Shulga Zemelne pravo 2008


Міністерство освіти і науки України Інститут держави і права ім. В. М. Корецького
HAH України Київський університет права HAH України
В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич, М. В. Шульга
ЗЕМЕЛЬНЕ

України
Підручник
Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник
для студентів вищих навчальних закладів
Київський Університет права

ББК 67.9(4Укр)307я73 СЗО
Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 1.4/18-Г-314 від 5 лютого 2008 р.)
Рецензенти:
Малишева Н. Р. — академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук;
Костицький В. В. — член-кореспондент Академії правових наук України,
доктор юридичних наук, професор;
Погрібний О. О. — академік Академії правових наук, доктор юридичних
наук, професор
Авторський колектив:
Семчик Віталій Іванович — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент HAH України, академік Академії правових наук України, завідувач відділу правових проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького HAH України (вступ, розділи 1, 2, 4, 5, 10, 14);
Кулинич Павло Федотович — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу правових проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького HAH України (розділи 3, 8, 9, 11, 12, 13, 17, 18, 19, 20, 21, 22);
Шульга Михайло Васильович — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, завідувач кафедри екологічного права Національної юридичної Академії імені Ярослава Мудрого (розділи 6, 7, 15, 16)
СЗО Семчик, В. І.
Земельне право України : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2008. —600 с.
ISBN 978-966-313-400-0.
Підручник підготовлено відповідно до програми курсу земельного права вищих юридичних закладів. Висвітлюються теоретичні питання земельного права, земельне право як галузь у системі сучасного права України і навчальна дисципліна. Розглядаються предмет, принципи, витоки і система земельного права, дається характеристика земельно-правової норми і земельного правовідношення та його елементів, права власності на землю і права землекористування, набуття та припинення прав на землю, приватизації земель, правового режиму земель сільськогосподарського призначення, житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, лісогосподарського призначення і водного фондів, а також правових питань укріплення в галузі використання та охорони земель, земельного кадастру і землеустрою, гарантій прав на землю, правової охорони земель, захисту прав на землю та юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.
Видання розраховане на студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, може стати у нагоді студентам та викладачам економічних, сільськогосподарських, кооперативних вузів та факультетів.
ББК 67.9(4Укр)307я73+67.307я73
ISBN 978-966-313-400-0© Семчик В. І, Кулинич П. Ф., Шульга М. В., 2008
© Видавничий Дім «Ін Юре», 2008
ЗМІСТ
Вступ9
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА17
Розділ 1. Предмет, принципи і система
земельного права19
Поняття і предмет земельного права19
Методи регулювання в земельному праві .26
Функції земельного права31
Принципи земельного права36
Співвідношення земельного права
з суміжними галузями права44
6.Система земельного права53
Розділ 2. Історія земельного права України58
1.Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р58
2.Характеристика правового режиму земельв Україні від скасування кріпосного права
до встановлення радянської влади (1861-1917 рр.) .... 62
3.Становлення і розвиток земельного права в Україні
в період з 1917 р. до 1991 р67
4.Земельна реформа і розвиток земельного праваУкраїни після 1991 р74
Розділ 3. Джерела земельного права84
Поняття і види джерел земельного права 84
Конституція України як джерело земельного права ... 91
Закони як джерела земельного права України93
4.Підзаконні нормативно-правові акти
як джерела земельного права 99
5.Міжнародні договори як джерела земельного
права України107
Розділ 4. Земельні правовідносини108
Поняття, зміст і види земельних правовідносин108
Земельно-правові норми113
Класифікація і види земельних правовідносин117
Суб'єкти земельних правовідносин119
Об'єкти земельних правовідносин123
Виникнення, зміна та припинення земельних правовідносин128
Правовий механізм реалізації
земельно-правових норм130
Розділ 5. Право власності на землю137
1.Конституційні засади права власності на землю в Україні 137
Поняття та зміст права власності на землю142
Земля як об'єкт права власності147
Суб'єкти права власності на землю50
Форми власності на землю в Україні157
Права та обов'язки власників земельних
ділянок169
7.Набуття та припинення права власності
на землю 176
Розділ 6. Право землекористування та його види182
Поняття і зміст права землекористування182
Суб'єкти та об'єкти права землекористування184
Види права землекористування 188
Особливості права постійного землекористування ...191
Набуття та припинення права землекористування ...194
Права та обов'язки землекористувачів199
Розділ 7. Право оренди землі 205
1. Поняття та юридичні ознаки оренди землі205
Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та
іншого призначення207
Договір оренди земельної ділянки211
Розділ 8. Право земельного сервітуту218
1.Поняття права земельного сервітуту.
Види земельних сервітутів218
Приватні земельні сервітути220
Публічні земельні сервітути230
Підстави та порядок виникнення права
земельного сервітуту232
5.Підстави та порядок припинення права
земельного сервітуту235
Розділ 9. Право добросусідства237
Поняття права добросусідства та його зміст237
Способи забезпечення права добросусідства 244
Підтримання та відновлення
меж земельних ділянок245
Розділ 10. Гарантії прав на землю248
Поняття та особливості гарантій прав на землю248
Способи захисту земельних прав на землю
та їх реалізація252
3.Земельно-процесуальне забезпечення гарантій
права на землю257
4.Відшкодування збитків власникам землі
та землекористувачам271
5.Вирішення земельних спорів 278
Розділ 11. Державне управління у сфері використання
та охорони земельних ресурсів 287
1.Поняття та функції державного управління
у сфері використання та охорони земель287
Моніторинг земель289
Планування використання та охорони земель 291
Встановлення цільового призначення
земельних ділянок293
5.Нормування та стандартизація у сфері використання та охорони земель 302
Землеустрій305
Ведення державного земельного кадастру308
Державна реєстрація прав на землю311
Державний контроль за використанням та охороною земель313
10.Справляння плати за землю .321
Розділ 12. Правове регулювання обігу земельних ділянок328
Поняття та види обігу земельних ділянок328
Правочини щодо земельних ділянок335
Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах341
Викуп земельних ділянок для суспільних потреб .... 344
Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності347
Розділ 13. Правова охорона земель349
Поняття і зміст правової охорони земель349
Суб'єкти й об'єкти правової охорони земель355
Рекультивація земель361
Консервація земель363
Особливості правової охорони ґрунтів368
Юридична відповідальність за порушення законодавства про
охорону та використання земель . .371
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 381
Розділ 14. Правовий режим земель
сільськогосподарського призначення383
Поняття, цільове призначення та склад земель сільськогосподарського
призначення383
Правовий режим земельних ділянок державних сільськогосподарських
підприємств та організацій . . . 390
Особливості правового режиму земель сільськогосподарського
призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва399
Правовий режим земель сільськогосподарського призначення,
наданих для ведення особистого селянського господарства та підсобного господарстванесільськогосподарських підприємств411
5. Відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва423
Розділ 15. Правовий режим земель у межах населених пунктів 428
Загальні засади та особливості правового режиму земель у межах
населених пунктів428
Поняття і склад земель житлової та громадської забудови434
Порядок використання земель житлової
та громадської забудови438
Використання земель громадянами у межах населених пунктів446
Особливості права власності на землю та права землекористування
у межах населених пунктів451
Розділ 16. Правовий режим земель промисловості, транспорту,
зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення454
Загальна характеристика правового режиму земель промисловості,
транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення454
Правовий режим земель промисловості458
Правовий режим земель транспорту462
Правовий режим земель зв'язку471
Правовий режим земель енергетики473
Склад і використання земель оборони
та іншого призначення475
Розділ 17. Правовий режим земель природно-заповідного фонду й іншого природоохоронного призначення481
1.Поняття та склад земель природно-заповідного фонду й іншого
природоохоронного призначення .... 481
Особливості правового регулювання охорони та використання земель
окремих об'єктів і територій природно-заповідного фонду494
Розділ 18. Правовий режим земель оздоровчого призначення505
Загальна характеристика земель оздоровчого призначення та їх
правового режиму505
Правове регулювання охорони і використання земель оздоровчого
призначення в межах окремих зон округів санітарної (гірничо-санітарної) охорони515
Розділ 19. Правовий режим земель рекреаційного призначення 521
1.Поняття та склад земель рекреаційного призначення 521
2.Правове регулювання використання та охорони окремих земель
рекреаційного призначення. 525
Розділ 20. Правовий режим земель історико-культурного
призначення534
Поняття та склад земель історико-культурного призначення534
Правове регулювання використання та охорони земель історико-
культурного призначення543
Право власності на землі історико-культурного призначення та право
користування ними551
Розділ 21. Правове регулювання охорони та використання
земель лісогосподарського призначення555
Поняття та склад земель лісогосподарського призначення555
Право власності на землі лісогосподарського призначення та право
користування ними563
Розділ 22. Правове регулювання охорони і використання земель водного
фонду578
Поняття та склад земель водного фонду 578
Правові вимоги щодо охорони та використання земель водного фонду582
3. Право власності на землі водного фонду та право користування ними589
ВСТУП
Земельне право — одна з провідних галузей української системи права, правової науки і навчальна дисципліна. Як галузь правової науки земельне право базується на відповідній галузі земельного законодавства, яке, в свою чергу, відображає процес економічної, аграрної та земельної політики держави, визначеної переходом від планово-регульованої до ринкової економіки. З часу проголошення Україною у 1991 р. незалежності та започаткування розбудови суверенної держави українські законодавці мали дати відповідь на важливі політичні, економічні й соціальні питання, у стислі строки розробити і прийняти ряд законодавчих актів, які б фундаментально змінили структуру суспільства та економіки, врегулювали нові суспільні відносини між людьми.
В основі економічної політики лежить проведення економічної, зокрема аграрної і земельної, реформи. Перебудовні процеси, реформування економіки були проголошені у другій половині 80-х років ще за часів колишнього СРСР. Але до 1991 р. існувала правова система, яка забезпечувала функціонування планової економіки, державного сектору промисловості, колгоспно-радгоспного ладу у сільському господарстві, виключно державної власності на землю та інші природні ресурси. Земля надавалася сільськогосподарським товаровиробникам і громадянам лише у постійне чи тимчасове користування. Землекористувачами були також підприємства, організації та установи відповідних галузей народного господарства, соціальної сфери.
Процес земельної реформи в Україні, спочатку за умов відсутності належної економічної політики, історично веде свій відлік з 24 серпня 1991 р., тобто з дня прийняття Верховною Радою України
Акта проголошення незалежності України1. Однак перебудовні процеси в економіці, зокрема у земельних відносинах, розпочалися дещо раніше — з дня прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України2. З дня проголошення незалежності на території України почали застосовуватися переважно Конституція і закони України. В Україні була започаткована своя правова система.
Після проголошення незалежності були внесені численні поправки до Конституції УРСР, Цивільного кодексу УРСР, інших законодавчих актів, прийнято багато нових законів. При цьому була припинена дія Конституції УРСР у регулюванні економічних відносин. Зокрема, Законом УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української PCP» від 24 жовтня 1990 р. було припинено дію глави 2 «Економічна система», глави 16 «Державний план економічного і соціального розвитку Української PCP» та глави 17 «Державний бюджет Української PCP» на строк до прийняття нової Конституції3. Конституція УРСР уже не відображала існуючих реалій у суспільному житті та в економіці.
В умовах, що склалися, починаючи з 1990 p., було схвалено ряд законів про регулювання суспільних відносин у різних сферах суспільного життя. Всі вони, однак, повинні були мати загальну юридичну базу, якими є Конституція і Цивільний кодекс України. Ці вимоги стосуються не лише України, а й будь-якої іншої держави. Порівняємо законодавчу систему з деревом, корінь і стовбур якого відображають Конституцію і Цивільний кодекс, а кожна гілка — певну сферу суспільних відносин зі своїм кодексом, своїми специфічними законами і підзаконними актами. Гілки дерева живляться від кореня і стовбура, і якщо українські парламентарі з 1990 р. ростили нове дерево, яке відрізнялося від того, що було раніше, то треба визнати, що ріст кореня, стовбура і гілок був неоднорідним. Завжди важко прищепити нові гілки до старого стовбура. Таке дерево буде недовговічним, краще зростити нове.
1ВВР. —1991. —№38. —Ст. 502.
2ВВР УРСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.
3ВВР УРСР.— 1990. — №45. — Ст. 606.
Практика засвідчила, що через тривалу відсутність конституційної бази і нового Цивільного кодексу українському законодавству були притаманні неповнота, недосконалість і колізії. Проте розвиток галузевого, зокрема земельного, законодавства створив передумови для розробки і прийняття в 1996 р. Конституції України, розроблення проекту нового Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, а потім їх прийняття у 2003 р., формування правової системи держави.
18 грудня 1990 р. було прийнято Земельний кодекс УРСР1, внаслідок чого земельні відносини набули нового змісту. Відтоді земельні ділянки надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, а також для індивідуального житлового будівництва, в довічне успадковуване володіння або користування.
Приватна, колективна і державна форми власності на землю були введені Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.2 і підтверджені Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р.3 З прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу України започатковано новий етап розвитку земельного права та його правових інститутів. Виходячи з необхідності приведення Земельного кодексу у відповідність до Конституції України, в ньому міститься низка правових новел, якими суттєво змінюється правове регулювання земельних відносин, більш чітко розмежовані повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин, більш повно визначений склад земель, поділ їх на категорії. У Земельному кодексі України були передбачені наміри щодо посилення гарантій і захисту прав на землю громадян та юридичних осіб, по-новому визначені права на землю іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. Прийняттям цих основоположних актів земельного законодавства було започатковано формування сучасного земельного права України.
1ВВР УРСР.— 1991. — №10. — Ст. 98.
2ВВР. — 1992. — № 18. — Ст. 225.
3ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 354.
Земельне право, регулюючи суспільні земельні відносини, має властиву йому структуру — предмет, систему, джерела, суб'єкти й об'єкти права, зміст правових відносин, методи правового регулювання, форми і способи правової охорони.
Головна ж особливість земельного права полягає в тому, що предметом його є суспільні земельні відносини, які обумовлені специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.
Специфіка землі полягає в тому, що вона посідає особливе місце в життєдіяльності людини і є єдиним місцем для проживання людей, тварин і всіх живих організмів. Крім цього, земля є найважливішим компонентом навколишнього природного середовища, виступає як просторовий операційний базис, як територія держави, регіону, населеного пункту, є найголовнішим засобом виробництва у сільському господарстві й об'єктом товарного обороту, специфічним об'єктом майнових відносин.
Різне економічне, екологічне, географічне і соціальне призначення землі як об'єкта земельних відносин виділяє землю серед усіх інших об'єктів матеріального світу і потребує самостійного правового регулювання. Земля може бути об'єктом права приватної і колективної, комунальної і державної власності, хоч не є результатом людської діяльності. З цих позицій земля є надбанням усього людства. В межах території України земля згідно зі ст. 13 Конституції України є об'єктом права власності Українського народу. Водночас Конституція України гарантує право власності на землю.
Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю на-бувається громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Може виникнути питання: чи немає протиріччя в тому, що земля є об'єктом права власності народу і водночас — об'єктом права власності громадянина, юридичної особи, держави? Відповідь на це питання дає земельне право, якщо розглядати земельні правовідносини крізь призму суб'єктно-об'єктного складу і з'ясувати, кому належить земля і хто здійснює правомочності власника (хто виступає суб'єктом права власності).
Оскільки статті 14, 36, 41 Конституції України визнають за гро-, мадянами та юридичними особами право власності на землю і гарантують це право, то природно, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов'язані забезпечувати конституційне право громадян і юридичних осіб на землю й охороняти його. У статті 78 Земельного кодексу України закріплено, що земля в
Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Земельний кодекс України не передбачає наявність в Україні права колективної власності. Суб'єктами права власності на землю відповідно до ст. 80 Земельного кодексу України 2001 р.1 є:
а)громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;
б)територіальні громади, які реалізують це право безпосередньоабо через органи місцевого самоврядування, — на землі комуналь-ної власності;
в)держава, яка реалізує це право через відповідні органидержавної влади, — на землі державної власності.
Право приватної власності громадян України на землю встановлено ст. 78 Земельного кодексу України. Відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України 1990 р. земля могла належати на праві колективної власності групі громадян. Але від їх імені єдиним суб'єктом права власності виступає створена ними юридична особа, зокрема колективне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподарський кооператив, садівницьке товариство, сільськогосподарське акціонерне товариство. Перелік суб'єктів права колективної власності на землю був вичерпним. Це означає, що кожен член юридичної особи окремо не є суб'єктом права власності. Правомочності права власності здійснювали органи управління юридичної особи, найвищим з яких були загальні збори членів юридичної особи.
Земля може належати на праві комунальної власності територіальним громадам села, селища, міста, які управляють належним їм майном безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України).
Особливість правового статусу сільських, селищних, міських рад полягає в тому, що згідно зі ст. 12 Земельного кодексу України вони розпоряджаються землею.
1 Надалі, де відсутнє застереження, застосовуються норми Земельного кодексу України 2001 р. (ВВР. — 2002. — № 3-4. — Ст. 27).
До компетенції сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування із земель комунальної власності, зокрема на умовах оренди; вилучення (викуп) земель, організація землеустрою, обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами у разі порушення ними норм земельного законодавства тощо.
Характерною особливістю земельного права є те, що саме його нормами визначається компетенція Автономної Республіки Крим (ст. 13 Земельного кодексу України), органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, у галузі регулювання земельних відносин, тобто районних та обласних рад, а також компетенція Верховної Ради України.
Спеціальними нормами земельного права є норми, якими регулюються передача земель у власність і надання їх у користування; припинення і перехід права власності на землю; вилучення (викуп) земель; встановлюється плата за придбання землі у власність, земельний податок, орендна плата за землю, а також визначаються права й обов'язки власників землі та землекористувачів, захист і гарантії їхніх прав.
Спеціальні розділи земельного права присвячено питанням використання земель усіх категорій, зокрема земель сільськогосподарського призначення; земель житлової і громадської забудови; земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення; оздоровчого призначення; рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення, земель водного фонду, а також земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Земельне право як галузь права, що має свою систему, містить такі важливі інститути: відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг; державний земельний кадастр; землеустрій; вирішення земельних спорів, відповідальність за порушення земельного законодавства.
Лише перелік зазначених інститутів земельного права свідчить про те, що земельне право є самостійною комплексною галуззю в системі права України.
Аналіз земельного законодавства дозволяє визначити земельне право як сукупність земельно-правових норм, якими регулюються земельні відносини в Україні, що стосуються права власності на землю і права користування землею, визначення прав та обов'язків суб'єктів земельного права, розподілу земель на категорії відповідно до їх цільового призначення, використання земель за цільовим призначенням з додержанням екологічних правил, встановлення правового режиму земель відповідних категорій, земельного кадастру і землеустрою, створення умов для раціонального використання землі, збереження її природних властивостей, охорони земель та захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави та Українського народу.
Земельне право як галузь права буде мати належне визнання і розвиватися за умови, що воно матиме систему земельно-правових норм, свої ідеї, теоретичні обґрунтування, принципи, предмет, методи і витоки правового регулювання, тобто якщо існує наука земельного права, якщо воно вивчається в юридичних навчальних закладах як програмна дисципліна.
Наведені характеристики земельного права складають основні елементи його навчального курсу.
Цей підручник є узагальненням наукових ідей і концепцій щодо розвитку земельного законодавства, прийнятого після проголошення незалежності України, зважаючи на традиції земельного права, які сформувалися в минулі роки. Підручник підготовлено з урахуванням того, що окремі положення земельних відносин вивчаються в курсах «Цивільне право», «Екологічне право», «Природоресурсне право», «Аграрне право». Основні положення земельних правовідносин базуються на загальнотеоретичних положеннях теорії та історії права, інших галузей права з визначенням особливостей предмета земельного права, який має різнобічний склад і вимагає спеціального правового регулювання.
Структура підручника дещо ширша за структуру розділів земельного законодавства. У виданні містяться загальнотеоретичні положення земельного права, його історія, розглянуто відмінності земельного права від інших галузей права, зокрема цивільного, адміністративного, права місцевого самоврядування, а також від екологічного, аграрного та інших галузей права, з якими земельне право з огляду на його комплексність перетинається, стикується, використовує їхні окремі норми чи специфічні елементи зазначених норм.
Підручник складається з 22 розділів. У першій — загальній частині — висвітлюється теорія земельного права, якій присвячені розділи: предмет і система земельного права; історія земельного права України; джерела земельного права України; земельно-правові норми і земельно-правові відносини; право власності на землю; право землекористування, зокрема оренди; право земельного сервітуту, право добросусідства; гарантії прав на землю; державне управління у сфері використання та охорони земельних ресурсів; правове регулювання обігу земельних ділянок; правова охорона земель.
У другій — особливій частині — викладається правовий режим земель сільськогосподарського призначення; земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших категорій. Також викладається правове регулювання охорони і використання земель водного фонду.
Опанування викладеними у цьому підручнику правовими знаннями про землю і земельно-правові відносини сприятиме підвищенню ефективності земельного законодавства, законотворчої і право-застосовної діяльності, забезпеченню раціонального і цільового використання земель різних категорій, захисту права власності на землю і права землекористування, прав на землю та інтересів громадян і юридичних осіб України та іноземних держав, осіб без громадянства, територіальних громад, держави та Українського народу.
Авторський колектив підручника висловлює щиру подяку за сприяння і допомогу рецензентам рукопису та професорам і викладачам кафедр земельного права навчальних закладів, науковцям відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права та вченим радам Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського університету права НАН України за підтримку і створення умов для підготовки підручника.
Загальна частина
РОЗДІЛ 1
ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
1. Поняття і предмет земельного права
Після проголошення незалежності в Україні почала формуватися національна система права. Вона базується на поєднанні традицій і нового розвитку права, які відображають реалії політичних та економічних перетворень у суспільстві. Виходячи з цього, правова наука розглядає систему права як об'єктивну реальність. Система права формується з галузей права. Відмежування однієї галузі права від іншої, віднесення норм права і правових інститутів до певної галузі права здійснюється на підставі предмета правового регулювання.
Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Предмет земельного права випливає із завдань земельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) завданнями земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально-правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земель
них ділянок у приватну власність для ведення фермерського та особистого селянського господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.
Земельні правовідносини мають свою історію. В попередні історичні періоди земля як об'єкт права належала до речового права, земельні відносини регулювалися нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель — нормами публічного права. До предмета цивільного права належали власне земельні ділянки, а також земельні ділянки разом із побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі з земельними ділянками називалися нерухомістю і розглядалися як єдиний об'єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.
Після Жовтневої революції 1917 р. декретом «Про землю», прийнятим Другим Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., всю землю — державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння — було перетворено у всенародне добро: націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів1. Згідно зі ст, 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися, а передавалися їм у користування. Категорично заборонялася купівля-продаж землі, здавання в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запроваджено в УРСР відповідно до постанови Першого Всеукраїнського з'їзду рад2. Декретом РНК РСФСР «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку земельні ділянки як збудовані, так і не збудовані, як ті, що належали приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень (ст.1)3.
1СУ РСФСР. — 1917— № 1. —Ст.'З.
2Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду УРСР. — К, 1963. — Т. 1. — С. 14.
3СУ РСФСР.— 1918. — № 362. — Ст. 684.
З того часу на всій території СРСР, зокрема і в УРСР, всі землі були вилучені з торгового обігу, земельні відносини перестали бути предметом цивільного права і були віднесені до предмета земельного права як самостійної галузі права.
Після проголошення незалежності ЗО січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про форми власності на землю», яким в Україні було визнано приватну, колективну і державну форми власності на землю1. 13 березня 1992 р. було прийнято ЗК України в новій редакції, який підтвердив всі три форми власності на землю2.
5 травня 1993 р. до ст. 14 Закону України «Про власність», яким було визначено право приватної власності громадян на землю, були внесені зміни і доповнення3. Громадяни України мали право на одержання у приватну власність земельних ділянок для:
1)ведення селянського (фермерського) господарства;
ведення особистого підсобного господарства, а тепер — фермерського та особистого селянського господарства;
будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);
4)садівництва.
Суб'єктами права приватної власності на землю могли бути лише громадяни України. Об'єктом земельних відносин, зокрема відносин власності, виступають земельні ділянки, конкретний розмір яких надається громадянам у власність для певної мети.
Згідно зі ст. 20 цього Закону суб'єктами права колективної власності на землю були визнані колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства.
1ВВР. — 1992.—-№18. — Ст. 225.
2ВВР. — 1992. — № 325. — Ст. 354.
3ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277.
З дня прийняття Закону України «Про форми власності на землю», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. і внесення 5 травня 1993 р. поправок до Закону України «Про власність» земельні відносини, що складаються в частині приватної і колективної власності на землю, стали предметом цивільного права України. Відповідні правові норми щодо регулювання земельних відносин передбачені в новому Цивільному кодексі України 2003 р.
Але це не означає, що земельні відносини перестали бути предметом земельного права, що земельне право як галузь права втратило свою регулятивну роль, самостійне місце в системі права України. Для науково обґрунтованого висновку треба виходити з того, що земля посідає особливе місце в життєдіяльності людини і має такі властивості, які не можуть ігноруватися законом і не вписуються у цивільне право.
По-перше, земля — це єдине місце проживання людей, тварин і всіх живих організмів. Земля — це основа основ самого існування і буття, єдине місце для господарської і будь-якої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.
По-друге, земля виступає як просторовий операційний базис, що використовується для розташування житлових, адміністративних, наукових та інших об'єктів у населених пунктах, виробничих об'єктів і як основний засіб виробництва у сільському господарстві. Вона обмежена у просторі і не може бути ні збільшена, ні зменшена як майно.
По-третє, земля — найважливіший компонент навколишнього природного середовища, який функціонує за законами живих організмів, здатних до самовідновлення, створення умов для розвитку і підтримання життя рослин, тварин, птахів, риб, мікроорганізмів, до очищення атмосфери, збереження води, надр тощо.
По-четверте, земля використовується як важливий, незамінний і складний об'єкт господарювання та засіб виробництва. В АПК — це найголовніший засіб сільськогосподарського виробництва і виробництва сільськогосподарської продукції. Земля не може бути замінена ніяким іншим засобом проживання і виробництва, не старіє, не зношується і не може збільшуватися.
По-п'яте, як засіб виробництва згідно із цивільним законодавством земля належить до майнових об'єктів. Але це майно особливого роду. Вона не має і не може мати вартості. У сфері обігу ціна на землю складається з урахуванням її природних властивостей і вкладених коштів на її поліпшення. Саме тому угоди щодо землі повинні укладатися за спеціальними правилами.
Різне економічне, екологічне, географічне і соціальне призначення землі як об'єкта земельних відносин виділяє землю серед усіх інших об'єктів матеріального світу і вимагає від людей і від держави особливого ставлення до неї. Якщо розглядати землю з цих позицій, то вона є надбанням всього людства. У статті 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Статтею 14 Конституції України проголошено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Незважаючи на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право. Питання права власності на землю досить ґрунтовно врегульовані ЗК України, прийнятим 25 жовтня 2001 р. та введеним у дію з 1 січня 2002 р.1 Наведене свідчить, що земельні відносини, зокрема і відносини власності на землю — це відносини особливого роду, регулювання яких не охоплюється нормами цивільного та інших галузей права. Саме тому дуже важливо, що в новому Цивільному кодексі України (далі — ЦК України), прийнятому 16 січня 2003 р. та введеному в дію з 1 січня 2004 р., у загальних рисах врегульовані лише відносини власності на землю (земельну ділянку)2. Згідно зі ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів, а, отже, і землі, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
1ВВР. — 2002. — №3-4. — Ст. 27.
2ВВР. — 2003. — № 45-46; № 47-48.
Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 13-14.
Обґрунтованими є висновки Б. В. Єрофєєва, що з правової та економічної точки зору цінність землі визначається особливостями, специфікою властивостей та ознак, які відрізняють її від інших майнових об'єктів3. Слушним є також зауваження Г. В. Чубукова, що цивільне право не має правового інструментарію для врахування різноманітності і специфіки землі як об'єкта земельних відносин. Воно визначає єдині уніфіковані правила цивільного обігу і власності на землю без урахування її унікальних особливостей1.
Ряд земельних відносин мають такі особливості і таку специфіку, завдяки яким їх регулювання здійснюється нормами земельного права.
Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю; права та обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів; порядок та умови використання земель сільськогосподарського та іншого призначення; організація раціонального використання та охорони земель; встановлюється порядок та умови ведення державного земельного кадастру і землеустрою, вирішення земельних спорів і відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, втрат сільськогосподарського виробництва.
В цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з урахуванням особливих властивостей землі як об'єкта суспільних відносин регулюються переважно земельно-правовими і частково цивільно-правовими нормами у тій частині, в якій вони не врегульовані нормами земельного права2.
Чубуков Г. В. Земельная недвижимость в системе российского права // Государство и право. — 1995. — № 9. — С. 8.
Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998.
Це означає, що предметом земельного права є суспільні земельні відносини, які обумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.
Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розцінювати як цивільно-правові (купівля-продаж, дарування, спадщина, відшкодування збитків тощо) свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають притаманні їм галузеві ознаки, не зменшують ролі земельного права як самостійної галузі права, основною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших галузей права.
Отже, земельне право можна визначити як сукупність земельно-правових норм, спрямованих на регулювання земельних відносин в Україні, які стосуються права власності на землю, використання земельних ділянок за цільовим призначенням, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції з додержанням екологічних правил, встановлення правового режиму земельних ділянок з урахуванням категорії земель, до якої вони належать, створення умов для раціонального використання та охорони земель, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави та Українського народу.
1 Андрейцев В. 1. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 15-20.
Погоджуючись з позицією про нормативно-регулятивне призначення права та його галузевих складових, В. І. Андрейцев звертає увагу на те, що нормативно-регулятивне розуміння права звужує його функціональні можливості, що обмеження лише нормативного визначення права створює умови для його обмеженого сприйняття і функціонального призначення1. Він вважає доцільним «розкривати багатогранні функціональні можливості права та його галузей, щоб показати «різнобарвні» можливості цього соціального явища». В. І. Андрейцев виклав ряд слушних наукових позицій, в яких розширив зміст поняття права і його складових, що збагачує розуміння права і сприяє його сприйняттю та усвідомленню1.
З урахуванням цього земельне право як галузь у системі правової науки розглядається як система ідей, теорій, національних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно-правових принципів; правових норм, якими регулюються земельні відносини, а також правових способів задоволення і захисту земельних інтересів фізичних і юридичних осіб за допомогою державних і земельно-правових інститутів.
2. Методи регулювання в земельному праві
В теорії права поряд із висвітленням питання предмета правового регулювання багато уваги приділяється вивченню методів правового регулювання. Під методом правового регулювання суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини, на поведінку людей у процесі цих відносин. І якщо право розглядається як регулятор суспільних відносин, то їх регулювання здійснюється в нормативному порядку шляхом встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин, з наданням громадянам, юридичним особам, а також органам державної влади і місцевого самоврядування певних прав і наділенням їх відповідними обов'язками.
В юридичній літературі висловлюється думка, що у правовому регулюванні застосовується два методи: імперативний і диспозитивний2. Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов'язків суб'єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.
1Андрейцев В. І. Там само. — С. 16-17.
2Ще в 1957 р. В. 3. Янчук визначив такі основні методи регулювання: 1) дозвіл; 2) імперативна вказівка; 3) заборона. Див. Янчук В. 3. Рецензія на монографію Г. Полянської «Правовая охрана лесов» // Сов. гос. и право. — 1957. — № 10.— С. 89-93.
Диспозитивний метод (від лат. (Ия-розіНо — розташування) означає такий спосіб правового впливу, за якого суб'єктам правовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу правового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делегований. Рекомендаційний метод передбачає надання можливостей альтернативної поведінки суб'єктів правовідносин. Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх правочинів суб'єкт правовідносин приймає самостійно, але це рішення набуває юридичної сили лише після затвердження відповідним компетентним органом. Метод делегування правового регулювання означає, що суб'єкт правовідносин наділяється низкою прав і свобод щодо певного кола правочинів.
Існує й інша класифікація методів правового регулювання, яка в принципі не суперечить згаданій вище. Так, окремі представники теорії і деяких інших галузей права вважають, що законодавець використовує для встановлення прав та обов'язків такі способи: у формі юридичної заборони здійснювати певні дії, юридичного припису (позитивного зобов'язання) учасникам відносин певної поведінки, а в багатьох випадках юридично дозволяє самим визначати характер взаємовідносин один з одним у певних межах. При цьому на відміну від норм моралі, додержання яких забезпечується громадською думкою, заходами громадського впливу, додержання правових норм забезпечується можливістю застосування до правопорушників заходів державного примусу.
Іноді громадяни, посадові особи і навіть державні діячі, освітлюючи той чи інший закон, поширюють думку, що закон не виконується, що він не ефективний. Такі думки, хоч і мають певні підстави для існування, лежать у площині методів правового регулювання або ж методів правореалізації. Якщо закон не працює, то він не передбачає тих методів правового регулювання, які потрібні для певного виду суспільних відносин (такий закон називають декларативним чи таким, що не має механізму реалізації), або ж у державі немає політичної волі для реалізації законів. Юридична сила правової норми полягає в тому, що в структурі правової норми повинний бути закладений механізм її реалізації.
Ці властивості права як регулятора суспільних відносин притаманні більшості галузей права. Одночасно кожна галузь права має ряд специфічних особливостей впливу на суспільні відносини. Вони мають важливе значення для побудови всієї системи права, враховуються при розмежуванні галузей права.
Механізм правового регулювання суспільних відносин — складна система засобів і способів впливу на поведінку людей і юридичних осіб.
Для галузевих методів, в яких домінує централізоване регулювання (адміністративне право, фінансове право тощо), що належать до публічного права, в комбінації трьох названих вище способів превалюють приписи (зобов'язання) і заборони. У галузевих методах, яким притаманні диспозитивні засади (цивільне право, сімейне право, трудове право тощо), що відносяться переважно до приватного права, превалюють дозволи1.
Для земельного права характерні всі три методи правового регулювання. Переважна більшість земельних відносин регулюються імперативними нормами права: імперативними приписами (зобов'язаннями) і заборонами.
Так, обов'язковими для всіх власників землі і землекористувачів будуть вимоги статей 91 і 96 ЗК України щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням, встановленим для відповідної категорії земель, додержання вимог законодавства про охорону довкілля тощо.
В імперативному порядку, тобто на умовах обов'язкових приписів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. Наприклад, віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в користування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.
1 Алексеев С. С. Теория права. — Харьков: Изд-во «Бек», 1994. — С. 157-158; Яковлев В. Ф. Гражданско-правовое регулирование общественных отношений. — Свердловск, 1972.
Згідно зі ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.
Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників земельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покладається низка обов'язків щодо використання землі.
Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України подано вичерпний перелік земель комунальної і державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність.
Право на одержання земельних ділянок у власність передбачено для громадян і юридичних осіб України та іноземних держав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гектари земель. Цей розмір для ведення особистого селянського господарства може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).
Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (методи дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто земельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.
Можливість застосування дозволів як методу правового регулювання земельних відносин можна підтвердити низкою прикладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: рекомендаційний, санкціонований, делегований.
Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних правовідносин, коли учаснику надається можливість, скориставшись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі добровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, передбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекористувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетентними органами питання про вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.
1 ЗУП. — 1994. — Вип. 4.
Принаймні три правові норми, які належать до регулювання земельних відносин методом рекомендацій і стосуються різних суб'єктів цих відносин, закладені в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.1 Пунктом 1 Указу рекомендується «передачу земель у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції проводити на добровільних засадах» (стосується вищих органів управління колективних сільськогосподарських підприємств, інших сільськогосподарських підприємств та організацій, у користуванні яких були землі сільськогосподарського призначення). У пункті 2 записано: «Рекомендувати місцевим радам за участю Державного комітету України по земельних ресурсах ужити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам...»
Пунктом 4 Указу встановлено право члена сільськогосподарського підприємства безперешкодно вийти з нього та одержати безкоштовно у приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості).
Окремі земельні відносини регулюються правовими нормами методом санкціонування, який означає, що відповідний учасник земельного правовідношення своє рішення щодо реалізації земельних повноважень приймає самостійно, але це рішення набуває чинності лише після затвердження його компетентним органом. Так, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть надавати громадянам і юридичним особам безоплатно у власність земельні ділянки господарського призначення за погодженням із державними органами лісового господарства загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.
3. Функції земельного права
Активна роль земельного права проявляється в його функціях. Під ними розуміють основні напрями правового впливу на суспільні земельні відносини. У функціях земельного права виражена службова роль та одне з основних завдань, призначення земельного права. Спеціальним же призначенням земельного права є регулювання земельних відносин з метою задоволення інтересів людини, суспільства і держави у землі як єдиному і нічим не замінному місці для проживання (просторового базису), найбільш важливого засобу сільськогосподарського виробництва, як території для розташування населених пунктів, регіонів і держави, а також як об'єкта природи, що підлягає особливій охороні.
Функції земельного права разом із властивими йому методами правового регулювання земельних відносин і галузевими принципами визначають соціальне призначення цієї галузі права і демонструють, яка предметна діяльність, які земельні відносини виникають, організуються, здійснюються і регулюються земельним правом. У теорії права найбільш поширеним є поділ функцій права на регулятивні (статистична і динамічна) та охоронні1. В окремих витоках охоронні функції доповнюються запобіжно-виховними і запобіжно-стимулюючими2. В. О. Котюк визначає функції норм права, які за його класифікацією виконують загальносоціальні і спеціальні функції в комплексі, об'єднують функціонування інших нормативних систем. До загально-соціальних він відносить: економічні, політичні, екологічні, інформаційні, організаційні, орієнтаційні, пізнавальні, оціночні, гуманістичні функції. До спеціальних — спеціально-юридичні, які поділяються на регулятивні та охоронні3.
Такі ж функції виконує галузеве земельне право. У галузі права відображається лише специфіка функції права, особливості її застосування.
За допомогою регулятивної функції земельного права досягається реалізація конституційних норм: земля є об'єктом права власності Українського народу (ст. 13 Конституції України) та основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14). За допомогою статичних регулятивних функцій земельного права визначаються форми власності на землю: приватна, комунальна і державна, встановлюються категорії земель, функції і повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування у питаннях регулювання земельних відносин, управління земельним фондом, розпорядження землею та ін.
1Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред. А. М. Колодія і А. Ю. Олійника. — К: Либідь, 1997. — С. 29-30.
2Цивільне право: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і факультетів. — К, 1995, —С. 10.
3Котюк В. О. Основи держави і права. — К: «Вентурі», 1997. — С.20-21.
Динамічна регулятивна функція проявляється у створенні умов для активних дій учасників земельних відносин. До динамічних належать, наприклад, функції приватизації землі, надання земельних ділянок у приватну власність, розмежування земель державної та комунальної власності, оренди землі, припинення права власності на земельну ділянку і землекористування, використання землі за цільовим призначенням, плата за землю, проведення земельного кадастру і землеустрою, реалізації інших прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідносин, що здійснюються відповідно до земельного законодавства.
Охоронні функції характеризуються як способи правового впливу на охорону земельних відносин, забезпечення права власності на землю і виконання землевласниками і землекористувачами їх обов'язків щодо цільового і раціонального використання землі, додержання екологічних правил і вимог щодо охорони земель і підвищення родючості ґрунтів. Вони випливають із конституційної норми про перебування землі як національного багатства під особливою охороною держави. Поряд із регулятивними функціями вони дозволяють конкретизовано і більш детально розкрити соціальне призначення землі як об'єкта земельних відносин, що охороняються державою з використанням для цього всіх форм державного апарату і правового впливу.
Про наявність у земельному праві охоронних функцій свідчить низка правових норм земельного законодавства, спрямованих на захист земельних відносин і правову охорону землі. Уже у ст. 1 ЗК України його завданням визнано створення умов для раціонального використання й охорони земель, прав громадян, підприємств, установ і організацій на землі. Охоронні функції передбачені у статтях 91, 96 ЗК України — обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів, ст. 152 — захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів, ст. 153 — гарантії їхніх прав. Охороні земель присвячено спеціальний розділ VI ЗК України, а питанням відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва — глави 24 і 36 ЗК України. Розділ VIII ЗК України встановлює відповідальність за порушення земельного законодавства. ЗК України встановлює відповідальність власників землі і землекористувачів за нераціональне використання землі, а також за використання землі не за цільовим призначенням. Згідно зі ст. 162 Кодексу охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогоспo-
дарського обігу, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісогосподарського призначення,
забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Запобіжно-виховна функція земельного права за своїм призначенням і змістом тісно пов'язана з охоронною функцією, доповнює її. Основна її мета — запобігати земельним правопорушенням. У разі їх вчинення власники землі, землекористувачі чи компетентні державні органи або органи місцевого самоврядування повинні вживати заходів про притягнення правопорушників до встановленої законодавством відповідальності (матеріальної, адміністративної, кримінальної, дисциплінарної). Так, згідно зі ст. 66 ЗК України підприємства, інші власники землі і землекористувачі, які розробляють родовища корисних копалин та торфу, а також проводять інші роботи, зобов'язані передбачати і здійснювати заходи щодо запобігання негативному впливу на сільськогосподарські, лісові та інші угіддя за межами переданих їм у власність або наданих у користування земельних ділянок. Запобіжне значення для охорони земель оздоровчого призначення має правова норма ст. 48 ЗК України, за якою на таких землях забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на природні лікувальні фактори цих земель.
Запобіжно-виховна функція передбачає попереджувальні норми земельного права. Так, згідно зі статтями 143, 144 ЗК України землекористувачі і суб'єкти права приватної власності на землю попереджуються, що право користування на землю припиняється у разі використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; використання землі не за цільовим призначенням. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку (ст. 143 ЗК України).
Суть запобіжно-стимулюючої функції земельного права полягає у стимулюванні правовими засобами бажаної для суспільства і держави правомірної поведінки власників землі, землекористувачів, а також інших фізичних і юридичних осіб (глава 35 ЗК України). Не тільки попереджувальне, а й стимулююче значення мають згадані вище статті 143, 144 ЗК України. Стимулюючі норми містяться у статтях 205, 206 ЗК України, якими встановлені податкові і кредитні пільги, а також пільги щодо плати за землю. Так, з метою стимулювання розвитку насінництва державні сортовипробувальні станції та сортодільниці, а також землі радгоспів, що використовуються цими станціями і дільницями для випробування сортів сільськогосподарських культур звільняються від плати за землю. З метою державної підтримки розвитку фермерських господарств новостворені господарства звільняються від плати за землю протягом трьох років з часу передачі земельної ділянки у власність або надання в користування.
Функціями галузі земельного права визначаються завдання і функції науки земельного права. Науку земельного права можна розглядати як систему знань про правове регулювання земельних відносин, їх організацію та охорону, їх стан і тенденцію розвитку на основі чинного земельного законодавства, результатів аналізу та практики застосування земельно-правових норм. Наука земельного права досліджує проблеми ефективності ЗК України, інших земельних нормативно-правових актів, зокрема актів з інших галузей права, що стосуються земельних відносин і здійснюють свою регулятивну функцію в комплексі з нормами земельного права або ж торкаються їх окремих сторін, наприклад, ЦК України, податкове, кредитне, фінансове, заставне та інше законодавство.
До функції науки земельного права належить прогнозування розвитку земельного законодавства, розроблення проектів окремих законів про землю, рекомендацій про вдосконалення чинних законів і підзаконних актів, пропаганда земельного законодавства і практики його застосування, підготовка монографій, підручників, юридичних довідників, іншої науково-популярної літератури з питань земельного права.
4. Принципи земельного права
В «Толковом словаре» В. І. Даля слово «принцип» тлумачиться як наукові чи моральні засади, правило, основа, від якої не відступають. Принцип розглядається також як щось ґрунтовне, постійне, ідея, що має силу незалежно від часу та обставин; узагальнення, яке виведено зі спостереження численних фактів і підтверджене практикою.
Принципи права виводяться як його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права1.
Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основоположних засад у земельному законодавстві, пронизують його систему і вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього, принципи земельного права можна класифікувати на конституційні принципи, загально-правові принципи, спеціальні принципи.
Конституційні принципи притаманні всім галузям права.
Цей принцип означає, що:
а)Конституція України має найвищу юридичну силу;
б)закони та інші нормативно-правові акти приймаються наоснові Конституції України і повинні відповідати їй;
в)норми Конституції України є нормами прямої дії;
г)можливість звернення до суду для захисту конституційнихправ і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставіКонституції України гарантується;
ґ) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України);
д)права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст іспрямованість діяльності держави. Держава відповідає передлюдиною за свою діяльність;
1 Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков та ін. — К, 1995. — С. 95.
е)утвердження і забезпечення прав і свобод людини єобов'язком держави;
є) у Конституції України закріплено, що земля є об'єктом права власності Українського народу (ст. 13) та основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, що кожний громадянин має право користуватися землею як природним об'єктом відповідно до закону, що право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (статті 13, 14 Конституції України).
Будучи відтвореними у ст. 5 ЗК України, в інших нормативно-правових актах про землю, конституційні принципи трансформуються в загально-правові. До загально-правових належать такі принципи земельного права:
а)поєднання особливостей використання землі як територіального базису природного ресурсу й основного засобу виробництва;
б)забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
в)невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
г)забезпечення раціонального використання та охорони земель;ґ) пріоритет екологічної безпеки.
Система спеціальних принципів земельного права структурно побудована за схемою системи земельного права. Ряд спеціальних принципів земельного права є пріоритетними, які займають більш високе становище порівняно з рештою принципів («ієрархія принципів»). Виходячи з ієрархії спеціальних принципів, можна зробити таку наукову класифікацію спеціальних принципів земельного права:
1. Пріоритет екологічного благополуччя навколишнього середовища в процесі використання земель. Цей принцип проявляється в такому:
а) завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища;
б)система раціонального використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відтворювальний характер і передбачати збереження ґрунтів, обмеження негативного впливу на них, а також на рослинний і тваринний світ, геологічні породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища;
в)розроблення прогнозів державної і регіональної програм використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів є основним призначенням землеустрою. Одним із найбільш важливих завдань землеустрою є складання його схем, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земельних ресурсів, обґрунтування і встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
г)встановлення нормативів гранично допустимих концентрацій хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у ґрунті, а також екологічних і санітарно-технічних вимог щодорозміщення нових і реконструйованих об'єктів, будівель і споруд, впровадження нових технологій;
ґ) встановлення державних заходів щодо економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, спрямованих на підвищення заінтересованості власників і землекористувачів, зокрема орендарів, у збереженні та відтворенні родючості ґрунтів, на захист від негативних наслідків виробничої діяльності;
д)встановлення юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства, зокрема за псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами; за відхилення від умов розміщення проектування будівництва і введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;за невиконання вимог природоохоронного режиму використанняземель тощо.
2. Пріоритет інтересів Українського народу як суб'єкта права власності на землю закладено у статтях 13, 14 Конституції України. Цей принцип є не тільки конституційним і загальноправовим, а й спеціальним принципом земельного права як такий, що стосується основних конкретних засад права власності на землю і права землекористування в Україні. У ЗК України закріплено, що право на одержання у власність земельних ділянок мають громадяни України. Це правило поширюється і на землю, яка може належати громадянам на праві спільної власності. Іноземні громадяни, іноземні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні об'єднання й організації з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, можуть бути суб'єктами права власності, постійного чи тимчасового користування відповідно до договору. Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи не можуть бути суб'єктами права власності лише на землі сільськогосподарського призначення.
3. Цільове і раціональне використання земель. Земельне законодавство України визначає не лише право власності на землю і право землекористування, не лише категорії земель, але й забезпечує принцип цільового і раціонального їх використання. Питанням використання земель у ЗК України відведено спеціальну главу 4, яка охоплює чотири статті. В них закладені такі основні положення:
а)з метою цільового і раціонального використання всі землі в Україні розподілені на дев'ять категорій, зокрема землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадськоїзабудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду;землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 ЗК України);
б)переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення за правилами, встановленими ЗК України. Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої проводиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення;
в) для кожної категорії земель встановлено спеціальний правовий режим, спеціальне цільове призначення. З цією метою землі кожної з категорій розподіляються на угіддя, ділянки тощо. Так, землі сільськогосподарського призначення надаються у власність та у користування для: ведення товарного сільськогосподарського виробництва; ведення особистого селянського господарства; городництва, сінокосіння і випасання худоби; дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду у сільському господарстві; ведення підсобного сільського господарства несільськогосподарськими організаціями. Землі житлової та громадської забудови за цільовим призначенням надаються для забудови об'єктів, що визначається проектом забудови, зокрема для житлового, гаражного і дачного будівництва, для будівництва об'єктів промисловості, транспорту, зв'язку, адміністративних будинків тощо. До земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення належать землі заповідників, національних зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, заказників, заповідних урочищ, пам'яток природи. Спеціальне цільове призначення мають землі лісогосподарського призначення і водного фонду, землі оздоровчого, рекреаційного призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
4. Державний контроль за використанням та охороною земель як принцип випливає зі ст. 14 Конституції України: земля перебуває під особливою охороною держави. Він передбачає ряд організаційно-правових заходів, спрямованих на забезпечення конституційних прав громадян і юридичних осіб на землю, на використання та охорону земель з метою забезпечення додержання всіма державними і громадськими органами, а також підприємствами, установами організаціями і громадянами вимог земельного законодавства з питань ефективного використання та охорони земель.
Основу цього принципу становлять такі заходи:
а) створення спеціальних органів для здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і визначення їх функцій і компетенцій. До таких органів належать: виконавчі органи, органи місцевого самоврядування, Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, інші спеціально уповноважені на те державні органи (наприклад, Міністерство аграрної політики України, Міністерство з надзвичайних ситуацій України, органи прокуратури, державної контрольно-ревізійної служби тощо);
б)встановлення змісту і порядку здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, а також функцій і компетенції органів, уповноважених здійснюватиконтроль, забезпечити їх охорону, зокрема у питаннях розпорядження землями усіх категорій, приватизації і надання земельних ділянок у приватну власність громадянам і юридичнимособам України;
в)здійснення управління земельними ресурсами, моніторингу, тобто спостереження за станом земельного фонду з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідаціїнаслідків негативних процесів, ведення землеустрою, кадастру та державної реєстрації;
г)припинення права постійного користування земельною ділянкою в разі використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіо-активного забруднення, погіршення екологічної обстановки;
ґ) притягнення до юридичної (адміністративної, цивільної чи кримінальної) відповідальності осіб, винних у порушенні земельного законодавства.
5. Нормативне встановлення правового режиму земель відповідних категорій як принцип, спрямований на правове забезпечення раціонального та ефективного використання всіх земель України, виходить з того, що землі — це найцінніше надбання Українського народу, які перебувають під особливою охороною держави. З цією метою ЗК України (ст. 19) усі землі України відповідно до їх цільового призначення поділяються на землі:
сільськогосподарського призначення;
житлової та громадської забудови;
природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;
лісогосподарського призначення;
водного фонду;
промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Враховуючи, що правовий режим земель кожної категорії висвітлюється в спеціальних розділах, немає потреби розкривати його зміст у цьому розділі, оскільки законодавством особливо підкреслюється пріоритетність земель сільськогосподарського призначення, цей принцип доцільно виділити у спеціальний принцип земельного права.
6. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення порівняно з іншими землями. Землі сільськогосподарського призначення є основним засобом виробництва у сільському господарстві. Вони виділені в окрему категорію земель, для яких встановлено особливий правовий режим, спрямований на організаційно-правове забезпечення їх раціонального та ефективного використання, збереження та охорону. Принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення передбачає таке:
а)землі, придатні для потреб сільського господарства повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, передаватися у власність чи в користування лише для ведення сільського господарства чи лісового господарства, зокрема для виробництвасільськогосподарської продукції, лісівництва, для ведення особистого селянського господарства, садівництва та огородництва;
б)для інших цілей надаються землі несільськогосподарського призначення, які не придатні для ведення сільського господарства або сільськогосподарські угіддя гіршої якості;
в)визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру;
г)встановлення особливого порядку вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, а також лісів першої групи та лісів з особливим режимом лісокористування. Вилучення таких земель для державних та громадських потреб допускається, як виняток, за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування під контролем спеціальних органів державної влади та громадськості;
ґ) недопустимість вилучення особливо цінних продуктивних земель;
д) законодавчого встановлення обов'язку власників земельних ділянок і землекористувачів забезпечувати використання землі відповідно до цільового призначення та умов її надання. ЗК України передбачено, що право користування землею припиняється за рішенням суду в разі використання її не за цільовим призначенням.
7. Реальність і гарантування прав суб'єктів права на землю. Реальні права власності громадян та юридичних осіб України на землю, право власності на земельні ділянки і користування земельними ділянками іноземних фізичних і юридичних осіб проголошені Конституцією України і земельним законодавством України, за винятком земель сільськогосподарського призначення щодо іноземних громадян і юридичних осіб. Але важливо не тільки проголосити, а й забезпечити їх гарантування і реальне здійснення.
Гарантії земельних та інших прав громадян України закріплені у Конституції України. Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, гарантується право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо, право власності на землю. Право приватної власності є непорушним, а тому ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове • відчуження об'єктів права приватної власності, зокрема й на землю, може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Реалізація гарантій земельних прав здійснюється відповідно до норм земельного, цивільного, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Земельним законодавством, зокрема, визначені органи, які здійснюють регулювання земельних відносин, передають земельні ділянки у приватну власність і надають у користування, встановлено порядок вирішення цих питань, а також порядок припинення права на землю, встановлено порядок, правовий механізм надання земельних ділянок у приватну власність, надання її у користування, зокрема на умовах оренди; припинення права власності чи користування земельною ділянкою; порядок проведення земельного кадастру, землеустрою, організації державного контролю за використанням та охороною земель; порядок відшкодування шкоди власникам землі і втрат сільськогосподарського виробництва; встановлено порядок розгляду земельних спорів і притягнення винних осіб до юридичної (цивільно-правової, адміністративної, кримінальної) відповідальності за порушення земельного законодавства.
5. Співвідношення земельного права з суміжними галузями права
Земельне право регулює земельні відносини, які в окремих випадках стикуються, поєднуються чи переплітаються з державними, організаційно-адміністративними, цивільними, фінансовими, екологічними, аграрними, трудовими, процесуальними та іншими відносинами. Проте це не означає, що норми земельного права дублюють норми інших галузей права, що має місце паралелізм у правовому регулюванні. Річ у тім, що на практиці немає чіткої межі між нормами різних галузей права, водорозділу у разі застосування. Так, земля може розглядатися як об'єкт купівлі-продажу, оренди, міни. Вона може бути об'єктом охорони навколишнього природного середовища, просторовим базисом і засобом виробництва сільськогосподарської продукції. У кожному з цих напрямів використання землі складаються різні досить специфічні суспільні відносини, які є предметом правового регулювання нормами земельного, цивільного, екологічного, господарського, адміністративного чи аграрного права. Земельне право не втручається у сферу інших галузей права. У своїй сукупності земельні відносини, об'єктом яких також є земля, мають власну специфіку, предмет регулювання, власний правовий режим.
Як уже зазначалося у попередніх підрозділах, земельні відносини мають власний предмет регулювання, який на відміну від предмета регулювання інших галузей права в цілому природно регулюється нормами земельного права.
У зв'язку із цим виникає потреба розглянути співвідношення земельного та інших галузей права, відмежувати земельне право від інших галузей.
Оскільки таке співвідношення земельного права з іншими галузями права має місце і в інших країнах СНД, що стали на шлях земельних реформ, доцільно висвітлити розв'язання проблеми визначення місця земельного права в загальній системі права в Україні з використанням досвіду законодавчого регулювання Російської Федерації та інших держав.
Земля як об'єкт права виступає предметом регулювання державного і земельного права. Нормами державного права визначається державний устрій; адміністративно-територіальна система; земельна територія держави, на яку поширюється юрисдикція органів державної влади; кордони країни і кордони адміністративних територій. Нормами земельного права регулюються економічні земельні відносини. Виходячи з потреб раціонального використання землі, земельне право поділяє землі на відповідні категорії, визначає цільове призначення кожної з категорій землі, встановлює для них відповідний правовий режим. Вирішує питання розміщення населених пунктів, розташування виробничих об'єктів, виділення частини земель, як основного засобу для виробництва сільськогосподарської продукції.
Оскільки земля є об'єктом багатоманітних суспільних відносин, має різний за своїм змістом правовий режим і цільове призначення, природним є те, що багато питань, котрі стосуються землі, вирішуються адміністративним правом, для якого характерним будуть відносини влади і підпорядкування. Так, в адміністративному порядку вирішується питання відведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її межі, видаються правовстановлюючі документи про право власності на земельну ділянку чи землекористування, здійснюється контроль за додержанням земельного законодавства. Проте можливості владного втручання у земельні відносини досить обмежені.
Внутрішні питання використання землі в межах її цільового призначення вирішують власник землі чи землекористувач. Земельним законодавством вирішується порядок набуття і припинення права власності і права користування земельною ділянкою, права та обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів, правовий режим земель різних категорій, які за своєю правовою природою не збігаються з нормами адміністративного права, хоч окремі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві мають місце. Проте функції і компетенція органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, які здійснюють функції регулювання земельних відносин, обмежені нормами земельного законодавства. Так, функції і компетенція органів державного контролю за використанням землі і додержанням земельного законодавства, органів землеустрою визначені безпосередньо нормами земельного права.
Земельне право має багато спільних рис з цивільним правом. Цивільним правом, зокрема у главі 27 ЦК України, визначаються: суб'єкти права всіх форм власності на землю (приватної, державної і комунальної), правоздатність і дієздатність юридичних і фізичних осіб; регулюються договірні відносини, в яких земля виступає як об'єкт договору нарівні з іншими майновими об'єктами; вирішуються питання застави землі, сервітуту, відшкодування шкоди, заподіяної землі і майновим об'єктам, розташованим на земельних ділянках. І це цілком природно, оскільки раніше в Україні, Росії, а нині в багатьох інших країнах, земля розцінювалася і розцінюється як майновий об'єкт, є об'єктом грошового обігу, проте земельні відносини регулюються земельним законодавством.
У радянський період, коли земля була вилучена із товарно-грошового обігу, земельні відносини регулювалися спеціальним законодавством, у зв'язку з чим земельне право відділилося від цивільного, була створена галузь земельного законодавства, а в системі права — галузь земельного права1.
1 Перший Земельний кодекс УРСР було прийнято 29 листопада 1922 р.
Земельне право, використовуючи норми цивільного права з питань власності, оренди, юридичної особи, припинення майнових відносин, розширює сферу своєї дії, регулює земельні відносини, які мають свій предмет, особливості, специфіку, свої відмінності і потребують особливих методів правового регулювання.
Співвідношення між земельним і фінансовим правом полягає в тому, що фінансове право регулює відносини, зокрема земельні, в галузі бюджету, доходу, податків, видатків, бюджетного фінансування, фінансового контролю і грошового обігу. Методом фінансово-правового регулювання є метод владних приписів.
У процесі використання землі кошти витрачаються як з бюджету, так із вкладень власників землі і землекористувачів. З бюджету вони витрачаються на землеустрій, розроблення проектної документації для надання земельних ділянок у власність громадянам для ведення особистого селянського і фермерського господарства. За рахунок землекористувачів для розроблення корисних копалин здійснюються заходи щодо рекультивації землі за рахунок осіб, винних у псуванні землі та зниженні її якості, власникам землі відшкодовується шкода, заподіяна земельним ресурсам. За рахунок осіб, яким надаються земельні ділянки для державних чи громадських потреб, відшкодовується вартість землі власникам і витрати на поліпшення землі землекористувачам, а втрати сільськогосподарського виробництва — державі. Ці досить суттєві відмінності визначають особливості фінансових відносин у системі земельних відносин і є їх складовою.
Земельне право у багатьох випадках узгоджується з екологічним правом, оскільки земля є одним з основних об'єктів природи і засобів сільськогосподарського виробництва. У статті 13 Конституції України записано, що земля, надра, вода, атмосферне повітря є об'єктами права власності Українського народу. Особливістю землі як об'єкта природи є те, що вона використовується для забезпечення життєдіяльності людини, усіх живих істот.
Відмінністю від інших об'єктів є те, що земля —це просторовий базис всесвіту, відмежування земельної території України кордонами від території інших держав, місце для розташування населених пунктів, регіонів, основний засіб сільськогосподарського виробництва.
Основними засадами екологічного права є охорона землі, як і інших об'єктів навколишнього середовища, створення правовими засобами сприятливих умов для її збереження і раціонального використання. Конституція України відносить землю до одного з найважливіших об'єктів природних ресурсів. Вона є природним надбанням людства, основним національним багатством і підлягає особливій державній охороні (ст. 14 Конституції України).
Земельне право розглядає землю як природний ресурс і як економічну категорію, як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Саме тому земельні правовідносини мають значні відмінності, які складають самостійний предмет правового регулювання і дають підставу для створення самостійної галузі земельного права.
Предметом земельного права є також земельні відносини економічного і соціального змісту. З цих міркувань земельне право поділяє всі землі на дев'ять категорій за своїм цільовим призначенням. Земельне право регулює відносини приватної, державної і комунальної власності, зокрема у питаннях виникнення, зміни і припинення права власності.
Земельне право узгоджується, взаємодіє, але не ототожнюється з екологічним правом. Предметом екологічного права є екологічні відносини, що складають систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, до яких належать і земельні ресурси. З цих позицій Конституція України розглядає землю як один з об'єктів природних ресурсів. Відповідно до ст. 13 Конституції України «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу». Між тим, Конституція України виділяє землю серед інших природних ресурсів як об'єкт економічного призначення, яка є «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» (ст. 14 Конституції України).
Екологічне право в теорії права розглядається як комплексна галузь права, до складу якої на засадах підгалузі входять поряд з іншими й окремі норми земельного права. Слід підкреслити, що на рівні підгалузі до екологічного права входять тільки окремі норми земельного права, перш за все ті, які регулюють відносини у сфері раціонального використання та охорони землі як об'єкта природи.
Особливість земельного права як самостійної галузі полягає в тому, що предметом його регулювання є переважно економічні земельні відносини, які виникають у зв'язку з виникненням і припиненням права власності на землю і права землекористування, використання землі як території для розташування регіонів, населених пунктів, об'єктів промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, оздоровчого та іншого призначення, як основного засобу сільськогосподарського виробництва, з визначенням цільового призначення, порядку та умов використання землі, відносини, що входять до предмета земельного права і стосуються екологізації землекористування. Характерною ознакою є вимоги норм земельного права щодо діяльності землевласників і землекористувачів у процесі здійснення ними своїх правочинів, а також щодо здійснення землевпорядних дій, спрямованих на забезпечення цільового господарського використання земель.
Але оскільки земля є одним з найважливіших об'єктів природи, то зрозуміло, що екологічні відносини, які виникають у процесі використання землі, регулюються нормами як екологічного, так і земельного права. Виходячи з цього, окремі інститути земельного та екологічного права мають комплексний характер. Не дублюючи, вони доповнюють один одного у своїй сукупності, забезпечують правову охорону землі як об'єкта природи, так і раціональне господарське використання землі відповідно до її цільового призначення як об'єкта екологічних, економічних і соціальних відносин.
Земельне право відрізняється від аграрного права тим, що предметом останнього є суспільні виробничі відносини, які виникають і здійснюються у сфері виробництва сільськогосподарської продукції. Земля використовується у сільському господарстві як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Використання землі як засобу сільськогосподарського виробництва є основним елементом аграрних відносин, що мають суто виробниче та економічне призначення. Об'єктом аграрних відносин є землі лише сільськогосподарського призначення. Ті суспільні відносини, які виникають та існують з приводу використання земель сільськогосподарського призначення є частиною аграрних відносин. Вони стосуються питань реалізації права власності на землю і землекористування, передання земельної ділянки в оренду, розподілу землі на сівозміни, підвищення родючості землі в процесі її господарського використання, боротьби з ерозією, псуванням і забрудненням, рекультивації.
На відміну від аграрного норми земельного права, предметом якого є земельні відносини, спрямовані на забезпечення цільового використання земельних ділянок, на створення належних правових умов раціонального використання земель, встановлення їх правового режиму і правової охорони.
Більшість норм земельного права належать до так званих «матеріальних норм». Це, зокрема, норми, які визначають категорію земель, право власності на землю, права та обов'язки суб'єктів права на землю, правовий режим земель відповідних категорій тощо. Одночасно земельне право містить ряд процесуальних норм, які створюють своєрідний механізм реалізації матеріальних норм.
До земельних процесуальних норм належать, зокрема, норми про порядок виникнення, зміни і припинення права на земельну ділянку, надання земельних ділянок у власність і передання їх у користування, зокрема в оренду, про порядок розподілу земель на категорії і переведення їх з однієї категорії в іншу, про порядок проведення землеустрою, відшкодування вартості землі і втрат сільськогосподарського виробництва у зв'язку з відведенням її для державних і громадських потреб, про порядок вирішення земельних спорів тощо.
Земельно-процесуальні норми відрізняються від цивільно-процесуальних, господарсько-процесуальних, адміністративно-процесуальних норм. В окремих випадках реалізація земельного права відрізняється від інших галузей тим, що норми першого регулюють порядок захисту земельних прав. Так, майнові спори, пов'язані із земельними відносинами (враховуючи спори про відшкодування збитків і визначення їх розмірів), вирішуються загальним судом, господарським або третейським судом в порядку цивільно-процесуального, адміністративно-процесуального чи господарсько-процесуального судочинства. В порядку адміністративного судочинства оскаржується рішення органів місцевого самоврядування чи місцевої державної адміністрації про відмову у наданні земельної ділянки для ведення особистого селянського і фермерського господарства.
Земельно-процесуальні норми, які здебільшого передбачені ЗК України, регулюють спеціальний порядок захисту земельних прав, процедуру реалізації їх на практиці. Так, нормами земельного права встановлено порядок вилучення (викупу) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам та організаціям, яке провадиться за згодою власників і землекористувачів на підставі рішення органів виконавчої влади щодо земель державної власності та органами місцевого самоврядування щодо земель комунальної власності. Вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями та інших цінних земель для несільськогосподарських потреб, земель природоохоронного та іншого, передбаченого ЗК України призначення, допускається, як виняток, за погодженням з Кабінетом Міністрів України чи Верховної Ради України (статті 150,151 ЗК України).
Якщо нормами адміністративно-процесуального права встановлено порядок накладення на осіб, які допустили адміністративне правопорушення у сфері земельних відносин, адміністративного стягнення, то нормами земельного права встановлюється перелік земельних правопорушень, а також встановлено порядок застосування земельно-правових санкцій. Наприклад, місцеві ради можуть звертатися з позовом до суду про припинення права оренди та права користування земельною ділянкою у випадках використання землі не за цільовим призначенням, нераціонального використання або способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів і забруднення, якщо уповноважені державні органи письмово попередили власників землі і землекористувачів про необхідність усунення цих порушень у місячний строк, якщо в разі неусунення цих порушень на винних було накладено адміністративне стягнення і винні особи не усунули порушень у наданий для них строк для їх усунення (статті 143-144 ЗК України).
Досить значні відмінності земельно-процесуального права від кримінально-процесуального. Останнє регулює відносини кримінального судочинства за порушення земельного законодавства з ознаками кримінального злочину. Ним встановлено порядок порушення кримінальної справи, проведення попереднього розслідування, розгляду кримінальної справи у суді першої інстанції, а також в апеляційних і касаційних судах.
Нормами земельного законодавства подано перелік правопорушень, за які винні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність (ст. 115 ЗК України).
Вид юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні конкретних норм земельного законодавства, цим законодавством не визнається.
Конкретні злочини у сфері земельних відносин передбачені у Кримінальному кодексі України (далі — КК України). Порядок кримінального судочинства з цих, як і з будь-яких інших порушень кримінального закону, визначається кримінально-процесуальними нормами.
Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:
Земельне право є самостійною галуззю права у правовій системі України. Нормами земельного права регулюються специфічні земельні відносини, які складають предмет земельно-правового регулювання.
Предмет правового регулювання земельного права в окремих випадках на засадах комплексності узгоджується, поєднується, стикується з предметом правового регулювання відносин інших галузей права з питань, що стосуються землі.
Визначити предмет земельного права, відокремити його від предмета регулювання іншими галузями права можливо за умови комплексного підходу до вивчення всіх сторін правовідносин, об'єктом яких є земля, визначення предмета правового регулювання перерахованих вище та інших галузей права шляхом їх виокремлення.
Система земельного права
Характерною ознакою комплексних земельних правовідносин є те, що вони регулюються нормами публічного і приватного права. Кожне явище може бути зрозумілим і розпізнаним, якщо воно буде впорядковане за формою, змістом і системою. Систематизація правових явищ здійснюється на підставі формально впорядкованих відносин, які регулюються відповідними правовими нормами, що за змістом об'єднуються в інститути і галузі права. Групи однорідних правових норм у певній сфері суспільного життя за змістом об'єднуються в інститути права. Наприклад, інститут права власності на землю (земельну ділянку), інститут правового режиму земель сільськогосподарського призначення, інститут землеустрою тощо. Це первинна ланка системи права. Однорідні правові інститути, нормами яких регулюються відносини у певній сфері суспільного життя, наприклад земельні відносини, складають галузь права. Всі галузі права складають систему права України. її сутність полягає в наявності впорядкованої сукупності правових норм і правових інститутів, кожний елемент яких посідає в цій сукупності певне місце. Воно визначається функцією, соціальним призначенням кожної норми у структурованій за формою і змістом системі права. Всі елементи впорядкованої структури відповідної сукупності взаємопов'язані і взаємодіють між собою.
З урахуванням соціальних функцій правові норми об'єднуються в інститути не схоластично, а згруповуються в певній структурованій однорідності і послідовності, забезпечуючи єдність у правовому регулюванні суспільних відносин. У системі земельного права, наприклад, виділяються такі основоположні інститути: права власності на землю, державного регулювання земельних відносин, регулювання використання земель і угод, об'єктом яких є земля (земельні ділянки). У певній послідовності розміщуються інститути, якими визначається цільове призначення і правовий режим земель відповідних категорій, зокрема земель сільськогосподарського призначення, земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, лісогосподарського призначення і водного фонду; правовий режим земель, що належать громадянам, юридичним особам і державі; земель, що особливо охороняються, тощо. Формування системи земельного права, таким чином, здійснюється на засадах структуризації права України в цілому, яка створюється як багаторівнева структура в традиційному типовому порядку «правова норма — правовий інститут — підгалузь — спеціальна галузь (комплексна спеціалізована галузь)». Система охоплює чотири основні її рівні: структуру окремого нормативного припису (норми права); структуру правового інституту; структуру галузі права; структуру права в цілому, яка визначається як система права України.
Земельне право є самостійною галуззю права в системі права України і розглядається у сукупності з системою галузі земельного законодавства, а також з системами науки і навчальної дисципліни земельного права.
Система земельного права розглядається як науково обґрунтоване послідовне розміщення однорідних інститутів і норм, що об'єднані в інститути, залежно від змісту, функцій, цільового призначення і способів їх реалізації, які обумовлені характером та особливостями суспільних земельних відносин, що ними регулюються, зокрема земельних матеріальних і процесуальних норм.
Наведене вище дає підстави побудувати систему галузі земельного права України за структурою ЗК України. Вона складається з норм права, якими є статті, що безпосередньо предметно регулюють певні земельні відносини. Статті ЗК України за предметом і змістом логічно об'єднані в певну групу земельно-правових норм, якими регулюється відповідна однорідна група земельних відносин. Кожна група таких правовідносин розподілена на глави і становить інститут земельного права. Інститути земельного права (глави ЗК України) групуються в окремі розділи, кожний із яких можна розглядати як підгалузь земельного права або ж як укрупнений інститут земельного права, якщо у розділі міститься невелика кількість глав.
Структурно система галузі земельного права складається з 10 розділів, 37 глав, 212 статей і 23 пункти (Прикінцевих і Перехідних положень, викладених у двох останніх розділах ЗК України), зокрема:
Розділ і. Загальна частина;
Розділ II. Землі України;
Розділ III. Права на землю;
Розділ IV. Набуття і реалізація права на землю;
Розділ V. Гарантії права на землю;
Розділ VI. Охорона земель;
Розділ VII. Управління в галузі використання і охорони земель;
Розділ VIII. Відповідальність за порушення земельного законодавства;
Розділ IX. Прикінцеві положення; Розділ X. Перехідні положення.
Наука земельного права розглядається як творча науково-пізнавальна, науково-дослідницька і навчальна діяльність у галузі земельних правовідносин, як спеціалізована частина правової науки України. Предметом науки земельного права є не лише норми права і правові інститути, що становлять систему галузі права, а й теоретичні питання розвитку земельного права і земельного законодавства, земельних правовідносин (право-творчої і правозастосовної діяльності), історії земельного права, концепції та ідей земельного права, їх наукового обґрунтування і реалізації, вивчення стану і досвіду розвитку земельного права в Україні та зарубіжних країнах.
Земельно-правові норми та інститути, як і в інших галузях права, в науці земельного права поділяються на загальні і спеціальні (особливі). Перші становлять загальну частину земельного права. Нормами загальної частини регулюються усі відносини, що є предметом земельного права в цілому. Спеціальна або особлива частина охоплює правовим регулюванням спеціальні (окремі) підгрупи земельних суспільних відносин, зокрема прав на землю, порядку набуття і припинення, земельного кадастру і землевпорядкування тощо. Це також норми, що стосуються регулювання земельних відносин, об'єктом яких є землі відповідних категорій, якими визначається їх правовий режим.
Земельне право як навчальна дисципліна спрямоване на науково-методологічне забезпечення вивчення земельного права у вищих та середніх юридичних, аграрних, економічних, землевпорядних навчальних закладах України, на сприяння засвоєнню студентами основ земельного права, вміння реалізувати норми земельного права і земельне законодавство на практиці.
З огляду на це В. І. Андрейцев обґрунтовано пропонує спрямувати освітню юридичну діяльність на:
розуміння права не тільки як соціального регулятора, а й як засобу встановлення і забезпечення міжособистих правових зв'язків у різних за характером правовідносинах (абсолютних і відносних);
використання його як особливого соціального феномену — форми правової культури та світогляду української нації і народу, що увібрала у себе національні правові традиції і прогресивні ідеї історичного українського права;
усвідомлення права як специфічної угоди, в якій уособлюються інтереси різних соціальних груп і прошарків, та засобу їх забезпечення у реальній правозастосовчій діяльності;
становлення права як ціннісної категорії, спрямованої на забезпечення предмета природних та законних прав як засобу задоволення соціально-правових запитів особи за допомогою державних та інших публічно-правових інституцій;
культивування права як форми концентрації приватного (людського) і публічного (державного та корпоративного) інтересів. Тому юридична освіта має ґрунтуватися на поглибленому вивченні та засвоєнні двох основних блоків правового.регулювання (публічно- і приватно-правового), розглядуваних у тісному генетичному поєднанні в системі законодавства;
сприйняття права як певного блага, неодмінної умови правосуб'єктності особи, спрямованої на охорону та захист закріплених у Конституції України та інших актах законодавства її суб'єктивних можливостей;
розгляд права як важливого засобу становлення суверенної держави, гаранту її безпеки та незалежності1.
1 Андрейцев В. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 16, 17.
Земельне право як навчальна дисципліна розподіляється на три частини: загальну, особливу і земельного права зарубіжних держав. У загальній частині розглядається теорія земельного права (предмет і система, історія і витоки земельного права, земельно-правові норми і земельно-правові відносини, право власності на землю і землекористування, державне управління земельним фондом і правова охорона земель, а також земельне процесуальне право щодо реалізації прав на землю.
Особливу частину становлять розділи щодо реалізації права на землю. У ній висвітлюється правовий режим земель сільськогосподарського призначення, земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення і водного фонду, земель, наданих для використання надр.
У третій спеціальній частині викладається земельне право зарубіжних країн, досвід яких має як пізнавальне значення, так і сприяє використанню його у законотворчій і правозастосовчій діяльності в Україні. Особливо важливо вивчати досвід формування і реалізації земельного права зарубіжних країн, коли Україна вирішує основні напрями розвитку земельного права і земельно-правових відносин у контексті адаптації його до земельного законодавства ЄС і СОТ, співробітництва у системі Єдиного економічного простору (ЄЕП).
Система земельного права як навчальної дисципліни формується відповідно до навчальних програм юридичних вузів чи факультетів. У цьому підручнику система земельного права розроблена відповідно до Програми курсу земельного права Київського університету права НАН України (КУП НАНУ).
• РОЗДІЛ 2
ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.
Земельні відносини на території сучасної України існують з давніх давен. Про це свідчать записи грецького історика Геродо-та1. У них він згадує, що скіфи, які проживали на узбережжі Дніпра, Буга, Дністра (нині Дніпропетровська, Київська, Полтавська, Вінницька, Хмельницька області), займалися вирощуванням хліба для продажу, розводили рогату худобу, коней, овець. Із нескіфських народів землеробами були переважно, ге-лони, які вживали хліб як харчовий продукт. Багатства Скіфії приваблювали греків, які, починаючи з VIII ст. до Різдва Христового, засновують у північному Причорномор'ї свої колонії, обробляють землі. Стародавні римляни у І ст. після Різдва Христового також користувалися багатствами Скіфії2.
1Геродот / Пер. М. Мищенка. — 1885. — С. 305, 307, 318, 345 та ін.
2Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К: Наукова думка, 1990.—Т. І — С. 397.
Оскільки юридичних джерел щодо змісту і природи земельних відносин не збереглося, можна припускати, що скіфські народи займалися землеробством і використовували для цієї мети вільні, незаймані землі гуртом, общинами за правилами звичаєвого права, що переходило з покоління в покоління. Правила використання землі для вирощування хліба з метою споживання і виділення для продажу встановлювалися общинами, зборами громади відповідного поселення.
Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалося на території нинішньої України багато віків. Відомий історик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продовжено його сином Ярославом і синами Ярослава.
До того часу державницьких відносин на території України не було або про них немає літературних згадок. Руським правничим кодексом М. Грушевський називає «Руську правду», прийняту київським князем Ярославом Мудрим. М. Грушевський підкреслював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормування державних відносин, виділяв його зі звичаєвого права і називав це чимось особливим1.
Як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділялася на землі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Землі поділялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам («земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодом сформувалася громадська «аристократія».
Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них було Київське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям2. Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які свої внутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нормами «Руської правди».
1Грушевський М. Історія України-Руси. ХІ-ХІІ вік: В 11 т. —• К: Наукова думка, 1992. — Т. 2. — С. 38.
2Грушевський М. Там само. — С. 296-297.
Громадська аристократія спочатку мала значний вплив на князів і навіть вирішувала питання про їх призначення чи заміну. Віче все більше прибирало до себе владні повноваження. Так створювалася сильна і впливова аристократія, яка вступала в союз з князівсько-дружинними правителями. Цей союз відбивався на княжій політиці і знайшов відтворення у «Руській правді», яка значною мірою має ясно виражений характер захисту інтересів багатих. Деякі обмеження, зроблені проти цих інтересів, були викликані, ймовірно, народними рухами, що в той час мали місце1.
Поступово відбувалося зрощування громадської аристократії з князями та їх дружинниками, внаслідок чого сільська община стала розпадатися, поділятися на феодалів і залежних від них смердів.
Феодали привласнювали собі общинні землі, закріпачували селян. Селяни ставали повністю залежними від феодалів, але до кінця XV ст. мали право вільного переходу від одного феодала до іншого після сплати податку землевласнику.
Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне право впроваджувалося на території України у жорсткіших формах.
У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель. У XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини II опублікував маніфест про початок відмежування приватних земель, а в 1766 р. — «Генеральні правила» і «Настанови землемірам» про проведення межування. Ці правові акти більше ста років відігравали основоположну роль в організації і регулюванні земельного кадастру2.
Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, посилення утисків з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі — землі запорізьких козаків. З XVIII ст. українські селяни масами осідали на Низу, споруджували там житло, культивували землю.
1Грушевський М. Там само. — С. 289-291.
2Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новьій юрист, 1998. — С.81.
Юридичних джерел регулювання земельних відносин серед запорізьких козаків не збереглося. Як пише відомий український історик Д. І. Яворницький, у запорізькому краї вся земельна територія являла собою общинну власність. За його твердженням, січове товариство володіло різними угіддями на правах общини, міняючи щорічно володіння ними між усіма без винятку товаришами. Відомо й те, що січове товариство віддавало деякі ділянки землі для козаків-зимівчан в їх особисту власність1. Тим самим підтверджується думка, що поряд з общинною власністю на території запорізьких січовиків поступово впроваджувалася приватна власність на землю.
Кріпосницькі земельні відносини на Запоріжжі, як і на всій території України, були впроваджені російською імператрицею Катериною II, яка в 1765—1766 рр. поширила на всі козацькі землі дію російського законодавства2.
У XIX ст. система земельних відносин зазнала деяких змін. Народжуваний у Росії капіталізм потребував землі для будівництва заводів і фабрик. Указом імператора Олександра І «Про купівлю до заводів сіл» від 12 грудня 1801 р. скасовувалася заборона на купівлю населених пунктів купцями і промисловцями разом із заводами. Цим Указом міщанам, купцям і всім селянам, крім поміщицьких, було надано право купувати землі, а Указом імператора Миколая І від 3 березня 1848 р. таке право було надано і поміщицьким селянам. Указом імператора Олександра І «Про вільних хліборобів» від 20 лютого 1803 р. поміщикам було надано право (проте це не було обов'язком) відпускати своїх селян на волю за ними ж установлений викуп.
Російський вчений Б. В. Єрофєєв виділяє такі особливості правового регулювання земельних відносин у стародавній і середньо-віковій Русі:
1 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К.: Наукова думка 1990. —Т. І. — С. 397.
Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С.81.
у Київській Русі феодальні відносини розвивалися нерівномірно. У Київській, Галицькій і Чернігівській землях цей процес відбувався швидше, ніж в інших;
феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальних відносин, типу васалітету — сюзеренітету. Існувала особиста залежність одних васалів від інших, а великий князь спирався на менших князів та бояр, які шукали у нього захисту під час воєнних конфліктів;
високий авторитет церкви в давні і середні віки сприяв становленню її як великого землевласника, який отримував наділи від держави та феодалів;
розвитку феодальних відносин сприяло майже двостолітнє панування на Русі Золотої Орди;
феодальна роздробленість була гальмом економічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними. Це негативно впливало на розвиток землеробства1.
Професор Б. В. Єрофєєв зробив ще один висновок з аналізу земельних відносин у Російській імперії. Він пише, що у ХУІІ-ХУІІІ ст. фактично склався земельно-правовий лад, який у ході Лютневої революції 1917 р. не був повністю зруйнований, а через пару десятиліть окремі елементи цього ладу в трансформованому вигляді були закріплені у нормах законодавства радянського періоду2.
Певні зміни у державному регулюванні земельних відносин під впливом капіталістичного розвитку і посилення феодально-кріпосницьких тенденцій супроводжувалися загостренням суперечностей у суспільстві між окремими соціальними групами. Через це кріпосне право стало «пороховою бочкою» для держави3. Держава вимушена була його скасувати.
2. Характеристика правового режиму земель в Україні від скасування кріпосного права до встановлення радянської влади (1861—1917 рр.)
До 1917 р. Україна була частиною Російської імперії. Власної правової системи вона не мала, як не мала і земельного законодавства. На території України діяло законодавство Російської імперії. Тому правильніше буде говорити про правовий режим земель України, яким визначався правовий порядок використання земель відповідно до російського законодавства.
1Ерофеев Б. В. Там само. — С. 78, 79.
2Ерофеев Б. В. Там само. — С. 80, 81.
3Правительственный аппарат самодержавной России в XIX в. — М., 1978. —С. 109, 123,124.
Історично, до 60-х років XIX ст., пануючою формою господарювання в Російській імперії було кріпосницьке господарство поміщиків-дворян. Російські імператори роздавали землю боярам, воєначальникам, іншим вельможам у «помісні наділи», у власність. Поміщики — власники земельних наділів — були не тільки власниками землі. Селяни, які проживали на помісних наділах, перебували у повній кріпосній залежності від поміщиків. Вони були зобов'язані відбувати панщину, безплатно працювати в господарстві поміщика або виплачувати оброк натурою чи грішми. Кріпаки не мали права міняти «свого» пана або міняти місце проживання. Законодавство царського уряду закріплювало й охороняло власність поміщиків на землю і пов'язані з нею станові привілеї, а також закріплювало безправне становище се-лян-кріпаків та їх особисту залежність від поміщиків.
Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності оголосили, що селяни звільняються від кріпосної залежності за викуп.
Проте землю селяни одержали не у власність, а лише в «постійне користування». За користування землею селяни повинні були відбувати на користь поміщиків натуральні повинності або компенсувати їх грішми. До викупу землі між селянами і поміщиками зберігалися кріпосницькі відносини у вигляді панщини і оброку. В результаті селяни перетворювалися з кріпаків у «тимчасовозобов'язаних».
Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти на викуп. Порядок викупу визначався спеціальним законом — Положенням про викуп. Це Положення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу. Польову землю селяни могли викупити лише за згодою поміщика, який міг скористатися правом примусового викупу, якщо йому це було вигідно.
Положенням від 19 лютого 1861 р. встановлювалося, що селяни, які вийшли з кріпосної залежності, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватися у сільські громади. Громада була поземельною спілкою селян, пов'язаних спільністю землекористування (за общинного порядку землеволодіння), і водночас адміністративною одиницею, що виконувала адміністративні і поліцейські функції. Сільська громада наділялася великими правами щодо своїх членів і відповідала перед державою і поміщиками за справне виконання селянами як грошових, так і натуральних повинностей. Усі члени громади були пов'язані круговою порукою. Щоб одержати згоду громади на вихід із неї, необхідно було виконати низку її вимог: відмовитися від землі, сплатити всі недоїмки, сплатити половину викупної позики та ін. Надільна земля надавалася не кожній особі окремо, а селянському двору, селянській сім'ї в особі її домохазяїна. Всі члени сім'ї перебували у повній залежності від домохазяїна.
Положення від 19 лютого 1861 р. торкалося лише найбільш численної категорії селян, що перебували у кріпосній залежності від поміщиків, — так званих приватно-власницьких селян. Законом від 26 липня 1863 р. основні положення реформи були поширені на удільних селян (що перебували в залежності від осіб царської сім'ї), а законом від 18 січня 1866 р. положення реформи поширювалися на державних селян (тих, які платили оброк безпосередньо казні)1.
Положення про викуп 1861 р. надавало членам сільської громади право виділитися з її складу за умов дострокового викупу свого наділу. Законом від 14 лютого 1893 р. право окремих домохазяїв вимагати виділу скасовувалося, виділ з общини був поставлений у залежність від згоди громади. Селянам заборонялося продавати свої наділи землі стороннім, не приписаним до сільської громади особам. Були обмежені права общини на проведення переділів землі. Вони могли проводитися не частіше, ніж через кожні 12 років. Законом від 18 березня 1886 р. заборонялися самовільні сімейні розділи. Для сімейних розділів потрібний був дозвіл сільської громади й управління в селянських справах. Законом від 3 липня 1894 р. посилювалася залежність селян від сільської громади. З цього часу без згоди сільської громади селянин не міг одержати посвідки на проживання (паспорта). Крім того, щоб одержати паспорт, потрібна була також згода глави сім'ї — домохазяїна.
1 Земельне право / За ред. М. Л. Казанцева. — Українське видання / За ред. В. 3. Янчука — К: Вид-во Київського університету, 1960. — С. 19-23.
Законом від 12 липня 1889 р. царський уряд запровадив посаду земських начальників, яким надавалися широкі права щодо селян. Вони мали право звільняти з посад неугодних їм представників селянського самоуправління, зокрема й волосних суддів, розглядати вироки сільського сходу, припиняти виконання цих вироків і подавати їх на скасування в повітовий з'їзд, накладати штрафи на селян і на власний розсуд, без суду, піддавати селян тілесним покаранням, арештам тощо.
9 листопада 1905 р. було видано царський маніфест під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянського населення». Згідно з цим маніфестом, викупні платежі за землю, що залишалися, скорочувалися наполовину, починаючи з 1906 р., і скасовувалися зовсім з 1907 р.
З цього часу на земельні відносини в Російській імперії мала вплив столипінська аграрна реформа, автором і організатором якої був відомий російський державний діяч — голова Ради Міністрів Росії П. А. Столипін.
Після революції 1905 р. земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своє відображення в ряді законодавчих актів. Уряд вирішив створити для себе соціальну опору на селі в особі заможного селянства.
9 листопада 1906 р. було видано указ про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землеволодіння і землекористування. За цим указом вихід із общини вже не залежав від згоди громади. Кожному домохазяїну надавалося право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в певній сільській громаді на момент виділення.
У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювалися у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Громада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби та створювати хутори.
Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалася тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.

Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпилися і розвилися законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі у своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про оренду землі.
Значне місце у столипінському аграрному законодавстві посідало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалася система землевпорядних органів, яка стала провідником земельної політики царського уряду. У законі про землевпорядкування від 29 травня 1911 р. основи столипінського землевпорядкування одержали подальший розвиток. Цим законом визначалися способи поділу земельних громад, порядок виділення землі при виході з общини і перетворення різних форм землеволодіння у відруби і хутори.
Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни у правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основ земельного ладу Росії з його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю зберігалося поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів тощо. І в селянському надільному землеволодінні зберігалися численні залишки кріпосницьких відносин.
Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працях різних авторів мало різні найменування і зміст. Окремі праці з земельного права видавалися й у Києві1.
Удинцев В. Русское горно-земельное право. — К, 1909; Кассо Л. А. Русское поземельное право. — М., 1906; Леонтьев А. Крестьянское право. — СПб, 1909; Хацке О. А. Крестьянское земельное право. — М., 1914.
3.Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.
Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. — і Союзу PCP, відбулися докорінні зміни.
Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 p., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській PCP рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.1 З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, зокрема декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну — було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися.
1Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду УРСР. — Т. 1. — С. 77.
2СУРСФСР. —1918. —№25. —Ст. 346.
3СУ УССР — 1919.— № 1. — Ст. 1.
Декретом РНК РСФРР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалася назавжди і земля передавалася трудящим на засадах зрівняльного землекористування2. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам3. Такі ж вимоги висувалися і в
Конституції УСРР 1919 р.1, а також в декреті РНК УСРР від З квітня 1920 р.2
У 1917-1920 рр. на українських землях існувала Українська Народна Республіка (УНР). 7 (20) листопада 1917 р. Третім Універсалом Української Центральної ради вона була проголошена як автономна частина майбутньої федеративної Росії. 9 (22) січня 1918 р. УНР була визнана «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу. Центром політичного і державного життя у цей час була Українська Центральна Рада. 13-14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу була створена Директорія УНР, яка 26 грудня 1918 р. затвердила Раду Міністрів УНР і ухвалила ряд законів, серед яких новий земельний закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу. Земля проголошувалася добром народу, а земельні ділянки надавалися у безстрокове користування корисним підприємствам загального або місцевого громадського значення; приватно-трудовим господарствам, які займаються власною працею, працею окремих осіб, сімей або товариств; під оселі і будівлі окремим особам товариствам або громадським установам для мешкання, або для торговельних і промислових підприємств. Землі, що передавалися у користування за цим законом могли передаватися у спадщину. Однак наприкінці 1920 р. внаслідок контрнаступу радянських військ державні структури УНР залишили Східну Україну, і на землях України з 1921 р. вона втратила свій вплив і діяла в еміграції у формі Державного центру Української Народної Республіки в екзилі3. Отже, норми земельного закону НДР на практиці не були реалізовані.
1Известия ВЦИК Харьковского губревкома. — 1920. — № 91.
2СУ УССР. — 1920. — № 19.
3Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К, 2000. — Т. 2. — С. 40.
4СУРСФСР.— 1922. —№68. —Ст. 901.
Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла у напрямі видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.)4. Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1.
Досвід РСФРР з кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — ЗК УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. Через єдність класової суті й соціально-економічних основ земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз PCP ще не був офіційно проголошений. Створення його сталося у 1924 р.
Перший ЗК УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі2. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності.
1 Корольков А. И. Опыт кодификации земельного законодательства в СССР // Вопросы кодификации советского права. — Вып. 1. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1957. — С. 77-89.
Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К.: Вища школа, 1971. —
Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садів, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, зокрема й новонароджених, на майно двору. Встановлювалися норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але за умови, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трз'дова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).
ЗК УСРР було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано надати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд був зорієнтований на перехід до колективних форм господарювання на селі1. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р2.
З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким народному комісаріатові освіти було доручено організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі3. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.
133 УРСР. — Додатковий збірник за 1922. — Ст. 1.
233 УРСР.— 1921, — №3. — Ст. 95, 98.
333УРСР.—1921. —№4. —Ст. 120.
Важливим земельно-правовим актом зазначеного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб1. Ці та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалася всенародним добром у межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П. Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні2.
Примітка. Наукові дослідження в галузі земельного права в радянський період були зосереджені здебільшого в PociïJ. Певні здобутки в цій галузі мали також українські вчені4.
1ЗУ УРСР. — 1928. — №21. — Ст. 184.
2Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К: Вища школа, 1971. — С. 24.
3Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР. — M.: Госюриздат, 1958; Жариков С. Ю. Право сельскохозяйственного землепользования.— М.: Юрид. лит-ра, 1969; Ерофеев Б. В. Основы теории земельного права. — М.: Юрид. лит-ра, 1971 та ін.
Індиченко П. Д. Земельне законодавство поміїцицько-буржуазної Росії (1861-1917). — К: Вид-во КДУ, 1959; Миронець І. М. Право землекористування колгоспів. Питання колгоспного права. — К: Вид-во КДУ, 1960; Середа И. Е. Право приусадебного землепользования колхозного двора.— M.: Юрид. лит-ра, 1964; Мунтян В. Л. Правова охорона ґрунтів Української PCP. — К: Наукова думка, 1965; Мунтян В. Л. Правова охорона природи Української PCP. — К.: Вид-во КДУ, 1966; Янчук В. 3. Проблемы теории колхозного права. — M.: Юрид. лит-ра, 1969; Гречко В. В. Правові питання вилучення земель для державних потреб // Радянське право. — 1970. — № 1; Титова H. І. «Земельний кодекс» чи «Кодекс законів про землю» // Радянське право. — 1970. — № 2; Коцюба О. П. Особисте замлекористування громадян. — К.: Урожай, 1984; Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К.: Наукова думка, 1989; Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть. — Харьков: Вища школа, 1986; Янчук В. В. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення.— К., 1987; Кулинич П. Ф. Рациональное использование мелиорированных земель (вопросы правового обеспечения). — К., 1987 та ін. 5 СЗ СССР. — 1927. — № 15.— Ст. 161.
Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про колективні господарства» від 16 березня 1927 р. було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг5. Ці правила стосувалися земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що правом виключної державної власності на землю визнано право користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.
Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялася постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення» (1937 р.)1. На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.2
1СЗ СССР.— 1937. — №37. — Ст. 150.
2СЯ СССР.— 1939. — №34. — Ст. 235.
3ВВР СРСР. — 1968. — № 51. — Ст. 485.
4ВВР УРСР, — 1970. — №29. — Ст. 205.
Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалася. Базою подальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.3 В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися відповідно до Основ. ЗК УРСР було прийнято 8 липня 1970 р.4 Стаття З ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які у прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалася в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу PCP, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.
Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.1 Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, що проживають на цій території.
Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначалися цими Основами, законодавством союзних і автономних республік.
Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів у випадку одержання у спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу PCP.
ЗК УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю, але з урахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української PCP, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.
1 ВВРСРСР.— 1990, — № 10. — Ст. 129.
Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.
4. Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 р.
Після проголошення незалежності України розпочався процес національного відродження і розбудови української державності. Цим обумовлюється потреба створення власної української правової системи.
Правова система української держави почала формуватися дещо раніше — з дня прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економічного і соціального розвитку України, агропромислового комплексу, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоретичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.
Для формування законодавчої бази були використані досягнення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних процесів, зокрема переходу від планово-регульованої до ринкової економіки.
Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На початку становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних ускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносилися зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймалися у новій редакції.
У радянський період земельне право базувалося на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, державною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і життєдіяльності людей земля надавалася у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, зокрема й Українська PCP, не були суб'єктами права власності на землю. Законом СРСР від
13 грудня 1968 р. були затверджені Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік1. Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, які проживали на цій території. Кожен громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, надання якої визначалося Основами і законодавством союзних і автономних республік. Основами в галузі земельних відносин була розширена компетенція союзних республік. Так, згідно зі ст. 14 Основ до відання союзних республік належали: розпорядження землями в межах союзних республік за погодженням з місцевими радами народних депутатів, а також із землево-лодільцями і землекористувачами; розробка і вдосконалення земельного законодавства союзної республіки; контроль за використанням та охороною земель; організація землевпорядкування, ведення державного земельного кадастру та з деяких інших питань.
У зв'язку з цим була звужена компетенція Союзу PCP в галузі регулювання земельних відносин. Наприклад, вирішення питань про надання земель для загальносоюзних і міжреспубліканських потреб здійснювалося Союзом PCP спільно із союзною республікою.
Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її народу. Кодексом було встановлено, що земля надається громадянам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодексу). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надавалася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.
Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 10. — Ст. 129.
Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»1. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постановила оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи.
На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прийнятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фермерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку земельного права і земельної реформи.
Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на землю»2. Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.
1ВВР УРСР. — 199.1. — №10. — Ст. 100.
2ВВР. — 1992. — № 18, — Ст. 225.
13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний кодекс України, який підтвердив указані вище форми власності на землю і врегулював порядок передання земель у приватну власність громадянам України для тих самих цілей, для яких вони за попереднім кодексом надавалися у довічно успадковуване володіння, за винятком надання земель для традиційних народних промислів. Для інших суб'єктів права і для інших цілей зберігалося надання земель у постійне чи тимчасове користування, зокрема на умовах оренди.
Закон України «Про форми власності на землю» і ЗК України 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасували монополію державної власності на землю, встановили приватну і колективну форми власності. Це призвело до ґрунтовних змін у земельних відносинах та проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»1. 5 травня 1993 р. були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»2.
З цього часу розпочався другий етап розвитку земельного права і земельної реформи в Україні. Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у приватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової економіки мають також закони України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р.3 та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р4.
1ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 355.
2ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277.
3ВВР.- 1996.— №45. — Ст.238.
4ВВР. — 1998. — № 46-47. — Ст. 280.
5Урядовий кур'єр. — 1994. — № 176, 15 листоп.
6. Урядовий кур'єр. — 1995. — №121,12 серп.
7 Урядовий кур'єр. — 1995. — № 106, 18 лип.
З метою прискорення земельної реформи було прийнято низку указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.5, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.6, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р.7, «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р.1 та ряд інших.
На виконання указів Президента України з застосуванням адмінстративно-командних методів відбулося масове паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів. Члени цих підприємств за безцінь продавали земельні паї стороннім особам або передавали їх в оренду новоствореним товариствам з обмеженою відповідальністю чи приватним сільськогосподарським підприємствам, створеним, як правило, колишніми керівниками цих уже реорганізованих чи ліквідованих підприємств. Велика кількість власників паїв втратили право на паї і на земельні ділянки. Це був своєрідний перерозподіл землі, власниками якої ставали заможні особи, власники новостворених підприємств.
1Урядовий кур'єр. — 1999. — № 230, 8 груд.; № 235,15 груд.
2ВВР. — 2002. — №3-4. — Ст. 27.
За таких умов 25 жовтня 2001 р. був прийнятий ЗК України в новій редакції, який набув чинності з 1 січня 2002 р.2 З цього часу розпочався третій етап розвитку земельного права і земельної реформи. Норми ЗК України були спрямовані на завершення земельної реформи. У новому Кодексі не стало такої правової категорії, як «право колективної власності на землю». Замість неї як суб'єкти права власності на землю були визначені юридичні особи — щодо земель приватної власності і територіальні громади — щодо земель комунальної власності. У Перехідних положеннях Кодексу України було закладено норму про заборону продажу земельних ділянок і земельних паїв із земель сільськогосподарського призначення на строк до 1 січня 2005 р. Потім цей термін було продовжено на строк до 1 січня 2008 р. В цей період не допускалася купівля-продаж земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, а також купівля-продаж або відчуження іншим способом земельних ділянок чи зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі
(на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передання у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.
На період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.
Новий ЗК України містить ще одну новелу.
Процес правотворчості і право реалізації свідчить про становлення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розвивається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів земельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.
Наведене свідчить, що земельне право України як галузь права посідає одне з провідних місць в українській правовій системі.
Земельне право посідає чільне місце і в системі правової науки. Наука земельного права почала розвиватися в колишньому СРСР після прийняття земельних кодексів союзних республік (УСРР — 1922 р.)1. На початку, в роки розгортання суцільної колективізації (1928-1930 рр.) у боротьбі проти теорії «селянського права», з однієї сторони, і проти теорії «кооперативного права», з другої, виникла теорія земельно-колгоспного права. її основним представником був московський професор А. П. Павлов.
1 Евтихеев И. И. Земельное право. — М., 1923.
2 Павлов И. В. Колхозное право. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 22-24.
Головна увага в його працях була спрямована на підміну кооперативного права земельно-колгоспним правом і визначення предметом правового регулювання останнього господарської діяльності колгоспів як вищого типу кооперації з використанням державних земель2. В Україні концепцію теорії земельноколгоспного права підтримував професор Київського університету П. Д. Індиченко1.
Варто відзначити, що офіційна влада негативно ставилася до науки земельно-колгоспного права, яка, на її думку, правове регулювання господарської діяльності колгоспів нібито зводила лише або ж переважно до питань правового регулювання сільськогосподарського землекористування, тоді як в колгоспах існували багатоманітні і досить складні господарські відносини.
У зв'язку з цим Всесоюзна нарада з питань радянської правової науки в 1938 р. прийняла рішення про розподіл єдиної галузі земельно-колгоспного права на дві самостійні галузі: земельне право і колгоспне право2. З того часу земельне право стало самостійною галуззю в системі правової науки.
1Індиченко П. Д. Основи земельного і колгоспного права: Посіб. для виклад, сер. шкіл. — К.: Радянська школа, 1959. — 93 с.
2Павлов И. В. Колхозное право. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 22-24.
3За останній період було надруковано ряд наукових праць, які стосуються розвитку земельного законодавства, земельної реформи і системи земельного права. Див.: Кулинич П. Ф. Ринкова реформа і структурна перебудова земельного законодавства України // Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції (7-8 жовтня). — К, 1993. — С. 301-303; Сем-чик В. І. Про концепцію правового забезпечення земельної реформи в Україні // Проблемы земельной реформы в Украине: Материалы научно-практической конференции (27-28 октября). — К.: СОПС Украины, 1994. — С. 17-18; Семчик В. І. Земельний пай: законодавство і практика// Закон і бізнес. — 1995. — № 4;
Андрейцев В. И. Земельная реформа: Приватизация. Экология. Право. — К: УЭАН, 1997. — 292 с; Носгк В. В. Конституційно-правові засади формування ринку землі // Землевпорядний вісник. —1997. — №1. — С.13; Семчик В. І. Правові аспекти паювання земель // Аграрне законодавство України: проблеми ефективності / За ред. В. І. Семчика. — К, 1998. — С. 66-107;
Вівчаренко О. А. Право власності на землю в Україні (актуальні проблеми) / Наук. ред.
Проблемами розвитку науки земельного права в незалежній Україні займаються науковці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Одеської державної юридичної академії, Львівського державного університету імені Івана Франка, інших наукових та навчальних закладів3.
Вітчизняними науковцями розроблена сучасна система земельного права України, сформульовані такі його правові інститути: земельної реформи і приватизації земель; права власності на землю; права користування землею; плати за землю; державного регулювання земельних відносин та управління в галузі використання та охорони земель; передачі і придбання земельних ділянок у власність; надання земель у користування; вилучення і викупу земель; правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого призначення; природно-заповідного, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, земель запасу; правової охорони земель; відшкодування збитків, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, контролю і моніторингу; державного земельного кадастру, землеустрою, відповідальності за порушення земельного законодавства.
Центральним інститутом земельного права України є право власності на землю, — вважає В. І. Андрейцев. Значну увагу він приділяє питанням земельної реформи і вдосконалення земельного законодавства1, які повинні стати основою подальшого розвитку земельного права.
В. Л. Мунтян. — Івано-Франківськ, 1998. —179 с; Кулииич П. Ф. Правові проблеми земельної реформи в Україні // Правова держава. — К., 1998. — Вип. IX. — С. 222-231; Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. — Харьков: Кон-сум, 1998 та ін.
Андрейцев В. І. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 14-23.
Інтенсивно розвивається наука земельного права. Вона привертає все більшу увагу юридичних навчальних закладів. Протягом десяти років в юридичних вузах як навчальна дисципліна викладалося земельно-кооперативне право. Починаючи з 1938/1939 навчального року земельне право і колгоспне право викладаються як самостійні дисципліни за окремими програмами і підручниками. У 1940 р. було видано підручник з земельного права для юридичних вищих навчальних закладів. Друге видання підручника було здійснено в 1949 р. Проте і після цього в деяких вузах ще певний час земельне і колгоспне право вивчалися як одна навчальна дисципліна. У 1957 р. видано підручник В. К. Григор'єва, Б. В. Єрофєєва і М. С. Ліпецкера «Земельное и колхозное право»1. У 1959 р. українською мовою вийшов навчальний посібник П. Д. Індиченка «Основи земельного і колгоспного права»2. У 1958 р. в Ленінграді вийшов підручник «Земельне право» за редакцією М. Д. Казанцева, в якому були надруковані розділи з земельного права та окремо — з колгоспного права. У 1960 р. цей підручник було видано українською мовою за редакцією українського вченого В. 3. Янчука3.
Видавалися підручники земельного права і в Україні. Професор П. Д. Індиченко видав підручник «Радянське земельне право» у 1971 р4. У 1981 р. підручник «Советское земельное право» за редакцією В. С. Шелестова вийшов у Харкові5.
Григорьев В. К., Ерофеев Б. В., Липецкер М. С. Земельное и колхозное право. — М., 195 7. — 171с. Див. також: Полянская Г. Н., Рускол А. А. Советское земельное право: Учебник. — М.: Госюриздат., 1951. — 248 с;
Земельное право / Под общ. ред. Г. А. Аксененка. — М.: Юрид. лит-ра, 1969 та ін. Індиченко П. Д. Основи земельного і колгоспного права: Посіб. для виклад, сер. шкіл. — К: Радянська школа, 1959. — 93 с.
Земельне право / За ред. М. Д. Казанцева. — Українське видання / За ред. В. 3. Янчука. — К.: Вид-во Київського ун-ту, 1960. — 302 с.
Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К.: Вища школа, 1971. — 194 с.
5Советское земельное право / Под ред. В. С. Шелестова. — X.: Вища школа, изд-во при Харьк. ун-те, 1981. — 232 с.
6Андрейцев В. І. Екологічне і земельне право України: Практикум для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 272 с.
Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — 544 с.
Після проголошення незалежності в Україні викладання курсу «Земельного права» як навчальної дисципліни в юридичних і сільськогосподарських вищих навчальних закладах продовжується. В навчальному процесі з українських видань використовується навчальний посібник В. А. Андрейцева6, а з російських — підручник Б. В. Єрофєєва7. Використовуються також публікації з окремих питань земельного права (розділи у монографіях і наукові статті в юридичних журналах).
З першого дня формування української правової системи курс земельного права як навчальної дисципліни викладається в усіх державних юридичних академіях та інститутах, на юридичних факультетах університетів, а також в багатьох економічних і сільськогосподарських вищих навчальних закладах.
Невеликий історичний період розвитку української юридичної науки свідчить, що галузь земельного права посідає чільне і стабільне місце у правовій системі, має ґрунтовну законодавчу і науково-теоретичну базу, широко застосовується на практиці.
• РОЗДІЛ з
ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА 1. Поняття і види джерел земельного права
Поняття джерел земельного права. В юриспруденції термін «джерела права» прийнято розглядати у двох аспектах: матеріальному та формально-юридичному. В матеріальному аспекті під джерелами права розуміють соціально-економічні умови життя суспільства, які детермінують правотворчу діяльність органів державної (публічної) влади та обумовлюють її результат— зміст права як регулятора суспільних відносин. У формально-юридичному значенні термін «джерела права» означає способи та форми правотворчої діяльності органів публічної влади, результатом якої є правові акти, що містять правові норми.
Право як регулятор суспільних відносин перш за все є сукупністю правових норм, якими встановлюються та вводяться в дію правила поведінки людини в суспільстві, що досягло державного рівня розвитку. Для забезпечення однозначного розуміння та застосування таких правил поведінки всіма членами суспільства (громадянами) їх зміст має бути чітко визначеним. Фіксація правил поведінки відбувається у процесі формування «носіїв» загальновизнаних правил поведінки членів суспільства — джерел права.
У науці земельного права джерела права вивчаються в формально-юридичному значенні. Отже, джерелами права визнається зовнішня форма вираження загальновизнаних правил поведінки, які є обов'язковими для дотримання, виконання та слідування всіма особами, що мають юридичний зв'язок із державою (громадянство) чи перебувають на її суверенній території.
Як свідчить історія права, воно знаходить своє об'єктивне, зовнішнє вираження в різних джерелах. Зокрема, до джерел права належать: правовий звичай, судовий прецедент та закон (нормативно-правовий акт). Правовий звичай є характерним, найпоширенішим, а то й єдиним джерелом права на ранніх етапах розвитку держави. З переходом суспільства, організованого в державу, до більш розвинених соціально-економічних формацій роль звичаєвого права починає знижуватися, поступаю-чись місцем писаним джерелам права - судовим прецедентам та нормативно-правовим актам.
В Україні прийняті та діють велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють суспільні земельні відносини і які у своїй сукупності складають земельне право як самостійну галузь українського права1. Наявність відповідних джерел земельного права, тобто нормативно-правових актів, що регулюють ті чи інші суспільні земельні відносини, є важливою передумовою існування відповідної самостійної галузі права земельного права України. Отже, джерелами земельного права є прийняті уповноваженими державою органами влади нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні земельні відносини відповідно до земельної політики держави.
Див., наприклад: Екологія і закон: Екологічне законодавство України: У 2-х кн./ Відп. ред. В. І. Андрейцев. — К: Юрінком Інтер, 1997.
Класифікація джерел земельного права. Нормативно-правові акти як джерела земельного права України не є однорідними, їх структура відображає складність, структуровану ієрар-хічність органів влади та правової системи країни в цілому і охоплює правові акти різної юридичної сили та правової спеціалізації. Відображаючи структуру державної (публічної) влади, правовий статус і компетенцію органів влади, що видають нормативно-правові акти, а також характер самих актів, нормативно-правові акти як джерела земельного права знаходяться між собою в суворій ієрархічній підпорядкованості.
За питомою вагою земельно-правових норм у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні земельні відносини, їх можна розподілити на дві групи. До першої групи належать нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших земельних відносин. Такі нормативно-правові акти називаються спеціалізованими. Прикладом спеціалізованих актів є ЗК України1, Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р.2 тощо. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину джерел земельного права України.
Разом із тим, у дійсності земельні відносини досить тісно переплітаються з іншими видами суспільних відносин. Такі реалії знайшли відображення і в законодавчій техніці. Тому суспільні земельні відносини регулюються й нормативно-правовими актами, основне призначення яких полягає в регулюванні інших суспільних відносин (цивільних, господарських, екологічних, адміністративних тощо) і які містять окремі правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. Саме ці акти складають другу групу. Так, до актів цієї групи належать закони України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.3, «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р.4, «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. та ін. Поява зазначених нормативно-правових актів є відображенням об'єктивного процесу екологізації земельного законодавства України та наповнення його господарським змістом.
1Офіційний вісник України. — 2001. — № 46. — Ст. 2038.
2Офіційний вісник України. — 2003. — № 25. — Ст. 1178.
3ВВР. —1992. — №52. — Ст. 683.
4ВВР. - 1992. — №20. — Ст. 272.
Важливою особливістю земельного права України є наявність кодифікованого систематизуючого законодавчого акта — ЗК України. Його головне завдання полягає у встановленні висхідних, принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення земельних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на земельний фонд, збереження родючості ґрунтів, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.
За юридичною силою джерела земельного права поділяються також на закони та підзаконні акти. В основу такого розподілу покладена юридична сила нормативних актів. Маючи найвищу юридичну силу, закони посідають головне становище в ієрархічній структурі земельного та інших галузей законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, в розвиток й у виконання вимог законів, через що називаються підзаконними актами.
Верховенство законів в ієрархічній структурі законодавства України означає, що:
всі інші правові акти повинні виходити із законів і не суперечити їм; у випадку розходження закону і підзаконного акта пріоритет мають норми закону;
закони приймаються, як правило, вищим законодавчим органом держави — Верховною Радою України — і не підлягають затвердженню будь-яким іншим органом держави;
ніхто не має права змінити чи відмінити закон, крім органу, який затвердив його.
Слід зазначити, що законодавчій практиці України відомі й інші, крім законів, нормативно-правові акти, що мають силу закону. Річ у тім, що в 1992 р. з метою оперативного рішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи, Верховна Рада України тимчасово делегувала ряд своїх повноважень у сфері законодавства Кабінету Міністрів України. Зокрема, згідно із Законом України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання» від 18 листопада 1992 р.1 здійснення регулювання взаємин у галузі раціонального використання природних ресурсів й охорони навколишнього середовища тимчасово (на 6 місяців) було передано Верховною Радою Кабінету Міністрів України.
1 ВВР. — 1993. — №2. — Ст. 6.
Отже, в період з 15 грудня 1992 р. по 15 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, які мали силу закону.
Протягом зазначеного періоду Кабінет Міністрів України прийняв цілий ряд декретів. Деякі з них стали джерелами земельного права. Так, наприклад, 26 грудня 1992 р. був прийнятий Декрет «Про приватизацію земельних ділянок»1. Проте регулювання суспільних відносин декретами, що мають силу закону, — це виняток із загального правила.
Прийняті упродовж зазначеного періоду декрети Кабінету Міністрів України є обов'язковими для виконання на всій території України. Ними не тільки вводилися в дію нові правила поведінки, але й була призупинена в цілому або в окремих частинах дія низки законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України, зокрема, ряд статей ЗК України. Після припинення повноважень Кабінету Міністрів України щодо видання декретів останні можуть бути змінені чи відмінені тільки законом, прийнятим Верховною Радою України.
За суб'єктом видання земельно-правових актів як джерел земельного права вони поділяються також на акти органів законодавчої й виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також інші джерела земельного права. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади приймає, крім законів, нормативно-правові акти у формі постанови.
Як правило, постановами уточнювалися строки й порядок введення в дію законів. Однак, ряд постанов Верховної Ради України мають характер самостійного нормативно-правового акта та є джерелом земельного права. До таких постанов належать, наприклад, Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 та Постанова Верховної Ради «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі» від 13 березня 1992 р.
1ВВР. — 1993. — №10. — Ст. 79.
2ВВР. — 1992. — № 52. — Ст. 686.
Значна роль у галузі правотворчості належить Президенту України. В межах своєї компетенції і на основі Конституції та законів України він приймає нормативні укази й розпорядження (зокрема з питань регулювання земельних відносин). Президент України фактично виступає організатором реформування відносин землекористування. Так, 10 листопада 1994 р. Президентом України прийнято Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»1, яким регламентуються відносини у сфері паювання земель сільськогосподарського призначення, що передані у колективну власність. Паювання сільськогосподарських земель є одним із пріоритетних напрямів державної політики в сфері реформування відносин власності на землю в сільському господарстві України.
Кабінет Міністрів України на основі й на виконання Конституції та законів, указів і розпоряджень Президента України видає постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Так, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про порядок визначення й відшкодування збитків власникам землі й землекористувачам» від 19 квітня 1993 р.2
Прийняті закони з питань регулювання земельних відносин у багатьох випадках містять прямі вказівки Кабінету Міністрів України щодо прийняття відповідних нормативно-правових актів. Це підвищує роль урядових постанов. Наприклад, виконуючи пряме розпорядження ст. 126 ЗК України, Кабінет Міністрів постановою від 2 квітня 2002 р. затвердив форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування землею.
Джерелами земельного права виступають також акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які законодавством покладено функції організації раціонального землекористування, а також охорони земельних ресурсів. До таких органів належать Державний комітет України по земельних ресурсах, Державне агентство земельних ресурсів України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Державний комітет лісового господарства України та інші відомства.
1Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 листоп.
2 ЗП України. — 1993. — № Ю. — Ст. 284.
Відомчі підзаконні акти нормативного характеру видаються, як правило, з питань, віднесених до компетенції відомства, але нерідко мають міжвідомчий характер. Найчастіше вони іменуються постановами, наказами, інструкціями тощо. Наприклад, наказом Держкомзему України від 4 січня 2005 р. № 1 затверджений Порядок видачі та анулювання дозволів на зняття та перенесення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок. Цей наказ має міжвідомчий характер, оскільки регламентує порядок видачі та анулювання дозволів на зняття та перенесення ґрунтового покриву земель, що знаходяться як у користуванні підприємств, установ і організацій інших відомств, так і у власності чи користуванні недержавних юридичних осіб, а також громадян.
Нерідко такого роду нормативно-правові акти приймаються зазначеними відомствами спільно. Саме так було затверджене 5 квітня 1996 р. спільним наказом Держкомзему України, Держ-коммістобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України1' Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків.
Органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади приймають нормативні рішення й розпорядження, які не повинні суперечити чинному законодавству. Прийняті названими органами акти, в яких вміщуються норми про раціональне використання та охорону земель, є обов'язковими для виконання усіма суб'єктами на підпорядкованій цим органам території. Так, згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері використання та охорони земель визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від
1 Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні документи.—К, 1998. —С. 638-645.
21 травня 1997 р.1 Так, згідно зі ст. 26 Закону Ради як органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні, вирішувати питання регулювання земельних відносин, затверджувати ставки земельного податку тощо.
За дією в часі нормативно-правові акти як джерела земельного права поділяються на чинні та такі, що були чинними протягом певного періоду часу раніше, але втратили чинність. До останніх належать нормативно-правові акти, які регулювали земельні відносини не в давні часи, а в період новітньої історії, як правило, протягом останніх 10-30 років. Справа в тому, що значна частина земельних ділянок у нашій країні виникли як окремі об'єкти земельних прав, тобто були надані у користування або у власність, задовго до прийняття чинного ЗК України і мають тривалу правову історію. Певна частина таких земельних ділянок неодноразово змінювала своїх користувачів та власників, а також категорійну належність та інші елементи їх правового режиму. Відповідно на практиці досить часто виникають спори щодо прав на земельну ділянку, які виникли під час дії одного чи більше нормативно-правових актів, що послідовно втратили чинність, а спір має вирішуватися в цей час. Оскільки зміст прав на відповідні земельні ділянки визначався нормативно-правовими актами, що діяли раніше, то без їх використання неможливо вирішити земельний спір. У таких випадках суди та інші органи, які компетентні розглядати земельні спори, застосовують при їх розв'язанні не тільки чинні нормативно-правові акти, а й такі, що втратили чинність.
2. Конституція України як джерело земельного права
1 ВВР. — 1997. — №24. — Ст. 170.
Фундамент земельного законодавства складають закони, прийняті Верховною Радою України. Закони є основним джерелом земельного права України. Серед законів, що регулюють земельні відносини, особливе місце належить Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 р. Будучи Основним Законом країни, вона є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу і, відповідно, є основним джерелом усіх галузей права України, зокрема й земельного.
В Конституції України урегульовані лише найважливіші суспільні земельні відносини. Зокрема, у ст. 13 визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. У статті 14 Конституції України зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А статтею 142 Основного Закону встановлено, що земля може знаходитися також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Отже, Конституцією в Україні встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб.
Крім того, відповідно до ст. 14 Конституції України земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Нарешті, ст. 92 Конституції України передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань.
Ряд норм Конституції України визначають основи діяльності і компетенцію різних державних органів та посадових осіб у галузі організації раціонального використання, відтворення природних ресурсів й охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності країни, виконання вимог Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі їх земельних прав і свобод (ст. 102). На основі та на виконання Конституції і законів України він видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України (ст. 106).
Конституцією України також встановлено, що Кабінет Міністрів України вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На Кабінет Міністрів України, зокрема, покладено забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та природокористування, що включає й сферу використання земель (ст. 116).
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Згідно зі ст. 119 Конституції України вони забезпечують на своїй території виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, зокрема, вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, в тому числі й екологічних та земельних, а також виконання державних і регіональних програм охорони довкілля.
Стаття 14 Конституції визначає, що право власності на землю набувається та реалізується виключно відповідно до закону, закріпивши пріоритет закону у цій сфері земельних відносин.
З. Закони як джерела земельного права України
На наступну, після Конституції України, сходинку в ієрархії законів як джерел земельного права слід поставити ЗК України та інші закони, прийняті Верховною Радою України.
Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку відповідної галузі законодавства. Так, у ст. З ЗК України прямо зазначено, що земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Кодекс як акт кодифікації відповідного законодавства має включати якомога більше його норм, в ідеалі — всі. Разом із тим, чинний ЗК України є законодавчим актом, в якому кодифіковані лише основні, найбільш принципові положення та норми земельного законодавства України. Однак, цей Кодекс не включає всіх його норм, що робить необхідним прийняття низки інших законодавчих актів з питань регулювання земельних відносин, які розвивають та доповнюють норми ЗК України. Розробники проекту ЗК України орієнтувалися саме на таку техніко-правову модель земельного законодавства України1. Адже повна кодифікація земельного законодавства в умовах проведення земельної реформи була неможливою. В період реформування земельних відносин значна частина норм земельного законодавства має тимчасовий характер і розрахована на застосування протягом короткого періоду часу через нестабільність цих відносин. Наприклад, під час підготовки ЗК України в нашій країні проходило паювання сільськогосподарських земель із наданням селянам права на земельну частку (пай). Однак земельний пай є тимчасовим явищем, оскільки держава взяла курс на повне виділення всіх земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості), тобто на заміну таких паїв земельними ділянками. Згодом, вже після прийняття ЗК України, був прийнятий Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р., згідно з яким на сьогодні майже 90 % паїв стали земельними ділянками. Якщо б порядок виділення земельних паїв був визначений у самому ЗК України, то досить скоро його у цій частині довелося б змінювати.
Третяк А. М. Концепція нової редакції проекту Земельного кодексу України // Землевпорядний вісник. — 2000. — № 2. — С. 2-6; Кули-нич П. Ф. Новий Земельний кодекс України: яким йому бути? // Право України. — 2000. — № 10. — С. 57—61. Слід зазначити, що в науці земельного права існують й інші підходи до кодифікації земельного законодавства нашої країни. Так, В. І. Андрейцев запропонував розробити та прийняти Кодекс законів про землю, в якому були б зосереджені практично всі норми земельного законодавства {Андрейцев В. І. Суверенній Україні — нову «Земельну Конституцію» (Концептуальні підходи до підготовки проекту Кодексу законів України про землю)» // Право України. — 1999. — № 8. — С. 58-65).
Тому обраний у 2001 р. підхід до підготовки проекту ЗК України як форми кодифікації земельного законодавства є виправданим. Він означає, що на розвиток, деталізацію та доповнення норм ЗК в Україні має бути прийнято низку законів, повністю присвячених регулюванню певних видів земельних відносин. Зокрема, згідно з Прикінцевими положеннями ЗК України, Кабінет Міністрів України мав подати на розгляд Верховної Ради України проекти законів про землеустрій, державний земельний кадастр, оцінку земель, охорону земель, розмежування земель права державної та комунальної власності, державний земельний (іпотечний) банк, ринок землі, визначення правових засад вилучення земель права приватної власності тощо. Крім того, до раніше прийнятих законодавчих актів мали б бути внесені зміни, що випливають із нового ЗК України.
Значна частина цих законодавчих актів вже прийнята. Саме ці акти найбільше відчули на собі «удар нестабільності» розвитку земельних відносин у період проведення довготривалої масштабної земельної реформи. В них вноситимуться зміни, що випливатимуть із завдань регулювання земельних відносин на нових етапах такої реформи. А сам ЗК України як цементуюче ядро земельного законодавства не потребуватиме істотних змін і залишатиметься стабільним протягом тривалого часу, що є дуже важливим для забезпечення якомога більшої стабільності правового регулювання земельних відносин у нашій країні в перехідний період.
Особливість правового статусу ЗК України в системі актів земельного законодавства визначена у ст. 3. В цій статті ЗК України прямо зазначено, що земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
З цієї статті випливає, що норми Кодексу мають вищу юридичну силу у порівнянні з нормами інших актів земельного законодавства, включаючи й закони. Необхідність надання ЗК України більш високої юридичної сили визнається доктриною земельного права України. Однак законодавство України та практика його реалізації, на жаль, не надають кодексам більш високого правового статусу порівняно з тим, який мають інші закони, що є джерелами права. Отже, якщо законом, прийнятим після введення в дію чинного ЗК України, передбачена норма права, яка суперечить аналогічній за змістом нормі, що міститься в ЗК України, то застосуванню підлягає норма зазначеного закону.
За своєю структурою ЗК України є законодавчим актом, що конкретизує основні засади Конституції України щодо регулювання земельних відносин та визначає основні положення інститутів земельного права. ЗК України починається з преамбули та загальних положень. У загальних положеннях визначаються завдання земельного законодавства, коло регульованих цим Кодексом земельних відносин тощо. Кодекс регламентує систему прав на землю в Україні, правовий статус суб'єктів таких прав, правовий режим окремих категорій земель, порядок державного управління в галузі раціонального використання й охорони земельних ресурсів, регламентує порядок охорони земельних ділянок та прав на них.
1ВВР. — 1996. — №45. — Ст. 238.
2Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1538.
3Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1431.
4Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1432.
5Офіційний вісник України. — 2003. — № 26. — Ст. 1252.
6Офіційний вісник України. — 2005. — № 4. — Ст. 195.
Поряд із ЗК України, важливими джерелами земельного права України є спеціалізовані земельні закони, повністю присвячені регулюванню певних видів земельних відносин. До них відносять Закон України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. (діє в редакції від 19 вересня 1996 р.)1, Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. (діє в редакції від 2 жовтня 2003 р.)2, Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р.3, Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р.4, Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р.5 та Закон України «Про захист конституційних прав громадян на землю» від 11 січня 2005 р.6
Важливим джерелом земельного права України є основний екологічний закон країни — Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.1, який визначає основні положення правового регулювання охорони та використання всіх природних ресурсів, включаючи й земельні, а також засади екологічної безпеки країни. Як прямо зазначено у ст. 5 ЗК України, до принципів, на яких базується земельне законодавство України, належить принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це означає, що Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» та інші акти екологічного законодавства у частині регулювання відносин екологічної безпеки є складовою й земельного законодавства України.
До джерел земельного законодавства України належить також Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.2, який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. У Законі визначений режим територій і об'єктів природно-заповідного фонду (природних і біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'ятників природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва), а також їх охоронних зон. У ньому знайшли відображення питання економічного забезпечення організації й функціонування природно-заповідного фонду, деталізований порядок відведення земельних ділянок для створення й розширення територій і об'єктів природно-заповідного фонду, передбачений режим підвищеної охорони земель природно-заповідного фонду, контроль за дотриманням їх режиму, вирішено інші питання.
1ВВР. — 1991. — №41. — Ст. 546.
2ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 502.
3ВВР. — 1994. — № 51. — Ст. 446.
Частково земельні відносини регламентуються й господарськими законами України «Про транспорт»3, «Про особисте селянське господарство», «Про фермерське господарство» та деякими іншими законодавчими актами, які також є джерелами земельного права України.
97
Одну з ключових ролей у системі джерел земельного права України відіграє новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. та введений в дію 1 січня 2004 р.1 Ця роль чітко визначена у ст. 9 Кодексу, згідно з якою його норми підлягають застосуванню до регулювання відносин природокористування, а до них належать і земельні відносини, якщо такі відносини не врегульовані спеціальним законом. Отже, ЦК України виходить із того, що принаймні частина земельних відносин є за своєю суттю цивільними, а тому можуть повністю чи частково регулюватися нормами цивільного законодавства, якщо вони не врегульовані земельно-правовими актами. До таких відносин належать: 1) відносини щодо землі як об'єкта права власності та інших речових прав; 2) відносини щодо обороту землі як об'єкта права приватної власності; 3) зобов'язальні відносини (іпотека земельних ділянок тощо); 4) відносини, об'єктами яких є земельні ділянки, на яких розташовані інші об'єкти нерухомого майна: будівлі, споруди, багаторічні насадження тощо; 5) відносини, які виникають при завданні збитків власникам землі та землекористувачам.
Слід зазначити, що згідно зі ст. 91 Конституції України, крім законів, вищим органом державної влади країни приймаються й такі нормативно-правові акти, як постанови.
Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.
Постанови Верховної Ради України із земельних питань також є джерелами земельного права. Це постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р., «Про форми державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею» від 13 березня 1992 р., а також «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. Однак питома вага постанов Верховної Ради у системі джерел земельного права України є незначною і має чітку тенденцію до зниження. Якщо у перших двох постановах містяться правові норми прямої дії і регламентують відносини щодо проведення земельної реформи у країні, то дві останні присвячені затвердженню форм державних актів на землю та визначенню програми охорони навколишнього природного середовища й важливої його складової — земельних ресурсів. Норми останньої постанови не є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані шляхом прийняття інших правових актів. Так, Постановою Верховної Ради від 5 березня 1998 р. визначено, що в Україні необхідно провести оптимізацію структури угідь та формування високопродуктивних, екологічно стійких агроланд-шафтів, для чого розорюваність орних земель необхідно знизити до 50 %, а питому вагу лук, сіножатей і пасовищ збільшити до 17-20 %, лісистість — до 20 %, площу земель природоохоронного фонду довести до середньосвітового рівня (5 %).
4. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права
До підзаконних нормативно-правових актів як джерел земельного права України належать укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та рішення органів місцевого самоврядування. Підзакон-ними правовими актами як джерелами земельного права є також закони Автономної Республіки Крим.
Серед нормативно-правових актів органів виконавчої влади, які є джерелами земельного права, особливе місце посідають обов'язкові для виконання нормативні укази Президента України. Нормативні укази Президента України поділяються на дві групи: звичайні та надзвичайні. До звичайних належать укази, прийняті відповідно до ст. 106 Конституції України. Згідно зі ст. 106 Президент України має право видавати на основі та на виконання Конституції і законів України укази, які є обов'язковими до виконання на території України. Другу групу складають укази, які були прийняті Президентом України відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції України. Перехідними положеннями встановлено, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента України вступав в дію, якщо протягом ЗО календарних днів із дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект, і діяв до набуття чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
Відповідно до Конституції України право Президента України на видання звичайних указів є постійним, тоді як право видавати надзвичайні укази було обмежене періодом з 28 червня 1996 р. по 28 червня 1999 р. До звичайних указів Президента України як джерела земельного права належать укази «Про заходи щодо розвитку зрошуваного землеробства в Україні» від З березня 2006 р.1 та «Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок» від 25 липня 2006 р.2
1Урядовий кур'єр. — 2006. — 16 берез.
2Офіційний вісник України. — 2006. — № ЗО. — Ст. 2127.
Однак більшість указів Президента України, прийнятих після набуття чинності новою Конституцією України, є надзвичайними. На жаль, у чинному законодавстві не визначена юридична природа надзвичайних указів, зокрема, в ньому не містяться вказівки щодо можливості прийняття з економічних питань указів, що суперечать законам, прийнятим Верховною Радою України. Аналіз зазначених указів Президента України свідчить про невідповідність їх змісту законам України. Це обумовлено тим, що з прийняттям нової Конституції України близько половини статей ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р., яка діяла на той час, втратили чинність через їх невідповідність нормам Конституції України. Так, виданий Президентом України 23 квітня 1997 р. Указ «Про оренду землі» значно розширив, у порівнянні із ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. сферу застосування оренди землі. Цей Указ діяв до 22 жовтня 1998 р., коли набув чинності прийнятий Верховною Радою України Закон «Про оренду землі».
Із прийняттям Президентом України надзвичайних указів з питань регулювання земельних відносин більш прискорено почала здійснюватися земельна реформа та формування ринкових інститутів у сфері використання земель. Одночасно з цим загострилася проблема внутрішньої узгодженості земельного законодавства як важливої передумови його ефективності. Вирішення цієї проблеми відбулося з прийняттям Верховною Радою України чинного ЗК України та інших законів, якими регулювання земельних відносин приведене у відповідність до Конституції України.
Широке коло питань у сфері використання й охорони земельних ресурсів регламентують постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів державної виконавчої влади. Кабінет Міністрів України приймає нормативно-правові акти в розвиток і на виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України. У такий спосіб цими актами регулюються суспільні земельні відносини, що недостатньо врегульовані Законами України. Нерідко Кабінет Міністрів України сам визначає необхідність прийняття конкретизуючої чи деталізуючої постанови для усунення прогалин у чинному законодавстві. Прикладом може бути постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи ефективного використання зрошуваних земель в 1997 році» від 17 травня 1997 р.1
Однак частіше Кабінет Міністрів України приймає постанови на виконання прямої вказівки, що міститься в законі, постанові Верховної Ради чи указі Президента України. Так, наприклад, згідно зі ст. 126 ЗК України форма державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею встановлюється порядок відшкодування Кабінетом Міністрів України. На виконання цього припису ЗК України Кабінет Міністрів прийняв 2 квітня 2002 р. постанову «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою», якою затвердив форми бланків таких державних актів2.
1Офіційний вісник України. — 1997. — № 21.
2Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753.
Однак слід пам'ятати, що постанови й розпорядження Уряду України повинні відповідати законам, а також указам і розпорядженням Президента України, інакше вони не є чинними і не можуть вважатися джерелом земельного права.
Джерелами земельного права є також нормативні акти міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління та контролю (постанови, накази, інструкції тощо). Головне призначення цих актів — сприяти однаковому та правильному тлумаченню й застосуванню чинних нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та Президентом України. Здійснення цього завдання виконується шляхом деталізації більш загальних положень, що містяться в нормах цих нормативно-правових актів.
Нормативно-правові акти приймаються міністерствами та іншими галузевими органами державної виконавчої влади в межах їх компетенції з власної ініціативи чи за дорученням органів вищого рівня. Як правило, названі відомчі розпорядження обов'язкові тільки для підприємств, установ, організацій, що входять до системи конкретного відомства, а також для їх посадових осіб. Однак з огляду на спеціальне нормативне розпорядження міністерству чи іншому центральному органу виконавчої влади може бути надано право видавати правові акти, що мають міжвідомчий характер. Наприклад, Постановою Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р.1 було встановлено, що нормативні документи та вказівки Державного комітету України по земельних ресурсах з питань реформування земельних відносин, що не суперечать законодавству України, є обов'язковими для виконання місцевими органами влади й управління, власниками землі й землекористувачами незалежно від форм власності й відомчої належності.
1 ВВР. — 1992. — №25. — Ст. 324.
Важливе місце серед міністерств і відомств, що мають право приймати нормативно-правові акти міжвідомчого значення, посідає Державний комітет України по земельних ресурсах
(Держкомзем України), який був знову створений на основі реорганізації Державного агентства земельних ресурсів України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 р.№ 48і.
Згідно з Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 2242, Держкомзем України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує та контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Держкомзему підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. У випадках, передбачених законодавством, рішення Держкомзему України є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності і громадянами. Отже, нормативно-правові акти Держкомзему України також є джерелами земельного права. Держкомзем України підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України, яке також здійснює нормотворчу діяльність. Відповідно до Положення про це Міністерство, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р.3, Мінприроди є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення й охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.
1Офіційний вісник України. — 2008. — № 12. — Ст. 304.
2Офіційний вісник України. — 2008. — № 23. — Ст. 698.
3Офіційний вісник України. — 2006. — № 44. — Ст. 2949.
Накази Мінприроди із зазначених питань, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами. Такі накази Мінприроди України, якщо вони мають нормативний характер і стосуються регулювання земельних відносин, є джерелом земельного права. Прикладом правотворчої діяльності Міністерства може бути наказ «Про затвердження Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля», затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів України (попередня назва Мінприроди України) від 27 лютого 2002 р. № 88.1
Слід зазначити, що нормативні акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів державного управління й контролю, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, або ті, що мають міжвідомчий характер, підлягають обов'язковій державній реєстрації. Така реєстрація здійснюється згідно з Указом Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р., а також відповідним Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 28 грудня 1992 р.2 Державній реєстрації підлягають відомчі нормативні акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), які містять одну чи більше норм, що: а) зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян; б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів державного управління й контролю, а також підприємств, установ та організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативний акт.
1Офіційний вісник України. — 2002. — № 13.
2ЗП України. — 1993. № 1-2. — Ст. 28.
Залежно від того,- яким органом прийнятий нормативно-правовий акт — центральним чи місцевим — його державну реєстрацію здійснюють або Міністерство юстиції України, або його місцевий орган. Наприклад, затверджену наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 р. Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (зокрема на умовах оренди) та договорів оренди землі зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 червня 1999 р. за № 354/36471.
Зміни й доповнення, внесені в зареєстровані нормативні акти, підлягають державній реєстрації в такому ж порядку, в якому були зареєстровані ці акти.
На відміну від нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, нормативні рішення й розпорядження органів місцевого самоврядування, а також місцевих органів виконавчої влади мають переважно деталізуючий характер. їх головне завдання полягає в забезпеченні конкретизації тих положень, які містяться в актах загального регулювання. Названі рішення й розпорядження є обов'язковими для виконання як самими органами, що їх прийняли, так і місцевими державними організаціями, усіма розташованими на підвідомчих таким органам територіях підприємствами (об'єднаннями), установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.
Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні документи. — 1998. — С. 661-671.
Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 441.
Слід відзначити, що значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовчої практики та зміцненні законності в галузі земельних відносин відіграють керівні роз'яснення Пленумів Верховного, Вищого господарського і Вищого адміністративного судів України. Проте названі судові органи не створюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Тому такі роз'яснення не можна вважати джерелами права в загальноприйнятому розумінні. Так, згідно зі ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.2 Пленум Верховного Суду України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. А відповідно до ст. 44 цього Закону пленум вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Такі роз'яснення є обов'язковими для застосування відповідними судами при вирішенні ними земельних спорів, які належать до їх компетенції, вони не породжують нових правових норм та, відповідно, нових джерел права. Наприклад, у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 14 квітня 2004 р.1 зазначено, що узагальнення практики розгляду судами земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів свідчить про те, що вони вирішуються в основному правильно. Водночас у ряді випадків допускаються помилки у визначенні підвідомчості цих спорів; застосуванні норм про вилучення земель і відшкодування заподіяних порушенням земельного законодавства збитків; визначенні порядку використання земельної ділянки громадянами, яким належать жилий будинок, господарські будівлі та споруди на праві спільної власності, тощо. З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства при розгляді судами земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів Пленум Верховного Суду України дав роз'яснення щодо правильного застосування норм земельного законодавства при розгляді відповідних спорів.
1 Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. 106
Обов'язковість роз'яснень цих судових органів обумовлена тим, що в результаті роз'яснення встановлюється точний смисл правових норм відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють відповідні земельні відносини, що сприяє їх вірному та однозначному застосуванню всіма судовими органами. Таким чином, постанови Пленумів Верховного Суду, Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України хоч і не є джерелами земельного права, однак мають надзвичайно важливе значення для правильного розгляду справ, пов'язаних із застосуванням норм земельного законодавства.
5. Міжнародні договори як джерела земельного права України
Крім нормативно-правових актів національного законодавства України, в деяких випадках джерелом земельного законодавства є міжнародні договори з участю нашої країни. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. А в ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України»1 зазначено, що укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України. Більше того, якщо міжнародним договором України, укладеним у формі закону, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.
За період після досягнення незалежності Україною були підписані і ратифіковані Верховною Радою ряд міжнародних договорів, які регулюють екологічні відносини у планетарному масштабі, зокрема й відносини щодо охорони земель. До таких договорів належить Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів, яка була підписана 2 лютого 1971 р. у м. Рамсар (Іран) і стала частиною екологічного законодавства України 29 жовтня 1996 р.2 Однак слід зазначити, що міжнародно-правовими угодами регулюються перш за все екологічні питання, що мають планетарний характер і не можуть ефективно регулюватися лише законодавством однієї чи кількох країн. Тому питома вага міжнародно-правових угод, якими регулюються земельні відносини, є незначною.
1ВВР. — 1994. — №10. — Ст. 45.
2ВВР. — 1996. — № 50. — Ст. 279.
• РОЗДІЛ 4
ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
1. Поняття, зміст і види земельних правовідносин
У процесі здійснення різного роду діяльності громадяни та ор^ ганізації вступають у певні суспільні відносини. Правовідносини — один із видів суспільних відносин, які виникають внаслідок їх регулювання нормами права. В результаті впливу норм права на суспільні відносини їх учасники наділяються відповідними правами та обов'язками, здійснення яких відбувається добровільно, у разі потреби — примусово, а порушення обов'язків тягне за собою застосування до порушника заходів державно-примусового характеру. Тому будь-які правовідносини є такі суспільні відносини, в яких їх учасники виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків і здійснення яких забезпечується засобами державно-примусового характеру. Права та обов'язки, якими наділяються учасники правовідносин, називаються суб'єктивними саме тому, що належать суб'єктам — учасникам (сторонам) відносин1.
1 Грибанов В. П. Гражданское правоотношение и его особенности // Советское гражданское право: В 2-х т. / Отв. ред. В. П. Грибанов и С. М. Кор-неев. — М.: Юрид. лит-ра, 1979. — Т. 1. — С. 92.
Правовідносини мають вольовий характер, оскільки, перш ніж скластися, вони проходять через свідомість людей. Отже у правовідносинах відтворюється воля його учасників. При цьому в одних випадках, наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки; сторони беруть активну участь у формуванні прав та обов'язків відповідно до приписів закону чи іншого нормативно-правового акта, а в інших випадках, наприклад при відшкодуванні шкоди у разі порушення прав на землю, їх участь проявляється в реалізації прав та обов'язків. Відтак, одні правовідносини будуть вольовими як під час їх виникнення, так і під час здійснення, а інші — лише у процесі здійснення. Класичним видом суспільних правовідносин є приватні (цивільні) правовідносини. їх особливості визначаються специфікою суспільних відносин, що регулюються приватним правом, принципами і методами їх регулювання (рівноправністю сторін, змагальністю і диспозитивністю вирішення спорів тощо. Гарантіями здійснення наданих суб'єктам приватних (цивільних) правовідносин, прав та обов'язків є, головним чином, заходи майнового характеру.
Вольовий характер має місце й у відносинах, які регулюються нормами публічного права, наприклад адміністративного, земельного та деяких інших галузей права. Вольовий характер поведінки учасників правовідносин, що регулюються публічним правом, проявляється в такому. Одним з учасників правовідносин публічного права виступає держава в особі уповноваженого нею органу, а іншим учасником — громадянин, організація чи установа, правила поведінки якої визначаються органом державної влади чи органом місцевого самоврядування.
При цьому воля органу законодавчої влади відтворюється в законі, органів виконавчої влади — у рішеннях (постановах), прийнятих у межах наданих їм повноважень, а органів місцевого самоврядування — у рішеннях, прийнятих у порядку та в межах законів про місцеве самоврядування. Саме в законах, постановах, рішеннях, інших актах, прийнятих органами публічної влади, проявляється воля держави, територіальної громади за умови, що воля кожної уповноваженої особи формується в межах і у спосіб, визначений в установленому порядку державою.
Воля іншого учасника публічних (адміністративних) правовідносин проявляється в тому, що він (учасник), вступає у правовідносини свідомо і здійснює свої права та обов'язки з дотриманням встановлених правил поведінки в межах і в спосіб, визначених волею уповноваженої особи, забезпечуючи неухильне виконання адміністративних приписів, вибираючи варіанти виконання своїх обов'язків, якщо такі допускаються уповноваженою особою, і використовуючи при цьому ті права, які передбачені для цього законом чи актами уповноваженого органу.
На практиці, в умовах багатоманітності суспільного життя, розвитку виробництва, громадської діяльності, інших соціальних явищ, міжгалузевих, міжрегіональних і міждержавних відносин значно розширюється сфера публічних правовідносин, а в багатьох випадках — комплексного регулювання суспільних відносин нормами публічного і приватного права.
Такі правовідносини виникають і здійснюються у комплексних галузях права, зокрема, аграрного, земельного, екологічного, інвестиційного права та інших галузей. За традиційним уявленням, джерела комплексних галузей права включають норми права, які мають «подвійну прописку». Згідно з іншою концепцією до комплексних галузей права належить наявність не лише комплексного предмета та використання різних методів правового регулювання суспільних відносин, але й застосування власних норм права, які не входять у жодну з основних галузей. Так, в російській аграрно-правовій доктрині норми основних галузей права, якими регулюються аграрні відносини, розглядаються як норми з «подвійною пропискою». Саме у наявності таких правових норм, що одночасно належать і до основної, і до комплексної галузей права, проявляється одна з особливостей джерел комплексної галузі права. Однак акти основних галузей законодавства, якими регулюються, наприклад, аграрні відносини, не входять до складу аграрного законодавства. В цілому, аграрне право, за концепцією московських професорів Г. Ю. Бист-рова і М. І. Козиря, до складу якого входять норми інших галузей права, ширше, ніж аграрне законодавство, яке складається з нормативних актів, що мають одну галузеву прописку1.
Зазначені теоретичні положення повною мірою можна застосувати при визначенні комплексності земельного права України. Так, основними джерелами земельного права України є ЗК
Аграрное право: Учебник / Под ред. Г. Е. Быстрова, М. И. Козыря. — М.: Юрид. лит-ра, 1996. — С. 29-31.
України і низка законів, що стосуються регулювання земельних відносин. Одночасно, до адміністративного права належать норми ЗК України, якими визначаються повноваження вищих, центральних і місцевих органів виконавчої влади у галузі земельних відносин. При цьому норми, якими регулюється діяльність органів виконавчої влади всіх рівней у галузі земельних відносин, стосуються і земельного права. Норми ЗК України, якими визначаються повноваження органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин, належать до норм права місцевого самоврядування, а норми Закону України «Про місцеве самоврядування», якими регулюються земельні відносини, належать також до земельного права на засадах «подвійної прописки».
Особливості комплексного підходу до регулювання земельних відносин стосуються також норм цивільного права. Так, до цивільного права належать відносини і норми земельного права, якими регулюються цивільні відносини, зокрема: договори купівлі-продажу земельних ділянок, їх міни, дарування, успадкування, сервітут, право власності на земельні ділянки громадян і юридичних осіб, застава земельних ділянок, способи захисту прав на земельні ділянки тощо. Одночасно у земельному праві застосовуються норми ЦК України щодо юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права, щодо права власності на земельну ділянку, захисту права власності, права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, права користування чужою земельною ділянкою для забудови, захисту права власності, норми зобов'язального права: про забезпечення виконання зобов'язання, гарантію, заставу, про укладення, зміну і розірвання договору, зокрема про договори купівлі-продажу, дарування, міни, ренти, комерційної концесії тощо.
Правила «подвійної прописки» норм стосуються норм ЗК України у частині правового режиму земель лісогосподарського призначення у лісовому праві і норм Лісового кодексу України (далі — ЛК України) в частині використання земель лісогосподарського призначення у земельному праві. Такі ж правила стосуються норм ЗК України і Водного кодексу України (далі — ВК України) та ін.
Застосування норм ЗК України у цивільному праві і норм ЦК України у земельному праві свідчить про те, що земельне право містить у собі норми як публічного, так і приватного права, тоді як застосування норм ЗК України у цивільних правовідносинах не дає підстав для віднесення цивільного права до комплексної галузі.
З розвитком інвестиційної та інноваційної діяльності сфера застосування норм приватного права буде розширюватися, а норм публічного права — звужуватися. Водночас у відносинах, що регулюються публічним правом, буде збільшуватися практика застосування норм приватного права, що сприятиме підвищенню ефективності розподілу, використання та охорони земель.
Наведене вище дає підстави визначити земельні правовідносини як суспільні відносини між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, організаціями і громадянами, а також організаціями і громадянами між собою щодо розподілу, використання та охорони земель, які регулюються нормами земельного права та іншими суміжними з ним галузями права в комплексі.
Земельні правовідносини, як й інші правовідносини, складаються з таких елементів:
1)норма права, якою регулюються ті чи інші земельні відносини;
2)суб'єкти земельного права, тобто учасники земельних відносин;
3)об'єкти земельного права — це індивідуально-визначена земельна ділянка, щодо якої виникають земельні правовідносини. У сфері державного управління об'єктом правовідносин можуть бути землі як узагальнюючий об'єкт, тобто земельний фонд у цілому чи його складові в межах держави, територіальних громад, окремих земельних ділянок.
Змістом будь-яких правовідносин, зокрема земельних, є суб'єктивні права та обов'язки учасників цих відносин. Суб'єктивне право — це можливість учасника (суб'єкта) земельного правовідношення поводити себе у взаємостосунках з іншими учасниками (суб'єктами) земельних правовідносин у порядку і за правилами, встановленими нормами земельного права. Суб'єкт земельного правовідношення наділений правом не тільки здійснювати дії, передбачені законом, а й вимагати від зобов'язаної особи виконати певні дії. Отже, суб'єктивному праву одного суб'єкта земельних правовідносин кореспондує суб'єктивний обов'язок іншого суб'єкта права.
Суб'єктивний обов'язок учасника земельних правовідносин— це міра належної поведінки зобов'язаного учасника пра-вовідношення. Він може полягати у здійсненні тих чи інших активних дій — у галузі земельних відносин — передати продану земельну ділянку покупцеві та одержати від нього узгоджену плату, так і в пасивних діях, коли зобов'язана особа (сторона) повинна утриматися від здійснення тих чи інших дій.
Так, власник земельної ділянки не може заборонити дорожно-будівельній організації прокладати автомобільну трасу на земельній ділянці, якщо є рішення суду про викуп цієї ділянки у власника і передання її у користування автодорожній організації за умови, що ця організація виконала рішення суду про сплату грошей за викуплену ділянку.
Основні права та обов'язки учасників земельних правовідносин, які складають зміст цих правовідносин, визначаються цільовим призначенням земельної ділянки та завданнями, правовим режимом її використання та особливостями правового регулювання земельних відносин щодо конкретної земельної ділянки в межах земель відповідної категорії.
2. Земельно-правові норми
Земельно-правова норма є одним із різновидів правових норм, якими регулюються земельні відносини щодо набуття, використання, припинення прав на земельну ділянку та охорони земель. Земельно-правові норми містяться в ЗК України, земельних законах, а також указах Президента України, постановах й розпорядженнях Кабінету Міністрів України, актах центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також рішеннях органів місцевого самоврядування, які в сукупності складають систему земельного права. За період незалежності України 13 березня 1992 р. був прийнятий Земельний кодекс, чинний у редакції від 25 жовтня 2001 р., зі змінами і доповненнями. На реалізацію норм ЗК України були прийняті закони України: «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., «Про оренду землі» від б жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями, «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р., «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р., «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 р., «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р. та ін.
Указом Президента України від ЗО травня 2001 р. були схвалені Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр. Були прийняті укази Президента України: «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р., «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1995 р. та ін. Норми земельного права закладені в постановах Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р. № 2073, «Про затвердження форми державного акта на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р. № 449; «Про затвердження Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги» від 16 травня 2002 р. № 648.
Серед норм-центральних органів виконавчої влади варто назвати нормативні акти Державного комітету України по земельних ресурсах (Держкомзему України): Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Держкомзему від 4 травня 1999 р. № 43; Рекомендації щодо визначення вартості землевпорядних робіт при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств, затверджені наказом Держкомзему від ЗО грудня 1999 р. № 130, Інструкція про загальні вимоги до оформлення технічного паспорта земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги, затверджені наказом Держкомзему від 10 липня 2002 р.№ 114.
Джерелом земельного права також є деякі нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України: Порядок розподілу та використання майна реорганізованих сільськогосподарських підприємств, затверджений наказом Міністерства аграрної політики України від 14 березня 2001 р. № 62 тощо.
У статті 5 ЗК України зазначено, що земельне законодавство базується на таких принципах:
а)поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу й основного засобу виробництва;
б)забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави;
в)невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землями, крім випадків, передбачених законом;
г)забезпечення раціонального використання та охорони земель;
ґ) забезпечення гарантій прав на землю;
д)пріоритет вимог екологічної безпеки.
За своїм функціональним призначенням земельні правові норми можуть бути імперативними, тобто такими, що встановлюють обов'язок здійснювати ті чи інші активні дії. Так, іноземні громадяни, а також особи без громадянства, які одержали земельну ділянку сільськогосподарського призначення у спадщину, зобов'язані протягом року відчужити її (ст. 81 ч. 4 ЗК України).
Заборонні норми зобов'язують не вчиняти дій, заборонених цією нормою. На відміну від зобов'язальної (імперативної) норми, яка вимагає активних дій, заборонні норми приписують утримуватися від учинення дій, які закон вважає небажаними. Так, ст. 103 ЗК України забороняє порушувати права інших власників, землекористувачів, зокрема орендарів.
Уповноважувальні (дозвільні) норми надають учасникам земельних відносин можливість здійснювати певні дії, визначені в певній нормі. Так, учасники земельних правовідносин мають право використовувати земельні ділянки житлової та громадської забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку відповідно до містобудівної документації з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (ст. 39 ЗК України). За функціональним призначенням земельні правовідносини можуть бути регулятивними і правоохоронними. Регулятивні правовідносини — це такі правовідносини, які виражаються у здійсненні учасниками певних відносин позитивних дій. Це звичайні відносини, які найбільшою мірою виникають і здійснюються на практиці. Так, до регулятивних правовідносин належать, наприклад, відносини щодо використання фермерськими господарствами земельних ділянок для виробництва товарної сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення.
Правоохоронні земельні відносини, на відміну від регулятивних, викликані відхиленням учасників земельних правовідносин від норми закону. Такі відхилення мають місце здебільшого у разі вчинення учасником правовідносин порушення земельного законодавства. Перелік таких порушень визначено у ст. 211 ЗК України. Це:
а)укладення угод із порушенням законодавства;
б)самовільне зайняття земельних ділянок;
в)невиконання вимог щодо використання за цільовим призначенням та ін.
Правоохоронні земельні відносини виникають тоді, коли наступає необхідність юридичного впливу на порушника земельного законодавства. Правоохоронні відносини можуть мати місце і за відсутності правопорушення, коли є загроза його настання. Наприклад, власник земельної ділянки має намір розпочати будівництво будинку з відхиленням від містобудівної документації та з порушенням земельних стандартів. У таких випадках з боку землевпорядної служби, яка здійснює контроль за використанням та охороною земель, вживаються попереджувальні (охоронні) заходи, щоб не допустити правопорушення, яке мало відбутися.
Земельні правопорушення можуть бути матеріальні — на підставі норм матеріального права, і процесуальні — на підставі процесуальних норм. До матеріальних земельних правових норм належать ті, якими встановлюються відповідні права та обов'язки учасників земельних правовідносин. Це, наприклад, право на отримання громадянином земельної ділянки у власність у разі приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні (ст. 118 ЗК України), або обов'язок власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів (ст. 91 ЗК України).
Процесуальними нормами встановлюється порядок набуття чи припинення права власності на земельну ділянку, процедура розгляду земельних спорів, порядок оскарження рішень органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, у разі коли учасник земельних правовідносин не погоджується з такими рішеннями.
З. Класифікація і види земельних правовідносин
З огляду на відмінність природних властивостей землі, її різне господарське, природоохоронне, територіальне чи соціальне використання виникають різноманітні земельні правовідносини. З метою забезпечення найбільш оптимальної побудови системи права і системи законодавства, організаційної структури викладення актів земельного законодавства виникає необхідність класифікації земельних правовідносин.
В основу класифікації земельних відносин, що регулюються ЗК України та іншими нормативно-правовими актами у галузі земельних відносин, покладені завдання земельного законодавства щодо регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Структурно ЗК України складається із 10 розділів з яких у розділі І викладена загальна частина, розділі IX — прикінцеві положення, розділі X — перехідні положення. У кожному розділі вміщена певна кількість глав залежно від предмета регулювання певних видів земельних відносин.
У розділі І відтворена конституційна норма про те, що земля є основним національним багатством, яка перебуває під особливою охороною держави і право власності на яку гарантується, викладені принципи земельного законодавства, відповідно до яких формуються земельні правовідносини. У цьому розділі визначені повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також органів виконавчої влади у галузі земельних відносин.
У розділі II визначається склад, цільове призначення земель України та поділ їх на категорії. За основним цільовим призначенням землі України поділяються на такі категорії:
а)землі сільськогосподарського призначення;
б)землі житлової та громадської забудови;
в)землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г)землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення;
д)землі історико-культурного призначення;
е)землі лісогосподарського призначення;є) землі водного фонду;
ж)землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Передбачено, що земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.
У цьому ж розділі визначено правовий режим земель кожної категорії, у нормах яких відтворені особливості і специфіка правового регулювання земельних відносин та особливості земельних правовідносин з урахуванням цільового призначення, порядку й умов використання та охорони земель.
Зміст земельних правовідносин, обсяг прав та обов'язків їх учасників залежить від цільового призначення земель. Якщо власники земель сільськогосподарського призначення зобов'язані виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, то землекористувачі земель автомобільного транспорту зобов'язані використовувати такі землі для створення автомагістралі для перевезення вантажів і пасажирів, а на землях лісогосподарського призначення земельні правовідносини спрямовані на вирощування, догляд і збереження лісового фонду, на створення лісогосподарських підприємств, для раціонального використання лісових ресурсів.
В інших розділах ЗК України визначаються права власності та постійного і тимчасового користування земельними ділянками, набуття і реалізації права на земельну ділянку, гарантії, захист прав на землю, порядок використання та охорони земель. У самостійному розділі врегульовані відносини щодо управління в галузі використання охорони земель. Спеціальний розділ присвячений земельним правовідносинам, якими визначається юридична відповідальність за порушення земельного законодавства.
4. Суб'єкти земельних правовідносин
ЦК України (ст. 2) встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, від імені якої виступають органи державної влади, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, іноземні держави та інші суб'єкти цивільного права.
Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб або майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Фізичними особами, що є суб'єктами правовідносин, є громадяни України, іноземних держав та особи без громадянства.
Визначення суб'єктів цивільних відносин у цивільному праві стосується і суб'єктів земельного права, оскільки цивільне законодавство певною мірою регулює і земельні відносини (глави 33 та 34 ЦК України). Крім цього враховується, що юридична особа як учасник правовідносин почала застосовуватися у приватному праві і використовується у правових системах майже всіх країн світу.
ЗК України (ст. 2) встановлено, що суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади (до яких належать органи законодавчої влади та органи виконавчої влади. Визначення терміна «суб'єкти права» у цивільному і земельному законодавстві варто розпочати з визначення цього терміна у Конституції України 1996 р. У статті 13 Конституції України проголошено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Закріплено, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. У статті 14 Конституції України закріплено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під охороною держави. Право власності не землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Конституцією України (ст. 142) встановлено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
На підставі узагальнення перелічених вище дефініцій можна виявити такі суб'єкти земельних правовідносин: Український народ, державу, Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні та районні ради, місцеві ради та органи місцевого самоврядування, а також вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади, громадяни, юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. При цьому суб'єктами права власності на землю є:
а)громадяни та юридичні особи приватного права — на землі приватного права;
б)територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі державної власності.
Юридичні особи публічного права, зокрема підприємства, установи та організації, що засновані на державній або комунальній власності, можуть бути суб'єктами земельних правовідносин із правом постійного чи тимчасового користування земельними ділянками державної або комунальної власності (ст. 92 ЗК України). Обсяг прав і повноважень органів державної влади щодо здійснення прав власника від імені Українського народу визначається для Верховної Ради України ст. 85 Конституції України, для Кабінету Міністрів України — ст. 116 Конституції України.
Обсяг прав і повноважень органів місцевого самоврядування з цих питань визначається статями 142, 143 Конституції України.
Так, до повноважень Верховної Ради України згідно зі ст. 6 ЗК України належить: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель. При цьому Верховна Рада України може бути суб'єктом конкретних земельних правовідносин. Так, згідно зі статтями 16 та 150 ЗК України до її повноважень належить погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель у кожному конкретному випадку.
До повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин відповідно до ст. 13 ЗК України належить: реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель; координація проведення земельної реформи; розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель. Крім цього Кабінет Міністрів України може бути суб'єктом конкретних земельних відносин, оскільки до його повноважень належить розпорядження землями державної власності у визначених межах; викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному статтями 146,151 ЗК України.
Конституцією України (ст. 142) встановлено, що земля та інші природні ресурси є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а майнові об'єкти спільної власності, а отже і земля, перебувають в управлінні районних і обласних рад. Оскільки територіальні громади сіл, селищ, міст є суб'єктами права власності на комунальні землі, цілком природно, що згідно зі ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на їх території, належить розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. При здійсненні усіх цих правомочностей власника комунальних земель органи місцевого самоврядування сіл, селищ і міст безпосередньо виступають суб'єктами земельних правовідносин.
1ВВР. — 1997. — №17. — Ст. 122.
2ВВР. — 2007. — № 7-8. — Ст. 66.
ЗК України 2001 р. встановлено, що безоплатна передача земельних ділянок державної і комунальної власності у власність громадян може провадитися у разі їх приватизації (ст. 116 ЗК). Суб'єктами права приватизації державної власності згідно зі ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. є Фонд державного майна України, його територіальні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні1. Приватизацію земель комунальної власності здійснюють власники земель комунальної власності, тобто органи самоврядування села, селища, міста, до повноважень яких згідно із статтями 9,12 ЗК України належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян. Законами України від 19 грудня 2005 р. № 3235-Г7 та від 19 грудня 2006 р. № 489-У ЗК України було доповнено ст. 171, якою встановлено, що до делегованих повноважень державних органів приватизації у галузі земельних відносин належить розпорядження земельними ділянками, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації2.
Законом України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» ст. 17і ЗК України «Повноваження державних органів приватизації у галузі земельних відносин» викладена у такій редакції: «Державні органи приватизації здійснюють розпорядження (крім відчуження земель, на яких розташовані об'єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації». Цим Законом також розширені повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин, зокрема ст. 15 ЗК України доповнена пунктом «и» такого змісту: «Продаж земель сільськогосподарського призначення, крім земель, переданих у приватну власність, та земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації». Повний зміст повноважень органів державної (законодавчої і виконавчої влади) та органів місцевого самоврядування у галузі земельних відносин викладається у наступних розділах.
5. Об'єкти земельних правовідносин
1Егоров И. Д. Понятие имущественного правоотношения // Вестник ЛГУ. Экономика, философия и право. — 1980. — Вып. 4. — № 323. — С. 62.
2Толстой Ю. К. К теории правоотношения. — Л., 1959. — С. 48-67; Ке-чекъян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. — М., 1958. —С. 142-148.
Щодо питання об'єкта правовідносин існують різні погляди. Більшість сходяться на тому, що у кожного правовідношення повинен бути власний об'єкт. Одні автори стверджують, що об'єктом правовідносин є поведінка її учасників, а в майнових відносинах — поведінка її учасників, спрямована на речі1. Згідно з іншим положенням, об'єктом визначається фактичне суспільне відношення, на яке впливають правовідносини2. Найбільшого поширення набула теорія множинності об'єктів правовідносин, за якою такими можуть бути різні явища: речі, дії людей, результа
1Алексеев С. С. Об объекте права и правоотношения // Вопросы общей теории советского права. — М., 1960. — С. 284-309; Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974. — С. 214-217.
2Проблемы теории государева и права. — М., 1979. — С. 257.
3Халфина Р. О. Там само. — С. 212.
4Халфина Р. О. Там само. — С. 211.
Цивільне право України: Академічний курс / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2006. — Т. 1: Загальна частина. — С. 127. ЕрофеевБ. В. Земельне право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 139.
ти духовної і творчої праці, особисті майнові блага . «Нічого не можна зрозуміти у правовідносинах власності,— пише С.С. Алексеев, — якщо не бачити того, що об'єктом цих правовідносин є речі — засоби виробництва і предмети споживання»2. Р. О. Хал-фіна запропонувала конструкцію, за якою об'єкт не входить у структуру правовідносин3. Вона розрізняє такі елементи структури правовідносин: учасники правовідносин, права та обов'язки, їх взаємозв'язок; реальна поведінка учасників правовідно-шення відповідно до прав та обов'язків4. М. В. Венецька вважає, що об'єктами цивільних прав стає все те, з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обов'язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обігу. До об'єктів цивільних прав вона відносить речі, тобто матеріальні предмети світу, створені природою або людиною, інші матеріальні блага у вигляді лише нових прав, результатів робіт, послуг та інші матеріальні і нематеріальні блага, зокрема особисті немайнові права5. У багатьох випадках застосовується термін «предмет правовідношення», який ототожнюється з «об'єктом правовідношення». При цьому посилаються на те, що у договірних відносинах вживається термін «предмет договору», який і є предметом відносин. Б. В. Єрофєєв у правовідносинах виділяє дві групи об'єктів — об'єкти правового регулювання та об'єкти правової мети. Так, об'єктом земельно-правового регулювання він вважає землю, а об'єктом мети — раціональне, ефективне її використання та охорону, створення земельного ринку та умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення навколишнього середовища, охорону прав на землю громадян, організацій і держави6.
Б. В. Єрофєєв вважає, що об'єктом правовідносин щодо використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка (тобто земля не може стати об'єктом конкретного виду земельних правовідносин, якщо вона не позначена індивідуально її визначеною частиною (ділянка) та ознаками — розміром і місцем розташування)1.
На думку В. І. Андрейцева, земельні правовідносини виникають, коли одні фізичні чи юридичні особи вступають у земельні відносини з іншими фізичними чи юридичними особами або ж органами державної влади чи місцевого самоврядування щодо індивідуальної, конкретно визначеної на місцевості земельної ділянки конкретно встановленого розміру2.
Отже, фізичні та юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права, а також органи виконавчої влади, до компетенції яких не належить здійснення правомочностей власника державної власності на землю, вважає В. І. Андрейцев, постійно перебувають у земельно-правових відносинах з компетентними державними органами, хоча б з огляду на те, що вони повинні утримуватися від посягання на землю державної власності. Землі загального користування (шляхи, вулиці, майдани, сквери, бульвари тощо) можуть використовуватися фізичними та юридичними особами в установленому для кожного виду земель порядку. У цих випадках між ними і державою постійно здійснюються земельно-правові відносини, незалежно від того, визначена чи невизначена конкретна земельна ділянка, угіддя3.
1 Ерофеев Б. В. Там само. — С. 139.
2Земельне право / За ред. В. І. Семчика, П. Ф. Кулинича. — К: Вид. Дім «Ін
Юре»,2001. —С. 107.
3 Земельне право. Там само. — С. 107.
4Земельне право: Учебник / Отв. ред. С. А. Боголюбов. — М.: НОРМА-
ИНФРА, 1998. —С. 34.
Ю. Г. Жариков відносить до об'єктів земельного права індивідуально-визначену земельну ділянку, щодо якої вникають земельні відносини. У сфері державного управління об'єктом земельних відносин може бути весь земельний фонд в цілому, його складові в межах кордонів суб'єктів держави, адміністративно-територіальних громад, окремі ділянки4. Українські правознавці
О. О. Погрібний та О. М. Пащенко вважають, що об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) та права на них1.
Професор Н. І. Титова звертає увагу на те, що термін «землі» правильно вживається у земельному законодавстві як елемент природного середовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з іншими його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна «земля»2.
1Земельне право України: Підручник / За ред. М. В. Шульги. — К: Юрінком Інтер, 2004. — С. 36.
2Земельне право України. Там само. — С. 248. Див. також: Титова Н. Землі як об'єкт правового регулювання // Право України. — 1998. — № 4.
Відповідно до земельного законодавства землі в Україні поділяються на визначені законодавством категорії, земельні угіддя і земельні ділянки. Виходячи з цього поділу, об'єктом земельних правовідносин можуть бути землі, що належать до державної і комунальної власності, землі відповідної категорії, земельні угіддя і земельна ділянка. З огляду на це об'єктом земельних правовідносин можуть бути землі, що є державною чи комунальною власністю, землі відповідної категорії, земельні угіддя і земельна ділянка. Вище було зазначено, за яких умов державна земля є об'єктом земельних правовідносин. Об'єктом земельних правовідносин може бути земля, що за цільовим призначенням належить до певної категорії земель, але лише та, що не поділена на земельні угіддя і земельні ділянки. Земля певної категорії, яка поділена на земельні угіддя і земельні ділянки, що мають власний правовий режим земель відповідної категорії, не є об'єктом земельних правовідносин цієї категорії земель. У такому разі об'єктом земельних правовідносин буде виокремлене земельне угіддя чи окрема земельна ділянка. Так, якщо землі конкретно виділені вздовж узбережжя водойм під смуги відведення для будівництва річкових портів, інших споруд господарського призначення, то такі земельні ділянки як об'єкт земельних правовідносин належать до земель водного транспорту з відповідним правовим режимом.
Включення земельних ділянок до межі міста не припиняє права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до земельного законодавства. Такі земельні ділянки як об'єкт земельно-правових відносин зберігають правовий режим відповідної категорії земель, яким вони користувалися до включення до межі міста.
Отже, природні властивості й особливості земель, земельних угідь чи земельної ділянки як об'єктів земельно-правових відносин мають певний вплив на зміст, а також на обсяг прав та обов'язків суб'єктів правовідносин. За цими ознаками землі поділяються на такі узагальнюючі групи об'єктів земельних правовідносин: а) всі землі держави (державного фонду); б) землі територіальних громад; в) землі юридичних осіб; г) землі відповідних категорій за цільовим призначенням; ґ) конкретно визначені земельні угіддя і земельні ділянки.
На зміст земельно-правових відносин і обсяг земельних прав та обов'язків суб'єктів правовідносин впливає також правовий режим земельних угідь і земельних ділянок залежно від розташування на них окремих об'єктів. За цими ознаками земельні угіддя і земельні ділянки незалежно від категорії земель, до якої вони належать, поділяються на:
земельні угіддя і ділянки, на яких немає ніяких інших природних і майнових об'єктів. До таких, наприклад, належать великі лани сільськогосподарських угідь у степовій зоні та у великих сільськогосподарських підприємствах;
земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані природні об'єкти. Наприклад, озеро на землях сільськогосподарського призначення чи на землях населеного пункту, торф'яники — на землях сільськогосподарського призначення чи на землях лісогосподарського призначення, природні ландшафти та ін.;
земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані інші, крім земельної ділянки, нерухомі майнові об'єкти. Наприклад, споруди польового стану механізаторів, корівники, свинарники на землях сільськогосподарського призначення; пансіонати — на землях оздоровчого призначення та ін. Особливістю правового режиму земельної ділянки як об'єкта, на якому розташовані будівлі і споруди, є наявність у суб'єктів правовідносин особливих прав та обов'язків як щодо земельної ділянки, яка є одночасно об'єктом нерухомості, так і щодо інших об'єктів нерухомості.
6. Виникнення, зміна та припинення земельних правовідносин
Підставою виникнення, зміни чи припинення земельних правовідносин є юридично значимі юридичні факти та обставини, з якими пов'язується набуття права на земельну ділянку (власності, постійного чи тимчасового користування), на цільове використання земельної ділянки, відповідальність за конкретні порушення земельного законодавства.
Правовстановлюючими обставинами є:
а)закони та інші нормативно-правові акти, якими встановлюються: правовий режим відповідних категорій, права та обов'язки суб'єктів земельних правовідносин, відповідальність за порушення земельного законодавства тощо;
б)рішення уповноважених органів про надання земельної ділянки у власність чи у користування або відчуження її шляхом продажу чи передання у користування;
в)угоди про передання земельної ділянки в оренду;
г)акти органів державної влади і місцевого самоврядування про приватизацію державних і комунальних земель та передання їх безоплатно у приватну власність громадян чи за платуюридичним особам;
ґ) акти про розмежування земель державної і комунальної власності;
д)рішення суду про розподіл земельної ділянки чи про встановлення прав на неї;
е)договори цивільно-правового характеру (купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування, застави тощо). Сукупність юридичних фактів, що стосуються земельних відносин, настанняяких є необхідною умовою для виникнення передбачених законом наслідків, називається юридичним складом.
В окремих випадках виникнення права приватної власності громадянина на земельну ділянку відбувається після того, як ця земельна ділянка буде викуплена (у власника) чи вилучена (у землекористувача).
Юридичні факти, на підставі яких виникають земельні правовідносини, поділяються, як і в інших галузях права, на події і дії (вчинки, поведінку).
Події, у свою чергу, можуть бути такими, що здійснюються як поза волею людини, так і внаслідок того чи іншого втручання людини у природні властивості землі. Поза волею людини, наприклад, здійснюється припинення права власності на земельну ділянку (права землекористування) громадян у зв'язку зі стихійним лихом (затоплення, зсуви) чи іншими природними явищами.
В окремих випадках земельні правовідносини виникають внаслідок правомірної чи неправомірної поведінки, яка проявляється у діях чи бездіяльності громадян, посадових осіб, юридичних осіб, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. До поведінки як юридичного факту належить, наприклад, юридичний стан земельних відносин і перехід до іншого стану.
Зміна земельних правовідносин відбувається внаслідок тих чи інших обставин, тих чи інших правозмінюючих юридичних фактів, юридичного складу. Так, у процесі земельної реформи проводиться приватизація земель, яка полягає у зміні державної форми власності на приватну форму. Перехід права (власності чи користування) на земельну ділянку має місце в разі купівлі-продажу будинку зміни в установленому порядку цільового призначення землі.
Правоприпиняючі юридичні факти (юридичний склад) призводять до припинення земельних правовідносин. Якщо договір купівлі-продажу земельної ділянки в сукупності породжує зміну земельних правовідносин, зокрема зміну суб'єктів права власності, то для продавця має місце припинення земельних правовідносин. Згідно зі ст. 140 ЗК України підставами припинення права власності на землю, а отже і земельних правовідносин, можуть бути: смерть власника землі чи землекористувача добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, відчуження за рішенням власника земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадах, визначених ЗК України. Підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені ст. 141 ЗК України.
7. Правовий механізм реалізації земельно-правових норм
Проголошення в нормах матеріального права основних прав та обов'язків учасників земельних відносин ще недостатньо для реалізації їх на практиці. В них лише проголошуються вимоги і можливості, дозволи і заборони, які містяться в земельному праві.
Реалізація земельного права і земельно-правових норм має декілька форм, спрямованих на здійснення закладених у них правил поведінки, зокрема зобов'язання, дозволи і заборони. Виходячи з цих основоположних позицій, у теорії права виділяють три основні форми реалізації: використання, дотримання, виконання.
Використання — це така форма реалізації земельного права, яка виражається у здійсненні можливостей, що випливають із дозволів. Характерною рисою цієї форми реалізації є активна поведінка суб'єктів земельного права. Вона стосується суб'єктивних прав, прав на свою власну активну поведінку, на використання наданих земельним правом можливостей, наприклад, права члена колективного сільськогосподарського підприємства на вихід із підприємства та отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі належної йому земельної частки (паю) із земельного фонду колективного сільськогосподарського підприємства або ж у разі його ліквідації.
Дотримання — це така форма реалізації земельного права, яка полягає у співвіднесенні суб'єктом правовідносин своєї поведінки з юридичними заборонами. Характерною рисою цієї форми є пасивна поведінка суб'єктів права. Вони не вчиняють жодних дій, заборонених нормами земельного права, тобто дотримуються покладених на них пасивних обов'язків. Так, дотримуючись ст. 91 ЗК України, громадянин, який отримав земельну ділянку у приватну власність, зобов'язаний не порушувати цільового призначення земельної ділянки та вимог законодавства про охорону довкілля, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та встановлених обмежень (сервітутів).
Виконання — це така форма реалізації земельного права, яка визначається в діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язань, покладених на них земельно-правовими приписами. Отже, вони виконують покладені на них земельним правом обов'язки щодо активної поведінки. Наприклад, іноземні громадяни, а також особи без громадянства, які прийняли земельні ділянки сільськогосподарського призначення в Україні у спадщину, зобов'язані відповідно до п. 4 ст. 81 ЗК України вирішити питання щодо відчуження цих ділянок протягом року. У разі невиконання цього обов'язку питання про відчуження такої ділянки вирішується судом.
Найбільш точний зміст реалізації права відтворений у такій його формі, як виконання. Саме в таких земельно-правових нормах, покликаних разом з іншими правовими засобами забезпечити належний гарантований результат, закладаються певні правила поведінки, які потім повинні точно і неухильно здійснитися, перенестися у фактичні земельні відносини, втілитися у життя, реалізуватися в активній діяльності суб'єктів земельного права.
Використання як дозвіл на вчинення тих чи інших правових дій дотримання, як правомірна поведінка особи в межах встановлених нормою права правил, і виконання як активна поведінка суб'єктів правовідносин щодо здійснення правових приписів, зобов'язань — це один бік реалізації права. Другий бік — це пра-возастосовча діяльність, тобто діяльність органів державної влади й управління, органів самоврядування, суду і правоохоронних органів, посадових осіб, що спрямована на організацію та виконання всіма фізичними, юридичними особами, управлінськими структурами нижчого рівня і членами суспільства встановлених нормами права приписів, зобов'язань; на створення правових умов для правомірної поведінки учасників земельних правовідносин; на використання дозвільного права у своїх інтересах або ж в інтересах інших осіб чи суспільства.
Правозастосовча діяльність передбачає встановлення певної організаційної структури, зобов'язаної за допомогою організаційно-правових, економічних, соціально-психологічних, інформаційних та інших засобів організувати, забезпечити реалізацію норм земельного права, виконання і дотримання всіма членами суспільства встановлених правом правил поведінки. Внаслідок правозастосовчої діяльності закріплюється, рухається в певному напрямі, впорядковується і стабілізується соціально-правовий механізм, яким забезпечуються сприятливі умови для нормальної, злагодженої і соціально, впорядкованої життєдіяльності суспільства, додержання законодавства щодо використання земельних ділянок, що так потрібно для його безперебійного функціонування, всебічного розвитку і вдосконалення.
Правовий механізм реалізації земельного права включає систему законів та інших нормативно-правових актів, якими регулюються земельні відносини і порядок їх виникнення, здійснення і припинення. Земельно-правові відносини, наприклад, регулюються Конституцією України, ЗК України, законами України «Про плату за землю», «Про містобудування», «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство», «Про розмежування земель державної та комунальної власності» тощо, указами Президента України, зокрема: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 грудня 1994 р., «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. тощо. Відповідальність за порушення земельного законодавства встановлена ЗК України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, КК України.
Правовий механізм реалізації земельного права передбачає також наявність норм матеріального права, якими встановлюються певні права фізичної чи юридичної особи. У земельних відносинах таким будуть: для громадянина України — право приватної власності громадян і юридичних осіб на земельну ділянку для певної мети, а також право постійного чи тимчасового користування земельною ділянкою, наданою для певної мети.
До норм матеріального права належать земельно-правові норми, якими встановлюється обсяг земельної правоздатності і дієздатності особи (громадянина чи юридичної особи) в разі отримання земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва, ведення фермерського господарства, особистого селянського господарства, розміщення промислового підприємства, транспортної організації, адміністративної будівлі, садівництва, а також при виконанні інших обов'язків щодо цільового використання землі.
Одним з елементів правового механізму реалізації земельно-правових норм є норми земельного процесуального права. їх складає система норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері здійснення суб'єктами правовідносин своїх прав та обов'язків, визначається процедура, регламент, процесуальний порядок реалізації належних особі матеріальних прав. Процесуальне право в системі права розглядається як право в дії.
У науці права найбільш повно розроблена теорія і концепція цивільно-процесуального і кримінально-процесуального права, нормами яких регулюються відносини у сфері здійснення правосуддя у цивільних і кримінальних справах.
Згрупування в одному законодавчому акті, перш за все в ЗК України, норм матеріального і процесуального права притаманне і для земельного права. Об'єднання в одному кодифікованому законодавчому акті земельних матеріальних і процесуальних норм цілком виправдане. Земельні відносини настільки різноманітні, правовий режим земель різних категорій і навіть окремих земельних ділянок має такі особливості, що роз'єднання прав на землю і порядку здійснення цих прав набагато ускладнило б можливості їх реалізації, негативно вплинуло б на ефективність земельного законодавства.
Правову реалізацію права на землю не можна зводити лише до визначення земельного процесу. Правове регулювання різноманітних земельних відносин здійснюється не лише земельно-процесуальними нормами, а й процесуальними нормами, якими забезпечується діяльність органів державної влади й управління, місцевого самоврядування, правосуддя, спеціальних землевпорядних органів тощо. Навіть плата за землю забезпечується спеціальним Законом України «Про плату за землю».
Так, правоздатність суб'єктів земельного права визначається Конституцією України (ст. 13, пункти 29, 36 ст. 85; пункти 5, 7, 13 ст. 19; пункти 3, 5 ст. 116; п. 5 ст. 138, ст. 142). Законом України «Про місцеве самоврядування» визначається компетенція органів місцевого самоврядування в галузі регулювання земельних відносин. Компетенція органів місцевого самоврядування, державного управління, Верховної Ради України і суду в галузі регулювання земельних відносин і реалізації земельного права визначена в спеціальному законі — ЗК України. Наведемо декілька прикладів. Згідно із п. 29 ст. 85 Конституції України «встановлення і зміна меж районів і міст» належить до повноважень Верховної Ради України. Статтею 118 ЗК України встановлено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у переданні земельної ділянки у власність громадян або залишення заяви без розгляду питання вирішується судом.
З метою гарантування права на землю механізм його реалізації передбачає цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення земельного законодавства (ст. 211 ЗК України) і порядок розгляду земельних спорів (ст. 158 ЗК України). При цьому земельне законодавство встановлює перелік правопорушень, за вчинення яких застосовується один з перелічених видів юридичної відповідальності. Так, ст. 210 ЗК України встановлено, що угоди, укладені із порушенням встановленого законодавством порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними. Кримінальна відповідальність встановлена за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197і КК України). Згідно зі ст. 158 ЗК України земельні спори вирішуються органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. При цьому встановлено, що виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Земельне законодавство передбачає випадки та умови відшкодування збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам, а також втрат сільськогосподарського виробництва, без вини особи, якій надається земельна ділянка. Такі збитки і втрати відшкодовуються у разі їх заподіяння вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок (статті 156, 157 ЗК України).
Отже, поняття правового механізму реалізації норм земельного права більш широке, ніж земельно-правовий процес. Він розглядається як сукупність організаційно-правових форм, методів і засобів, спрямованих на ефективну реалізацію і застосування норм земельного права в усіх сферах земельних правовідносин чи в окремих його сферах.
Складовими правового механізму реалізації земельного права є: правотворча і правозастосовча діяльність, правові форми і методи правового регулювання земельних відносин, форми і засоби (зокрема процесуальні) реалізації норм земельного права: форми і методи правового впливу на учасників земельних правовідносин, відновлення порушених прав, юридична відповідальність за порушення норм земельного права або ж у разі заподіяння збитків.
Отже, правовий механізм реалізації земельного права — це єдиний комплекс взаємопов'язаних елементів правового регулювання земельних відносин, що охоплює узгоджену систему земельного права, взаємозв'язок між нормами, інститутами і підгалузями земельного права, якими встановлюються правила поведінки фізичних і юридичних осіб у сфері земельних відносин, а також діяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, управління і контролю, а також правосуддя, земельний процес (процедуру) реалізації норм земельного права з метою створення організаційно-правових, економічних і соціальних умов для безперебійного і стабільного забезпечення впорядкованого здійснення земельних правовідносин.
Правовий механізм реалізації земельного права містить у собі як всі основні елементи механізму правового регулювання і
реалізації, що діють в інших сферах суспільного життя, так і ті, що виходять за межі комплексу загальноприйнятих елементів. Вони визначені земельним законодавством і відтворюють ті особливості правового регулювання і правозастосовчої діяльності, спеціальних процесуальних дій, які притаманні земельно-правовим відносинам і забезпечують гарантії прав громадян і юридичних осіб на землю, .рівні умови захисту прав на землю відповідно до ст. 152 ЗК України. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки через механізм реалізації правових норм здійснюється шляхом: визнання прав на земельну ділянку, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом способів.
• РОЗДІЛ 5
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
1. Конституційні засади права власності на землю в Україні
У Конституції України закладена концепція правової системи України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, зокрема земельного законодавства, в основі якої — забезпечення прав і свобод людини, розвиток демократичної, соціальної і правової держави. Питання права власності взагалі і права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини. У Конституції України закріплюється право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси (ст. 13), забезпечується державний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, право громадян України на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, право на підприємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, зокрема на землю, інших прав майнового характеру.
До проголошення незалежності в Україні існувала законодавча система СРСР, за якою право власності людини зводилося лише до її права на житло та інші об'єкти споживацького харак-
теру. Земля, її надра, води і ліси були у виключній власності держави (ст. 11 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 p.).
Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. на території України запроваджена дія виключно Конституції та законів України. Це означало, що Конституція і закони СРСР на території України перестали застосовуватися. У зв'язку з цим до Конституції УРСР були внесені певні зміни, приймалися нові закони, які відповідали концепції розвитку держави, передбаченій в Акті про проголошення незалежності України, зокрема переходу до ринкової економіки і розвитку підприємництва. Законом УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української PCP» від 24 жовтня 1990 р. була призупинена дія глави 2 «Економічна система», глави 16 «Державний план економічного і соціального розвитку Української PCP» і глави 17 «Державний бюджет Української PCP» до прийняття нової Конституції України.
В Україні деякий час не було чіткого конституційного положення щодо форм права власності, зокрема на землю, правового режиму землі і нерухомого майна, гарантій права приватної власності. Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям ряду економічних законів, внесенням змін і доповнень до ЦК України, оновленням земельного законодавства.
1 ВВР УРСР.— 1990. — №34. — Ст. 499.
З серпня 1990 р. був прийнятий Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP»1, яким визнавалися різноманітність і рівноправність різних форм власності, проголошувався їх захист державою. Цим Законом було встановлено, що в країні існують державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова) форми власності. 18 грудня 1990 р. був прийнятий Земельний кодекс УРСР, яким були внесені суттєві зміни до норм про регулювання земельних відносин. Замість права громадян на постійне користування земельними ділянками впроваджувалося право довічного успадковуваного володіння. З цього часу суб'єктами права землеволодіння могли були громадяни, які виявили бажання займатися селянським (фермерським) господарством. Тим самим створювалися умови для розвитку виробництва товарної сільськогосподарської продукції на засадах приватного підприємництва. 7 лютого 1991 р. було прийнято Закон УРСР «Про власність», яким були підтверджені згадані вище форми власності1, а 7 липня 1992 р. у тексті цього Закону слова «індивідуальна власність» були замінені словами «приватна власність»2.
Приватна, колективна і державна форми власності на землю були визнані Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. Вони підтверджувалися ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. У зв'язку з прийняттям цього Кодексу інститут права довічно успадковуваного володіння, встановлений попередньою редакцією ЗК УРСР, втратив свою чинність.
Законодавче визнання поряд із державною приватної і колективної форм власності на землю створило правове поле та умови для реформування земельних відносин і економіки в цілому, для проведення приватизації державного майна і землі. Окремі питання земельних правовідносин були вирішені в законах України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р.3, «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.4, «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р.5 та інших законах.
Окремі норми цих та інших законів тою чи іншою мірою стосуються і питань права власності на землю.
1ВВРУРСР. —1991. —№20. —Ст.249.
2ВВР. — 1992. —№38. —Ст. 569.
3ВВР.— 1993. —№32. —Ст. 341.
4ВВР. —1991. —№41. —Ст. 546.
5ВВР. — 1992. —№38. —Ст. 560.
Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші природні ресурси об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). Посилаючись на світовий досвід, П. Ф. Куликич поділяє структуру інститутів земельної власності на два основних інститути: публічну власність і приватну власність на землю. Він вважає, що публічна власність охоплює державну і комунальну власність, а приватна — приватну власність фізичних і юридичних осіб1.
З огляду на зміст конституційних норм треба виходити з такого.
Відомо, що земля у суспільних відносинах виступає як просторовий базис, територія, екологічний ресурс і засіб виробництва. Право власності на землю має значення лише в разі, коли вона використовується як засіб виробництва, виступає об'єктом економічних відносин, товаром, об'єктом купівлі-продажу, тобто об'єктом відносин, що регулюються нормами цивільного й земельного права. Об'єктом таких відносин виступає не земля в абстрактному її розумінні, а частина земельної території країни, що перебуває у власності держави, а також земельна ділянка чи її частина, яка може бути відмежована від інших земельних ділянок.
Земля як об'єкт надбання Українського народу пов'язана з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, з правом територіального верховенства народу, від імені якого виступає держава. Конституція України (ст. 13) відображає ставлення Українського народу до землі, як до території, а не об'єкта права приватної власності, визначає просторові межі державної влади і закріплює право територіального верховенства народу як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.
1 Кулинич П. Ф. Ефективність правового зебезпечення земельної реформи в Україні // Аграрне законодавство України: проблеми ефективності / За ред. В. І. Семчика. — К: Наукова думка, 1998. — С. 93, 94.
Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, райони, області, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших територіальних утворень, що створюються в межах регіонів. Наприклад, села — в районах, села, міста і райони — в областях, Автономній Республіці Крим, області і міста — в Україні в цілому. Земля, яка складає основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністративно-територіальному утворенню правовий режим, який базується на інших правових засадах, ніж земля, яка використовується як об'єкт (базис) будь-якої господарської діяльності, відповідно до цивільного і господарського законодавства.
Така позиція права територіального режиму земель України і відповідних адміністративно-територіальних утворень відтворена в Конституції України, у ст. 13 якої записано, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право територіального верховенства Українського народу на землю, право на землю органів державної влади та органів місцевого самоврядування є інститутом конституційного, державного права, норми якого належать до публічного права.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють не лише політичне управління відповідними територіями, а й господарське управління землями, що належать до державної власності. У системі цих земельних відносин вони здійснюють правомочності власника землі. Саме у сфері господарських земельних відносин право державної власності на землю є інститутом земельного права, норми якого також належать до публічного права.
Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відносин власності в Україні:
визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);
стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);
визнається право приватної власності (ст. 41);
визначається право комунальної власності (статті 142,143);
до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження землею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).
2. Поняття та зміст права власності на землю
Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж державі чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи належні їй матеріальні блага будуть «своїми», а для іншої — «чужими». Власність задовольняє потреби людей в матеріальних благах (засобах для існування — в житлі, одязі, їжі, транспортних засобах, зброї, знаряддях праці тощо). Відносини власності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми у певному суспільстві щодо конкретних видів майна, предметів, речей, землі і земельних ділянок, а також результатів інтелектуальної власності.
Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.
Володіння — суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».
Користування означає виробниче чи особисте споживання засобів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, використання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розташована нерухомість.
Для розпорядження характерним буде визначення, вирішення долі майна, землі, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому майном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чином і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник розпоряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.
Особливістю громадянського суспільства є те, що економічні та інші суспільні відносини між людьми опосередковуються, регулюються правом. Регулюючи відносини власності, право тим самим юридично закріплює можливість і порядок ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного майна, конкретних речей, конкретних матеріальних благ, конкретної земельної ділянки. За допомогою правових норм встановлюється зміст правовідносин власності, визначаються права та обов'язки суб'єктів права щодо певних конкретно виражених предметів матеріального світу, конкретної земельної ділянки.
За допомогою цивільно-правових норм встановлюється право власності певної особи, її право володіти, користуватися і розпоряджатися певними, конкретно визначеними об'єктами власності. Цивільно-правові норми одночасно встановлюють обов'язок усіх інших осіб не перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке йому належить на законних підставах, утримуватися від посягання на будь-яке майно, яке їм не належить. Отже, право власності пов'язане з правом на майно певної фізичної чи юридичної особи, держави та територіальної громади як суб'єктів права.
Виходячи з цих позицій, цивілісти в об'єктивному значенні визначають право власності як сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, зокрема визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ1.
У сучасних умовах право власності опосередковується не лише нормами цивільного права, хоч для регулювання відносин власності вони є визначальними. Відносини власності більшою чи меншою мірою регулюються нормами різних галузей права. На думку Б. В. Єрофєєва, норми права, якими регулюються відносини власності, можна поділити на три групи.
1 Цивільне право: Підручник: У 2 кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцо-вої. — К: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 1. — С. 300-301.
До першої групи норм він відносить конституційні правила, земельно-правові, цивільно- та адміністративно-правові норми про підстави виникнення і припинення прав на майно і землю.
До другої — земельно-правові і цивільно-правові норми, якими визначаються правомочності власників.
Третя група правил охоплює норми земельного, цивільного, адміністративного і кримінального права щодо захисту відносин власності1.
Погоджуючись із такою класифікацією норм, що стосуються права власності на земельну ділянку як специфічний об'єкт права власності, треба виділити спеціальну групу правил, що належать до земельного, а в окремих випадках — ще й до екологічного права, якими визначаються порядок та умови використання власниками земельних ділянок і землі, розподілу земель на різні категорії і встановлення для них спеціального земельно-правового режиму, дотримання екологічних правил. Остання група норм є визначальною для віднесення права власності на землю до інституту українського земельного права.
1 Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 162-163.
Сервітут — обмежене право користування за певних умов чужою землею; узуфрукт — право користування чужою земельною ділянкою із одержанням доходів від неї, яке надається власником земельної ділянки певній особі на визначений строк. Наприклад, надання земельної ділянки власником землі у користування іншій особі на період служби власника в армії; емфітевзис — довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Наприклад, надання земельної ділянки в довгострокову оренду; суперфіцій — право власника земельної ділянки надати земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію — фізичній чи юридичній особі — для будівництва в установленому порядку промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель безоплатно або за обумовлену плату.
Наведене свідчить, що сукупність норм, якими регулюються відносини власності, зокрема власності на землю, має комплексний характер. З цих позицій право власності на землю охоплюється нормами більш загального інституту речового права. Проте в земельному, як і в цивільному, праві відносини власності на землю регулюються не лише за допомогою норм інституту права власності, а й за допомогою норм таких інститутів, як право володіння, право земельного сервітуту тощо2.
Право власності на землю, як і будь-яке інше право, може розглядатися в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності на землю в об'єктивному розумінні розглядається як комплексний правовий інститут, нормами якого регулюється статика земельних правових відносин, як стан належності земельних ділянок певній особі. Комплексний характер цього інституту полягає в тому, що відносини земельної власності регулюються нормами як земельного, так і нормами інших галузей права.
Право власності на землю в суб'єктивному розумінні розглядається як сукупність правомочностей (прав та обов'язків) суб'єктів цього права щодо володіння, користування і розпорядження належними їм земельними ділянками. Це основний зміст права власності.
Отже, право власності на землю — це врегульовані нормами земельного та інших галузей права суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб'єктами яких є громадяни та юридичні особи України й іноземних держав і особи без громадянства, територіальні громади і держава.
З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:
право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою;
право власності на землю може розглядатися як комплексний інститут земельного та інших галузей права; як правовідно-шення; як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;
на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особливості правового статусу земельних власників та інші обставини1.
1 Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С.173.
Зміст права власності визначений у ст. 319 ЦК України, відповідно до якої власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні правові умови здійснення своїх прав. У статті 78 ЗК України зазначено, що право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Перелічені правомочності виникають у власника одночасно з набуттям права власності. Правомочності власника щодо майна однаково стосуються і права власності на землю. Конкретні правомочності суб'єктів права власності на землю визначаються ЗК України залежно від форм власності на землю, яка є об'єктом права власності, порядку та умов набуття і припинення права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності.
Встановлені законодавством про власність і про землю правомочності власника щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою розкривають зміст права власності. Правомочності власника щодо належної йому земельної ділянки здійснюються ним особисто, незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Так, відповідно до ст. 4 ЗК України основним завданням земельного законодавства є створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю. ЗК України встановлені такі права власників земельних ділянок: самостійно господарювати на землі; продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодування збитків, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші споруди. При цьому порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно зі ст. 91 ЗК України власник зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до цільового призначення та умов її надання, дотримуватися правил добросусідства і сервітуту: дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до доріг загального користування, а також для спорудження або ремонту межових знаків та споруд, вживати заходів до недопущення можливостей стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку. Він повинен: не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, зокрема орендарів; не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності тощо.
Зміст права власності на землю розкривається через зміст його структурних елементів: права володіння, користування і розпорядження. На початку цього підрозділу подано економічну характеристику цих елементів. Юридична категорія кожного з них визначається встановленням правовими нормами права реалізації, здійснення всіх елементів власності. Вони розглядаються як право володіння, право користування і право розпорядження земельною ділянкою.
, Право здійснення кожного з цих окремо взятих елементів може належати також іншим особам — орендарям, наймачам, користувачам та іншим, але за згодою власника — на підставі договору оренди земельної ділянки, договору найму нерухомого майна, договору постійного чи тимчасового користування земельною ділянкою. Перелічені й інші особи можуть володіти чи користуватися земельною ділянкою, але вони не мають права розпоряджатися нею в частині відчуження, зміни цільового призначення, використання всупереч умовам укладеної угоди.
З. Земля як об'єкт права власності
За законодавством колишнього СРСР земля, її надра, ліси і води визнавалися об'єктами права виключної державної власності. Вони не могли належати на праві власності нікому іншому, крім держави — ні окремим громадянам, ні кооперативним чи іншим громадським організаціям.
Виключність права державної власності на землю знаходила свій вияв і в тому, що це право поширювалося на всі землі, в чийому б віданні вони не перебували у межах кордонів колишнього СРСР, і держава не допускала можливості існування інших форм власності на землю на своїй території.
Земля як об'єкт права державної власності була вилучена з цивільного обігу. Вона не була товаром, не мала грошової оцінки, а, отже, не враховувалася при обчисленні собівартості виробленої на ній продукції. У статутах усіх юридичних осіб земля проводилася обов'язково позабалансовою статтею, в них вказувалося, що землі є об'єктом виключно соціалістичного господарювання. Виключність права державної власності на землю означала, що з правової точки зору в СРСР не могло бути землі «без господаря». Єдиним господарем усіх земель, використовуваних і неви-користовуваних, неосвоєних і незайнятих, була радянська держава. Жодна земельна ділянка як безгосподарна не могла переходити у користування без відома і згоди держави. Ніхто не мав права самовільно зайняти ту чи іншу земельну ділянку на тій підставі, що вона не мала господаря.
Одержати земельну ділянку у користування можна було лише на підставі постанови уповноваженого органу державної влади. Самовільне захоплення землі переслідувалося в кримінальному порядку. Усі землі в межах СРСР становили єдиний державний земельний фонд, єдність якого знаходила свій вияв у єдності основних засад землекористування, в єдності загальних принципів державного землевпорядкування й управління земельним фондом, у застосуванні єдиного обліку і реєстрації всіх земель, а також в єдності способів охорони непорушності націоналізації землі.
З прийняттям у 1992 р. нової редакції ЗК України держава перестала бути єдиним, монопольним суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси. Згідно з цим Кодексом земля може бути об'єктом права не лише державної, а й комунальної, колективної і приватної власності. Конституцією 1996 р. була встановлена власність на землю громадян, юридичних осіб і держави (ст. 13), а також територіальних громад (ст. 141). Як об'єкт права ст. 14 Конституції України земля проголошується основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Цінність землі як національного багатства полягає в її багатофункціональному призначенні. Земля є насамперед територією держави України, яка відмежовується кордонами від інших держав. Земля є основним об'єктом природи, вона використовується для розташування населених пунктів і будівництва житла, об'єктів промисловості, транспорту, зв'язку, організацій і установ та для інших цілей економічного і соціального призначення. Вона є основним засобом сільськогосподарського призначення. Вона є основним компонентом життя людей, інших живих організмів. Через багатоманітність цілей використання землі законодавством України всі землі поділяються на категорії, кожна з яких має своє цільове призначення й особливий правовий режим.
У зв'язку зі встановленням в Україні різних форм власності на землю і поділом земель за цільовим призначенням на категорії, землі мають різний правовий режим. Наприклад, землі не всіх категорій, а лише окремих з них можуть бути об'єктами права приватної власності. Так, об'єктом права приватної власності можуть бути землі сільськогосподарського призначення. У приватну власність можуть надаватися і землі запасу, які можуть бути серед земель інших категорій. Зміна форми державної власності на приватну здійснюється в процесі приватизації або на підставі цивільно-правових договорів. У цих випадках відносини власності регулюються приватним правом.
Землю як об'єкт права власності належить розглядати з урахуванням її категорій і цільового призначення, форм власності, способів використання, тобто з урахуванням правового режиму земельних угідь, земельних ділянок чи їх частин. Правовий режим земель різних категорій як об'єкта права власності розглядатиметься в наступних розділах.
Професор Н. І. Титова слушно вважає, що при визначенні об' єкта правового регулювання необхідно розмежовувати поняття «земля» і «землі» (так само, як «вода» і «води»). Земля, на її думку, це відокремлена від природного середовища працею людини частина (маса) речовини, вміщена в якусь місткість. У такому вигляді це об'єкт майновий, цивільно-правовий. Під землями як об'єктом земельного права необхідно розуміти саме природний компонент, не вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, який взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами1. Таке розуміння земель як об'єкта правового регулювання прийнятне. Проте земля як об'єкт права власності розглядається як природний компонент, обмежений територіально. Об'єктом права власності на практиці виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їх частини, що відмежовані одна від одної відповідною межею.
Земля як єдиний державний земельний фонд або ж землі відповідних категорій можуть розглядатися як об'єкт права державного суверенітету, тобто як територія держави чи місцевого адміністративного формування, або ж у випадках, коли охоронно-регулятивні норми спрямовані на охорону земель відповідних категорій. Так, з метою забезпечення цільового і раціонального використання на землях природоохоронного, природно-заповідного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення обмежується діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на якісний стан земель (глава З ЗК України).
В умовах ринкової економіки і товарно-грошових відносин земельна ділянка і побудовані на ній будівлі та споруди розглядаються як єдиний об'єкт права власності. У разі переходу права власності на будівлю і споруду (нерухомість) разом із цими об'єктами переходить земельна ділянка у розмірах, визначених договором або передбачених земельним законодавством,- а також право власності чи право користування на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено договором.
4. Суб'єкти права власності на землю
У земельно-правових відносинах суб'єктами права власності на землю, земельну ділянку чи її частину виступають особи, які можуть бути учасниками не лише земельних, а й цивільних пра-
Титова Н. І. Земля як об'єкт правового регулювання // Право України. — 1998. — № 4. — С. 10-11.
вовідносин, враховуючи, що земельні правовідносини виступають як комплексні земельні і цивільні правовідносини. Це пов'язано з тим, що право власності здійснюється шляхом визнання землі як об'єкта надбання, відчуження, об'єкта товарного обігу і ринкових відносин, об'єкта речового права.
Конституція України (ст. 13) встановлює, що суб'єктом права власності на землю є Український народ, який здійснює це право через органи державної влади (державна власність), та органи місцевого самоврядування (комунальна власність). Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю в Україні набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Визначення Українського народу і держави як суб'єктів права власності на землю, від імені яких виступають органи державної влади, свідчить, що держава не ототожнює їх правовий статус, і підкреслює, що в першому випадку (ст. 13) йдеться про суб'єкт права в розумінні визнання Українського народу як суверена, його верховенства права на всі землі, що охоплюються категорією території держави, а також про те, що суб'єктами права інших форм власності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав та особи без громадянства. У другому випадку — у ст. 14 Конституції України та ст. 84 ЗК України держава розглядається як суб'єкт права на землю, що належить до державної форми власності, яка за правовим режимом із позиції цивільного і земельного права є рівноправною з приватною формою власності і з власністю на землю юридичних осіб, яка гарантується державою. За таких умов земельні відносини регулюються нормами публічного права.
Оскільки згідно зі ст. 13 Конституції України право територіального земельного верховенства Українського народу реалізується органами державної влади та органами місцевого самоврядування, то послідовним буде висновок про те, що суб'єктами права державної власності на землю як об'єкта господарювання виступають держава в цілому (державна власність), територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність). До їхньої комунальної спільної власності належить також земля, що перебуває в управлінні районних і обласних рад (ст. 142 Конституції України). З такою концепцією узгоджуються норми ЗК України, якими визначається компетенція сільських, селищних і міських районного підпорядкування та міських рад у галузі регулювання земельних відносин і розпорядження землею (ст. 12 ЗК України), компетенція районних, обласних рад (статті 8,10,11 ЗК України), Автономної Республіки Крим (ст. 7 ЗК України), а також компетенція державної законодавчої і виконавчої влади України (статті б, 13 ЗК України) у галузі регулювання земельних відносин.
Виходячи з викладених концептуальних положень про землю, визначених Конституцією України, суб'єктами права власності на землі господарського призначення є:
— громадяни;
-— юридичні особи;
—органи місцевого самоврядування та органи державної влади (ст. 2 ЗК України).
Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради Верховної Ради Автономної Республіки Крим (статті 8,10 ЗК України).
Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки за наявності у них цивільної правоздатності. Правоздатність громадянина визнається в Україні однаковою мірою за всіма громадянами України. Вона виникає з дня народження громадянина і триває до кінця його життя. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У випадках, коли громадянин одружується до досягнення 18-річного віку, він набуває повної дієздатності з часу одруження. Для жінок такий вік може настати з 17 років. Особа, яка досягла 14 років, має право подавати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника (ст. 1260 ЦК України).
Юридична особа — це спеціальний абстрактний суб'єкт права власності, земельних, майнових і господарських відносин.
Розроблення поняття юридичної особи як особливого суб'єкта цивільних прав має тривалу історію, починаючи з часів розвитку римського права.
Юридична особа, за визначенням професора Я. М. Шевченко, є певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб «володіти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє обличчя у вказаному обороті»1. Згідно зі ст. 80 ЦК України «юридичними особами визнаються організації, які створені і зареєстровані у встановленому законом порядку, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді». Таке поняття базується на зовнішніх ознаках юридичної особи. Воно не дає чіткого уявлення про її внутрішню структуру і внутрішній зміст. Відомий вчений у галузі римського права професор О. А. Підопригора пише, що результатом тривалого розвитку ідеї юридичної особи стало визнання класичним правом таких ознак цього суб'єкта права:
а)у сфері цивільно-правових відносин корпорації й об'єднання прирівнюються до фізичних осіб;
б)вихід зі складу об'єднання окремих осіб ніякою мірою невпливає на його юридичне становище;
в)майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;
1 Власник і право власності / Відп. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Наукова думка, 1994. —С. 16.
Подопригора А. А. Основы римского гражданского права. — К., 1994.—С. 82.
г)корпорація від свого власного імені має право вступати у будь-які цивільно-правові відносини як з фізичними особами, так і юридичними. Ці відносини здійснюються за допомогоюфізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку2.
За статтею 81 ЦК України 2003 р. юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Главою 10 Господарського кодексу України 2001 р. (далі — ГК України) допускається можливість заснування підприємства колективної власності. Згідно зі ст. 93 ГК України підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. У статті 95 ГК України підкреслено, що виробничий кооператив є юридичною особою і діє на підставі статуту та визначається як добровільне об'єднання громадян. Отже, перелічені у ст. 93 ГК України особи як такі, що засновані громадянами, у земельних відносинах вважаються юридичними особами приватного права і є суб'єктами права власності на земельні ділянки.
Слід звернути увагу на те, що ЗК України 1992 р. сільськогосподарські товариства з обмеженою відповідальністю не визнавалися суб'єктами права колективної власності на землю. Такий підхід до невизнання інших господарських товариств, крім акціонерних, суб'єктами права колективної власності на землю був непослідовним і нелогічним. На практиці саме така форма господарювання у сільському господарстві України набула поширення, і такі господарські товариства як юридичні особи повинні були набувати земельні ділянки у колективну власність. ЗК України право колективної власності на землю не передбачене, але воно може формуватися відповідно до господарського законодавства. За таких умов перелічені у ЗК України суб'єкти права власності на землю є юридичними особами, і як такі вони виступають у цивільних і земельних правовідносинах як юридичні особи приватного права.
За Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. (ст. 5) селянське (фермерське) господарство визнавалося юридичною особою і підлягало державній реєстрації1. Законом України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. підтверджено, що фермерське господарство є юридичною особою2.
1ВВР.— 1993. — №32. — Ст. 341.
2ВВР.— 2003. —№45—Ст. 363.
Особливості правового статусу сільськогосподарського виробничого кооперативу як суб'єкта права на землю полягають у такому. Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. (ст. 22) встановлено, що земля сільськогосподарського виробничого кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Це означає, що сільськогосподарський кооператив за встановленими статутом правилами чи на договірних засадах може бути суб'єктом права власності на земельні ділянки, придбані ним у власність, суб'єктом права землекористування на землі, надані йому у користування членами кооперативу, зокрема на умовах оренди. Такий підхід є правильним, оскільки розширює обсяг правоздатності кооперативів і обсяг права на самостійне вирішення питання щодо способів придбання земельних ділянок.
До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади України ЗК України 2001 р. (ст. 13) віднесено: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; б) реалізація державної політики у галузі використання й охорони земель та вирішення інших питань.
Певними повноваженнями щодо розпорядження й управління державною власністю, зокрема землею, наділені органи державної виконавчої влади. Так, згідно зі ст. 116 Конституції України і ст. 13 ЗК України Кабінет Міністрів України здійснює розпорядження землями державної власності в установлених межах, забезпечує проведення політики у галузі використання та охорони земель, розробляє і здійснює виконання загальнодержавних програм виконання та охорони земель; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.
Виконавчу владу в Автономній Республіці Крим здійснює Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, в областях і районах, містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Конституції України — здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Зміст повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин викладені у ст. 17 ЗК України.
До органів державної влади, які здійснюють розпорядження земельними ділянками належать органи приватизації. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у регіонах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять систему державних органів приватизації1. У статті 17і ЗК України в редакції від 18 січня 2008 р. визначені такі повноваження державних органів приватизації у галузі земельних відносин: розпорядження (крім відчуження земель, на яких розташовані об'єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, зокрема казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.
Широким колом повноважень у галузі земельних відносин наділений центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 15 ЗК України). Таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), створений згідно з Указом Президента України «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р. № 34/96.
У 2007 р. Держкомзем України було реорганізовано в Державне агентство земельних ресурсів. Однак 13 лютого 2008 р. Кабінет Міністрів України реорганізував Держземагентство України в Державний комітет України по земельних ресурсах. Нині Держкомзем України діє на основі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 2242.
1ВВР. — 1997. — № 17. — Ст. 122.
2Офіційний вісник. — 2008. — № 23. — Ст. 698.
Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі органів вищої, центральної та місцевих органів виконавчої влади, а також в особі державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Поряд з органами державної влади, органами приватизації та державними органами приватизації центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів відповідно до своїх повноважень здійснює продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам (ст. 127 ЗК України).
При цьому, продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації, продаж зазначеним особам земель сільськогосподарського призначення здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України (ст. 128 ЗК України).
5. Форми власності на землю в Україні
Після проголошення незалежності Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. в Україні були встановлені приватна, колективна і державна форми власності на землю. Такі ж форми власності на землю були встановлені ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. До того часу державна власність поділялася на загальнодержавну і комунальну. Термін «комунальна власність» не вживався, хоча наявність такого різновиду суспільної власності передбачалася і ніякого сумніву не викликала. У статті 4 (частини 3,4, 5) записано, що суб'єктами права державної власності на землю виступають: «Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;
Верховна Рада Республіки Крим — на розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, в межах території республіки;
обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності».
Із цієї земельно-правової норми випливає, що державна власність на землю поділяється на:
1) загальнодержавну, суб'єктом права власності якої була Верховна Рада України;
республіканську, суб'єктом права власності якої була Автономна Республіка Крим;
комунальну, суб'єктом права власності якої були місцеві ради, як органи місцевого самоврядування, та органи, що здійснюють їх спільні інтереси.
У Конституції України (1996 р.) розділу про економічну систему України немає. Економічні відносини у ній розглядаються з позицій забезпечення прав людини, зокрема права власності на землю. Належної конституційної класифікації форм власності у Конституції України немає. У ній вживається: «земля» — як об'єкт «права власності Українського народу» (ст. 13); право власності на землю «набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону» (ст. 14); «право приватної власності» (ст. 41) без визначення об'єктів і суб'єктів; Кабінет Міністрів України «забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону» (ст. 116); у віданні Автономної Республіки Крим перебуває «управління майном, що належить Автономній Республіці Крим» (ст. 138); «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби» (ст. 142); «територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності» (ст. 143).
Зміст перелічених вище статей Конституції України свідчить про відсутність чіткої класифікації відносин власності, що дає можливість різного тлумачення конституційних положень і створює умови для різних підходів до класифікації і визначення форм власності. Простежуються такі позиції стосовно визначення форм власності:
власність на землю, інші природні ресурси Українського народу (ст. 13);
власність громадян (ст. 14), що ототожнюється з приватною власністю (ст. 41);
власність на землю юридичних осіб, що ототожнюються з юридичними особами приватного права (ст. 14);
власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 142), що ототожнюється з комунальною власністю (ст. 143);
—державна власність (статті 14, 16);
—майно, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138 Конституції України, п. 1 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим);
—повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим на розпорядження спільними із землями і природними ресурсами територіальних громад в межах території Автономної Республіки Крим (п. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим).
Перелічені вище підходи для визначення форм власності на землю доцільно поділити на дві групи, перша з яких стосується землі, що характеризує її як територію України, територіальних громад, Автономної Республіки Крим, області, району, а також як територію територіальної громади міста, селища, села та як об'єкт природи.
Друга група підходів стосується земель, що використовуються в господарській діяльності як засіб виробництва чи просторовий базис.
Правова характеристика першої групи підходів стосується землі, яка разом з іншими природними об'єктами, що знаходяться в межах території України, згідно зі ст. 13 Конституції України віднесена до об'єктів права власності Українського народу. Тут слід звернути увагу на те, що Україна згідно зі ст. 2 Конституції України є унітарною державою, а згідно зі ст. 4 в Україні існує єдине громадянство. Отже, Український народ становлять громадяни України, що проживають на всій території України без винятку та за рубежем. До речі, в Конституції Автономної Республіки Крим також записано, що в ній постійно проживають громадяни України. Це означає, що на Автономну Республіку Крим поширюється єдине громадянство України, а Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує спільні інтереси територіальних громад, розташованих на території Автономної Республіки Крим.
У Конституції України (ст. 13) застережено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У статті 14 Конституції України не зазначено, що суб'єктом права власності на землю є Автономна Республіка Крим.
Земля як об'єкт права власності Українського народу означає верховенство Українського народу як політичного суверена на всій території України, зокрема Автономної Республіки Крим.
Правова характеристика другої групи підходів стосується земель, що виступають об'єктами господарської діяльності держави, юридичних осіб і громадян. Оскільки господарська діяльність пов'язана з використанням землі і майна (рухомого і нерухомого), то, очевидно, право власності на землю, а точніше — на земельні угіддя і земельні ділянки, здійснюються у тих же формах, що і право власності на майно. Саме з цих позицій майно і земля є об'єктами цивільно-правових відносин, виступають як товар у цивільному обігу. Вище зазначалося, що в різних статтях Конституції України визначені такі форми власності на майно:
а)власність громадян;
б)власність юридичних осіб;
в)власність територіальних громад сіл, селищ та міст;
г)спільна власність територіальних громад;ґ) власність держави;
д)спільна власність територіальних громад, повноваження розпоряджатися якими покладені на районні, обласні ради і Верховну Раду Автономної Республіки Крим.
З цих позицій слід розглядати і форми власності на землі (земельні угіддя і земельні ділянки), які виступають об'єктами права власності.
Право приватної власності на землю громадян.
Право приватної власності на землю в Україні запроваджено Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р., ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. визначені особливості права приватної власності на землю.
Згідно з цим Кодексом (ст. 6) і Законом України «Про власність» у редакції від 5 травня 1993 р. (ст. 14) суб'єктами права приватної власності на землю визнавалися громадяни України. Громадяни іноземних держав та особи без громадянства, які в сукупності з громадянами України є фізичними особами, могли бути суб'єктами права землекористування, зокрема на умовах оренди. Право приватної власності на землю, як і на майнові об'єкти, гарантується Конституцією України. У статті 41 Конституції закріплено, що право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Воно набувається в порядку, визначеному законом. Згідно зі ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.
В сучасних умовах право приватної власності громадян на земельні ділянки визначено ЗК України 2001р. Згідно з цим Кодексом громадяни України мають право відповідно до ст. 81 ЗК України набувати право власності на земельну ділянку на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Право власності на земельну ділянку має певні особливості й обмеження. Так, громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів за умови, що на них розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на підставі приватної власності. Таке право набувати земельні ділянки у власність іноземні громадяни та особи без громадянства мають у разі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать на праві власності, а також у разі прийняття спадщини.
Земельним законодавством (ст. 121 ЗК України) встановлені норми безоплатного передання земельних ділянок громадянам у приватну власність. Із земель державної або комунальної власності вони мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок у таких розмірах: а) для фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство; б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).
Право власності на землю юридичних осіб.
Стаття 14 Конституції України встановлює, що право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Не викликає різночитання право приватної власності на землю юридичної особи, якою є приватне сільськогосподарське підприємство, що створене одноособово громадянином для виробництва сільськогосподарської продукції. Згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 6) земельна ділянка надавалася у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства громадянинові, а не господарству.
Різні концепції про форми власності мають місце, коли йдеться про форми власності на майно і землю юридичних осіб, створених групою (колективом) громадян. Прихильники концепції права приватної форми власності визнають, що її об'єктами є власність окремих фізичних осіб і власність юридичних осіб, створених громадянами.
Представники іншої концепції вважають, що є лише приватна, комунальна і державна форма власності, і не визнають власності недержавних юридичних осіб як приватної власності.
Представники третьої концепції вважають, що власність юридичної особи є власністю колективу членів, що її утворив, а тому вона належить до колективної (кооперативної чи корпоративної) форми власності. Окремі з них визнають колективну форму власності як різновид приватної власності, яка має самостійне значення.
Різні підходи до визначення права власності юридичної особи відображають складний процес усвідомлення цього інституту колишніми радянськими громадянами. До появи СРСР в юридичній науці і на практиці існували приватна і державна форми власності як такі, що регулюються приватним і публічним правом. Державна власність в окремих випадках розглядалася як публічна (суспільна) власність, що поділялася на державну і муніципальну (комунальну).
У радянський період земля належала виключно до державної власності, а майно — до соціалістичної власності на засоби виробництва у формі державної і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю визнавалося також майно профспілкових та інших громадських організацій, яке було потрібне для здійснення статутних завдань.
Визнавалася також особиста власність громадян, основу якої складали трудові доходи. Приватна власність не визнавалася взагалі.
Держава сприяла розвитку колгоспно-кооперативної власності та її зближенню з державною. Це було програмне завдання держави, закріплене у ст. 12 Конституції СРСР.
Після проголошення незалежності України Законом України «Про власність» у редакції від 7 липня 1992 р. була визнана державна, колективна і приватна форми власності на майно і землю1. Такі форми власності на землю були визнані Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. і ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.
Суб'єктами права колективної власності на землю були колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства. Перелік суб'єктів права колективної власності на землю був вичерпним і в сучасних умовах розширенню не підлягає.
Усі перелічені у ЗК України форми сільськогосподарського виробництва і суб'єкти права колективної власності на землю є юридичними особами з недержавною формою власності на майно.
Це дає підстави стверджувати, що перелічені юридичні особи, створені громадянами України на засадах членства, підпадають під ознаки ст. 14 Конституції України. Вони є самостійними суб'єктами права власності на землю.
Характерною ознакою юридичної особи як суб'єкта права власності на землю є те, що її земля не є власністю ні кожного її члена зокрема, ні спільною власністю всіх її членів. Земля юридичної особи, що складається із земельних паїв її членів, є власністю виключно юридичної особи, яка є єдиним суб'єктом права власності. Правомочності права власності здійснюються уповноваженими фізичними особами в установленому порядку. У ЗК України 1992 р. (ст. 5) записано, що розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів «колективу співвласників». Термін «колектив співвласників» є невдалим і не відображає структуру колективних формувань. Юридична особа складається із членів (акціонерів). Саме тому правильно вважати, що правомочності власника землі здійснюють загальні збори членів юридичної особи (акціонерів).
1 ВВР. — 1992. — №38. — Ст. 562.
Визначення форми власності на землю буде обґрунтованим, якщо підходити до нього з позицій суб'єктно-об'єктного складу земельних відносин. Незважаючи на те, що колективні суб'єкти отримали земельні ділянки у власність від держави в порядку приватизації земель та що право на земельний пай громадянина— члена колективної організації встановлено державою, в теоретичному плані треба виходити з того, що громадяни — власники земельних ділянок добровільно об'єдналися у колективне сільськогосподарське підприємство і передали у власність підприємства власні земельні ділянки як пайовий внесок до єдиного земельного фонду юридичної особи. Отже, в період створення юридичної особи земля належала її засновникам — громадянам — власникам земельних ділянок. Оскільки весь земельний фонд став власністю юридичної особи, то її члени набули статусу пайовиків з правом на земельну частку (земельний пай) без виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Вони набули також право на отримання земельної ділянки у приватну власність у разі виходу з юридичної особи.
Разом із тим треба виходити з того, що юридична особа — це абстрактна юридична категорія, за якою стоять конкретні люди (група людей). Ними є члени юридичної особи, які створили колективну форму господарювання. Земельний фонд юридичної особи, вся земля в сукупності складається із земельних паїв членів юридичної особи без визначення ділянки кожному з них окремо. Кожному з них окремо належатиме земельна ділянка в розмірі паю в разі виходу з підприємства — юридичної особи.
Суб'єктом права власності на землю є юридична особа, у власність якої передані земельні ділянки, а повноваження власника здійснюють загальні збори членів колективної організації або ж громадянин, якщо юридична особа складається з однієї фізичної особи. На практиці колектив членів юридичної особи є її фундатором. Кожна така юридична особа є не що інше, як об'єднання громадян, групова колективна організація, що має власну назву і належить до певної форми господарювання (колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство, садівницьке товариство). Це дає підстави стверджувати, що створена фізичними особами (громадянами) колективна організація, що є юридичною особою, базується, функціонує на власності юридичної особи, яка належить до колективної, кооперативної, корпоративної власності.
Оскільки відносини власності недержавних організацій регулюються приватним правом, то цілком природно віднести колективну, кооперативну, корпоративну власність до різновидів права приватної власності. Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу або на підставі інших цивільно-правових угод; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за правилами та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Право комунальної власності на землю.
Відповідно до земельного законодавства і законодавства про власність публічною власністю на землю виступає державна власність. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЗК України 1992 р. у державній власності перебували усі землі України, за винятком земель, переданих у колективну та приватну власність.
Державна власність на майно розглядалася як загальнодержавна і комунальна власність. Землі загальнодержавної власності як різновиду державної власності визначені в ЗК України 1992 р. (статті 4,13, 14). Наявність комунальної власності на землю як різновиду державної власності простежується із порівняння статей 3, 4, 9-15 ЗК України 2001 р., якими визначається компетенція місцевих рад і Автономної Республіки Крим щодо розпорядження державними землями, за винятком земель загальнодержавної власності.
У статті 14 Конституції України визнається право власності держави на землю. Згідно зі ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Стаття 41 Конституції України встановлює, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної власності відповідно до закону.
Конституція України визначає комунальну власність як самостійну форму власності, що функціонує поряд із державною власністю, а не в її складі.
Що стосується землі як об'єкта права комунальної власності, то ст. 142 Конституції України визначає, що земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, є матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування. Там же зазначається, що територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності. Районні й обласні ради за Конституцією України не визнані самостійними суб'єктами права комунальної власності. Вони здійснюють лише функції управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.
Наведене дає підстави для висновку, що до комунальної власності належать землі, які передані у власність територіальних громад і не є об'єктами державної власності. У ЗК України (ст. 83) встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Згідно із ЗК України до переліку земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів; землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом.
Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
Право державної власності на землю.
У державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність.
Певною компетенцією щодо розпорядження державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 116 Конституції України він здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Конкретні функції і повноваження щодо управління і розпорядження землями, що відносяться до державної власності, визначені у законі про Кабінет Міністрів України, а також у ст. 13 ЗК України.
Як вищий орган виконавчої влади, Кабінет Міністрів України може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, зокрема і землями, відповідним центральним органам виконавчої влади — міністерствам і відомствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування.
Слід застерегти, що законодавчого розподілу земель на державні і комунальні землі ще не зроблено, розмежування їх між суб'єктами права державної і права комунальної власності ще не здійснюється.
Можна навести перелік земель державної і комунальної власності, які згідно зі ст. 84 ЗК України не можуть передаватися у комунальну власність. До таких належать: землі енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук.
З часом, разом із розширенням сфери приватизації державного майна, може бути скорочено перелік земель, які не можуть передаватися у колективну і приватну власність.
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що в Україні використовуються приватна та її різновид — колективна (кооперативна, корпоративна) форми власності на землю, відносини з яких регулюються приватним правом. Суб'єктами права приватної власності на землю виступають громадяни України, а суб'єктами права колективної власності на землю — деякі сільськогосподарські юридичні особи, засновані громадянами відповідно до ст. 93 ГК України. Використовуються також державна і комунальна форми власності на землю, відносини з яких регулюються публічним правом. Суб'єктами права державної власності на землю виступають органи державної влади в межах, встановлених законодавством України, та юридичні особи, а комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста, які здійснюють правомочності власника як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
6. Права та обов'язки власників земельних ділянок
ЗК України земельні відносини визначаються як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин визнані громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади (ст. 2). Зі змісту ЗК України випливає, що під терміном «громадяни» розуміються громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, а під терміном «юридичні особи» — юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права.
Проте не кожний із суб'єктів земельних відносин наділений загальною, а тим більше спеціальною земельною дієздатністю і відповідною земельною правоздатністю. Особливо відчутна відмінність у дієздатності і правоздатності суб'єктів права земель сільськогосподарського використання з урахуванням їх цільового призначення.
До таких, наприклад, належать особи, які займаються фермерським господарством, особистим селянським господарством, садівництвом, городництвом.
ЗК України конкретизує найменування суб'єктів земельних відносин і виділяє:
—власників земельних ділянок — осіб, яким земельні ділянки належать на праві приватної власності;
землекористувачів — осіб, за якими земельні ділянки закріплені на праві постійного (безстрокового) користування;
орендарів — осіб, які володіють, користуються і розпоряджаються земельними ділянками на певний строк в обумовлених межах за договором оренди чи договором суборенди;
землекористувачів — осіб, що користуються земельними ділянками на умовах короткострокового користування;
осіб, які мають право обмеженого користування чужою земельною ділянкою (сервітут).
Суб'єкти земельних правовідносин розрізняються за обсягом прав та обов'язків. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування виступають, з одного боку, як суб'єкти права власності (державної і комунальної), а з другого боку, вони наділені повноваженнями у галузі земельних відносин, що виходять за межі правомочностей власника, а також такими, що стосуються регулювання загальних земельних відносин, визначення державної політики в галузі використання та охорони земель, іншими повноваженнями, характерними для органів державної влади та органів місцевого самоврядування в інших сферах суспільного життя, і такими, що поширюються на всіх громадян, підприємства та організації незалежно від форми власності, на якій вони засновані.
З огляду на це розглядається загальний обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів і обсяг спеціальних прав та обов'язків. Обсяг загальних прав та обов'язків визначається щодо власників і землекористувачів земельних ділянок всіх категорій земель, а обсяг спеціальних прав та обов'язків — щодо власників і землекористувачів земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення.
Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок всіх категорій земель, зокрема земель сільськогосподарського призначення, мають право:
а)продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
б)самостійно господарювати на землі;
в)власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
г)використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
д)споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані:
а)забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
б)додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в)своєчасно сплачувати земельний податок;
г)не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д)своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е)дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки власників земельних ділянок.
Право постійного користування земельною ділянкою ЗК України визначається як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній власності, без встановленого строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.
Право оренди земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції.
Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.
Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок можуть бути їх власники або уповноважені ними особи.
Всі землекористувачі, зокрема ті, яким земельна ділянка належить на праві постійного користування або ж на праві оренди, відповідно до ст. 95 ЗК України мають ті ж права, що і землевласники, за винятком права продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, зокрема право:
а)самостійно господарювати на землі;
б)власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
в)використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
г)на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі споруди.
Відповідно до ст. 96 ЗК України всі землекористувачі зобов'язані:
а)забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
б)додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в)своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
г)не порушувати прав власників суміжних земельних ділянокта землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д)своєчасно надавати відповідним органам виконавчої владита органам місцевого самоврядування дані про стан і викори-стання земель та інших природних ресурсів у порядку, встанов-леному законом;
е)дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'я-заних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
ЗК України передбачені спеціальні права й обов'язки, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, інших категорій земель. Так, у разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій мають право на одержання земельних ділянок працівники цих підприємств, установ та організацій, працівники державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Землі у приватну власність зазначеним особам передаються безоплатно.
ЗК України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності:
а)для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній серед цих підприємств. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній у районі;
б)для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;
в)для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;
г)для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, вмістах — не більше 0,10 гектара;
ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;
д)для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.
Розмір земельних ділянок^ що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).
Крім цього громадяни та юридичні особи України мають право набувати земельну ділянку сільськогосподарського призначення у власність на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю). Іноземні громадяни, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставі цивільно-правових угод. Проте вони не мають права набувати у власність за цими підставами земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Для здійснення права власності на земельну ділянку чи права землекористування їх власники чи землекористувачі зобов'язані дотримуватися встановлених правил та умов використання земельної ділянки для земель відповідної категорії земель, зокрема земель сільськогосподарського призначення.
Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:
а)заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку;
б)заборони на передачу в оренду (суборенду);
в)права на переважну купівлю у разі її продажу;
г)умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;
д)заборони на провадження окремих видів діяльності;
е)заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна;
є) умови здійснювати будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
ж)умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;
з)умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;
й) інших зобов'язань, обмежень або умов.
Обмеження прав на використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.
Законами України можуть бути встановлені й інші права й обов'язки громадян та юридичних осіб щодо земель сільськогосподарського призначення та інших категорій.
7. Набуття та припинення права власності на землю
Важливе значення для відносин права власності на земельну ділянку, як і для будь-яких інших суб'єктивних цивільних і земельних прав, має застосування відповідних, встановлених нормами земельного права способів набуття і припинення права власності на земельну ділянку. Відомо, що право власності на землю і земельну ділянку може набуватися за наявності певних юридичних фактів, зазначених у конституційному, цивільному, земельному законодавстві. Такі юридичні факти поділяються на первісні і похідні.
Не вдаючись до детального розгляду таких первісних юридичних фактів, які мали місце майже в усіх країнах світу, як захоплення незайманих вільних земель, заволодіння ними внаслідок загарбницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація і націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю, переведення її на правовий режим постійного користування, зазначимо, щодо проголошення незалежності України всі землі в колишньому СРСР, зокрема і в УРСР, були виключною власністю держави (ст. 11 Конституції УРСР 1978 p.). У статті 12 Конституції УРСР зазначалося, що земля, яку займали колгоспи, надавалася їм у безплатне і безстрокове користування, а згідно зі ст. 13 цієї Конституції у користуванні громадян були ділянки землі, які надавалися їм в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва.
1 ВВР УРСР.— 1990. — №34. — Ст. 499.
Оскільки всі землі в Україні перебували у державній власності, вважалися спільним надбанням усього радянського народу, тобто народів СРСР, то первісним юридичним фактом, яким визнавалося право власності народу України на землю, був Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP» від З серпня 1990 р. (ст. 4). Цією ж ст. 4 Закону введена державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність. Серед об'єктів державної власності земля та інші природні об'єкти не називалися1. Законом УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р. було підтверджено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права виключної власності народу України1.
Державна, колективна і приватна форми власності на землю в Україні були встановлені Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. та ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Зазначені законодавчі акти передбачали юридичні підстави первісного виникнення права власності на землю однієї з трьох перелічених форм.
Після проголошення незалежності України і переходу до ринкової і багатоукладної економіки, ліквідації монопольного права державної власності на землю і визнання колективної та приватної форм власності на землю набуття права власності пов'язано із похідними підставами. Такими підставами стали роздержавлення економіки та передача земельних ділянок із державної власності у приватну і колективну власність. Похідні способи набуття права власності на землю пов'язані з переходом права власності на земельні ділянки на підставі акта розпорядження земельною ділянкою, який виходить від попереднього власника, тобто від держави, від органів державної влади і державного управління, уповноважених розпоряджатися землею та управляти усім земельним фондом країни.
Такими актами, як зазначалося вище, були Закони України «Про форми власності на землю», «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.2, ЗК України 1992 р. Постановою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи, її здійснення було покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські ради, а також на Раду Міністрів УРСР.
У подальшому з проведенням земельної реформи до похідних юридичних підстав набуття і припинення права власності на земельні ділянки стали застосовуватися договори купівлі-прода-жу, дарування, міни, акти успадкування тощо.
1 ВВР УРСР.— 1991. — №20. — От. 249. ВВР. — 1999. — № 20-21. — Ст. 190.
У науці цивільного і земельного права питання похідних способів набуття і відчуження права власності на земельні ділянки пов'язувалося з юридичними фактами правонаступництва. Так, згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 17) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилася місцевими радами, на території яких розташовані земельні ділянки. При цьому у колективну власність колективних сільськогосподарських формувань земельні ділянки передавалися за рішенням загальних зборів цих формувань (ст. 5 ЗК України 1992 р.).
Питання правонаступництва тут пов'язувалося з таким юридичним фактом, як рішення загальних зборів колективного формування, тобто волевиявлення його членів щодо набуття землі у колективну власність за рахунок державних земель, які їм належали на праві постійного користування.
Правонаступництво членів колективних формувань проявляється у тому, що для кожного з них визначається право на земельну частку (пай), а в разі виходу з колективного формування він набуває право одержати свою частку земельної ділянки в натурі (на місцевості) в розмірі земельного паю. У порядку правонаступництва громадяни України, які користувалися земельними ділянками, мали право на отримання їх у власність для ведення особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва.
Статтею 116 ЗК України визначені такі підстави набуття права власності на землю:
1) громадяни та юридичні особи набувають право приватної власності на земельну ділянку із земель державної і комунальної власності — на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених ЗК України. Безоплатне передання земельних ділянок у приватну власність громадян проводиться у разі:
а)приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б)одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств та організацій;
в) одержання земельних ділянок безоплатно у приватну власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, проводиться один раз з кожного виду використання.
Безоплатна приватизація земельних ділянок громадянами здійснюється у порядку, встановленому ст. 118 ЗК України.
Підставою набуття права власності на земельну ділянку є на-бувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої ділянки встановлюється у межах, визначених ст. 121 ЗК України.
Підставами набуття права приватної власності громадян на земельні ділянки можуть бути договори купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, інші цивільно-правові угоди.
При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання, право власності на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Припинення права власності на земельну ділянку чи її частину тягне за собою припинення земельних правовідносин. Згідно зі ст. 140 ЗК України право приватної власності на земельну ділянку припиняється у разі:
добровільної відмови від права на земельну ділянку;
смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
конфіскації за рішенням суду;
7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, визначених ЗК України.
Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
З метою забезпечення дії норм права щодо охорони земель ст. 143 ЗК України передбачає заходи щодо примусового припинення прав власника у разі невиконання ним вимог щодо раціонального використання земельної ділянки. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку зі зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у встановлених ЗК України випадках.
Згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним
особам. Землі, прийняті у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства (ст. 81 ЗК України), а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Якщо до іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та осіб без громадянства переходить право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка відповідно до ст. 22 ЗК України не може перебувати в їхній власності, то у випадку, коли земельні ділянки цими особами протягом встановленого строку не відчужені, такі земельні ділянки згідно зі ст. 145 ЗК України підлягають примусовому відчуженню за рішенням суду.
ЗК України встановлено, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб, перелічених у ст. 146 ЗК України, здійснюється за згодою її власника. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
РОЗДІЛ 6
ПРАВО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ
1. Поняття і зміст права землекористування
В сучасних умовах використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право землекористування.
Реалізація принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок за винятком тих, які, наприклад, перебувають у запасі, у стані рекультивації чи консервації, обумовлює ситуацію, коли власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування іншій особі — землекористувачеві. В останньому випадку до цієї особи переходять дві відносно самостійні правомочності власника земельної ділянки — право володіння та право користування цією ділянкою.
Право користування землею у складі прав на землю посідає важливе місце. Воно відіграє важливу роль як передбачений законом спосіб вилучення та використання корисних властивостей землі. Правові приписи, присвячені регламентації відносин щодо використання землі, зосереджені у главі 15 ЗК України.
Здійснення сучасної земельної реформи, яка обумовила перехід до ринкових умов господарювання на землі та закріплення багатосуб'єктності права власності на землю, і суттєве розши-
рення можливостей використання цього об'єкта природи на титулі власності значно вплинуло на сферу застосування права землекористування.
Право землекористування як різновид права природокористування — складне явище. Його прийнято розглядати в різних аспектах: як правовий інститут, суб'єктивне право і правовідносини. Як правовий інститут право землекористування становить систему однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Норми цього інституту регулюють суспільні відносини, що формуються у зв'язку з добуванням та вилученням корисних властивостей землі суб'єктами, які здійснюють право землекористування. Інститут права землекористування є похідним від інституту права власності на землю. Сутність цього полягає в тому, що це право може виникати лише за волевиявленням власника, який може передавати користувачеві належне йому право користування як у повному, так і в обмеженому обсязі. Крім того саме власник земельної ділянки, наданої в користування, може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбачених законом. Нарешті сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю.
Норми об'єктивного права землекористування, тобто правового інституту, регулюючи використання землі, ґрунтуються на певних принципах як основних засадах його правового регулювання. Вони випливають із загальних принципів, передбачених ст. 5 ЗК України. У свою чергу, відповідні норми цього інституту закріплюють особливості суб'єктивного права землекористування. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі.
Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.
Отже, праву землекористування притаманний комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і, по-перше, об'єднує їх у земельно-правовий інститут, по-друге, охоплює правомочності (право володіння та право користування земельною ділянкою) суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок, по-третє, регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах.
2. Суб'єкти та об'єкти права землекористування
Суб'єктами права землекористування виступають юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули це право для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки.
Юридичною особою чинний ЦК України (ст. 80) вважає організацію, створену і зареєстровану в установленому законом порядку. Серед юридичних осіб залежно від порядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватного та юридичних осіб публічного права. Останні створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим способом юридичні особи як землекористувачі функціонують для здійснення завдань публічного характеру.
Порядок їх створення та правовий статус встановлюють Конституція України та закон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства1.
Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 ЦК України).
Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1) підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Самостійними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зокрема, комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, і державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство.
Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт землекористування становить їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені у статутних документах.
Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають із компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом із тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються й органи, які здійснюють управління землею, й землекористувачі.
Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здійснювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земельна праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структурним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною праводієздатністю, набувають статусу суб'єктів землекористування з моменту надання їм земельної ділянки, у зв'язку з чим у них виникають суб'єктивні земельні права й обов'язки.
Серед суб'єктів землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні і комунальні підприємства, установи та організації. Першим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК України), другим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК України).
Крім того, вони можуть використовувати земельні ділянки на умовах оренди. Недержавні і некомунальні юридичні особи можуть виступати суб'єктами лише орендного землекористування.
Серед суб'єктів землекористування самостійне місце посідають районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України, а також сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом. Вони, зокрема, можуть здійснювати орендне землекористування (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»). Суб'єктами землекористування можуть виступати іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, які на підставі договору оренди як орендарі здійснюють право володіння і користування земельною ділянкою.
Певні особливості притаманні фізичним особам як суб'єктам права землекористування. Серед них чинне земельне законодавство розрізняє громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Ця категорія суб'єктів може здійснювати використання землі на умовах оренди, обмежено користуватися чужою земельною ділянкою тощо.
Громадяни як суб'єкти права землекористування повинні бути правоздатними та дієздатними у зазначеній сфері. Земельна правоздатність громадян виявляється в їх здатності виступати носіями прав і обов'язків щодо використання земель. Вона виникає у громадянина з моменту народження і припиняється з його смертю. Як і цивільна правоздатність, вона визнається рівною мірою за всіма громадянами. Цю правоздатність не слід плутати з правом на отримання земельної ділянки в користування, тобто із суб'єктивним правом.
Самостійне значення для громадян має поняття земельної дієздатності. Оскільки вона припускає свідому поведінку особи, яка викликає юридичні наслідки, то така поведінка вимагає певного життєвого досвіду і правильного розуміння значення своїх учинків. У зв'язку із цим земельна дієздатність може бути визнана за громадянами не в однаковому обсязі.
Земельна дієздатність притаманна в повному обсязі тільки повнолітнім, а також особам, які вступили до шлюбу до досягнення повноліття, та деяким іншим особам.
Земельна правоздатність реалізується громадянином індивідуально або у складі об'єднання. Наприклад, згідно зі ст. 36 ЗК України громадянам або їх об'єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва.
Іноді земельна ділянка юридично закріплюється за певним громадянином, а право користування нею здійснюють всі члени сім'ї або родичі, які володіють земельною правоздатністю. Так, особисте селянське господарство не має статусу юридичної особи. Відповідно до Закону України «Про особисте селянське господарство» (ст. 1) такі господарства можуть створюватися фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб у порядку, встановленому законом. Громадяни — члени особистого селянського господарства використовують на умовах оренди відповідні земельні ділянки.
Об'єкт права землекористування — це те, з приводу чого формуються й існують відповідні земельні правовідносини. Таким об'єктом виступає певна індивідуально визначена та юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній, комунальній або приватній власності, що закріплена за конкретним суб'єктом для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права, а також відповідні повноваження землекористувача: право володіння та право користування земельною ділянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка, місцерозташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру.
Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільового призначення. У деяких випадках право користування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів. Наприклад, для розроблення родовищ корисних копалин гірничодобувним підприємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні земельні ділянки, необхідні для експлуатації надр.
Об'єкти права землекористування класифікують з урахуванням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (державної, комунальної чи приватної власності). Класифікація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призначення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення тощо.
3. Види права землекористування
Право землекористування в будь-якому наведеному вище розумінні характеризується певними різновидами. В основу наукової класифікації цього права можуть бути покладені суттєві ознаки чи критерії, які відображають спільні та відмінні риси між окремими його видами. Перш за все для права землекористування як права безпосередньої експлуатації землі такою ознакою виступає конкретна ціль землекористування (вирощування сільськогосподарських культур, здійснення забудови тощо) Право землекористування як правовий інститут поділяється на види за основним цільовим призначенням земельної ділянки і за суб'єктами цього права. Саме єдністю цих двох моментів визначаються особливості головного змісту того чи іншого виду права землекористування. Поділ видів землекористування на підвиди має місце у випадку конкретизації основного цільового призначення земельної ділянки і диференціації суб'єкта землекористування як родового поняття. Так, з урахуванням об'єкта і суб'єкта права землекористування можна розрізняти, наприклад, право державних чи комунальних підприємств і право громадян на користування землями сільськогосподарського призначення.
На зміст права землекористування суттєво впливають строки, на які надаються земельні ділянки. З урахуванням цього критерію раніше традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавство не передбачає тимчасового використання землі. Разом із тим, Перехідними положеннями ЗК України встановлено, що суб'єкти, які одержали до введення в дію чинного ЗК України на певний строк, тобто в тимчасове користування, зберігають право на ці ділянки до закінчення строку.
Важливе місце серед видів права землекористування посідає використання земельних ділянок на умовах оренди — строкове платне володіння і користування землею на підставі договору. Орендне землекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є достатньо розвинутим правовим інститутом земельного права.
Певні особливості прав і обов'язків землекористувачів існують при первинному і вторинному користуванні землею. Права первинного землекористувача походять безпосередньо від права власності на землю. Відповідно й обов'язки, що стосуються використання землі, цей суб'єкт несе тільки перед власником земельної ділянки. Вторинний же землекористувач отримує земельну ділянку або її частину, яка раніше була надана первинному землекористувачу. Тому права вторинного землекористувача похідні і залежні як від права власності на землю, так і відповідних прав первинного землекористувача. Водночас вторинний землекористувач несе обов'язки щодо використання землі не тільки перед власником, а й перед первинним землекористувачем. Прикладом співвідношення первинного і вторинного землекористування може виступати оренда земельної ділянки та її суборенда. Первинним землекористувачем тут є орендар, а вторинним — суборендар.
Чинне земельне законодавство регулює право концесійного землекористування, яке слід розглядати як самостійний вид використання земель. Концесією земельної ділянки іноді обґрунтовано вважають сукупність правовідносин, змістом яких є надання вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання — концесіонерам державою або територіальною громадою — концесієдавцем на підставі договору виключного права на земельну ділянку для здійснення концесійної діяльності з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку на платній та строковій основі, за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань з реалізації суспільного інтересу, раціонального використання та охорони землі1.
1 Див.: Бахуринська М. М. Правові засади концесії земельної ділянки за законодавством України: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2008. — С.9-10.
Певна специфіка прав та обов'язків землекористувачів притаманна загальному, відособленому та сумісному користуванню землею.
Характерною рисою загального землекористування є те, що його може здійснювати необмежене коло осіб, які не пов'язані між собою взаємними правами та обов'язками. Таке право здійснюється щодо використання вулиць, доріг, площ у населених пунктах, берегових смуг тощо. Об'єкти цього права не закріплюються за конкретними землекористувачами, а перебувають в управлінні відповідних органів чи юридичних осіб, які поряд з іншими суб'єктами користуються або можуть користуватися цією землею.
У тих випадках, коли земля закріплюється за однією особою, має місце відособлене землекористування. Ця категорія вживається лише як протиставлення загальному чи сумісному землекористуванню.
Право сумісного землекористування характеризується тим, що на відміну від загального коло сумісних користувачів чітко визначене, а самі вони відносно один одного мають певні права та обов'язки. Водночас права та обов'язки одного з них не є джерелом прав та обов'язків іншого сумісного землекористувача, тобто вони рівноправні. Це право належить, наприклад, власникам різних об'єктів нерухомості, нерозривно пов'язаних із землею, зокрема, громадянам — співвласникам індивідуальних будівель, належних їм на праві спільної власності. Сумісне землекористування обумовлене неподільністю об'єкта права власності, який нерозривно пов'язаний з обслуговуючою його земельною ділянкою.
Крім традиційних видів права землекористування чинне земельне та цивільне законодавство України виокремлює право власника або користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) — право земельного сервітуту та право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій). Правова регламентація наведених видів права землекористування здійснюється приписами, зосередженими відповідно у главах 16 та 16і ЗК України, а також цивільно-правовими нормами.
Класифікація видів права землекористування можлива і за іншими ознаками. Так, можна розрізняти колективні та індивідуальні форми використання землі, її сільськогосподарську та несільськогосподарську експлуатацію тощо. Наприклад, законодавство регламентує використання землі для здійснення колективного й індивідуального городництва та садівництва тощо.
4. Особливості права постійного землекористування
За радянських часів право постійного користування землею виступало головною формою використання земельних ресурсів. За своїм характером це право було повністю публічно-правовим. За сучасних умов у зв'язку з процесами приватизації земель воно поступово втрачає своє значення для громадян та недержавних і некомунальних юридичних осіб, хоча раніше виступало основою земельних відносин. Так, відповідно до п. 6 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Правда, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. положення наведеного пункту визнані неконституційними (тобто втрачають чинність) у частині зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.
Право постійного землекористування як сукупність відповідних правових приписів закріплено чинним ЗК України в оновленому вигляді.
Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Особливості цього виду землекористування полягають у його суб'єктному та об'єктному складі, а також стосуються характеру постійного землекористування. Перш за все слід зазначити, що згідно з чинним ЗК України сфера поширення постійного землекористування суттєво обмежена. Воно, по-перше, стосується лише певної категорії суб'єктів, по-друге, може здійснюватися тільки на землях, що належать до державної або комунальної власності.
Суб'єктами права постійного землекористування є лише юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки. Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності та громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб. Серед них можна розрізняти, наприклад, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні та транспортні підприємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства, які здійснюють управління житловими комплексами та надають комунальні послуги, оздоровчі, природоохоронні й наукові установи та навчальні заклади державної або комунальної власності, органи державної влади та місцевого самоврядування, лісогосподарські та водогосподарські організації, організації інвалідів України, що функціонують на основі Закону України «Про об'єднання громадян» та загальні засади діяльності яких передбачені Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», та деякі інші. При цьому постійними землекористувачами можуть виступати не тільки державні та комунальні підприємства, а й установи та організації. Саме вони можуть набувати статусу постійних землекористувачів.
Окремі категорії постійних землекористувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а водночас й орендне землеви-користання. Така можливість передбачена ст. 24 ЗК України, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Вони можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб. Особливість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що ці землі можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.
Об'єктами права постійного землекористування можуть виступати лише земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель, що перебувають у державній чи комунальній власності. Значна частина цих земель відповідно до статей 83, 84 ЗК України не може передаватися у приватну власність, оскільки задовольняє важливі соціально-економічні, екологічні, наукові, оздоровчі та інші публічні інтереси. У зв'язку із цим через право постійного користування наведеними землями забезпечується пріоритет саме публічних потреб.
Право постійного землекористування характеризується безстроковістю. Відсутність заздалегідь встановленого строку права постійного землекористування, з одного боку, надає цьому виду землекористування сталого характеру, а з іншого — підвищує ступінь стабільності правомочностей постійного землекористувача.
Праву постійного землекористування притаманна певна специфіка його виникнення. Це право може виникати лише в результаті відведення земельних ділянок. Так, ст. 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Повноваження цих органів щодо надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування визначені ст. 122 ЗК України. Виникнення права постійного землекористування характеризується публічно-правовими засадами. Договірні та інші приватно-правові засади набуття цього права є неприйнятними. Акт відведення земельної ділянки як багатостадійний і комплексний юридичний склад (сукупність взаємопов'язаних юридичних фактів) покладений в основу виникнення права постійного землекористування.
Право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Таким документом згідно зі ст. 126 ЗК України є державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, форма якого затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 р. № 449.
Право постійного землекористування може бути класифіковано за різними критеріями. Так, з урахуванням використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням можна розрізняти право постійного землекористування для задоволення сільськогосподарських потреб і потреб житлового та громадського будівництва, потреб промисловості, транспорту, зв'язку та оборони, для оздоровчих, рекреаційних, природоохоронних та історико-культурних потреб, ведення лісового та водного господарства тощо. У свою чергу, право постійного сільськогосподарського землекористування державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації здійснюють для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також для досягнення науково-дослідних і навчальних цілей. Кожен різновид права постійного землекористування характеризується своїми особливостями, що зумовлені метою, для якої надається земельна ділянка, умовами користування нею, правами та обов'язками землекористувачів тощо.
5. Набуття та припинення права землекористування
Виникнення права землекористування значною мірою залежить від виду цього права. Так, право постійного землекористування юридичних осіб виникає в результаті дій, які становлять акт розпорядження землею державної чи комунальної власності. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на підставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористування виникає також при переході права власності на житловий будинок, будівлю або споруду.
В цьому випадку якщо об'єкт нерухомості розміщений на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі його відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій він розміщений, та частиною ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Перехід права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання обумовлює перехід права на земельну ділянку на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Якщо право власності на будівлю та споруду переходить до кількох осіб, то право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Нарешті при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда (ст. 120 ЗК України). Відповідні положення, що стосуються співвідношення майнових і земельних прав та забезпечують пріоритет майнових прав у цьому співвідношенні, закріплені і цивільним законодавством (ст. 377 ЦК України).
Виникнення права землекористування громадян закон також пов'язує з набувальною давністю. Так, відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть претендувати на передачу цієї ділянки як у власність, так і в користування на підставі набувальної давності. Розмір земельної ділянки встановлюється в межах норм, визначених Кодексом.
Надання в користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її у порядку, передбаченому п. 1 ст. 149, ст. 151 ЗК України.
Надання земельних ділянок юридичним особам здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Цією нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних ділянок суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, селищні та міські ради із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних громад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежовані з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.
Порядок надання земельних ділянок юридичним особам, наприклад, у постійне користування, встановлює ст. 123 ЗК України. З аналізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення цього права землекористування є сукупність юридичних фактів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місцевості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право постійного землекористування, та його державна реєстрація).
Земельне законодавство забороняє приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.
Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплюється у натурі межовими знаками встановленого зразка.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.1 затверджено форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
Державний акт, одержаний постійним землекористувачем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р.2 реєстрацію здійснює Державний комітет України по земельних ресурсах.
Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конституційну основу (статті 55 і 124 Конституції України).
1Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753.
2Офіційний вісник України. — 2003. — №8. — Ст. 301.
Окрім наведених підстав виникнення права землекористування чинне земельне законодавство передбачає набуття права землекористування на договірних засадах. Ця підстава та порядок виникнення, наприклад, орендного чи сервітутного землекористування характеризується суттєвою специфікою. Тому договірні підстави набуття права землекористування потребують свого спеціального аналізу.
У процесі здійснення суб'єктивного права землекористування можливе його припинення, яке може настати як за бажанням землекористувача, так і у примусовому порядку.
Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені у ст. 141 ЗК України. Так, за бажанням земле-, користувача його право на використання земельної ділянки припиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекористування припиняється у примусовому порядку за наявності таких підстав: вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК України; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Серед підстав припинення права землекористування самостійне місце посідають ті з них, які пов'язані з порушенням землекористувачами норм земельного законодавства. Йдеться, зокрема, про використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання її не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку.
Більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовними, тому що за їх наявності право землекористування підлягає обов'язковому припиненню. Разом із тим, деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування, тобто є умовними. Так, використання земельних ділянок з порушенням земельного законодавства ще не тягне за собою безумовного припинення земельних прав. Стаття 144 ЗК України встановлює особливий порядок усунення зазначених порушень. Лише у разі неусунення порушень земельного законодавства у кожному окремому випадку право, наприклад, постійного користування земельною ділянкою може бути припинено за рішенням компетентного органу.
Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою — це результат самостійного волевиявлення землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби в земельній ділянці. Волевиявлення юридичної особи має бути оформлене у відповідній формі — письмовій заяві, яка адресується власникові земельної ділянки. Добровільна відмова може бути реалізована і мати правове значення у разі, якщо її прийняв власник земельної ділянки, який на підставі прийнятого рішення повідомить про це органи державної реєстрації.
Припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій — самостійна підстава припинення права постійного землекористування. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам або внаслідок ліквідації у порядку, передбаченому цивільним законодавством. Припинення її діяльності пов'язується з внесенням до Єдиного державного реєстру відповідного запису. Не розглядається як припинення юридичної особи її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми.
У всіх інших випадках припинення діяльності зазначених юридичних осіб безумовно припиняє і їхнє право землекористування.
Згідно зі ст. 24 ЗК України у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням.
Специфічною підставою припинення права користування земельною ділянкою є вилучення її у випадках, передбачених ЗК України. Таке вилучення здійснюється для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування у порядку, встановленому ст. 149 ЗК України. Названа норма визначає систему органів, уповноважених вилучати земельні ділянки для зазначених цілей1 та підкреслює, що вилучення земельних ділянок проводиться за згодою землекористувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
Вилучення земель має проводитися з додержанням встановлених законом вимог, зокрема з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, яким надаються у користування земельні ділянки, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад згідно з правилами, встановленими ст. 157 ЗК України і Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 2842, який діє у частині, що не суперечить чинному ЗК України.
Порядок припинення права користування землею врегульовано ЗК України.
Підстави та порядок припинення окремих видів права землекористування (наприклад, яке здійснюється на умовах оренди тощо) характеризується певною специфікою, яка висвітлюватиметься в наступних розділах.
6. Права та обов'язки землекористувачів
1Органами, що мають право вилучати земельні ділянки із земель державної і комунальної власності, є Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, сільські, селищні, міські ради.
2ЗП України. — 1993. — № 10. — Ст. 193.
Здійснення суб'єктивного права землекористування, яке виникло у встановленому порядку, обумовлює реалізацію належних конкретному землекористувачеві його земельних прав і додержання ним покладених на нього обов'язків щодо використання земельної ділянки згідно з правовими приписами і правилами.
Комплекс прав та обов'язків землекористувачів досить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутрішньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.
Сутність права володіння земельною ділянкою землекористувачем полягає в юридично забезпеченій можливості утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).
Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріального характеру від корисних властивостей землі.
Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він перш за все повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.
Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою землекористування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою її досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що, по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку права; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісових угідь, водних об'єктів тощо, які розташовані у межах земельної ділянки, не входить до змісту власне права землекористування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів природи, а не землі.
Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.
Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи 'права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.
До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.
Сутність права самостійного господарювання на землі полягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм волевиявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки.
Право землекористувача використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-нопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. За умови розміщення на земельних ділянках землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користуватися цими об'єктами згідно з лісовим та водним законодавством.
Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік таких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки тощо.
Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати в порядку, встановленому містобудівним законодавством, зокрема за наявності дозволу органів архітектури тощо.
Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК України). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.
Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористувачів передбачені ЗК України та нормами інших законів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, включає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав.власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил доб-росусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Наведений перелік обов'язків не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.
За змістом усі обов'язки землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного використання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням); у сфері відтворення і комплексної охорони земель (наприклад, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реалізації інших майнових та не-майнових обов'язків (наприклад, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів).
Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі тощо). Самостійну групу становлять обов'язки землекористувача перед власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків землекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.
Серед обов'язків землекористувачів особливо наголошується на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержанні вимог законодавства про охорону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав припинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності.
Своєчасна сплата земельного податку або орендної плати землекористувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згідно зі ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним.
Обов'язок землекористувачів додержуватися правил добро-сусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103-109 ЗК України.
Окремі обов'язки землекористувачів стосуються певних земельних ділянок. Так, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі стосується перш за все землекористувачів, які використовують землі сільськогосподарського призначення.
Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний із тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р.1 вони щорічно у встановлені строки повинні подавати уповноваженим органам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які перебувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.
Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зобов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи в її межах.
1 ЗПУкраїни.— 1993. — №3. —Ст. 55. 204
Щодо окремих категорій землекористувачів, які здійснюють певні види землекористування, наприклад, орендарів, закон встановлює додаткові права та обов'язки, обумовлені тим чи іншим видом землекористування.
• РОЗДІЛ 7
ПРАВО ОРЕНДИ ЗЕМЛІ
1. Поняття та юридичні ознаки оренди землі
У процесі проведення в Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма землевикористання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення.
Все законодавство, що становить сучасну правову базу оренди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, земельне, аграрне, екологічне, цивільне тощо) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відносин; спеціалізоване земельне законодавство про оренду земель.
Центральне місце у системі законодавства про оренду земель поряд зі ст. 93 «Право оренди земельної ділянки» ЗК України, яка має в основному бланкетний характер, посідає спеціальне законодавство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України «Про оренду землі». Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.
На розвиток цього Закону розроблено низку нормативно-правових актів, які мають на меті створити реальний механізм його
реалізації. До таких актів належать, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р., Типовий договір оренди земельної частки (паю), затверджений наказом Держ-комзему від 17 січня 2000 р. зі змінами, тощо.
Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає оренду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».
З цієї дефініції можна виділити деякі юридичні ознаки поняття оренди земель. Це виключно договірна форма використання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може у певних межах розпоряджатися наданою йому індивідуально-визначеною земельною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором; оренда передбачає передання земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки; об'єктом оренди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з метою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (наприклад, для ведення особистого селянського господарства); повна господарська самостійність орендаря.
Крім основних ознак поняття оренди земель існують і додаткові ознаки цього правового інституту. По-перше, оренда — це окрема форма землекористування. По-друге, орендодавцями земельних ділянок є держава, територіальні громади, громадяни
та юридичні особи України. Водночас згідно зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відповідно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орендар земель набуває право власності на одержану з орендованих земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не повинна змінювати цільове призначення земельної ділянки.
Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель, можна визначити його так: оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передання її власником-орендодавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та користування іншій особі — орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів.
2. Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого призначення
Особливості земель сільськогосподарського призначення позначаються на оренді цих земель як правовій формі їх використання.
Щоб визначити поняття оренди земель сільськогосподарського призначення, необхідно встановити її специфічні ознаки, які відрізняють її від оренди земель інших категорій. Основні ознаки, які визначають оренду земель сільськогосподарського призначення, випливають із природних особливостей сільського господарства. Йдеться, зокрема, про використання земель як основного засобу виробничої діяльності, залежність результатів праці від природно-кліматичних умов, сезонний характер виробництва, підвищений виробничий ризик, тривалий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.
Важливою ознакою, яка притаманна оренді земель сільськогосподарського призначення, насамперед, є визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих земельних ділянок.
Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути чітко визначені суб'єкти, які отримали земельні ділянки для певних спеціальних цілей.
Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва повинні відповідати таким спеціальним умовам:
установчими документами юридичної, особи має бути передбачено здійснення такого виду діяльності, як ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
фізична особа повинна мати необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Підтвердження права громадян на оренду земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва здійснюється за рішенням районної (міської) конкурсної комісії, створеної районною державною адміністрацією (виконавчим органом місцевого самоврядування) і затвердженої районною (міською) радою для проведення конкурсного відбору бажаючих створити фермерське господарство.
Безпосереднє використання земель сільськогосподарського призначення орендарем передбачено як для громадян, так і для юридичних осіб.
У зв'язку із цим доречно говорити про необхідність володіння суб'єктом права землекористування спеціальною аграрною правосуб'єктністю, тобто здатністю особи бути учасником лише правовідносин у галузі виробництва продукції сільського господарства, земельних аграрних правовідносин.
Отже, оренда земель сільськогосподарського призначення — своєрідна договірна форма сільськогосподарського землекористування, зміст якої становлять строкове, платне володіння та користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення у межах, встановлених законодавством та договором, що передбачає передання її власником орендареві, який відповідає вимогам, визначеним законом, для здійснення переважно підприємницької та іншої діяльності з використанням природних властивостей земель за умови їх раціонального використання.
Як відомо, закон пов'язує формування орендних земельних відносин зі здійсненням перш за все підприємницької та іншої діяльності. Залежно від видів діяльності орендаря можна розрізняти підприємницьке та непідприємницьке орендне землекористування. Причому як перше, так і друге можливе не тільки на землях сільськогосподарського призначення, а й на інших землях. Підприємницьке орендне землекористування здійснюється суб'єктами, наприклад, на землях житлової та громадської забудови при будівництві об'єктів ринкової інфраструктури, у межах земель водного фонду, скажімо, для рибогосподарських потреб тощо.
Непідприємницьке орендне землекористування можливе, зокрема, при веденні громадянами особистого селянського господарства, будівництва й обслуговування жилих будинків та індивідуальних гаражів, користуванні городами, земельними ділянками для сінокосіння і випасання худоби тощо.
Юридичні особи здійснюють непідприємницьке землекористування, наприклад, при проведенні розвідувальних робіт, прокладанні комунікацій, для благоустрою територій тощо.
Самостійною формою підприємницької діяльності, яка пов'язана з використанням природних ресурсів, і, зокрема, землі, є концесія1.
1Концесія — це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) прав на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єктом концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатації) об'єктом концесії, а також майнової відповідальності й можливого підприємницького ризику.
2ВВР. — 1999. — №41, — Ст. 372.
Правові засади регулювання відносин концесії щодо майна та землі, а також умови і порядок її здійснення визначаються Законами України «Про концесії» від 16 липня 1989 р.2, «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від
14 грудня 1989 р.\ ЗК України та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ч. 1 ст. 94. ЗК України для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому земельним законом.
Надання в оренду земельних ділянок, зокрема несільсько-господарського призначення, може бути обумовлене укладенням концесійного договору, якому притаманні риси, відмінні від договору оренди2.
Договірні відносини щодо використання землі на підставі концесії врегульовані Законом України «Про концесії», ч. З ст. 10 якого передбачено таке. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, договір оренди останньої або акт про надання її у користування додаються до концесійного договору. Разом із тим, не виключається можливість використання концесіонером земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи безпосередньо на підставі договору оренди.
Згідно з ч. 2 ст. 94 ЗК України види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» об'єктом концесії можуть бути землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства (позаміські автомобільні дороги загального користування тощо).
1ВВР. — 2000, — №3. —Ст. 21.
2Каракаш 1.1. Право землекористування та його види // Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, 1.1. Каракаша. — К: Істина, 2003.—С. 107-109.
3Офіційний вісник України. — 2003. — № 17. — Ст. 765.
Перелік об'єктів права державної власності, які можуть бути спеціально побудовані відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. (у редакції від 23 квітня 2002 р.)3. До цього переліку, зокрема, включені: південна трансєвропейська автомагістраль Західний кордон України— м. Київ довжиною 735 км; комплекс дорожнього сервісу на автомобільній дорозі Київ — Ковель довжиною 228 км тощо.
3. Договір оренди земельної ділянки
Основним документом, який регулює відносини між орендодавцем земельної ділянки та орендарем, є договір оренди земельної ділянки. З огляду на специфіку орендних відносин та особливості об'єкта цих відносин договори відіграють провідну роль у врегулюванні земельних орендних відносин.
Договір оренди земельної ділянки — це юридично оформлена у встановленому законом порядку двостороння угода, за якою орендодавець передає орендареві земельну ділянку у тимчасове оплатне використання для задоволення його потреб, які визначаються цільовим призначенням орендованої ділянки і спрямовані на забезпечення відповідного виду діяльності за умови раціональності землекористування і охорони земель як з боку орендаря, так і з боку держави, та на інших погоджених умовах.
За своєю правовою природою договір оренди земельної ділянки є земельно-правовим. Його земельно-правовий характер визначається сутністю та особливостями землі як об'єкта договору.
Істотною умовою договору, яка також впливає на його юридичну природу, є умова про раціональність землекористування та охорону земель. Ця умова виступає обов'язком орендаря не лише перед орендодавцем, а й перед державою, її включення до договору оренди земельної ділянки зумовлено особливостями його об'єкта.
Серед договірних умов різної юридичної значимості прийнято виділяти: істотні, звичайні та випадкові (факультативні). Це повною мірою стосується і договору оренди земельної ділянки.
Згідно із Законом України «Про оренду землі» (ст. 14) до істотних умов, необхідних для укладення договору, належать: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); термін договору оренди (ст. 17); орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); цільове призначення, умови використання і збереження якості земельної ділянки; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження й обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта чи його частини; відповідальність сторін.
Звичайні умови договору оренди земельної ділянки відрізняються від істотних тим, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору. Вони сформульовані в законі або інших нормативних актах (наприклад, право власності орендодавця на здану в оренду земельну ділянку і на повернення її після закінчення строку договору оренди).
Випадкові умови набирають юридичної сили лише у разі включення їх до змісту договору. Як правило, за допомогою випадкових умов вирішуються ті питання, які не передбачені законом. Разом із тим, договір не може містити положення, які суперечать чинному законодавству.
Договір оренди земельної ділянки — це угода, в якій сторони визначають взаємні зобов'язання. Для його законності необхідне додержання всіх правових вимог і порядку укладення, передбаченого законодавством України.
Правові умови укладення договору являють собою систему визначених законодавством заходів, додержання і виконання яких є обов'язковими для породження договором юридично значимих наслідків.
Загальними умовами укладення договору оренди земельної ділянки є: укладення його сторонами на добровільних засадах; коло орендодавців земель чітко визначено законом; обов'язкова наявність проекту відведення земельної ділянки, який є невід'ємним додатком до договору, якщо це пов'язано зі зміною цільового призначення земельної ділянки чи наданням ділянки із земель запасу під забудову; земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду за згодою заставодержате-ля; у разі надходження двох або більше клопотань на оренду однієї і тієї самої земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності, відповідні орендодавці проводять конкурс чи аукціон щодо набуття права оренди земельної ділянки. При цьому підставою для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.
Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів
України» від 28 грудня 2007 р.1 правові норми, що регулюють оренду земель, зазнали суттєвих змін. Так, ст. 124 ЗК України встановлено, що набуття права оренди земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється виключно на аукціонах, крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб і в яких відсутні акції (частки, паї), що належать державі.
Не допускається проведення аукціонів щодо ділянок, які (або будівлі яких) орендують бюджетні установи, музеї, підприємства і громадські організації у сфері культури і мистецтв (зокрема національні творчі спілки та їх члени (під творчі майстерні)2.
Проте 22 травня 2008 р. Конституційний Суд України визнав цей закон неконституційним, і він втратив чинність. Однак З червня 2008 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким фактично відновила законодавчі новели, внесені до земельного законодавства Законом від 28 грудня 2007 р.3
Процес укладення договору оренди земельної ділянки можна умовно поділити на такі основні етапи: організаційний (підготовчий); нотаріальне посвідчення договору оренди земельної ділянки; державна реєстрація договору.
На першому етапі особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду, подає власникові або уповноваженій ним особі заяву (клопотання), яка розглядається у встановлений термін, розробляється проект відведення земельної ділянки, якщо вона передається в оренду зі зміною цільового призначення або із земель запасу під забудову.
1 Урядовий кур'єр. — 2007. — № 247, 31 груд.
Приписи Закону України від 28 грудня 2007 р., якими внесені зміни до земельного законодавства, діють до 31 грудня 2008 р. Урядовий кур'єр. — 2008. — 4 черв.
Після аналізу висновку державного органу з питань земельних ресурсів про обмеження та права третіх осіб на використання земельної ділянки та звірки плану земельної ділянки з фактичним розташуванням усіх її меж на місцевості здійснюється підготовка проекту договору.
Досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов ще не достатньо для набуття договором чинності. Статтею 14 Закону України «Про оренду землі» передбачена письмова форма договору оренди земельної ділянки, цей договір також потребує обов'язкового нотаріального посвідчення за місцем розташування земельної ділянки, якщо він укладений на термін більше п'яти років. Договір, укладений на строк до п'яти років, підлягає нотаріальному посвідченню за бажанням однієї зі сторін.
Договір підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р.
Указом Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р.1 на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов'язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок (п. 4.11).
Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, яка ведеться державним органом з питань земельних ресурсів. Датою реєстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації. Державна реєстрація договору провадиться у 30-денний строк.
Законодавство надає можливість оскаржити в судовому порядку непроведення державної реєстрації у встановлені строки, а також відмову у державній реєстрації.
Державна реєстрація договору оренди створює важливі юридичні наслідки:
1 Урядовий кур'єр. — 2003. — 20 лют.
— по-перше, договір набуває чинності після державної реєстрації, оскільки його державна реєстрація є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення права оренди земельної ділянки у конкретної особи;
— по-друге, згідно із законодавством орендар має право приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. Порушення цієї вимоги тягне за собою правові наслідки, передбачені статтями 211-212 ЗК України.
Порядок державної реєстрації договорів оренди землі має бути змінений у зв'язку з прийняттям Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»1 від 1 липня 2004 р. та інших законів (зокрема, про ринок земель та про Державний земельний кадастр) у частині функціонування єдиної державної автоматизованої інформаційної системи відомостей та документів стосовно земельних ділянок, іншого нерухомого майна, їх правового режиму та спрямований на усунення невиправданих ускладнень під час реалізації громадянами, юридичними особами конституційних прав на землю та прав користування земельними ділянками, іншими суб'єктами нерухомого майна.
Певною специфікою характеризується укладення договору оренди земельної частки (паю). Громадяни, які мають право на земельну частку (пай)2 у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передавати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному ЗК України та законами України. Можливість укладення договорів таким шляхом виникла в результаті паювання земель колективних агроформувань у процесі аграрної реформи.
Але слід мати на увазі, що ст. 4 Закону України «Про оренду землі», визначаючи об'єкти оренди, такого об'єкта, як земельна частка (пай), не передбачає.
1 Офіційний вісник України. — 2004. — № ЗО. — Ст. 1993.
Земельна частка (пай) — це оцінена у грошовому виразі та визначена в умовних кадастрових гектарах частина переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь недержавного сільськогосподарського підприємства, яка визначає рівновелику частку участі члена підприємства в земельному пайовому фонді господарства і може бути у встановленому чинним законодавством порядку витребувана в натурі (на місцевості) у самостійну земельну ділянку. Див.: Носік В., Коваленко Т. Щодо правової природи земельної частки (паю) // Право України. — 2000. — № 3. — С. 53.
Як відомо, в оренду може бути переданий індивідуально-визначений об'єкт, оскільки істотними умовами договору є його місце розташування, розмір та площа. Відсутність цих умов служить підставою для відмови у державній реєстрації. Отже, пере-дання в оренду земельної частки (паю) можлива лише після виділення її у натурі та отримання у вигляді конкретної ділянки, яка відповідно до Закону може бути об'єктом оренди.
В Указі Президента України від 3 грудня 1999 р. вказується (п. 3), що правовстановлюючим документом, який засвідчує право володіти, користуватися і розпоряджатися земельною часткою, є сертифікат на право на земельну частку (пай). ЗК України 2001 р. вніс певні корективи до цього положення, зазначивши у Перехідних положеннях, що сертифікати на право на земельну частку, отримані громадянами, вважаються правовстановлюю-чими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки в натурі відповідно до законодавства.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)» від 24 січня 2000 р. запроваджений спрощений порядок реєстрації цих договорів.
Припинення договору оренди земельної ділянки здійснюється за наявності передбачених законом підстав: закінчення терміну, на який було укладено договір; розірвання договору оренди згідно зі ст. 28 Закону України «Про оренду землі»; одержання орендарем земельної ділянки у власність у порядку, передбаченому ЗК України; примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законами України; смерть громадянина-оренда-ря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у ст. 8 Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідація юридичної особи — орендаря.
Наслідком припинення договору оренди земельної ділянки є обов'язок орендаря повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором оренди. Законом закріплено важливу гарантію прав орендодавця, яка зумовлена особливостями об'єкта цих відносин, зокрема: орендар не має права утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орен
додавця. Таке утримування земельної ділянки унеможливлює її використання за цільовим призначенням.
У разі припинення договору у зв'язку із невиконанням чи неналежним виконанням орендарем обов'язків за договором, пов'язаних із недбалим ставленням його до земельної ділянки або іншими його діями чи бездіяльністю, що призвели до її деградації, виснаження, зниження родючості, забруднення, орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцеві заподіяну шкоду.
• РОЗДІЛ 8
ПРАВО ЗЕМЕЛЬНОГО СЕРВІТУТУ
1. Поняття права земельного сервітуту. Види земельних сервітутів
Поняття права земельного сервітуту. В умовах ринкової економіки, для якої характерний правовий режим плюралізму форм власності та форм господарювання на землі, існує велика кількість земельних інтересів, які мають задовольнятися в порядку, встановленому законом. У переважній більшості випадків такі земельні інтереси задовольняються за допомогою основних земельно-правових інститутів: права власності на землю, права постійного землекористування та права оренди землі. Однак на практиці виникають земельні інтереси, задоволення яких шляхом отримання земельних ділянок на основі зазначених вище титулів є неможливим або недоцільним. У таких випадках особи, які мають певні інтереси щодо використання земельних ділянок, які їм не належать, можуть реалізовувати їх за допомогою норм інституту права земельного сервітуту.
В об'єктивному розумінні право земельного сервітуту є сукупністю правових норм, які регулюють відносини щодо використання земельної ділянки особою (особами), якій (яким) ця земельна ділянка не належить на праві власності, праві постійного користування чи праві оренди. В суб'єктивному розумінні право земельного сервітуту є правом особи на користування або на володіння і користування чужою земельною ділянкою для задоволення її потреб (інтересів), які не можуть бути задоволені іншим
способом, крім встановлення на користь особи права земельного сервітуту.
Як правило, об'єктом права земельного сервітуту є конкретна земельна ділянка, щодо якої у суб'єкта права земельного сервітуту виникають певні права та обов'язки. Однак у ряді випадків об'єкт права земельного сервітуту не є попередньо встановленим і визначається в момент реалізації такого права (публічні земельні сервітути). Суб'єктами права земельного сервітуту є громадяни та юридичні особи.
Види земельних сервітутів. Земельні сервітути не є однорідними. Залежно від характеру потреби особи у використанні чужої земельної ділянки та способу її задоволення земельні сервітути поділяються на приватні та публічні. Приватними вважаються земельні сервітути, які спрямовані на задоволення інтересів (потреб) конкретної особи шляхом використання конкретної чужої земельної ділянки. Тобто в рамках приватного земельного сервітуту виникають права та обов'язки конкретної особи щодо конкретної земельної ділянки. У свою чергу приватні земельні сервітути поділяються на сусідські та особисті. Завданням публічних земельних сервітутів є задоволення певних земельних інтересів невизначеного кола громадян за рахунок не конкретної земельної ділянки, а певних категорій земель.
Сервітутні земельні відносини регулюються нормами Земельного, Цивільного та Лісового кодексів України. З моменту введення в дію 1 січня 2002 р. ЗК України передбачав виникнення тільки приватних сусідських земельних сервітутів. Натомість прийнятий пізніше ЦК України, який набув чинності 1 січня 2004 р., врегулював відносини щодо встановлення приватних особистих земельних сервітутів — емфітевзису та суперфіцію. З 9 березня 2006 р., тобто з дати введення в дію чинної редакції ЛК України, у вітчизняному законодавстві з'явилися норми про публічні земельні сервітути. Отже, формування правового забезпечення сервітутних земельних відносин здійснювалося в рамках проведення кодифікації різних галузей законодавства — земельного, цивільного та лісового, що обумовило наявність певних суперечностей та неузгодженостей у законодавстві про земельні сервітути. Певною мірою такі суперечності та неузгодженості були усунуті зі внесенням змін та доповнень до ЗК України 27 квітня 2007 р., якими до цього Кодексу були внесені норми, що регламентують застосування таких земельних сервітутів, як емфітевзис та суперфіцій, з посиланням на відповідні норми ЦК України. Однак формування законодавства України про земельні сервітути не можна вважати завершеним.
2. Приватні земельні сервітути
У системі приватних земельних сервітутів виділяються сусідські та особисті земельні сервітути, які розрізняються за метою виникнення та своїм правовим змістом. За метою виникнення до сусідських земельних сервітутів належать ті сервітути, завданням яких є усунення чи зменшення недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої (суміжної) земельної ділянки. Отже, сусідський земельний сервітут може належати лише особі, яка є власником чи користувачем земельної ділянки з певним недоліком, який усувається чи мінімізується за рахунок сусідньої (суміжної) земельної ділянки.
Особисті земельні сервітути переслідують мету надання конкретній особі, яка з тієї чи іншої причини не може набути права власності на земельну ділянку, максимального обсягу прав на таку земельну ділянку для її сільськогосподарського використання чи забудови.
Сусідські земельні сервітути. Як відомо, кожна земельна ділянка має свої переваги і свої недоліки. Останні пов'язані, як правило, з відсутністю доступу з земельної ділянки до доріг та інших комунікацій, джерел водопостачання тощо. Недоліки розташування земельних ділянок можна компенсувати шляхом надання їх власникам або користувачам певних прав щодо сусідніх земельних ділянок. Отже, мета сусідського земельного сервітуту полягає у тому, щоб надати власникові (користувачеві) однієї земельної ділянки можливість обмеженого користування суміжною (сусідньою) земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки.
Право сусідського земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, воно може виникати за наявності принаймні двох суміжних (сусідніх) земельних ділянок, одна з яких має певні недоліки розташування, а за допомогою іншої ділянки ці недоліки можна усунути. Відносини сусідського земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу ділянку, що визнається панівною. В рамках відносин сусідського земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.
По-друге, право сусідського земельного сервітуту передбачає обмеженість користування чужою земельною ділянкою. Обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, які надані власникові панівної земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. Такі права є обмеженими і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. Власник (користувач) панівної земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючої ділянки. Відповідно він не зобов'язаний сплачувати за цю ділянку земельний податок чи орендну плату.
Отже, право сусідського земельного сервітуту — це інститут земельного права, нормами якого регулюються відносини щодо обмеженого користування власником (користувачем) однієї ділянки іншою — суміжною (сусідньою) земельною ділянкою для задоволення власних інтересів, які неможливо задовольнити шляхом використання власної ділянки через недоліки останньої.
Встановлення сусідського земельного сервітуту є обтяженням обслуговуючої земельної ділянки. Об'єктивно встановлення сусідського земельного сервітуту призводить до зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем). Разом із тим, встановлення такого сервітуту не повинно призводити до позбавлення власника обслуговуючої ділянки жодного з його пра-вомочностей — володіння, користування чи розпорядження землею. Суб'єкт права сусідського земельного сервітуту не набуває правомочностей щодо розпорядження чи володіння обслуговуючою земельною ділянкою. В рамках сусідського земельного сервітуту власник (користувач) панівної земельної ділянки отримує лише правомочність на обмежене користування певною частиною обслуговуючої ділянки.
При встановленні сусідського земельного сервітуту повинні враховуватися інтереси як власника (користувача) панівної земельної ділянки, так і власника (користувача) обслуговуючої ділянки. Це означає, що при виборі способу користування обслуговуючою ділянкою власником (користувачем) панівної ділянки має бути обраний варіант, за якого власник (користувач) обслуговуючої ділянки матиме якомога більше можливостей для задоволення власних інтересів від використання належної йому ділянки. Іншими словами, встановлення сусідського земельного сервітуту щодо певної земельної ділянки не повинно позбавляти її власника (користувача) можливості володіти та користуватися нею. З практичної точки зору це означає, що власник (користувач) ділянки, щодо якої встановлений сусідський земельний сервітут, має право вимагати зміни порядку реалізації земельного сервітуту з тим, щоб зменшити обтяження цим сервітутом власної ділянки.
Право сусідського земельного сервітуту в суб'єктивному розумінні — це суб'єктивне право, об'єктом якого є конкретна обслуговуюча земельна ділянка, а суб'єктом — власник (користувач) конкретної панівної ділянки. Тому право сусідського земельного сервітуту не є особистим. Воно тісно пов'язане з двома суміжними (сусідніми) земельними ділянками, і лише в рамках такого зв'язку може належати тій чи іншій особі. Тому при переході права власності або права користування панівною земельною ділянкою до нового власника чи користувача до останнього переходить і право на обмежене користування обслуговуючою земельною ділянкою.
Залежно від терміну використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) панівної ділянки сусідські земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. До постійних належать сусідські земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Наприклад, до постійних сусідських земельних сервітутів належить прокладення власником (користувачем) панівної ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом строкового сусідського земельного сервітуту може бути встановлення власником (користувачем) панівної ділянки будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд на сусідній (обслуговуючій) ділянці. По завершенню будівництва чи ремонту дія цього сусідського земельного сервітуту припиняється. Слід зазначити, що дія постійного сусідського земельного сервітуту також може бути припинена.
Оскільки сусідський земельний сервітут завжди встановлюється в інтересах власника (користувача) панівної земельної ділянки, то право сусідського земельного сервітуту є суб'єктивним правом виключно особи, яка є власником або користувачем панівної земельної ділянки. З цього випливає, що особа, в інтересах якої встановлений сусідський земельний сервітут, не має права на відчуження земельного сервітуту іншій особі шляхом укладення цивільно-правової угоди або іншим способом. Угоди про відчуження сусідського земельного сервітуту є недійсними. Разом із тим, право сусідського земельного сервітуту переходить до іншої особи у випадку набуття нею права власності чи права користування панівною земельною ділянкою.
Встановлення сусідського земельного сервітуту є обтяженням земельної ділянки, щодо якої його встановлено. Тому за загальним правилом власник (користувач) такої ділянки має право на отримання від особи, в інтересах якої встановлений сусідський земельний сервітут, компенсації за незручності, пов'язані з обтяженням його ділянки сусідським земельним сервітутом. Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом.
В ряді випадків встановлення сусідського земельного сервітуту може проявлятися не тільки в обтяженні обслуговуючої земельної ділянки, а й супроводжуватися обмеженням прав її власника (користувача) щодо використання ділянки за її цільовим призначенням. Якщо встановлення сусідського земельного сервітуту призведе до такого обмеження прав власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки, за якого він зазнає певних збитків, то такі збитки підлягають відшкодуванню власникові (користувачеві) обслуговуючої земельної ділянки у повному обсязі. Наприклад, якщо при встановленні такого сервітуту, як право проходу через обслуговуючу земельну ділянку, її власник змушений встановити прохід (доріжку) за рахунок частини сільськогосподарських угідь, то він матиме право на відшкодування збитків у розмірі неотриманого врожаю з тієї частини угідь, які використовуватимуться власником (користувачем) панівної земельної ділянки для проходу через обслуговуючу земельну ділянку. Збитки, завдані власникові (користувачеві) обслуговуючої земельної ділянки встановленням сусідського земельного сервітуту, повинні відшкодовуватися особою, в інтересах якої він встановлений.
Особисті земельні сервітути. Особистими вважаються приватні земельні сервітути, які встановлені на користь конкретної особи — громадянина або юридичної особи. Юридична природа особистих земельних сервітутів полягає в тому, що особам, на користь яких встановлені такі сервітути, власник земельної ділянки передає права володіння та користування, які ця особа може відчужувати на підставі ряду цивільних правочинів без згоди власника. При цьому власник земельної ділянки, щодо якої встановлений особистий земельний сервітут, також може здійснювати її відчуження. Однак, набувач права власності на таку ділянку не може здійснювати правомочності щодо володіння та користування такою земельною ділянкою аж до припинення дії особистого земельного сервітуту. За законодавством України до особистих земельних сервітутів належать емфітевзис та су-перфіцій.
Емфітевзис. Емфітевзис — це особистий земельний сервітут, який полягає у наданні особі, на користь якої він встановлений, прав володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Отже, об'єктом емфітевзису можуть бути лише земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Це означає, що землекористувачами за договором емфітевзису можуть бути лише особи, які згідно з ЗК України мають право набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Отже, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати емфітевзис у передбачених законом випадках (успадкування тощо). Крім того, якщо об'єктом емфітевзису є землі, надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то претенденти на отримання емфітевзису мають відповідати вимогам, встановленим для покупців таких земель. Тобто набути право емфітевзису можуть громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, та юридичні особи України, в установчих документах яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва (ст. 130 ЗК України).
Набуття та здійснення емфітевзису регулюється ЗК України (ст. 102і і деякими іншими) та главою 33 ЦК України (статті 407-412). Згідно зі ст. 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (далі — землекористувач). Крім того, цією ж статтею встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Однак відчуження емфітевзису та передання його у спадщину можливе лише після його виникнення, тобто після укладення між власником земельної ділянки та емфітевтом (землекористувачем) договору про встановлення такого земельного сервітуту.
Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором. Однак, якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за один рік (ст. 408 ЦК України).
Відносини емфітевзису передбачають, що землекористувач (емфітевт) зобов'язаний використовувати земельну ділянку за призначенням, встановленим у договорі. Після укладення договору емфітевзису єдиною правомочністю власника земельної ділянки щодо її використання залишається контроль за використанням земельної ділянки землекористувачем за призначенням, встановленим у договорі. Однак, це не означає, що сторони за таким договором мають право самостійно встановлювати її цільове призначення. Згідно із ЗК України право встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки є виключним правом відповідних органів влади. Тому при встановленні емфітевзису сторони можуть конкретизувати у договорі цільове призначення земельної ділянки лише в межах встановленого органами влади її цільового призначення. Наприклад, якщо об'єктом емфітевзису є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то сторони за договором емфітевзису можуть конкретизувати цільове призначення шляхом уточнення виду сільськогосподарського використання земельної ділянки, наприклад, встановивши, що вона має використовуватися лише для садівництва, виноградарства тощо.
Отже, емфітевзис надає землекористувачеві (емфітевту) значну незалежність від власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав. Проте за умовами емфітевзису землекористувач зобов'язаний сплачувати власникові ділянки плату за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором (ст. 409 ЦК України).
Разом із тим, з моменту набуття статусу емфітевта у землекористувача виникають обов'язки й перед державою. По-перше, він зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Зокрема, з виникненням емфітевзису обов'язок сплати земельного податку покладається не на власника земельної ділянки, а на землекористувача. По-друге, землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації (ст. 410 ЦК України). У випадку порушення земельного чи екологічного законодавства юридичну відповідальність нестиме землекористувач, а не власник земельної ділянки.
Емфітевзис надає землекористувачеві не тільки правомочності щодо володіння та користування земельною ділянкою, а і правомочності щодо її відчуження. Отже, відчуження земельної ділянки, щодо якої встановлений емфітевзис, здійснюється шляхом передачі емфітевтом іншій особі всіх зазначених право-мочностей.
Однак таке відчуження не позбавляє власника земельної ділянки його титулу, а також передбачає можливість повернення йому правомочностей щодо володіння та користування земельною ділянкою. Так, у разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Для цього закон зобов'язує землекористувача письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі. Проте у разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором (ст. 411 ЦК України).
Суперфіцій. Суперфіцій — це особистий земельний сервітут, який полягає у наданні особі, на користь якої він встановлений, прав володіння та користування чужою земельною ділянкою для забудови. Оскільки забудова може здійснюватися на земельних ділянках різних категорій земель (промисловості, транспорту, житлової та громадської забудови тощо), об'єктом суперфіцію можуть бути земельні ділянки такого цільового призначення, на яких земельним законодавством дозволяється будівництво житлових будинків, господарських будівель та споруд. Отже, власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель на умовах суперфіцію.
Набуття та здійснення суперфіцію регулюється ЗК України (ст. 102і та деякими іншими) і главою 34 ЦК України (статті 413-417). Згідно зі ст. 415 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою для забудови встановлюється договором між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою з метою будівництва на ній житлового будинку, господарської чи іншої будівлі або споруди (далі — землекористувач).
Як і емфітевзис, суперфіцій встановлюється на основі договору між власником земельної ділянки, призначеної для забудови, та особою, яка має намір побудувати будинок, будівлю чи споруду та використовувати побудований об'єкт за призначенням (землекористувач). Передача прав на землю в межах суперфіцію можлива тільки після укладення зазначеного договору, в результаті чого виникає суперфіцій як право конкретної особи на конкретну земельну ділянку.
Крім того, договором про встановлення суперфіцію визначається його правовий зміст, тобто обсяг прав і обов'язків на земельну ділянку, які її власник передає суб'єкту суперфіцію. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою виключно в обсязі, встановленому договором (ст. 415 ЦК України) та відповідно до вимог земельного та іншого законодавства України.
Як і емфітевзис, суперфіцій надає землекористувачеві правомочності щодо володіння та користування земельною ділянкою. Більше того, договором про встановлення суперфіцію може бути передбачено, що власник земельної ділянки також має право володіти та користуватися нею в певному обсязі, який фіксується в договорі із землекористувачем (ст. 414 ЦК України).
Крім того, до правомочностей, які передаються власником ділянки землекористувачеві в рамках договору про встановлення суперфіцію, входить правомочність щодо її відчуження. Це означає, що землекористувач як суб'єкт права суперфіцію може передавати іншій особі набуті за договором про встановлення суперфіцію правомочності щодо земельної ділянки (ст. 413 ЦК України).
Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови (ст. 415 ЦК України). Це означає, що він також має право відчужувати такі будівлі (споруди) на підставі цивільних правочинів. Слід звернути увагу на те, що при відчуженні будівлі (споруди), побудованої на земельній ділянці, належній особі на праві су-перфіцію, не застосовуються положення ст. 120 ЗК України, згідно з якими до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. У таких випадках до набувача права власності на будівлю (споруду) переходять лише ті права на земельну ділянку під такою будівлею (спорудою), які були надані суб'єкту суперфіцію за договором про його встановлення. Крім того, перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.
Разом із тим, з моменту набуття статусу суб'єкта суперфіцію у землекористувача виникають обов'язки перед державою. По-перше, він зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. По-друге, землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення (ст. 415 ЦК України).
Власник земельної ділянки, наданої іншій особі для забудови на умовах суперфіцію, зберігає за собою низку прав щодо цієї земельної ділянки. По-перше, він має право на одержання від землекористувача плати за користування нею. По-друге, якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача (ст. 414 ЦК України).
Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для забудови законом не визначений і підлягає встановленню у договорі. Договором право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути надане на визначений або на невизначений строк (ст. 413 ЦК України).
3. Публічні земельні сервітути
Публічними є земельні сервітути, які надають право доступу на чужі земельні ділянки необмеженій кількості осіб з метою задоволення їх потреб у відпочинку, туризмі, масових спортивних заходах тощо. Встановлення публічних земельних сервітутів є одним із важливих правових засобів гармонізації приватних інтересів власників земельних ділянок та інтересів широкого кола громадян в умовах ринкової економіки, за якої право приватної власності на землю є недоторканим і гарантується всією правовою системою країни. Однак деякі приватизовані земельні ділянки можуть також використовуватися для задоволення потреб не тільки їх власників, а й інших осіб без завдання шкоди чи значних незручностей власникам таких ділянок. Як правило, такі потреби задовольняються шляхом обмеженого використання громадянами чужих земельних ділянок без надання їм прав розпорядження та володіння такими ділянками. Отже, при виникненні публічного земельного сервітуту невизначеній кількості громадян надається право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для задоволення певних потреб, пов'язаних з їх тимчасовим перебуванням на такій земельній ділянці.
В Україні проходить земельна реформа, одним із основних напрямів якої є приватизація земель. У процесі її проведення все більша частина земель переходить у приватну власність громадян та юридичних осіб. У процесі проведення земельної реформи виникає потреба у встановленні публічних земельних сервітутів та, відповідно, формування інституту права земельного сервітуту.
Першим публічним земельним сервітутом, закріпленим чинним законодавством України, є лісовий земельний сервітут. Згідно зі ст. 23 ЛК України лісовий сервітут — це право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою. Отже, ЛК України встановлює можливість виникнення сервітутних правовідносин між власником (користувачем) лісової земельної ділянки та особою, яка не є власником чи користувачем не тільки лісової, а й будь-якої іншої ділянки.
По суті, суб'єктом права лісового сервітуту може стати будь-який громадянин.
Основний зміст права лісового земельного сервітуту викладений у ч. 2 ст. 23 ЛК України, згідно з якою громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом. Тобто право лісового земельного сервітуту надає громадянам можливість вільно входити у ліс, перебувати (пересуватися) там, але не користуватися лісовими ресурсами.
Виникнення лісового земельного сервітуту не веде до позбавлення власника лісової земельної ділянки, на якій такий сервітут здійснюється, права володіння, користування та розпоряджання нею, а її користувача — права володіння та користування лісовою земельною ділянкою. По суті, право лісового земельного сервітуту виникає автоматично в особи, яка входить у лісовий масив, і припиняється після виходу з нього.
Громадяни мають право здійснювати надане їм законом право лісового земельного сервітуту на будь-яких лісових земельних ділянках — державних, комунальних та приватних. Проте право лісового сервітуту повинне здійснюватися громадянами способом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, щодо якої це право громадянина реалізується.
За своїм юридичним змістом право лісового земельного сервітуту має спільні риси з правом загального користування землею, передбаченим чинним ЗК України (ст. 38). Проте право публічного земельного сервітуту слід відрізняти від права загального землекористування. Основна відмінність між зазначеними видами права на землю полягає у цільовому призначенні земельних ділянок, які є об'єктом цих прав. Цільовим призначенням земельних ділянок, які є об'єктом права загального землекористування, є їх використання невизначеною та необмеженою кількістю осіб. Так, до земель загального користування належить частина земель житлової та громадської забудови, які використовуються як майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо. Такі землі залишаються у комунальній власності і не підлягають не лише приватизації, а й передачі у постійне користування чи оренду (статті 38, 83 ЗК України). До земель загального користування слід віднести і громадські сіножаті та пасовища, які створюються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади (ст. 34 ЗК України). Що стосується земель, які є об'єктом публічних земельних сервітутів, то вони, як правило, підлягають приватизації, а їх цільове призначення є таким, що дає змогу надавати земельні ділянки в індивідуальне володіння — в постійне користування чи оренду.
Як правило, публічні земельні сервітути є безплатними. Це означає, що особи, які використовують право публічного земельного сервітуту для задоволення певних особистих потреб, не зобов'язані вносити за таке використання плату. Більше того, суб'єкти права публічного земельного сервітуту звільнені й від сплати податкових чи інших обов'язкових платежів за користування чужою земельною ділянкою.
4. Підстави та порядок виникнення права земельного сервітуту
Підставами встановлення земельного сервітуту є юридичні факти, з якими закон пов'язує можливість виникнення права земельного сервітуту відповідного виду. Згідно зі ст. 100 ЗК України та ст. 402 ЦК України, земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Підстави та порядок виникнення права сусідського земельного сервітуту. ЗК України передбачає дві підстави встановлення сусідського земельного сервітуту: договір і рішення суду. В обох випадках ініціатором встановлення сусідського земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який має потребу у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки для усунення недоліків його ділянки, пов'язаних з її розташуванням чи природним станом. Власник (користувач) земельної ділянки, будучи зацікавленим у встановленні сусідського земельного сервітуту, повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з пропозицією укласти договір на обмежене постійне або строкове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.
Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних ділянок дійшли згоди про встановлення земельного сервітуту, вони повинні закріпити досягнуту домовленість у договорі про встановлення сусідського земельного сервітуту. Договір укладається у письмовій формі і підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки і власником (користувачем) панівної ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не дійшли згоди щодо встановлення земельного сервітуту, то власник (користувач) панівної земельної ділянки повинен звернутися до суду з заявою про встановлення земельного сервітуту. Рішення суду про задоволення заяви є підставою для встановлення земельного сервітуту.
Моментом виникнення у власника (користувача) панівної земельної ділянки права використовувати обслуговуючу земельну ділянку в рамках того чи іншого сусідського земельного сервітуту є державна реєстрація договору про встановлення земельного сервітуту чи рішення суду про встановлення земельного сервітуту органом, на який покладене здійснення державної реєстрації прав на землю.
Підстави та порядок виникнення та відчуження права особистого земельного сервітуту. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітев-зис) встановлюється договором між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися нею за цільовим призначенням (ст. 407 ЦК України). Що стосується підстав виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), то воно може виникати як на підставі договору, так і на підставі заповіту (ст. 413 ЦК України).
Укладення договору про встановлення емфітевзису чи супер-фіцію має правостворююче значення у виникненні особистого земельного сервітуту. Саме в договорі власник земельної ділянки та особа, якій передаються права щодо володіння та користування нею, визначають права та обов'язки сторін, у першу чергу права та обов'язки суб'єкта права особистого земельного сервітуту, тим самим формуючи його зміст.
Аналогічне значення у виникненні права особистого земельного сервітуту відіграє й заповіт. У заповіті власник земельної ділянки заповідає право власності на користь однієї особи, а, наприклад, право суперфіцію — на користь іншої. При цьому заповідач у своєму заповіті визначає, який обсяг прав у рамках суперфіцію він бажає передати спадкоємцеві. Слід зазначити, що сам факт укладення заповіту ще не породжує виникнення суперфіцію, який надає не тільки певні права щодо земельної ділянки, а й покладає певні обов'язки. Виникнення суперфіцію відбувається за умови, що спадкоємець приймає суперфіцій у порядку, встановленому для прийняття спадкоємцями спадщини.
Відчуження права особистого земельного сервітуту може здійснити особа, на користь якої такий сервітут встановлений договором чи на підставі заповіту. Відчуження особистого земельного сервітуту може здійснюватися шляхом укладення відповідного цивільного правочину: договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо. Проте у разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.
Слід мати на увазі, що при відчуженні емфітевзису та суперфіцію необхідно дотримуватися правила про те, що особа, якій належить особистий земельний сервітут, має право передати іншій особі стільки прав, скільки має сама. Тобто при відчуженні особистого земельного сервітуту відчуженню підлягають усі права та обов'язки суб'єкта права особистого земельного сервітуту, які були визначені у договорі про його встановлення чи в заповіті.
Крім того, право особистого земельного сервітуту може бути об'єктом звернення стягнення на майно боржника.
Підстави виникнення права публічного земельного сервітуту. Виникнення права публічного земельного сервітуту відбувається на підставі закону, яким встановлюється той чи інший публічний сервітут. У разі прийняття такого закону у необмеженої кількості осіб виникає право на безплатний доступ та перебування на земельній ділянці державної, комунальної та приватної власності для задоволення певних особистих потреб.
5. Підстави та порядок припинення права земельного сервітуту
Підставами припинення права земельного сервітуту є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення права земельного сервітуту.
Підстави та порядок припинення права сусідського земельного сервітуту. Перелік підстав припинення дії сусідського земельного сервітуту визначений у ст. 102 ЗК України. Згідно з цією статтею, дія сусідського земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; б) відмови особи, в інтересах якої встановлено сусідський земельний сервітут; в) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом; г) закінчення терміну, на який було встановлено сусідський земельний сервітут; ґ) невикористання сусідського земельного сервітуту протягом трьох років; д) рішення суду про скасування сусідського земельного сервітуту. Зокрема, на вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено сусідський земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках: а) припинення підстав його встановлення; б) коли встановлення сусідського земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено такий сервітут, за її цільовим призначенням.
Однак настання таких підстав не тягне за собою автоматичного припинення дії сусідського земельного сервітуту, а є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. І лише після скасування державної реєстрації дія земельного сервітуту припиняється.
Підстави та порядок припинення права особистого земельного сервітуту. Загальними підставами припинення права особистого земельного сервітуту є поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача, а також сплив строку, на який було надано право користування. Крім того, емфітевзис підлягає припиненню й у випадку викупу земельної ділянки, щодо якої він був встановлений, у зв'язку із суспільною необхідністю й переходом її у власність держави. А суперфіцій припиняється й у випадках відмови землекористувача від права користування та невикористання ним земельної ділянки для забудови протягом трьох років. Нарешті, емфітевзис та суперфіцій можуть бути припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Однак, якщо на земельній ділянці, щодо якої був встановлений суперфіцій, побудована будівля (споруда), то власник земельної ділянки та суб'єкт права цього сервітуту мають спільно визначити юридичну долю такої будівлі (споруди). У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування. Проте якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонене законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК України).
• РОЗДІЛ 9
ПРАВО ДОБРОСУСІДСТВА
1. Поняття права добросусідства та його зміст
Одним із наслідків проведення в Україні земельної реформи взагалі та приватизації значної частини земельного фонду країни зокрема стало розширення обсягу прав суб'єктів цих відносин, виникнення у них цілого спектра нових інтересів у сфері землекористування, які охороняються законом, а також поява у них правових можливостей для реалізації зазначених прав та законних інтересів. Проте іноді такі права та інтереси не узгоджуються з правами та інтересами власників і користувачів суміжних (сусідніх) земельних ділянок. Це спричиняє ускладнення земельних відносин, наповнення їх новим змістом та, врешті-решт, — необхідність внесення відповідних змін у земельне законодавство нашої країни для їх урегулювання.
Про такі зміни у земельному законодавстві свідчить, перш за все, чинний ЗК України. Зокрема, з його прийняттям у земельному праві нашої країни з'явилася низка нових за своїм змістом правових норм, покликаних врегулювати ту частину земельних відносин, які виникають між власниками та користувачами суміжних (сусідніх) земельних ділянок, але не регулюються нормами права власності, права користування чи права земельного сервітуту. До таких норм належать норми, які містяться у главі 17 ЗК України, що має назву «Добросусідство», та деяких інших його статтях.
Як відомо, земельне законодавство надає власникам та користувачам земельних ділянок свободу вибору способів та видів їх використання в межах встановленого відповідним органом влади цільового призначення цих ділянок. Однак обраний власником чи користувачем земельної ділянки відповідно до чинного законодавства спосіб використання землі може по-різному впливати на осіб, які використовують сусідні (суміжні) земельні ділянки, а також на самі земельні ділянки. Трапляються випадки, коли останні зазнають негативного впливу від діяльності (або бездіяльності), яку правомірно здійснює (або утримується від здійснення) власник чи користувач сусідньої ділянки. Однак цільове призначення земельних ділянок дає змогу їх власникам та користувачам здійснювати ту чи іншу правомірну діяльність на земельній ділянці різними способами, засобами або на різних частинах земельної ділянки.
Разом із тим, у більшості випадків використання землі за тим чи іншим цільовим призначенням її власники та користувачі мають можливість вибору способу діяльності, яку вони здійснюють на земельній ділянці відповідно до її цільового призначення. Проте дозволені законом способи використання земельних ділянок можуть по-різному впливати на сусідні земельні ділянки, людей, які їх використовують, а також на тварин та рослинний покрив ділянок. Йдеться про вчинення певного фізичного впливу на них. Деякі способи використання земельних ділянок можуть завдавати мінімальний вплив, який не має негативних наслідків для сусідніх ділянок, інші ж можуть завдавати істотного негативного впливу на здоров'я людей, тварин та природні ресурси сусідніх земельних ділянок.
Принципові засади добросусідських відносин знайшли відображення перш за все у ст. 103 ЗК України. Згідно з цією статтею власники та користувачі земельних ділянок, дотримуючись правил добросусідства, зобов'язані обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок створюється найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
При цьому ЗК України містить приблизний перелік можливих негативних впливів на сусідні земельні ділянки, до яких належать:
а)затінення, коли в результаті будівництва власником чи користувачем на своїй земельній ділянці будівлі чи споруди, яка через її висоту чи розташування поблизу межі суміжної земельноїділянки заважає доступу сонячного світла на цю земельну ділянку, позбавляючи відповідного комфорту людей, які постійно перебувають на цій ділянці, або ж потрапляння сонячного випромінювання на рослинність ділянки, що пригнічує її ріст;
б)задимлення, що спричиняється постійним або періодичним спалюванням на земельній ділянці сміття, листя тощо, в результаті чого забруднюється повітря на сусідній ділянці;
в)неприємні запахи, що виникають у результаті утримання худоби або здійснення іншої діяльності і поширюються на сусідні земельні ділянки;
г)шумове забруднення, яке виникає при використанні власниками чи користувачами земельних ділянок певних технічних засобів (верстати, пилорами тощо), зокрема звуковідтворюючих пристроїв (радіо, магнітофони тощо).
Крім того, в ряді випадків здійснювані власниками та користувачами на належних їм земельних ділянках певні види діяльності, які не суперечать цільовому призначенню цих ділянок, можуть завдавати сусіднім ділянкам значно більшого фізичного впливу. Цей вплив може бути настільки значним, що в результаті на одній чи кількох сусідніх земельних ділянках можуть виникнути умови, які унеможливлять використання цих ділянок за їх цільовим призначенням. Наприклад, власник земельної ділянки спорудив на ній копанку (штучний водний об'єкт), в результаті чого на сусідніх земельних ділянках істотно підвищився рівень ґрунтових вод, через що ці ділянки стали непридатними для використання за їх цільовим призначенням (наприклад, на земельній ділянці сільськогосподарського призначення гинуть (вимокають) посіви, на присадибній ділянці в підвалах будівель і споруд з'явилися ґрунтові води, що руйнують будівлю, тощо). Такий вплив діяльності, здійснюваної на одній земельній ділянці, на сусідні ділянки ЗК України кваліфікує як неприпустимий.
Неприпустимість впливу означає, що діяльність, якою він спричинений, має бути припинена (у наведеному випадку — шляхом спуску води і засипання штучно створеного водного об'єкта).
Отже, здійснення неприпустимого впливу на сусідні земельні ділянки категорично забороняється. Тобто кожен власник чи користувач земельної ділянки не має права використовувати її способами, в результаті застосування яких на сусідніх земельних ділянках виникне ситуація, за якої їх власники чй користувачі будуть позбавлені можливості використовувати належні їм земельні ділянки за цільовим призначенням внаслідок неприпустимого впливу.
Важливою вимогою права добросусідства є вимога збереження, а в разі необхідності — відновлення спільних меж, тобто меж між двома земельними ділянками. Власники та користувачі суміжних земельних ділянок зобов'язані у такий спосіб використовувати належні їм ділянки, щоб, по-перше, не зазіхати, без дозволу не проникати на сусідні земельні ділянки, тобто протиправно не переходити за межу між власною та сусідньою ділянками, по-друге, підтримувати позначення такої межі в натурі (на місцевості) в належному стані.
Слід відзначити, що добросусідство з точки зору земельного права є не лише моральною, а й правовою категорією. Викладені вище вимоги щодо дотримання правил добросусідства покликані забезпечити встановлення між власниками та користувачами сусідніх, зокрема суміжних, земельних ділянок таких правових відносин, за яких вони отримуватимуть можливість найбільш повного, безпечного та комфортного використання належних їм земельних ділянок відповідно до цільового призначення цих ділянок для задоволення власних потреб.
Отже, за земельним законодавством України добросусідство є сукупністю врегульованих нормами земельного права відносин між власниками (користувачами) суміжних (сусідніх) земельних ділянок, у рамках яких вони мають можливість найбільш повного, комфортного та безпечного використання земельних ділянок відповідно до цільового призначення цих ділянок.
Право добросусідства слід розрізняти в об'єктивному та суб'єктивному аспектах.
Право добросусідства в об'єктивному аспекті — це сукупність правових норм, якими встановлені правила добросусідства та визначені способи їх здійснення. Завдання цих правових норм полягає у забезпеченні умов для найбільш повного, комфортного та безпечного використання земельних ділянок їх власниками (користувачами) відповідно до цільового призначення цих ділянок.
Реалізація зазначених правових норм на практиці має своїм результатом виникнення правовідносин добросусідства, які характеризуються притаманним їм правовим змістом: суб'єктним складом та правами й обов'язками, а також підставами виникнення та строком існування. Отже, право добросусідства в суб'єктивному аспекті є сукупністю прав та обов'язків власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок, спрямованих на забезпечення умов для найбільш повного, комфортного та безпечного використання земельних ділянок їх власниками (користувачами) відповідно до цільового призначення цих ділянок.
До суб'єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок, які виникають у межах правовідносин добросусідства, належать:
право вимагати від власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок обрання таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо);
право вимагати від власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок припинення використання належних їм земельних ділянок такими способами, які не дають змоги власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив);
право вимагати від власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок припинення здійснюваної на сусідній земельній ділянці діяльності, яка може шкідливо вплинути на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо;
4)право вимагати від власників (користувачів) суміжних зе-мельних ділянок дотримуватися правового режиму меж ділянок.
Зазначеним суб'єктивним правам кореспондують відповідні обов'язки власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок щодо вчинення певних дій чи утримання від їх вчинення. До таких обов'язків належать:
обов'язок обрання таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Разом із тим, це право може бути реалізоване за умови, якщо розмір сусідньої (суміжної) земельної ділянки або характер її забудови є такими, що дають можливість перемістити джерело негативного впливу на сусідні ділянки в інше місце або ж істотно знизити інтенсивність такого впливу на сусідів;
обов'язок припинити використання належних їм земельних ділянок такими способами, які не дають змоги власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням; якщо інтенсивність негативного впливу від такого джерела є настільки високою, що завдає здоров'ю чи самопочуттю сусідів такої шкоди, яка загрожує їх життю, фізичному чи психічному стану. Крім здоров'я та самопочуття людини, такий вплив може завдавати непоправної шкоди тваринам, які утримуються на сусідніх ділянках, якості повітря, стану самих земельних ділянок, розташованих на них інших природних ресурсах тощо. Саме такий негативний вплив кваліфікується як неприпустимий і підлягає обов'язковому припиненню;
3)обов'язок дотримання правового режиму спільних межсуміжних земельних ділянок.
Суб'єктами правовідносин добросусідства можуть бути головним чином громадяни, які володіють земельними ділянками на підставі права власності, права постійного користування чи права оренди, якщо належні їм земельні ділянки безпосередньо межують між собою або ж розташовані у безпосередній близькості (сусідні земельні ділянки). Такими суб'єктами можуть виступати також юридичні особи.
Водночас, до суб'єктів права добросусідства не можна відносити власників та користувачів тих земельних ділянок, навколо яких встановлені санітарно-захисні зони (ст. 114 ЗК України) та зони особливого режиму використання земель (ст. 115 ЗК України), завданням яких є встановлення просторового бар'єра між земельною ділянкою, на якій розташоване джерело негативного впливу на навколишнє середовище, включаючи й сусідні земельні ділянки. Так, згідно зі ст. 114 Кодексу санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. Саме тому у межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей. Аналогічним є завдання зон особливого режиму використання земель. Як встановлено у ст. 115 ЗК України, зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.
Право добросусідства — інститут земельного права України. Права та обов'язки щодо добросусідства закріплені в правових нормах, що містяться у ЗК України, Законі України «Про землеустрій» та деяких інших нормативно-правових актах. Кількість, однорідність за змістом та об'єднаність цих норм спільним для них завданням забезпечення між власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок добросусідських відносин дає, на наш погляд, підстави стверджувати, що норми-правила добросусідства утворюють окремий інститут земельного права України — інститут права добросусідства. Цей інститут не є сформованим такою мірою, як, наприклад, інститут права власності на землю чи інститут права користування землею. Інститут права добросусідства перебуває у стадії становлення. Норми інституту добросусідства характеризуються різним рівнем розвитку, повноти та чіткості змісту і взаємодії між собою, в результаті чого вони істотно різняться за ефективністю впливу на відносини, які виникають між власниками (користувачами) суміжних (сусідніх) земельних ділянок.
2. Способи забезпечення права добросусідства
У переважній більшості випадків встановлення відносин добросусідства забезпечується у процесі надання земельних ділянок у власність чи користування. Йдеться про застосування таких засобів забезпечення добросусідських відносин, як раціональне планування території населених пунктів, внутрігосподарський землеустрій на землях сільськогосподарського призначення та встановлення обґрунтованого цільового призначення земельних ділянок. Зазначені заходи здійснюються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, які затверджують плани розвитку та забудови населених пунктів, встановлюють функціональні зони в межах територій сіл, селищ та міст, затверджують проекти землеустрою та встановлюють цільове призначення земельних ділянок.
З отриманням земельних ділянок їх власники та користувачі можуть та зобов'язані дотримуватися правил добросусідства у відносинах із власниками сусідніх земельних ділянок, добровільно реалізуючи вимоги ст. 103 та ст. 106 ЗК України. У таких випадках вони обирають такі способи використання своїх земельних ділянок, за яких сусідам завдається найменше незруч-ностей, не вчиняють дій, які здійснюють неприпустимий вплив на сусідні земельні ділянки, та дотримуються правового режиму спільних меж.
Разом із тим, якщо власники та користувачі земельних ділянок добровільно не виконують вимоги правил добросусідства, власники та користувачі сусідніх земельних ділянок мають право звернутися до відповідних органів влади з тим, щоб примусити сусідів виконувати зазначені вимоги. ЗК України встановлено, що спори стосовно дотримання правил добросусідства вважаються земельними спорами і підлягають вирішенню у порядку, встановленому главою25 Кодексу (Вирішення земельних спорів). Водночас Кодекс диференціює порядок вирішення спорів щодо дотримання правил добросусідства залежно від місця розташування земельних ділянок та характеру спору. Так, відповідно до ст. 158 Кодексу, якщо земельні ділянки знаходяться у межах населеного пункту, то спори щодо дотримання правил добросусідства підлягають вирішенню органами місцевого самоврядування — радами сіл, селищ та міст. Якщо земельні ділянки розташовані за межами населених пунктів, то частина земельних спорів, що випливають із правил добросусідства— спори щодо меж земельних ділянок, підлягають вирішенню органами виконавчої влади із питань земельних ресурсів (органами Держкомзему України). Решта таких спорів підлягають вирішенню у судовому порядку. Однак у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів такий спір вирішується судом.
З. Підтримання та відновлення меж земельних ділянок
Згідно зі ст. 79 ЗК України земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Тому важливою передумовою здійснення власниками та користувачами земельних ділянок належних їм земельних прав є чітке визначення та закріплення меж, які відділяють суміжні земельні ділянки. Адже межа земельної ділянки є просторовою межею здійснення її власником чи користувачем належного йому права власності, права користування та інших прав на цю земельну ділянку.
Межі земельних ділянок підлягають встановленню та закріпленню. Закріплення меж здійснюється спеціально виготовленими межовими знаками або природними чи штучно створеними об'єктами.
Поняття межі розглядають у фізичному та юридичному розумінні.
Межа у фізичному розумінні — це максимально тонка, умовна лінія, яка розділяє дві суміжні земельні ділянки. Оскільки на місцевості таку лінію визначити, а тим більше закріпити, видається неможливим, то земельне законодавство оперує поняттям межі в юридичному розумінні.
Межа в юридичному розумінні являє собою створену за рахунок однієї чи двох суміжних земельних ділянок смугу на стику цих ділянок, на якій розташовані межові знаки або межові об'єкти.
Межі встановлюються при створенні (відведенні) кожної земельної ділянки. Порядок встановлення меж земельних ділянок визначається нормами законодавства про землеустрій. Так, Законом України «Про землеустрій» (ст. 55) передбачено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, а також на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцерозташування поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Норми права добросусідства покликані врегулювати лише ту частину відносин між землевласниками та землекористувачами щодо спільних меж земельних ділянок, які виникають після встановлення таких меж у порядку землеустрою. До таких відносин належать відносини щодо підтримання та відновлення встановлених спільних меж.
Згідно зі ст. 55 Закону України «Про землеустрій» межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) підлягають закріпленню межовими знаками встановленого зразка. Разом із тим, якщо межі земельних ділянок у натурі (на місцевості) збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо), то межові знаки між розмежованими таким чином земельними ділянками можуть не встановлюватися. Однак власники та користувачі суміжних земельних ділянок зобов'язані дотримуватися меж земельних ділянок, які закріплені як межовими знаками встановленого зразка, так і природними та штучними лінійними спорудами і рубежами. Зокрема, вони не мають права самостійно чи за домовленістю між собою переміщати межі, знищувати межові знаки або споруди чи об'єкти, які виконують роль межових знаків.
Саме тому у ст. 106 ЗК України закріплено правило про те, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістилися або стали невиразними. При цьому витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.
У випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Межові споруди використовуються спільно за домовленістю між власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки хоча б один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди (ст. 108 ЗК України).
Правилами добросусідства також встановлено, що якщо на межі суміжних земельних ділянок ростуть дерева, то ці дерева, а також їх плоди належать власникам цих ділянок у рівних частинах. Разом із тим, кожен із сусідів має право вимагати зрізання дерев, які стоять на спільній межі. За загальним правилом, витрати на зрізання цих дерев покладаються на сусідів у рівних частинах. Однак якщо один із сусідів відмовився від своїх прав на дерева, то сусід, який зацікавлений у зрізанні дерев, що стоять на спільній межі, повинен один нести витрати на їх зрізання.
Зрізання дерев, які ростуть на межі двох земельних ділянок, не допускається, якщо такі дерева виконують роль межових знаків і з тих чи інших причин не можуть бути замінені іншими межовими знаками встановленого зразка (ст. 109 ЗК України).
Отже, право добросусідства передбачає, що межі та межові знаки мають постійно зберігатися власниками та користувачами земельних ділянок.
• РОЗДІЛ 10
ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ
1. Поняття та особливості гарантій прав на землю
Гарантії права на землю в широкому розумінні — це умови, способи і засоби, якими забезпечується реалізація прав громадянина, юридичної особи, територіальної громади і держави на землю. Поняття «гарантії» охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію земельних прав, на усунення перешкод їх повного і належного здійснення. Розрізняють чотири види гарантій: економічні, політичні, ідеологічні та юридичні (правові)1.
Правові гарантії визначаються як сукупність норм земельного та інших галузей права (їх створення і застосування), спрямованих на забезпечення права на землю, зокрема на його виконання і дотримання з метою раціонального використання та охорону земель. Правові гарантії поділяються на нормативно-правові (регулятивні) та організаційно-правові. Перші, у свою чергу, складаються з матеріально-правових і процесуально-правових гарантій.
1 Гарантії // Юридична енциклопедія. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1. — С. 555.
Основною гарантією реального здійснення земельного законодавства і реалізації права на землю є Конституція України, норми якої є нормами прямої дії і спрямовані на захист прав людини і громадянина. Безпосередніми конституційними гарантіями права на землю є норми ст. З Конституції України, якими проголошено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Важливі конституційні гарантії закріплені у ст. 13 Конституції України, згідно з якою земля як один з найважливіших природних ресурсів належить до об'єктів права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Передбачено, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та що усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Спеціальні конституційні гарантії щодо прав на землю встановлені ст. 14 Конституції України, за якою земля визнається основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Гарантується право власності на землю, яке набувається і забезпечується громадянами, юридичними особами, територіальними громадами та державою виключно відповідно до закону. Більш повні гарантії права на землю встановлені земельним правом. Вони забезпечують стабільність земельних відносин.
До матеріальних земельних норм права, якими гарантується право на землю, можна віднести норми:
а)щодо класифікації земель і поділу їх за цільовим призначенням на землі сільськогосподарського призначення; житлової та громадської забудови; природоохоронного, природнозаповідного та іншого призначення; оздоровчого призначення;рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісогосподарського призначення і водного фонду; промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого при-значення; а також щодо встановлення правового режиму кожної із категорій земель;
б)встановлення права державної, комунальної і приватної форм власності на землю;
в)встановлення права постійного і тимчасового користування землею, зокрема на умовах оренди.
До земельно-правових норм, якими регулюються земельно-правові відносини зобов'язального характеру (право вимоги і обов'язок задовольнити такі вимоги), належать норми:
а)щодо встановлення прав та обов'язків учасників земельних відносин (власників землі і землекористувачів) — статті 39-41 ЗК України;
б)щодо права громадян України на отримання права власності на землю безоплатно в процесі земельної реформи;
в)щодо права громадян і юридичних осіб на отримання землі у постійне чи тимчасове користування, зокрема на умовах оренди;
г)щодо переходу права на землю в процесі придбання будівель і споруд;
ґ) щодо захисту прав власників земельних ділянок і землекористувачів;
д)щодо права на використання землі за цільовим призначенням тощо;
е)щодо обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування у питаннях забезпечення прав громадян, юридичних осіб і територіальних громад на землю.
Організаційно-процесуальними нормами, за допомогою яких забезпечується гарантія реалізації прав на землю, є норми:
а)якими визначається компетенція органів державної влади (Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України, Державної адміністрації України,Держкомзему України та інших міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування) у питаннях проведення земельної реформи, регулювання земельних відносин, організації і застосування земельного законодавства в процесі реалізації прав громадян і юридичних осіб України, іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;
б)якими забезпечується земельний процес, реалізація прав громадян і юридичних осіб на землю, порядок і умови діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування щодореалізації прав на землю;
в)якими забезпечується правовий режим земель, порядок їх використання;.
г) якими встановлюються способи захисту прав на землю;
ґ) якими забезпечується відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського виробництва, а також вирішення земельних спорів.
Важливе місце в системі земельно-правових гарантій посідають норми, якими забезпечується правова охорона землі і захист права на землю. До таких належать земельно-правові норми:
а)якими встановлюється перелік органів, що здійснюють державне управління у галузі використання й охорони земель;
б)якими забезпечується участь громадян та їх об'єднань, органів територіального самоврядування та громадськості у здійсненні заходів щодо використання й охорони земель;
в)якими підтверджується виникнення права власності і права користування земельною ділянкою і посвідчується право на земельну ділянку;
г)якими гарантується охорона землі від використання не за цільовим призначенням, її нераціонального використання, від використання земельної ділянки способами, що призводять дозниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;
ґ) якими охороняються права власників землі і землекористувачів у разі вилучення (викупу) земель;
д)якими забороняється втручання у діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій, за винятком випадків порушення власниками землі і землекористувачами земельного законодавства;
е)якими забезпечуються поновлення в судовому порядку прав власників земельних ділянок і землекористувачів та інших гарантій. Так, з метою гарантій прав власників земельних ділянок і землекористувачів вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земельних ділянок у громадян може провадитися після виділення, за їх бажанням, радою рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами й організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодовуються в повному обсязі інші збитки.
За такими ж правилами може провадитися вилучення (викуп) земель колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, фермерських та особистих селянських господарств, сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших державних сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій;
є) якими забезпечується відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, зумовлених вилученням сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, які підлягають зарахуванню на рахунки відповідних місцевих рад і використанню на освоєння для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь та охорону земель.
На гарантію земельних прав спрямовані також контроль за використанням і охороною земель, їх моніторинг та законодавче встановлення порядку вирішення земельних спорів і встановлення відповідальності за порушення земельного законодавства.
У наступному підрозділі розглядатимуться способи захисту прав на землю та порядку їх реалізації, які є основними елементами забезпечення гарантій прав на землю.
2. Способи захисту прав на землю та їх реалізація
Земельні відносини в Україні регулюються нормами земельного права, яке є комплексною галуззю права. За своїм змістом і способом регулювання воно має ознаки публічного і приватного права. Це обумовлено тим, що земельні правовідносини є складними за об'єктом, суб'єктами і змістом правовідносин, правами і обов'язками. У земельному праві застосовують імперативні і диспозитивні норми права. Так, об'єктом правовідносин є земля України як єдина просторова територія, що стосується всієї країни. їх об'єктом є землі територіальних громад, як території сіл, селищ і міст, їх спільної території, як регіону. Об'єктом правовідносин є землі держави, як політичного утворення, а також земельні ділянки громадян і юридичних осіб України та громадян і юридичних осіб іноземних держав та осіб без громадянства.
У земельних правовідносинах щодо певного об'єкта землі беруть участь відповідні суб'єкти: Український народ, держава, територіальні громади та органи місцевого самоврядування, юридичні особи, громадяни. Громадяни та юридичні особи як суб'єкти права поділяються: на громадян і юридичних осіб України, громадян та юридичних осіб іноземних держав, осіб без громадянства. У свою чергу, юридичні особи України поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права, а останні можуть бути юридичними особами, заснованими на власності держави, від імені яких виступають органи виконавчої влади, та юридичними особами, заснованими на комунальній власності, від імені яких виступають територіальні громади та органи місцевого самоврядування сіл, селищ і міст, а також Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і регіональні ради, які наділені відповідними повноваженнями у галузі земельних відносин на території певного регіону, зокрема з питань розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад певного регіону.
Особливими повноваженнями в галузі земельних відносин, закріпленими у ЗК України, наділена Верховна Рада України. До її повноважень належить: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин, визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель, затвердження загальнодержавних програм щодо використання земель. Характерним є те, що стосовно земель як об'єкта права закон наділяє Верховну Раду України повноваженнями для вирішення конкретних питань щодо окремих конкретних земельних ділянок як об'єктів права. Такими є повноваження Верховної Ради України щодо встановлення зміни меж районів і міст, а отже й щодо зміни правового статусу окремих конкретно-визначених суб'єктів права на землю в системі місцевого самоврядування. Такими є повноваження щодо погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель. Ці повноваження обумовлені тим, що Конституцією України (ст. 14) земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, та що право власності на землю гарантується. Оскільки ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, Верховна Рада України є гарантом забезпечення особливої охорони землі як основного національного багатства і права власності на землю всіх форм власності, яке вона здійснює шляхом прийняття відповідних законів, наприклад, Закон України «Про охорону земель».
На практиці це застосовується до гарантування права власності на землю всіх суб'єктів земельних відносин, а також ділянок і захисту прав на землю всіх суб'єктів права. Наприклад, до земельних ділянок із особливо цінних земель, перелічених у ст. 150 ЗК України, які належать конкретним громадянам чи юридичній особі України на праві власності у конкретних розмірах: 0,10 гектара, набутих громадянином для будівництва й обслуговування жилого будинку, 0,12 гектара — для садівництва чи 2 гектари для ведення особистого селянського господарства. Така земельна ділянка може бути викуплена у власника для будівництва об'єктів загального державного значення лише за погодженням матеріалів викупу земельних ділянок особливо цінних земель Верховною Радою України, за погодженням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських Рад.
Лише перелік правочинів у земельних правовідносинах, їхніх суб'єктів та об'єктів свідчить про багатоаспектний їх зміст і характер, порядок правового регулювання й обсяг повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування у здійсненні правового регулювання земельних відносин та гарантованих прав на землю.
ЗК України, ЦК України, Закони України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації» та інші закони регулюють порядок та умови здійснення прав на землю, визначає права та обов'язки учасників цих правовідносин, створюють умови для забезпечення земельного правопорядку і захисту земельних прав суб'єктів права власності на земельні ділянки і землекористувачів, інших учасників відносин, територіальних громад і держави.
Багатоманітність здійснення прав на землю і на земельні ділянки різними суб'єктами правовідносин вимагає застосування різних, специфічних чи особливих способів гарантування і захисту прав на землю, форм і порядку їх застосування у разі порушення земельних прав та інтересів, невиконання обов'язків зобов'язаними особами, уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Так, у разі порушення прав на земельні ділянки у разі придбання їх підприємствами при укладені цивільно-правових угод та здійсненні інших правочинів щодо земельних ділянок відповідно до цивільного законодавства захист прав на земельну ділянку і способи забезпечення виконання зобов'язань застосовуються за нормами цивільного права, передбаченими главами 8, 9 і 35 ЦК України.
Не повторюючи зміст питання захисту цивільних прав, оскільки він досить повно висвітлений у літературі цивільного права1, доцільно зауважити, що у цивільному законодавстві і в теорії цивільного права визначені і розглянуті такі правові категорії, як «право на захист цивільних прав та інтересів» (ст. 15 ЦК України); «способи захисту цивільних прав та інтересів» (ст. 16 ЦК України); «забезпечення виконання зобов'язань» (глава 49 ЦК України); «відповідальність за зобов'язаннями держави Автономної Республіки Крим, територіальних громад» (глава 11 ЦК України).
Якщо розглядати ці питання з позиції земельного права, то ЗК України передбачає такі форми гарантії прав на землю:
а)захист прав на землю;
б)відшкодування збитків власниками землі;
в)вирішення земельних спорів;
г)виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів.
Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Вид. 2-ге, доп. і переробл. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — Т. 1: Загальна частина (Автори глав: Я. М. Шевченко, Г.В. Єрьоменко, І. С. Канзафарова). — С. 83, 93, 654, 656.
Захист прав на землю означає діяльність держави та її повноважних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб зі здійснення організаційно-правових заходів щодо захисту прав на землю громадян і юридичних осіб як власників земельних ділянок чи землекористувачів. Водночас відповідно до земельного законодавства держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Згідно зі ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або користувач має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
ЗК України визначає такі способи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки:
1)визнання прав;
2)відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують право або створюють небезпеку порушення прав;
3)визнання угоди недійсною;
4)визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
відшкодування заподіяних збитків;
застосування інших, передбачених законом, способів.
У переліку способів захисту прав на земельну ділянку відсутні окремі способи захисту цивільних прав та інтересів, які доцільно було б визначити і в ст. 16 ЦК України, зокрема:
припинення дії, яка порушує право;
примусове виконання обов'язку в натурі;
зміну правовідношення;
припинення правовідношення;
відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
6)визнання незаконними рішень органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав передбачає право на самозахист (ст. 19). Самозахист визнається і нормами земельного права. Так, згідно зі ст. 105 ЗК України у випадку проникнення гілок і коренів дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням. Цілком обґрунтованою є пропозиція щодо доповнення цієї статті ЗК України нормою, що власник чи землекористувач має право відрізати не лише корені дерев, кущів, що проникають із сусідської земельної ділянки, а й гілок цих дерев чи кущів, що ростуть поблизу межі. У разі наявності дерев, які стоять на межі земельних ділянок, у порядку самозахисту своїх прав кожен зі співвласників дерев чи кущів має право користуватися плодами з гілок дерев, що вирощуються на спільному дереві і звисають над обома ділянками, або з тих гілок, що звисають над його територією безпосередньо, без згоди на те сусіда, на межі з яким росте дерево. Таке право він повинен мати і на використання плодів: з гілок, які звисають над його земельною ділянкою, тих дерев, що ростуть поблизу меж на земельній ділянці сусіда.
Цивільному праву відомі норми права, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язань (глава 49 ЦК України). Згідно зі ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися такими видами: неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов'язання. З цього приводу Кодексом застережено, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
ЗК України також допускає можливість застосування інших передбачених законом способів захисту прав на землю.
З. Земельно-процесуальне забезпечення гарантій права на землю
Важливо не лише проголосити право приватної власності громадян і юридичних осіб України та інших держав на землю, право комунальної власності на землю територіальних громад, право користування землею громадян і юридичних осіб України та інших держав, встановити обов'язки землевласників і землекористувачів, визначити завдання щодо охорони землі і захисту прав на землю, але й забезпечити гарантію цих прав.
У попередньому підрозділі подано визначення гарантій прав на землю, розглянуто їх структуру та сферу застосування. Одне з перших місць у системі гарантій права на землю посідає земельно-процесуальна форма їх організаційно-правового забезпечення. Вона розглядається як встановлений законом порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування у питаннях:
віднесення земель до відповідної категорії, переведення з однієї категорії до іншої;
передання земель у власність і надання у користування, зокрема на умовах оренди;
—припинення і переходу прав на землю;
виконання обов'язків власниками землі і землекористувачами та забезпечення раціонального використання землі;
відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва;
контролю за використанням і охороною земель, ведення земельного кадастру і здійснення землеустрою;
вирішення земельних спорів і відповідальність за порушення земельного законодавства.
Земельний процес як один із видів процесуальної діяльності (поряд із цивільно-процесуальною, адміністративно-процесуальною, кримінально-процесуальною) спрямований на забезпечення гарантій прав на землю і характеризується такими основними ознаками:
а) суб'єктом земельно-процесуальної діяльності є органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, які здійснюють процесуальну діяльність в порядку, встановленому ЗК України. Державні органи відповідно до Конституції України (ст. 13) та органи місцевого самоврядування від імені Українського народу здійснюють права власника землі. Так, до повноважень Верховної Ради України в галузі земельних відносин належить: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин, визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст (пункти 6,29 ст. 85 Конституції України); погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель;
б) Кабінет Міністрів України і місцева державна адміністрація наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної власності в межах, визначених ЗК України (статті 13, 17 ЗК України), реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель; викуплення земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному ЗК України.
Функції, компетенція і порядок діяльності органів місцевого самоврядування як суб'єктів земельного процесуального права визначені Конституцією України (статті 140, 143, 144), Законом України «Про місцеве самоврядування» (статті4, 9,10,11,12,17, 17і, 18, 19,31,51), статтями 8, 10, 12 ЗК України.
До повноважень сільських, селищних, міських рад належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до ЗК України; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до ЗК України; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад; організація землеустрою, вирішення земельних спорів тощо.
До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад належить: розпорядження землями на праві спільної власності підпорядкованих громад; забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель; організація землеустрою та затвердження землевпорядних робіт; вирішення земельних спорів тощо.
До повноважень Фонду державного майна належить розпорядження в процесі приватизації земельними ділянками державної власності, які підлягають приватизації.
Органи державної влади і місцевого самоврядування є основними, але не єдиними учасниками земельно-процесуальної діяльності, оскільки земельний процес стосується всіх осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, що мають право на землю), на яких покладені зобов'язання дотримання земельного законодавства і які несуть відповідальність за його порушення.
Земельний процес як один із важелів механізму забезпечення гарантій прав на землю покликаний у встановленому для нього порядку забезпечувати гарантію прав на землю, виконання обов'язків щодо землі власниками землі і землекористувачами та іншими особами, а також захист прав та інтересів власників земельних ділянок, держави, фізичних і юридичних осіб від будь-яких посягань.
Діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, а також інших осіб — учасників земельних відносин здійснюється не довільно, а в особливій земельно-процесуальній формі, визначеній ЗК України та іншими законодавчими актами на землю.
Кожній матеріальній земельно-правовій нормі відповідає процесуальна земельно-правова чи інша норма, яка разом з іншими важелями правового механізму забезпечує реалізацію матеріальних земельно-правових норм відповідно до способів гарантування права на землю.
Отже, земельно-процесуальні норми є необхідною умовою забезпечення дії матеріальних земельно-правових норм. З цих позицій земельно-процесуальні норми поділяються на регулятивні й охоронні, що відповідає класифікації земельно-правових норм. До регулятивних земельно-процесуальних норм належать ті, що регулюють реалізацію земельно-правових норм, які не мають охоронних заходів. Наприклад, переведення земель із однієї категорії в іншу, паювання земель, що належать до колективної власності, надання земельних ділянок в оренду тощо. До охоронних земельно-процесуальних норм належать ті, реалізація яких поєднується із застосуванням передбачених законом способів захисту прав на землю, використання або ж ужиття заходів, спрямованих на запобігання порушенням чи відновлення порушених земельних прав. Наприклад, примусове припинення права на земельну ділянку в разі неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами та інше) у строки, встановлені спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, і здійснюються у судовому порядку відповідно до статей 143, 144 ЗК України.
Одним із основних завдань земельного процесуального права є забезпечення гарантій права на землю. На вирішення цих завдань спрямовані як регулятивні, так і охоронні земельно-процесуальні норми.
Порядок та умови забезпечення гарантій права на землю здійснюється за допомогою:
1)земельно-процесуальних норм, якими регулюються відносини щодо передання землі у власність та надання її у користування.
Ці норми викладені у ст. 116 ЗК України:
громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом;
набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування;
безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом;
2)земельно-процесуальних норм, якими регулюється порядок безплатної приватизації земельних ділянок громадянами.Відповідно до ст. 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної міської ради за місцем розташування земельної ділянки;
3) земельно-процесуальних норм, якими регулюється порядок безплатної приватизації земельних ділянок громадянами України для ведення фермерського чи особистого селянського господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку; садівництва; дачного і гаражного будівництва.
З цією метою громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки.
Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Громадяни-працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.
Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний строк розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розроблення проекту приватизації земель.
Передання земельних ділянок у власність громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.
ЗК України (ст. 127) визначається порядок продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам. Так, згідно зі ст. 128 ЗК України:
продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної (крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації) та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повно-
продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації, здійснюється державними органами приватизації у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України. Продаж громадянам і юридичним особам земель сільськогосподарського призначення здійснюється центральними органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, що затверджує Кабінет Міністрів України.
Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, або державного органу приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. У заяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір.
Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада, або державний орган приватизації, або центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у місячний строк розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.
Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше ЗО днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.
Підставою для відмови у продажу земельної ділянки є:
а)неподання документів, необхідних для прийняття рішеннящодо продажу такої земельної ділянки;
б)виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;
в) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.
Рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради, державного органу приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів про продаж земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.
Іноземні держави та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, повинні дотримуватися загальних норм і правил набуття у власність земельних ділянок, визначених ст. 14 Конституції України і ЗК України (ст. 128). Проте деякі відмінності продажу їм земельних ділянок визначаються ст. 129 ЗК України і змінами, які внесені до цієї статті Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 3 червня 2008 р.1 Стаття 129 ЗК України в новій редакції викладена так: «Продаж земельних ділянок, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється державними органами приватизації за погодженням з Кабінетом Міністрів України». При цьому розгляд клопотання і продаж таких земельних ділянок здійснюється державними органами приватизації після отримання погодження Кабінету Міністрів України;
4) земельно-процесуальних норми, якими регулюється порядок припинення і переходу прав на землю, вилучення, викуп землі.
До їх складу належать, наприклад, норми:
а) якими визначено підстави припинення права власності на земельну ділянку і права користування земельною ділянкою (статті 140, 141 ЗК України).
б)якими регулюється порядок припинення права користування земель та їх вилучення у випадках, передбачених статтями 144, 145 ЗК України;
в)якими регулюється порядок припинення права приватної власності на землю, зокрема викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб.
Так, припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача згідно зі статтями 142, 144 ЗК України провадиться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призначенням, неусунення допущених порушень законодавства державний інспектор з використання та охорони земель письмово попереджає особу, яка допустила порушення, про необхідність усунення цих порушень у 30-денний строк. Якщо порушення за цей час не будуть усунені, державний інспектор на таку особу накладає адміністративне стягнення у встановленому порядку і повторно надає 30-денний строк для усунення порушень. Якщо порушення і в цей строк не будуть усунуті, державний інспектор з використання та охорони земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку;
г)якими регулюється перехід права на земельну ділянку.Статтею 120 ЗК України встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правовихугод, а право користування — на підставі договору оренди. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб, право на земельну ділянкувизначається пропорційно до частки осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на яких розташована будівля чи споруда.
Однією з підстав припинення цих прав на землю незалежно від форми власності є вилучення чи викуп земельної ділянки для суспільних потреб або її примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності. Вилучення — це примусове припинення прав на земельну ділянку для забезпечення будь-яких позитивних наслідків, спрямованих на задоволення суспільних (державних, комунальних, громадських), але не приватних потреб.
Вилучення (викуп) випливає із рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування і базується на владних повноваженнях держави та її органів чи територіальних громад та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення відповідних громадських інтересів, загальнокорисних програм і заходів.
Мотивом такого рішення не можуть бути надзвичайні обставини. Воно обумовлюється інтересами розвитку відповідної території. У зв'язку із цим мета, заради якої проводиться вилучення (викуп), як правило, передбачається у містобудівній документації (у планах, програмах тощо)1.
Саме цим пояснюється те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб, виключний перелік яких визначено ст. 146 ЗК України, зокрема:
а)під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
1 Земельне право: Учебник / Под ред. Г. Е. Бьістрова, Р. К. Гусєва, А. В. Ба-банова (и др.). — М.: ТК Велби, изд-во «Проспект», 2006. — С. 316.
б)під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;
в)під об'єкти природно-заповідного та іншого природо охоронного призначення;
г)оборони та національної безпеки;
ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);
д)під розміщення дипломатичних і прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;
е)під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.
Процесуально це здійснюється так: власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу, має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.
Окремою нормою земельного права (ст. 147 ЗК України) передбачено підстави відчуження (вилучення) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законом.
Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.
Особа, в якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв'язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.
У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.
Земельно-процесуальний порядок вилучення (викупу) земельних ділянок спрямований на забезпечення гарантій прав власності на землю громадян і юридичних осіб та права постійного користування державних юридичних осіб, а також права оренди земельної ділянки. Встановленням порядку вилучення (викупу) землі забезпечується потреба держави і територіальних громад у вирішенні суспільних завдань, які виникають у процесі їх життєдіяльності, забезпечуються інтереси суспільства.
З цією метою ЗК України передбачає спеціальний порядок вилучення (викупу) земельних ділянок. Статтею 149 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень
Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог ст. 150 цього Кодексу.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради вилучають земельні ділянки спільної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб.
Вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, належать до повноважень районних, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, визначених для кожного з цих органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 1,0 гектара, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5_8 статті 149 ЗК України, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.
Більш сувора процедура встановлена ст. 150 ЗК України для вилучення (викупу) особливо цінних земель. Так, закон визначає вичерпний перелік особливо цінних земель, до яких належать:
чорноземи нееродовані, несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах та глеюваті: бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньо-глибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра й осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття;
землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається за винятком випадків, визначених ч. 2 ст. 150 ЗК України.
Кодексом спеціально застережено, що вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком таких випадків: земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.
Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.
Гарантія прав на землю власників земельних ділянок, землекористувачів і суспільства (в особі органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій) забезпечується не лише ускладненням порядку вирішення питання про вилучення (викуп) земельних ділянок, а й установленням порядку погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок.
Так, відповідно до ст. 151 ЗК України: юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов'язані до початку проектування погодити із власниками землі і землекористувачами та сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України і Верховною Радою України місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об'єктів, умови проживання населення й охорону довкілля.
Вибір земельних ділянок для розміщення об'єктів проводиться юридичними особами, зацікавленими у їх відведенні.
Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування зобов'язані в порядку, визначеному законодавством України, надавати інформацію юридичним особам, зацікавленим у відведенні земельних ділянок, щодо можливих варіантів розміщення об'єктів відповідно до затвердженої містобудівної документації та документації із землеустрою. Порядок вибору земельних ділянок для розміщення об'єктів встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Матеріали погодження місця розташування об'єкта, що провадиться Кабінетом Міністрів України, подаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією зі своїм висновком центральному органу виконавчої влади із земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали й у місячний строк подає свої пропозиції до Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України розглядає ці матеріали і приймає відповідне рішення, а з питань, що погоджуються Верховною Радою України, подає їй свої пропозиції.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради подають до Верховної Ради України пропозиції щодо вилучення особливо цінних земель із земель комунальної власності.
Матеріали погодження місця розташування об'єкта повинні включати: викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити.
Зазначаються також склад угідь земельної ділянки, що вилучається, та умови її відведення.
Уразі відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної, міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у судовому порядку.
У разі задоволення позову щодо оскарження відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта рішення суду є підставою для розроблення проекту відведення земельної ділянки.
4. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам
Відшкодування заподіяних збитків власникам землі та землекористувачам є одним із способів захисту прав на земельні ділянки, перелічених у ст. 152 ЗК України, викликаних вилученням земельних ділянок, обмеженням права землекористування, погіршенням якості земель сільськогосподарського призначення.
У законодавстві та в юридичній літературі вживаються терміни «збитки», «шкода», «втрати», «неотримані доходи», «упущена вигода».
У ЗК України вживається термін «відшкодування збитків», хоч визначення цього терміна немає. Статтею 16 ЦК України встановлено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи «відшкодування шкоди». Отже, за цивільним правом відшкодування збитків є один з видів відшкодування шкоди. В енциклопедичній літературі під збитками розуміють вартісний (грошовий) вираз майнової шкоди, завданої протиправними діями одного суб'єкта права іншому1. Під майновою шкодою розуміють будь-яке зменшення чи знищення майнового суб'єктивного права, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого. До майнових збитків належать втрати, що їх особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі; витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)2. Цивілістичні положення про майнові збитки і майнову шкоду стосуються і земельної ділянки, заподіяння збитків якій розглядається крізь призму порушення земельних прав, врегульованих нормами глави 27 ЦК України).
Земельне право розглядає збитки, що заподіяні неправомірними діями (бездіяльністю) особи і підлягають відшкодуванню в порядку застосування одного зі способів гарантій прав на землю.
1Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К: Укр. енцикл., 1999. — Т. 2. — С. 549.
2Юридична енциклопедія. Там само. — Т. 6. — С. 441.
Крім цього, у земельному праві застосовується обов'язок відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь лісових земель та чагарників для потреб не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, а також втрат, завданих обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель. При цьому втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва компенсуються незалежно від відшкодування збитків власникам земельних ділянок та землекористувачам.
Питання про відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва у цьому підручнику розглядаються у розділі правового режиму земель сільськогосподарського призначення. У цьому розділі розкриваються питання відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам як одного зі способів захисту прав громадян і юридичних осіб на земельні ділянки. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам виникають у разі:
вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;
тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;
встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;
погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;
неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
Порядок відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам визначається нормами земельного права. Згідно зі ст. 157 ЗК України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які використовують земельні ділянки, а також органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів, зокрема орендарів, або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, зокрема внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Крім загальних положень та умов відшкодування збитків, передбачених нормами земельного права, ЗК України (ч. 2 ст. 157) уповноважує Кабінет Міністрів України встановлювати порядок визначення та відшкодування збитків. Постановою від 19 квітня 1993 р. № 284 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. до цього Порядку були внесені зміни і доповнення, які здійснюються в частині, що не суперечить новому ЗК України.
Порядком у чинній редакції передбачена необхідність створення комісій із визначення переліку збитків власникам землі і землекористувачам, їх розміру, що підлягають відшкодуванню, порядку визначення розмірів збитків та строків їх відшкодування. Такі комісії створюються органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування. Результати роботи комісій оформлюються актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.
Згідно з п. 4 Порядку відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво; вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посіви, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власників землі і землекористувачів, зокрема орендарів, включаючи неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход — це доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, зокрема орендар, із земельної ділянки та який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.
Крім цього, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України 27 жовтня 1997 р. була затверджена Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення земельного законодавства.
Названа Методика встановлює порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди, завданої державі юридичними особами та громадянами у процесі їхньої діяльності через забруднення земель хімічними речовинами, їх засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, і поширюється на всі землі, незалежно від форм їх власності.
Вона застосовується при встановленні розмірів шкоди від невиконання вимог до використання земель цільового призначення; укладення угод з порушенням земельного законодавства; не-проведення рекультивації порушених земель; знищення меже-вих знаків; самовільного відхилення від проектів землеустрою та інших порушень. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам у результаті приведення сільськогосподарських угідь, лісових угідь та чагарників у непридатний для використання стан здійснюється особами, діяльність яких призводить до негативного впливу на стан земель, розташованих у зоні їх впливу, особами, які самовільно зайняли земельні ділянки, а також юридичними особами, які тимчасово використовували земельні ділянки для проведення розвідувальних робіт і не привели відповідну ділянку до стану, придатного для її використання за цільовим призначенням. У цих випадках винні суб'єкти відшкодовують шкоду в розмірі вартості робіт, необхідних для приведення земель до придатного до використання стану, або ж за свій рахунок виконують такі роботи.
Неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки як підстава відшкодування заподіяних збитків має місце у разі самовільного зайняття земельної ділянки, а також у випадках тимчасового зайняття ділянок для виконання геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт.
Збитки відшкодовуються у повному розмірі. їх розмір визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати із земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний до її використання за призначенням або до повернення самовільно зайнятої ділянки.
Не виключається відшкодування заподіяних збитків винною особою і в натурі шляхом відновлення попереднього стану (якості) земельних ділянок або шляхом надання (передачі) земельної ділянки рівноцінного розміру та якості. Судова практика виходить з того, що заподіяна майну шкода відшкодовується у вигляді збитків лише тоді, коли відшкодування її в натурі неможливе. Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7, суд, приймаючи рішення про відшкодування заподіяної шкоди в натурі, повинен визначити конкретні заходи щодо відновлення земельної ділянки та строки їх здійснення1.
Позови про відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам можуть пред'являтися за вибором позивача: або за місцем проживання відповідача (місцем знаходження органів управління організацій), або за місцем заподіяння шкоди (місцем знаходження земельної ділянки). При цьому до позовної заяви про відшкодування збитків повинен бути доданий обґрунтований розрахунок суми, яка стягується на відшкодування заподіяних збитків.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України судам дано роз'яснення, що у випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель чи вчинення інших порушень земельного законодавства шкода відшкодовується відповідно до статей 211, 212 ЗК України, статей 22, 623, 1166, 1172, 1192 ЦК України особами, що її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки її відшкодовує володілець цього джерела згідно зі ст. 1187 ЦК України.
Земельна реформа: правові аспекти / В. І. Гуменюк, В. П. Паліюк. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — С. 336-337.
Розміри збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок у встановленому порядку, визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад відповідно до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284).
У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні обмеженням прав власників землі та землекористувачів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан унаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.
При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт розмір збитків і порядок їх вирішення визначаються угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами, організаціями, що провадять розвідувальні роботи. При недосягненні згоди між ними розмір збитків визначається зазначеними вище комісіями, рішення яких можуть бути переглянуті судом при вирішенні відповідних позовів.
При невиконанні підприємствами, установами, організаціями, що тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геолого-знімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт, передбаченого ст. 97 ЗК України обов'язку привести займану земельну ділянку в попередній стан за свій рахунок в установлений строк, вони повинні відповідно до ст. 211 ЗК України, статей 22, 623, 1166, 1192 ЦК України відшкодовувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки в такий стан. Для визначення розміру цієї шкоди суд у разі необхідності може призначити експертизу.
Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель, іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості земель, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати при використанні земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за цільовим призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.
Відповідно до статей 90, 95, 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або землекористувачам з переданням останнім незібраного врожаю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, на підставі ст. 1193 ЦК України розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, зменшується у випадку, коли груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Таке зменшення можливе, якщо інше не встановлено законом. Тому суди, розглядаючи такі спори, у кожному випадку мають досліджувати наявність зазначених обставин.
Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від встановленого ним матеріального становища цієї особи з обов'язковим наведенням мотивів прийнятого рішення, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину.
5. Вирішення земельних спорів
У попередніх розділах стверджувалося, що до земельних правовідносин належать лише ті суспільні відносини щодо землі, які врегульовані нормами земельного права. Земельні правовідносини виникають у тому випадку, коли є правова норма, відтворена в земельному законодавстві, яка встановлює взаємну поведінку відповідних суб'єктів і визначає права та обов'язки учасника земельних відносин. Учасниками земельних правовідносин є власники земель і земельних ділянок, а також землекористувачі. Отже, суб'єктами права на землю можуть бути громадяни, юридичні особи приватного права, юридичні особи публічного права, держава, від імені якої виступають органи державної і виконавчої влади, а також територіальні громади, від імені яких виступають органи місцевого самоврядування. Громадяни як учасники земельних правовідносин поділяються на громадян України, громадян іноземних держав та осіб без громадянства, а юридичні особи приватного права — на юридичних осіб України та юридичних осіб іноземних держав.
Як об'єкт права власності на землю земля розподіляється на приватну, комунальну і державу форму власності. З огляду на форми власності на землю держава як суб'єкт права державної власності на землю й органи місцевого самоврядування як суб'єкти права комунальної власності на землю здійснюють щодо земельних ділянок правомочності володіння, користування і розпорядження, що є характерним для земельних ділянок всіх форм власності.
Водночас Верховна Рада України як орган законодавчої влади наділена повноваженнями публічного права. Зокрема, прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин, визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель, затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель та іншими повноваженнями, що мають публічний характер.
Відповідними повноваженнями публічного права в галузі земельних відносин наділені органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Отже, виходячи із форм власності на землю і правового статусу суб'єктів правовідносин, у системі земельного права є відносини, які врегульовані нормами приватного права, і відносини, які врегульовані нормами публічного права. При цьому на юридичних осіб публічного права у земельних відносинах, що виникають із цивільно-правових договорів, поширюються норми ЦК України, якщо інше не встановлено законом (ст. 82 ЦК України). Зі змісту ЗК України вбачається, що у багатьох випадках до юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права у галузі земельних відносин застосовуються як норми приватного права, так і норми публічного права. Відмінність має місце лише у формах власності на земельні ділянки. Юридичні особи приватного права, як і громадяни, можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельну ділянку, а юридичні особи публічного права —- суб'єктами права постійного користування земельною ділянкою. При цьому юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права можуть бути суб'єктами права тимчасового користування земельними ділянками, зокрема на правах оренди.
Щодо змісту правомочностей права власності і права землекористування, то ст. 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, що усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Порівняльний аналіз статей 13 і 14 Конституції України свідчить, що держава гарантує і забезпечує захист усіх суб'єктів права на землю, тобто громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави.
На виконання конституційних положень ЗК України містить спеціальний V розділ про гарантії прав на землю. У цьому розділі врегульовані питання:
а)захисту прав на землю, способи захисту прав на земельні ділянки; гарантії права власності на земельну ділянку; відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю; відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власниківземельних ділянок;
б)відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, зокрема: підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і порядок відшкодування збитківвласникам землі та землекористувачам;
в)вирішення земельних спорів, яке є складовою механізму захисту прав суб'єктів права на землю, забезпечення реалізації гарантій права на землю і стабільність у земельних відносинах.
У главі 25 ЗК України визначені: органи, що вирішують земельні спори; порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування; права й обов'язки сторін при розгляді земельних спорів; виконання рішення виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів.
Земельні спори — це спори, що виникають з приводу земельних правовідносин між громадянами та юридичними особами й іншими суб'єктами земельних правовідносин. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Встановлено, що органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори, щодо розмежування районів у містах.
Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держ-комзем) вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.
Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів врегульовано ст. 159 ЗК України. Так, земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї зі сторін у місячний строк з дня подання заяви.
Вони розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї зі сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору можливе лише з поважних причин. Відсутність однієї зі сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляду і прийняття рішення.
У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання. Рішення передається сторонам у 5-ден-ний термін з часу його прийняття.
У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. Треба звернути увагу на те, що ст. 8 Конституції України гарантується право громадян звертатися безпосередньо до суду для захисту конституційних прав і свобод, незважаючи на те, що законами передбачена можливість вирішення таких питань у по-засудовому порядку.
Питанням вирішення земельних справ України у судах присвячено, крім глави 25, ще 22 статті у різних главах ЗК України.
У статтях 8, 9, 10, 12 ЗК України встановлені повноваження органів місцевого самоврядування у питаннях вирішення земельних справ у судах. У решті 18 статей визначено підвідомчість розгляду справ, що виникають із земельних правовідносин у судах.
Залежно від правового статусу суб'єктів прав на землю та змісту земельних правовідносин земельні спори та інші питання, що виникають у земельних правовідносинах, вирішуються загальними і спеціальними судами, зокрема господарськими та адміністративними. Підвідомчість судам першої категорії земельних справ встановлюється, як правило, нормами матеріального земельного права, якими врегульовані спірні земельні правовідносини.
Загальні суди цивільної юрисдикції вирішують земельні спори в порядку цивільного судочинства. Відповідно до ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) загальні суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Учасниками цивільного судочинства є сторони, тобто позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава (ст. ЗО ЦПК України). Процесуальне правове становище сторін визначається принципами диспозитивності, рівноправності і змагальності. Цивільно-процесуальне законодавство допускає можливість співучасті внаслідок пред'явлення позову спільно кількома позивачами до декількох відповідачів (ч. 1 ст. 32 ЦПК України).
Цивільна юрисдикція поширюється на розгляд таких справ, що виникають із земельних правовідносин.
Частиною 2 ст. 158 ЗК України встановлено, що спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, що перебувають у власності юридичних осіб і громадян, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей вирішуються виключно судом.
Суд вирішує і такі справи, що виникають із земельних правовідносин:
встановлює право спільної часткової власності на земельну ділянку (ст. 87 ЗК України);
встановлює порядок володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності (ч. 1 ст. 88 ЗК України);
встановлює розмір часток земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності (ч. 4 ст. 89 ЗК України);
вирішує спори, що виникають при проведенні розвідувальних робіт (ч. 5 ст. 97 ЗК України);
вирішує питання щодо спільного використання земельних ділянок із меліоративними системами (ст. 26 ЗК України);
встановлює земельні сервітути (ч. 2 ст. 100 ЗК) та припиняє їхню дію (ст. 102 ЗК України);
приймає рішення про примусове припинення прав на земельну ділянку (ст. 143 ЗК України);
встановлює викупну вартість земельної ділянки у разі її викупу для суспільних потреб (ч. 4 ст. 146 ЗК України);
вирішує питання про вилучення земельної ділянки із земель державної та комунальної власності для суспільних та інших потреб (ст. 149 ЗК України);
вирішує питання про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних із викупом (ч. З ст. 153 ЗК України);
вирішує спори у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ч. 5 ст. 158 ЗК України);
визнає недійсними угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок (ст. 210 ЗК України);
приймає рішення щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (ч. З ст. 212 ЗК України) тощо.
До юрисдикції спеціалізованих господарських судів належить розгляд справ, які виникають із земельних правовідносин, за умови, що суб'єктами цих правовідносин є підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
В окремих випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Справи, в яких хоча б одна особа (позивач чи відповідач) є фізичною особою, яка не є підприємцем, не можуть розглядатися у господарському суді. Такі справи розглядаються загальними судами.
Залежно від суб'єктів земельного спору справи можуть розглядатися як у загальних, так і в господарських судах. Так, спори про розірвання договору оренди земельної ділянки вирішуються загальними судами, у разі якщо хоча б одна особа (позивач чи відповідач) була фізичною особою. Такі ж земельні спори, якщо і позивачем, і відповідачем є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
До юрисдикції спеціалізованих адміністративних судів у питаннях, що виникають із земельних правовідносин, належить розгляд справ щодо захисту земельних прав фізичних осіб, земельних прав та інтересів юридичних осіб у сфері земельних публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень (ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України). Відповідно до ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в галузі земельних відносин.
Так, в порядку адміністративного судочинства адміністративними судами розглядаються справи про відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельного ділянкою (ст. 154 ЗК України). Рішенням адміністративного суду може бути визнаний недійсним акт органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належної їй земельної ділянки. При цьому збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Відповідно до ст. 144 ЗК України адміністративними судами розглядається скарга на рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою.
Адміністративним судам підвідомчі справи за скаргою землекористувачів на дії органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо вилучення для суспільних та інших потреб земельних ділянок із земель державної та комунальної власності (ст. 149 ЗК України).
Компетенція адміністративних судів поширюється й на інші публічно-правові справи у галузі земельних правовідносин, що виникають з порушень суб'єктів владних повноважень, якими порушені законні права та інтереси громадян і юридичних осіб.
ЗК України визначені права та обов'язки сторін при розгляді земельних спорів. Так, ст. 160 ЗК України встановлено, що сто
рони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні й письмові пояснення, заперечувати клопотання та докази іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору та, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.
Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування набирає сили з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення. Його виконання не звільняє порушника від відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушенн