zvit BERShADS KIJ


Зміст
Вступ......................................................................................................................... 2
Відділення хірургічного профілю……………………………………………… 3
Стаціонар………………………………………………………………….... 4
Поліклініка………………………………………………………………….. 5
Самостійна робота………………………………………………………….. 6
Станція швидкої медичної допомоги…………………………………………. 37
Самостійна робота………………………………………………………….. 38
Відділення терапевтичного профілю………………………………………….. 41
Стаціонар……………………………………………………………………. 42
Поліклініка…………………………………………………………………... 44
Самостійна робота…………………………………………………………... 45
Відділення педіатричного профілю..................................................................... 51
Стаціонар…………………………………………………………………….. 52
Поліклініка…………………………………………………………………… 53
Самостійна робота…………………………………………………………… 54
Відділення акушерського-гінекологічного профілю........................................ 67
Стаціонар………………………………………………………………………. 69
Жіноча консультація………………………………………………………….. 70
Самостійна робота…………………………………………………………….. 71
Фельдшерсько-акушерський пунк (ФАП)…………………………………….. 78
Самостійна робота……………………………………………………………... 80




З 28 квітня по 21червня 2014 року я проходив практику в Бершадській ОЛІЛ, яка знаходиться за адресою:
Адреса : вул. Будкевича , 2м. Бершадь Вінницька область.Індекс : 24400Телефон : 8 04352 2 43 92Факс : 8 04352 2 40 31



Хірургічний профіль
04.06.2014 відділення хірургічного профілю (стаціонар).
Хірургічне відділення знаходитися на 3 поверсі приміщення. Прибувши в відділення я ознайомився з структурою і будовою відділення.
Воно складається з таких кабінетів:
Кабінету Завідуючого відділенням;
Кабінету старшої медсестри;
Ординаторської;
Сестринський пост-2;
Операційна для планових операцій;
Операційна для негайних операцій;
Кабінет сестри господарки;
Їдальня;
Буфетна;
Службовий туалет;
Ліфт;
Навчальна кімната;
Перев’язувальна цистоскопічна;
Гіпсова;
Перев’язувальна
Туалет ж/ч-2;
Ванна кімната;
Гардероб;
Палат-18;
кількість ліжок - 50: - 25 хірургічних;
- 20 травматичних;
- 5 урологічних.
Після ознайомлення структурою, я ознайомився з медперсоналом відділення:
Завідуючий діленням - Медвідь Леонід Феодосійович;
старша медсестра - Благодир Людмилі Іванівна;
лікарів-8;
медсестрів-11;
перев’язувальна-2;
процедурна-1;
санітарок-10;
сестра господарка-1;
буфетниця-1.
Після ознайомлення приступив до роботи.
Виготовляв перев’язувальний матеріал (марлеві кульки, серветки, туруни.)
Проводив контроль якості передстерелізаційної обробки.
Проводив передстерелізаційну обробку і стерилізацію тазів для обробки рук.
Накладав м’які пов’язки: клейово-пластирні, бинтові, косинкові.
Знімав гіпсову пов’язку.
05.06.2014 відділення хірургічного профілю (стаціонар).
Перекладав хворого з переломом хребта.
Проводив проби на сумісність крові донора і реципієнта.
Готував ліжко для післяопераційного хворого.
Оформляв карту стаціонарного хворого.
Визначав групу крові та резус-фактор
06.06.2014 відділення хірургічного профілю (стаціонар).
Транспортував хворого з переломом ребер.
Готував ліжко для післяопераційного хворого.
Проводив проби на сумісність крові донора і реципієнта.
Оформляв карту стаціонарного хворого.
Визначав групу крові та резус-фактор.
07.06.2014 відділення хірургічного профілю (стаціонар).
Виготовляв перев’язувальний матеріал (марлеві кульки, серветки, туруни.)
Проводив передстерелізаційну обробку хірургічного інструментарію.
Проводив контроль якості передстерелізаційної обробки.
Накладав м’які пов’язки: клейово-пластирні, бинтові.
Накладав тверді пов’язки: шину Дітеріхса.
09.06.2014 відділення хірургічного профілю (стаціонар).
Обробляв руки сучасними методами.
Готував стерильний стіл в перев’язувальній до роботи.
Проводив місцеву анестезію.
Допомагав в підготовці анестезіологічного столика до анестезії.
Готував та обробляла операційне поле.
Допомагав при проведенні премедикації.
Допомагав операційній сестрі при одягання стерильного одягу.
Знімав шви.
10.06.2014 відділення хірургічного профілю (стаціонар).
Готував стерильний стіл в операційній до роботи.
Допомагав в підготовці анестезіологічного столика до анестезії.
Проводив місцеву анестезію.
Обробляв руки класичними методами.
Готував та обробляв операційне поле.
Знімав шви.
Брав участь у накладанні швів.
Допомагав при проведенні премедикації.
Допомога хірургу при одягання стерильного одягу.
Поліклініка
13.06.2014 відділення хірургічного профілю (поліклініка).
Проводив суб’єктивне та об’єктивне обстеження хворого.
Заповняв амбулаторні картки.
Знімав шви.
Асистував хірургу під час проведення амбулаторних операцій.
Проводив перев’язування ран.
Обробляв руки сучасними способами.
Виготовляв перев’язувальний матеріал (марлеві кульки, серветки, туруни.)
Оцінював результати спеціальних обстежень.
Накладав пов’язки.
Готував документацію і хворого до госпіталізації в хірургічне відділення.
Проводив профілактику правця.
14.06.2014 відділення хірургічного профілю (поліклініка).
Асистував під час амбулаторних операцій.
Готував пацієнтів до рентгенологічного обстеження.
Виготовляв перев’язувальний матеріал.
Оформляв відповідну документацію.

Самостійна робота
посадові обов’язки фельдшера, чинні накази та інструкції, які регламентують роботу відділень хірургічного профілю.
Наказ МОЗ України від 31.07.1978 № 720 " Про поліпшення медичної допомоги хворим з гнійними хірургічними захворюваннями та посилення заходів по боротьбі з внутрішньо лікарняної інфекцією"
класифікацію, етіологію, патогенез, симптоматику хірургічних захворювань і ушкоджень, принципи надання долікарської допомоги, лікування і догляду.
Перелом — часткове або повне порушення цілісності кістки, викликане впливом на неї механічної сили: насильно або в результаті падіння, удару, а також внаслідок патологічного процесу, пухлини, запалення.

Основними ознаками перелому є :
сильний більнабряксинецькрипітація кісток (хрускіт при пересуванні уламків кісток)
неправдивий суглобдеформація кістки (кінцівки)
порушення функцій кістки (кінцівки)
Діагноз встановлюють за допомогою рентгенологічного дослідження.
Класифікація в залежності від пошкодження зовнішніх покривів тіла :
відкритий перелом (шкіра у ділянці перелому порушена)
закритий перелом (шкіра у ділянці перелому не пошкоджена)
Класифікація в залежності від форми кісткових уламківпоперечні:
косі
гвинтоподібні
осколчасті
роздроблені
Класифікація в залежності від порушення цілісності кістки:
повні
неповні
Класифікація в залежності від зміщення:зміщені
незміщені
Класифікація в залежності від кількості переломів:
одиночні
множинні
Перша медична допомога при переломах
При всіх видах переломів повинна бути проведена транспортна іммобілізація (знерухомлення). Фіксація проводиться готовими шинами або пов'язкою з використанням підручних матеріалів (палки, дошки та ін.). Фіксація створює максимальний спокій ділянки перелому, що попереджує подальшу травматизацію м'яких тканин гострими уламками кісток та вторинне зміщення уламків, а також зменшує біль та, відповідно, можливість поглиблення больового шоку.
Транспортна шина повинна фіксувати не менше двох суглобів, поєднаних з місцем перелому (вище та нижче).
При переломі плечової та стегнової кісток потрібна фіксація трьох суглобів (променевозап'ястковий суглоб при переломі плеча, гомілковий - при переломі гомілки). При транспортуванні постраждалому вводять морфін.
При відкритих переломах під час транспортної іммобілізації вправлення кісток не проводять. На рану накладають стерильну пов'язку. При артеріальній кровотечі накладають джгут.
У лікувальному закладі після обстеження постраждалого у першу чергу проводять репозицію (вправлення) уламків, а потім накладають відповідну гіпсову лонгету. Для лікування переломів застосовують різні лікувальні методи: шинні та гіпсові пов'язки, скелетне витягування, оперативне лікування за допомогою різних швів, цв'яхів, гвинтів, пластинок.
При відкритому переломі проводять первинну хірургічну обробку та лікування рани. Вводять протиправцеву сировотку.
Зростання кісток
Зламана кістка починає процес відновлення одразу після перелому. Зростання перелому проходить чотири головні стадії:
Утворення згустку
Спочатку кров збирається в кінцях зламаної кістки, утворюючи в'язку масу у вигляді згустку. Зі згустку утворюються волокна, які стають основою для наростання нової кісткової тканини.
Заповнення згустку
Незабаром клітини, які загоюють кістки - остеокласти і остеобласти, - заповнюють згусток. Остеокласти починають згладжувати зазубрені краї кістки, а остеобласти заповнюють проміжок між її кінцями. Через кілька днів з цих клітин формується гранулярний міст, який зв'язує кінці кістки.
Формування кістної мозолі
Через 6-10 днів після перелому гранулярний міст з клітин стає кістковою масою, яка називається мозолем. Вона крихка і при різкому русі може зламатися. Ось чому зламана кістка під час загоєння повинна бути нерухомою. Пізніше мозоль перетворюється на тверду кістку.
Правила накладання та застосування пов’язок.
Відповідно до характеру і призначення розрізняють такі пов'язки: прості м'які, захисні або лікувальні; тиснучі (гемостатичні); іммобілізувальні, транспортні та лікувальні; екстензійні (пов'язки з витяганням).Залежно від матеріалу, що його використовують для фіксації, розрізняють пов'язки:м'які (бинтові, контурні, косинкові, пращоподібні та ін.);
тверді (транспортні та лікувальні шини, екстензійні пристрої, ортопедичні апарати, протези, тутори і корсети);твердіючі (гіпсові, цинк-желатинові, крохмальні, з полімерних матеріалів).М'які пов'язкиМ'які пов'язки поділяють на бинтові:
а) марлеві бинти;
б) трикотажні трубчасті (сітчасті) бинти;
в) еластичні тканинні бинти; клейові: а) синтетичний клей (клеол, колодій, клей БФ-6, ліфузоль тощо); б) лейкопластир; косинкові; пращоподібні; контурні: а) стандартні контури (суспензорій, бинт РЕТЕЛАСТ, бандаж тощо); б) індивідуальні контурні (виготовляють за необхідності).
Бинтові пов'язки.
Бинт — довга смужка марлі або іншої тканини, призначена для закріплення перев'язного матеріалу або забезпечення іммобілізації опорно-рухового апарату. Марлеві бинти й понині є основним матеріалом, який використовують для перев'язок. Бинти готують різної ширини (від 5 до 20 см) і довжини (від 5 до 7 м). Вузькі бинти використовують для накладання пов'язок на пальці й кисті, широкі — для бинтування живота, таза, груднини тощо (мал. 21).

Після асептичних процедур бинти можна використовувати вдруге, їх замочують у 3 % розчині водню пероксиду, змішаного з 0,5 % розчином мийного засобу, перуть і автоклавують. Перуть бинти в мильній піні за температури 35—37 °С, після чого їх ретельно прополіскують, віджимають і сушать за кімнатної температури.
Бинти трикотажні, трубчасті (сітчасті) призначені для фіксації перев'язного матеріалу на будь-якій ділянці тіла, їх випускають у вигляді рулона (№ 5—9). На відміну від звичайних бинтів їх не намотують, а надягають на ушкоджену ділянку тіла. Таким чином вони забезпечують міцну фіксацію перев'язного матеріалу, не заважаючи при цьому рухові в суглобах.
Еластичні тканинні бинти використовують переважно у травматології і спортивній медицині.
Клейові пов'язки (мал. 22) застосовують для захисту відкритих ушкоджень і поверхнево розташованих запальних процесів. Клейові пов'язки забезпечують утримання перев'язного матеріалу на рані (вільні кінці пов'язки фіксують на шкірі пацієнта за допомогою клеолу чи колодію).

Клей, що його використовують для підклеювання вільних кінців марлевої серветки, наносять тонким шаром на шкіру довкола перев'язного матеріалу і як тільки шар клею починає тьмяніти, зверху пов'язки кладуть розправлену марлеву серветку, яка міцно приклеюється до шкіри, надійно утримуючи перев'язний матеріал на необхідному місці. Якщо для приклеювання використовують колодій, ним просякають зверху кінці марлевої серветки, що утримує перев'язний матеріал; через декілька хвилин вона надійно фіксується на шкірі. До складу клеолу входять каніфоль (40 г), 96 % етиловий спирт (33 г), ефір (25 г), соняшникова олія (12 г); до складу колодію — колоксилін (4 г), ефір (76 г) і 96 % етиловий спирт (20 г).
Для заміни клейових пов'язок смужку, на якій була закріплена серветка, рекомендують змочити ефіром чи бензином.
Унаслідок частих перев'язок шкіра на місці прикріплення марлі роз'ятрюється, що потребує заміни засобу фіксації перев'язного матеріалу. Слід зазначити, що клеол менше, аніж колодій, ушкоджує шкіру.
Колодій, клей БФ-6, а ще більш успішно ліфузоль можуть бути використані для захисту асептичних післяопераційних ран без марлі шляхом нанесення стерильного клею на поверхню невеликої рани і створення таким чином захисної плівки.
Пластир використовують як для захисту свіжих незабруднених ран (заклеювання їх смужкою щойно розгорнутого пластиру), так і як засіб фіксації перев'язного матеріалу, покладеного зверху дефекту шкіри через її некроз або локальний запальний процес без виділень. Окрім того, лейкопластир застосовують у лікуванні грануляційних ран і для зближення країв ранового дефекту.
У дитячій хірургії лейкопластирне витягання в разі переломів трубчастих кісток кінцівок часто успішно застосовують тоді, коли в дорослих потерпілих зазвичай використовують скелетне витягання.
Косинкові пов'язки.
Під терміном "косинка" розуміють шматок тканини трикутної форми, отриманий унаслідок розрізання по діагоналі тканинного квадрата. Довгий бік косинки називається основою, кут навпроти основи — верхівкою, останні 2 кути — кінцями, частина косинки між основою і верхівкою — серединою. Косинка як засіб фіксації перев'язного матеріалу не забезпечує його щільного прилягання до тканини тіла, проте є дуже зручною в разі надання першої допомоги. За допомогою косинки протягом короткого часу можна утримувати матеріал на ушкоджених поверхнях майже будь-якої ділянки тіла (мал. 23).

Пращоподібні пов'язки. Праща — це розрізана з двох боків смуга марлі або будь-якої іншої м'якої тканини, що її використовують для утримання перев'язного матеріалу на носі, підборідді, потиличній ділянці і т.д. Пращоподібні пов'язки є найбільш простими і доцільними (мал. 24).


Контурні пов'язки. Виготовляють зі шматка тканини і закривають ними частини тіла. Закріплюють контурні пов'язки за допомогою пришитої тасьми (мал. 25). У разі видалення передньої очеревинної стінки використовують контурний бандаж живота. До контурних пов'язок належать і суспензорії.

Суспензорій має лямковий прилад і гаманець. У виготовленому з тканини гаманці розміщуються чоловічі статеві органи після видалення пахвинної грижі, при запальних захворюваннях і ушкодженнях яєчка, статевого члена чи калитки (мал. 26).

Еластичні сітчасто-трубчасті бинти РЕТЕЛАСТ виготовляють з гуми, оплетеної бавовняною ниткою. Цю сітку виготовляють у вигляді панчохи (завдовжки від 5 до 20 м). Вона буває семи розмірів (від 0 до 6) і використовують її для фіксації перев'язного матеріалу на будь-якій ділянці тіла (мал. 27).
Дотримання низки правил під час накладання м'якої пов'язки повною мірою забезпечує виконання вимог до готової пов'язки.Правила накладання м'яких пов'язок
1. Хворому або потерпілому необхідно надати зручного положення — лежачи або сидячи. Горизонтальне положення є найзручнішим під час бинтування живота, промежини і верхньої третини стегна. Накладати м'які пов'язки найзручніше, коли ушкоджена частина тіла хворого розташована на рівні грудей особи, яка надає допомогу.2. Частина тіла, яку необхідно перев'язати, має бути абсолютно нерухомою. Кінцівка має бути в середньо-фізіологічному положенні, що забезпечує максимальне розслаблення м'язів, і це є функціонально найбільш вигідним для потерпілого після накладання пов'язки.3. Оператор має стояти обличчям до пацієнта, щоб негайно відреагувати на біль, спричинений перев'язкою.4. Пов'язку накладають у напрямку від периферії кінцівки до тулуба, розпочинаючи з фіксувального туру, яким кінець бинта закріплюють на перев'язувальній поверхні.5. У разі типового накладання пов'язки бинт тримають у правій руці, його вільний кінець (початок) — у лівій (мал. 28).


6. Розгортують бинт зліва направо, не відриваючи рук від перев'язувальної поверхні і не розтягуючи бинт у повітрі. Бинтування розгорнутим бинтом призводить зазвичай до нерівномірного натягання і появи больових відчуттів.7. Накладати пов'язку треба так, щоб кожний наступний тур прикривав попередній від його половини до 2/3 ширини. Фіксація м'якої бинтової пов'язки досягається розщепленим кінцем бинта, який зав'язується у вузькому, найменш рухомому місці. Вузол потрібно зав'язувати з протилежного боку від ділянки ушкодження.Для ліпшої фіксації циркулярної пов'язки її перші тури можуть бути накладені на шкіру, попередньо оброблену клеєм. Останні тури також можуть бути прикриті лейкопластиром, який безпосередньо зі шкірою не стикається, але забезпечує механічну міцність пов'язки.Вимоги до накладеної пов'язкиПов'язка має міцно фіксувати ушкоджену ділянку до наступної перев'язки (зазвичай не менше ніж 1 добу).Пов'язка має бути накладена щільно, але не туго, і не спричинювати незручності хворому.Пов'язка має лежати рівно, без зморшок.Пов'язка має рівномірно тиснути на відповідну частину тіла і не крутитися, не зісковзувати або заважати рухам.Вузол кінців зав'язки слід зав'язувати подалі від ушкодженої частини тіла, щоб він не заважав рухам.Основні типи бинтових пов'язокКолова (циркулярна) пов'язка — зручна для бинтування циркулярної поверхні. Оберти бинта лягають один на одного, при цьому кожний наступний тур повністю прикриває попередній. Застосовують для бинтування обмежених поверхонь лоба, нижньої третини стегна і надп'ятково-гомілкового суглоба (мал. 29).

Для закриття лоба, скроневої і потиличної ділянок широко застосовують циркулярну пов'язку, яку накладають у звичайному напрямку зліва направо. Пов'язка проста, легко і швидко накладається, рівномірно тисне по всьому обводу голови. Недоліки: може крутитися, зміщуючи перев'язний матеріал.
Спіральна пов'язка — накладають на кінцівки, тулуб, груднину для закриття великих за довжиною і шириною дефектів або ран: Після двох-трьох закріплювальних турів кожний наступний тур накладають у скісному напрямку і прикривають попередній на 1/2 або 2/3 ширини бинта. Пов'язка  дуже проста і швидко накладається, але легко може сповзати. Щоб запобігти ослабленню спіральної пов'язки, що її накладають на конусоподібну поверхню тіла, застосовують перегин кожного наступного туру бинта (мал.30).
Повзуну пов'язку застосовують для фіксації великого за площею перев'язного матеріалу на кінцівках. Спочатку роблять 2—3 колових оберти бинта. Потім оберти йдуть у скісному напрямку без накладання наступного туру на попередній. Між окремими турами залишаються неприкриті бинтом проміжки, що відповідають приблизно ширині бинта.
Хрестоподібну, вісімкоподібну пов 'язку, або пов'язку, що перехрещується, накладають на поверхні тіла і розрізняють за формою (об'ємом). Напрямок бинта утворює фігуру вісімки. Наприклад, перев'язку потилиці починають двома-трьома циркулярними, коловими обертами довкола голови, далі спускаються за вухо, вниз на шию, обводять шию спереду, а ззаду піднімаються вгору за вухо і довкола голови (мал. 31). Пов'язку накладають до повного прикриття потилиці.

Колосоподібна пов'язка дещо нагадує вісімкоподібну з тією різницею, що наступні тури бинта частково прикривають попередні і перехрещуються по одній лінії. Місця застосування: плечовий суглоб, надпліччя, пахвинна ділянка, кульшовий суглоб та інші важкодоступні ділянки, де внаслідок нерівномірної форми поверхні тіла або можливих рухів пов'язку важко утримати (мал. 32).
Черепашачу пов'язку застосовують у двох варіантах — розбіжна і збіжна. Накладають на великі суглоби — колінний, ліктьовий, надп'ятково-гомілковий. Розбіжну пов'язку починають накладати з двох-трьох колових обертів бинта на одному рівні з розходженням наступних обертів від центру вбік, угору і вниз (мал. 33). Збіжна черепашача пов'язка відрізняється від розбіжної тим, що оберти бинта, розпочинаючись на периферії, з кожним туром наближаються до центру, де пов'язка закінчується (мал. 34).

Поворотну пов'язку накладають на куксу після ампутації кисті або стопи. Розпочинають з двох-трьох колових обертів бинта з наступним відхиленням його турів перпендикулярно до колового руху. Пов'язка легко сповзає, тому для її утримання додають чохол з тасьмою або шкіру змащують клеолом.
Т-подібну пов 'язку накладають на промежину або пахвинну ділянку за допомогою двох бинтів, з яких основний охоплює поперек або плече, а другий, що утримує перев'язний матеріал, проходить через ділянку промежини або пахвової ямки.Різновиди пов'язок за локалізацієюПов'язки на голову та шию. Пов'язку на голову накладають за допомогою бинта завширшки 5 см. Зазвичай вона повинна тиснути, оскільки поранення черепа супроводжується сильною кровотечею з усіх ран, що утворилися при цьому. Винятком є запальні захворювання (здавлювання небажане).Великі ушкодження потиличної ділянки можна закрити неаполітанською пов'язкою. її розпочинають циркулярним туром довкола голови, спускаючи кожний наступний тур у бік вуха ураженої частини і піднімаючи на протилежному боці (мал. 35).Пов'язку "шапочка Гіппократа" використовують для закриття всієї волосистої частини голови. Вона є складною за технікою виконання, потребує багато часу, а інколи і помічника. Після накладання циркулярного туру (звичайним способом) проводять тури, що повертаються з потиличної ділянки на лоб і назад так, щоб була закрита волосиста частина голови. Пов'язку закінчують, фіксуючи її циркулярними турами бинта (мал. 36). Пов'язку "шапочка Гіппократа" можна накласти і за допомогою двох бинтів, один з яких розташовують на волосистій частині голови, а іншим циркулярно фіксують кінці першого бинта.

Пов 'язку "чепець " найчастіше виконують для перев'язування волосистої частини голови. Опорний тур бинта пролягає через тім'яноскроневу ділянку і є основним у накладанні пов'язки; він має бути дещо натягненим. Основний тур бинта фіксують під опорним туром на правій скроневій ділянці, спрямовують через лоб на протилежний бік, обгортають навколо опорного тура і виходять через потиличну ділянку у вихідне положення; далі бинт перехльостують навколо опорного туру бинта, новий  напівтур проходить зліва трохи вище пов'язки "чепець" від попереднього і т. д. Поступово чергуючи передні і задні напівтури, забинтовують усю волосисту частину голови. Закінчуючи пов'язку, кінці опорного туру бинта зав'язують вузлом у підборідній ділянці (мал. 37). Зрідка користуються і косинковими пов'язками.

У хворих із захворюваннями та ушкодженнями очей накладають пов'язку на одне око або на обидва ока. Якісно накладена на око пов'язка має щільно прилягати, але не тиснути на очне яблуко. Крім того, під час накладання цих пов'язок необхідно стежити, щоб вуха залишалися відкритими. Накладання пов'язки починається із циркулярного туру довкола голови, далі по тім'яній і потиличній ділянці бинт спускають нижче від вуха і по обличчю піднімають угору, закриваючи око. Циркулярні і висхідні тури чергуються (мал. 38). Пов'язки на обидва ока накладають, як пов'язку на одне око, друге око закривають турами, що прямують у низхідному напрямку (мал. 39).

Складно накладається, але надійно фіксує підборідну ділянку пов'язка типу вуздечки. її застосовують у хворих із запальними захворюваннями і пораненнями підборідної ділянки, а також під час надання допомоги хворим із переломами нижньої щелепи. Після фіксувального циркулярного туру бинт по задньобічній поверхні переводять у підборідну ділянку і по лівій щоці піднімають угору. З лівої щоки тур бинта переходить на скроневу і тім'яну ділянки, далі спускається вниз до підборідної ділянки. Закінчується пов'язка накладанням циркулярної пов'язки навколо лобової і потиличної ділянок (1-й варіант). Якщо необхідно закрити підборідну ділянку повністю, пов'язка має бути доповнена циркулярним туром, що йде через підборіддя (2-й варіант; мал. 40). Для перев'язування носа, лоба, потиличної ділянки і фіксації нижньої щелепи завжди використовують пращоподібну пов'язку. Пов'язку швидко накладають, вона міцно тримається і потребує мало матеріалу (див. мал. 24).
Для закриття потиличної ділянки та задньої ділянки шиї у хворих з фурункулами і карбункулами застосовують комбіновану пов'язку у вигляді вісімки. Пов'язка на шиї має добре фіксувати перев'язний матеріал і до того ж не утруднювати дихання і не здавлювати кровоносні судини, особливо вени. Циркулярну пов'язку на шию накладати недоцільно, тому що тугий тур бинта застосовувати не можна, а в разі слабко накладених турів пов'язка крутитиметься. Цих недоліків немає у хрестоподібної і вісімкоподібної пов'язок, які починаються з потиличної ділянки і проходять навколо груднини та шиї (мал. 41). За допомогою такої пов'язки можна закрити нижні відділи передньої і задньої поверхні шиї після операції на щитоподібній залозі або в разі запальних процесів. Інколи для утримання перев'язного матеріалу на шиї застосовують клейові пов'язки.

Пов'язка на груднину, плечовий пояс і верхню кінцівку. Пов'язки на груднину, з одного боку, належать до розряду найскладніших, а з іншого — найменш надійно фіксують ушкоджену ділянку. Так, наприклад, коса пов'язка на груднину розрахована для фіксації перев'язного матеріалу в пахвовій ділянці, недостатньо фіксує його і стискує судини бічної поверхні шиї. Тому в такому разі зазвичай використовують колосоподібну або хрестоподібну пов'язку (див. мал. 32).Особливе значення мають пов'язки на грудну залозу в жінок із лактаційним | маститом, виконання яких поєднується з годуванням дитини або зціджуванням молока. Для цього застосовують підтримувальну пов'язку на одну або обидві грудні залози. Пов'язку на одну залозу розпочинають з циркулярного туру нижче від грудної залози, при цьому соски залишають відкритими. Другий тур бинта прямує з-під грудної залози і підіймається вгору над ключицею здорового боку. Наступний циркулярний тур бинта спрямовують дещо вище від попереднього (мал. 42). Щоб пов'язка не ослабла і не змістилася, тур бинта, спрямований через надпліччя, має розташовуватись якомога ближче до шиї, а в пахвовій ділянці — якомога вище.
Підтримувальну пов'язку на обидві грудні залози накладають так: на праву грудну залозу у звичайному напрямку знизу вгору, а на ліву — згори вниз (мал. 43).Захисну пов'язку і стисну пов'язку зазвичай накладають на обидві грудні залози для припинення лактації. Стисна пов'язка розпочинається із циркулярного туру, який проходить через грудні залози, щільно притискуючи їх до груднини. Другий тур бинта проходить з-під правої грудної залози скісно вгору над лівою грудною залозою. Однак ці пов'язки мають тенденцію до зміщення.Для фіксації пахвової ділянки і грудних залоз можна застосовувати і косинкові пов'язки.

У хворих з ушкодженням груднини застосовують спіральну пов'язку з гак званою портупеєю, що розпочинається опорним туром бинтування, яке проводять через надпліччя здорового боку, далі циркулярний тур фіксують зверху "портупеї" на рівні нижніх відділів живота (мал. 44). Спіральні тури проходять знизу вгору і закінчуються на рівні пахвових ямок. У такому разі використовують ще вісімкоподібну пов'язку.У разі надання першої допомоги потерпілому з переломом ключиці, забиттям або вивихом плеча для тимчасової іммобілізації накладають пов'язки Вельпо і Дезо.
Пов'язку Вельпо застосовують рідко, через те що нефізіологічне положення верхньої кінцівки призводить до повторного зміщення уламків, а в разі тривалої іммобілізації — до тугорухомості в суглобах верхньої кінцівки. У такому разі перевагу надають пов'язці Дезо. Під час накладання пов'язки Дезо верхня кінцівка набуває фізіологічного положення. Обов'язково фіксують кінцівку в пахвовій ділянці на хворому боці за допомогою суцільного валика, який дає змогу у процесі бинтування відвести руку від тулуба.

Спочатку фіксують до тулуба плече, потім зап'ясток і нарешті ліктьовий суглоб ушкодженого боку, бинтуючи від здорового боку до хворого. Перший тур бинтування забезпечує приведення нижніх відділів плеча і відведення його верхньої третини, водночас відбувається зовнішня ротація плеча; 2-й тур прямує косо вгору по груднині, забезпечуючи деяке зведення центрального кінця ключиці; 3-й — підхоплює знизу передпліччя ушкодженого боку; 4-й тур спускається згори вниз, піднімає плече і по задній поверхні груднини проходить у пахвову ділянку здорового боку. Після закінчення перших турів пов'язка Дезо на передній поверхні груднини утворює трикутник, який складається з 2, 3-го і 4-го турів. Аналогічний трикутник утворюється і на задній поверхні груднини. Далі всі тури повторюють 4—5 разів для забезпечення механічної міцності пов'язки (мал. 45).
Під час накладання пов'язки Вельпо кисть розташована в ділянці надпліччя здорового боку. Перший тур бинта проходить від хворої кінцівки до здорової довкола груднини; 2-й, вертикальний, спускається з боку надпліччя ушкодженого боку через плече і під ліктьових-суглобом, тут він змінює напрямок на горизонтальний; далі 2-й тур прямує на бічну поверхню груднини і, проходячи по задній її поверхні, горизонтальний тур фіксує кінцівку на тулубі. Ліктьовий суглоб має бути щільно притисненим до трудної клітки (мал. 46).
Для фіксації плеча нерідко застосовують колосоподібну пов'язку. Спочатку накладають циркулярні тури довкола плеча, далі низхідний тур спрямовують на передню поверхню грудної клітки, переходячи на тур, що перехрещується в дельтоподібній ділянці. Другий етап повторює наступний тур, бинт поступово зміщують угору і закінчують пов'язку циркулярним туром довкола грудної клітки.Пов'язки на передпліччя і плече найчастіше накладають за типом спіральної з перегином на тильній поверхні, а на ліктьовий суглоб — за типом черепашачої (див. мал. 33—34).

Оскільки ліктьовий суглоб бинтують у зігнутому положенні під тупим або прямим кутом (у разі запальних процесів і ушкоджень), а черепашача пов'язка на згинальному боці часто деформується, стискуючи судини ліктьового згину подібно до джгута, необхідно попередньо обгорнути ділянку суглоба ватно-марлевою прокладкою. Для фіксації ліктьового суглоба нерідко використовують косинкову пов'язку (див. мал. 23).
Щодо пов'язок на окремі пальці кисті дуже часто накладають колосоподібну пов'язку на І палець. Показанням до накладання цієї пов'язки є запальні захворювання, поранення, вивихи і розтягнення зв'язкового апарату. Після накладання циркулярного фіксувального туру на передпліччі другий тур з тильного боку обгортає основу І пальця. Послідовно чергують тури довкола передпліччя та основи І пальця (мал. 47). Пов'язка не закриває нігтьову фалангу пальця і тому в разі необхідності може бути доповнена обертовими або циркулярними турами бинта.
На інші пальці кисті накладають звичайну спіральну пов'язку. Щоб пов'язка не змістилася, її фіксують довкола зап'ястка (мал. 48).Спіральна пов'язш типу рукавички накладається на кожен палець окремо (мал. 49).У разі розтягнення зв'язок у ділянці променево-зап'ясткового суглоба застосовують хрестоподібну пов'язку на кисть. Після фіксувального циркулярного туру бинта з ліктьового боку він проходить на тил кисті. Проходячи через правий міжпальцевий проміжок, бинт повертається на тил кисті, утворюючи перехрестя в ділянці променево-зап'ясткового суглоба (мал. 50).У разі ушкоджень або флегмони кисті можна використовувати тимчасову поворотну пов'язку на всю кисть із заміною далі на "рукавичку", яка відділяє пальці один від одного.Пов'язки на очеревину і тазПов'язки на ділянку живота застосовують досить часто у зв'язку з різноманітною патологією з боку органів черевної порожнини і надто поширеним оперативним лікуванням. Цілком задовільні наслідки дає добре і правильно накладена лейкопластирна або спіральна бинтова пов'язка на живіт.
Проста пов'язка на живіт трудомістка, може крутитись і сповзати вниз під час рухів у ліжку або під час ходіння. Тому її доцільно комбінувати з однобічною колосоподібною пов'язкою стегна (мал. 51).Інколи для більшої міцності бинтування доповнюють поздовжньо складеним  простирадлом або спеціальним контурним бандажем. 
На пахвинну ділянку, промежину і кульшовий суглоб накладають колосоподібну пов'язку різних варіантів. Показаннями до накладання їх є операції з приводу пахвинної або стегнової грижі, операції на кульшовому суглобі, опіки, механічні ушкодження і запальні захворювання в ділянці таза і промежини.
Колосоподібна пов'язка на кульшовому суглобі досить складна у виконанні, а інколи потребує одного-двох помічників. Після фіксації циркулярного туру довкола живота бинт по його попередній поверхні спрямовують скісно вниз, а далі довкола стегна, нижче від сідничної складки і по його медіальній поверхні вперед і латерально; перехрест відбувається точно в ділянці великого вертлюга. Наступні тури бинта зміщують у дистальному напрямку, повторюючи хід першого туру (мал. 52).

Пов'язку на пахвинну ділянку розпочинають фіксувальним туром у середній ділянці живота, далі бинт по сідничній ділянці проходить на медіальну поверхню стегна, піднімається вгору, закриваючи пахвинну ділянку; пройшовши по попереку, низхідний тур перехрещує попередній лише в паховій ділянці і прямує на бічну поверхню стегна. Далі відбувається чергування висхідних турів, що огинають поперекову ділянку ззаду, з низхідними, які зміщуються в дистальному напрямку (мал. 53). Аналогічно накладається пов'язка на обидві пахові ділянки (мал. 54).

Накладання колосоподібної пов'язки на промежину утруднено через необхідність залишити відкритим відхідник. Під час накладання цієї пов'язки перехрещення турів здійснюють суворо медіально (воно загальне для обох половин пов'язки). Поступово зближуючи тури, повністю закривають промежину (мал. 55).
Найпростішою і зручною для закриття промежини є Т-подібна пов'язка, на яку потрібно мало матеріалу і яка швидко виготовляється, накладається і знімається. Один тур бинта накладають циркулярно, як пояс, і зав'язують одразу. Інший бинт перекидають через пояс, виводять на промежину і далі вгору, фіксуючи на циркулярному турі ззаду (мал. 56).Пов'язки на нижню кінцівкуЗа наявності запальних процесів і ушкоджень верхньої третини стегна накладають висхідну колосоподібну пов'язку, яку фіксують довкола таза, типу кульшової. У разі ушкоджень колінного суглоба накладають черепашачу пов'язку, збіжну або розбіжну. Для перев'язування гомілки застосовують спіральну пов'язку з перегином кожного наступного туру бинта (мал. 57). Колосоподібну пов'язку стопи накладають за наявності її ушкоджень. За тими самими показаннями застосовують хрестоподібну пов'язку на ділянку надп'ятково-гомілкового суглоба. Циркулярний тур проводять довкола стопи в ділянці плеснових кісток. Після фіксації в нижній третині гомілки бинт у вигляді вісімки проводять довкола ступні (мал. 58).
Поворотну пов'язку на дистальні відділи стопи або на всю стопу накладають у разі опіків, відморожень, гангрени, ушкоджень та ін. Під час її накладання потрібно стежити за тим, щоб між пальцями був прокладений перев'язний матеріал для запобігання попрілості. Пов'язку розпочинають циркулярним туром у ділянці плесно¬вих кісток, потім роблять поворотний тур на пальцях з поступовим фіксуванням спіральною або хрестоподібною пов'язкою (мал. 59).
Не втратила свого значення і косинкова пов'язка на стопу (мал. 60).Пов'язку на І палець стопи накладають за типом поворотної пов'язки з додатковими спіральними турами бинта і фіксацією біля основи пальця.Проте така пов'язка легко зсовується, тому доцільно її зафіксувати довкола надп'ятково-гомілкового суглоба над кісточками (мал. 61).На п'яткову ділянку найчастіше накладають розбіжну черепашачу або колосоподібну пов'язку (мал. 62).

На будь-яких частинах тіла, особливо на верхніх кінцівках, доцільно надавати перевагу пов'язкам із сітчасто-трубчастого бинта (РЕТЕЛАСТ) відповідного розміру (мал. 63).


Правила проведення гемотрансфузій.
Переливання крові (гемотрансфузія) — операція, яка полягає у перенесенні певної кількості крові або компонентів крові від донора до реципієнта. Має на меті заміну втрачених компонентів та відновлення функцій крові.
При значних захворюваннях виникає необхідність переливання крові. Для цього кров беруть у дорослих здорових людей – донорів. У дорослої людини без шкоди для її здоров’я можна взяти до 400 мл. крові. Кров донорів консервують та зберігають певний чітко визначений термін. Консервування крові полягає у додаванні спеціальної хімічної речовини (консервант), що запобігає її зсіданню. Така кров при дотриманні відповідних умов, може зберігатися тривалий час та бути придатною до переливання.
Показання
Переливання крові проводять із замісною, стимулюючою, дезінтоксикаційною та гемостатичною метою.
При лікуванні шоку та термінальних станів переливання крові - основний лікувальний засіб. При крововтратах гемотрансфузія застосовується з крововідновлювальною та кровоспинною метою. Переливання застосовується при різних отруєннях та для підвищення реактивності організму.
Протипоказання
Гострі (крововилив, тромбоз) та динамічні порушення мозкового кровообігу, тромбофлебіти, свіжі інфаркти міокарда, легенів, нирок, аневризми аорти та шлуночка серця, туберкульозний менінгіт, гострий нефрит тощо.
Сумісність групи крові
У минулому, переливання крові іноді призводило до смерті хворого, поки не стало відомо, що кров однієї людини не завжди сумісна з кров’ю іншої. Вперше вдале переливання крові було зроблено 1819 року. До 1873 р. було зроблено всього 247 переливань, з них 176 закінчились смертю. Так тривало до 1900 р., коли австрійський та чеський вчені К.Ландштейнер і Янський відкрили групи крові.
У випадку несумісної крові у реципієнта відбудеться склеювання еритроцитів донора (аглютинація) та їхнє руйнування (гемоліз), внаслідок чого може настати смерть.
Групи крові (система AB0) визначаються наявністю в еритроцитах та плазмі людини білків, які здатні склеюватися – алгютиногени (А і В), та аглютиніни(Альфа та Бетта (грецький алфавіт)). Групи крові є спадковими і майже не змінюються протягом життя.
Аглютинація
Склеювання еритроцитів відбудеться в тому випадку, якщо аглютиноген А зустрічається з аглютиніном А (альфа), а аглютиноген В – з аглютиніном В (бета). Тому в крові людини ніколи одночасно не зустрічаються аглютиноген А з аглютиніном А (альфа) та аглютиноген В з аглютиніном В (бета). Якщо людині з IV групою крові переливають кров І групи, то, оскільки кількість крові донора незначна порівняно з об’ємом крові реципієнта, плазма крові донора розбавляється плазмою крові реципієнта. Тому аглютиніни у плазмі крові донора не можуть склеювати еритроцити реципієнта. Навпаки, якщо реципієнтом є людина з І групою крові, а донором з IV, то концентрація аглютинінів в плазмі крові реципієнта достатня для склеювання еритроцитів донора, оскільки аглютиногени в еритроцитах не можуть розбавлятися плазмою крові.
Тобто, звідси можна зробити висновок, що кров І групи можна переливати особам з будь-якою групою крові. Люди з І групою крові є універсальними донорами. Особам, які мають IV групи, можна переливати крові усіх 4-х груп. Такі люди є універсальними реципієнтами. За останніми рекомендаціями переливати можна лише одногрупну резус-сумісну кров.
Від так, є ще один антиген у 85% людей, котрий впливає на сумісність при гемотрансфузії - так званий резус-фактор (Rh), ці люди резус-позитивні, а ті, в кого у крові немає резус-фактора є резус-негативними. Якщо кров резус-позитивного донора перелити резус-негативному реципієнту, у нього можуть утворитися антитіла, та при наступному переливанні крові від резус-позитивного донора виникне реакція руйнування еритроцитів резус-антитілами - резус-конфлікт. Резус-негативному хворому потрібно переливати тільки таку ж резус-негативну кров. Також, резус-конфлікт може зустрічатись при вагітності - коли плід має Rh-фактор відмінний від такого у мами.
Для попередження ускладнень перед переливанням крові
визначають групу крові хворого та донора,
резус-приналежність хворого,
роблять пробу на індивідуальну сумісність,
пробу на резус-сумісність,
біологічну пробу, якщо потрібно.
Ускладнення
Усі ускладнення можна розділити на 3 основні групи:
1) ускладнення механічного характеру;
2) ускладнення реактивного характеру;
3) ускладнення, зумовлені переливанням інфікованої донорської крові.
До ускладнень механічного характеру відносять гостре розширення серця, повітряну емболію, тромбоемболію і тромбоз.
До ускладнень реактивного характеру можна віднести гарячку, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і цитратний шок, калієву інтоксикацію.
Посттрансфузійна гарячка зумовлена надходженням у кров пірогенних речовин – продуктів розпаду білків і мікроорганізмів. Найчастіше гарячка виникає як наслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тромбоцитами чи імуноглобуліном.
Гарячка звичайно виникає через 1,5–2 год після переливання крові. У хворого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, блювання. Температура тіла підвищується до 38–39 °С. Розрізняють три ступені важкості гарячкової реакції.
У разі легкої гарячкової реакції хворий відчуває загальну слабість, озноб, підвищується температура тіла (у межах 1 °С).
Гарячкова реакція середньої важкості проявляється ознобом, слабістю, головним болем, несильним болем у животі і поперековій ділянці, підвищенням температури тіла на 1,5–2 °С.
У разі важкої гарячкової реакції спостерігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, утруднене дихання, біль у поперековій ділянці, ціаноз губ, значне підвищення температури тіла (більше ніж на 2 °С).
Легка гарячкова реакція і реакція середньої важкості через кілька годин минають. Важка гарячкова реакція тривала.
Лікування. Легка і середньоважка гарячкові реакції не потребують лікування. Хворого треба зігріти (вкрити ковдрою, покласти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм).
У разі важкої гарячкової реакції необхідно зігріти хворого і ввести йому знеболювальні засоби (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол); засоби, що нормалізують серцеву діяльність (сульфокамфокаїн, кофеїн, кордіамін), антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аскофен, парацетамол). Внутрішньовенне краплинне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, 500 мл 5 % розчину глюкози з аскорбіновою кислотою.
Алергічні реакції зумовлені сенсибілізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і плазми, уведення білкових речовин і білкових препаратів, а також при деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, хвороби крові).
Алергічна реакція може спостерігатися вже під час переливання крові або через 15–20 хв після його закінчення. До гарячкової реакції приєднуються кропив'янка, алергічний набряк, задишка тощо.
Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілактичного шоку). Через 30–40 хв вони минають. Кропив'янка, біль у суглобах, свербіж можуть тривати 1–2 доби.
Лікування. Якщо алергічна реакція з'являється ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5–10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти, діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди, за показаннями -- кофеїн, сульфокамфокаїн.
Переливання великої кількості крові супроводжується синдромом масивних переливань (синдром гомологічної крові). Цей синдром розвивається внаслідок уведення в організм реципієнта консервованої донорської крові, що містить натрію і калію цитрат. Він може бути зумовлений змінами біохімічних констант і формених елементів, що відбуваються в процесі зберігання крові, імунологічною несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними, лейкоцитарними і тромбоцитарними антигенами й антитілами плазмових білків, які практично не враховуються під час підбору донорської крові.
При синдромі масивних переливань спостерігаються спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеювання еритроцитів, закупорка капілярів, порушення кровообігу, дрібні крововиливи в печінці і нирках, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає кровоточивість.
Профілактика. Аби запобігти цьому ускладненню, слід переливати тільки свіжу консервовану кров, а під час переливання треба внутрішньовенне вводити низькомолекулярні плазмозамінні розчини (реополіглюкін, реомакродекс, неокомпенсан та ін.).
Небезпечним ускладненням переливання крові є гемотрансфузійний шок. Він зумовлений переливанням несумісної за системою АБ0 і резус-фактором крові, чи переливанням інфікованої або зміненої крові (крові, яка була випадково заморожена і відтанула, чи крові, що нагрілася до температури понад 40 °С). Це ускладнення спричинюють руйнування еритроцитів донора, їх гемоліз і звільнення токсичних продуктів розпаду (гістаміну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває в разі трансфузії крові 0(I) реципієнтам з іншими групами крові. Усе це зрештою призводить до розвитку шоку, важкої інтоксикації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.
У перебігу гемотрансфузійного шоку виділяють три періоди: І – період шоку; II – період ниркової недостатності; III – одужання.
Період шоку. Може розвиватися ще під час переливання крові, після введення в кровоносне русло 20–40 мл крові. Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, мезентеріальних і ниркових судин. Пульс стає частим, AT знижується. Біль такий сильний, що хворі починають кричати. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.
Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі припиняється виділення сечі. Розвивається уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, втратою апетиту, проносом, адинамією, сонливістю, ознобом, підвищенням AT. Наростають блідість і жовтяничність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у крові підвищується рівень сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, циліндри.
Смерть або одужання. У разі важкого перебігу гемотрансфузійного шоку хворі помирають на 3-тю – 18-ту добу після гемотрансфузії. За сприятливого його перебігу з 2–3-го тижня стан хворих починає поліпшуватися і настає період одужання. Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово збільшується і до 8–12-ї доби може досягнути 3–4 л на добу. Поступово поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлення функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабість, підвищена втомлюваність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.
Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несумісності мають багато спільного із шоком, що розвивається за АВ0-конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий період.
Лікування гемотрансфузійного шоку при АВ0- і резус-конфлікті однакове. Воно залежить від періоду шоку.
У разі появи перших ознак гемотрансфузійного шоку переливання крові припиняють, систему для переливання крові від'єднують і підключають систему із сольовим розчином (голку з вени не видаляють!).
Лікування гемотрансфузійного шоку. Уводять 90–120 мг преднізолону, 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, 100 мг лазиксу. Слід також увести антигістамінні препарати і наркотичні альгетики. Розпочинають інфузійну терапію. Уводять реополіглюкін, поліглюкін, желатиноль. Для одержання лужної реакції сечі вводять 4% розчин натрію гідрокарбонату. Для виведення вільного гемоглобіну переливають полііонні розчини. Високоефективним є масивний плазмаферез. Для запобігання внутрішньосудинній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД гепарину, антиферментні препарати (контрикал).
Після виведення хворого із шоку і за наявності гострої ниркової недостатності проводять гемодіаліз за допомогою апарата "штучна нирка". У період одужання призначають симптоматичну терапію.
Цитратний шок розвивається в разі швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитратом. Це частіше буває в пацієнтів з патологією печінки чи нирок. Підвищення рівня натрію цитрату в сироватці крові супроводжується зменшенням вмісту іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме: спазм судин легень, серця, ослаблення скоротливої функції міокарда, порушення електролітного обміну (переважно іонів кальцію і калію). Все це призводить до порушення гемодинаміки і функції нервової системи. Токсичною вважається доза натрію цитрату 10 мг/кг за 1 хв, що відповідає введенню 2–3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.
Клінічно цитратний шок проявляється прискоренням пульсу, аритмією, зниженням AT, утрудненим диханням, судомами. Ці ознаки з'являються під час переливання крові або наприкінці його. Цитратний шок може спричинити смерть хворого (від зупинки серця).
З метою профілактики цитратного шоку рекомендується на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату.
Лікування. У разі розвитку цитратного шоку треба негайно припинити переливання крові, внутрішньовенне ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, підшкірно – кофеїн.
Третя група ускладнень зумовлена переливанням інфікованої крові. Під час трансфузії можна заразитися вірусним гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом, трипаносомозом і СНІДом.
Під час зберігання крові з еритроцитів у плазму просочується калій, що в разі швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на міокард. Таке ускладнення часто буває у хворих з патологією нирок, а також при травматичному токсикозі.
Під час інфузійно-трансфузійної терапії нині застосовують не цільну донорську кров, а її компоненти і препарати в поєднанні з кровозамінними розчинами і засобами для парентерального живлення.
На станціях переливання крові з цільної крові одержують такі компоненти крові: різні види еритроцитарної маси (еритроцити, еритроцитарну масу, еритроцитарну суспензію, відмиту еритроцитарну масу, розморожену і відмиту еритроцитарну масу), тромбоцитарну масу, нативну плазму, свіжозаморожену плазму, імунну і гіперімунну плазму, концентрат тромбоцитів, грануло-цитарну масу, плазму концентровану, лейкоцитарну масу.
Основні групи хірургічного інструментарію та їх застосування;
Хірургічний інструментарій — сукупність інструментарію та механічних пристроїв, що використовують під час хірургічних втручань чи маніпуляцій
Хірургічні інструменти можна поділити на спеціальні та загального призначення. У наші дні їх відомо понад тисячу.
Операція складається з ряду послідовних етапів. Залежно від того, яка робота виконується, використовуються певні інструменти хірургічні, які розсікають тканини, розводять їх, фіксують, зупиняють кровотечу, з’єднують тканини і т.д.
Роз’єднання тканин
Будь-яка операція починається з етапу, в якому задіяний скальпель. Цей хірургічний інструмент розсікає шкірні покриви і підшкірну клітковину. Далі для розсічення фасцій, апоневрозів і м’яких тканин використовуються, крім скальпелів, ножі, ножиці, електроножі, лазерні скальпелі, ультразвукові апарати та інші пристосування.
Зупинка кровотечі
Етап проводять із застосуванням лігатури для затиску судини, прошиванням тканин і т.д.
Фіксація тканин
Хірургічні інструменти повинні забезпечувати розведення країв рани і фіксування органів для кращого огляду і зручності проведення маніпуляцій в глибині рани.
Основний етап
Використовуються спеціальні операційні набори і різні прийоми.
З’єднання тканин
Виконують різноманітними зшивачів, що з’єднують краї тканини металевими скріпками. < / p>
До пристосувань загального призначення відносять такі, які застосовуються для роз’єднання тканин перед операцією. Це – різноманітні ножі, скальпелі, ножиці, пилки, кусачки, долота, Остеотоми.
Допоміжними вважаються анатомічні та хірургічні пінцети, корнцанги, тупі й гострі гачки, зонди, розширювачі рани.
кровоспинні інструментами є затискачі і голки, а для з’єднання тканин застосовують різні голкотримачі з ріжучими та колючими голками.
Хірургічні інструменти. Основний набір
Набори дозволяють виконувати всі типові операції в медичній установі.
На столику операційної сестри завжди знаходяться “сполучні інструменти», якими вона користується. Це ножиці, анатомічний пінцет довгий і малий, 2 корнцанга, цапки для білизни.
У основний набір входять загальні хірургічні інструменти, які потрібні при будь-яких операціях, а також спеціальний інструментарій. Всі вони виготовляються з нержавіючої хромованою або високоякісної вуглецевої сталі, що володіє комплексом цінних механічних, фізико-хімічних і технологічних властивостей. Хірургічні інструменти виготовляють відповідно до затверджених медичними стандартами. Їх якість у значній мірі залежить від споконвічних властивостей матеріалів, з яких вони зроблені. Всі медичні пристосування повинні відповідати особливим вимогам: нетоксичність і біологічна інертність до тканин і середах людського організму. При виготовленні інструментів необхідно передбачити, що їх будуть піддавати асептичної обробці, яка не повинна відображатися на формі і властивостях. Важливий показник матеріалів – підвищена корозійна стійкість. Для того щоб хірургічний інструмент був нержавіючим, до сталі додають певну кількість хрому.
Дисектор
Язикотримач
Роторозиширювачі: замковий (Розера-Кенінга), гвинтовий (Гейстера)
Лопатка Буяльского
Лопатка Ревердена
Распатор реберний Дуаєна (правобічний/лівобічний; прямий/зігнутий; дитячий/дорослий)
Ложка Фолькмана (кругла/овальна; мала/середня/велика; однобічна/двобічна)
Трепан ручний
Дротяна пила Джиглі
Пила дугова
Пила для зняття гіпсових пов'язок
Долото пряме
Долото жолобувате
Гемороїдальні щипці
Кульові щипці
Цапки білизняні
Корнцанг (прямий/зігнутий)
Троакар грудний (дорослий/дитячий)
Троакар абдомінальний (дорослий/дитячий)
Жоми (роздавлюючі затискачі)
кишковий
шлунковий (жом Паєра)
Гегара
Троянова
Матьє
Ранорозширювачі
Микуліча (з додатковим дзеркалом)
механічний
Госсе
Трахеорозширювач (ранорозширювач Труссо)
Дзеркала
ниркове
печінкове
С подібне
абдомінальне
Пінцети
хірургічний
анатомічний
лапчатий (зубчато-лапчатий)
офтальмологічний
стоматологічний
Зонди
Кохера
жолобуватий
гудзикуватий
матковий
комбіновані
Затискачі
Більрота
Кохера
Микуліча
типу «москіт»
вікончастий (Люєра)
Шапі(«аліски»)
Лапчатий (Пеана)
легеневий
Ізраеля (Федорова)
еластичний
тампоннийНожиці
Купера
Ріхтера
реберні гільйотинні
реберні Дуаєна
тупокінцеві
гострокінцеві
гостро-тупокінцеві
для глибоких порожнин
Скальпелічеревцевий
гострокінцевий (ланцетоподібний)
офтальмологічний
із знімним лезом
Операційні ножі
ампутаційний
резекційний
Основи медичної етики і деонтології.
Виділяють вісім основних принципів медичної етики:
1) гуманне ставлення до хворого ;
2) не брати участі в діях проти здоров’я хворого;
3) надання допомоги всім, хто її потребу, незалежно від расової, політичної і релігійної приналежності;
4) солідарність усіх лікарів у повазі гідності людей, їх боротьбі за мир;
5) збереження лікарської таємниці;
6) участь в охороні життя людей від тих чи інших ексцесів, що загрожують їм (наприклад, від забруднення зовнішнього середовища);
7) недопущення експериментів над людьми;
8) утримання від вчинків, які можуть принизити гідність професії лікаря.
Виходячи з цього, кожен член суспільства повинен суворо дотримуватись таких правил:
— поважати суспільство і його співгромадян;
— рахуватись із кожним членом суспільства;
— поводити себе так, як він хотів би, щоб поводилися з ним;
— провідною мораллю суспільства повинна бути мораль, що включає основні загальнолюдські моральні норми, вироблені людством протягом тисячоліть: це і піклування кожного про збереження й примноження суспільного багатства, це і почуття колективізму й товариської взаємодопомоги, це і гідна поведінка і взаємоповага між людьми, і висока свідомість громадського обов’язку, нетерпимість до порушень суспільних інтересів, це чесність і правдивість, скромність у житті, це і взаємоповага в сім’ї, непримиренність до нечесності й кар’єризму, до національної та расової ворожнечі та ін.
Стосунки між співпрацівниками на кожному робочому місці повинні ґрунтуватись на тих же нормах поведінки, що і в побуті: на ввічливості і пристойності. Почуття товариськості, уважність і приязнь є показниками колективізму. Якщо співпрацівники ввічливі між собою, якщо їх оточують уважні і люб’язні колеги, то і робота ладиться і будь-які труднощі й недоліки долати легше.
На роботі треба поводитись спокійно, потрібно уникати всього, що може потурбувати колег. Від працівника медичного закладу відвідувачі чекають діловитості, чіткості в роботі, уваги й коректності. Кожний співпрацівник, до якого звертаються, повинен чітко, по-діловому, привітно дати пораду відвідувачеві у рамках свої повноважень. Він повинен бути однаково уважним з усіма, хто до нього звертається.
Тільки погано вихований співпрацівник може примусити відвідувача бігати з корпусу до корпусу, з відділення у відділення, щоб знайти лікуючого лікаря певного хворого, чи продовжувати з кимось вести довільну розмову, якщо до нього з проханням звертається відвідувач…
Але і відвідувач повинен бути ввічливим з працівниками медичного закладу і висловлювати своє прохання чітко й коротко. У приміщенні лікувального закладу потрібно поводитися стримано, тихо розмовляти, не сміятись, не грюкати дверима, без суперечки зняти у гардеробі верхній одяг, при необхідності одягнути маску й бахіли.
Якщо доводиться повторити своє прохання, то це треба зробити спокійно, не нервуючи, без обурення. Треба зважити і на те, що не завжди у якомусь непорозумінні є провина представника медичного закладу, до якого ви звернулись.
З обох боків потрібно не забувати елементарних правил ввічливості, такі слова, як «будь ласка», «дякую». Чим привітнішим ви будете, тим привітніше вас приймуть. Взаємна повага між працівниками медичного закладу і хворим чи відвідува- чем — запорука нормального спілкування. Треба всім пам’ятати, що «якою міркою будете міряти ви, то такою ж міркою відміряють і вам».
Бувають випадки, коли після одужання хворий залишає клініку й забуває сказати лікуючому персоналу звичайне «дякую», не кажучи уже про несправедливі скарги, які травмують медичного працівника. Так, у «Медичній газеті» була на- друкована стаття, у якій розповідалось про хворого, який із переломом гомілки прибув у сільську лікарню. Після проведеної операції потрібна була гемотрансфузія. У хворого кров першої групи. Але останню ампулу такої групи ввели жінці в пологах. Лікуючий лікар дав хворому свою кров. Хворий одужав і після виписки додому написав скаргу в прокуратуру, щоб притягнути лікаря до відповідальності за те, що у лікарні не виявилось донорської крові.
Під час спілкування з родичами хворого та іншими відвідувачами необхідно:
1. При можливості наперед підготуватись до спілкування.
2. Створити для спілкування невимушені умови.
3. Ліквідувати відволікаючі фактори.
4. Продемонструвати своє бажання слухати.
5. Сконцентрувати свою увагу.
6. Не переривати співрозмовника.
7. При необхідності проявляти співчуття.
8. Зрозуміти точку зору співрозмовника.
9. Прагнути вияснити суть питання, з яким до вас звернулися.
10. До кінця вислуховувати зміст повідомлення співрозмовника, щоб зрозуміти його, а не для того, щоб потім виступити з відповіддю.
11. Реагувати на почуття відвідувача.
12. Прагнути бути зрозумілим.
13. Слідкувати за своїми висловлюваннями й проводити їх оцінку.
14. Ставити при потребі уточнюючі запитання.
15. Підсумувати своє розуміння вислуханого і вжити необхідні заходи, щоб допомогти заявнику.
Не бажано під час спілкування  з родичами хворого та іншими відвідувачами відділення:
1. Проявляти нетерпимість.
2. Удавано слухати.
3. Втрачати спокій.
4. Дратуватись.
5. Домінувати над співрозмовником.
6. Сперечатись або критикувати відвідувача.
7. Виносити поспішне рішення.
8. Переривати співрозмовника.
9. Наперед вважати, що ваш співрозмовник помиляється.
10. Переслідувати особисту користь.
У висновку потрібно ще раз підкреслити, що якою б актуальною не була сьогодні проблема прискореного розвитку медичної науки і впровадження її досягнень у практику охорони здоров’я, розширення й укріплення матеріальної бази лікувальних закладів, оснащення їх новітньою технікою і апаратурою, все ж таки продовжують набувати важливого значення питання про моральні якості медичного працівника, його ставлення до свого фахового обов’язку й професійної підготовки. Особистість лікаря і медичної сестри, їх моральний вигляд і персональна підготовка — це у кінцевому результаті й визначає значний успіх охорони здоров’я в державному масштабі.
І насамкінець, поведінка медичних працівників, їх стосунки з колегами, хворими, їх родичами удосконалювались протягом багатьох років. Ці норми і принципи повинні й надалі вдосконалюватись і бути основою для формування медичної етики й деонтології. Учитися дотримуватись цих норм потрібно не тільки під час своєї безпосередньої діяльності, але і в процесі спілкування з колегами, хворими, їх родичами та близькими.

ШМД
13.05.2014 (ШМД)
З 13.05 по 19.05 я проходив практику на станції швидкої медичної бершадської ОЛІЛ.
Проводив передню та задню тампонаду носа при кровотечі.
Транспортував хворих.
Проводив зупинку кровотечі.
Накладавтранспортні шини.
Проводив місцеве знеболення при переломі.
Промивав шлунок.
14.05.2014 ШМД
Промивав шлунок.
Обробляв рану, допомагав лікарю накладати шви на рану.
Виписував медикаменти та перев’язувальний матеріал.
Записував ЕКГ.
Проводив місцеве знеболення при переломі.
Заповняв документацію.
15.05.2014 ШМД
Записував ЕКГ.
Видаляв сторонні тіла з кон’юктиви.
Виконував в/м ін’єкції.
Проводив місцеве знеболення при переломі.
Промивав шлунок.
Асистував при венесекції.
16.05.2014 ШМД
Оформляв документацію.
Виписував медикаменти та перев’язувальний матеріал.
Проводив серцево-легеневу реанімацію.
Виконував в/в та в/м ін’єкції.
Проводив зупинку кровотечі
17.05.2014 ШМД
Визначав стан хворого.
Виписував медикаменти та перев’язувальний матеріал.
Записував ЕКГ.
Промивав шлунок.
Видаляв сторонні тіла з кон’юктиви.
19.05.2014 ШМД
Проводив суб’єктивне і об’єктивне обстеження хворих.
Визначав стан хворого.
Оформляв документацію.
Записував ЕКГ.
Видаляв сторонні тіла з кон’юктиви.
Проводив зупинку кровотечі.
Самостійна робота
Посадові обов’язки фельдшера, чинні накази та інструкції, які регламентують роботу ШМД.
Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги:
1.1. Керується чинним законодавством України про охорону здоров'я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність закладів охорони здоров'я, організацію долікарської допомоги дорослому та дитячому населенню.
1.2. Здійснює професійну діяльність під керівництвом лікаря або самостійно у закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги.
1.3. Надає невідкладну долікарську допомогу, приймає нормальні пологи.
1.4. Володіє всіма видами ін'єкцій.
1.5. Проводить малі хірургічні операції: трахеотомію, венопункцію, витягнення чужорідних тіл тощо.
1.6. Володіє прийомами реанімації, вміє надати допомогу при травматичному пошкодженні, кровотечі, колапсі, отруєнні, утопленні, механічній асфіксії, анафілактичному шоці, опіках, відмороженні, алергічних станах.
1.7. Працює з наркозо-дихальною та електронною апаратурою, що застосовується бригадами швидкої медичної допомоги.
1.8. Веде медичну документацію.
1.9. Дотримується принципів медичної деонтології.
1.10. Постійно удосконалює свій професійний рівень.


Права й обов’язки фельдшера на місцях нещасних випадків згідно з чинним законодавством.
Права
Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги має право:
2.1. Ознайомлюватися з проектами рішень керівництва, що стосуються його діяльності.
2.2. Вносити на розгляд керівництва пропозиції щодо покращення роботи, пов'язаної з обов'язками, що передбачені цією інструкцією.
2.3. В межах своєї компетенції повідомляти керівництву про всі недоліки, виявлені в процесі його діяльності, та вносити пропозиції щодо їх усунення.
2.4. Вимагати від керівництва сприяння у виконанні ним посадових обов'язків.
2.5. Давати вказівки молодшому медичному персоналові в межах своєї компетенції.
2.6. Отримувати інформацію, необхідну для виконання своїх посадових обов'язків.
2.7. Самостійно приймати рішення в межах своєї компетенції.
2.8. Періодично у встановленому порядку проходити атестацію на присвоєння чергової кваліфікаційної категорії.
Завдання та обов'язки
Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги:
3.1. Керується чинним законодавством України про охорону здоров'я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність закладів охорони здоров'я, організацію долікарської допомоги дорослому та дитячому населенню.
3.2. Здійснює професійну діяльність під керівництвом лікаря або самостійно у закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги.
3.3. Надає невідкладну долікарську допомогу, приймає нормальні пологи.
3.4. Володіє всіма видами ін'єкцій.
3.5. Проводить малі хірургічні операції: трахеотомію, венопункцію, витягнення чужорідних тіл тощо.
3.6. Володіє прийомами реанімації, вміє надати допомогу при травматичному пошкодженні, кровотечі, колапсі, отруєнні, утопленні, механічній асфіксії, анафілактичному шоці, опіках, відмороженні, алергічних станах.
3.7. Працює з наркозо-дихальною та електронною апаратурою, що застосовується бригадами швидкої медичної допомоги.
3.8. Веде медичну документацію.
3.9. Дотримується принципів медичної деонтології.
3.10. Постійно удосконалює свій професійний рівень
Відповідальність
Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги несе відповідальність:
4.1. За неналежне виконання або невиконання своїх посадових обов'язків, помилкові дії чи бездіяльність, неприйняття рішень, що входять у сферу його компетенції, а також за невикористання або неповне використання своїх функціональних прав, що передбачені цією посадовою інструкцією, а також правилами внутрішнього трудового розпорядку, - в межах, визначених чинним законодавством України про працю та кримінальним законодавством України.
4.2. За правопорушення, скоєні в процесі здійснення своєї діяльності, - в межах, визначених чинним адміністративним, кримінальним та цивільним законодавством України.
4.3. За завдання матеріальної шкоди - в межах, визначених чинним цивільним законодавством та законодавством про працю України.
4.4. За неякісне ведення медичної документації та недостовірність інформації, що вноситься до документації, - в межах, визначених чинним законодавством України.
Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги повинен знати:
5.1. Чинне законодавство про охорону здоров'я та нормативні документи, що регламентують діяльність закладів охорони здоров'я.
5.2. Загальні принципи організації служби швидкої медичної допомоги.
5.3. Основи права в медицині.
5.4. Права, обов'язки та відповідальність фельдшера станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги.
5.5. Міжнародну класифікацію хвороб.
5.6. Основи терапії, педіатрії, хірургії, акушерства, травматології, урології.
5.7. Інфекційні захворювання.
5.8. Етіологію та патогенез найбільш поширених захворювань, методи їх діагностики та принципи лікування.
5.9. Основні методи реанімації при гострій зупинці кровообігу, гострій дихальній недостатності.
5.10. Особливості реанімації та інтенсивної терапії у дітей і новонароджених.
5.11. Основні фармакологічні групи, сумісність ліків.
5.12. Технології малих хірургічних операцій.
5.13. Наркозо-дихальну та іншу апаратуру, що застосовується в роботі бригади швидкої допомоги.
5.14. Принципи надання медичної допомоги потерпілим при масових ураженнях (катастрофах).
5.15. Правила оформлення медичної документації.
5.16. Сучасну літературу за фахом.
Терапевтичний профіль
20.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Терапевтичне відділеня знаходиться на першому поверсі приміщення.
Прибувши туди я ознайомився з структурою відділення, медичним персоналом.
Відділення має:
Кабінету Завідуючого відділенням;
Кабінету старшої медсестри;
Ординаторської;
Сестринський пост-2;
Їдальня;
Буфетна;
Навчальна кімната;
Маніпуляційна;
Туалет ж/ч-2;
Ванна кімната;
Гардероб;
Палат - 20;
Кількість ліжок- 60.
В терапевтичному відділенні працює:
Завідуючий відділенням – Залецька Тетяна Вадимівна;
Страша медсестра- Ярошенко Ніна Василівна;
лікарів –5;
м/с – 6 ;
мол. м/с – 5;
сестра-господарка – 1;
маніпуляцій на медсестра-1.
Після ознайомлення приступив до роботи.
Проводилв скарифікаційну діагностичну пробу на індивідуальну чутливість до антибіотика.
Виконував п/ш ін’єкції і робив відмітку про виконання в листку призначень.
Проводив забір крові з вени на біохімічний аналіз.
Виконував в/м ін’єкції і робила відмітку про виконання в листку призначень
21.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Заповняв систему інфузійним розчином і проводив внутрішньовенне вливання.
Проводив скарифікаційну діагностичну пробу на індивідуальну чутливість до антибіотика.
Виконував підшкірні ін’єкції.
Виконував внутрішньовенні ін’єкції.
22.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Готував маніпуляційний кабінет до роботи.
Виконував в/м ін’єкції і робив відмітку про виконання в листку призначень.
Виконував в/в ін’єкції і робив відмітку про виконання в листку призначень.
Заповняв систему інфузійним розчином і проводив внутрішньовенне
23.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Вимірював артеріальний тиск і робив відповідний запис в температурному листку.
Визначав добовий діурез.
Визначав пульс та робив графічний запис в температурному листку.
Вимірював температуру тіла та робила її графічний запис.
24.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Накладав зігрівальний компрес.
Визначав пульс та робив графічний запис в температурному.
Вимірював температуру тіла та робила її графічний запис.
Визначав добовий діурез.
26.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Вимірювала температуру тіла та робила її графічний запис.
Підраховувала частоту, ритм та глибину дихальних рухів, оцінювала отримані результати.
Встановлювала медичні банки.
Накладала міхур з льодом.
27.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Виписував порційну вимогу на кухню.
Виписував вимогу-замовлення в аптеку.
Оформляв медичну документацію.
Складав зведення добового руху пацієнтів.
28.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Виписував порційну вимогу на кухню.
Оформляв медичну документацію.
Складав зведення добового руху пацієнтів.
29.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Виписував вимогу-замовлення в аптеку.
Виписував порційну вимогу на кухню.
Оформляв медичну документацію.
Одержував ліків в аптеці і розкладав їх за місцем зберігання.
30.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Асистував лікарю під час проведення фіброгастродуоденоскопії.
Збирав сечу для загального дослідження.
Збирав сечу для проведення проби за Нечипоренком.
Збирав кал для дослідження а приховану кров.
31.05.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Проводив очисну клізму.
Збирав сечу для проведення проби за Зимницьким.
Збирав сечу для загального дослідження.
Збирав кал для дослідження а приховану кров.
02.06.2014 відділення терапевтичного профілю (стаціонар).
Асистував лікарю під час проведення фіброгастродуоденоскопії.
Збирав кал для дослідження на яйця глистів.
Проводив очисну клізму.
Збирав сечу для проведення проби за Нечипоренком.
Збирав сечу для загального дослідження.
Поліклініка
03.06.2014 відділення терапевтичного профілю (поліклініка).
Кабінет терапії знаходиться на 3 поверсі поліклінічного відділення під
№ 311.
Прибувши в кабінет я ознайомився з графіком робочого дня
Кабінет працює з: 8.00 -16.12год.
Обідня перерва: 12.00-13.00год.
Лікар – Менюк Валентина Василівна.
Медсестра – Буртова Наталя Михайлівна.
На прийомі з лікарем я виконував такі практичні навички:
Заповняв паспортну частину медичної картки амбулаторного хворого.
Виписував направлення в лабораторію та направлення на обстеження.
Виписував рецепти.
Проводив суб’єктивне та об’єктивне обстеження.
Підраховував частоту дихання та пульсу , робила відповідні записи.
Реєструвала виклики додому в журналі.
Робила записи в журналі прийому амбулаторних хворих .
Самостійна робота
Посадові обов’язки фельдшера, чинні накази та інструкції, які регламентують роботу відділень терапевтичного профілю;
Наказ від 19.03.2007 № 128 "Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю "Пульмонологія".
Наказ МОЗ України від 27.06.2013 № 555 "Про затвердження та впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги при хронічному обструктивному захворюванні легень".
Класифікацію, етіологію, патогенез, симптоматику захворювань, принципи лікування та догляду;
Гломерулонефрит  — захворювання нирок, що характеризується запаленням гломерул. Цей стан може бути представлено ізольованою гематурією або протеїнурією; або як нефротичний синдром, нефритичний синдром, гостра ниркова недостатність, або хронічна ниркова недостатність. Вони зібрані у кілька різних груп — непроліферативних або проліферативні типи. Діагностування зразка ГН важливо, тому що тактика та лікування відрізняються залежно від типу. Симптоми винекнення набряку, підвищення артеріального тиску.Хворий непритомніє і впадає в кому. Такий стан називають нирковою недостатністю. За тяжкої форми хворому може допомогти лише штучне очищення крові(гемодіаліз)і пересадка нирки.
Патогенез
Це аутоімунне захворювання , при якому в клубочки нирок приноситься з крові імунні комплекси , які пошкоджують клубочки , викликаючи в них запалення . Хронічний гломерулонефрит є найчастішою причиною хронічної ниркової недостатності. З огляду на те , що процес аутоімунний , захворювання неухильно прогресує. Частіше зустрічається у чоловіків до 40 років. У дитячому віці може супроводжуватися підвищенням артеріального тиску до 130 / 90 , носовими кровотечами і болями в спині.
Патанатомія
Процес завжди двосторонній ; нирки зменшені в розмірах , вся поверхня покрита рубчиками , ниркова тканина щільна - це називається вдруге зморщена нирка . На розрізі багато сполучної тканини , яка заміщає ниркову . Функціонуючих клубочків дуже мало. Кордон між кірковим і мозковим шаром стерий.
Клінічна картина
Існує 4 варіанти хронічного дифузного гломерулонефриту.
• Гіпертонічний ( 20 % випадків) виражена гіпертензія - діастолічний тиск вище , ніж 95 мм рт. ст. • Нефротичний ( 20 %) - велика втрата білка з сечею до 10 - 20грам на добу в крові гіпоальбумінемія виражені набряки кінцівок , гідроторакс , асцит , анасарка .
• Поєднана форма . Найбільш типова комбінація двох попередніх , неухильне , прогресуючий перебіг. У всіх трьох формах хвороби обов'язково є зміни в аналізі сечі. (гематурія і протеїнурія ) .
• Гематурична форма . Хвороба Берже , IgA- нефрит ( рецидивуюча гематурія , набряки і АГ).
• Латентна або сечова форма . Найчастіша форма . Проявляється лише в зміні аналізу сечі - мікрогематурія , помірна протеінонурія - сліди білка..
Перебіг тривалий - понад 15 років. При цьому варіанті набряків немає , підвищення артеріального тиску незначне . У середньому 10-25 років зберігається функція нирок , але завжди неухильно прогресує і призводить до хронічної ниркової недостатності. Тече циклічно з періодами загострень , ремісій . У періоді ремісії хворі не пред'являють ніяких скарг , і тільки артеріальна гіпертензія , зміни в аналізі сечі дозволяє говорити про хворобу. Зміни в аналізі сечі залишаються завжди , тільки в період ремісії вони менше. Загострення викликаються переохолодженнями , інфекцією , вживанням алкогольних напоїв. Під час загострень клініка така ж , як при гострому гломерулонефриті . У хворого з хронічним гломерулонефритом шкіра суха .
Стадія збереженій функції нирок. Стадія компенсації.
Хворий почувається задовільно , але захворювання тече прогресивно , поступово ниркова тканина заміщається рубцевою тканиною , функція нирок порушується. Нирки нездатні концентрувати сечу. Питома вага сечі дорівнює питомій вазі плазми. Можна діагностувати по аналізу сечі: збір сечі за Зимницьким - якщо питома вага не змінюється , то це початковий ознака хронічної ниркової недостатності.
Стадія з порушенням функції нирок і розвитком хронічної ниркової недостатності. Стадія декомпенсації.
У крові накопичуються сечовина , креатинін , які нирки не можуть виділити , оскільки функція нирок порушена. У результаті цього виникає інтоксикація. Це називається уремія ( азотемія , мочекровіе ( застаріле поняття )) . З'являються ознаки інтоксикації: наростає слабкість , головний біль , нудота , блювота , спрага , язик сухий , шкіра суха , потріскує , проноси , швидке схуднення, розвивається дистрофія внутрішніх органів , кахексія , за рахунок того , що нирки не можуть виводити шкідливі речовини і організм намагається виводити їх іншими шляхами: через шкіру , через кишечник. У важких випадках запах аміаку з рота. У термінальних стадіях настає уремічна кома .
Уремія
Уремія - це клінічний синдром , розвивається у хворих з порушенням азотовидільної функції нирок - це кінцева стадія хронічної ниркової недостатності , коли в крові накопичується багато сечовини , креатиніну , залишкового азоту , настає інтоксикація. Кінцева стадія уремії - уремическая кома. Виникає порушення дихання (дихання Чейн- Стокса) , періоди різкої загальмованості змінюються періодами гальмування - галюцинації , марення . З рота різкий уренозний або аміачний запах. На сухій шкірі білуватий наліт з кристаликів сечовини , АТ високе , в крові анемія , лейкоцитоз. Інші хвороби , які викликають уремию : хронічний пієлонефрит , судинні ураження нирок , діабетична нефропатія .
Профілактика
Діагностика та лікування гострого гломерулонефриту , виявлення змін в аналізах сечі при хорошому самопочутті хворого. Лікування хронічного гломерулонефриту і хронічної ниркової недостатності. Радикальне лікування неможливе , так як процес аутоімунний поза загостренням , в більшості випадків показана Захист нирок . Тривале перебування в ліжку , протипоказана фізичне навантаження , уникнення переохолоджень , робота в сухому теплому приміщенні , бажано сидячи , дієта , обмеження солі до 2-3 грамів на добу , білка , їжа багата вітамінами. Санація вогнищ хронічної інфекції. У важких випадках глюкокортикостероїди ( дексаметазон , гідрокортизон) , цитостатики ( меркаптопурин , азатіоприн , циклофосфан) , курантил . Санаторно -курортне лікування в сухому жаркому кліматі. Лікування в період загострення: госпіталізація. Погіршення в аналізі сечі слід розглядати як загострення . Лікування в період загострення таке ж , як і при гострому гломерулонефриті . Протипоказання для лікування глюкокортикостероїдами : виразка шлунка , цукровий діабет , ниркова недостатність , перші 15 тижнів вагітності , хронічний гломерулонефрит з дуже високою гіпертонією. Хронічний ГН ділиться на мембранозний , мембранозно - проліферативний , мезангіопроліферативний (IgA - нефропатія) , фокально - сегментарний гломерулосклероз .

Методи інструментального обстеження хворих і правила техніки безпеки під час роботи з апаратурою;
Інструментальні методи обстеження терапевтичних хворих це: антропометрія, термометрі, рентгенологічні методи, ендоскопічні методи, ультразвукові методи, радіоізотопні методи.
Принципи профілактики захворювань;
Профілактика первинна включає:1. Вжиття заходів зниження впливу шкідливих екологічних, професійних, побутових та ін. факторів на організм людини, проведення екологічного та санітарно-гігієнічного спостереження.2. Формування здорового способу життя, в т.ч.:- створення постійнодіючої інформаційно-пропагандистської системи, спрямованої на підвищення рівню знань всіх категорій населення про вплив всіх негативних наслідків на здоров’я;- санітарно-гігієнічне виховання;- зниження розповсюдженості куріння, вживання алкоголю, попередження споживання наркотиків та наркотичних засобів;- залучення населення до фізичної культури, туризму і спорту, підвищення доступності цих видів оздоровлення.3. Заходи попередження розвитку соматичних та психічних захворювань і травм, в т.ч. професійно обумовлених, нещасних випадків, інвалідизації, смертності від неприродних причин, дорожньо-транспортного травматизму      та ін.Профілактика вторинна – комплекс заходів, спрямованих на раннє виявлення та попередження загострень, ускладнень і хронізації захворювань, обмежень життєдіяльності, які викликають дезадаптацію хворих в суспільстві, зниження працездатності, в т.ч. інвалідизації та передчасної смерті.
Основи медичної етики і деонтології
Виділяють вісім основних принципів медичної етики:
1) гуманне ставлення до хворого;
2) не брати участі в діях проти здоров’я хворого;
3) надання допомоги всім, хто її потребує, незалежно від расової, політичної і релігійної приналежності;
4) солідарність усіх лікарів у повазі гідності людей, їх боротьбі за мир;
5) збереження лікарської таємниці;
6) участь в охороні життя людей від тих чи інших ексцесів, що загрожують їм (наприклад, від забруднення зовнішнього середовища);
7) недопущення експериментів над людьми;
8) утримання від вчинків, які можуть принизити гідність професії лікаря.
Виходячи з цього, кожен член суспільства повинен суворо дотримуватись таких правил:
— поважати суспільство і його співгромадян;
— рахуватись із кожним членом суспільства;
— поводити себе так, як він хотів би, щоб поводилися з ним;
— провідною мораллю суспільства повинна бути мораль, що включає основні загальнолюдські моральні норми, вироблені людством протягом тисячоліть: це і піклування кожного про збереження й примноження суспільного багатства, це і почуття колективізму й товариської взаємодопомоги, це і гідна поведінка і взаємоповага між людьми, і висока свідомість громадського обов’язку, нетерпимість до порушень суспільних інтересів, це чесність і правдивість, скромність у житті, це і взаємоповага в сім’ї, непримиренність до нечесності й кар’єризму, до національної та расової ворожнечі та ін.
Стосунки між співпрацівниками на кожному робочому місці повинні ґрунтуватись на тих же нормах поведінки, що і в побуті: на ввічливості і пристойності. Почуття товариськості, уважність і приязнь є показниками колективізму. Якщо співпрацівники ввічливі між собою, якщо їх оточують уважні і люб’язні колеги, то і робота ладиться і будь-які труднощі й недоліки долати легше.
На роботі треба поводитись спокійно, потрібно уникати всього, що може потурбувати колег. Від працівника медичного закладу відвідувачі чекають діловитості, чіткості в роботі, уваги й коректності. Кожний співпрацівник, до якого звертаються, повинен чітко, по-діловому, привітно дати пораду відвідувачеві у рамках свої повноважень. Він повинен бути однаково уважним з усіма, хто до нього звертається.
Тільки погано вихований співпрацівник може примусити відвідувача бігати з корпусу до корпусу, з відділення у відділення, щоб знайти лікуючого лікаря певного хворого, чи продовжувати з кимось вести довільну розмову, якщо до нього з проханням звертається відвідувач…
Але і відвідувач повинен бути ввічливим з працівниками медичного закладу і висловлювати своє прохання чітко й коротко. У приміщенні лікувального закладу потрібно поводитися стримано, тихо розмовляти, не сміятись, не грюкати дверима, без суперечки зняти у гардеробі верхній одяг, при необхідності одягнути маску й бахіли.
Якщо доводиться повторити своє прохання, то це треба зробити спокійно, не нервуючи, без обурення. Треба зважити і на те, що не завжди у якомусь непорозумінні є провина представника медичного закладу, до якого ви звернулись.
З обох боків потрібно не забувати елементарних правил ввічливості, такі слова, як «будь ласка», «дякую». Чим привітнішим ви будете, тим привітніше вас приймуть. Взаємна повага між працівниками медичного закладу і хворим чи відвідува- чем — запорука нормального спілкування. Треба всім пам’ятати, що «якою міркою будете міряти ви, то такою ж міркою відміряють і вам».
Бувають випадки, коли після одужання хворий залишає клініку й забуває сказати лікуючому персоналу звичайне «дякую», не кажучи уже про несправедливі скарги, які травмують медичного працівника. Так, у «Медичній газеті» була на- друкована стаття, у якій розповідалось про хворого, який із переломом гомілки прибув у сільську лікарню. Після проведеної операції потрібна була гемотрансфузія. У хворого кров першої групи. Але останню ампулу такої групи ввели жінці в пологах. Лікуючий лікар дав хворому свою кров. Хворий одужав і після виписки додому написав скаргу в прокуратуру, щоб притягнути лікаря до відповідальності за те, що у лікарні не виявилось донорської крові.
Під час спілкування з родичами хворого та іншими відвідувачами необхідно:
1. При можливості наперед підготуватись до спілкування.
2. Створити для спілкування невимушені умови.
3. Ліквідувати відволікаючі фактори.
4. Продемонструвати своє бажання слухати.
5. Сконцентрувати свою увагу.
6. Не переривати співрозмовника.
7. При необхідності проявляти співчуття.
8. Зрозуміти точку зору співрозмовника.
9. Прагнути вияснити суть питання, з яким до вас звернулися.
10. До кінця вислуховувати зміст повідомлення співрозмовника, щоб зрозуміти його, а не для того, щоб потім виступити з відповіддю.
11. Реагувати на почуття відвідувача.
12. Прагнути бути зрозумілим.
13. Слідкувати за своїми висловлюваннями й проводити їх оцінку.
14. Ставити при потребі уточнюючі запитання.
15. Підсумувати своє розуміння вислуханого і вжити необхідні заходи, щоб допомогти заявнику.
Не бажано під час спілкування  з родичами хворого та іншими відвідувачами відділення:
1. Проявляти нетерпимість.
2. Удавано слухати.
3. Втрачати спокій.
4. Дратуватись.
5. Домінувати над співрозмовником.
6. Сперечатись або критикувати відвідувача.
7. Виносити поспішне рішення.
8. Переривати співрозмовника.
9. Наперед вважати, що ваш співрозмовник помиляється.
10. Переслідувати особисту користь.
У висновку потрібно ще раз підкреслити, що якою б актуальною не була сьогодні проблема прискореного розвитку медичної науки і впровадження її досягнень у практику охорони здоров’я, розширення й укріплення матеріальної бази лікувальних закладів, оснащення їх новітньою технікою і апаратурою, все ж таки продовжують набувати важливого значення питання про моральні якості медичного працівника, його ставлення до свого фахового обов’язку й професійної підготовки. Особистість лікаря і медичної сестри, їх моральний вигляд і персональна підготовка — це у кінцевому результаті й визначає значний успіх охорони здоров’я в державному масштабі. І насамкінець, поведінка медичних працівників, їх стосунки з колегами, хворими, їх родичами удосконалювались протягом багатьох років. Ці норми і принципи повинні й надалі вдосконалюватись і бути основою для формування медичної етики й деонтології. Учитися дотримуватись цих норм потрібно не тільки під час своєї безпосередньої діяльності, але і в процесі спілкування з колегами, хворими, їх родичами та близькими.
Педіатричний профіль
16.06.2014 відділення педіатричного профілю (стаціонар).
Педіатричне відділення знаходиться на 2 поверсі приміщення. Прибувши, ознайомився з структурою відділення, медичним персоналом.
Відділення має:
Кімната інвентарю;
кімната гігієни;
кабінет сестри господарки;
фіз кабінет;
кімната для збору брудної білизни;
навчальний кабінет для студентів;
палат-8;
ліжок-30;
сестринський пост;
маніпуляційна;
ординаторська;
їдальня.
В дитячому відділенні працює:
Завідуюча відділенням - Холодовська Наталія Василівна;
старша медсестра - Лавренюк Наталія Петріївна;
медсестрів-6;
маніпуляційна-1;
санітарок-6;
сестра господарка-1;
буфетниця-1.
Після ознайомлення- приступив до роботи.
Проводив загальний огляд
Проводив антропометричні вимірювання
Збирав анамнез
Розкладав та видавав лікарські засоби
Закрапував краплі в очі
Вимірював температуру тіла та робив її графічний запис
Визначав добову та разову кількість їжі дітям першого року життя
Підраховував частоту дихання та пульсу, оцінював результат
Накладав зігрівальний компрес на грудну клітку
Накладав гірчичники
Застосовував грілку
Проводив інгаляції киснем з лікарськими препаратами
Проводив туалет пупкової ранки
Проводив ранковий туалет дитини грудного віку
17.06.2014 відділення педіатричного профілю (стаціонар).
Закрапував краплі в вуха та ніс
Вимірював артеріальний тиск та робив відповідні записи
Вимірював температуру тіла та робив її графічний запис
Проводив оцінку фізичного та психомоторного розвитку дитини
Підраховував частоту дихання та пульсу, оцінювала результат
Застосовував міхур з льодом
Проводив інгаляції киснем з лікарськими препаратами
Накладав зігрівальний компрес на вухо
Розкладав та видавала лікарські засоби
Годував суміші для годування
18.06.2014 відділення педіатричного профілю (стаціонар).
Проводив забір крові на біохімічне дослідження
Проводив внутрішньом’язові ін’єкції
Розраховував дозу антибіотика
19.06.2014 відділення педіатричного профілю (стаціонар).
Розводив антибіотик і розраховував дозу
Проводив підшкірні ін’єкції
20.06.2014 відділення педіатричного профілю (стаціонар).
Проводив зіскріб на ентеробіоз
Проводив промивання шлунку
Вводив газовідвідну трубку
Збирав сечу для загального дослідження
21.06.2014 відділення педіатричного профілю (стаціонар).
Проводив лікувальну клізму
Проводив лікувальну та гігієнічну ванну
Збирав сечу для дослідження по Нечипоренком
Збирав сечу для дослідження на вміст цукру

Поліклініка
11.06.2014 відділення педіатричного профілю (поліклініка).
Кабінет лікаря педіатра розташований на 2 поверсі поліклініки, номер кабінету №32.
Кабінет працює з: 8.00 – 16.12.
Лікар -Шеремета Валентина Михайлівна;
медсестра-Парполіта Інна Василівна.
Після ознайомлення приступив до роботи.
Збирав анамнез.
Проводив антропометричні вимірювання.
Проводив загальний огляд.
Проводив вимірювання артеріального тиску та робив відповідний запис.
Проводив контрольне зважування.
Вимірював температуру тіла.
Проводив прийом здорових і хворих дітей.
Виписував направлення, довідки.
Визначав добову та разову кількість їжі дітям першого року життя.
Проводив ауксультативне і пальпаторне обстеження.
Підраховував частоту дихання та пульсу.
Проводив патронаж дітей грудного віку та хворих дітей.
Заповняв документацію патронажної медичної сестри:
- ф.№112-о – історія розвитку дитини;
- ф.№63-о – карта профілактичних щеплень;
- ф.№30-о – контрольна карта диспансерного нагляду;
- ф.№26-о – особиста карта дитини.
12.06.2014 відділення педіатричного профілю (поліклініка)..
Проведення профілактичних щеплень, складання плану та звітів
Проведення проби Манту, реєстрація та оцінка
Оформлення відповідної документації.
Самостійна робота
Посадові обов’язки фельдшера, чинні накази та інструкції, які регламентують роботу дитячої поліклініки;
Наказ МОЗ України від 16.08.2010 № 682 "Про удосконалення медичного обслуговування учнів загальноосвітніх навчальних закладів".
Наказ МОЗ України від 23.05.2012 № 382 "Про внесення змін до наказу МОЗ України від 16 серпня 2010 року № 682".
Наказ МОЗ України від 16.09.2011 № 595 "Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів".
Наказ від 20.03.2008 № 149 Про затвердження Клінічного протоколу медичного догляду за здоровою дитиною віком до 3 років.
Наказ від 13.02.2009 № 90 Про внесення змін до наказу МОЗ від 20.03.2008 № 149.
Спільний наказ від 29.05.2013 № 434/632/310 "Про здійснення обстеження для визначення віку дитини, яка залишилась без піклування батьків та потребує соціального захисту".
Спільний наказ МОЗ України від 15.07.2013 № 602/1237/416а "Про скасування наказу Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти і науки України та Міністерства соціальної політики України від 29 травня 2013 року № 434/632/310".
Фізичний і психомоторний розвиток дітей. Визначення маси тіла та зросту;
Фізичний розвиток дитини Всесвітня організація охорони здоров’я визначає як сумарний індикатор стану здоров’я окремої дитини та популяції, а показники фізичного розвитку дітей раннього віку як критерій оцінки соціально-економічного розвитку окремого регіону, країни. Моніторинг фізичного розвитку дітей раннього віку ВООЗ вважає одним із найефективніших заходів, які здійснюються медичними працівниками. щодо зниження рівня смертності та захворюваності дітей раннього віку. Оцінка фізичного розвитку дитини віком до 3 років проводиться на підставі «Норм зросту», які розроблені ВООЗ в 2006 році і рекомендовані для використання замість нормативів, запропонованих раніше Національним центром статистики охорони здоров’я США та ВООЗ. «Норми зросту» ґрунтуються на результатах багатоцентрового дослідження показників фізичного розвитку 8440 дітей від народження до 71 місяців у 6 країнах світу (Бразилії, Ганні, Індії, Норвегії, Омані та США) з 1997 по 2003 рік.
Критеріями для відбору дітей для розробки «норм зросту» були:
1) Відмова матері від тютюнопаління під час вагітності і в подальшому.
2) Виключно грудне вигодовування дитини щонайменше до 4 місяців життя та продовження грудного вигодовування щонайменше до 1 року.
3) Адекватний догляд за дитиною вдома та доступність до якісної медичної допомоги.
Завдяки критеріям відбору дітей для дослідження, в основі яких було забезпечення оптимальних умов для нормального фізичного розвитку кожної дитини, «Норми зросту» є науково обгрунтованим інструментом для оцінки діяльності системи охорони здоров’я і насамперед закладів первинної медико-санітарної допомоги та стандартом, якого повинні досягнути усі країни.
Ці стандарти базуються на доказовій медицині і свідчать про те, що за умови створення сприятливого середовища для дитини (забезпечення раціонального вигодовування і харчування, відмови матері від тютюнопаління, адекватного догляду вдома та доступності до якісної первинної медико-санітарної допомоги) діти раннього віку мають подібні моделі фізичного розвитку незалежно від країни проживання.
Норми (стандарти) фізичного розвитку дітей раннього віку, розроблені ВООЗ необхідно використовувати:
Медичним працівникам: як ефективний інструмент скринінгової оцінки фізичного розвитку дітей раннього віку для своєчасного виявлення відхилень від норми та захворювань, консультування батьків, призначення у разі потреби необхідного обстеження та лікування.
Організаторам охорони здоров’я: як інструмент для обґрунтування необхідності розробки державних та регіональних програм, спрямованих на реалізацію права дитини на нормальний фізичний розвиток, підтримку грудного вигодовування, забезпечення раціонального харчування, підвищення доступності та якості медичної допомоги дітям і матерям.
Батькам: як інструмент, який дозволяє сім’ї разом з медичними працівниками більш ефективно здійснювати моніторинг фізичного розвитку дитини, розуміти важливість і необхідність виконання рекомендацій стосовно вигодовування та харчування, своєчасно звертатися за медичною допомогою.
Ці норми є глобальними і рекомендовані ВООЗ, як міжнародний стандарт фізичного розвитку дитини раннього віку в усіх країнах незалежно від етнічної належності, соціально-економічного статусу та виду харчування.
Психомоторний розвиток дитини відображає становлення різних відділів нервової системи дитини у певні періоди життя. Оцінка психомоторного розвитку дитини проводиться при кожному профілактичному огляді [B] з використанням таблиці, в якій визначено вікові особливості психомоторного розвитку дитини Оцінка психомоторного розвитку дитини здійснюється за наступниками критеріями:
моторика - цілеспрямована маніпулятивна діяльність дитини;
статика - фіксація та утримання певних частин тулуба в необхідному положенні;
сенсорні реакції - формування відповідних реакцій на світло, звук, біль, дотик;
мова- експресивне мовлення та розуміння мови;
психічний розвиток - позитивні та негативні емоції, становлення соціального віку.
Методика проведення антропометричних вимірівВимірювання довжини/зростуВимірювання довжини тіла у дітей до 2-х років життя проводиться спеціальним горизонтальним ростоміром в лежачому положенні. Вимірювання зросту у дітей 2-х років та старше проводиться вертикальним ростоміром.
Якщо дитині менше 2-х років і немає можливості виміряти довжину тіла дитина у лежачому положенні, у такому випадку проводиться вимірювання зросту у вертикальному положенні та до результату виміру необхідно додати 0,7 см.
Якщо дитині 2-х років та старше не можливо виміряти зріст у вертикальному положенні, у такому випадку проводиться вимірювання лежачи та від результату виміру необхідно відняти 0,7 см.
Техніка виміру вертикальним ростоміром: перед виміром необхідно зняти взуття з дитини. Дитина стає на площадку ростоміру спиною до вертикальної стійки, торкаючись вертикальної стійки п’ятками, сідницями, між лопатковою ділянкою та потилицею, руки опущені вздовж тулуба, п’ятки разом, носки – врізнобіч. Голова встановлюється у положенні, при якому нижній край очниці і верхній край козелка вуха знаходяться в одній горизонтальній площині. Рухома пластинка прикладається до голови без надавлювання. Визначення маси тілаВизначення маси тіла дітей з моменту народження до трьох років проводять на чашечних вагах.
Техніка зважування: спочатку зважується пелюшка. Вона кладеться так, щоб краї пелюшки не звисали з лотка. Дитина вкладається на широку частину лотка головою та плечовим поясом, ніжками – на вузьку частину лотка. Дитину можна посадити чи покласти на широку частину лотка, ніжки покласти на вузьку частину. Покази ваги знімають з того боку гирі, де є насічки, нижню гирю необхідно розміщати тільки в наявному на нижній шкалі гнізді. Після запису ваги гирі ставляться на нуль. Для визначення ваги дитини необхідно із показів ваги вирахувати вагу пелюшки.Вимірювання обводу головиОбвід голови вимірюється накладенням сантиметрової стрічки позаду по потиличній точці, а спереду – по лінії надбрівних дуг. Сантиметрова стрічка, яка використовується для виміру обводу голови, не повинна розтягуватись.
Класифікацію, етіологію, патогенез, симптоматику захворювань, методику обстеження, принципи лікування та догляду;
Вітряна́ ві́спа (просторічне — вітря́нка)— контагіозне вірусне захворювання з групигерпесвірусних інфекцій, яке характеризується переважним ураженням дітей, помірною загальною інтоксикацією, поліморфною екзантемою з переважанням везикул.
Після клінічного видужання вірус тривало персистує у нейронах у вигляді латентної інфекції, при активізації якої розвивається оперізуючий герпесЕтіологія
Збудник вітряної віспи та оперізувального герпесу (varicella-zoster virus/VZV, ГВЛ-3) належить до роду Varicellovirus, підсімействаAlphaherpesvirinae, сімейства Herpesviridae. Це нестійкий поза організмом людини, швидко інактивується дезінфекційними засобами, при висиханні та температурі понад 60°С, але добре зберігається при низькій температурі. Поза організмом, на відкритому повітрі вірус гине приблизно за 10 хвилин. Капсид оточений рядом слабо пов'язаних білків, відомих під загальною назвою оболонки. Багато з цих білків відіграють важливу роль в ініціюванні процесу розмноження вірусу в зараженій клітині. Оболонка, в свою чергу покрита ліпідним шаром, який покритий глікопротеїнами, які зумовлюють зовнішній вигляд віріону.
Епідеміологія
Джерело інфекції
Джерелом інфекції при вітряній віспі є хворий, який стає небезпечним для оточуючих з кінця інкубаційного періоду (за 6-7 годин до появи висипу) і аж до 5-ої доби з моменту появи останніх елементів висипу. Особливо небезпечними джерелами інфекції є хворі із наявністю везикул на слизових ротової порожнини, тому що в них швидко лопаються пухирці і виділяються великі дози вірусу з слиною. Додатковим джерелом може бути хворий на оперізувальний герпес, але він виділяє значно менше вірусів. Зрідка від людей можуть заражатися вищі примати та від них інфекція може передаватися й людям.
Механізм і шляхи передачі
Механізм передачі збудника при вітряній віспі — повітряно-крапельний. Незважаючи на слабку стійкість вірусів у довкіллі, доведено можливість їх поширення з повітря за межі кімнати, де перебуває хворий, через відчинені двері, систему вентиляції тощо. Таким чином зараження може поширюватись на весь будинок. Не виключена можливість вертикальної передачі збудників вітряної віспи від матері до плоду, що може спричинити вади розвитку, але це трапляється дуже рідко.
Сприйнятливий контингент
Вітряна віспа — типова дитяча інфекція. Новонароджені перших 2-х місяців життя мають пасивний материнський імунітет, пізніше вони стають сприйнятливими. Тому максимальне число захворілих припадає на вікову групу 2-4 років. Дошкільнята становлять близько 80% захворілих. У старших вікових групах через формування імунного прошарку захворюваність значно зменшується. Для вітряної віспи характерна осінньо-зимова сезонність, що пояснюється тіснішим контактуванням дітей при відвідуванні дитячих навчальних закладів. Захворюваність найчастіше спорадична. Трапляються спалахи вітряної віспи, зокрема у дитячих дошкільних закладах і лікарнях. Після перенесеної інфекції залишається тривалий імунітет. Повторні захворювання вітряною віспою трапляються рідко.
Патогенез
Первинна інфекція проявляється у вигляді вітряної віспи, при цьому вхідними воротами інфекції є слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, де проходить реплікація та первинне накопичення вірусу. Потім по лімфатичних шляхах вірус проникає в кров. Вірусемія доведена виділенням вірусу з крові, а також екзантемою, генералізованою по всьому тілу. Після стихання гострих проявів первинної інфекції вірус латентно зберігається в організмі.
Клінічні прояви.
Класифікація
В МКХ-10 вирізняють у розділі I «Деякі інфекційні та паразитарні хвороби», у блоці «Вірусні інфекції, які характеризуються ураженнями шкіри та слизових оболонок» «Вітряну віспу [varicella]» (код В01), в якій додатково виділяють:
вітряна віспа з менінгітом (В01.0);
вітряна віспа з енцефалітом (В01.1);
вітряна віспа з пневмонією (В01.2);
вітряна віспа з іншими ускладненнями (В01.8);
вітряна віспа без ускладнень (В01.9);
Клінічний перебіг
Інкубаційний період при вітряній віспі триває від 11-21 дня, найчастіше — 14 днів.
Продромальні явища у дітей або відсутні або зводяться до незначних симптомів загальної інтоксикації (нездужання, втрата апетиту, субфебрильна температура тіла тощо). У дорослих часто відмічаються сильніші і триваліші прояви загальноінтоксикаційного синдрому. На фоні цього на шкірі з'являються висипання, що локалізується на обличчі, волосистій частині голови, тулубі та кінцівках. При інтенсивному висипу елементи можна іноді знайти на долонях та підошвах. Елементи висипу, пройшовши через стадії плями та дрібної папули, швидко перетворюється на характерні для вітряної віспи елементи — везикули. Деякі плями зникають, папули розсмоктуються, не доходячи до стадії везикули. Везикули при вітряній віспі мають круглу або овальну форму та різну величину, розміщуються на неінфільтрованій основі, їхня стінка напружена, блискуча, вміст прозорий. Навколо везикули є вузька смужка гіперемії. При проколі везикула спорожнюється завдяки своїй однокамерності. Розриву везикул сприяє свербіння, що часто супроводжує висипання. Поодинокі везикули мають пупоподібні вдавлення. Везикули швидко підсихають (при цьому їх вміст мутніє через випадіння фібрину) й через 1-3 дні утворюються бурі кірочки, які відпадають за 1-3 тижні. Висип при вітряній віспі з'являється протягом кількох днів поштовхами, тому для вітряної віспи характерною є поліморфність висипань — на певній ділянці шкіри можна знайти елементи, що перебувають на різних стадіях розвитку. У деяких хворих одночасно з висипом на шкірі з'являються елементи висипу на слизових оболонках порожнини рота, носоглотки, гортані, статевих органах та в інших місцях. Це енантема, характерним елементом якої як і на шкірі є везикула. Енантема може випереджати висипання на шкірі. Везикул на слизових оболонках зазвичай мало. Вони не стійкі, швидко лопаються та утворюють поверхневі ерозії, які через кілька днів епітелізуються.
Перебігза ступен тяжкості
За легкого перебігу температура тіла підвищується до 37,5-38°С, симптоми інтоксикації практично відсутні, висипання не рясні.
За середньотяжкого перебігу температура тіла підвищується до 39°С, симптоми інтоксикації виражені помірно, висипання рясні, в тому числі і на слизових оболонках.

За тяжкого перебігу спостерігаються висока температура тіла (39,5-40°С), висипання дуже рясні, великі, застиглі в одній стадії розвитку. На висоті захворювання при цьому можливий нейротоксикоз із судомним синдромом і проявами набряку-набухання головного мозку (ННГМ). Одночасно з підсиханням елементів висипу при вітряній віспі знижується температура тіла і поліпшується загальний стан хворого.
Особливі форми перебігу
При появі ускладнюючих факторів розвиваються форми вітряної віспи з тими чи іншими проявами:
Для менінгіту характерний серозний ліквор з помірним цитозом та відносно швидким зворотнім розвитком.
Енцефаліт перебігає з виразними вогнищевими симптомами ураження ЦНС, парезами, виразним ННГМ.
Пневмонія при вітряній віспі у маленьких дітей часто носить безпосередньо вірусний характер, у певній кількості випадків у дорослих приєднується бактеріальна флора.
У ослаблених дітей раннього віку, особливо на тлі інших інфекційних захворювань, у дорослих людей з імунодефіцитами хвороба може набути злоякісного характеру. При цьому спостерігаються такі висипання:
пустульозні, коли везикули перетворюються на пустули, і хвороба нагадує натуральну віспу;
бульозні, коли з'являться великі пухирці (діаметром до 2-3 см) із серозним та каламутним вмістом;
геморагічні з кров'янистим вмістом пухирців та петехіями на шкірі, з тромбоцитопенічною пурпурою;
гангренозні, які характеризуються змертвінням шкіри навколо везикул і утворенням трофічних виразок.
Ці прояви захворювання погіршують прогноз.
Генералізована або вісцеральна вітряна віспа частіше зустрічається в новонароджених, в тих, хто отримує глюкокортикостероїди. Хвороба проявляться гіпертермією, тяжкою інтоксикацією та ураженням внутрішніх органів: печінки, легень, нирок тощо. Перебіг хвороби дуже тяжкий і досить часто з летальним кінцем.
Атипова або рудиментарна вітряна віспа зазвичай зустрічається в осіб, яким в період інкубації ввели імуноглобулін або плазму. Вона характеризується появою розеольозно-папульозного висипу з окремими недорозвиненими, ледь помітними пухирцями, температура тіла нормальна. Загальний стан не порушується.
Ускладнення
Ускладнення вітряної віспи можуть бути специфічними (зумовлені вірусом) і внаслідок приєднання бактеріальної інфекції. Найчастіше спостерігається лариноготрахеобронхіт, пневмонія, ураження нервової системи (енцефаліт, менінгоенцефаліт, міеліт, параліч лицьового нерва), бульозна стрептодермія, флегмона, абсцес, імпетиго, лімфаденіт, стоматит, кон'юнктивіт, кератит, сепсис.
Діагностика
Зазвичай ґрунтується на сукупності анамнестичних (контакт з хворим на вітряну віспу, оперізуючий герпес), клінічних (характерні везикульозні висипання на волосистій частині голови і по всьому тілу, загальноінтоксикаційні прояви, гіпертермія, можливе ураження внутрішніх органів (печінки, нирок, мозку) частіше у імуноскомпроментованих осіб, лабораторних даних. Діагностика вітряної віспи та оперізувального герпесу при типових проявах не складна. Значні труднощі виникають при генералізації процесу, ураженні ЦНС тощо.
У загальному аналізі крові часом визначається незначна лейкопенія з лімфомоноцитозом. При тяжкому перебігу спостерігається тромбоцитопенія, іноді — анемія. При менінгіальному синдромі характерне підвищення лікворного тиску та лімфоцитарний цитоз. Специфічна діагностика. Найбільш специфічними та достовірними є мікроскопія вмісту везикул (тільця Арагао), імуноферментний аналіз, полімеразна ланцюгова реакція, культуральний метод. Інші серелогічні реакції є менш специфічними та достовірними, тому їхні позитивні результати слід перевіряти в динаміці з використанням «парних сироваток».
Лікування
Хворі з легким неускладненим перебігом вітряної віспи лікуються переважно в домашніх умовах. Висип тушують кріпким розчином марганцевокислого калію («бурякового» забарвлення). Вважається, що таким чином кисень, що вивільняється з марганцевокислого калію, згубно діє на вірус, попереджається приєднання вторинної інфекції, зменшується свербіння. При невеликій кількості елементів на шкірі може застосовуватися розчин брильянтової зелені. Застосування цієї анілінової речовини при великій кількості висипань на тлі тяжкого перебігу не рекомендується через можливість спричинення гострого отруєння за рахунок підвищеного всмоктування через пошкоджену шкіру. Тушування висипки дає можливість спостерігати подальші можливі підсипання та, таким чином, виявити той день хвороби, коли вже підсипань не відбувається. При задовільному загальному стані можна використовувати хвойні ванни для заспокоєння свербіння. Призначають також антигістамінні засоби, мазі з карбонатом цинку. Вогнища на слизових оболонках змочують розчинами лейкоцитарного інтерферону, пізніше змащують обліпиховою та шипшиновою олією. При вираженій інтоксикації проводять детоксикаційну терапію. У імуноскомпрометованих хворих з ризиком тяжкого перебігу і приєднання ускладнень використовують ацикловір.
Профілактика
Протиепідемічні заходи, спрямовані на нейтралізацію джерела збудника в осередку вітряної віспи, такі:
Виявлення та ізоляція хворих (вдома або за показаннями у стаціонарі);
Ізоляція припиняється лише через 9 днів від початку захворювання (після відпадання кірок або через 5 діб з моменту появи останнього елементу висипки);
З метою розриву механізму передачі здійснюють часте провітрювання і вологе прибирання приміщення, де перебувають хворі.
Найважливішим профілактичним заходом є недопущення контакту з хворими на вітряну віспу або оперізувальний герпес. Хворих на оперізуючий герпес необхідно ізолювати від дітей, які не хворіли на вітряну віспу. Специфічна профілактика проводиться живими вакцинами з ослабленого вірусу вітряної віспи, що рекомендовані для імунізації дітей раннього віку. Ці ж вакцини в США рекомендуються для осіб літнього віку з метою профілактики оперізувального герпесу та постгерпетичної невралгії.
Правила вигодовування дітей першого року життя і старшого віку.
Для кожного вікового періоду необхідна своя особлива формула харчування, котра визначається особливостями обміну речовин, адаптації до їжі в міру біохімічного дозрівання, росту і розвитку. Сучасні наукові дані свідчать про те, що недостатнє, або надмірне харчування в перші місяці життя слід розглянути як чинники ризику для здоров'я в майбутньому: проявів ендокринної та нервової патології, алергії, ожиріння, ішемічної хвороби серця, гіпертонічного синдрому, хронічних захворювань травного каналу та інші. Існують рекомендації щодо вікової норми споживання енергії, протеїнів, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин і вітамінів для дітей різних вікових груп і підлітків.
Грудне вигодовування
Найбільш фізіологічним, природним способом годування новонароджених є грудне вигодовування. Молоко матері має високі поживні якості, що добре засвоюється разом з тим, грудне молоко – готова їжа для немовляти, натуральна, стерильна та тепла. Біологічно – активні речовини, що містяться в грудному молоці (гормони, ферменти, імунні комплекси та чисельні регуляторні фактори), допомагають новонародженим швидше здолати пологовий стрес та краще адаптуватися до умов життя в новому для них оточуючому середовищі. Діти, які вигодовуються молоком матері, рідко хворіють, а якщо захворіли, швидко одужують. Ризик виникнення шлунково-кишкових, респіраторних та алергічних захворювань у них набагато менший, ніж у дітей, які вигодовуються штучними сумішами. Значно рідші випадки раптової смерті, менший ризик розвитку хронічних захворювань органів травлення та дихання, щелепних, стоматологічних та ортопедичних порушень, а в майбутньому й таких тяжких хвороб обміну речовин, як ожиріння, цукровий діабет і атеросклероз.
Частий та близький контакт матері та дитини під час годування грудьми викликає у немовлят почуття постійної захищеності, тепла, сприяє розвитку позитивних емоцій, які потім можуть стати рисою характеру. Ці діти спокійніші та врівноважені, привітніші та чуйніші, більш прив’язані до матері, а потім до батька. Їх фізичний, психомоторний та емоційний розвиток кращий, вони комунікабельніші, ніж діти – “штучники”.
Режим вигодовування
Здорову новонароджену дитину вперше прикладають до груді матері. Якщо дозволяє її стан, не пізніше через дві години після пологів, на 2-3 хвилини незалежно від того, чи є в матері молоко. Надалі немовля годують через кожні 3-3,5 год., тривалість годування 20-30 хв. Загальне число годувань здорових новонароджених – 6 разів на добу з перервою вночі 6,5-6 год. Раннє годування має біологічне значення для дитини: поліпшує перебіг адаптивного періоду, сприяє ставленню місцевого і загального імунітету, формуванню фізіологічної мікрофлори кишок, знижує ризик раннього інфікування. Для матері це сприяє підвищенню пролактиту в сироватці крові, збільшенню кількості молока і тривалості лактації. Далі режим вигодовування змінюють залежно від віку дитини. У перші 4-5 міс. дитину продовжують годувати 6 разів на добу, починаючи з 5 міс. і до кінця 1-го року – 5 разів на добу (через 4 години з перервою вночі 8 год.).
Визначення потреби в їжі
Новонароджені протягом 1-ї доби життя можуть висмоктувати за одне годування 5-12 мл молока, протягом 3-ї доби – 30-35 мл, 7-ї – 70-80 мл.
Для розрахунку потреби в молоці на одне годування новонародженого в перші 7-8 днів життя використовують формулу: 10 х п, де п– кількість днів життя дитини.
Також вираховують добову потребу в молоці за формулою А.Ф.Тура або Г.І.Зайцевої.
1. Розрахунок за А.Ф.Туром: п х 70 або 80, де п – кількість днів життя дитини перемножують на 70, якщо її маса при народженні менша як 3200, і на 80 маса тіла дитини понад 3200 г.
2. Розрахунок за Г.І.Зайцевою: п х 2% маси тіла дитини при народженні, де п – кількість днів життя.
Якщо дитина старше 7 днів, розрахунок за Шкаріним, який включає вік дитини і кількість їжі, яку дитина віком 8 тижнів має з’їдати за добу. Це в середньому складає 800 г, якщо вік дитини менше 8 тиж. – на 50 г менше на кожний тиждень, якого не вистачає:  800 – 50 х (8 - п), де п кількість тижнів життя. Для дитини після 2 міс – на 50 г більше на кожен місяць життя: 800 + 50 х (п - 2), де п – кількість місяців життя дитини.
Об’ємний метод Гейбнера і Черні, включає вік дитини, і її масу тіла. Для дитини із середньою масою тіла кількість їжі на добу складає:
від 7-10 днів до 2 міс.  - 1/5 маси тіла        (600-900 г),
від 2 до 4 міс          - 1/6                      (800-1000 г),
від 4 до 6 міс          - 1/7                      (900-1000 г),
від 6 до 9 міс          - 1/8                      (1000-1100 г),
від 9 до 12 міс         - 1/8, 1/9               (1100-1200 г)
  калорійний метод розраховують формулою за М.С.Масловим:
INCLUDEPICTURE "C:\\DOCUME~1\\C78D~1.MIC\\LOCALS~1\\Temp\\msohtml1\\01\\clip_image002.gif" \* MERGEFORMATINET
де Х – добова кількість молока, А – вікова калорійність потреба дитини, В – фактична маса тіла, С – калорійність 1 л грудного молока.
Докорм
Якщо є підозра. Що в матері мало молока, проводять контроль його кількості, зважуючи дитину до і після годування груддю. Це є підставою для переведення на змішане годування. Цей спосіб, який передбачає поєднання і чергування годувань груддю матері з годуванням молочною сумішшю, являється докормом. Докорм дається тільки після годування груддю. У разі різкого зменшення кількості молока докорм дають не відразу в повній кількості, а дрібними порціями. Коли молочну суміш дають через соску, суворо стежити за її якістю і величиною отвору в ній.
Штучне вигодовування
Існує також і штучне вигодовування. Цей спосіб вигодовування новонароджених за допомогою молочних сумішей. Це суміші “Малютка”, “Малиш”. При штучному вигодовуванні необхідно дотримуватись правил його проведення. Режим годування і кількість їжі при штучному вигодовуванні визначають за тими ж напрямками і формулами, що  й при грудному вигодовуванні. При штучному вигодовуванні важливе значення має забезпечення стерильності молочних сумішей, пляшок, сосок, суворе дотримання правил збереження і приготування сухих молочних сумішей перед їх споживанням.
Прикорм
З 5 місячного віку дитині призначають прикорм. Прикорм – це додаткове годування, яке заміняє повністю грудне вигодовування. Починають його з одної чайної ложки не поспішаючи, щоб дитина не захлиснулась і поступово збільшується.
Харчові додатки
З 4–го місяця життя новонародженим на грудному вигодуванні потребують харчових додатків, які містять  мінеральні солі, вітаміни, органічні кислоти, пектин. Спочатку дають соки – яблучний, чорносмородиновий, сливовий, морквяний, буряковий, малиновий, полуничний, цитрусовий, томатний, дотримуючись великої обережності через виникнення алергічних реакцій. Фруктові та овочеві соки призначають після грудного годування. Існує табличка термінів введення харчових додатків і підгодовування.
Дотримуючись повноцінного раціонального харчування дитина росте і набирає масу тіла.
Харчування від 1 до 3 років
Харчування дітей віком від 1 до 3 років є перехідним від вигодовування до харчування дорослої людини. До травлення підключаються всі групи слинних залоз, зміцнюються всі шари стінок стравоходу, шлунка, кишок, збільшується місткість шлунка з 250 мл у однорічної дитини до 300-500 мл у дитини 3-го року життя. Травлення їжі завершується через 4 години після вживання. Формується жувальний апарат: за період від 1 до 2,5 року в дитини прорізується 12 зубів.
Дітям раннього віку рекомендується режим харчування з чотириразовим прийманням їжі і чотиригодинним інтервалом між ними. Найліпшим часом для прийняття їжі є такий: Сніданок – 8.00 – 8.30, Обід  - 12.00 – 12.30, Підвечірок – 16.00, Вечеря – 19.00 - 19.30.
Рекомендовано набір продуктів для дітей віком від 1 до 3 років:
хліб пшеничний, житній, борошно пшеничне, крупи, макаронні вироби, картопля, овочі різні, фрукти свіжі, сухі, кондитерські вироби, цукор, яйце, молоко, сир, м'ясо, риба, сметана, сіль, чай, кавовий напій.
Їжу потрібно правильно розподіляти за енергетичною цінністю та кількістю в окремі прийоми.
В меню для дітей цього віку необхідно використовувати продукти тваринного походження (молоко, м'ясо, риба, яйця) і різноманітні продукти рослинного походження (олія – соняшникова, соєва, кукурудзяна; крупи – гречана, вівсяна, перлова, пшоно, горох, квасоля; листяні овочі, коренеплоди, зелень, фрукти і ягоди, особливо вишні, абрикоси, сливи, горобина, яблука, персики, шипшина, смородина, чорниці, а також кавуни). Іноді доцільно давати до страв часник, земну цибулю, що мають бактерицидну і протизапальну дію . необхідно давати дітям фруктові та овочеві консерви, призначені спеціально для дитячого харчування, особливо в осінньо-зимовий період.
Їжа для дітей від 1 до 3 років має бути подрібненою. Страви мають бути м'які, кашкоподібні, у вигляді пюре, суфле, у вигляді тюфтельок, парових котлет, протертих чи дрібно нарізаних фруктів і овочів. Підготовка їжі має бути такою, як для дітей старшого віку.
Харчування дітей дошкільного віку (3-7 р.)
Раціональне харчування дітей дошкільного віку має велике значення у формуванні здоров'я. У цей період продовжують вдосконалюватися функції шлунково-кишкового тракту (розміри шлунка, кишок, печінки, підшлункової залози). У цьому віці в дітей починається зміна молочних зубів на постійні.
Причиною розвитку захворювань дітей дошкільного віку може бути: порушення структури харчування і технології  його приготування. Внаслідок чого виникають слідуючи захворювання: - хронічні захворювання шлунка, дванадцятипалої кишки, жовчовивідних шляхів. З'являються чинники ризику щодо формування дегенеративних хвороб аліментарного походження, такі, як ожиріння, порушення опорно-рухового апарату, карієс зубів.
З цією метою розроблено набір продуктів тваринного і рослинного походження.
Добова норма білка має складатися з білків тваринного не менше як на 65% і з білків рослинного походження 35%.
Основним джерелом білків тваринного походження є молоко, сир, м'ясо, м’ясні вироби, субпродукти, яйця, риба. В яких містяться мінеральні речовини, фосфор і кальцій, вітаміни – ретинол, токофероли, кальциферол і групи В. вони легкозасвоювані, стимулюють апетит, справляють позитивний вплив на процеси травлення.
Білки рослинного походження є в злакових (борошно пшеничне, житнє), крупах і бобових. Але білків у них набагато менше, ніж вуглеводів.
Цукор і кондитерські вироби рекомендується вживати. Дуже корисним є мед. Він містить багато мінеральних речовин, вітамінів, органічних кислот, а також ферменти, які прискорюють травлення. Мед легше перетравлюється і повніше всмоктується, ніж цукор, тому рекомендовано ним замінити цукор.
Жири в харчуванні дітей дошкільного віку нормуються шляхом поєднання жирів тваринного і рослинного походження за рахунок чого підвищується їх біологічна цінність.
Важливо вводити сезонні овочі та фрукти. Які містять вуглеводи, вітаміни, органічні кислоти і мінеральні речовини.
Дітям дошкільного віку рекомендуються кулінарні вироби, тушене, печене, гострі страви, копченості, гірчицю, хрін.
Добовий раціон їжі розподіляють таким чином:
-        сніданок складає 25% добової енергетичної цінності. Сюди входять: овочевий салат, каша (або картопля), яйця, сир твердий чи м'який, гарячий напій (кавовий, какао, чай);
-      обід складає 30-35% добової енергетичної цінності. Сюди входять: не менше ніж три страви: 1-ша – суп, 2-га – м’ясна чи рибна страва з гарніром, 3-тя – солодке питво (компот, сік чи кисіль);
-     підвечірок складає 15-20% добової енергетичної цінності. Це може бути молоко, кефір чи просто кваша, фрукти, ягоди, зефір, печиво;
-      вечеря складає 20% добової енергетичної цінності. Обов’язково дають овочеву, круп’яну чи сирну страву і один із напоїв – молоко, кефір, чай або настій шипшини.
Інтервали між прийманням їжі тривають 3,5-4 години.
Харчування дітей шкільного віку
Шкільний вік є періодом розвитку людського організму, коли завершується формування скелета і розвиток скелетних м'язів, відбувається різка нейрогормональна перебудова дитячого організму, що лежить в основі статевого дозрівання підлітків, відбуваються якісні зміни в нервово-психологічній сфері, пов'язані з процесом навчання.
Однією з найістотніших особливостей шкільного віку є бурхливий ріст і збільшення маси тіла, розумове напруження, витрата енергії. Тому для відновлення енерговитрат школярів необхідне раціональне харчування. З цією метою необхідне суворе дотримання режиму харчування 4-5 разів на день.
Раціональне харчування включає такі принципи:
-       відповідність енергетичної цінності харчового раціону добовим енерговитратам школярів;
-      збалансоване співвідношення харчових речовин у раціоні при співвідношенні білків, жирів, вуглеводів як 1:1:4 (враховуючи особливу потребу організму, що росте, в незамінних чинниках харчування, слід витримувати в білках і жирах співвідношення компонентів тваринного і рослинного походження);
-       широкий асортимент продуктів: різноманітні м’ясі, рибні, молочні, хлібні, круп’яні страви, овочі, фрукти, необхідні для забезпечення хімічного складу раціону;
-     правильна кулінарно-технологічна обробка продуктів з метою збереження біологічної і харчової цінності, високих органолептичних властивостей страв і високої засвоєності харчових речовин.
Важливе значення має надходження з їжею вуглеводів, що відіграють істотну роль у забезпеченні організму дітей енергією. Тому в харчуванні дітей необхідно приділяти неабияку увагу якісному складу вуглеводів.
Під час розвитку організму потреба школярів у багатьох вітамінах безперервно зростає (тіамін, рибофлавін, піридоксин, ціанокобаламін, фолацин, ніацин, аскорбінова кислота, ретинол, токофероли, ергокальциферол).
Потреба школярів і у мінеральних речовинах порівняно висока у зв'язку з інтенсивним ростом і формуванням скелета. Для процесів кістково творення сприятливим вважається співвідношення кальцію і фосфору. 60-80% вмісту кальцію має забезпечуватися за рахунок молока і молочних продуктів. Інші мінеральні речовини (калій, магній, залізо і мікроелементи – мідь, кобальт, цинк) надходять в організм у достатній кількості з продуктів тваринного і рослинного походження.
Набір продуктів шкільного віку: молоко і молочні продукти, сир напівжирний, сметана, сир твердий, м'ясо, риба, яйце, хліб пшеничний, житній, борошно пшеничне, макаронні вироби, крупи, бобові, цукор і кондитерські вироби, масло вершкове, олія, картопля, овочі, фрукти свіжі чи сік, сухофрукти, кавовий напій, чай, дріжджі, желатин, сіль.
Школярі мають одержувати 5-разове харчування.
Режим харчування:
           7.00-7.30      - 1-й сніданок        - 15% (чай, хліб з маслом)
           11.00-11.30   - 2-й сніданок        - 20% (каша, кавовий напій)
           14.00-14.30   - обід                    - 35% (салат, суп, м’ясна котлета, гарнір, компот, хліб)
           16.30-17.00   - підвечірок  - 10% (кефір, печивом)
           19.30-20.00 - вечеря                  - 20 % (овочева страва, хліб, чай)
таким чином дотримування цих процесів свідчить про те, що питання вигодовування та харчування дітей є дуже важливою проблемою в плані нормального росту та розвитку підростаючого покоління і тому не тільки медичним, але й державним завданням, яке треба раціонально вирішувати.
Принципи профілактики захворювань. Календар профілактичних щеплень.

Календар профілактичних щеплень
І. З метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України та попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, наказом МОЗ № 276 від 31.10.2000 року затверджено календар профілактичних щеплень. Батьки та медичні працівники повинні неухильно дотримуватись календаря, від цього залежить здоров'я дитини та стан її імунітету.
Щеплення за віком
вік Щеплення проти
1 день   Гепатиту В      
3 дні туберкульозу        
1 місяць          
3 місяці   Гепатиту В Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
4 місяці     Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
5 місяців   Гепатиту В Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
12-15 місяців         Кору, краснухи, паротиту
18 місяців     Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
3 роки       поліомієліту  
6 років     Дифтерії, Правця поліомієліту Кору, краснухи, паротиту
7 років туберкульозу        
11 років     Дифтерії, Правця   Кору, краснухи, паротиту
(при відсутності вакцинації у 6 років )
14 років туберкульозу   Дифтерії, правця поліомієліту  
15 років         Краснухи (дівчата), паротиту
( хлопці)
18 років     Дифтерії, Правця    
дорослі   Гепатиту В Дифтерії, Правця    

Акушерсько-гінекологічний профіль
28.04.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (гінекологічне відділення).
Прибувши в акушерсько-гінекологічне відділення я ознайомився з структурою і будовою відділення. Вона складається з Гінекологічного відділення, яке знаходиться на першому поверсі, Акушерського відділення та Відділення патології вагітних, які знаходяться на 2 поверсі приміщення.
Гінекологічне відділення складається з таких частин:
Операційний Блок;
Родзал;
Мала операційна;
Процедурна;
Стерилізаційна;
Кімната чистої білизни;
Гардеробу персоналу;
Санвузол;
Місце зберігання інвентаря;
Буфетна;
Їдальня;
Палат - 4;
Пост медсестри
Ординаторська.
Акушерське відділення складається з таких частин:
Родзал;
Стерилізаційна;
Маніпуляційна;
Кімната зберігання та розведення вакцин;
Кімната чистої білизни;
Палат – 7;
Їдальня;
Пост дитячої медсестри;
Пост акушерки;
Учебна кімната для студентів.
Відділення патології вагітних складається з таких частин:
Палат-6;
Пост медсестри.
Після ознайомлення з структурою і будовою відділення, я ознайомився з медперсоналом який перебуває в акушерсько-гінекологічному відділенні:
Завідуючий відділенням – М’ясніком Василій Павлович;
старша медсестра - Сімоник Валентина Петріївна;
Лікарів – 9;
Акушерок – 8;
Медсестра по догляду немовлят – 6;
Палатна медсестра – 6;
Перев*язувальна медсестра – 1;
Санітарок – 13;
Буфетниця – 2.
Після ознайомлення приступив до роботи.
Збирав загальний та гінекологічний анамнез.
Проводив огляд та пальпацію грудних залоз.
29.04.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (гінекологічне відділення).
Збирав загальний та гінекологічний анамнез.
Проводив огляд та пальпацію грудних залоз.
30.04.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (гінекологічне відділення).
Проводив забір крові на біохімічне дослідження.
Виконував в/м ін’єкції і робив відмітку про виконання в листку призначень.
Визначав групу крові та резус-фактор.
Виконував в/в ін’єкції і робила відмітку про виконання в листку призначень.
Проводив пробу на сумісність крові донора і реципієнта.
01.05.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (гінекологічне відділення).
Виконував п/ш ін’єкції і робила відмітку про виконання в листку призначень.
Оформляв карту стаціонарного хворого.
Розводив антибітики та розраховував дозу.
Виконував в/м ін’єкції і робив відмітку про виконання в листку призначень.
02.05.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (гінекологічне відділення).
Проводив піхвові спринцювання.
Проводив взяття мазків на цитологічне дослідження.
Готував медичні інструменти для взяття матеріалу на біопсію та оформляв направлення на гістологічне дослідження.
03.05.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (гінекологічне відділення).
Проводив піхвові ванночки.
Готував медичні інструменти для взяття матеріалу на біопсію та оформляв направлення на гістологічне дослідження.
Вводив тампони з мазями в піхву.
Проводив взяття мазків на бактеріоскопічне дослідження.
Жіноча консультаці
05.05.2014 відділення акушерсько-гінекологічного профілю (жіноча консультація).
Жіноча консультація знаходиться на 2 поверсі приміщення.

Вона складається з таких кабінеті:
Реєстратура;
кабінет планування сім’ї;
кабінет патології шийки матки;
огляд вагітних;
кабінет для зберігання інвентаря.
Після ознайомленням приміщення- ознайомився з медперсоналом:
Завідуючий відділенням -Герасемчук Ірина Володиміривна;
лікар- Андрейцов Трохим Андрійович;
медсестрів-;
санітарок-1.
Після ознайомлення приступив до роботи.
Заповняв документацію:
- ф.№111-о – індивідуальна карта вагітної та породілі;
- ф.№113-о – обмінна карта вагітної;
- ф.№ 025-о – виписка з амбулаторної карти;
- ф.№30-о – контрольна карта диспансерного нагляду;
Виписував направлення на аналізи;
Вимірював обвід живота та ВДМ;
Визначав групу ризику вагітних;
Аускультативно вислуховував серцебиття плода;
Проводив огляд шийки матки та піхви ха допомогою піхвових дзеркал;
Визначав термін вагітності;
Проводив огляд та пальпацію грудних залоз;
Вимірював зовнішні розміри таза;
Визначав дату допологової відпустки та дату поологів.

Самостійна робота
організацію акушерсько-гінекологічної допомоги населенню, чинні накази та інструкції, які регламентують роботу відділень акушерсько-гінекологічного профілю;
 Організація акушерсько-гінекологічної
допомоги в Україні
 
Основними завданнями служби охорони материнства і дитинства є надання висококваліфікованої спеціалізованої допомоги жінкам, вагітним, роділлям, породіллям, недоношеним і хворим новонародженим, а також спостереження і догляд за здоровими новонародженими. Значною мірою саме організація акушерсько-гінекологічної допомоги визначає її ефективність, а знання основних показників і вміння провести аналіз діяльності родопомічних закладів є необхідним у роботі лікаря.
 
Основні напрями розвитку акушерсько-гінекологічної допомоги
 
Охорона здоров'я матері й дитини е пріоритетним напрямом діяльності держави, спрямованим на збереження генофонду нації. Особливого значення набуває об'єднання акушерської і гінекологічної служб із загальною медичною службою для оздоровлення населення підліткового віку, здій
нення заходів щодо одруження й планування сім'ї, орієнтація акушерства на перинатальну охорону плода, вдосконалення діяльності центрів і кабінетів пренатальної діагностики, покращення загальної медичної і спеціалізованої допомоги вагітним. Актуальними залишаються проблеми профілактики, своєчасної діагностики і лікування хворих на онкогінекологічні захворювання. Створення акушерсько-гінекологічних відділень у складі багатопрофільних лікарень, організація об'єднаних акушерсько-терапевтично-педіатричних комплексів розширює можливості для своєчасного надання невідкладної допомоги фахівцями суміжних спеціальностей (хірурги, урологи, терапевти, неонатолоти та ін.), а також для організації сучасних потужних відділень інтенсивної терапії і реанімації, цілодобової лабораторної служби і функціональної діагностики. Для покращення спеціалізованої допомоги матерям і дітям створюються перинатальні центри, які обладнані сучасною лікувально-діагностичного апаратурою для оцінювання і корекції стану плода, догляду й лікування недоношених, незрілих і хворих новонароджених.
 
Органи управління
 
Акушерсько-гінекологічну допомогу в Україні організує Головне управління медичної допомоги дітям і матерям Міністерства охорони здоров'я (МОЗ) України. Основні законодавчі акти з питань охорони материнства і дитинства приймає відповідна комісія Верховної Ради України. У складі Головного управління медичної допомоги дітям і матерям МОЗ є відділи лікувально-профілактичної допомоги дітям і акушерсько-гінекологічної допомоги, які здійснюють організаційно-методичне керівництво акушерсько-гінекологічною допомогою шляхом реалізації чинного законодавства, наказів, інструкцій, методичних вказівок і рекомендацій, інформаційних листів, службових розпоряджень. Важливі питання акушерсько-гінекологічної допомоги обговорюються на засіданнях Колегії МОЗ України. Головний акушер-гінеколог МОЗ України входить до штату Головного управління. Головні акушери-гінекологи регіонів працюють за планом, затвердженим начальником Головного управління або завідувачем обласного (міського) відділу охорони здоров'я. Основними завданнями головних акушерів-гінекологів є такі: вживання заходів щодо профілактики гінекологічних захворювань і ускладнень гестаційного періоду; виявлення початкових стадій захворювань; покращення якості лікування; впровадження в практику акушерсько-гінекологічних закладів новітніх методів діагностики і лікування, прогресивних форм і методів роботи з метою зниження материнської і перинатальної захворюваності й смертності, професійної захворюваності, онкогінекологічних та інших захворювань, підвищення ефективності лікування.
Головний акушер-гінеколог залучає до виконання зазначених вище обов'язків асоціації та товариства акушерів-гінекологів , акушерсько-гінекологічні заклади, а також територіальне розміщені кафедри вузів і профільні відділи НДІ.
Керівництво акушерсько-гінекологічною службою в районі здійснюється центральною районною лікарнею, у штаті якої є посада заступника головного лікаря з питань материнства й дитинства. Важливу роль відіграє обласна лікарня, до складу якої входять гінекологічні й акушерські відділення. Вони координують роботу базових і виїзних жіночих консультацій.
У забезпеченні належного санітарно-гігієнічного стану лікувально-профілактичних закладів активну участь беруть обласна, міська і районні санітарно-епідеміологічні станції.
Організація медичної допомоги вагітним і породіллям.
 
Диспансеризація вагітної розпочинається з її звернення до консультації у ранні терміни вагітності (бажано до 12 тижнів). Після всебічного обстеження (анамнез, умови життя, праці, акушерський стан, вимірювання зросту, маси тіла, артеріального тиску (АТ) тощо), а також огляду терапевтом, офтальмологом, стоматологом, отоларингологом, іншими спеціалістами з’ясовують, чи належить вагітна до групи високого ризику перинатальної патології. В «Індивідуальній карті вагітної та роділлі» (форма 111) складають план ведення вагітної, визначають очікувану дату пологів. Виконують загальне клінічне дослідження крові (гемоглобін, гематокритне число, лейкоцити тощо), дослідження щодо виявлення сифілісу, ВІЛ-інфекції, інфекційного гепатиту. Визначають групу крові, резус-фактор;
за потреби виконують біохімічні дослідження (загальний білок крові, білірубін, трансамінази, глюкоза, креатинін тощо). Проводять дослідження мазків, узятих із сечівника і каналу шийки матки (гонорея, трихомоноз, мікоплазмоз, кандидоз, бактеріальний вагіноз тощо), калу на яйця гельмінтів; уточнюють ступінь чистоти піхви. Досліджують вміст носоглотки щодо наявності патогенного стафілокока.
За відсутності ускладнень вагітності відвідування лікаря слід здійснювати з частотою 1 раз на місяць протягом 28 тижнів, 2 рази на місяць — у період від 28 до 36 тижнів і щотижня — від 36 тижнів до очікуваної дати пологів. Під час кожного відвідування крім загального огляду та акушерського обстеження (положення, передлежання плода, серцебиття тощо) у вагітної вимірюють артеріальний тиск, визначають масу тіла, висоту дна матки над лобковим симфізом, проводять дослідження сечі щодо наявності глюкози, білка, лейкоцитів, ;бактерій. Загальноклінічне дослідження крові виконують 3–4 рази протягом вагітності, дослідження крові на ВІЛ, НВs-антиген і реакцію Вассермана, ультразвукову фетометрію здійснюють двічі — в І та II половинах вагітності. Лікар інформує вагітну щодо фізіологічних змін у її стані, необхідного режиму праці й відпочинку, раціонального харчування і можливих симптомів і ускладнень. За потреби вагітну госпіталізують до акушерського стаціонару (пологового будинку). Звертають увагу на такі скарги вагітної, як піхвові білі, кровотечі, скорочення матки, набряки, головний біль, запаморочення, безсоння, дратівливість. Вагітна має право щодо переведення на легку працю, звільнення від нічних змін, відряджень, а також відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами. У 30-тижневий термін вагітності лікар жіночої консультації видає їй «Обмінну карту» (форма 113/у). Спостереження за жінкою після пологів рекомендують розпочинати не пізніше за 10-12 тижнів після виписування її з акушерського стаціонару.
 
Організація гінекологічної допомоги.
 
Гінекологічні захворювання виявляють під час обстеження жінок, які звернулися до жіночої консультації, та профілактичних оглядів. Для кожної жінки заводять «Медичну карту амбулаторного хворого» (форма 025/у). Профілактичним гінекологічним оглядам (1 раз на рік) підлягають жінки віком від 18-років, які мешкають або працюють у районі обслуговування консультації. Під час цих оглядів виконуються цитологічне, кольпоскопічне дослідження, проводиться обстеження молочних залоз. Результати заносять до «Контрольної карти диспансерного спостереження» (форма 30/у).
 
Наказ МОЗ України від 15.07.2011 № 417 "Про організацію амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні".
Наказ від 27.12.2006 № 906 Про затвердження клінічного протоколу з акушерської допомоги "Перинатальні інфекції".
Наказ від 13.11.2001 № 455 Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність.
Класифікацію, етіологію, патогенез, симптоматику захворювань, принципи лікування;
Кіста яєчника — кіста, порожнина в яєчнику жінки, наповнена рідким вмістом. Виникає в результаті затримки і підвищеної секреції рідини. Найчастіше кісти формуються в самому яєчнику (кіста жовтого тіла, фолікулярна кіста), рідше в придатку, розташованому над яєчником (параоваріальні кісти). Стінка кісти утворюється з перерозтягнутої оболонки фолікула або жовтого тіла, а не з новоствореної тканини, тому кіста не вважається дійсною пухлиною. Кісти не мають здатність до злоякісного переродження, частіше зустрічаються у молодих жіно
Фолікулярна кіста яєчників
Фолікулярна кіста яєчника — це однокамерні тонкостінні утоврення еластичної консистенції з прозорим вмістом, який утворюється в результаті накопичення рідини в фолікулі. Може виникати в будь-якому віці, частіше внаслідок перенесеного запального процесу. Кіста зазвичай буває невеликих розмірів, зростає в бік черевної порожнини.
Клініка
Невеликі кісти протікають безсимптомно, і виявляються випадково при гінекологічному огляді, ультразвуковому дослідження або при виникнення ускладнень. Іноді може турбувати незначний тупий біль внизу живота. Найчастіше єдиним проявом фолікулярної кісти яєчника є порушення менструального циклу: гіперполіменорея (рясні і тривалі місячні) або маткові кровотечі.
У деяких випадках можливий розвиток таких ускладнень, як перекрут ніжки кісти, розрив капсули кісти, і тоді розвивається картина «гострого живота».
При піхвовому дослідженні кіста визначається збоку або спереду матки, вона еластичної консистенції, чутлива при пальпації, її діаметр не перевищує 10 см. Нерідко супроводжується запальним процесом в області придатків матки.
Лікування
Після виявлення фолікулярної кісти за жінкою спостерігають протягом 2-3 менструальних циклів, при необхідності призначається протизапальне лікування. При неефективності консервативного лікування показано оперативне — енуклеація кісти і частини яєчника (цистектомія і резекція яєчника).
Кіста жовтого тіла
Дана патологія зустрічається значно рідше на відміну від фолікулярної. Розвиток кіст жовтого тіла пов'язано з тим, що після овуляції порожнину фолікула не спадає і не заповнюється цілком клітинами жовтого тіла, як це буває в нормі, а залишається існувати і розтягується і заповнюється рідиною жовтого кольору, іноді з домішкою крові. Стінки кісти товсті, частіше розвивається тільки з одного боку. Кіста жовтого тіла рідко перевищує 3-4 см в діаметрі. Зустрічається у жінок у віці від 16 до 55 років.
Клінічні прояви
Скарг хворі зазвичай не пред'являють, і кіста виявляється випадково при гінекологічному огляді. При супутньому запальному процесі в придатках матки можуть турбувати болі внизу живота. Можливий розвиток ускладнення — крововилив у порожнину кісти. Кіста жовтого тіла прощупується збоку від матки, має гладку поверхню і еластичну консистенцію. Нерідко виникає під час вагітності, а після її переривання самостійно розсмоктується.
Лікування
При підозра на кісту жовтого тіла також не поспішають з оперативним лікуванням, жінка знаходиться під спостереженням протягом 2-3 менструальних циклів, оскільки кіста може самостійно розсмоктатися. Якщо цього не відбулося, і є тенденція до збільшення кісти, то рекомендується хірургічне видалення кісти з частиною яєчника.
Параоварфальна кіста
Це порожнинне однокамерне утворення, яке формується з розташованого над яєчником придатка. Виникає в основному у жінок у віці 20-40 років. Кіста має округлу або овальну форму, гладку поверхню, наповнена прозорим рідким вмістом. Ці кісти можуть бути як маленькі, так і гігантські, вагою до 30 кг, найбільш часто вони мають розмір 8-10 см. Стінка кісти тонка і прозора, містить дрібні кровоносні судини. Яєчник в патологічний процес, як правило, не залучається.
Клінічні прояви
При невеликих розмірах параоваріальні кісти жінку може практично нічого не турбувати, менструальна функція не порушується. При значних розмірах кісти з'являються скарги на болі внизу живота, і симптоми, пов'язані із здавленням сусідніх органів. Можуть турбувати часті позиви до сечовипускання при здавлення сечового міхура. Можливий розвиток грізного ускладнення — перекрута ніжки кісти, при якому розвивається картина «гострого живота». З метою діагностики кісти проводиться ультразвукове дослідження.
Лікування
В більшості випадків оперативне — видалення кісти, по можливості зі збереженням яєчника.
Можливі ускладнення кіст яєчника
Апоплексія
Апоплексія або перекрут ніжки кісти призводить до порушення кровопостачання кісти, внаслідок чого розвивається її некроз і запалення очеревини (перитоніт), що супроводжується різкими болями внизу живота, підвищенням температури тіла, нудотою, блювотою, появою симптомів подразнення очеревини. У цьому випадку необхідна термінова операція.
Нагноєння кісти
Перебігає з високою температурою, болями в животі, також необхідна термінова операція.
Розрив капсули кісти
Виникає рідко, проявляється гострими різкими болями в животі, внутрішньою кровотечею, шоком. Лікування — екстрена операція.
Організацію проведення профілактичних оглядів вагітних;
У разі неускладненої вагітності оптимальна кількість візитів до фахівця за період спостереження становить в середньому сім – дев’ять разів (бажано  разом з близькою людиною).При виникненні ускладнень перебігу вагітності, якщо вагітна спостерігається лікарем загальної практики-сімейної медицини/фельдшером/акушеркою, вона негайно передається під нагляд лікаря- акушера-гінеколога (додаток 1). Частота відвідувань визначається лікарем за показаннями. Показання до додаткового візиту повинні бути обґрунтовані в медичній документації.У разі виникнення ускладнень вагітності, які потребують стаціонарного лікування (чи лікування у денному стаціонарі) вагітна госпіталізується для обстеження і лікування у відділення (палату) патології вагітних пологового будинку (відділення) або спеціалізованого акушерського стаціонару або у гінекологічне відділення  (у терміні до 22 тиж.), або у денний стаціонар (додаток 18 ).  За необхідністю лікування екстрагенітальної патології  вагітна  госпіталізується до 22 тижнів вагітності у терапевтичне відділення або у відділення  за профілем захворювання або у відділення екстрагенітальної патології вагітних. При оформленні відпустки у зв’язку із вагітністю та пологами лікар керується  Порядком видачі листка непрацездатності  та довідки для призначення державної допомоги у зв’язку з вагітністю і пологами” (Накази МОЗ України від 13.11.2001 р. № 455 «Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян», та  від 18.03.2002 р. № 93 «Про затвердження форм облікової документації щодо призначення державної допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами жінкам, які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, та інструкції щодо їх заповнення»). При оформленні відпустки у зв’язку із вагітністю та пологами вагітну оглядають два лікаря ( бажано з завідуючою жіночої консультації). В амбулаторіях загальної практики-сімейної медицини/жіночих консультаціях   вагітну та членів ії родини готують до майбутнього батьківства в «Школі відповідального батьківства». Робота проводиться з використанням демонстраційних матеріалів, технічних засобів і предметів догляду за дитиною (додаток 10).При неявці вагітної на запланований огляд, причина з’ясовується за вказаним контактним   телефоном. У разі неявки на 2 і більше обов’якових візитів та/або систематичного невиконання рекомендацій і призначень, лікар/фельдшер/акушерка, які спостерігають за вагітною, повинні інформувати завідуючого жіночою консультацією та керівника, якому підпорядкований ЛПЗ з відміткою в медичній документації. У разі виявлення асоціальної поведінки вагітної  лікар має письмово інформувати   працівників соціальної служби  При фізіологічному перебігу вагітності якщо вагітна  спостерігається лікарем загальної практики-сімейної медицини або фельдшером/акушеркою її необхідно скерувати на консультацію до лікаря акушера-гінеколога  у  терміні 19-21 і 30 тижнів вагітності. При нагляді за вагітною в амбулаторних умовах лікарю загальної практики-сімейної медицини/лікарю акушеру-гінекологу або фельдшеру/акушерці фельдшерсько-акушерського пункту необхідно дотримуватись  плану ведення вагітних (графіку візитів)
Принципи профілактики захворювань.
 До профілактичної роботи фельдшера ФАП відносять:
-         диспансеризацію;
-         комплексні профілактичні медогляди;
-         цільові профілактичні медогляди;
-         нагляд за диспансерними хворими.
06.05.2014 ФАП
З 06.05 по 12.05 я проходив практику у Шумилівському ФАПі, який знаходться на вул.Чкалова.
Прибувши на ФАП, ознайомився з медперсоналом:
Заввідділенням ФАПу – Марієчко Владислав Валентинович:
санітарна медсестра – Паламарчук Світлана Станіславівна
Після ознайомлення я приступив до роботи
Проводив суб’єктивне і об’єктивне обстеження пацієнтів;
Заповняв медичну документацію ФАПу;
Підраховував дихання, пульс та визначав їх характеристику.
07.05.2014 ФАП
Заповняв медичну документацію ФАПу;
Вимірював артеріальний тиск і робив відповідний запис.;
Вимірював температуру тіла та робив відповідний запис;
Підраховував дихання, пульс та визначав їх характеристику;
08.05.2014 ФАП
Проводив суб’єктивне і об’єктивне обстеження пацієнтів;
Надавав невідкладну лікарську допомогу;
Заповняв медичну документацію ФАПу;
Вимірював артеріальний тиск і робив відповідний запис.
09.05.2014 ФАП
Заповняв медичну документацію ФАПу;
Вимірював артеріальний тиск і робив відповідний запис.;
Вимірював температуру тіла та робив відповідний запис;
Підраховував дихання, пульс та визначав їх характеристику;
10.05.2014 ФАП
Проводив суб’єктивне і об’єктивне обстеження пацієнтів;
Заповняв медичну документацію ФАПу;
Підраховував дихання, пульс та визначав їх характеристику;
12.05.2014 ФАП
Заповняв медичну документацію ФАПу;
Вимірював артеріальний тиск і робив відповідний запис.;
Вимірював температуру тіла та робив відповідний запис;
Підраховував дихання, пульс та визначав їх характеристику
Самостійна робота
Положення про ФАП;
I. Загальні положення
1.1. Фельдшерсько-акушерський/фельдшерський пункт (далі - ФАП/ФП) є структурним підрозділом амбулаторії центру первинної медичної (медико-санітарної) допомоги (далі - ЦПМСД), що забезпечує надання долікарської медичної допомоги населенню відповідного населеного пункту.
1.2. ФАП/ФП має статус відокремленого структурного підрозділу ЦПМСД.
1.3. ФАП/ФП створюється у населеному пункті з населенням 300 осіб і більше, де немає інших надавачів безоплатної первинної медичної (медико-санітарної) допомоги (далі - ПМСД), з метою забезпечення належної доступності ПМСД жителям цього населеного пункту.
1.4. ФАП/ФП перебуває у віданні лікаря, до якого прикріплені жителі населеного пункту, де розташований ФАП/ФП.
II. Предмет діяльності
2.1. Основними завданнями ФАП/ФП є:
2.1.1. Надання населенню долікарської медичної допомоги.

2.1.2. Участь у наданні екстреної медичної допомоги у населеному пункті, де розташований ФАП/ФП.

2.1.3. Організація ПМСД у ФАП/ФП лікарем амбулаторії. 2.1.4. Участь у наданні медичної допомоги у медичних пунктах тимчасового базування (далі - МПТБ), які розташовані в населених пунктах, що закріплені за лікарем, до відання якого належить ФАП/ФП.

2.1.5. Проведення просвітницької роботи серед населення з питань профілактики основних епідемічних та неепідемічних захворювань.
2.1.6. Забезпечення ефективного використання наявних ресурсів ФАП/ФП.

2.1.7. Забезпечення безпечного перебування хворого у ФАП/ФП.
2.1.8. Дотримання безпечних умов праці персоналу.

2.1.9. Забезпечення проходження працівниками профілактичних медичних оглядів.
2.2. Відповідно до покладених на нього завдань ФАП/ФП:

2.2.1. Забезпечує виконання призначень лікаря в умовах ФАП/ФП та вдома.

2.2.2. Забезпечує надання долікарської невідкладної медичної допомоги.

2.2.3. Бере участь у наданні екстреної медичної допомоги.

2.2.4. Бере участь у наданні медичної допомоги у МПТБ, які розташовані в населених пунктах, що закріплені за лікарем, до відання якого належить ФАП/ФП.

2.2.5. Здійснює спостереження за розвитком дітей і підлітків та інформує лікаря про його результати, у тому числі невідкладно у разі погіршення стану здоров'я дитини.

2.2.6. Здійснює проведення заходів щодо раннього виявлення захворювань, у тому числі соціально небезпечних.

2.2.7. Спрямовує пацієнтів на консультацію до лікаря амбулаторії та у разі необхідності здійснює виклик лікаря для огляду пацієнта у ФАП/ФП або вдома.

2.2.8. Організовує огляд лікарем населення з метою диспансеризації та вторинної профілактики хронічних захворювань удома, у ФАП/ФП і в амбулаторії.

2.2.9. Здійснює протиепідемічні заходи щодо інфекційних та паразитарних хвороб під керівництвом лікаря, у віданні якого перебуває ФАП/ФП.

2.2.10. Здійснює під керівництвом лікаря контроль за перебігом хронічних неінфекційних захворювань.
2.2.11. Інформує державну санітарно-епідеміологічну службу про інфекційні, паразитарні та професійні захворювання, отруєння населення та виявлені випадки порушення чинних санітарно-гігієнічних вимог.
2.2.12. Звітує про виконану роботу відповідно до підпорядкування.

2.2.13. Забезпечує здійснення роздрібної торгівлі лікарськими засобами відповідно до вимог законодавства.
{ Пункт 2.2 розділу II доповнено новим підпунктом згідно з Наказом Міністерства охорони здоров'я N 813 ( z1847-12 ) від 17.10.2012 }

III. Права та обов'язки
3.1. ФАП/ФП має право:

3.1.1. Самостійно здійснювати виклик бригади швидкої медичної допомоги.
3.1.2. За погодженням з лікарем, у віданні якого перебуває ФАП/ФП, планувати роботу та затверджувати графік роботи ФАП/ФП, та відвідування МПТБ.

3.2. ФАП/ФП забезпечує:

3.2.1. Належне і вчасне виконання призначень лікаря, у віданні якого перебуває ФАП/ФП.

3.2.2. Дбайливе та ефективне використання майна ФАП/ФП.

3.2.3. Створення належних виробничих умов, додержання працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці та протипожежної безпеки.

3.2.4. Вчасне звітування та надання оперативної інформації за запитом лікаря, у віданні якого перебуває ФАП/ФП.
IV. Управління
4.1. ФАП/ФП очолює завідувач, який призначається на посаду та звільняється з посади головним лікарем ЦПМСД відповідно до чинного законодавства.
4.2. Завідувач ФАП/ФП:

4.2.1. Здійснює керівництво ФАП/ФП.

4.2.2. Надає лікарю, у віданні якого перебуває ФАП/ФП, пропозиції щодо прийняття та переведення на інші посади працівників ФАП/ФП.

4.2.3. Організовує за погодженням з лікарем, у віданні якого перебуває ФАП/ФП, лікувально-профілактичну та адміністративно-господарську діяльність у ФАП/ФП.

4.2.4. Організовує надання якісної медичної допомоги населенню.

4.2.5. Забезпечує своєчасне отримання, належне зберігання та використання лікарських засобів, медичного оснащення, засобів догляду за хворими.

4.2.6. Організовує дотримання належних санітарно-гігієнічних умов функціонування ФАП/ФП.

4.2.7. Контролює дотримання вимог ведення медичної документації, організовує підготовку звітів та подає їх лікарю, до відання якого належить ФАП/ФП.

4.2.8. Сприяє своєчасному підвищенню кваліфікації працівниками ФАП/ФП.

4.2.9. Створює належні виробничі умови, забезпечує додержання працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці та протипожежної безпеки.

4.2.10. Аналізує показники роботи ФАП/ФП, здійснює контроль за якістю надання медичної допомоги.

4.2.11. Відповідає за стан роботи ФАП/ФП та якість надання медичної допомоги.
V. Взаємодія та контроль діяльності
5.1. ФАП/ФП взаємодіє зі службою екстреної медичної допомоги, установами та громадськими організаціями для вирішення питань охорони здоров'я населення.
5.2. У ФАП/ФП проводиться експертна оцінка документації шляхом контролю з боку лікаря, у віданні якого перебуває ФАП/ФП, у порядку самоконтролю та взаємоконтролю.
Документація ФАПу (паспорт ФАПу, перелік первинних медичних форм ФАПу);
Наказом МОЗ України від 05.08.1997г. № 197 “Про затвердження форм облікової статистичної документації, що використовується в закладах охорони здоров’я” передбачено ведення наступних форм (витяг):
форма N 039-1/о "Відомість обліку відвідувань до середнього медичного персоналу здоровпунктів, фельдшерсько-акушерських пунктів"
форма N 074/о "Журнал реєстрації амбулаторних хворих"
форма N 075/о "Зошит запису вагітних, які знаходяться під наглядом фельдшерсько-акушерського пункту"
форма N 098/о "Журнал обліку прийому хворих і породіль в стаціонарі фельдшерсько-акушерського пункту (ФАПу)"
форма N 109/о "Карта виклику швидкої медичної допомоги"
форма N 110/о "Карта виїзду швидкої медичної допомоги"
форма N 114/о "Супровідний листок станції швидкої медичної допомоги"
форма N 115/о "Журнал запису звертань про невідкладну медичну допомогу"
форма N 117/о "Журнал реєстрації прийому викликів та їх виконання відділенням екстренної та планово-консультативної допомоги"
форма N 118/о "Завдання на санітарний виїзд"
форма N 119/о "Завдання лікарю-консультанту та довідка про виконання завдання"
форма N 120/о "Журнал реєстрації планових виїздів"
форма N 121/о "Журнал обліку прийому дітей у будинок дитини"
форма N 124/о "Картка для запису годування дитини"
форма N 170/о "Висновок експерта"
форма N 171/о "Акт судово-медичного дослідження (обстеження)"
форма N 172/о "Висновок експерта (експертиза в судовому засіданні)"
форма N 178/о "Направлення в судово-медичну лабораторію"
форма N 180/о "Направлення на судово-гістологічне дослідження"
форма N 181/о "Журнал реєстрації трупів в судово-медичному морзі"
форма N 182/о "Журнал реєстрації осіб, які проходять обстеження у відділі експертизи потерпілих, звинувачених та інших осіб"
форма N 183/о "Журнал реєстрації комісійних судово-медичних експертиз за матеріалами слідчих і судових справ"
форма N 184/о "Журнал реєстрації експертиз (досліджень), речових доказів (об'єктів дослідження) та документів у відділенні"
форма N 185/о "Журнал реєстрації експертиз в судовому засіданні"
форма N 188/о "Висновок експерта (експертиза за матеріалами справи)"
форма N 189/о "Направлення на консультацію, рентгеноскопічне обстеження до "Висновку експерта (АКТУ)"
форма N 191/о "Журнал реєстрації носильних речей, речових доказів, коштовностей і документів в судово-медичному морзі"
форма N 192/о "Етикетка на банку"
Календар профілактичних щеплень;
Календар профілактичних щеплень
І. З метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України та попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, наказом МОЗ № 276 від 31.10.2000 року затверджено календар профілактичних щеплень. Батьки та медичні працівники повинні неухильно дотримуватись календаря, від цього залежить здоров'я дитини та стан її імунітету.
Щеплення за віком
вік Щеплення проти
1 день   Гепатиту В      
3 дні туберкульозу        
1 місяць          
3 місяці   Гепатиту В Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
4 місяці     Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
5 місяців   Гепатиту В Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
12-15 місяців         Кору, краснухи, паротиту
18 місяців     Дифтерії, Кашлюку, Правця поліомієліту  
3 роки       поліомієліту  
6 років     Дифтерії, Правця поліомієліту Кору, краснухи, паротиту
7 років туберкульозу        
11 років     Дифтерії, Правця   Кору, краснухи, паротиту
(при відсутності вакцинації у 6 років )
14 років туберкульозу   Дифтерії, правця поліомієліту  
15 років         Краснухи (дівчата), паротиту
( хлопці)
18 років     Дифтерії, Правця    
дорослі   Гепатиту В Дифтерії, Правця    
Правила техніки безпеки під час роботи з медичним обладнанням;
1. Загальні принципи організації роботи з медичною технікою
Якість та своєчасність надання медичної допомоги населенню залежить від стану медичної техніки, яка є знаряддям праці більшості категорій медичного персоналу і без якої вони не в змозі виконувати свою роботу на сучасному професійному рівні. Розвиток медичної техніки забезпечує вирішення найважливіших завдань охорони здоров'я, ефективності медичної допомоги населенню і є вирішальним фактором прогресу медицини та охорони здоров'я, і має високу соціальну значимість.
Залежно від видів і конструкції медичної апаратури, способів її застосування й обслуговування, типів приміщень де вона експлуатується, можливі різні шкідливі й небезпечні виробничі впливи на обслуговуючий персонал. До них ставляться поразки електричним струмом, підвищені рівні іонізуючих, електромагнітних, ультрафіолетових, інфрачервоних, ультразвукових, відбитих і неуважних лазерних випромінювань у робочих зонах, висока або низька температура поверхонь апаратури, вибухо- і пожежонебезпека, підвищений рівень шуму й вібрації на робочому місці, небезпека механічних ушкоджень, шкідливі хімічні й біологічні впливи й ін.
Основою техніки безпеки при роботі з медичною апаратурою є постійна підтримка її в справному технічному стані, дотримання правил застосування, пристрою електроустановок для харчування електромедичної апаратури, а також загальних і галузевих правил експлуатації приладів і апаратів.
Широке застосування в установах охорони здоров'я апаратури й електроустаткування створює небезпека поразки електричним струмом. Основними причинами поразки електричним струмом є випадкові дотики без захисних засобів до струмоведучих частин, що перебуває під напругою, або дотик до металевих частин, що виявились під сітковою напругою внаслідок ушкодження ізоляції, захисних і блокувальних пристроїв, а також порушення правил технічної експлуатації електроустановок і правил техніки безпеки. Для усунення цього приймаються міри конструктивного, технічного й організаційного характеру. Конструктивні заходи: неприступність для обслуговуючого персоналу струмоведучих частин, наявність блокувань для відключення апарата від електроживлення при його розкритті, сигналізації, що свідчить про те, що апарат включений, захисного заземлення доступних металевих частин виробів медичної техніки, що мають тільки основну ізоляцію, подвійної або посиленої ізоляції мережного ланцюга, що виключає поява небезпечного для людини напруги мережі на доступні для дотику металевих частинах апарата. Передбачається також виготовлення виробів (ендоскопи, офтальмоскопи й ін.), харчування яких здійснюється від ізольованого джерела змінного струму напругою не більше 24 В або постійного струму напругою 50 В, що не мають інших ланцюгів з більше високою напругою.
Для забезпечення електрозабезпеченості проводять періодичний контроль і огляд технічного стану електромедичної апаратури, перевіряють електромонтаж, електроізоляцію й засоби захисту. У ході періодичного й післяремонтного контролю перевіряють цілісність всіх кожухів, захисних кришок, ізоляції мережного шнура й проводів, що приєднуються до пацієнта, основні технічні характеристики апарата, кріплення проводів і деталей апарата, вимірюють струми витоку, опір ізоляції мережного ланцюга від корпуса й від ланцюга пацієнта, опір ланцюга захисного заземлення. У процесі експлуатації встаткування можливе забруднення шляхів витоку й повітряних зазорів, які необхідно періодично очищати.
При регулюванні електромедичної апаратури, що перебуває під мережним або більше високою напругою, необхідно користуватися інструментами з ізольованими рукоятками, працювати, коштуючи на діелектричному гумовому килимку, у діелектричних рукавичках, в одязі з довгими рукавами й ін. У приміщеннях, де експлуатується електромедична апаратура й при її настроюванні під напругою металеві труби водопроводу, опалення, труби, по яких подаються використовувані в медицині гази, і інші заземлені провідні конструкції повинні бути недоступні для дотику, наприклад захищені дерев'яними щитами. У приміщеннях, де медичний персонал і пацієнти можуть безпосередньо контактувати з харчується від мережі електромедичної апаратурою, наприклад в операційних, палатах інтенсивної терапії, повинна застосовуватися система вирівнювання потенціалів металевих конструкцій: корпуса електромедичної апаратури, металеві трубопроводи, операційні й інструментальні столи повинні бути з'єднані із захисним заземленням за допомогою ізольованих мідних провідників перетином не менш 4 мм2.
Інтенсивність електромагнітного поля в робочій зоні персоналу, що обслуговує апарати для мікрохвильової терапії, не повинна перевищувати гранично припустимі величини. Забороняється перебування персоналу в зоні випромінювання апаратів, що генерують сантиметрові й дециметрові хвилі. Експлуатація таких апаратів з дистанційним розташуванням випромінювачів дозволяється лише в спеціально виділених приміщеннях або в кабінетах, що екранують.
Рефлектори ртутно-кварцових і бактерицидних облучателів у проміжках між лікувальними процедурами повинні бути закриті наявних на них заслінками або щільними матер'яними "спідницями", що надягаються на краї рефлектора облучателя.
Обслуговуючий персонал повинен користуватися закритими захисними окулярами зі світлофільтрами.
Для захисту рук шкідливого впливу ультразвуку при проведенні підводних ультразвукових процедур медсестра повинна працювати в матер'яних рукавичках, поверх яких одягнуті гумові рукавички. При розміщенні й експлуатації лазерних медичних установок передбачаються заходи щодо зниження енергетичної освітленості на робочих місцях до припустимих рівнів і по запобіганню поразки персоналу прямим лазерним променем. Забороняється дивитися назустріч первинному або дзеркально відбитому променю, а також уздовж променя при візуальному наведенні променя на мішень. Необхідно використовувати захисні окуляри, коли є ймовірність поразки око прямим, відбитим або неуважним лазерним випромінюванням.
Небезпека вибуху й пожежі може виникнути при роботі зі стерилізаційним встаткуванням, що працює під тиском (автоклави, балони з киснем і іншими газами), барокамер, апаратів для інгаляційного наркозу й деяких видів лабораторного устаткування при порушенні персоналом спеціальних вимог безпеки. Парові стерилізатори (автоклави) повинні піддаватися періодичним оглядам і гідравлічним випробуванням підвищеним тиском, зазначеним у технічній документації, а також після ремонту із застосуванням зварювання або пайки й в інших випадках, коли можливе руйнування зварених швів. При установці й користуванні балонами з киснем або іншими газами необхідно керуватися правилами пристрою й безпеки експлуатації посудин, що працюють під тиском. Для запобігання вибухів і пожеж в операційні при використанні газоподібних засобів для наркозу, що утворять із повітрям і киснем легко займистої суміші, необхідно виключити джерела запалення: іскри електричні, електростатичні й ударні походження, відкритий вогонь, теплові прояви хімічних реакцій (розкладання ефіру під дією сонячних променів), влучення жирів і масел на шляху минаючі під тиском кисню. Застосування в операційних ізольованої системи електричного харчування з постійним контролем її ізоляції, пристрій антистатичних підлог і ефективної вентиляції (десятикратний обмін повітря в годину), заземлення електромедичної апаратури дозволяють підвищити рівень вибухонебезпеки. Пожежа в барокамері може виникнути в результаті загоряння кисню від джерел запалення (розряд статичної електрики, іскріння внаслідок поганих контактів в електропроводці й ін.). Для запобігання пожежі необхідно усунути джерела запалення, підтримувати відносну вологість газового середовища усередині барокамери не нижче 65%, заземлити хворого в барокамері, пульт керування й корпус барокамери. Приміщення, де розміщені барокамери, повинні бути оснащені меблями з негорючих матеріалів; у них забороняється застосування відкритого вогню й паління.
Система організаційних заходів щодо техніки безпеки включає своєчасний інструктаж і навчання медичного й технічного персоналу безпечним прийомам роботи, правильну організацію робочого місця й режиму праці, застосування захисних засобів, нагляд під час роботи, допуск до самостійної роботи з медичною технікою тільки спеціально навченого персоналу не молодше 18 років, придатного по стані здоров'я й кваліфікації (атестованого) до здійснення експлуатації, монтажу, технічного обслуговування й ремонту медичної техніки, призначення відповідальних по техніці безпеки, розробку програми періодичних оглядів і технічних випробувань електромедичної апаратури й електричних установок, застосування попереджувальних написів і знаків.
2. Організація технічного забезпечення діяльності лікувально – профілактичного закладу
Незадовільний стан системи охорони здоров'я є найбільш гострою соціальною проблемою в Україні. Однією з основних причин такого стану, що виник в роки незалежності, є якраз погане забезпечення закладів охорони здоров'я медичною технікою та виробами медичного призначення. На сьогодні медична техніка в медичних закладах МОЗ в середньому на 60-70% фізично зношена та морально застаріла і потребує планомірного переоснащення. Орієнтовна щорічна потреба коштів на таке переоснащення складає більше одного мільярда гривень, однак Державним бюджетом передбачається в 3-4 рази менше. За показниками витрат на охорону здоров'я в розрахунку на одного жителя Україна посідає 111-те місце серед 191 країни світу („Стратегія економічного і соціального розвитку України „Шляхом європейської інтеграції" на 2004 -2015 роки"). В таких умовах забезпечити потреби медичних закладів закупівлею імпортного високотехнологічного обладнання державі не під силу. Тому вирішенням проблеми може бути тільки орієнтація на медичну продукцію вітчизняного виробника, яка є значно дешевшою за імпортну, а по якості в основному їй не поступається.
Проаналізувавши дані, надані регіональними управліннями охорони здоров’я, можна зробити невтішний висновок: у середньому по країні медичні заклади забезпечені необхідним устаткуванням усього на 5% від потреби. Головних причин дві. До 1992 року Україна одержувала медичне обладнання більш ніж від 300 заводів. З розпадом Союзу близько 65% з них залишилися на території Російської Федерації й лише 19% - на території нашої країни. Свої потреби в устаткуванні ми могли забезпечувати на 13-15% по номенклатурі й десь на 20% - по обсягах. У цей же час припинилися централізовані закупівлі медичної техніки.
У результаті сьогодні медична техніка й устаткування, що перебуває в лікарнях, поліклініках і диспансерах, на 50-60% морально застаріло й фізично зношене. Значна частина встаткування відробила 25 років, що у два - три рази перевищує його технічний ресурс. А в деяких лікарнях зустрічаються "копалини", зроблені ще наприкінці 50- х років минулого сторіччя.
На сьогодні свої потреби у вітчизняних медичних виробах за номенклатурою та за об'ємами Україна забезпечує лише на 30-35%. Згідно ж із світовими стандартами самостійною і незалежною країна може бути лише тоді, коли доля забезпечення власними виробами медичного призначення сягає 60-70 %. Збільшення номенклатури вітчизняних виробів медичного призначення, що замінюватимуть критичний імпорт, є стратегічним завданням для вітчизняних виробників. Національні інтереси України вимагають нагальних і ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технічного потенціалу, його ефективнішого використання для подолання кризових явищ в медичній промисловості, охороні здоров'я та соціальному розвитку.
Основою для вирішення проблеми покращення забезпечення медичною технікою медичних закладів повинні бути принципи Концепції громадської політики розвитку медичної промисловості України, що була прийнята в 2003 році Всеукраїнською Конференцією „Медичні вироби вітчизняного виробництва для охорони здоров'я України" (учасники - представники громадських організацій, розробники, виробники і дистриб'ютори вітчизняної медичної техніки і виробів медичного призначення, керівники регіональних державних органів управління охорони здоров'я населення, керівники лікувально-профілактичних закладів Автономної Республіки Крим, м. Києва та 24-х областей), основними з яких є:
- медична техніка є вирішальним фактором прогресу медицини, охорони здоров'я та ефективності медичної допомоги населенню;
- розвиток медичної техніки повинен забезпечити вирішення найважливіших завдань розвитку охорони здоров'я: технічне переозброєння всіх областей і напрямків медицини; підвищення якості діагностики та лікування ; підвищення пропускної здатності лікувально-профілактичних установ охорони здоров'я;
- державний підхід до реалізації концепції здійснюється через державні програми розвитку медичної промисловості.
До 1992 року Україна одержувала медичну техніку від 350 заводів-постачальників, 65% яких знаходились в Росії і лише 19% - в Україні. За таких умов потреби України в медичних виробах вітчизняна промисловість могла забезпечувати лише на 13 - 15% за номенклатурою, а за об’ємами - близько 20%.
Стан медичної техніки, що склався в Україні, можливо охарактеризувати як вкрай незадовільний. Вже в перші роки незалежності з відомих причин розпочалося значне скорочення закупівель медичної техніки, що зумовило збільшення парку морально й фізично застарілої апаратури. Це призвело до того, що на сьогодні медична техніка, що знаходиться в медичних установах МОЗ, в середньому на 60-70% застаріла та фізично зношена. Значна частина обладнання відпрацювала 20-25 років, що в 2-3 рази перевищує її технічний ресурс.
З метою виправлення становища з 1992 по 2004 рік виконувались дві державні програми розвитку медичної техніки за Постановами Кабінету Міністрів України №573 1992 року і №1538 1996 року. Виконання програм дозволило створити нову медичну техніку, яка взагалі не вироблялася в Україні, дало можливість значно покращити ситуацію за рахунок освоєння виробництва імпортозамінюючої медичної техніки та створило можливості для зростання виробництва вітчизняних медичних виробів з 740 до понад 1700 найменувань. Розробками і виробництвом медичної техніки зайнято близько 250 підприємств різних форм власності[2].
В результаті виконання двох державних програм розвитку медичної промисловості та інших факторів рівень забезпечення медичною технікою вітчизняного виробництва зріс до 30-35 відсотків.
Збільшення номенклатури вітчизняних виробів медичного призначення та медичної техніки для заміни критичного імпорту є нагальним стратегічним питанням для вітчизняної медичної галузі.
Міністерство охорони здоров’я України вирішує проблему зменшення вартості вітчизняної медичної техніки та можливості її закупівлі шляхом прямого державного замовлення для оснащення лікувально-профілактичних закладів МОЗ.
Аналіз стану забезпечення медичною технікою лікувально-профілактичних закладів свідчить, що більша частина складного медичного обладнання було придбано до 1992 року. Ще й досі в багатьох клініках нашої держави використовуються медичні прилади виробництва 1970-х років. Не дивно, що медична техніка на 60–70% морально та фізично застаріла. Яскравий тому приклад — сучасний стан рентгенологічного обладнання. Більше половини стаціонарних рентгенапаратів та флюорографів потребують заміни. У лікувально-профілактичних закладах практично відсутні пересувні флюорографи. Критична ситуація склалася навколо забезпечення операційних наркозно-дихальною апаратурою. У 38 центральних районних лікарнях 16 областей України немає ультразвукових сканерів.
Так, у 2001 р. за рахунок централізованих заходів в регіони України було здійснено поставку 255 одиниць складної медичної техніки — емісійних томографів «Тамара», комплексів для ультразвукової діагностики, наркозно-дихальних апаратів, мамографів тощо. У поточному році МОЗ України підготував пропозиції щодо закупівель медичної техніки для комплексного переоснащення лікувальних закладів. Під час підготовки пропозицій в першу чергу враховували потреби центральних районних лікарень, на переоснащення яких планується направити головним чином обладнання вітчизняного виробництва.
Реалізація цих заходів дозволить заощадити кошти за рахунок отримання знижок, що надаються при закупівлі великих партій медичної техніки, підвищити ефективність та якість технічного обслуговування, поліпшити організацію навчання медичного персоналу поводженню зі складними технічними засобами[6, c. 264-265].
3. Організація та виконання робіт з технічного обслуговування медичної техніки: експлуатація, технічне обслуговування та ремонт
Ефективність використання медичної техніки визначається її технічними можливостями, вартістю основного і допоміжного обладнання, строком служби, а також експлуатаційними видатками на витратні матеріали та експлуатаційне обслуговування. За цими показниками та сервісним обслуговуванням вітчизняна медична техніка в основному не поступається імпортній, а за вартістю — значно дешевша.
Розвиток медичної техніки має високу соціальну значимість і забезпечує вирішення найважливіших завдань охорони здоров’я. Тому збільшення номенклатури вітчизняних виробів медичного призначення, що замінюватимуть критичний імпорт, є стратегічним питанням для вітчизняної медичної галузі.
Розробки медичних виробів за державними і цільовими програмами та ініціативні розробки виробів медичного призначення та обладнання створили умови значного поліпшення оснащення лікувальних закладів медичною технікою та по ряду напрямків створити конкурентоспроможну продукцію. А централізована закупівля та можливість введення державних закупівель дозволять розпочати планомірне подолання кризового стану в забезпеченні цією технікою лікувально-профілактичних закладів України.
Покупці медичної техніки для клінік, оздоровчих центрів, салонів краси повинні знати, що відповідальність за технічне обслуговування (надалі "сервіс") медичної техніки несе підприємство-виробник продукції. Які ж границі цієї відповідальності? В обов'язку постачальника входить не тільки забезпечення необхідної якості й надійності виготовляється техніки, але також і наступні зобов'язання:
забезпечення безкоштовного ремонту виробу або заміни непрацездатного виробу протягом зазначеного гарантійного строку за допомогою спеціалізованих сервісних служб самого виготовлювача або інших сервісних служб, акредитованих підприємством-виробником;
забезпечення ремонту виробів на договірній основі в післягарантійний період протягом терміну служби виробу;
подання інформації користувачеві (в інструкції для експлуатації або сервісній документації) про технічне обслуговування виробу, яке необхідно здійснювати користувачеві для підтримки виробу в працездатному стані;
поставка спеціалізованих запчастин протягом терміну служби виробу;
оснащення акредитованих сервісних служб необхідною сервісною й ремонтною документацією;
оснащення акредитованих сервісних служб спеціалізованим ремонтним і діагностичним устаткуванням (при необхідності);
навчання й сертифікація фахівців із сервісу.
Представляється зовсім необхідним, щоб всі перераховані зобов'язання підприємства-виробника в тім або іншому виді були відбиті в договорі на поставку виробу поза залежністю від того, чи здійснюється поставка самим підприємством-виготовлювачем або дистриб'ютором (дилером). В останньому випадку до договору на поставку виробу повинен додаватися акредитаційний лист (в оригіналі), у якому підприємство-виробник уповноважує дистриб'ютора (дилера) здійснювати сервіс виробу.
Допускається, що сервіс може здійснюватися спеціалізованою сервісною організацією, що не є постачальником виробу. У цьому випадку зазначена організація також повинна бути акредитована підприємством - виробником і її зобов'язання по сервісі повинні бути зазначені в договорі на поставку (у цьому випадку договір може бути тристороннім: постачальник-покупець-відповідальний за сервіс).
У тих випадках, коли постачальник виробу й сервісна служба географічно перебувають досить далеко від покупця (користувача) виробу в договорі варто вказати порядок забезпечення ремонту у випадку виходу з ладу виробу протягом гарантійного строку. Зокрема варто визначити, чи належний фахівець із сервісу прибув в ЛПЗ для діагностики й ремонту на місці, або виріб повинен бути спрямований в сервісну службу, де є необхідна спеціальна апаратура. Зазначене питання повинен вирішуватися за домовленістю між покупцем і постачальником залежно від характеру несправності й громіздкості виробу.
У тому випадку, коли покупець медичного приладу не подбав про те, щоб у договір на поставку були включені зобов'язання постачальника по сервісі, підтримані виготовлювачем, підприємство-виробник має право відмовитися від виконання своїх зобов'язань по сервісі. Така ситуація має місце при поставці медичної техніки так званими "сірими" дилерами й продажу колишньої у вживання медичної техніки.
Все сказане відноситься не тільки до вітчизняної, але й до закордонної техніки, імпортованої в Україну.
Починаючи з 2002 р. скасоване обов'язкове ліцензування діяльності, пов'язаної з поставкою медичної техніки. Можна чекати, що кількість фірм, що поширюють медичну техніку збільшиться. Це може привести до росту числа поставок техніки від випадкових і "сірих" фірм, які не беруть на себе ні якої відповідальності за обслуговування поставляємої ними техніки.
Для виключення подібних випадків рекомендується замовникові (покупцеві) медичного встаткування обов'язково включати наступні пункти в договір поставки:
у випадку, якщо поставка здійснюється через посередника або дилера фірми-виробника медичного виробу, до договору повинен додаватися оригінал листа від виробника в якому посередник (дилер) уповноважується здійснювати поставку, або ж додається нотаріально засвідчена копія контракту між виробником і дилером, де є інформація про те, що дилер наділений необхідними повноваженнями із продажу медичної техніки, що виготовляється виробником;
повинен бути не тільки зазначений гарантійний термін служби виробу, але й підприємство, відповідальне за безкоштовне технічне обслуговування й ремонт виробу з підтвердженням його повноважень на цю діяльність, завірених виробником у спеціальному листі або договорі;
повинне бути зазначене підприємство, відповідальне за технічне обслуговування й ремонт виробу в післягарантійний період протягом терміну служби виробу, з підтвердження його повноважень аналогічно тому, як це сказано в попередньому пункті.
Ці рекомендації, звісно, повинні бути обов'язковими при закупівлі медичної техніки за рахунок бюджетного фінансування.
В умовах низької платоспроможності лікувально-профілактичних установ виникає проблема з розрахунками за поставлене встаткування й проведені роботи на налагодженню й обслуговуванню медичної техніки. Замовники - лікарні, поліклініки, профілакторії - посилаються на вбогість своїх бюджетів, пояснюючи такий стан фінансуванням медицини по залишковому принципі.
Разом з тим, здобуваючи дороге імпортне устаткування, адміністрації лікувально-профілактичних установ повинні враховувати фактор дорогого обслуговування такого встаткування й, зокрема , високу вартість видаткових матеріалів і запасних частин. В умовах же об'єктивного фінансового дефіциту бюджетів лікувально-профілактичних установ веде до простою імпортного дорогого медичного встаткування.
При обслуговуванні медичної техніки на територіальному рівні застосовуються різноманітні форми контактів зі споживачами. Більша частка робіт доводиться на таку форму взаємин як обслуговування на місці розміщення медичного встаткування. В основному це пов'язане з тим, що сучасні медичні комплекси складні в перевезенні й демонтажі. Як показують дослідження, 90% всіх видів робіт з обслуговування медичної техніки й устаткування проводиться в лікувальних установах. І тільки 10% робіт виробляється в так званих стаціонарних умовах - виробничих майстерень. При необхідності окремі запасні частини до встаткування виготовляються безпосередньо в цих майстернях, а при неможливості їхнього виготовлення, необхідні запасні частини замовляються на заводах-виробниках.
Крім ремонту медичної техніки ведеться монтаж, установка й налагодження знову придбаного споживачем устаткування.
На підприємстві існує система оцінки якості робіт з обслуговування медичної техніки й професійної діяльності співробітників.
Дослідження показують, що з метою рішення проблем на вітчизняному ринку виробництва, поставки й обслуговування медичної техніки, необхідні наступні основні заходи:
створення законодавчої бази, що відповідає сучасних вимогам взаємин суб'єктів ринку медичної техніки, у тому числі із правовими нормами, що регламентують відповідальність постачальників, замовників і споживачів за ощадливе відношення до медичного встаткування;
на рівні територій необхідні розробка й прийняття цільових програм єдиної технічної політики в охороні здоров'я регіону[1].
Основи фармакотерапії, правила зберігання та обліку лікувальних засобів;
Відповідно до Закону України "Про лікарські засоби" ( 123/96-ВР ) з метою посилення державного контролю за якістю лікарських засобів та удосконалення механізму реалізації державної політики у цій сфері Н А К А З У Ю: 1. Затвердити Правила зберігання та проведення контролю якості лікарських засобів у лікувально-профілактичних закладах (далі - Правила), що додаються.
2. Першому заступнику Головного державного інспектора України з контролю якості лікарських засобів Варченку В.Г. забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та публікацію у засобах масової інформації.
3. Установити, що Правила набирають чинності через три місяці з дня їх державної реєстрації. 4. Міністру охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь охорони здоров'я обласних, Севастопольської міської держадміністрацій, Головного управління охорони здоров'я та медичного забезпечення Київської міської держадміністрації, головним лікарям закладів охорони здоров'я, підпорядкованих Міністерству охорони здоров'я України, прийняти вимоги Правил до виконання.
5. Державній інспекції з контролю якості лікарських засобів МОЗ України, державним інспекціям з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі забезпечити контроль за виконанням вимог Правил.
6. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра - голову Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення Пасічника М.Ф.
Міністр А.В.Підаєв
ПРАВИЛА зберігання та проведення контролю якості лікарських засобів у лікувально-профілактичних закладах
1. Загальні положення

1.1. Правила зберігання та проведення контролю якості лікарських засобів у лікувально-профілактичних закладах (далі - Правила) розроблені відповідно до Закону України "Про лікарські засоби" ( 123/96-ВР ) з метою посилення державного контролю за якістю лікарських засобів та удосконалення механізму реалізації державної політики у цій сфері. Вимоги цих Правил поширюються на всі лікувально-профілактичні заклади (далі - ЛПЗ), незалежно від їх форм власності та підпорядкування.
1.2. Вхідний контроль якості лікарських засобів у ЛПЗ здійснюється уповноваженими особами (головними/старшими медсестрами; провізорами або фармацевтами лікарняних аптек), призначеними наказом керівника ЛПЗ відповідальними за якість лікарських засобів. Відомості про уповноважену особу (прізвище, контактний телефон та форма зв'язку) подають до державних інспекцій з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - територіальні інспекції) за місцем розташування ЛПЗ.
1.3. Державний контроль якості лікарських засобів в ЛПЗ здійснюється Державною службою України з лікарських засобів (далі - Держлікслужба України) та територіальними інспекціями.
{ Пункт 1.3 із змінами, внесеними згідно з Наказами Міністерства охорони здоров'я N 316 ( z0487-09 ) від 13.05.2009, N 778 ( z0895-10 ) від 14.09.2010, N 568 ( z1130-11 ) від 06.09.2011 }
1.4. ЛПЗ можуть закуповувати лікарські засоби лише у постачальників, які мають діючі ліцензії на виробництво та/або оптову чи роздрібну торгівлю лікарськими засобами.
1.5. Забороняється медичне використання неякісних, фальсифікованих лікарських засобів, термін придатності яких минув, лікарських засобів, що не зареєстровані в Україні та без сертифікатів якості, що видаються виробниками. Групи лікарських засобів, зазначених у п. 4.8 Інструкції про порядок контролю якості лікарських засобів під час оптової та роздрібної торгівлі, затвердженої наказом МОЗ України від 30.10.2001 N 436 ( z0107-02 ) та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 05.02.2002 за N 107/6395, повинні додатково супроводжуватись висновками щодо якості, виданими підпорядкованими лабораторіями або акредитованими лабораторіями в установленому порядку (далі - акредитована лабораторія).
Вимоги до приміщень ЛПЗ, призначених для зберігання лікарських засобів
2.1. Експлуатація обладнання та приміщень ЛПЗ, призначених для зберігання лікарських засобів, мають забезпечувати збереження їх якості протягом усього терміну придатності. Кількість площ і приміщень для зберігання визначається кількістю лікарських засобів, які в них зберігаються, з урахуванням їх токсикологічних, фармакологічних груп та фізико-хімічних властивостей.
2.2. Приміщення для зберігання лікарських засобів згідно з діючими вимогами забезпечуються охоронними та протипожежними засобами.
2.3. Приміщення для зберігання лікарських засобів мають забезпечувати захист лікарських засобів від пилу та сторонніх запахів.
2.4. У приміщеннях для зберігання лікарських засобів повинні підтримуватися температура і вологість повітря, які відповідають вимогам інструкції про застосування лікарських засобів. Для спостереження за цими параметрами приміщення, де зберігаються лікарські засоби, мають бути забезпечені термометрами і гігрометрами. Отримані дані щоденно заносять у журнал або картку обліку температури та відносної вологості.
2.5. Приміщення для зберігання мають бути обладнані витяжною вентиляцією, у разі коли це неможливо - кватирками, фрамугами.
2.6. Приміщення для зберігання мають бути забезпечені необхідною кількістю стелажів, шаф, холодильників, піддонів, підтоварників, з дотриманням необхідних умов освітлення тощо. Забороняється зберігати лікарські засоби на підлозі.
2.7. Приміщення ЛПЗ, де зберігаються лікарські засоби, прибирають вологим способом не рідше одного разу на день із використанням дозволених до застосування миючих та дезінфекційних засобів.
3. Загальні вимоги до організації зберігання лікарських засобів у приміщеннях ЛПЗ, призначених для зберігання лікарських засобів
3.1. Лікарські засоби слід зберігати окремо за фармакологічними групами залежно від способу їх введення, з урахуванням фізико-хімічних властивостей лікарських засобів, відповідно до вимог інструкції про застосування лікарських засобів.
3.2. Наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори зберігають в ЛПЗ відповідно до вимог діючих нормативних актів, які регулюють їх обіг в Україні.
3.3. Лікарські засоби слід розташовувати на стелажах, у шафах або холодильниках, а за необхідності - на піддонах, підтоварниках; отруйні лікарські засоби зберігають у металевій шафі під замком.
3.4. Лікарські засоби одного найменування та дози при зберіганні розташовують з урахуванням залишкового терміну придатності таким чином, щоб забезпечити першочергове використання лікарських засобів з меншим терміном придатності.
3.5. У процесі зберігання не рідше одного разу на місяць проводять суцільний візуальний контроль стану тари, зовнішнього вигляду лікарських засобів.
3.6. При пошкодженні тари негайно усувають дефекти. Перекладання, переливання в іншу тару, розфасування або розважування лікарських засобів, заміна їх етикеток в ЛПЗ забороняється.
3.7. У разі зміни зовнішнього вигляду лікарських засобів ЛПЗ звертається в територіальну інспекцію за місцем його розташування для встановлення їх придатності до застосування.
3.8. Лікарські засоби, термін придатності яких минув або відносно яких виникли сумніви щодо їх якості, мають бути вилучені та поміщені "у карантин" - чітко відокремлену зону, для запобігання помилковому їх застосуванню, з позначенням "Застосування заборонене до окремого розпорядження" та зазначенням їх назви та кількості.
3.9. До медичного застосування лікарські засоби, які знаходились у карантині, можуть бути повернені тільки після отримання позитивного висновку щодо їх якості від Держлікслужби України чи територіальної інспекції, крім лікарських засобів, термін придатності яких минув.
3.10. При отриманні негативного висновку від Держлікслужби України чи територіальної інспекції лікарський засіб знищується згідно з правилами проведення утилізації та знищення неякісних лікарських засобів, затвердженими наказом МОЗ України від 08.07.1996 N 199 ( z0407-96 ) та зареєстрованими у Міністерстві юстиції України 26.07.1996 за N 407/1432.
3.11. Усі лікарські засоби мають зберігатися відповідно до вимог, зазначених в інструкції про медичне застосування лікарського засобу.
3.12. Особливих умов зберігання потребують лікарські засоби:
- які вимагають захисту від світла;
- які вимагають захисту від дії вологи;
- які вимагають захисту від випаровування;
- які вимагають захисту від дії підвищеної температури;
- які вимагають захисту від дії пониженої температури;
- які вимагають захисту від дії газів, що містяться в навколишньому середовищі;
- пахучі, барвні;
- дезінфекційні засоби;
- медичні імунобіологічні препарати;
- вогненебезпечні (легкозаймисті) речовини.
3.13. Усі готові лікарські засоби мають зберігатися в упаковці виробника, етикеткою назовні:
- таблетки, драже, капсули зберігають ізольовано від інших лікарських форм у заводській упаковці, яка оберігає від дії зовнішніх факторів;
- ін'єкційні лікарські засоби слід зберігати в прохолодному, захищеному від світла місці в окремій шафі або ізольованому приміщенні (кімнаті) з урахуванням особливостей тари (крихкість), якщо немає інших указівок на упаковці;
- рідкі лікарські засоби (сиропи, настойки, рідкі екстракти тощо) мають зберігатися в прохолодному, захищеному від світла місці, якщо немає інших указівок на упаковках;
- плазмозаміщувальні та дезінтоксикаційні розчини зберігають ізольовано при температурних інтервалах, указаних на упаковці, та в захищеному від світла місці;- мазі, лініменти, гелі, креми, пасти зберігають у прохолодному, захищеному від світла місці в щільно запакованій тарі, якщо немає інших указівок у інструкції про застосування лікарських засобів;- зберігання супозиторіїв повинно здійснюватися в сухому, прохолодному, захищеному від світла місці;- зберігання препаратів в аерозольних упаковках повинно проводитися в сухому, захищеному від світла місці, подалі від вогню та опалювальних приладів. Аерозольні упаковки слід оберігати від ударів та механічних пошкоджень. 4. Порядок організації зберігання лікарських засобів у відділеннях ЛПЗ
4.1. Лікарські засоби для їх подальшого медичного застосування отримує головна/старша медична сестра відділення ЛПЗ у головної/старшої медичної сестри (провізора) ЛПЗ за відповідно оформленими документами. 4.2. Зберігання лікарських засобів у відділеннях ЛПЗ (маніпуляційний кабінет, медичний пост тощо) проводиться з урахуванням способу введення та з дотриманням вимог зберігання лікарських засобів.
4.3. Наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори зберігаються відповідно до вимог діючих нормативних актів, які регулюють їх обіг в Україні.
4.4. Забороняється виготовлення, розфасування, заміна етикеток, перекладання лікарських засобів.
4.5. За необхідності допускається порушення упаковки виробника головною/старшою медичною сестрою (провізором) ЛПЗ з обов'язковою вказівкою на новоствореній упаковці назви, серії, терміну придатності, виробника лікарського засобу та власного підпису головної/старшої медичної сестри (провізора).
4.6. Перевірка дотримання умов зберігання лікарських засобів у відділеннях проводиться уповноваженою особою ЛПЗ не менше одного разу на місяць, про що роблять запис у відповідному журналі. 5. Проведення вхідного контролю якості лікарських засобів в ЛПЗ
5.1. Вхідний контроль якості лікарських засобів у ЛПЗ здійснює уповноважена особа. 5.2. Головними обов'язками уповноваженої особи ЛПЗ є:
- проведення вхідного контролю якості лікарських засобів;
- оформлення письмового висновку вхідного контролю;
- оформлення та ведення журналу обліку та реєстрації повідомлень і приписів від Держлікслужби України та територіальних інспекцій (додаток 1);
- перевірка наявності та вилучення у ЛПЗ неякісних і фальсифікованих, незареєстрованих лікарських засобів згідно з офіційною інформацією Державної чи/та територіальної інспекції;
- надання територіальній інспекції повідомлень про виявлені неякісні, фальсифіковані лікарські засоби в термін 10 робочих днів, якщо інше не було зазначено у розпорядчих документах, та побічні реакції/дії або загибель людей при застосуванні серії(й) лікарських засобів. 5.3. Порядок проведення вхідного контролю якості лікарських засобів у ЛПЗ 5.3.1. При надходженні лікарських засобів у ЛПЗ уповноважена особа спочатку здійснює перевірку супровідних документів на лікарські засоби:- накладних, у яких обов'язково мають бути зазначені назва, дозування, лікарська форма, номер серії, кількість, назва виробника лікарського засобу;- сертифікатів якості виробників, завірених печаткою останнього постачальника;
- висновків щодо якості, виданих підпорядкованою лабораторією або акредитованою лабораторією у випадках, передбачених п. 4.8 Інструкції про порядок контролю якості лікарських засобів під час оптової та роздрібної торгівлі, затвердженої наказом МОЗ України від 30.10.2001 N 436 ( z0107-02 ) та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 05.02.2002 за
N 107/6395;- даних про реєстрацію лікарського засобу.
5.3.2. Одержані ЛПЗ лікарські засоби підлягають візуальному контролю уповноваженою особою, який включає перевірку:
- стану тари;
- групової, первинної, вторинної (за її наявності) упаковки;
- маркування;
- наявності інструкції про застосування на доступній для споживача мові;
- зовнішнього вигляду, у тому числі цілісності, однорідності, наявності пошкоджень лікарських засобів;
- терміну придатності лікарських засобів.
5.3.3. Забороняється застосування одержаних лікарських засобів у ЛПЗ до одержання письмового висновку уповноваженої особи, що здійснює вхідний контроль якості лікарських засобів у ЛПЗ.
5.3.4. За результатами вхідного контролю якості лікарських засобів уповноваженою особою оформляється письмовий висновок, який містить результат вхідного контролю, дату його роведення, підпис та прізвище уповноваженої особи.
5.3.5. У разі позитивного результата вхідного контролю уповноважена особа надає письмовий висновок щодо можливості використання (застосування) серій(ї) лікарських засобів та передає одержані лікарські засоби для застосування у відділення ЛПЗ або на зберігання.5.3.6. У разі негативного результата вхідного контролю уповноважена особа складає акт про виявлені дефекти, який є підставою для повернення лікарських засобів постачальнику. Копія акта також подається у територіальну інспекцію.5.3.7. Посадові особи територіальної інспекції відбирають зразки таких лікарських засобів для проведення державного контролю їх якості. На час проведення лабораторного аналізу, до остаточного вирішення питання про їх якість, лікарські засоби знаходяться у карантині, ізольовано від інших лікарських засобів, з позначенням "Застосування заборонене до окремого розпорядження". 6. Державний контроль якості лікарських засобів у ЛПЗ
6.1. Державний контроль якості лікарських засобів у ЛПЗ здійснює Держлікслужба України з безпосередньо підпорядкованими їй територіальними інспекціями відповідно до чинного законодавства. 6.2. Державні інспектори на місці здійснюють планові (не частіше одного разу на календарний рік) та позапланові (за дорученням Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров'я України; за зверненням чи на запит інших державних контрольних та правоохоронних органів та органів місцевої влади; за розпорядженням Держлікслужби України; у разі надходження скарги чи заяви про порушення вимог чинного законодавства щодо якості лікарських засобів) інспекційні перевірки ЛПЗ щодо додержання ними вимог законодавства з питань забезпечення якості лікарських засобів. Результати перевірок оформляються актом перевірки встановленого зразка. 6.3. Відбір зразків лікарських засобів та державний контроль їх якості здійснюються у порядку, визначеному чинним законодавством. 6.4. Відбору підлягають лікарські засоби, що зберігаються з порушенням діючих норм і правил та в разі негативного висновку візуального контролю. Відбір зразків лікарських засобів оформляється актом встановленого зразка. 6.5. Лабораторний аналіз якості лікарських засобів здійснюється підпорядкованою лабораторією або акредитованою лабораторією на підставі направлень Держлікслужби України або територіальних інспекцій. 6.6. Держлікслужба України або відповідна територіальна інспекція перевіряє за документами правильність проведення відбору зразків лікарських засобів та висновки щодо якості ідпорядкованих лабораторій та акредитованих лабораторій щодо їх відповідності вимогам законодавства, повноти підстав відбору, достатньої обґрунтованості і на основі результатів аналізу готує і надсилає до ЛПЗ відповідне розпорядження (припис) та приймає рішення щодо контролю якості зазначених засобів у подальшому. Перший заступник Головного державного інспектора України з контролю якості лікарських засобів В.Г.Варченко
Надання невідкладної медичної допомоги при термальних станах.
Термінальні стани (terminus-границя, кінець лат.)– крайня ступінь порушення (зупинка) дихання, кровообігу, з розвитком швидко прогресуючої ішемії головного мозку, яка виникає на тлі значних порушень гомеостазу, має тенденцію до прогресування,не може бути призупинена власними силами організму та потребує відновлення, або штучного заміщення функцій життєво-важливих систем організму.
Умирання – це процес прогресуючого згасання з подальшою зупинкою функцій життєво-важливих систем організму і може бути зворотнім.
Реанімація – це комплекс лікувальних заходів (штучне дихання, масаж серця, електрична дефібриляція серця та ін.) направлених на відновлення функцій життєво-важливих систем .
Причини
Найбільш частими причинами розвитку термінальних станів є раптова зупинка кровообігу, дихання і пошкодження мозку. Залежно від того яка із систем в першу чергу уражена
патологічним процесом – процес умирання має певні особливості. Якщо причиною смерті є зупинка кровообігу - через 8 -12с. настає втрата свідомості, через 20-30с - зникає спонтанна
електрична активність кори головного мозку (на ЕЕГ- ізолінія), а через 40-50 секунд настає зупинка дихання. Якщо причиною смерті є зупинка дихання то порушення
свідомості, згасання функції ЦНСпередуватимуть зупинці кровообігу, а через 2 – 5 хвилин (виключаючи такі ситуації, як 8 гіпотермія або інтоксикація седативними чи наркотичними
препаратами) ураження головного, спинного мозку та інших життєво важливих систем набуває фатального, незворотного характеру. При первинному ураженні головного мозку раніше
порушується механізм зовнішнього дихання, а система кровообігу функціонуватиме відносно довший час (виключення складає нейрогенна зупинка кровообігу) .
Патомеханізм
Розвиток термінальних станів обумовлений тією чи іншою формою гіпоксії - патологічного процесу, який виникає внаслідок порушення забезпечення тканин киснем, або порушення його
утилізації в клітинах. Гостра гіпоксія має:
- латентний період – декілька секунд, коли клітини функціонують нормально, - період порушення функцій – припинення функції органів при збереженні життєздатності клітин; - період оживлення, або незворотного пошкодження клітин. Незалежно від першопричин розвитку прогресуюча гіпоксія вражає всі органи і системи організму, призводить до значних розладів гомеостазу, пошкодження структури тканин і клітин з подальшим припиненням їх функції. Розвиток складного комплексу компенсаторно-пристосовних змін в таких випадках направлений на забезпечення кровообігу та оксигенації ЦНС і серця за рахунок всіх інших систем (м’язів, легенів, органів черевної порожнини). Централізація кровообігу, активація дихального і судинорухового центрів через стимуляцію рецепторів дуги аорти і каротидного синусу, забезпечення тканинного метаболізму за рахунок анаеробного окислення глюкози сприяють захисту життєво важливих систем, але водночас викликають тяжке гіпоксичне ураження інших органів і тканин (нирок, легень, кишечника, печінки), порушення місцевої гемодинаміки, мікроциркуляції, з розвитком ацидозу, грубими порушеннями функції органів і тканин. Рівень компенсаторних реакцій залежить від величини і швидкості розвитку первинної гіпоксії (при раптовій зупинці 9 кровообігу компенсаторні реакції практично не реалізуються, а при крововтраті, особливо тривалій, розвиваються в повній мірі). При раптовій зупинці дихання або кровообігу окислювально- відновні процеси, що проходять в клітинах з участю кисню стають неможливими. В клітинах різко збільшується рівень недоокислених продуктів обміну, що веде до активації лізосомальних ферментів ігибелі клітин. Ці процеси займають певний відрізок часу, так званий «перехід від життя до смерті». Такий стан є термінальним, івін може бути зворотнім, бо в цей період незворотні ушкодження (в першу чергу ЦНС) ще відсутні.
Клінічні стадії вмирання (термінальні стани)
Передагональний стан – характеризується порушенням діяльності центральної нервової системи(сопор абокома), низьким артеріальним тиском, централізацією кровообігу (відсутність пульсу на периферійних судинах при наявності його на центральних артеріях, виражені розлади мікроциркуляції, ціаноз або блідість шкірних покривів), розладами дихання (поверхневе, прискорене або сповільнене дихання, можливі патологічні типи дихання).Всеце сприяє розвиткукисневогоголодуваннятканині зниженню рН (тканинний ацидоз) Цейперіод немає певноїтривалості.Він може бутивідсутнім,наприклад, при раптовому розвитку зупинки серця при ураженн іелектрични мструмом.У випадках,коли організм має можливість включити компенсаторн імеханізми (наприклад, крововтрата), передагональнийстан може тривати кілька годин. Термінальна пауза (від декількох секунд до 2-3 хв.) –перехідний період між передагонією та агонією, який характеризується повним виключенням головного мозку з регуляції життєво важливих функцій, згасанням рефлекторної діяльності, критичною артеріальною гіпотензію, після різкого прискорення дихання настає його зупинка, на ЕКГ регулярний ритм змінюється на поодинокі імпульси.
Агонія (боротьба) – характеризується короткочасною активацією життєдіяльності організмі за рахунок регуляції життєво важливих функцій довгастим і спинним мозком, що спрямовано на мобілізацію останніх можливостей організму зберегти життя. Агонія починається короткою серією вдихів з наступним нетривалим прискоренням частоти дихання, з'являється пульсація на великих артеріях, правильний ритм і підвищення АТ, що може привести до короткочасного відновлення кровоточу з появою зіничного рефлексу і навіть свідомості. Організм працює за рахунок анаеробного (безкисневого) обміну, швидко стає недостатнім з накопиченням недоокислених продуктів обміну. Дихальні рухи поступово уповільнюються, стають більш поверхневими і припиняються, ЧСС сповільнюється до 20-40 за хв. або прискорюється до парадоксальної тахікардії, пульс та АТ на периферичних артеріях не визначаються, настає зрив синхронної роботи міокардіоцитів з наступною зупинкоюкровообігу і дихання. Тривалість агонального періоду залежить від характеру патологічних змін і може тривати від кількох хвилин до кількох годин. Клінічна смертьпочинається з моменту припинення діяльності ЦНС, кровообігу і дихання і продовжується протягом короткого проміжку часу, поки не розвинуться незворотні зміни в життєво-важливих органах, в першу чергу в головному мозку. Обмін речовин в тканинах продовжується шляхом анаеробного гліколізу. Поступово (впродовж 3-6 хв.) запаси глікогену у мозку виснажуються, і нервова тканина вмирає. Ознаки, що свідчать про розвиток клінічної смерті: - відсутність свідомості, широкі зіниці (через 30-60 сек. Після припинення кровообігу), арефлексія, м'язова атонія (граничний мідріаз і відсутність фотореакцій не є достовірними діагностичними ознаками, оскільки можлива їх відсутність при деяких отруєннях, хворобах очей, у осіб старечого віку та ін.);
- відсутність рухів грудної клітки, відсутність дихальних шумів при аускультації, (агональні вдихи, можуть продовжуватись ще кілька секундпісля настання клінічної смерті і не розцінюються як самостійне дихання);
- відсутність пульсу на центральнихартеріях (відсутність серцевих тонів не є достовірною діагностичною ознакою, оскільки можливе їх значне ослаблення, аж до повної 12 відсутності, при адекватній серцевій діяльності, в той же час наявність серцевих тонів при відсутньому пульсі на сонних артеріях є показанням до проведення реанімаційних заходів, оскільки відсутнє адекватне кровопостачання головного мозку);
- повна релаксація всіх м’язових структур (додатковий симптом, який слід враховувати при проведенні реанімаційних заходів як умову для погіршення прохідності дихальних шляхів).
- асистолія, фібриляція шлуночків або електромеханічна дисоціація за даними ЕКГ Час, необхідний для обстеження, не повинен перевищувати 7- 10 сек. Життя людини, яка перебуває в стані клінічної смерті може бути відновленим, але успіх можливий тільки тоді, коли заходи по оживленню починає особа, на очах якої у постраждалого сталася зупинка дихання, або кровообігу.Для встановлення діагнозу клінічної смерті досить наявності слідуючих ознак:
- відсутність пульсу на сонній артерії,
- широкі зіниці, що не реагують на світло,
- зупинка дихання, або дихання агонального типу.Тривалість періоду клінічної смерті зазвичай становить 3-6 хвилин, але в деяких умовах може подовжуватись до 15 хвилин, що залежить від причини та швидкості розвитку критичного стану (крововтрата, травма), температури тіла та навколишнього середовища, вживання препаратів,які сповільнюють клітинний метаболізм .

Приложенные файлы

  • docx 19051280
    Размер файла: 3 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий