  вiд 27.12.2004  № 28-6)
7) рішення:
- органів Автономної Республіки Крим,
- місцевих державних адміністрацій,
- органів місцевого самоврядування.
19.Сучасне поняття та проблеми суб’єктивного бюджетного права.


20.Проблеми бюджетного устрою та процесу
Бюджетний устрій:
1. У вітчизняній фаховій літературі немає комплексних досліджень проблематики бюджетного устрою. Сучасний бюджетний устрій України не відповідає потребам розвитку місцевого самоврядування, є стримуючим фактором проведення бюджетної реформи, підвищення ефективності використання бюджетних коштів, покращання якості послуг і рівня життя населення. Тому проблеми бюджетного устрою потребують наукового осмислення, а їх розв’язання матиме практичне значення.
Тлумачення поняття “бюджетний устрій” пройшло історичну еволюцію. У ХІХ ст. бюджетний устрій визначали як “устрій бюджету”; в СРСР – як “систему побудови державного бюджету та взаємозв’язок між окремими самостійними бюджетами” або як “організацію та принципи побудови бюджетної системи”.
2. На основі дослідження та аналізу фахової літератури запропоновано таке визначення поняття “бюджетний устрій”: це – види бюджетів, взаємозв’язки між бюджетами та міжбюджетні взаємовідносини, їх принципи, правовий статус бюджетів відповідно до правового статусу адміністративно-територіальних одиниць та державних утворень.
Поняття “бюджетний устрій” за своєю сутністю є системою правових, економічних, організаційних, інституційних відносин між органами публічної влади щодо управління публічними фінансами.
3. У законодавстві не повною мірою враховано, що існують принципи формування бюджетів, принципи взаємозв’язків між бюджетами та міжбюджетних відносин, які слід розрізняти. До принципів формування бюджету належать: повнота, збалансованість, транспарентність, єдність, уніфікація, реальність. Принципами взаємозв’язків між бюджетами є: самостійність, автономність, фінансова централізація чи децентралізація, відповідність бюджетного устрою державному та адміністративно-територіальному устроям держави. Принципами міжбюджетних відносин є: рівність бюджетних прав органів місцевого самоврядування, адекватність бюджетних видатків повноваженням і сферам відповідальності органів публічної влади, прозорість, субсидіарність.
4. Бюджетний устрій кожної країни обумовлюється її державним та адміністративно-територіальним устроями. Державний устрій визначає організацію держави та систему державних і місцевих бюджетів. У федеративних країнах існує два види державних бюджетів: федеральні бюджети – як бюджети центральних урядів, і державні бюджети суб’єктів федерації. В унітарних країнах є один державний бюджет і місцеві бюджети.
Адміністративно-територіальний устрій визначає територіальну організацію влади та систему місцевих бюджетів.
5. Внаслідок історичної еволюції сформувалися різні види бюджетного устрою. Серед факторів, які вплинули на це, слід назвати: особливості державного та адміністративно-територіального устроїв країн; їх політичну, правову та економічну системи; бюджетні повноваження суб’єктів публічної влади; характер взаємозв’язків і розподіл доходів та видатків між центральними та місцевими органами влади. Зазначені фактори дозволяють класифікувати бюджетні устрої країн сучасного світу.
В унітарних державах бюджетний устрій визначається ступенем їх централізації або децентралізації, у федеративних – симетричними чи асиметричними федераціями.
6. На формування бюджетного устрою України як суверенної держави вплинули такі чинники, зокрема: відокремлення державного бюджету УРСР від державного бюджету СРСР, що привело до запровадження Державного бюджету України як бюджету центрального уряду, який не включався до складу бюджету СРСР; проголошення самостійності місцевих бюджетів; зміна правового статусу обласних і районних бюджетів із запровадженням інституту місцевих державних адміністрацій; запровадження бюджетів територіальних громад міст, селищ, сіл та їх об’єднань, зміна правового статусу обласних і районних бюджетів з ухваленням Конституції України у 1996 р.
7. Існуючі правові, економічні, організаційні суперечності бюджетного устрою України обумовлюють його особливості та необхідність реформування.
Особливостями бюджетного устрою України є: відсутність уніфікованої низової бюджетної одиниці; суперечливий правовий статус обласних і районних бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим; відсутність чіткого розподілу функцій та повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що не дає змоги визначити їх бюджетні повноваження.
8. Стратегія і тактика реформування бюджетного устрою пов’язані з вибором можливих варіантів реформи адміністративно-територіального устрою та проведенням адміністративної реформи. Зокрема, в частині визначення поняття “територіальна громада” – як низова адміністративно-територіальна одиниця в системі адміністративно-територіального устрою України, “самодостатність низової адміністративно-територіальної одиниці”, а також щодо визначення шляхів формування самодостатніх територіальних громад, здатних надавати громадські послуги на рівні державних соціальних стандартів, або створення альтернативних адміністративно-територіальних одиниць, які будуть надавати ці послуги.
9. У разі прийняття рішення про формування самодостатніх територіальних громад шляхом їх об’єднання й укрупнення основними критеріями та показниками їх самодостатності мають стати: чисельність населення; кількість пенсіонерів, кількість безробітних, чисельність учнів, чисельність зайнятого населення в бюджетній сфері та реальному секторі економіки, середня заробітна плата в межах території, вартісна оцінка земель, кількість зареєстрованих суб'єктів підприємницької діяльності; структура та кількість об'єктів соціально-культурної сфери, що фінансуються з бюджету; видатки на лікарняне обслуговування одного жителя, видатки на освіту, видатки на утримання ЖКГ тощо. Відповідно буде уніфіковано низову бюджетну одиницю – нею стане бюджет територіальної громади, та зменшено кількість місцевих бюджетів.
10. Як альтернатива підвищення ефективності надання послуг громадянам може розглядатися створення асоціацій органів місцевого самоврядування та об’єднання останніми бюджетних коштів для реалізації спільних проектів – місцевих цільових бюджетних програм; запровадження спеціальних округів з надання послуг із правом на бюджет.
Реформування системи місцевого самоврядування на обласному та районному рівнях має супроводжуватися формуванням обласних і районних бюджетів як бюджетів місцевого самоврядування.
11. Одним із напрямів удосконалення бюджетного устрою є економічна регіоналізація України. Зокрема, це стосується територіального поділу України на області. Основними проблемами, які при цьому мають бути вирішені, є зменшення диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів України, створення можливостей для надання послуг громадянам на рівні державних соціальних стандартів.

52.Суть і призначення фінансового контролю.
Сутність контролю:
Фінансовий контроль є однією із завершальних стадій управління фінансами, проте фінансовий контроль супроводжує усі стадії управління публічними і приватними фінансами.
Зміст фінансового контролю визначається фінансовою діяльністю держави, складовою частиною якої він є
Специфіка будь-якого контролю як елемента управління - його вторинність.
Фінансовий контроль так чи інакше зачіпає інтереси практично кожного громадянина і всіх без винятку організацій,
Фінансовий контроль виступає в ролі свого роду лакмусового папірця, з допомогою якого зримо проявляється весь процес руху фінансових ресурсів, починаючи зі стадії їх формування, що необхідно для початку здійснення діяльності в будь-якій сфері публічного життя, і завершуючи одержанням фінансових результатів цієї діяльності.
Формально предметом фінансового контролю є фінансові показники діяльності, але фактичним об’єктом фінансового контролю є фінансова діяльність органів держави та місцевого самоврядування ат господарюючих суб’єків.
Необхідною умовою ефективності фінансового контролю є система бухгалтер-ського обліку,
Міра і глибина реалізації суспільством контрольної функції фінансів багато в чому залежить також від стану фінансової дисципліни господарюючого суб’єкта. Фінансова дисципліна - це одна із сторін законності, це чітке дотримання встановлених приписів і порядку утворення, розподілу та використання грошових фондів коштів.
Фінансовий контроль -- є діяльністю, яка підпадає під приватно-правове та публічно-правове регулювання. Тобто міжгалузевий інститут фінансового контролю складаєтсья з двох частин: фінансово-правового інтитуту фінансового контролю та приватно-правовий.
Фінансовий контроль є засобом розв’язання проблеми фінансової безпеки, оскільки він може відвернути підрив:   
Фінансового суверенітету держави;   
Цілісності фінансового простору;    
Єдності фінансової політики і фінансового механізму.
Значення фінансовго контролю полягає в тому, що при його здійсненні перевіряються:

дотримання встановленого правопорядку в процесі фінансової діяльності публічних органів та господарюючих суб’єктів;
економічна обрунтованість та ефективність здійснення дій та / або відповідність їх завданням держави та місцевого самоврядування.

Таким чином, фінансовий контроль - це цілеспрямована діяльність законодавчих (представницьких), виконавчих органів публічної влади, інших уповноважених органів та недержавних організацій, спрямована на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в ході планування, виконання та звітності щодо мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів коштів.


54 Тенденції зміни видів і методів фінансового контролю.
Розрізняють фінансовий контроль за сферами правового регулювання:
Публічний (державний та місцевого самоврядування), врегульований нормами:
фінансового права
адміністративного та господарського права (перевірки, що проводяться згідно з положеннями законодавства в сфері державних закупівель, державних інвестицій, корпоративних прав держави)
кримінально-процесуального права (перевірки, що проводяться на вимогу правоохоронних органів, згідно з КПК України)
Приватний, що регулюється нормами цивільного та господарського права:
Фінансовий контроль власника
Фінансовий контроль інвестора
Громадський (суспільний) фінансовий контроль (здійснюють  громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації), ОСББ, тощо)
Фінансовий контроль споживачів
Професійний фінансовий контроль (аудит): незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах
Виділяють такі види державного (публічний) фінансового контролю
за суб’єктами його здійснення:
Загальний
Верховної Ради України
Президента України
Кабінету Міністрів України
Міністерство фінансів України
Спеціалізований
Бюджетний:
Рахункова палата
Державна контрольно-ревізійна служба
Державне казначейство
Міжвідомчий (наприклад, МОН щодо відомчих вузів)
Податковий (див. додаток № 8 до Закону «Про Державнй бюджет на 2009 рік):
Державна податкова служба
Митна служба
Банківський:
Національний банк України
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
В сфері боротьби з легалізацією доходів одержанних злочинним шляхом
Національний банк України
Державний фінансовий моніторинг
Валютний:
Державна податкова служба
Митні органи
Національний банк
Державна контрольно-ревізійна служба
В сфері діяльності кредитних спілок: Державний комітет фінансових послуг
Фінансово-господарський: Державна контрольно-ревізійна служба
Внутрішньовідомчий
Бюджетний
Фінансово-господарської діяльності
Міжвідомчий
бюджетний
Місцевого самоврядування
Бюджетний
Фінансово-господарський
Фінансовий контроль держави як власника
в сфері державних закупівель,
Міністерство економіки
Державна-контрольно-ревізійна служба
Державний комітет з цінних паперів
В сфері державних (місцевих) інвестицій та корпоративних прав держави:
Фонд державного майна
Центральні органи виконавчої влади
Місцеві державні адміністрації
Виділяють такі ланки фінансового контролю залежно від мети його здійснення:
Інспектування, що націлене на виявлення порушень фінансової дисципліни та притянення винних до відповідальності. За результатами складається акт. Проводиться за такими методами:
Ревізії;
Перевірки;
Аудит. Аудиторська перевірка спрямована на оцінку достовірності фінансової звітності, глибокий професійний економічний аналіз фінансової діяльності, оцінку фінансової надійності фірми, підприємства, банку, страхової організації чи іншої юридичної особи, що перевіряється, та підготовку відповідного висновку. Має такі різновиди:
Державний фінансовий аудит є різновидом державного фінансового контролю і полягає у перевірці та аналізі фактичного стану справ щодо законного та ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю. Результати державного фінансового аудиту та їх оцінка викладаються у звіті;
Фінансовий аудит,
аудит ефективності бюджетної програми
аудит відповідності
аудит бюджету
Приватний аудит. Закон України „Про аудиторську діяльність”
Банківський аудит: Закон України „Про банки та банківську діяльність”, Положення про аудиторську перевірку банків, Положення про органи внутрішнього аудиту банку, затверджені НБУ;
Моніторинг:
Державний фінансовий моніторинг:
Закон України „Про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]”;
Закон України „Про банки та банківську діяльність в Україні” (глава 11);
Указ Президента України „Про Положення про Державний комітет фінансового моніторингу України” від 24 грудня 2004 року № 1527/2004;)
Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.05.2003 N 189
Положення про здійснення фінансового моніторингу учасниками ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 04.10.2005 N 538
Інші нормативно-правові акти
Моніторинг стану сплати податків та інших обов’язкових платежів
Постанова Кабінету Міністрів України «Про державну комп'ютеризовану систему моніторингу сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)» від 25 серпня 2004 р. N 1113
Державний фінансовий аудит є різновидом державного фінансового контролю і полягає у перевірці та аналізі фактичного стану справ щодо законного та ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю.
Результати державного фінансового аудиту та їх оцінка викладаються у звіті (в окремих випадках – висновки).
На підконтрольних установах, щодо яких за відповідний період їх фінансово-господарської діяльності відповідно до цього Закону проведено державний фінансовий аудит, інспектування за ініціативою органів державної контрольно-ревізійної служби не проводиться.
Порядок проведення державною контрольно-ревізійною службою державного фінансового аудиту встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст..2 Закону „Про ДержКРУ”)

53.Загальні правові засади досить суперечливі:
Лімська декларація керівних принципів аудиту держаних фінансів, 1977 р. Її принципи сформовані на засадах державного фінансового контролю і визначають, що він здійснюється у формі внутрішнього фінансового аудиту й у формі зовнішнього фінансового аудиту бюджетних установ.
Внутрішній фінансовий аудит здійснюють органи виконавчої влади в процесі формування проекту бюджету, виконання затвердженого бюджету і складання звіту про виконаний бюджет.
Зовнішній державний фінансовий аудит здійснює законодавча (представницька) влада і незалежний орган державного фінансового контролю спеціальної конституційної компетенції (в Україні Рахункова палата), який дає можливість визначити ступінь достовірності інформації виконавчої влади про виконання бюджету за звітний період
Бюджетний кодекс України:
внутрішній фінансовий контроль та аудит здійснюють розпорядники бюджетних коштів щодо власної організації, і щодо підвідомчих бюджетних установах та одержувачів бюджетних коштів (ст.. 26 БКУ);
Зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ здійснюються Рахунковою палатою - в частині контролю за використанням коштів Державного бюджету України, Головним контрольно-ревізійним управлінням України - відповідно до його повноважень, визначених законом (ст.. 26 БКУ).
В главі 17 БКУ „КОНТРОЛЬ ЗА ДОТРИМАННЯМ БЮДЖЕТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА” про державний фінансовий ауди взагалі не йдеться;
Закон України „Про державну контрольно-ревізійну службу України”. Йдеться лише про зовнішній державний фінансовий аудит:
Орагни ДержКРУ здійснюють державний фінансовий аудит виконання державних (бюджетних) програм, діяльності бюджетних установ, суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також інших суб'єктів господарювання, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (ст. 8);
Державний фінансовий аудит проводиться також Рахунковою палатою у порядку та у спосіб, що визначені законом (ст.2).
Про співвідношення зовнішнього та внутрішнього державного фінансового аудту ічого не сказано.
Закон України „Про Рахункову палату України”. Про зовнішній державний фінансовй аудит взагалі не йдеться.

Розпоряження Кабінету Міністрів України вiд 24.05.2005  № 158-р „[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]”. Ця Концепція передбачає вирішення питань організації та функціонування державного внутрішнього фінансового контролю в системі органів державного і комунального сектору шляхом:
визначення понятійної бази державного внутрішнього фінансового контролю;
проведення аналізу системи державного внутрішнього фінансового контролю;
визначення основних завдань з реформування системи державного внутрішнього фінансового контролю;
визначення стратегічних напрямів та основних етапів розвитку державного внутрішнього фінансового контролю.
За формами фінансовий контроль поділяють на:
Попередній (здійснюється на етапі розгляду і прийняття рішень з фінансових питань: на стадії складання, розгляду і затвердження бюджетів, фінансових планів і кошторисів витрат, до укладення договорів державної закупівлі. Його мета – попередження неправильного і нераціонального використання коштів, запобігання порушення законів, перекриття шляхів інших порушень і крадіжок. Методи: аналіз, перевірка)
Бюджетний:
Державне казначейство України,
головні розпорядники бюджетних коштів
В сфері державних закупівель:
Міністерство економіки України;
Державна-контрольно-ревізійна служба;
Поточний (контроль за безпосередньою оперативною фінансовою діяльністю. Провадиться всіма фінансовими й господарськими органами у процесі виконання бюджетів, фінансових планів і кошторисів, сплати податків. Він дає змогу виявити і попередити незаконні витрати, порушення фінансової дисципліни, забезпечити додержання норм витрат, запобігти безгосподарності та непродуктивним витратам. Методи: аналіз, перевірка, обстеження)
Бюджетний: органи Державного казначейства України
Податковий: моніторинг, що проводиться органами податкової служби України
Наступний (після завершення звітного періоду або фінансового року. Його завданням є перевірка доцільності витрачання державних фінансових ресурсів, законності здійснення фінансових операцій, ефективності витрачання коштів, а в результаті вживаються заходи щодо усунення порушень й притягнення винних до відповідальності. Методи усі, переважно інспектування.)
бюджетний:
Державна контрольно-ревізійна служба
контрольно-ревізійні підрозділи міністерств
Податковий:
органи податкової служби України
митні органи
Банківський:
Національний банк України;
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
Валютний:
Національний банк України
Податкова служба України
Митні органи
Державна контрольно-ревізійна служба
В сфері боротьби з легалізацією:
Національний банк України
Державний фінансовий моніторинг
Під методом фінансового контролю розуміють засоби, прийоми і способи його здійснення.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
За методами фінансовий контроль поділяють на:
1) залежно від мети і завдань, що стоять перед суб’єктом:
Інспектування: перевірка стану фінансів, об’єктів контролю на місцях:
ревізії (Інспектування здійснюється органами ДержКРУ у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті (ст.2 ЗУ „Про ДерКРУ”)). Порядок проведення державною контрольно-ревізійною службою інспектування встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Проводяться тільки:
Органами держКРУ;
Згідно з ст. 7 Закону України «Про Рахункову палату України», вона може проводити не лише перевірки, а й ревізії. Проте, на підзаконному рівні врегульовано лише порядок проведення перевірок.
перевірки (документальний та фактичний аналіз дотримання підконтрольними установами законодавства, ведення документації, стану обліку і звітності, повноти виконання фінансових зобов’язань, тощо).
Проводяться:
органами держКРУ в сфері державних закупівель ();
Рахунковою палатою України (Постанова Колегії Рахункової плалати України „Про затвердження Стандарту Рахункової палати "Порядок підготовки і проведення перевірок та оформлення їх результатів"” від 27.12.2004 „ 28-6);
контрольно-ревізійними підрозділами міністерств, відомств (мають назву «контрольні заходи» (Порядок здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002 р. N 685);
органами Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування (Закон України «Про здійснення контролю за сплатою збору на обов'язковедержавне пенсійне страхування та збору на обов'язкове соціальне страхування»)
органами Фонду
органами податкової служби (Закон «Про податкову службу в Україні»);
митними органами;
Національним банком України (ст. 63, 67 Закону України «Про банки та банківську діяльність»);
органами прокуратури (ст. 20 Закону України «Про прокуратуру»);
іншими органами.
Обстеження, як і перевірка, також охоплює окремі сторони діяльності підпри-ємств, установ, організацій, але на відміну від перевірки проводиться по значно ширшому колу показників. В ході обстежень часто здійснюються опитування, анкетування;
Спостереження: зводиться пере-важно до загального ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства, відомства. Спостереження буває загальним і спеціальним. Як правило, спостереженню передує в часі застосування інших методів фінансового контролю;
Збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов'язковому фінансовому контролю: здійснюється в сфері державного фінансового моніторингу, податкового моніторингу, інших сферах;
заслуховування доповідей, інформацій посадових осіб про фінансову діяльність на сесіях органів місцевого самоврядування.
Залежно від суб’єкта та належності суб’єктів та обєєєктів фінансового контролю до однієї ієрархчно побудованої системи органів:
зовнішній (здійснюється загальними та спеціальними органами фінансового контролю);
внутрішній (здійснюють фінансові служби міністерств, відомств, підприємств, організацій і установ державної та комунальної форми власності, а також АРК). Даний вид контролю застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств та організацій):
Постанова Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002 р. № 685 Про здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю
Наказ Головного контрольно-ревізійного управління України від 18.11.2003 № 274 Про затвердження Порядку взаємодії органів державної контрольно-ревізійної служби з контрольно-ревізійними підрозділами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів при здійсненні планових та позапланових контрольних заходів

Контрольно-ревізійні підрозділи міністерств та інших центральних органів вионанавчої влади здійснюють ревізії згідно з стандартами (порядками), затвердженими ДержКРУ,
3) за підставою проведення фінансового контрою:
Обов’язковий здійснюється:
а) в силу вимог нормативних актів (наприклад, контроль Рахункової палати Верховної Ради України за виконанням бюджету за підсумками року, що завершився; державний фінансовий аудит виконання бюджетної програми, тощо);
б) за рішенням компетентних органів держави (наприклад, податкової адміністрації з метою з’ясування повноти виконання платниками податків їх фінансових обов’язків перед державою), прокуратури (з метою з’ясування дотримання законності в країні), суду (з метою встановлення істини в ході розгляду конкретної судової справи), тощо.
Ініціативний фінансовий контроль здійснюється на підставі власних рішень господарюючих суб’єктів;
4) за об’єктом фінансового контролю, конкретні методи проведення фінансового контролю поділяються на:
А) документальні (ревізії, перевірки):
Повні (комплексні): перевіряється вся фінансова діяльність підконтрольного об’єкта за якісно цільний період часу в різних сферах;
Вибіркові: перевірка фінансової діяльності за якийсь певний проміжок часу;
тематичні (перевірка окремої сфери фінансово-господарської діяльності об’єкта контролю)
Приклад:
(Наказ Державної податкової адміністрації України від 10.08.2005 № 327 „Про затвердження Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства”)

Б) фактичні - перевіряється вся сукупність сторін фінансової діяльності об’єкта перевірки (інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний обмір, контрольний запуск сировини у виробництво, стан матеріальних і речових складів, перевірка наявності грошей, цінних паперів, документів, тощо).

Сам орган фінансового контролю інвентаризацію не здійснює. Згідно з ст.10 Закону „Про державну контрольно-ревізійну службу України” органи ДержКРУ мають правовимагати від керівників підконтрольних установ, що ревізуються, проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків.

55 Організація та органи фінансового контролю.
Органами фінансового контролю називають органи, спеціально створювані для здійснення контрольних функцій, або органи виконавчої влади, на які поряд з основними завданнями покладаються контрольні функції у відповідній галузі фінансової сфери. Фінансовий контроль в залежності від суб'єктів, що його здійснюють -Внутрішньогосподарський -Незалежний -Громадський -Державний Загальнодержавний фінансовий контроль здійснюється органами державної влади і управління. Він направлений на об'єкти, що підлягають контролю незалежно від їх відомчої підпорядкованості. Відомчий фінансовий контроль проводять контрольно-ревізійні відділи міністерств. Його об'єктом є виробнича і фінансова діяльність підвідомчих підприємств та установ. Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється економічними та фінансовими службами підприємств, організацій і установ. Об'єктом виступає виробнича і фінансова діяльність самого підприємства, а також його структурних підрозділів. Громадський фінансовий контроль виконують групи, окремі особи на основі добровільності і безоплатності. Однією із форм загальнодержавного фінансового контролю є парламентський контроль. Верховна Рада України, а також органи місцевого самоуправління здійснюють фінансовий контроль в ході розгляду і затвердження проекту державного і місцевих бюджетів і звіту про їх виконання. Контролюючі повноваження Верховної Ради України: здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України; призначення і звільнення Голови і інших членів Рахункової палати. Контроль представницьких органів влади здійснюється через комітети і комісії, що утворюються органами влади на кожному рівні. Проте особлива роль у фінансовому контролі належить комітету по бюджету, Верховної Ради України. Цей комітет дає висновок по проекту державного бюджету. Верховною Радою створено постійно діючий орган -Рахункову палату. Її повноваження визначені Законом України "Про Рахункову палату" (1996 р.). Завдання Рахункової палати: контроль за своєчасністю виконання витратної частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів; контроль за утворенням і погашенням державного боргу України, визначення ефективності і доцільності витрат державних коштів; контроль за фінансуванням загальнодержавних програм; контроль за дотриманням законності в сфері надання державних кредитів; контроль за рухом коштів Державного бюджету і позабюджетних цільових фондів у банках. За результатами проведених контрольних заходів Рахункова палата направляє органам державної влади, керівникам підприємств і установ, які перевірялись подання для вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень. У випадках виявлення в ході перевірки і ревізії зловживань Рахункова палата передає матеріали в правоохоронні органи і інформує Верховну Раду України. Однією з форм державного контролю є президентський контроль. Президент України наділений правом контролю за дотриманням законності і державної дисципліни в усіх сферах діяльності державної виконавчої влади. Адміністрація Президента організує контроль за виконанням органами виконавчої влади і їх посадовими особами законів України, указів і розпоряджень Президента. В структурі Адміністрації Президента діє головне управління по контролю. До вищої форми державного контролю належить і урядовий контроль, який здійснюється Кабінетом Міністрів України. Важливе значення в силу своєї регулярності має фінансовий контроль, який здійснюється державними органами, діяльність яких спеціально направлена на область фінансів. До них відноситься, перш за все, Міністерство фінансів України. Мінфін України здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за дотриманням банківськими установами правил касового виконання державного бюджету по доходах, за дотриманням бюджетного законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу. Для здійснення контрольної функції в структурі Міністерства фінансів України створені спеціальні підрозділи: Державна контрольно-ревізійна служба і Державне казначейство України. Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх схоронністю, станом та достовірністю бухобліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних організаціях, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з державних бюджетів усіх рівнів. Для реалізації поставлених завдань органи контрольно-ревізійної служби мають право проводити ревізії і перевірки, обслідування, припинення сумнівних операцій, інвентаризації, залучення фахівців, отримувати пояснення і довідки від усіх інстанцій, вимагати усунути виявлені порушення, стягувати недоотримані кошти, накладати адміністративні стягнення, застосовувати фінансові санкції до порушників. Державне казначейство України - це фінансовий орган, на який покладено функції по касовому виконанню державного бюджету. Його функції: організація виконання Державного бюджету і контроль за цим; управління коштами державного бюджету, позабюджетних цільових фондів, коштами установ та організацій, які утримуються за рахунок державного бюджету; контроль за надходженням і використання коштів бюджетних і позабюджетних фондів. У сучасних умовах розвивається незалежний фінансовий контроль - аудит. Аудит - це перевірка публічної бухгалтерської звітності, первинних документів та іншої інформації про фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству. За формою і метою здійснення розрізняють аудит зовнішній (незалежний) і внутрішній. Метою зовнішнього аудиту є підтвердження правильності звітності, обліку, оцінка відповідності внутрішнього контролю (аудиту) меті підприємства. Внутрішній аудит здійснюють служби внутрішнього контролю підприємств. Він націлений на проведення перевірок за дорученням керівництва. Повинен проводитись неперервно. Таким чином можна активно і своєчасно впливати на хід фінансових операцій, вчасно усувати недоліки в роботі. За масштабами роботи внутрішній аудит поділяється на загальний - з усіх питань роботи підприємства в цілому і локальний - з окремих напрямків аудиту. Види зовнішнього аудиту: добровільний (за бажанням); обов'язковий (відповідно законодавства). Проведення аудиту обов'язкове (згідно з Законом України "Про аудиторську діяльність") для підтвердження достовірності і повноти звітності комерційних банків, фондів, бірж, господарюючих суб'єктів, звітність яких офіційно оприлюднюється. Обов'язкова аудиторська перевірка звітності проводиться один раз на три роки щодо таких господарюючих суб'єктів (з річним оборотом менше ніж двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян): засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств і інших фінансових посередників; емітентів цінних паперів; державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації і інших змінах форми власності; порушення справи про визнання неплатоспроможним або банкрутом.


62. Місце органів прокуратури України в системі фінансового контролю.
Прокуратура України в системі органів фінансового контролю:
є суб’єктом внутрішнього (відомчого) фінансового контролю, а саме бюджетного;
здійснює нагляд у сфері додержання фінансового законодавства на підставі взаємодії з іншими органами фінансового контролю – ВРУ; Державне казначейство, КРУ; НБУ; інші), в зв’язку з чим ініціює проведення перевірок органами фінансового контролю, в тому числі спільних перевірок, залучає їх спеціалістів до власних перевірок;
здійснює нагляд за додержанням законодавства органами фінансового контролю (нагляду).

Окремо:
здійснює кримінальне переслідування, в зв’язку з цим ініціює проведення позапланових перевірок;
представництво в суді фінансових інтересів держави (проблема з фінансовими інтересами територіальних громад), ініціює проведення перевірок, залучає спеціалістів, тощо;
координує діяльність правоохоронних органів в сфері розкриття фінансових правопорушень;
Указ Президента України
«Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності»
23 липня 1998 року № 817/98
Закон України
«Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 року № 2939-XII

Закон України
Про державну податкову службу в Україні
вiд 04.12.1990  № 509-XII


Планові перевірки (невіїзні)

Органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності (далі - контролюючі органи), проводять планові та позапланові виїзні перевірки
Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі виконують такі функції:
проводять у підконтрольних установах ревізії фінансово-господарської діяльності, використання і збереження фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильності визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, стану і достовірності бухгалтерського обліку та фінансової звітності;
1) здійснювати документальні невиїзні перевірки (на підставі поданих податкових декларацій, звітів та інших документів, пов'язаних з нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів) незалежно від способу їх подачі),

5. Контролюючими органами, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, є:
а) органи державної податкової служби - стосовно сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, неподаткових платежів;
б) митні органи - стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;
в) органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції - стосовно бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.
Здійснення планових та позапланових виїзних перевірок з питань, визначених у частині першій цієї статті, іншими державними органами забороняється.

Н А К А З ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ


Про затвердження Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства»
10.08.2005 N 327

Планові перевірки (виїзні)

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням такого суб'єкта чи за місцем розташування об'єкта власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна перевірка.
Стаття 11.
Плановою виїзною ревізією вважається ревізія у підконтрольних установах, яка передбачена у плані роботи органу державної контрольно-ревізійної служби і проводиться за місцезнаходженням такої юридичної особи чи за місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна ревізія(ст.11).

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка платника податків щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати ним податків та зборів (обов'язкових платежів), яка передбачена у плані роботи органу державної податкової служби і проводиться за місцезнаходженням такого платника податків чи за місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна перевірка (ст. 11-1).


Планова виїзна ревізія проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності підконтрольних установ за письмовим рішенням керівника відповідного органу державної контрольно-ревізійної служби не частіше одного разу на календарний рік.




Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності платника податків за письмовим рішенням керівника відповідного органу державної податкової служби не частіше одного разу на календарний рік.


Право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.
Право на проведення планової виїзної ревізії підконтрольних установ надається лише у тому разі, коли їм не пізніше ніж за десять днів до дня проведення зазначеної ревізії надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати початку та закінчення її проведення.







Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений органом державної податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Проведення планових виїзних ревізій здійснюється органами державної контрольно-ревізійної служби одночасно з іншими органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів). Порядок координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів), ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) визначається Кабінетом Міністрів України.
Проведення планових виїзних перевірок здійснюється органами державної податкової служби одночасно з іншими органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням та сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів). Порядок координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням та сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів), визначається Кабінетом Міністрів України

П О С Т А Н О В А КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ „Про затвердження Порядку координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів” від 21 липня 2005 р. N 619

Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.




Тривалість планової виїзної ревізії не повинна перевищувати 30 робочих днів.



Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:





Позаплановою виїзною ревізією вважається ревізія, яка не передбачена в планах роботи органу державної контрольно-ревізійної служби і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи органу державної податкової служби і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:


а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм законодавства;



б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов'язкової звітності;




в) виявлено недостовірність даних, заявлених у документах обов'язкової звітності;



г) суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової виїзної перевірки;
2) підконтрольною установою подано у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами органу державної контрольно-ревізійної служби під час проведення планової чи позапланової виїзної ревізії, в якій міститься вимога про повне або часткове скасування результатів відповідної ревізії;




д) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту;
3) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з підконтрольною установою, якщо підконтрольна установа не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної контрольно-ревізійної служби протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту;



е) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства.
Позапланові виїзні перевірки з підстави, визначеної у пункті "е" частини першої цієї статті, проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень.

4) проводиться реорганізація (ліквідація) підконтрольної установи;



Позапланова виїзна перевірка може здійснюватись і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.

5) у разі надходження доручення щодо проведення ревізій у підконтрольних установах від Кабінету Міністрів України, органів прокуратури, державної податкової служби, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, в якому містяться факти, що свідчать про порушення підконтрольними установами законів України, перевірку додержання яких віднесено законом до компетенції органів державної контрольно-ревізійної служби;
Орган державної контрольно-ревізійної служби, прокурор або слідчий, який ініціює проведення позапланової виїзної ревізії, подає до суду письмове обґрунтування підстав такої ревізії та дати її початку і закінчення, документи, які відповідно до частин п'ятої і сьомої цієї статті свідчать про виникнення підстав для проведення такої ревізії, а також на вимогу суду - інші відомості.



4. Вищестоящий контролюючий орган може за власною ініціативою перевірити достовірність висновків нижчестоящого контролюючого органу шляхом перевірки документів обов'язкової звітності суб'єкта підприємницької діяльності або висновків акта перевірки, складеного нижчестоящим контролюючим органом. Вищестоящий контролюючий орган вправі прийняти рішення щодо повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб контролюючого органу, які проводили планову або позапланову перевірку зазначеного суб'єкта, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу. Державна податкова адміністрація України вправі прийняти рішення про проведення повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності у разі, коли таке рішення оформляється наказом за підписом її Голови.
6) у разі, коли вищестоящий орган державної контрольно-ревізійної служби в порядку контролю за достовірністю висновків нижчестоящого органу державної контрольно-ревізійної служби здійснив перевірку актів ревізії, складених нижчестоящим органом державної контрольно-ревізійної служби, та виявив їх невідповідність вимогам законів. Позапланова виїзна ревізія в цьому випадку може ініціюватися вищестоящим органом державної контрольно-ревізійної служби лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб нижчестоящого органу державної контрольно-ревізійної служби, які проводили планову або позапланову виїзну ревізію зазначеної підконтрольної установи, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу.


Підстави проведення позапланової перевірки


Позапланова виїзна ревізія може здійснюватися лише за наявності підстав для її проведення на підставі рішення суду. Позапланова ревізія підконтрольної установи не може проводитися частіше одного разу на квартал.





Позапланові виїзні ревізії суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені цим Законом до підконтрольних установ, проводяться органами державної контрольно-ревізійної служби за рішенням суду, винесеним на підставі подання прокурора або слідчого для забезпечення розслідування кримінальної справи.


Установити, що рішення про вилучення документів первинного обліку, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, а також заборону відчуження майна суб'єкта підприємницької діяльності у зв'язку з порушенням податкового, бюджетного або валютного законодавства можуть прийматися лише органами державної податкової служби, а у випадках, визначених митним законодавством, - митними органами.
Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, арешт коштів на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах можуть прийматися лише судом.




15. Обмеження у строках та підставах проведення перевірок суб'єкта підприємницької діяльності, визначені цим Указом, не поширюються на перевірки, що проводяться на особисте прохання суб'єкта підприємницької діяльності, або перевірки, що проводяться відповідно до кримінально-процесуального законодавства, а також на перевірки суб'єктів господарської діяльності, які мають заборгованість із заробітної плати працівникам.

Обмеження у підставах проведення ревізій, визначені цим Законом, не поширюються на ревізії, що проводяться на звернення підконтрольної установи, або ревізії, що проводяться після порушення кримінальної справи проти посадових осіб підконтрольних установ, що ревізуються, відповідно до кримінально-процесуального законодавства.




Проведення ревізій органами державної контрольно-ревізійної служби не повинно порушувати нормального режиму роботи підконтрольних установ та інших суб'єктів господарської діяльності.



Зустрічні звірки, які проводяться органами державної контрольно-ревізійної служби, не є контрольними заходами і проводяться у разі виникнення потреби у їх проведенні на підставі направлення, виписаного керівником органу (підрозділу) державної контрольно-ревізійної служби.





Посадові особи органу державної контрольно-ревізійної служби вправі приступити до проведення ревізії за наявності підстав для їх проведення, визначених цим та іншими законами України, та за умови надання посадовим особам підконтрольних установ, інших суб'єктів господарської діяльності під розписку:
1) направлення на ревізію, в якому зазначаються дата його видачі, назва органу державної контрольно-ревізійної служби, мета, вид, підстави, дата її початку та дата закінчення ревізії, посади, звання та прізвища посадових осіб органу державної контрольно-ревізійної служби, які проводитимуть ревізію. Направлення на ревізію є дійсним за умови наявності підпису керівника органу державної контрольно-ревізійної служби, скріпленого печаткою органу державної контрольно-ревізійної служби;
2) копії рішення суду про дозвіл на проведення позапланової виїзної ревізії, в якому зазначаються підстави проведення такої ревізії, дата її початку та дата закінчення, а у разі проведення ревізії щодо суб'єктів господарської діяльності, не віднесених цим Законом до підконтрольних установ, - також номер, дата та підстави порушення кримінальної справи, орган, що порушив кримінальну справу.
Ненадання цих документів посадовим особам підконтрольних установ та інших суб'єктів господарської діяльності або їх надання з порушенням вимог, встановлених частиною чотирнадцятою цієї статті, є підставою для недопущення посадових осіб органу державної контрольно-ревізійної служби до проведення ревізії.



7. Рекомендувати підприємствам, установам і організаціям усіх форм власності ведення журналів відвідання їх та їх структурних підрозділів представниками контролюючих органів з обов'язковим зазначенням у цих журналах строків та мети відвідання, посади і прізвища представника, який обов'язково ставить свій підпис у цьому журналі. Відмова представника контролюючого органу від підпису в журналі є підставою для недопущення його до проведення перевірки. Про факт цієї відмови суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє письмово у триденний строк контролюючому органу, в якому працює такий представник. Форма та порядок ведення журналу встановлюються Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва.
(Н.Я. - див.ст.164-2 КУпАП. В разі відмови контролюючому органу необхідно повідомити ОВС, які в разі визнання відмови незаконною складають протокол про адмінправопорушення)
Стаття 14.
У разі недопущення працівників державної контрольно-ревізійної служби на територію підприємства, установи, організації, відмови у наданні документів для ревізії та будь-якої іншої протиправної дії органи міліції на прохання цих осіб зобов'язані негайно вжити відповідних заходів для припинення такої протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії, охорону працівників контрольно-ревізійної служби, документів та матеріалів, що перевіряються, а також вжити заходів для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.



Стаття 12
Працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов'язані у випадках виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій, а також повідомляти про виявлені зловживання і порушення державним органам і органам, уповноваженим управляти державним майном.
При вилученні документів у зв'язку з їх підробкою або виявленими зловживаннями працівник державної контрольно-ревізійної служби зобов'язаний негайно повідомити про це правоохоронні органи. Вилучені документи зберігаються до закінчення ревізії. Після цього вони повертаються відповідному підприємству, установі або організації, якщо правоохоронними органами не прийнято рішення про виїмку цих документів.
Працівники державної контрольно-ревізійної служби повинні забезпечувати дотримання комерційної та службової таємниць.
Стаття 8.
Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань. Звернення, де повідомляється про крадіжки, розтрати, недостачі, інші серйозні правопорушення, негайно пересилаються правоохоронним органам для прийняття рішення згідно з чинним законодавством.






64. Проблеми поняття фінансового правопорушення. Фінансово-правовий проступок.
Фінансове правопорушення - це порушення врегульованого фінансово-правовою нормою порядку мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, за яке законодавством передбачено юридичну відповідальність.
До видів фінансових правопорушень належать такі, як:
- бюджетні правопорушення;
- правопорушення у сфері банківської діяльності;
- правопорушення у сфері валютного регулювання;
- податкові правопорушення;
- правопорушення у сфері грошового обігу, розрахунків.
Податкове правопорушення - це протиправне, винне діяння, яке виражається в невиконанні або неналежному виконанні податкових зобов'язань, і за яке законодавством передбачено застосування фінансово-правової відповідальності.
Податкові правопорушення поділяються на такі види:
1) приховування (заниження) об'єкта:
- приховування доходу (прибутку);
- заниження доходу (прибутку);
- приховування (заниження) іншого об'єкта оподаткування;
2) порушення встановленого порядку обліку об'єктів оподаткування:
- відсутність обліку об'єктів оподаткування, що спричинило приховування або заниження об'єкта оподаткування за період, що перевіряється;
- ведення обліку об'єктів оподаткування з порушенням встановленого порядку, що спричинило приховування або заниження об'єкта оподаткування за період, що перевіряється;
3) порушення порядку подання документів до податкової служби:
- неподання до податкового органу документів, необхідних для вирахування та сплати податків;
- несвоєчасне подання до податкового органу документів, необхідних для вирахування та сплати податків;
4) порушення порядку сплати податку:
- затримка сплати податку;
- несвоєчасне утримання, утримання не повністю або неперерахування в бюджет суми податків зобов'язаною особою;
5) інші види правопорушень:
- невиконання банком рішення органу державної податкової служби про призупинення операцій платника податків та безспірне стягнення сум податків, недоїмок, фінансових санкцій та інших платежів;
- ненадання або порушення порядку надання Національним банком України, комерційними банками та їх установами інформації органу державної податкової служби;
- порушення установами банків та іншими кредитно-фінансовими установами встановленого порядку відкриття рахунків та порядку подання інформації про відкриті рахунки в банках.
Склад фінансового правопорушення - це сукупність певних ознак, при наявності яких діяння є фінансовим правопорушенням.
Підставою настання фінансово-правової відповідальності, а також юридичним фактом виникнення фінансово-деліктних правовідносин є фінансове правопорушення, а саме такий його елемент, як фінансовий проступок.
49 Види юридичної відповідальності за фінансові правопорушення.
Фінансово-правова санкція – це міра державного примусу, що міститься в нормативному акті, виражена у грошовій формі та застосовується уповноваженими державними органами до осіб, за скоєння фінансового правопорушення з метою охорони та за безпечення фінансових правовідносин, а також покарання правопорушників. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] Вид фінансово-правових санкцій, які є мірами фінансово-правової відповідальності. Потрібно розрізняти міри державного примусу, що застосовуються компетентними органами у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що спрямовані на попередження можливої неправомірної дії суб’єктів фінансових правовідносин, а при необхідності – припинення протиправних дій і забезпечення притягнення право порушника до фінансової чи іншої юридичної відповідальності. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]

65.66. Сучасне поняття фінансово-правової відповідальності, її особливості та види.
Основні думки з приводу існування фінансово-правової відповідальності:
фінансова відповідальність за матеріальним критерієм є різновидом адміністративної відповідальності. Твердження не вірне, оскільки інститути фінансово-правової відповідальності мають власну структуру елементів, яка не пересікається з інститутом адміністративної відповідальності;
фінансово-правова відповідальність є окремим видом відповідальності оскільки фінансове право є окремою галуззю права. Твердження не вірне, оскільки далеко не усі галузі права мають власний вид юридичної відповідальності, що настає за порушення її норм;
фінансова відповідальність є окремим видом юридичної відповідальності. Твердження також не вірне, оскільки не існує єдиної фінансово-правової відповідальності;
фінансова відповідальність є об’єднанням різних видів інституціональної фінансово-правової відповідальності (бюджетної, податкової, валютної, розрахункової тощо);
існування різних видів фінансово-правової відповідальності є підставою для визнання фінансового права об’єднанням окремих галузей права (Вінницький). Твердження не вірне, оскільки і інші галузі права мають декілька видів юридичної відповідальності, що не підриває їх цілісності (зокрема, трудове);
Фінансово-правову відповідальність розглядають як комплекс видів юридичної відповідальності. Комплексний підхід до понять: податкове правопорушення, бюджетне правопорушення, за вчинення яких настають різні види юридичної відповідальності, не можна переносити на інститут відповідальності
Конституційний Суд України в Рішенні від 30 травня 2001 р. № 7-рп/2001 у справі № 1-22/20017 (справа про відповідальність юридичних осіб) відзначив, що в п.22 ч.1 ст. 92 Конституції України безпосередньо не встановлено види юридичної відповідальності.
В цьому рішенні згадуються такі окремі види правової відповідальності, як:
- банківська;
- валютна;
- податкова.
Для фінансово-правової відповідальності, як виду юридичної відповідальності притаманні ознаки останньої: - настає лише за правопорушення; - встановлюється державою і пов’язана із застосуванням до правопорушника санкцій правових норм уповноваженими на це суб’єктами; - пов’язана із заподіянням правопорушнику певних негативних наслідків; - реалізується у процесуальній формі. Фінансову відповідальність не потрібно ототожнювати з санкцією правової норми, оскільки:
1) наявність санкцій ще не означає настання відповідальності, бо санкція існує постійно як елемент правової норми, в тому числі до моменту її реалізації;
2) санкція правової норми відрізняється від відповідальності як за метою, так і за обсягом впливу на відповідного суб’єкта правовідносин;
3) відповідальність виникає і реалізується як у загальних, так і в конкретних правовідносинах, а санкція – лише в конкретних ситуаціях;
4) санкція не співпадає в часі з моментом виникнення негативної юридичної відповідальності.
Особливості фінансово-правових санкцій визначаються дією різних факторів:
1) вони в одних випадках можуть застосовуватися на вимогу керівника державного органу, а в інших – в обов’язковому порядку;
2) в більшості випадків застосування фінансово-правової санкції потребує процесуального оформлення;
3) фінансово-правові санкції застосовуються через певний проміжок часу після попередження про усунення недоліків і, як правило, на розсуд правозастосовчого органу;
4) реалізація фінансово-правових норм має продовжувальний характер і її припинення залежить, як правило, від активних позитивних дій правопорушника, від його виконавської дисципліни і своєчасності ліквідації недоліків, що існують;
5) для фінансової діяльності держави характерні специфічні методи, до яких можна віднести встановлення обов’язкових платежів, податків, встановлення і стягнення мита, зборів та інше;
6) фінансово-правовим санкціям характерні різноманітні і специфічні види примусу. Санкції, що застосовуються у фінансовому праві, як правило, не знаходять свого застосування (крім штрафу і пені) у будь-якій іншій галузі права. До специфічних видів можна віднести, наприклад, припинення фінансування, відмовлення в прийнятті до фінансування, обмеження кредитування;
7) фінансово-правові санкції залежно від способів, яким вони слугують правовій охороні, поділяються на правовідновлювальні і каральні.
Оскільки фінансово-правові норми є різновидом соціальних норм, то

фінансово-правова відповідальність має дві форми реалізації:

позитивну правову відповідальність та
негативну правову відповідальність (ретроспективну).
В юридичній літературі фінансово-правову відповідальність визначають як вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні у встановленому законом порядку до порушника фінансово-правових норм особливих заходів державного примусу – фінансово-правових санкцій, пов’язаних з додатковими обтяженнями майнового характеру, а також з накладенням заходів немайнового 9пов’язаного з майновим) характеру.

Види фінансово-правової відповідальності:
податкова -- (до прийняття Податкового кодексу механізм реалізації відповідальності за податкові правопорушення закріплено в Законі України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 року (ст. 17), Законі «Про державну податкову службу в Україні»;
бюджетна – гл. 18 Бюджетного кодексу України; щорічні закони про Державний бюджет;
банківська – за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності. Закон України „Про банки та банківську діяльність”;
в сфері розрахунків - за порушення правил здійснення рахункових операцій із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій, передбачену Законом «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» в редакції від 1 червня 2000 року; порушення Закону „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” від 05.04.2001 р.;
в сфері обігу готівки відповідно № 2346-III та Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12 червня 1995 року,
валютна, встановлена Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року (ст. 16), а також іншими актами валютного законодавства.

Але такий єдиний кодифікований акт, який би оформлював основи правового регулювання відносин в сфері публічної фінансової діяльності в Україні відсутній.

69. Банківське право в системі права України.
Позиція вчених з цього питання залежить від підходу до визначення предмета та метода правового регулювання:

Перший підхід: фінансове-банківське право До предмету правового регулирования банківського права входять дві основні групи правовідносин:
1) відносини щодо формування банківської системи, створення та ліквідації банків;
2) відносини між Національним банком та банками щодо регулювання банківської діяльності;
3) відносини щодо обслуговування рахунків Державного казначейства та бюджетних установ;
4)відносини між органами фінансового контролю та банками. 
Другий підхід: фінансове право – окрема галузь публічного права
„Поскільки банківське право має власний предмет і метод правового регулювання, то його слід розглядати як самостійну галузь права”.  Дана теза дає можливість припускати, що паралельно існує право кредитних спілок, страхової дільності, діяльності фондових ринків тощо. Але, цей підхід не популярний, оскільки публічне право регулює передусім:
питання регулювання функціонування фінансово-кредитної системи вцілому,
загальний та спеціальний контролю у вказаних сферах,
загальні підходи до встановлення фінансово-правоовї відповідальності суб’єктів зазначених видів діяльності.

Третій підхід: фінансове право – комплексна галузь законодавства
«Банківське право включає норми адміністративного, фінансового, цивільного, господарського та інших галузей права, які регулюють комплекс відносин, що відбуваються в сфері банківської діяльності».

70. Конституційні основи банківської діяльності. Джерела банківського права та міжнародного банківського права, їх співвідношення.
Конституційні основи банківської діяльності

Конституція України. Визначила у ст. 99 найменування національної грошової одиниці – гривні.
В ч.2 ст. 92 Конституції України встановлено, що тільки законами визнаються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, також статус іноземних валют на території України.
Система джерел банківського права
Конституція України.
Закони. Зокрема:
Про Національний банк України від 20.05.1999
Про банки і банківську діяльність від 07.12.2000
Про платіжні системи і переказ коштів в Україні від 05.04.2001
Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.1994;
Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб від 29.09.2001
Про організацію формування та обігу кредитних історій від 23.06.2005;
Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати від 19.06.2003
Про заставу від 02.10.1992
Про фінансовий лізинг від 16.12.1997;
Про господарські товариства від 19.09.1991
Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесеня змін до деяких законодавчих актів України від 31 жовтня 2008 р.
Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом
Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 № 15-93

3. Укази Президента України:
«Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» від 16.03.1995 № 227/95;
«Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12.06.1995 № 436/95.
щодо своєчасності виявлення операцій, здійснених з порушенням законодавства у банківській сфері. № 624 від18.07.06
Указ ПУ (Рішення РНБОУ від 16.02.2007) № 1216/2007 17.03.2007 р. (запобігання непродуктивному відпливу капіталів)

4. Постанови Кабінету Міністрів України:
«Про заходи щодо додаткового забезпечення гарантійних або інших зобов’язань Кабінету Міністрів України, які надаються в забезпечення зобов’язань юридичних осіб-резидентів, та вдосконалення системи відшкодування ними витрат державного бюджету» від 27.11.1998 № 1879;
«Порядок проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами» від 20.11.2003 р. № 1800
«Питання уповноваженого органу з державного регулювання діяльності бюро кредитних історій» від 7 грудня 2005 р. N 1174 (визначено, що ним є Міністерство юстиції)
Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України «Про посилення контролю за проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів за зовнішньоекономічними операціями» від 12.12.1998 № 1968
Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України «Про затвердження плану заходів на 2009 рік із запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню терроризму» від 10 грудня 2008 р. N 1077

5. Нормативно-правові акти Національного банку України: нормативно-правові акти, що видаються Національним банком України у межах його повноважень на виконання цього та інших законів України (ст.2 Закону про банки). Наприклад:
Постанова Правління НБУ «Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці» 14.07.2006 N 267;
6. Нормативно-правові акти інших центральних органів державної влади:
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності, пов'язаної із збиранням, обробленням, зберіганням, захистом, використанням інформації, яка складає кредитну історію» від 14.01.2008 N 5/27/5;
Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку подання податковим органам Повідомлення про відкриття (закриття) рахунків у фінансових установках» N 306 від 01.08.2001 (подають суб’єкти господарювання).

71. Банківська система України. Правове становище Національного банку України (НБУ).
Банківська система України складається з (ст.4 Закон України Про банки).:
Національного банку України;
інших банків;
філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону

Банки в Україні можуть функціонувати як:
універсальні
спеціалізовані:
ощадними,
інвестиційними,
іпотечними,
розрахунковими (кліринговими).

Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку.

Слово "банк" та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію.
Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України (ст.15 Закону Про банки).

„банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність”(ст..2, 19);
Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Национального банку України від 17.07.2001 N 275
Банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції (ст.2 Закону про банки):

залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб,

розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик,

відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.

Вищим органом управління банку є загальні збори учасників.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.
Засади формування та функціонування банківської системи:
Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу.

Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Національний банк України здійснює:

регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи
нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором (ст.5 Закону Про банки).

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання (ст. 4 Закону про НБУ).
Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом (ст.5 Закону Про банки)..

Вклади фізичних осіб банків та філій іноземних банків гарантуються в порядку і розмірах, передбачених законодавством України. Вклади фізичних осіб Державного ощадного банку України гарантуються державою.(ст..57 Закону про банки, Закон „Про гарантування вкладів фізичних осіб”)
Організаційно-правова форма банку:

Банки в Україні створюються у формі:
відкритого акціонерного товариства
Ст. 6: „Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому Закону.”
ст.33, 34 Закону Про банки;
Закон „Про господарські товариства” (замінюється Законом „Про акціонерні товариства” 17 вересня 2008 року № 514-VI, який ще не вступив в чинність)
кооперативного банку (центральні та місцеві кооперативні банки)
Закон Про банки, ст.8: Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки в частині, що не суперечить цьому Закону”
Закон „[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]” вiд 10.07.2003  № 1087-IV. Ст.5: „Законодавство про кооперацію базується на нормах Конституції України і Цивільного кодексу України, цього Закону, інших нормативно-правових актів з питань кооперації.”

За формою власності банки поділяються на:
- Державні банки (ст.7 Закону). Державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. В законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку.
- комерційні банки (термін: у ст.10).


Уживання в найменуванні банківського об'єднання слів "Україна", "державний", "національний" та похідних від них можливе лише за згодою Правління Національного банку України.

Держава як власник акцій банків:
Держава в особі Міністерства фінансів України може брати участь у формуванні та/або збільшенні статутних капіталів банків (капіталізації банків) шляхом придбання акцій первинної емісії (часток у статутному капіталі) банку чи акцій додаткової емісії (додаткових вкладів) банків в обмін на державні облігації України та/або придбання зазначених акцій за кошти Державного бюджету України (ст.. 2 Закону «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслікам фінансової кризи»).
Управління корпоративними правами держави у статутних капіталах банків, що набуті відповідно до Закону Про першочергові заходи, здійснюється Міністерством фінансів України;
Рішення про продаж корпоративних прав держави у статутних капіталах банків, що находяться в управлінні Міністерства фінансів України, приймає Кабінет Міністрів України відповідно до чинного законодавства. Кошти від їх продажу зараховуютьс до Державного бюджету України.

Запроваджено мораторій на розподіл чистого прибутку проблемних банків (ст..4 Закону Про першочергові заходи), а також ті, які знаходяться під тимччасосвою адміністрацією банку.

Постанова Правління Національного банку України „Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень” від 31.08.2001 № 375.

ПЕРЕЛІК І ТАРИФИ послуг з реєстрації установ банків, надання ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, операцій з валютними цінностями та інших послуг, що надаються Національним банком України та його територіальними управліннями, затверджені Постанова Правління Національного банку України 12.08.2003 № 333

Об’єднання банків: (ст.9 Закону Про банки)

- банківські об’єднання:
Банківська корпорація (ст.10 Закону Про банки): ;
Банківська холдингова група (ст..11 Закону про банки);

Постанова Правління Національного банку України  
„Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об'єднань” № 377 від 31.08.2001 р.
- фінансові об’єднання:
Фінансова холдингова група (ст.. 12 Закону про банки): складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.


Банки можуть створювати такі типи банківських об'єднань:
банківська корпорація;
банківська холдингова група.

Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України (ст.9 Закону про банки)
Проблемами банківської системи є:
недостатній рівень капіталізації банків (оскільки незначна частка іноземного капіталу в загальній сумі сплаченого статутного капіталу комерційних банків викликана тим, що на сьогодні Україна є непривабливою для іноземних інвесторів);
наявність значних кредитних ризиків та недостатня кількість реальних платоспроможних позичальників;
відносно малі масштаби банківської системи;
недосконалість законодавчої бази;
недостатній обсяг строкових депозитів у комерційних банках через все ще недостатній рівень довіри населення до банківської системи;
складний фінансовий стан деяких великих банків, які у значній мірі зайняті обслуговуванням державного сектора економіки та державних програм;
відсутність розвиненого фондового ринку, і, зокрема, ринку державних цінних паперів.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Національний банк функції визначені в ст.7 Закону про НБУ. До основних з них належать:

1) забезпечення стабільності національної грошової одиниці;
2) визначення та проведення грошово-кредитної політики;
3) банківського регулювання та нагляду;
4) емісії грошей та організації їх обігу;
5) валютного регулювання і валютного контролю;
6) зовнішньоекономічна;
7) банківського обслуговування;
8) інші функції, покладені на Національний банк законодавчими актами.
Засади діяльності Національного банку України:
“Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово–кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку.”, п.4:
“Національний банк України підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України”.
Ст. 53: “Не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених Законом”.
Ст 54: “Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України”.
Керівними органами Національного банку є
Рада Національного банку України та
Правління Національного банку України

Рада Національного банку (ст.9 Закону про НБУ):
розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді
України;
затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку;
приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;
з метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління Національного банку;
визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки Національного банку;
затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;
не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку.
До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою.
Голова Ради Національного банку обирається Радою Національного банку строком на три роки.
Принципи:
Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4-8, 11 статті 9 Закону про НБУ є обов'язковими для виконання Правлінням Національного банку.
Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку.

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання
забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики,
організує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону про НБУ
здійснює управління діяльністю Національного банку.

Правління Національного банку:
приймає рішення: (з питань, що стосуються основних функцій НБУ) (ст..
подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення відповідно до статті 9 Закону про НБУ;
визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств, порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;
затверджує штатний розпис Національного банку та форми оплати праці;
установлює порядок надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках, передбачених законом;
видає нормативно-правові акти Національного банку;
затверджує Регламент Правління Національного банку;
виконує функції, передбачені статтями 3, 23, 28, 60 і 64 Закону про НБУ, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.
Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку.
Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років.
Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку.
Порядок організації та проведення засідань Правління Національного банку визначається його Регламентом.
Положення про філії (територіальні управління) НБУ, затверджене постановою НБУ від 22.12.2000 № 495;


72.Стаття 17. Державна реєстрація банків
Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:
1) заяву про реєстрацію банку;
2) установчий договір (крім державного банку);
3) статут банку;
4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;
5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;
6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;
7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;
8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;
10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;
11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції - для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;
12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.
Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.
Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.
Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.
Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

Стаття 19. Банківська ліцензія
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;
наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені у цій статті умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.
Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.
Стаття 20. Підстави відкликання банківської ліцензії
Національний банк України може відкликати банківську ліцензію виключно у таких випадках:
1) якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію;
2) якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;
3) у разі порушення цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку;
4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з вимогами цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України;
5) недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.
Національний банк України негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк протягом трьох днів з моменту отримання рішення зобов'язаний повернути Національному банку України свою банківську ліцензію.
У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, банк припиняє здійснення усіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів та положень цього Закону.
Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" і є підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банку.

78.Правовий режим банківської таємниці.
ЗУ «Про банки та банківську діяльність»
БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦЯ ТА КОНФІДЕНЦІЙНІСТЬ ІНФОРМАЦІЇ
Стаття 60. Банківська таємниця
Інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.
Банківською таємницею, зокрема, є:
1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; { Пункт 1 частини другої статті 60 в редакції Закону N 997-V ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 27.04.2007 }
2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів;
4) системи охорони банку та клієнтів;
5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.
Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.
Національний банк України видає нормативно-правові акти з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю, та надає роз'яснення щодо застосування таких актів. ( Статтю 60 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом N 3163-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 01.12.2005 )
Стаття 61. Зобов'язання щодо збереження банківської таємниці
Банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:
1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;
2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;
3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.
Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.
Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.
У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.
Стаття 62. Порядок розкриття банківської таємниці
Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:
1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України - на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу; ( Пункт 3 частини першої статті 62 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1294-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 20.11.2003 )
4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об'єктом фінансового моніторингу; ( Частину першу статті 62 доповнено пунктом 5 згідно із Законом N 249-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 28.11.2002; в редакції Закону N 3163-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 01.12.2005 )
6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності. ( Частину першу статті 62 доповнено пунктом 6 згідно із Законом N 835-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 22.05.2003 )
Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
1) бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
2) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;
3) містити передбачені цим Законом підстави для отримання цієї інформації;
4) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.
Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).
Банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.
Банк має право надавати інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам та Національному банку України в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій.
{ Частина п'ята статті 62 в редакції Закону N 1617-VI ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 24.07.2009 }
Банк має право розкривати інформацію, що містить банківську таємницю, особі (в тому числі яка уповноважена діяти від імені держави), на користь якої відчужуються активи та зобов'язання банку при виконанні заходів, передбачених програмою фінансового оздоровлення банку, або під час здійснення процедури ліквідації. Національний банк України (тимчасовий адміністратор) має право надавати Міністерству фінансів України інформацію, яка містить банківську таємницю щодо банків, участь у капіталізації яких бере держава.
{ Статтю 62 доповнено частиною згідно із Законом N 1617-VI ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 24.07.2009 }
Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, передбачені цією статтею, не поширюються на службовців Національного банку України або уповноважених ними осіб, які в межах повноважень, наданих Законом України "Про Національний банк України", здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.
Національний банк України відповідно до міжнародного договору України або за принципом взаємності має право надавати інформацію, отриману при здійсненні нагляду за діяльністю банків, органу банківського нагляду іншої держави, а також отримувати від органу банківського нагляду іншої держави таку інформацію. Надана (отримана) інформація може бути використана виключно з метою банківського нагляду або запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму.
{ Частина статті 62 в редакції Законів N 3163-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 01.12.2005, N 1617-VI ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 24.07.2009 }
Положення цієї статті не поширюються на випадки надання спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу інформації про фінансові операції у випадках, передбачених законом.
{ Частина статті 62 із змінами, внесеними згідно із Законом N 249-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 28.11.2002; в редакції Закону N 3163-IV ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 01.12.2005 }
Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.
73.Проблеми правового регулювання формування грошових фондів банків.
Ресурсна база комерційного банку:

І. Капітал банку (власні кошти) включає(ст. 30 Закону про банки):
1) основний капітал: включає сплачений і зареєстрований статутний капітал і розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів;
Банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не менше 5 відсотків від прибутку банку до досягнення ними 25 відсотків розміру регулятивного капіталу банку(ст.. 39 Зкакону про банки):
Положення про порядок формування та використання банками резервного фонду, затверджене постановою Правління НБУ від 08.08.2001 № 334;
Національний банк визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, відсоткових та інших ризиків банків. (ст.. 59 Закону про банки):
Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджене постановою Правління НБУ від 06.07.2000 № 279;
Положення про порядок формування і використання банками резерву для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості, затверджене постановою Правління НБУ від 13.12.2002 № 505;
Правила резервування коштів за залученими уповноваженим банком депозитами і кредитами (позиками) в іноземній валюті від нерезидентів, затверджені Постановою Правління НБУ 18.06.2008 № 171
2) додатковий капітал: нерозкриті резерви, резерви переоцінки (основні засоби та нереалізована вартість "прихованих" резервов переоцінки), гібридні (борг/капітал), субординований борг (звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти).

ІІ. Зобов’язання банку:
позики
депозити
інші зобов’язання

Національний банк України має право визначати своєю постановою інші статті балансу банку для включення до додаткового капіталу, а також умови і порядок такого включення. Додатковий капітал не може бути більшим 100 відсотків основного капіталу.

Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути менше 10 мільйонів євро.

Учасниками Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) є банки і філії іноземних банків, які включені до Державного реєстру банків, який веде Національний банк України, та мають банківську ліцензію на право здійснення банківської діяльності.

Участь у Фонді банків і філій іноземних банків є обов'язковою.


74. Правове регулювання поняття та видів банківських операцій.
ЗУ «Про банки та банківську діяльність»
Стаття 47. Банківські операції
На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:
1) операції з валютними цінностями;
2) емісію власних цінних паперів;
3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
6) придбання або відчуження права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); { Пункт 6 частини другої статті 47 в редакції Закону N 1533-VI ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ) від 23.06.2009 }
7) лізинг;
8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
Операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2-3 частини першої цієї статті, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.
За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:
1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:
з інструментами грошового ринку;
з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;
з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;
5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої цієї статті. Дозвіл надається, якщо:
1) рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного банку України, що підтверджується незалежним аудитором;
2) банк не є об'єктом застосування заходів впливу;
3) банком подано план, за яким він буде здійснювати таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;
4) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.
Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України.
Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосовно певного виду діяльності, передбаченого у цій статті.
Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.

76.Фінансово-правові аспекти інституту банківського рахунку.
Правове регламентування банківського рахунку здійснюється на основі значної кількості нормативно-правових актів, які належать до різних галузей законодавства України. Інститут банківського рахунку включає: сукупність правових норм, які регламентують зміст, мету банківського рахунку, пов'язані з ним права і обов'язки різних осіб, систему відносин, що виникають у зв'язку з банківським рахунком; договір банківського рахунку, що укладається відповідно до норм цивільного права як угода про встановлення цивільних прав і обов'язків клієнта і банку; реальні правовідносини між сторонами договору банківського рахунку, а також здійснювані по рахунку операції. Теорія банківського права розмежовує поняття банківського вкладу та банківського рахунку, хоч останній є по суті вкладом, що оформлений банківською установою у відповідний вид банківського рахунку. Критерії розмежування базуються на підставах добровільності чи обов'язковості відкриття, мети та порядку функціонування, режиму використання коштів. Регулюються банківські рахунки загальними нормативними актами держави - Конституцією України, Цивільним кодексом і спеціальними актами банківського законодавства. На рівні норм спеціальних банківських законів слід вказати статті 47, 51 і 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Так, ст. 51 визначено, що для здійснення банківської діяльності банки відкривають і ведуть банківські рахунки для фізичних осіб в гривні і іноземній валюті. Правова основа банківського рахунку: 1) Банківський рахунок слід розуміти як один із факторів підприємницької діяльності, реалізація якого вимагає своїх нормативів і правил здійснення. У цьому розумінні банківський рахунок розглядається законодавством як один із компонентів виключної банківської діяльності, що означає неприпустимість ведення банківських рахунків іншими суб'єктами. Належність рахунку до банківської діяльності визначає публічний характер самого договору банківського рахунку, який для банку є обов'язковим. Згідно з чинним законодавством коло осіб - потенціальних клієнтів банку - не обмежене. Одна і та ж особа звертається в банк з проханням відкрити не один, а декілька рахунків, крім того, вона має право відкривати рахунки і в інших банках. Належність банківського рахунку до підприємницької діяльності означає стандартизацію умов банківських рахунків, які розробляються на рівні банку в межах діючих нормативних вимог. Ці правила є обов'язковими при умові їх договірного визнання. У цьому з розумінні банки зобов'язані відкривати рахунки фізичним і юридичним особам за визначеними правилами, з дотриманням встановлених Національним банком України вимог. Ці вимоги відображають режим рахунку і диференціюються в залежності від виду рахунку. Не контролюючи операції клієнтів, банк здійснює по рахунках операції. Крім того, щодо банківських рахунків у комерційних банках існує публічно-правовий обов'язок повідомляти податковим органам про відкриття рахунку клієнта, а також відсилати повідомлення про відкриття (закриття) рахунку Національного банку України для включення в зведений електронний реєстр власників рахунків. 2) Банківський рахунок можна розглядати як юридичний факт, що породжує правовідносини з великою кількістю учасників з приводу зберігання і руху грошей. У цій їх множині виділяються публічно-правові суб'єкти в особі податкових органів держави і НБУ, після - приватно-правові суб'єкти в особі конкретного банку і клієнтів, що укладають договір. При відкритті банківського рахунку, перш за все, виникають правовідносини між комерційним банком і НБУ, між комерційним банком і податковими органами. Потім другий ряд правовідносин - між клієнтами банку і правовими органами. 3) Обов'язок суб'єктів господарської діяльності зберігати грошові кошти в банку має складну правову природу. Складність полягає в тому, що, з одного боку, цей обов'язок є публічно-правовий і його встановлення обумовлене необхідністю забезпечення єдності руху грошових потоків у державі і контролю за цим процесом. З іншого боку, цей обов'язок реалізується через приватно правову інструкцію - договір банківського рахунку, який в цьому розумінні визначається публічно-правовим регулюванням. Банк - сторона в договорі банківського рахунку. Він виконує свої обов'язки по договору, являє клієнта і реалізує його інтереси у відношеннях з іншими кредитними організаціями і навіть з їх клієнтами. Види рахунків, що їх можуть відкривати клієнти в установах банків: поточні - для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів банківських операцій; вкладні фізичних осіб - для обліку, одержання готівки, зберігання коштів та здійснення розрахунків; поточні бюджетні - для підприємств, яким виділяють кошти з державного або місцевого бюджету для їх цільового використання; рахунки із спеціальними режимами - для представництв нерезидентів: - типу "Н" - для таких, що не займаються підприємницькою діяльністю, використовуються згідно з кошторисом; - типу "П" - через них здійснюється підприємницька діяльність. Кореспондентські рахунки відкриваються банку Національним банком України або іншим банком для здійснення розрахунків - лоро - відкривають банком своїм банкам-кореспондентам, на які вносяться усі суми, що отримуються чи видаються за їх дорученням: - ностро - рахунки даної банківської установи у банків-кореспондентів, на яких відображаються взаємні платежі. 3. Організація готівкового обігу та регулювання касових правил Будь-яка держава намагається мінімізувати розрахунки за готівкою. Це невигідно з економічних позицій, оскільки передбачає емісію для заміни пошкоджених банкнот та є досить дорогою іа вартістю операцією для центрального банку. Готівковий обіг - це обіг законних платіжних засобів, які обслуговують потреби економіки країни. Готівкові розрахунки - платежі готівкою підприємств, підприємців і фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію і за операціями, які не пов'язані з реалізацією продукції та іншого майна. Організація і здійснення готівкового грошового обороту реалізується великою кількістю нормативних актів. До основних із них відносяться: Конституція України, Закон України "Про банки і банківську діяльність", "Про Національний банк України", Закон України "Про використання електронно-касових апаратів і товарно-касових книг для розрахунків в сфері торгівлі, громадського харчування і послуг". Крім основних законів готівковий грошовий оборот регулюється великою кількістю нормативних актів Національного банку України. Основні з них: інструкції "Про організацію роботи по готівковому обігу установами банків України", "Положення про ведення касових операцій в національній валюті в Україні". Основні завдання установ банків в організації готівки: повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці; забезпечення своєчасної видачі готівки підприємствам і підприємцям на оплату праці, пенсій, допомоги та на інші цілі; створення умов для залучення готівки до кас банків; сприяння скороченню використання готівки в розрахунках за товари і послуги шляхом впровадження прогресивних форм безготівкових розрахунків.

77. Види банківських рахунків
. Види банківських рахунків.
Згідно з чинним законодавством України всі вільні грошові кошти підприємства повинні в обов'язковому порядку зберігатися в банку, причому підприємства можуть самостійно обирати установу банку, в якій зберігатимуться кошти.
Безготівкові розрахунки передбачають рух коштів по рахунках в банках юридичних чи фізичних осіб. Тому доцільно розглянути питання щодо видів рахунків та порядку їх відкриття.
Банки можуть відкривати поточні, депозитні, бюджетні, позикові рахунки, субрахунки для філій, представництв тощо. Найбільш поширене сьогодні використання поточних та депозитних рахунків.
Поточні рахунки відкривають суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання коштів і здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.
Депозитні рахунки відкривають підприємствам, фізичним особам на підставі укладеного депозитного договору між клієнтом і банком. Зберігання коштів на депозитному рахунку передбачає виплату відсотків згідно з договором.
Законодавством не обмежується кількість відкритих рахунків у банку: одне підприємство може мати їх декілька.
Порядок відкриття рахунків
Для відкриття поточних рахунків підприємства надають банку такі документи:
заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером;
копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної влади чи іншому уповноваженому органі, засвідчену нотаріально;
копію належним чином зареєстрованого статуту, завірену нотаріально чи органом реєстрації (підприємства, які діють на підставі засновницького договору, подають нотаріально засвідчену копію цього договору);
копію документа, який підтверджує поставлення підприємства на податковий облік, завірену податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;
картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпорядження рахунком і підписання розрахункових документів, завірену нотаріально або вищою організацією.
До картки включається також зразок відбитка печатки підприємства. Новостворені підприємства, які ще не мають печатки, та фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності можуть не подавати відбиток печатки;
довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду, в якій зазначається найменування установи банку;
копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;
документ, що підтверджує реєстрацію підприємства як платника соціальних страхових внесків, або його копію, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи уповноваженим працівником банку.
Перелік документів, що подаються філіями, підрозділами, фізичними особами суб'єктами підприємницької діяльності, дещо інший від вищенаведеного.
Банк зобов'язаний відкрити поточний рахунок не пізніше десяти днів з моменту подання повного пакета документів.
Між банком та клієнтом укладається договір на розрахунково-касове обслуговування, який є підставою для здійснення банком розрахунків відповідно до потреб підприємства.
75.Правові основи банківського кредитування.
Положення НБУ «Про кредитування»
Банківський кредит та джерела його формування.
9. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.
Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.
Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування.
Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.
При наданні споживчих кредитів (у тому числі шляхом відкриття кредитних ліній) для фізичних осіб цільовий характер використання може бути передбачений у кредитному договорі за згодою сторін.
(пункт 9 розділу II доповнено абзацом згідно з постановою Правління НБУ від 05.03.2003 р. N 79)
10. Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.
Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.
Кредити в іноземній валюті надаються резидентам України та юридичним особам - нерезидентам - банківським установам.
(дію абзацу третього пункту 10 тимчасово зупинено згідно з постановою Правління НБУ від 20.11.98 р. N 489)
(абзац третій пункту 10 в редакції постанов Правління НБУ від 22.12.99 р. N 601, від 05.03.2003 р. N 79)

69 Банківський кредит як економічна категорія, принципи банківського кредитування.
Банківський кредит це основна форма кредиту, який надається комерційними банками у грошовій формі господарським органам у тимчасове користування за оплату на умовах повернення і цільового використання.
Залежно від строків, на які надаються банківські кредити, вони поділяться на коротко-, середньо- і довгострокові.
Короткострокові кредити це кредити, які надаються банками господарським органам для подолання тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва і обороту, не забезпечених надходженням власних коштів у відповідному періоді. Видаються короткострокові позики на строк до одного року.
Середньостроковими є кредити, що надаються для оплати обладнання, поточних витрат, фінансування капітальних вкладень. Видаються вони на строк до трьох років.
Довгострокові кредити це кредити, що надаються на фінансування капітальних витрат з реконструкції, модернізації та розширення діючих основних фондів, будівництво нових об'єктів тощо. Довгострокові кредити видаються на строк понад три роки.
Основною формою надання вказаних позик є пряме банківське кредитування, тобто видача установами банків позик безпосередньо суб'єктам господарювання в порядку оплати розрахунково-платіжних документів за придбані товарно-матеріальні цінності, обладнання, конструкції, отримані послуги та на інші передбачені договором цілі.
Кредитування це спосіб видачі (надання) кредиторами (банками) коштів суб'єктам підприємницької діяльності (позичальникам) у тимчасове використання на чітко визначені цілі, за оплату і на умовах повернення.
Кредитор це суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності в тимчасове користування.
Позичальник це суб'єкт кредитних відносин, який одержує в тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, оплати і строковості.
Видача банками кредитів суб'єктам підприємницької діяльності здійснюється в разі дотримання таких принципів: забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання.
Принцип забезпеченості кредиту означає, що позичальник на взяту суму кредиту подає банку в заставу вартість наявного в нього майна, матеріальних цінностей, цінних паперів тощо. Основна мета цього забезпечення захистити банк від можливих збитків у разі неповернення позичальником взятої позики через неплатоспроможність. Забезпеченість є надійною гарантією повернення кредиту. Вартість закладеного у забезпечення кредиту майна, матеріальних цінностей тощо повинна на 25-30 % перевищувати суму кредиту, що видається.
Принцип повернення кредиту означає, що одержані суб'єктом господарювання позичені кошти мають бути повернені банку у строк, встановлений у кредитному договорі. Джерелом повернення позики є грошові кошти, одержані підприємством за продану продукцію і надані послуги.
У разі неповернення позичальником у встановлений строк кредиту з об'єктивних причин, які привели до тимчасових труднощів з надходження грошових коштів, банк може надати відстрочення на обумовлений строк погашення кредиту. Якщо ж підприємство не має об'єктивних причин непогашення кредиту у встановлений строк, банк непогашену суму відносить на рахунок прострочених позик з нарахуванням на них підвищених відсотків.
Принцип строковості кредиту полягає в тому, що позики підприємству видаються на чітко визначений у договорі строк, після завершення якого вони мають бути повернуті. Строк повернення позики встановлюється виходячи з мети фінансування. При порушенні позичальником строків повернення кредиту банк може застосувати до нього штрафні санкції і відмовити йому в подальшому у видачі кредиту.
Принцип платності кредиту полягає в тому, що позики установи банків видають суб'єктам господарювання за певну плату, яка називається відсотком. Розмір оплати за кредит і порядок її сплати встановлюються банком залежно від ступеня кредитного ризику, поданого забезпечення, рівня облікової ставки НБУ, оплати за кредитні ресурси, інфляції та інших факторів. Встановлений розмір оплати (відсоток) за кредит фіксується у кредитному договорі.
Принцип цільового використання кредиту передбачає надання позикових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором. Кредит надається для фінансування конкретних заходів, а не у всіх випадках, коли підприємство потребує грошових коштів. У разі
використання підприємством одержаної позики не за цільовим призначенням, банк призупиняє його кредитування і вживає заходів дострокового стягнення виданої позики.
Позики видаються суб'єктам господарювання для різних цілей. Визначені види обігових активів (запасів, витрат, розрахунків) і капітальних витрат, на фінансування яких надаються позики, називаються об'єктами кредитування.
Основними об'єктами короткострокового кредитування у складі оборотних активів є такі:
готова продукція і товари;
виробничі запаси (сировина та основні матеріали, придбані напівфабрикати та допоміжні матеріали, запасні частини і паливо, малоцінні і швидкозношувані предмети);
незавершене виробництво і витрати майбутніх періодів;
розрахунково-платіжні документи за розрахунками з постачальниками та покупцями та ін.
Потреба у кредитах за об'єктами кредитування виникає з різних причин. Так, під виробничі запаси потреба у кредиті виникає, якщо у підприємства вартість залишків виробничих запасів перевищує вартість джерел їх формування. Наприклад, у результаті збільшення в окремі періоди обсягів купівлі відповідних видів сировини, матеріалів тощо у підприємства створюються їх наднормативні запаси, які й підлягають кредитуванню.
Кредитуванню підлягають також наднормативні витрати, що виникають в незавершеному виробництві за рахунок збільшення витрат на виготовлення незавершеної продукції на всіх стадіях виробничого процесу, а також за рахунок збільшення обсягів виготовлення напівфабрикатів.
Наднормативні запаси готової продукції, які підлягають кредитуванню, можуть утворюватися в результаті скорочення або призупинення її відвантаження покупцям через їх неплатоспроможність.
Розмір кредиту на оплату розрахунково-платіжних документів постачальників у разі відсутності власних коштів визначається вартістю купованої продукції, товарів, послуг, вказаних у цих документах.
У складі капітальних витрат позики видаються на фінансування витрат, пов'язаних з реконструкцією і технічним переозброєнням діючих підприємств, впровадженням нової техніки, вдосконаленням технології виробництва тощо. Розмір позик на капітальні
витрати визначається як різниця між вартістю виду здійснених капітальних витрат і наявністю власних та залучених джерел їх фінансування.
Порядок оформлення отримання кредиту в банку
Кредитні взаємовідносини банку і суб'єкта господарської діяльності регулюються кредитним договором, який укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі після згоди банку на видачу позики позичальнику.
Але до укладання кредитного договору позичальник, який бажає отримати в банку, що його обслуговує, кредит, з'ясовує в цьому банку (в усних переговорах з відповідними працівниками банку) можливість позитивного вирішення цього питання. Отримавши позитивну відповідь, позичальник звертається в банк офіційно з клопотанням-заявою, де вказує мету отримання кредиту, його суму, строк використання, передбачене забезпечення, економічну характеристику заходів, що кредитуються, і джерела погашення кредиту.
Разом з клопотанням-заявою позичальник подає банку такі документи:
техніко-економічне обґрунтування кредитованого заходу;
копії контрактів (договорів) між продавцем і покупцями;
копії договорів оренди землі, приміщень, обладнання тощо;
розрахунки очікуваних доходів від здійснення кредитованого заходу, за рахунок яких сплачуватиметься майбутній кредит;
бухгалтерські й фінансові звіти (форма № 1 "Баланс підприємства", форма № 2 "Звіт про фінансові результати", форма № З "Звіт про рух грошових коштів", форма № 4 "Звіт про власний капітал") за звітний рік і квартал;
виписки за рахунками позичальника, відкритими в інших банках;
висновки аудиторських фірм про фінансовий стан позичальника;
договір застави, поручництва, гарантії, страхування (один з цих документів або кілька за вимогою банку);
бізнес-план нового здійснюваного заходу;
розрахунки надходження і витрачання грошових коштів;
розрахунок одержання та розподілу прибутку.
У разі потреби банк може вимагати від позичальника інші документи і відомості, які підтверджують економічне становище підприємства, його платоспроможність і забезпечення повернення кредиту.
Позичальник, який не є клієнтом банку, подає йому додатково такі документи:
статут підприємства, зареєстрований і затверджений у встановленому порядку;
засновницький договір;
свідоцтво про реєстрацію;
довідку про перебування на обліку в податковому органі;
завірену у встановленому порядку картку із зразками підписів осіб, які мають право розпоряджатися коштами на рахунку.
Оформляючи одержання довгострокового кредиту на фінансування капітальних витрат, позичальник подає в банк документи, необхідні для відкриття кредитування капітальних вкладень, а також контракт на побудову, договори на постачання необхідного виробничого обладнання, документи на відведення земельної ділянки (землекористування), проектно-технічну документацію на заходи, які здійснюватимуться, основні техніко-економічні показники проекту, бізнес-план, розрахунок дохідності та окупності капітальних витрат, що кредитуються, та ін.
Після одержання клопотання-заяви і необхідних документів для надання кредиту, вивчення цих документів банк оцінює економічне становище та ділову репутацію позичальника, його кредитоспроможність, можливість видачі йому кредиту та своєчасність погашення.
Серед показників, на основі яких банк приймає рішення про видачу позичальнику кредиту, найважливішим є кредитоспроможність, тобто наявність умов для видачі кредиту та можливості своєчасного його погашення.
Кредитоспроможність позичальника оцінюється на основі кількох показників, які характеризують дохідність підприємства, його платоспроможність, ліквідність, забезпеченість власними джерелами та ін. Вибір показників для оцінки кредитоспроможності позичальника залежить від форми власності, галузі економіки, особливості виробничо-фінансової діяльності тощо. Оцінюючи кредитоспроможність позичальника, велику увагу приділяють розрахунку та аналізу коефіцієнтів, які характеризують ефективність вкладень у виробництво, ліквідність балансу, забезпеченість власними джерелами, платоспроможність.
Визначаючи кредитоспроможність клієнта, банк аналізує умови (ділове середовище), в яких працює підприємство-позичальник, тобто вивчає види його діяльності, конкурентоспроможність продукції, ринки збуту, постачальників, покупців тощо.
Після розрахунку та аналізу відповідних показників (коефіцієнтів), вивчення умов роботи клієнта банк здійснює (виводить) загальну оцінку фінансового стану позичальника шляхом розрахунку інтегрального показника і на рівні колективу приймає рішення про доцільність видачі підприємству кредиту. У разі позитивного вирішення банк укладає з позичальником кредитний договір.
Кредитний договір це документ, що укладається між банком і позичальником про взаємні зобов'язання щодо видачі, використання і погашення позик. У ньому вказуються найменування сторін, вид кредиту, який видається, його мета, сума, строк видачі, розмір оплати, умови забезпечення і зобов'язання сторін: з одного боку за своєчасністю і повною видачею кредиту, з іншого за цільовим використанням, своєчасністю погашення позики і відсотків за нею. У цьому договорі обумовлюються також відповідальність сторін (кредитора і позичальника) за порушення умов договору та їх юридичні адреси.
Після укладення кредитного договору банк відкриває позичальнику позиковий рахунок, на який зараховується передбачена договором сума кредиту.
Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування. Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній практичній діяльності банку. У науковому плані єдино правильним є системний підхід до дослідження принципів кредитування. В системному підході реалізується і конкретизується наукове розуміння принципів кредитування як взаємозв'язаної цілісної сукупності певних положень (понять). Можна виділити три основні рівні системи принципів банківського кредитування: 1) загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові); 2) особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості); 3) часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-різному проявлятися в конкретних кредитних операціях. Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила кредитування взаємозв'язані, певним чином вони взаємопереходять одне в одне. У запропонованій вище системі принципів банківського кредитування на першому місці стоїть загальноекономічний принцип відповідності змісту банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредитної угоди, прагнення забезпечити максимально можливу вигоду (прибуток) від позики, самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо. Принцип раціональності та ефективності банківського кредитування характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичальників господарських суб'єктів. Кредитний механізм не може не ґрунтуватися на здоровому практицизмі, спрямованості на збільшення доходів. Принцип раціональності кредитування здійснюється на основі оцінки кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у здатності й готовності боржника повернути позичку в обумовлений договором строк. Принцип комплексності банківського кредитування передбачає побудову кредитного механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що впливають на реалізацію кредитної операції. Безумовно, що насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови. Принцип розвитку банківського кредитування відображає постійний рух і динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин призводить і до зміни кредитних відносин, підходів до їх практичної організації. Принцип розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з позиками, методи контролю за використанням та поверненням кредиту, засоби регулювання заборгованості тощо. Центральне місце в системі принципів банківського кредитування посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність банківського кредиту. Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип вважається вихідним у системі банківського кредитування. Він випливає із суті кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається економічний зміст кредиту. Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих на себе зобов'язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво та ін. Банківський кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток окремим позичальникам, які мають давні ділові зв'язки з банком та високу платоспроможність. Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена позичальником банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов'язково має бути повернений у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення принципу строковості банк пред'являє до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту це період користування позичкою. Він розраховується з моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого погашення. Принцип платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит як комерційна операція обов'язково має приносити кредиторові певний доход у формі відсотків. Відсоток плата позичальника у кредитних відносинах. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й сплати відсотка за її використання. Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування означає спрямованість позички на певний господарський об'єкт. Закономірність переходу до кредитування господарського суб'єкта, про що йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов'язково повинен розрізняти об'єкти кредитування, насамперед ті з них, які пов'язані або з капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю. Щодо правил кредитування, то їх чітке формулювання має вирішальне значення в кредитному менеджменті. В процесі управління кредитними операціями важливо володіти ефективними алгоритмами (сукупністю правил) розв'язання тих чи інших типових проблем. У конкретних умовах роботи комерційного банку, з врахуванням особливостей фінансово-господарської діяльності його клієнтів (позичальників), набір і зміст правил банківського кредитування змінюються. Ці правила в основному і головному визначають стандартні вимоги та орієнтири для кредитних працівників банку. Йдеться про чітке структурування, систематизацію, програмування, алгоритмізацію, стандартизацію способів і прийомів проведення кредитних операцій. Отже, у принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені практикою банківські орієнтири, закономірні зв'язки та закономірності організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють економічну зацікавленість суб'єктів кредитних відносин у найкращих результатах своєї діяльності. Принципи банківського кредиту не є раз і назавжди незмінними. Розвиток економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу нових принципів, що відповідають новим умовам, так і зміну сутності традиційних принципів кредитування.
82. Відповідальність за порушення банківського законодавства.
Джерельна база:

Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про застосування Національним
банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства» N 369 від 28.08.2001

Рішення Адміністративної ради Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
«Про затвердження Положення про застосування заходів впливу до банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» 14.11.2002 N 11
Рішення Адміністративної ради Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
«Про затвердження Положення про порядок проведення перевірок банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» 14.10.2002 N 7
Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні» № 368 від 28.08.2001

Банківські правопорушення
1) В сфері банківської діяльності (Закон про банки):
Національний банк застосовує до банків заходи впливу, до яких належать (ст. 73 Закону про банки, п.1.2. Положення про заходи):
а) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;
б) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку;
в) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
г) розпорядження щодо зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
ґ) розпорядження щодо встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
д) розпорядження щодо підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами.
е) розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;
є) розпорядження щодо заборони надавати бланкові кредити;
ж) розпорядження щодо накладання штрафів на:
керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;
з) розпорядження щодо тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку, використовувати право голосу придбаних акцій (часток/паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;
и) розпорядження щодо тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;
і) розпорядження щодо примусової реорганізації банку;
ї) розпорядження щодо призначення тимчасової адміністрації;
й) відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.
Підстави застосування заходів впливу передбачені також в Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні:
- У разі недотримання нормативу Н3 (нормативне значення нормативу Н3 має бути не менше ніж 9 відсотків) банк зобов'язаний ужити заходів для приведення його у відповідність до вимог пункту 2.5 Інструкції(п.2.6.).
- недотримання нормативу максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) (п.2.8);
- недодержання нормативу максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9)( п.4.7.);
- У разі порушення економічних нормативів, розрахованих на підставі консолідованої фінансової звітності, заходи впливу застосовуються до материнського банку/центрального кооперативного банку;
- У разі порушення порядку залучення коштів на умовах субординованого боргу або порядку врахування до регулятивного капіталу банку залучених коштів на умовах субординованого боргу, або порядку погашення субординованого боргу відповідне територіальне управління Національного банку (Департамент безвиїзного банківського нагляду) подає Комісії Національного банку пропозиції щодо скасування Дозволу. Виявлені порушення є також підставою для застосування до банку-боржника адекватних заходів впливу (п.6.2).
2) В сфері гарантування вкладів фізичних осіб:
Підставами для переведення банку - учасника Фонду до категорії тимчасового учасника є( п.3.1.1. Рішення Ради Фонду):
а) невиконання банком - учасником Фонду економічних нормативів мінімального рівня регулятивного капіталу (Н1), адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2) та/або адекватності основного капіталу (Н3) відповідно до інформації Національного банку України, яка надається Фонду щомісяця, крім випадків повідомлення Національним банком України про прийняте рішення щодо капіталізації банку;
б) зупинення та припинення для банку здійснення банківських операцій щодо залучення вкладів (депозитів) фізичних осіб та/або відкриття і ведення поточних рахунків фізичних осіб, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них відповідно до розпорядження Національного банку України;
в) порушення банком вимог Закону про Фонд, нормативно-правових актів, у тому числі стандартів Фонду, та неусунення банком порушень, зазначених у пункті 2.8 розділу 2 цього Положення.
Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені (п.1.5 Положення про заходи).
Вибір адекватних заходів впливу, які застосовуються до банків відповідно до банківського законодавства та цього Положення, має здійснюватися з урахуванням:
характеру допущених банком порушень;
причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;
загального фінансового стану банку;
Порядок застосування кожного заходу передбачений окремим розділом у Положенні про заходи.

Органи контролю
2) Контроль за виконанням банком вимог, що містились у листі-попередженні, здійснюється Фондом шляхом (п.2.6 Рішення):
перевірки та аналізу виправленої звітності;
перевірки надходження до Фонду за звірками розрахунків сум зборів та донарахованих сум зборів та пені за результатами інспекційних перевірок;
проведення планових (позапланових) інспекційних перевірок банків - учасників (тимчасових учасників).

Попередні заходи
У разі виявлення порушень Закону про Фонд та нормативно-правових актів Фонду Фонд може направити до банку лист-попередження (П. 2.1.Рішення Ради ФГВФО).


Акти реагування
1) Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі (П.1.3.Положення про заходи):
результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій;
результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;
результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення;
пропозицій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) у разі порушення банком норм Закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб";
результатів перевірок дотримання банками валютного законодавства, здійснених уповноваженими працівниками Національного банку, що містять виявлені порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.
2) Заходи впливу застосовуються Фондом на підставі (П. 1.4. Рішення Ради ФГВФО):
а) результатів аналізу дотримання банками - учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду вимог Закону про Фонд та нормативно-правових актів Фонду;
б) результатів планових та позапланових перевірок банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду, що здійснюються Фондом;
в) інформації Національного банку України про застосування до банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду заходів впливу;
г) подання Національного банку України про відкликання банківської ліцензії.
у разі виявлення допущених банком порушень норм Закону про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має право вносити пропозиції про застосування Національним банком України до такого банку заходів впливу (П.1.4. Рішення Ради ФГВФО)
А також, у разі неусунення банком порушень, виявлених Фондом, у встановлені терміни Фонд має право вносити пропозиції про застосування Національним банком України до такого банку заходів впливу, передбачених статтею 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (п.3.3.1. Рішення Ради Фонду).
Пропозиція Фонду оформлюється у вигляді листа Фонду до Національного банку України із обов'язковим зазначенням найменування банку-порушника і норм Закону про Фонд, які були порушені банком.


Органи накладення
1) Заходи впливу до банків та осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, застосовуються
Правлінням Національного банку України,
Комісією Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків,
заступником Голови Національного банку України за поданням та висновками структурних підрозділів центрального апарату і територіальних управлінь, а також
начальниками територіальних управлінь Національного банку України або
їх заступниками, комісіями з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальних управліннях Національного банку України відповідно до наданих їм повноважень.
У разі накладення штрафів на банки за ініціативою інших структурних підрозділів Національного банку (крім банківського нагляду), у тому числі тих, що не підпадають під дію статті 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність", застосування яких відповідно до чинного законодавства у визначених випадках є обов'язковим, але може спричинити суттєве погіршення фінансового стану банку, Правління Національного банку або Комісія Національного банку в індивідуальному порядку та за окремою постановою (окремим рішенням) може дозволити поступову сплату банком штрафу протягом певного проміжку часу.

2) Національний банк України розглядає звернення Фонду в терміни, установлені Законом про Фонд ( [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ), та повідомляє Фонд про прийняте рішення (п.3.3.3 Рішення Ради Фонду).
3) Фонд має право застосовувати до банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду такі заходи впливу (П. 1.3. Рішення Ради ФГВФО):
а) переводити банки до категорії тимчасових учасників Фонду;( П.1.6. Переведення банків - учасників Фонду до категорії тимчасових учасників Фонду та виключення із числа учасників (тимчасових учасників) Фонду здійснюється на підставі рішення адміністративної ради Фонду за поданням виконавчої дирекції Фонду.)
б) виключати банки із числа учасників (тимчасових учасників)Фонду;

Заходи впливу, що застосовуються Фондом до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені.


Зняття заходу
У разі виконання банком прийнятих зобов'язань та покращення показників діяльності банку Національний банк може достроково відмінити застосовані заходи впливу на визначений строк (частково або зовсім). Рішення про відміну застосованих заходів впливу має прийматися Комісією Національного банку (Комісією Національного банку при територіальному управлінні) або Правлінням Національного банку, або особою, яка прийняла рішення про застосування заходу впливу (п.1.6. Положення про заходи).



82.Розвиток валютного законодавства України. Характеристика сучасного валютного законодавства.
Формування валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є.

1. Уже Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні:
установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50);
дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8).
Це були перші кроки до перетворення НБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.
2) В 1992 р. приєднання до Статей Угоди МВФ;

3) 19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю:
остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, установлено порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку,
визначені загальні принципи валютного регулювання і контролю та покладено його організацію на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.
На виконання положень указаного Декрету було вдвічі знижено норму обов'язкового продажу державі валютної виручки експортерами - зі 100% за завищеним офіційним курсом до 50% за більш реальним ринковим курсом.

Це сприяло помітній активізації валютного ринку - за кілька місяців пропозиція долара на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ) зросла майже в 10 разів. У квітні 1993 р. розпочалися торги з німецької марки та російського рубля.
Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату "критичного імпорту", Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля.
4) жовтень 1994 р. – перехід від множинного до уніфікованого валютного курсу;

5) з 1995 року впроваджено керований плаваючий курс („валютний коридор”)

6) вересень 1996 року – прийняття зобов’язань за ст. VІІ Статуту МВФ щодо конвертації за поточнии операциями;

7) з 2000 року впроваджено „плаваючий курс”.
Декрет встановлює такі основні правила:
1) що будь-яке використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави має леально здійснюватися виключно згідно з індивідуальною ліцензією НБУ.
Вищезазначене правило не застосовується:
до пересилання іноземної валюти в межах України комерційним банком чи фінансовою установою, які мають Генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій,
на фізичних осіб які мають право продавати (резиденти і нерезиденти) та купувати (резиденти) іноземну валюту, які мають справу з уповноваженим банкам та іншим фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ;

2) будь-яке пересилання (трансфер) іноземної валюти за межі України потребує інствідуальної ліцензії НБУ. Встановлений вичерпний список винятків з цього правила;

3) у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки;

4) наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України у готівковій або безготівковій формі;

5) валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягає обов'язковому декларуванню у Національному банку України

84.Валютна політика України і лібералізація валютного законодавства.
Валютна політика України і лібералізація валютного законодавства

На національному рівні валютна політики – є сукупністю заходів, які проводяться державами та інхніми центральними банками у сфері валютних відносин з метою врпливу на платіжний баланс, валютні курси і на конкурентоспроможність національного виробництва.

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей. Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі - зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін. Механізм валютної політики пов'язаний також з проміжними та тактичними цілями монетарної політики, оскільки має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарні індикатори - масу грошей в обороті та процентну ставку.
Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектора економіки. Це, зокрема: - лібералізація валютних відносин у країні; - забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок; - забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти; - захист іноземних та національних інвестицій у країні; - забезпечення стабільності курсу національної валюти.
В 1992 р., підписавши Статті Угоди МВФ, Україна заявила про прагнення забезпечити конвертованість національної валюти та взяла на себе зобов'язання щодо організації власної валютної системи, передбачені ст. 14 Статуту
Рамковими умовами формування валютної політики України виступають традиційні для перехідної економіки проблеми:
* витіснення національної валюти іноземною (доларизація) внаслідок слабкості та постійної девальвації;
* відплив капіталу на фоні недостатності джерел інвестицій;
* суперечливість використання інструментів грошово-кредитної політики в умовах високої інфляції;
* тривалий спад виробництва;
* хронічний пасивний торговельний баланс на фоні високого рівня імпортозалежності.


Валютна політика спрямовується на:
- попередження відпливу капіталу;
- створення сприятливих умов для міжнародних розрахунків;
- збалансування міжнародних платежів;
- зниження тиску на національну валюту;
- підтримання стабільного рівня валютних резервів.

До основних цілей короткострокової валютної політики України доцільно віднести: удосконалення діючої системи валютного регулювання, забезпечення стабільного функціонування національної грошової одиниці, гармонізація інтересів експортерів та імпортерів.

Метою довгострокової валютної політики України має бути забезпечення макроекономічної стабільності, створення та підтримання умов довіри до національної валюти. Розвиток системи валютного регулювання в Україні в найближчі 4 роки залежить від напряму стратегії економічного розвитку нашої країни та темпів реалізації передбачених нею заходів та завдань.
Декрет передбачає виконання окремих функцій регулювання іншими органами державного управління. При цьому в Декреті не міститься вказівок на наявність єдиної національної системи органів валютного регулювання і не передбачається конкретний порядок визначення їх функцій та повноважень.
Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері.

Такими органами в Україні є:
Кабінет Міністрів України;
Національний банк України;
Державна податкова адміністрація;
Державний митний комітет;
Міністерство зв'язку України.
У визначенні цілей та завдань валютної політики на певний період, крім Кабінету Міністрів та НБУ, беруть участь Адміністрація Президента та Верховна Рада України.

Валютне регулювання і валютний контроль у країні здійснює НБУ, який має право делегувати частину цих функцій на вибрані комерційні банки, надавши їм ліцензії на здійснення валютних операцій та статус агентів з валютного контролю (уповноважених банків).

Визначаючи як головний орган валютного регулювання в Україні Національний банк України, Декрет передбачає виконання окремих функцій регулювання іншими органами державного управління. При цьому в Декреті не міститься вказівок на наявність єдиної національної системи органів валютного регулювання і не передбачається конкретний порядок визначення їх функцій та повноважень



85. Рівні валютно-правового регулювання.
РІВНІ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ. Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні:
міждержавного (у тому числі регіонального) і
національного.

Сучасний механізм валютного регулювання склався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих валютних курсів і принципу поліцентризму в структурі побудови усієї валютної системи.
До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:
Група Світового банку;
Міжнародний валютний фонд (МВФ);
Банк міжнародних розрахунків (БМР);
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).
Група Світового банку складається з п'яти юридично відокремлених підрозділів:
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) надає позики безпосередньо країнам-учасницям або іншим позичальникам під гарантію держави-учасниці;
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) надає кредити для розвитку найбіднішим країнам;
Міжнародна фінансова корпорація (МФК) сприяє розвитку і забезпеченню фінансування приватних підприємств у державах, що формують ринкову економіку на основі надання позик та випуску нових акцій;
Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС) арбітражний інститут, де слухаються справи іноземних інвесторів і країн-реципієнтів;
Багатостороннє інвестиційно-гарантійне агентство страхує іноземних інвесторів від визначених категорій некомершйних ризиків і сприяє отриманню іноземних інвестицій державами-членами.

Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і відпливом іноземної валюти в країну і з країни.
З цією метою урядом приймаються постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, уряд приймає постанови, які:
а) вимагають від окремих осіб або фірм, що одержують іноземну валюту, передати або продати її уряду;
б) нормують запаси іноземної валюти. Підприємець, що бажає здійснити платежі за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дозволить йому купити за рубежем стільки товарів, скільки він хотів би. Тому українська фірма, що бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі чинні постанови з валютного регулювання в Україні та в інших країнах, оскільки вони можуть відбитися на її спроможності поставляти товари або одержувати платежі з цих країн.
Третім учасником валютного регулювання є сам ринок. Саме його здатність до саморегулювання уможливлює проведення всіх тих заходів щодо валютного регулювання, які здійснюються на міжнародному і національному рівнях.









13PAGE 15


13PAGE 14115




15

Приложенные файлы

  • doc 19036877
    Размер файла: 723 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий