Лекція 15. Соціологія етносу

Соціологія етносу
Які проблеми досліджує етносоціологія
Що таке етнос і нація
Які етносоціальні процеси проходять на терені України

ПЛАН
1.Предмет і функції етносоціології, передумови її виникнення
2. Концептуальні підходи до вивчення етносів
3. Нація як предмет дослідження етносоціології
4. Етносоціальні процеси
5. Сучасні етносоціальні процеси в Україні та захист прав національностей

1.Предмет і функції етносоціології, передумови її виникнення
Етнічні спільності один із ключових елементів соціальної структури суспільства і невід'ємний фактор соціального розвитку суспільства. Значимість етнічних спільностей у суспільному прогресі полягає у тому, що по-перше, вони є одними із найдавніших соціальних утворень, по-друге, являють собою численні групи індивідів, по-третє, так як етноси є носіями специфічних соціокультурних цінностей, історичного досвіду, вони відіграють велику роль в соціалізації як окремих індивідів, так і соціальних груп, по-четверте, беруть активну участь в політичних, культурних, економічних процесах і є, таким чином, однією з найважливіших соціальних складових суспільства. Тому очевидно, що вивчення народів та націй як соціальних спільнот є одним із основних предметів досліджень соціологічної науки. Займається ж аналізом закономірностей функціонування етнічних спільнот окрема галузь соціології етносоціологія.

Етносоціологія відносно молода галузь соціологічних знань, яка виникла на межі етнографії і соціології. Поняття "етносоціологія" походить від двох слів "етнос" народ і "соціологія" - вчення про суспільство. Таким чином, в буквальному перекладі етносоціологія означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологія як окрема галузь соціологічних знань сформувалась у Німеччині в 20-30-их pp. XX ст. Вперше термін етносоціологія запровадив у науковий обіг німецький соціолог Р. Турнвальд. Основоположником етносоціології прийнято вважати американського соціолога та історика-славіста X. Сіттона-Уотсона, який розробив концепцію етногенезу в доіндустріальному суспільстві. Основи етносоціології як окремої соціологічної дисципліни заклали також ряд відомих дослідників, такі як Б. Андерсон, Е. Гідденс, К. Ясперс, Е. Геллнер, Ф. Тьонніс, Е. Смітта ін. На території колишнього СРСР вона виокремлюється лише в 60-их pp., у часи так званої хрущовської "відлиги". Поява її пов'язана з необхідністю проникнення у сутність тих суспільних явищ, зміст яких значною мірою визначається етнічною специфікою країни чи окремих її регіонів.

У сучасному суспільстві інтерес до етносоціології зріс, що пояснюється рядом об'єктивних факторів. Один з них пожвавлення активності окремих народів та націй, викликаних у першу чергу політичними процесами, зокрема, розпадом колоніальних систем, закінченням холодної війни, руйнуванням тоталітарних комуністичних режимів у Східній Європі та розбудови незалежних держав, сприяння збереженню та розвитку національних культур та мов окремих етносів, пов'язаних з демократизацією світового суспільства. Явище активізації етнічних спільностей в другій половині XX ст. отримало загальну назву в західній соціології "етнічний ренесанс". Натомість інший фактор, що поглибив інтерес до етносоціології це загострення міжетнічних взаємин у сучасному світі, яке призвело до міжетнічних конфліктів у ряді регіонів світу. Це також свідчить про активізацію етнічних спільнот, розширення їхньої участі в сучасних соціальних процесах, тому на сьогодні етносоціологія стала однією з провідних галузей соціологічної науки.

На відміну від етнографії, предметом якої є передусім визначення кількісного складу того чи іншого етносу, його антропологічних особливостей, території проживання, вивчення етнічних особливостей матеріальної і духовної культури народу, етносоціологія вивчає етнічні спільності як соціальні утворення, як суб'єкти і об'єкти соціальних відносин. Важливе значення має дослідження закономірностей формування і розвитку етносів, оскільки це дає можливість зрозуміти їх місце у сучасних суспільних процесах. Чимало уваги сучасними ученими надається й дослідженню міжетнічної взаємодії, в тому числі й міжнаціональних конфліктів. Вивчає етносоціологія також вплив етнічних спільнот на певні соціальні процеси, що існують в суспільстві, зокрема на соціальну структуру суспільства й соціальну стратифікацію, використання і розподіл трудових ресурсів, процеси політичного життя державотворення, утворення і функціонування політичних партій, у яких народи і нації є основною соціальною базою тощо.

Таким чином, предмет етносоціології виявляється досить об'ємним, відмінним від предмета інших наук, котрі досліджують етнічні спільноти і включає в себе:

походження і розвиток етнічних спільностей;

вплив етнічних спільнот на різноманітні соціальні процеси, їхню роль у суспільному житті;

динаміку змін у культурі, мові, побуті різних етносів;

соціальні зв'язки та соціальні відносини, що виникають між етносами, тобто міжетнічні взаємини.

Звідси можна зробити висновок що:

Етносоціологія це галузь соціологічних знань, яка вивчає основні тенденції утворення і розвитку етнічних спільностей, їх взаємовідносини між собою, а також механізми їх входження в систему соціальних відносин.

Як і кожна галузь соціології, етносоціологія має власний категоріальний апарат. До основних категорій цієї соціологічної дисципліни належать плем'я, народність, народ, нація, міжетнічна взаємодія, національна свідомість, націоналізм та багато інших. Серед основних функцій етносоціології можна назвати:

визначення і усвідомлення ролі етнічних спільнот у суспільному житті;

сприяння розвитку національної свідомості та національної культури;

сприяння розвитку почуттів патріотизму та національної гідності;

налагодження механізмів міжетнічних відносин та інші.

Починаючи з кінця 80-их pp. етносоціологія як наука формується і в Україні. Українська етносоціологія зосереджує свою увагу на дослідженні етнічного складу українського суспільства, визначенні статусу українського етносу й національних меншин, вивченні міжетнічних стосунків в українському суспільстві.


2. Концептуальні підходи до вивчення етносів
Головним поняттям етносоціології є, безумовно, етнос. Ключовим питанням в дослідженні етносу до сьогодні залишається з'ясування його суті та характеру виникнення і розвитку етногенезу.

Етногенез процес походження, формування і розвитку етнічних спільностей, сучасних народів та націй.

Етнос є складним соціокультурним феноменом, який трактується сучасними дослідниками по-різному. Це стало причиною формування багатьох різноманітних концепцій етносів, з цієї причини наводиться чимало й визначень цього поняття.

Втім, незважаючи на розмаїття концепцій етногенезу, усі їх можна поділити на дві групи. Перша з них розглядає етнос як природне утворення, що склалось історично (Ю. Бромлей, Е. Сміт). Виникнення етносу не залежить від волі й бажань окремих людей, що є його членами. Формування етносів за цією концепцією явище об'єктивне і невідворотне, вони є прямим продовженням розвитку роду та племені, і в свою чергу призводить до утворення нації. Згідно другої концепції утворення етносів хоча і пов'язане з процесами у природі, проте вони формуються окремими соціальними суб'єктами, тобто є штучно утвореними (Л. Гумільов, Ф. Геккманн, Е. Геллнер).

Найвідомішим представником першої концепції був відомий російський вчений, академік Ю. Бромлей, що дає таке визначення етносу [5, с. 32]:

Етнос це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості свого побуту, культури, мови та психіки, усвідомлення єдності та відмінності від інших подібних утворень, зафіксоване у самоназві Етнічні ознаки, на думку Ю. Бромлея, присутні різним соціальним утворенням, зокрема таким як плем'я, народність, нація. Спільність походження, спільна територія, на якій проживають представники етносу, схожість в мові та культурі, на думку вченого, призводять до усвідомлення людьми своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень. Таке усвідомлення (етнічна самосвідомість) є характерною ознакою етносу і відрізняє цю етнічну спільність від роду, котрий має схожі з етносом інші чинники єдність території, мову та культуру. З іншого боку, етнос перша етнічна спільнота, яка характеризується тільки вищеназваними чинниками, оскільки у роді була ще й кровна спорідненість усіх його представників, чого не спостерігається за етносом. Отже в попередніх до етносу формуваннях родах було усвідомлення усіма представниками кровної спорідненості, а в етносі вона перетворюється на етнічну самосвідомість. Усвідомлення етносом відмінності від інших подібних до нього спільнот фіксується також у його самоназві етнонімі. Оскільки ж кровної спорідненості між усіма представниками етносу не було, Бромлей логічно припускає, що етнос утворюється з кількох розрізнених племен, що проживають приблизно на одній території, мають певну схожість у мові та культурі, які знаходять уже свій подальший розвиток у межах етносу.


Слід зазначити, що Ю. Бромлей був радянським ученим і працював у СРСР. Тому його концепція етносів не могла суперечити офіційній марксистсько-ленінській ідеології, яка надавала першочергове значення класовим спільностям і уже другорядне - етнічним. Тому учений змушений був поєднувати власну етнічну концепцію з теорією класів К. Маркса. Так, Бромлей доводить, що рівень розвитку етнічних спільностей напряму залежить від суспільно-економічних формацій, в яких діє та чи інша етнічна спільнота. Учений вважає, що кожна з цих спільностей відповідає своїй соціально-економічній формації: роди і племена первіснообщинній, народності - рабовласницькій та феодальній, нації капіталізму. На вищій сходинці комуністичного суспільства грані між націями повинні поступово стиратись і всі етнічні спільності повинні злитись в одне ціле, тобто народи і нації в майбутньому повинні зникнути і створити на своїй базі якесь нове етнічне утворення.

Етнос, як бачимо, формується на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато етносів втрачають спільність території і частини їх проживають на території інших народів, де формують етнічні групи, які втім зберігають основні ознаки свого етносу.

На відміну від Ю. Бромлея, інший російський соціолог Л. Гумільов є прихильником концепції штучно сконструйованих етносів, згідно якої етноси формуються не завдяки природним чинникам, а завдяки бажанням і волі окремих осіб, осіб з харизматичною вдачею, чий вплив на інших людей важко переоцінити.

Появі етносу, згідно Л. Гумільову передують консорції та субетноси [2, с. 35]. Консорцією він називає групу людей, що об'єднуються схожою долею. До консорцій відносяться гуртки, артілі, секти тощо. Більшість з них розпадаються, проте деякі залишаються і перетворюються у субетнос. Він же, за сприятливих обставин може перетворитися у етнос. Такою сприятливою обставиною Гумільов вважає так званий пасіонарний поштовх.

Що ж це означає?

Свою концепцію Л. Гумільов побудував на ефекті, відкритому біологом В. Вернадським. Сутність його полягає в тому, що всі живі системи (а значить і соціальні системи) поглинають біохімічну енергію, яка надходить з космосу і довкілля. Ідеальний стан системи настає тоді, коли система вбирає стільки біохімічної енергії, скільки необхідно їй для життєзабезпечення.

Надлишок цієї енергії призводить до активізації системи, дефіцит до згасання її життєвих функцій і розпаду.

Гумільов вважає, що етноси є "живими системами", оскільки складаються з індивідів живих організмів. Як і всі "живі системи", в основі вони енергетичні. Цю форму енергії В. Вернадський назвав біогеохімічною енергією живої речовини біосфери; це енергія, що отримана рослинами шляхом фотосинтезу й потім засвоєна тваринами через їжу. Ця енергія змушує все живе розширюватися шляхом розмноження до можливої межі; Земля не переповнена живим тільки тому, що ця енергія різноспрямована, і одна система живе за рахунок іншої.

Нерівномірність розподілу біогеохімічної енергії живої речовини біосфери за тривалий історичний час повинна була відбитися на поведінці етнічних колективів у різні епохи й у різних регіонах. Якщо двигун подій енергія, то вона повинна поводитися згідно всім енергетичним законам, тобто переходити в інші форми енергії. Ефект, вироблений варіаціями цієї енергії, проявляється в особливих властивостях характеру окремих людей, яку Л. Гумільов називає пасіонарністю. Пасіонарність (від лат. passion пристрасть) це внутрішнє прагнення (усвідомлене або неусвідомлене) до діяльності, спрямованої на досягнення якоїсь мети. Так, усередині VIII ст. до н. е. в Італії навколо Ромула зібралися 500 бродяг, що поклали початок римлянам; так само зібралися сподвижники навколо царя Давида в XI ст. до н.е., а люди "довгої волі" навколо Чингісхана, барони навколо Карла Великого тощо. Із цих і подібних до них консорцій поступово виростали спочатку субетноси, потім етноси й, нарешті, суперетноси [2, с. 49].

Більша система може створюватися й існувати тільки за рахунок енергетичного імпульсу, що робить роботу, завдяки якій система внутрішньо розвивається й здатна опиратися катастрофі. Цей ефект енергії Л. Гумільов назвав пасіонарним поштовхом. Відповідно до його спостережень, нові етноси виникають не в монотонних ландшафтах, а на межі ландшафтних регіонів і в зонах етнічних контактів, де неминучий процес етнічного змішання. Механізм цих процесів такий: вибух пасіонарності створює в багатьох індивідів, що живуть на охопленій цим вибухом території, особливий нервово-психічний настрій, що є поведінковою ознакою. Ця ознака пов'язана з підвищеною активністю, але характер її визначається місцевими умовами: ландшафтними, етнокультурними, соціальними, а також силою самого імпульсу. От чому всі етноси оригінальні й неповторні, хоча процеси етногенезу подібні.

Усього Гумільов виділяє дев'ять пасіонарних поштовхів, що охопили Європу, Азію і Африку, починаючи з XVIII ст. до н. е. (єгиптяни, хетти) закінчуючи XIII ст. н. е. (росіяни, литовці, турки-османи).

Таким чином, згідно Л. Гумільову, виникнення, розвиток і активність етносів залежить від пасіонаріїв осіб, здатних накопичувати значну кількість енергії і які здатні йти до мети всупереч інстинктам. Пасіонарність захоплює лише деяких людей, причому у різній мірі. До відомих пасіонаріїв можна віднести О. Македонського, Юлія Цезаря, князя Володимира, Жанну Д'Арк, Б. Хмельницького, О. Бісмарка, Наполеона, Ю. Пілсудського, В. Леніна та інших видатних осіб, чий вплив на переважну частину своєї етнічної спільноти був вражаючим. Згідно цій же концепції, будь-яка етнічна спільність має декілька періодів свого розвитку. Спочатку кількість пасіонаріїв поступово збільшується, що робить етнічну систему стійкою, збалансованою і сильною вона стає активною в соціально-політичному, економічному, культурному та інших напрямках суспільного життя. Досягнувши свого максимуму, кількість пасіонаріїв починає зменшуватись, що призводить до деструктивних процесів в середині системи і, врешті, вона розпадається. Потім на основі системи, що розпалась, утворюються нові і цикл розвитку системи починається спочатку. У зв'язку з цим учений виділяє кілька фаз життя етносу, а саме: поштовх, фаза підйому, фаза перегріву, надлам, інерційна фаза, фаза обскурації (затухання), гомеостаз і меморіальна фаза. Проте, окремі етноси, як-от китайці, араби, ведуть своє існування з прадавніх часів, тому що їм вдавалося "дотягнути" до наступного пасіонарного поштовху і попередній цикл, перериваючись, скажімо на фазі гомеостазу, не завершившись, дає можливість розпочатися новому циклу знову з фази поштовху [2].

Отже, Л. Гумільов, на відміну від Ю. Бромлея, розглядає етнос не як природне утворення, а як соціальний інститут, утворений пасіонаріями. Етноси утворення, які виникали і виникатимуть на різних стадіях суспільства, тоді як згідно теорії Бромлея вони виникли об'єктивно лише в певний період історії людства і в майбутньому їх формування не передбачається. Проте, і концепція Гумільова зберігає ознаки природного походження етносів. Хоча останні й утворюються пасіонаріями, проте поява самих пасіонаріїв залежить суто від природних факторів - вибухів енергії та її нерівномірного розподілу у живій (у тому числі й соціальній) системі.

Предметом дослідження соціології етносів крім етногенезу є також форма існування етнічних спільностей. За цим критерієм існують дві концепції етнічних спільнот. Одна з них розглядає етноси як реально існуючі групи, за якими можна спостерігати і вивчати їх, інша вважає етноси умовно існуючими групами. Перша концепція була розроблена представниками позитивістського напряму в соціології і отримала назву атомістичного підходу. Сутність його полягає в тому, що він розглядає етноси як утворення, для яких характерні певні ознаки, такі як територія проживання, мова, культура, традиції тощо. До атомістичного підходу належить і марксистська концепція, за якою етнічні спільноти розглядались через сукупність зовнішніх ознак, головною серед яких були економічні зв'язки та відносини. Представником атомістичного підходу були Ю. Бромлей, Е. Сміт, Ю. Семенов.

Багато сучасних соціологів є представниками іншої концепції, яка розглядає етнічні спільності як умовні групи. Так Б. Андерсон вважає, що єдине, що об'єднує представників етносу, це лише усвідомлення ними того, що вони належать до цієї етнічної спільноти. Будь-яка спільнота, більша за село, на думку Б. Андерсона є уявною, тому, що людина може лише уявити, що вона належить до якогось колективу або групи, але не має реального шансу зустрітися хоча б з незначною частиною представників цього колективу.

3. Нація як предмет дослідження етносоціології
Найвищою формою вияву етнічних спільностей є нація, котра виявляється одним із провідних предметів досліджень етносоціології.

Соціологів, які досліджують проблему нації, найбільше цікавлять питання щодо з'ясування сутності націй, відмінності й подібності їх до інших етнічних спільнот, чинники, що лежать в основі розбудови нації, а також час утворення націй.

Загалом, в сучасній соціологічній науці існують дві концепції щодо часу утворення націй прімордіалізму і модернізму. Прімордіалісти (англ. primordial первісний) вважають, що нації виникли давно, існували споконвічно. Представником цієї концепції є, наприклад, Я. Дашкевич, який обстоює думку, що українська нація почала формуватись ще за часів Київської Русі і процес трансформування слов'янського етносу в українську націю протікав дуже швидко, не зайнявши більше століття. Поряд з українською нацією, з слов'янського етносу сформувались ще дві московська та новгородська, перша з яких, підкоривши пізніше другу, утворила російську націю [11, с. 59 60].

Згідно з модерністською концепцією нації почали формуватись лише наприкінці XVIII ст., після Французької буржуазної революції 1789-1794 pp. Найголовнішими рисами нації, на думку представника модерністського напрямку Е. Сміта, є історична територія, на якій формується нація, спільна історична пам'ять, спільна культура, єдині юридичні права й обов'язки всіх членів, спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Згідно концепції Ю. Бромлея, нації утворюються в період капіталізму, приблизно в кінці XVIII в XIX ст. (такої ж точки зору дотримується і переважна більшість західних вчених). Серед українських вчених представників модерністського напрямку, можна виділити Я. Грицака, котрий вважає, що початок промислового перевороту, який настав після Французької революції, сприяв переходу від сільського до міського способу життя, від багатьох розрізнених культур до єдиної універсальної культури. Це сприяло перетворенню до-національних етнічних спільнот у нації.

На думку багатьох радянських вчених, нація формується на основі декількох етносів, серед яких один є переважаючим. Чимало істориків та політологів стверджують, що територія, мова, культурні та економічні зв'язки є лише підґрунтям, на якому формується нація. Народність стає нацією лише тоді, коли в неї виникає стійка потреба в політичному, культурному, психологічному самовизначенні.

Поряд з визначенням часу утворення націй, об'єктом уваги учених виявляються чинники, що є пріоритетними в націотворенні, адже це дає можливість осягнути сутність націй.

Першою у цьому напрямку була концепція марксизму. Згідно цієї точки зору, первісний спосіб виробництва і розподілу матеріальних благ, що ґрунтувався на суспільній власності на засоби виробництва, був ідеальним підґрунтям для функціонування родів та племен. З виникненням приватної власності і переходом до класового суспільства, сталі економічні зв'язки, що були в племінній общині руйнуються, і замість племен виникають нестійкі і мало згуртовані народності. І лише утворення єдиного економічного ринку індустріальної доби веде до згуртування народності, перетворення її в націю. Таким чином, провідним чинником в утворенні нації є соціально-економічні причини, що склались об'єктивно в процесі розвитку суспільства. Отже, марксистська теорія належить до так званих атомістичних концепцій нації, сутність яких полягає в тому, що нації – утворення, яке історично склалося в силу різноманітних об'єктивних обставин, до яких відносяться спільна територія, мова, історичні традиції тощо.

На відміну від марксизму, що зосереджував увагу лише на економічних відносинах, як єдиному чиннику формування нації, багато послідовників атомістичної концепції розглядали інший важливий націоутворюючий фактор культуру. Представником культурного напрямку в атомістичній концепції нації був Б. Андерсон. Учений вважає, що лише поява друкарства, яке дозволило масово розповсюджувати книги, сприяла формуванню національної культури, котра виступає передумовою появи націй. Підтримує Андерсона і сучасна харківська дослідниця О. Якуба, котра доводить, що етнічність є виявом культурної спадщини [ 14, с. 58]. Кожна нова ступінь розвитку етнічних спільностей являє собою більш високу ступінь розвитку культури суспільства, охоплює більше число людей і в цьому плані сприяє в більшій мірі їх об'єднанню. Отже, нація змінює народність лише завдяки вищому рівню розвитку національної культури, що є основним націоутворюючим чинником.

Натомість сучасний англійський соціолог Е.Геллнер спробував об'єднати ряд факторів у межах атомістичного підходу щодо формування націй. Учений виділяє два типи суспільств аграрне та індустріальне. У аграрному існує чітка ієрархія верств, а тому у ньому представлена множинність культур. Перехід до індустріального суспільства руйнує станову систему, сприяє розвитку освіти, унаслідок чого виникає єдина універсальна культура, притаманна усім членам суспільства. Таким чином, у своїй концепції нації Геллнер поєднує соціально-економічні чинники з культурними.

Отже, окрім виділення одного фактора в атомістичному підході виділяють і багатофакторність, як Е. Геллнер. У такому ж напрямку працювали й окремі українські соціологи, зокрема С. Рудницький та М. Шаповал. Так, С. Рудницький розглядав націю як групу, що має ряд питомих "прикмет", до яких дослідник відносить антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і питому спільну територію. У концепції Шаповала провідним націоутворюючим фактором є мова, яка поєднуючись на різних стадіях етногенезу з іншими факторами дає різні спільноти. Так, наприклад українські племена були лінгвістично-професійними скупченнями (мовно-хліборобськими), як спільність мовно-територіальну учений розглядає народність. Нацією ж українці стають тоді, коли почали змагатись за створення національної держави, тобто нація, за М. Шаповалом, спільність мовно-державна [11, с. 61 -62].

Альтернативною до атомістичних теорій, є суб'єктивістська концепція націй, основи якої заклав французький соціолог Е. Ренан. На його думку, нація не є сумою однакових для усіх мови, культури та звичаїв. Основу ж нації учений вбачає у бажанні індивідів належати до певної етнічної спільності, нація є окремим суб'єктом суспільного життя, об'єднана стихійною волею її представників. Таким чином, основа суб'єктивістської концепції визнання домінуючими в утворенні нації не об'єктивних чинників, а суб'єктивного, конкретніше національної свідомості, тобто розуміння її представниками щодо належності їх саме до цієї етнічної спільноти, відмінної від інших.

Такої ж точки зору притримувалися і окремі українські вчені, зокрема В. Старосольський та О.І. Бочковський. Так, Старосольський вважає, що націооб'єднуючим фактором є так звана "стихійна воля" [11, с. 63]. На відміну від спільнот, зв'язки між якими ґрунтувались на кровному рідстві (родина, рід, плем'я), нації притаманний зв'язок іншого типу "ідея", що об'єднує представників нації. Об'єднуючись "стихійною волею" (національною свідомістю), нація прагне реалізувати власну ідею оформитись політично, тобто створити свою національну державу. Отже, на думку прихильників суб'єктивістського напрямку, основними відмінностями між нацією та народністю є те, що нація, як правило, має власну державу, або принаймні прагне її утворити, а також володіє у порівнянні з попередніми етнічними спільностями набагато вищим рівнем національної самосвідомості. Отже, як доводить дана концепція, нація це політично, державно організований народ, який відзначається високим рівнем національної свідомості.

Робилися спроби об'єднати атомістичну і суб'єктивістську концепції націй, розробити єдиний синтезований підхід до вивчення цієї етнічної спільноти. Так, харківська дослідниця В. Арбеніна вважає, що на перших стадіях етногенезу переважаючими були об'єктивні, природні фактори. Проте, на сучасному етапі, високотехнічному і політично активному, самосвідомість етнічних спільностей різко зростає, тому у сучасному суспільстві домінуючим є суб'єктивний фактор. Така думка видається доволі слушною, оскільки самоусвідомлення етносу на перших стадіях етногенезу було вкрай нечітким, скоріше йшла мова про усвідомлення причетності до якоїсь території або до родинних зв'язків. Тому це був період виділення і розвитку природно-культурних чинників етногенезу, які сприяли виходу етносу на вищу стадію розвитку. Після того, як етап становлення етносу пройшов і він являв собою стабільну соціальну систему з чітко вираженими ознаками, у таких умовах уже й могла сформуватись національна свідомість, яка міцнішала з кожним століттям і навіть десятиліттям.

Тож у чому виявляється особливість нації? Враховуючи усі концепції, переглянуті вище, можна назвати основні ознаки, що відрізняють націю від етнічних формувань, що передували їй. По-перше, значно вищий рівень національної свідомості. Незважаючи на те, що соціальні зв'язки між представниками нації не є настільки близькими, як скажімо у племені, оскільки нація є уявною соціальною спільністю, разом з тим вона виявляється набагато зґуртованішою саме завдяки національній самосвідомості. По-друге, нація є більш економічно і політично активною, що пояснюється насамперед часом утворення націй, що збігається з початком промислового перевороту, а також невід'ємним прагненням утворити власну державу. По-третє, нація є носієм більш високого рівня культури, оскільки саме вона переймає історико-культурний досвід попередніх поколінь. Самобутність культури і мови тієї чи іншої нації сприяє процесу етнічної самоідентифікації її представників, розвитку у них національної свідомості.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що етнічні спільності є одними із провідних соціальних суб'єктів суспільного життя, оскільки беруть активну участь у політичних, економічних і соціальних у вузькому розумінні процесах. Етнічні спільності пройшли складний шлях свого розвитку етногенезу. Кожному періоду історії притаманні свої домінуючі етнічні спільноти, що вдосконалюючись переходять один в одного, змінюючи свою форму, що дає підстави стверджувати про неможливість зникнення етнічності як явища. Так, родова община дає початок племені, яке згодом утворює народність, котра у свою чергу формує націю, котра є домінуючою етнічною спільнотою на сучасному етапі суспільної історії. Розуміння закономірностей етногенезу дозволяє зрозуміти сутність етнічних спільностей, їх місце і роль у суспільному житті, дозволяє будувати ефективну національну політику.

4. Етносоціальні процеси
Населення сучасного світу в етнічному, культурному, мовному, расовому й релігійному відношенні являє собою досить строкату картину. За різними підрахунками на Землі живе від 3 до 7 тис. народів. Під терміном "народ " при цьому розуміють поняття етнічної спільноти.

Для багатьох народів характерний розподіл на субетноси (відособлені частини народу). їхнє походження відбувається по різному: як результат територіального відокремлення; як наслідок незавершеності процесу асиміляції етносом якоїсь сторонньої групи; завдяки наявності особливого соціального статусу (наприклад, козаки); у силу релігійної й расової відособленості тощо [5, с. 59].

Метаетнічні спільноти (групи народів, що мають загальні риси культури й загальна самоназва) також розрізняються за генезисом. Одні з них результат генетичної і мовно-культурної близькості (наприклад, східнослов'янські народи), інші як наслідок тривалого культурного взаємовпливу в межах єдиної історико-етнографічної області (народи Прибалтики, Північного Кавказу), треті - підсумок релігійної й пов'язаної з нею культурної єдності (ісламські народи).

Етнічні утворення різного рангу (метаетноси, етноси й субетноси) у сукупності становлять складну ієрархічну систему, що відбивається в самосвідомості. Та сама людина може вважати себе й слов'янином (метаетнос), і українцем (етнос), і русином

(субетнос), хоча найчастіше найбільш сильно виражена свідомість належності до середньої етнічної ланки - етносу.

Пануючою тенденцією етнічного розвитку в сучасну епоху є етнічне об'єднання, що характеризується культурним і мовним зближенням етнічних розходжень.

Отже, етнічна структура світу постійно змінюється, що пов'язано з процесами розвитку і функціонування різних етносів, котрі прийнято називати етносоціальними процесами.

Етносоціальними процесами називаються зміни у складі й способі життя певного етносу, а також ті зміни, що відбуваються навколо нього (в соціальному середовищі, в стосунках з іншими етносами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють суттєві зрушення в його бутті, розвитку, функціонуванні.


Етносоціальні процеси поділяються на два основних різновиди: етноеволюційні і етнотрансформаційні.

Етноеволюційні процеси зумовлені, насамперед, соціально-економічними і політико-культурними факторами. Ці процеси визначаються економіко-господарськими, історико-політичними, природно-географічними, геополітичними чинниками. Це можуть бути тимчасові міграції етносу або частини його на нові території, освоєння етносом нових земель, приєднання однією державою частини території іншої і переміщення туди частини свого населення. Характерним для цих процесів є те, що в ході подібних переміщень зміни торкаються переважно лише того етносу, що робить подібні міграції і, як правило, ці зміни не є надто відчутними і не змінюють внутрішньої суті цього етносу. Ці зміни можуть торкатися лише деяких елементів матеріальної і духовної культури, способу життя, побуту цього етносу. Щодо інших етносів, то подібні зміни їх торкаються лише опосередковано.

Значно глибше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені взаємодією різних етнічних спільностей або їхніх частин, що спричинює зміни в самосвідомості етносу або його частини, включення окремих груп його до складу інших етносів і навіть припинення існування одного етносу і появу на його місці нового. Прикладами таких процесів можуть бути утворення діаспор; створення і розпад державно-політичних формувань і пересування в межах нових кордонів різноетнічних груп населення; війни та міжнародні конфлікти, які завершуються приєднанням інших територій і зміною меж проживання різних етносів.

Будь-які етносоціальні процеси, як еволюційні так і трансформаційні, призводять до важливих змін в етнічних спільностях. Головними з них є етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Етнічна консолідація пов'язана з об'єднанням в єдине ціле розрізнених груп одного і того ж етносу, кожна з яких хоча й зберігала до моменту консолідації основні риси етносу, проте між ними були істотні відмінності в обрядах та звичаях, для кожної з них був характерний свій мовний діалект тощо. Також етнічною консолідацією називають об'єднання кількох етносів в один. Умовами, що сприяють етнічній консолідації є:

господарський розвиток регіонів певної країни;

зростання соціально-економічних і політичних зв'язків між етнічними групами та етносами, що консолідуються;

мовна політика держави, розвиток єдиної системи освіти;

особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, країв не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція це "розчинення" одного народу або частини його в середовищі іншого, стирання етнічних особливостей одного етносу або його частини і освоєння ним мови, культури і звичаїв того етносу, в межах якого він асимілюється. Етнічна асиміляція зумовлена дією таких факторів як:

економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними групами, що проживають на спільній території, призводить до стирання у деяких з них своїх етнічних ознак;

міграційні процеси, коли представники одного етносу на тривалий час потрапляють на етнічну територію іншого;

міжнаціональні шлюби;

мовна асиміляція, коли представники одного етносу втрачають свою мову і вважають рідною мову іншого етносу;

посилення духовної і культурної взаємодії різних етносів.

Наслідками етнічної асиміляції є зміна чисельності етносів, зміна національної самосвідомості, мовна асиміляція, етнічне змішування населення внаслідок міжнаціональних шлюбів. В результаті чисельність одних етносів збільшується за рахунок інших, а тих, в свою чергу, зменшується аж до їх можливого зникнення взагалі.

Серед інших етносоціальних процесів можна виділити процеси етнічного поділу. Загалом відомі два типи етнічного поділу: етнічна парціація й етнічна сепарація. При етнічній парціації відбувається розподіл єдиного раніше етносу на кілька більш-менш рівних частин. Жоден новий етнос не ототожнюється повністю зі старим (наприклад, поділ Київської Русі на Росію, Білорусь і Україну). Таким чином, етнічна парціація є суто етнотрансформаційним процесом.

Під етнічною сепарацією розуміється відділення від якого-небудь народу його частини (звичайно порівняно невеликої), що згодом перетворюється в самостійний етнос. Якщо при етнічній парціації вихідний етнос практично припиняє існування, то при етнічній сепарації він зберігається.

5. Сучасні етносоціальні процеси в Україні та захист прав національностей
Етносоціальні процеси є загальносвітовими, тому природно що вони не оминули й нашої держави. Основними напрямками досліджень сучасних українських і західних соціологів, що спеціалізуються на етнічних проблемах нашої держави у контексті етносоціальних процесів є:

дослідження процесу національного відродження українців;

вивчення проблеми міжетнічних взаємин;

аналіз державної політики щодо захисту прав національних меншин України.

"Етнічний ренесанс", що розпочався у світі у 60-70-их pp. XX ст., досяг і України. Проблема національного відродження українців почала гостро відчуватися уже в брежнєвські часи і досягла свого апогею наприкінці 80-их pp. минулого століття. Про це свідчить кілька фактів, основними з яких можна назвати такі. По-перше, під тиском низки політичних акцій, а також "натиску" української письменницької інтелігенції, Верховна Рада УРСР в жовтні 1989 р. приймає Закон "Про мови в Українській РСР", який вводиться в дію з 1 січня 1990 р. За цим законом українська мова отримала статус державної мови, а Рада Міністрів республіки розробила Державну програму розвитку української мови на період до 2000 року. По-друге, особливий спротив українського народу викликали глибинні процеси русифікації, які продовжувалися і після початку "перебудови". 13 червня 1988 р., у відповідь на заборону властей м. Львова провести установчі збори Товариства української мови їм. Т. Шевченка, львів'яни висловлюють недовіру ЦК КПУ, Львівському обкомові партії та управлінню КДБ. По-третє, в Україні, як і в інших республіках, розгортається широкий національно-демократичний рух, спрямований на розширення суверенітету республік та на перегляд Союзного Договору 1922 р, де вирішальну роль грало державно-партійне керівництво ЦК КПРС. Під натиском цього руху ЦК КПРС після 65-річної "перерви" поставила на розгляд пленуму ЦК (вересень 1989 р.) національне питання, яке вона вважала вже "розв'язаним остаточно й безповоротно". Усе це свідчило про підвищення національної активності в Україні, наслідком чого стало утворення незалежної Української держави у 1991 р.

Проте, питання національного відродження і на сьогодні залишається доволі актуальним, підтвердженням чому є полеміка щодо введення російської мови в Україні як другої державної. Процес національного відродження в Україні узагалі доволі суперечливий, оскільки як відомо стадії націогенезу ідуть в такій послідовності - визначення самоідентифікації - розвиток культури утворення держави. У нашій країні остання фаза навпаки виявилася першою, у той час як фаза самоідентифікації та культурна фаза завершені не до кінця. Тому слід і далі сприяти розвитку процесу національного відродження українців на рівні держави. Для цього потрібно вести відповідну пропагандистську, культурно-просвітницьку та освітньо-виховну роботу, тобто збільшувати кількість українських шкіл, центрів української культури, сприяти видавництву праць що стосуються історії рідного краю, культури, традицій і звичаїв українського народу тощо.

Втім, державна політика щодо відродження української нації уже на сьогодні дала певні результати. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 р. (у порівнянні з 1989 р.) кількість українців, незважаючи на загальне зменшення населення України більш ніж на 3 млн. чол., збільшилась в нашій державі на 122 тис. чол., або у процентному співвідношенні з 72,7% до 77,8 від загальної маси населення. У той же час кількість росіян зменшилась з 11,36 млн. чол. до 8,33 млн. чол. Таким чином кількість росіян зменшилась від 22,07 % від загальної кількості населення у 1989 р. до 17,28%. Це означає, що частина населення України, що раніше самоідентифікувалася як представники російської нації, тепер визнає себе українцями. Про це свідчать також дані, що за той самий період часу відсоток українців, які визнають рідною українську мову зменшився з 87,7% до 85,2%, а тих, хто визнає рідною російську мову збільшився з 12,3% до 14.8%

Серйозну проблему для національного відродження українців складає той факт, що населення держави територіально розмежоване на спільноти заходу і сходу. Таке розмежування спричинено відмінностями соціокультурного, економічного і політичного розвитку цих територій, що роз'єднує націю. Про це свідчать і події "Помаранчевої революції", де сторонами, котрі протистояли одна одній, можна вважати названі спільності. Відмінності між цими територіальними спільнотами найперше проявляються у їх політичних уподобаннях, що ускладнює насамперед, процес державного будівництва, викликає часті політичні кризи, які заважають успішному економічному, культурному і соціальному розвитку українського суспільства.

Іншою проблемою етносоціального розвитку нашої держави є міжетнічні взаємини. Україна є поліетнічною державою, на території якої проживають представники понад 100 національностей, тому проблема міжнаціональних відносин для України є вкрай актуальною.

У таблиці 5 показано найбільш чисельні національності України згідно перепису 2001 р. та порівняльні дані з результатами попередніх переписів. У таблиці 6 продемонстровано їх відношення до мови своєї національності, а також до української мови як державної та російської як загальновживаної.

Враховуючи такий багатонаціональний склад українського суспільства, нашою державою на принципах демократії проводиться ряд заходів в інтересах усіх націй та народностей, що проживають на території України.

Так, 1 листопада 1991 року Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей У країн и. Згідно з цією декларацією, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні та соціальні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Таблиця 5
Склад постійного населення України за найбільш численними національностями

Всього, тис. чол.
2001 до, %


1959
1970
1979
1989
2001
1959
1970
1979
1989

Все
населення
41869,0
47126,5
49609,3
51452,0
48240,9
115,2
102,4
97,2
93,8

у тому числі українці
32158,5
35283,9
36489,0
37419,1
37541,7
116,7
106,4
102,9
100,3

росіяни
7090,8
9126,3
10471,6
11355,6
8334,1
117,5
91,3
79,6
73,4

білоруси
290,9
385,9
406,1
440,0
275,7
94,8
71,5
67,9
62,7

молдавани
241.7
265,9
293,6
324,5
258,6
107,0
97,3
88,1
79,7

кримські татари

3,6
6,6
46.8
248,2

у 69,8 р.



болгари
219,4
234,4
238,2
233,8
204,6
93,2
87,3
85,9
87,5

угорці
149,2
157.7
164,4
163,1
156,6
104,9
99,3
95,3
96,0

румуни
100,9
112,1
121,8
134,8
151,0
149,7
134,6
124.0
112 0

поляки
363,3
295,1
258,3
219,2
144, 1
39,7
48,8
55,8
65,8

євреї
840,3
776,0
632,6
486,3
103,6
12,3
13 4
164
21,3

вірмени
28,0
33,4
38,7
54,2
99,9
у 3,6 р.
у 3,0 p.
у 2,6 p.
184,3

греки
104,4
106,9
104,1
98,6
91,5
87,7
85,6
87,9
92,9

татари
61,5
72,7
83,9
86,9
73,3
119,1
100,9
87,4
84,4

цигани
22,5
30,1
34,4
47,9
47,6
у 2,1 р.
158,1
138,3
99,3

азербайджанці
6.7
10,8
17,2
37,0
45,2
у 6,7 р.
у 4.2 p.
у 2.6 p.
122,2

грузини
11,6
14,7
16,3
23,5
34,2
у 2,9 р.
у 2,3 р.
у 2,1 р.
145,3

німці
23,2
29,9
34,1
37,9
33,3
143,3
111,5
97,6
88,0

гагаузи
23,5
26,5
29,4
32,0
31,9
135,7
120,6
108,6
99,9

корейці
1.3
4,5
6,1
8,7
12,7
у 9,5 р.
у 2,8 р.
у 2,1 р.
146 6

узбеки
8,5
10,6
9,7
20,3
12,4
145,8
116,9
125,3
60,8

чуваші
8,9
13,6
16,5
20.4
10,6
118,7
77,8
64,4
51,9

мордва
11,4
14,7
16,6
19,3
9,3
81,9
63,5
56,4
48,3

турки


0,3
0,3
8,8


у 34,4 p.
у 33,8 p

литовці
8,9
10,7
9,7
11,3
7.2
80,9
67,3
74,6
63,9

араби


1,4
1,2
6,6


у 4,9 p.
у 5,3 p.

словаки
14,0
10,2
8,7
7.9
6,4
45,7
62,7
73,2
80,5

чехи
14,5
12,1
10,6
9.1
5,9
40,7
49,0
55,9
64,9

казахи
4,7
7.6
7,2
10,5
5,5
117,7
73,1
77,1
52,6

латиші
6,9
7,4
7,2
7,1
5,1
73,4
68,4
70,9
71,1

осетини
3.3
4,6
5,3
6,3
4,8
145,4
106,1
92,0
76,2


Таблиця 6
Розподіл постійного населення за національністю та рідною мовою

Всього,
тис
З них вважають рідною мовою
До кількості населення кожної національності, %



Мову своєї національності
україн- ську
росій- ську
Мову своєї національності
україн- ську
росій- ську

Все
населення
48240,9
41094,0
606,7
6279,8
85,2
67,5
29,6 І

утому
числі українці
37541,7
31970,7
х
5544,7
85,2
х
14,8

росіяни
8334,1
7993,8
328,2
х
95,9
3,9
х

білоруси
275,7
54,6
48,2
172,3
19,8
17,5
62,5

молдавани
258,6
181,1
27,8
45,6
70,0
10,8
17,6

кримські татари
248,2
228,4
0,2
15,2
92,0
0,1
6,1

болгари
204,6
131,2
10,3
62,1
64,1
5,0
30,4

угорці
156,6
149,4
5,4
1,5
95,4
3,4
1,0

румуни
151,0
138,5
9,4
2,3
91,7
6,2
1,5

поляки
144,1
18,7
102,3
22,5
13,0
71,0
15,6

євреї
103,6
3,2
13,9
86,0
3,1
13,4
83,0

вірмени
99,9
50,4
5,8
43,1
50,5
5,8
43,1

греки
91,5
5,8
4,4
81,0
6,3
4,8
88,5

татари
73,3
25,8
3,3
43,1
35,2
4,5
58,8

цигани
47,6
21,3
10,0
6,4
44,7
21,0
13,4

азербайджанці
452
24,0
3,2
17,0
53,1
7,1
37,6

грузини
34,2
124
2,8
18,6
36,5
8,2
54,4

німці
33,3
4,1
7,4
21,5
12,3
22,2
64,6

гагаузи
31,9
22,8
1,1
7,2
71,5
3,4
22,6

корейці
12,7
2,2
0,7
9,7
17,3
5,5
76,4

узбеки
12,4
3,6
1,8
6,0
29,0
14,5
48,4

чуваші
10,6
2.3
0.6
7.6
21,7
5,7
71,7

мордва
9,3
1,5
0,6
7,2
16,1
6,5
77,4

турки
8,8
7,9
0,1
0,6
89,6
1,5
6,4

литовці
7,2
1.9
1,0
4,2
26,4
13,9
58,3

араби
6,6
4,1
0,9
1,2
62,1
13,6
18,2

словаки
6,4
2,6
2,7
0,3
41,2
41,7
5,2

чехи
5,9
1,2
2,5
2,1
20,1
42,3
36,2

казахи
5,5
1,0
0,8
3,5
18,2
14,5
63,6

латиші
5,1
1,0
0,9
3,2
19,6
17,6
62,7

осетини
4,8
1,2
0,4
3,1
23,8
8,3
64,3

Захист прав і свобод національностей гарантує і Конституція України, прийнята в 1996 році. Зокрема, її 11 стаття гарантує державне сприяння розвиткові культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно з ст. 24 у громадян не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує громадянам, що належать до національних меншин, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Чимало було зроблено для повернення в Україну представників етнічних груп, які в радянські часи були незаконно депортовані звідси. Так на 1 липня 1995 року в Україну повернулося майже 250 тис. кримських татар, 1400 болгар, 4800 вірмен, 3450 греків, 2000 німців.
В Україні триває процес створення етнокультурних товариств і об'єднань. У 1995 році їх налічувалося 260. Видається чимало періодичних видань мовами національних меншин, зокрема 48 газет. З 1992 по 1995рр.лишедержавними видавництвами ("Каменяр", "Карпати", "Маяк", "Таврія") було видано 260 книг на 20 мовах етнічних спільностей України.
Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністерство освіти та Міністерство у справах національностей та м і грації розробили і затвердили програму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994-2000 pp. У 1995р. Кабінет Міністрів ухвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Згідно цієї Концепції створено Центр циганської культури в Києві та болгарський культурний центр в Болграді Одеської обл. У серпні 1995 р. прийнято постанову "Про заходи щодо розв'язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим".
Питання для самоперевірки та контролю
1. Що вивчає етносоціологія? Чим предмет етносоціології відрізняється від предмета етнографії?
2. Назвіть основні етапи розвитку етносоціології у світі та в Україні.
3. Охарактеризуйте поняття "етнос", "нація". Найдіть спільні і відмінні риси між ними.
4. Які концепції утворення та розвитку етносів Вам відомі? Поясніть основні положення концепцій Ю. Бромлея та Л. Гумільова. Зробіть їх порівняльний аналіз. Які протилежні риси ці концепції містять?
5. Назвіть і охарактеризуйте основні концепції націй.
6. Що таке етносоціальні процеси? Які види етносоціальних процесів Вам відомі?
7. В яких напрямках розвиваються етносоціальні процеси в Україні? До яких змін на етнічній карті нашої держави призвели ці процеси?
8. Які заходи проводить Українська держава в плані захисту національних меншин?
Список використаної та рекомендованої літератури
1. Арбенина В. Л. Методологические проблемы этносоциологического исследования //Харьковские социологические чте-ния-95. Доклады и сообщения участников. Харьков, 1995.
2. Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. М.: "Наука", 1990.
3. Добреньков В., Кравченко А. Социология.М.: ИНФ РА-М, Т.2.-2000.
4. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: загальний курс. - К.: "Каравела", 2004.
5. Народы мира: историко-этиографический справочник / Под ред. Бромлея Ю. В. - М., 1988.
6. Современная западная социология: словарь. - М.: Политиздат, 1990.
7. Соціологія: Терміни, Поняття, Персоналії. /Уклад. В. Піча та ін. - Львів: "Новий світ - 2000", 2002.
8. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Городяненка. К.: "Академія", 2006.
9. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Під заг. ред. В. Воловича. - К.:Укр. Центр духовн. культури, 1998.
10. Статистичний щорічник. 2002.
11. Черниш Наталія. Соціологія: Курс лекцій Львів: Кальварія, 1996 ч.4.
12. Шаповал М. Загальна соціологія. К.: УЦДК, 1996
13. Щекин Г. В. Социальная теория и кадровая политика. К., 2000.









13PAGE 15


13PAGE 14215




15

Приложенные файлы

  • doc 19054251
    Размер файла: 260 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий