Derzh V kurs 1


3. Розвиток Афінської демократії у VII-V ст. до н.е.
Демократичний устрій в Афінах вста-новився не відразу. Хоча верховним за-конодавчим органом управління в Афі-нах вважалися народні збори, насправді їхня роль спочатку була незначною. Всі справи вирішувала рада знатних людей. Саме з них обирали архонтів -- поса-дових осіб, які управляли Афінською державою. Народ фактично не брав участі в управлінні полісом. А аристок-ратія чинила свавілля, вирішуючи спра-ви на свою користь. Невдоволення правлячою верхівкою призводило до за-колотів.
Закони Драконта. Щоб навести порядок в Афінах, 621 р. до н. е. архон-тові Драконту доручили скласти закони. Тому їх і називають Драконтовими зако-нами, їх було спрямовано головним чи-ном на захист приватної власності. Сувора кара чекала навіть за невелику прови-ну. Наприклад, за крадіжку овочів люди-ну засуджували до страти. І сьогодні можна почути трохи перекручений вис-лів — «драконові закони». Тобто мова йде про надто суворі закони.
Реформи Солона. Свавіллю родо-вої аристократії поклали край ре-форми Солона 594 р. до н. е. Солон від-мінив усі борги та повернув селянам зем-лю, відібрану за несплату боргів. Він ска-сував також боргове рабство та заборонив надалі закладати себе та членів сім'ї. Ба-гато рабів-боржників стали вільними.
Перед тим панували такі порядки. Якщо селянин брав позику, на його полі ставили камінь. А якщо він вчасно не повертав борг, землю відбирали, і селя-нин ставав рабом. Можна було сплатити борг, віддавши когось із членів сім'ї у рабство.
Тепер соціальний стан людини виз-начався не походженням (знатного вона роду чи ні), а кількістю майна. Все на-селення Аттики поділили на чотири розряди. Найвищий розряд складали грома-дяни з прибутком 500 медімнів сільсько-господарської продукції (вина, олії чи зерна). В Греції сипкі речовини, як зер-но, та рідкі, як олія чи вино, міряли медімнами. Медімн у різний час дорівню-вав 41—52 літрам. До другого розряду входили громадяни з доходом не меншим, ніж 300 медімнів. Вони називалися вершниками, тому мали служити в кін-ноті. Третій розряд складали люди з до-ходом у 200 медімнів. Це був найчисленніший розряд. Усі інші громадяни вхо-дили до розряду фетів.
Права та обов'язки людини визнача-лися її розрядом. На вищі посади могли обирати людей лише перших двох роз-рядів. На випадок війни з них формува-ли кінноту. Адже лише багаті люди мог-ли спорядити на війну коня. Представ-ники третього розряду служили у важко-озброєній піхоті, яка, крім зброї, мала захисний обладунок (панцер, шолом, щит). А четвертий розряд складав легко-озброєну піхоту і моряків.
Солон запровадив також демократич-ну раду — буле. Вона складалася з 400 осіб. Рада розробляла законопроекти та подавала їх на схвалення народних зборів. Тепер значення народних зборів надзвичайно зросло. На них обирали посадових осіб. Перед зборами ці особи й звітували про свою роботу.
Солон увїв також суд присяжних. Його членів обирали усі громадяни. Крім судових справ, цей суд контролював і ді-яльність посадових осіб.
Так було закладено основи афінської демократії.
Реформи Клісфена. Не всі грома-дяни Афін були прибічниками демокра-тії. Деякі мріяли про одноосібне прав-ління. Щоб запобігти цьому, в 509 р. Клісфен упровадив ще деякі реформи. Зокрема, він увів остракізм, або суд черепків. Якщо когось підозрювали в за-колоті проти демократії, його ім'я вид-ряпували на черепку. За рішенням на-родних зборів таку людину на 10 років виганяли з Афін.
Клісфен також збільшив раду до 500 осіб. А для ведення військових справ від-тепер обирали колегію з десяти стра-тегів. У випадку війни вони ставали воє-начальниками.
Реформи Солона і Клісфена зміцни-ли демократичний устрій в Афінах. Рі-шення народних зборів були законом для всіх. Архонтів і стратегів обирали теж на народних зборах. Ці особи звітували перед народом. Поряд із народними збо-рами діяла так звана Рада п'ятисот. Кожна її постанова розпочиналася словами: «Постановили рада та народ». Існував і суд присяжних. До нього зі скаргою міг звернутися кожен громадянин.
Правління Перікла. Розквіту де-мократії та й загалом Афін сприяла ді-яльність Перікла - видатного громад-ського діяча. Вона припадає на 60—30-ті роки V ст. до н. е. 15 останніх років сво-го життя, з 444 р. до н. е., Перікл був першим стратегом. Його роль у житті Афін була такою значною, що все V ст. до н. е. .називають століттям Перік-ла. Авторитет він здобув не силою, а мудрими проектами, вмінням перекону-вати народ. Аби розширити участь гро-мадян Афін у виборних органах, він че-рез народні збори провів постанову про платню за виконання громадських обо-в"язків: членам Ради п'ятисот, архонтам т-а суддям, стратегам тощо.
За ініціативою Перікла будо укладено мир із персами. Він добився провідного місця Афін у Делоському союзі. Перікл узався про афінську бідноту. За його часів в Афінах розгорнулося грандіозне будівництво, яке забезпечило роботою і бідняків, і кваліфікованих майстрів. На Акрополі зводили нові храми. Серед них - знаменитий Парфенон. Перікл сам брав участь у виборі мармуру на його будівництво, стежив за роботою та витра-тами. Головним керівником Ізобіт тут був знаменитий скульптор Фідій. Його рука-ми виконано скульптурні оздоблення цього храму. Він же створив декілька статуй богині Афіни для Акрополя. Цьо-му ж митцеві належить і знаменита ста-туя Зевса, виконана для храму в Олімпії. Саме тієї Олімпії, де проходили славно-звісні Олімпійські ігри. Перікл заохочував театр, літературу, мистецтво. Афіни перетворилися за часів Перікла на центр духовного життя Греції. Сюди з'їжджалися скульптори, художники, вчені, поети. Це час творчої діяльності уславлених фі-лософів Анаксагора та Сократа, скульп-торів Мірона та Фідія, архітектора Гіпподама. Тоді ж в афінському театрі ста-вив свої трагедії знаменитий Софокл.
Афінська демократія. Всі важливі питання життя Афін розв'язували народ-ні збори. В них могли брати участь усі громадяни віком від 20 років. Народні збори скликали не менше 40 разів на рік. Тут слухали звіти посадових осіб, обговорювали витрати на військові та будівельні потреби, питання відносин з іншими державами. Кожен мав право виступити.
Афінські громадяни мали брати участь у захисті своєї держави. З 18 до 20 років вони проходили обов'язкову військову службу.
Таким було V ст. до н. е. в історії Афін. Слід зазначити, що розквіт Афін бу-ло забезпечено не лише демократичним устроєм. В Афінах зберігалася скарбниця Делоського союзу. І ці кошти Афіни знач-ною мірою витрачали на будівництво та інші свої потреби. Коли ж деякі міста на знак протесту намагалися вийти з союзу, Афіни силою утримували їх. Тобто фак-тично союзні міста стали данниками Афін. Відібрані в інших держав землі засе-лялися афінськими військовими поселен-цями. Вони стежили за порядком на цих землях і були опертям афінян на місцях. Таким чином Афінська держава пе-ретворилася на якийсь час в імперію.
5. Завоювання Александра Македонського. Епоха еллінізму
У 336 р. до н.е. Македонію очолив син Філіппа II Александр (356-323 pp. до н.е.).
ПОХІД У ПЕРСІЮ. Після смерті батька Александр продов-жував його політику. Він пішов війною на Персію.
У 336 р. до н.е. македонська армія через північ Греції вийшла до земель Персії на півострові Мала Азія. Перська держава у цей час була ослаблена боротьбою за владу між сатрапами, які стали самостійними і не бажали коритися цареві Персії Дарію ІІІ. Його велика армія складалася з греків і македонців, окрім Спартанців. Усіх об'єднувала ідея священної війни та помсти персам за розорення Греції під час греко-перських воєн.
У 334 р. до н. е. Александр переправився через протоку Геллеспонт, між Європою та Азією, й опинився на землях Перського царства. Міста одне за одним здавалися полковод-цеві. Ніщо не могло його спинити.
Назустріч Александру рушив перський цар Дарій IІІ з величезною армією. Біля міста Ісси відбулася битва (333 р. до н. е.), в якій перемогли македоняни, Александр захопив у полон матір, жінку і двох дочок Дарія, забрав його колісницю, розкішний намет, обладунок, багато золота й срібла. Сам Дарій ледве врятувався втечею.
ЗАВОЮВАННЯ ХАНААНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Після перемоги в битві біля Ісси Александр завоював Сирію, Фінікію та Палестину. Не підкорилося йому лише багате фінікійське місто Tip. Частина міста була розташована на острові. Александр наказав насипати в морі греблю, щоб з'єднати Tip з берегом, і цією греблею доставив до стін міста стінобитні машини -тарани. Через півроку Александр захопив Tip. Половину жителів він продав у рабство, а половину звелів жорстоко стратити — розіп'ясти на хрестах.
ЗАВОЮВАННЯ ЄГИПТУ. Після цього армія Александра рушила на Єгипет. Єгиптяни не любили персів і тому радо вітали македонян як своїх визволителів. Цілий рік армія відпочивала в Єгипті й готувалася до наступних походів. За цей час за наказом Александра в дельті Нілу було збудовано місто Александрію. Нині Александрія Єгипетська — одне з найкрасивіших і найбагатших міст світу.
Єгипетські жерці оголосили Александра сином бога Аммона. Відтоді характер полководця почав псуватися, він загордився і забажав, щоб йому поклонялися як богу. Для греків і македонців це було незвично.
БИТВА ПРИ ГАВГАМЕЛАХ 331 до н. е.. З Єгипту македонська армія пішла до Месопотамії. Неподалік від річки Тигр, біля села Гавгамели, відбулася вирішальна битва македонян з персами. Коли дві армії зблизилися, настав вечір. Дарій III боявся несподіваного нападу. Тому він наказав своїм воїнам вишикуватись на полі й не спати.
Александр зробив інакше. Він дав можливість своїм воїнам виспатися й підготуватися до битви. Його полководці, налякані великими силами персів, пропонували напасти на них уночі, та Александр гордо відповів: «Я не краду перемог!». З цими словами він зайшов у свій намет, ліг і спокійно заснув.
Вранці розпочалася битва. Перси, змучені безсонною ніччю, ледве трималися на ногах від утоми. Проте їх було біль-ше, ніж македонян. Крім того, Дарій виставив на полі битви колісниці з прикріпленими до коліс та дишел гострими косами, що косили противника. Але македонські лучники перестріляли візничих, а потім розступилися і пропустили коней з колісницями. Александр пробився до самого центра перського війська — туди, де був Дарій. Дарій так зля-кався, що покинув військо і втік далеко в степи. Невдовзі він загинув від рук персів.
АЛЕКСАНДР У ПЕРСІЇ. ПІСЛЯ битви при Гавгамелах Александру вже легше було завоювати найголовніші перські міста - Вавилон, Сузи, Персеполь.
У Персеполі були розкішний царський палац і гробниці перських царів. Александр захопив незліченні скарби. Для того щоб їх вивезти з підвалів палацу, знадобилося 10 тис. пар мулів і 5 тис. верблюдів. Усього було взято кілька тисяч тонн золота й срібла. Після цього Александр своїми руками підпалив палац. За кілька годин від нього залишилися тільки попіл і руїни. Було знищено чудові твори мистецтва, створені не одним поколінням людей.
З БІОГРАФІЇ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО. Під час походу в Середню Азію македонське військо йшло безводною пустелею. Нещадно пекло сонце, і воїни дуже хотіли пити. Та води ніде не було. По дорозі їм зустрівся караван, і погоничі налили царю в його шолом трохи води. Та коли цар побачив, як жадібно дивляться на нього воїни, він не став пити воду, а вилив її у пісок. Після цього випадку авторитет полководця зріс ще більше.
ПОХІД в ІНДІЮ. Із Середньої Азії Александр пішов на Індію. Він мріяв дійти до «кінця світу». Македонські воїни перейшли через гірський хребет Гіндукуш і опинилися в Індії. Далі військо, стомлене походами, йти відмовилося.
Повернувшись до Вавилона, який він зробив своєю столицею, Александр влаштував грандіозне весілля персіянок зі своїми воїнами. Він хотів об'єднати персів і греків в один народ. Сам він одружився з дочкою вбитого царя Дарія Статірою.
В останні роки правління Александр перейняв багато перських звичаїв, які здалися грекам і македонянам смішними й принизливими.
Цар сидів на троні в золотій короні та розкішному перському вбранні. Він вимагав, щоб його вважали богом і вклонялися йому до землі. (У греків не було звичаю вклонятися.)
Александр збирався в новий, африканський, похід. Але несподівано захворів і помер у віці тридцяти трьох років. Сталося це в 323 р. до н. е. у Вавилоні. Тіло Александра залили медом і поклали в золотий саркофаг.
МОНАРХІЯ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО. Внаслідок завоювань Александра утворилася величезна держава, що простягалася від Греції до річки Інд. Необмеженим володарем цієї держави була одна людина — сам Александр Македонський. Така форма правління називається монархією, від грецьких слів «монос» («сам, один») і «архо» («володарюю»).
На завойованих землях Александр свідомо прагнув поширити грецьку культуру і мову. Він запрошував греків переселятися в нові, збудовані для них, міста - такі, як Александрія Єгипетська. Александр заснував 20 міст і кожне назвав своїм ім'ям. У цих містах життя було організоване за грецьким зразком: стояли храми еллінським богам, діяли театри й бібліотеки. На основі грецької культури Александр мріяв створити нову світову державу, в якій панували б рівність усіх громадян, свобода, добробут.
ЕЛЛІНІСТИЧНІ ДЕРЖАВИ в IV-IІ ст. до н. е. Гігантська ім-перія, створена Александром Македонським, складалася з різних земель, племен і народів. Туди входили Македонія, Греція, Єгипет, Близький Схід, Персія, Середня Азія та час-тина Індії. Жителі цих країв говорили різними мовами, поклонялися своїм богам, носили власний національний одяг і господарювали кожен по-своєму. Відстані між окремими частинами імперії сягали сотень тисяч кілометрів. Тому керувати такою великою державою було дуже важко.
Після раптової смерті Александра почалася боротьба між його полководцями за владу. «Діадохи» (грецькою — «спадкоємці» царя) поділили імперію на кілька менших самостійних держав. Найбільшими з них були три: Сирійська, Єгипетська і Македонська.
Полководець-діадох Селевк узяв собі Сирію, Вавилон і Персію. Він став засновником нової царської династії Селевкидів.
Полководцю Птолемею дістався Єгипет. Він засну-вав династію Птолемеїв.
Полководець Антігон одержав Македонію і заснував династію Антігонідів.
Усі діадохи оголосили себе царями.
Розквіт нових елліністичних держав припадає на III ст. до н. е., проте він тривав лише 100 років. Потім починається їх повільний занепад. За ці роки діадохи шість разів воювали між собою. Поступово їхні землі захоплюють інші молоді й могутні держави Заходу та Сходу — Рим (сучасна Італія) і Парфія (сучасний Іран).
6.Античні міста-держави в Північному Причорноморї
На рубежі VIII-VII ст. до н.е. на північних берегах Чорного та Азовського морів виникли античні грецькі міста-держави (поліси). «Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка причин. Узагальнюючи доробок науковців, український історик О. Бойко виділяє такі теорії грецького переселення:
• демографічна (у І тис. до н.е. територія Греції була перенаселеною, і тому частина греків змушена була мігрувати);
• аграрна (у Греції не залишилось вільних земель, тому частина населення вирушила на пошуки нових територій);
• сировинна (розвиток виробництва, ремесел та торгівлі підштовхував греків до пошуку нових джерел сировини, перш за все металів);
• військова (постійні криваві та спустошливі війни, які вела Греція, змушували місцеве населення шукати безпечніші місця);
• соціальна (внутрішня боротьба між різними верствами грецького суспільства примушувала іммігрувати тих, хто зазнав поразки);
• етнічна (поліетнічний склад грецьких міст спричинював конфлікти між різними громадами, які підштовхували до переселення);
Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Буга), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантікапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія (Крим), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Танаїс (гирло Дону) та ін.
Античне місто складалося з двох частин: безпосередньо з укріпленого поліса та хліборобських селищ. Кожне місто мало могутні мури, власне військо, охорону, карбувало монету, видавало закони. Жителі міст обробляли поля, розводили виноградники, займалися ремеслами, вели жваву торгівлю із сусідами та Грецією.
Скіфи, які жили поруч з містами, привозили до грецьких полісів зерно, худобу, рабів, а купували вироби ремісників, вино, тканини. Грецькі поліси славилися різноманітними ремеслами: обробкою металів, виготовленням ювелірних прикрас та кераміки, ткацтвом та шкіряним виробництвом.
Демократичний устрій грецьких міст-держав. На початку свого існування грецькі міста були рабовласницькими республіками. Право брати участь в управлінні містом мали лише вільні громадяни-чоловіки з 25 років. Уся законодавча влада в містах зосереджувалися в руках народних зборів, до яких мав право ввійти будь-який громадянин міста; виконавча влада — у руках ради міста, яка обиралася на однорічний термін.
Коло питань, які розв'язували народні збори:
•укладання миру чи оголошення війни;
•взаємовідносини з сусідами;
•грошовий обіг та сплата мита;
•надання статусу «громадянина міста» іноземцям;
•нагородження громадян за особливі заслуги. Рада міста (сенат) виконувала такі функції:
•розгляд кандидатур претендентів на державні посади.
Спочатку чужинці не могли отримати громадянства, але постійні війни змусили думати про союзників. Одними з них були скіфи.
Боспорське царство:
У V ст. до н.е. деякі античні держави Північного Причорномор'я (Пантикапей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія, Гермонасса та ін.) об'єдналися в Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Нова держава включала в себе землі Керченського й Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.
За формою правління ця країна була монархією. У руках боспорських царів зосереджувалася вища законодавча, виконавча й судова влада. Виконавчі функції здійснював апарат чиновників при царському дворі, який складався в основному з членів царського роду. Демократичні інститути, які були раніше, припинили своє існування.
У IV—III ст. до н.е. Боспорське царство переживало найбільше піднесення. Основу економічного життя становили хліборобство, ремесла, торгівля та рибальство.
Проте в II ст. до н.е., коли на Боспорську державу почали тиснути з одного боку скіфи, з другого — Римська імперія, політичний та економічний стан країни різко погіршився. У 107 році до н.е. Боспорське царство охопило велике повстання рабів під проводом Савмака. Були вбиті багато рабовласників і сам цар, решта знаті втекла в Херсонес. Пантикапей, Феодосія та інші міста були захоплені повстанцями, а царем Боспорської держави проголошено Савмака.
У IV ст. н.е. Боспорське царство під ударами гунів припинило своє існування.
Суспільне життя античних міст-держав:
Освіта. Мешканці античних міст-держав приділяли значну увагу навчанню дітей: учні вивчали читання, лічбу, письмо, риторику (красномовство). Велике значення мала фізична підготовка.
Античне суспільство поєднувало навчання з патріотичним вихованням молодих громадян.
Медицина. З дуже давніх часів мешканці античних міст зналися на медицині. Про це свідчать численні археологічні знахідки (хірургічні ножі, пінцети, голки та ін.). В Ольвії навіть існувала аптека.
У причорноморських містах ширилися релігійні культи. Покровителем колоністів уважався Аполлон (бог світла, охоронець отар, покровитель мистецтва, поезії та музики). Покровителями Херсонесу були Артеміда (богиня полювання, захисниця матерів) та Діоніс — покровитель виноградарства. У Ольвії та Тірі існував культ Афродіти (богині кохання, моря та неба).
Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських племен з Балтії (III ст. н.е.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н.е.).
7. Іраномовні племена на території України в І тис. до н.е. (кіммерійці, скіфи, сармати)
Кіммерійці
Ареал розселення. У І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується у поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота.
Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:
• кіммерійці були корінним населенням України;
• кіммерійці прийшли на територію сучасної України з Кавказу та ін. терен.
Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.
Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.
Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н.е. важкого удару їй завдали скіфи.
Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.
Релігія та мистецтво. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на яких зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском.
Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.
Скіфи
Ареал розселення. З VII ст. до н.е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, які, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе околотами.
Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів.
Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. Вони вважали всіх інших скіфів та підлеглі їм нескіфські племена своїми рабами. У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.
Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи, на чолі яких стояли вожді, призначені царем.
Основою скіфського суспільства була мала сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном.
Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становище.
У III ст. до н.е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.
Господарське життя і побут. У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів. Деякі вчені гадають, що скіфи знали садівництво. Скіфи були

Сармати
Ареал розселення. У III ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.
Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та апани.
Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, , брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.
Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів.
На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.
Господарське життя і побут. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами.
Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.
Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були культи вогню і сонця,. Існувала віра у чарівну силу каміння, з якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню.
8. Етногенез слов'ян. Розселення словянських племен на території України
1.Походження східних слов'ян
Праслов'яни
Предки слов'ян відвіку жили на території Центральної і Східної Європи. По своїй мові вони відносяться до індоєвропейських народів, які населяють Європу і частину Азії аж до Індії. Археологи вважають, що слов'янські племена можна прослідити за даними розкопок з середини ІІ тисячоліття до н.е. Предків слов'ян (в науковій літературі їх називають праслов'яни) імовірно знаходять серед племен, що населяли басейн Одри, Вісли і Дніпра; в басейні Дунаю і на Балканах слов'янські племена з'явилися лише на початку н.е.
Можливо, що про предків слов'ян говорить Геродот, коли описує землеробські племена середнього Подніпров’я.
Він називає їх "сколотами" або "борисфенитами", відзначаючи, що греки помилково зараховують їх до скіфів, хоча скіфи абсолютно не знали землеробства.
Античні автори І-УІ ст... н.е. називають слов'ян венедами, антами, склавинами і говорять про них як про "незліченні племена". Передбачувана максимальна територія розселення предків слов'ян на заході доходила до Ельби (Лаби), на півночі до Балтійського моря, на сході — до Сейму і Оки, а на півдні їх межею була широка смуга лісостепу, що йшла від лівого берега Дунаю на схід у напрямі Харкова. На цій території мешкало декілька стільників слов'янських племен.
Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.
Також, одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.
У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.
До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.
Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.
Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.
Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:
На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
9. Антична культура та її вплив на розвиток народів Європи
Александру не вдалось створити єдиний «елліноперський» народ. Але його завоювання привели до взаємного збагачення двох культур: давньогрецької та давньосхідної. Не випадково, що 3 із 7 «чудес світу» створено на території еллінських країн. Одне з них — відомий Александрійський маяк. Світло цього маяка було видно на 60 км. Крім нього, у столиці Єгипту знаходилась особлива установа, присвячена 9 музам. Це перший у світі музей. Тут жили вчені, читалися лекції, була бібліотека, у якій нараховувалося півмільйона папірусних сувоїв.
Для безлічі народів, що населяли державу Александра Македонського, грецька мова стала мовою міжнаціонального спілкування.
З'являються нові філософські вчення: стоїцизм, епікурейство. Стоїки (засновник - філософ Зенон, що жив на острові Кіпр) проповідували життєву активність, закликали дбати про суспільне благо. Епікур був творцем іншого вчення, яке закликало людину прожити непомітно, утримуючись від контактів із зовнішнім світом.
Подібною була філософія кініків. На думку кініків, багатство, родинні стосунки, становище в суспільстві не потрібні людині. Відомий кінік, Діоген з Сінопи (404-323 pp. до н.е.) вразив своєю відповіддю Александра Македонськго. Коли той попросив його назвати будь-яке бажання, Діоген попросив царя відступити, щоб він не заступав йому сонце.
Розвивався у елліністичних державах і такий вид мистецтва, як скульптура. Серед відомих пам'яток скульптури того часу особливе місце посідав Родоський колос - 37-метрова бронзова статуя бога Геліоса. Вона також служила маяком і вважалась одним з чудес світу, як і Александрійський маяк і храм Артеміди у місті Ефес.
Але ці пам'ятки до нашого часу не збереглися. Та залишились інші чудові зразки елліністичного мистецтва – прекрасні статуї Афродіти Мілоської та Ніки Само фракійської.
Відомими вченими доби еллінізму були Евклід з Олександрії та Архімед із Сіракуз.
До нас дійшла лише невелика частка культурної спадщини стародавніх греків, але навіть ті нечисленні пам'ятки літератури, мистецтва, архітектури, які пережили тисячоліття і збереглися до наших днів, вражають нас своєю красою і досконалістю.
Досі приходять люди у Лувр, щоб поглянути на прекрасну статую Венери Мілоської. Сотні туристів приїздять помилуватись майже зруйнованим Парфеноном. Досі ведуть суперечки літературознавці про творчість легендарного Гомера, а на сценах театрів ідуть трагедії Есхіла, Софокла та Евріпіда. Досі сміються люди над байками Езопа. А суперечки сучасних політиків нагадують суперечки ораторів на афінських народних зборах.
Досягнення грецької науки лежать у фундаменті сучасного науко-вого знання. Грецькі слова зустрічаються у мовах всього світу.
Вперше в історії людства греки створили демократичну державу. Принципи демократії і свободи людини покладено в основу всіх віль-них держав сучасного світу.
Грецькі філософи проповідували ідеали краси і добра, даючи лю-дям уяву про те, якими вони мають бути, як треба ставитися до законів, релігії, держави. З давніх-давен ідеалом грека було «арете» -вища досконалість, доброчинність і доблесть.
У розумінні сучасної науки античність — це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму — від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III—II тисячоліття до н. е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н. е.).
В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.
10. Римська імперія в І-ІІ ст.
У господарстві римської держави І—II ст. н.е. відбулись істотні зміни. На цей час у сільськогосподарському виробництві існувало три види господарств: вілла, латифундія та дрібне селянське господарство. Вілла — найбільш розповсюджений тип господарств — мала розміри в декілька десятків або сотень югерів. Як правило, вілли працювали в основному на ринок.
Латифундія відрізнялась від вілли не тільки розмірами, але й тим, що частина землі залишалася під паром, тобто не оброблялась. Тут переважало натуральне виробництво, розраховане на задоволення потреб господаря та його рабів.
В посушливих районах Італії існували спеціалізовані скотарські господарства — сальтуси. Вони постачали до армії коней, а містам - худобу, м'ясо, шкіри, молоко, вовну, сир.
Після законів про муніціпії, тобто самоуправління міських общин, в Італії з'явилися земельні володіння, які були підпорядковані містам. Поряд з ними існували імператорські землі, володіння сенаторів, землі незалежних племен та колонії ветеранів.
Вищі чиновники отримували від імператора спеціальні грамоти, які давали їм право приєднувати до своїх володінь міські землі. Такі землі називались вилученими.
Східні провінції мали свої особливості. В них земля належала імператору або місцевим общинам. Здебільшого для управління цими землями імператор призначав спеціальну людину, прокуратора.
Дрібне селянське господарство було поширене в придунайських провінціях, де жили ветерани, які отримали невеличкі земельні наділи.
Змінилось і римське суспільство. Нобілі та вершники практично злилися в одну групу. Середні верстви залишилися незмінними, тільки число пролетарів неухильно зростало. З'явилися у римському суспільстві і дві нові великі групи людей. Це провінційні рабовласники, які не мали римського громадянства, та вільновідпущеники. У великих містах того часу (Рим, Карфаген, Александрія, Ефес, Пергам) проживало багато людей, які належали до цих двох груп. В Римі з його мільйонним населенням понад 1700 ремісничих майстерень належали відпущеникам та про-вінціалам. З 300 торгівельних кораблів лише чо-тирма володіли римляни. З 14 районів столиці один був повністю єврейським. Були квартали, де проживали сирійці, фінікійці та інші народи.
Таким чином, Рим протягом І та особливо II ст. н.е. поступово перетворювався з общини римських громадян в «імперію відпущеників».
ПРАВЛІННЯ ДИНАСТІЇ ЮЛІЇВ-КЛАВДІЇВ (14—69 рр.) І ФЛАВІЇВ (69—96 рр.)
Октавіан Август(27 до н.е - 14 н.е) — перший римський імператор — став засновником першої династії імператорів, династії Юліїв-Клавдіїв. Оскільки в Октавіана не було синів, а племінники та онуки дуже рано померли, він був змушений призначити своїм спадкоємцем прийомного сина Тіберія (14-37 pp. н.е.). Перші роки його прав-ління були спокійними. Він утворив дві нові провінції на землях, відвойованих у германців. Для покращання стосунків з сенатом Тіберій перестав скликати народні збори, а всі їх повноваження передав сенату. Але після розкриття змови префекта преторіанської гвардії Сеяна у 31 p. н.е. він різко змінив свою політику. Тіберій переїхав на острів Капрі і звідти розсилав криваві розпорядження або запрошував до себе підозрілих йому осіб, щоб допитувати, катувати та знищувати. Понад 65 видатних політиків, учених та чиновників було страчено Тіберієм.
Виховуючись в такій атмосфері, наступник Тіберія Гай Калігула (37—41 pp. н.е.) перевершив за розмахом репресій (каральний захід, покаран-ня) батька. Витрачаючи шалені кошти на життя імператорського двору, Калігула придумав цікавий спосіб поповнення своєї скарбниці. Він примушував заможних людей складати заповіти на його користь, а потім їх страчував. Переслідуючи та знищуючи своїх противників, Калігула зовсім перестав дбати про армію. Невдоволені офіцери організували заколот і вбили імператора.
Імператором став племінник Тіберія Клавдій (41—54 pp. н.е.). Поки сенатори обговорювали кан-дидатуру майбутнього імператора, преторіанці знайшли переляканого Клавдія у схованці імператорського палацу, винесли на площу і проголосили новим імператором. На відміну від попередників Клавдій не проводив масових репресій і увійшов в історію як завойовник Британії, Фракії (сучасна південна Болгарія) та Мавретанії.
Нерон (54-68 pp. н.е.) увійшов в історію як «імператор-поет». Він, боячись заколоту, вбив власну матір, дружину, сина Клавдія Британка, примусив свого вчителя філософа Сенеку покінчити життя самогубством, організував у Греції Олімпійські ігри, щоб перемогти на них у змаганнях колісниць, писав поеми та примушував всіх слухати їх. Одного разу Нерон навіть наказав підпалити Рим для того, щоб помилуватися пожежею. Всі ці вчинки імператора свідчать, що він був надзвичайно жорстокою і, мабуть, психічно хворою людиною. Проти нього визрів заколот, і Нерон наказав рабу вбити його.
Після смерті імператора між претендентами на престол спалахнула громадянська війна. Переміг Тіт Флавій Веспасіан (69 - 79), який став засновником династії Флавіїв. Веспасіан придушив повстання місцевого населення в Іудеї та Галлії, здійснив деякі перетворення в системі управлін-ня. Побоюючись заколотів і змов у провінціях, Веспасіан переселив до Риму частину провінційної знаті з Галлії і Іспанії, навів порядок у фінансах держави. Коли його син Тіт обурювався, що навіть на вбиральні у Римі введено податок, Веспасіан сунув йому під ніс руку з монетами і відповів: «Гроші не пахнуть!» Щоб підтримати міську бідноту, Веспасіан видав наказ про спорудження у Римі нових громадських споруд. Це дало змогу багатьом збіднілим римлянам заробити собі на життя, працюючи на будівництві. Саме так було споруджено Колізей — стадіон на 50 тис. місць для гладіаторських боїв. Старший син Веспасіана Тіт (79 — 81 рр.) продовжив політику батька. А ось молодший син, Доміціан (81-96), прийшовши до влади, зовсім занедбав державні справи і безперервно пиячив. У 96 р. н.е. було організовано заколот і останнього імператора з династії Флаві-їв було вбито.
ПРАВЛІННЯ ДИНАСТІЇ АНТОНІНІВ (96—180 рр.)
Наступна династія АНТОНІНІВ носить умовну назву, оскільки 7 імператорів цієї династії не були навіть родичами, за винятком двох останніх. Всі вони, окрім першого, були вже вихідцями з провінцій. Було встановлено новий принцип успадкування влади. Щоб не допустити до неї людину нездатну управляти дер-жавою, було вирішено, що імператор за погодженням із сенатом повинен обрати здібного дер-жавного діяча і усиновити його з тим, щоб вла-да перейшла у надійні руки.
Першим імператором став юрист Нерва (96-98 pp. н.е.). Його коротке правління відзначилось прийняттям закону про надання землеробам позик під низький відсоток. Доходи від та-ких позик йшли на допомогу сиротам та дітям жебраків.
Імператор МаркУльпій Траян (98-117 pp. н.е.) жив у злагоді з сенатом і поповнював його пред-ставниками провінцій. Особливим досягненням Траяна було приєднання до Риму нової провінції Дакії, розташованої на землях сучасної Румунії. На честь перемоги у Римі було поставлено спе-ціальну пам'ятну колону Траяна. За енергійність і справедливість його було названо «оптимус прин-цепс» - кращий серед принцепсів. Коли після нього на трон вступав новий імператор, сенат бажав йому «бути щасливішим за Августа і кра-щим за Траяна».
Наступником Траяна став Публій Елій Адріан (117-138 pp. н.е,). Цей імператор любив подоро-жувати. За 21 рік свого правління він об'їздив майже всю імперію. Ці інспекційні поїздки примушували працювати чиновників на місцях. У часи правління Адріана державна служба стала добре оплачуваною, і це дозволило відмовитись від аукціонів, на яких продавалось право збира-ти податки з провінцій. При ньому було створено і державну пошту.
Сенат вважав ідеальним правителем Антоніна Пія (138-161 pp. н.е.), за якого встановилась повна згода між імператором і сенатом. На честь цієї події сенату було повернено право управляти італійськими землями.
Після смерті Антоніна при владі опинилось відразу два імператори Марк Аврелій (161—180 pp. н.е.) та Луцій Вер (161-169 pp. н.е.). Боротьби за владу між ними не було через те, що Марк Аврелій умів всі суперечки і складні питання ви-рішувати мирним шляхом. З цього часу практика поділу влади між двома правителями стала звичайним явищем.
В роки правління Марка Аврелія відбулась грандіозна Маркоманська війна (166-180 pp. н.е.). В ході цієї війни проти германських та сарматських племен Аврелій вийшов на територію сучасної Словаччини і планував установити кордон Римської імперії по Карпатах, утворивши дві нові провінції — Наркоманію та Сарматію. Але планам імператора перешкодила смерть.
В порушення традицій династії Антонінів Аврелій у заповіті передав владу своєму синові Коммоду (180—192 pp. н.е.), який, на відміну від батька, був грубою та безпутною людиною. Він вважав себе кращим у світі гладіатором і виступав на арені Колізею, вбиваючи хижаків та людей. Для плебсу влаштовувались свята та величезні грошові роздачі. Державні кошти розтринькувались наближеними імператора, які, врешті-решт, і вбили його.
Правління династії Антонінів називають «золотим століттям» римської держави, але в кінці цього періоду з'явилися ознаки нової кризи, яка стрімко насувалась на Римську імперію.
11. Падіння Римської імперії та його наслідки

ПЕРШЕ ПАДІННЯ РИМУ. АЛАРІХ
На початку V ст. н.е. імперському уряду, на чолі якого стояв опікун молодого імпе-ратора Гонорія (395-423 pp. н.е.), вандал за походженням Стіліхон, довелося почати війну проти вестготів, що вторглися у Північну Італію.
У 402 р. н.е. Стіліхон розгромив військо вестготського короля Аларіха і примусив його залишити Італію. Та, незважаючи на це, становище країни погіршується, імператор переїздить до Равенни. Від імперії відпала Британія. Неспокійно було в Галлії. В цій ситуації Гонорій зробив дуже не-обачний крок. Він, за намовою придворної знаті, стратив Стіліхона і позбавив свою армію остан-нього відданого і талановитого полководця.
У 408 р. н.е. Аларіх знов прийшов під стіни Рима. Але і на цей раз доля посміхнулась жителям міста, їм вдалося відкупитись. Але через два роки Аларіх втрете прийшов до Рима і на цей раз захопив його. 24 серпня 410 р. н.е. «Вічне місто» впало. Протягом трьох днів вестготи гра-бували Рим та нищили населення. З багатою здо-биччю Аларіх відправився на південь Італії.
ЗАХОПЛЕННЯ РИМУ ВАНДАЛАМИ
Після першого розгрому Рим зумів піднятися. Равеннський уряд робив різні хитрі дипломатичні кроки, які дозволяли йому зберігати видимість благополуччя. Коли на території імперії утворились варварські королівства, уряд заявив, що вони є складовою частиною Західної Римської імперії.
За допомогою вестготів імперії вдалося відбити грізне нашестя гуннів. Проте стійкого миру не було. Вандальський флот грабував узбережжя Італії та Сицилії. Імператор Західної Римської імперії звернувся за допомогою до Східної, і звідти прийшов флот. Але коли він повернувся додому, Гейзеріх, король вандалів, захопив Сицилію.
У травні 455 р. н.е. Гейзеріх висадив свої війська поблизу дельти Тібру. У Римі почалась паніка, і імператор Петроній Максім був вбитий. Вандали захопили місто і впродовж 14 днів грабували його. Вони забирали все, що тільки можна було вивез-ти. Так наказав Гейзеріх. Це майно повинно було прикрашати його столицю Карфаген. Іронія долі - багатства Рима повинні були прикрашати місто, яке в свій час жорстоко знищили римляни!
Оскільки не все вандали змогли вивезти, частину скульптур і архітектурних споруд вони про-сто знищили. З того часу слово «вандалізм» означає жорстоке, позбавлене глузду, нищення культурних цінностей.
ПАДІННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
У 474 р. н.е. за правління імперато-ра Непота фактичним володарем у послабленій державі був командуючий армією патрицій Орест, який свого часу виконував обов'язки сек-ретаря Аттіли. Він організував заколот проти Непота і після вбивства імператора посадив на трон свого сина Ромула Августула.
Орест стояв на чолі найманих загонів варварських племен. Найманці почали вимагати від нього не тільки житла та платні, а й земель в Італії. Орест відмовився. Тоді один з командирів остготських загонів Одоакр вбив Ореста і забрав у 16-річного Ромула Августула символи імператорської влади, які відіслав до Константинополя, а себе прого-лосив королем Остготського королівства. Це сталося у 476 р. н.е., і цей рік вважається датою остаточного падіння Західної Римської імперії.
Символічним було ім'я скинутого останнього імператора. Ромул - ім'я засновника Рима, і Ав-густулус (зменшувальне від Август) - ім'я першого римського імператора.
Західна імперія лягла через свій жалюгідний уряд, який не міг усунути недоліків, що кореняться в установах імперії, навпаки, збільшило їх до крайнього ступеня. Військові події багато сприяли падінню; проте, римська влада була зруйнована не унаслідок війни, але розклалася сама собою. Вона втратила силу, тому що виявилася не в змозі переробити чужоземні загони, що вторгалися в імперію. Германці не бажали знищення імперії, але вона сама руйнувалася в їх грубих руках і притому так, що самі варвари не усвідомлювали того. Але Римська імперія не загинула. Вона тільки розчленувалася, і тіло її не подавало надії на пожвавлення частин, що омертвіли.
Історики створили багато цінних досліджень по історії Стародавнього Рима. Вони показали, що падіння Римської імперії було історично закономірною зміною общественно-эконо-мических формацій, свого роду революційним процесом, передумови якого тривалий час готувалися поглибленням суперечностей рабовласницького ладу.
В останні два сторіччя існування Римської імперії рабовласницька система себе повністю зжила. Все більше розповсюдження колоната — цієї зачаткової форми феодальної експлуатації, розвиток оброчних відносин і навіть панщини є не-сомненным свідоцтвом феодалізування римського села. Відбувалося закріпачення і городян, в першу чергу ре-месленников. На цій основі все більш феодализировался економічний базис Пізньої Римської імперії. Виникла суперечність між феодализировавшимся економічним базисом і успадковуваної від рабовласницької епохи поли-тической надбудовою, яке постійно заглиблювалося. По-этому виявилося неминучим крах централізованої рабовласницької держави.
На базі розкладання рабовласницького ладу і формиро-вания феодального суспільства в Римській державі різко загострилися класові суперечності. Це знайшло своє выра-жение в широких революційних виступах трудящих. В русі брали участь не тільки доведені до відчаю раби, але і селянські маси, над якими нависнула страш-ная загроза втрати особистої свободи. Тому коли на Рим обрушилися полчища варварів, то вони отримали могутню под-держку із сторони повсталих рабів і колонов.
Великодержавний Рим звалився, що роз'їдається язвами паразитизма. Винищування і поневолення мільйонів людей, пограбування і експлуатація провінцій не могли пройти бес-следно. Економічно безплідний і політично нетерпимий колоніалізм став ненависним для безлічі народів Рим-ской імперії. Рим, що одряхлів, був не в змозі преодо-леть сепаратизм провінцій, що посилився.
12. Франкська держава: основні етапи та особливості розвитку
Франкська держава Меровінгів
Першою королівською династією франків, які утворили під час Великого переселення народів наймогутнішу західноєвропейську державу, була династія Меровінгів. Походження цієї династії оповите легендами, її засновника, Меровея (це ім'я означає «народжений морем»), вважали сином двох батьків — звичайного конунга і морського чудовиська. «Морським чудовиськом», мабуть, залишився в примхливій народній уяві чоловік, який прибув «з-за моря». У народі Меровінгів називали «чаклунами» та «патлатими королями», бо вони носили на голові довге волосся, нібито чудодійне. Меровінгів вважали здатними приносити довголіття та лікувати тяжку недугу — золотуху.
З Меровінгів найбільше прославився Хлодвіг, який став королем у 10-річному віці, однак зумів не лише втримати владу, а й посилити її завдяки своїй кмітливості, хоробрості та брутальній жорстокості.
Хлодвіг мечем розширив кордони своїх володінь. Він у 498 p., першим з європейських королів, прийняв християнство. Завдяки підтримці з боку церкви Хлодвіг став чимось на зразок загальноєв-ропейського імператора. За словами історика, він «володарював над усіма народами і королями, однак не керував ними».
Хлодвіг започаткував згубну для держави франків традицію — поділив у спадок між своїми синами її територію. Після його смерті, меровінгська династія володарювала вже в розпорошених королівствах, а не в єдиній державі. Через війни та хитромудрі шлюбні комбінації Меровінги остаточно заплуталися у престолонаслідуванні, в державі запанували політичні смути й безладдя. Але в цьому політич-ному хаосі народилася нова влада, її перебрали до своїх рук майордоми («старші в домі») — управителі королівським двором. Відтоді Меровінги лише тішилися своїм королівським титулом, державою ж насправді керували їхні майордоми (через це народ влучно прозвав Меровінгів «лінивими королями»). Один із «старших у домі» (прадід Карла Великого — першого імператора франків) став майордомом усього Франкського королівства. Він започаткував нову династію, яку історики назвали на честь Карла Великого Каролінзькою.
Франкська держава Каролінгів
Перші Каролінги ще залишалися майордомами при «лінивих королях». Найпримітнішим серед них був Карл Мартелл («Молот» -так його прозвали клепані на язик франки). У 732 р. Карл Мартелл у бою при Пуатьє переміг арабів (європейці називали їх сарацинами) і, можливо, врятував цим Європу від арабського нашестя. Цей бій наочно показав Карлу Мартеллу, що настала пора замінити у війську селян-ополченців воїнами-кіннотниками, інакше зупинити просування арабів не вдасться. Але воїнам-кіннотникам треба було платити за службу. Цю проблему Карл Мартелл вирішив у такий спосіб. Він забрав від церкви та непокірних вельмож чимало землі і наділяв кінних воїнів земельними ділянками. Земельні пожалування називалися бенефіціями («добродіяннями»}. Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній проживали. Спершу бенефіцій жалувався прижиттєве, але згодом він перетворився у спадкове володіння — феод. Власника феоду назвали феодалом. Той, хто тримав бенефіцій чи феод, зобов'язувався нести військову чи іншу службу на пожалувача і ста-вав його васалом, тобто слугою. Якщо він відмовлявся служити чи недбало виконував свої обов'язки, то бенефіцій від нього відбирали. Бенефіційна реформа започаткувала середньовічне рицарство та посилила військову організацію держави Каролінгів.
Після смерті Карла Мартелла, якого папа Григорій III назвав «майже королем», влада майордома дісталася його сину, Піпіну Короткому («Коротким» франки назвали його недаремно, він дійсно був коротуном, але, як мовиться, ногами до землі діставав...). Новий ма-йордом діяв рішуче. Заручившись підтримкою папи, він проголосив себе королем, а останнього «лінивого короля» запроторив у монастир. Щоб не бути невдячним, Піпін Короткий, вже король, допоміг папі заснувати в Середній Італії папську державу - Апостольську столицю (пізніше її назвали Ватиканом). Таким чином, за володарювання Піпіна Короткого склався тісний політичний союз між: церквою та королівською владою, вигідний їм обом.
Після Піпіна Короткого королем у Франкській державі став його 26-річний син Карл Великий — один з найвідоміших європейських монархів, від імені якого походить сама назва королівського титулу.
Карл Великий вважав, що йому судилося бути опорою християнства й відродити Західну Римську імперію, і що коли він розширюватиме своє королівство, то розширюватиме й царство Боже. Тому Карл Великий буквально не спішувався з бойового коня. Завойовані племе-на і народи він насильно робив християнами. Так, він воював проти мусульман-арабів (військовий похід проти них відображений у чудовому французькому епосі «Пісня про Роланда»), проти германського племені саксів і, особливо, проти слов'янських племен. Він розгромив Аварський каганат, прилучив до своїх володінь Баварію, Лангобардське королівство. На завойованих територіях Карл засновував прикордонні укріплення — «марки».
Створену зусиллями Карла Великого наймогутнішу західноєвропейську державу населяли десятки племен і народів. Отже, це була імперія. Але до 800 р. Карл Великий не мав імператорського титулу, який надавався папою. Карл відшукав спосіб, як роздобути жаданий титул. Він допоміг папі вистояти у боротьбі з бунтівною знаттю, сподіваючись, що папа не буде невдячним. Дійсно, у 800 p., якраз на Різдво, папа увінчав Карла в римському соборі св. Петра імператорською короною. Згодом імператорський титул Карла визнав і візантійський імператор, якому Карл за таку поступливість подарував Венецію та Далмацію. Хто більше виграв від цього політичного штукарства, папа чи імператор франків? Думається, папа, адже велетенською християнською імперією мала керувати церква. Втім, Карл Великий не належав до числа тих, хто поступається владою. Слухняним знаряддям у руках папи він не став би ніколи.
Отже, при всьому різноманітті шляхів виникнення феодалізму зміст цього процесу усюди полягала в одному і тому ж.
По-перше, утворюється крупне землеволодіння і виникає клас феодалів. По-друге, вільні селяни-общинники і сковані землевласники, що залишилися від попередньої формації, перетворюються на клас феодально-залежних селян, позбавлених права власності на землю і оброблювальних землю, що належить феодалам. З цим пов'язаний процес перетворення вільної селянської сільської общини там де вона збережуться, в залежності або від крупних землевласників, або від держави [1].
Основними класами феодального суспільства були феодали і феодально-залежне селянство. Феодальній експлуатації піддавалися не тільки селяни, але і ремісники, що проживають в містах, розташованих землях феодалів.
Ще одна особливість було те, що феодальна власність на землю носила ієрархічний характер, при якому вищим власником землі вважався монарх, а від нього одержували землю крупні феодали підлеглі безпосередньо йому. Останні зраджували землю в тримання феодалам меншого рангу і так далі, внаслідок чого встановлювалися відносини сюзеренитета-васалитета: вищестоящий феодал був сюзереном нижчестоячого, був по відношенню до сеньйора васалом.
Світанок феодального способу виробництва і панування натурального господарства спричинили за собою феодальну роздробленість, що супроводилася переходом влади від короля до окремих крупних феодалів, до організації державної влади на основі васальних відносин. В цих умовах феодальні держави в Європі практично повсюдно виступають як сеньйоріальна монархія (Х-ХІІІ століття).
Виняткове місце у феодальному суспільстві займала церква. Її політична влада виникала не тільки з того, що вона була найбільшим землевласником, але і з її вирішального впливу на духовне життя суспільства. Церква, як правило, не обмежувала свою діяльність в релігійній сфері, а прагнула оволодіти монопольними позиціями в політичному житті суспільства.
15. Галицько-Волинське держава в ХІІІ – на поч. ХІVст.
Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.
Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним» та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст.
Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр
Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.
Економіка
Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство.
Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.
Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло та ін.
Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.
Що ж до Данилових синів, то найактивнішим з-поміж них був князь Лев (1264–1269), великий князь з (1271-1301).
Він заповзявся об’єднати землі батька під однією рукою. До своїх володінь Лев приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття із Мукачевим. По смерті Шварна він зайняв Холмське князівство, а в 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Мав наміри посісти литовський престол, проте здійснити їх не зміг.
У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв’язки підтримував також із Чехією й Тевтонським орденом. У відносинах з Ордою Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а зважав на їхню волю. Зокрема, йому доводилося, навіть усупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Та, попри таку поступливість, Лев усе-таки не зміг забезпечити спокій у державі, бо ординці використовували Галицько-Волинське князівство як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом волинських земель, що були спадщиною Володимира Васильковича, бо всупереч його бажанням усю Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.
Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об’єднано – онуком Данила Юрієм І Львовичем.
Правління Юрія І Львовича
Правління Юрія І Львовича (1301–1308 рр.) визначають як час розквіту держави, її спокою та економічного добробуту. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило Романович, прийняв титул «короля Русі». Цей титул засвідчений його печаткою, де він зображений сидячи на престолі в короні на голові та зі скіпетром у руці. Одні історики вважають, що корону Юрій І міг отримати в обмін на визнання зверхності папи Римського, прийняття церковної унії та за обіцянку хрестового походу проти Орди. Інші наголошують, що коронації могло й не бути, а королем Юрія І називали як володаря держави – за європейською традицією.
Про слушність цієї думки свідчить тонка релігійна політика короля Русі. Відомо, зокрема, що за Юрія І у 1303 р. за згодою Константинопольського патріарха було створено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Льву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі.
Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Льва була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди, у битві проти якої вони, можливо, й загинули. Оскільки жоден із братів не мав дітей, то з їхньою смертю у 1323 р. династія Романовичів по чоловічій лінії урвалася.
Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало.
Року 1325 галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Льва II, який прийняв православ’я та ім’я Юрія. Про наміри відродити часи могутності Галицько-Волинського королівства свідчить і той факт, що у документах Юрій II називав себе «божою милістю князем і дідичем королівства Русі» або «божою милістю уродженим князем всієї Малої Русі» та використовував королівську печатку Юрія І.
Юрій II Болеслав правив від 1325 р. до 1340 р.
У зовнішній політиці він тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши у такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. Юрій ІІ налагодив дружні стосунки із Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Ґедиміна. Проте щасливим князювання Юрія ІІ Болеслава не вважають. Адже йому випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. За свідченням джерел, така доля спіткала Юрія ІІ Болеслава через ускладнення релігійної ситуації. Із дитинства католик, він «став розмножати число латинників і їх віру», «принаджував з різних країв католицьких священиків і богословів, бажаючи защепити їхню віру в русинів».
Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки. Його смертю скористалися західні сусіди, які прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Галицько-Волинським князем був визнаний Любарт, син литовського князя Ґедиміна, дружина якого походила із родини галицько-волинських князів і тому він мав законне право на галицько-волинську спадщину. Проте свою владу Любарт поширив лише на територію Волині.
У 1349 р. похід польського короля Казимира започаткував довголітню війну за галицько-волинські землі. Закінчилася вона тим, що Галичина із Белзькою землею і Холмщиною опинилася під владою Польського королівства, Волинь – під владою литовської династії.
16. Хрестові походи - причини і наслідки, перебіг
ХРЕСТОВІ ПОХОДИ (1095-1270), походи військово-колонізаційні європейців на Близький Схід (до Палестини, Сирії, Єгипту, Тунісу) в кінці 11-13 ст. у формі паломництва з метою звільнення Святої Землі (Палестини) і Гробу Господня (в Єрусалимі) від «невірних» (мусульман). Відправляючись до Палестини, їх учасники нашивали червоні хрести собі на груди, повертаючись, нашивали його на спину; звідси назва «хрестоносці».
Причини хрестових походів. В основі хрестових походів лежить цілий комплекс демографічних, соціально-економічних, політичних, релігійних і психологічних мотивів, не завжди що усвідомлювалися їх учасниками.
Що почався в 11 ст. в Західній Європі демографічне зростання натрапило на обмеженість ресурсів, в першу чергу, землі як основного засобу виробництва. Виник значний надлишок народонаселення, який не міг бути забезпечений в рамках середньовічної системи господарювання: він утворювався за рахунок молодших синів феодалів. За словами Ж.Ле Гоффа, «хрестові походи сприймалися як очищаючий засіб від перенаселеності Заходу». Що зміцнювалося в свідомості уявлення про незчисленні багатства Сходу породжувало жадання завоювання родючих заморських земель і придбання скарбів (золота, срібла, коштовних каменів, вишуканих тканин).
Для італійських торгових міст-республік Венеції, Генуї, Пізи експансія на схід була продовженням їх боротьби з арабами за панування на Середземному морі.
Демографічний тиск сприяв зростанню політичної напруженості. Постійною межею європейського життя сталі усобиці, феодальні війни, селянські заколоти. Хрестові походи давали можливість каналізувати агресивну енергію фрустрированних груп феодального суспільства в справедливу війну з «невірними» і тим самим забезпечити консолідацію християнського світу.
В психологічному плані прагнення оволодіти багатствами Сходу і надія на вічний порятунок з'єдналися з властивою європейцям жаданням мандрів і пригод. Подорож в незвідане давала можливість вирватися із звичного одноманітного світу і позбулися пов'язаних з ним тяготи і біди.
Ініціатором і головним організатором руху хрестоносця стало папство, істотно що укріпило свої позиції в другій половині 11 в.
В середині XI ст. папа Григорій VII (монахи прозвали його «святим чортом») залізною рукою навів у католицькій церкві порядок. Він рішуче домагався того, щоб світські володарі (королі, великі феодали) не втручалися в церковні справи і щоб пап і єпископів надалі обирало духовенство. Він навіть твердив, що монархи мають бути васалами папи й виплачувати церкві чималі гроші. В XII ст. папа й королівська влада пішли на поступки один одному — поділили між собою право призначати та зміщувати єпископів. Наприкінці XI cm. папи вже користувалися таким впливом у суспільстві, що підняли цілу Європу на війну проти іновірців-мусульман. Папи міркували так. Феодали все одно не заспокояться, воюватимуть один проти одного. То чи не краще спрямувати їх воєнне завзяття проти іно-вірців і в такий спосіб посилити католицьку церкву?
Нагода для розпалювання релігійної війни трапилася якнайкраща. Наприкінці XI ст. Візантія (Східна Римська імперія) звернулася за допомогою проти войовничих турків-сельджуків до європейських королів і папи. Королі завагалися, папа Урбан II, навпаки, скористався цією нагодою і закликав християнську Європу визволити від сельджуків «гробу господнього» — найбільшої християнської святині. Це сталося на Клермонському Соборі в 1095 р. Ця святиня зберігалася в захопленому сельджуками Єрусалимі. Папа пообіцяв усім учасникам походу на Єрусалим безкоштовне відпущення гріхів, а душам тих, хто загине в поході, — рай. Але найбільш заманливою для європейців виявилася інша обіцянка Урбана II: «Ті, що тут перебувають у смутку та злиднях, там будуть веселі й багаті». Хто ж не хотів бути «веселим і багатим»? Багато рицарів, городян, духовних осіб і селян відразу ж поклялися врятувати «гроб господній» і на ознаку того, що підуть в небезпечний похід, нашили на своєму вбранні хрест — тодішній символ перемоги. Таким був початок майже 200-річного європейського божевілля — восьми Хрестових походів (1096-1270pp.).
Першими в 1096 р. рушили в далекий Єрусалим загони французьких і німецьких селян на чолі з Петром Пустельником — майже беззбройні, без запасів харчів. По дорозі вони грабували й убивали всіх підряд, особливо євреїв. Доля цих хрестоносців була сумною. Візантійський імператор швиденько переправив їх через протоку Босфор у Малу Азію, де сельджуки майже все це воїнство і перебили. Невдовзі в Єрусалим попрямували краще озброєні рицарські загони. Візантійський імператор і їх переправив у Малу Азію. Влітку 1099 р. рицарі-хрестоносці вдерлися в Єрусалим і вчинили там жахливу різанину та погроми. До початку XII ст. вони забудували Сирію та Палестину феодальними замками й заснували там кілька своїх держав, найбільшою з яких було коро-лівство Єрусалимське. Цими подіями й завершився Перший Хрестовий похід, який датується 1096-1099pp.(в нього вирушили – Французький король ФІЛІП І, герцог Нижньої Лонгбардії Готфрід Бульонський і Роберт Коротконогий герцог Нормандії. )
У середині XII ст. (1147-1149 pp.) французький і німецький королі очолили Другий Хрестовий похід. Турки-сельджуки наголову розгромили в Малій Азії учасників цього походу. Третій похід хрестоносців на Схід очолили в 1189-1192 pp. вже старий німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, бідний і мстивий французький король Філіпп II Август і відчайдушне хоробрий англійський король Річард І Левове Серце. Учасники походу, як і слід було сподіватися, пересварилися між собою, тому він закінчився невдало. А ось учасники Четвертого Хрестового походу (1202-1204) відверто показали себе не захисниками християнської церкви, а розбійниками з великої дороги. Римський папа Інокентій III, якого підбурювали венеціанські купці, спрямував цей похід не проти мусульман, а проти християнської Візантії. Хрестоносці брали штурмом і до нитки грабували візантійські міста, в тому числі й Константинополь.
Впродовж XIII ст. відбулося ще кілька гучних, але малоуспішних Хрестових походів (останній, Восьмий, було організовано в 1270 p.). Лише після цього Європа схаменулася. Заклики пап до організації нових походів у «святу землю» населення вислуховувало, проте кидатися стрімголов у воєнний вир не поспішало. Тимчасом сельджу ки поступово повернули собі володіння хрестоносців на Сході.
Наслідки хрестових походів. Хрестові походи принесли незліченні біди народам Близького Сходу і супроводилися знищенням матеріальних і культурних цінностей. Вони (особливо Четвертий хрестовий похід) підірвали сили Візантійської імперії, тим самим наблизивши її остаточне падіння в 1453. Хрестові походи закінчилися невдачею, і тому не вирішили жодної з довгострокових проблем, що стояли перед середньовічною Європою. Проте вони зробили значний вплив на її подальший розвиток. Вони дозволили на певний період ослабити демографічну, соціальну і політичну напруженість в Західній Європі. Це сприяло зміцненню королівської влади і створенню національних централізованих держав у Франції і Англії.
Хрестові походи привели до тимчасового посилення католицької церкви: вона істотно укріпила своє фінансове положення, розширила сферу свого впливу, створила нові військово-релігійні інститути - ордени, що зіграли важливу роль в подальшій європейській історії.
Пограбування заморських країн стало каталізатором майнового розшарування і прогресу товарно-грошових відносин. Зросла економічна могутність італійських торгових республік, що отримали величезний прибуток за рахунок фрахту і значно що укріпили свої комерційні позиції в Східному Середземномор'ї і на Чорному морі, серйозно потіснивши арабів і візантійців.
17. Візантійська імперія: особливості історичного розвитку.
У 330р. римський імператор Константин І Великий заснував нову столицю римської імперії Константинополь. Датою створення Східної Рим. Імпер або Візатінтії вважають 395р. коли імператор Феодосій Великий розділив імперію між синами.Візантія була багатонаціональною: греки, сирійці, євреї, єгиптяни.Найбільші міста: Константинополь, Александрія, Антіохія.Вся повнота влади належала василевсу, який не успадковував владу а обирався армією. Його влада була абсолютною та необмеженою. За роки правління Юстиніана І (527-565) Візантія досягла найбільшої могутності. Він прагнув відновити римську імп. у минулих кордонах. У 534 візант армія на чолі з Велизарієм захопила Карфаген а згодом Пн Африку. Проте завершити свій план Юстиніан не зумів. У 7ст. біля кордонів Візантії зявились араби які захопили значні території імперії. З 672р. араби кілька разів на агались захопити Константинополь. У 717р імператор Лев ІІІ Ісавка відбив наступ арабів.Він прагнув створити міцну кінноту. У 726 указ про заборону ікон. У 843 шанувальники ікон перемогли. Для Візантії небезпека арабських завоювань припинилась у 9ст коли розпався Арабський халіфат. Імперія почала відвойовувати свої території і найбільшого успіху досяг Василій ІІ Болгаробієць (976-1025).Візантійська імперія розпалась у 1453р. під ударами турків-сельджуків.
18. Арабське завоювання Піренейського півострова
У квітні 711 р. перша група мусульман висадилася в Південній Іспанії, а саме на землях Піренейського півострова. І араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях. Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації. Таким чином, користавшись відсутністю короля Родеріка, мусульмани заснували базу на місці виниклого пізніше міста Альхесирас. Родерік, одержавши звістку про напад мусульман, поспішив на південь і атакував їх в долині річки Ріо-Барбате. Війська Родеріка покинули свого короля на полі битви. Родерік пропав безвісти.
Загони Таріка ібн Зіяда без особливих зусиль зайняли столицю Вестготського королівства Толедо.
У горах Астурії, на крайній півночі Іспанії, виникло невелике вестготсько-іспанське християнське королівство (718 р.). Араби захопили землі вестготської і іспано-римської знаті і церкви. Багато вестготських феодалів втекли на північ, в гірські райони Астурії і Піренеїв. Селянство ж в більшості випадків залишилося на колишніх місцях і навіть відчуло спочатку деяке полегшення. Але селяни залишилися в особистій і поземельній залежності і платили феодальну ренту.
В 743 р. берберські племена в Іспанії повстали проти халіфа. Цим скористалося королівство Астурія і просунуло свій кордон до річки Дуеро. Після падіння влади династії Омейядів (750 р.) і приходу до влади Аббасидів один з уцілілих Омейядів Абд-ар-Рахман втік до Іспанії і заснував незалежний емірат. Омейяди правили в Іспанії з 756 по 1031 р.
І. Перша хвиля завоювання Іберійського півострова (арабами і берберами). 710 — 724 рр.
710: Агіла просить допомоги в арабського губернатора Іфрікії. Висадка 400 берберів на європейському березі Гібралтарської протоки.
711, Квітень: Тарік бен Зіяд, а на чолі армії в 7000 чоловік, до яких незабаром приєднується інший загін чисельністю 5000. Для висадки на півострів Тарік висаджується в Гібралтарі, де розбиває табір і засновує невелику фортецю, яку планує зробити опорним пунктом і починають рух до Толедо.
711, Липень: Гвадалетта. Війська Родеріха зіштовхуються з армією Таріка. Через тиждень безперервних сутичок, вестготська армія рятується безладною втечею. Король Родеріх зникає.
Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів, яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди, альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії.
Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля (“Пришельця”, 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо “чорних” було знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски.
Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з “прем'єр-міністром” хаджибом - “воротарем”). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла - виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з “невірними” давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції (зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво мавританської (арабо-іспанської) архітектури.
Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові щорічні “подарунки”. Тоді ж була збудована розкішна аз-Захра (літня резиденція кордовських халіфів). Правління Абда ар-Рахмана ІІІ й аль-Хакама ІІ - це “золотий вік” мавританської культури, гордістю якої стали поети ібн Хані аль-Андалусі (? - 973) та ібн Абд Раббіхі (860 - 940), музикант Зір'яб (учень Ісхака Мосульського). Проте наступні кордовські халіфи значно поступалися державними талантами своїм великим попередникам, і в 981 р. реальним диктатором Андалусії став “великий хаджиб” Абу Амір аль-Мансур (європ. Альманзор), який ув'язнив халіфа Хішама ІІ (976 - 1008) під домашнім арештом, а в країні встановив криваву одноособову диктатуру мусульмано-теократичного характеру.
Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис. книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів). Та для перемог потрібні вояки-професіонали, і в Кордові з'явилася своя рабська гвардія (з галісійців, кастильців, балканців, басків тощо), вояків якої прозвали сакаліба (“слов'яни”).
Іспанські мусульмани не могли протистояти закованим у залізо християнським арміям рицарів і звернулися по допомогу до войовничих Альморавідів з Північної Африки. Після перемоги мусульман біля Залакки (1086 р.) Реконкісту зупинили, й андалусці знову зосередилися на культурі.
Поети ібн Абдун та ібн Кузман (1087 - 1160), астроном Абрахам ібн Хійя (? - 1136), філософи Абрахам ібн Езра (? - 1167) та Ієгуда хал-Леві (? - 1140) прославили Андалусію на весь ісламський світ, але жорстокі, войовничі й неосвічені Альморавіди не оцінили культурні здобутки своїх нових підданих, а без підтримки населення Альморавіди не змогли відстояти іслам на Піренеях: у 1118 р. арагонці оволоділи Сарагосою, а в 1147 р. впав Лісабон. Андалуські еміри Альгарви, Кордови, Мурсії знову оголосили кожен свою незалежність. Альморавідська гегемонія в Іспанії залишилася на початку ХІІ ст. лише в спогадах.
Проте Реконкіста тривала, і в 1150 р. андалусці запросили собі на допомогу Альмохадів, яким до 1172 р. підкорилися всі мусульманські еміри півострова. Берберські фанатики-монотеїсти знову розбили християн при Аларкосі (1195 р.), але історія повторилася. Альмохадська Іспанія (1150 - 1212) зовнішньо теж виглядала центром культури й науки. Тут творили видатні поети й прозаїки ібн Арабі (1164 - 1240) та ібн аль-Аббар (1198 - 1259), філософ і лікар ібн Туфейль (європ. Абубацер, ? - 1185), письменник Хайя ібн Якзан, мислитель Маймонід (1135 - 1204) та найвидатніший мавританський філософ-арістотеліст і природознавець ібн Рушд (європ. Аверроес, 1126 - 1198), проте Альмохади виявилися ще дикішими й неосвіченішими, ніж їхні попередники Альморавіди. Релігійний фанатизм і культурна обмеженість “диких берберів” ніяк не уживалися з рафінованою мавританською культурою, а єдиновірці-визволителі швидко перетворилися на безкультурних і жорстоких карателів-мракобісів. Почалися репресії проти незгодних і вільнодумців: у 1190 р. стратили видатного філософа ас-Сухраварді, пізніше (вже в Африці) Альмохади спалили всі твори ібн аль-Аббара, а його самого вбили, “закидавши списами”. Славетного філософа ібн Бадджи (європ. Авемпас, ? - 1138) отруїли, а твори Аверроеса публічно спалили в 1195 р.
Твердолобий берберський фанатизм розчарував андалусців, і Альмохади залишилися сам на сам з Реконкістою. Результатом стала катастрофа при Лас-Навас-де-Толосі (1212 р.), де андалусці покинули в розпал битви берберів і втекли, а Альмохади, втративши кілька десятків тисяч вояків, мусили залишити Іспанію.
За наступні півстоліття християни відвоювали Хаен, Кордову, Севілью, Кадіс, Аліканте, Мурсію. В руках мусульман зоставалася лише Гранада, де правила емірська династія Насридів (1231 - 1492).
Гранадський емірат виявився останнім спалахом великої іспано-арабської культури. Її гордість становлять: унікальне диво мавританської архітектури палац Альгамра (аль-Хамра - “Червоний палац”), а також доробок поета й прозаїка ібн аль-Хатіба (1313 - 1347). Саме в мусульманській Гранаді зародилася на початку ХІV ст. корида, без якої немислима Іспанія. Але після розгрому мусульман при Саладо (1340 р.) останні бербери покинули Іспанію, і лише арагоно-кастильські чвари дали змогу Гранаді зберегтися ще протягом 150 років як емірат розпещених, освічених і багатих мусульман та іудеїв, що добре працювали, вигідно торгували, творили шедеври культури, але розучилися воювати.
В 1492 р. спільне арагоно-кастильське військо (в 1479 р. Арагон і Кастилія стали єдиним королівством Іспанія шляхом династичного шлюбу) після виснажливої облоги захопило Гранаду. Останній Насрид Абу Абдаллах Мухаммед ХІІ (європ. Боабділ) покинув Іспанію, а всі “маври” (араби та євреї) були невдовзі вигнані в Африку. Аль-Андалус упав.
Реконкіста (ісп. Ресопдиізіа, від гесог^иівіаг — відвойовувати), відвоювання народами Піренейського півострова в 8—15 ст. територій, захоплених арабами (точніше арабами і берберами, згодом що отримали загальну назву — маври). Реконкіста почалася битвою 718 при Ковадонгі. На відвойованих землях створювалися самостійні держави (інтереси Реконкісти інтенсифікували процеси їх централізації і об'єднання).
Реконкіста значною мірою визначила своєрідність економічного і політичного розвитку держав Піренейського півострова. Реконкіста була не тільки ланцюгом військових походів, вона була широким процесом колонізації — заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель. Головною рушійною силою Реконкісти були селяни. В початковий період Реконкісти селяни, що осідали на звільнених землях, в своїй більшості добивалися особистої свободи. Активну участь в Реконкісті брали міста. Постійна загроза набігів арабів стимулювала утворення селянських (бегетрій) і міських общин. Успішний хід Реконкісти сприяв зміцненню в державах королівської влади, яка поступово узяла в свої руки розподіл відвойованих земель, що утворилися. Зацікавлені в економічному освоєнні цих земель, у воїнах для подальшої боротьби з арабами, королі були вимушені надавати знов виникаючим населеним пунктам, міським і сільським общинам ряд пільг і привілеїв. З відтисненням маврів на південь півострова посилився натиск феодалів на селян, і у ряді держав півострова вже в 13 ст. селяни втратили особисту свободу. З Реконкісти, яка велася під гаслом релігійної боротьби з «невірними», зв'язано зростання ідеологічного впливу і економічної могутності католицької церкви в Іспанії і Португалії; духовно-рицарські ордени перетворилися на найбільших земельних власників-латифундистів.
Реконкіста визначила і ін. особливості феодалізму на Піренейському півострові: численність шару дрібного рицарства; порівняно раннє посилення королівської влади, що диктувалося необхідністю об'єднання сил в боротьбі із зовнішнім ворогом. З Реконкістою пов'язаний процес формування народностей — іспанської, каталонської, баскської, галисійскої і португальської, складання їх національної культури, національного характеру. Реконкіста знайшла яскраве віддзеркалення в іспанській літературі. Особлива роль Кастилії в Реконкісти позначилася на формуванні національної іспанської мови, в основу якої ліг що розповсюджувався на звільнених територіях кастильський діалект.
19. Українські землі в складі ВКЛ
Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орли розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Його очолив великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345—1377), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355-1356 pp. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 p., розгромивши за допомогою українців на р.Сині Води (нині р. Синюха, ліва притока Пд. Бугу, на території Кіровоградщини) монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 p., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).
Значна ж більшість тих українських істориків — як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси українського народу, трактує литовців як визволителів колишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скоротило монголо-татарське іго на наших землях.
Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо» (українські землі від золотординців). виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Пребуваючи на значно нижчому рівні суспільно політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська (українська й білоруська) мова стала державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529, 1566, 1588 pp.) — кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історикоправова наука, лежали звичаєві і писані норми українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу порах перебували у становищі удільних князівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому відчувала себе співгосподарем у Литовській державі. Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.
АБО……………………………………………………
І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Ге-диміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.
Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів.. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'як-шою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».
II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.
Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап (1385-—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між евтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великогокнязівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської» .
Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.
IV етап (1480—1569) —- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».
Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489р. Іван ПІ вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и водьі король за собою держит».
Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.
20.Утворення і розвиток Московської держави.
Політичні успіхи Московського князівства, досягнуті за правління Дмитрія Донського, закріпили й розвинули його наступники.
Об'єднання удільних володінь значно прискорилося за князювання Івана III (1462-1505). У1463 р. своїми землями поступилися ярославські князі. У січні 1478 р. новгородці принесли присягу про повне визнання влади Івана III. Вічевий дзвін зняли й відвезли до Москви: трьохсотлітня ера незалежного існування Новгород-ської республіки закінчилася.
Іван III брав шлюб, керуючись політичними інтересами. Його дружиною в 1472 р, стала племінниця останнього візантійського імператора Зоя (Софія). Престижне одруження дозволило Іванові III проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву — столицею всього православного світу.
Тоді як Москва мужніла й міцніла, Золота Орда слабшала й розділялася, тому Іван III припинив виплачувати данину її правителям. У1480 р. хан Ахмат вирішив відновити свою владу над Руссю. Ординці прийшли на берег Угри, де їх зустріли полки Івана III. Вступити з ними в бій хан так і не наважився. Простоявши тут деякий час, він подався назад у степ.
Після цього Іван III продовжив справу об'єднання руських земель: підкорив Твер, В'ятку. Свою самостійність зберігали тільки частина Рязанського князівства та Псков. За правління Івана III було розв'язано два найголовніші завдання. По-перше, покладено край залежності від Орди; по-друге, завершено процес об'єднання руських земель навколо Москви. Наприкінці XV ст. Іван III прийняв титул «великого князя всієї Русі».
Гербом Московської держави став двоголовий орел. За правління Василія ІІІ завершено об;єднання Московського царства. Після його смерті наступником став Іван 4 (1533-1584). Заснував вибрану раду яка проводила р-ми. 1550 Судебник що обмежував владу намісників і звільняв дворян від їх суду. Селяни мали право 1раз на рік переходити до іншого господаря. Виникли нові органи управління д-вою прикази. Створено стрілецький полк-особиста охорона царя. 1556 Уложення про службу- 15 річна військ служба. З 1564(77) оприччина, передача цареві частини земель.
21. Гуситський рух: ідеологія та представники
З 1363 Чехія була охоплена рухом за відродження особистої релігії. Головним виразником ідей руху за реформи, а також першим мучеником став Ян Гус, який засуджував непорядки в церкві, продаж індульгенції, виступав проти засилля німців. Головним у його вченні було те що він ставив слова Святого письма вище від авторитету папи.
Через ухвалу Константського собору був спалений на багатті в Констанці 6 липня 1417 р.
В 1420 гусити сформулювали свою програму в «Чотирьох празьких статтях»: вільна проповідь слова Божого, євхаристична чаша для всіх віруючих, секуляризація церковної власності, публічні покарання за гріхи проти моральності. Укріплене містечко на півдні Чехії Табір перетворилося на центр радикального крила гуситів: таборити вибрали свого єпископа, відкинули більшість таїнств, проводили всі служби на рідній мові і відмовилися від багатьох обрядів і більшості деталей церковного одягу. Тим самим всі шляхи до примирення були відрізані. Але основна частина гуситів, зосереджена в Празі, дотримувалася відносно помірних поглядів; вони були готові примиритися з церквою, якби їм дозволили здійснювати принципи «Чотирьох празьких статей».
Зіткнення між таборитами і пражанами привели до громадянської війни. Таборити потерпіли нищівна поразка в битві при Ліпанах (1434), а до 1453 з таборитским рухом було покінчено. Гуситська революція носила і політичний характер. Після смерті короля Чехії Вацлава IV (1419) законним спадкоємцем став його брат Сигизмунд. Проте на ньому лежала вина за страту Гуса, і чехи відмовлялися визнати його своїм королем.
Протягом 1420-1431 армії Сигизмунда і Католицької церкви зробили «хрестові походи», намагаючись покласти край релігійної і політичної незалежності Чехії, але вони потерпіли поразку від військ гуситів. Після перемоги над таборитами більш помірні гусити уклали мир з Сигизмундом і прийшли до згоди з Базельським собором (скликаним вперше в 1431). В 1436 Сигизмунд був визнаний чехами як король за умови, що він і собор погодяться з положеннями «Чотирьох статей». Компроміс був оформлений в угоді, що отримала назву «компактатів». Цей документ став хартією автономії гуситскої церкви – першої національної реформованої церкви, яка не знаходилася в прямому підкоренні Риму.
22. Середньовічні міста - самоврядування (магдебурзьке право), цехи, ремесло і торгівля
Міста виникають в XI в. і швидко починають рости. В першу чергу оживають розвалини міст, побудованих римлянами: Лондон, Париж, Марсель, Кельн, Генуя, Венеція, Неаполь. Причиною виникнення і швидкого зростання міст було відділення ремесла від землеробства, а також, коли селяни почали виробляти достатньо сільськогосподарської продукції, щоб прогодувати не лише себе, а й інших. Розвиток ремесла виявлявся в його спеціалізації. З'являються майстри-зброярі, майстри по виготовленню зброї. І цим «вузьким фахівцям» вже не вистачає роботи у феодала, їм потрібен ринок. До того ж росте попит феодалів на предмети розкоші. Тому і з'являються «вузькі фахівці» в ремеслі. Римляни будували свої міста в самих географічно зручних пунктах. В міста біжать і кріпосні селяни. Тоді існувало прислів'я «міське повітря робить вільним»: по законах, прийнятих повсюдно селянину було достатньо прожити в місті один рік і один день, і він ставав вільним. В XI в. повсюдно починається боротьба міст проти феодалів за свою незалежність, яка, як правило, закінчувалася перемогою міст.
Жителями міст, городянами (німці називали їх бюргерами, французи — буржуа, італійці — пополанами), ставали переважно ремісники, купці, люди із сфери обслуговування (трактирники, моряки, візни-ки, вантажники, цирульники, слуги та ін.). У столичних містах, де розміщувався королівський двір, проживали феодали зі своїми слуга-ми та воїнами, королівські та сеньйоральні службовці (їх називали міністеріалами), лікарі, вчителі, науковці. Там, де жили єпископи, численним було духовенство.
Більшість середньовічних європейських міст були невеличкими, у кожному з них здебільшого нараховувалося до тисячі городян. Навіть у XIV-XV ст. великим вважалося місто з населенням 20-30 тис. жителів. Лише окремі міста — Константинополь, Париж, Мілан, Венеція,Флоренція, Кордова, Севілья - вражали серед-ньовічну людину своєю велелюдністю - по 50-100 тис. городян. Міст-мільйонників середньовіччя собі, мабуть, і не уявляло.
Уся земля була власністю феодалів, тому й міста стояли на їхній землі і вважалися їхньою власністю. Місто було ніби васалом феодала. Городяни цілком залежали від його примх і апетитів, феодал намагався викачати з них якомога більше доходів. Це спонукало городян розпочати боротьбу за самоврядуван-ня міст, чи, як тоді говорили, за комуну Впродовж Х-ХШ ст. комунальний рух став загальноєвропейським явищем. Що він собою являв?
У ряді випадків городяни викуповували в сеньйора окремі вольності й привілеї. Ці поступки з боку феодала вони ретельно записували до міських хартій.
Але не завжди вдавалося мирно порозумітися з сеньйором. Досить часто городяни мусили братися за зброю, щоб здобути омріяну неза-лежність.
Як були організовані міські комуни? Вони обирали свій магістрат, мали свій суд, свої військові сили, свої фінанси, самі вста-новлювали розмір податку і стягували його. Жителі міст-комун звільнялися від найтяжчих феодальних повинностей, але при цьому для селян приміської округи вони ставали «колективним сеньйо-ром», примушували їх працювати на себе. Завдяки комунальному рухові у середньовічній Європі перемогло правило, за яким кожен, хто прожив у місті «рік і один день», ставав вільним.
Комунальний рух переміг не скрізь. Воля влітала городянам у копієчку. У багатьох невеликих міст для її здобуття бракувало і сил, і коштів, тому вони залишалися під п'ятою свого сеньйора. Частина міст задовольнилася обмеженим самоврядуванням, скажімо, правом обира-ти магістрат. До таких міст належали Париж, Лондон, деякі інші міста Франції, Англії, Німеччини, Скандинавії, Угорщини. В Німеччині в XIII ст. з'явилося так зване магдебурзьке право — право городян міста Магдебурга обирати свою адміністрацію й суд. Магдебурзьке права було феодальним міським правом, згідно якого економічна діяльність, майнові права, суспільно-політичне життя, становий стан городян регулювалися власною системою юридичних норм, що відповідало ролі міст як центрів виробництва і грошово-товарного обміну. Жителі міст, які отримали Магдебурзьке право, звільнялися від феодальних повинностей, від суду і влади воєвод, старост і інших державних службових персон. На основі Магдебурського права в місті створювався виборний орган самоврядування -магістрат. З введенням Магдебурського права відмінялася діяльність місцевого права.
Воно згодом поширилося в Німеччині, Польщі, Литві, Україні та Білорусії (наприкінці XV ст. магдебурзьке право одержав, наприклад, Київ).
Городяни мали в місті та його окрузі поля й городи, садки й виног-радники, тримали корів і свиней, займалися бджільництвом і рибальством. Але, на відміну від селян, вони були передусім ремісниками: ковалями, бондарями, чоботарями, перукарями, пекарями, пивоварами, ткачами, кравцями, теслями, каменярами та ін. Від селян їх відрізняло ще й те, що вони виробляли свою продукцію на продаж, працювали на ринок.
Ремісники об'єднувалися у свої професійні організації – цехи («спілки»). Гуртом зручніше було захищатися від свавілля сеньйорів, а головне — від конкурентів, які прибували з інших міст. Цехи виникли водночас із появою міст, у Х-ХІІ ст. Звичайно, на нинішні заводські чи фабричні цехи вони були зовсім не схожі. Кожен цеховий майстер працював у своїй майстерні, своїми інструментами, свій товар він виробляв до. цілковитої готовності.
Разом з майстром працювали члени його сім'ї, один-два підмайстри та кілька учнів, яких майстер навчав свого ремесла. Але серед них членом цеху вважався лише майстер.
Цехів у містах більшало. З'являлися нові спеціальності — вини-кали відповідні цехи, тому в окремих містах були десятки чи навіть сотні цехів. Але були міста й без цехів.
Майстри керувалися цеховим статутом. За цим пильнував виборний старшина цеху, який штрафував порушників. Щоб цехова продукція мала збут і щоб уникнути конкуренції серед майстрів, статут запроваджував певні обмеження у виробництві.
У XIV-XV ст. погіршувалося становище підмайстрів і учнів. Якщо раніше вони могли вибитися в майстри, то наприкінці середньовічної доби багато з них втратило таку можливість. Щоб стати майстром, треба було зробити вступний внесок у цехову касу, виготовити своїм коштом шедевр, організувати для майстрів та їхніх жінок бенкет. Це було не по кишені для багатьох. Тому зростала кількість «довічних» учнів і підмайстрів, тобто — найманих робітників. Для захисту своїх інтересів вони об'єднувалися в братства, домагалися скорочення робо-чого дня (він тривав 14-16, а часом і 18 годин), підвищення платні.
Найвпливовішою силою в місті був патриціат - багаті купці та лихварі. Влада належала їм, вони використовували її на свою ко-ристь. Коли ж посилилися цехи, то ремісники, дрібні торгівці та інші рядові городяни повели боротьбу проти всевладдя патриціату. У тих містах, де ремесло процвітало (Кельн, Базель, Флоренція та ін.), пе-ремагали цехи, в торгових же містах (Гамбург, Любек, Росток та ін.) перемогу святкувала міська верхівка.
З появою міст у Європі в XI-XV ст. пожвавилася торгівля. Саме міста формували місцевий ринок.
Іноді міста об'єднувалися в торгові союзи, наймогутнішим з яких стала в XIII-XIV ст. Ганза . До Ганзи входило майже 80 міст Північної Німеччини, Прибалтики і земель Нижнього Рейну (Гам-бург, Росток, Любек та інші).
У Європі переважала транзитна торгівля. Вона зосереджувалася переважно довкола двох великих торгових районів - Середземного, Балтійського й Північного морів.
У середземноморській торгівлі брали участь Іспанія, Південна та Центральна Франція, Італія, Візантія, країни Сходу. Схід торгував переважно предметами розкоші, прянощами, вином, зерном, Захід — тканинами, золотом, сріблом, зброєю. Приторговували там також невільниками.
До Балтійського та Північного морів доправляли свої товари міста Північно-Західної Русі (Новгород, Нарва, Псков, Полоцьк та ін.), Польщі, Східної Балтики (Рига, Ревель та ін.), Північної Німеччини, Скандинавії, Фландрії, Брабанту, Північних Нідерландів, Північної Франції та, особливо, Англії. Там торгували ри-бою, сіллю, хутром, вовною і сукном, льоном, воском, смолою, дереви-ною, а з XV ст. — і зерном.
23. Столітня війна: передумови, основні етапи, результати
Сторічна війна між Англією і Францією найтриваліший в історії минулого військово- політичний конфлікт, що тривав з (1337—1453)
Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Красивого з династії Капетингів. Після смерті в 1328 р. Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіп VI (Валуа) згідно салічному закону, Едуард заявив про свої права на французький трон. Восени 1337 р. англійці зробили напад в Пікардії. Їх підтримали фландрські міста і феодали і міста південного заходу Франції.
В історії війни виділяють чотири етапи, між якими траплялися періоди щодо тривалого затишшя. Перший етап (Війна Едвардіанська) (1337-1360). Краще організоване англійське військо отримало декілька знаменитих перемог - в морській битві при Слейсі (1346) і Пуатьє (1356). Головна причина англійських перемог при Креси і Пуатьє - дисциплінованість і тактична досконалість дій піхоти, що складалася із стрільців. Страшні поразки Франції, що втратила армію і короля Іоанна II Доброго (після Пуатьє він опинився в англійському полоні), дозволили англійцям нещадно грабувати країну. І тоді народ Франції - городяни і селяни самі піднялися на свій захист. Військові невдачі і економічні труднощі привели й до народних обурень — Паризького повстання (1357—1358 р.) і Жакерії (1358 р.). Французи були вимушені укласти принизливий для Франції мир в Бретіньї (1360 р.). Вона втрачала величезні володіння на південному заході, але залишалося самостійним королівством.
Війна поновилася в 1369 р. Її другий етап (Каролінська війна) (1369-1389) був в цілому вдалим для Франції. Французький король Карл V і талановитий воєначальник Бертран Дюгеклен використовували підтримку мас, які допомогли частково реорганізованної французькій армії витіснити англійців з південного заходу. Перемир'я 1396 р. Було укладене у зв'язку з крайнім виснаженням сил обох сторін., але воно нічого не вирішило.
Третій етап Ланкастерська війна (1415-1420) найкоротший і найдраматичніший для Франції. За наступного французького короля, недоумкуватого Карла VI, англійці знову стали досягати перемоги, зокрема розгромили французів в битві при Азенкурі (1415 р.). Англійський трон, що займав в цей час, король Генрих V за п'ять років підпорядкував собі приблизно половину території Франції і добився визнання договору в Труа (1420 р.), що передбачав об'єднання двох країн під владою англійської корони. І знов народні маси Франції ще більш рішуче, чим раніше, втрутилися в долю війни.
Четвертий етап 1429—1453. Перелом наступив в 1420-х роках, на четвертому етапі війни, після того, як французьку армію очолила Жанна д'Арк. Під її керівництвом французи визволили від англійців Орлеан (1429 р). Навіть страта Жанни д’Арк в 1431 р. не перешкодила французам успішно завершити військові дії. У 1435 році герцог Бургундський уклав союзний договір з королем Франції Карлом VII. До 1436 Париж перейшов під контроль французів. У 1450 французька армія отримала переконливу перемогу в битві у норманського міста Кан. У 1453 році капітуляція англійського гарнізону в Бордо поклала кінець Сторічній війні.
25. Великі географічні відкриття: причини, перебіг, наслідки
Період з другої половини XV ст. до середини XVII ст. увійшов в історію як епоха Великих географічних відкриттів. Європейцями були відкриті невідомі раніше моря й океани, острови й материки, здійснені кругосвітні подорожі. Все це докорінно змінило уявлення людини про Землю.
Географічні відкриття були здійснені під час пошуків шляхів до країн Сходу, особливо до Індії. Зростання виробниц-тва і торгівлі в Європі викликало вели-ку потребу в грошах. Для карбування монети необхідно було золото і срібло.
У самій Європі видобування дорогоцінних металів уже не могло задовольнити зростаючу потребу в них. «Жадоба золота» була основною причиною, що змусила європейців відправитися у далекі морські подорожі.
Морські подорожі були викликані тим, що шлях на Схід, який давно використовувався, був перекритий турецькими завойовниками у Передній Азії і на Балканському півострові.
Третьою причиною пошуку нових шляхів було бажання європейських купців позбавитися торговельних посередників (арабських, індійських, китайських та ін.) і налагодити прямі зв'язки з азіатськими країнами.:
Передумови географічних відкриттів були такі. В Іспанії та Португалії після Реконкісти (вигнання арабів) залишилася без роботи велика кількість дворян. Вони мали неабиякий військовий досвід, уміли володіти зброєю і для того, щоб розбагатіти, готові були відправитись на край світу. Те, що країни Піренейського півострова першими почали організовувати далекі плавання, пояснювалося також їхнім своєрідним географічним розташуванням.
Велике значення для розвитку мореплавства мали винаходи учених. Створення нових видів суден, розвиток картографії, удосконалення компаса і приладу для визначення широти місцеперебування корабля дали мореплавцям надійні засоби навігації.
Зрештою, не слід забувати й те, що у XV ст. ідея про кулясту форму Землі була загальновизнаною серед учених кількох країн.
Проект плавання до східних берегів Азії західним шляхом (через Атлантику) Колумб розробив на основі вчення про кулястість Землі. З цим проектом він звернувся до португальського короля Жуана II, але той відмовив, адже Колумб вимагав у випадку вдачі надто великих нагород і титул віце-короля відкритих земель.
У 1485 р. Колумб залишив Португа-лію і переселився до Іспанії, яка вже стала єдиним королівством, її монархи були зацікавлені у зміцненні своєї могутності. Але й тут минуло декіль-ка років, перш ніж королева Ізабелла і король Фердинанд згодилися виділити гроші на експедицію.
З серпня 1492 р. флотилія під коман-дуванням Колумба (каравели «Санта-Марія», «Пінта», «Нінья») вийшла з порту Палос і взяла курс на Канарські острови. Звідти тільки у вересні 1492 р. флотилія відправилась на Захід.
Вночі 12 жовтня, через 33 дні після відплиття з Канарських островів, мо-ряки флотилії помітили вогнища і вузьку смугу берега. На світанку кораблі підійшли до низького острова, що заріс тропічною рослинністю. Це був один з островів Багамської групи, який Колумб назвав Сан-Сальвадор («Святий спаситель»),
Так, 12 жовтня 1492 р. сталася ве-лика подія - Колумб відкрив Аме-рику.
Здійснюючи своє перше плавання, Колумб відкрив ще декілька островів і був переконаний, що вони розташо-вані біля східних берегів Азії. Повернувшись до Іспанії, Колумб організував ще три плавання, під час яких відкрив нові острови, північне узбережжя Південної і східне Центральної Америки. Всі були переконані, що це і є «Індія». Однак знайшлися й такі, хто сумнівався. Італійський історик П'єтро Мартир писав у 1493 p., що Колумб відкрив не береги Азії, а «Новий Світ».
Після Колумба іспанці продовжува-ли розширювати свої колоніальні во-лодіння і невдовзі вийшли до берегів Тихого океану. Почалися пошуки протоки, що з'єднувала два океани. В Європі деякі географи були настільки переконані в існуванні цієї ще не відкритої протоки, що заздалегідь наносили її на карти.
Новий план експедиції з метою відкрити протоку і західним шляхом дістатись Азії запропонував іспан-ському королю Фернандо Магеллан (1480-1521), португальський моряк із небагатих дворян, який проживав у Іспанії. Магеллан воював під прапором португальського короля у Південно-Західній Азії на суші й на морі, брав участь у здобутті Малаккі, у походах до Північної Африки, що не дало йому ні звань, ні грошей.
Магеллан переселився в Іспанію, де запропонував свій проект. Джерелом його впевненості в існуванні протоки були карти, на яких вона позначалася без будь-яких підстав. Магеллан уклав угоду із королем Карлом І і став адміралом.
20 вересня 1519 р. п'ять суден Магеллана відправились у подорож, що тривала три роки і була досить важкою й небезпечною. Подолавши південну частину Атлантики, Магеллан знайшов протоку, яка, однак, виявилась значно південніше, ніж значилась на картах.
Вийшовши у Південне море (так називали тоді Тихий океан), експедиція взяла курс до берегів Азії. Понад три місяці плила флотилія у відкритому океані.
Магеллану пощастило - його кораблі не потрапили в жодну бурю. Океан назвали Тихим, але частина екіпажу, котра потерпала від голоду й спраги, загинула.
Навесні 1521 p. Магеллан досяг островів біля східного узбережжя Азії, які пізніше назвали Філіппінськими. Спробувавши одразу ж захопити відкриті землі, Магеллан вступив у суперечку з двома місцевими правителями і у сутичці з жителями одного із ост-ровів був убитий.
Після загибелі Магеллана екіпаж експедиції завершив своє нелегке пла-вання. До Молуккських островів повернулося лише два кораблі, а шлях до Іспанії з вантажем прянощів продовжив тільки один - «Вікторія». Екіпаж цього судна здійснив довготривале плавання до Іспанії навколо Африки. Із всієї експедиції (265 чоловік) на батьківщину повернулося лише 18 моряків. Цей невеличкий екіпаж «Вікторії» привіз велику кількість пря-нощів, продаж яких перекрив усі витрати і дав значний прибуток. Та головне полягало не в цьому.
Великий мореплавець Фернандо Магеллан завершив справу, розпочату Колумбом - західним шляхом він досяг Азії і таким чином відкрив новий шлях. Проте практичного значення цей мар-шрут не набув. Однак це була перша в історії людства кругосвітня подорож, яка підтвердила кулясту форму Землі і нероздільність океанів. Перед люд-ством постав Світовий океан Земної кулі. Тут на людей чекав довгий і не-безпечний шлях, перші кроки по якому вже здійснили Христофор Колумб, Васко да Гама, Фернандо Магеллан та інші відважні мореплавці.
Великі географічні відкриття були прискорені різким піднесенням виробництва і торгівлі в Європі. Зросла необхідність у дорогоцінних металах. Оскільки старий шлях на Схід був перекритий турками-османами, розпочались пошуки нових морських шляхів.
Х.Колумб, сподіваючись дістатись Індії через Атлантику, у 1492 р. відкрив новий материк. Європейці зіткнулися з невідомою для них цивілізацією. Були завойовані ін-дійські держави Мексика і Перу. Іспанські конкістадори шукали золото і срібло.
Португальці повільно просувалися вздовж західного узбережжя Африки, дісталися південних берегів і вийшли в Індійський океан. Це відкрило для них шлях до Індії та інших країн Східної і Південно-Східної Азії. Оволодіння морськими шляхами супроводжувалося заво-юванням земель в Африці (Ангола, Мозамбік) та Азії (Індонезія та ін.) і встановленням контактів з Китаєм та Японією. Була створена португальська колоніальна імперія. У цей час іспанці, продовжуючи освоювати Америку, почали шукати протоку, що з'єднувала Атлантичний і Тихий океани. Пошуки протоки завершились першою кругосвітньою по-дорожжю Фернандо Магеллана. Гіпотеза про кулястість Землі була підтверджена на практиці.
Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів такі.
1. Почала формуватися колоніальна система, яка прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню у буржуазії великих грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств. Піднесення Іспанії і Португалії як колоніальних держав було відносно недовгим. Отримані від колоній багатства феодали використовували непродуктивно, тоді як в Англії і Франції заохочувався розвиток промисловості й торгівлі.
2. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу Європу, Африку, Америку і Австралію зв´язали між собою торговельні шляхи і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.
3. Відбулась так звана революція цін, зумовлена ввезенням з Америки до Європи великої кількості золота і срібла.
4. "Революція цін" сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалась; підвищенню її доходів і збільшенню кількості мануфактурних робітників. Розорювались великі землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни і наймані робітники, збагачувалась буржуазія.
Таким чином, у результаті Великих географічних відкриттів окремі країни Західної Європи опинились у максимально сприятливих умовах для розвитку капіталістичного виробництва. Позитивний вплив мала на них географічна близькість до нових морських шляхів світової торгівлі й те, що Русько-Литовська і Московська держава прикрили собою Західну Європу від руйнівних монголо-татарських набігів. Великі географічні відкриття прискорили процес первісного нагромадження капіталу.
26.Реформація та Контрреформація в Європі.
Католицька церква у середні віки стала головною опорою феодального ладу. Вищий прошарок духовенства на чолі з папою римським прагнув і в но-вих умовах зберегти свій вплив. Папсь-ких дипломатів, збирачів податків, продавців індульгенцій можна було по-бачити в усіх країнах Європи, але в роздробленій Німеччині вони себе почували особливо затишно й привільне.
На берегах Рейну розкинулись найбагатші церковні володіння з десятками міст і сіл. Архієпископи і багато єпископів були незалежними князями; із семи князів, котрі обирали імпера-тора «Священної Римської імперії», було три архієпископи. Із Німеччини папа римський одержував найбільші прибутки.
Політика вибивання грошей викли-кала у Німеччині зростання всезагального незадоволення, що переростало в обурення. У такому становищі потрібний був лише привід, щоб розпочалась боротьба із засиллям католицької церкви. Приводом, поштовхом для такої боротьби стала пожвавлена торгівля індульгенціями.
Індульгенція (від лат. - милість) -документ про повне або часткове відпущення (прощення) «гріхів», який видає (продає) церква віруючому. Ще з XII ст. католицька церква розпочала торгівлю індульгенціями, що набрала характеру безсоромної наживи. Нерідко на ринковій площі якого-небудь міста можна було почути гучний голос ченця: «Киньте монетку! Рятуйте ваших рідних і близьких! Як тільки на дні мого кухля задзвенить монетка, душа грішника опиниться в раю!».
Питання про звільнення Німеччини від папського свавілля переросло в загальнонаціональне завдання. Вимога церковної реформи (звідси - «Реформація») йшла від різних верств суспільства. Звичайно, кожне соціальне угруповання розуміло реформу посвоєму.
Також, Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.
Лютер рішуче виступав проти католицької церкви і при цьому не обмежувавсь критикою її зловживань. Всупереч ученню католицької церкви Лютер зазначив, що церква і духовенство не є посередником між людиною й Богом. Він проголосив помилковими претензії римської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнств «відпущення гріхів» і «спасіння душі».
В основному положенні, яке висунув Лютер, зазначалося, що людина досягає «спасіння душі» не через церкву і її обряди, а за допомогою віри, подарованої їй безпосередньо Богом. Цим самим заперечувались претензії духовенства на пануюче становище у світі.
Проголосивши віру людини єдиним засобом її спілкування з богом, Лютер стверджував, що і життя людини, і його порядок становлять важливий елемент християнської релігії, оскіль-ки забезпечують їй можливість віддаватися вірі. Цим самим Лютер висловив бажання бюргерства позбавитись засилля католицької церкви.
Лютер вибухає критикою ролі церкви в порятунку, яка виражається 31 жовтня 1517 року в 95 тезах прибитих до дверей Віттенберзької Замкової церкви. Тези були також відправлені єпископу Бранденбурзькому і архієпископу Майнцському. Варто додати, що виступи проти папства були і раніше. Однак вони носили дещо інший характер. Очолені гуманістами виступи проти індульгенції розглядали проблему з точки зору людяності. Лютер же критикував догми, тобто християнський аспект вчення. Чутки про тези поширюються блискавично і Лютера викликають в 1519 році на суд і на Лейпцизький диспут, куди він з'являється, незважаючи на долю Яна Гуса, і в диспуті висловлює сумнів у справедливості й непогрішності католицького папства. Тоді Папа Римський Лев X піддає Лютера анафемі, в 1520 році буллу прокляття склав Пієтро з дому Аккольті (в даний час католицька церква планує його «реабілітувати»). Лютер публічно спалює у дворі Віттенберзького університету папську буллу Exsurge Domine про відлучення його від церкви і в зверненні «До християнського дворянства німецької нації» оголошує, що боротьба з папським засиллям є справою всієї німецької нації.
Історичне значення виступу Лютера полягало в тому, що на першому етапі Реформації різні суспільні верстви об'єднались навколо нього. Значна части-на простих німців-трудящих сприй-няла Реформацію як заклик до звіль-нення. Сам же Лютер навіть не задумувався про якісь політичні та соціальні перетворення.
Імператор Карл V вимагав від Лютера відмовитись від свого вчення, але той твердо відстоював свою позицію. Він заявив: «На цьому я стою і не можу інакше!».
Наступ феодалів на права селян викликав різке загострення обстановки на селі. Феодали бажали повернути всі вигоди від піднесення сільського гос-подарства і розвитку товарного вироб-ництва на свою користь. Тому Рефор-мація була сприйнята селянами не тільки як вимога реформи церкви, а й як засіб захисту своїх прав.
Виразником народного революційного розуміння Реформації став Томас Мюнцер.
У вченні Мюнцера немає згадок про якесь інше життя, крім земного. Він стверджував, що «земне життя повин-но бути підвищене до небес», тобто очищене від зла. Саме так Мюнцер ро-зумів мрію про встановлення «царства Божого на землі».
Свою активну і самовіддану діяль-ність, вважав Мюнцер, людина повинна спрямовувати служінню Богу для спіль-ного блага. І навпаки, всяка дія про-ти загального інтересу є «безбожжям». «Вся влада, - писав Мюнцер, - повинна бути віддана простому народу».
Дворянські замки й монастирі по-винні бути знищені. Німеччина не по-винна бути княжою і дворянською, тому що, вкрита княжими гніздами, вона являє собою «розбійницьке вог-нище». Такою була політична програма Мюнцера.
Мюнцер пішов значно далі вимог селян і плебеїв, що організували селянську війну 1524-1525 рр.. Його мрії про майбутнє суспільство були фантастичні. Однак, не сприймаючи власність, Мюнцер мав на увазі саме ту «шкуроздирчу» влас-ність крупних землевласників, що при-гнічувала народні маси. І навпаки, зміцнення трудової дрібноселянської власності, вважав Мюнцер, є необхід-ною умовою звільнення бідної люди-ни від феодального підкорення і підне-сення її до «істинної» віри.
Тісний зв'язок Мюнцера з широки-ми народними масами у їхній боротьбі за свої права дав йому змогу стати вождем селянсько-плебейського табо-ру й побачити у Реформації шлях до революційного перевлаштування су-спільства на буржуазній основі.
Контрреформація - католицька реакція, церковно-політичний рух в Європі середина 16—17 вв., очолене папством і направлене проти Реформації з метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн в 1-ій половині 16 в. По суті то була одним з проявів феодальної реакції (що охопила не тільки економічну і політичну, але і ідеологічну сферу), релігійною формою «контрнаступу» феодальних сил, що намагалися зміцнити феодальний лад в епоху його розкладання, що почалося.
Головними знаряддями якої були інквізиція, чернечі ордени, римська курія. Інквізиція, реорганізована в 1542 в одну з конгрегацій римської курії і підпорядкована безпосередньо папі, розвернула в католицьких країнах боротьбу з передовими ідеями, вільнодумством, наукою, всіма проявами думки реформації (особливо наполегливо переслідувалися народні напрями Реформації). На вогнищі були спалені Дж. Бруно, Дж. Ваніні, піддані переслідуванням Т. Кампанелла, Г. Галілей і багато інших передових мислителів. Найактивніша участь в Контрреформації прийняв створений в 1534—40 орден єзуїтів. За допомогою єзуїтів і ін. сил католицької реакції папству вдалося на Трідентськом соборі (1545—63) добитися, зокрема, визнання безумовного авторитету папи в справах віри, введення строгої церковної цензури, видання «Індексу заборонених книг» і ін. Вирішення собору стали свого роду програмою К. Було прийнято т.з. Трідентськоє сповідання віри, яке повинні були підписати всі духовні особи; всяке відхилення від нього розглядалося як єресь і переслідувалося. У ході До. у Римі були створені ряд учбових закладів для спецмальной підготовки католицького духівництва, що прямувало перш за все в країни, які були ареною найбільш гострої боротьби між силами Реформації и К. (Німеччина, Нідерланди і ін.). У ході До. єзуїти захопили в свої руки багато університетів, що у свою чергу ставали знаряддям католицької реакції. У числі церковних діячів, що найзавзятіше проводили До., — римські тата Павло III, Павло IV (до обрання татом — кардинал Карафа), Пій IV і ін., кардинал Карло Борромео, єзуїт П. Канізій і багато ін.
Контрреформація не обмежувалася діяльністю установ католицької церкви. Вона активно проводилася також державною владою низки країн: Габсбургамі в Іспанії і в «Священній Римській імперії», Максиміліаном Баварським, Сигизмундом III Ваза в Польщі і ін. Прихильники Реформації піддавалися переслідуванням держави; видавалися спеціальні державні укази, що вимагали від протестантів повернення в «лоно католицької церкви» під загрозою високих штрафів, вигнання з країни або навіть страт. Одним з проявів До. була боротьба за повернення католикам земель, втрачених ними в ході проведення Реформації (видання Едикту реституції 1629 імператором «Священної Римської імперії» Фердинандом II). Під прапором К. Іспанія вела боротьбу проти Нідерландської буржуазної революції 16 в., Габсбурги пригнічували визвольний рух скорених ними народів, боролися за здійснення ідеї створення «світової християнської імперії» (під час Тридцятирічної війни 1618—1648 і ін.).
Згуртувавши сили феодальної реакції, До. певною мірою укріпила положення папства і католицької церкви (відновивши католицизм і подавивши рухи реформацій у ряді країн), тимчасово затримала натиск сил нового, буржуазного суспільства.
27. Політичний розвиток Польської держави в XV — в середині XVII ст.
Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, які спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство (на чолі з Любарт (Дмитро) Гедемінович) і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині ( Дмитро Дедько).
Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир ІІІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків- православних.
У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб.
Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.
Після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства.
Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.
У 1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля. Однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади.
Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проникнення в українські землі.
У др.. половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.
Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.
28. Особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої (до сер. 17 ст.)
Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення. Рівноправна унія двох самостійних держав не злагодилась.
Але найбільших втрат зазнали національне життя та традиції українського народу. Останню надію на своє відродження поховала українська державність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра були поширені на всю Україну.
Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавшині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських та ін. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні володіння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чернігівщини. Оскільки ці землі були малозаселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (від 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини.
Після Люблінської унії литовські політики все ще плекали надію на повернення українських земель, але війна з Московською державою змушувала Литву дотримуватись унії з Польщею. У1576 році королем Польщі було обрано Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполиту.
У1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-польські війни, активну участь у яких брали українські сили.
У1634 році між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано "вічний мир", за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою.
У польсько-московських війнах значну роль відігравало українське козацтво. У війську Сигізмунда НІ було 30 000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20 000 українських козаків.
На початку XVIІ ст. козаки стають силою, яка починає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої.
З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії:
- радикальна, до якої належали незаможні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище;
-поміркована, яка складалася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей.
Перше велике козацько-селянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське населення. Спочатку на боці запорожців воювали і реєстрові козаки, але після переговорів з поляками у 1593 році вони пообіцяли вірно служити королю, скинути Косинського з гетьманства, не робити походів на "волость".
Поляки розгромили рештки повстанських загонів. Соціальний гніт посилився: було збільшено панщину, натуральні та грошові повинності населення.
Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи.
Повстання, яке розпочалося в Брацлаві, згодом перекинулося майже на все Південне Подніпров'я і навіть Білорусію. Восени 1595 року все українське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців.
На землях, охоплених заворушенням, селяни у міщани звільнялися від влади польської адміністрації і оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними знаменами, за православ'я. У виступах брало участь як селянство, так і міщанство.
У травні 1596 року повстання було жорстоко придушене. Після придушення повстання Наливайка в Україні посилюється соціальний, національний та релігійний гніт.
У 20-х—першій половині 30-х років XVIІ ст. розпочався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У1630 році його було обрано гетьманом нереєстрового козацтва.
Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвердження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Але і це повстання не було доведене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, однак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпаки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків.
Компромісна угода викликала невдоволення народних мас. У1630 році стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Полтавщині, Брацлавщині.
У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля", в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена заборона втеч на Запоріжжя.
Придушуючи народні виступи, польські магнати намагалися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців.
Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.
У цей період дві частини України—Буковина та Закарпаття—на кілька століть відриваються від України.
29 Укр. Козацтво у 16 – першій пол. 17 ст. Запорізька Січ.
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурсь-кий, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км.). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.
Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.
Під його керівництвом протягом 1552—1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.
Прагнення селян до здобуття козацьких вольностей у першій половині XVII ст. вилилося в широку хвилю "покозачення". Особливого розмаху цей рух досяг на Київщині 1. Водночас у вирішальну фазу вступала і боротьба козацтва за станові права. У найвищих її проявах для посилення тиску на владні структури козаки вели пошук союзника. І тут найактивнішим еле-ментом виявилося селянство, в чому неодноразово переконува-лися запорожці. Вже в ході повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича (1630) до Переяслава прибуло багато ти-сяч селян, що забезпечило успішні дії проти коронного війська. Цілком закономірною звучала і вимога гетьмана Павла Бута (1637) залучати до формування повстанської армії "якомога біль-ше селян"
Відмова Сигізмунда III виконати козацькі умови за участь у Хотинській війні 1621 р., зокрема, розширення реєстру і лега-яізації православ"я. знову загострила стосунки запорожців з уря-дом Речі Посполитої. Оружною рукою українське козацтво стало на захист своїх прав і привілеїв. Визнаючи і надалі короля сво-їм сюзереном, запорожці сміливіше, без дозволу з Варшави, здійснювали зовнішньополітичні зносини, втручалися у вирі-шення конфесійних справ. В королівській інструкції місцевим сеймикам (грудень 1625 р.), зокрема, відзначалося: "Рік тому вони (козаки. — В. Щ.) наважилися від власного імені уклада-ти перемир'я з султаном-калгою, наймаючись до нього на службу. Тоді вони зносилися посольствами з Москвою, вирішуючи на власний розсуд питання війни І миру і розриваючи укладені Річчю Посполитою перемир'я" 32. Йдеться про угоду, укладену Військом Запорозьким з кримським ханом Магомет-Преєм III У грудні 1624 р. Першим співправителем при ньому або калгою-султаном був рідний брат Шагін-Гірей. Така діяльність запорожців суперечила й умовам Хотинського договору між Ту-реччиною та Річчю Посполитою. Для налагодження стосунків з татарами козаки використовували й вагому фігуру у державі литовського гетьмана Криштофа Радзивілла. Через приналеж-ність до кальвінізму 33 князь протистояв поряд з православни-ми католицьким впливам на східних кресах Речі Посполитої, і тому запорожці вважали його своїм союзником. Так, коли наприкінці 1629 р. козацьке посольство у складі Захарія Остелецького, Григорія Малкевича і Кузьми Капусти відбуло із Січі до Варшави на аудієнцію з королем Сигізмундом III у справі з Шагін-Гіреєм, гетьман Іван Сулима направив листа Криштофу Радзивіллу з проханням підтримки у вирішенні питання 34.
З середини 20-х рр. в Україні діяння козацтва створили загрозливу ситуацію для колоніального режиму. З метою запобігання небезпечному розвитку подій король направив військо на територію Київського воєводства. Він закликав "головних панов сенаторов и тамошних именитьіх людей, чтобьі они, со-вместно с паном гетманом, применяли всевозможньїе средст-ва, годньїе для подавления зтого своеволия" 35. Придушення повстань 1625 та 1630 рр., безумовно, не сприяли зростанню авторитету королівської влади серед українського козацтва. Вод-ночас з польського боку вживалися заходи для пошуку комп-ромісів з ним. Велику надію у справі розширення реєстру і стабілізації вза-ємовідносин з центральною владою запорожці покладали на нового короля Владислава IV. Козацтву колишній королевич був зобов'язаний як обранням його на московський престол у 1610 р., хоча й не реалізованим через неповноліття претенден-та, так і допомогою під Москвою восени 1618 р. Прихильне ставлення Владислава до запорожців як вагомої збройної сили особливо зміцнилося після Хотинської битви. Тому не випадко-во напередодні елекційного сейму у Варшаві восени 1632 р. козаки надіслали королевичу листа, вказуючи на нього як на єдиного законного кандидата на престол. Традиційне прохання підтвердити "вольності старожитні" супроводжувалося обіцян-кою у разі спроби відсторонення Владислава від престолу пода-ти йому збройну підтримку 38. І справді, в ході Смоленської війни на державну службу було залучено тисячі запорожців. Проте на цей час великої ваги в житті Речі Посполитої набували магнати, так звані "королев'ята" — Калиновські, Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі. їхні латифундії поширилися по всьому Подніпров'ю — козацькій батьківщині. Головними противни-ками утвердження магнатського панування виступили козаки. Разом з тим і Владислав IV прагнув спертися на них для проти-дії магнатській олігархії. Хоча такому союзові не сприяло становище в Україні з підписанням Поляновського договору (1634) Речі Посполитої і Московїї. Внаслідок повстання 1637—1638 рр., з'явилася "Ординація Війська Запорозького" (1638), якою лік-відовувалася більшість прав і привілеїв реєстрових. Цим доку-мептом центральна влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю Посполитою.
Потреба уряду в запорозькому козацтві виникла знову в зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною. Під час зустрічі у Варшаві Владислава IV з козацькими послами Іваном Барабашем, Ілляшем Караїмовичем і Богданом Хмельницьким 39 у квітні 1646 р. йшлося про організацію походу до Криму, за що ко-роль обіцяв відновити "давні козацькі вольностї", збільшити реєстр до 20 тисяч, а також не допускати розквартирування кварцяного війська на Подніпров'ї. Спеціальний універсал на право набору козаків Владислав IV скріпив не державною, а особистою печаткою 40. Однак на перешкоді воєнних приготу-вань стали магнати. Вони прибули до столиці на сейм у супро-воді власних військових загонів і зажадали від короля припи-нити мобілізацію. Спроби Владислава IV покластися виключно на козаків для набору військових контингентів також провали-лися через розкол серед верхівки Війська Запорозького. При-хильником королівського проекту був чигиринський сотник Богдан Хмельницький, але реалізувати його планував за влас-ним сценарієм. В ході Національно-визвольної війни зміст взає-мовідносин козацтва і польсько-шляхетського уряду набув якісно нових граней.
30. Тридцятилітня війна 1618-1648
На початку XVII ст. розгорілась перша загальноєвропейська війна. У ній брали участь більшість європейських держав. Війна тривала тридцять років - від 1618 р. до 1648 р.
Конфлікт, який поєднував політичні протиріччя з релігійними, назрівав давно. Друга половина XVI - початок XVII ст. у Німеччині пройшли під знаком Контрреформації. Католики почали тіснити протестантів. І ті й інші отримували допомогу ззовні: католиків підтримували Габсбурґи - німецький імператор та Іспанія, Річ Посполита, а також папа Римський; протестантів - Англія, Данія, Швеція, Голландія, а також католицька Франція, яка ворогувала з Іспанією. Фактично утворились дві коаліції. Тепер будь-який привід міг призвести до війни.
Приводом до початку війни стали події в Чехії. У 1617 королем Чехії було обрано прихильника Габсбургів Фердинанда Штирійського. Ця подія викликала вибух народного повстання у Празі. Чехи запросили на престол Фрідріха Пфальського.
І. Чеський період війни (1618-1624).
Обраний чеським сеймом новий уряд, позбавивши імператора Фердінанда II влади над Чехією, вигнав з неї єзуїтів. Чеські війська і союзні їм угор-ці, завдавши поразки армії Габсбургів, дійшли до передмістя Відня.
Імператор Фердінанд II Габсбург уклав угоду з Католицькою лігою; йому також пообіцяв допомогти поль-ський король. Крім того, він одержав допомогу грішми від папи римського. У листопаді 1620 р. об'єднані сили Фердінанда II і Католицької ліги у битві біля Білої Гори поблизу Праги розгромили чеське військо. Чехія позбулась незалежності. У країну хлинув потік єзуїтів. Інквізиція витіснила із країни всіх протестантів (в основному -ремісників і торгівців). Землі страчених і вигнаних чеських дворян були продані католикам.
Війська Католицької ліги пішли у Північну Німеччину, грабуючи там області і відновлюючи католицьку віру.
ІІ. Датський період війни (1625-1629). Альбрехт Валленштейн.
Перемога Габсбургів викликала занепокоєння в Англії, Голландії, Данії, Швеції. Першим виступив датський король Кристіан IV, сміливий, енер-гійний, добре обізнаний на військово-морській справі. Одержавши грошову допомогу від Голландії та Англії, він скерував найману армію проти Католицької ліги. Підтриманий протестан-тами Німеччини, наступ був успішним. Фердінанд II вирішив створити влас-ну армію, незалежну від Католицької ліги, і прийняв план, який запропону-вав йому Альбрехт Валленштейн (1583-1634).
А.Валленштейн - чеський дворянин, який замолоду змінив протестантську віру на католицьку. Він відзначився у війнах з венеціанцями, угорцями й тур-ками.
Два вдалих одруження дали мож-ливість йому стати багатим. Після бит-ви біля Білої Гори (1620) він скупив за безцінь (1/10 вартості) стільки земель, що став найбагатшою людиною Чехії (120 тис. га землі).
Ставши радником Фердінанда II, Валленштейн запропонував йому план створення великого найманого війська. Основні положення плану полягали в тому, що армія найманців повинна була утримуватись за рахунок завойованих територій. Виявивши себе чудовим організатором, Валленштейн за корот-кий строк створив 30-тисячну армію найманців, яка невдовзі виросла до 100 тис. чоловік.
В армію набирали солдатів і офіцерів будь-якої національності. Серед них були й протестанти. За службу платили багато грошей і, головне, регулярно, що було на той час рідкістю. Дис-ципліна у війську була суворою. Велика увага приділялась вивченню вій-ськової справи.
У своїх володіннях Валленштейн налагодив випуск зброї, у тому числі й гармат, різного армійського споряд-ження. Затрати швидко компенсував за рахунок величезної воєнної здобичі. «Війна годує війну», - таке було правило Валленштейна.
Спустошивши одну територію, його армія переходила на іншу. Просуваю-чись на північ, вона поповнювалась зажерливими до грабежів бандами найманців.
Валленштейн виявив себе і як видатний полководець. Разом з армією Ка-толицької ліги він наніс декілька нищівних ударів датчанам і військам протестантських князів. Валленштейн став господарем Північної Німеччини. Вдершись у Данію і погрожуючи її сто-лиці Копенгагену, він змусив Кристіана IV, який втік на острів, проситимиру. Данія зобов'язалася не втручатись у німецькі справи.
Валленштейн одержав у нагороду герцогство Макленбурзьке і новий титул - «Генерал Балтійського та Океанічного морів». Він розпочав будівницт-во власного флоту, очевидно, вирішив-ши втрутитись у боротьбу за пануван-ня над Балтикою. Однак під тиском вождів Католицької ліги, незадоволених успіхами Валленштейна, Фердінанд II відправив його у відставку.
III. Шведський період війни (1630-1635).
Із затвердженням Габсбургів у Північній Німеччині не могли погодитись Франція, Англія і Швеція. Перемога Габсбургів була невигідною і Московській державі, яка готувалася до війни з Польщею за Смоленськ.
Швеція у той час прагнула перетворити Балтійське море у своє «внутрішнє озеро». Вона одержала від Франції гроші й послала в Німеччину війська. На півночі Німеччини (у Померанії) висадилась невелика, але дуже боєздатна шведська армія на чолі з видатним полководцем королем Швеції Густавом-Адольфом.
Армія Густава-Адольфа була націо-нальне однорідною, її ядро складало-ся з вільних селян-земляків, власників державних земель, зобов'язаних вій-ськовою службою королю. Густав-Адольф переконав своє військо, що воно бореться за свободу Швеції й істинну віру. Армія виконувала суворий наказ короля - «Не грабувати!» -і це забезпечувало їй підтримку серед населення.
У 1631 р. Густав-Адольф наніс нищівну поразку армії Католицької ліги неподалік Лейпцига, а наступного року поблизу Аугсбурга розбив ім-перські війська, зайнявши столицю Баварії Мюнхен. Фердінанду II і като-ликам загрожував повний розгром. Вони знову звернулись за допомогою до Валленштейна.
Валленштейн швидко створив армію найманців, у якій увів військові новин-ки шведів. Шведське військо дуже змінилось. Втративши у боях велику частину основного (шведського) складу і поповнившись найманцями, воно тепер грабувало населення. Та незважаючи на це, військо у листопаді 1632 р. неподалік Лютцена швидко розгромило армію Валленштейна. Але у кровопролитній битві загинув Густав-Адольф, що прискорило втрату шведа-ми їхньої позиції в Німеччині.
Протестантські князі тепер були го-тові до примирення з Габсбургами. Використовуючи їхні настрої, Валлен-штейн розпочав переговори з Фран-цією, Швецією і Саксонією. Дізнав-шись про це, Фердінанд II усунув Валленштейна від командування. На початку 1634 р. Валенштейн був убитий офіцерами-змовниками.
Восени 1634 р. 25-тисячна шведська армія була розбита 40-тисячним ім-перським військом. Імперські та іс-панські війська спустошили землі протестантських князів у Західній Німеч-чині, і ті почали шукати примирення з імператором. Становище знову змінилось на користь Габсбургів. Тепер тільки відкрите втручання Франції могло вплинути на події, що розгорілись.
IV. Франко-шведський період війни (1635-1648).
Швеція, уклавши мир з Польщею, у союзі з Францією розпочала війну в Німеччині. Водночас французька армія у союзі з Голландією вела війну з Іспанією. У Німеччині шведсько-французькі та імперсько-іспанські війська займалися в основному погра-буванням населення, яке вело безпе-рервну нищівну партизанську війну проти мародерських загонів обох воюючих сторін. Військова перевага повільно схилялася на бік Франції та Швеції. Виникла можливість розділу між ними Німеччини. Однак коли габсбурзько-католицький табір, зазна-вав поразки, французький уряд по-спіхом уклав мир. До цього його зму-сили успіхи Англійської революції (почалась у 1640 р.) і загострення ста-новища у самій Франції.
Умови миру, який уклали у 1648 р. у Вестфалії, були основані на взаємних поступках. Швеція одержала Померанію і величезну грошову виплату. Вона контролювала гирла великих річок - Везери, Ельби й Одеру. Шведські королі як власники По-меранії, тобто як князі Німеччини, могли втручатись в імперські справи.
Франції відійшла частина Ельзасу та Лотарингії. Була визнана повна незалежність Голландії і Швейцарії. За рахунок дрібних князівств значно збільшили свої володіння деякі німецькі держави (Бранденбург, Саксонія, Баварія).
Вестфальський мир закріпив політичну роздробленість Німеччини. «Священна Римська імперія» формаль-но залишалась союзом держав на чолі з монархом, який обирався, і постій-ним рейхстагом. Але фактично князі та інші володарі залишились суверен-ними (незалежними) панами.
Кальвінізм, поряд з лютеранством і католицизмом, став офіційно визнаною релігією. Війна Іспанії з Францією тривала.
Війна, що розпочалася з конфлікту в Чехії, поступово втягнула у свою орбіту декілька держав. Вестфальський мир підбив підсумки не тільки періо-ду 1618-1648 pp., а й цілої епохи протиборства реформаційних сил та їхніх противників.
Війна принесла величезні розорення Німеччині і країнам, що входили в імперію Габсбургів. Населення багатьох районів Північно-Східної та Південно-Західної Німеччини скоротилось майже вдвічі, а в деяких містах - аж у 10 разів! У Чехії із 2,5 млн населення (1618) до середини XVII ст.залишилось лише 700 тис. чоловік. Було розорено багато міст, зникли сотні сіл. Величезні площі земель заросли лісом. Надовго були виведені з ладу саксонські й чеські рудники. Значних втрат зазнали торгівля, про-мисловість, культура. Це відобразилось на взаємовідносинах європейсь-ких держав у період після Вестфальського миру.
31. Англійська революція XVII ст. Основні етапи та історичне значення
Виникненню нових мануфактур в Англії сприяли огороджування, що позбавляли селян землі. Безземельні селяни ставали робітниками розсіяної (робота на дому) мануфактури. Було вже чимало централізованих мануфактур, в яких під одним дахом пра-цювала велика кількість робітників. Великі мануфактури були створені у гірничовидобувній, кораблебудів-ній, зброярській та інших галузях виробництва.
Англія у XVII ст. опинилася на перехресті головних торговельних шляхів. Швидко зростав обсяг торгівлі з іншими країнами. Підприємливі люди, які мали гроші, об'єднувалися і створю-вали «компанії» (Московська, Марокканська, Остзейська, Ост-Індська та ін.) для торгівлі з визначеними районами світу. Створення компаній стало свідченням зростаючої могутності й активності англійської торгової буржуазії. Вона споряджала заморські експедиції, що приносили добрий прибуток, і це приваблювало грошовитих людей - дворян, фінансистів, власників мануфактур.
Злам феодального устрою в англійському селі почався набагато раніше, ніж у місті. Сільська місцевість була давно і міцно пов'язана не лише з внутрішнім, а й із зовнішнім ринком. Тут здавна розвивалося вівчарство - сировинна база вовнової промисловості; тут виникли і перші розсіяні мануфактури; тут не було тих обмежень і заборон на виробництво, які діяли ще у цеховій системі міст. Виробництво вовни приваблювало до себе капітали багатих городян. Воно давало змогу швидко отримати добрий прибуток.
Капіталізм, завойовуючи міцні позиції у сільському господарстві, промисловості і торгівлі, змінював структуру (побудову) англійського суспільства. На перший план висувалися нові люди.
Вищий, титулований прошарок дворянства (герцоги, гранди, барони та ін.) -це «старе» дворянство. Основою його життя було феодальне право на землю, верховним власником якої вважався король. У випадку відсутності королівської підтримки (посади, пенсії, дару-вання тощо) старе дворянство розорялося. Щоправда, частина його вже розуміла, що небезпечно сидіти склавши руки у своїх замках і почала вкладати гроші у підприємництво.
Переважну частину дворянства (середнього і дрібного) становило «нове» дворянство, що з'явилося у XVI ст. Воно активно пристосовувало свої володіння до запитів ринку. Але новий дворянин не обмежувався землеробством або вівчарством. Його новизна якраз і полягала в тому, що водночас він прагнув бути і був комерсантом, пайовиком компанії, судновласником, промисловцем тощо. Будучи дворянином, він виступав як буржуа у господарських і фінансових справах. Його головною метою було отримати якнайбільший прибуток. Тому задовго до революції склався союз нового дворянства з буржуазією (підприємці, торговці, цехові майстри та ін.).
Основну масу англійських селян становили особисто вільні, але поземельно залежні від власника землі (лендлорда) копигольдери (селяни, держателі землі за угодою; на руках у них була копія цієї угоди). Повна залежність від дворян-лендлордів призвела до того, що вони ставали переконаними ворогами феодалізму.
Вирішальну роль у захисті старого ладу відігравала династія Стюартів, що почала правити з 1603 р. її перший представник на англійському престолі Яків І (1603-25), не бажаючи рахуватися з правами англійського парламенту, вступив з ним у тривалий конфлікт. Його внутрішня і зовнішня політика обурювала буржуазію і нове дворянство.
Після смерті Якова І (1625) престол посів його син Карл І (1600-1649). Легковажний і самовпевнений, він ще більше загострив стосунки з парламен-том, а невдовзі розігнав його і встановив режим «одноосібного панування» (1629-1640). Проте це залишило Карла І без грошей, тому що податки в Англії затверджував парламент. Вишукуючи кошти, король і його помічники почали грубо порушувати звичаї і традиції країни. Це сприяло зростан-ню і зміцненню опозиції королівської влади.
Розв'язавши зі своїми «радниками» війну з Шотландією і зазнаючи в ній поразки, Карл І змушений був скликати парламент. Парламент назвали «Довгим», тому що, зібравшись восени 1640 p., він засідав 12 років. День відкриття його засідань (3 листопада 1640) вважається днем початку Англійської революції.
Перші два роки діяльності Довгого парламенту можна назвати «мирним». За активної підтримки народу буржуазія і нове дворянство (вони становили більшість у нижній палаті парламенту - палаті общин) прийняли ряд законів, що унеможливило правління короля без співробітництва з парламентом. Було заборонено збирати податки, не затверджені парламентом. Були знищені каральні органи абсолютизму («Висока комісія» та «Зоряна палата»), а головні радники короля - граф Страффорд і архієпископ Лод були відправлені на ешафот.
Дуже важливим моментом у діяльності парламенту стало прийняття «Великої Ремонстрації» (протесту), в якій у 204-х статтях перераховувалися зловживання короля. Цей документ став своєрідним обгрунтуванням буржуазного принципу недоторканності особи та її власності. Зазначалося в ньому і про право парламенту контролювати діяльність королівських міністрів, що вже було елементом конституційної монархії.
На початку 1642 р. Карл І залишив неслухняний Лондон і поїхав на північ країни (там перебувала більшість старого дворянства). Там із своїх прибічників він почав формувати антипарламентську армію - роялістів. У той же час парламент формував свою армію. Таким чином, країна розкололася на два табори. Прихильників короля назвали кавальєрами (від англ, cavalier - вершник). В армії роялістів головною ударною силою була кавалерія. Прихильників парламенту назвали «круглоголовими» (за формою зачіски).
У перших же боях громадянської війни (війна між громадянами всередині однієї держави), що розпочалася восени 1642 p., парламентська армія, сформована з найманців, зазнала поразки. Це пояснювалося не тільки кращими військовими навичками роялістів. На чолі парламентського неоднорідного війська стояли генерали-дворяни. І хоча вони й були противниками абсолютизму, але повного розгрому армії Карла І вони не бажали. їхньою метою був компроміс (угода) з королем про поступки на користь обуржуазненого дворянства. Оборонна стратегія (ведення війни) генералів-дворян загрожувала парламенту поразкою.
В умовах, що склалися, парламент рішуче пішов на створення армії «нового зразка». Почали формуватися якісно нові частини із селян. Ці формування відзначалися не лише доскональним знанням військової справи, високою дисципліною, а й глибокою переконаністю у справедливості справи, за яку вони боролися. Свою самовіддану працю вони називали «божою справою», а себе «божими людьми».
Головну роль у новій армії відігравав хоробрий офіцер, талановитий полководець і політик, типовий представник нового дворянства Олівер Кромвель (1599-1658). Завдяки йому армію поповнила плеяда талановитих офіцерів із народу. Кавалеристи Кромвеля («залізнобокі», як їх називали роялісти) йшли в атаку, співаючи молитви.
14 червня 1645 р. відбулася битва біля Нейзбі. Кромвель розгромив к-ролівську армію. Карл І утік до Шотландії. Секретний архів короля було захоплено і на його підставі Карла І звинуватили у державній зраді. Шотландці видали Карла І парламенту за 400 тис. фунтів стерлінгів. Домовитися з парламентом він не забажав. Швидкоплинна друга громадянська війна (1648) закінчилась для нього без-результатно. ЗО січня 1649 р. Карл І Стюарт, «тиран, зрадник, ворог англійської держави», як було сказано з вироку, був страчений у Лондоні. Йому відтяли голову.
Під час громадянської війни парла-мент конфіскував землі короля, феодальної знаті, а також володіння церк-ви. Вони продавалися великими ділян-ками, тому селяни не мали змоги їх ку-пити. Майже всі землі були скуплені «новим» дворянством і буржуазією.
Парламент не скасував залежність се-лян (шпигольдерство) від нових влас-ників землі. У становищі селян нічого не змінилося. Земля для них не стала приватною власністю. Вони, як і колись, платили за землю, але тепер не «рица-рю», а капіталістичному поміщику. Але від цього селянам не було легше.
В своєму розвитку англійська буржуазна революція пройшла декілька етапів:
1.1640-1642 рр. - мирний, конституційний етап, коли основні баталії проходили в парламенті, наполяганням поки на мінімальному обмеженні королівської влади;
2.1642-1649 рр. - громадянська війна між прихильниками короля і прихильниками парламенту;
3.1649-1653 - період республіки;
4.1653-1658 - протекторат Кромвеля (військова диктатура);
5.1660 р. - реставрація монархії, запрошення на престол Карла II Стюарта (сина страченого в 1649 р. за рішенням парламенту Карла І) - повернення до старого на більш високій основі.

Головними задачами революції було:
а)встановлення нової, досконалішої форми правління (не обов'язково республік), що враховує інтереси в першу чергу буржуазії, а не феодального класу;
б)ліквідація пережитків феодалізму в промисловості, торгівлі, сільському господарстві;
в)очищення англіканської церкви від пережитків католицизму.
Англійська буржуазна революція XVII століття завдала нищівного удару феодалізму і відкрила простір для швидкого зростання капіталістичних відносин в одній з провідних країн Західної Європи. Проголошена в 1649 р. після страти короля Карла І Стюарта республіка незабаром змінилася військовою диктатурою Кромвеля. В 1660 р. відбулася реставрація Стюартів. В результаті державного перевороту 1688 р. була встановлена буржуазно-конституційна монархія, влада короля, що обмежила, і що проголосила верховенство парламенту.
32. Українська культура у 16-17 ст.
Значного рівня розвитку досягла українська архітектура. Архітектурні пам'ятки XVI-XVII ст. будувалися в стилях:
• готики (переважно в Північно-Західній Україні);
• ренесансу (переважно в Північно-Західній Україні);
• бароко (по всій території тогочасної України).
Це були: а)оборонні споруди;
б) культові споруди;
в) міське житло.
АРХІТЕКТУРА. Постійні напади турків і татар, козацькі війни, повстання городян і селян змушували феодалів вести масштабне фортечне будівництво. Кожне українське місто мало оборонні укріплення, що складалися з ровів, валів, дерев'яних або кам'яних мурів. У більшості міст були зведені замки феодалів. Великі замки постали в Галичині, на Волині та Поділлі. До споруд такого типу належав Київський замок на Замковій горі над Подолом. Він був оточений кам'яним муром з 15 дерев'яними вежами, стіни мали навісні бійниці, а до замку можна було потрапити лише через звідний міст і браму, які охоронялися вартою. Замки такого зразка збереглися у Вінниці, Житомирі, Черкасах. Постійна військова загроза сприяла будівництву нових фортець, які мали форму трикутників і квадратів.
Одним з найвидатніших архітекторів і будівничих доби Ренесансу був Петро з Барбони, італієць за походженням. Протягом свого перебування у Львові він збудував там у 1572-1582 pp. дзвіницю при Братській (Успенській) церкві.
Українські архітектори середини XVII ст. добре поєднували в будівництві народні традиції з найкращими тогочасними зразками європейської архітектури — такий стиль дістав назву українського бароко, найбільше пам'яток якого представлено в храмовому будівництві. Найвидатнішими пам'ятками цього стилю є архітектурні ансамблі в Києві (на території Печерської лаври, Софійського собору та Кирилівського монастиря), Успенська церква у Львові, церкви Чернігова та Переяслава.
Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кушам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду).
ЖИВОПИС. Основними напрямками українського живопису, як і в часи феодальної України-Русі, залишався настінний живопис та іконопис. Серед релігійних сюжетів переважали страждання Ісуса Христа та зображення святих. Одними з найвидатніших художників цього періоду були Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович. Перший зних був одним з провідних представників львівської малярської школи, з ім'ям якого пов'язане утвердження нової традиції українського релігійного малярства.
Велике значення для подальшого розвитку живопису мало створення цехів художників. Один з найбільших таких цехів виник у Львові. Художники, об'єднані в цехи, багато зробили для розвитку жанрів світського живопису: з'явилися портрети, краєвиди, історичні та батальні картини.
Художники "України досягли високої майстерності в оздобленні книг мініатюрами та малюнками. Характерною особливістю книжкової мініатюри кінця XVI - початку XVII ст. став поступовий перехід від міфологічних образів до реалістичного зображення людини. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є "Пересопницьке Євангеліє". Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні "Пересопницьке Євангеліє" стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до "Віршів на жалосний погреб.-.гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного". Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні - Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.
Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". _Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.
Розвивалася й українська гравюра — відбиток малюнка, який гравер вирізьблював на дошці. Центрами граверного мистецтва були Київ та Львів. Серед ченців Києво-Печерського монастиря з'явилося чимало майстрів, які створили власні школи.
ОСВІТА. Шкільна освіта в Україні на межі XVI-XVII ст. перебувала на дуже високому рівні.
Провідна роль у розвитку української культури та освіти належала містам. Перші українські школи виникли в містечку Красноставі в Східній Галичині 1550 року та у Львові 1586 року. За допомогою братств були також відкриті школи в Києві, Ярославі, Перемишлі, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Немирові, Галичі, Вільні, Мінську, Могилеві, Луцьку, Кременці.
Братські школи були не тільки закладами освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою.
Навчали в цих школах історії, математики, української та церковнослов'янської мов. Учні вивчали також польську, грецьку, латинську мови, поезію, риторику, філософію, діалектику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, а в деяких ще й теологію. Найкращими в Україні вважалися Львівська, Київська та Луцька братські школи.
У школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор.
Кожна школа мала свій статут. «Порядок шкільний» таку назву мав статут Львівської школи. За ним учителі мусили однаково любити й навчати всіх дітей, як вихідців з багатих сімей, так і з бідних. Тільки найкращі учні мали право сидіти за першими партами.
Поряд з братською шкільною освітою в Україні з'являлися єзуїтські колегії, які мали високий рівень змісту освіти та викладання.
У 1576-1580 pp. в Острозі на кошти князя Костянтина Острозького була заснована перша вища школа в Україні — Острозька академія. Першим ректором школи став письменник Герасим Смотрицький. На кошти князя К. Острозького була видана Острозька Біблія (1581). Це величезна праця, що мала 1 256 сторінок. Під час підготовки до видання Біблії зібрано всі церковнослов'янські, грецькі, латинські та давньоєврейські тексти. Це була перша повна друкована Біблія не тільки на східнослов'янських землях, але навіть серед усього слов'янського світу. Острозька Біблія багато разів передруковувалася й скрізь мала велику пошану. Після смерті князя Костянтина Острозького 1609 року академія почала занепадати й 1640 року припинила своє існування.
У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав таму 1478—1482 pp. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини.
На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянській колегіум.
Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив "Підручник логіки", а Інокентій Гізель написав "Загальний нарис філософії".
Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень - ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.
Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).
Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлесмській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.
В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.
33. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького: причини, етапи, наслідки
Причини, характер та рушійні сили війни.
Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:
1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів.
2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців.
3. Соціальне гноблення:
• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;
• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;
• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.
За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним.
Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво.
Цілями Національно-визвольної війни були:
. усунення польського домінування, створення Української держави;
. ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю;
. затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної власності на землю.
Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. Головними причинами зростаючого незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
З-поміж основних її причин можна виділити наступні:
Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5-6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними - вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності {чинш по 20-30 грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.
Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси - все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.
Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.
Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.
Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об'єктивні умови.
По-перше, козацько-селянські повстання кінця XV! - першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.
По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.
По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.
Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.
За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм - православ'я).
Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.
Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна" (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання" (народне, козацьке, селянське, українське), „революція" (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо ■закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки.
На нашу думку, найобгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:
І період (лютий 1648 - серпень 1657р.) - початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави - Гетьманщини.
П період (вересень 1657 - червень 1663 р.) - громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.
III період (червень 1663 - вересень 1676 р.) - боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.
-Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. .
Початком української національної революції вважають захоплення повстанцями в січні 1648 р. Запорізької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Богдана Хмельницького.
Перший період національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.) можна умовно розділити на 4-5 етапів:
•1648—1649 рр. - розгортання національно-визвольної боротьби, формування основних сил революції, перші перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, трансформація автономіських поглядів Б. Хмельницького, підписання Зборівського договору початок розбудови незалежної Української держави;
Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорізька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання. Намагаючись „якнайшвидше придушити козацьке свавілля у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень) у 1648 р. Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).
Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.
Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад З тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.
Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте необхідно враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.
У грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.
34 Хмельниччина в українській історіографії
Серед багатьох проблем, порушених і розроблених Грушевським на сторінках "Історії України-Руси", особливе місце належить визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Вчений аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, оцінює зміст укладених договорів та угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й категоричними (IX том).
Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна" (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання" (народне, козацьке, селянське, українське), „революція" (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо ■закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:
35 Укр. Землі у 2-й пол. 17 ст. «Руїна»
Гетьмани Руїни
Іван Виговський
Юрій Хмельницький
Іван Самойлович
Правобережні
Павло Тетеря
Петро Дорошенко
Лівобережні
Іван Брюховецький
Дем'ян Многогрішний
Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Причини розколу української козацької держави та його насладки.
Хмельницький Юрій (бл. 1641 - після 1681) - гетьман України (1657, 1659-63), гетьман Правобережної України (1677-81; 1685), молодший син Б.Хмельницького У квітні 1657 на старшинській раді, скликаній Б.Хмельницьким, 16-річний Юрій X. був проголошений гетьманом України. Після смерті Б.Хмельницького козацька рада у Чигирині 23.8.1657 підтвердила це рішення. Оскільки ж X. був ще молодим і не закінчив навчання у колегії, він за порадою старшини тимчасово склав владу. 25.10.1657 Генеральна Військова Рада проголосила гетьманом генерального писаря І.Виговського. У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі.
Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство" входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Союз із Польщею викликав незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою І.Виговського та інтриги деяких старшин на чолі з Я .Сомком призвели до усунення його від влади (11.9.1659).
На раді у Білій Церкві за підтримкою промосковськи настроєної частини старшини Ю.Xмельницького. було знову обрано гетьманом. Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хисту, X. постійно потрапляв у залежність від Московщини, Польщі або Туреччини. У жовтні 1659, скориставшись тяжким становищем України, московські війська під командуванням князя О.Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тиском обставин X. змушений підписати Переяславські статті 1659, які значно обмежували державні права України. У 1660 розпочалась нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, в якій взяли участь і українські війська на чолі з X. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В.Шереметьева на Волині, до яких приєднався за наказом X. козацький корпус під проводом Т.Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом на Житомирщині. 27.10.1660 X. уклав з Польщею Слободищенський трактат 1660, за яким Україна відновила союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцького договору 1658. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини - Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії. Проти політики X. виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661-62 кілька походів X. на Лівобережжя завершилися невдачею. Після обрання весною 1662 на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України переяславського полковника Я.Сомка почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663, відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, X. зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона.
У 1663 гетьманом Правобережжя був обраний П. Тетеря, а Лівобережжя - І. Брюховсцького, територіальний розкол України доповнився політичним.
Гетьманство Петра Дорошенка: спроба об'єднаний України
10.10.1666 правобережні полковники вибрали П. Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665-66 Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву - В.Дрозденка і С.Опару. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Д. при підтримці київського митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - т.зв. серденята (з турецької - відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Д. встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Д. на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Д. часто скликав козацькі ради. де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Д. розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Д. було об'єднання піц своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Д. вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р.Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Д. на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І.Брюховецького і 8.6.1668 проголосили Д. гетьманом всієї України. Проте гетьманування Д. на Лівобережній України тривало недовго.
Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Д. і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П.Суховієнка. Д., призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На поч. 1869 Д. при допомозі запорожців під проводом І.Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників - кримських татар. Відсутністю Д. у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1659 у м.Глухові на основі Глухівських статей 1669 проголосили гетьманом Д.Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Д. восени 1669 уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12.03.1669 у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 між Б.Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно; українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 Д. був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М.Ханенком. Протягом 1671 призначений Д. наказним гетьманом О.Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М.Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Д., отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом Д. розгромили загони М.Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27.8.1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Д, турецький султан Мохамед IV і кримський хан Селім-Прей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На поч. вересня 1672 союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5.10.1672 уклав Бучацький мирний договір 1672. Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя.
В червні 1672 замість скиненого з гетьманства Д.Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І.Самойловича, якого 17.3.1674 було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г.Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І.Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Д. під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І.Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу Д. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Авторитет Д. почав падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Д. вирішив зректися булави.
Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Д. склав гетьманські клейноди, а І.Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Д. присяги на лівому березі Дніпра в присутності І.Самойловича і І.Ромодановського, від чого Д. рішуче відмовився. Восени 1676 30-тисячна московська армія і полки І.Самойловича знову обложили Чигирин. 19.9.1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Д., розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства Д. поселився в с.Сосниці проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви.
36. Гетьманщина на зламі ХVII-XVIII ст. І. Мазепа
Після смерті Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу України по Дніпру між РП та Московською державою без погодження з українською владою (Андрусівське перемир'я 1667 року, Вічний мир 1686 року). Гетьманщина тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.
Гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.
Новим гетьманом став І.Мазепа, котрий належав до групи козацької старшини, незадоволеної політикою попереднього гетьмана, і мав давні зв'язки з Голіциним. 25 липня 1687 р. над р. Коломак (тепер Харківська обл.) гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 - 1709), який присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони обмежували і навіть у дечому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України
Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Він піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії а в 1701 р. вона одержала статус академії. За допомогою І.Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень.
Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою.
Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, Україна втягувалась у політичну орбіту Москви.
На Січі почали поширюватися чутки, іцо І.Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак воно успіху не мало, опозицію розгромили.
Велику увагу І.Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ці землі. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Польс. загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням.
Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700 – 1721), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського моря. Інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро 1, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб з'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.
Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи (1705). У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».
На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога -- незалежність Української держави з довічною владою гетьмана. Мазепа об’єднався зі шведами.
У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.
Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником.
8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки.
2 жовтня 1709 р. Мазепа помер.
37. СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА В 17-18 СТ.
СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (Слобожанщина) займала територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської та більшість Білгородської областей РФ.
Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст.-18 ст. ішла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні. Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів.
Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» у 1711 — 1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, тощо.
Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч.
Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій.
Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. У 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангом бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін.
Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.
Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки уХарківському, Тевяшови в Острогозькому полках.
38. Політика російського царизму на українських землях у ХVІІІ ст.: обмеження політичної автономії та ліквідація козацтва
Військовий поділ на полки й сотнї з часом осів на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в загальну управу, адміністрацію. Не так легко одначе було сьому військовому устроєви, приладженому більше до воєнної мобілізації, нїж до адміністрації, перейти в систему такого загального, общеземського правління. Коло сього треба було богато попрацювати, і кращі представники української старшини працювали над сїм щиро—але бачили ми, які трудности стрічали вони в тім з боку росийського правительства, що замишляло зовеїм скасувати автономний український устрій, посилаючи ся на його непорядки, а зовеїм не бажало Його упорядковання Полуботок згинув через сї свої заходи; Апостол в коротке своє правліннє встиг тільки дещо зробити в сїм напрямі, а потім наступили тяжкі часи великоруського правління, коли нові власти і ріжні постороннї великоруські начальства, воєнні і адміністративні, своїми мішаннями й роспорядженнями, часто суперечними і безтолковими, заплутували до решти українську управу.
В центральнім правлінню цілої Гетьманщини з початку сформувалися два зверхнї уряди, перший— військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами військовими і загальними, на чолі її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обедналася з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії. Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, як знаємо, зроблено сей суд колегіальним: придано суді засідателів, і так став ся пізпійший генераляний суд. При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при ній рід державного контроля: комісія рахункова (счетная). Нарешті була ще осібна артилєрийська канцелярія, під начальством обозного: вона завідувала військовою арматою і призначеними на те маєтностями і доходами.
Рада військова перестала збиратися уже з часів Самойловича і деяка память про неї зіставалася тільки при виборі гетьмана, і то тільки для прикраси. Всякі важнїйші справи рішала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйші або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною старшиною і полковниками.
Після того як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків: Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности та числа козаків, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в Ніжинськім полку було 8 сотень і в них без малого 10 тис. козаків (6566 конних і 3379 піших), в Київськім 8 сотень і в них не сповна 3 тис. козаків (1657 кінних і 1269 піших). Всього в десяти полках було тоді' 114 сотень і близько 50 тис. козаків. В 1735 р. правительство відділило зпоміж козаків для дійсно військової служби ЗО тис. "виборних" заможнїйших, подїлившиїхпропорціонально по полкам, а решту призначило в "подпоможчики" виборним (пізнійше одначе так обернуло ся, що навпаки сї підпоможчики служили службу коштом заможнїйших виборних).
Головна вдасть в полку належала полковникові. Хоч в кождім полку була подібна полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII віці вдасть і сила полковників незвичайно зросла. З того часу як московське правительство взяло в свої руки іменованнє полковників і заборонило гетьманови скидати їх без волі царської, значіннє полковників дуже підняло ся, і гетьман з генеральною старшиною не мали великої сили над ними. З другого боку стратило всяке значіннє в полковій управі, так само як і в військовій, рядове козацтво. Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах козачих. Навіть сотників полковники звичайно визначали своєю властю, а хоч по закону сотників, чи кандидатів на сотника ніби то мала виберати сама сотня, та се робили вже не сотенні козаки, а сотенна старшина—як що такі вибори робили ся. Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське— лежало в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових сотворили привілегіовану дїдичну (наслідственну) верству— "шляхецтво", як вони себе називали, і все правлїннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній залежносте від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького права, мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть самому гетьману тільки в деяких справах підлягати (таких городів в середині XVIII в. рахують десять). Але й сими в XVIII віці розпоряджапи-ся полковники досить самовільно. Духовенство, хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків,—одначе на ділі стояло також в сильній залежносте від старшини. Не говорити вже про рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли під повною властю старшини.
Останнє панованнє старшини під рейментом Розумовського взагалі' розвинуло і ствердило сей старшинський, панський характер Гетьманщини, який уже перед тим, з кінця XVIII віку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи можливо упорядкувати, довершити і викінчити суспільнополітичну будову гетьманщини, старшина робила її на своїх панських підвалинах і розвиваючи принціпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого демократичного люду. Велике заважили тут, на сї старшинські змагання, також законодатні памятки, за недостачею свійського писаного права прийняті від старого устрою.
Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити судї вусяких судах, не було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в судах міських — до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою і права. Хоч до них звертали ся в питаннях права приватного і карного, але при загальнім шляхетськім характері сеї збірки законів її шляхетські основи набували все більшої сили, в міру того як виростала повага Лит. Статута.
Коли при відновленню гетьманства в 1727 р., на основі "рішительних пунктів", була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно українські закони, ся комісія, замість заходити ся коло збирання права народнього того що вважало ся справедливим і законним в народї,—взяла ся також за сі ж готові збірки права, уживанів українських судах: Литовського Статута і Магдебурського права. На сїй підставі зробила вона свій збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: "Права, по которим судится малороссійскій народ". Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значіннє статутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського, заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрій і порядок судовий.
Один з українських юристів того часу Федір Чуйкевич в 1750 р. предложив новому гетьманови записку "Суд і росправа в правах малоросійских" і в ній, показуючи недостачі і хиби українських судів, подав плян реформи його в дусі Литовського Статута. В такім напрямі справді" була переведена реформа в остатні' роки правління Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами від полків, на взірець польського трібуналу. Суди полкові були перемінені в суди гродські і мали правити ся на взірець польських старостинських судів. А для справ цивільних (гражданських) і поземельних заведені повітові суди підкоморські і земські, з виборних шляхетських (старшинських) судів. Гетьманщину розділено на 20 таких повітів.
Ця реформа, правда, не простояла довго, але вона показує нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, старшина при кождій нагодї проводила в житє ті основи шляхетського устрою, якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську верству (сей термін— "шляхецтво малоросийське" з серединою XVIII віку входить все в ширше уживаннє в усяких справах українських). Прикладаючи до себе постанови Литовського Статута про шляхетські права і привилеї, старшина претендувала на такі ж права в українськім устрою і житю. Так само як отеє реформував ся старий військовий устрій Гетьманщини на подобу шляхетського устрою Польщі—так само проводили ся понятя про шляхетські права в права маєткові, в відносини поспільства до панів, в права селянські—властиво в безправність селянську. З того дуже богато заціліло і по скасованню гетьманства. Так ріжні постанови цивільного права, взяті з Литовського статута, ще й досї мають вагу в старій Гетьманщині—нинішній губернії Чернигівській і Полтавській як тутешнє місцеве право; а понятя про шляхетські права старшини над поспільством дуже сильно вплинули на весь суспільний уклад Гетьманщини.
Передумови ліквідації
Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.
Ліквідація Січі
Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.
Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.
41. Просвітництво: основні ідеї та представники
Із початком розвитку нових суспільних відносин формувалася і нова ідеологія, тобто система ідей, уявлень, понять, виявлених у різних галузях знань (філософії, етиці, літературі, мистецтві і т. д.), яка повинна була пояснити людям існуючий стан речей в суспільстві з усіма його недоліками, показати перспективи розвитку суспільства і можливі методи досягнення полі-тичних ідеалів.
Ідеологічний наступ на «старий порядок» дістав назву Просвітительства. Філософи, економісти, письменники виступали з передовими поглядами, відтак несли освіту в народ, готували його до боротьби з феодально-абсолютистським ладом.
Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема - літерату-ри) кінця XVII - початку XIX століття.
Отже, поняття "просвітництво" має два значення (1. 'доба'; 2. 'ідейно-естетичний рух), тому його не можна ставити в один ряд зі, скажімо, поняттями "романтизм" або "реалізм", адже в добу Просвіт-ництва в літературі співіснували класицизм, реалізм, сентименталізм та інші напрями.
Початком доби Просвітництва вважається поява роботи англійського філософа Джона Локка "Дослід про людський розум" (1691). Особливо революційною на тон час була така думка з цієї роботи: "Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму".
закономірною є друга назва доби Просвітництва - доба Розуму (у щонайширшому значенні цього слова), і саме тому слово "розум" стало ключовим уже в самих назвах як наукових, передусім –філософських так і художніх.
Переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Просвітництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання т. зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий хоч і не єдиний) настрій тієї доби - оптимізм, радісне світосприй-нятгя.
Звичайно, це не означає, що всі просвітителі були такими собі безтурботними мрійниками, людьми, сказати б, у рожевих окулярах. Як-раз навпаки: розумні, як правило блискуче освічені просвітителі дуже добре бачили недоліки й вади реального життя.
Зовсім не той настрій панував, скажімо, в модерновому мистецтві, більшість представників якого голосно заявила, що людина в цьому світі - самотня комаха, а людське життя недосконале і взагалі абсурдне.
Чи не найважливішою в добу Просвітництва була майже аксіоматична зараз, але революційна тоді ідея рівності усіх людей від народження.
Однак, основоположником Просвітительства вважають Шарля-Луї де Монтеск'е (1689-1755), вихідця із багатої дворянської родини. У головній своїй праці «Про дух законів» Монтеск'е розробив теорію конституційної монархіїта. розпо-ділу гілок влади. Ідеальною формою правління для такої країни, як Франція, він вважав монархію, об-межену конституцією, яка повинна була відбити розподіл влади на три гілки, які врівноважують одна одну: законодавчу (двопалатний парла-мент), виконавчу (король і призна-чувані ним міністри) і судову (не залежну від парламенту і короля). Таким чином філософ сподівався допомогти державі уникнути не-справедливостей деспотизму, який несе абсолютна монархія. Виступа-ючи проти абсолютизму, Монтеск'е проголосив основні принципи де-мократії: свобода слова, преси, зборів, віротерпимість, рівність усіх перед законом. Критикуючи фео-дальні порядки, Монтеск'е відкидав революцію і був прибічником ком-промісу (згоди) між підприємницт-вом і дворянством. До бідних граф Монтеск'е ставився із упереджен-ням, вважаючи, що до влади їх до-пускати не можна.
Справжнім «батьком» і головним представником Просвітительства був Франсуа Аруе (1694 - 1778), який писав під псевдонімом Воль-тер. Син паризького юриста, юний Вольтер відзначався вільнодум-ством і почуттям власної гідності, відтак зазнав чимало прикрощів у житті, зокрема, був ув'язненим у Бастилії (фортеця, потім-в'язниця в Парижі). Вийшовши на волю, Вольтер написав декілька літера-турних творів, які мали величезний успіх - так почалася його літератур-на слава. Він писав поеми, трагедії, вірші, які читачі приймали із захоп-ленням. Проживши три роки в Англії, він постав не тільки як літе-ратор, а й уславився як історик, філософ, публіцист. Великим про-світителем він став тому, що всі свої твори спрямував проти деспотизму, абсолютистської сваволі, проти фе-одальних порядків.
Вольтер був велетнем і за талан-том, і за суперечливістю в поглядах. Церкву, католицизм він мав за го-ловних ворогів, але наполягав на збереженні релігії для бідних, до яких ставився з недовірою. Полі-тичні погляди Вольтера відзначали-ся поміркованістю — він проповіду-вав реформу влади «згори» і трива-лий час вірив в ідею «освіченого аб-солютизму». Не чужими були для нього і республіканські думки. На-прикінці життя він дійшов виснов-ку, що Францію не омине революція.
Важливою подією розвитку Просвітительства став вихід у світ «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». У 1751 - 1780 pp. було ви-дано 35 томів. У цьому виданні, яке поширювало антифеодальну кри-тику на всі галузі знань, брали участь Вольтер, Монтеск'е та бага-то інших учених. Душею і головним організатором цього видання був Дені Дідро (1713 - 1784), який до-тримувався думки, що добрі закони і розумне правління мають створи-ти справедливий суспільний лад.
Вважається, що жоден із французьких просвітителів не справив такого великого впливу на сучас-ників та на наступні покоління, як Жан-Жак Руссо (1712 -1778). Сек-рет надзвичайної популярності Рус-со полягав у тому, що, на відміну від тих ідеологів, які вважали власність споконвічним, «природним правом» людини, він вбачав у ній найперше порушення цих прав. Однак, твер-дячи, що приватна власність (зок-рема на землю) і породжена нею нерівність є головною причиною усіх суспільних негараздів, Руссо не пропонував знищити приватну власність, а пропонував досягти рівності у володінні нею.
Вже на початковому етапі розвит-ку особливу увагу французького Просвітительства привертає про-блема нової організації суспільства, заснованого на принципах гума-нізму. Це суспільство мало заміни-ти старий порядок. Монтеск'є і Воль-тер вірили в історичний прогрес.
Монтеск'є пропагував конституцій-ну монархію, а Вольтер покладав надії на короля-філософа. Просвітителі-енциклопедисти вважали при-роду людини основою майбутнього розумного ладу. Людина народ-жується вільною, але в умовах фео-далізму перебуває в кайданах, твер-див Руссо. Треба розбити ці кайда-ни, знищивши становий устрій і аб-солютистську державу. Після цього люди мусять добровільно обмежити свою свободу в ім'я «суспільного договору».
XVIII століття у Франції стало ча-сом появи творів комуністів-уто-пістів, які пропонували свій варіант побудови нового суспільства. Так, бідний парафіяльний священик Мельє (1664 -1729) в єдиному своє-му творі «Заповіті» писав про рішу-че знищення абсолютистського по-рядку і будівництво на його улам-ках ідеального суспільства, яке зас-новуватиметься на суспільній влас-ності та обов'язковій праці для всіх. Для цього, гадав Мельє, досить про-світити народ.
Г. Маблі (1709 - 1785) причиною всіх нещасть вважав приватну власність і мріяв про лад, заснова-ний на суспільній власності і пла-новому розподілі продуктів праці. Пропонуючи нові принципи, він різко критикував феодально-абсо-лютистські порядки.
Пошуки просвітителями та інши-ми мислителями способів кращої організації суспільства, їхні погля-ди на соціальні проблеми мали, без-умовно, прогресивне значення, ос-кільки ці погляди утверджували принципи гуманізму.
42. Війна за незалежність північноамериканських колоній і утворення США
Навесні 1775 р. у колоніях створи-лось досить напружене становище. У відповідь на репресивні дії англійсь-ких властей у колонії, головним містом якої був знову ж Бостон, розпочалося формування озброєних загонів, збір зброї, амуніції (військове споряджен-ня), харчів та ін. Англійський король Георг III назвав колоністів «заколот-никами», що й визначило дії англійсь-кого уряду. Заколот треба придушува-ти. Співвідношення сил було не на ко-ристь колоній.
У колоніях проживало близько 2,5 млн чоловік. Вони не мали ні армії, ні фло-ту. Рівень економічного розвитку був невисоким. Приблизно третина насе-лення колоній була проти відокремлен-ня. І тим не менше, колоністи готува-лися до воєнних дій, особливо у райо-ні Бостона.
Першими почали діяти англійці. 19 квітня 1775 р. вони спробували ліквідувати військові склади коло-ністів, розташовані неподалік від Бос-тона. Колоністи виявили опір. Вибух-нув перший постріл, який «пролунав на весь світ». Він став сигналом для всіх колоній, що піднялися на визволь-ну війну.
У травні 1775 р. у Філадельфії зібрався II Континентальний конг-рес. Він став першим американським урядом. Конгрес закликав американців до активних дій і прийняв рішення про створення армії. Головнокомандувачем був призначений Джордж Вашингтон.
На початку 1776 р. американці про-читали памфлет Томаса Пейна під назвою «Здоровий розум». Назвавши Георга III «коронованою худобою», автор заявив, що озброєна боротьба американців може бути успішною тільки після проголошення незалеж-ності. Тільки у цьому випадку, писав Пейн, можна буде розраховувати на до-помогу інших країн, особливо Франції та Іспанії, давніх недругів Англії. «А поки що ми - бунтарі», - завершив Пейн.
Памфлет Пейна сильно вплинув на настрої депутатів Континентального конгресу, посиливши їхню рішучість. Серед них був представник від Віргінії Томас Джефферсон (1743-1826). Скромний, сором'язливий, він був відомий як людина вчена, різнобічних знань та інтересів. Саме йому й доручив конгрес розробити проект документа про відокремлення колоній і створення самостійної (суверенної) держави.
Джефферсон влаштувався у будинку каменяра і за півмісяця створив доку-мент, що ввійшов в історію як Декларація незалежності.
4 липня 1776 р. Декларація була схвалена конгресом. Закінчився ко-лоніальний період - почалася істо-рія Сполучених Штатів Америки.
Декларацію відразу ж надрукували газети, ЇЇ читали на міських зборах, перед солдатами. Декларація стала знаменом війни за незалежність — пер-шої американської революції.
У дні, коли приймалася Декларація незалежності, Вашингтон прибув під Бостон. Тут розташувались ополченці, із загонів яких йому необхідно було створити армію. Генерал Вашингтон почав з наведення порядку, заборонив-ши пияцтво і лихослів'я. Порушників карали батогами. «У цей тяжкий час, -зазначалося в одному з наказів, - можна знайти достатньо справ на служ-бу Богові, не впадаючи у гріх».
Це був початок створення армії США.
Армія формувалася з добровольців. Контракт (договір) про службу укла-дався на один рік. Фінансування армії залежало від урядів окремих штатів, хоча вони витрачатись не поспішали. Всю війну армія, скорочуючись чи-сельно взимку і збільшуючись влітку, страждала від голоду й холоду. Однак вона продовжувала битися, зазнаючи при цьому втрат і одержуючи перемо-ги. Вашингтон був непоганим полко-водцем.
Георгу III також знадобилися солда-ти, але їх вербування в Англії відбува-лось незадовільно. Війна, що розпоча-лась, не знаходила підтримки. Тому Англія змушена була купити солдатів (ЗО тис.) у німецьких князів. Англійсь-ка армія в Америці постійно отриму-вала все, що їй було необхідне.
У цих нерівних умовах Вашингтону вдалося завдати поразки англійцям біля Трентона (кінець 1776 р.) і біля Принстона (поч. 1777 p.). Після цьо-го англійське командування, боючись просуватись у глиб території США, прийняло на 1777 р. спеціальний план, який одразу ж почало здійснювати.
Із Канади вирушила 7-тисячна ан-глійська армія. Вона повинна була відітнути північно-східні, найбільш революційні, штати і з'єднатися^ анг-лійськими військами у Нью-Йорку. Просуваючись із Канади, англійці заз-нали ворожого ставлення з боку насе-лення, в результаті чого залишились без продуктів харчування й застряли в лісах. Знесилені, вони скупчилися у форті Саратога, який оточили з усіх боків американці. 17 жовтня 1777 р. ко-ролівські війська капітулювали.
«Славна і важка», як назвав її Вашин-гтон, перемога у Саратозі означала пе-релом у війні. Вона значно покращила міжнародне становище США.
Тепер можна було скористатися про-тиріччями, що виникли між Англією
та іншими країнами, особливо між Францією та Іспанією. Французький король Людовік XVI наказав виділити 1 млн ліврів для допомоги амери-канцям.
На початку 1778 р. між Францією і США був укладений воєнний союз. Франція, а потім Іспанія оголосили війну Англії. Поблизу Нью-Йорка з'явилась французька ескадра - 12 лін-корів і 4 фрегати. Вони мали 834 гар-мати і 4-тисячний десант.
У США також був флот, основними діями якого було каперство (розбій на морі). Капери нападали на комерційні судна англійців і нейтральних країн. Захопивши і вивівши корабель у най-ближчий порт, капери продавали його разом з вантажем. Вашингтон, при-хильник рицарських методів ведення війни, називав своїх каперів «мерзотниками».
У 1779-1781 pp. англійці перенесли воєнні дії у південні штати. Тут вони сподівалися на підтримку плантаторів-рабовласників. На чолі південної аме-риканської армії стояв талановитий генерал, колишній коваль Натанієль Грін. Він відзначався мужністю, сміливістю і водночас обережністю. Поєднавши дії військ із партизанськи-ми загонами, він загнав англійців у портові міста.
Восени 1781 р. після морської битви у Йорктауні французький флот відрізав з моря головні сили англійців. 19 жовтня 1781 р. англійці капітулювали. Церемонія здачі зброї відбулася під звуки маршу «Все у світі перевернулося», який виконував англійський військовий оркестр. Навесні 1782 р. новий англійський главком повідомив Вашингтона про припинення воєнних дій. Георг III хотів був написати зречення від престолу, але передумав. Він запросив лідера вігів, супротивників війни, і доручив йому сформувати уряд. Новий уряд мав укласти мир із США та іншими країнами.
Таким чином, в битві при Саратогі Американські сепаратисти знов отримали перемогу над королівськими військами. США підтримала Франція та Іспанія. 30 листопада 1782 було укладено перемир'я, а 3 вересня 1783 Великобританія визнала незалежність США. Незалежний Американський уряд передав Флоріду Іспанії, відмовилося від прав на західний берег Міссісіпі на користь Франції і визнав права Великобританії на Канаду.
43. Французька революція кінця XVIII ст. - основні етапи, діячі та результати
Велика Французька революція – період в історії Франції, протягом якого відбулися докорінні зміни у всіх сферах життя. Зокрема була скасована монархія і була проголошена республіка. Причинами революції стали глибокі суперечності між 3-ім станом і пануючими привілегійованими станами – дворянством і духовенством.
Періодизація:
І. 1789 – 1792 – скасування монархії, страта Людовіка 16;
ІІ. 1792 – 1794 – якобінська диктатура;
ІІІ. 1795 – 1799 – період Директорії;
ІV. 1799 – 1804 – переворот 18 брюмера – коронація Наполеона як імператора.
Генеральні штати відкрилися у Версалі 5 травня 1789, однак третій стан вимагав собі більше прав, оголосивши себе представником 96% нації. Депутати третього стану, проголосили себе Національними Зборами (17 червня), а 9 липня – Установчими зборами, поставивши за мету вироблення Конституції. Спроба короля їх розігнати призвела до повстання.
14 липня 1789– День взяття Бастилії, стало початком революції.
26 серпня – декларація прав людини і громадянина.
Національні гвардійці доставили короля до Парижа. Король підписав 14 вересня 1791 конституцію, перетворюючу Францію в конституційну монархію. Установчий збори були перейменовані в Законодавчі збори. До цього часу в Зборах сформувалося три великі фракції: фельяни, жирондисти і якобінці.
Законодавчі збори вирішили відмінити монархію (12 вересня 1972). Короля стратили на гільйотині 21 січня 1793 року на площі Революції.
У червні 1793 року Зібрання проголосувало за демократичну і децентралізовану конституцію. Франція проголошувалась республікою з однопалатними зборами. Якобінці встановили режим диктатури, на чолі – Робесп’єр. Криза в суспільстві та в Конвенті призвели до контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 липня) 1794р. Робесп’єр і його прихильники – страчені.
1795 р. – нова Конституція, що скасувала заг. виборче право. Влада – в руках Директорії. Правління Директорії завершилося державним переворотом 18 брюмера 1798 року (9 листопада 1798). Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управлінням трьох консулів, перший серед яких мав усю повноту влади. 1804 Бонапарт був коронований імператором французів Наполеоном І. в країні фактично було встановлено військово-бюрократичну монархію, що сприлася не на феодальне дворянство, а на буржуазію, армію, чиновників.
ДОКЛАДНІШЕ…………………………………………………….
Головною віхою, якою позначено початок другого періоду нової історії, стала Велика французька рево-люція кінця XVIII століття. Цю революцію підготував увесь попередній розвиток і самої Франції, і всього західного світу. Вона зруйну-вала феодально-абсолютистські пе-репони на шляху розвитку приват-ного капіталістичного підприємниц-тва, усунула перегородки між стана-ми в суспільстві і зробила всіх фран-цузів рівноправними громадянами своєї країни. Вона встановила рес-публіканський лад (устрій), про-голосила священними й невід'ємни-ми права людини — право на сво-боду, на безпеку, на опір гнобленню, а також право на власність. Револю-ція круто змінила напрям історич-ного розвитку Франції. Вона стала поворотним пунктом і в євро-пейській історії.
В той же час революція призвела до страшного кровопролиття, траг-ічної загибелі тисяч людей. Модер-нізація суспільства коштувала люд-ству занадто дорого, що було відоб-раженням нездатності людей при-слухатися один до одного, небажан-ням вступати в суспільний діалог. Процес становлення в Європі ново-го демократичного суспільства з його новими порядками проходив дуже складно й суперечливо. Новий лад відносно успішно прокладав собі шлях в Англії. У Франції пе-рехід до нового ладу спричинив гострі, часто кровопролитні конф-лікти в суспільстві. Період потрясінь тривав у Франції понад 90 років. Країна пережила чотири революції (1789, 1830, 1848 і 1871 pp.), перш ніж життя її увійшло у відносно спо-кійне річище, а політичні та еко-номічні інститути індустріального суспільства набули стійкості. Ще менш схожим на англійський був
шлях розвитку нового суспільства у Німеччині та Італії, в яких суспільні потрясіння тривали практично до половини XX століття, а в Росії, кот-ра надто відрізняється від Заходу, вони не припинилися і наприкінці XX століття.
У другій половині 80-х років XVIII століття Франція потерпала від стихійних лих: посухи (1785 p.), сильного граду (липень 1788 p.), хо-лодних зим (з 1788 по 1789 p.). Різко зросли ціни на продовольство. Англо-французька торговельна угода 1786 року про зниження ввізного мита виявилася вбивчою для фран-цузького бавовняного і вовняного ви-робництва, яке не змогло конкурува-ти з дешевими англійськими това-рами. Почало зростати безробіття. Все це відбувалося за умов глибокої фінансової кризи. Державний борг зріс з 1,5 млрд (1774 р.) до 4,5 млрд ліврів (1788 p.). Уряд, що опинився на межі банкрутства, зважився про-вести реформи і спробував наклас-ти податки на духівництво та дво-рянство. Щоб розв'язати це питання, було вирішено скликати на почат-ку 1787 року збори нотаблів - найзнатніших представників фран-цузького дворянства.
Нотаблі - принци, герцоги, мар-шали, єпископи, архієпископи та інші — були обурені спробою зазіх-нути на їхні прибутки. Підпора мо-нархії — дворянство найперше вия-вило непокору королю, який зму-шений був скликати Генеральш штати (вищий орган станового представництва, який не скликав-ся від 1614 p.). Засідання Генераль-них штатів проходили за традицією постаново. Це означало, що пред-ставники кожного із трьох станів го-лосували окремо, прийняття подаль-шого загального рішення проходило за принципом: один стан — один го-лос. Такий спосіб прийняття рішень був дуже вигідним як королю, так і представникам першого та другого станів, які завжди могли змовитись і провести потрібне їм загальне рішення, зберігаючи свої привілеї.
5 травня 1789 року король відкрив засідання Генеральних штатів. Депутати третього стану відмовились голосувати за станами, вважаючи ценесправедливим, і 17 червня 1789 року проголосили себе і ту частину дворян та духовенства, які приєдна-лися до них, Національними зборами. Це означало, що вони ство-рювали однопалатний представ-ницький орган і перебирали на себе право говорити і діяти від імені всього французького народу.
Засідання Генеральних штатів відбувалися у Версалі - так було зручно королю, та й від паризьких санкюлотів далеко. Депутати Національних зборів вирішили збиратись у залі для гри в м'яч, щоб не залежа-ти від свавілля короля. Спроба Людовіка змусити депутатів розійтися і засідати постаново закінчилася дуже характерно. Один з депутатів заявив: «Ми тут перебуваємо з волі народу і залишимо наші місця, тільки поступаючись силі багнетів!» Виголосив цю історичну фразу блискучий оратор граф Мірабо, депутат від третього стану.
За наказом короля гвардійці спробували розігнати депутатів Націо-нальних зборів силою. Однак, вий-нявши шпаги, шлях їм перепинили офіцери, дворяни-аристократи, які приєдналися до депутатів третього стану. Серед них був і маркіз Лафайет, учасник війни за незалежність США, друг Д. Вашингтона. Депутати поклялися не розходити-ся, доки король не погодиться із їхніми вимогами. Коли королю допо-віли про непокору депутатів, він мах-нув рукою. «Ну, якщо вони не бажають іти, біс із ними, нехай залишаються!» — заявив король, втім через кілька днів наказав увести війська в Париж. Це одразу ж загострило становище в столиці. Почалися зіткнення санкюлотів із військами.
9 липня 1789 року Національні збори проголосили себе Установчими зборами на знак того, що вважають за головне своє завдан-ня встановлення нового політич-ного ладу на основі конституції. Через три дні неспокій в Парижі переріс у збройне повстання. Па-ризькі санкюлоти активно підтри-мали Установчі збори.
Споруджена в 1382 році фортеця Бастилія давно втратила своє військове значення. Вона правила за склад боєприпасів і була в'язни-цею, її 30-метрові вежі здіймалися над паризьким передмістям. У ній побувало чимало в'язнів. Початок повстання супроводжувало захоп-лення санкюлотами складів зі зброєю. Комендантові Бастилії за-пропонували віддати повсталим зброю. Почалися переговори. Одну з депутацій обстріляли. Відтак по-чався штурм і фортецю було взято. Це сталося 14 липня 1789 року. Цей день вважається початком Великої французької революції. Фортецю невдовзі зруйнували. А на тому місці, де вона стояла, з'я-вився майдан, прикрашений таб-личкою з написом: «Тут танцюють!»
Паризькі події стали за приклад для всіх міст країни. Скрізь револю-ціонери брали владу в свої руки і створювали органи місцевого само-врядування - муніципалітети. Мером (міським головою ) столиці став астроном Ж. Байї, дуже попу-лярний серед парижан. Одночасно формувалася збройна сила нової влади — Національна гвардія. Вступити до її лав могли тільки за-можні громадяни, оскільки гвар-дієць мусив придбати дорогий синій мундир і все спорядження власним коштом. Командувачем цієї гвардії став Лафайет.
Піднялися на боротьбу і селяни. Вони почали захоплювати дворянські замки, щоб знищити доку-менти, в яких були зафіксовані їхні феодальні повинності. При цьому часто діставалося і сеньйору, а замки нерідко спалювали. Це породжу-вало, як тоді говорили, «великий страх». Чимало дворян втекло з країни. На всі питання, поставлені революцією, повинна була дати відповідь нова влада, яку тепер уособлювали Установчі збори. Упро-довж 4-11 серпня 1789 року Ус-тановчі збори ухвалили низку дек-ретів, які скасовували деякі при-вілеї дворянства і церкви, але ос-новні повинності селян підлягали викупу. Однак більшість зрозуміла ухвалу дослівно: «Національні збори повністю знищують феодальний лад». Селяни припинили вносити платежі й на спроби примусити їх відповідали повстаннями. Відтак були зроблені перші, хоч і половин-часті, поступки селянству. Декрети започаткували ліквідацію як фео-дальних відносин у селі, так і всієї оціальної та юридичної структури «старого порядку» в цілому.
За складом Установчі збори явля-ли собою картину вельми строкату, але головною політичною партією в них були прибічники конституційної монархії на чолі з Мірабо. Промов-ляючи на Зборах, він усіх здивував своїм ораторським талантом, сміли-вим розвінчанням абсолютизму.
Існувала на зборах також група депутатів, яка виступала за збере-ження абсолютистських порядків. До неї входив рідний брат графа Мірабо віконт Андре Мірабо. Він був заповзятим монархістом і кон-серватором і виступав проти всього, що могло б змінити існуючий пра-вопорядок. Особливу позицію по-сідала група молодих депутатів, які критикували всі реформи і постійно вели мову про «права народу». Спер-шу нікому не відомі, ці депутати швидко набули популярності в Па-рижі. Вони поклали початок партії мошпаньярів «Гори», бо сиділи на горішніх лавах зборів. Серед них був і адвокат М.Робесп'ер.
6 серпня 1789 року Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина».
Як вступ до майбутньої конституції, вона стала документом великого революційного значення. 17 статей декларації проголосили головними принципами революції ідеї Про-світительства.
Люди народжуються і залишються вільними і рівними в правах, —за-значалося в першій статті декларації.
«Природними і невід'ємними» правами людини визначалися її безпека та право на опір гнобленню.
Визнавалися принципи: народний суверенітет, рівність усіх перед зако-ном і право обіймати будь-які посади.
Декларація утверджувала як «природне», «недоторканне і свя-щенне» право приватної власності.
Слідом за декларацією збори прийняли Закон про виборчу си-стему, відповідно до якого грома-дяни поділялися на «активних» і «пасивних». «Активні»—-ń, хто мав певний рівень прибутків, - дістава-ли право обирати й бути обраними. «Пасивні» - ті, хто не мав мініму-му прибутків, — позбавлялися пра-ва бути обраними.
Ухвалення аграрних декретів, декларації та виборчого закону зас-відчувало остаточне утвердження влади партії конституціоналістів-монархістів, які були впевне-ні, що зможуть зберегти конституційну монархію. Конституціоналісти-монархісти намагалися переко-нати короля підписати документи про встановлення нового державно-го устрою Франції.
Однак король не лише відмовляв-ся підписати ухвалені зборами доку-менти, але й під впливом найближ-чого оточення, особливо королеви Марії-Антуанетта, почав думати, як розігнати Установчі збори. Він нака-зав перекинути у Версаль два пол-ки регулярної армії. 1 жовтня 1789 року в оперному театрі версальсько-го палацу на честь офіцерів одного з цих полків було влаштовано бенкет, на який прийшла королівська сім'я. Застілля перетворилося на роялістську маніфестацію. Про це стало відомо в Парижі. Радикальний пуб-ліцист Жан-Поль Марат, який не-задовго до цього почав видавати га-зету «Друг народу», закликав пари-жан до походу на Версаль.
5 жовтня 1789 року величезний людський потік (головним чином -жінки) рушив із Парижа до Верса-лю. Королівський палац був оточе-ний, до нього увірвалися маніфестанти-санкюлоти. Король був вимушений не тільки затвердити всі ухвали Установчих зборів, але й переїхати з родиною до Парижа. До столиці відбули й Установчі збори. Новий (після взяття Бастилії) виступ санкюлотів зірвав наміри двору і не дав розігнати Установчі збори. Аб-солютизму було завдано ще одного удару. Збори дістали змогу працю-вати безперешкодно.
44. Наполеонівські війни та їх наслідки
9 листопада 1799 першим консулом став Наполеон Бонапарт. Весною 1800 він зробив ряд кампаній проти Південної Німеччини, Австрії і Італії. Захопивши лівобережжя Рейну, Наполеон компенсував німецьким князям збиток, надавши їм території крихітних держав за Рейном.
Був підписаний конкордат з папою Пієм VII (1801), що визначив положення недавно відновленої церкви у Франції. Потім послідувало укладення Амьенського мирного договору з Англією (1802), який передбачав заспокоєння Європи. У Франції Бонапарт переглянув конституцію, реорганізував Інститут Франції (Французьку Академію і чотири другорядні академії), заснував Орден Почесного Легіону і 1804 в травні проголосив себе імператором Франції.
Наполеон продовжив переділ Німеччини і Італії, розпустив Священну Римську імперію, а потім наголову розбив прусську армію в двох битвах – під Йеной і Ауерштедтом. Вслід за цим тріумфом він окуповував Берлін (1806), де підписав знаменитий декрет про Континентальну блокаду, метою якого було скорочення торгівлі з Англією і доведення її до стану банкрутства.
Проводячи політику блокади, Наполеон пішов на прямі переговори з царем Олександром І і підписав з ними в 1807 Тільзітській мир. Проте на іншому кінці Європи в Іспанії несподівано спалахнула повномасштабна війна. Австрійський ерцгерцог Карл спробував організувати «національний німецький опір» французам, але Наполеон розгромив австрійські війська в битві при Ваграме (1809) і в результаті укладення Шенбруннського мирного договору у Відні досяг зеніту своєї слави. Він став одноосібним правителем Франції, межі якої тепер проходили за Рейном, уздовж побережжя Північного моря і по іншу сторону Альп (в Тоскані і Далмациі).
Йому беззастережно підкорялася вся Європа на захід від Росії і на схід від Португалії. На початку 1812 Наполеон, підготувався до масованого нападу на Росію. Спочатку вторгнення протікало майже безперешкодно, і після Бородінськой битви в середині вересня була захоплена Москва. Так і не зумівши вирішити, що ж робити з Росією. Наполеон віддав наказ про відступ. Під ударами росіян партизан відступ перетворився на втечу, а сувора зима усугубляла тяжке положення французької армії.
Під час воєнної кампанії 1813-1814 армія Наполеона завдала кілька поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Лейпцизькій битві (яку також називають «битвою народів»)19 жовтня 1813 наполеонівські війська були розбиті. Це була найтяжча поразка в його житті. Він втратив 30 тис. солдатів, і відступ на захід відбувався так само безладно, як і втеча з Росії. На іншому березі Рейну Наполеон перегрупував свої сили і відчайдушно бився на шляху до Парижа. Не зумівши захистити столицю, після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж, Наполеон 6 квітня зрікся престолу у палаці Фонтебло. За рішенням союзних монархів він зберіг свій титул і отримав у володіння невеликий острів Ельба в Середземному морі. 20 квітня 1814 Наполеон покинув Фонтенбло і відправився на заслання.
47. Національне Відродження слов'янських народів: основні етапи та діячі
Національне Відродження слов'янських народів — процес становлення національної самосвідомості. Цей процес всіляко підтримувала Російська імперія. Національне Відродження було властиво всім Південно- і Західнослов'янським країнам, за винятком Польщі, якої на той час (кінець XVIII — почало ХІХ ст.) як єдиної держави не існувало.
Національне Відродження в різних країнах мало загальні риси і особливості. Загальною межею процесу були: боротьба за створення або відтворення національної мови (чеського, словацького, сербського, словенського і ін.), для цього фундирувалися суспільства (так звані матиці (Сербська в 1325, Чеська в 1830 і ін.)) мають на меті розвиток національної літератури, збирання і дослідження національного фольклору і розповсюдження книг на рідній мові, і боротьба за незалежність Церкви.
Національне Відродження південних слов'ян співпало за часом, ослаблення імперії Османа. Саме під її владою знаходилося тоді більшість балканських земель (Сербія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, а формально і Чорногорія) і тому кінцевою метою відродження в цих землях була рівноправність мусульман і християн і політична незалежність від Порти.
Мета західнослов'янських земель, була в автономії від Австрії (пізніше — Австро-Угорщини), під владою якої ці землі в тому або іншому ступені знаходилися (Хорватія (Славонія, Військова Межа), Словенія, Чехія, Словаччина). Позитивний вплив на самосвідомість західних слов'ян надали релігійні реформи австрійського імператора Йосипа II. В середині XIX століття діячам Відродження вдалося добитися успіхів, пов'язаних з незалежністю Болгарської Церкви від Константинопольського патріархату, в 1831-33 серією фірманів султана Османа дарувала автономія Сербії, згодом вдалося добитися незалежності Сербії і Чорногорії (1878) і Болгарії (1878, 1885). Ці події дали нову силу національним устремлінням західних слов'ян. Діячі Національного Відродження. Серед них: Вук Караджич (Сербія), Петро Петрович Негош (Чорногорія), Станко Враз (Словенія), Матія Маяр (Словенія), Людевіт Гай (Словенія, Хорватія), Янко Драшкович (Хорватія), Софроній Врачанській (Болгарія), Васил Апрілов (Болгарія), Юрій Венелін (Росія-Болгарія) та ін.
49. Реформи 1860-х-1870-х рр. у Російській імперії
1861 Олександр ІІ видав маніфест яким скасував особисту кріпосну залежність селян.
Над проектом звільнення селян працював державний «Головний ко-мітет у селянських справах», свої варіанти пропонували місцеві дво-рянські комітети. 19 лютого 1861 року Олександр II підписав законо-проекти: Положення і Мані-фест про ліквідацію кріпосно-го права в Росії. 5 березня вони були опубліковані.
У Маніфесті проголошувалася особиста свобода селян:
— селяни перестали бути власні-стю поміщика;
- могли вибирати місце прожи-вання;
—могли володіти власністю, укла-дати угоди, займатися будь-яким видом торгово-промислової діяль-ності;
-мали право вступати на службу, навчання.
Селянин ставав власником земельного наділу лише після його викупу, що мало відбутись протягом 49 років. Реформа створила умови для швидкого економічного розвитку країни.
1864р земська реформа. Було створено виборні органи влади – земства.
Важливою складовою частиною реформи стало зміцнення сільської общини. Надільна земля перебува-ла у колективній власності общини, її не можна було продати; ведення господарства регулював колектив. Збереження общини відображало традиційний уклад російського села. З її допомогою селяни захища-лися від голоду, стихійних лих, від свавілля поміщика. Це було вигід-но для держави, бо пов'язані круго-вою порукою селяни забезпечували збирання податків, викупних пла-тежів.
Судова р-ма. Суд ставав безстановим і гласним, сууддю призначав уряд, вводився змагальний процес між прокурором та адвокатом. 1874 з ініціативи Мілютіна – військова р-ма. Запроваджувалась загальна військова повинність, термін служби 6 років. Поліпшилося навчання військ і підгот овка офіцерських кадрів.
Однак епоха реформ не створила надійних умов для завершення пе-ретворень. Реформи проводила дер-жава згори: насамперед ставилася мета пристосувати існуючий у Росії режим до нових умов. Відтак вони мали половинчастий характер. Ро-сія залишалася самодержавною монархією, Олександр II категорич-но відмовлявся створити загально-російські представницькі збори. Зберігалися дворянська власність на землю, станові привілеї дворян-ства, майнові і громадянські обме-ження селянських прав.
50. Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях др.. пол.. ХІХ ст.: москвофіли та народовці
Москвофіли.
Після того, як в 1867р. утворилась замість Австрійської Австро - Угорська імперія, Галичина була повністю віддана в управління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах: в гімназіях, в університеті.
Польські культурні заклади отримували в 10 разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Але сили були нерівні, вони шукали собі підтримки ззовні - знайшли її в російському імперському уряді.
Саме на цей час Росія почала провадити політику підтримки різних слов'янських народів, які жили в Європі, і через них тиснули на західні країни. В Росії утворювались різні слов'янські комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов'янам у Європі.
До них повернули свої погляди і галицькі грекокатолицькі діячі. Щоб дістати фінансову підтримку Росії вони почали себе і свій народ називати не русинами, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це стали називати русофілами, або москвофілами. Та водночас вони здобули за це офіційну й матеріальну підтримку Росії.
Москвофіли вели активну боротьбу з полонізацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко-католицьких священників, котрі знали, що вони не росіяни, а українці-русини, що вони є частиною українського народу.
Народовці і москвофіли. І.Я.Франко
У 1867р. Австрія перетворилася в Австро - Угорську монархію. Стосовно Галичини, Австро - Угорський компроміс доповнювався.Австро - Польським, який розширив політичні права поляків за рахунок українців.
У суспільно-політичному житті українського населення краю основне місце займало дві течії: москвофільська та народовська.
Основними передумовами виникнення москвофільства було втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної свідомості мас.
Москвофіли - реакційна суспільно-політична течія. У своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм.
Однак москвофільські тенденції, спроби зв'язати українців Галичини з російською ідеєю викликали сильний опір нової генерації інтелігенції. Група молодих письменників і громадських діячів — В.Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф.Заревич, К.Климкович, Є.Згарський, Д.Танячкевич та ін., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, наприкін. 1861— на поч. 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеалом Т.Шевченка та " Руську трійцю ", галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.
Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються наблизитися до народу. Першим їх друкованим органом був журнал "Вечорниці", який виходив протягом 1862—1863 рр.
Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства "Просвіта". Воно поставило замету "спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту". Першим його головою став учитель гімназії А. Вахнянин (1868—1870).
У 70—80-х роках XIX ст., "Просвіта" відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки. "Просвіта" вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газета "Читальня ", літературно-наукові альманахи; щорічно читачі отримували "Народний календар".
За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1878 р. виникає Товариство ім. Т.Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 p., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ).
1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду на чолі з Юліаном Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.
51. Український національний рух в Надніпрянській Україні в наприкінці XIX – початку XX ст.
Друга половина XIX ст. для українського національного руху в Наддніпрянській Україні пройшла під знаком діяльності громад. Перша громада виникла наприкінці 50-х років у Петербурзі. До її складу входили М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський. Після утворення у 1861 р. київської громади, функції головного осередку національно-культурної роботи перебирає на себе ця організація (В. Антонович, М. Драгоманов, Д. Чубинський, Ф. Вовк, І. Нечуй-Левицький, Т. Рильський). Члени громад вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу.
Найвидатнішим ідеологом громадівського руху був Драгоманов. М.Драгоманов почав відверто декларувати свої політичні погляди у пресі. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями.
У 70-тих роках великого розмаху набуває народницький рух. В основі ідеології народників лежала віра в російське селянство як носія "вищої життєвої мудрості".
У 1874 році демократична народницька інтелегенція розгорнула "масове ходіння в народ" в селянство з метою пропаганди. "Ходінням в народ" було охоплено поряд з іншими губерніями європейської частини Російської імперії майже всі українські губернії.
У 1876 році народники створили революційну організацію "Земля і Воля". Ця організація, враховуючи негативний досвід першого "ходіння в народ", намагалась перейти від «бродячої» пропаганди до створення осілих поселень революціонерів на селі, однак і ці спроби зазнали невдач.
У 1879 році відбувається розкол ''Землі і Волі" на "Чорний Переділ" і "Народну Волю". І якщо чорнопередільці, загалом прагнули дотримуватись старої, земдевольської програми і тактики, то "Народна Воля" зробила ставку на терористичну діяльність, вершиною якої стало вбивство у 1881 р. царя Олександра II.
В Україні народовольські організації існували у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Одним з керівників "Народної Волі", організатором замахів на царя був колишній громадівець Андрій Желябов.
Починаючи з 70-х років XIX століття в Україну все активніше проникають ідеї марксизму. Криза ідеології народництва сприяє їх вкоріненню у вітчизняний революційний рух.
Перша українська політична партія була створена М. Драгоманова, І. Франком, М.Павликом та ін. у 1890 році. Вона отримала назву Русько-українська радикальна партія.
Невдовзі в партії утворилось дві течії: "драгоманівська" – І. Франко та його послідовники, і "марксистська" – Ю. Бачинський, Є. Левицький, В. Охримович В. Будзиковський.
На Наддніпрянщині політичні умови для українських організацій через репресії російського уряду були гіршими. Тому не випадково, що перша політична партія утворилась тут пізніше, у 1899 році. Сталось це у Харкові. Засновники назвали свою партію Революційною українською партією (РУП). Ініціаторами її утворення вважаються Дмитро Антонович та Михайло Русов. Активну роль в заснуванні і діяльності цієї партії відігравали студенти Харківського технологічного інституту Л.Мацієвич, О.Коваленко та Ю.Коллард. Першим програмним документом РУПу став написаний харківським адвокатом Миколою Міхновським маніфест "Самостійна Україна"' де теж на перший план висувалась боротьба за політичну незалежність України. Але якщо на Західній Україні гасло самостійності поступово стає провідним для українських політичних партій (принаймні як програма - максимум), то на Наддніпрянщині його знову витісняє федералістична ідея, обмеження політичних завдань досягненням автономії.
52. Система міжнародних відносин НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.
Після 1871 р. в Європі запанував «озброєний мир» — такий мир, під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість обстановки зростала в умовах швидкого промислового і технічного прогресу, що дало змогу безперервно вдосконалювати зброю. Така обстановка призводила до постійної гонки озброєнь, якої не знала попередня епоха. Кожний крок будь-якої держави у напрямі збільшення військової могутності викликав кроки у відповідь інших держав.
Дип-ломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні, загроза якої повільно, але неухильно наростала з кожним роком.
Поразка Франції у війні з Пруссією, втрата нею Ельзасу і Лотарингії, ве¬личезна 5-мільярдна контрибуція стали першим джерелом напруже-ності. Франція не могла примирити¬ся з ганебною поразкою і в Берліні, побоюючись реваншу, вирішили, що потрібний ще один, тепер вже оста¬точний, розгром Франції. В такій си-туації і та, й інша сторони почали інтенсивно шукати союзників. Канцлер Німецької імперії Бісмарк, розумів, що для повної ізо¬ляції Франції потрібна сильна коа¬ліція на чолі з Німеччиною. Це зав-дання Бісмарк спробував розв'яза¬ти шляхом створення Союзу трьох імператорів (1872-1878). Цей Союз (Німеччина, Австро-Угорщи-на, Росія) не міг бути міцним і три¬валим, оскільки Росія, вступивши до нього, не відмовилася від під¬тримки: Російсько-турецька війна (1877-1878) і Берлінський конгрес (1878 р.) остаточно підірвали Союз трьох ім-ператорів.
Подальша діяльність Бісмарка по ізоляції Франції призвела до ство-рення Троїстого союзу. В 1882 р. було укладено договір між Німеччи¬ною, Австро-Угорщиною та Італією. Ця Воєнна коаліція була спрямова¬на одним вістрям проти Франції, другим — проти Росії. В основі зближення Франції і Росії були політичні, економічні й стра-тегічні інтереси.
В першій половині 90-х pp. франко-російський союз було оформлено консультатив¬ним пактом (1891) і таємною воєнною конвенцією (1892). Це забезпечило Франції воєнну допо¬могу Росії у разі сутички з Німеч¬чиною або Італією, а Росії — під¬тримку у випадку нападу Німеччи¬ни або Австро-Угорщини. Для зовнішньої політики Англії другої половини XIX ст. була ха-рактерна так звана політика' «блискучої ізоляції». Навесні 1898 р. почалась іспано-американська війна. Відстала Іспа¬нія, яку роздирали внутрішні супе¬речності, була скоро розбита. Вона втратила Кубу, яку окупували війська США, а також острови Пуерто-Ріко і Гуам.
Основною ареною англо-німець-кого суперництва була Південна Аф¬рика. Тут було знайдено алмази, зо¬лото. І Лондон, і Берлін поставили собі за мету заволодіти цими багат¬ствами,
В 1902 р. було підписано англо-япон-ський союзний договір, що означав кінець політики «блискучої ізоляції». В 1904 році Японія почала війну проти Росії. Війна завер-шилась підписанням Портсмутського миру (23 серпня - 5 вересня 1905 р.), за яким Японія здобула Південний Сахалін, Порт-Артур і право проникнення в Маньчжурію. На початку XX ст. відбувається нормалізація відносин між Англією і Францією. Було підписано таємну англо-французьку угоду Антанта (у 1907 р. приєдналась і Росія.)
53. Перша світова війна: основні етапи, причини, учасники
Понад чотири роки — з 1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року — тривала Перша світова війна. У неї було втяг¬нуто 38 держав з населенням понад 1 млрд осіб. У кровопролитних битвах загинуло 10 млн осіб, 20 млн одержали поранення чи були покалічені. . До Першої світової вій¬ни призвели загострення суперечностей між найбільшими державами світу та боротьба двох військово-політичних угруповань — Антанти і Троїстого союзу.
Приводом до початку Першої світової війни став австро-сербський конфлікт. 28 червня 1914 р. Гаврило Принцип, член таємної організації "Млада Босна", у Сараєві убив на¬ступника австрійського та угорського престолу Франца Фердинанда. 23 липня Австро-Угорщина передала уряду Сербії ультиматум, який порушував її суверенітет та означав втручання у внутрішні справи. У випадку ухилення Сер¬бії від виконання вимог їй погрожували розривом дипло¬матичних відносин і війною. Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток становив пункт, в якому йшлося про участь австрійської поліції у прове¬денні слідства на території Сербії. Цього було достатньо, аби погрози перейшли в дію.
Наприкінці липня австро-угорські війська вторгайся на територію Сербії. Розпоча¬лось артилерійське бомбардування Белграда.
В частині російських військових окру¬гів, на Чорноморському та Балтійському флотах було про¬ведено мобілізацію, яка переросла в загальну.
У відповідь Німеччина 1 серпня теж розпочала загальну мобілізацію, а ввечері цього ж дня у Петербурзі німецький посол вру¬чив російському міністру закордонних справ ноту про оголошення війни Росії. З серпня ноту такого ж змісту було передано французькому уряду. Звинувачуючи фран¬цузів у порушенні нейтралітету Бельгії, Німеччина без по¬передження вторглась на її територію. Це послужило серйозним приводом для негайного вступу у війну Англії. На боці держав Антанти виступила Японія, маючи на меті захопити німецькі колонії у Тихому океані і встановити контроль над Китаєм.
У жовтні до Німеччини приєдналась Османська імперія. Виникли нові фронти у Закавказзі, Сирії та Палестині. Од-нак головними з самого початку були Західний і Східний.
На заході німецьким військам протистояли англійські, фран¬цузькі та бельгійські армії. На сході об'єднані сили німе¬цької та австро-угорської армій були спрямовані проти Росії. У перші ж дні війни німецькі вій¬ська вступили на територію Бельгії. У серпні-вересні успішними були бойові дії на Південно-Західному російському фронті, де у "Галицькій битві" російські армії Рузького та Брусилова захопили Львів, фортецю Перемишль, зайняли майже всю Галичину і Буковину.
У 1915 завершилися переговори між країна¬ми Антанти та Італією. За Лондонською угодою остання вступала у війну проти Німеччини. За це після війни до неї мали відійти Трієст та інші австрійські області з італійським населенням, під протекторат Італії повинна була підпасти і Албанія. Через місяць Італія вступила у війну, але вела її пасивно, відтягнувши на себе понад 10 австрійських дивізій.
1916р. "Верденська м'ясорубка". Брусиловський прорив. Битва на р. Соммі.
4 червня 1916 російські армії під командуванням генерала Брусилова після сильної артилерійської підготовки прорвали австро-німецький фронт (Брусиловський прорив). Незабаром вони знову зайняли більшу частину Галичини й Буковину, досягай Закарпаття.
1 липня 1916 французькі та англійські війська повели наступ на річці Соммі. Шквальний артилерійський вогонь, що тривав сім днів, зруйнував німецькі дротяні загорожі, тран¬шеї, ходи сполучення. Крім піхоти, на прорив уперше було кинуто танки, проте німецькі війська стримали натиск і во¬сени активні бойові дії на р. Соммі припинилися.
У грудні безрезультатно закінчилась і Верденська битва.
У травні — червні 1916р. між англійським і німецьким флотами відбулася найбільша в історії морська битва. У ній з обох сторін брали участь дредноути, лінійні кораблі, крей¬сери, міноносці. Зіткнення відбулося у Північному морі поблизу берегів Ютландії (Ютландская битва). Спроба німецької ескадри роз¬сікти британський флот і знищити його по частинах ледь не стала катастрофою для неї самої. Німецький флот поспіш¬но вийшов з бою.
З лютого 1917р. США розірвали дипломатичні відно¬сини з Німеччиною, американський кон¬грес оголосив війну Німеччині. Це сталося 6 квітня. Глави урядів і представники штабів Англії, Франції, Італії та США для координації дій на західноєвропейському театрі війни у листопаді 1917р. утворили Вищу воєнну раду. Верховним головнокомандувачем у березні 1918 р. було призначено генерала Фоша. Тим часом Росія стрімко змінювала курс. Захопивши в жовтні 1917р. владу, більшовики 15 грудня уклали з австро-німецьким командуванням перемир'я. Раніше це зробила Румунія.
З березня 1918р. між Німеччиною та Радянською Росією було підписано Брестський мир. Ні¬мецькі війська перекидалися на захід. Остаточного удару по німецьких військах союзники завдали поблизу Ам'єна 8 серпня.1918 За один день перестали існувати 16 німецьких дивізій. Командувач німецькою ар-мією генерал-фельдмаршал фон Гінденбург заявив імператору Вільгельму II про доцільність укладення миру, поки війська знаходяться на території противника. Не чекаючи воєнних дій Німеччини, під натиском військ Антанти 29 вересня капітулювала Болгарія. Через місяць попросили миру Австро-Угорщина і Туреччина. Переговори про перемир 'я почалися 7 листопада 1918р. на станції Ретонд у Комп'єнському лісі, де стояв штабний поїзд маршала Фоша. На світанку 11 листопада 1918 р. між Німеччино юта її противниками було підписано перемир'я (на 36 днів).
54. Українські землі в роки І СВ (1914-1918)
1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Австро-Угорської, далекосяжні плани щодо України мала Німеччина.
Неоднозначно зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша – Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок – Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі.
Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створили у Відні «Союз визволення України», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.
В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.
В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там розгорнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Перемишль та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк.
На окупованих територіях Західної України було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались українські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вислали до Суздаля митрополита А. Шептицького. Австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдавалася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії: десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах – Телергоф, Терезієштадт, Гмюнді.
Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.
Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.
55. Пари́зька ми́рна конференція. Версальська система договорів.
Наміри головних держав-переможниць на конфе-ренції. Для підготовки мирних договорів з переможеними у Першій світовій війні країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась її проведення у своїй столиці.
У ній брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль віді-гравали Франція (Ж. Клемансо), Великобританія (Лойд Джордж) і США(В.Вільсон).
18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо. У ній брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція, Великобританія і США. На конферен-цію не було запрошено представників переможених країн і Росії, в якій тривала громадянська війна.
Обговорення мирних угоду з переможеними країнами виявило значні протиріччя між основними учасниками пе-реговорів.
Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну їх становища у світі. Із боржника вона перетвори-лась у кредитора. Економічна могутність у роки війни зросла (національне багатство у 1914р. складало 192 млрд дол., а в 1920 р. —489 млрд дол.), країна створила могутню армію і флот. Але в середині держави точилась гостра дискусія щодо мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.
Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США у світі дає їм шанс стати рятівниками світу і привнести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у " 14 пунктах", які було оприлюд-нено 8 січня 1918 р. Ними передбачалися:
1) відкриті мирні договори;
2) свобода судноплавства;
3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;
4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити ско-рочення озброєнь;
5) справедливе врегулювання колоніальних питань;
6) визволення від німецької окупації російських тери-торій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політи-ку, вступ у "співтовариство вільних націй";
7) визволення і відбудова Бельгії;
8) повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, відбудо-ва окупованих районів Франції;
9) уточнення кордонів Італії відповідно до національних ознак;
10) надання автономії народам Австро-Угорщини;
11) визволення від німецької окупації території Руму-нії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;
12) самостійне існування турецьких та автономія інона-ціональних частин Османської імперії;
13) створення Польської держави;
14) утворення Ліги націй.
Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто прагнув створити більш справедливий і демократичний порядок, який би унеможливлював повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірва-но, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. Це спричинило зміни в настроях американців, і на виборах до конгресу 1918р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму у зовнішній політиці, здобули перемогу. Конгрес не ратифікував жодного з мирних договорів, укладених президентом.
Великобританія ще до початку мирної конференції до-сягла своєї головної мети у війні. Німецький флот перестав існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія — над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем 'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріплен-ня вже досягнутого. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні кордонів у післявоєнній Європі, на думку Ллойд Джор-джа, потрібно було виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою — забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.
Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: доміні-они домоглися більшої самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління; зі світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була ослаб-лена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеч-чини, Англія із занепокоєнням спостерігала за швидким зро-станням американського флоту.
Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. На її території велися бойові дії. Із кредитора кра-їна перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції — Росія — анулювала всі свої зобов'я-зання. Найпопулярнішим у країні стало гасло: "Німці за все заплатять!" Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув по-слабити Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: "В Європі 20 мільйонів зайвих німців". Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції те-риторіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ель-зас та Лотарингію. Для здійснення інших намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, ство-рити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т. д.
Умови Версальського миру. У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною, її делегацію викликали в Париж для його вручення, і 28 червня у Версалі було підписано мир, який став основою післяво-єнного врегулювання. До тексту договору, за наполяган-ням Вільсона, було включено статут Ліги націй.
За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також віддавалися вугільні шахти Саару. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії. Бельгія після плебісциту отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене, Данія — північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923р. при-єднано до Литви), а Данціг (Ґданськ) оголошувався "вільним містом" під захистом Ліги націй.
За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадця-та її населення. Вона повністю позбулася своїх колоній — їх розділили між державами-переможнишши. Країні забо-ронялося мати армію чисельністю понад 100 тис. чоловік, військово-повітряні сили і підводний флот; ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалася 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кіло-метрової ділянки на його правому березі.
За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила спла-чувати репарації. Загальний їх обсяг було визначено на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд зо-лотих марок, з яких 52% мала отримати Франція, 22 — Великобританія і 10 — Італія.
10 вересня 1919 р. Сен-Жерменський договір з Австрією: визнавала незалежність Польщі і Чехословаччини.
27 листопада 1919 р. Нейїський мирний договір з Болгарією;
4 червня 1920 року Тріанонський договір — з Угорщиною;
10 серпня 1920 р. Севрський мирний договір — був підписаний з Туреччиною.
56. Революція і громадянска війна в Росії (1917-1921рр.)
Лютне́ва револю́ція 1917 ро́ку в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.
Революція в Росії поставила завдання ліквідації само-державної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для вільного розвитку ринко-вих відносин; вирішення аграрного питання; демократиза¬ції суспільно-політичного життя країни; гарантії захисту соціальних прав трудящих; забезпечення вільного розвит¬ку націй, що населяли Росію.
Передумови
Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.
Початок революції
27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.
Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.
Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.
Перехід влади до Тимчасового уряду
В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.
Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.
Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).
57. Українська національна революція 1917-1921 рр.: - основні етапи, діячі, досягнення і прорахунки.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури пролетаріату". Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу ( до соціалізму). У другій половині 1919 р. у зв'язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР тимчасово припинила своє існування. Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади - Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено.
Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:
низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок,слабка соціальна база визвольного руху
очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими,розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;
робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;
відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім'я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР;
несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги.
Проте українська національно -демократична революція 1917-1920 рр. має велике історичне значення:
у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;
героїчна боротьба українського народу 1917-1920 рр. стала
прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р. Варто відзначити також історичні уроки української революції: необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу:
оперативне розв'язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;
створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;
чіткість програмних завдань розбудови національної держави;
наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;
забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;
турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.
58. Українська революція 1917-1921 рр. у вітчизняній історіографії
59. Утворення ЗУНР: українсько-польська війна 1918-1919 рр.
Украї́нсько-по́льська війна́ (пол. Wojna polsko-ukraińska) — збройний конфлікт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою на території Галичини, що вилилася в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, розпадом Російської імперії і Громадянської війною в Росії.
18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УН Рада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.
19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким став Євген Петрушевич.
31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії, яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині
До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.
21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича.
1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.
22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки».
61. Голодомор 1932-1933р.
Радянське керівництво взяло курс на модернізацію промислового потенціалу країни одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Рішення 15 зїзду ВКПб 1927р. передбачали повільний поступовий добровільний процес кооперацій. Проте практика диктувала швидкі темпи та жосткі методи.
Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування- це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Селян почали насильно заганяти в колгоспи. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян яких називали куркулями.
Станом на 10 березня 1930р. під розкуркулення пртрапило 61887 господарств тобто 2.5% селянство чинило опір сталінській політиці було зроблено 1500 терористичних актів. Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль.
У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.
На 1932р колгоспи обєднували 70% селянських господарст. Голод 1932-1933рр.- штучний організований тоталітарною владою СРСР. На поч.30хр.у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. Її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва. Оскільки голод 1932-1933р. мав штучний характер він переріс у голодомор.
18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою, як окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса. Того ж дня вийшла постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», доручено Реденсу та Косіору розробити до 23 листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел, ДПУ вилучити з міст ідеологів та організаторів «куркульського саботажу», зобов'язати ДПУ провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів — (наперед визначено 300 осіб); доручено Чубарю у Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію у найближчі дні, каральні органи мають «завдавати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням». Через два дні вийшло рішення Раднаркому УРСР, згідно з яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпали всі колгоспи УРСР за виключенням півтори тисячі. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство.
16 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — 260 мільйоні пудів без мірчука, котрий підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за будь- яку ціну».
Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно зі свідченнями Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932–1933 років в Конгресі США:
Штучний характер голоду засвідчують такі обєктивні обставини:
- відсутність посухи та інших катаклізмів
- відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії
- Нереальні плани хлібозаготівлі у 1930р. план заготівлі був завишений до 440 млн.пудів
- Надмірний експорт хліба у звязку з потребами форсованої індустріалізації
- Створення законодавчої бази для розгортання терору голодом.
- 7 серпня 1932р. ЦВК іРНК СРСР прийняли постанову про охорону майна державних підприємств і колгоспів.
Маштаби репресії:
судове переслідування
Заборона виїзду замежі України запрвадження паспорта.
Наслідки:
Більше ніж 3,2 млн. загиблих.(приблизно 1 млн. працездатного населення; більше млн. дітей)
Знищення українців на етнічних східних теренах і насадження на них росіян.

62. Західноукраїнські землі 1919–39-х рр.
Після І св. В., з розпадом могутніх імперій українські землі – Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія – відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.
Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері.
Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель.
Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малопольща». Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалів сейму.
У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець. Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов.
Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.
Українські землі під владою Румунії.
Неприхована колоніальна політика Румунії призвела до деградації народного господарства українських земель. Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бессарабії зменшилися майже в три рази. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії. В 1928–1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів. Із середини 30-х років у Румунії почали набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщини! », Націонал-християнська партія та ін.) Тут діяли три основні політичні угруповання: Комуністична партія Буковини (О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк) – боролась за возз'єднання з Радянською Україною; Українська національна партія (В. Залозецький) –виступала за співробітництво і компроміс з владою. Революційний націоналістичний табір (О. Зибачинський, І. Григорович, Д.Квітковський)
Закарпаття під владою Чехо-Словаччини.
Після розпаду А-У у травні 1918 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустівської рад Цн.руська народна рада під тиском закарп.еміграції в США проголос. об’єднання Закарпаття з Ч-СЛ, яка зобов’язувалась надавати широку автономію. Паризька мирна конф.затвердила це рішення.
Чеський уряд вкладав в території населенні українцями більше коштів ніж забирав.
Ч-Сл. визнавала за більшістю укр.нас. право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі, а з 1928 – Підкарпатсько-Руського краю, де укр..дозволялось займати адміністративні посади. Розбудовувалась нац.освіта. 11 жовтня 1938 Підкарпатська Русь – автономія. 30 грудня 1938 – утв. Державу Карпатська Україна (Волошин). 14 березня 1939 – незалежність.
63. УКР.. КУЛЬТУРА В 20-30-х рр. XX ст.
У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський.
Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної мови.
Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Лепський (М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький).
У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха.
Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації "Плуг" та "Гарт", які були створені у столиці УСРР — Харкові.
У 1925 р. виникла ВАПЛІТЕ, яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий
У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".
Наприкінці 20 — на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).
Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський режим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації. У 1937 р. слово "українізація" раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, у неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до неї.
Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було поставлено теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. створено інститут електрозварювання та гірничої механіки.
Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей).
Наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. Репресіям піддавалися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гавриленко і М. Горбань, філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світальський та ін.
Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори прозаїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука.
У розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.
Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.
65 Нацистська Німеччина: внутрішня і зовнішня політика.
Серед причин його появи — реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини населення, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.
Націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини (НСДАП), що стала центром тяжіння усіх фашистів, було створено в 1919р. Порівняно швидко її лідером став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організува-ти заколот у Баварії, але зазнали поразки. У 20-х роках вони ледь існували. Швидке зростання їхнього впливу почалося в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основ-ні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А. Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").
Економічна криза і криза Веймарської республіки.
Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Значне безробіття, масо-ве розорення селян і ремісників вимагали від влади екстре-мальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, були у полоні застарілих схем, про-водили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. На падінні авторитету Веймарської рес-публіки позначилась і загальна думка, що її створенню спри-яла ганебна Версальська угода. Так чи інакше під час кризи почали набирати сили партії, що виступали проти демок-ратії, і серед них, насамперед, нацисти, які обіцяли встано-вити тверду владу і вивести країну з кризи. У 1932 р. вони стали наймасовішою політичною партією Німеччини.
Базою фашистського руху стали націоналістично налаш-товані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Під-тримку нацистам надавали впливові кола крупного капіта-лу Німеччини.
Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: третину членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців і тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штур-мовики та есесівці нападали на мітинги політичних суперни-ків, активістів інших політичних партій, залякували насе-лення.
Фатальну для Веймарської республіки роль зіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичного впливу яких не було ліквідовано революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза на-ближалась до кінця і з'явилися ознаки падіння популярно-сті нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоби той вручив мандат на формування уряду Адольфу Птлеру. 20 січня 1933 р. А. Птлер став рейхсканц-лером — главою уряду.
Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Ви-користавши як привід підпал рейхстагу, ними ж організо-ваний, вони вдалися до відкритого терору проти своїх по-літичних супротивників —комуністів і соціал-демократів. Гітлер домігся, передусім, підписання Гінденбургом спе-ціального указу "Про охорону народу і держави", що лік-відував основні права громадян та надав необмежені пов-новаження каральним органам. Після цього нацисти провели нові вибори до рейхстагу, сподіваючись отрима-ти в ньому переважну більшість. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них несприятливими: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти —43,9%.
Відтоді принцип поділу влади, що лежав в основі Вей-марської республіки, було відкинуто, а законодавчі функ-ції передано уряду. Гітлер перебрав повноваження прези-дента Гінденбурга, який помер у 1934р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась у руках Гітлера. Було проведено адміністративну реформу, в результаті якої ліквідовано земельні парламенти та органи місцевого са-моврядування. Влада на всіх рівнях переходила до рук не виборних, а призначуваних чиновників.
У 1933 р. фактично було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилася з державою. Партійні функціо-нери автоматично ставали державними чиновниками від-повідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям І спричи-нила посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату на-силля. У країні було створено таємну поліцію (гестапо), аз 1933 р. по всій кра'їні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Фашисти ліквідували основні політичні права громадян — право на свободу слова та зібрань, недоторканність житла, таємни-цю листування.
Економічна політика нацистів. Важливі зміни від-булися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного ре-гулювання господарського життя з метою виходу із кризи.
Коштом держави було розгорнуто будівництво загаль-нонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозво-лило відразу скоротити кількість безробітних та пожвави-ти будівельну індустрію. Пізніше основну увагу було приділено прискореному розвитку військової промисло-вості. Військові витрати збільшились із 620 млн рейхсма-рок до 15,5 млрд в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. У ре-зультаті одночасного зростання витрат та зниження податків виник дефіцит бюджету, який покривався випус-ком паперових грошей. Щоб не допустити їх знецінення та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарпла-тою і почав поступовий перехід до карткової системи роз-поділу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.
Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього усіх підприємців було об'єднано в галузеві картелі та підпорядковано імперському міністру господар-ства. Коли в 1936 р. прийняли чотирирічний план розвит-ку військової промисловості, уповноваженим з реалізації цього плану призначили Г. Герінга. Створене ним відом-ство взяло під свій контроль всю економіку країни. Дер-жава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, конфіскованих у більшості випадків в євреїв у ході "арії-зації" промисловості.
Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. В нацистській Німеччині було ліквідовано профспілки, а замість них утво-рено Німецький робітничий фронт, що об'єднував робіт-ників і роботодавців. Керівники підприємств ставали "вож-дями трудового колективу", а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних "опікунів праці", які призначалися урядом. Контроль над заробітною платою було доповнено введенням загальної трудової повинності.
Під жорсткий державний контроль потрапила і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменши-ти залежність Німеччини від імпорту.
До початку Другої світової війни економіка Німеччини зазнала кардинальних змін. За умови збереження приват-ної власності було суттєво обмежено свободу підприємни-цтва; ринки товарів, послуг та праці замінено державною регламентацією. Ринкова економіка практично перестала функціонувати. Увесь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризо-вого рівня виробництва, а в 1939р. значно перевищила його. Скоротилося безробіття: в 1933р. воно складало 6 млн чоловік, у 1938 р. —429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального — з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення.
Масове насильство. Репресії. Життя у фашистській Німеччині було далеким від омріяних картин, створених пропагандою. Насилля стало масовим: тільки до початку 193 5 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, ареш-товано 515 тис. чол. На початок 1939 р. в ув'язненні зна-ходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, у тому числі цвіт творчої інтелігенції, — фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхт-вангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уйснер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт.
Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований вла-дою бойкот усіх установ, що належали євреям. У 1935 p.. було прийнято серію законів, що позбавляли їх німецького громадянства і забороняли займати посади в державному апараті. Було заборонено змішані шлюби. З 1939 р. євреїв почали виселяти у спеціально відведені будинки і кварта-ли (гетто), їм заборонили з'являтися у громадських міс-цях, займатися багатьма видами діяльності; вони були зо-бов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шести-кутну зірку. У ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для знищення євреїв у Німеччині, що стало масовим явищем у роки війни. Жертвами расового божевілля нацистів ста-ли 6 млн євреїв.
66. Суспільно-політичний розвиток Італії в міжвоєнне двадцятиріччя
Наслідки Першої світової війни. Італія була серед-ньорозвиненою країною Європи. Участь у Першій світо-вій війні обійшлася їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн поранених; країна втратила трети-ну національного багатства.
Економічне становище було критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхід-ності.
Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не справдились. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як мізерний, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатич-ного моря і щеряду територій), даного напередодні її всту-пу у війну: вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала "переможеною серед переможців".
Важке фінансово-економічне становище країни позбав-ляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Не стало довіри ні до уряду, ні до кон-ституційного ладу. Післявоєнний спад виробництва, демо-білізація армії ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувалися захопленням заводів і створенням ФЗР— фабрично-заводських рад, які перебрали на себе функції місцевої влади.
Виникнення фашизму. Виклик права власності нала-штував проти робітничого руху дрібних господарів (ре-місників, торгівців і г. д.) і селянство.
Настрої цих прошарків населення відбились у фа-шистському русі, що виник 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму та соціальної демагогії.
У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної не-безпеки: на виборах 1919р. вони не отримали жодного мандата.
Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили усі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдалися до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д' Аннунціо захо-пив порт Фіуме.
Навесні 1921 р. загони фашистів під гаслами віднов-лення порядку і збереження "великої нації" почали погро-ми робітничих організацій. У відповідь робітники органі-зували загони "народних сміливців", які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства — уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 p. фашисти об'єднались і створили Національну фашистську партію, на чолі якої став "дуче" (вождь) Б. Муссоліні. Тоді ж у робітничому русі стався розкол.
Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссолі-ні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись "нейтралітетом" Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, почав вимагати передачі фашистам влади. При-хильників збереження старих порядків, які не гарантува-ли порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.
ЗО жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд ("Похід на Рим"). Так в Італії було відкрито шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.
Прихід фашистів до влади збігся з періодом економіч-ного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920р. до 1928р. зріс на 60%. Італія перетворилася в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисло-вості був нерівномірним — переважала військова промис-ловість. Південні райони країни залишались відсталими.
Прийшовши до влади, фашисти поряд із ліквідацією демократичних інститутів почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Відбувався процес мобілі-зації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн.
Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.
Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не на-важувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала "справа Маттеоті". Джакомо Маттеоті 1 червня 1924р. у парла-менті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати де-путатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і вбитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення.
У січні 1925р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, проголосив лозунг "Вся влада фашистам!" і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права:
місцеві органи влади замінювалися префектами, яких призначав дуче;
заборонялись усі профспілки і партії, крім фашистських;
створювались трибунал і таємна поліція;
вводилася смертна кара;
почалися масові арешти.
У 1929 р. Муссоліні уклав договір з Папою Римським, відповідно до якого утворювалась держава Ватикан, а католицька церква отримувала ряд привілеїв.
Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації в усіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представ-ників промисловців, фашистських профспілок і функціо-нерів фашистської партії. Уряд було замінено Великою фа-шистською радою, а парламент — палатою корпорацій.
Важливим елементом у структурі державного регулю-вання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ).
Для виховання молоді у фашистському дусі створюва-лись масові молодіжні організації; прищеплювався культ сили і волі; насаджувався культ особи Муссоліні.
Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило фашистську Італію з нацистською Німеччиною та Японією, незважаючи на окремі суперечки щодо Австрії та Балкан.
Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак супер-ництво між двома лідерами продовжува-лось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі стату-сом молодшого партнера Німеччини.
У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівсько-го пакту, а в 1939 р. Італія та Німеччина уклали між собою "сталевий пакт".
Першоюїх спільною акцією стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія спрямувала туди 200-ти-сячний військовий корпус і велику кількість зброї.
У 1939 р. вона захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.
67. Польща в міжвоєнні роки — еволюція політичної системи
11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.
Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході Польщі у результаті війни з українцями захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923).
Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Юзеф Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П.
За Версальським мирним договором 1919 до Польщі була приєднана:
Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря;
порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста;
у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит.
Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-1921) союзні держави погодились на передачу Польщі терену Верхньої Сілезії.
У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення.
У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і центриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив Ігнаци Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста Владіслава Грабського в 1923-1924 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим "санації" (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась.
Економічна криза 1929-1933 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались "Пацифікації" (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936-1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон).
У зовнішній політиці Польщі дотримувалась тактики "рівноваги сил", "балансування" між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі. Однак міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію зайняла Польща у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо-Словаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни ("Пакт Молотова-Ріббентропа").
71. Корінний злам в ході Другої світової війни (1942-1943 рр.)
АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ, військово-політичний союз на чолі з СРСР, США і Великобританією проти країн «осі» (Німеччина, Італія, Японія) в період Другої світової війни.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз англійський прем'єр-міністр У.Черчилль 22 червня 1941 заявив про підтримку СРСР в його боротьбі з фашистською агресією; 24 червня з такою ж заявою виступив президент США Ф.Д.Рузвельт.
12 липня 1941 СРСР і Великобританія уклали Московську угоду про взаємну допомогу і сумісні дії проти Німеччини із зобов'язанням не вступати з нею в сепаратні переговори. 14 серпня У.Черчилль і Ф.Д.Рузвельт обнародували Атлантичну хартію, проголосивши своєю метою відновлення суверенітету скорених народів і забезпечення їх права на вільний вибір форми правління.
Офіційно антигітлерівська коаліція оформилася 1 січня 1942, коли 26 держав, що оголосили війну Німеччини або її союзникам, виступили з Вашингтонською декларацією Об’єднаних Націй, оголосивши про намір направити всі свої зусилля на боротьбу з країнами «осі». Її підписали СРСР, США, Великобританія, її домініони Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південно-африканський союз, Китай, Гондурас, Нікарагуа, Панама, Куба, Гаїті, Домініканська республіка та ін. В ході війни коаліція значно розширилася. В 1942 до неї приєдналися Філіппіни, Мексика і Ефіопія, в 1943 — Бразилія, Ірак, Іран і Колумбія. В 1944 – Франція, в 1945 р. – Перу, Уругвай, Єгипет, Туреччина та ін.
Союзники достатньо швидко досягли одностайності у визначенні свого головного супротивника: хоча командування ВМС США наполягало на зосередженні основних сил проти Японії, американське керівництво погодилося вважати першорядною задачею розгром Німеччини.
Проте до середини 1943 не існувало єдності з питання про відкриття США і Великобританією другого фронту в Західній Європі. Англійська стратегія припускала створення і поступове стискання кільця навкруги Німеччини шляхом нанесення ударів на другорядних напрямах (Північна Африка, Середній Схід). Американці вважали за необхідне провести висадку у Франції вже в 1942. Тільки на Квебекськой конференції в серпні 1943 Ф.Д.Рузвельт і У.Черчилль ухвалили, нарешті, рішення про десантну операцію у Франції в травні 1944 і підтвердили його на Тегеранській конференції.
Тим часом, Радянська і німецька сторони чекали від літа 1942 року реалізації своїх наступальних планів. Гітлер націлював основні зусилля вермахту на південний сектор фронту, переслідуючи найперше економічні цілі.
Стратегічний план радянського командування на 1942 рік полягав у тому, щоб «послідовно здійснити ряд стратегічних операцій на різних напрямках, щоб змусити противника розпорошити свої резерви, не дати створити йому сильне угруповання для зупинення наступу в жодному з пунктів»[38].Основні зусилля Червоної Армії, відповідно до задумів Ставки ВГК, передбачалося зосередити на центральному секторі радянсько-німецького фронту. Планувалося також здійснити наступ під Харковом, у Криму і прорвати блокаду Ленінграда.
Однак розпочатий радянськими військами в травні 1942 року наступ під Харковом закінчився провалом. Німецькі війська зуміли відбити удар, розгромили радянські війська і самі перейшли в наступ. Також нищівної поразки зазнали радянські війська у Криму. 9 місяців радянські моряки утримували Севастополь, і до 4 липня 1942 року залишки радянських військ евакуювалися в Новоросійськ. У підсумку оборона радянських військ на південній ділянці виявилася ослабленою. Користуючись цим, німецьке командування розпочало стратегічний наступ на двох напрямках: на Сталінград та на Кавказ.
Після запеклих боїв під Воронежем та на Донбасі німецьким військам групи армій «Б» вдалося прорватися до Дону. В середині липня почалася Сталінградська битва, у якій радянським військам з великими втратами вдалося скувати ударне угруповання противника.
Група армій «A», що наступала на Кавказ, 23 липня здобула Ростов-на-Дону і продовжила наступ на Кубань. 12 серпня здобуто Краснодар. Однак в боях у передгір'ях Кавказу та під Новоросійськом радянським військам вдалося зупинити противника.
Тим часом на центральній ділянці радянське командування розпочало велику наступальну операцію з розгрому Ржевсько-Сичевського угруповання противника (9-ї армії групи армій «Центр»). Однак здійснена з 30 липня до кінця вересня Ржевсько-Сичовська операція не увінчалася успіхом.
Не вдалося також прорвати блокаду Ленінграда, хоча радянський наступ змусив німецьке командування відмовитися від штурму міста.
19 листопада 1942 року Червона армія перейшла в контрнаступ під Сталінградом, і до 2 лютого неймовірними зусиллями завдала переломну поразку німецьким військам, внаслідок якої вдалось оточити і розгромити дві німецькі, дві румунські та одну італійську армії; загалом 330 тис. солдатів знищено, близько 92 тис. взято в полон[39]. Це була найбільша наземна битва війни.
Радянський наступ 25 листопада — 20 грудня 1942 р. на центральній ділянці радянсько-німецького фронту (операція «Марс») закінчився невдало.
8 січня внаслідок наступу Червоної Армії прорвано кільце блокади навколо Ленінграда. Блокада тривала з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року — 872 доби.
Впродовж зимового наступу Червоної армії і наступного контрнаступу вермахту у Східній Україні в центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 кілометрів, обернений на захід (так звана «Курська дуга»). Німецьке командування вирішило здійснити стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього розроблено і в квітні 1943 року затверджено військову операцію під кодовою назвою «Цитадель». Маючи дані про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування вирішила тимчасово перейти до оборони на Курській дузі і в ході оборонної битви знекровити ударні угрупування ворога і цим створити сприятливі умови для переходу радянських військ у контрнаступ, а потім у загальний стратегічний наступ.
5 липня розпочалася, а 23 серпня завершилася Курська битва. Було знищено 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових (серед яких елітні дивізії військ СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», «Мертва Голова», «Рейх», «Вікінг»). Почався відступ німецьких військ по всій лінії фронту — їм доводиться залишити Орел, Бєлгород, Новоросійськ. Почались бої за Білорусію і Україна. В битві за Дніпро Червона Армія завдала Німеччині чергової поразки, звільнивши Лівобережну Україну і Кримський півострів.
Наприкінці 1943 — у першій половині 1944 року основні бойові дії проходили на південній ділянці фронту. Німці залишили територію України. Червона Армія зайняла землі Правобережної України, Крим, вийшла до Карпат, вступила на територію Румунії. Крім того Червона армія здійснила грандіозний наступ у Білорусі (Білоруська операція 1944 р.) та Західній Україні. Радянські війська вийшли до кордонів Східної Пруссії, вступили на землі Польщі, разом із польськими військами продовжили наступ.
23-25 квітня відбувся бій під Гурбами — найбільший бій між військами УПА та НКВС. В бою брало участь близько 10 тисяч бійців УПА. Проти повстанців НКВС кинуло 5 бригад солдатів і деякі частини Червоної Армії, авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти — всього близько 30 000 солдатів[40]. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА.
73 Нацистський окупаційний режим в Україні (1941-1944)
Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства. Вони здійснили розчленування території України на окремі адміністративні частини.На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (зондеркоманди СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Щоб мати підтримку населення, окупанти використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.Але «новий порядок» не виправдав надій того українського населення, яке спочатку прихильно ставилося до німців, зустрічаючи їх як визволителів від сталінського режиму. Він завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось майже безхмарним існуванням.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням зондеркоманд СС або загонів місцевих колабораціоністів було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Окупаційна влада здійснювала широкомасштабну програму економічного пограбування України. В Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва Т навіть родючий чорнозем. Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів, їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям. В перспективі передбачалася передача кращих земель німецьким колоністам.Визволення України 1943-1944 рр.Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. В результаті проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбаса і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій І скоро мусять відійти за Дніпро. Однак німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контр¬удару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був взятий Київ. На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угрупування вермахту. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ з Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної Центральної Європи, переможно за-кінчивши війну 9 травня 1945 р.Відновлення радянської влади на звільнених територіяхНаселення звільнених районів радісно вітало радянські війська, оскільки сподівалося на серйозні соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя. З радянськими військами повертався і сталінський тоталітарний режим, що починався з пошуків «ворогів народу». Органи НКВС арештовували поліцаїв, представників адміністрації, призначеної окупантами. Проводились показові суди над військовими злочинцями.Із просуванням радянських військ по території України у містах і селах вживали мобілізаційних заходів. Вони проводилися надзвичайно жорстоко. Мобілізованих-в армію, без навчання і підготовки юнаків та чоловіків, часто без зброї та обмундирування, у складі так званих груп прориву кидали під вогонь ворога на найскладніших ділянках фронту, щоб вимотати його і змусити витратити якомога більше боєприпасів. Масові мобілізації супроводжувалися насильницьким вилученням у населення хліба та інших видів продовольства, що дивом збереглися після гітлерівської окупації. Населення, особливо сільське, після вигнання німців залишалося на грані виживання.Одним з найбрутальніших заходів радянської влади в останні роки війни були депортації цілих народів, звинувачених у співробітництві з німецькими окупантами. Так одразу ж після звільнення Криму за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. були виселені татари (238,5 тис). Втрати України у Другій світовій війні Україна втратила понад п'яту частину насе¬лення: 3 млн. на фронтах і 5,5 млн. - в зоні окупації. Понад 10 млн. українців залишились без житла і проживали в нетрях або землянках. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Катастрофічне зменшилося виробництво промислової продукції. 1945 р. Різко знизився рівень життя населення. Не вистачало продовольства та найнеобхідніших промислових товарів.
74 Український нац. Рух в роки 2СВ і перші повоєнні роки
Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його відбулось не одразу.
Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація підпільної та партизанської боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, неквапіфіковано, часто для звіту перед вищими інстанціями. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.
. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору, оскільки він загрожував самому існуванню української нації, для якої ця війна перетворювалась на війну за етнічне виживання. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. У 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Спірокачем. Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнив німцям доставку підкріплень на фронт.
По-іншому відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розколена радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і в різній мірі, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб. Лідери ОУН слідували формулі Д. Донцова, висунутій ще напередодні Першої світової війни (Україна визволиться в тіні німецького походу), вважаючи німців 1914-—1918 і 1939— 1941 рр. ідентичними за світоглядом і культурою поведінки. Тому і Мельник, і Бандера обіцяли Гітлеру надати Німеччині допомогу в боротьбі з більшовизмом.
Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами ЗО червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.
На відміну від радянської влади, ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, буяй сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію у Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались вступати в бої з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було прийнято рішення розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях. Поєднати й ефективно використати обидва рішення було неможливо, тому віддавалася перевага чомусь од¬ному, залежно від ситуації на фронтах.
Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.
З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А. Мельник.
Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої Молоді. Так, в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилось 2620 осіб, а в Дрогобицькій з 88 979 осіб прибуло в військкомати всього 3867 і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА. а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух.
З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА -Захід, а бойові дії перенеслися з Волині й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Більшість політичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.
На початку 1946 р. з метою ліквідації УПА в західні області України були перекинені частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ з танками, артилерією і літаками. Під час бойових дій, що продовжувалися близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були великими з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис. 31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала-хорунжого X'. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.
Протягом 1944—1948 рр. окремі частини УПА діяли на українських землях в складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947 р. у бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання ак¬ції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»).
75. Український національно-визвольний рух 1940-х – 1950-х рр. у вітчизняній історіографії
Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його відбулось не одразу.
Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація підпільної та партизанської боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, неквапіфіковано, часто для звіту перед вищими інстанціями. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.
Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору, оскільки він загрожував самому існуванню української нації, для якої ця війна перетворювалась на війну за етнічне виживання. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. У 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Спірокачем. Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнив німцям доставку підкріплень на фронт.
По-іншому відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розколена радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і в різній мірі, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб. Лідери ОУН слідували формулі Д. Донцова, висунутій ще напередодні Першої світової війни (Україна визволиться в тіні німецького походу), вважаючи німців 1914-—1918 і 1939— 1941 рр. ідентичними за світоглядом і культурою поведінки. Тому і Мельник, і Бандера обіцяли Гітлеру надати Німеччині допомогу в боротьбі з більшовизмом.
Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами ЗО червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.
На відміну від радянської влади, ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, буяй сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію у Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались вступати в бої з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було прийнято рішення розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях. Поєднати й ефективно використати обидва рішення було неможливо, тому віддавалася перевага чомусь од¬ному, залежно від ситуації на фронтах.
Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.
З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А. Мельник.
Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої Молоді. Так, в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилось 2620 осіб, а в Дрогобицькій з 88 979 осіб прибуло в військкомати всього 3867 і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА. а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух.
З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА -Захід, а бойові дії перенеслися з Волині й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Більшість політичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.
На початку 1946 р. з метою ліквідації УПА в західні області України були перекинені частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ з танками, артилерією і літаками. Під час бойових дій, що продовжувалися близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були великими з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис.
31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала-хорунжого X'. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.
Протягом 1944—1948 рр. окремі частини УПА діяли на українських землях в складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947 р. у бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання ак¬ції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»).
77. ПІСЛЯВОЄННИЙ СТАЛІНСЬКИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ (1945-1953)
Війна принесла багато втрат Україні. Від рук фашистів загинув кожний шостий її житель.
Найгостріше проблеми відбудови народного господарства виявилися в сільському господарстві: війна підірвала матеріальну базу колективних господарств, значна кількість колгоспів і радгоспів була зруйнована, занепали виробничі площі, гостро відчувалася нестача техніки; протягом 1943-1945 рр. основною робочою силою колективних господарств були жінки, підлітки, діти, інваліди; після повернення радянської влади на селі починали відновлюватися звичайні командно-адміністративні порядки минулого, які мало враховували інтереси господарств і людей; визнано за недоцільне повернення значної частини евакуйованих господарств; надмірні податки виснажували підсобні селянські господарства – податки стягували з тих, хто тримав свиней, мав яблуні й груші, селянам треба було здавати державі молоко. Селян примушували купувати на великі суми облігації державної позики.
Голод 1946—1947 рр. Малосніжну зиму 1945 року змінило посушливе літо 1946 року, зимові та ярові культури майже цілком загинули. Неврожайного 1946 року для України був установлений великий хлібозаготівельний план, який становив 340 млн. пудів зерна. З часом і його збільшили.
Щоб забезпечити виконання державних планів, у сільські райони України прибули представники найвищих партійних і радянських органів, судів, прокуратури. Була відновлена практика 30-х рр. конфіскації хліба.
Відновив свою діяльність закон «Про п'ять колосків».
На фоні неврожаю та надмірних поставок зерна в республіці загострилася проблема кормів. З 1946 року почався масовий падіж худоби.
У період голоду з України відбувався масовий вивіз сільськогосподарської продукції.
Катастрофа в українському селі примусила сталінське керівництво надати певну допомогу республіці.
С/г виробництво України вдалося вирівняти в 1950 р. Проте воно залишилося малопродуктивним.
На перший план висувалися завдання відбудови промисловості і с/г, забезпечення обороноздатності країни в умовах “холодної війни”. При формуванні державного бюджету головна увага приділялася фінансуванню виробничої сфери, воєнно-промислового комплексу.
До кінця 1945 р. було відновлено близько 113 довоєнного індустріального потенціалу республіки. За четверту п’ятирічку відбудовано дві тисячі промислових підприємств, задіяно більшу частину шахт Донбасу.
Було побудовано Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний, Вінницький інструментальний та інші заводи. Запрацювали перші агрегати Дніпрогесу, Харківський тракторний завод, закінчено будівництво газопроводу “Дашава-Київ”. В 40-50-х рр. засновані нові галузі промисловості (авіа- та автомобілебудування, радіотехнічна та інші).
Вже навесні 1945 р. розпочав свою роботу Наркомат житлово-цивільного будівництва та Наркомат комунального господарства. Створено десятки будівельних організацій з постійними кадрами робітників та інженерно-технічних працівників. Чимало міст відроджувалось шляхом народної будови.
У короткий строк був відбудований транспорт: вокзали, залізничні станції, зводилися мости, в містах налагоджувалось тролейбусне та трамвайне сполучення, яке було повністю зруйноване.
На кінець 1947 р. з’явилась можливість ліквідувати карткову систему, була проведена грошова реформа.
ДОДАТКОВО…………………………………………………..
1. Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — на початку 1950-х рр.
Війна принесла багато втрат Україні. Від рук фашистів загинув кожний шостий її житель Гітлерівці зруйнували 714 міст, селищ, понад 28 тис. сіл і понад 16 тис. підприємств, 10 млн. осіб залишилося без житла. У руїнах лежали «Запоріжсталь», «Азовсталь», Маріупольський металургійний завод, Макіївський завод ім. С. Кірова, гордість перших п'ятирічок — Дніпрогес, шахти Донецького вугільного басейну.У важких умовах жила більшість населення України. Не вистачало продуктів харчування, одягу, взуття. Мільйони людей тулилися в землянках, бараках, гуртожитках і переповнених комунальних квартирах.Спираючись на значну підтримку місцевого населення, боротьба ОУН-УПА активізувалася.
У квітні 1945 року Україна разом з СРСР та Білоруссю була включена до складу 47 країн-засновників ООН. Українські представники з'явилися в ЮНЕСКО, Міжнародній організації праці та ін. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехосло-ваччиною підписано Договір про входження Закарпатської України до складу УРСР.
Сільське господарство України в повоєнний час. Голод 1946—-1947 рр.
Найгостріше проблеми відбудови народного господарства виявилися в сільському господарстві:війна підірвала матеріальну базу колективних господарств, значна кількість колгоспів і радгоспів була зруйнована, занепали виробничі площі, гостро відчувалася нестача техніки;протягом 1943-1945 рр. основною робочою силою колективних господарств були жінки, підлітки, діти, інваліди;після повернення радянської влади на селі починали відновлюватися звичайні командно-адміністративні порядки минулого, які мало враховували інтереси господарств і людей;надмірні податки виснажували підсобні селянські господарства — податки стягували з тих, хто тримав свиней, мав яблуні й груші, селянам треба було здавати державі молоко. Селян примушували купувати на великі суми облігації державної позики.
Голод 1946—1947 рр. Малосніжну зиму 1945 року змінило посушливе літо 1946 року, зимові та ярові культури майже цілком загинули. Неврожайного 1946 року для України був установлений великий хлібозаготівельний план, який становив 340 млн. пудів зерна. З часом і його збільшили.Відновив свою діяльність закон «Про п'ять колосків». За 1946 - початок 1947 рр. в УРСР засуджено до різних термінів покарання й навіть розстрілу понад 1 300 голів колгоспів. Боячись репресій, районні й місцеві керівники почали здавати за планом заготівель насіннєвий фонд. На фоні неврожаю та надмірних поставок зерна в республіці загострилася проблема кормів. З 1946 року почався масовий падіж худоби.Катастрофа насувалася швидко. Узимку 1946 року Україна зазнала нового удару голоду. Селяни змушені були відкопувати з-під снігу мерзлу картоплю, буряки — усе, що залишилося на колгоспних полях після збирання, їли кору дерев, дрібних гризунів тощо.Унаслідок недоїдання серед селян поширювалася дистрофія, різноманітні хвороби. Швидко зростала смертність серед сільського населення. Органи МВС зафіксували непоодинокі випадки канібалізму (людоїдства).У період голоду з України відбувався масовий вивіз сільськогосподарської продукції Так, з СРСР для допомоги країнам так званої «народної демократії» (Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та ін.) вивезено 1,7 млн. пудів хліба.
Сам М. Хрущов, як і багато партійних та радянських керівників, неодноразово зверталися до Москви, і особисто до Й. Сталіна, щоб повідомити про трагічний стан у сільському господарстві республіки.В обмеженому колі Сталін назвав М. Хрущова «підозрілим типом». М. Хрущова пізніше звільнено з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а на цю посаду був призначений Л. Каганович.
Сільськогосподарське виробництво України вдалося вирівняти в 1950 році. Проте воно залишилося малопродуктивним. Суспільно-політичне життя України в другій половині 40-х — на початку 50-х рр. Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню України. Незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми, у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство, чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизації.
Набирала сили українська компартія.У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Ждановщина в Україні Сталінський режим був серйозно занепокоєним ситуацією в СРСР, особливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.
У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки І незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє висвітлення в працях українських істориків проблеми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори українських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Під жданівським пресом опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.Знаковим явищем для України стала «лисенківщина».
Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбувалася в Москві, закріпила «перемогу сталінізму» в біологічній науці. Ініціатором нової політики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу кар'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти високої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарювання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав переслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського. Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної ради.
Боротьба з космополітизмом (низькопоклонством перед Заходом) супроводжувалася масовими репресіями проти єврейської інтелігенції. Євреїв масово звільняли з освітніх закладів, наукових установ, літераторів забороняли друкувати, кидали до в'язниць. Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лікарів» 1952-1953 рр., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися у спробі отруєння і знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих лікарів реабілітували.
Операція «Вісла». Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею згідно з договорами між ними проходив по так званій лінії Керзона. До Польщі перейшли Надсяння, Лемківщина, Холмщина й ПідляпІшя, на яких здавна жили українці. Основним завданням у цих регіонах УПА вважала захист місцевого населення від примусового переселення до СРСР і утисків польської влади.У ході операції на захід Польщі депортовано близько 150 тис. українців, яким до цього часу вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу. Тим, хто намагався сховатися від депортації чи повертався додому, загрожувало ув'язнення в колишньому гітлерівському таборі Освенцім.Таким чином була розв'язана «українська проблема» для Польщі. У той самий час з території України на польські землі депортовано 1 млн. поляків та 140 тис. євреїв як неблагонадійний елемент.Ліквідація греко-католицької церкви«возз єднання» з Російською православною церквою. Рішенням собору Берестейську унію 1596 року скасовано, проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою.2,2 тис. священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського собору, заслано до Сибіру, 200 —- розстріляно. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 року була ліквідована УГКЦ й на Закарпатті. Не згодні з утисками греко-католицької церкви духовенство й вірні перейшли у підпілля
79. УКР. ДИСИДЕНТСЬКИЙ ТА ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ У 60-х – 70-х XX ст.
З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збуджувачами були процеси деколонізації 50-60-х рр., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спричинений прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямованна русифікація українського населення республіки. У цих умовах поряд з панівним культурництвом шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть дисидентським. Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося прав нації, а друге прав людини. ЦІ два поняття не розривалися, не протиставлялися одне одному, а розглядалися в органічному єднанні.
Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства
У березні 1953 року партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту. Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів західного регіону України. У них піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, зви-нувачений у смертях мільйонів українців.
Оформлення ідеології дисидепетєа пов'язане з 1955 роком., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі СРСР.
Опозиційний рух розвивався не тільки в західних регіонах України. На Донбасі в 1956 році засновано таємну робітничу ор¬ганізацію на чолі з Євгеном Доніченком. Вона мала назву «Реалістичний робітничий гурток демократів» і ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій статут, «трійкову» будову груп, членські внески, сувору конспірацію.
Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних осередків, згодом об'єднаних в єдину демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенародні вибори. Так само робітники демократично обирали б і керівників підприємств. Землю планувалося роздати селянам без права її продажу. Такий лад, на думку керівників гуртка, називався б народовладдям.
Однією з перших у своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний засіб здобуття державної незалежності України Українська робітничо-селянська спілка. Цю ідею започаткували два молоді юристи — Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, які в 1958 році на Львівщині утворили ядро цієї організації. У розробленому в 1959 році проекті програми УРСС теоретично обґрунтовувалися положення нового етапу українського національно-визвольного руху. У ньому гострій критиці піддавалися політика Комуністичної партії й радянського уряду в роки голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х рр., бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика, що здійснювалася в республіці. На засіданні членів спілки, що відбулося 6 листопада 1960 року, розглянуто проект програми та головні завдання. Проте наступні збори не відбулися у зв'язку з арештом її керівництва в січні 1961 року.
Політична та ідеологічна реакція середини 60-х рр. Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 60-х рр- Цей удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала характер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі представники тогочасної української Інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.
Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересиі-грудні 1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтер¬націоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище України в складі Радянського Союзу.
У 60-70-х роках в середовищі творчої інтелегенції, активизувався дисидентский рух. Творча молодь все частіше почала виступати з творами. яких критикувалися політика уряду та основні принципи суспільного життя. Все це почалося під галосами боротьби за права людини, за свободу творчесті, за більш широкий обмін думками з представниками заходу. Дисиденство великою мірою виросло з дестаналізації, з послаблення "паралічу струху", що їх розпочав Хрущев.
Перші прояви дисидентства мали місце наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук"яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.
Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію.
Серед молодих, ці теорії поділяли Ліна Костенко(автор роману "Маруся Чурай"), Василь Стус (аспірант інстітута літератури), Василь Симоненко (м.Черкаси), Вячеслав Чорновіл, Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван СвІтличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновский, Ала Горська. Особливо активізувалася ця робота, коли Іван Дзюба написав статью "■Інтернаціоналізм чи русифікація?". Влада провела арешти (Анатолій Марченко, Олексій Тихий, та інші.). Був заарештован Вячеслав ЧорновІл. З протестами в республіканському будинку кіно, на захист рижесера Параджанова виступили Стус та інші. Це активизувало арешти. В знак протесту, оголосив голодовку і помер а таборі Василь Стус. Слід відзначити, що дисидентский рух не набув широкої підтримки на Україні.
Але процес демократизації наростав. За молодих вступилися академік Сахаров, Олесь Гончар, зарубіжні діячі культури. Потім активисти дисидентського руху об"едналися в так званий рух "за перебудову", який згодом переріс просто в рух, активної політичної сили на початку 90-х років.
Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому ради кал ьнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу "політичних в'язнів". їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром" різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.
Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського вісника", який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці - стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера "Український вісник" стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої Ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у "допогромний" період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?", "'Вісник" демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.
Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху - його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.
В наслідок дисидентського руху, посилення критичних настроїв, проти Існуючої влади, відбулися події 90-91-х років, коли влада перейшла в руки демократів, було оголошено незалежність України, і почалося будівнцтво нової, сучасної держави.
81. Утворення КНР. Внутр. та зовні. політика Китаю у 80-90-х рр.
Будівництво комунізму. 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун у Пекіні проголосив утворення Китайської На-родної Республіки. Протягом наступного року комуністи завершили розгром військ Гоміндану на континентальній частині країни. Тривала громадянська війна в країні, що з перервами тривала майже всю першу половину XX ст., закінчилася перемогою комуністів.
З 1953 р. Китай обрав курс на індустріалізацію та націоналізацію приватної власності, яку було завершено у кінці 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно вико-наний (1953-1957 pp.). Значну допомогу КНР надав СРСР. У 1958 р. Мао виступив з ініціативою форсувати економіч-ний розвиток і здійснити "великий стрибок" з метою по-будови комуністичного суспільства. Головним засобом для побудови світлого майбутнього мала стати безкоштовна пра-ця під гаслом: "Три роки наполегливої праці — 10 тис. ро-ків щастя". Замість сільськогосподарських кооперативів створювались "народні комуни", які об'єднували по 20 тис. селян. У комунах все усуспільнювалося, запроваджувався зрівняльний принцип розподілу. Життя селян було жорст-ко регламентовано; у промисловості вирішено прискорити індустріалізацію. В країні розгорнувся масовий рух за збіль-шення виробництва чавуну і сталі.
Політика реформ у Китаї 80-90-х років. Після смер-ті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві гору взяли помірковані діячі Комуністичної партії Китаю ("прагматики"). Вони пропонували спрямувати всі зусил-ля на практичну модернізацію країни, аби вивести її в число передових. Лідером "прагматиків" став Ден Сяопін, який за часів Мао обіймав посаду генерального секретаря КПК, але двічі був репресований.
Прихід "прагматиків" до влади призвів до кардиналь-них змін у житті китайського суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК КПК у грудні 1978 р. Тоді було взято курс, який отримав назву "чотирьох модернізацій": перебудову і переведення на нову базу про-мисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною основою реформ стали соціалістичний шлях розвитку, демократична диктатура народу, керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Спо-чатку реформи розпочалися в сільському господарстві, а потім поширились і на промисловість.
Реформи у сільському господарстві: землю комун було поділено порівну між селянськими сім'ями і передано їм в аренду; створювався сімейний підряд; з 1984 р. селянам дозволялося продавати залишки продукції на ринку після виконання державного замовлення; підвищено державні закупівельні ціни; створено мережу малих сільсько-господарських підприємств із переробки продукції та під-собні промисли.
Реформи у промисловості', на держпідприємствах вво-дилися госпрозрахунок та економічні стимули праці; заохочувалась індивідуальна трудова діяльність; створюва-лись невеликі приватні підприємства у торгівлі, сфері об-слуговування і легкій промисловості; запроваджувалась оренда. З метою залучення іноземних інвестицій для модер-нізації китайської промисловості та впровадження нових технологій і підготовки кваліфікованих кадрів створюва-лись вільні економічні зони.
Економічні реформи дали значний приріст виробництва (близько 8-10% щороку). Китай став одним із найбільших експортерів. Підвищився життєвий рівень населення.
Особливістю китайських реформ є те, що вони не торк-нулися політичної сфери. У Китаї при владі залишається Комуністична партія.
Спроби демократичних сил вирішити питання політич-них реформ завершилися кривавим побоїщем на площі Тяньаньмень у 1989 р.
Важливою політичною подією в країні стала передача влади "старим поколінням керівників" "молодшим", які продовжили прагматичну політику.
З початком XXI ст. Китай продовжує демонструвати значний прогрес. Важливим успіхом республіки став пер-ший політ китайського космонавта (2003 p.): Китай — тре-тя країна, що самостійно здійснила подорож людини в кос-мос.
В 1992 китайське керівництво, налагодивши відносини з США. З 1988 по 1994 рр. КНР нормалізувала і встановила дипломатичні відносини з 18 країнами. Вже до середини 1990-х рр. Китай став членом більшості організацій, як міжнародного, так і регіонального значення. В Середній Азії Китай також проводив активну зовнішньополітичну діяльність з метою закріплення своїх позицій серед незалежних держав, що знов утворилися. Результатом зроблених Пекіном кроків з'явилося формування в 1996 р. Шанхайськой П'ятірки, яка спочатку була створена для дозволу старих територіальних суперечок між новими незалежними державами і Китаєм.
1990-тих рр. Китай врегулював свої дебати з Росією, Казахстаном, Киргизстаном, Лаосом і В'єтнамом, при чому умови угод не завжди були вигідні для Пекіну. Одночасно Китай зробив всі зусилля для нормалізації своїх відносин з Європою. В 1996 р. Пекін виступив як один з основоположників форуму Азія-Європа, який проходить раз в два роки на рівні глав держав і щорічно - на рівні міністрів. В 1998 р. між Китаєм і ЄС зав'язався активний політичний діалог, що в черговий раз показує відхід Пекіна від старої школи ведення міжнародних справ.
82 Близькосхідна криза: ґенеза та основні етапи.
( і Зошит…………)
Для підриву єдності арабських держав, ослаблення їх антиімперіалістичної і антисіоністської боротьби ворожі ним сили загострювали і намагалися використовувати в своїх цілях труднощі економічного розвитку арабських країн і певні відмінності в їх соціальному ладі, а також такі проблеми, як курдське питання в Іраку, ирано-арабские суперечності в зоні Персидської затоки, расовий конфлікт на Ю. Судана і ін.
5 червня 1967 ізраїльських озброєних сил провокаційно вторглися в межі ОАР, Сірії і Йорданії і потім окуповували значну територію цих країн. Спираючись на підтримку США і інших імперіалістичних держав, Ізраїль пред'явив арабським державам ряд ультимативних вимог, ухвалення яких означало б повну капітуляцію цих держав. Проте Ізраїль і сили імперіалізму і світового сіонізму, що стоять за ним, не змогли добитися здійснення своїх головних цілей: повалити прогресивні режими в ОАР і Сірії і т.ч. підірвати визвольний рух арабських народів; припинити тісну співпрацю передових арабських держав, що склалася, з СРСР і іншими соціалістичними країнами і т.ч. гранично ослабити його вплив на вирішення проблем, пов'язаних з Би. к.; силою примусити арабські держави на умовах, вигідних Ізраїлю, вирішити проблему палестинських біженців (1500 тис. чіл. у 1970), вигнаних із земель, що належать ним, в результаті відкритої політики шовініста ізраїльських сіоністів. Ізраїль наполегливо намагався скористатися результатами своєї агресії, хоча це таїло в собі загрозу виникнення нового військового вибуху. Правителі Ізраїлю, підтримувані світовою реакцією, зокрема сіоністськими кругами, продовжували ухилятися від виконання вимог миролюбних народів про близькосхідне врегулювання на основі виведення військ зі всіх захоплених арабських земель і вирішення комплексу інших питань арабо-ізраїльського конфлікту відповідно до резолюцій ООН (резолюція Ради Безпеки від 22 листопада 1967, а також резолюція Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1948 про палестинських біженців, резолюції Надзвичайної сесії від 4 і 14 липня 1967 і Ради Безпеки від 21 травня 1968 і 3 липня 1969 про Єрусалим, і ряд ін.).
Певною мірою новим моментом в Би. до. з'явилася розбіжність, що намітилася, у позиції імперіалістичних держав. Франція, що почала в 60-і рр. проводити в системі НАТО самостійну політику, засудила ізраїльську агресію, наклала ембарго на вивіз зброї до Ізраїлю і, на відміну від інших країн — членів НАТО, з розумінням віднеслася до точки зору арабських держав по питаннях врегулювання. Позиції СРСР і Франції по цих питаннях помітно зближувалися, що мало певне позитивне значення в період консультацій представників чотирьох держав — СРСР, Франції, США і Великобританії, що почалися 3 квітня 1969 в Нью-Йорку в цілях пошуку шляхів для мирного політичного врегулювання на Близькому Сході.
Близькосхідні проблеми по суті не сходили з порядку денного основних органів ООН. У періоди загострення суперечностей на Арабському Сході скликалися тричі (1956, 1958, 1967) надзвичайні і тричі (1947, 1948, 1961) надзвичайні спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН. При розгляді всіх проблем, пов'язаних з Би. до., у ООН Радянський Союз і інші соціалістичні держави незмінно виступали в захист інтересів арабських народів, що допомогло їм вистояти в боротьбі з імперіалізмом, колоніалізмом, з агресивними устремліннями Ізраїлю і міжнародного сіонізму.
Разом з тим агресивність імперіалістичних держав і експансіонізм правлячих кругів Ізраїлю не дозволили миролюбним силам добитися такого ослаблення Б. до., яке перетворило б цей район на зону міцного і тривалого миру. Ізраїль за допомогою США, ряду інших імперіалістичних держав і кругів міжнародного сіонізму створив на Близькому Сході на початок 70-х рр. обстановку безперервних озброєних провокацій і фактичного стану неоголошеної війни проти арабських держав. Восени 1970 були спровоковані криваві події в Йорданії з метою розгрому руху опору палестинських арабів, що діяли проти Ізраїлю, і створення приводу для можливого втручання імперіалістів і ізраїльських сіоністів в справи арабів. Це викликало різкі протести арабської і світової громадської думки і офіційне попередження СРСР про неприпустимість подібного втручання. Укріплюючи за підтримки соціалістичних країн свої озброєні сили, ОАР, Сірія і інші арабські держави чинять наростаючий опір агресорам. Значно посилилася визвольна боротьба на окупованих Ізраїлем арабських територіях. Продовжується процес зміцнення міжарабської солідарності. Помітне посилення загального антиімперіалістичного фронту арабських держав відбулося в результаті революцій 1969 в Судані і Лівії. Дії агресорів, їх небажання врегулювати мирними політичними засобами Б. до. різко засуджуються світовою громадськістю.
85 Нім. Питання у 2-й пол. 20 ст. Обєднання Німеччини.
Для ендеерівського керівництва проблема об'єднання була найболючішою. Воно на-магалося будь-що її відтягнути, відстрочити, якимось чином загальмувати. Адже йшлося про кінець соціалістичного екс-перименту, про визнання безперспективності шляху, яким ішла Східна Німеччина, про історичну відповідальність її керівництва. З великими труднощами еволюціонувало в бік беззастережного об'єднання Німеччини також радянське керівництво. Певні побоювання німецьке об'єднання викли-кало в Польщі. Навіть в урядових кабінетах західних держав замислювалися над можливими наслідками зламу усталено-го порядку в європейському балансі сил. Скориставшись си-туацією, Модров 1 лютого 1990 р. висунув триетапний план об'єднання Німеччини: від співробітництва обох країн у різних галузях, особливо економіці, через конфедерацію до утворення насамкінець Німецької Федерації чи Німецького Союзу. Але для східних німців та їхніх нових політичних партій такий тривалий шлях був неприйнятним. Вони поспішали скористатися плодами революції. ФРН виступи-ла ініціатором негайного об'єднання уже влітку 1990 р. шля-хом укладення економічного, валютного та соціального со-юзів між ФРН і НДР через обмін східних марок на західні тощо. Вирішальне слово у цьому плані мали сказати вибори у Східній Німеччині, призначені на 18 березня 1990 р.
У передвиборній кампанії склалися три основні блоки. Насамперед, це блок правоцентристських партій -- ХДС, НСС (Німецький соціальний союз) та "Демократичне про-будження" -- під назвою "Альянс за Німеччину". Другий блок - - "Союз вільних демократів" - представляв союз трьох ліберальних партій — Ліберально-демократичної, Вільної демократичної і Партії демократичного форуму. На чільне місце своєї виборчої програми обидва блоки ставили об'єднання Німеччини на основі статті 23 Конституції ФРН від 1949 р. Тільки ПДС (колишня СЄПН) — третя сила на виборах — наполягала на збереженні НДР. А взагалі місця в Народній палаті виборювали 24 партії та об'єднання.
На виборах до Народної палати — законодавчого органу НДР — переконливу перемогу здобув "Альянс за Німеччину" _ 40 7 % голосів виборців. ПДС зібрала лише 22 ^Пе-рехідний' коаліційний уряд з представників "Альянсу та "Союзу вільних демократів" очолив християнський демо-крат Лотар де Мезьєр. Тепер шлях до єдиної Німеччини був відкритий. 31 серпня було підписано договір про об'єднання Німеччини. 12 вересня у Москві договором 2 t CFCF, США Англія та Франція як держави, що несли відпові-дальність за долю Німеччини після 1945 p., підтвердили п об'єднання. Німецькі кордони на Сході по Одеру І Неисе визнавалися остаточними. А 3 жовтня 1990 р. відбулося саме об'єднання. Таким чином, християнсько-демократичнии уряд 1. Ко-ля здійснив найкращу з можливих моделей об'єднання Німеччини без війни та зовнішньополітичних колізій.: риторії почалося виведення 380-тисячного угруповання ра-дянських військ, і Німеччина залишилася членом НАШ. Столицею об'єднаної Німеччини став Берлін. Німеччина знову стала найбільшою державою Європи (82 млн населеь ня). У протиборстві НДР-ФРН перемогли демократія І рин-кова система.
Внутрішньонімецькі проблеми першої половини 90-х років
Об'єднання Німеччини не було одноразовим актом. Найголовнішою внутрішньою про-блемою країни була інкорпорація п'яти новоприєднаних зе-мель колишньої НДР. Починаючи від 1990 р. відбувалася приватизація власності, яку проводила створена ще ня 1990 р Опікунська рада, закривалися нерентаЬель підприємства, йшло оздоровлення економіки, здійснювала-ся реструктуризація. Набагато швидше, аніж в Інших пост-комуністичних країнах, відбувалося входження Східної Німеччини в ринок. Це було цілком закономірно, адже НДР в економічному відношенні вважалася найбільш розвинутою країною соціалістичної співдружності. Проте за нових умов виявилося, що 90 % підприємств нежиттєздатні, тому підняти швидко промисловість і життєвий рівень населення східних земель до показників Західної Німеччини — річ непроста. Різниця в життєвому рівні населення ФРН і НДР у 1990 р. була значною і виражалася у співвідношенні 100:40. На дум-ку деяких аналітиків, НДР відставала від ФРН у своєму розвитку на 25 років. Протягом чотирьох років після об'єднання уряд ФРН витратив на модернізацію та оздоров-лення східних земель 400 млрд дол. Це викликало певний психологічний настрій у німецькому суспільстві. Західних німців дратувало те, що вони змушені платити за об'єднання і безглуздість тоталітаризму. З іншого боку, виявилося, що жителі східних земель після 40 років командно-адміністра-тивної системи далеко не всі готові зануритися у ринкове життя з його свободами, особистою відповідальністю та ризиком, плюсами й мінусами. Не всі виявилися здатними скористатися економічною свободою, за яку боролися. Масову приватизацію, повернення власності тим, кому вона належала до комуністичної влади (реституція), не всі сприй-няли однозначно.
Переведення планового господарства на ринкову основу — процес болісний для суспільства. За період 1991 — 1994 pp. скорочення виробництва у хімічній галузі становило 74 %, у машинобудуванні — 78, текстильній — 86, електронній -100 %. Сама приватизація у східних землях відбувалася з вели-кими труднощами. Хоча держава надавала з цією метою необхідні кредити, проте зобов'язання, які змушений був бра-ти на себе новий власник, були досить суворими (виплатити всі борги підприємства, зберегти робочі місця, налагодити ви-робництво у визначені строки тощо). Гальмувало процес еко-номічного оновлення й те, що продуктивність підприємств на Сході складала лише ЗО % порівняно із західними. Потрібні були кошти на цілковиту заміну технологічного устаткування. Опікунській раді не легко було знайти покупців на східно-німецькі монстри (на 75 % підприємств працювало в середньо-му більш як 1000 чол.). А тому держава надавала новим власникам різні пільги (цільові кредити, безвідсоткові позики, податкові пільги, всілякі фанти, перепідготовка кадрів). За перші три роки на реалізацію різних програм у Східній Німеч-чині було витрачено 475 шірд марок. Та попри всі зусилля, у 1994 р. частка східнонімецьких земель в експорті ФРН стано-вила лише 1,8 %.
Та з часом м'яка шокова терапія дала свої плоди. Плано-во-командне господарство переведено на ринкове. Відійшли в небуття підприємства-монстри. Уже в 1994 р. на Сході функціонувало 50 тис. підприємств, на яких кількість працівників не перевищувала 500. Прикметою часу стали інвестиції американського концерну "Доу кемікл" у потуж-ний нафто-хімічний комплекс у Саксонії — Ангальт. Сам Дрезден почав перетворюватися на центр німецької мікро-електроніки.
Перехід Східної Німеччини до ринку відгукнувся без-робіттям. Кількість тих, хто втратив роботу в Німеччині, сяг-нула 2,5 млн чол., а кількість бідняків (звичайно, за місцеви-ми стандартами) зросла до 10 %. Усе це призвело до різкого погіршення соціальної ситуації. Почастішали спалахи нена-висті до іноземців, які бачаться такими, що зазіхають на німецький добробут та робочі місця. Активізувався екстремізм як правих, так і лівих, простежується 'ix прагнення до спільних дій. Неонацистські настрої були особливо поширені у східних землях. Основи червоно-коричневого союзу, як відомо, були закладені ще у ваймарський період. Спорідненість цих ідео-логій відома. Для них обох характерне неприйняття демокра-тичних принципів у політиці та ринкових відносин в еко-номіці. Не випадково ліві і праві екстремісти діяли спільно, виступали як антиамериканісти проти Маастріхтського дого-вору. Проте не екстремізм визначав обличчя суспільного жит-тя Німеччини першої половини 90-х років.
Усе ж демократія поступово зміцнювалася і на Сході Німеччини, її гарантом виступала конституція ФРН. "Міттельштанд" -- середній клас -- наприкінці 1994 р. у східних землях представляли 470 тис. фірм, на яких працю-вало більше половини зайнятих по найму. За темпами зрос-тання виробництва колишня НДР вийшла на перше місце у світі. Нові технології, висока продуктивність праці рішуче визначали обличчя економіки східних земель. Так, в Айзена-ху раніше 10 тис. чоловік виробляли 80 тис. автомобілів, те-пер 1800 продукують 150 000. Міцніє життєстійкість і життє-здатність промисловості.
Вибори до бундестагу восени 1994 р. дали перевагу в 10 голосів коаліції ХДС/ХСС/ВДП і ще раз підтвердили, що громадянам об'єднаної Німеччини імпонувала розумна і виважена внутрішня та зовнішня політика такого видатного державного діяча, як Г. Коль. Саме при ньому відбулося об'єднання Німеччини мирним шляхом, почалося будів-ництво парламентсько-урядового комплексу в центрі Берлі-на, а 31 серпня 1994 р. останній російський солдат покинув німецьку землю.
86. Розпад СФРЮ і утворення на її території нових держав
Незважаючи на особливості свою розвитку, Югосла-вія у 70-80-х роках зіткнулася з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни.
Економічні проблеми були спричинені відсутністю за-гальнонаціонального ринку, що в умовах історично уста-лених відмінностей між різними регіонами країни приво-дило до замкнення республік у межах своїх кордонів.
Із 70-х pp. темпи економічного розвитку неухильно падали. Рівень безробіття досяг 1 млн чол. Приблизно стіль-ки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасо-вих роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість кра-їни досягла 20 млрд доларів.
Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децен-тралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленос-тей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, фор-муванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.
Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандата", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередже-ній в його руках, зміцнював єдність Югославії.
Але після його смерті у 1980р., коли-місце президента зайняв колективний орган — Президія, в якому були пред-ставлені усі республіки, відцентрові тенденції у федерації посилились. Криза соціалізму набула форми міжнаціональ-них конфліктів.
Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).
У грудні 1989 р. в країні почалося проведення еконо-мічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і пере-творення динара (грошової одиниці) у конвертовану ва-люту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.
Детонатором міжетнічних сутичок стали події в авто-номному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).
Події в Косово спричинили розкол у громадській дум-ці країни, активізувавши політичну активність населення.
У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.
Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище виявилася невдалою. СКЮ розпався. Республіканські ор-ганізації зайняли націоналістичні позиції. Сербські комуні-сти стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі зі С. Мілошевичем.
Листопадові вибори 1990 р. привели до влади проко-муністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Бос-нії, Герцеговині та Македонії.
У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули наці-оналісти, прийняли нові конституції і заявили про на-мір вийтиз федерації. На референдумах у Словенії(80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в яко-му переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.
Після прийняття рішення про вихід з Югославії (чер-вень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.
Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.
Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.
У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утво-рення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.
Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась.
У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 1/3 населення; хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам.
Сербська частина населення, очолювана Радованом Караджичем, прагнула приєднання БІГ до СРЮ; мусульманська, очолювана Алієм Ізитбеговичем, — незалежності; хорватська — приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка від-значалась особливою жорстокістю, етнічними чистками, створенням концтаборів. Скориставшись військовою пе-ревагою, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Усі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на опір сербів (було розроблено три пла-ни, але реалізувати їх не вдалося). Навіть введення військ ООН, які мали роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення усім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не змінило ситуації. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БІГ.
Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово— автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова гро-мадськість стала набік албанців. У березні 1999 р. об'єд-нані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упро-довж 74 днів бомбардувань та обстрілів на територію країни було скинуто ЗО тис. т вибухових речовин. Зрештою, ке-рівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.
Новий конфлікт на Балканах спалахнув у Македонії (бе-резень 2001 p.). Албанські екстремісти (албанці склада-ють третину населення країни) розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албан-цями державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення.
Зрештою, і цей конфлікт за допомогою НАТО та ЄС було залагоджено шляхом роззброєння албанських збройних формувань і внесення змін до Конституції Македонії, які розширювали права албанців.
З 2003 р. припинила існування Союзна Республіка Югославія, на її місці постала конфедерація Сербії і Чорногорії. Подальшу долю цього утворення повинен вирішити референдум.
Для покарання винних у тривалому конфлікті на теренах колишньої Югославії було створено Міжнародний трибунал. Одним з головних звинувачених став колишній президент Сербії С. Мілошевич.
87. Розпад СРСР і здобуття Україною державної незалежності
У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух України за перебудову", яку очолив І. Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.
Це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.
У 1990 р., після видалення статей з Конституції СРСР про „керуючу і спрямовуючу роль КПРС" та прийняття Верховною радою УРСР постанови „Про порядок реєстрації громадських об'єднань", починається становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія Зелених України, Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. – усього в 1990 р. було створено 16 політичних партій.
Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією ВР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про державний суверенітет України".
Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. М. Горбачов почав маневрувати. Він, запропонував проект так зв. нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.
В березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено 2 питання:1 – існування СРСР і „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" На перше запитання „Так" відповіли 70,2 %, на друге - 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.
Противники утворення на основі союзних республік незалежних держав ніч на 19 серпня 1991 р., ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л. Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України".
Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою Історичного документу — „Акт проголошення незалежності України" припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави -Україна.
Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.
Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.
Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет".
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД).
21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в Історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову І, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової Історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв'язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.
Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. екологічної безпеки її населення.
Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно, мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем'єр-міністр І склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід'ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні І соцїально-економічені основи нашого суспільства.
88. Політичний розвиток України в 1991-2009
Перехід від командно-адміністративної економіки до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що потягло за собою загострення політичної ситуації. Було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ — 96, Народний Рух України — 20, СелІІУ — 18 і СПУ — 14. Головою ВР було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем’єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма.
У період правління Л. Кучми проведено певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва, національний прибуток за 1991-1994 рр. скоротився більш як наполовину, карбованець страждав від гіперінфляції.
28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України. У вересні 1996 Національним Банком, який очолював Віктор Ющенко, введено національну грошову одиницю гривню. Стабілізація фінансової сфери була одною з передумов відродження економіки.
У березні 1998 року парламентські вибори проведено за новою системою — мішаною (пропорційно-мажоритарною).
Вибори Президента відповідно до Конституції призначено на 31 жовтня 1999 р. До другого туру потрапили діючий президент Леонід Кучма та лідер комуністів Петро Симоненко. За Кучму проголосувало 56% виборців, за Симоненка — 38%.
Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем’єр-міністром України призначено Віктора Ющенка. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення і розпочалось економічне зростання. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості.
16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Проте рішення референдуму так і не було втілено у життя.
Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе.
Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією.
Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000—2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У 2001 році відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».
Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар’єр подолали: блок «Наша Україна» (23,55%), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79%), Блок Юлії Тимошенко (7,25%), Соціалістична партія України (6,87%), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27%.
На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції.
Вибори Президента України 2004 р. стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, колишнього Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр., прихильника реформ.
У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. Після першого туру підтримати Ющенка закликали Мороз та Кінах. Голосування другого туру відбулося зі значними порушеннями і фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».
Своїм рішенням від 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.
Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за Віктора Ющенка проголосувало 51,99% виборців за Віктора Януковича — 44,21%. Інавгурація нового Президента України Віктора Ющенка відбулась 23 січня 2005 року.
Початок розбудови Української держави відбувався в дуже складних економічних умовах, які Україна успадкувала від минулого суспільства:
По-перше, значна частина української економіки (металургія, машинобудування) була зорієнтована в СРСР на виробництво продукції військово-промислового комплексу (ВПК) й фінансувалася центром. З розпадом Радянського Союзу фінансування припинилося, а з проголошенням нової зовнішньоекономічної доктрини Україна не потребувала такої кількості видів озброєнь.
По-друге, за роки СРСР багато галузей народного господарства України давно вичерпали свій ресурс, потребували нових вкладень і ґрунтовної перебудови, заміни застарілої техніки й обладнання (наприклад, Донбас). Останні радянські уряди активно сприяли піднесенню промисловості Кузбасу, енергетичних комплексів Сибіру, побудованих у Російській Федерації.
По-третє, українські промислові гіганти сталінських часів перетворювалися для молодої держави на екологічно небезпечні об'єкти, вимагали значних коштів для реконструкції, яких в Україні на початку 90-х рр. просто не було.
По-четверте, за останнє столітгя природні ресурси України, передусім нафта й газ, були значною мірою вичерпані, придбати їх наша держава могла тільки за світовими цінами.
Таким чином, на початок 90-х рр. Україна залишалася без централізованого фінансування, із застарілим технічним парком, вичерпаними енергетично-палив ними ресурсами та конкурентно неспроможним виробництвом. Історичного досвіду виходу з такої ситуації ще не було. Почався важкий шлях спроб та помилок. У серпні 1992 року Україна вийшла із рублевої зони, увівши в обіг тимчасовий купоно-карбованець. Уникнути руйнів¬них процесів в економіці не вдалося. Протягом 1994 року рівень інфляції зріс майже в 103 рази й становив більше, ніж 10 200%. Таких масштабів гіперінфляції не бачила жодна країна світу. Криза охопила всі сфери суспільного життя й поставила під загрозу саме існування незалежної України.
Катастрофічно падав економічний рівень республіки. За 1991-1995 рр. зазнала руйнування система соціальної допомоги населенню.
У середині 90-х років в Україні визріли умови для проведення аграрної реформи. До початку 1995 р. свій статус змінили 8,8 тис. колгоспів (94 % загальної чисельності). Серед них розпаювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їхній основі виникло 6,5 тис. колективних підприємств із правом власності їхніх членів на частину майна (пай), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств. Однак усі ці процеси не привели до створення ефективних фермерських господарств, тому що з акціонування був виключений головний засіб виробництва — земля. Продуктивність праці в колективних сільськогосподарських підприємствах за 10 років скоротилася більше ніж удвічі. Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП у 1991 — 1994 рр. складали 9,5 %.
У листопаді 1994 р. Президент Л. Кучма видав указ «Про негайні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». У ньому передбачалося вирішення трьох основних проблем аграрної реформи: приватизації, оцінки й ринку землі. Тепер селянин міг сам вирішити, чи залишити свій пай у колективному господарстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу.
Протягом 1996 р. перший етап земельної реформи був фактично завершений.
Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 р. У1995 р. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення до вітчизняної грошової одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для пограбування національних ресурсів. За 1990-1994 рр. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.
Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд Кравчука-Звягільського запровадив фіксований курс купонів по відношенню до долара, підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягнула 90 %. Наслідком стало розширення „тіньової" економіки, згортання виробничої й комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив капіталів за кордон.
Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як монополізм, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час. Економіка республіки була тісно пов'язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв'язків боляче вдарив по виробництву. Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно було відмовлятися від ринку СНД, який швидко захоплювали інші держави. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав - постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ реальну ціну.
Негативну роль відіграють ряд суб'єктивних факторів. Значна частина суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно була не готова до економічних перетворень. Реформи не мали достатнього наукового підґрунтя. Українські економісти й політики були недостатньо знайомі з законами ринкової економіки. Слабкою залишалася правова база ринкових перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі, нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними амбіціями, чи власними інтересами, а не загальнодержавними. Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння, небажання йти на певні компроміси.
89 Причини та напрямки еміграції українців у 19-20 ст. Внесок українців у суспільне та культурне життя «нових батьківщин»
Масова еміграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами.
У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу Ь містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Іншим способом було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.
Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців.
Політичні мотиви також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Австро-угорська монархія відкрито застосовувала проти українського населення репресії, арешти та різного роду переслідування. На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ.
Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна —■ у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. До США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.
Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець. На той час основними поширювачами такої інформації виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів. Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.
США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи українських переселенців.. До самого початку першої світової війни потік еміграції Із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель.
Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.
З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США І Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.
В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст, і по 1920 р. українська еміграція до США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини —235 тис, а з Росії — 5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська, Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.
Розпочавшись у 1891 рееміграція з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 р., аз Буковини— з 1903 р. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до 1920 р. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до Аргентини — 15 тис. чоловік. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.
Українці в сучасному світі: тенденції' розвитку діаспори
УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА - означення української національної спільноти поза політичними кордонами України. Головним джерелом утворенння у.д. стала еміграція. Масова еміграція українців розпочалася в останній чверті 19 ст. Головною причиною еміграції українців було аграрне перенаселення. Еміграція українців за океан, початок якої відноситься до 1871, була спрямована у США, де вони працювали, в основному, у промисловості й на будівництві. У 1890-х розпочалася еміграція українських селян у Канаду (у т. зв. степові провінції), Бразилію (штат Парана) і Аргентину (провінція Міссіонес). Всього до Першої світової війни в Америку виїхало 500 тис. українців, з них у США-350 тис., у Канаду - 100 тис., у Бразилію і Аргентину - 50 тис. чол. На американському континенті українці створили розгалужену мережу власних релігійних, господарських, просвітницьких, громадських, спортивних і політичних організацій, які допомагали їм зберегти зв'язок з рідними землями і національну самобутність.
У.д. в Російській імперії (зокрема, в Азії), яка була переважно землеробською, мала зовсім інший характер, ніж в Америці. Після 1861 еміграційні потоки з України спрямовувались на Поволжя і Урал. В останній чв. 19 ст., коли вільних земель в Європейській Росії вже не було, українці емігрували в Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, а потім - на Далекий Схід, у т. зв. Зелений Клин. Згідно з переписом 1897 у Російській імперії в діаспорі проживало 1.560 тис. українців. У наступні роки українська еміграція постійно зростала. В результаті цього процесу в 1914 в Російській імперії поза етнічними територіями проживало бл. 3,4 млн.чол. (з них в Азії-майже 2 млн. чол.). Перша світова війна 1914-18 і поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 викликали першу масову українську політичну еміграцію. Вона поповнила існуючу Уд, свіжими кадрами політичних, наукових, господарських, культурних діячів. Головними центрами нової еміграції стали країни Середньої і Західної Європи (Чехо-Словаччина, Німеччина, Польща, Франція, Австрія, Румунія, Югославія). У післявоєнний період відродилась трудова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Кількісно вона була значно меншою, ніж до Першої світової війни. Разом уся західна Уд. налічувала 1,7-1,8 млн. чол. (США-700-800 тис. чол., Канада - 200 тис. чол., Аргентина - 100-120 тис. чол., Бразилія - 80 тис. чол., Румунія - 350 тис. чол., Польща -100 тис. чол..Франція-40 тис. чол., Югославія - 40 тис. чол., Чехо-Словаччина - 35 тис. чол., в інших країнах Західної і Центральної Європи - 15-20 тис. чол.). Чисельною була Уд. на території СРСР. За переписом 1926, поза українськими землями в СРСР проживало 3,4 млн. українців. Масштаби і географія У.д. значно розширились після 1945. Нова хвиля політичної еміграції одразу після війни опинилася в Німеччині і Австрії, у таборах для переміщених осіб (бл. 200 тис. чол.), а наприкін. 1940-х - на поч. 1950-х розпорошилася по різних континентах і країнах. Так виникли нові українські поселення в Австрії, Тунісі, Венесуелі, зміцніли існуючі общини у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї. В Європі залишилося приблизно 550 тис. чол., які утворили нову українську групу у Великій Британії, зміцнили спільноти у Франції, Бельгії, Голландії. Нині Уд. налічує у Чехії 40-60 тис. чол., Словаччині - 80-100, Польщі - 300-350, Румунії - 250-280, Сербії - ЗО, Хорватії - 6, Боснії і Герцеговині - 5, Австрії - 4-5, Німеччині - 20-25, Франції - 40-45, Бельгії - 3-5, Великій Британії-30-35, США-1250-1500, Канаді - 800-900, Бразилії - 150, Аргентині -200, Парагваї - 10, Уругваї - 10, Чилі - 2, Венесуелі - 2, Австралії та Новій Зеландії-35 тис. чол. У середовищі західної У.д. діє значна кількість політичних, науково-просвітних, культурних організацій, учбових закладів. Однак, тільки незначна частина емігрантів готова повернутися на історичну батьківщину. Народжена в нових країнах поселення генерація вважає їх за свою батьківщину. Вона інтегрувалася в їхнє життя, а свою етнічну приналежність прагне зберегти як окрему культурну спадщину. В значно гіршому становищі перебуває східна Уд., розміщена на території колишнього СРСР. У Російській Федерації проживає 3,7 млн. чол., у Казахстані - бл. 700 тис. чол., в Узбекистані-112, у Киргизії-120, у Молдові - 507, у Білорусі - 133 тис. чол. Чисельністю східна У.д. значно переважає решту У.д., але вона не користується ніякими гарантованими правами та інституціями національного життя. Наприкін. 1980-х - на поч. 90-х років розпочалося певне відродження українського національного життя. У 1989 в Москві утворено Товариство української мови "Славутич" (перший голова - льотчик-космонавт П.Попович), виникли українські науково-просвітницькі, культурні організації на Далекому Сході, в Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Білорусі, Молдові.

Приложенные файлы

  • docx 19086548
    Размер файла: 397 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий