60 80 ist ukr 1


60.Сутність українського національного відродження ХІХ ст. Його передумови та етапи
Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).
Умовні стадії в історії національних рухів слов’янських народів,
визначені чеським ученим М. Грохом 1Фольклорноетнографічна; 2Культурницько-літературна стадія;3Політична стадія
1й етап, кін. XVIII - перша половина XIX ст.− зародження національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї. На 2 етапі національного відродження в Україні, 60-90 рр. XIX ст., національний рух набуває форм народницького руху− відбувається диференціація національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набуває свого вираження у високих літературних формах і в науковій діяльності. Національна ідеологія перебуває в зародковому стані. 3 період кінець XIX - початок XX ст., пов'язаний з динамічною політизацією національного руху через залучення широких мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців, формування політичних доктрин націоналізму.
соціальні причини: *перетворення козацької старшини на російське дворянство в Наддніпрянській Україні, На західноукраїнських землях пробудженню національної свідомості сприяло протистояння польському, австрійсько-мадярському, румунському панівним елементам.
Значний вплив на формування першопочатків національної свідомості малбурхливі політичні події в Європі на рубежі XVIII-XIX ст., насамперед Французька революція (1789-І793 рр.), яка породила ідеї вільнодумства, свободи, соціальної рівності.
Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі та англійські романтики І.Гердер, Дж.Байрон та ін.
До політичних передумов процесу національного відродження слід зарахувати також поширення масонства серед українського дворянства, вплив декабристського руху та таємних польських організацій на території України.
Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.
Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження
Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку
Діяльність літературного гуртка «харківських романтиків», очолюваного І. Срезневським. Видання ним «Українського альманаха» (1831), шести випусків фольклорно-етнографічної збірки «Запорожская старина» (1833—1838) У 30-х рр. ХIХ ст. українські літературні гуртки з’являються у Петербурзі та Москві. 1841 р. у Петербурзі вийшов альманах «Ластівка», у якому всі твори вперше були написані українською мовою
Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університетуП. О. Куліш — автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак)
Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.
61. Особливості політики австрійського уряду на західноукраїнських землях напр..18 – поч. 19 ст. Рутенство
В історії імперії Габсбургів 70–80-ті рр. XVIII ст. увійшли як доба реформ імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ. Ці реформи в дусі політики освіченого абсолютизму здійснювалися в усій імперії, проте особливо значний вплив вони мали на західноукраїнські землі. Метою реформ тут було:
· поліпшення матеріального становища населення, оскільки це об’єктивно сприяло стабілізації соціально-економічного становища краю і завдяки цьому – зміцненню імперії;
· ліквідація старої системи управління, за якої домінуюче становище належало місцевій шляхті. та заміна її на дисципліноване, що провадило б політику імперського центру, чиновництво.
Реформи поширювалися переважно на адміністративне управління, відносини в аграрній сфері, церковне життя та освіту.
В адміністративній сфері за часів Йосифа ІІ усю провінцію – Королівство Галичини і Лодомерії переділили на окремі округи (з 1786 р. окремим округом стала Буковина). Дія всіх польських законів із 1786 р. припинялася, їх заступали загальноімперські. Так адміністративні реформи спричинили зменшення обсягу реальної влади поляків у провінції та зосередження її в імперських чиновників.
Значні зміни сталися в аграрній сфері. За наказом Марії Терезії на приєднаних землях було складено «Інвентарій», в якому записано кількість земель, якими володіла шляхта, і визначено повинності селян. Завдяки цьому імперський уряд зміг реально уявити розміри податків з цих земель і одночасно вимагати від землевласників, щоб вони не обтяжували селян більше, ніж передбачено «Інвентарієм». Обмежувалися також застосування тілесних покарань, заборонялася панщина у неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.
Імператор Йосиф ІІ протягом 1780–1782 рр. видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності та чітко визначалися розміри панщини (не більше трьох днів на тиждень). Водночас селянам надавалися мінімальні громадські права – одружуватися без дозволу землевласника, посилати своїх дітей навчатися до міських шкіл; ліквідувалося право пана судити селянина тощо. Селянські громади отримали також права самоврядування. У 1789 р. імператор видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті той закон скасували, але всі інші зміни залишилися.
Марія-Терезія заборонила вживати стосовно греко-католиків вислів «уніати» і визнала, що римо-католицька та греко-католицька церква на західноукраїнських землях мають абсолютно рівні права. Римо-католикам було категорично заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф ІІ 1781 р. прийняв закон, згідно з яким усі християнські церкви в його володіннях діставали рівні права. Некатолики відтепер здобули однакові з католиками права на державну службу. Частиною релігійної реформи імператора стало зрівняння у правах з іншими народами євреїв (зверніть увагу, що в Російській імперії смуга осілості та інші обмеження існували аж до 1917 р.). Головним наслідком цих реформ для греко-католицької церкви – єдиної організації, з якою ототожнювалося релігійне життя українців Галичини і Закарпаття, стало значне посилення її позицій.
переміни у сфері освіти, яка тоді підпорядковувалася церкві. Для створення можливостей греко-католицькому духовенству здобувати вищу духовну освіту за ініціативою Марії-Терезії у Відні 1774 р. при церкві святої Варвари було відкрито генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»). У роки правління Йосифа ІІ «Барбареум» було закрито, а натомість створено семінарії безпосередньо на західноукраїнських землях – у Львові та Ужгороді. Було також відновлено (з 1784 р.) діяльність Львівського університету. На його чотирьох факультетах навчалося 250 студентів. Оскільки лекції читалися латинською та німецькою мовами, для русинів-українців при університеті було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою. «Руський інститут» існував протягом 1787–1809 рр.
шкільна реформа Марії-Терезії 1777 р., за якою в елементарних (початкових) школах навчання проводилося рідною, материнською мовою.
рутенство – сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам – головним чином священикам – був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.
Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів». Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог. Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю.
У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "Королівство Галіції та Лодомерії" (Володимерії). Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно "королівство" поділялося на 19 округів, якими керували окружні старости.
До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, а також частина Сяноцького і Перемишльського. Окремий округ становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.
Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор, з резиденцією в Львові. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духівництва.
Під владою Австрійської монархії у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття, яке було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва і складалося з 4 комітатів (жуп): Березького, Мармароського, Угочанського та Ужанського. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.Західноукраїнські землі займали територію понад 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. осіб (70% всього населення), поляків — 600 тис. осіб, євреїв — 300 тис. осіб.
Монархія Габсбургів на поч.. XIX ст. була однією з економічно відсталих держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським поміщикам, і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, асимілювати українське населення, разом з тим польські шляхтичі в Галичині прагнули його полонізувати, румунські поміщики на Буковині — румунізувати, а угорські в Закарпатті — мадяризувати.
Австрійський абсолютизм, захищаючи інтереси великих землевласників, намагався зберегти непорушним кріпосницький лад, тим самим стримував буржуазний розвиток країни. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Намагаючись перетворити їх на ринок збуту готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості.
62. Перша хвиля українського національного відродження на Надніпрянщині кін 18 – 40-і рр 19 ст.
Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).
Умовні стадії в історії національних рухів слов’янських народів,
визначені чеським ученим М. Грохом 1Фольклорноетнографічна; 2Культурницько-літературна стадія;3Політична стадія
1й етап, кін. XVIII - перша половина XIX ст.− зародження національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї.
63. Українське національне відродження на західноукраїнських землях напр.. XVIII – в першій половині ХІХ ст. “Руська трійця”.
О.Субтельний, Марунчак М. Маркіян Шашкевич на тлі доби. Вінніпеґ 1962;
Кирчів Р.Ф., Етнографічно-фольклористична діяльність “Руської Трійці”
- Киів,1990.
Процес національного відродження на рубежі XVIII і ХІХ ст. охопив також західноукраїнські землі. З початком ХІХ ст. у Галичині активізується культурна-освітня діяльність, найбільший внесок у яку зробили: фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський, що обійшов у пошуках пісень усю західну Україну і Подніпров’я й зібрав 3 тис. пісенних текстів; митрополит Михайло Левицький (прихильник національного шкільництва, який звертався до галицького губернатора із проханням запровадити викладання у школах українською); єпископ Іван Могильницький (1816 року він заснував у Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, а також ставив питання про удосконалення мови і видання брошур для народу, написав “Граматику язика словено-руського”); історик Денис Зубрицький (автор “Нарису з історії руського народу в Галичині” польською мовою та “Історії древнього Галицько- Руського князівства”) тощо.
Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.
О.Субтельний писав: “…вроджений консерватизм західноукраїнського духовенства, його рабська відданість Габсбургам не сприяли його інтелектуальному зростанню. Представники цього тонкого прошарку освічених українців були переважно обмеженими провінціалами, які з надзвичайною підозрою ставились не тільки до нових ідей, але й до нових тем, що обговорювались європейським суспільством…”.
Незважаючи на певну ідеологічну обмеженість й переважно культурно-просвітню діяльність західноукраїнської інтелігенції, саме в її землях виникло перше напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування “Руська Трійця”. національно-культурна організація виникла 1833 року у Львові й уявляла з себе нелегальний гурток, який організували студенти Львівського університету та греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Кожний, хто вступав у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов’янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Основними ідеями діяльності „Руської трійці” стали: визнання єдності українського народу, розділеного між різними державами та заклик до її поновлення, позитивне ставлення до суспільних рухів та національних ватажків; захист української мови, пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Їх діяльність полягала у вивченні традицій, історії народу, зібранні фольклорного, етнографічного матеріалу по містечках і селах, виданні альманахів і збірників поезій, есе, нарисів, підручників (“Читанка” Шашкевича) і тощо. Вони видали збірник перекладів і поезій “Син Русі”, збірник народних пісень, творів, історичних матеріалів “Зоря” (ідея збірнику – засудження іноземного панування, оспівування Хмельницького, Наливайко та інших ватажків українського руху). Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху “Русалка Днiстровая”. До нього увійшли “Передмова” Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській 30 території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою “гражданкою”, простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ “Руської трійці” не знайшов продовження. Головний його ініціатор – М.Шашкевич – зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим у 1843 році. І.Вагилевич пізніше перейшов на пропольські позиції, а Я.Головацький – на позиції москвофілів у 1867 році.
64. Сільське господарство і промисловість Наддніпрянської України в першій
половині ХІХ ст.: криза кріпосництва, зародження ринкових відносин і початок
промислового перевороту.
Розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.У першій половині XIX ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи..Розклад феодально-кріпосницької системи переріс на середину XIX ст. у глибоку кризу, що виявлялася одночасно з товаризацією й руйнуванням натурального характеру господарства також у розвиткові капіталістичної й занепаді поміщицької промисловості, у розшаруванні селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому складанні нових класів — найманих робітників і буржуазії.
Провідною галуззю економіки України в першій половині XIX ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва.Відстала система землеробства, рутинна техніка, нестача в селян тягла, стихійні лиха (посухи, заморозки, град, сарана та ін.) зумовлювали низьку врожайність, особливо на селянських полях, і часті неврожаї. Середнім вважався урожай сам-4, а вище —добрим. За час з 1799 по 1856 р. Україна зазнала 28 повсюдних або часткових неврожаїв.Нові явища в розвитку сільського господарства.протягом першої пол XIX ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до певного зростання продуктивних сил і настійно вимагали ліквідації кріпосництва. Працею й Від 1778 по 1851 р. посівні площі Півдня України зросли в 25 раз і становили на початок 60-х років XIX ст. понад 6 млн. десятин. Унаслідок розширення внутрішнього й зовнішнього ринку стала збільшуватися товарна частина продукції сільського господарства, в першу чергу поміщицьких економій. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, стали появлятися нові галузі сільського господарства, такі як тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, збільшувалися посіви пшениці, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну, льону) для продажу. В поміщицьких господарствах з'являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалася вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини, окремі поміщики починали переходити до більш удосконалених, багатопільних сівозмін.Товаризація поміщицького господарства.Дедалі ширше втягуючись у товарно-грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба і особливо пшениці. У середині XIX ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. З 1815—1819 pp. до кінця 50-х років середньорічний вивіз чотирьох основних хлібів (пшениці, жита, ячменю й вівса) з чорноморсько-азовських портів збільшився майже втричі Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, в губерніях: Херсонській, Катеринославській і Таврійській..Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, при тодішньому бездоріжжі і відсутності інших засобів перевезення, крім гужового транспорту, а також через вузькість місцевого внутрішнього ринку,— не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого не знаходила збуту. У зв'язку з цим лівобережні поміщики, шукаючи виходу з тупика, переробляли хліб на горілку, змушуючи селян купувати її в своїх шинках, а також збуваючи її на різних ринках..Поряд з торговим землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Не тільки для потреб своїх господарств, а й для продажу на внутрішньому і зовнішньому ринках вони розводили й випасали дедалі більшу кількість коней і великої рогатої худоби. зважаючи на безперервно зростаючі потреби у вовні російської суконної промисловості і збільшення на неї попиту за кордоном, розвивалося в першій половині XIX ст. вівчарство, зокрема тонкорунне. Якщо в 1823 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської й Херсонської губерній було понад 300 тис. мериносових овець, то в 1848 р. їх стало близько 2 млн. голів.
Багато вовни з України, передусім південної йшло на суконні фабрики всередині країни, але значна її частина вивозилася й за кордон. Лише за 10 років, протягом 1843—1853 pp., з чорноморських та азовських портів і через сухопутні митниці в Бессарабії було вивезено понад 4 млн. пудів вовни. В останні роки цього періоду чорноморсько-азовський експорт вовни становив 70—72 % всього її вивозу з Росії
Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розкладу феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоч і ґрунтувалися на праці кріпаків, але їх продукція переважно йшла на продаж. Це були борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, чавун, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (ґуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості. В інших галузях: залізоробній, порцеляновій, паперовій, скляній, шкіряній і т. п. — поміщицькі підприємства відігравали менш істотну роль. Загальною тенденцією розвитку промисловості в першій половині XIX ст. було поступове витіснення поміщицьких, вотчинних підприємств купецькими, Капіталістичними. Розширення внутрішнього й зовнішнього ринку і зв'язана з ним товаризація поміщицького господарства викликала в поміщиків намагання збільшити кількість вироблюваної продукції для продажу, а звідси — зацікавленість в інтенсифікації виробництва і підвищенні продуктивності своїх маєтків. У зв'язку з цим стає більш розповсюдженим вживання найманої праці й застосування машин
В. Каразін виступав за більш раціональне ведення сільського господарства. Його зусиллями в 1811 р. в Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об'єднало близько 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку в с Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле.
Але більшість спроб передових поміщиків раціоналізувати своє господарство закінчув
алася крахом, оскільки вони ґрунтувалися на основі кріпосницької системи, зокрема на підневільній кріпацькій праці..Розвиток капіталістичних відносин у селянському господарстві. Посилення розшарування селянства.повільно, але зростала товаризація селянських господарств. Щоб оплачувати державі й поміщикам численні податки та побори, селяни змушені були частину своєї продукції, часто навіть необхідної, продавати на ринку, переважно на внутрішньому, — на дрібних ярмарках, місцевих торгах і базарах. Насамперед, вони продавали хліб. У загальній масі товарного хліба, що , йшов на внутрішній і зовнішній ринок, селянський хліб становив лише 10 %. Більше його давали господарства заможних селян та іноземних колоністів, які були поселені царським урядом на Півдні і діставали від нього численні пільги та привілеї.У селянських господарствах, особливо поблизу міст і промислово-торгових містечок, розвивалося промислове городництво й садівництво. Селяни вирощували й продавали картоплю, цибулю, часник, капусту, кавуни, дині, огірки, груші, яблука, вишні і т. п. З селянських господарств надходили також на ринок прядиво й олія з конопель, тютюн. З заснуванням цукрових заводів частина селянських земельних площ була зайнята під цукровими буряками, які збувалися на ці заводи.Товаризувалося, хоч ще повільніше, ніж землеробство, й селянське тваринництво. Найбільш це було помітно у вівчарстві. Славилися, зокрема, решетилівські смушки (с. Решетилівка на Полтавщині). Селяни продавали молоко, сир, м'ясо, масло, сало, використовували продукти скотарства й вівчарства як сировину для домашніх промислів (вичинка шкур, смушків, вироблення сукна та ін.). Займаючись бджільництвом, селяни продавали мед і віск.
Селянські промисли — чинбарство, кушнірство, вироблення сукна й полотна, пошиття одягу і взуття, гончарство, обробка дерева — виготовлення бочок і діжок (бондарство), возів, коліс, дерев'яного посуду, викурювання смоли й дьогтю, випалювання деревного вугілля, ткання рядовини для мішків, попит на які зріс у зв'язку з розвитком хлібної та соляної торгівлі, тощо. Найширше промислами займалися державні селяни, які перебували на оброчному становищі, при цьому найбільше ремісників і кустарів було серед оброчних державних селян Полтавської і Харківської губерній. Поступово в селянські промисли проникав скупник, який відрізав кустарів від ринку збуту й сировини і з часом підпорядковував їх собі, перетворюючи фактично в найманих робітників і влаштовуючи капіталістичну роботу на дому.Великого розмаху в першій половині XIX ст. набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV ст. Разом з чумацькою торгівлею розвивалося й візникування, коли чумаки й спеціальні візники перевозили різноманітні товари на далекі відстані, на ярмарки в різні українські й великоруські міста, в чорноморсько-азовські порти.
У 1818 році підтверджено дозвіл представникам усіх станів засновувати промислові підприємства, що сприяло зростанню приватного підприємництва й виробництва, заснованого на вільнонайманій праці. у першій половині XIX ст. в економіці Наддніпрянської України поступово розпочався промисловий переворот. Конкретним його виявом стало зведення машинобудівних заводів, застосування в промисловості нових механізмів, наприклад, парових двигунів тощо. Якщо в 1825 році в підросійській Україні було лише 6,5 тис. фабрик і заводів, то в 1860 році їх кількість становила вже понад 22 тис. Разом зі значним розширенням промислового виробництва помітно зменшилася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств.
Однак поміщики й далі займали панівні позиції в горілчаній і цукровій промисловості. Скажімо, у с. Прощини Канівського повіту Київської губернії в 1822 році в маєтку Понятовського був заснований перший в Україні цукровий завод, а в середині століття по всій країні їх нараховувалося вже майже 200. Усі вони розмістилися на території Лівобережної та Правобережної України. Провідне місце в цукровій промисловості посідала Київська губернія. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення.
Крім поміщицьких, також організовувалися купецькі промислові підприємства. Купці-промисловці вже в 40-х pp. XIX ст. посідали провідне місце в суконній промисловості. Вони зосередили у своїх руках виробництво тютюну, канатів, їм належала також значна частина млинів, олійниць тощо.
Поряд з поміщицькою та купецькою розвивалася й державна промисловість. У першій половині XIX ст. вже працювали Луганський ливарний завод, Шосткинський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х pp. почала інтенсивно розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу.
65. Україна у війні Росії з наполеонівською Францією (1812–1814 р.).
В.Ададуров «Наполеон і Польща»(сучасна укр.)
Борщак І. Наполеон і Україна
Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і тепер поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою колонію, добитися світового панування. «Через п'ять років я буду володарем світу,— висловлювався Наполеон у 1811 році, — залишається одна Росія, але я роздавлю її». 12 червня 1812 р. наполеонівська армія переправилася через Німан і розгорнула наступ на Москву і Петербург.
Наполеон передбачав відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися з своїми союзниками за їх участь у загарбницьких походах: польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, — мав дістати Крим і Причорномор'я. Інші завойовані українські землі Наполеон сподівався розділити на кілька військово-адміністративних областей — «наполеонідів» — на чолі яких стояли б його маршали й генерали і звідки він міг би викачувати для французької армії фураж, коней, волів, інші матеріальні ресурси. Ще до початку війни !8!2 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти, з завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати і піднімати українське населення на повстання проти Росії. Але якщо магнатська верхівка Польщі прислужувала Наполеонові і сформувала для нього 70-тисячний корпус військ Понятовського, український народ Разом з російським, білоруським та ін.. народами ввиступив проти наполеонівських військ.
6ти тис. військам Наполеона протистояло три західні російські армії, що налічували трохи більше як 200 тис. чол. 1-ша армія під командуванням військового міністра М. Барклая-де-Толлі дислокувалася впродовж Німану з центром у м. Вільно. 2-га армія, якою командував генерал П. Багратіон, розташувалася в Південній Литві між Німаном і Західним Бугом в районі міста Волковиська. 3-тя резервна армія генерала О. Тормасова стояла на Волині, маючи головним пунктом м. Луцьк.
Розгортаючи наступ, Наполеон ставив своєю метою розбити російські армії кожну окремо, до того, як вони з'єднаються. Одночасно з боями в Литві, Білорусі, в Центральній Росії влітку 1812 р. наполеонівські війська і австрійський корпус Шварценберга (35 тис. чол.) і польсько-саксонський корпус графа Реньє (17 тис. саксонських і польських солдатів) — мали захопити Правобережжя з Києвом та інші українські землі. Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї російської армії на р. Стир їм удалося на середину серпня 1812 р. зайняти західну частину Волинської губернії — Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Лубенського повітів. В окупованих місцевостях наполеонівські війська — німецькі, австрійські і польські — встановили жорстокий терористичний режим. Вони грабували населення, убивали ні в чому не винних людей, спалювали села, глумилися над релігійними почуттями українців. Лише матеріальні збитки, що їх завдали окупанти населенню зайнятих ними районів Волині, становили 2,5 млн. крб. Не менше, ніж наполеонівські війська, завдали горя жителям Волині польські феодали, так волинський єпископ Даніїл,писав вони «не тільки перейшли на бік ворога і брали участь разом з ним у грабежах і руйнуваннях, але навіть перевершили його в жорстокості».
Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, виловлювали шпигунів, не сплачували податків і контрибуцій, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, що нападали на офіцерів і солдатів наполеонівських військ, знищували їх, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв'язку, вели розвідку і її дані передавали російському командуванню.
Активна боротьба населення Волині, опір російських військ 3-ї армії, прибуття на початку вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням адмірала П. Чичагова, внаслідок чого сили цих двох армій зросли до 55 тис. чол. — все це не дало змоги наполеонівським військам просунутися далі в глиб України. З'єднані 3-тя й Дунайська армії під командуванням Чичагова незабаром визволили Волинь і в жовтні основною масою своїх військ рушили до Березини, щоб взяти участь у розгромі залишків наполеонівської армії.
Оскільки наполеонівські війська мали велику чисельну перевагу, а рекрутська система не могла швидке дати необхідних поповнень регулярній армії, царський уряд змушений був дозволити в ряді губерній, у тому числі й українських, створення ополчень.
В Україні ополчення було козацьке й селянське. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану і не на основі рекрутського набору, а на вільну козацьку службу. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було сформовано 22 козацьких полки загальною чисельністю близько 24500 чол. Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тис. чол., Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), що мали 4800 чол. З Бузьких козаків було сформовано три кінні козацькі полки кількістю 1650 чол. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв'язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської були створені загони «лісової варти» або, як їх стали називати, «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 чол.
Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тис, на Полтавщині — 16 тис. чол., із них 6500 кінних. В числі цих ополченців-захисників було близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис. державних селян. Отже, в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тис. чол.
на роботах по зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звіринецького укріплення і будівництву моста через Дніпро в Києві працювало близько 12 тис. чол. Продовольчо-фуражні бази України повністю постачали 3-ю й Дунайську армії і посилали багато провіанту й фуражу 1-ій і 2-ій арміям та іншим військовим з'єднанням. Військові заводи України — Шосткинський пороховий, Луганський ливарний, Київський арсенал збільшували виробництво гармат, стрілецької зброї і боєприпасів. За 1812 р. вони дали армії 90 тис. пудів боєприпасів, 25 тис. пудів пороху, 92 тис. рушниць, карабінів, пістолетів і багато холодної зброї. Крім того, українське населення жертвувало на потреби армії і ополчення коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж, грошові кошти. Тільки грошима в Україні для цієї мети було зібрано близько 10 млн. крб.
22 липня 1-ша і 2-га армії з'єдналися під Смоленськом, і плани Наполеона про їх розгром поодинці зазнали краху. 8 серпня на вимогу громадськості головнокомандуючим буэ призначений М. Кутузов. Частина французьких військ стала просуватися на південь і наприкінці липня розпочала безпосередньо загрожувати північним повітам Київщини й Чернігівщини.
Російські війська, що прикривали підступ до України з півночі спиралися на Мозир і Бобруйську фортецю. Але оскільки їх було недостатньо, на відсіч ворогові піднялося місцеве селянське й ремісниче населення. У селах і містечках створювалися дружини самооборони по 100—150 чол.
На північ Чернігівщини були підтягнуті Чернігівське ополчення й козацькі полки, а на північ Київщини — Полтавське ополчення. Внаслідок цього на кінець серпня — початок вересня був створений так званий «кордонний цеп», який тягся на 700 км від Брянська й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з ополченням Калузьким, по північній межі Чернігівської й Київської губерній майже до м. Овруча на Волині. «Кордонний цеп», в якому головними силами були українські ополченські й козацькі полки, разом з регулярними військами перегородив французьким військам з північного заходу шлях в Україну і, нависаючи на їхньому правому фланзі, відіграв певну роль у досягненні перемоги.
26 серпня під селом Бородіно, за 12 кілометрів на захід від Можайська, сталася вирішальна битва, в ході якої наполеонівські війська зазнали величезних втрат і не змогли здобути перемогу. І хоч Кутузов наказав своїм військам відступати, сили французьких військ були підірвані.
У Бородінській битві, разом з російськими солдатами, героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10 тис. чол.). Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів. Зокрема відзначилися своїм героїзмом і воїнським умінням вихідці з України — командири 27-ї піхотної дивізії Дмитро Петрович Невєровський, 1-го єгерського полку Мойсей Іванович Карпенко і гвардійської кінно-стрілецької роти Василь Григорович Костенецький.
7 жовтня Наполеон змушений був із своєю стотисячною армією залишити Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром переріс у безладну втечу.
Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко.
Аракчеєвщина. Військові поселення.
Найближчим помічником царя Олександра І у насадженні деспотичного, поліцейського режиму став Аракчеев, який спочатку був військовим міністром, а потім начальником військового департаменту Державної ради і головним начальником військових поселень. Від його прізвища режим палочної дисципліни й безмежного свавілля дістав назву аракчеєвщини.
Одним із найбільш огидних проявів аракчеєвщини було створення військових поселень, яке мало на меті, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти революційних рухів, і, з другого боку, зменшення витрат на армію, перекладення утримання її на самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством.
До кінця царювання Олександра І в 1825 р. на військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах надзвичайно жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри й дріб'язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, їли, лягали спати, під невсипущим оком начальства проходило все їхнє життя. За найменшу провину їх немилосердно карали різками. Дітей поселенців із семи до 12 років зараховували в кантоністи і муштрували у військових школах, із 12 років зачисляли в резервні, а з 18 років — у військові частини.
66.Масонські ложі, декабристський і польський визвольний рухи в Україні в першій половині ХІХ ст.
В. Котов(радян), Казьмирчк Г. Декабристи.Історіографія(1994),
об’єднання інтелігенції, якк водночас виступало як опозиція феодально-кріпосницькій системі й самодержавству стали масонські ложі. Масонство прийшло з Європи, поширилося в Україні в першій чверті ХІХ ст.,
. В Україні перша ложа була заснована в селі Вишнівці у 1742 році польським шляхтичем
Особливість масонства в Україні, як зазначає дослідник О.Крижановська “якщо розвиток масонського руху в Галичині та на Правобережжі у ХVIII − на початку ХІХ ст. зазнав переважно польських впливів, то на Лівобережжі й Слобожанщині він був значною мірою зорієнтований на Росію. У цьому регіоні масонство з’явилося й активно запрацювало завдяки участі багатьох представників місцевої еліти в російських ложах, передусім тих “вільних каменярів”, що співпрацювали з російським просвітителем і масоном М.І.Новіковим. До останніх, зокрема, належав випускник Київської духовної академії Семен Гамалія”.
Масонські “майстерні” існували у Києві (“З’єднані слов’яни”, 1818 р.), Одесі (“Понт Євксинський”, 1817 р.), Харкові (“Вмираючий сфінкс” – 1817 р.), Полтаві (“Любов до істини”, 1818 р.) тощо. Членами лож були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Більша їх частина займалася переважно релігійно-етичними питаннями (самовдосконалення, допомога один одному), менша (наприклад, “Любов до істини” на чолі з Василем Лукашевичем) залучала своїх членів до громадсько-політичної опозиційної діяльності. Так, В.Лукашевич, член ложі „З’єднаних слов’ян”, який у 1821 році організував таємне Малоросійське товариство, відстоював ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.
масонська ідеологія і тактика помітно вплинула на діяльність інших таємних організацій,
декабристи. таємна організація “Залізні персні”, утворена групою офіцерів у Кам’янець-Подільському (1815−1816 рр.). Її лідером став В.Раєвський. Організація стояла на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Однак дуже швидко вона саморозпустилася перед загрозою викриття.
У 1816 році у Петербурзі виник “Союз порятунку” („Товариство істинних і вірних синів вітчизни”) – дворянська таємна політична організація, яка ставила за мету встановлення шляхом перевороту конституційної монархії та скасування кріпосного права. До складу організації входили близько 30 осіб на чолі з братами- офіцерами Сергієм і Матвієм Муравйовими-Апостолами, онуками українського гетьмана Данила Апостола, С.Трубецьким, П.Пестелем, Ф.Глінкою тощо.
Відсутність єдності між членами “Союзу” призвела до розпаду організації, на уламках якої у 1818 році в Москві зросла нова організація “Союз благоденства” (1818–1821) (вона налічувала понад 200 осіб), яка, однак, також саморозпустилася у 1821 році.
Частина членів „Союзу”, зокрема, члени Тульчинської управи, на українському Поділлі утворили нову організацію – “Південне товариство” (1821). Її лідером став П.Пестель, а членами – С.Волконський, О.Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли.
у 1822 році, у Петербурзі виникло “Північне товариство”, яке очолив М.Муравйов, а до складу увійшли С.Трубецькой, Є.Оболенський, М.Бестужев тощо. У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської „управи” додало ще дві – у Кам’янці на Черкащині на чолі з князем Сергієм Волконським і в містечку Васильків на Київщині на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом.
Програмними документами декабристів стали “Конституція” М.Муравйова (“Північне товариство”) та “Руська правда” П.Пестеля (“Південні товариство”). Їх спільними завданнями були: повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та воєнний переворот як шлях досягнення цієї мети. Відмінності проявилися в наступному: у поміркованій “Конституції” Муравйов обґрунтував встановлення після перевороту конституційної монархії, майнового виборчого цензу, поділ Росії на 13 федеративних штатів, два з яких – Чорноморський з столицею у Києві та Український з столицею у Харкові (збігалися територіально з Гетьманщиною та Слобожанщиною).
“Руська правда” Пестеля була радикальнішою – після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою, встановлювалася диктатура Тимчасового уряду, надавалося загальне виборче право для усіх чоловіків старше 20 років. Проте у розв’язанні національного питання “Руська правда” була консервативнішою й бачила майбутню Росію як єдину, унітарну, неподільну державу з правом на самовизначення лише польського народу.
таємна організація – “Товариство об’єднаних слов’ян”, створена братами А. і П. Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському у 1823 р. Протягом двох років Товариство об’єднаних слов’ян прийняло у свої члени понад 50 офіцерів, здебільшого вихідців із дрібно маєткових українських дворян Полтавщини, Чернігівщини, Херсонщини, Волині. Серед них були Яків Андрієвич – непримиренний противник монархічної влади та ініціатор проведення революційної агітації серед солдатських мас, І. Горбачовський, І. Сухинов, Яків Драгоманов.У своїх програмних документах (“Правилах об’єднаних слов’ян” та “Клятві об’єднаних слов’ян”) члени „Товариства” проголошували завдання боротьби за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму.
. Повстання Чернігівського полку. Діячі таємних військових організацій не обмежувалися лише пропагандою визвольних ідеалів та розробкою конституційних документів, вони готували збройне повстання проти царського самодержавства. З 1822 по 1825 рік щорічно відбувалися їхні з’їзди у Києві. Для прикриття використовувався приїзд начебто на Контрактовий ярмарок, що відбувався у січні−лютому. 1825 року „Товариство об’єднаних слов’ян” добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту управу − „Слов’янську” − свій керівний центр у Новгород- Волинському Борисови і Горбачовський.) Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення самодержавства. І хоча керівництво Польським патріотичним товариством перебувало у Варшаві, його члени постійно вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Ця ідея була схвалена на нелегальному з’їзді, який відбувся на початку 1825 року в Житомирі. Зрештою як „північні”, так і „південні” патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має стати Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 року, коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 року змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариства без будь-якого узгодження своїх дій вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 року. Змовники сподівалися примусити Сенат проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку сенату вдалося вивести лише три тисячі солдат, очолених тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ гарнізону не підтримала заколотників, а повсталі не відважилися піти проти вірних цареві військ, кількість яких була значно більшою. Натомість Микола І віддав наказ застосувати гармати проти повсталих піхотинців. Повстання провалилося.
діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Ініціативу проявили керівники Васильківської „управи” підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29−30 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині. 31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст „Православного катехізису”, складеного Муравйовим- Апостолом. У своєму “Православному катехізисі” вони висунули постулати: повалення самодержавства, скасування кріпацтва, встановлення демократичних порядків. Надвечір цього числа повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут же ще дві роти Чернігівського полку. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники „Православного катехізису”, вирушили до Києва, щоб приєднати до повсталих і тамтешній гарнізон. Проте вони були арештовані. 3 січня Чернігівський полк зіштовхнувся з передовими частинами гусарської дивізії біля села Устимівки, посланої на придушення повстання. Повстанці відразу зазнали великих втрат. 5 січня 1826 року розпочалися допити солдатів, а офіцерів відправили до Петербурга. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825−1826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них − Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін − були членами Південного товариства, що діяло в Україні.
Польське повстання 1830−1831 рр. і Україна. у листопаді почалось національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був обумовлений наступом самодержавства на автономні права Королівства польського й поширенням на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, боротьбі з ліберальною польською опозицією і патріотичними організаціями. Ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815). Повстанці обрали Національний уряд на чолі з А.Чорторийським і висунули план відновлення Польської держави в кордонах 1882 року. Повстанці звернулися за допомогою до українців, литовців, білорусів, однак підтримки не отримали. Поляки зробили спробу поширити повстання на Волинь, але їх підтримало лише польське населення Правобережжя, через що повстання було придушене.
67. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко. Історіографія проблеми.
Діаспорна історіографія
Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію.
У 1879 р. в журналі «Громада» стаття «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя». Ф. К. Вовк відзначав демократизм прагнень кирило-мефодіївців, указував на їх ідеологічний зв`язок з декабристами .
В. Левитського «Царська Росія і українське питання», що вийшла в Женеві в 1917 р. українською та російською мовами, Кирило-Мефодіївське братство постає як інтелігентський гурток, що виступав за визволення та об`єднання всіх слов`янських народів. Ідеологія кирило-мефодіївців – це найвищий розвиток «української політичної думки XIX ст.». Серед найвидатніших братчиків названо Костомарова, Куліша й Шевченка.
В ідеології братчиків В. Міяковський виділяє три найголовніших питання: 1) слов`янське; 2) соціальне; 3) політичне. «Усі тенденції Братства в усіх напрямах побудовані були на засадах християнської, євангельської етики. І це було характерним і притаманним для всіх учасників Братства, не виключаючи і Шевченка» .
для Д.Чижевського – це «романтично-християнське» товариство, то Н. Полонська-Василенко вбачає в ньому велику політичну програму. Н. Полонська-Василенко – єдиний діаспорний історик, яка згадала про розподіл кирило-мефодіївців на лібералів (Костомаров, Куліш) і революціонерів (Шевченко, Гулак, Савич)
Сучасна Г. Я. Сергієнко, В. Г. Сарбей, Ю. А. Пінчук
У 40-і роки ХІХ ст. розпочався політичний етап національно-культурного відродження. У 1846 році у Києві була заснована політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (КМТ), фундаторами якого стали вчитель з Полтави Василь Білозерський, професор Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак. У засіданнях КМТ також брали активну участь письменник і педагог П. Куліш, етнограф-фольклорист П. Маркович, полтавський педагог і журналіст М. Савич, поет і художник Тарас Шевченко, педагог І. Посяда, педагоги О. Тулуб і Д. Пильчиков та інші. до основного складу товариства входило 12 осіб. На відміну від лож, окрім ідеалів загальнолюдських цінностей – свободи, справедливості, рівності і братерства і первісного християнства, концепція даної організації містила й національний підтекст: досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти, що був одним з головних їх завдань. Іншими завданнями Кирило-Мефодіївського товариства (КМТ) були: створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, знищення царизму та скасування кріпосного права та станів, утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод, поступове поширення християнського ладу на весь світ. Свої програмні завдання братчики сформулювали у “Книзі буття українського народу” або „Законі Божому” У „Книзі...” було викладено 109 положень релігійно-повчального та історико-публіцистичного характеру. Був також розроблений статут Кирило-Мефодіївського Товариства. У ньому було конкретизовано ідеї рівноправності, держав і громадян майбутньої слов’янської федерації й викладено статутні права й обов’язки членів товариства. За прикладом масонських організацій було встановлено таємні знаки членства у вигляді персня або іконки із зображенням святих Кирила ф Мефодія, кожний, хто хотів вступити до товариства, мав принести присягу.
Головною метою товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у федеративній спілці незалежних слов’янських держав. Кожна з держав-учасників федерації мала б становити окремий штат. київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган − собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Усі громадяни мали б навчатися військової справи, щоб бути готовими у разі війни вступити у спільні ополчення. Щодо громадянських прав Всеслов’янської федерації, то передбачалося скасування смертної кари і тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона будь-якої пропаганди.
у поглядах братчиків і певні розбіжності, через різні пріоритети діяльності: пріоритетну роль національних інтересів обстоював П.Куліш, соціальних – Т.Шевченко, загальнолюдських і християнських – М.Костомаров. Незважаючи на політичний характер програмних завдань братчиків, не відмовлялися вони й від традиційного просвітництва як засобу піднесення культурного рівня мас й національної свідомості українців. У галузі просвітництва кирило-мефодіївцями було вироблено два проекти: 1) реформування шкільної освіти, щоб зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських „низів”; 2) налагодження книговидавничої 40 справи з широким випуском науково-популярної літератури, корисної у практиці народного господарства. Громадська робота кириломефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу й засобів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок, планували видання практичного посібника для селян, займались агітаційно- пропагандистською діяльністю. Навесні 1847 року після доносу студента О.Петрова, члени товариства були заарештовані і відправлені до Петербурга. Усі члени організації потрапили у заслання. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутного удару українському національному руху, однак припинити його так і не зміг. Державотворчі традиції, започатковані першою громадсько- політичною організацією інтелігенції − Кирило-Мефодіївським товариством, були підхоплені й розвинені в майбутньому іншими борцями за українську справу. Історичне значення Кирило- Мефодіївського товариства, яке важко переоцінити, дуже чітко охарактеризував видатний історик М.Грушевський: „...Тут ми вперше бачимо спроби теоретичного формування української ідеї в політичній і суспільній сфері в дусі прогресу і свободи”.
. Т. Г. Шевченко послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах. Своїх колег по Кирило-Мефодіївському товариству він закликав, у першу чергу, утворити в Україні мережу сільських шкіл і сам намагався писати підручники. Його поетичні твори, навіть якщо вони не були виданими, у рукописних списках поширювалися в народних масах і справляли великий вплив на формування національної свідомості і політичної активності українського народу. нещадно критикував усі породження кріпосницького ладу: безправність селян, насильства поміщиків, злиденне життя українського села. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо „доброго царя”, доводячи, що царі, як і поміщики є гнобителями народу. Засуджував Шевченко й колонізаторську політику по відношенню до українських земель Петра І, Катерину ІІ, Миколу І. Шевченко також 41 пропагував ідею єднання слов’янських народів, що урочисто проголошував у поемі „Гайдамаки” (1841) та поемі „Єретик” (1845). До речі, останню він присвятив Павелу Шафарику і згодом навіть передав йому власноручно переписаний текст свого твору. Так само йому вдалося передати рукопис поеми „Кавказ” Адаму Міцкевичу. Такі контакти з діячами слов’янських народів підтверджували на практиці програмні завдання Кирило-Мефодіївського товариства. Як революціонер Т.Шевченко ненавидів царизм, як демократ засуджував російську імперську політику, як патріот прагнув до звільнення України від російського самодержавства. Як талановитий художник, він з любов’ю змальовував старовинні церкви, руїни фортець, будинки, пов’язані з життям і діяльністю видатних людей, щоб зберегти для нащадків пам’ять про культуру і побут своїх сучасників. Вершиною поетичної творчості Шевченка щодо ідеї національно-визвольної боротьби стала поема-містерія „Великий льох” (1845). У ній автор пов’язує занепад незалежності України з трьома історичним подіями: Переяславською угодою 1654 року, Полтавською битвою 1709 року, зруйнуванням Запорозької Січі 1775 року. Порятунок України він убачав у рішучих практичних діях аж до насильницького повалення самодержавно-кріпосницького ладу, про що також йдеться у його творах „Сон”, „Кавказ”, „І мертвим, і живим...”, „Заповіт” тощо. Він і сам багато їздив по Україні пропагував визвольно- демократичні ідеї, а за участь у діяльності КМТ був засланий у солдати із забороною писати і малювати.
68. Галичина в період революції 1848 рр. Історіографія проблеми
Данилак М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 років. - 1972
Дашкевич Я. "Весна народів" 1848 року та її передісторія в Україні // Вісник Львівської комерційної Академії: Львів, 2000.
Ісаєвич Я. Українське національно-культурне відродження в XIX ст.: передумови, контекст, значення // Львів, 2004. - Вип. 5-6.
Райківський І. Українське національне відродження кінця XVIII - початку XX ст. в європейському контексті: витоки, зміст, періодизація // Галичина: науковий і культурно- просвітній краєзнавчий часопис. - 1999. - Ч. 3.
Реєнт О., Сарбей,Турій О.
Національне відродження, за М.Грушевським, розгорталося більш-менш висхідною лінією. З його класичних праць випливає регіональна синхронність цього процесу. В "Нарисі історії українського народу" він спочатку показується в межах Росії, потім - Австро-Угорщини А в "Ілюстрованій історії України" Грушевський починає з Галичини, відтак звертає погляд на Східну Україну, потім знову повертається до її західної частини. Початок відродження в Галичині він пов'язував з абсолютистськими реформами в галузі освіти, потому через І.Могильницького, Перемишльський гурток і "Руську трійцю" учений доводить його до 1848 р. - апогея піднесення національного життя. для Галичини "жвавий рух" 1848 р. став не початком нової епохи, а вступом до "темної реакційної доби". Тільки згодом українська суспільність повернулася до тих домагань, справ, задач, що ставилися в 1848 р. і вже тоді були близькими до реалізації
І.Франко у праці "Ukrаіnа іrrеdеntа" (1895 р.). лише в 1848 р. "починається нова доба в житті галицької Руси", бо раніше були лише "проби відродження, були мрії, бажання". Тільки ліквідація панщини та надання політичних свобод дали можливість "дійсного життя для нації", основу якого становило селянство. Саме події 1848 р. створили підвалини для формування "народної свідомості", яка з того часу "вже не переривається", а дедалі міцнішає. При цьому підкреслювалося, що галицько-українське відродження стало можливим завдяки впливу "оживлюючих ідей" з України, хоча й її національні здобутки не були використані повною мірою: через австрійську бюрократію галичани не знали ідей Кирило-Мефодіївського братства та поезії Т.Шевченка
причини розгортання цього процесу в Галичині В.Сарбей убачав у колоніально-асиміляторській політиці австрійського уряду та протидії греко-католицького духовенства наступу полонізації, тоді як Я.Грицак наголошував на позитивному впливі як реформ австрійського абсолютизму, так і польського підпільного революційного руху.
В переростанні в середині XIX ст. українського національного руху з культурно-просвітницького у політичний О. Реєнт вбачав закономірний результат його розвитку в 1830-1848 рр. Таким чином, усвідомлення власної мети та самодостатності диктувало українським діячам необхідність вироблення самостійного, відокремленого від польських впливів курсу
М. Голубець у "Великій історії України" (1935 р.), завдяки тому, що Галичина опинилася під австрійською владою, вона стала "П'ємонтом" для всієї України Відтак "Русалка Дністрова" знаменувала літературне відродження, а 1848 рік - політичне пробудження українського народу. українська справа існувала ще перед 1848 р., тому тодішнє пожвавлення національного руху було цілком природним, передбачуваним
Європейську революцію 1848 року, яка охопила Францію, Німеччину, Австрію, Італію, тобто, країни з монархічними режимами влади, образно називають „весною народів”. Ці революційні події принесли народам надію на соціальне і національне відродження, широку демократизацію суспільства.
Революція 1848 року в Австрії найбільш суттєво вплинула на розвиток національного руху в західноукраїнських землях. 2 травня 1848 року у Львові була заснована перша політична організація − Головна Руська Рада(ГРР) (як представник інтересів українського населення), яка складалася з 30 представників інтелігенції та духовенства. Її очолив учений-богослов, єпископ Г. Яхимович, а пізніше – М. Куземський. Друкованим органом Головної Руської Ради стала газета “Зоря Галицька”. ГУР виступала за проведення демократичних реформ, забезпечення українцям вільного культурного розвитку. У своєму Маніфесті вона сформулювала політичну платформу організації: • українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; • пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову; • доцільність поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями; • необхідність розширення вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким, дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо. У поданій до австрійського імператора петиції ГРР, під якою стояло 200 тис. підписів, обґрунтовувалась правомірність державницьких змагань галицьких українців як автохтонів у Галичині, чия держава за часів Данила Галицького та його наступників у ХІІ ст. була однією з наймогутніших на сході Європи.
У якості національних кольорів ГРР обрала синьо-жовті, національним гімном проголосила вірш отця Івана Гушалевича „Мир вам, браття”. У своїх намаганнях поділити Галичину на Західну (польську) і Східну (українську) ГРР наштовхувалася на протидію Центральної Ради Народової (ЦРН), яка також виникла під час революції, але виражала інтереси польсько-шляхетських кіл і обстоювала статус- кво Галичини. Поляків підтримував і так званий Руський собор (РС), організований у Львові з полонізованих поляків і шляхтичів.
Результатом діяльності Головної Руської Ради стало надання українцям права бути обраними до рейхстагу, який запроваджувався як найвищий дорадчо-рекомендаційний станово-представницький орган австрійської монархії; відкриття у 1849 році кафедри української мови при Львівському університеті (її очолив професор Я.Головацький); скликання “Собору руських учених” (1848), який заснував культурно-освітню організацію “Галицько-Руську матицю” (її завданням було поширення і видання книжок для народу), відкриття першої у Львові газети української мови “Зоря Галицька” (1848−1852) та Народного дому у Львові з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848).
Великий поштовх для піднесення українсько національної свідомості дав з’їзд громадських і культурних діячів слов’янських народів, скликаний у червні 1848 року у Празі. Цей з’їзд спробував примирити між собою усі три галицькі організації – ГРР, ЦРН і РС. Після тривалих суперечок вони виробили і схвалили програмний документ під назвою „Вимоги українців в Галичині”. Тут стверджувалася політична і культурна рівність усіх національностей, зокрема, рівноправність української мови у школах та установах, проголошувалася необхідність організації спільної українсько- польської національної гвардії тощо. Однак усе це залишилося паперовою декларацією, бо на практиці здійснити угоду, підписану в Празі, так і не вдалося. Львівське збройне повстання. Контрреволюція. Невирішені суперечки між поляками і українцями в Галичині ще більше загострювалися, тим більш, що австрійська влада так і не відважувалася виконати основну вимогу ГРР – поділити Галичину на дві автономії – Східну і Західну. Зате було вжито заходів для більшої ізоляції від Східної Галичини Північної Буковини і Закарпаття. Спеціальним імператорським декретом Буковину оголосили окремим краєм. Церковне життя в ній відразу потрапило під румунський контроль, культурно-освітнє − під німецький, почалася асиміляція українського населення. Водночас Закарпаттю (Угорській Русі) було надано певну автономію.
Тоді найрадикальніше налаштована львівська молодь вирішила силою домагатися докорінних суспільно-політичних перетворень у Східній Галичині. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 року в центрі міста виросло кілька барикад. З військових сховищ повстанці реквізували зброю. До них приєдналися солдати та офіцери міської національної гвардії, а також польські революціонери. Вдень 2 листопада після кількох сутичок з повстанцями урядові війська залишили місто. Але за наказом австрійського генерала Гаммнрштейна Львів було обстріляно гарматним вогнем, почалися пожежі. Повстанці припинили опір. Сотні повстанців потрапили на розправу до військових судів, а в краї почалося відновлення влади австрійської монархії. У грудні 1848 року на зміну старому за віком Фердинанду прийшов молодий імператор Франц-Йосиф. У березні 1849 року 63 була видана октройована (тобто, дарована монархом) конституція, яка проголошувала, що тільки імператор може надавати громадянські права і свободи, запроваджувати нові державні установи. На практиці новий імператор розпочав свою державну діяльність із закриття установ. У 1851 році саморозпустилася Головна Руська Рада.
Після поразки революції 1848 році у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період “бахівської реакції”, названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником “бахівської” політики у Галичині був намісник краю польський граф Аґенор Ґолуховський. За час свого десятирічного правління у 1843−1859 роках він надав неоцінимі послуги польській справі, поступово заміщуючи австрійських чиновників у місцевому службовому апараті польськими. Це відкривало шлях до домінування польської еліти у політичному житті Галичини.
69. Культура України першої половини ХІХ ст.
Освіта.
Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу системи освіти і затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. — статут навчальних закладів. передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.
У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 4—6 місяців в селах і до одного року в" містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.
Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.
гімназії — середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. — 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. За статутом 1828 p., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання «закону божого», «священної й церковної історії», грецької мови.
число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії — 0,7
середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих повітових містах.
Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщиці, продовжували існувати які утримувалися на кошти батьків і в яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Буди також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).
Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Кременецький на Волині у 1819 р. і Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О. А. і І. А. Безбородьків.
Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 p. і Києві (з 1852 р.) із дворянських синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельного мореплавства, в Севастополі — морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.
Київська академія, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося надання учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.
У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету Рижський
Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор М. Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р.— 808.
Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848—1849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи — Харківський і Київський — було передано у відання генерал-губернаторів.
Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині — онімечення й румунізації, а на Закарпатті—політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині — румунська, в Закарпатті — угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою.
Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.
У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р. діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.
Наука.
Вихованці Харківського університету математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та ін.
На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету В. Лапшин, який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.
Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О. І. Ходнєв,
у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету В.Черняева в галузі геології — Н. Борисяк
Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету М. Максимович
в Київському університеті хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії М. Пирогов
народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас.
«Історія Русів» — напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір вперше був опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 p., підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.
Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М. Бантиш-Каменський «Історія Малої Росії» вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах
Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А. Скальковський
М. Максимович провів велику критичну роботу по. перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних».
Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту «Оссолінеум» — інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю. Оссолінським — польським просвітителем, літературознавцем та істориком
Розвиток української літературної мови.
Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.
У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова — це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.
У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи «злих», несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.
У 1817-—1818 pp. Котляревський написав п'єси «Наталка Полтавка» (музику пізніше написав М. Лисенко) і «Москаль-чарівник», які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях виступав М. Щепкін. П'єси Котляревського поклали початок новій українській драматургії.
У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор, насамперед байок («Справжня добрість», «Пан та Собака», «Солопій та Хівря» й ін.), байок-приказок, романтичних
Серед творів Квітки-Основ'яненка найбільше значення мають п'єси українською та російською мовами — «Дворянские выборы», «Сватання на Гончарівці» та ін., повісті й оповідання — «Маруся», «Конотопська відьма» та ін.,
Є.Гребінка допомагав викупу Т. Г. Шевченка, сприяв його творчості, публікації його творів, зокрема «Кобзаря» (1840). У 1841 р. Гребінка видав альманах «Ластівку», в якому поряд з своїми опублікував твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиков-ського, В. Забіли та ін. Гребінка ліричні поезії «Українська мелодія»
Зародження професійного театру, музика.
Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д. Трощинського в с Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в с Качанівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім — у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.
Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі — російськими й польськими, а Галичині — німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси — водевілі, оперети, драми, трагедії — російських та іноземних авторів — Гоголя («Ревізор», «Одруження» та ін.), Фонвізіна («Недоросток»), Шекспіра («Отелло», «Гамлет»), Шіллера («Розбійники») та ін.
У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М. Щепкіна були поставлені п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І. Штейна, визначним артистом був К. Соленик Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П. Мочалова, коміка А. Мартинова та ін.).
на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори («Українська симфонія» й Симфонія сольмінор (з «Козачком») невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності («Віють вітри», «Сонце низенько» та ін.) композитор М. Глинка, живучи в 1838 р. на Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В. Забіли написав пісні «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку». Він також почав писати симфонію «Тарас Бульба». Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О. Аляб'єв і М. Маркевич.
Видатним оперним співаком і композитором став С. Гулак-Артемовський (1813—1873), походженням. Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» (1851), музику до водевіля «Ніч напередодні Іванового дня» (1852), В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
живописця й графіка В. Штернберга (1818—1845), що був одним з найближчих друзів Т. Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: «Водяний млин на Україні», «Качанівка», «Вітряки в степу», «Ярмарок в Ічні», «Переправа через Дніпро під Києвом» та ін.
Т. Шевченко. у картинах і гравюрах різних жанрів — портретному, побутовому, історичному, пейзажному— реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності — тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, «блудних синів», бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторінок з її історичного минулого. і автопортрети, і портрети М. Щепкіна, К. Брюллова, Ф. Толстого та ін., і «Катерина», і серія офортів «Живописна Україна. Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії «Кам'яні хрести в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир», акварелі «Мотрин монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху» та ін. Перебуваючи в засланні, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць («Форт Кара-Бутак», У серії малюнків «Притча про блудного сина» («Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На кладовищі», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «У в'язниці»)
У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю барокко. І.Мартос пам'ятник Рішельє в Одесі (1823— 1828
До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона Слави,1(805— 1811 pp. )на круглій площі в Полтаві за проектом рос. архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф. Щедріна і М. Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві.
У Києві за проектами відомого академіка архітектури В. Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму.
У 1811 р. в Катеринославі російський архітектор В. Стасов збудував «Присутствені місця».
Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф. Потоцького в 1796—1805 pp. і 1836—1859 pp. був збудований прекрасний парк «Софіївка». У першій період його будівництвом керували бельгійський інженер Л. Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, — водойм, водоспадів, шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур.
На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в долині річки Рось на площі близько 180 га розкинувся парк «Олександрія», першим садівником якого і керівником будівництва був Моффо.
У 1834 р. на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.
70. Кримська війна 1853–1856 рр. та Україна.
С.В. Кульчицький.. КРИМСЬКА ВІЙНА 1853—1856, Східна війна 1853—1856
Богданович М.И. Восточная война 1853—
Дубровин Н.Ф. История Крымской войны и обороны Севастополя,
1900; Тарле Е.В. Крымская война, т. 1—2. М.—Л., 1950;
Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). К., 1958;
Нариси з історії дипломатії України. К., 2001.
На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки, стати міцною ногою на близькосхідних ринках і витіснити звідти Росію. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами, які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.
Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. Турецький султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від Віфлеємського храму в Єрусалимі католицькому духівництву. У відповідь російський цар Микола І у лютому 1853 р. послав до Константинополя дипломатичну місію на чолі з князем О. Меншиковим з ультимативною вимогою негайно відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем усіх православних підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів Англії і Франції, відмовився виконати ці вимоги. Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною і російські війська під командуванням князя М. Горчакова 21 червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські князівства — Молдову та Валахію і протягом місяця окупували їх.
4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8 суден під командуванням віце-адмірала П. Нахімова прорвався в Сінопську бухту, на побережжя Анатолії, і згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13 кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні дії на Кавказі.
Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія ГФранція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія.
Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і, до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою. Якщо в англо-французькій армії були далекобійні гвинтівки з нарізними стволами, які могли поражати цілі на віддалі 700–800 м, то російські солдати були озброєні гладкоствольними рушницями, кулі яких завдавали ворогові реальної шкоди лише на відстані не далі 120—150 м. Застарілою була й російська артилерія, у російському флоті переважали
Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.
Напад англо-французького флоту на Одесу.
10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 лінійних кораблів і 10 фрегатів з 350 гарматами підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів і не допустили висадки у місті десанту. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.
Воєнні дії в Криму. Оборона Севастополя .
Основним театром воєнних дій, став Крим. 2 вересня 1854 р. через безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова, більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії і стала просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало.
Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто. Керували обороною Севастополя начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал В. Корнілов, віце-адмірал П. Нахімов, адмірал В. Істомін, військовий інженер Е. Тотлебен.
У Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили і сформовані в Україні полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський, Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис. моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у гавані були затоплені парусні судна.
Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, а вона налічувала понад 60 тис. солдатів і офіцерів, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. солдати^українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато інших. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською.
27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.
Участь населення України у війні.
багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів.
У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії.
Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.
Паризький мирний договір.
18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством з другого боку, був укладений мирний договір. За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.
Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

71. Аграрна реформа 1861 р.: підготовка, суть, особливості проведення в України.
Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. підірвала авторитет царизму. Навіть частина поміщиків-лібералів критикувала відсталість Росії. Посилився селянський рух: у 1855-1860 pp. у середньому на рік відбувалося до 80 повстань, тоді як на початку XIX ст. – 11 заворушень на рік. У 1857 р. вибухнуло велике селянське повстання в західній Грузії.
Уряд і цар Олександр II зрозуміли, що краще піти на деякі реформи, звільнити селян за викуп таким чином, щоб вони опинилися в економічній залежності від поміщиків, ніж чекати селянської війни. «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян.
За вказівкою уряду в губерніях були створені губернські комітети для підготовки селянської реформи. В них почалася розробка проектів скасування кріпацтва; між різними угрупованнями поміщиків розгорнулася боротьба. Однак всіх їх об'єднувало бажання провести звільнення на кошт самих селян за збереження поміщицького землеволодіння і політичного панування дворянства. Особливо заінтересованою в ліквідації кріпацтва була буржуазія. Фабрики, на яких у 30-40-ві pp. почався промисловий переворот, потребували вільних робочих рук, а в умовах панування кріпацтва їх не вистачало – селяни були прикріплені до землі.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права.
1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління;
2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;
3) викуп селянських наділів.
Особисте звільнення селян і створення органів селянського управління.
У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...».
Це був серйозний крок по буржуазному шляху. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.
Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з-під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.
За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, і т. п.
Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати і т. д. Мирові посередники повіту разом становили повітовий мировий з'їзд, у якому головував повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські й волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей. Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджався вотчинною поліцією, міг вимагати заміни невгодних йому службових осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.
Наділення селян землею і визначення повинностей.
Усі землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри наділів і повинності визначалися в уставних грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки відповідала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов'язки».
Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставили тимчасово зобов'язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8—12 крб. оброку.
Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.
Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.
Великоросійське положення на Україні застосовувалося в трьох степових губерніях — Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в південній частині Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, до якої належала ця частина Харківської губернії, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив третину вищого. Для Харківщини вищий наділ було встановлено у розмірі від 3 до 4,5 дес. Якщо вищі або указні наділи були більші за дореформені, то поміщик міг відрізати лишок. Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи і в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі, тобто в даному разі на Харківщині, залишалося після наділення селян менше однієї третини всіх його угідь, а в степовій смузі — менше половини. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть вищого або указного наділу.
Внаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії — 199 тис. дес. (понад 37 %), у Таврійській — близько 25 тис. (понад 23 %), у Херсонській — понад 71 тис. десятин (близько 14 %).
На території лівобережних губерній — Чернігівської, Полтавської і тієї частини Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ — одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної, кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.
У лівобережних губерніях «відрізки» були найбільшими: у Полтавській — 301 тис. дес. (понад 37 %), у Харківській — понад 181 тис. (понад 28 %), у Чернігівській — близько 208 тис. десятин (близько 22 %).
На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду («мирська земля») і закріплялася за селянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20%.
Одночасно з цим селянські наділи мали зберігатися в такому розмірі, який визначався інвентарними правилами 1847—1848 pp. Оскільки поміщики зменшували селянські наділи, то тепер у багатьох випадках вони змушені були їх збільшити, хоча це й зроблено не скрізь. У цілому на Правобережжі селянам було прирізано землі 1365 тис. дес. (46,6%). Однак і після цього на Правобережжі малоземелля селян залишалося найбільше. Якщо на Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3 дес.землі, на 1877 p. становили близько 28 % загальної кількості, на Лівобережжі — 43, то на Правобережжі — близько 70 %.
Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. дес, або близько 28 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали наділи до 1 дес. на ревізьку душу, понад 1600 тис — від 1 до 3 дес, 742 тис.— понад 3 дес. Лише 150 тис. (або 6 %) ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ одержали наділи менше 5 дес, тобто менше прожиткового мінімуму.
Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших конче потрібних угідь, крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.
Викуп селянських наділів.
Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю.
Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто множився на 162/з або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму. Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20—25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі -т- щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від селянина до реформи.
В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.
Звільнення кріпосних робітників і дворових.
Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств за реформою 1861 р. ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк, а другі — переводилися на оброк до переходу на викуп, а на підприємствах могли працювати по вільному найму. Але й дворові і кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими користувалися до реформи. Оскільки більшість із них не мали польових земель, то були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу.
Зміни в становищі державних селян.
Велику групу в Україні — близько 50 % усього селянства (2,2 млн. ревізьких душ) — становили державні селяни, які сиділи на державній землі й виконували на користь держави певні повинності або платили оброк. 24 листопада 1866 р. царський уряд видав закон про основи поземельного устрою державних селян у 36 губерніях, в тому числі й у південних та лівобережних губерніях України. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Його розмір, як і розмір наділу, визначався у власницьких записах. Зберігалася община, а де її не було — вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. У селах державних селян заводилося таке саме адміністративне управління, як і для колишніх поміщицьких селян.
На Правобережжі — у Київській, Волинській і Подільській губерніях, як і в решті західних губерніях Росії, зачеплених польським визвольним рухом, в цілому реформа державних селян проводилася так само, як і в інших місцевостях, але тут вводився обов'язковий викуп селянами земельних наділів.
Для державних селян умови реформи були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвоє більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші.
Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян — 4,9 дес. Однак і з 2,2 млн. ревізьких душ державних селян, наділених землею, 1,3 млн. душ (понад 58%) одержали наділи менше 5 дес., тобто менше прожиткового мінімуму.
Хоча викупні платежі, що їх мали сплатити державні селяни, були меншими, ніж у поміщицьких селян, але вони також перевищували ринкову вартість одержаної землі.
Реформу 1861 р. проводили кріпосники в інтересах поміщиків-кріпосників, за рахунок пограбування селян, і в цьому розумінні вона була кріпосницькою.
Але разом з тим ця кріпосницька реформа за своїм соціально-економічним змістом була реформою буржуазною, оскільки вона відкривала шлях для розвитку капіталізму.
72. Сільське господарство України в 60-90-ті рр. ХІХ ст.
Аграрні відносини. Залишки кріпосництва.
Після скасування кріпосного права сільське господарство України, як і всієї країни, йшло капіталістичним шляхом. Але розвиток капіталізму взагалі, в сільському господарстві зокрема, гальмувався численними залишками кріпосництва, головними з яких були царське самодержавство і дворянське землеволодіння.
Реформа 1861 p., проведена кріпосниками, зберегла в руках поміщиків величезні площі земель і прирекла селян на малоземелля і безземелля, а отже, і на напівкріпосницьку кабалу. За земельним переписом 1877 р. з 43 млн. дес. земельних володінь в Україні 33 тис. дворян належало близько 16 млн. дес, або 37 %; казні, уділам, церквам, монастирям, купцям — понад 7 млн. дес, або 18 %; 1950 тис. селянських дворів мали близько 20 млн. дес, з яких близько 19 млн. надільної і понад 1 млн. дес. приватновласницької землі. Отже, майже 2 млн. селянських господарств мали приблизно 46 %, тобто, менше половини всіх земель. Якщо в середньому на селянський двір припадало 10 дес, то на один поміщицький маєток — 507 дес. 197 найбільших землевласників, у кожного з яких було не менше 10 тис. дес, володіли 3750 тис. дес, а 4 тис. власників з розміром маєтків понад 1 тис. дес мали 14 млн. дес. Саме поміщицьке землеволодіння, кріпосницькі латифундії були найвизначнішим втіленням і найміцнішою опорою залишків кріпосництва в Росії.
Залишками кріпосництва, які давали можливість поміщикам ставити в залежність від себе селян, були також черезсмужжя, тобто нерозмежованість землекористування, сервітути (особливо на Правобережжі) — спільне користування селянами й поміщиками лісами, луками, вигонами, водопоями, пасовищами та іншими угіддями.
Кріпосницькі пережитки зберігалися і в податковій системі. І після реформи 1861 р. селяни залишалися нижчим податним станом і змушені були платити багато податків: подушну подать, державні земельні збори, земські збори тощо і, крім усього, викупні платежі.
Селяни були обмеженими і в своїх громадянських та майнових правах: у багатьох місцях вони до 1883 р. залишалися тимчасово зобов'язаними, до 1904 р. за рішенням волосного суду селянин міг бути покараний різками. Без дозволу общини або сільської громади селянин не міг вибути з села. Над селянами знущалися урядники, стражники і т. д.
Поєднання відробіткової і капіталістичної систем.
При відсутності належних умов для негайного перебудування поміщицьких маєтків на капіталістичний лад і наявності значних залишків кріпосництва відразу капіталістична система в сільському господарстві перемогти не могла.
Як і в цілому по країні, в сільському господарстві України після реформи 1861 р. тісно поєднувалися, перепліталися дві системи господарювання — відробіткова, яка була прямим і безпосереднім пережитком панщини і яка поступово відмирала, і капіталістична, що розвивалася.
Відробіткова система полягала в тому, що селяни, одержавши внаслідок реформи 1861 р, наділи, недостатні для прохарчування своїх сімей, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.
При капіталістичній системі поміщик своє господарство ґрунтував на праці вільнонайманих робітників (річних, строкових, поденних та ін.), які обробляли землю інвентарем власника. Тут більш широко застосовувалися сільськогосподарські машини, досягнення агрокультури і т. п., що давало вищу продуктивність праці і вищі врожаї.
Відробіткова система гальмувала розвиток сільськогосподарського виробництва.
Розвиток капіталістичного землеробства і тваринництва. Сільськогосподарська спеціалізація районів.
У різних місцевостях розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався неоднаково. За даними, які наводить В. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», на кінець 80-х років XIX ст. із 43 губерній Європейської Росії капіталістична система переважала в 19 губерніях, у тому числі в 6 губерніях України: в південних — Катеринославській, Херсонській, Таврійській і правобережних — Київській, Подільській, Волинській. Відробіткова система була переважаючою в 17 губерніях, в Україні — у Чернігівській губернії. У 7 губерніях, в тому числі в 2 губерніях України — Полтавській і Харківській,— існувала змішана система господарювання.
В Україні після реформи 1861 р. площа орних земель зросла з 20 млн. дес. у 1860 р. до 29 млн. дес. у 1887 р. Посилювався суспільний поділ праці між окремими районами, розвивалась їх господарська спеціалізація. Це, в свою чергу, спричинювало більш інтенсивний між окремими спеціалізованими районами обмін, зміцнення між ними економічних зв'язків і вело до розширення внутрішнього ринку.
Для України був передусім характерним широкий розвиток зернового господарства. Тут 90 % посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 % — під технічними культурами. У 1864—1866 pp. посіви хлібів становили близько 12 млн. дес. щорічно, а в 1892—1900 pp. — понад 17 млн. дес, що становило відповідно понад 16 % і близько ЗО % загальної площі хліба в Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зернових. Якщо в 1864—1866 pp. в Україні він становив у середньому 398 млн. пудів (близько 18 % збору хліба у всій Європейській Росії), то в 1892—1900 pp. — понад 740 млн. пудів (понад 27 %). Середня врожайність зернових у 1883—1887 pp. досягала 33 пудів з десятини, в 1898—1902 pp. — 47 пудів.
Особливо великою була частка України у вирощуванні головних експортних культур — пшениці і ячменю. У 1900 р. площа під пшеницею в Україні становила понад 46 %, а ячменю — 52% усіх посівів пшениці і ячменю у Європейській Росії.
Найшвидше капіталістичне зернове виробництво розвивалося в південних степових районах України — Херсонській, Таврійській, Катеринославській, а також Бессарабській губерніях та області Війська Донського, які разом з заволзькими губерніями — Саратовською, Самарською і Оренбурзькою — утворювали район торгового зернового господарства, куди після реформи 1861 р. пересунувся з середньочорноземних губерній центр виробництва зерна.
В Україні в південних степових губерніях — Катеринославській, Таврійській і Херсонській — уже незабаром після реформи 1861 р. в сільському господарстві переважаючою стала капіталістична система. Поміщики, маючи величезні площі земель, організовували виробництво в своїх маєтках на вільнонайманій праці і застосуванні машин. По-капіталістичному розвивалися й господарства багатьох заможних селян. Основним їх заняттям стало виробництво товарного хліба, особливо пшениці і ячменю, які йшли на внутрішній і особливо на зовнішній ринок. Виробництво зерна на душу населення зросло з 60-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 рази, а на Правобережжі — на 30 %, на Лівобережжі — на 10 %. Україна, насамперед її степова частина, давала велику частку хлібного експорту всієї Росії. За обсягом вивозу хліба за кордон на кінець XIX ст. чорноморсько-азовські порти обігнали порти балтійські. Якщо в 1876—1880 pp. через них було вивезено 31 млн. пудів пшениці, то в 1895— 1898 pp. — 84 млн. пудів.
В Україні вирощувалося багато картоплі, яка була основним харчовим продуктом бідноти і важливою сировиною для виробництва спирту, горілки, крохмалю. З 1870 по 1900 р. посіви картоплі в Україні збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).
Швидко зростали посіви цукрових буряків, особливо на Правобережжі і в Харківській та Чернігівській губерніях Лівобережжя. Порівняно з 60-ми pp. на кінець XIX ст. вони збільшилися в чотири з лишком рази і досягли 350 тис. дес, що становило 75 % площі, зайнятої цукровими буряками по всій Росії.
Вирощування махорки і тютюну в Україні було зосереджено в основному в Чернігівській і Полтавській губерніях, які після реформи давали 40—50 % усього виробництва їх у країні.
На півдні, у Степовій Україні, поряд з зерновими провідною технічною культурою був льон-кучерявець, насіння якого у великій кількості вивозилося за кордон, Скрізь в Україні вирощувалися коноплі, прядиво з яких йшло на внутрішній і зовнішній ринок. Найбільше їх було в Полтавській і Чернігівській губерніях.
Культивувалося також торгове городництво і садівництво, особливо біля великих міст і промислових селищ.
Розвиток капіталізму привів до значних змін у тваринництві. Внаслідок розорювання земель і розширення посівів на Україні менше стало випасів, толок, вигонів, вищими стали орендні ціни за них. У зв'язку з цим та через розорення частини селян у селянських господарствах з 1870 по 1900 р. поголів'я худоби зменшилося з 19550 до 18 750 тис. голів, тобто на 800 тис, в основному за рахунок волів і овець. Кількість коней в Україні за цей час зросла на 85%, загальне поголів'я великої рогатої худоби — майже на 1200 тис. голів. Через збільшення продажу на світовому ринку дешевої австралійської вовни і загальне зниження цін на вовну різко зменшилося поголів'я тонкорунних овець, особливо на півдні України.
Та й у таких умовах тваринництво України займало значне місце у постачанні як внутрішнього, так і зовнішнього ринку худобою, вовною, яловичиною, шкірою, смушками, кінським волосом, щетиною тощо. В останні півтора десятиріччя XIX ст. значно зріс експорт коней і свиней, вивіз птиці, яєць, вершкового масла.
73.Розвиток промисловості в Наддніпрянській Україні у 60-90-ті роки ХІХ ст. Залізничне будівництво
О. Бойко
Промисловий переворот, що розпочався на українських землях в 40-50-х рр. XIX ст. в легкій промисловості, невдовзі охопив і важку промисловість.. Після поразки у Кримській війні уряд узяв курс на форсований розвиток важкої промисловості, насамперед через її стимулювання багаторічними позиками, кредитуванням, держзамовленням, відповідною митною політикою, пільговими тарифами.
Донбас мав багатющі поклади кам'яного вугілля — головного промислового палива, а Кривбас — залізної руди. В результаті швидко сформувалися два найбільших у Східній Європі і всій Російській імперії центри важкої промисловості — Донецький басейн і Дніпровський промисловий район. З часів реформи 1861 р. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів, а залізної руди — у 158 разів! Донбас швидко перегнав Урал за своїм значенням як промислового району, а Криворіжжя та Катеринослав видатний журналіст Василь Гіляровський порівнював з Каліфорнією часів «золотої лихоманки». На початку XX ст. Україна давала вже 70 % загальноімперського видобутку кам'яного вугілля і приблизно половину виплавки чавуну і сталі. За цей же період тільки у Катеринославській та Херсонській губерніях виникло 17 потужних металургійних заводів.
Радикальне технічне переоснащення легкої та важкої промисловості припадає на 70-ті рр. Це було пов'язане, по-перше, зі зміною паливно-енергетичної бази виробництва - дров'яне паливо поступалось місцем мінеральному вугіллю та нафті; по-друге - з упровадженням нової техніки та передових технологій виробництва (зокрема, в цукровій промисловості використовувався дифузійний спосіб, а в металургійній - бесемерівський); по-третє - технічним поширенням парової енергетики спочатку в харчовій, а згодом у важкій промисловості.
Перехід української промисловості до великого фабрично-заводського виробництва зумовлювався низкою чинників: завершенням буму в залізничному будівництві, перевагою парової енергетики в більшості галузей, впливом ринкової кон'юнктури, яка сприяла впровадженню нової техніки та передових технологій, тощо.
З 1885 по 1900 р. в Катеринославській та Херсонській губерніях споруджуються гігантські металургійні заводи, що мали розгалужену інфраструктуру - машинобудівні, переробні підприємства та майстерні.
Основними споживачами продукції металургійних заводів виступали машинобудівна промисловість та залізниці. Успіхи в металургії стимулювали розвиток металообробного виробництва, машинобудування. Особливо продуктивним було рейкове виробництво, що перебувало на держзамовленні та заохочувалося преміями. На долю найпотужніших підприємств - Юзівського, Кам'янського, Олександрівського, Петровського, Дружковського заводів - припадало від 60 до 99 % загальноімперського виробництва рейок.
Монополістами в галузі паровозобудування стали Харківський та Луганський машинобудівні заводи. В українських губерніях діяло 15 вагонобудівних заводів. Суднобудування традиційно розвивалося в Миколаєві, машинобудування - Києві, Катеринославі та Сумах. Наприкінці XIX ст. функціонувало близько 300 машинобудівних заводів, комплексів, майстерень, більшість з яких виникла в період промислового піднесення другої половини 1890-х рр
З огляду на економічну слабкість вітчизняного класу підприємців панівні позиції в металургії захопили іноземці - французький та бельгійський капітал. Прибутки іноземних компаній вивозилися за кордон (до 500 млн крб. щорічно), що значно знекровлювало внутрішню економіку. У загальноросійській структурі економіки Україна виступала як джерело дешевої сировини та ринок збуту дешевої російської продукції. Дещо деформованою постала й машинобудівна галузь, в якій домінувало виробництво устаткування та машин для потреб транспорту й сільського господарства.
Капіталістичний розвиток економіки, розширення торгівлі й внутрішнього ринку, а також стратегічні інтереси при неосяжних просторах країни зумовлювали гостру потребу в створенні нового, механізованого транспорту, який забезпечив би постійний зв'язок між різними районами, швидкі й регулярні перевезення великих мас вантажів і людей. Дореформений гужовий транспорт не відповідав вимогам нового часу.
Це спричинило в Росії, в тому числі й в Україні, залізничне будівництво, яке особливо інтенсивно велося наприкінці 60-х — на початку 70-х і в другій половині 90-х років.
Спочатку, в середині 60-х років, залізнична колія на Україні будувалася казною або на державні кошти підрядчиками. В другій половині 60-х і в 70-х роках царський уряд передавав спорудження залізниць акціонерним капіталістичним товариствам на умовах концесій при гарантії високого рівня прибутків. З 80-х років знову розгорнулося казенне будівництво залізниць, причому казна поступово викупала залізниці з приватних рук, і вони ставали державними.
Спочатку залізничне будівництво велося в інтересах поміщиків і мало забезпечити передусім експорт товарного хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Через це залізничні лінії спрямовувалися до чорноморсько-азовських і балтійських портів.
В Україні першою стала до ладу в 1865 р. залізниця, яка зв'язала м. Балту з Одесою (219 верст). У 1868 р. Балта була з'єднана з Єлисаветградом, у 1869 р. — Єлисаветград з Крюковом, а в 1871 р. — Кременчук з Харковом. Міст через Дніпро, що з'єднав Крюків з Кременчуком, введено в дію у 1872 р. У 1870 р. введено в експлуатацію Києво-Балтську (Одеську) залізницю, що пройшла через Козя-тин — Жмеринку — Бірзулу і сполучила Київ з Одесою. У 1870 р. було завершено будівництво Курсько-Київської залізниці, внаслідок чого Київ і вся Північна Україна дістали пряме сполучення з центральними промисловими районами і Москвою.
У 1869 р. була збудована Курсько–Харково–Азовська залізниця, яка від Курська пройшла через Харків — Лозову — Горлівку — Таганрог до Ростова і з'єднала таким чином центр країни з Півднем, з Азовським морем. Перший поїзд з дев'яти вагонів прибув до Харкова з Курська 6 липня 1869 р.
У 1872 р. стала до ладу Костянтинівська залізниця в Донбасі (Костянтинівка — Ясинувата — Оленівка). У першій же половині 70-х років почалася експлуатація двох важливих військовостратегічних залізниць: у 1873 р. — Києво-Брестської, а в 1873—1875 pp.— Лозово-Севастопольської. Велике значення мала відкрита в 1874 р. Лібаво-Роменська залізниця, що з'єднала хлібну Полтавщину з Балтійським морем.
У другій половині 70-х — першій половині 80-х років інтенсивно будувалися залізничні лінії, які забезпечували сприятливі умови для розвитку кам'яновугільної, залізорудної та металургійної промисловості і виходу їх продукції на всеросійський ринок. У 1877—1878 pp. було введено в дію Донецьку кам'яновугільну залізницю, яка з'єднала різні вугільні райони Донбасу один з одним і з вузловими пунктами інших залізниць. У 1884 р. Катериннська залізниця, пройшовши від станції Ясинуватої Донецької залізниці через Синельникове — Катеринослав до станції Долинська Харково–Миколаївської залізниці, з'єднала Донбас з Криворіжжям.
Отже, до середини 80-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пройшли через усі основні її економічні райони і з'єднали їх з Центральною Росією, з портами Чорного, Азовського і Балтійського морів, з залізницями Західної Європи.
За час з 1865 по 1900 р. довжина залізничної колії на Україні збільшилася з 219 до 8417 км .У 1865 р. залізниці України становили 6 % довжини всіх залізничних ліній Росії, а в 1900 p.— 16 %.
Одночасно з залізничним будівництвом розвивався й водяний річковий та морський транспорт. Розширювалося пароплавство на Дніпрі, Дністрі, Південному Бузі, Сожі, Сіверському Дінці та інших річках. До 1890 р. на річках України плавало 220 пароплавів вантажопідйомністю понад 1,2 млн. пудів. До портів Чорного і Азовського морів. у 90-х роках було приписано 280 пароплавів. На пароплавства цих морів припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії. Зростав вантажооборот.
Прокладання залізниць і розвиток річкового тамарського флоту мали величезне прогресивне значення. Залізниці й водяні шляхи об'єднували в єдине ціле господарство різних місцевостей, втягували в ринковий обіг і ставили в умови товарного виробництва найвіддаленіші райони, збільшували рухомість населення, сприяли спеціалізації сільського господарства, розвиткові капіталістичної промисловості й міст. Завдяки залізницям дуже розширився внутрішній, всеросійський ринок, складовою частиною якого була й Україна.
74. Зростання населення Наддніпрянської України та зміни в його соціальній і національній структурі в другій половині ХІХ ст.
розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи — пролетаріат і буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова частина загально-російського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; надзвичайно важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді у пролетарському середовищі.
національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням, що визначило консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різке посилення ролі держави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках.
Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої (Терещенки, Ха-ритоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.
У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка призводила до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства.
Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася у Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях. Саме у цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Херсонська губ/), Каховка (Таврійська губ.) тощо.
Після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України посилився процес становлення і консолідації української нації. Визначну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянська Україна. Саме цей край, сформований на теренах великих історико-географічних регіонів (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ), становив компактну територіальну цілісність, без якої не може існувати українська нація. Загалом територія України наприкінці XIX ст. сягала 850 тис. кв. км, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а 1/10 — під владою Австро-Угорської імперії. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вбачало у Наддніпрянській Україні свій природний центр і прагнуло до возз'єднання з ним, до створення єдиної соборної незалежної національної держави.
Становлення і консолідація української нації супроводжувалися абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній Європейської Росії. Отже, населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1887 року збільшилось з 13,4 млн. осіб до 23,4 млн.
А от у промисловості, транспорті й торгівлі українці на рубежі XIX—XX ст. становили трохи більше 9%, у науці, мистецтві, медицині, церковній справі й того менше — 0,5%. Ці показники відображають наслідки національного і соціального гноблення українського народу. Колонізаторська політика царизму найбільш позначилася на національній структурі міського населення. Загалом воно зростало протягом другої половини XIX ст. вдвічі більшими темпами, ніж сільське. Наприкінці XIX ст. в Україні під владою Російської імперії налічувалося 130 міст; чотири — з населенням понад 100 тис. осіб: Одеса (401 тис), Київ (247 тис), Харків (174 тис), Катеринослав (113 тис). Тоді ж у містах Наддніпрянської України проживало 3 млн. осіб (13,6% населення цієї території), але українців тут було не більше третини. Серед національностей переважали росіяни та євреї. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві — лише 22% .
Отже, українська нація формувалася переважно як селянська. Це підтверджували статистичні показники і по західноукраїнських землях. У 1900 р. 95% населення тут займалося сільським господарством і лише один відсоток працював у промисловості. Прошарок української інтелігенції налічував не більше 15 тис. осіб. Серед міського населення, яке тут становило не більше 10%, українців було до третини, та лише половина з них спілкувалася рідною мовою.
В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні наприкінці XIX ст. заможні господарі становили майже чверть сільського населення. Вони зосередили в своїх руках до 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.
Процеси соціального розшарування перешкоджали консолідації української нації. Ворожою силою щодо українства виступала більшість поміщицтва в Україні, передусім російського і польського походження. Та й клас дворян-поміщиків, який у Наддніпрянській Україні разом із членами родин налічував на той час 275 тис. осіб, був пережитком феодально-кріпосницької епохи.
У 1831 р. було скасовано магдебурзьке право для всіх міст Наддніпрянщини, крім Києва, а 1835 р. його ліквідували й тут. Замість цього створювалися міські думи на чолі з міськими головами, діяльність яких контролювалася імперською адміністрацією. Змінювалось і соціальне обличчя міст, які втрачали національні і набували загальноімперських рис. Дедалі вагоміше місце у структурі міського населення посідали російське чиновництво і військові.
Зростали питома вага і значення у складі української нації інтелігенції, яка також не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас, виступала проти соціального і національного гніту, то друга частина, численніша, прислуговувала обом імперіям: Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість національно-свідомої української інтелігенції жила і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкуючись із народними масами, вона докладала багато зусиль для зростання національної свідомості.
Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у цей період під впливом буржуазних реформ, супроводжувалися значними зрушеннями в суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.
75. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ– на початку ХХ ст.
Українські землі, що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» і поступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувало сільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовах іноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України. Після падіння кріпацтва у 1848 р. становище селянської маси (селяни становили 95 % західних українців!) суттєво не поліпшилося. Майже половина придатної для обробки землі належала поміщикам, у їхніх же руках знаходилися ліси та луки. Збільшення селянського населення призводило до земельного голоду, а звідси — низький життєвий рівень (80% селян належали до бідняків), хвороби, висока смертність, вимушена еміграція...
Значною підмогою, особливо для гуцулів та лемків, були карпатські ліси. Тут досить інтенсивно розвивалася традиційна деревообробна та соледобувна промисловість. У зв'язку з прикордонним становищем краю виникла потреба і в залізниці. Так, Перемишль став однією з найбільших у Європі фортець, десятитисячна залога якої дорівнювала кількості її тогочасних мешканців у 60—70-х роках XIX ст. Тому в 1859 р. залізниця пройшла від Кракова до Перемишля, а вже через два роки звідси пролягла колія і до Львова. У 1872 р. через Перемишль був налагоджений залізничний зв'язок із Будапештом.
У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту і добували її з ручних «шибів». Перше свердлування було здійснене в Бориславі 1862 p., і через деякий час тут розгорнувся справжній нафтовий бум. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава та Дрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічному житті.
Але ця сировина з української землі потрапила до чужих загребущих рук і не вплинула суттєво на зростання добробуту українців, стала причиною нових трагедій та поневірянь. Драматичні події, пов'язані з виникненням перших шахт і рафінерій — нафтопереробних підприємств на Галичині, формування робітничого класу, тяжкі умови його існування і боротьба проти експлуататорів, були з фотографічною точністю віддзеркалені Іваном Франком у його класичних творах («Борислав сміється», «Boa constrictor» та інших).
Все ж розробка родовищ нафти, інших багатств краю сприяли розвитку промисловості у регіоні, створенню тут залізничної мережі та формуванню місцевого робітничого класу. Так само суперечливі, але швидше негативні наслідки мало для українства проникнення в регіон іноземного капіталу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу став український кооперативний рух, який сприяв також економічному піднесенню нації та її політичному гуртуванню.
Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80—90-ми роками XIX ст. Все ж подальша розробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяли індустріалізації регіону, розвитку залізничної мережі (зокрема, у 70-х роках Галичину було поєднано залізницею із Закарпаттям, а ще раніше — з підросійською Україною) та формуванню місцевого робітничого класу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу та місцевим лихварям (переважно з числа євреїв) став український кооперативний рух. «Батьками» кооперативної справи в Західній Україні стали Василь Нагірний і Аполлон Ничай, котрі створили у Львові перший кооператив у 1883 р., на кілька років раніше, ніж вони виникли на Східній. Пізніше виникло чимало філій цього кооперативу, а через 15 років почали виникати цілі кооперативні спілки. У 1894 р. Теофіль Кормош заснував перший український кооперативний банк «Віра», котрий у свою чергу сприяв створенню нових кредитних спілок і кооперативів. Це дозволило поступово подолати свавілля і здирство лихварів та орендарів, вже тоді на практиці реалізовувалося гасло: «Свій до свого по своє». Український кооперативний рух сприяв не тільки економічному піднесенню нації, а й її політичному гуртуванню.
76. Український національний рух у Наддніпрянській Україні в кінці 50-80-х рр. ХІХ ст. Гуртки-громади.
Світленко С.І. Народництво в Україні 60—80-х років ХIХ століття: 
Сарбей В.Г. Національне відродження України. К., 1999;
перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першу чергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства.
Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862),
П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр.
Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До Київської громади входили П. Чубинський, філолог Павло Житецький, О. Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був В. Антонович.
У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи — підставою була боротьба з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучала українська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим (Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 p.). Всупереч очевидним фактам ним проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може». Заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою, заборонялися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Як наслідок — діяльність громад була припинена.
Російський уряд посилив ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх з росіянами, інкорпорації України та Білорусі в Росію. Українці оголошувалися «южноруссами», «малороссами», а білоруси — «западноруссами», тобто місцевими гілками великоросійського народу. Спроби констатації факту, що українці й білоруси є окремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг».
Ця реакційна ідеологія була оформлена за Миколи І (1825—1855), насамперед внаслідок зусиль друга О. Пушкіна — Михайла Погодіна, і знайшла свій розвиток у часи правління його спадкоємців — імператорів Олександра II (1855—1881), Олександра III (1881—1894) та Миколи II (1894—1917). Її теоретики поступово переключилися з боротьби проти польських впливів на боротьбу проти українського та білоруського національного відродження. Вони друкували праці, в яких історія України висвітлювалась виключно з точки зору російського великодержавного шовінізму, обробляли свідомість українців і білорусів у численних періодичних виданнях, наприклад «Окраины России», «Киевлянин» та ін. Ці замовні «теорії» були цілковито сприйняті пізнішими чорносотенцями, активно використовуються й сучасними антиукраїнськими партіями та організаціями.
на початку 70-х pp. в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська громада. Чи не найкраще висловив те, що об'єднувало діячів громад, один із найактивніших київських завдяки старанням і матеріальній підтримці Київської громади, стали укладені І. Рудченком два випуски збірника «Народные южнорусские сказки». У 1873 р. громада домоглася відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. У відділі працювали найактивніші громадівці — історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, правознавець О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографи О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композитор М. Лисенко та ін. Так, 1874—1875 pp. було підготовлено й видано «Історичні пісні українського народу» Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І. Рудченком, «Кобзар» Шевченка у двох частинах. археологічний з'їзд, що відбувся у Києві 1874 р. Було створено етнографічно-географічний музей, встановлено наукові зв'язки з ученими слов'янських країн, підготовлено до видання твори Михайла Максимовича.
на початку 1870-х pp., громадівці розпочали публікацію цілої серії українських популярних книжок (серед яких «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Шевченка, «Запорожці» І. Нечуя-Левицького). Ці книжки тисячами примірників розповсюджувалися серед селян. У 1874—1875 pp. Київська громада перебрала редагування російськомовної газети «Киевский телеграф», що була перетворена на її власний друкований орган.
Емський указ 17 травня 1876 р. повністю заборонялося друковане українське слово, театральні вистави, виконання зі сцени українських пісень Винятком були історичні документи та певною мірою художні твори, але при цьому заборонялося вживати якісь інші літери, крім тих, які існують в російській мові.
Дочка відомого письменника М. Старицького — теж письменниця Людмила Старицька-Черняхівська разом з Марією та Ганною Чикаленками започаткувала у Києві Жіночу громаду.
М. Драгоманов Разом із В. Антоновичем видав двотомну працю «Історичні пісні українського народу». Драгоманов за фінансової підтримки Київської громади започаткував видання першого українського політичного часопису «Громада» (з перервами виходив від кінця 1870-го до початку 1880-х pp.). На сторінках журналу Драгоманов розмірковував про способи розв'язання українських національних проблем. Драгоманов не приймав ідеї Української держави. Свій ідеал суспільного устрою український політик вбачав у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей. закликав до об'єднання всі прогресивні сили східноєвропейського регіону та обстоював ідею утворення федеративної держави, в якій Україна мала отримати права культурно-національної автономії. Зразком для утворення такої держави Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Такі переконання змушували його спрямовувати український громадський рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у межах Російської імперії та Австро-Угорської монархії. 
У 1882 р. поміркована частина громадівців розпочала видання журналу «Киевская старина».
Однак нове покоління національно свідомих українців не задовольнялося вузькими рамками діяльності, накинутими російським урядом. Так виникло Братство тарасівців (1891—1893), прообраз політичної партії, яке створили київські та харківські студенти (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик), а також письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський і назвали на честь Великого Кобзаря. Вони зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом з ними створили Молоду громаду, члени якої діяли у ряді найбільших міст Наддніпрянщини. Діючи в дусі ідей Тараса Шевченка, «тарасівці» боролися за самостійну соборну Українську державу, але всього через рік їхнє братерство було розгромлене поліцією.
Однак студентські громади та гуртки, насамперед у Києві (Василь Доманицький), Харкові (Дмитро Антонович, син відомого історика; Борис Мартос) та Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликали Всеукраїнський з'їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з'їзд закликав до боротьби за українську мову й культуру, за демократію. Наступного року в Києві відбувся Другий з'їзд, який утворив студентську спілку «Молода Україна». Він гостріше поставив питання боротьби проти русифікації, реформування суспільства в соціал-демократичному дусі.
народники, їхню ідеологію та напрямки діяльності визначили три «стовпи»: М. Бакунін — творець анархізму, П. Лавров — ідеолог «пропагандистського» напрямку та П. Ткачов, який вважав достатнім здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів.
нелегальна організація «Земля і воля»з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. у 1875 р. в Одесі виник «Південноросійський робітничий союз», який очолив Є. Заславський, Керівники цих союзів закликали до боротьби не тільки з підприємцями, а й із суспільно-економічним та політичним ладом в цілому шляхом насильницького перевороту, причому не виключали й терористичних дій, хоча застосовували їх виключно проти конкретних осіб. Саме народники виявили певне зацікавлення ідеями марксизму, внаслідок чого наприкінці 80-х pp. XIX ст. в містах України з'явились перші марксистські гуртки.
з 1874 р. «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!» прихильників П. Лаврова. Вони йшли в села як вчителі, агрономи, лікарі тощо, поширювали серед селян заборонену літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання, як-от у Чигирині ( «чигиринська змова»). кілька народників на чолі з Я. Стефановичем створили нелегальну організацію. Вони хотіли скористатися невдоволенням селян своїм злиденним становищем через грабіжницьку реформу 1861 p., свавіллям урядової адміністрації і підняти повстання. При цьому вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю широкомасштабну акцію, Провал ходіння в народ призвів до розколу «Землі і волі» на дві незалежні організації «Чорний переділ» та «Народна воля».
77.Український національний рух у Галичині, Буковині й Закарпатті в другій половині ХІХ ст
Лозинський М., Українство і москвофільство серед українсько-руского народу в Галичині. Репринт — Стрий, 1994.
Терлецький О., Москвофіли й Народовці в 70-их рр. Львів, 1902
Жорстокий національний гніт викликав посилення національно-визвольного руху і на західноукраїнських землях. Проявом його стали різні суспільно-політичні течії, що виникли у колах українського духовенства, інтелігенції, студентства та промисловців.
основні напрямки українського руху в 60—90-х рр. ХIХ ст
Москофіли.Приєднання західноукраїнських земель до Росії. Заперечення існування окремої української нації, у результаті цього — необхідності боротьби за створення незалежної держави Ігнорування української мови.
Старорусини.Окремішність руського населення Галичини, що вирізняється візантійською літературою, юліанським календарем, кириличним алфавітом тощо. Єдність слов’янських народів від Карпат до Уралу. Створення «язичія» — мішанини народної, старослов’янської, польської та російської мов. Антипольська спрямованість
Народовці. Єдність усіх українських земель, необхідність об’єднання їх у єдину державу. Розвиток єдиної української мови Галицькі русини — це українці Спрямованість діяльності на пробудження національної свідомості галицьких русинів.
Радикали.Боротьба за національне і соціальне визволення українського народу. Створення першої української політичної партія —РУРП. Возз’єднання усіх українських земель у єдину державу. Зменшення ролі та впливу церкви на життя суспільства і національно-визвольний рух
Численною та впливовою течією були «москвофіли» (москволюби), або русофіли чи «тверді русини»,. Соціальною базою «москвофілів» було духовенство, інтелігенція, сільські та міські підприємці, частина заможних селян, які зневірилися, що зможуть самі, без сторонньої допомоги, звільнитися і зробити свій народ вільним.
«Москвофіли» об'єднували тих, хто орієнтувався у своїх політичних замірах на офіційно-урядові кола царської Росії. Вони розвивали фальшиву теорію про існування нібито «єдиного неділимого російського народу» від Карпат і до Камчатки, «Москвофіли» різко негативно ставилися до народної української мови, вважали її вульгарною, а самі виступали і писали так званою «руською», або «панруською», мовою - дикою сумішшю російських, українських, польських та церковнослов'янських слів. самі вони користувалися у побуті польською мовою, говорячи, що українська мова селянська, а німецької та російської вони не знали.
У своїх творах ідеологи «москвофілів» Дідицький, Петрушевич, Могильницький пропагували реакційні ідеї російських слов'янофілів - О. Хом'якова та С. Аксакова. Певний час центральний орган «москвофілів» газета «Слово» субсидувалася російською монархією. Фактично «москвофіли» були підкуплені царизмом. 3 одного боку, вони орієнтувалися на самодержавство, а з другого, заперечуючи вільний розвиток українського народу, підтримували австрійську реакцію, проводили у життя цісарську політику. Можливо, єдине корисне, що вони зробили, - це боротьба з пияцтвом і утворення братств тверезості.
«Москвофіли» мали свої установи, товариства, друкували книги. періодичні видання, давні акти. «Тверді русини» захопили у свої руки найстаріші галицькі українські установи - Ставропігійський інститут (колишнє братство), Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», «Общество ім. М. Качковського» та ін.
Русофілам належали також чисельні газети, що в різний час виходили у Галичині, Буковині та Закарпатті, - «Галичина», «Свєт», «Буковинська зоря» та ін. У 1870 p., для координації своєї роботи, вони заснували політичну організацію - Руську Раду, що стала висловлювати претензії на національний провід у Галичині.
Передова українська молодь не могла задовольнитися гаслами «твердих русинів», їх ображала зневага до української мови, українського минулого. Маючи за зразок «Основу», твори Т.Г. Шевченка, П. Куліша, О. Кониського та М. Костомарова, прогресивну діяльність громад та українофілів, галицькі студенти, молоді священики, народжена після революції 1848 р. інтелігенція відмовилися від проводу «москвофілів» і почали орієнтуватися не на російського царя, а шукати сили і підтримки серед власного українського народу. Звідси їхній pyx i дістав назву «народовців».
Із самого початку народовці проводили широку просвітительську і культурницьку роботу. Ними були засновані український театр у Львові, Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), культосвітня організація «Просвіта», товариство «Руська бесіда». Народовці видавали періодичні видання, книги, часописи. їх ідеологами були О. Барвінський, К. Левицький та ін., які поступово перетворили групу народовців на тісну спілку з яскраво-виразною національною програмою. видавали журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка». Органами цього напрямку визвольного руху були газета «Правда», «Діло», «Буковина». Народовці підтримували тісні зв'язки з наддніпрянськими громадами (українофілами), користувалися їхньою фінансовою та культурно-духовною підтримкою. Наддніпрянські письменники друкувались у народницьких виданнях, а Антонович, Куліш і Костомаров спеціально їздили до Галичини для встановлення особистих зв'язків з ватажками народницького руху. Але ідей соціалізму М. Драгоманова народовці не сприйняли. I все ж, під впливом розмежування у наддніпрянських організаціях українців, відбувалася поляризація й серед народовців - виділялося більш енергійне ліве та більш інертне й схильне до угоди з урядом праве крило. Повноважним представницьким центральним органом народовців стала Народна Рада ств у 1885 р.
У листопаді 1890 р. лідери народовців О Барвінський, К Левицький та Ю Романчук, підтримані В. Антоновичем, уклали угоду з австрійським намісником у Галичині. За її умовами народовці бралися підтримувати австро-угорську і польську владу в Західній Україні взамін відкриття трьох українських гімназій, кількох кафедр україністики у Львівському університеті й надання постійних місць у парламенті. I хоч уряд не повністю виконав угоду, у діяльності народовців розпочалася «нова єра» - ера мирного співіснування з польською шляхтою та підтримки політики Відня.
Ідеї М. Драгоманова, який жив у цей час у Женеві й був тепер ближчий і доступний для галицької інтелігенції, все більше почали проникати в її середовище і знаходити собі прихильників. Його послідовники, які прагнули здійснити соціальну революцію і в їі результаті визволити Україну, вважали свою програму третім рішучим, або радикальним, шляхом. Найбільш активними і послідовними прихильниками соціалістичних ідей М. Драгоманова і його «Громади» стали студенти Львівського університету Іван Франко та М. Павлик.
У 1876 р. Франко з М. Павликом починають редагувати студентське видання «Друг», у якому розгортають критику як «москвофілів», так і народовців за низький рівень їхньої літератури, за консерватизм. Швидко знаходяться однодумці, утворюючи невелику, але досить активну групу радикалів в українському національно-визвольному русі. У 1878 році, коли Франка і Павлика заарештували і судили за підривну діяльність, Іван Якович написав вірш «Товаришам із тюрми», виклавши у ньому програмну мету радикалів.
Гостро критикуючи діяльність «москвофілів» та народовців, Франко писав, що основа обох цих «партій - одна і та сама, а різниця між ними чисто формальна.
. Перша «Просвіта» була заснована в грудні 1868 p. y Львові народовцями. Основою діяльності «Просвіти» стало поширення освіти серед народу його рідною мовою. Згодом вона почала видавати підручники, твори українських письменників, газети, організовувати хори, драматичні гуртки, бібліотеки, театри, народні читальні, що почали конкурувати з шинком і церквою.
Західноукраїнська «Просвіта» не мала політичного характеру, була централізованою і деколи навіть фінансувалася урядом.
У 1894 р. радикали організували спортивно-пожежні товариства «Січ» і «Сокіл», у яких селянські юнаки проходили спортивний вишкіл, навчалися самодисципліні та патріотизму.
Широкого розповсюдження у Галичині та Буковині дістав кооперативний рух, що фінансувався «Просвітою» та багатими українцями. Такі кооперативи, як «Народна торгівля», «Сільський господар», «Віра», страхова компанія «Дністер» привчали українців до господарської діяльності, витісняючи з цієї галузі євреїв.
Закарпаття. в 50-х роках стало розповсюджуватися москвофільство
Оскільки Закарпаття відділялося від Галичини кордоном, що пильно охоронявся, а контакти з нею були традиційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не змогли розвинутися українофільські течії. Як наслідок, українські парафіяльні школи занепадали, закривалися газети. у 80-90-х роках XIX і наприкінці XIX ст. Закарпаття було одним із найбільш занедбаних регіонів України. Боротьбу проти мадяризації, за економічний та духовний поступ на початку XX ст. вела лише жменька молодих народовців на чолі з Августином Волошиним та Юрієм Житковичем.
78. Боротьба навколо “нової ери” в Галичині – каталізатор політизації українського руху в першій половині 1980-х років.
В. А. Смолій
Чорновол І. Польсько-українська угода 1890—1894 рр. Львів, 2000
Австро-угорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянщині, сподіваючись за його підтримки відірвати Україну від Росії. Для цього він намагався зупинити польсько-українське протистояння у Галичині й показати себе захисником українців.
Деякі керівники Київської громади (Антонович, Кониський та ін.) намагалися схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорщини, щоб здобути нові національно-культурні права для галицьких українців і реалізувати свою ідею перетворення Галичини на «український П’ємонт»
Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф Казімір Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін. , видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині.
В 1890 значна частина народовців об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.
Результати і наслідки політики «нової ери»
Відкриття кафедри української історії (мала назву кафедри історії Східної Європи) у Львівсько історії Східної Європи) у Львівсько-му університеті, яку очолив М. Грушевський
Перетворення літературного товариства ім. Т. Шевченка на наукове з державною субсидією
Надання українському фонетичному правопису статусу офіційного і впровадження його в шкільні підручники, поширення принципу двомовності на низку учительських семінарій
Створення ощадного товариства «Дністер» (1892 р.) для українського населення
Поява низки урядових розпоряджень про підтвердження прав або розширення сфери вжитку української мови в урядових установах, відкриття для українців мирного доступу до державних посад
Прискорення структуризації українського політичного життя в Галичині: розмежування і розкол в українському русі на прихильників і противників новоерівської політики
79. Кристалізація ідеї політичної самостійності України та оформлення партійно-політичної системи українського суспільства в Галичині в другій половині 1890- х рр. – на початку ХХ ст
Сарбей В.Г. Національне відродження України. К., 1999;
  У національному питанні ці партії, як правило, стояли на спільній платформі - політична самостійність України як «програма-максимум» (у менший мірі це стосувалося УНДП), а як «програма-мінімум» - вимога об'єднання всіх українських земель в один Коронний край, з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це булилегальні, парламентські партії, які мали свої фракції в парламенті.
1.1. Русько-Українська радикальна партія (РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Iван Франко (член партії до 1899 р.), М Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (I. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В, Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).
Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).
Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 p., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 pp. під час польської Окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. 1.2. Українська національно-демократична партія. (УНДП; спочатку Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на кінець XIX - початок XX ст. VIІДІІ утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 16 грудня 1896 p. у Львові.
Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис «Будучність», редагований Є. Левицьким, В. Охримовичем та I. Трушем, у якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Серед провідних діячів партії були: Ю. Романчук (голова), К. Левицький (секретар), О. Борковський, I. Белей, М. Грушевський, Є. Левицький, В. Нагірний, Є. Озаркевич, I. Франко. 3 1907 р. партію очолював К. Левицький.
Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальної силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині.
Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної програми та програми народовців. її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів і багаторічний досвід народовців, створили програмуцентристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-демократів до існуючої владипозначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності.
Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне пряме таємне голосування.
1.3. Українська соціал-демократична партія (УСДП - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.
80. Активізація громадівського студентського на східноукраїнських землях у 1890- х рр. – на початку ХХ ст. “Братство тарасівців”.
У 1890-х рр. відбувався більш масовий перехід нового покоління укр. Н. від аполітичного нац. культурництва до політ. діяльності.
«Братство тарасівців».  влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі київські та харківські студенти I. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський, В. Боровик та інші заснували нелегальну політичну організацію радикальної течії «Братство тарасівців», яка ставила за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. «Тарасівці» розвинули діяльність серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком «тарасівців» був Харків, згодом - Київ, Одеса, Полтава.
Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей українськійграмоті, культивування ідей Т. Шевченка), «тарасівці» висунули політичні постулати - визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської імперії та соціальної справедливості.
«Братство тарасівців» увійшло в історію як перша українська політична організація, що стояла на засадах повної самостійності України.
У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 р. була закладена програма «Братства тарасівців». Серед основних положень були такі:
- «...політична самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, у будучому без класової боротьби;
- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;
- на чолі держави гетьман як президент і сейм;
- мета держави - передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, трудова повинність, загальна безплатна й обов'язкова школа;
- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;
- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;
- Україна для українців, себто для тих, що визнають себе українцями;
- культура нації та своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог...»
У 1893 р. були проведені арешти серед членів «Братства тарасівців» - організація припинила існування
 з ініціативи В.Антоновича та О.Кониського восени 1897 з’їзду  Загальної української безпартійної демократичної організації(ЗУБДО), до складу якої відразу ж увійшли «Братерство тарасівців», Полтав. та Черніг. громади, Українська соціал-демократія І.Стешенка, дещо пізніше — Київ., Одес. й Петерб. громади. ЗУБДО прагнула поширити свій вплив і на таке нове явище, як укр. студентські громади. Наприкінці 19 ст. лави укр. Н. налічували 438 осіб, з яких більше 100 діяли в Києві. На поч. 20 ст. діяльність укр. Н. у рамках громад тривала в Києві, Одесі, Чернігові,Полтаві, Санкт-Петербурзі та ін. містах.

Приложенные файлы

  • docx 19119089
    Размер файла: 158 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий