525014 9068D shpargalki z dilovogo ukra nskogo …

МОВА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ, ЇЇ ФУНКЦІЇ.
Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві. Особливо гостро вони відчуваються в полі етнічних об’єднаннях, де переплітаються з економічними, соціально-політичними, національними, релігійними інтересами націй, народностей, племен. ХІХ-ХХ століття-епоха великого пробудження і самоусвідомлення народів. Новітня історія свідчить, що фундаментальні, доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без уладнання мовних проблем. Більше того-саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права. Поняття "українська мова" означає назву засобу спілкування, об’єкта наукових досліджень, навчальної дисципліни. Крім того, українська мова засіб об'єднання українців, що проживають у багатьох країнах світу. Учені досліджують українську мову у різних аспектах. Розкривають зв'язки між мовою та історією народу, суспільства, оскільки мова як засіб спілкування між людьми розвивається у тісному зв'язку із суспільством, відображаючи усі ті зміни, що відбуваються у його житті; з'ясовують зв'язки між мовою і мисленням, що існують у безпосередньому контакті: пізнаючи світ, людина передає результати пізнання у мові за допомогою слів, речень. У мові відображено всі надбання народу в процесі його розвитку, завдяки чому сучасники активно використовують досягнення наших предків, а створене в наш час і закріплене у мові залишиться здобутком для нащадків. Визначають зв'язки між українською мовою та іншими мовами народів світу, насамперед із мовами близькоспорідненими. Досліджуються різні аспекти мови: діалекти, звукова система, словниковий склад, граматична будова, стилістика. Наслідком досліджень учених є низка фундаментальних праць із українського мовознавства.
Оскільки мова явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.
Комунікативна функція
Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за степенем виразності.
Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією.
Ідентифікаційна функція
Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Доля тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі.
Експресивна функція
Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.
Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори і я тебе побачу», запевняли мудреці античності.
Гносеологічна функція
Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї.
Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторною картиною світу зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки.
Мислетворча функція
Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєве) й абстрактним (понятійним). Понятійне мислення це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється».
Естетична функція
Естетична функція мови полягає в тому, що вона першоджерело культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови основа естетичного виховання.
Культурологічна функція
Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.
Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови це поступ у розвої загальної культури нації.
Номінативна функція
Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.




ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ.
Українська мова - державна мова України.
Вона є рідною для 67,5% населення України, тобто для 33 млн. чоловік (перепис населення 2001 р.) і має до 50 мільйонів носіїв (рідна та друга мова) в Україні та за її межами. У результаті кількох хвиль еміграції, носії української мови проживають у Росії (Воронезька, Ростовська області, Краснодарський, Ставропольський край, Поволжя, Алтай, Далекий Схід), пострадянських державах (Молдова, Казахстан та ін.), західнослов'янських країнах, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та ін.
Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов. Найближче українська споріднена з русинською (котра походить з лемківського діалекту української мови), також багато спільного з іншими мовами групи - білоруською, російською. У цих мовах багато спільного у фонетичній та граматичній будові, зокрема у формах словозміни, у будові словосполучень та речень. За лексичним складом до української найближча білоруська мова (бл. 75% спільної лексики), а також польська, словацька, болгарська (бл. 70%), чеська, російська (бл. 60%).
Історія
З історією української мови пов'язано багато суперечок. Після розпаду гіпотетичної праслов'янської (протослов'янської) мовної єдності у IV-VI століттях утворилось три етномовні групи: західна, східна, південна (VII ст.). У VIIІ-ІХ століттях формується давньосхіднослов'янська (правдавньоруська, протосхіднослов'янська) мова. Ця мова не була однорідною, вона складалась з безлічі різних говірок, відомості про які суперечливі і недостатні, оскільки писемності не було (принаймні, вона не збереглась).
З утворенням Київської Русі у ІХ столітті, що об'єднала всі східнослов'янські племена державною мовою стала старослов'янська (староболгарська), а згодом її варіант - церковнослов'янська. Відтоді риси народної мови поступово почали проникати у ці мови, що сильно відрізнялись від тих говорів, якими говорили жителі Русі. Спочатку ці риси незначні - лише окремі слова, чи більш-менш послідовні фонетичні заміни. У XVI-XVII століттях паралельне існування двох літературних мов (старослов'янської і староукраїнської) вже переконливо засвідчене пам'ятками останньої (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У XVII-XVIII століттях староукраїнська мова існує в двох варіантах - книжному і "простому". Перший дуже близький до старослов'янської мови, другий до народної. Проте диференціація за жанрами втрачається, твори одного й того ж жанру могли писатися різними варіантами мови - літопис Самовидця написаний "простою мовою", а літопис Граб'янки книжною (слов'яноукраїнською).
У другій половині ХVIІI століття у Центральній та Лівобережній Україні мовою ділового спілкування стає російська, що призводить до занепаду обох варіантів староукраїнської літературної мови. Деякий час книжна мова ще зберігалась у художніх творах високого стилю, але невдовзі була витіснена народною мовою.
Сучасна українська
Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.
У 1798 році виходить друком "Енеїда" Котляревського, від якої починає свою історію літературна українська мова. Наступні письменники сприяли виробленню її норм - Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ'яненко, поети-романтики і, звичайно, Тарас Шевченко. У 20-40-х роках ХІХ століття починають з'являтися перші граматики української мови (О.Павловського, 1818), словники (П.Білецького-Носенка, 1840). Загалом протягом ХІХ століття виникло більше 50 правописних систем і граматик, що говорить про відсутність єдиної норми.
Перший фонетичний український правопис було видано у 1-му томі "Записок юго-западного отдела Русского географического общества" 1873 року. Його уклали П.Чубинський, М.Драгоманов.
Державна мова
Державна мова закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.
Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.
Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З іншого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.
У країнах конфедеративного устрою, як Канада або Швейцарія, статус державної (офіційної) мови визначається також окремо на регіональному рівні. Це призводить на практиці до того, що, наприклад, у провінції Квебек (Канада) підприємства федерального підпорядкування виконують федеральний закон про мови і надають послуги англійською і французькою мовами, а підприємства провінційного підпорядкування лише французькою. Підприємства ж муніципального рівня (аналог укр. ЖЕКів) виконують місцеве муніципальне розпорядження і обирають який, федеральний чи провінційний закон про мови виконувати. Так на території Великого Монреаля переважно під цим впливом мовного суверенітету місто поділилося на більш ніж десять маленьких міст, які керуються федеральним або провінційним законом про мови[Джерело?].
У демократичних країнах, де лише одна мова має статус державної, забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб.



ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. НОРМА ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.
Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів.
Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю.
Українська національна мова існує у двох формах:
а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній укранській літературній мові,
б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах.
Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис називається літературною.
Сучасна українська літературна мова - оброблена унормована форма української національної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до наших днів (.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні , іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему.). Сформувалася вона на основі середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші наріччя.
Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються державні й громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби масової інформації і т.д.
Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993.
Мовна норма - сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріпляються у процесі суспільної комунікації. Існують такі типи норм :
орфоепічні ( вимова звуків і звукосполучень);
графічні (передача звуків на письмі);
орфографічні ( написання слів);
лексичні (слововживання);
морфологічні (правильне вживання морфем).
синтаксичніі (усталені зразки побудови словосполучень, речень);
стилі стичні ( відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);
пунктуаційні ( вживання розділових знаків).
Мовні норми історично й сощально зумовлені, стабільні, систематизовані. Але з поступом суспільства виникають потреби щодо зміни літературної норми мовної одиниці.
І тому в межах норми співіснують мовні варіанти старого і нового в мові. Так у словниках українського літературного словосполучення розрізняють варіантіи:
акцентні (розплід і розплід; плугатар і плугатар; договір і договір; завжди і завжди);
фонематичні (врожай і урожай);
морфологічні (стіл, а в Р.в. стола і столу).
Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.
Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).
Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.
Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю.
Орфографічна норма - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники.
Граматична норма - це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу.
Літературна мова має дві форми вживання:
1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;
2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної. Норми літературної мови це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні.
Літературна мова це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів. За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.


РОЗДІЛИ СТИЛІСТИКИ ТА ЇХ ЗАВДАННЯ. ДЕФІНІЦІЯ СТИЛЮ.
Стилістика розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови, фігури та тропи.
Структура стилістики, як і кожної науки, зумовлюється її предметом, проблематикою, напрямами, аспектами і методами дослідження, головними завданнями та умовами дослідної роботи.
1. Загальна стилістика (теоретична стилістика, або теорія стилістики) визначає основні поняття і категорії її, предмет досліджень, теоретично обґрунтовує принципи і методи стилістичних досліджень. Вивчає:
універсальні стилістичні засоби мови, тобто ті, що є в багатьох мовах і мають спільні характеристики,
закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, ситуації і сфери спілкування, тобто загальне про функціональні стилі.
В предметі загальної стилістики поєднано два аспекти:
системно-структурний, що стосується будови і системи мови,
комунікативно-прагматичний, який охоплює функції мови, сферу її поширення в суспільстві і способи використання.
2. Стилістика мови вивчає, описує і кваліфікує наявні в структурі національної мови стилістичні засоби (морфеми, слова, словоформи, словосполучення, конструкції), тобто ті мовні одиниці і їх варіанти, які створюють можливість відбору потрібних для певного типу спілкування виражальних елементів.
Завдання стилістики мови встановити системи стилістичних протиставлень на кожному рівні мовної структури і кваліфікувати мовний матеріал відповідно до його стилістичних ознак (значень, забарвлень), тобто сформувати стилістичні парадигми. Стилістика мови вивчає, крім стилістичних засобів, становлення та історичний розвиток стилів і підстилів літературної мови, її різновидів і виражальних аспектів, специфіку колоритів.
3. В стилістиці мовлення досліджується функціонування стилів мови у різних видах діалогічного і монологічного мовлення, виявляється творча природа мови і мовця. У завдання стилістики мовлення входить і вивчення найтон-ших семантико-естетичних та емоційно-експресивних відмінностей між різними жанрами і суспільно зумовленими видами усного і писемного мовлення. Стилістика мовлення конкретизує, розширює стилістичну здатність мовних одиниць, породжує нові, додаткові конотації, що зумовлюються суміжністю однотипних чи контрастних мовних одиниць, і тільки постійно відтворюючись у мовленні, здобувають право перейти у стилістику мови.
4. Стилістика художньої літератури виділяється в окрему галузь стилістики тому, що художній стиль ширше, ніж інші функціональні стилі, охоплює і засоби мови (системи) і засоби мовлення (функціонування). До художнього стилю можуть вводитися компоненти інших стилів наукового, публіцистичного, офіційно-ділового, усно-розмовного. Він поєднує як загальномовне, так і творчо індивідуальне насамперед тому, що він антропоморфічний «олюднений».
Між стилістикою мови і стилістикою мовлення, як і між мовою та мовленням, існує діалектичний взаємозв'язок. Стилістика мови реально виявляється тільки у стилістиці мовлення. Вона «постачає» лексичний матеріал, граматичні форми та синтаксичні структури для їх конкретної реалізації в актах мовлення. У свою чергу, стилістика мовлення, відображаючи стихію живого мовлення, збагачує стилістику мови новими стилістичними елементами, є джерелом розвитку і вдосконалення стилів мови.
Текст як одиниця мовлення і його результат відображає у своїй організації насамперед мовленнєву системність конкретного стилю і через неї більш віддалено системність національної мови.
5. Стилістика ресурсів (неконтекстних мовних засобів) вивчає стилістично забарвлені засоби мови не тільки в тексті, а й поза контекстним використанням. Це традиційна стилістика, яка в основному прагнула до повного опису стилістичних засобів національної мови, тому її ще називають описовою стилістикою.
Вона вивчає ті мовні елементи, які стануть матеріалом для вибору і подальшого відбору мовних засобів у мовленні.
Процес відбору мовних засобів як етап мовленнєвої діяльності включає постійно взаємозмінні механізми ототожнення (пошук спільного, не зважаючи на відмінне, різне, всупереч відмінному) і протиставлення (пошук відмінного, різного, не дивлячись на спільне, схоже, всупереч спільному).
В центрі уваги описової стилістики, стилістики ресурсів мови є багата, розгалужена синонімія (і антонімія) мовних засобів різних рівнів лексичного, фразеологічного, словотворчого, морфологічного, синтаксичного.
6. Функціональна стилістика вивчає закономірності функціонування національної мови відповідно до потреб суспільства, ситуації спілкування, тобто функціональний аспект мови.
Особливу увагу приділяє використанню мови у різних типізованих сферах спілкування відповідно до виду суспільно-продуктивної діяльності та форм суспільної свідомості (наука, політика, право, мистецтво, виробництво, побут), тобто питанням визначення, формування і розвитку функціональних стилів літературної мови.
Функціональна стилістика вивчає:
функціональні стилі,
їх класифікацію
внутрішню жанрову диференціацію (функ-ціонально-стильові різновиди, підстилі),
мовленнєву системність стилів,
принципи відбору і закономірності поєднання мовних одиниць у стилі.
В сучасній лінгвістиці функціональна стилістика є основним, найперспективнішим напрямом розвитку стилістики. Вона поєднує в собі досягнення лінгвістичних наук, що вивчають структуру і систему мови (фонетика, лексикологія, граматика), і наук, що вивчають функціональний та естетичний аспекти мови (соціолінгвістика, психолінгвістика, риторика, поетика, історія мови, культурологія, комунікація).
7. Зіставна стилістика. Виявити спільне, загальне і національно-специфічне у стилістичній системі національної мови можна лише зіставленням її із стилістичними системами інших національних мов, насамперед найближчих, споріднених. Цим займаються зіставна і порівняльна стилістики. В процесі зіставлення стилістичних систем національних мов важливо не тільки знайти спільне і відмінне в стилістичних системах, а й виявити співвіднесеність спільного і національно-специфічного у кожній мові, їх питому вагу і функції у суспільній мовній практиці.
8. Порівняльна стилістика:
вивчає національне та інтернаціональне в стилістичних системах національних мов,
розкриває причини та обґрунтовує шляхи збільшення інтернаціонального лексичного (особливо термінологічного) фонду у національних мовах,
виявляє спільне і відмінне у формуванні функціональних стилів,
відзначає специфічні функціонально-стильові і жанрові різновиди, національні особливості мовленнєвих системностей функціональних стилів тощо.
9. Історична стилістика.
Вона вивчає:
формування і розвиток стилів упродовж усіх етапів розвитку національної мови,
динаміку розвитку виражальних одиниць,
часову і якісну зміну конотації,
хронологічно марковані стилістичні засоби.
Історична стилістика досліджує як історію сучасних стилістичних засобів національної мови, причини їх появи, основні етапи розвитку, так і стилістичні засоби минулих історичних епох у розвитку конкретної мови або споріднених мов. Стилістичні засоби мови в певні історичні періоди її розвитку мали свої норми вживання, основою яких були норми літературної і загальнонародної мови того періоду. Частина стилістичних елементів залишається стилістично виразною тільки у своїй епосі (сучасному мовцеві вони можуть бути й незрозумілі). Інша частина стилістичних засобів відходить у пасивний запас мови і лише вряди-годи використовується з певною стилістичною настановою. Проте й ці стилістичні засоби переходять у наступну епоху розвитку мови та можуть успішно в ній виконувати свої стилістичні функції.
10. Діалектна стилістика. До сфери діалектної стилістики відносять дослідження говіркового мовлення з погляду спеціального і доцільного вибору, використання, розподілу в ньому мовних одиниць носіями говору відповідно до функціонального призначення, комунікативної настанови, тобто діалектна стилістика вивчає стилістичне розшарування і диференціацію мовних одиниць у межах певного діалекту чи говірки.
Інший аспект діалектної стилістики полягає у з'ясуванні співвідношення літературної мови і діалектів (чи діалекту) та його впливу на формування літературної мови, вироблення її стилів, у вивченні стилістичної ролі діалектизмів у межах стилю, найчастіше художнього.
Місцева говірка міцно єднає людину з рідним краєм, родиною, звичаями. Тому й нині, в час повсюдного оволодіння в школі нормами літературної мови, діалекти живуть. Проте через різні історично-політичні причини на різних етнічно українських територіях вони перебувають не в однаковому співвідношенні з літературною мовою.
Нова українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських (південно-східних) говорів з незначним залученням елементів інших говірок. Тому специфічні північні та особливо південно-західні говірки набули стилістичної маркованості, їх елементи використовують у художніх творах як стилістичний засіб на тлі нормативних загальнонародних мовних одиниць.
11. Стилістика тексту. Спираючись на структурні принципи тексту, на конструктивні прийоми його організації (побудову), стилістика тексту вивчає:
як втілюється ідея і зміст твору в тканину тексту,
як це відбивається на особливостях композиції, організації мовного матеріалу,
який мовний матеріал стилістично значиміший для текстів цього типу,
які функції він виконує відповідно до змісту і цільової настанови.
Для стилістики тексту особливо важливим є дотримання основного методологічного принципу щодо діалектичної єдності форми і змісту як двох нерозривно пов'язаних і взаємно зумовлених сторін художнього або нехудожнього тексту.
12. Практична стилістика покликана навчити мовців добре володіти багатством виражальних засобів національної мови відповідно до мети, призначення, умов і сфери спілкування.
Практична стилістика національної мови це навчальна дисципліна, в якій розглядаються:
розглядаються загальні відомості про стилі мови і мовлення, про стилістичні норми,
вивчаються стилістичні засоби національної мови з їх смисловими та емоційно-експресивними оцінками,
вивчаються прийоми використання мовних засобів для правильної організації мовлення.
У стилістиці ресурсів (описовій) виділяються такі частини: фоностилістика, лексична стилістика, граматична стилістика.
13. Фоностилістика. Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє найдоцільніші способи використання природних і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення.
Фоностилістика відображає фоносемантичні зв'язки між словами в тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними).
Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової, мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на читача. Українська мова, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для словесного інструментування. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед них риму (гр. пуїішіоз ритм, такт, розмірність) співзвуччя, звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків.



КЛАСИФІКАЦІЯ СТИЛІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. 5=6
Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль.
Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний.
Кожний стиль має:
- сферу поширення і вживання (коло мовців);
- функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);
- систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень); - характерні ознаки (форма та спосіб викладу).
- підстилі, тобто різновиди.
Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю:
- ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень;
- логічна послідовність і доказовість викладу;
- об'єктивний аналіз;
- точність і лаконічність висловлювань;
- аргументація і переконливість тверджень;
- детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю
- монолог.
Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю:
- поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів;
- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація);
- наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі ріки; легені планетиліси);
- уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання);
- короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.
Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю:
- лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми);
- запровадження авторських новотворів;
- уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів);
- широке використання різноманітних типів речень.
Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють:
неформальне спілкування - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців.
формальне спілкування - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.
Основні мовні засоби:
емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори);
прості, переважно короткі речення;
часте використання займенників;
фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.
Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю
наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання;
головна частина, у якій розкривається зміст листа;
остання частина, де підсумовується написане,
іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:
- суто церковна термінологія і слова-символи;
- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);
- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, і за три дні збудую інший, нерукотворний);
- наявність архаїзмів (рече, воістину).
Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.
Офіційно-діловий стиль це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін.
Найважливіші риси, які визначають діловий стиль:
1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів:
а) об'єктивність змісту.
б) повнота інформації у стислій формі.
в) логічність і послідовність.
г) обґрунтованість.
д) нейтральний тон.
Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків.
2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації.
3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення.
4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні.
5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.
6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає).
7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).


РІЗНОВИДИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ МОВИ. 6=5
Стилістична система української мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Це мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й культури, освіти; нею користуються в засобах масової інформації, видавничій діяльності, буденному житті. Отже, сучасна українська літературна мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове розмежування, тобто поділ на функціональні стилі. Слово «стиль» багатозначне, воно походить від латинського stilus «паличка для письма». У літературі й у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також сукупність способів, прийомів, методів певної діяльності.
Функціональний мовний стиль це різновид літературної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.
Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.
Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.
Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.
Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку.
У художньому стилі, тобто в стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності, широкий вияв авторської індивідуальності.
Конфесійний стиль обслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви. Реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах, літературі релігійного характеру. Для цього стилю характерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь, використання непрямого порядку слів у реченні, емоційність.
Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні варіанти слів, короткі прості, неповні, еліптичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.
Кожен стиль має:
сферу поширення (коло мовців);
призначення;
систему мовних засобів;
стилістичні норми;
підстилі;
жанри реалізації.
Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах. Жанри це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та ін. ознаками. У межах кожного мовного стилю сформувалися й формуються власні різновиди підстилі, орієнтовані на досягнення конкретних завдань спілкування.




ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ, ЙОГО ПІДСТИЛІ, ОЗНАКИ ТА МОВНІ ЗАСОБИ. 7=8=9
Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, законів, актів, програм, постанов, резолюцій, протоколів та ін.
Офіційно-діловий стиль це сукупність мовних засобів, призначених для регулювання ділових стосунків, спілкування на державно-політичному, громадському, економічному рівні, у законодавстві, сфері управління адміністративно-господарською діяльністю (офіційно-ділова мовна сфера).
Один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах ХІ-ХІІ ст, українсько-молдавських грамотах, українських літописах.
Головні ознаки офіційно-ділового мовного стилю
1. Ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу актів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.
2. Відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).
3. Характеризується як зростаючою стандартизацією мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення перед означуваним; додаток після керуючого слова; обставинні слова якомога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).
4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.
Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру.
Підстилі офіційно-ділового мовного стилю.
Системи документації
В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:
1. Законодавчий використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
2.Дипломатичний використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
3.Юридичний використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.
4.Адміністративно-канцелярський використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.
Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його підстилі мають власну сферу застосування, межі якої визначаються метою й умовами ділового спілкування. Вони виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).
Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.



ПРИЗНАЧЕННЯ, ФУНКЦІЇ, СПЕЦИФІКА Й ХАРАКТЕРНІ РИСИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ. 8=7=9
Офіційно-діловий стиль (ОДС) функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.
Основне призначення регулювати ділові стосунки зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.
Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.
Мовленню у сфері управління притаманна низка специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.
Властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:
офіційний характер (незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому);
адресність інформації;
повторність (повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів);
тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація.
Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:
нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;
точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;
документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;
наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову;
сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.
Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою традиційною ознакою досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно діловий, залишається стислість, а також такі вимоги:
додержання основних загальномовних і функціонально-стилістичних мовних норм;
слова й вирази, що безпосередньо пов'язані з думкою, повинні стояти в тексті якнайближче;
дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і граматичного зв'язку між реченнями, що містять окремі судження;
вставні речення, застереження, супровідні твердження, усякі відхилення від основної думки повинні значно поступатися своїм обсягом перед викладом основної думки.
У результаті багатовікового розвитку в ОДС сформувалися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:
широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);,
наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);
обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;
синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;
наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;
чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);
до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).
ОДС має такі функціональні підстилі:
Законодавчий використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.
Дипломатичний використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.
Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:
між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;
між підприємствами, організаціями та установами;
між державою та приватними особами;
між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;
між приватними особами.
Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.
Адміністративно-канцелярський використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та регламентує:
службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування;
службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування;
службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки;
приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами.
Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, контрактах, заявах, автобіографіях, характеристиках, дорученнях, розписках та ін.



ПІДСТИЛІ Й ЖАНРИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ. 9=7=8
Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі (та їх жанри):
законодавчий (закони, укази, статути, постанови);
дипломатичний (міжнародні угоди конвенції, повідомлення комюніке, звернення ноти, протоколи);
адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).
Законодавчий підстиль складають документи, які виконують настановчо-регулювальну функцію в державному і суспільному житті, утверджують обов'язкові правові норми: декрети, закони, кодекси, конституції, укази, постанови, рішення. Мова цих документів, хоч і насичена юридичною термінологією, ускладненими синтаксичними конструкціями з відокремленням, підрядністю, повинна бути доступною і зрозумілою кожному громадянинові держави, бо всі мають однакове конституційне право на таку законодавчу інформацію.
Дипломатичний підстиль обслуговує дипломатичну службу, контакти Української держави з іншими державами, міжнародним співтовариством і всесвітніми організаціями. Цей підстиль характеризується специфічною лексикою, термінологією, серед якої чимало запозичень, та своєрідними формулами дипломатичної ввічливості.
До дипломатичних належать:
організаційно-регулюючі документи (конвенція, пакт, угода, протокол про наміри);
організаційно-впливові документи (декларація, нота, вербальна нота, міжнародна заява);
інформативно-описові документи (меморандум, комюніке).
Адміністративно–управлінський підстиль, як кровоносна система, забезпечує зв'язок усього управлінсько-виконавчого апарату держави між його внутрішніми підрозділами і кожним громадянином держави. Він єдиний з підстилів активно доходить до кожного члена суспільства, як і розмовний стиль, особливо нині, коли Україна стає правовою державою.
Серед адміністративно-управлінської документації виділяють:
розпорядчу (наказ, постанова, рішення, резолюція, розпорядження);
організаційну (договір, інструкція, статут, штатний розпис, тарифікація);
інформаційно-довідкову (автобіографія, заява, звіт, план,
характеристика, інформація, довідка).
За строком зберігання визначають короткотермінові (до 10 років) і тривалого часу зберігання (понад 10 років) документи.
За секретністю чи відсутністю її документи бувають: секретними, для службового користування і звичайними.
За надходженням документи називають зовнішніми або внутрішніми (ті, що складаються в організації).
Документи, що стосуються особи, є її особистими, а ті, що стосуються роботи, службовими.
Для офіційно-ділового стилю основною є функція повідомлення громадянам, установам і організаціям законів, постанов, розпоряджень, угод та іншої офіційної інформації, що виникає і вступає в дію чи виводиться з обігу на всіх рівнях державного, суспільного, громадського і виробничого життя.
Положення, висловлене М. Брандес, про те, що в межах однієї предметної галузі функціональний стиль «уніфікує тип функціонування, тип поведінки кожного мовного жанру», найповніше підтверджується саме характером офіційно-ділового стилю: «Офіційно-діловий стиль керує (управляє) вибором і комбінуванням мовних засобів для оформлення змісту (висловлення, спілкування) у сфері суто офіційних людських взаємовідношень, а саме у сфері правових відношень і управління».
Традиційно, як і інші дослідники, відзначаючи книжний характер і писемну форму офіційно-ділового стилю, М. Брандес логічно продовжує: «... він не є мовою регулярного масового спілкування. Крім того, він комунікативне односторонній: це мова повідомлення, а не спілкування, Його сприймають, але дуже рідко відтворюють, і ним не говорять». На наш погляд, зауваження «ним не говорять» є дуже суттєвим для характеристики офіційно-ділового стилю: його використовують, він - засіб: системний, кодовий, схематичний.
Хоча офіційно-діловий стиль прийнято називати книжним, писемним, бо основними його текстами є офіційні папери, що мають статус документів, проте він має і усну форму вияву (переговори на різних рівнях державної і громадської влади, офіційні зустрічі, ділові розмови, прийоми громадян тощо).
До специфічних рис офіційно-ділового стилю відносять імперативність, розпорядність, регламентованість, непроникність. Це означає, що зміст документів є обов'язковим до виконання для тих, кому вони адресуються, у певних межах і регламентах; самі документи чітко відокремлені від інших текстів і непроникні для їх елементів.
Для офіційно-ділового стилю, як і наукового, характерні точність, однозначність, логічність викладу змісту. Однак у науковому стилі ці риси служать об'єктивності й доказовості змісту, а в офіційно-діловому вони мають забезпечувати дотримання адресатами правових норм, їх волевиявлення, містити в собі наказовість і розпорядність.
З художнім стилем офіційно-діловий перебуває в повній опозицій і за сферою дії, і за призначенням та функціями (в офіційно-діловому стилі повідомлення і волевиявлення, у художньому образне відтворення дійсності та естетичний вплив), і за добором виражальних засобів (в офіційно-діловому стилі однозначний термінологічний лексикон, стійкі словосполучення, у художньому полісемія, синонімія, експресивний синтаксис).
Вплив художнього стилю на офіційно-діловий виявляється через норми літературної мови, які формуються у своїй основній масі переважно в художньому стилі і потім сприймаються всіма стилями, насамперед офіційно-діловим.
На початковому етапі формування ділового стилю помітний сильний вплив розмовної мови, тому що влада прагнула донести свої розпорядження до багатьох верств людності й широко використовувала елементи живого мовлення, чого не було, наприклад, у конфесійному стилі.
В часи, коли український народ був позбавлений державності і не мав своїх владних структур, ділове письменство зберігалося в історичних пам'ятках попередніх періодів, продовжувало виробляти свої засоби в надрах інших стилів, зокрема в художньому стилі, публіцистиці, епістоляріях української еліти.
З розвитком документалістики й законодавства документалізуються і мовні засоби, термінологізується лексика, усталюються словосполучення і закріплюються як маркери офіційно-ділового стилю.


ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Необхідність у складанні документів виникла одночасно з появою писемності. Більше того, вважають, що саме початкова потреба у складанні різноманітних документів викликає появу писемності як засобу фіксації і збереження державної і приватної документації.
Після прийняття християнства в східних слов'ян з'явилася книжна старослов'янська мова. Вона насамперед обслуговувала церкву і всі потреби суспільства, пов'язані з освітою наукою, діловодством, законодавством, релігією і філософією. Однак на побутовому рівні, в художній літературі зустрічаються елементи живої мови, про що свідчить література XVI ст.
Літературна мова Київської Русі була успадкована східнослов'янськими мовами, в тому числі й українською.
У XIV XVI ст. склалася лексична, фонетична і граматична системи мови української народності, але роль літературної мови, мови офіційних документів і листування за традицією виконувала книжна мова Київської Русі, в яку проникали елементи живої розмовної мови місцевого населення.
У XIVXV ст. в Україні існувало тільки три сфери застосування літературної мови: церковнорелігійна література, актово-урядове письменство і літописання. Лінгвістичною основою церковнорелігійної літератури була церковнослов'янська (слов’яно-руська) мова. У світському вжитку в XIV XV ст. існували лише такі різновиди літературної української мови, як канцелярсько-урядова мова (мова українських грамот), що культивувалась у литовських князівських канцеляріях (український варіант "руської мови"), та мова літописів. Протягом кінця XVI першої половини XVII ст. в українській мові формуються стилі публіцистичної мови (мови полемічної літератури і творів І.Вишенського, З.Копистенського, спрямованих проти польських феодалів і єпископів-уніатів), художньої мови (мова віршів Герасима Смотрицького, Памви Беринди та ін.), наукової мови, мови літописної літератури (Густинського, Львівського, Межигірського, Острозького й Київського літописів) і актово-урядової, документальної мови (мова актових книг міських урядів різних українських міст на зразок Житомирської книги 1582 1588рр.)
Застосування офіційно-ділового стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої, але й пізніше протягом XVII і першої половини XVIII ст., не пориваючи зв'язку з попередніми традиціями, набувала все більшого поширення й досконалості ділова актова мова (актові книги Полтавського, Бориспільського й Пирятинського міських урядів XVII ст., листування гетьманської та полкових і сотенних канцелярій, Запорозької Січі тощо).
За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колонізація, викорінювання всього східнослов'янського. Мова ділових паперів Богдана Хмельницького, канцелярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі з включенням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів із тогочасної усної мови. Саме цей різновид літературної мови, особливо після запровадження "гражданського" алфавіту, став основним і все ширше використовувався в усіх ділянках суспільного життя в Україні. Але приєднання до Росії, скасування гетьманства поклало край відродженню української державності. Безправність українського народу в колишній царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині позбавляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розвивати такі свої стилі, як офіційно-діловий, науковий, публіцистичний.
Лише після возз'єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР почався розквіт української культури, українська літературна мова під впливом давно сформованих стилів російської літературної мови виробила власні функціональні стилі для всіх галузей різноманітної мовної практики.
Із перетворенням України в самостійну державу вперше в її історії підготовка національних кадрів стала власною справою українського народу. Відродження освіти, її докорінне реформування не тільки визначають відтворення інтелектуального потенціалу нації, піднесення вітчизняної науки до рівня світових стандартів, а й мають стати основою розбудови держави та демократизації суспільства в Україні.
Ділове спілкування донаціональної і національної доби не можна розглядати ні як певний вид мовлення, ні як власне ділове спілкування. У цьому зв'язку доречно згадати зауваження Д.С.Лихачова про те, що літературні й ділові жанри не були відділені один від одного непроникною стіною, що на перших порах ділові звіти послів були літературно-публіцистичними творами у справжньому розумінні цього слова.
Обстеження ділової мови (договірних грамот, купчих, закладних, дарчих та інших), мови дипломатичних документів, зокрема канцелярії Богдана Хмельницького, свідчить про вироблення певних трафаретів зачинів і завершень, а також специфічна термінологія, яка ввійшла до нас і які успадкувала сучасна українська офіційно-ділова мова, здобутки давньої української мови не були повністю втрачені.
Ділова мова, що сформувалася в радянський період, орієнтувалася й на кращі зразки революційно-демократичної художньої літератури, яка навіть за найнесприятливіших умов свого життя політичні заборони української мови в дореволюційній Росії продовжувала не лише існувати, а й розвиватися, виробляти свої норми і стилістичні різновиди.



ЛЕКСИКА ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Офіційно-діловий стиль вживається в офіційно-діловій сфері суспільного життя: у ділових листах, у діловодстві, у юридичній та законотворчій практиці.
Мета офіційно-ділового стилю інформативність та чіткість викладення цієї інформації. Звичайною формою офіційно-ділового стилю є монолог.
В офіційно-діловому стилі завжди присутній попередній відбір мовного матеріалу. Також вироблена система норм і правил заповнення та складання документів, вона викладена у спеціальних нормах і наказах.
Офіційно-діловий стиль має свої жанри: устав, протокол, акт, кодекс, доручення, судовий вирок, резюме, розписка, інструкція, наказ, об'ява.
В офіційно-діловому стилі використовуються нейтральні мовні одиниці, певна ділова термінологія і фразеологія. Більшість слів реалізують свої прямі значення. Широко використовуються стандартні мовні формули (чинне законодавство, звіти подавати щомісячно), складні й складені прийменники й сполучники, віддієслівні іменники (подання, клопотання), складні розгорнуті речення (з огляду на те, що...). В офіційно-діловому стилі зазвичай є неприпустимим використання будь-яких експресивних мовно-стильових прийомів і засобів.
Офіційно-діловий стиль потребує максимально точного викладення думки, це має запобігти подвійному або неточному різнобічному тлумаченню змісту документів. Лексика офіційно-ділового стилю є термінологізованою за рахунок спеціальних сталих виразів та термінів: дипломатичних, юридичних, законотворчих, суспільно-політичних.
У складі лексики офіційно-ділової мови виділяють такі ряди:
1) загальномовну, або міжстильову лексику та фразеологію: батько, брат, будувати, вести, відданість, вірність, мало, молодий, писати тощо;
2) напівтерміни й терміни різних галузей науки й виробництва залежно від сфери обслуговування: вина, витрати, злодійство, кошторис, крадіж, скарга, суд, табель тощо;
3) власне офіційно-ділову лексику та фразеологію. Це специфічні усталені формули зачину, вислови-кліше, що започатковують виклад у плані пояснення мети чи наміру спілкування, а саме: відповідно до, з метою, з огляду на, на виконання та ін., назви документів, що репрезентують номенклатуру ділового стилю: акт, грамота, декрет, декларація, закон, заповіт, заява, лист, угода, указ тощо, й номенклатурні позначення, зокрема назви держав, установ, організацій законодавчої та виконавчої влади, устаткування, різних частин машин, пристроїв, інструментів, напр.: Наркомос, дитячі ясла, трудшкола, профшкола, МТС (машинно-тракторна станція) тощо.
Професійна лексика та терміни в ділових паперах.
Професіоналізмами - слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії. Професійні слова це назви понять певної галузі виробництва, роду занять тощо. Значна частина професіоналізмів - неофіційні розмовні замінники термінів.
Професіоналізми утворюються різними шляхами:
завдяки вживанню слова загальнонародної мови у спеціальному значенні
шляхом усічення основ слів на зразок кібер (кібернетик), термояд (термоядерна реакція); скороченням слів та словосполучень: мех-мат (механіко-математичний факультет), юрфак (юридичний факультет)
через зміни в наголошенні слів: атомний, компас, рапорт.
звичайна потреба професіоналів визначити деталі виробничого процесу чи виробу призводить до появи фахових назв, наприклад: дно - нижня частина виробу, машина - комп'ютер.
шляхом заміни деяких граматичних законів літературної мови. Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та речовинних назв у множині: масла, жири, солі, сталі.
Найчастіше Професіоналізми вживаються в усному неофіційному мовленні людей певної професії. У ділових паперах їх слід уникати, вони можуть викликати непорозуміння, ускладнювати ділові стосунки. Мета професіоналізмів - спростити спілкування.
Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Термін - це не лише найменування предмета, явища чи поняття, а й їх точне визначення. Значення терміна фіксують державні стандарти, словники, довідники. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні, юридичні, технологічні, математичні, економічні та ін. Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя: аналіз, синтез, держава, проблема, машина, право. Терміни позбавлені образності, експресивно-стилістичного забарвлення.
До термінів у діловодстві ставляться такі вимоги:
1) термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі акта (документ), акта (дія); рахунка (документ), рахунку (дія); обіг (а не оборудка);
2) термін повинен вживатися з одним (закріпленим у словнику) значенням (сальдо - різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу; дебітор боржник, юридична або фізична особа, яка має грошову заборгованість підприємству, організації, установі);
3) при користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (акт - актувати, а не активування, спонсор - спонсорський, а не спонсорний; споживчі товари, а не споживацькі, позика - позиковий і позичка позичковий;).
Іншомовна лексика в ділових паперах
Іншомовні слова - це слова запозичені з різних мов. До міжнародних належать фінансові терміни, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет).
При використанні іншомовних слів слід пам'ятати:
1) вживати іншомовне слово в тому разі, коли немає в українській мові відповідника (франко-борт, акцепт, кредит, баланс);
2) запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів - запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт - це гранична норма, то лімітуються не витрати, а кошти;
3) не вживати в одному тексті власне українське слово й іншомовне (координувати - погоджувати, екстраординарний - особливий, фіксувати ~ записувати, лімітувати обмежувати, прерогатива - перевага, симптом - ознака);
4) при виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс - обслуговування: сервіс це будь-яке обслуговування, а обслуговування - побутових потреб населення). Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в діловому документі диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.



ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ДОКУМЕНТ». 12=14
Поняття про документ. Спільні риси документів
Документ (лат. доказ) – це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища дійсності та розумову діяльність людини.
Такі документи в Україні відомі з часів формування державності (Київської Русі). Це літописи, актові книги, угоди та ін. Документи, що є сьогодні, - невід’ємний атрибут державного життя.
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовують в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об’єктом дослідження різних наукових дисциплін, тому поняття «документ» багатозначне і залежить від того, у який галузі й для чого він використовується.
Документ – основний вид ділового мовлення. Він фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об’єктивність.
Документ – це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.
Документ це передбачена законом матерiальна форма отримання, зберiгання, використання i розповсюдження iнформацiї шляхом фiксацiї її на паперi, магнiтнiй, кiно-, вiдео-, фотоплiвцi, на електронних або iнших носiях.
Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.
Будь-який документ має певнi функції:
iнформацiйну,
соцiальну,
комунiкативну,
культурну;
спецiальнi на управлiнську, правову, функцiю iсторичного джерела, функцiю облiку.
Господарська дiяльнiсть вiдбивається в документах, за допомогою яких фiксуються на вiдповiдних носiях усi дiї та подiї, якi вiдбуваються у суб’єкта господарювання. З цiєї позицiї документ розглядають як засiб закрiплення рiзними способами на спецiальному матерiалi iнформацiю про факти, подiї, явища об’єктивної дiйсностi i розумової дiяльностi людини.
Документи мають правове значення, оскiльки вони є засобом засвiдчення та доведення певних фактiв. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. В управлiнськiй дiяльностi документ виступає як предмет i як результат працi. Так, планування відбувається за допомогою різних планів; облік – у вигляді складання й обробки статистичної бухгалтерської та оперативно-технічної документації; інструктування – шляхом видання інструкцій, методичних вказівок; контроль – збиранням відомостей (письмово) і виданням вказівок тощо.
Сукупнiсть взаємопов’язаних документiв, що застосовуються у певнiй сферi дiяльностi, становить систему документацiї. Нинi дiють унiфiкованi системи. Однiєю з найпоширенiших є органiзацiйно-розпорядча документацiя (ОРД), котра застосовується в оформленнi управлiнських рiшень.
Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Як носiї iнформацiї вони сприяють полiпшенню внутрiшньої органiзацiї будь-якого пiдприємства чи установи, є пiдсгавою для прийняття рiшень, узагальнень, довiдково-пошукової роботи.
Документація використовується як спосіб і засіб реалізації функцій, покладених на управлінський апарат.
Документи повиннi вiдповiдати таким вимогам, як придатнiсть до тривалого зберiгання, максимальна наочнiсть тощо. Наукова дисциплiна, яка вивчає структуру i властивостi документальної iнформацiї, розвиток форм документiв, методи i засоби автоматизованого оброблення, зберiгання, пошку i використання їх, називається документалiстикою.


ФОРМУЛЯР-ЗРАЗОК ДОКУМЕНТА. ПОНЯТТЯ ТАБУЛЯЦІЇ ТА ДОВЖИНИ РЕКВІЗИТУ. ПОНЯТТЯ БЛАНКА ДОКУМЕНТА. 13=15=16
Формуляр документа
Документи з високим рівнем стандартизації створюють за затвердженою формою, тобто відповідно до формуляра-зразка.
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром.
Формуляр-зразок це модель побудови однотипних документів. Він передбачає такі реквізити та їх розташування в організаційно-розпорядчих документах:
1) державний герб;
2) емблема організації чи підприємства;
3) зображення державних нагород;
4) код установи, організації, підприємства;
5) код форми документа;
6) назва міністерства або відомства (вищої організації або замовника);
7) повна назва організації, установи чи підприємства автора документа;
8) назва структурного підрозділу;
9) індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону, факсу, номер рахунка в банку;
10) назва виду документа;
11) дата;
12) індекс;
13) посилання на індекс та дату вхідного документа;
14) місце складання або видання;
15) гриф обмеження доступу до документа;
16) адресат;
17) гриф затвердження;
18) резолюція;
19) заголовок до тексту;
20) відмітка про контроль;
21) текст;
22) відмітка про наявність додатка;
23) підпис;
24) гриф узгодження;
25) візи;
26) печатка;
27) відмітка про засвідчення копій;
28) прізвище виконавця та номер його телефону;
29) відмітка про виконання документа й направлення його до справи;
30) відмітка про перенесення .відомостей на машинний носій;
31) відмітка про надходження.
Розрізняють два основні види формулярів з поздовжнім і кутовим розміщенням реквізитів. У різних типах документів склад реквізитів неоднаковий. Він залежить від змісту, призначення і способу обробки документа. Кожному реквізиту відведене певне місце. Це робить документи зручними для. зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.
Формуляр-зразок ОРД визначає робочу площу та береги документа.
Робоча площа документа - це площа уніфікованої форми чи бланка документа, призначена для заповнення основними реквізитами.
Береги документа - це площі, призначені для закріплення документа в технічних засобах зберігання, а також для нанесення спеціальних позначок та зображень.
ГОСТ 6.38- 90 (відповідно до ГОСТ 9327- 60 «Бумага и изделия из бумаги. Потребительские форматы») встановлює два формати паперу для виготовлення службових документів: А4 (210 х 297 мм) та А5 (210 х 148 мм).
У ГОСТ 6.38-90 встановлено такі розміри берегів формуляра-зразка:
лівого - 20 мм (8 пробілів);
правого - не менше ніж 8 мм (3-4 пробіли);
верхнього - не менше ніж 10 мм (3-4 інтервали);
нижнього - не менше ніж 8 мм (2-4 інтервали).
Однак на практиці здебільшого дотримуються розмірів берегів відповідно до старого ГОСТ 6.39- 72 «Унифицированные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Формуляр-образец»:
лівого - 35 мм (13 пробілів);
правого - не менше ніж 8 мм (3-4 пробіли);
верхнього - 20 мм (4- 5 інтервалів);
нижнього - не менше ніж 19 мм (для формату А4); не менше ніж 16 мм (для формату А5).
Лівий берег призначено для нанесення реквізитів 2, 20, а також для закріплення документа в технічних засобах зберігання; правий берег - це резерв, залишений задля збереження тексту документа; верхній берег призначено для проставляння сторінок, нанесення реквізитів 1, 4, 5; нижній - для нанесення реквізитів 29, 30, 31.
Якщо документ оформляють також і на звороті аркуша (термін зберігання такого документа має становити не більше ніж 3 роки), то лівий і правий береги на звороті відповідно міняються місцями (лівий - 8 мм, правий - 20 мм), а верхній і нижній - залишаються без змін.
У документах, що виготовляються на аркушах формату А4 і змістова частина яких має вигляд табличних форм, допускається розміщення основних реквізитів паралельно довгій стороні аркуша.
Оформляючи конкретний документ, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.
Для документів з високим рівнем стандартизації друкарським або іншим способом виготовляють бланки, які містять трафаретний текст.
Бланк це друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять постійну інформацію. Бланки заповнюють конкретними відомостями. Найпоширенішими є бланки актів, довідок, наказів, протоколів, листів.
Трафаретний текст це дослівне відтворення постійної інформації однотипної групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа.
Застосування бланків під час складання документів підвищує культуру ділового спілкування, надає інформації офіційного характеру.




КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ. 12=14
Документ це передбачена законом матерiальна форма отримання, зберiгання, використання i розповсюдження iнформацiї шляхом фiксацiї її на паперi, магнiтнiй, кiно-, вiдео-, фотоплiвцi, на електронних або iнших носiях.
Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.
Документ має правове й господарське значення, є писемним доказом, джерелом різних відомостей довідкового характеру.
Спільні риси документів:
Кожен документ укладається повноважним органом або особою відповідно до її компетенції. Занесення до документа відомостей, що виходять за коло повноважень відповідного органу, робить документ недійсним.
Документ не повинен суперечити чинному законодавству.
Документ повинен бути достовірним. Важливо, щоб інформація, вміщена в ньому, була повною й доцільною, а формулювання – лаконічними, але точними й такими, що не допускають різночитань. Основне завдання укладача – гранично чітко відбити відомості, які мають правову силу.
Усі документи складаються за певним зразком, дотримання якого обов’язкове для всіх.
Правильно складений є той діловий папір, який написаний мовою офіційно-ділового стилю.
Уніфікованість, стандартність ділових паперів закріплена не лише мовною традицією, а й законом - державним стандартом.
Кожний документ складається з окремих елементів, які звуться реквізитами.
Основними реквізитами документів є:
зображення Герба України;
емблема установи, підприємства тощо;
зображення урядових нагород;
коди;
найменування міністерства (відомства);
назва структурного підрозділу;
адресат;
резолюція;
гриф затвердження;
індекс підприємства зв’язку, поштова й телеграфна адреси, номер телефону й факсу, номер рахунку в банку;
назва виду документа;
дата;
індекс;
посилання на дату та індекс вхідного документа;
місце складання або видання;
відмітка про контроль;
заголовок до тексту;
текст;
відмітка про наявність додатків;
підпис;
гриф погодження;
відмітка про завірення копії;
візи;
печатка;
відмітка про виконання документа й відсилання його до справи;
відмітка про надходження.

Класифікація документів. Формуляр документа

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони – писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.
Види документів визначають за такими ознаками:
найменуванням – заява, лист, довідка, інструкція, акт і т. д.
походженням – службові (офіційні) й особисті
місцем виникнення – внутрішні та зовнішні
призначенням – організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, щодо особового складу
напрямком – вхідні й вихідні
формою – стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні)
за строками виконання – звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові
ступенем гласності – секретні й несекретні
стадіями створення – оригінальні, копії й виписки, дублікат
строками зберігання – постійного, тривалого (понад 10 років) і тимчасового (до 10 років) зберігання
технікою відтворення – рукописні й відтворені механічним способом
носієм інформації – оформлення на папері, диску, фотоплівці, перфострічці
за структурними ознаками – стандартні й нестандартні
Документи за різними ознаками поділяють на групи:
За спеціалізацією: Загальні
З адміністративних питань
Спеціалізовані з фінансових, комерційних питань тощо.
За призначенням: Організаційні
Розпорядчі
Обліково-фінансові
Господарсько-договірні
Щодо особового складу
Інформаційні
За походженням: Службові (офіційні)
Особисті
За місцем виникнення: Внутрішні
Зовнішні
За джерелами виникнення: Первинні
Вторинні
За напрямком: Вхідні
Вихідні
За формою: Стандартні (типові)
Індивідуальні (нестандартні)
За складністю: Прості (односкладні)
Складні
За стадіями створення: Оригінали
Копії
За технікою відтворення: Рукописні
Відтворені механічним способом
За терміном виконання: Звичайні безстрокові
Термінові
Дуже термінові
За терміном зберігання: Постійного зберігання
Тривалого зберігання (понад 10 років)
Тимчасового зберігання (до 10 років)
За секретністю: Загальні
Для службового користування
Секретні (таємні)
Цілком секретні
За найменуванням: Заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, протоколи та ін.


СКЛАД РЕКВІЗИТІВ.
13=15=16
Реквізити - це сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.
Державний герб - розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.
Емблема організації чи підприємства - розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.
Зображення державних нагород - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині документа.
Код підприємства, установи, організації - розташовується у верхньому правому кутку.
Код форми документа - розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.
Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині сторінки.
Повна назва установи, організації або підприємства - автора документа - розташовується у верхньому лівому кутку. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.
Назва структурного підрозділу - розташовується у верхньому лівому кутку. Дозволяється друкувати машинописним способом.
Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, номер телефону, факсу, номер рахунку в банку - розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: 252030; м.Київ, вул.Пирогова,9, т.22 1-99-33. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунку у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО №321 518.
Назва виду документа - розташовується зліва або посередині сторінки. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу.
Дата - документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складений не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 1996 р.) або цифровим - трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік - 17.06.96 (тобто 17 червня 1996 року). У документах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом.
Індекс - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, друга - номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя - порядковий номер за журналом обліку. Наприклад: № 02-10/36, де 02 - шифр структурного підрозділу; 10 - номер справи, документа; 36 - реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії.
Посилання на індекс та дату вхідного документа - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад: на N° 02-10/135 від 01.03.96, де 02 - індекс структурного підрозділу; 10 - номер справи за номенклатурою; 1 35 - порядковий номер.
Місце укладання чи видання - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ.
Гриф обмеження доступу до документа - розташовується з правого боку під кодом - форми. Записується з середини рядка "для службового користування", "секретно", "цілком секретно".
Адресат - розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Кожний елемент - назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса - пишеться з середини нового рядка з великої літери. Якщо документ адресовано до установи, то поштова адреса вказується після назви установи, структурного підрозділу й прізвища службової особи; коли приватній особі - тоді перед її прізвищем.
Наприклад:
Друкарня "Преса 252030, м.Київ,
України" вул.Пирогова,
Головному ре- 12, кв. 6
дакторові Никонову М.П.
Романову В.О.
Гриф затвердження - розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження - спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження:
- слово ЗАТВЕРДЖУЮ;
- назва посади;
- особистий підпис;
- ініціали та прізвище особи, що затвердила документ,
- дата затвердження.
Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ
директор школи
(підпис) JLC. Семенова.
07.10.96
Резолюція - розміщується у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів: - прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; - вказівка про порядок у характері виконання документа; - термін виконання документа; - особистий підпис керівника; - дата. Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні, підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, наведена в резолюції першою.
Заголовок до тексту - друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею документа і, як правило, починається з прийменника "про", має бути лаконічним і точним, з максимальною повнотою розкривати зміст документа.
Відмітка про контроль - розташовується з лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа, її проставляють за формою "К" або "Контроль".
Текст - складається з таких логічних елементів: - вступу; - доказу; - закінчення. Розташовується по всій ширині сторінки (від поля до поля).
Відмітка про наявність додатка - розташовується ліворуч у верхній половині сторінки. Є два способи оформлення додатків:!) якщо документ має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це оформляють так:
Додаток: на 2 стор. у 3 прим.:
2) якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із зазначенням кількості сторінок у кожному додатку й кількість їх примірників:
Додаток: "Проект реконструкції ділянки" на 5 стор. у 2 прим.
Якщо додаток залишається у справі, то зазначається:
Додаток: на 2 стор. лише адресатові.
При великій кількості додатків окремо складається їх список, а в самому документі після тексту зазначається:
Додаток: відповідно до списку на 7 стор.
Підпис - Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять:
- зазначення посади (з лівого боку);
- підпис (з правого боку);
- ініціали й прізвище особи, що
підписала документ (праворуч).
Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються одна під одною у послідовності, що відповідає займаній посаді. Якщо документ підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підписи розташовуються на одному рівні:
Директор Директор
с/ш №277 с/ш№282
/підпис/ /підпис/
Л.С.Семенова Ю.Ю.Некрасов
Розшифрування підпису в дужки не береться.
Гриф узгодження - Розрізняють дві форми узгодження документів - внутрішнє (з підрозділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з підвідомчими та непідвідомчими організаціями). Гриф узгодження ставиться на зовнішній формі. Цей реквізит складається із:
- слова "УЗГОДЖЕНО";
- назви посади службової особи (включаючи назву установи), з якою узгоджується документ;
- особистого підпису;
- його розшифрування;
- дати.
Грифи узгодження розташовуються нижче від реквізиту "ПІДПИС" або на окремій сторінці.
Наприклад:
УЗГОДЖЕНО:
Директор с/ш № 246
/підпис/ К.С. Кущаєва
01.09.96
Віза - Внутрішнє узгодження проекту документа - це його візування. Віза складається з:
- особистого підпису особи, що візує,
- дати.
У разі потреби зазначається посада особи, що візує, і розшифровується її підпис (зазначаються ініціали і прізвище):
Завідувач кафедри (підпис) Б.М.Сайко
28.08.96
Невеликі зауваження (1 - 2 рядки) розташовуються перед візою. При внутрішньому узгодженні візи ставляться на першому примірнику документа, а листи чи інші вихідні документи візуються на примірнику, який лишається в установі.
Печатка - печатка прикладається до документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки, та інших. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів при їх розсиланні, до довідок з місця роботи і т.д.
Відмітка про засвідчення копій - у правому верхньому кутку пишеться слово "копія"; під реквізитом "підпис" слово "правильно"; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. При потребі підпис завіряється печаткою.
Прізвище виконавця та номер його телефону - цей реквізит обов'язковий на вихідних документах (листах, довідках, висновках). Складається з: - прізвища виконавця; - номера його службового телефону. Вони ставляться в нижньому лівому кутку зворотнього або лицьового боку останньої сторінки документа.
Відмітка про виконання документа й направлення його до справи - цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа і містить у собі такі дані: - стислу довідку про виконання; - слова "ДО СПРАВИ" та номер справи, до якої має бути підшитий документ, - дату скерування документа до справи; - підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.
Відмітка про перенесення даних на машинний носій - розміщується після тексту в нижній частині документа. Містить:
- запис "Інформація перенесена на машинний носій";
- підпис особи, відповідальної за перенесення даних;
- дату перенесення.
Відмітка про надходження - містить:
- скорочену назву організації, що отримала документ,
- дату його надходження.
Ця відмітка робиться від руки чи за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить:
- назву організації;
- дату надходження;
- індекс документа.
Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі лівої сторінки документа.


ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТІВ У ДОКУМЕНТАХ. 13=15=16
Реквізити - це сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.
Державний герб - розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.
Емблема організації чи підприємства - розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.
Зображення державних нагород - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині документа.
Код підприємства, установи, організації - розташовується у верхньому правому кутку.
Код форми документа - розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.
Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині сторінки.
Повна назва установи, організації або підприємства - автора документа - розташовується у верхньому лівому кутку. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.
Назва структурного підрозділу - розташовується у верхньому лівому кутку. Дозволяється друкувати машинописним способом.
Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, номер телефону, факсу, номер рахунку в банку - розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: 252030; м.Київ, вул.Пирогова,9, т.22 1-99-33. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунку у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО №321 518.
Назва виду документа - розташовується зліва або посередині сторінки. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу.
Дата - документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складений не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 1996 р.) або цифровим - трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік - 17.06.96 (тобто 17 червня 1996 року). У документах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом.
Індекс - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, друга - номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя - порядковий номер за журналом обліку. Наприклад: № 02-10/36, де 02 - шифр структурного підрозділу; 10 - номер справи, документа; 36 - реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії.
Посилання на індекс та дату вхідного документа - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад: на N° 02-10/135 від 01.03.96, де 02 - індекс структурного підрозділу; 10 - номер справи за номенклатурою; 1 35 - порядковий номер.
Місце укладання чи видання - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ.
Гриф обмеження доступу до документа - розташовується з правого боку під кодом - форми. Записується з середини рядка "для службового користування", "секретно", "цілком секретно".
Адресат - розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Кожний елемент - назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса - пишеться з середини нового рядка з великої літери. Якщо документ адресовано до установи, то поштова адреса вказується після назви установи, структурного підрозділу й прізвища службової особи; коли приватній особі - тоді перед її прізвищем.
Наприклад:
Друкарня "Преса 252030, м.Київ,
України" вул.Пирогова,
Головному ре- 12, кв. 6
дакторові Никонову М.П.
Романову В.О.
Гриф затвердження - розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження - спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження:
- слово ЗАТВЕРДЖУЮ;
- назва посади;
- особистий підпис;
- ініціали та прізвище особи, що затвердила документ,
- дата затвердження.
Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ
директор школи
(підпис) JLC. Семенова.
07.10.96
Резолюція - розміщується у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів: - прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; - вказівка про порядок у характері виконання документа; - термін виконання документа; - особистий підпис керівника; - дата. Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні, підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, наведена в резолюції першою.
Заголовок до тексту - друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею документа і, як правило, починається з прийменника "про", має бути лаконічним і точним, з максимальною повнотою розкривати зміст документа.
Відмітка про контроль - розташовується з лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа, її проставляють за формою "К" або "Контроль".
Текст - складається з таких логічних елементів: - вступу; - доказу; - закінчення. Розташовується по всій ширині сторінки (від поля до поля).
Відмітка про наявність додатка - розташовується ліворуч у верхній половині сторінки. Є два способи оформлення додатків:!) якщо документ має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це оформляють так:
Додаток: на 2 стор. у 3 прим.:
2) якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із зазначенням кількості сторінок у кожному додатку й кількість їх примірників:
Додаток: "Проект реконструкції ділянки" на 5 стор. у 2 прим.
Якщо додаток залишається у справі, то зазначається:
Додаток: на 2 стор. лише адресатові.
При великій кількості додатків окремо складається їх список, а в самому документі після тексту зазначається:
Додаток: відповідно до списку на 7 стор.
Підпис - Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять:
- зазначення посади (з лівого боку);
- підпис (з правого боку);
- ініціали й прізвище особи, що
підписала документ (праворуч).
Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються одна під одною у послідовності, що відповідає займаній посаді. Якщо документ підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підписи розташовуються на одному рівні:
Директор Директор
с/ш №277 с/ш№282
/підпис/ /підпис/
Л.С.Семенова Ю.Ю.Некрасов
Розшифрування підпису в дужки не береться.
Гриф узгодження - Розрізняють дві форми узгодження документів - внутрішнє (з підрозділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з підвідомчими та непідвідомчими організаціями). Гриф узгодження ставиться на зовнішній формі. Цей реквізит складається із:
- слова "УЗГОДЖЕНО";
- назви посади службової особи (включаючи назву установи), з якою узгоджується документ;
- особистого підпису;
- його розшифрування;
- дати.
Грифи узгодження розташовуються нижче від реквізиту "ПІДПИС" або на окремій сторінці.
Наприклад:
УЗГОДЖЕНО:
Директор с/ш № 246
/підпис/ К.С. Кущаєва
01.09.96
Віза - Внутрішнє узгодження проекту документа - це його візування. Віза складається з:
- особистого підпису особи, що візує,
- дати.
У разі потреби зазначається посада особи, що візує, і розшифровується її підпис (зазначаються ініціали і прізвище):
Завідувач кафедри (підпис) Б.М.Сайко
28.08.96
Невеликі зауваження (1 - 2 рядки) розташовуються перед візою. При внутрішньому узгодженні візи ставляться на першому примірнику документа, а листи чи інші вихідні документи візуються на примірнику, який лишається в установі.
Печатка - печатка прикладається до документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки, та інших. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів при їх розсиланні, до довідок з місця роботи і т.д.
Відмітка про засвідчення копій - у правому верхньому кутку пишеться слово "копія"; під реквізитом "підпис" слово "правильно"; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. При потребі підпис завіряється печаткою.
Прізвище виконавця та номер його телефону - цей реквізит обов'язковий на вихідних документах (листах, довідках, висновках). Складається з: - прізвища виконавця; - номера його службового телефону. Вони ставляться в нижньому лівому кутку зворотнього або лицьового боку останньої сторінки документа.
Відмітка про виконання документа й направлення його до справи - цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа і містить у собі такі дані: - стислу довідку про виконання; - слова "ДО СПРАВИ" та номер справи, до якої має бути підшитий документ, - дату скерування документа до справи; - підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.
Відмітка про перенесення даних на машинний носій - розміщується після тексту в нижній частині документа. Містить:
- запис "Інформація перенесена на машинний носій";
- підпис особи, відповідальної за перенесення даних;
- дату перенесення.
Відмітка про надходження - містить:
- скорочену назву організації, що отримала документ,
- дату його надходження.
Ця відмітка робиться від руки чи за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить:
- назву організації;
- дату надходження;
- індекс документа.
Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі лівої сторінки документа.


ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ МОВИ, МОВНОГО ЕТИКЕТУ.
Мовна культура це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.
Сформовані норми моральності є результатом тривалого за часом процесу становлення взаємин між людьми. Без дотримання цих норм неможливі політичні, економічні, культурні відносини, тому що не можна існувати, не поважаючи один одного, не накладаючи на себе певних обмежень.
Етикет - слово французького походження, що означає манеру поводження. До нього відносяться правила чемності і ввічливості, прийняті в суспільстві.
Сучасний етикет успадковує звичаї практично всіх народів від сивої давнини до наших днів. В основі своєї ці правила поведінки є загальними, оскільки вони дотримуються представниками не тільки якогось даного суспільства, але і представниками всіляких соціально-політичних систем, що існують у сучасному світі. Народи кожної країни вносять в етикет свої виправлення і доповнення, обумовлені суспільним ладом країни, специфікою її історичної будови, національними традиціями і звичаями.
Правильно підготовлена до переговорів людина зможе домогтися своєї мети, не скривдивши при цьому партнера і залишивши про себе сприятливі враження. Підготовка до переговорів включає два основних напрямки роботи: рішення організаційних питань і пророблення основного процесу переговорів.
Діловий стиль спілкування орієнтований на позитивний (конструктивний) результат. Діловий стиль виключає придушення чужої позиції. Основне питання ділового стилю спілкування можна сформулювати так: позиції сторін визначаються відношенням до обговорюваної проблеми (спірному положенню) чи відношенням до опонента.
У повсякденному житті кожна людина в процесі спілкування затверджує власне «я», свою оцінку тих чи інших явищ, своє відношення до них. Завдяки досвіду, знанням, здібностям у людей складаються різні по глибині і ступеню розробленості особисті принципи і правила, що дозволяють вважати щось доведеним, а щось сумнівним. Але це буває доти, поки в суперечці не зустрінеться опонент, що володіє теорією і практикою аргументації, усім її арсеналом, або коли власна аргументація не стане об'єктом критики, чи спростування просто серйозного розгляду.
Потрібно відзначити, що практика аргументації, звичайно, багатше і різноманітніше будь-якої теорії, однак теорія повинна провести елемент систематичності і прогностичності результатів.
Перемога в суперечці – річ дуже мінлива. Може бути, і не потрібно прагнути перемогти, зруйнувати позицію супротивника, зламати оборонні ряди його доводів. Ніхто не любить програвати. І, найчастіше, перемога – це найкоротший шлях нажити собі ворога.
У всякому разі, один із законів спілкування говорить: при інших рівних краще за все приймається точка зору людини, що особисто симпатичніше, приємніше, робить враження «свого».
Зміст спілкування будь-якої людини полягає в тій реакції, що він викликає. А для того щоб одержати потрібну реакцію необхідно підготуватися до спілкування з партнером.
Основними складовими професіоналізму ділового спілкування є чесність та порядність у ділових відносинах. Обман не гарантує нормального процесу, оскільки створює загрозу і для одного, і для другого співрозмовника. Адже розкритий обман в ділових справах спричиняє серйозні адміністративні й карні санкції.
В етичному плані співрозмовник повинен виявляти терпимість, довір'я, розуміння й бути відвертим зі співрозмовником. Потрібно бути тактовним, особливо до жінок, старих, інвалідів, виявляти до них гуманність і благородство, уважність і запобігливість. Якщо перед вами іноземець, будьте дуже делікатні, бо вам, напевно, мало що відомо про етику ділового спілкування на його батьківщині.
Нелегко набути репутацію доброго співрозмовника, а ось втратити її можна через дрібницю: нагрубити, обдурити його, не виконати обіцяне
Ділова людина у спілкуванні повинна:
- поважати себе як особистість, з повагою ставитися до всіх відвідувачів;
- усвідомлювати, що професійна репутація понад усе;
- цінувати співпрацю;
- пам'ятати, що розгубленість тільки компрометує ділову людину;
- бути терпимим до недоліків відвідувача.
Професійний діловий співрозмовник повинен бути активним, що виявляється у різноманітності його прийомів. Його діяльність характеризується не тільки метою, але й мотивами, які спонукають до активності.
Ділова людина повинна бути зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду.
Головна її зброя - це ділове спілкування. Ділові взаємовідносини з відвідувачами створюються не тільки в ході виконання службових обов'язків.
Безконфліктна поведінка ділових співрозмовників - це невід'ємна частина професійної етики. Вона випливає з умінь, навичок і знань у галузі того бізнесу, в якій обертаються співрозмовники
Так, дотримання законів спілкування, чесність, орієнтація на конкуренцію без порушення моралі - все це можна зарахувати до етичних норм спілкування.
Етика ділового спілкування багато в чому залежить від того, як поводяться керівники відділів та управлінь.
Останнім можна порадити дотримуватися таких правил:
- робіть людям добро, принаймні намагайтеся;
- станьте прикладом етичних взаємовідносин, запроваджуйте стандарти етики поведінки;
- говоріть завжди правду і не ухиляйтеся від відповідей;
- не уникайте відповідальності за невдачі та промахи, розділіть її зі своїми працівниками.




НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ СПІЛКУВАННЯ.
Ділове спілкування стає тим ефективнішим, чим краще в ньому пов’язуються всі засоби (і вербальні, і невербальні) із дотриманням службового етикету. Так, люди, особливо під час першої зустрічі, звертають увагу на зовнішній вигляд одне одного. Тому одяг ділової людини має бути охайним, відповідати конкретній ситуації. Що і як одягати па зустріч залежить від того, відбудеться вона вдень чи ввечері, влітку чи взимку, буде офіційною чи дружньою. Звичайно недоречними на діловій зустрічі будуть відкрита сукня, сильні парфуми, надто яскравий макіяж.
Вітаючись, треба трохи нахилити голову, почекати, що і як співрозмовник відповість на вітання, а потім, посміхнувшись, підійти до нього, не забуваючи про необхідність дотримуватись відповідної дистанції. Господар повинен спочатку запропонувати присісти гостю, а потім сідає сам. Якщо господар хоче, щоб гостю було зручно, він пропонує йому самому обрати місце, куди присісти. Гість сам обере для себе найзручнішу дистанцію. Бажано, щоб співрозмовник при цьому не сидів спиною до дверей та інших людей, бо це може викликати в нього тривогу.
Завершуючи розмову, бажано встати, привітно попрощатися. Доречно відзначити позитивні результати, що були досягнуті під час бесіди, виказати надію на продовження зустрічей. Щоб підкреслити особливу пошану до людини, варто зустріти її біля дверей, а після завершення розмови провести до дверей.
Існують певні правила вербального та невербального спілкування під час колективного обговорення проблем, проведення нарад, зборів. Вони стосуються всіх присутніх на цьому заході, але найбільше вимог висувається до поведінки та культури спілкування людини, яка виконує роль керуючого ним. Розвиваючись та оволодіваючи різними засобами спілкування, людина самовдосконалюється і підвищує культуру своєї поведінки і спілкування.
Людина, яка має високий рівень культури спілкування, дотримується загальноприйнятих норм і користується всіма формами і засобами
спілкування. Вона легко вступає в контакт із людьми, виходячи при цьому з позитивних комунікативних установок. її жести, міміка, пантоміміка підтверджують доброзичливе ставлення до інших. Очі її відкриті, вона має виразну міміку, живий погляд. Це свідчить про здатність людини до спілкування. При погляді на неї не виникає відчуття тривоги. Під час розмови висота голосу людини може змінюватись, ритмічність мелодії її голосу постійна. Така людина має високу самооцінку, впевнена в собі, про що свідчить її поза. Вона невимушена, ненапружеиа. Плечі вільно опущені, голова випрямлена. Руки вільні, жести широкі й свідчать про відкритість. Людина повернута і нахилена в бік партнерів злегка посміхається, спокійно, твердо, відкрито і прямо дивиться в очі співрозмовників, запрошуючи їх до діалогу, співробітництва.
Сьогодні всі знають про єдність тіла і духу. Недарма люди здавна кажуть, що в здоровому тілі живе здоровий дух. Де гуманно красномовна невербаліка, там за нею стоїть духовно багата людина, яка має високий рівень моральної та психологічної культури спілкування. Остання, у свою чергу, проявляється за допомогою невербальних сигналів. І навіть якщо людина з таким рівнем культури перебуває в поганому настрої чи має якісь неприємності, вона вміє їх приховувати.
Про тісний і важливий зв’язок між иевербалікою та відчуттями людини (зоровими, слуховими та кінестетичними) свідчить доробок останніх років у галузі психології та психотерапії нейролінгвістичне програмування. Учені виявили, що люди, реагуючи па запитання, мову, як правило, спочатку несвідомо створюють певні образи, або говорять щось до себе, або уявляють певні скелетпо-м’язові відчуття. Яку з цих трьох систем відчуттів вони обирають для опрацювання інформації, можна встановити, зчитуючи невербальні сигнали, насамперед стежачи за рухом очей. Якщо очі рухаються вгору, то людина в цей час конструює або відтворює зорові образи. Якщо ж її очі опускаються вниз вправо, вона уявляє слухові образи, а якщо вниз і вліво то переживає кінестетичні відчуття.
Знаючи, в якій переважно системі (зоровій, слуховій, кінестетичній) і як працює мозок людини, можна зрозуміти її. За допомогою цієї системи можна допомогти людині позбутися бар’єрів, труднощів у спілкуванні. Наприклад, один із спеціалістів у сфері нейролінгвістичного програмування Ф. Пьюселик учив, що в бізнесі потрібно взаємодіяти саме з урахуванням таких особливостей людей. Якщо людина мислить образами, прагне досягти успіху, щось змінити, спілкуючись з нею, треба допомогти їй створити звичні зорові або слухові образи (задаючи відповідні запитання). Можна також вживати звичні для неї слова (наприклад: “Ви це зробите краще за інших і досягнете успіху. Цей шлях саме для вас”). На такі слова людина реагує позитивно.
Отже, невербальні засоби спілкування дають змогу працювати свідомо з несвідомим і допомагають досягти позитивних результатів.
Нові дані, одержані у сфері невербаліки, свідчать про те, що є два самостійних канали системи спілкування, які працюють одночасно і мають специфічні функції та механізми, вербальний і невербальний. Згідно з новим припущенням невербальні засоби спілкування призначені для безпосереднього передавання смислових установок через поведінку людини, а мова для передавання значень, закладених у словах. З’являється дедалі більше даних про те, що невербальні засоби і несвідомі механізми психіки відіграють значно більшу роль як у процесі мислення, так і спілкування, ніж вважалося раніше.
Встановлено також, що у формуванні здібності до інтерпретації невербальної поведінки людини важливе значення має врахування етапів її розвитку. На першому етапі розвитку людина розпізнає окремі елементи поведінки інших на основі жестів і міміки, трактує лише окремі їхні дії. Розвиваючи свої здібності до розшифрування невербальної поведінки інших, людина навчається сприймати комплекс відповідних засобів з урахуванням конкретного контексту. Вона не лише розпізнає стан партнерів по спілкуванню, а й правильно оцінює їхнє ставлення одне до одного. З часом людина навчається не лише адекватно аналізувати невербальну поведінку, а й використовувати жести, міміку, пантоміміку як засоби регуляції відносин з іншими.
Спілкуючись, люди розвиваються, оволодівають способами і засобами взаєморозуміння, набувають нових, неповторних знань про людський світ. Вони, як писав Л. Честерфілд у “Листах до сина” , отримують більш важливу освіту завдяки прочитуванню людей та вивчення їхніх видань, аніж за допомогою різних книжок.



ВИДИ УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ.
ДІЛОВА БЕСІДА. З урахуванням залежності ефективності розмови від поведінки і характеру її учасників, розрізняють такі основні моменти будь-якої ділової бесіди:
1. Встановлення місця й часу зустрічі (попередня домовленість про розмову на "своїй", на "чужій" чи на "нейтральній" території).
2. Спосіб вступу в контакт. За етикетом правила "бесіди" диктує "власник" території, а на нейтральній території ініціатива належить тому, хто прийшов перший: це привітання, жести, початкові фрази для мобілізації уваги співрозмовника.
3. Постановка мети (мета бесіди подається у формі проблеми, яку слід вирішити, або як конкретне завдання).
4. Фіксування домовленості й вихід із контакту. Співрозмовники підбивають підсумки бесіди, фіксують (бажано письмово) взаємні зобов'язання й розподіляють ініціативу щодо реалізації ухвалених рішень.
Є кілька різновидів ділових бесід залежно від характеру поставленого завдання.
Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди Найчастіше - це розмова керівника з підлеглим.
Керівнику слід дотримуватися таких правил службової бесіди:
Визначте перед собою конкретні завдання.
Заздалегідь складіть план бесіди.
Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети.
Виберіть місце й час проведення бесіди з урахуванням впливу її на результати.
На початку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри.
Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного напряму, що веде до поставленої мети.
Будьте на висоті становища.
Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого використання формі.
Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети.
У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається низка вимог.
Основна вимога пунктуальність. На місце зустрічі потрібно прийти на п'ять хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити адресу, вид транспорту, яким ви поїдете. Навіть коли вам і не подадуть знаку, що незадоволені запізненням, за вами у цій фірмі збережеться репутація людини неввічливої.
Вважається, що неохайний вигляд це неповага до співрозмовника. Отже, одягатися потрібно охайно в традиційному стилі: повсякденний костюм, скромна краватка, добре вичищене взуття.
Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і бурмотіння та заїкання.
У ділових бесідах фіксований не тільки початок, а й закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про власне запитання, коли час зустрічі вичерпався. 13 SEQ CHAPTER \h \r 115
13 SEQ CHAPTER \h \r 115Нарешті, не можна затягувати бесіду - розмову варто завершити за мить до того, як відчуєте себе зайвим.
ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА - один з різновидів усного ділового мовлення. Має свої специфічні особливості, оскільки співрозмовники не бачать одне одного.
В ділових телефонних розмовах слід якомога ширше використовувати лексичні можливості української мови: багату синоніміку, точність термінології.
Обов'язково уникайте елементів професійного жаргону, діалектизмів, елементів просторіччя (зневажливих слів, образливої іронії, негативних експресивних оцінок).
Володіючи формулами ввічливості, не забувайте про інтонаційні можливості мовлення.
Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог:
1. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся: з вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище, представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім'я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. В установах подібні записи веде секретар.
2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що іноді у вас може бути два питання. Перше ви вичерпали - вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно.
3. Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини.
4. Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект - розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити те13 SEQ CHAPTER \h \r 11513 SEQ CHAPTER \h \r 115лефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці.
Є декілька найважливіших правил телефонного етикету:
1. Якщо ви не запам'ятали прізвища чи імені та по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником ви та безособовими конструкціями.
2. При розмові про третю особу її слід називати на ім’я по батькові або на прізвище (говорити про вік неввічливо).
3. Тільки близьких друзів і знайомих можна поздоровляти по телефону зі святом чи сімейною подією, запитувати про стан здоров'я хворого члена родини. Людей, з якими ви підтримуєте офіційні стосунки, поздоровляти слід особисто.
4. Не слід телефонувати на роботу з особистих питань чи з приводу приватної справи, якщо це не зумовлено крайньою потребою.
5. Просити про послугу по телефону можна лише у людини, близької вам або рівної вам за своїм службовим становищем. Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не занадто пізно чи рано).
6. Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо, лише особисто або листом).
7. Телефоном не користуються для вирішення складних і відповідальних питань. Така заочна розмова може зашкодити справі.


ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП ЯК ВИЯВ МОВНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ.
Мова - як фундамент, на якому побудовано суспільні відносини, „як один із факторів самоорганізації нації, є важливим критерієм духовності, культури, освіченості народу і студентської молоді зокрема”. Затверджені 8 вересня 1997 року Постановою Кабінету Міністрів України „Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови” передбачають широке впровадження української мови у сферу ділових стосунків, виробництва, науки, освіти. Отже, вивчення літературної мови, її норм, опанування майстерного володіння мовою в усіх практично актуальних для спеціаліста сферах спілкування – це невід’ємна частина професійної підготовки сучасної молоді до майбутньої діяльності. За умов інтенсивного розвитку науково-технічного прогресу, який постійно насичує професійне мовлення новими поняттями й термінами, основним критерієм визначення рівня культури професійного мовлення є ступінь оволодіння професійною термінологією і лексикою.
Українське професійне мовлення перебуває на етапі становлення, унормування. Йому властиві ознаки, що визначають рівень культури усного й писемного ділового мовлення: правильність, комунікативна досконалість, аргументованість, доцільність, стислість, точність. Специфіка професійного мовлення полягає в обслуговуванні сфери виробничих відносин, потреб спілкування між представниками однієї професії. Добре знання мови фаху „підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації”. Кожна галузь науки має свої мовленнєві особливості, що виражаються в специфічній фаховій термінології, мовних кліше, професіоналізмах і утворюють мову фахової галузі.
Майстерність усного публічного виступу – одна із важливих складових частин підготовки кожного, хто користується словом як засобом виховання і переконання.
Ораторським мистецтвом не можна оволодіти за принципом кулінарних рецептів, які не залежать від того, в чиї руки вони попадають. Саме тому ми підкреслюємо, що ораторське мистецтво базується на необхідних моральних і професійних якостях і своєю кінцевою метою воно повертає на гуманні і соціально значимі цілі.
Формулюючи вимоги до знань та умінь майбутнього спеціаліста, можна зазначити, що він повинен:
а) знати:
особливості і характеристики етапів діяльності оратора закони винаходу думки, класифікації родів і видів ораторського виступу;
методи розробки концепції виступу;
критерії відбору проблем у темі, викриття протиріч у проблемі;
загальні принципи побудови публічного виступу;
способи викладення матеріалу виступу;
способи активізації мислення аудиторії;
культуру публічної промови;
соціально-психологічні закони спілкування оратора і аудиторії;
характеристику мови щодо акустико-фізіологічних позицій; принципи і способи проведення полеміки;
б) уміти:
моделювати спілкування з різними людьми і аудиторіями в професійній діяльності;
будувати тактику виступу і аргументації;
знаходити і ліквідовувати логічні помилки публічного виступу;
правильно підбирати і застосовувати інтонаційно-виразні засоби мовлення;
різноманітити механізм наочності слова;
знімати напруження перед виступом.
Таким чином, кожен оратор, усвідомлює він це чи ні, має три “обличчя”:
1) Це особа, яка професійно висловлюється про певний предмет, тобто має:
а) фундаментальні знання у певній галузі,
б) знання найбільш типових точок зору,
в) розуміння гострих проблем з предмета промови.
2) Це виразник громадської думки і вихователь: підкоряється при здійсненні ораторської діяльності принципам:
а) відповідності особистої поведінки тим ідеям, які він проголошує у своєму виступі;
б) єдності слова і справи;
в) неухильного дотримання етичних стосунків з аудиторією.
3) Це людина, яка не тільки досконало володіє прийомами доказовості ораторської майстерності, а також має наступні риси:
а) любов до істини;
б) ясність мислення й висловлювання,
в) емоційність;
г) повагу до аудиторії.
Всі ці сторони важливі в комплексі. Перші дві складають фундамент, підґрунтя, на якому можливе існування безпосередньо ораторських якостей. Розглянемо ці риси детальніше.
Мати фундаментальні знання це зовсім не означає, що людина повинна знати все. Справа в іншому треба знати головні, фундаментальні поняття, які стосуються предмета вашого виступу. Скоріше всього, що безпосередньо вони всі у промові використані не будуть. Але їх знання надасть внутрішньої логічності промові, стрункості викладенню і стане засобом запобігання небажаних випадків, пов’язаних з запитаннями, репліками аудиторії, незвичним поворотом теми тощо.
Найбільш типові точки зору це такі, які пов’язані з істотними інтересами, що так або інакше випливають з предмета промови. їх знання дозволить вибрати найбільш ефективну лінію поведінки в аудиторії, упевнено почувати себе впродовж виступу.
Знання гострих проблем обіймає ті з них, які є найбільш гострими для конкретної, певної аудиторії і викликають найчастіші спори у тій сфері, про яку ви ведете мову. Розуміння вами таких проблем викликає повагу аудиторії й має дуже важливе значення у випадках виникнення полеміки.
Оратор дійсно виразник громадської думки, адже про що б він не казав, він завжди, переконуючи, до чогось закликає, за щось агітує. А для того, щоб заклик був почутий, необхідна відповідність особистої поведінки тим принципам, про які йдеться у промові.
Єдність слова і справи не є повтором попередньої риси. Суть у тому, що з ідей і закликів мають робитися практичні висновки, причому такі, які, по-перше, відповідають масштабу висловлених ідей, і, по-друге, здійснені у житті. Запропоновані копійкові практичні заходи, що випливають із глобальних ідей, підривають довіру як до ідей оратора, так і до його пропозицій.
Дотримання етичних відносин є основою людської культури, ораторської праці.


ЖАНРИ ПУБЛІЧНИХ ВИСТУПІВ (ДОПОВІДЬ, ПРОМОВА, ЛЕКЦІЯ, БЕСІДА).
ПУБЛІЧНИМ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:
1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);
2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);
3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).
Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.
Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб.
У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції. Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми.
Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.
Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною.
Види публічного виступу.
Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно - значимої, хвилюючої проблеми. Найчастіше на мітингах, виступає не один, а кілька ораторів - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед, до почуттів своїх слухачів.
Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.
Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.
Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини.
Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового питання. Найважливіше в науковій дискусії точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх. У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час.
Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.


ВИМОГИ ДО СУЧАСНИХ ВИСТУПІВ. ПІДГОТОВКА ДО ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ. ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ВИСТУПУ.
Доповідь одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що ще потребують вирішення, має характер гострої злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв'язків із громадськістю (приміром, повідомлення своєї точки зору на проблему, наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняються політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.
1. Представлення доповідача
Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про нього: його прізвище, ім'я та посада. Не потрібно викладати зміст його повідомлення, адже це його власне завдання, але голова зібрання може пояснити, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже з моменту представлення доповідач прагне справити враження, він має дати якомога більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.
2. Попередня інформація для доповідача
Доповідач повинен знати заздалегідь:
тему засідання, конференції, круглого столу, зустрічі тощо;
склад аудиторій
хто ще виступатиме на зібранні;
де й коли відбудеться засідання, конференція, круглий стіл, зустріч тощо.
3. Доповідь
Проголошення доповіді вимагає серйозної підготовки. Перший крок у підготовці накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформулювати предмет та тему останнього (можливо, все це вже було визначено організаторами зібрання). Другий крок добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел 1) теоретичні джерела це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Висвітлювані питання мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні, як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.
Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.
Наступний крок написання плану доповіді на папері, що містить:
вступ,
основний текст (серцевина доповіді),
висновки.
Вступ
Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити докази. Першочерговим завданням доповідача на цьому етапі є привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень доповіді необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно, речення мають бути короткими й стосуватися виключно суті питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.
Практичні поради доповідачеві:
подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);
чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй присвячена остання;
стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візуальну допомогу ви задієте (відеофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).
Основний текст
В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування, дотримуючись попередньо визначеної структури доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.
Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром, у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію. Анекдот випробуваний І перевірений спосіб утримати увагу. Останній дає можливість дещо розрядити напруження, а слухачам перепочити. При цьому не слід забувати, що подібні відступи обов'язково мають бути короткими і, певна річ, мають ілюструвати повідомлення. Одного анекдоту цілком достатньо, розповідаючи більше, промовець ризикує зробити зміст доповіді фрагментарним.
Висновки
Підсумуйте все сказане.
Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу.
У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою відрізняється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо, навпаки, потрібно писати так, як говоримо, адже розмовна мова менш формалізована, менш структурована, вільніша, сприймається легше (для порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.
Варто записати промову на касету й прослухати, оцінюючи її критично. Виступаючи, можна користуватися нотатками. Зважаючи на це, було б доречно записати найважливіші речення, щоб під час виступу відтворити їх дослівно. Останнє може бути особливо корисним у процесі виголошення завершальної частини доповіді.


ЛЕКСИКОЛОГІЯ ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА.
Лексикологія (від грецького lexikos словесний, словниковий і logos учення) розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).
Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології. Якщо фонетика і фонологія вивчають односторонні одиниці, що мають лише план вираження, то лексикологія – двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту.
Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію.
Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики.
Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови.
Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни.
Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей.
Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.
Історія
Термін лексикологія вперше введений у французькій енциклопедії Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 році.
Проте, як окремий розділ мовознавства лексикологія виділилася порівняно недавно. Ще на початку 20 століття відомий американський мовознавець Леонард Блумфільд вважав, що мовознавство загалом не повинно займатися семантикою, яка по суті становить ядро лексикології.
Розділи лексикології
власне лексикологія наука про словниковий склад мови.
семасіологія наука про значення слів.
ономасіологія наука, яка вивчає процеси найменування.
етимологія наука, яка досліджує походження слів.
фразеологія наука про стійкі словосполучення.
ономастика наука про власні назви. Ономастика в свою чергу поділяється на розділи:
антропоніміка наука про імена людей.
топоніміка наука про назви географічних об'єктів.
гідроніміка наука про назви водоймищ.
теоніміка наука про назви божеств.
астроніміка наука про назви астрономічних об'єктів.
зооніміка наука про назви тварин (клички тварин).
лексикографія наука про укладання словників.
У курсі сучасної української мови розглядається система словникового складу лише на сучасному етапі її розвитку, тобто в плані синхронної характеристики:
а) лексичне багатство української мови;
б) слово і поняття та взаємовідношення їх;
в) основні типи лексичних значень слів;
г) розвиток і шлях збагачення словникового складу;
д) найважливіші стилістичні шари у словниковому складі мови.
Слово – одна із основних одиниць мови. Всі інші мовні одиниці так чи інакше зв’язані з словом.
Слово - не просто форма матеріалізованого вираження головної думки, а засіб перетворення вражень на новий предмет пізнання.
Мовні звуки завжди реалізуються лише в основі; такі елементи мови, як корінь, основа, суфікс, префікс, закінчення, можуть існувати тільки при наявності слова; із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформляє свої думки й передає їх іншим людям. Усі слова, що вживаються в якійсь мові, становлять її лексику, або її словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, в якому вивчається словниковий склад мови, називається лексикологією.
У лексикології слово вивчається не лише саме собою, а й у повному зв’язку з іншими словами. Лексикологія досліджує словниковий склад мови з погляду походження, з історичної точки зору, у плані вживання.
До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:
1) власне лексикологія – наука про словниковий склад;
2) семасіологія - це наука про значення слів. Її ще називають лексичною семантикою.
Слово семантика дуже часто вживається в розумінні “значення”. Деякі лінгвісти семасіологію і семантику називають тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мови. Однак останнім часом під семантикою розуміють:
а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь її одиницею (морфемою, словом);
б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію.
3) ономасіологія - наука , яка вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінацій. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення (слова) до значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до їх позначення мовними засобами;
4) етимологія – наука, яка досліджує походження слів;
5) фразеологія – наука про стійкі словосполучення.
6) ономастика - наука про власні назви, яка складається з антропоніміки – науки про імена людей і топоніміки – науки про географічні назви.
7) лексикографія – наука про укладання словників. Лексикологія як окремий розділ мовознавства виділилася від інших розділів, наприклад – граматики.
Важливою лексичною одиницею, яка становить сукупність усіх слів є лексика.
На початку ХІХ ст. у вітчизняному мовознавстві з’явилися перші дослідження лексики, яка розглядалась у системі (О. О. Потебня).
Проведені дослідження довили, що лексика – це не механічне нагромадження слів, а система. На її системність вказують такі факти:
- вихідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови, іншими словами тієї ж мови;
- можливість описати семантику слів за допомогою обмеженого числа елементів - семантично найбільш важливих слів, так званих елементарних слів;
- систематичність і упорядкованість об’єктивного світу, що відображений у лексиці.
У підручниках сучасної української мови подається таке визначення, лексика – це сукупність уживаних у мові слів, з якими пов’язані певні значення, закріплені в суспільному вжитку. Лексика – одна з основних складових мови, найменш консервативний елемент мовної системи. У плані порівняння можна відзначити, що найбільш консервативна галузь мови – фонетика. Одиницею лексики є слово. Зовні воно сприймається як звук, або сукупність звуків. Проте не кожний звук, не кожне поєднання звуків можна назвати словом. Слово – це звук, або комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мовленні як самостійне ціле.
Сучасна українська мова, як і всяка інша, формується на протязі багатьох епох, поступово розвиваючись і удосконалюючись у всіх своїх компонентах. Лексика сучасної української мови неоднорідна за своїм походженням. Значна частина її через давньоруську мову успадкувала ще від спільнослов’янської мови-основи.




ВИДИ ЛЕКСИКИ ЗА ПОХОДЖЕННЯМ.
За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.
1. Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.
До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.
2.Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах: білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.
3. До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному ґрунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...
Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.
Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.
Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.
До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в'ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан...
Лексичними запозиченнями з інших слов'янських мов у українській вважаються такі: з польської - брама, бавитись, барвінок, вдячність, досконало, жупан, склеп, полька, панство.., з чеської - влада, наглість, табір та ін.
Поповнення лексики новими засобами назви, термінами відбувається постійно і безперервно, бо в лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства.
За походженням слова поділяються на власне українські (вогнище, чемний, нищити, впродовж, проте) та запозичені з інших мов (ейфорія, анонс).
Словниковий склад мови постійно поповнюється як словами, що створюються на основі українських словотвірних засобів, так і запозиченими з багатьох мов: грецької (філологія, театр, музей), латинської (клас, аудиторія, конституція), німецької (бутерброд, солдат), англійської (баскетбол, дизайн), французької (кашне, пюре, пальто), італійської (соло, тріо, акорд) та інших.
Запозичення з інших мов відбулося в різний час. Багато запозичених слів стали настільки звичайними для нас, що вже не відчувається їх чужомовне походження (панчохи, цукор, кавун), інші навіть не набули здатності змінюватися за законами української граматики (меню, тріо, кашне).
Деякі запозичені слова вживаються як синоніми власне українських слів (лінгвістика мовознавство, мемуари спогади, емоції почуття) і можуть відрізнятися від них сферою застосування в певних формах і стилях мовлення (наприклад, на відміну від слова спогади, що можуть бути оформлені письмово і усно, навіть тільки у мисленні людини, мемуари означають письмовий запис пережитого).
Найдавнішими запозиченнями слід вважати слова з грецької (ботаніка, геологія, математика, психологія, азот, хлор, атмосфера, граматика, драма, діалог, демократія тощо) та латинської (інфекція, ангіна, вена, делегат, арматура, мотор) мов.
Інтенсивне проникнення слів з німецької мови відбувалося у XVII-XVIII ст.: орден, солдат, швабра, паштет, фарш, футляр, шахта, вексель, бухгалтер...
Французькі запозичення входять в українську мову головним чином через російську мову з другої половини XVIII ст. і особливо в ХІХ ст.: політика, кур'єр, балет, режисер, роль, романс, абажур, магазин, пальто, люстра...
Запозичення з англійської мови припадають на середину ХІХ і початок ХХ ст.: док, шхуна, мічман, футбол, хокей, старт, фініш, трамвай, кекс, ром, пунш.
З голландської мови: матрос, гавань, шлюпка, каюта...
З італійської: адажіо, бас, віолончель, опера...
З тюркських мов: кайдани, тютюн, бугай, базар, чабан тощо.
Протягом багатьох століть здійснювались контакти між східнослов'янськими мовами, тому найбільше слів українського походження проникало в російську та білоруську мови. В російських пам'ятках XIV-XV ст. дослідники знаходять слова брунатний, гай, тиждень... Українська мова в XVI-XVII ст. була посередницею і одним із джерел збагачення російської мови іншомовною лексикою: автор, гімн, натура, крохмаль, метафора, фантазія, фігура, фортуна... Про тісні контакти української та білоруської мов свідчить значний прошарок у них спільної лексики: бачити, ганок, гудзик, помилка, хата, клуня...
Запозичення з української мови зустрічаються в польській, чеській, словацькій, угорській, молдавській, румунській, литовській, французькій мовах та інших. Але вони майже не досліджені.
Інтернаціоналізми - це слова, що вживаються в багатьох мовах і мають спільне значення: комунізм, біологія, фізика, трактор, інженер, аспект, радіо, телевізор, супутник, концерт, архітектура, соло, соната, лектор, студент, університет, суботник тощо.
Лексика української мови в процесі свого історичного розвитку постійно змінюється, збагачується і вдосконалюється, причому лексичні зміни в інших структурних ярусах мови (у фонетиці, морфології) не такі інтенсивні і помітні.
Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з другого - він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності. Зміни словникового складу значно більше, ніж зміни в інших ярусах мови, пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, політичним і соціальним життям суспільства. Будь-яка нова зміна в житті суспільства - чи то поява нових продуктів харчування чи споживання, чи новинок техніки, чи нових уявлень, понять та інших реалій - потребує свого позначення засобами мови, передусім лексичними засобами.
Змішування слів різних мов (найчастіше української та російської) призводить до такого вияву мовного безкультур'я, яким є т. зв. суржик. Характерні приклади невмотивованого вживання російських слів: шкаф, воротнік, ботінки, стірати, уливатись, проізводство, обично.
Запозиченими словами не слід зловживати. Як правило, вони доречні тоді, коли у мові немає власне українського слова з потрібним відтінком лексичного значення або стилістичного забарвлення.


ВИДИ ЛЕКСИКИ ЗА ВЖИВАННЯМ.
Слова характеризуються також сферою їх уживання. Слова, що їх розуміють і вживають усі носії української мови незалежно від місця проживання і роду занять, називаються загальновживаними (рука, книга, великий, чотири, читати, близько). Саме наявність загальновживаних слів забезпечує існування мови будь-якого народу як єдиної цілості.
У лексиці української мови є і слова обмеженого вживання. Одні з них використовують ся лише у певній місцевості. Це діалектні слова, або діалектизми. Наприклад:
у літературній мові у діалектах
відро путня
гарний файний
пильнувати пазити
торік тогід
худоба маржина
хлопець легінь
Діалектні слова можуть (здебільшого через художні твори) увійти до літературної мови (наприклад, трепета осика).
Є слова, що вживаються лише людьми певних професій або ж позначають особливості їх діяльності. Це професійні слова, або професіоналізми.
Приклади слів, якими користуються:
музиканти квартет, ноти, віолончель, фортепіано;
художники палітра, гравюра, акварель, колорит;
медики ін'єкція, реанімація, бинт, процедура, скальпель;
вчителі означення;опитування, оцінка, диктант,
механізатори карбюратор, капот, ресора, вантажівка, бульдозер.
Серед професійних слів виділяються слова-терміни, якими позначаються наукові поняття. Вживаються вони в текстах наукового стилю. Зокрема, мовознавчі терміни суфікс, числівник, підмет, наголос; літературознавчі сюжет, роман, ямб, зав'язка; математичні дільник, дріб, знаменник, множення, катет тощо. Серед термінів дуже багато запозичених слів.
У тлумачних словниках діалектні слова супроводжуються поміткою діал,, професійні - поміткою спец, або ж скороченою назвою галузі науки хім., біол., техн. тощо.
Є й окремі словники місцевих говірок, (напр., буковинських, поліських) та слів певної сфери діяльності (будівельна, спортивна, виноградарська лексика).
Неологізми це нові слова, покликані до життя потребами суспільства.
Неологізми виникають у мові весь час і не лише в галузі суспільно-політичної лексики. Це й нові терміни з науки, літератури, мистецтва: алгоритм, атомохід, геологія, атмосфера. Різна доля наших слів: одні живуть тисячоліття, інші переходять в загальновживану лексику. Свого часу існувало слово в українській мові посьолок («Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать...» В. Сосюра). Тепер для позначення населеного пункту використовують слово селище.
Індивідуально-авторські неологізми творяться окремими письменниками; вони образно індивідуальні.
Архаїзми це застарілі слова, що виходять з ужитку. У них відчувається колорит минулого.


ЗАГАЛЬНОВЖИВАНА ЛЕКСИКА.
У сучасній українській літературній мові послуговуються сотнями тисяч слів (360400 тис). Це свідчить про те, що мова досягла рівня найрозвиненіших мов світу. Українська мова посідає почесне місце серед трьох тисяч мов світу, а за мелодійністю вона, за даними ЮНЕСКО, посідає третє місце в світі. Тож рідну мову має досконало знати кожен, незалежно від професії, вважаючи це знання показником освіти і загальної культури.
Підбір лексики залежить від сфери використання. За використанням розрізняють такі шари: загальнонародна, загальновживана, специфічно-побутова, науково-термінологічна, виробничо-професійна, адміністративно-ділова.
Загальновживана лексика це ті слова, які поширені на території, де функціонує українська мова. Вони не обмежені ні діалектичними, ні професійними рамками.
Емоційно-забарвлена лексика становить в загальновживаній лексиці окреме нашарування. її стилістичні функції мають свої особливості, які виражаються у певній експресії, емоційній наснаженості.
Загальновживана лексика становить найбільший за своїм обсягом шар слів української літературної мови. Вона є надбанням кожного носія літературної мови і охоплює різноманітні сфери життя, назви предметів і явищ навколишньої природи.
Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп. Це назви одягу, речей, їжі, розваг, звичаїв.


СПЕЦІАЛЬНА ЛЕКСИКА.
Спеціальна лексика це слова і вирази, які вживаються групами людей, об’єднаними професійною спільністю. У ній виділяються два основні шари: терміни і професіоналізми.
Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо.
Для термінології не властива багатозначність. Якщо ж термін має кілька значень, кожне із значень належить до різних термінологій. Як приклад можна навести значення термінів стопер та стела стопер 1) машина для буріння свердловин, спрямованих уверх; 2) захисник у футболі та деяких інших спортивних іграх. Стела 1) вертикальна кам’яна плита чи стовп з рельєфним зображенням чи написом; 2) центральна частина стебла й кореня вищих рослин, у якай міститься провідна система всіх осьових органів.
У межах конкретної галузевої термінології термін в ідеалі має бути однозначним, щоб забезпечити точність передачі нанкового поняття. Однак існують випадки порушення цієї вимоги, наприклад: караул 1) збройна варта, сторожа; 2) збройний підрозділ для охорони військових об’єктів або для віддання військових почестей; 3) несення охорони; 4) місце, де розташована варта, сторожа. Репертуар 1) сукупність творів, які виконуються в театрі за певний час; 2) ролі, в яких виступає актор; 3) добір музичних, літературних творів тощо, з якими виступають актор, співак, музикант, читець. Контроль 1) перевірка, облік, спостереження за чим-небудь; 2) установи, особи, що перевіряють діяльність будь-якої іншої організації або відповідальної особи, звітність тощо; 3) заключна функція управління.
Наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі є виявом невпорядкованості конкретної термінології. До недоліків термінології відносять також синонімію термінів: мовознавство лінгвістика, алфавіт абетка, орфографія правопис, багатозначність полісемія, значення семантика. Про досконалість термінології можна говорити у тому випадку, коли дотримується таке правило: кожен термін називає одне поняття, кожне спеціальне поняття позначається одним терміном. Синонімія і багатозначність у термінології порушують вимогу однозначної відповідності між термином і позначуваним ним поняттям.
Розрізняють терміни загальновідомі: трикутник, діаспора, інтеграція, демократія, прикметник, капрон, плато, арія, стоматолог тощо і вузькоспеціальні, які використовуються лише спеціалістами: сальдо (бухг.), кавернотомія (мед.), діаміни (хім.), субстантивация (лінгв.), сервомотор (техн.), септакорд (муз.), меркаптани (хім.) і т. ін.
У межах спеціальної лексики термінам протистоять професіоналізми слова і звороти, які використовуються людьми певної професії і є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, ужиті у специфічному значенні, наприклад: вікно для викладачів це час між заняттями, висячим редактори називають рядок, що не вміщується в сторінку, а ляпом помилку, у водіїв загоряти сидіти без діла, бублик руль, гума автопокришка тощо.
Професіоналізми поділяються на групи таких видів спеціальної лексики:
політична (демократія, інтеграція, уряд, фракція);
юридична (законодавство, апеляція, уряд, прокурор, санкція);
фінансова (кредит, банк, вклад, кошти);
військова (плацдарм, переворот, зброя, полковник);
філософська (діалектика, базис, парадокс, еклектика, тотожність);
біологічна (клітина, суцвіття, генетика, рецептор, клонування);
геологічна (мінерал, кора, палеозой, шлейф, копалини);
лінгвістична (фонема, суфікс, дієслово, прийменник, граматика, синтаксис);
літературознавча (сюжет, персонаж, алітерація, поема, кульмінація, епілог);
електротехнічна (люмінісценсія, закорочення, конденсатор, запобіжник);
радіотехнічна (ретрансляція, діод, іконоскоп, декодер, осцилограф);
фізична (спектроскопія, тиск, реостат, електрон, атом, протон);
математична (степінь, множення, трикутник, квадрат, інтеграл, куб);
хімічна (іон, каталізація, реактив, луг, кислота, лакмус);
медична (хірургія, укол, термометр, тонзиліт, пеніцилін);
музична (квартет, адажіо, соло, піанісімо, стакато, октава);
морська (лайнер, лоцман, катер, тоннаж, шлюз, баркас);
спортивна (тайм, аут, бокс, нокаут, ферзь, пенальті) та ін.
Під жаргоном розуміють різновид мови, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об’єднує людей за ознакою професії, інтересів, звичок, занять, суспільного становища чи віку. Сьогодні мовознавці виділяють жаргон молоді, програмістів, філателістів, мисливців, рибалок, спортсменів, п’яниць, декласованих елементів (злодіїв, картярських шулерів та ін.).
У відкритих групах (молодь, мисливці та ін.) жаргон є своєрідною “колективною грою” (О. Єсперсен). Замкнені групи (жебраки, злодії і т. ін.) за допомогою жаргону відокремлюються від іншої частини суспільства, він допомагає членам групи розпізнавати “своїх” і “чужих”, а також виконує функцію конспірації.
Як синонім слова “жаргон” іноді (здебільшого стосовно англомовних країн) використовують термін сленг. Для позначення способу спілкування декласованих елементів поряд із терміном “жаргон” вживається також термін арго, що позначає сукупність особливостей мови групи людей, які намагаються засекретити свої висловлювання, зробити їх незрозумілими для оточення.


ЗВ’ЯЗОК ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ З ПРОФЕСІЄЮ.
Мова нації універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.
Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона елемент соціальної сфери.
У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.
Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.
У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою.
Що означає знати мову професії? Це вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися.
Мовні знання один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.
Професіоналізми слова, що вживаються на позначення спеціальних понять у сфері тієї чи іншої професії.
У різних галузях науки, виробництва, політики, культури професіоналізми виступають як синоніми до вже існуючих термінів. Але на відміну від термінів вони можуть мати експресивне забарвлення і досить детально характеризувати рід занять, дії чи предмети, безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідної професії. Наприклад, слова і звороти з галузі шахтарської справи (штрек, терикон, видавати на гора та ін.), зі сфери комп'ютерної технології (курсор, дискет, глосарій, вікно редактора, вінчестер, командний рядок, файл та ін.), з мовлення мисливців, рибалок (поплавок, підсака, курок, гачок, трофей та ін.) та ін.
Виникають професіоналізми і як розмовні неофіційні замінники вже існуючих у певній галузі термінів. Це загальнозрозумілі слова, але вони не є літературними.
У межах одного колективу, підприємства, відомства може народжуватись безліч нових професіоналізмів. Нові професіоналізми творяться за рахунок словоскладання, префіксів та суфіксів. Серед найпопулярніших префіксів є: до- (доукомплектувати, дообладнати); недо- {недопромисел, недовнесок), за- (задебетувати, заорганізувати); над-, серед- (надбудова, середвідомчий); серед суфіксів найбільш продуктивні -ість, -ат, -ація, -аж (дискваліфікація, пливучість, листаж). Такі професіоналізми вживаються здебільшого в усному мовленні. У писемному спілкуванні, зокрема в діловому, вживання таких слів небажане.



ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ЛЕКСИКИ У ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ. ПРОФЕСІОНАЛІЗМИ.
Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називаються професіоналізмами.
Професійні слова це назви понять певної галузі виробництва, роду занять тощо (вікно редактора, вінчестер, командний рядок зі сфери комп'ютерної техніки; зняти касу, вивести баланс - зі сфери банківсько-фінансової діяльності).
За межами певного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. Значна частина професіоналізмів - неофіційні розмовні замінники термінів
Професіоналізми утворюються різними шляхами::
завдяки вживанню слова загальнонародної мови у спеціальному значенні.
шляхом усічення основ слів на зразок кібер (кібернетик), термояд (термоядерна реакція); скороченням слів та словосполучень: мех-мат (механіко-математичний факультет), юрфак (юридичний факультет).
через зміни в наголошенні слів: атомний, компас, рапорт.
звичайна потреба професіоналів визначити деталі виробничого процесу чи виробу призводить до появи фахових назв, наприклад: дно - нижня частина виробу, машина - комп'ютер.
шляхом заміни деяких граматичних законів літературної мови. Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та речовинних назв у множині: масла, жири, солі, сталі.
Професійні слова можуть виникати шляхом додавання префіксів і суфіксів.
Найчастіше Професіоналізми вживаються в усному неофіційному мовленні людей певної професії. У ділових паперах їх слід уникати, вони можуть викликати непорозуміння, ускладнювати ділові стосунки.
Мета професіоналізмів - спростити спілкування. Окрім професіоналізмів існує ще одна група вузьковживаних слів - це терміни.
Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Термін - це не лише найменування предмета, явища чи поняття, а й їх точне визначення. Значення терміна фіксують державні стандарти, словники, довідники. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні, юридичні, технологічні, математичні, економічні та ін. Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя: аналіз, синтез, держава, проблема, машина, право. Терміни позбавлені образності, експресивно-стилістичного забарвлення.
До термінів у діловодстві ставляться такі вимоги:
1) термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі акта (документ), акта (дія); рахунка (документ), рахунку (дія); обіг (а не оборудка);
2) термін повинен вживатися з одним (закріпленим у словнику) значенням (сальдо - різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу; дебітор боржник, юридична або фізична особа, яка має грошову заборгованість підприємству, організації, установі);
3) при користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (акт - актувати, а не активування, спонсор - спонсорський, а не спонсорний; споживчі товари, а не споживацькі, позика - позиковий і позичка позичковий;).
Кожна вузька галузь науки має свої терміни. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема у діловодстві. Наприклад: справа - означає один документ і сукупність документів; одиниця зберігання документів в архіві (юридична справа), різновид справи, який становить цілісне за змістом і послідовне ведення одного питання (судова справа).
Слід уникати використання застарілих термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор, стимул, база, альтернатива. Щодо використання термінів у документах - слід пам'ятати: укладаючи документ, необхідно враховувати його адресата, не вводити спеціальні терміни до тих документів, що адресуються широкому колу людей.


ТЕРМІНИ. РОЗШИРЕНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ТЕРМІНИ, ЇХ МІСЦЕ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ У ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ. 30=31
Спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання науки, культури, техніки, політики, економіки, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені образності, емоційно-експресивного забарвлення.
Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо.
Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні.
Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні вживаються у медицині, технологічні в техніці і т. д. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема в діловодстві. Наприклад: справа означає один документ і сукупність документів, інше значення має словосполучення юридична справа. Правильне значення того чи іншого терміна допомагає з'ясувати контекст. При утворенні похідних форм терміна необхідно користуватися лише тими формами, які подаються в словнику чи довіднику, бо вільне словотворення може стати причиною неправильного використання та сприймання.
Слід уникати використання застарілих, нестандартних термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор. Це ускладнює розуміння змісту документа.
Отже, терміни кожної сфери науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками.
Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистеїггва має свою термінологію.
Можна виділити такі основні групи термінологічної лексики:
математичну (множення, кут, дільник, квадрат);
фізичну (молекула, електрон, калорія, енергія, вольт);
електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція);
радіотехнічну (антена, радіоцентр, радіоприймач);
літературознавчу (драма, поема, анапест, сюжет, персонаж);
лінгвістичну (фонема, фонологія, афікс, іменник, сполучник, синтаксис, лексикологія, пароніми, діалект, метатеза, гіпотаксис, парадигма);
філософську (метафізика, базис, діалектика);
фінансову (банк, кредит, дебет, баланс, фінансувати);
хімічну (азот, водень, кисень, іонізація, хімічна реакція, оксиди);
біологічну (рецептор, клітина, тичинка);
медичну (хірургія, ін'єкція, пеніцилін, грип, термометр);
музичну (соло, тріо, квінтет, октава, балалайка);
морську (катер, боцман, кубрик, капітан);
залізничну (купе, експрес, провідник, тамбур, начальник тяги);
спортивну (футбол, тайм, гол, аут, шахи, гросмейстер, шах, ферзевий гамбіт) та ін.


ТЕРМІНИ ЯК ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ НАУКОВОГО СТИЛЮ.
31=30
Слова та словосполучення, що означають або пояснюють спеціальні предмети, явища, дію тощо у специфічній, науковій, публіцистичній чи діловій сфері, називають термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб'єктивно-оцінних відтінків.
У діловому стилі є власна термінологія, яку утворюють із власних слів (діловодство, справочинство), запозичують з інших мов (банк, бюджет), утворюють за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп).
Значення термінів зафіксовані в державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому їх (терміни) треба вживати лише в зафіксованому у словнику значенні. Нестандартні терміни в діловодстві не бажані, оскільки вони засмічують та ускладнюють написання і функціонування ділових паперів.
Кожна вузька галузь науки має свої терміни. Проте деякі терміни мають кілька значень, особливо у діловодстві. Наприклад: справа означає один документ і сукупність документів, інше значення має юридична справа.
Правильне значення того чи іншого терміна допоможе з'ясувати контекст. При утворенні похідних форм терміна необхідно користуватися формами, що подаються лише у словнику чи довіднику, бо вільне словотворення може стати причиною неправильного використання або нерозуміння термінів.
Рекомендується уникати використання застарілих (архаїчних) термінів, що потрапили до загальнонародної мови і там втратили термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор. Це ускладнює документ.
Отже, терміни кожного профілю науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками.


ПОНЯТТЯ СИНОНІМІВ. КЛАСИФІКАЦІЯ СИНОНІМІВ.
Сино
·німи (від грецького
·
·
·
·
·
·
·
·
· /synonymos/ однойменний) це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.
Наприклад: проживати мешкати, бажати хотіти, башта вежа
Слова протилежні за значенням називаються антонімами, слова різного значення, але однаковою вимовою омонімами.
Синоніми, слова й фразеологізми, різні звуковою формою, але близькі або тотожні за значенням:
з незначною зміною значеннєвого обсягу й словосполучної комбінаторики (по
·ле рілля
· ни
·ва: зао
·ране по
·ле, на ріллі
·, ни
·ва, але лиш по
·ле по
·пису, на наро
·дній ни
·ві);
з різним емоційним забарвленням (заку
·тина закапе
·лок діра
· ’глухе
· село
·’);
контекстові С., що тільки в певному контексті є С. (ішов і враз простягну
·вся як до
·вгий ’упав’) і легко переходять в емоційні С.;
абсолютні або дублети з тотожним значенням (Гідроге
·н во
·день, шофе
·р воді
·й, зокрема у випадках професіоналізмів і термінологізмів), що виникають здебільше в наслідок нашарування різнодіалектних чи різномовних слів (госпо
·дар хазя
·їн; риска
·ль за
·ступ горо
·дник лопа
·тка), поки мововжиток їх не розділить у 1 групі.
Синоніміку вивчають семантика й лексикологія.
«Короткий словник синонімів української мови» склав Пилип Деркач (4 279 синонімічних рядів, частково зі стилістичними позначками, К. 1960).
«Матеріали до синонімічного словника української мови», зібрані Андрієм Багметом, друкувалися в ж. «Вітчизна» (1959, ч. 2 1962, ч. 7).
Синоніміку Т. Шевченка досліджував В. Ільїн, М. Коцюбинського Л. Паламарчук, І. Франка І. Ощипко, Лесі Українки І. Олійник, М. Рильського Ґ. Колесник.
Види синонімів
Морфологічні синоніми
Це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: гуляє гуля, співає співа, літає літа, питає пита, стрибає стриба, лунає луна.
Перші компоненти цих синонімічних пар нейтральні з погляду літературної нормативності, другі літературні, але з обмеженим діапазоном уживання (поезія, розмовна мова). Або ще: ходить, носить, робить, бачить, любить і ходе, носе, робе, баче, любе, де в першому ряду стоять літературні варіанти, а в другому діалектні.
Форми прикметників на зразок: синьому синім, білому білім, великому великім.
Синтаксичні синоніми
Різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї самої думки. Напр.: Замість того, щоб критикувати інших, візьми та й зроби сам. Замість критикувати інших, візьми та й зроби сам. Порівняно з нейтральним першим реченням друге має розмовне забарвлення. Одним із виявів синтаксичної синонімії є паралельне вживання сполучникових та безсполучникових речень: Я їду працювати в Одесу, бо дуже люблю це місто. -Я їду працювати в Одесу дуже люблю це місто.
Словотвірна синонімія
Наявність префіксально-суфіксальних утворень, наділених різними семантико стилістичними відтінками: писав, написав, понаписував, пописав; темніти темнішати, біліти білішати; їсти, їстки, їстоньки; спати, спатки, спатуні, спатунечки.[Кочерган М. П."Вступ до мовознавства", 2008, 150]
Фразеологічні синоніми
Варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття. Так, на поняття «бути байдужим до чогось»: тримати нейтралітет, моя хата скраю, про мене хай вовк траву їсть, наше діло півняче: проспівали, а там хоч не розвидняйся. Про розумово неповноцінну людину кажуть: не сповна розуму, губляться ключі від розуму, вискакують клепки, не варить баняк, у голові літають джмелі, замість мозку росте капуста, нема лою під чуприною.
На грунті української мови можна говорити й про синоніми фонетичного плану, які є одним із важливих засобів створення милозвучності нашої мови. Фонетичні синоніми, точніше, дублети різні форми того самого слова, що з'являються внаслідок чергування голосних і приголосних, наявності чи відсутності протетичних (приставних) приголосних або голосних: імення ймення, іти йти, учитель вчитель, уже вже, узяти взяти, імла мла, іржа ржа.
Спільність значення синонімів пояснюється тим, що вони називають одне поняття. Сутність синонімів визначається наявністю в них різних відтінків значення. В залежності від того, якими ознаками синоніми відрізняються один від одного, вони поділяються на ідеографічні й стилістичні.[Апресян Ю. Д. Избранные труды, 1995, 25]
Ідеографічні (значеннєві) синоніми
Відрізняються відтінками значення: дивувати, вражати, приголомшувати, потрясати. Ці синоніми забезпечують можливість передавати відтінки того самого поняття, оскільки на його позначення існує кілька слів: дивувати «викликати подив незвичайністю», вражати «викликати подив або захоплення надмірним виявом чогось», приголомшувати «справляти надзвичайно сильне враження», потрясати «глибоко зворушувати, хвилювати до глибини душі». Візьмімо ще один синонімічний ряд: відомий, видатний, знаменитий (славнозвісний), де відомий (напр.: учений) підкреслює те, що він не рядовий, а досить популярний; видатний має порівняльний характер; знаменитий (славнозвісний) те саме, що перші два разом узяті, але набагато вищою мірою. Палати й горіти означають «давати жар», але перше слово називає дію більш інтенсивно.
Стилістичні синоніми
Характеризуються закріпленістю за певним стилем і більш або менш виразним емоційним забарвленням. З-поміж синонімів: ознака і симптом перше слово нейтральне, друге має забарвлення книжності, науковості (це не просто ознака, а сукупність ознак, характерний вияв якогось явища). У синонімічному ряді: осягати, розуміти, метикувати перше слово книжне, друге нейтральне, третє розмовне.
Слова, що вступають у синонімічні зв'язки лише в певному контексті, називаються контекстуальними синонімами. Вони часто вживані в художній літературі, рідше у публіцистиці, де використовуються для створення яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру. З-поміж синонімічної лексики виділяються слова цілком тотожні щодо свого лексичного значення й емоційно-експресивного забарвлення. В основному це нейтральна лексика: пейзаж, краєвид, ландшафт; кавалерія, кіннота; процент, відсоток; борошно, мука; майдан, площа; аплодисменти, оплески. Це абсолютні синоніми (лексичні дублети). Вони з'являються в мові в таких випадках:
а) внаслідок взаємодії літературної мови та діалектів (стрічка бинда, чорногуз бусол лелека);
б) внаслідок словотворчих процесів (офіційний офіціальний, учбовий навчальний, роковини річниця);
в) як результат співіснування запозичених і питомих слів (індустрія промисловість, експлуатація визиск, бібліотека книгозбірня, біографія життєпис, красоля настурція, голкіпер воротар, горизонт обрій, аероплан літак, паралельний рівнобіжний, дескриптивний описовий). Абсолютні синоніми або розподіляються між стилями, отже, перестають бути абсолютними (з синонімічної пари: півники ірис перше вживається в усному мовленні, в художній літературі та публіцистиці, друге в науковій літературі), або один із них відходить у пасивний запас. Наприклад: аплодисменти, учбовий, офіціальний у сучасній літературній мові вийшли з широкого вжитку, поступившись місцем словам: оплески, навчальний, офіційний.[Терещенко Л. Лексична синонімія, 2000, 25-30 С.]


ВИКОРИСТАННЯ СИНОНІМІВ У ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ.
Синоніми це слова відмінні одне від одного своїм: звуковим складом, але близькі або тотожні за значенням.
Наприклад: сміливий, відважний, хоробрий, безстрашний, героїчний.
Синоніми поділяються на три основні групи:
1) лексичні синоніми, що відрізняються смисловими відтінками {відомий видатний славетний знаменитий);
2) стилістичні синоніми це слова, що відрізняються, стилістичним і емоційним забарвленням (говорити мовити пророчити верзти);
3) абсолютні синоніми зовсім не відрізняються значенням і в усякому контексті можуть вживатися без будь-якої відмінності {мовознавство лінгвістика; століття сторіччя). Таких синонімів в українській мові небагато. Синонімічні засоби мови мають глибоко національний характер. Вони свідчать про самобутність і специфіку мови. Уміле використання їх дозволяє розкрити те або інше поняття в усій його повноті. Однак надмірне нанизування синонімів, не виправдане змістом висловлювання, тільки засмічує мову.
Незнання синонімічних можливостей призводить до помилок. Часто виникають ускладнення, коли в російській мові на позначення певних понять існує одне слово, а в українській мові кілька. Деякі слова відрізняються лише префіксами. Тут треба бути особливо уважними, бо заміна однієї букви може вплинути на значення слова та всього тексту.
Запам'ятайте значення слів-синонімів, що часто вживаються в діловому мовленні:
Замісник. Заступник.
Замісник посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, тобто заміщає відсутнього керівника.
Заступник це офіційна назва посади.
Квиток. Білет.
Квиток вживається у словосполученнях: театральний квиток, залізничний квиток, студентський квиток тощо. Білет кредитний, банківський, екзаменаційний.
Наступний. Подальший.
Слово наступний вживається лише з конкретним поняттям: наступна зупинка, наступний тиждень. На означення абстрактного поняття вживається слово подальший: подальше життя, подальша доля.
Положення. Становище. Стан.
У російській мові на ці слова існують два відповідники положение, состояние. Щоб правильно підібрати потрібне слово, визначаємо значення кожного з них. Слово положення вживається у словосполученнях: горизонтальне положення, вертикальне положення. Становище міжнародне, офіційне; вживається в значенні: знайти вихід з певного становища.
Слово стан у таких словосполученнях: стан економіки, фінансів, стан справ, стан хворого.
Спиратися. Опиратися.
Спиратися на знання, досвід, уміння. Опиратися чинити опір.
Суспільний. Громадський.
Суспільний прикметник вживається у словосполученнях: суспільний лад або клас; суспільна система, праця; суспільне становище, виробництво, буття тощо.
Громадський це обов'язок, осуд, порядок, діяч; громадська робота, справа і т. д.
Тепер. Зараз. Нині. Сьогодні.
Ці слова різні за лексичним значенням. Слово тепер виражає теперішній час. З таким же значенням вживаються слова нині, сьогодні. Зараз характеризує момент розмови, тобто цієї миті, цієї хвилини.


ПОНЯТТЯ ПАРОНІМІВ. ГРУПИ ПАРОНІМІВ.
Пароніми (грецьк. parа - біля, мимо і опута - ім’я) - слова, подібні за зовнішньою формою у морфемному складі і звучанні, але відмінні за значенням. Найчастіше - це спільнокореневі слова: авторитетний - авторитарний, програмний - програмовий, надягати - одягати, пригадати - прогадати. Цілеспрямоване використання паронімів - ефективний засіб посилення виразності, підвищення дієвості тексту художньої літератури, публіцистики, усного публічного мовлення.
Пароніми слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.
Паронімічними відношеннями поєднуються пара слів, значно рідше - три або більше.
За звуковим складом пароніми бувають:
однокореневі відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» земельний «пов'язаний із землекористуванням» земляний «зроблений із землі» землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; дільниця «адміністративно-територіальна або виробнича одиниця» ділянка «земельна площа», «сфера діяльності»; танк «бойова машина» танкер «судно»; зв'язаний «з'єднаний вузлом», «скріплений за допомогою мотузка, ланцюга» пов 'язаний «закріплений», «поєднаний чимось спільним»; ефектний «вражаючий» ефективний «з позитивними наслідками» дефектний «зіпсований, з дефектом» дефективний «ненормальний», «із психічними або фізичними вадами»; сердечний «пов'язаний із серцем», «щирий» сердешний «бідолашний»; вникати «намагатися зрозуміти суть чого-небудь» уникати «прагнути бути осторонь чого-небудь»;
різнокореневі відрізняються одним-двома звуками: компанія «товариство» кампанія «сукупність заходів»; ступінь «міра інтенсивності», «вчене звання» степінь «добуток однакових співмножників»; промінь «смужка світла» пломінь «полум'я»; талан «доля» талант «обдарування»; розпещений «зіпсований надмірною увагою» розбещений «морально зіпсований»; гучний «голосний» бучний «пишний», «галасливий»; веліти «наказати» воліти «хотіти»; гамувати «заспокоювати, приборкувати» тамувати «задовольняти потребу в чомусь», «стримувати».
За лексичним значенням пароніми бувають:
синонімічні: повідь повінь, крапля капля, слимак слизняк, привабливий принадливий, хиткий хибкий, плоский плаский, барабанити тарабанити, линути ринути, притаїтися причаїтися, рипіти скрипіти, радити раяти;
антонімічні: лепський кепський, прогрес регрес, експорт імпорт, еміграція імміграція, густо пусто; семантично близькі: крикливий кричущий, церемонний «манірний, проханий» церемоніальний «урочистий, за певним розпорядком», цегельний цегляний, ніготь кіготь, м'язи в'язи, кіш «кошик» ківш «черпак», кристал кришталь;
що мають семантичну близькість: вирізнятися - відрізнятися, витрати - затрати.
тематичні: абонемент - абонент, пам’ятка - пам’ятник.
Пароніми, як і омоніми, у художній літературі та в побуті використовуються для створення каламбурів жартівливої гри слів: Сумніваюсь, чи ти козак чи кізяк, засміявся задоволений своїм жартом Варчук (М. Стельмах). Страшніш від огненних геєн голодна хіть зажерливих гієн (Б. Олійник). Прийомний син барона був баран (Л. Костенко). Нечесну приватизацію в народі називають прихватизацією; донощиків, шо на вухо доносять, іменують Навуходоносорами (за ім'ям вавилонского царя Навуходоносора). Використання омонімів і паронімів як художніх та стилістичних засобів називається парономазією.
Разом із тим треба пам'ятати, що звукова, а іноді й значеннєва близькість паронімів може призвести до сплутування їх: незгоди («відсутність взаємопорозуміння, розбіжність у поглядах») і знегоди («нещастя, труднощі»); факт («подія, явище») і фактор («умова, причина»); уява («здатність уявляти») і уявлення («розуміння, поняття»); зумовити («спричинити») і обумовити («зробити застереження») тощо.
Мовознавці давно звернули увагу на існування таких близько звучних слів, на відмінності між ними у значенні та на можливі помилки у їх вживанні. Проте й до цього часу існує чимало розбіжностей у поглядах дослідників і на саме явище паронімії, і на групи, які можна включати до паронімів. При широкому розумінні паронімії до паронімів зараховують усі слова, що мають звукову подібність, не враховуючи морфемного складу слова, - і різнокореневі, і спільнокореневі (досвід - дослід, громадський - громадянський). Якщо ж розуміють паронімію вужче, то в патронімічні групи включають тільки спільнокореневі слова, які мають певний змістовний зв’язок (комунікативний - комунікаційний, хронікальний - хронічний). Семантичні зв’язки між паронімами можуть бути різними - синонімічними, антонімічними, іноді це слова з близьким, суміжним значенням або члени однієї тематичної групи. Основну групу паронімів становлять слова, що семантично пов’язані між собою, частково збігаються за морфемним складом, близькі за походженням.


ВИКОРИСТАННЯ ПАРОНІМІВ У ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ.
Використання найчастіше вживаних у діловому стилі паронімів прослідкуємо на прикладі автобіографії, оскільки це дуже поширений документ, який доводилося або доведеться писати кожній людині. Автобіографія /від грецького autos - життя, grapho - пишу/ - документ, у якому особа в хронологічній послідовності описує своє життя від моменту народження до часу складання документа.
Автобіографія
Я, Дмитренко Василь Миколайович, народився 29 квітня 1976 року у місті Донецьку.
З 1983 по 1991 рік навчався у Донецькій середній школі №58.
У 1991 році вступив до Донецького професійно-технічного училища №67. У 1994 році закінчив училище за спеціальністю «Слюсар-програміст».
У 1994 році вступив до Донецького державного університету. Зараз студент 3 курсу економічного факультету ДонДУ.
Неодружений.
Батько, Дмитренко Микола Степанович, 1947 року народження, водій АТП 32921.
Мати, Дмитренко Людмила Василівна, 1950 року народження, економіст планового відділу Донецького науково-дослідного інституту штучного інтелекту.
Разом з батьками мешкаю за адресою: м. Донецьк - 9, Партизанський проспект, б. 44, кв. 42.
/дата/
/підпис/
При складанні автобіографії та інших документів, потрібно звернути увагу на такі особливості функціонування паронімів у діловому мовленні:
Адреса - адрес
Адреса: Місце мешкання людини чи місце знаходження установи: на мою адресу, помилитися адресою.
Адрес: Письмове, переважно ювілейне вітання особи, установи: вітальний адрес, адрес з нагоди шістдесятиріччя.
Будинок - будівля
Будинок: 1. Споруда, призначена під житло: знайшов будинок, де він живе. 2. Науковий, культурно-освітній, побутовий, торговельний та інший заклад. Вживається із словами відпочинку, творчості, iнвалідів, архітектора, преси тощо.
Будівля: Архітектурна споруда/кам'яна, дерев'яна/; зрідка вживається в переносному значенні.
Дослід - досвід
Дослід: Відтворення якогось явища або спостереження за новим явищем у певних умовах з метою вивчення; експеримент: важливий науковий дослід, проводити досліди.
Досвід: Сукупність практично засвоєних знань, навичок, які здобувають у житті й практичній діяльності: досвід керівництва масами, нагромаджений досвід.
Економічний - економний
Економічний: Який стосується певної професії, пов'язаний з нею; який об'єднує людей однієї або близьких професій: професійна підготовленість, професійна лексика.
Економний: Який ощадливо витрачає щось, сприяє економік економне витрачання коштів, бути економним.
Професійний - професіональний
Професійний: 1. Який стосується сукупності суспільно-виробничих відносин, господарського життя тощо: економічна криза, економічний журнал. 2. Вигідний у господарському відношенні: економічна технологія, економічне устаткування.
Професіональний: Який стосується професіоналів, не любителів; кваліфікований: професіональний боксер, професіональний театр.
Явище паронімії вимагає точного знання значень і адекватного вживання слів. Незначна відмінність між двома словами приводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим. Отже, при використанні паронімів слід звертатися до відповідних тлумачних словників з метою уточнення значення, правопису і вимови потрібного слова.
Уміння розрізняти патронімічні слова і правильно вживати їх у мовленні - неодмінний складник культури мови.


ОСОБЛИВОСТІ ВЖИВАННЯ АНТОНІМІВ ТА ОМОНІМІВ В ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ.
Анто
·німи (грец.
·
·
·
· проти,
·
·
·
·
· ім'я) парні різнокореневі слова з протилежним значенням. У ролі антонімів можуть виступати повнозначні частини мови, що показують якість: іменники (хоробрість боягузтво), прикметники (коханий остогидлий), дієслова (дружити ворогувати), прислівники (мирно войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує» (Т. Шевченко).
Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов ненависть.
Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.
В українській мові
Антоніми виражаються тією самою частиною мови й позначають однорідні явища, тобто явища одного плану. У мовленні обидва антоніми поєднуються з тими самими словами: і початок, і кінець дня, тижня, століття, роботи, твору, дороги, подорожі, поневірянь, нитки тощо; і сонячний, і хмарний день, ранок, вечір, літо, осінь, весна, погода.
Антонімами бувають переважно слова з абстрактним якісним значенням: веселий сумний, гарячий холодний, високий низький, білий чорний, повний порожній; добро зло, радість горе, світло темрява; дружити ворогувати, радіти сумувати, хвилюватися заспокоюватися; добре погано, легко важко, корисно шкідливо. Менше антонімів є серед слів із просторовим та часовим значенням: високий низький, широкий вузький, ранній пізній; схід захід, висота глибина, ранок вечір; глибоко мілко, вдень уночі. Серед дієслів антонімічними найчастіше бувають ті, що або походять від якісних прикметників, або вказують на спрямовану дію: дорожчати дешевшати, ширшати вужчати, віддалятися наближатися, підніматися спускатися, давати брати, вдихати видихати. Антонімічними бувають також прийменники: від до, над під, перед за, у з.
Багатозначні слова вступають в антонімічні відношення окремими своїми значеннями: тихий гучний (голос); тиха вітряна (погода); тихе розбурхане (море); тихе неспокійне (життя), тощо.
Трапляються випадки, коли те саме слово передає два протилежні, антонімічні, значення. Так, слово сходити означає і «підніматися», і «спускатися»; сходження і «підняття на гору», і «спуск із гори»; позичати і «давати в борг», і «брати в борг»; колись і «у минулому», і «у майбутньому».
Слова, не пов'язані з якісною чи кількісною оцінкою явищ, із різними протистояннями, не мають антонімів: стіл, вікно, літак, думка, слово, мрія, математика, мистецтво, політика, хліборобський, заячий, писати, дивитися. Тому не можна вважати антонімічними й поняття, пов'язані з розрізненням чоловічої та жіночої статі: батько мати, брат сестра, чоловік жінка, цап коза, баран вівця. Вони хоч і мисляться попарно, проте не протиставляються, не взаємовиключаються, а лише зіставляються за певною ознакою, як, наприклад, слова стіл і стілець, солодкий і кислий, іти і їхати, що також не є антонімами.
За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:
з проміжними ступенями вияву якостей, коли між двома антонімічними поняттями розташовуються одне чи більше понять із менш вираженою інтенсивністю: гарячий гаряче крижаний, світло сутінки темрява;
без проміжних ступенів вияву якостей: життя смерть, перемога поразка, присутній відсутній, лівий правий, однаковий різний, множити ділити, наступи ти відступати, нападати захищатися, купувати продавати, говорити мовчати, всередині зовні, вгору вниз.
За структурою антоніми бувають:
різнокореневі (власне лексичні): великий малий, легкий важкий, спека мороз, мужність боягузтво, любити ненавидіти;
однокореневі (словотвірні): надія безнадія, спокій неспокій, орієнтація дезорієнтація, логічний алогічний, раціональний ірраціональний; особливо багато їх серед дієслів: відчинити зачинити, увійти вийти, навантажити розвантажити, недосолити пересолити.
Слова з не- лише тоді антонімічні, коли ця частка творить нове слово з новим значенням: правда неправда (брехня), друг недруг (ворог), воля неволя (рабство). Антоніми з не- виражають меншу міру протиставлення, ніж різнокореневі антоніми: багатий небагатий (убогий), легко нелегко (важко), правда неправда (брехня). Але такі похідні слова з не-, як гарячий негарячий, швидко нешвидко, не є антонімічними. Вони передають не протилежні значення, а значення з різним ступенем вияву якостей.
В антонімічні відношення можуть вступати також фразеологізми: далеко під носом, працювати бити байдики, смеркає на світ благословляється, темно хоч голки збирай.
Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контекстуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне значення й поза контекстом (сум радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслідок переносного вживання слова.
Антоніми використовуються в прислів'ях, приказках, дотепах: «На чорній землі білий хліб родить», «Порожня бочка гу-чить, а повна мовчить», «Чужого доброго не гудь, а свого поганого не хвали». На контекстуальних антонімах побудовані деякі іронічні вислови: «Розжалобився, як вовк над поросям від 'їв ніжки та й плаче», «Добрий баранчик, та по-вовчому виє», «Такий добрий, що в ложці води втопив би», «Така гарна, що як вигляне у вікно, потім собаки на те вікно три дні гавкають».
Антоніми входять до складу багатьох фразеологізмів: ні живий ні мертвий; ні холодно ні жарко; ні туди ні сюди; ні в сих ні в тих; і сміх і гріх; рано чи пізно; наліво і направо; пройти крізь вогонь і воду; змінити гнів на милість; ні богові свічка, ні чортові кочерга.
На антонімії будується такий стилістичний засіб, як оксиморон, коли свідомо поєднують протилежні за змістом поняття, які разом дають нове уявлення: без надії сподіватися, солодкий біль, небезпечна безпека, дзвінка тиша, живий труп, бідний багач, щасливе горе.
Омо
·німи (від грец. homos однаковий і грец. onyma ім'я) це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Це частково пов'язано з тим, що в українській мові слова пишуться та читаються однаково.
Омоніми з'являються внаслідок:
звукових змін у слові у процесі розвитку мови;
смислових змін у слові у процесі розвитку мови;
випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;
випадкового збігу звучання форми різних слів.
Розрізняють омоніми:
повні (абсолютні) омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) ключ (джерело), рукав (елемент одягу) рукав (річки).
часткові омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.
Групи часткових омонімів
Омофони (фонетичні омоніми) це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по три потри; вгорі в горі).
Омографи (графічні омоніми) це слова, які однаково пишутся, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по
·тяг потя
·г; за
·мок замо
·к; бра
·ти брати
·).
Омоформи (граматичні омоніми) це слова, звучання яких збігається лише в окремих граматичних формах (покласти на віз віз дрова; жовте поле поле город).
Омоморфеми (омонімічні морфеми) морфеми, які збігаються у написанні і вимові, але мають різні граматичні значення (чистий став(ок) став, як вкопаний).
Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.
Кожне переносне значення багатозначного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище 1) купа дров, що горить; 2) місце, де розкладали вогонь; 3) своя оселя, родина (у давнину близькі люди збиралися навколо вогнища); 4) центр, зосередження чогось.
Омоніми семантичної спільності не мають: бал (оцінка), бал (вечір із танцями); стан (корпус людини), стан (становище), стан (стоянка), стан (механізм, прокатний стан).
Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).
Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах:
Балка (дерев'яний чи металевий брус), балка (яр): обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми.
Точити (робити гострим), точити (цідити): обидва дієслова змінюються абсолютно однаково.
Моторний (швидкий), моторний (пов'язаний із мотором): обидва прикметники однаково змінюються за родами, відмінками та числами.
Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм:
Баранці (молоді барани) має всі форми однини й множини, баранці (піна на гребенях хвиль) має тільки форми множини.
Захід (одна з чотирьох сторін світу) має форми лише однини, захід (дія для досягнення якоїсь мети), захід (спуск небесного світила за обрій) мають і форми однини й множини.
Злити (викликати злість), злити (полити): у них усі інші форми різні, крім форм минулого часу й умовного способу.
Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови:
а) іменників і відіменникових прислівників: кружка (довкола) і кружка (родовий відмінок іменника кружок); боком (не прямо) і боком (орудний відмінок іменника бік);
б) іменників і звуконаслідувальних вигуків: рип (рипіння рип дверей) і рип (різкий звук від тертя двері рип); стук (удар почувся стук) і стук (різкий звук удару щось у вікно стук);
в) інші випадкові збіги: мати (рідна людина) і мати (володіти чимось); коли (у який час) і коли (наказовий спосіб дієслова колоти); їм (перша особа однини теперішнього часу дієслова їсти) і їм (давальний відмінок займенника вони).
У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запозичень. Є два випадки звукових збігів таких слів:
а) звуковий збіг запозиченого слова з українським: мул (дрібні частинки у водоймах) і мул (назва тварини, запозичена з латинської мови); клуб (маса кулеподібної форми) і клуб (назва організації, запозичена з англійської); як (прислівник) і як (назва тварини, запозичена з тибетської);
б) звуковий збіг різних запозичених слів: гриф (міфічна істота, з грецької), гриф (частина струнного музичного інструмента, з німецької) і гриф (штемпель на документі, з французької); метр (міра довжини, з грецької), метр (віршовий розмір, з грецької) і метр (учитель, з французької); кран (трубка із закривкою, з голландської) і кран (механізм для піднімання вантажів, з німецької)




КНИЖНІ СЛОВА В ТЕКСТАХ ДОКУМЕНТІВ. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНШОМОВНИХ СЛІВ У ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ.
Усі слова, що вживаються в ділових паперах, називаються книжними. Книжні слова характерні для стилів, які функціонують у писемній формі, це - діловий, науковий, художній і публіцистичний. Книжне забарвлення мають терміни, слова, що виражають загальнонаукові поняття й уживаються в широкому значенні. Наприклад: асигнація, прогрес, історія, економіка, політика, експеримент, демократизм, форум, характеристика, абітурієнт тощо.
Значне місце відведено й словам з абстрактним значенням на -ання, -ення, -іння, -ство, -цтво (функціонування, примирення, товариство, сумісництво).
Значне місце відведено й словам з абстрактним значенням на -ання, -ення, -іння, -ство, -цтво: функціонування, примирення, товариство, сумісництво та ін.
Незначний відтінок книжності мають слова на -увати, -ювати (утримувати, заповнювати, призначувати), віддієслівні іменники на -ння, -ття (посвідчення, вибуття), дієприкметники (виконуючий, призначений, накреслений, підписаний).
Для укладання ділового документу необхідно добирати саме книжні, а не розмовні слова.
У документах різного типу особливу увагу слід звертати на урочисті книжні слова, які проникають у ділові папери з мови газет, їх вживання у діловій сфері спричиняє чимало недоречностей. Це, переважно, помилки такого характеру: «високе» слово вставляється в текст чисто ділового, виробничого характеру; урочистими словами користуються в документах, де йдеться про справи буденні, повсякденні, дрібні.
До слова в документі ставляться насамперед такі дві обов'язкові вимоги:
1) воно повинно бути вмотивованим;
2) відповідати нормам української літературної мови.
Норми української літературної мови фіксуються в словниках, довідниках, підручниках, посібниках. Коли виникають труднощі при написанні, з'являються сумніви з приводу наголошення того чи іншого слова чи його перекладу з російської мови, ми повинні звертатися до відповідних джерел. Та іноді виникають сумніви щодо вибору слова чи словосполучення серед наявних чи загальновідомих
Як відомо, діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки й на те, що було створене в цьому плані в інших народів. Тому не випадково в діловому стилі сьогодні так багато запозичень.
Іншомовні слова - це слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення, їх слід вживати в разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать фінансові терміни, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет).
Слід бути обережними й уважними під час використання у діловому мовленні іншомовних слів. Якщо іншомовні слова можна замінити відповідними українськими, то їх вживання недоречне. Якщо ж іншомовні слова ввійшли до активного словника міжнаціонального спілкування, тоді їх можна використовувати в окремій ділових паперах, що стосуються питань угоди чи міжнародних проблем. Це лексика з фінансової сфери обслуговування: банк, фінанси, бюджет, факсиміле, авізо, кредит, дебет; поштово-телеграфного зв'язку: телеграф, телефон, бандероль, телеграма, бланк, шифр, номер, серія тощо.
При використанні іншомовних слів слід пам'ятати:
1) вживати іншомовне слово в тому разі, коли немає в українській мові відповідника (франко-борт, акцепт, кредит, баланс);
2) запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів - запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт - це гранична норма, то лімітуються не витрати, а кошти;
3) не вживати в одному тексті власне українське слово й іншомовне (координувати - погоджувати, екстраординарний - особливий, фіксувати ~ записувати, лімітувати обмежувати, прерогатива - перевага, симптом - ознака);
4) при виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс - обслуговування: сервіс це будь-яке обслуговування, а обслуговування - побутових потреб населення). Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в діловому документі диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.
5) вживання іншомовного слова в діловодстві допустиме лише в тому значенні, в якому воно зафіксоване в словниках;
Подаємо ряд слів іншомовного походження, що часто вживаються у діловому мовленні і, на жаль, не завжди доречно. Зверніть увагу на їх українські відповідники:
анархія безладдя, безвладдя
апелювати звертатися
аргумент підстава, доказ
брокер посередник
валюта грошова одиниця в країні
генеральний загальний, головний
дебати обговорення
дефект недолік, вада, ґандж
домінувати переважати
екстраординарний особливий
конвенція угода, договір
координувати погоджувати
лімітувати обмежувати
прерогатива перевага
пріоритет першість
реєструвати записувати
репродукувати відтворювати
симптом ознака
фіксувати записувати
цейтнот нестача часу
шеф голова, керівник
Вдале використання лексичного багатства в офіційних документах окремими службовцями залежить від рівня освіченості цих осіб. Не можна сказати, що людина володіє державною мовою тільки на підставі того, що вона може написати заяву чи протокол, необхідно оволодівати також і науковим, художнім стилем, щоб у своїй професійній діяльності, зокрема при складанні документів, уникати канцеляризмів, тавтології, нераціонального використання запозичених іншомовних слів.



КЛІШЕ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Офіційно-діловий стиль визначають такі особливості:
1. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.
2. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, суспільно-виробничу, юридичну, наукову лексику тощо [11, с. 131-132].
3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення, способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.
4. Логічність і аргументованість викладу. Ця риса ділової мови передбачає відображення правильного стану речей, послідовність та об'єктивність фактів і оцінок, нейтральність тону.
5. Відсутність індивідуальних рис стилю. На відміну від інших сфер діяльності учасники ділового спілкування здебільшого виступають у ролі представників певних організацій, закладів і виражають їхні інтереси - тобто є носіями певних функцій. У зв'язку з цим прояви індивідуальності в діловій мові вважаються відступами від норми, нетиповими для стилю взагалі.
6. Наявність мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Це так звані кліше - усталені словесні формули, закріплені за певною ситуацією і сприймаються як звичайний, обов'язковий компонент. Наявність стандартних висловів полегшує, скорочує процес укладання текстів, приводить до однотипності засобів в однакових ситуаціях.
Кліше - це мовні конструкції, яким властиві постійний склад компонентів, їх порядок та усталене звучання.
Розрізняють прості, ускладнені та складні кліше.
Прості кліше - це мовні конструкції, що складаються з двох слів: згідно з, відповідно до, вжити заходів, оголосити подяку, винести догану, брати участь тощо.
Ускладнені - що мають більше двох слів: брати до уваги, згідно з оригіналом, брати активну участь, вжити суворих заходів, винести сувору догану тощо.
Складні - мають у своїй структурі два простих кліше, які поєднані в один блок: відділ боротьби з організованою злочинністю, контроль за виконанням наказу залишаю за собою, наказ оголосити особовому складу академії тощо.
Використання мовного кліше – це одна з особливостей ділового мовлення. Кліше дозволяють забезпечувати точність мови. Їх антиподом у мові виступають штампи, які сприймаються як явище негативне, використання є тягне у себе не дотримання цих вимог офіційно-ділового стилю, як точність, стислість, стандартність.
Поняття мовного кліше і штампа.
Кліше – певний мовної стандарт, готовий стійкий оборот, мовної стереотип, конструктивна одиниця тексту. У використанні цього кошти на ділових документах часом виникає необхідність, наприклад: доводжу до відома, приймаючи до уваги, виходячи з викладеного і т.д.
Кліше - це застиглі вислови, усвідомлювані як не вільні чи відтворювані повністю, усіма носіями мови. У лінгвістичній теорії приблизно у тому самому значенні вживаються такі терміни: мовні стереотипи, ідіоми, фразеологізми, штампи, групові шаблони, улюблені обертів, стерео типізовані обороти і т.д. Всі ці мовні явища становлять якесь понятійне поле, до якого наближаються паремії, крилаті слова, цитати, афоризми, максими.
Як мовної стандарт, кліше, будучи нейтрально-нормативними явищами у діловій промові, виконує ряд функцій:
дозволяють заощаджувати мислительну енергію,
сприяють швидкому і точному складання документа,
полегшують спілкування
сприяють швидкості передачі информации.
Кліше слід відрізняти від мовних штампів, які, зазвичай, недоречні у мові.
Штамп – своєрідний шаблон, заяложена форма висловлювання, яка надає промови потьмянілу емоційно-експресивне забарвлення і завдає шкоди думкам. Бездумне повторення висловлювання можна зарахувати до психологічного явища.
Штампів мають кілька різновидів.
1. Універсальні слова – це слова, які мають невизначене, узагальнене, стерте значення. Універсальність виявляється у тому, що вони усунути будь-яке слово з конкретним значенням. Цей вид штампа використовується, коли який провіщає хоче висловити думку неконкретно, приблизно. Наприклад, заштамповані пропозиції: Діяльність підприємства мали місце окремі недоліки, що дозволило деяким особам виконувати певні правопорушення. Однак у останнім часом відзначається посилення виховної роботи, і цей питання одна із важливих, якому приділяється велика увагу. Ці фрази не несуть значеннєвого і вже тим паче інформаційного навантаження.
2. Парні слова, чи слова-супутники, які зазвичай вживаються у мові разом, хоча й є фразеологічними оборотами, наприклад: бурхливі оплески, тепла обстановка, стала вельми поширеною, незабутні враження. Визначення у цих словосполученнях неповноцінні, оскільки вони висловлюють думку шаблонно, цим позбавляють її індивідуальності. Слухач сприймає цю інформацію, як належне, цим увагу до кожного слову ослаблено.
Мовними штампами стають також отримують поширення образні чи «модні» слова висловлювання, оригінальність яких втрачається через частого вживання, інакше кажучи – це шаблонні метафори з потьмянілим змістом. І якщо вперше вдала метафора прикрасила мова, то повтор фрази всоте позбавляє її оригінальності. Вплив штампа на людей годі недооцінювати. Ті, хто володіє до мови смак, легко піддаються силі штампа. Невдовзі, люди, звикнувши говорити штампами, розучуються думати й над оригінально, по-своєму висловлювати мысли.
Отже, кліше – це помічник що становить і читає документ; штамп ж – шкідник, ворог пишучого та говорить. У діловій сфері спілкування розмежування понять кліше – штамп має важливе значення, оскільки вживання кліше зумовлено точністю найменування понять; використання ж штампів тягне у себе порушення правил офіційно-ділового стилю промови.




ВИЗНАЧИТИ ВИПАДКИ ПРАВИЛЬНОГО ПЕРЕКЛАДУ ГРАМАТИЧНИХ ПРИЙМЕННИКОВИХ КОНСТРУКЦІЙ: згідно з – відповідно до, за – над, з – від, незважаючи на – попри, про – від, щодо – до. ПОЯСНИТИ ЇХ ВЖИВАННЯ.
згідно з – відповідно до – вірно, можуть вживатися у якості синонімічних, за умови використання О.в. та Р.в. відповідно
за – над – вірно, можуть вживатися у якості синонімічних: більше за все – над усе.
з – від - вірно, можуть вживатися у якості синонімічних, але в першому випадку – абстраговане поняття, а в другому - конкретизоване: їхати з міста – від’їхати від міста
незважаючи на – попри – вірно, можуть вживатися у якості синонімічних.
про – від – невірно, оскільки прийменник про вказує на об’єкт, про який іде мова, а прийменник від – вказує на те, від імені кого іде мова
щодо – до – невірно, прийменникові щодо є синонімічним прийменник стосовно, а до – відносно.


ПЕРЕКЛАСТИ ТАКІ НАЙУЖИВАНІШІ ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗВОРОТИ ДІЛОВОЇ МОВИ: административное взыскание, без малейшего отлагательства, безналичный расчет, благодаря рекомендациям, более 30 тысяч, брать обязательства, в соответствии с, взять верх над, вне всяких сомнений, восстанавливать в должности, все желающие, вступает в силу, вышла из печати, гражданское законодательство, действующее законодательство, заместитель, заслуживает награды, на протяжении месяца, налогоплательщик, нести ответственность за, нет расчета делать это, общество с ограниченной ответственностью, отрицательное значение, принять к сведению, принять меры по, совещательный голос. ПОЯСНИТИ ЇХ ВЖИВАННЯ.
административное взыскание,
без малейшего отлагательства,
безналичный расчет,

благодаря рекомендациям,
более 30 тысяч,
брать обязательства,
в соответствии с,
взять верх над,
вне всяких сомнений,
восстанавливать в должности,
все желающие,
вступает в силу,
вышла из печати,
гражданское законодательство,
действующее законодательство,
заместитель,
заслуживает награды,
на протяжении месяца,
налогоплательщик,
нести ответственность за,
нет расчета
делать это,
общество с ограниченной ответственностью,
отрицательное значение,
принять к сведению,
принять меры по,
совещательный голос.
адміністративне стягнення
без найменшого зволікання
безготівковий розрахунок
завдяки рекомендаціям,
більше 30 тисяч,
брати зобов'язання,
відповідно до ...,
взяти верх над ...,
поза всяких сумнівів,
відновлювати на посаді,
всі бажаючі,
вступає в силу,
вийшла з друку,
цивільне законодавство,
чинне законодавство,

заступник,
заслуговує нагороди,
протягом місяця,
платник податків,
нести відповідальність за ...,
немає розрахунку
робити це,
товариство з обмеженою відповідальністю,
від'ємне значення,

взяти до відома,
вжити заходів щодо ...
дорадчий голос.




ВИЗНАЧИТИ ВИПАДКИ ПРАВИЛЬНОГО ВЖИВАННЯ ШТАМПІВ ДІЛОВОЇ МОВИ: зняти з посади – усунути з посади, займати посаду – обіймати посаду – заступати на посаду, зважати на обставини – враховувати обставини – рахуватися з обставинами, щодо проблеми – стосовно проблеми – стосовно до проблеми. ПОЯСНИТИ СВІЙ ВИБІР.
зняти з посади – усунути з посади: вірно, можна використовувати у якості синонімів
займати посаду – обіймати посаду – заступати на посаду: займати посаду – обіймати посаду - вірно, можна використовувати у якості синонімів; заступати на посаду – означає починати працювати на даній посаді
зважати на обставини – враховувати обставини – рахуватися з обставинами: вірно, можна використовувати у якості синонімів
щодо проблеми – стосовно проблеми – стосовно до проблеми: вірно, можна використовувати у якості синонімів.

ВИЗНАЧИТИ ВИПАДКИ ПРАВИЛЬНОГО ВЖИВАННЯ СЛІВ-СИНОНІМІВ ТА СЛІВ-ПАРОНІМІВ: неординарний – оригінальний, дефект – недолік, тактовний – тактичний, виборний – виборчий, виключно – винятково, дільниця – ділянка, особистий – особовий, покажчик – показник, дипломат - дипломант - дипломник. ПОЯСНИТИ СВІЙ ВИБІР.
неординарний – оригінальний, (відповідність в укр.м)
дефект – недолік, (відповідність в укр.м)
тактовний – тактичний, (такт – тактика, абстрактне)
виборний – виборчий, (абстрактне)
виключно – винятково, (абстрактне)
дільниця – ділянка, (абстрактне)
особистий – особовий, (абстрактне)
покажчик – показник, (абстрактне)
дипломат - дипломант - дипломник. (переможець конкурсу, який отримав диплом, абстрактне)


ПОЯСНИТИ ЗНАЧЕННЯ СИНОНІМІВ ТА ПАРОНІМІВ: неординарний – оригінальний, дефект – недолік, тактовний – тактичний, виборний – виборчий, виключно – винятково, дільниця – ділянка, особистий – особовий, покажчик – показник, дипломат - дипломант – дипломник. З’ЯСУВАТИ РІЗНИЦЮ В СЕМАНТИЦІ КОЖНОЇ ПАРИ СЛІВ.
неординарний – оригінальний, (незвичайний – відмінний від інших)
дефект – недолік, (пошкодження – незначне пошкодження, яке можна виправити)
тактовний – тактичний, (такт – тактика; людина, яка є ввічливою, толерантною, вихованою – певний хід згідно обраної тактики)
виборний – виборчий, (людина, яку вибрали – округ, у якому проводяться вибори)
виключно – винятково, (слова є синонімами, але друге має більш офіційне значення)
дільниця – ділянка, (абстрактно обмежений район проживання людей, де відбуваються вибори – конкретно обмежений шматок землі)
особистий – особовий, (той, що належить особі, конкретне – той, який має відношення до особи, абстрактне)
покажчик – показник, (табличка з написом, окремий напис, орієнтир тощо, що вказують на якийсь об’єкт, конкретне – відсоток або число, яке вказує на певні кількісні досягнення, абстрактне)
дипломат - дипломант - дипломник. (назва професії людини, яка служить в консульстві, посольстві і може представляти інтереси своєї країни за кордоном - переможець конкурсу, який отримав диплом – студент, який пише диплом для подальшого його захисту)


НАВЕСТИ І ОХАРАКТЕРИЗУВАТИ ФОНЕТИЧНІ ЗАСОБИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Засоби милозвучності слова
Правила
Приклади

Для усунення збігів голосних і приголосних українська мова має спеціальні фонетичні засоби.
1. Чергування у/в, і/й
а) прийменник (префікс) у вживається:
між буквами на позначення приголосних;
на початку речення перед буквами на позначення приголосних;
перед в, ф, льв, св, тв, хв і под.;
після паузи (на письмі після розділових знаків).
б) прийменник в уживається:
між приголосними на позначення голосних;
на початку речення перед буквами на позначення голосних;
після букв на позначення голосних перед буквами на позначення приголосних, крім в, ф, льв, св, хв, тв і под.;
не чергуються у словах, що вживаються тільки з у чи в.
в) сполучник і вживається:
після букв на позначення приголосних або після розділових знаків перед буквами на позначення приголосних;
на початку речення.
г) сполучник й вживається:
між буквами на позначення голосних;
після букв на позначення голосних перед буквами на позначення приголосних;
не чергуються при зіставленні понять;
перед словами, що починаються з є, ї, й, ю, я.







день у день; підняв угору

Учора відбулася нарада з питань приватизації

Є багато спільного у творчості цих поетів
Головне – установити вчасно нове обладнання

вчитися в університеті

в інституті проходить конференція

познайомили в дитинстві




угода, уривок, влада



дощ іде; степ і море




І хліб зійшов.

Море й степ; дощ не йде

Простять мені і помилки й вагання (Є. Плужник)

Небо і земля, війна і мир, древня Греція і Єгипет



СПРОЩЕННЯ В ГРУПАХ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ У ДІЛОВІЙ ЛЕКСИЦІ ЯК ФОНЕТИЧНІ ЗАСОБИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Українська мова славиться своєю милозвучністю, яка досягається уникненням скупчення кількох приголосних. В більшості випадків в словах зустрічається, в основному, два приголосних звуки підряд. Однак при утворенні похідних слів суфіксальним способом (тобто шляхом додавання суфіксів) на межі кореня і суфікса почали збігатися три і більше приголосних. Для зручності і милозвучності вимови деякі з приголосних в таких групах почали опускати (не вимовляти). Це явище частково закріпилося в графіці і отримало назву спрощення в групах приголосних.
Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення:
- ждн – жн (тиждень – тижневий);
- здн – зн (проїздити – проїзний);
- стн – сн (честь – чесний);
- стл – сл (стелити – слати)
- слн – сн (ремесло – ремісник)
- стц – сц (містити) – місце);
- лнц – нц (сонце – від «сълньце»);
- рдц – рц (серденько – серце);
- сткл – скл (скло від стъкло);
- рнч – нч (горно – гончар;
- скн – сн (тріск – тріснути);
- зкн – зн (бризкати – бризнути).
Увага: на письмі спрощення спрацьовує лише для української лексики.
Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк, зап’ясний і похідних від них.
Увага: в словах іншомовного походження і у винятках спрощення приголосних відбувається лише у вимові, тобто спрощення треба показати лише у фонетичній транскрипції. Наприклад: зап’ястний – [запйбсни
·]; студентський [студйнс'ки
·]. Цей факт слід враховувати при розв’язанні завдань на кількість звуків і букв, а також на голосні/глухі приголосні.

ПОДВОЄННЯ ТА ПОДОВЖЕННЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ У ДІЛОВІЙ ЛЕКСИЦІ ЯК ФОНЕТИЧНІ ЗАСОБИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ. ПОЯСНИТИ РІЗНИЦЮ МІЖ ПОНЯТТЯМИ «ПОДОВЖЕННЯ» ТА «ПОДВОЄННЯ».
Подовжені приголосні являють собою збіг двох фонем. Такі звуки вимовляються приблизно в півтора раза довше, ніж звичайні. На письмі вони позначаються подвоєнням букв.
Приголосні звуки подовжуються і відповідно подвоюються букви, якщо одна частина слова (морфема) закінчується, а друга починається на той самий звук: беззвучний (без + звучний), віддати (від + дати), наддніпрянський (над + дніпрянський), законний (закон + ний), чавунний (чавун + ний), туманність (туман + ність), розрісся (розріс + ся), піднісся (підніс + ся), піввідра (пів + відра), піввіку (пів + віку), страшком (страйковий комітет), юннат (юний натураліст).
Але подовження приголосних і відповідно подвоєння букв не відбувається, якщо немає збігу двох однакових приголосних: казармений (казарм + є + ний), пореформений (по + реформ + є + ний), буквений (букв + є + ний), потомствений (потомств + є + ний), дерев'яний, олов'яний, конопляний, пшоняний.
Подовжується приголосний н у наголошених суфіксах -енн-, -анн-:
а) у прикметниках, які вказують на більшу, ніж звичайна, чи найбільшу міру якості: страшенний, здоровенний, височенний, нескінченний, невблаганний, несказанний, нездійсненний, незліченний, нездоланний, недоторканний',
б) у прикметниках-старослов'янізмах: благословенний, блаженний, мерзенний, огненний, окаянний, священний, спасенний, а також: божественний (із ненаголошеним суфіксом -енн-).
Крім того, подовжується н у словах останній, старанний, притаманний, захланний, численний.
Не подовжується н у прикметниках, які не вказують на більшу, ніж звичайна, міру якості, та в дієприкметниках, навіть якшо суфікс -єн- чи -ан- у них наголошений: нескінчений, незддланий, нежданий, довгожданий, шалений, скажений, навіжений, жаданий, вихований, з 'єднаний, придбаний, в'їджджений, сповнений.
У похідних словах написання нн або н зберігається: нескінченний нескінченність, нескінчений нескінченість, не­доторканний недоторканність, вихований вихованість, забезпечений забезпеченість, навіжений навіженість, притаманний притаманність.
Виникає подовжений приголосний чч в іменниках, утворених від прикметників на -цький: донецький Донеччина, німецький Німеччина, турецький Туреччина, гайдамацький - гайдамаччина. В іменнику Вінниччина, утвореному таким самим способом від прикметника вінницький, звук ч не подовжується, хоча й пишеться чч. Не подовжується звук ч і пишеться одна буква ч в іменнику Галичина.
Подовжуються приголосні і подвоюються букви також у словах овва, ввесь, бовван, бовваніти, ссати, ссавець, лляний 0 льняний).
Подовжуються і відповідно позначаються подвоєними буквами м'які зубні (д, т, з, с, ц, л, н) та пом'якшені шиплячі (ш, ч, ж), якщо вони стоять між двома голосними:
в іменниках середнього роду: засідання, питання, вивчення, життя, знаряддя, мотуззя, колосся, дозвілля, обличчя, затишшя, бездоріжжя, Запоріжжя; але в назвах - молодих істот подовження немає: теля, щеня, козеня, порося;
в орудному відмінку однини іменників III відміни перед закінченням -ю: мідь міддю, сіль сіллю, доповідь доповіддю, мазь маззю, Оболонь Оболонню, туш тушшю, річ річчю, подорож подорожжю;
у словах Ілля, суддя, стаття, рілля, породілля, баддя, зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню.
Подовжується приголосний і подвоюється буква л у дієслові ллю, ллєш і т. д., а також у похідних: наллю, виллєш тощо.
Подовження приголосного й подвоєння букв зберігається в різних словоформах тих самих слів та в похідних словах: суддя, судді, суддею, суддів, суддівство, суддівський; життя, життям, життів, життєвий, життєвість, життєздатність; Ілля, Іллею, Ілліч, Іллєнко.
Проте немає подовження в прикметниках судейський, житейський та в родовому відмінку множини іменників статей, бадей, породілей. Річ у тім, що в давній українській мові в усіх названих вище випадках після м'якого приголосного виступав звуки, наприклад: [суд'йа], [стат'йа], [т'ін'йу], [жиґйа]. Згодом звук й уподібнився до попереднього м'якого приголосного: [суд'д'а], [стат'т'а], [т'ін'н'у], [жит'т'а]. Але таке уподібнення не відбулося там, де перед звуком й було вже два або більше приголосних, звук й у такому разі випав: [йун'іс'т'йу] [йун'іс'т'у], [жоуч'йу] [жоуч'у]. Після губних та р звук й залишився: [кровйу], [мат'ірйу] (пишемо: кров'ю, матір'ю). Залишився звуки і в словоформах статей, бадей, породілей та в прикметниках судейський, житейський, тому що між попереднім приголосним і ним з'явився вставний є, як у словах земля земель, пісня пісень, ескадрилья ескадрилей.
Якщо м'який приголосний стоїть не між двома голосними, то подовження не відбувається: передмістя, запястя, тертя.


ЧЕРГУВАННЯ ГОЛОСНИХ ФОНЕМ ЯК МОРФОНОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Чергування звуків постійна і закономірна зміна їх у коренях і афіксах етимологічно споріднених слів та форм. Наприклад: стіл столи, нести носити, плести заплітати, могти помагати.
В українській мові розрізняють два види чергувань: позиційне (фонетичне) й історичне (фонетично не зумовлене).
1. Позиційне це чергування, яке відбувається залежно від позиції звука в слові і зумовлюється фонетичними законами сучасної мови. Наприклад: лити ли [е] ла; ле [и] ла. Тут звукове чергування: и и [е] е [и].
2. Історичне це чергування, успадковане із спільнослов'янської та давньоруської мов.
Інші виникли в період формування фонетичної системи Української мови. Більшість чергувань голосних належить до історичних:
а) чергування о а: могти помагати, горіти згарище, схопити хапати;
б) чергування е і: плести заплітати, летіти літати, мести замітати;
в) чергування о е и з нулем звука: беру брати, день дня, ставок ставка, дзвінок дзвінка;
г) чергування і а: сідати садити;
д) чергування и і: бити бій, бий бійка;
е) чергування о, е і: столи стіл, семи сім, печі піч.
Примітка. У коренях дієслів звук о чергується із звуком е, якщо маємо наступний наголошений суфікс -а-; -я- {котити катати, скочити скакати). Але деякі слова цьому правилу не підлягають: вимовити вимовляти, простити прощати.
Чергування О, Е з І
Це чергування є специфічним для української мови. Фонеми о, е виступають найчастіше у відкритих складах, фонема і в закритих. Наприклад:
1. У різних формах того самого слова: семи сім, осені осінь, гори гір, мого мій, радість радості радістю, ніч ночі ніччю, піч печі піччю, Канів Канева, Харків Харкова, Чернігів Чернігова.
2. У словах одного кореня або спільної основи: воля вільний, будова будівельник, робота робітник, нога підніжжя.
3. При зміні початкового звука о на і з'являється протетичний приголосний звук в: овес вівса, око вічко.
Примітка. У словах із звукосполученнями: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е в закритих складах не переходить в і.
Наприклад: подорож, мороз, сторож, очерет, шелест, прибережний, перед, через, посередній та ін.
Чергування О, Е з нулем звука
При заміні слова голосні о, е в суфіксах випадають. Наприклад: садок садка, день дня, орел орла, сон сну.


ЧЕРГУВАННЯ ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ ЯК МОРФОНОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
У сучасній українській мові при відмінюванні слів та утворенні нових відбувається чергування приголосних звуків. До найпоширеніших належать:
1.Чергування г, к, х з ж, ч, ш. Наприклад: плуг плужок, друг дружба, вік вічний, юнак юначе, пастух пастуше;
2.Чергування г, к, х з з, ц, с. Це чергування відбувається перед закінченням -і в Д.в. однини іменників жін. роду та в М. в. однини іменників чол., жін. та середнього родів. Наприклад:
Давальний відм. книга книзі папка папці покупка покупці фабрика фабриці
Місцевий відм. берег на березі капелюх на капелюсі колега на колезі поріг на порозі
Чергування відбувається також при відмінюванні, наприклад: аптека аптеці, універмаг в універмазі.


ЗМІНИ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ ПРИ ТВОРЕННІ СТУПЕНІВ ПОРІВНЯННЯ ПРИКМЕТНИКІВ ЯК МОРФОНОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Зміни приголосних перед –Ш-(ИЙ) у формах вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників.
У вищому ступені порівняння прикметників і прислівників г, ж, з перед суфіксом –ш-(ий) змінюються на –жч-(ий), а с - +-ш-(ий) – на –щ-(ий): дороги
·й доро
·жчий (доро
·жче), ду
·жий ду
·жчий (ду
·жче), вузьки
·й ву
·жчий (ву
·жче), низьки
·й ни
·жчий (ни
·жче), висо
·кий ви
·щий (ви
·ще), але легки
·й ле
·гший (ле
·гше).
Це стосується й дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня порівняння: бли
·жчати, ву
·жчати, кра
·щати та ин., і похідних від них іменників: підви
·щення (від підви
·щити), подоро
·жчання (від подоро
·жчати).


ВЖИВАННЯ АПОСТРОФА У ДІЛОВІЙ ЛЕКСИЦІ (ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКІЙ ТА ЗАПОЗИЧЕНІЙ).
АПОСТРОФ Апостроф вживається для позначення на письмі вимови звука й у звукосполученнях, що передаються голосними я, ю, є, ї. Апостроф ставиться: а) після б, п, в, м, ф та р перед я, ю, є, ї, наприклад: п 'ять, торф'яний, здоров'я, м'ясо, зв'язок, сім'я, бур'ян, кур'єр; б) після к у власних назвах типу Лук'ян та похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янівка тощо; в) після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний перед я, ю, є, ї, наприклад: від'їзд, під'їхати, з'єднати, з'їхати, роз'яснити.
Апостроф не ставиться: після губних приголосних б, п, в, м, ф, коли перед ними стоїть інший приголосний (крім р), який належить до кореня слова: свято, дзвякнути, цвях (за винятком: верб'я, торф'яний).
Апостроф ставиться, якщо:
а) попередній приголосний належить до префікса: зв'язок, розв'язка, зв'ялити;
б) після р у деяких словах: ряд, рясно, буря;
в) після префіксів із кінцевим приголосним перед наступним і, е, а, о, у: безіменний, зокрема, зуміти.


ВЖИВАННЯ М’ЯКОГО ЗНАКА У ДІЛОВІЙ ЛЕКСИЦІ (ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКІЙ ТА ЗАПОЗИЧЕНІЙ).
М'який знак пишеться: після приголосних д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу, якщо вони передають м'які звуки: тінь, молодь, сіль, суть,близько, восьмий, боротьба;
після м'яких приголосних у середині складу перед о: трьох, льон, сьогодні, сьомий, чотирьох;
у суфіксах: -зьк, -ськ, -цьк; -зькість, -ськість, -цькість; -зько, -сько, -цько; -зькому, -ському, -цькому; -зьки, -цьки, -ськи: київський, український, близький, військо, козацький,по-українськи;
у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: маленький, тихесенький, тонюсінький;
після м'якого звука л перед наступним м'яким: їдальня;
у формах родового відмінка множини іменників жіночого роду: учениць, друкарень;
у дієслівних формах дійсного та наказового способів: будується, робиться, будьте, станьте, зробіть.
М'який знак не пишеться:
після р у кінці складу або слова: перевірте, друкар, тепер, Харків (виняток: Горький);
між подовженими м'якими приголосними: життя,буття, знаряддя;
у прізвищах із суфіксами -ченк(о), -чук, -чишин: Федченко, Марченко, Федорчук;
після ц у кінці слів іншомовного походження: шприц,палац; після н перед ж, ч, ш, щ: тонший, інший.


ПРАВОПИС СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Після л в іншомовних словах пишеться завжди е: пленум, легенда, лекція та ін.
У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса, колектив,група, метал, комісія. Крім: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.
Це ж стосується і слів із префіксами –ап, -ім, ір-, контр- ,сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін. Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Шіллер; Голландія,Міссурі. У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі). На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і: індустрія, історія, тріумф, матеріал .В основах іншомовних слів сполучення голосних -іа, іу іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.
Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж.
Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін. Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, и в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, кіно, хірург, літератор та ін.
Після приголосних д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, позиція, фабрика, шифт, критика, фізика... В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм тощо.
Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є: кур'єр, кар'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін.
У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє,Віньї(але мадяр). Запам'ятайте правопис слів: журі, феєрверк.


ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ У ДІЛОВІЙ ЛЕКСИЦІ.
1. У префіксах роз-, без-, воз-, через- завжди пишеться з: безкрилий, безсилий, безкраїй, безлюдний, розбитий;
2. Перед глухими к, п, т, ф, х завжди пишеться префікс с-:класти, створити, схвалити.
3. Важливо розрізняти префікси при-, пре-, прі-а) при- вживається здебільшого в дієсловах із значенням наближення, приєднання, частковості дії, результату дії: прибув, прибіг, приніс, прийшов,приєднав, пригвинтив, приклеїв; б пре- пишеться в словах на означення найвищого ступеня ознаки: прегарний, предобрий, премилий, препоганий, префікс пре- можна замінити словом дуже: превисокий - дуже високий в) прі- вживається лише в словах: прізвище, прізвисько, прірва. 4. Префікси пред-, перед-, пере- пишуться завжди через е: пред'явити, представник, передмова, передати.
5. Префікси від-, під-, між- пишуться завжди через і: відчинити, віднести, підкинути, міжнародний. 6. Префікс ви- вживається при дієсловах, які вказують напрям дії зсередини: вибути, виділити, виїхати, вилетіти, а також надає дієслову значення завершеності означуваної ним дії: вичитати, вивчити, вигадати.


ПРАВОПИС СУФІКСІВ У ДІЛОВІЙ ЛЕКСИЦІ.
1. Зміни приголосних перед –СЬК-(ИЙ), -СТВ-(О). Перед суфіксами –ськ-(ий), -ств-(о) деякі приголосні зазнають звукових змін, а саме:
а) к, ц(ь), ч + -ськ-(ия), -ство-(о) дають -цьк-(нй), -цтв-(о): гірни
·к гірни
·цький гірни
·цтво, па
·рубок парубо
·цький парубо
·цтво, молоде
·ць молоде
·цький молоде
·цтво, ткач тка
·цький тка
·цтво;
б) г, ж, з + -ськ-(ий), -ств-(о) дають -ськ-(ий), -зтв-(о): убо
·гий убо
·зтво, Зба
·раж зба
·разький, боягу
·з боягу
·зький боягу
·зтво;
в) х, ш, с + -ськ-(ий), -ств-(о) дають -ськ-(ий), -ств-(о): чех че
·ський, птах пта
·ство, това
·риш товари
·ський товари
·ство, залі
·сся залі
·ський.
Інші приголосні перед суфіксами -ськ-(ий), -ств-(о) на письмі зберігаються: агент аге
·нтство, бага
·тий бага
·тство, брат бра
·тський бра
·тство, заво
·д заводськи
·й, інтеліге
·нт інтеліге
·нтський, люд лю
·дський лю
·дство, сирота
· сирі
·тський сирі
·тство, студе
·нт студе
·нтський студе
·нтство.
Примітка. Про творення прикметників із суфіксом -ськ-(ий) від географічних назв і назв народів див. § 124.
2. Зміни груп приголосних -цьк-, -ськ-.-зьк-, -ськ-, -зьк-, -ск-, -шк-, -зк-, -ст- -чк-. При словотворенні і словозміні зазнають змін такі групи приголосних:
а) група приголосних -цьк- змінюється на –чч-, а -ськ- на -ч-, утворюючи іменники із суфіксом -ин-(а): воя
·цький воя
·ччина, коза
·цький Коза
·ччина, німе
·цький Німе
·ччина, туре
·цький Туре
·ччина (але гали
·цький – Галичина
·); ре
·крутський рекру
·тчина, солда
·тський солда
·тчина;
б) групи приголосних -ськ-, -ск- змінюються на -щ-, утворюючи іменники із суфіксом -ин-(а): полта
·вський Полта
·вщина, віск вощи
·на, пісо
·к (піску
·) піщи
·на;
в) групи приголосних -ск-, -шк- змінюються на -щ-, утворюючи прикметники із суфіксом -ан-: віск воща
·ни
·й, до
·шка дощани
·й, пісо
·к (піску
·) піща
·ний;
г) групи приголосних -ск-, -ст- змінюються на -щ-, група -зк- на -жч-, утворюючи різні дієслівні форми: ве
·реск вереща
·ти, верещу
·, верещи
·ш і т. д.; пуск пущу
· пу
·щений; прости
·ти проща
·ти, проща
·ю, проща
·єш і т. д.; прощу
·, але прости
·ш, прости
·ть і т. д.; брязк бряжча
·ти, бряжчу
·, бряжчи
·ш і т. д.;
ґ) групи приголосних -ськ-, -зьк- відповідно змінюються на -щ-, жч-, утворюючи прізвища на -енко, -ук: Васько
· Ва
·щенко Ващу
·к, Ісько
· Іщенко Іщу
·к, Они
·сько Они
·щенко Онищу
·к, Водола
·зький Во-дола
·жченко, Кузько
· Кужче
·нко;
д) у групі приголосних -чк- під час творення присвійних прикметників із суфіксом -ин- звук к змінюється на ч: дочка
· доччи
·н, Сві
·чка Сві
·ччин, Марі
·чка Марі
·ччин.
Примітка. У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск-, -ськ- звук с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Пара
·ска Пара
·счин, Они
·ська Они
·сьчин; -шк- дає щ: Мела
·шка Мела
·щин.
3. Зміни приголосних перед –Ш-(ИЙ) у формах вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників. У вищому ступені порівняння прикметників і прислівників г, ж, з перед суфіксом –ш-(ий) змінюються на –жч-(ий), а с - +-ш-(ий) – на –щ-(ий): дороги
·й доро
·жчий (доро
·жче), ду
·жий ду
·жчий (ду
·жче), вузьки
·й ву
·жчий (ву
·жче), низьки
·й ни
·жчий (ни
·жче), висо
·кий ви
·щий (ви
·ще), але легки
·й ле
·гший (ле
·гше).
Це стосується й дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня порівняння: бли
·жчати, ву
·жчати, кра
·щати та ин., і похідних від них іменників: підви
·щення (від підви
·щити), подоро
·жчання (від подоро
·жчати).
4. Зміни приголосних перед суфіксом –Н-. Приголосні звуки к, ц(ь) перед суфіксом -н- змінюються на -ч-: безпе
·ка безпе
·чний, безпе
·чність, безпе
·чно; вік ві
·чний, ві
·чність, ві
·чно; мі
·сяць мі
·сячний, око
·лиця око
·личний, пшени
·ця пшени
·чний, рік річни
·й, се
·рце серде
·чний, со
·нце со
·нячний, яйце
· яє
·чня. Приголосний основи ч зберігається: по
·міч помічни
·й, помічни
·к; ніч нічни
·й, ячмі
·нь я
·чний (або ячмі
·нний).
Виняток становлять слова: двору
·шник, міро
·шник, рушни
·к, рушни
·ця, серде
·шний (у значенні “бідолашний”), со
·няшник, торі
·шній.
Примітка 1. Приголосні ж, ч, ш, щ, т(ь) у формах давального та місцевого відмінків іменників (жін. р.) та в дієсловах перед постфіксом -ся на письмі зберігаються: ді
·жці, дочці
·, кві
·тці, кни
·жці, ю
·шці; не врі
·жся, не моро
·чся, не мо
·рщся, ра
·дишся, спи
·ться.
ІІримітка 2. Глухі приголосні кореня перед дзвінкими на письмі зберігаються: боротьба
· (бо боро
·ти), про
·сьба (бо проси
·ти). Так само й дзвінкі перед глухими на письмі зберігаються: ба
·бка, борі
·дка, во
·гкий, дігтя
·р, кі
·гті, кни
·жка, легки
·й, ні
·гті, але за
·тхлий, зітхну
·ти (хоч ди
·хати), натхну
·ти (хоч надиха
·ти), тхір.


ВЖИВАННЯ ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ. ПРАВОПИС ВЛАСНИХ ІМЕННИКІВ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Українські прізвища пишуться за тими самими нормами правопису, шо й слова, від яких їх утворено: Сивокінь (бо сивий кінь), Онищук (бо Онисько), Олійник (бо олія), Січкаренко (бо січка), Олексієнко (бо Олексій).
Буква и пишеться:
а) у корені, якщо вона є в слові, від якого утворено прізвище: Глинський (бо глина), Скибенко (бо скиба), Киричук (бо Кирило), Гаврилишин (бо Гаврилиха);
б) у префіксі при-: Прищепа, Пришва, Приймаченко;
в)у суфіксах -ик-, -иц-, -ич-, -ил(о), -ин-: Дудик, Олійник, Петрщький, Базилевич, Петриченко, Павличко, Закусило, Покотило, Ковалишин, Жулинський.
Буква і пишеться:
а) у корені, якщо вона є в слові, від якого утворено пріз вище: Лісниченко (бо ліс), Білик (бо білий), Різник (бо різати), Залізняк (бо залізо), Леміш (долеміш);
б)у префіксі під-: Підсуха, Підоплічко, Підопригора, Підвисоцький;
в) у суфіксі -ій: Багрій, Заморій, Червоній, Кублій.
Апостроф у прізвищах пишеться за тими самими правилами, що й в інших словах: Крип'якевич, Дроб'язко, Солов'янен-ко, Карп'юк, Стеф'юк, М'яло, Мар'яненко, Лук'янчук; але: Дов-бяга, Ужвюк, Рябокляч.
М'який знак у прізвищах вживається за тими самими правилами, що й в інших словах: Семенець, Вихованець, Довгань, Рудь, Гуць, Шмигельський, Старицький, Водолазький; але: Бондар, Панченко (хоч Панько), Гринчишин (хоч Гринько), Дяченко (бо дяк), Касяненко (бо Касян), Улянич (бо Уляна).
Букви подвоюються в прізвищах, якщо одна частина слова закінчується, а друга починається на ту саму букву: Ліддубний, Беззубенко, Винниченко, Тютюнник, Долинний.
За характером відмінкових закінчень імена та прізвища людей, як і загальні назви, розподіляються за відмінами. Прізвища, що мають форму прикметників, і ті, що не змінюються, до жодної відміни не належать (Світличний, Швторадні). Імена та прізвища із закінченням -а належать до I відміни {Софія, Петрівна, Микита, Кияниця); чоловічі імена та прізвища без закінчення -а до II відміни (Андрій, Павло, Петрович, Шевчук, Полковенко); жіночі імена без закінчення -а до Ш відміни (Любов, Руф). Ці особові назви так само розподіляються й за групами: з основою на твердий не шиплячий тверда група (Степан, Петро, Віра, Вікторівна, Манжура); з основою на твердий шиплячий мішана група (Дорош, Саша, Вікторович, Кайдаш); з основою на будь-який м'який м'яка група (Василь, Сергій, Надія, Неля, Круть, Сивокінь).
Імена та імена по батькові відмінюються відповідно до своєї відміни і групи:
Н. Ігор Васильович Любов Іванівна
Р. Ігоря Васильовича Любові Іванівни
Д. Ігореві (-ю) Васильовичу (-еві) Любові Іванівні
3. Ігоря Васильовича Любов Іванівну
О. Ігорем Васильовичем Любов 'ю Іванівною
М. (при) Ігореві (-ю) Васильовичу (-еві) Любові Іванівні
Кл. Ігорю Васильовичу Любове Іванівно
Не відмінюються жіночі прізвища на -о (Костенко, Шуми-ло, Бойко, Стрілько) та на приголосний (Драч, Братунь, Гай~ дай, Корунець), а також деякі іншомовні чоловічі й жіночі' прізвища, а саме:
а) неслов'янські прізвища з кінцевим голосним (крім -а після приголосного та -я): Делакруа (але: Лорка Лор-ки), Гюго, Лонгфелло, Руссо, Данте, feme, Гейне, Лаву-азьє; Гальвані, Голсуорсі, Віньї, Мушкудіані, Шоу, Пом-піду; але: Дюма, Золя (з -а після приголосного);
б) російські прізвища на -их, -аго, -ово: Гладких, Долгих, Живого, Дурново;

в) українські прізвища на зразок Півторадні, Леле; псев- доніми Ле, Трублаїні.
Інші прізвища відмінюються.
Прізвища прикметникового типу на -ий, -а відмінюються, як прикметники:
Підпалий Нижній Підпала Нижня
Підпалого Нижнього Підпалої Нижньої
Підпалому Нижньому Підпалій Нижній
Підпалого Нижнього Підпалу Нижню
Підпалим Нижнім Підпалою Нижньою
(при) Підпапому Нижньому Підпалій Нижній
Підпалий Нижній Підпала Нижня
Прізвища, що мають форму присвійних прикметників (із суфіксами -ів-, -ов-, -ев-, -ин-), відмінюються за такими зразками:
Чоловічі прізвища
Розсоха Ганжа
Розсохи Ганжі
Розсосі Ганжі
Розсоху Ганжу
Розсохою Ганжею
(при) Розсосі Ганжі
Розсохо і Розсоха Ганжо і Ганжа
Збереження звука і у відмінкових формах прізвищ на -ів із! погляду фонетичних законів української мови ненормативне.Проте на практиці звук і переважно зберігають за аналогією до називного відмінка: Луків Луківа, Луківу; Дяків Дяківа,
Дяківу і т. д. (як і Куліш Куліша, Кулішу; Кисіль Кисіля, Кисілю; Чіп Чіпа, Чіпу)
Жіночі прізвища
Дякова Ковалева
Дякової Ковалевої
Дяковій Ковалевій
Дякову Ковалеву
Дяковою Ковалевою
(при) Дяковій Ковалевій
Дякова Ковалева
Жіночі прізвища, які мають форму присвійних прикметників, можуть не відмінюватися: Олена Дяків, Олени Дяків, Олені Дяків і т. д.; Ганна Лесин, Ганни Лесин, Ганні Лесин тощо.
Чоловічі прізвища, які походять від назв національності, відмінюються як відповідні іменники: Волошин Волошином, Сербин Сербином, Турчин Турчином, Литвин Литвином. Жіночі прізвища цього типу не відмінюються: Ольга Волошин, Ольги Волошин, Ользі Волошин і т. д.
Усі інші прізвища відмінюються як:
1) іменники І відміни твердої, мішаної :
Розсоха Ганжа Гмиря
Розсохи Ганжі Гмирі
Розсосі Ганжі Гмирі
Розсоху Ганжу Гмирю
Розсохою Ганжею Гмирею
(при) Розсосі Ганжі Гмирі
Розсохо і Розсоха Ганжо і Ганжа Гмире і Гмиря
2) іменники ІІ відміни твердої, мішаної й м'якої груп:
Куценко Скляр Заграй
Куценка Скляра Заграя
Куценкові (-у) Скляреві (-у) Заграєві (-ю)
Куценка Скляра Заграя
Куценком Склярем Заграєм
(при) Куценкові (-у) Скляреві (-у) Заграєві (-ю)
Кл. Куценку і Куценко Скляре і Скляр Заграю і Заграй
За цим типом відмінюються й чоловічі прізвища, які походять від іменників жіночого роду III відміни: Рись Рися, Рисеві тощо, Розкіш Розкоша, Розкошеві і т. д.
Прізвища на зразок Бадзьо, Іваньо (з кінцевим м'яким основи та закінченням о) у давальному, місцевому й орудному відмінках мають закінчення, як у твердій групі: Бадзьові, Бад-зьом, Іваньові, Іваньом.
У складних прізвищах, що становлять поєднання двох слів як рівноправних, відмінюються обидві частини: Нечуй-Левиць-кий Нечуя-Левицького, Нечуєві-Левицькому і т. д.; Антонен-ко-Давидович Антоненка-Давидовича, Антоненку-Давидовичеві тощо.
Але коли перша частина прізвища односкладове слово,
то відмінюється, як правило, лише друга частина: Драй-Хмара Драй-Хмари, Драй-Хмарі і т. д.; Кос Анатольський Кос-Анатольського, Кос-Анатольському тощо.
При відмінюванні прізвищ відповідно до фонетичних правил української мови відбуваються:
а) чергування г, к, х із з, ц, с перед закінченням і: Нудьга Нудьзі, Здоровега Здоровезі, Заволока Заволоці, Дробаха Дробасі;
б)чергування о, є з і: Кривоніс Кривоноса, Сивокінь Сивоконя, Кремінь Кременя, Лебідь Лебедя; але в деяких прізвищах і зберігається й у відкритому складі:
Куліш Куліша, Кисіль Кисіля, Чміль Чміля, Чіп Чіпа;
в) чергування о, є з нульовим звуком (випадання о, є): Жайворонок Жайворонка, Лоповок Лоповка, Корунець Корунця, Крекотень Крекотня (але в прізвиЖнець, Швець голосний є не переставляється: Жнеця, Швеця; не випадає є в прізвищах Чернець Чернеця, Мудрець Мудреця, Перець Переця, Шершень Шершеня; а також у чеських і польських прізвищах: Гашек Гашека, Гавлічек Гавлічека, Вільчек Вільчека).


ПРАВОПИС ТА ВІДМІНЮВАННЯ ІМЕН, ПО БАТЬКОВІ, ПРІЗВИЩ ЯК СКЛАДНІ ВИПАДКИ ОРФОГРАФІЇ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
1) У рос. прізвищах ё передається йо на початку слова та в середені після голосних, а також після твердих пригол., якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Н.: Йотов, Майоров, Соловйов;
2)якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, тоді пишеться сполучення ьо. Н.: Синьов, Пушкарьов;
3) під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц пишеться о. Н.: Чижов, Свящов, Бала шов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Н.: Горячев, Коришев, Солнцев, Лещев;
4) російська літера е після приголосних передається в укр. мові літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Александров, Білевич. Але звук е в рос. прізвищах, що відповідає укр. і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв;
5) російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Фірсова, Бірюков, Лісний. Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Н.: Живков, Жиловенко, Чигрін, Чирва, Щиглов, Щипачов;
6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через ї. Напр: Руїн, Воїнович, Ільїн, Переїденко;
7) російський звук ы завжди передається літерою и.Н.: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал;
8) Літера и пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов.Н.: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Виноградов, Винокур;
9) російський суфікс -ев, -еев передається через є після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц). Н.: Андреєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв;Медведєв, Пахарев, Каменєв, Гундарев, Жухарев,'Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Костищев;
10) у префіксі при- завжди пишеться и. Наприклад: Приходько, Присяжнюк, Прилуцький, Приймаков, Придорожній;
11) у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Цилюрик, Дудник, Малик;
12) слов'янські прізвища пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишневецький, Новицький,Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Гронський, Міщерський, Добровольський.
При творенні чол.. імен по батькові вживаються суфікси -ович, -йович. Н.: Русланович, Сергійович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович.
При творенні жін. імен по батькові вживається суфікс –івн(а), після гол.-ївн(а).Наприклад: Миколаївна, Лук 'янівна, Ярославівна, Артемівна, Василівна, Бориславівна, Романівна. Крім: Григорій Григорович, Григорівна; Сава Савич (-ович)-Савівна; Ілля Ілліч, Іллівна; Микита Микитович, Микитівна; Яків Якович(-левич)- Яківна Лука Лукич, Луківна. У Р.в. жін. імена по батькові мають лише закінчення -івн(и), -ївн(и), у Д.в. -івн(і), -ївн(і).
Н:Р. в. Людмили Тимофіївни
Вікторії Володимирівни
Д. в. Людмилі Тимофіївні
Вікторії Володимирівні


ПРАВОПИС СКЛАДНИХ ІМЕННИКІВ ТА ПРИКМЕТНИКІВ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Правопис складних іменників.
Складні слова творяться складанням двох або більше основ:
а) за допомогою астфіксів о або е: пароплав, місяцехід;
б) без сполучних голосних: хліб-сіль, всюдихід.
Складні іменники пишуться разом або через дефіс.
1. Разом пишуться складні іменники, утворені від підрядних словосполучень(у яких від одного до іншого слова можна поставити питання): будова нова – новобудова; перекоти через поле – перекотиполе. Але через дефіс пишуться : свят-вечір, дівич-вечір, буй-тур, зелен-сад.
2. Через дефіс пишуться складні іменники, утворені від сурядних словосполучень (у яких всі слова рівноправні): людина і день – людино-день.
3. Через дефіс пишуться складні іменники, утворені повторенням тих самих, синонімічних або антонімічних слів: без кінця-краю, день-два. Але якщо повторюється те саме слово в різних відмінках, то таке сполучення пишеться окремо: кінець кінцем, раз у раз.
4. Через дефіс пишуться такі складні іменники іншомовного походження, як: блок-схема, прем’єр-міністр, соціал-демократ тощо. А разом пишуться складні іменники з такими загальновживаними початковими частинами, як авіа-, авто-, гідро-, електро-, кіно-, мікро-, радіо-, стерео-, теле-, фото- тощо: авіабаза, аерофлот, фотоелемент.
5. Частини напів- і пів- звичайно пишуться разом: піввідра, півогірка.
6. Перед буквами я, є, ю, ї пів- і напів- пишуться через апостроф.
7. Частина пів- пишеться через дефіс із власними назвами: пів-України, пів-Європи.
Правопис складних прикметників.
Прикметники, які утворилися складанням 2-3 основ називаються складними, наприклад: промислово-торговельний, повітряно-реактивний, дослідно-показовий, інженерно-будівельний. Елементи складних прикметників об'єднуються сурядним або підрядним зв'язком.
За сурядним способом зв'язку основи, з яких утворюються складні прикметники, сполучаються як рівноправні (торговельно-комерційний, фінансово-економічний).
За підрядним способом одна основа синтаксично залежить від іншої (великопанельний, багатогалузевий, багаторічний, морозотривкий, малопродуктивний, малоприбутковий).
У складних прикметниках під час поєднання основ використовуються сполучні голосні о, е, є. Якщо першою частиною складного прикметника є числівник, прислівник і прийменникове сполучення, то складові елементи з'єднуються без сполучних голосних, наприклад: повсякчасний, одновесловий, багатообіцяючий, вічнозелений тощо.
Пишуться разом:
прикметники, утворені сполученням основ прикметника й іменника: внутрішньоринковий, зовнішньоторговельний, сухопутний, різноякісний, зовнішньополітичний;
прикметники, утворені сполученням основ іменника і прикметника: кредитоспроможний, суднопідіймальний, лісопромисловий, зимостійкий, шовкопрядильний;
прикметники, утворені сполученням основ прислівника і прикметника: великопромисловий, великоваговий, малопотужний;
прикметники, утворені сполученням основ числівника й іменника: п'ятипроцентний, шестиповерховий, семитонний,
прикметники, утворені сполученням основ іменника і дієслова: водолікувальний, грязелікувальний, нафтопереробний,
складні прикметники, що означають терміни, утворені з 2 і більше неоднорідних прикметників: поперечношліфувальний, новогрецький, геологорозвідувальний,
Пишуться через дефіс:
складні прикметники, утворені від двох або трьох прикметникових основ: офіційно-діловий, ощадно-позичковий, науково-технічний;
складні прикметники, що означають:
а) якість з додатковим відтінком: кисло-солодкий, добродушно-хитрий, гіркувато-солоний;
б) відтінки й поєднання кольорів: чорно-білий, яскраво-ліловий, блідо-рожевий, жовтувато-червоний , фіолетово-сірий, ізумрудно-зелений, біло-блакитпий (але жовтогарячий один колір); складні прикметники, утворені сполученням прикметника та іменника, але з перестановкою елементів: літературно-художній (художня література), науково-медичний (медична наука); складні прикметники, перша основа яких утворена від слів іншомовного походження і закінчується на -ико, -іко: хіміко-технологічний, медика -хірургічний.


ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ РАЗОМ, ОКРЕМО ТА ЧЕРЕЗ ДЕФІС У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Разом пишуться: прислівники, прийменника + іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником: потім, занадто, вночі, надвечір, безвісти, вдосвіта, потихеньку, вперше, вдвічі, натроє (але: по двоє, по троє);
складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов, босоніж, обіруч. Окремо пишуться: прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником. Найуживаніші з них такі: без: без кінця, без черги, без упину, без жалю; на: на добраніч, на жаль, на щастя, на сьогодні, на початку; до: до побачення, до речі, до краю, до діла; з: з радості, з жалю, з горя, з розгону; в/у: в разі, в міру, уві сні, в далечінь;
прислівникові сполучення, де повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою. Через дефіс пишуться:
прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їхньому, по-нашому; прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;
прислівники, утворені від синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, більш-менш, часто-густо, любо-дорого; прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч. Запам'ятайте Правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.


ПРАВОПИС ЧАСТОК НЕ, НІ З РІЗНИМИ ЧАСТИНАМИ МОВИ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
НЕ з різними частинами мови.
Разом частка не пишеться:
з іменниками, прикметниками, дієсловами (дієприслівниками), прислівниками, які без не не вживаються: ненависть, незрівнянний, неозорий, невтомно, несамовито,
з іменниками, прикметниками, прислівниками, якщо в сполученні з префіксом вони набувають нового, протилежного, значення і їх можна замінити синонімом: неголосно (тихо); невеликий (малий); недруг (ворог);
коли слова з не утворюють єдине поняття: неспеціаліст, незнайомий, немов;
у складі префікса недо: недопечений, непогашений, недокошений, недооцінювати,
Окремо частка не пишеться:
з іменниками, прикметниками, прислівниками, дієприкметниками при наявності протиставлення: не веселий, а сумний; не багато, а мало; Примітка. Якщо зіставляються суміжні поняття, між якими можна поставити сполучник але, то не зі словами пишеться разом: голос мав невисокий, але приємний. на -но, -то: не бігти, не спитавши, не один, не перший, не про тебе, не тільки, не потрібно, не там, не мій, не ти, не то...не то, не можна, не вкрито, не зроблено, не виконано, не прочитано (але: неабиякий);
з прикметниками, прислівниками, перед якими стоять слова типу: далеко, зовсім, аж ніяк, нітрохи тощо: це не нове рішення, зовсім не довго чекати; аж ніяк не близько їхати.


ОСОБЛИВОСТІ ВІДМІНЮВАННЯ ТА ПРАВОПИСУ ІМЕННИКІВ ІІ ВІДМІНИ У ФОРМІ РОДОВОГО ВІДМІНКА ОДНИНИ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Іменники ІІ відміни чол. р. в родовому відмінку однини можуть мати закінчення –а, -я, -у, -ю. Якщо ці іменники означають назви істот, то вони мають закінчення: -а, -я: учень-учня, лікар-лікаря, кит-кита. Якщо ж вони означають назви неістот, то тут діють такі закономірності:
1. Назви чітко окреслених предметів і понять мають закінчення –а, -я: листок-листка, палець-пальця.
2. Назви нечітко окреслених предметів і понять мають закінчення –у, -ю: степ-степу, пісок-піску, прогрес-прогресу.
3. Але назви населених пунктів мають закінчення –а, -я: Київ-Києва, Херсон-Херсона. Виняток становлять ті власні назви, у яких друга частина співзвучна з загальною назвою, що має закінчення –у, -ю: Часів Яр-Часового Яру, Кам’яний Брід-Кам’яного Броду.
4. У назвах річок під наголосом виступають закінчення –а, -я, не під наголосом –у, -ю: Дніпро-Дніпра, але Інгул-Інгулу.
5. Іноді, як виняток, і в назвах нечітко окреслених предметів трапляються закінчення –а, -я, найчастіше під наголосом: тягар-тягаря, вечір-вечора.
6. Деякі іменники залежно від свого значення можуть мати і закінчення –а, -я, і закінчення –у, -ю: листопад-листопада(місяць), листопад-листопаду(опадання листя).
Іменники ІІ відміни чол. р. Род. Відмінку множини мають такі закінчення:
1. Закінчення –ів: солдат-солдатів, плащ-плащів.
2. Нульове закінчення мають лише ті іменники, які в множині мають суфікс –ин-: киянин- кияни, киян; громадянин - громадяни, громадян.


ОСОБЛИВОСТІ ВІДМІНЮВАННЯ ТА ПРАВОПИСУ ІМЕННИКІВ ІІІ ВІДМІНИ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
До ІІІ відміни належать іменники:
жіночого роду, які не мають закінчення -а /-я: кров, успішність, совість, любов.
іменник мати.
Форми непрямих відмінків від іменників, що означають абстрактні поняття простору (височін, глибочін, далечін, широчін), крім знахідного та орудного, вживаються рідко їх замінюють відповідні словоформи першої відміни з суфіксом -ин(а): височина, глибочина, широчина.
В орудному відмінку однини іменники III відміни мають закінчення -у (графічно -ю), причому:
- якщо основа іменника закінчується одним приголосним (крім губного та р), то після голосного перед закінченням цей приголосний подовжується (на письмі подвоюється): височінню, віссю, в'яззю, міддю,
- якщо основа іменника закінчується сполученням приголосних або на губний (б, п, в, м, ф), а також на р, щ, то подовження не відбувається: верф'ю, віссю, матір’ю, радістю.
Оскільки до III відміни належать іменники, що позначають неістоти, то флексія кличного відмінка не була вироблена, а з'явилася за аналогією до флексії іменників першої відміни м'якої групи (земле, пісне, надіє): вісте, смерте, любове.
Для розмежування омонімічних форм родового, давального, місцевого відмінків однини, називного, знахідного, кличного відмінків множини, а також називного і знахідного однини необхідно мати хоча б мінімальний контекст: не відмовлятися від подорожі; завдячувати подорожі; бути у подорожі до Італії; подорожі допомагають людині; любити подорожі; о подорожі, ви найкращі ліки.
Більшістю відмінкових форм з іменниками III відміни збігається іменник мати, у якому при відмінюванні з'являється формотворчий суфікс -ер-, який в закритому складі переходить в -ір-:
Фіксуються такі чергування:
голосних -о- та -і- в суфіксах іменників :рад'іс'т'ь - радос'т'-і, с'іл'ь - сол'-і.
приголосних:
губних (б, п, в, м, ф) та р зі сполученням їх з j:кров-Ж - кровj-у
за наявністю-відсутністю подовження:галуз'-Ж - галуз':-у,
за твердістю - м'якістю:галуз'-Ж - галуз-е.
У ряді іменників III відміни, що в формі однини та в називному і знахідному відмінках множини мають наголос на корені, в інших відмінках множини наголошується флексія : ніч-Ж - ноч-і - ноч-ей - ноч-ам - ноч-ами, але: тінь-Ж - тін-і - тін-ей - ін-ям - тін-ями.



ОСОБЛИВОСТІ ВІДМІНЮВАННЯ ТА ПРАВОПИСУ ПРОСТИХ, СКЛАДНИХ І СКЛАДНИХ КІЛЬКІСНИХ І ПОРЯДКОВИХ ЧИСЛІВНИКІВ. 62=66
Числівник - це частина мови, яка означає абстрактно-математичну кількість або точно визначену кількість предметів при лічбі (25 кілограмів, шестеро студентів, три заяви, сім представників). В усіх стилях сучасної української літературної мови числівники вживаються по-різному. На письмі кількісні числівники, як правило, записуються цифрами. У ділових паперах доводиться мати справу зі значною кількістю числових назв. Вони вимагають спеціального оформлення.
При складанні документів слід враховувати такі правила запису цифрової інформації:
1. Прості кількісні числівники, які називають однозначне число (без вказівки на одиниці виміру), записується словом, а не цифрою: (сім'я у складі трьох осіб, студентів повинно бути не більше чотирьох, між трьома фірмами укладено договір).
2. Простий числівник на позначення часових меж записується словом (за два місяці до закінчення терміну дії контракту, випробування повинні тривати два-чотири місяці).
3. Якщо простий числівник супроводжується найменуванням одиниць виміру, він записується цифрою (продано 10 центнерів цукру, відведена ділянка розміром 40 га).
4. Складні й складені числівники записуються цифрами, крім таких випадків, коли ними починається речення (На заняттях були присутні 25 студентів і Двадцять п'ять студентів були присутні на заняттях. Надіслано 128 підручників і Сто двадцять вісім підручників було надіслано).
5. Цілі числа, які виражаються кількома знаками, і оформлюються за допомогою пропусків. Місце пропусків залежить від системи обчислення (при десятковій - кожен четвертий знак: 50 000 т (50 тис. т), 976 000 - 976 тис.).
6. Порядковий числівник, що передається арабськими цифрами, вводиться в текст з відмінковими закінченнями (по 3-му класу точності, телевізори 5-го покоління).
7. При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз (вироби 3, 4 і 5-го сортів, працівники І, 2, 3-го цехів).
8. Деякі порядкові числівники для розрізнення серед інших позначень пишуться в документах римськими цифрами, але вже без відмінкових закінчень. Так, наприклад, подекуди записують порядкові номери місяців, кварталів та ін.( V місяць, III квартал).
9. Складні слова, перша частина яких - цифрове позначення, можуть писатися в документації комбіновано: 40-процентний - 40%, 100-кілометровий - 100 км, 5-міліметровий - 5мм).
10. Грошова сума записується спочатку цифрами, а в дужках - словами, наприклад: в розмірі 35 500 (тридцять п'ять тисяч п'ятсот) грн.
11. Навчальні й фінансові роки мають такий зразок запису: у 1998/99 навчальному році
.12. Запис дати в документах має такий зразок: 01.09.2000, 1 вересня 2000 року, перше вересня двохтисячного року).
13. У діловому стилі приблизна кількість відтворюється дуже обмеженою кількістю зворотів: понад, до, над, більше, менше (до вересня 2001 р.).
14. Широко вживаються дробові числівники, але в усному мовленні вони мають таку відтворюваність:
а) якщо ціла величина або чисельник позначається числами два, три, чотири, то ціла величина і знаменник матимуть закінчення -і: 2 3/7-дві цілі три сьомі; 4 2/5 чотири цілі дві п 'яті, 3 4/9 - три цілі чотири дев 'яті; б) якщо ціла величина або чисельник позначаються іншими числами, то ціла величина і знаменник матимуть закінчення их: 15 6/7 п 'ятнадцять цілих шість сьомих, 98 7/9 - дев 'яносто вісім цілих сім дев 'ятих. 15. Збірні числівники поєднуються: а) з іменниками чоловічого роду: четверо студентів, п 'ятеро громадян;
б) з особовими займенниками ми, ви, вони: їх було восьмеро, нас було двоє. в) з множинними іменниками: двоє дверей, троє окулярів. Не сполучаються із збірними числівниками іменники на позначення високих та офіційних посад: сполучення на зразок п'ятеро президентів, троє професорів вважаються усно-розмовними.
Правопис числівників як компонентів складних слів
1. Числівник один у складних словах має форму одно -: однокласник, однопроцентний, одновідсотковий.
2. Дві форми мають числівники два, три, чотири, коли вони виступають у складних іменниках і прикметниках: елементи дво-, три-, чотири- пишуться у словах, якщо другий компонент починається на приголосний: двопроцентний, двотижневий, трисерійний, чотирикімнатний, чотириденний. елементи двох-, трьох-, чотирьох- сполучаються з основами, що починаються на голосний: двохатомний, трьохелементний, трьох'ярусний, чотирьохетапний.13ADVANCE \d 115 елементи двох-, трьох-, чотирьох- сполучаються з порядковими числівниками: -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний: трьохсотий, двохтисячний, трьохмільйонний, чотирьохмільярдний, двадцятидвохрічний, двохтисячоріччя.
3. Числівники від п'яти до десяти, числівники на -дцять і на -десять у складі прикметників та іменників мають форму родового відмінка (із закінченням -й): п 'ятигодинний, шестиденка, десятилітровий, вісімнадцятиденний.
4. Числівники дев 'яносто, сто в складних словах зберігають форму називного відмінка: стоквартирний, дев'яностопроцентний, дев'яносторіччя.
5. Числівники сорок, двісті - дев'ятсот виступають у складних словах у формі родового відмінка: сорокакілометровий, сорокап'ятирічний, двохсотлітній, вісімдесятирічний. Числівник тисяча входить до складу іменників та прикметників у формі тисячно-: тисячокілометровий, тисячотонний

ІМЕННИК У ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ, ЙОГО ПАРАДИГМАТИКА ТА ПРАВОПИС.
Категорія роду іменників у ділових паперах
Рід іменників назв професій, посад, звань - при виборі між наявними в мові формами іноді викликає труднощі. Орієнтуватися слід на такі правила:
1. Офіційні назви посад, професій, звань - іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор, секретар, завідувач. Ці слова вживаються для позначення чоловіків і жінок. Це пов'язано з семантичною мотивацією слів: ці посади в минулому, як правило, обіймали особи чоловічої статі.
2. Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складних назвах посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, статист-дослідник, старший викладач.
3. Текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду й тоді, коли мова йде про жінок: Головний лікар дозволив..., Змінний інженер закінчив...
4. Форми чоловічого і жіночого роду мають слова: автор - авторка, аспірант - аспірантка, вихованець - вихованка, дисертант - дисертантка, поет - поетеса, студент - студентка, учень - учениця, спортсмен -спортсменка.
5. Лише жіночий рід має слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка (жінка, що працює на друкарській машинці; друкар працівник друкарської справи).
6. Рід іменників спільного роду староста, суддя, голова, воєвода, сирота визначається синтаксично: Суддя Іванова оголосила вирок. Суддя Іванов повідомив про наслідки розслідування. Голова Коляда оголосила подяку. Голова Коляда ознайомив присутніх з планом роботи фірми.
7. У ділових паперах не вживаються однослівні найменування осіб за місцем проживання, роботи, статусу: сільчани - жителі села, освітяни - працівники освіти, заводчани - заводські робітники, циркачі - артисти цирку, зв 'язківці - працівники відділень зв в’язку, городяни - мешканці міста.
Рід невідмінюваних іменників
1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний імпресаріо, люб'язний портьє, справедливий рефері.
2. Назви осіб жіночої статі - іменники жіночого роду: літня мадам, серйозна фрау, струнка міс, люб 'язна пані.
3. Невідмінювані назви істот - чоловічого роду: какаду, поні, кенгуру.
4. Невідмінювані назви неістот середнього роду: тролейбусне депо, актуальне інтерв'ю, світлове табло, нове меню.
5. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за стрижневим словом: Батумі (місто), Марокко (країна), Гаїті (острів, держава).
6. Рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд визначається за родовим поняттям: "Верже" повідомила (газета), "Темпо" опублікував (журнал), "Мебіл ойл" заснована (монополія).
7. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: АЗС (станція), НДІ (інститут), ФПК (факультет), ПДВ (податок).
Категорія числа іменників у ділових паперах
Граматична категорія числа іменників у ділових паперах потребує обґрунтованого вибору форм однини і множини.
За відношенням до числа іменники поділяються на 3 групи:
1) іменники, що вживаються і в однині і в множині: протокол -протоколи, заява - заяви, пропозиція - пропозиції, директор - директори;
2) іменники, що вживаються тільки в однині: - назви речовин: чорнило, пшениця, цукор, глина, цемент, вугілля; - збірні іменники: сумісництво, старостат, студентство; - абстрактні назви: щедрість, популярність, чесність;
3) іменники, що вживаються тільки в множині: назви парних предметів: двері, окуляри, обценьки; назви, що мають матеріально-речовинне значення: дріжджі, дрова; назви сукупностей предметів: гроші, меблі, витрати, копалини, фінанси; назви ігор, процесів, відрізків часу: шахи, канікули, оглядини.
У ділових паперах трапляються випадки необґрунтованого вибору форми однини там, де повинні вживатися іменники у множині і навпаки.
І. У документах однина вживається на позначення множини:
1. На позначення сукупності однорідних предметів: Зібрано цукрового буряка на площі... Увесь урожай черешні здано на консервний завод... За всіма ознаками, подорож: повинна бути приємною, з першого дня пасажир тут оточений піклуванням.
2. На позначення однакових предметів, що належать кожній особі або предмету: Молоді спеціалісти, працівники, з якими укладено строковий трудовий договір, підлягають атестації тільки за їх згодою. Після закінчення курсів слухачам видається свідоцтво.
3. У назвах установ і свят традиційно вживається або форма однини: Будинок книги, День енергетика, День учителя; або форма множини: Будинок офіцерів, Міжнародний день студентів, День працівників легкої промисловості.
II. У документах множина вживається на позначення однини:
1. Абстрактні іменники можуть вживатися на позначення множини, коли набувають значення конкретного вияву якості, дії, стану: Політичні сили пропонують... В разі виявлення пустот у металі, заготовка бракується.
2. У множині вживаються речовинні іменники, коли позначають: - види, сорти, типи речовин: мінеральні солі, сухі вина, машинні масла, високоякісні сталі. Виробництво тих же ДСП стримується нестачею смол; - вироби з цієї речовини: Вироби із золотим та срібним посудом, з кришталем й коштовним склом надійдуть у продаж; - велику кількість речовини або великий простір, зайнятий нею: дозрівають пшениці, колосяться жита, талі води. 3.
Власні назви вживаються у множині для позначення угрупувань, пов'язаних родинними стосунками: родина Василенків, сім 'я Іванчуків.


ПРИКМЕТНИК У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ГРАМАТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ ТА ПРАВОПИСУ.
1. Не використовуються у документах присвійні прикметники, вони замінюються іменниками: директорів підпис - підпис директора, президентський указ - указ президента. Якщо потрібне точне означення, іменник-прізвище (посада, звання) ставлять у родовому відмінку: Петренкові пропозиції - пропозиції Петренка В.П., Клименкові зауваження - зауваження Клименка С.А. Але усталеними є вживання присвійних прикметників: архімедова спіраль, бертолетова сіль, карданова передача, рентгенівський апарат, штрумова система, езопівська мова, сізіфова праця.
2. Уникати вживання прикметників, що походять від географічних назв: криворізькі жителі - жителі м. Кривий Ріг, запорізька адреса - адреса у м. Запоріжжя, китайські товари - товари з Республіки Китай. Але усталеними є вживання подібних прикметників, що означають географічні назви, що походять:
1) від топонімів та інших географічних назв: Запорізька область, Харківський район, Керченська протока;
2) від імен, прізвищ чи псевдонімів: Баренцове море, місто Корсунь-Шевченківський, селище Гоголеве.
3. Прикметники узгоджуються з іменниками на означення певних професій, посад та звань жінок лише у чоловічому роді: старша лаборантка - старший лаборант, досвідчена інженер - досвідчений інженер, професійна водій - професійний водій.
4 Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполученні з числівниками два, три, чотири, стоять у називному та знахідному відмінках множини і мають переважно закінчення і, а не - их: два нестандартні вироби, розглянути три оригінальні розробки, чотири великі контейнери.
5. Прикметник останній з усіма числівниками має закінчення -і: за останні шість років, останні дванадцять питань.
6. Для визначення часу за роком потрібно вживати відповідні прикметники у родовому відмінку без прийменника, або ж прислівник: у минулому році минулого року (торік), у наступному році - наступного року, на наступному тижні наступного тижня.
7. Узгоджуючи прикметникові закінчення з іменниками, слід звертати увагу на позначення невизначеної кількості однорідних предметів, що існують у певній сукупності: пошкоджені приладдя - пошкоджене приладдя, пошкоджені коріння - пошкоджене коріння, технічні знаряддя - технічне знаряддя.


ОСОБЛИВОСТІ ВЖИВАННЯ ЗАЙМЕННИКІВ У ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ.
Займенник - це самостійна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники у мові вживаються для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов'язати речення в тексті .
І. Вживання особових займенників у документах.
1. Займенник я вживається тільки в особових паперах і в деяких видах документів (автобіографії, дорученні, розписці, пояснювальній записці).
2. У розпорядчих документах займенник /я/ обминається. Ці документи розпочинаються дієсловами у першій особі однини (Пропоную... Наказую...)
.3. Займенник /я/ в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилі замінюється авторським /ми/, а також, коли є потреба пом'якшити категоричність висловленого (..ми дійшли таких висновків).
4. Займенники третьої особи (він, вона воно, вони) в орудному відмінку мають /н/ і вживаються без прийменника: задоволений ними, керувати нею.
5. Після прийменників, що вимагають давального відмінка (завдяки, всупереч, наперекір, назустріч, вслід, на противагу), займенники вживаються без /н/: завдяки їм, назустріч їй, всупереч йому).
6. Займенники він, воно у місцевому відмінку мають варіант - на ньому (а не на нім).
7. Слід уникати двозначності, що може виникнути при співвіднесеності займенників він, вона, вони з будь-яким із слів: Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою продукції вашої фірми. Вона (?) справила на нас приємне враження - Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою виробів (товарів) Вашої фірми. Вони справили на нас приємне враження. Економіст Іваненко В.П. внесла пропозицію. Головуючий з нею не погодився Головуючий відхилив пропозицію економіста Іваненко В.П.
8. Вживаючи особові займенники, слід уникати їх нагромадження: Він збирається вступити до університету. Він давно вже вирішив стати економістом.
9. Займенник /ми/ у переважній більшості документів, які пишуться від імені установи, підприємства, організації, пропускається. Наприклад, ділові листи часто починаються словами у першій особі множини (Просимо... Надсилаємо... Повідомляємо...). Паралельно вживається форма третьої особи однини (Дирекція просить... Завод надсилає... Управління повідомляє...).
10. Займенник Ви вживається в усному й писемному мовленні для підкреслення поваги, пошани, ввічливості. У документах пишеться з великої літери (заявах, запрошеннях, службових листах).
11. Для показу суворого об'єктивного викладу, категоричної вимоги, займенник Вам опускається: Надсилаємо Вам для ознайомлення Надсилаємо для ознайомлення. Просимо Вас негайно оплатити рахунок Просимо негайно оплатити рахунок.
12. Для пом'якшення категоричності вимоги, використання займенника Ви є доречним: пропоную з'явитися пропоную Вам з'явитися, прошу уточнити - прошу Вас уточнити.
13. Дійова особа в реченні, виражена особовим займенником, повинна стояти у називному відмінку, а не в орудному: мною запроваджено - я запровадив, нами запропоновано - ми запропонували, ними переказано вони переказали, вами доведено ви довели.
14. Не слід використовувати займенники особи в присутності тих, про кого йде мова.
II. Присвійні займенники в документах.
1. Присвійні прикметники в родовому і давальному відмінках мають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму. Форми мойого, твойого, мойому, твойому властиві розмовному стилю.
2. Присвійні займенники в місцевому відмінку мають тільки нормативні форми: на моїм - на моєму; на твоїм - на твоєму, па їхнім – на їхньому, на вашім -на вашому.
3. Для уникнення зайвого паралелізму, у діловому мовленні вживається присвійний займенник їхній, а не їх (від вони): їх обладнання - їхнє обладнання, надійшли їх пропозиції надійшли їхні пропозиції, реалізовано їх продукцію реалізовано їхню продукцію.
4. Не слід зловживати займенником свій, бо він, як правило дублює вже наявне в тексті слово: Петренко І.П. не справився зі своїми обов’язками диспетчера. Він своїми руками відремонтував свою машину - Він власноруч відремонтував особисту машину.
5. Уникати двозначності при використанні присвійного займенника свій: Директор попросив присутніх прокоментувати свої пропозицій - Директор запропонував присутнім прокоментувати їхні пропозиції.
III. Вживання означальних, вказівних, питальних, неозначених займенників у ділових паперах.
1. У давальному і місцевому відмінках однини слід використовувати нормативні форми займенників: у чиїм -у чийому, був відсутній якийсь час -був відсутній деякий час, сі продукти ці продукти, цеї домовленості цієї домовленості, казна-який звіт - невідомо який звіт, котрогось із присутніх декого з присутніх, тая нарада та нарада, абичим завершили невідомо чим завершили, тії розробки - тієї розробки. Перші приклади є розмовними, діалектними.
2. Правильно використовувати близькі, але не тотожні за значенням займенники кожний, всякий, будь-який: Думаю, зможу відповісти на будь-яке (кожне, всяке) запитання. Але: Кожний відповідає за відведену ділянку роботи. Нас влаштовує будь-який квиток.
3. На означення особи перевага надається вживанню займенника який (-а, -і), а на означення предметів, дій, явищ - що: інженера-конструктора, який проживає..., економіста, який працює..., Зарубу Олега Гнатовича, який мешкає..., учасники зборів, які проголосували..., контракт, що був підписаний...
4. Слід дотримуватися варіювання у використанні питальних займенників: Звичайно ухвали складаються із вступної частини, в якій зазначається стан питання, що розглядається, і розпорядчої, яка містить перелік заходів із зазначенням термінів виконання...
5. Двозначність виникає, якщо вказівний займенник це відноситься до двох явищ: Директор звільнив Бойка з обійманої посади і призначив на його місце Остапенка. Це (?) рішення не схвалюють у колективі.
Отже, використання чи невикористання займенників змінює тональність ділових текстів, може посилювати або пом'якшувати категоричність наказу, вимоги, прохання, поради тощо.


КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ПАРАДИГМАТИКА ЧИСЛІВНИКА У ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ. 62=66
Числівник - це частина мови, яка означає абстрактно-математичну кількість або точно визначену кількість предметів при лічбі (25 кілограмів, шестеро студентів, три заяви, сім представників). В усіх стилях сучасної української літературної мови числівники вживаються по-різному. На письмі кількісні числівники, як правило, записуються цифрами. У ділових паперах доводиться мати справу зі значною кількістю числових назв. Вони вимагають спеціального оформлення.
При складанні документів слід враховувати такі правила запису цифрової інформації:
1. Прості кількісні числівники, які називають однозначне число (без вказівки на одиниці виміру), записується словом, а не цифрою: (сім'я у складі трьох осіб, студентів повинно бути не більше чотирьох, між трьома фірмами укладено договір).
2. Простий числівник на позначення часових меж записується словом (за два місяці до закінчення терміну дії контракту, випробування повинні тривати два-чотири місяці).
3. Якщо простий числівник супроводжується найменуванням одиниць виміру, він записується цифрою (продано 10 центнерів цукру, відведена ділянка розміром 40 га).
4. Складні й складені числівники записуються цифрами, крім таких випадків, коли ними починається речення (На заняттях були присутні 25 студентів і Двадцять п'ять студентів були присутні на заняттях. Надіслано 128 підручників і Сто двадцять вісім підручників було надіслано).
5. Цілі числа, які виражаються кількома знаками, і оформлюються за допомогою пропусків. Місце пропусків залежить від системи обчислення (при десятковій - кожен четвертий знак: 50 000 т (50 тис. т), 976 000 - 976 тис.).
6. Порядковий числівник, що передається арабськими цифрами, вводиться в текст з відмінковими закінченнями (по 3-му класу точності, телевізори 5-го покоління).
7. При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз (вироби 3, 4 і 5-го сортів, працівники І, 2, 3-го цехів).
8. Деякі порядкові числівники для розрізнення серед інших позначень пишуться в документах римськими цифрами, але вже без відмінкових закінчень. Так, наприклад, подекуди записують порядкові номери місяців, кварталів та ін.( V місяць, III квартал).
9. Складні слова, перша частина яких - цифрове позначення, можуть писатися в документації комбіновано: 40-процентний - 40%, 100-кілометровий - 100 км, 5-міліметровий - 5мм).
10. Грошова сума записується спочатку цифрами, а в дужках - словами, наприклад: в розмірі 35 500 (тридцять п'ять тисяч п'ятсот) грн.
11. Навчальні й фінансові роки мають такий зразок запису: у 1998/99 навчальному році
.12. Запис дати в документах має такий зразок: 01.09.2000, 1 вересня 2000 року, перше вересня двохтисячного року).
13. У діловому стилі приблизна кількість відтворюється дуже обмеженою кількістю зворотів: понад, до, над, більше, менше (до вересня 2001 р.).
14. Широко вживаються дробові числівники, але в усному мовленні вони мають таку відтворюваність:
а) якщо ціла величина або чисельник позначається числами два, три, чотири, то ціла величина і знаменник матимуть закінчення -і: 2 3/7-дві цілі три сьомі; 4 2/5 чотири цілі дві п 'яті, 3 4/9 - три цілі чотири дев 'яті; б) якщо ціла величина або чисельник позначаються іншими числами, то ціла величина і знаменник матимуть закінчення их: 15 6/7 п 'ятнадцять цілих шість сьомих, 98 7/9 - дев 'яносто вісім цілих сім дев 'ятих. 15. Збірні числівники поєднуються: а) з іменниками чоловічого роду: четверо студентів, п 'ятеро громадян;
б) з особовими займенниками ми, ви, вони: їх було восьмеро, нас було двоє. в) з множинними іменниками: двоє дверей, троє окулярів. Не сполучаються із збірними числівниками іменники на позначення високих та офіційних посад: сполучення на зразок п'ятеро президентів, троє професорів вважаються усно-розмовними.


СКЛАДНІ ВИПАДКИ СИНТАКСИЧНОЇ СПОЛУЧУВАНОСТІ ЧИСЛІВНИКІВ З ІМЕННИКАМИ У ТЕСТАХ ДОКУМЕНТІВ.
Зв'язок числівників з іменниками в ділових паперах
У ділових паперах числівники керують певними формами відмінків іменників, з якими сполучаються або узгоджуються з ними.
1. Числівник один узгоджується з іменником у роді, числі й відмінку (одне запитання, одна вказівка, двадцять одне зауваження).
2. Числівник два має дві форми роду (два протоколи, дві пропозиції).
3. Після числівників два, три, чотири, обидва (а також після складених числівників, останнім словом яких є два, три, чотири) іменники вживаються у формі називного відмінка множини (два примірники, чотири путівки). Проте іменники, які в однині та множині мають різні основи (громадянин - громадяни, селянин - селяни, друг-друзі) поєднуються з числівником два у формі родового відмінка однини: два громадянина, два селянина, два друга
.4. Після числівника п 'ять і наступних, іменники вживаються у формі родового відмінка множини (сім заяв, шістнадцять комп 'ютерів).
5. При числівниках тисяча, мільйон, нуль іменники вживаються у формі родового відмінка множини (мільйон карбованців, тисяча гривень, нуль відсотків).
6. З неозначено-кількісними та збірними числівниками іменники вживаються у формі родового відмінка множини (декілька років, багато студентів, шестеро позивачів).
7. Після дробових числівників іменники вживаються у формі родового відмінка однини (одна ціла і п 'ять десятих гектара, п 'ять цілих і одна четверта грама).
8. Числівники півтора, півтори сполучаються з іменниками у формі родового відмінка однини (півтора року, півтора місяця, півтори доби), а числівник півтораста - у родовому відмінку множини (півтораста центнерів).
9. Порядкові числівники узгоджуються з іменниками у роді, числі й відмінку (шосте засідання, дванадцятий день).
10. У сполученнях, що позначають дату, типу Восьме березня, Перше травня, відмінюється тільки перша частина: до Восьмого березня, присвячене Першому травня.
11. При поєднанні дати зі словом свято, день числівник і назва місяця вживаються в родовому відмінку: поздоровити зі святом Восьмого березня, підготуватися до дня Першого травня. Конструкції поздоровити зі святом Восьме березня, привітати зі святом Перше травня належать до сфери розмовної мови.
12. Ненормативним є словосполучення пара слів, пара хвилин. Літературною нормою вважається кілька слів, кілька хвилин. Слово пара поєднується з іменниками, що позначають однорідні предмети як одне ціле: пара чобіт, пара коней; з іменниками (у множині), які позначають предмети роздрібної торгівлі: пара яблук; з іменниками на позначення осіб, об'єднаних спільною дією, станом, почуттям: молода пара, пара фігуристів.
13. Точно визначений час виражається сполученням з прийменником о: о сьомій годині; об: об одинадцятій годині.
14. Неточно визначений час виражається сполученням з прийменником на: на п 'яту годину.
15. Дробові числівники часу передаються відповідним дробом із прийменником на - до половини години, з прийменником на або до коли половина години, з прийменником до або за - коли час перейшов за половину години: чверть на п 'яту, пів на восьму, пів до восьмої, чверть до сьомої, за чверть сьома.


ОСОБЛИВОСТІ НАГОЛОСУ ЧИСЛІВНИКІВ ПІД ЧАС УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ ЯК ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ.
Наголос у кількісних числівниках
Наголос пересувається з кореня до закінчення.
Для сотень наголос падає на другу частину числівника.
1 = один : у відмінках одн_ але:
один одного один / всі / ні до одного
один одному один / всі / ні по одному
один одним один / всі / ні за одним

Н
Р
Д
З
О
М
одна
однієї
одній
одну
однією
одній
один
одного
одному
один / одного
одним
одному
одне
одного
одному
одне
одним
одному
одні
одних
одним
одні / одних
одними
одних

2 – 3 - 4 : у відмінках дві два три чотири
Н
Р
Д
З
О
М
дві
двох
двом
дві / двох
двома
двох
два
двох
двом
два / двох
двома
двох
три
трьох
трьом
три / трьох
трьома
трьох
чотири
чотирьох
чотирьом
чотири / чотирьох
чотирма
чотирьох


Н
Р
Д
З.

О
М
двоє
двох
двом
двоє/
двома
двома
двох
троє
трьох
трьом
троє /
трьох
трьома
трьох
четверо
чотирьох
чотирьом
четверо /
чотирьох
чотирма
чотирьох
п’ятеро
п’ятьох
п’ятьом
п’ятеро
/ п’ятьох
п’ятьма
п’ятьох


Н
Р
Д
З.
О
М
сорок
сорока
сорока
сорок
сорока
сорока
дев’яносто
дев’яноста
дев’яноста
дев’яносто
дев’яноста
дев’яноста
сто
ста
ста
сто
ста
ста
тисяча
тисячі
тисячі
тисячу
тисячею
тисячі
тисячі
тисяч
тисячам
тисячі
тисячами
тисячах

тисяча - мільйон - мільярд , нуль (нуля – нулів)
Наголос у порядкових числівниках: закінчення на -ий, крім 3 на -ій
Стабільність наголосу на корені в усіх відмінках.
Для сотень наголос падає на другу частину числівника.
Не зберігається м’який знак ні у десятках, ні у сотнях
число
кількісний
числівник
суфікс + закінчення
порядковий
числівник

0
3
40
90
100
10і
10 в 6
10 в 9
нуль
три
сорок
дев’яносто
сто
тисяча
мільйон
мільярд
ов(ий)
(ій)
ов(ий)
(ий)
(ий)
н(ий)
н(ий)
н(ий)
нульовий
третій
сороковий
дев’яностий
сотий
тисячний
мільйонний
мільярдний



ДІЄСЛІВНІ ФОРМИ ТА ЇХ ПАРАДИГМАТИКА У ТЕКСТАХ СЛУЖБОВИХ ДОКУМЕНТІВ. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ДІЄСЛІВНИХ ФОРМ У РЕКВІЗИТІ  № 21 НАКАЗІВ, ПРОТОКОЛІВ, РОЗПОРЯДЖЕНЬ, АКТІВ.
Особливості використання дієслів у діловому мовленн
Дієсловом називається частина мови, що означає дію або стан предмета як прцес.
У сисему дієслова входять такі форми:
а) неозначена форма (інфінітив): прочитати, затвердити, сплатити;
б) форми у дійсному, умовному та наказовому способах: підписав, передплатимо, підписав би, передплатив би, підпиши, передплати;
в) безособові форми на -но, -то: підписано, передплачено, відкрито;
г) дієприкметник: підписаний, передплачений, відкритий;
д) дієприслівник: підписуючи, передплачуючи, відкриваючи.
неправильно
правильно

балакати
говорити

слабувати
хворіти

договорюватися
домовлятися

поспівати
устигати

пришедші
які (що) прийшли

відчитуватися
звітувати

повідати
розповідати, повідомляти

тикати
говорити "ти"

сидя
сидячи

сипонути
насипати

1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати, дезінформувати, знаменувати, подається, символізувати, формулюючи й т. ін.
2. Уникати умовного способу:
неправильно
правильно

Підприємства змогли б виконати заповлення, якби...
Підприємства виконають (зможуть виконати) замовлення, якщо...

Виконавець повідомив би Вас завчасно, коли б...
Завчасне повідомлення виконавця можливе лише за умов...

3. Форми наказового способу використовуються в ділових паперах дещо своєрідно. Форми власне наказові (іди, пиши, робіть) вживаються лише в усному мовлені. В писемному мовленні переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Саме інфінітив у наказах та розпорядженнях надає висловленню категоричності (доручити, звільнити, призначити, а не доручить, звільнить, призначить).
4. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях уживають неозначену форму дієслова (інфінітив).
Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть (говорити, запроваджувати, виконквати).
5. У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи олнини, але неприпустиме використання коротких форм (допомагає, а не допомога; оббігає, а не оббіга)
6. Треба надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:
неправильно
правильно

Завдання було достроково виконане нашою групою
Наша група достроково виконала завдання

Головна увага ним приділяється...
Головну увагу він приділив...


Інспектори, які призначаються комісією...
Інспектори, яких призначає комісія...


Випробування проводяться у запланованому режимі
Випробування проводять (проведено) у запланованому режимі


7. Найпоширенішою дієслівною формою в офіційно-діловому стилі є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке вживається у першій або третій особі множини: (ми вимагаємо, дирекція звертається, рівень інфляції становить).
Теперішній час може вживатися у значенні майбутнього, коли треба підкреслити обов'язковість виконання дії (нарада розпочинається о 10-й годині, мітинг розпочинається завтра об 11.00).
8. Треба уникати форм давноминулого часу
9. Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього часу: профінансуємо, сплатимо, переглянемо. Дієслова недоконаного виду мають просту і складену форми майбутнього часу. Надавати перевагу слід складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:
10. Не порушувати норми вживання форм залежного слова
11. Форми нема – немає вживаються паралельно: у нас нема таких документів – у нас немає таких документів або ми не маємо таких документів.
12. Форми 2-ї особи однини, 1,2-ї особи множини дозволяють уникати форми давайте в наказовому способі. Обійтися без неї неможливо й за допомогою додаткових слів.
13. Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохоти поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені.
Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів (жесту) можна спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і креслення.
14. Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: а) Шість бригад не виконало (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише – Не виконало план шість бригад; б) Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія – пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія – кожен пішов окремо).
15. За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула... Але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники -і-, -й-, -та-: Адміністрація заводу та профком розглянули...
16. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що був формою від себе – я, порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе). Отже:
17. Слід уникати лінгвістично необгрунтованого вживання частки -ся-, -сь-: слід писати Роботу аналізують за такими вимогам, а не Робота аналізується за такими вимогами.
18. Дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, обов'язково мають виконуватися одним суб'єктом:
19. Дієслово бути в усіх особах однини і множини теперішнього часу має форму є: підприємство є юридичною особою, контракт є документом.


ПРИСЛІВНИК У ТЕКСТАХ СЛУЖБОВИХ ДОКУМЕНТІВ. 58=70
Разом пишуться: прислівники, прийменника + іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником: потім, занадто, вночі, надвечір, безвісти, вдосвіта, потихеньку, вперше, вдвічі, натроє (але: по двоє, по троє);
складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов, босоніж, обіруч.
Окремо пишуться: прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником. Найуживаніші з них такі: без: без кінця, без черги, без упину, без жалю; на: на добраніч, на жаль, на щастя, на сьогодні, на початку; до: до побачення, до речі, до краю, до діла; з: з радості, з жалю, з горя, з розгону; в/у: в разі, в міру, уві сні, в далечінь;
прислівникові сполучення, де повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою. Через дефіс пишуться:
прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їхньому, по-нашому; прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;
прислівники, утворені від синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, більш-менш, часто-густо, любо-дорого; прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч. Запам'ятайте Правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.


ПРИЗНАЧЕННЯ СЛУЖБОВИХ ЧАСТИН МОВИ (ЧАСТОК, СПОЛУЧНИКІВ, ПРИЙМЕННИКІВ) У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Сполучник в діловому мовленні.
Сполучник – службова частина мови, яка поєднує однорідні члени речення та частини складного речення, вказуючи на різні смислові зв’язки між ними.
Сурядні-і, а, чи, або, але. Бувають: єднальні (і, та, також, ні-ні, як , так), протиставні (а, але, та, однак, зате, проте), розділові ( або, чи, або-або)
Підрядні-бо, якби, щоб, ніби. Бувають: при чинові ( бо, через те що, тому що, оскільки ), часові ( ледве, тільки, щойно як, як тільки), мети ( щоб, аби, щоб, щоби), умовні ( якби, якщо, аби як, як тільки), допустові ( хоч, дарма що), порівняльні ( як, мов, наче, ніби, що), міри, ступеня( аж, що й), з’ясувальні ( що, як, ніби)
За походженням:
непохідні( чи, а, бо, та, і, але )
похідні ( як, що, зате, якщо, тому що)
За будовою: прості ( і, а, але, та, бо, як, що), складні ( щоб, якби, проте, зате, нібито), складені (тому що, для того, тимчасом як).
Правопис сполучників.
1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно пишуться разом: адже, аніж, мовбито, абощо, притому, неначебто.
2. Частина сполучників може мати при собі при собі частки, з якими вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж, коли б то, хоча б. Окремо пишуться всі складні частини в таких сполучниках: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те що, для того щоб, з тим щоб, в міру того як, з тих пір як. У кількох сполучниках перші дві частини пишуться разом, наступні – окремо, а саме: тимчасом як, незважаючи на те що, затим що. 3. Сполучники з підсилювальними частками отож-бо, тож-бо, тому-то пишуться через дефіс.
Правопис часток
Частка службова частина мови, яка надає окремим словам і реченням певних смислових чи емоційних відтінків.
Частки поділяються на кілька груп: частки, що надають смислових відтінків (ось, он, точно, якраз, лише, і, й, та, навіть та ін.); частки, що вказують на модальні відтінки (так, ні, давай, нехай, невже, навряд чи та ін.); формотворчі частки (нехай, хай, най- та ін.); словотворчі частки (будь-, небудь-, не, ні та ін.).
Разом пишуться:
1.Частки аби-, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абиколи, абищо, дещо, дехто, декуди, деякий, , чимало, щодня, щонайкраще, якнайкраще. (Якщо між частками -аби-, де- і займенником стоїть прийменник, то всі 3 слова пишуться окремо: аби до кого, аби в чому, де на якому.)
2. Частки би(б), же(ж), в складі сполучників та сполучних слів пишуться разом: якби, щоб, щодо, теж, мовби.
Окремо пишуться усі частки, які беруть участь у словотворенні або уточнюють зміст цілого речення.
Серед них частки би (б), за допомогою яких утворюється форма умовного способу дієслова: взяв би, прочитав би, прийшла б, повернувся б; підсилювальні частки же(ж): Чому ж ти не звернувся на біржу праці? частки то, це, що мають у реченні значення вказівності або визначальності: Рідна мова то ж вона душі окраса;
Частка то трапляється у сполученнях що то, чи то, на які покладені функції підсилювальних часток: Що то за об'єкт споруджується?
Частка що в складі сполучних слів з прислівниковим значенням дарма що, хіба що, тільки що, поки що: Дарма що справа нова, але цікава.
Частки-хай –нехай, за допомогою яких творяться форми наказового способу: нехай заспіває, хай не розбудить;
Через дефіс пишуться частки бо, но, то, от, таки, коли вони інтонаційно підкреслюють значення окремого слова: стій-бо, хай-но спочивають; частки будь-, небудь-, казна-, хтозна-, бозна- у складі займенників та прислівників: будь-коли, будь-хто, який-небудь, казна-чий, хтозна-де, хтозна-куди, хтозна-коли. (хто б то, скільки ж то, казна в чому)
Прийменник ПО в діловому мовленні
Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:
за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.;
з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось) і т. д.;
на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу;
для: курси для вивчення; комісія для складання актів;
після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось) і т. д.;
у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;
по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям і т. д.


СКЛАДНІ ВИПАДКИ СИНТАКСИЧНОЇ КЕРУВАННЯ ТА СПОЛУЧУВАНОСТІ ПРИЙМЕННИКА У ДІЛОВОМУ ТЕКСТІ.
Керування - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова: оплачувати проїзд, платити за проїзд.
Досить часто в ділових паперах трапляється неточність та двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки. Щоб уникнути таких помилок, слід звернути увагу на сполучуваність слів у тексті документа.
При дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків від іменників, не вживається спільний додаток: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методів. Треба опанувати - методами, але вдосконалення - методів; Для організації роботи замало самого інформування, повідомлення фактів. Повідомляти - факти, інформувати - про факти. Спільний додаток неможливий.
У стійких словосполученнях не замінюються окремі слова і не вводяться нові. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним: кожного взяло за самолюбство (перероблено вислів узяло за живе), для відома і для діла (перероблене до відома), для розуму і душі (перероблено до душі).
Близькозначні слова (синоніми) можуть вимагати після себе неоднакових відмінків: повідомити директору (кому) - інформувати директора (кого), опанувати (що) мову - оволодіти (чим) мовою, властивий (кому) - характерний (для кого), сповнений (чого) - наповнений (чим), оснований (на чому) - заснований (ким), багата (на що) - славиться (чим), торкатися (чого) - доторкатися (до чого). Наприклад: Нехай ці знання будуть властиві й характерні нам (властиві нам, але характерні для нас).
Добираючи українські відповідники до російських, слід розрізняти мовні засоби: благодарить (кого) - дякувати (кому), причинять (что) - завдавати (чого), нуждаться (в чем) - потребувати (чого), подражать (кому) -наслідувати (кого), извинять (кого) - пробачати (кому). Наприклад: Голова подякував його (йому) за успіхи в роботі.
Використання прийменників у російській і українській мовах неоднакове. Тому, слід звернути увагу на вживання прийменників, що їх вимагають дієслова: подготовится к (чему) - підготуватися до (чого), стремится к (чему) - прагнути до (чого), предупреждать о (чем) - попереджувати про (що), думать о (чем) - думати про (що), случилось по вине - трапилось через провину
В українській мові розрізняють такі види керування:
1. Дієслівне - коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого) заходів, запобігати (чому) аваріям, заперечувати (що) факти, повідомляти (чим) телефоном, ігнорувати (що) пропозицію, зазнати (чого) поразки, наголошувати (на чому) на головному, заслуговувати (на що) на увагу, досягти (чого) згоди.
2. Іменне - іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого) незаконних дій, завідувач (чого) відділу, завідуючий (чим) відділом, забезпечення (чим) літературою, опанування (чого) курсу, оволодіння (чим) мовою, освоєння (чого) комп'ютера, запобігання (чому) злочинним заходам. Існують інші види іменного керування: пам 'ятник (кому) Шевченкові, магазин Михайла Вороніна.
13 SEQ CHAPTER \h \r 1153. Прикметникове - коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого, чого) для директора, притаманний (кому, чому) директору, властивий (кому) менеджеру, хворий (на що) на грип, багатий (на що) на ідеї.
Конкретної форми слова вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам.


СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ТА РЕЧЕННЯ ЯК СИНТАКСИЧНІ КОНСТРУКЦІЇ ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ.
Особливості синтаксису ділових паперів
Враження стрункості викладу, чіткості й логічності документа досягається за рахунок синтаксису, точніше - через бездоганне дотримання тих правил, які для ділового стилю є обов'язковими. У діловому мовленні використовуються речення розповідного характеру. Питальні й окличні речення в ділових документах зустрічаються досить рідко.
В реченнях переважає прямий порядок слів. Це виражається:
1. Підмет стоїть перед присудком: Запоріжці відчули переміни...; Дирекція просить..
.2. Узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неузгоджене - одразу після нього: Пайовий внесок оплачується на підставі...; Генератор змінного струму перетворює механічну енергію в електричну.
3. Вставні слова ставляться на початок речення. Вони вказують на висловлене раніше, служать для пояснення окремих слів і словосполучень, відсилають до джерел та ін.: Як зазначалося раніше, треба виходити із інтересів акціонерів; Відомо, що право на додаткову житлову площу мають особи, які страждають хворобами...
Використання непрямого порядку слів у діловому тексті виправдане, коли треба наголосити на певному слові: у повідомленні «Завтра відбудеться засідання ревізійної комісії наголошується на часі проведення заходу.
Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Вони даються змогу чітко виявити логічне підпорядкування частин висловлюваної думки, а водночас і економніше висловлювати її, беручи на себе функції підрядного речення. Тому дієприслівникові та дієприкметникові звороти ставляться на початок речення: Зважаючи па викладене вище, хочемо...
Для передачі часового, причинового, умовного значення дієприслівникові звороти замінюють підрядним реченням: Як вказувалося (говорилося) вище, треба...
Не бажано розпочинати кожне речення чи абзац документа дієприслівниковим зворотом, їх варто заміняти підрядним реченням: Будучи директором фірми... Як директор фірми...
У документах присудок переважно має форму теперішнього часу: Повідомляємо, що замовлений Вами товар було відвантажено сьогодні на склад...згідно з умовами договору.
Поширені пасивні конструкції із дієсловами на - ться, які вказують на позачасовість дії: виплати нараховуються, проект обговорюється, відділ підпорядковується, ректорат клопочеться.
У ролі присудка вживаються інфінітивні конструкції: зробити, включити, сприяти, відзначити, затвердити, зобов'язати, попередити. Це насамперед стосується розпорядчої документації.
Вживання наказової форми дієслів: наказую, пропоную, оголосити застосовується лише в першій особі однини в тих документах, які показують принцип єдиноначальності. Документ лише тоді логічно бездоганний, коли в ньому витримано ієрархію підпорядкування понять.
Тому до однорідних членів речення в ньому ставляться досить жорсткі вимоги.
1. У ролі однорідних не виступають слова, що виражають родові (ширші) та видові (вужчі) поняття. Наприклад: В цьому році було посіяно зернових 500 га, ячменю З0 га, кукурудзи 400. Треба було б: В цьому році було посіяно зернових 500 га, у тому числі ячменю З0 га, кукурудзи 40.
2. Не можна будувати однорідного ряду зі слів, близьких за значенням або тотожних: Інфляція, знецінення грошей призвели до скрутних наслідків в економіці.
3. Не слід вживати як однорідні ті слова, що виражають різнопланові, тематично не пов'язані поняття: У резолюції висловлені висновки і побажання, які ми повинні врахувати. Побажання можна висловити, висновки - зробити. Моє враження і ставлення до цієї особи неоднозначне. Моє враження від цієї особи і ставлення до неї...
4. Якщо при однорідних членах є узагальнююче слово, то воно повинне стояти в тому ж відмінку, що й однорідні члени речення. Порівняймо: База одержала такі товари (кого, що): паперову тару, кольорову фарбу - На базу надійшли такі товари: паперова тара, кольорова фарба. В нардах України с багато корисних копалин: кам 'яного вугілля, залізної руди, кам 'яної солі Україна багата корисними копалинами: кам 'яним вугіллям, залізною рудою, кам 'яною сіллю.



ВИДИ РЕЧЕНЬ У ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ.
Синтаксичні структури у діловому мовленні
Основний різновид канцелярського стилю має своїм завданням представити всі обставини справи в усіх її логічних взаємозв'язках разом з висловленим в одному цілому. Звідси виникає культура складних речень за способом підрядності в канцелярському стилі. (Л. Щерба)
У діловому мовленні складне речення, як і просте, обслуговує потреби мовного спілкування (як усного, так і письмового). Різні типи синтаксичних структур дають надзвичайно багаті можливості для якнайточнішого вираження змісту ділових паперів та передачі різноманітних логічних відношень.
Складні синтаксичні структури відрізняються від простих речень своєю будовою: членами простого речення є слова або словосполучення, а членами складних конструкцій є кілька моделей речень (прості речення поєднуються і стають частинами складних речень).
Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні є вимога чітко й містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв'язків. Синтаксичні зв'язки у реченнях називають за функцією залежного члена речення: означальні (між означенням і підметом, додатком, обставиною), обставинні (між присудком і обставинами), додаткові (між присудком і додатком), присудкові (між підметом і присудком).
З метою пов'язання компонентів думки, у діловому мовленні найчастіше серед різних типів синтаксичних одиниць використовують займенникові зв'язки (це займенники цей, такий, той, а також займенникові слова типу даний, відомий та ін.). Для встановлення різних відношень між однорідними членами використовуються сполучники типу: якщо не ... то, не тільки ... а й та ін. Логічний зв'язок між компонентами думки, послідовність Цих компонентів виражаються за допомогою вставних слів по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін. З цією ж метою використовуються синтаксичні конструкції типу незважаючи на..., завдяки... та ін.
У діловій документації переважає розповідна форма викладу Присудок ставиться здебільшого у формі теперішнього часу, перевага надається пасивним конструкціям {прибуток одері жується, система освіти перебудовується та ін.). Синтаксис ділових паперів характерний вживанням інфінітивних конструкцій (перебудувати, втілити, фінансувати та ін.), дієприслівникових і дієприкметникових зворотів; використанням серед дієслівних форм першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (розглянемо, пропонуємо, звернемося та ін.), розщепленого присудка (виявити увагу, вести переговори та ін.).
Серед синтаксичних структур складних речень у ділових паперах широко вживаються сполучники /, але, а, зв'язки між простими реченнями в межах складного синтаксичного цілого здійснюються за допомогою сполучників через те що, перш ніж, після того як та ін., а для позначення складних логічних зв'язків використовуються багатослівні сполучники типу відповідно до того, у зв 'язку з тим та ін.
Досить рідко вживаються у діловому стилі модальні частки ніби, начебто, неначе, а також питальні конструкції.
Загалом, використовуючи різні синтаксичні структури у діловому мовленні, слід добиватися, аби виклад був простим і зрозумілим.
Складні речення в діловому мовленні. Розділові знаки в складних реченнях.
Складне речення має два або більше синтаксичних центрів. Складні речення поділяються на складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові.
У складносурядному реченні частини відносно рівноправні і поєднуються між собою сполучниками сурядності.
У складнопідрядних реченнях одна частина головна, друга підрядна. Вони об’єднуються сполучниками підрядності або сполучними словами (які є членами речення).
Частини безсполучникових поєднуються без сполучника.
Між частинами складносурядного та складнопідрядного речень звичайно ставляться коми.
Але не ставиться кома між двома частинами складного речення, з’єднаними одиничним сполучником і, та або, чи, якщо обидві частини мають спільне слово або спільну частину.
Також коми не ставляться у складносурядному реченні зі сполучниками і, та або, чи, якщо речення питальне або окличне.
У безсполучникових реченнях відносно рівноправні частини відокремлюються комами.
Двокрапка ставиться, якщо друга частина виражає причину того, про що говориться у першій частині, або доповнює та розкриває зміст першої частини.
Тире ставиться, якщо перша частина вказує начас або умову того, про що говориться в другій, якщо друга частина виражає наслідок або висновок з першої частини, якщо зміст обох частин зіставляється.




ПОРЯДОК СЛІВ У ТЕКСТАХ ДОКУМЕНТІВ.
В українській мові порядок слів вважається вільним, тобто не існує певного місця у реченні за тим чи іншим його членом. Вільний порядок слів значить, що кожне речення може мати різні варіанти, наприклад: Ця прогулянка розрахована лише на три години. Розрахована ця прогулянка лише на три години. Лише на три години розрахована ця прогулянка.
Існує прямий і непрямий порядок слів, або інверсія.
Розглянемо два речення: Спеціальний стаж: іноді підтверджується показаннями свідків. Цей навчальний заклад завжди забезпечував високий рівень підготовки фахівців з вищою освітою.
Для них характерне таке розташування членів речення:
1) підмет стоїть перед присудком (стаж: підтверджується, заклад забезпечував);
2) узгоджене означення передує означуваному слову (спеціальний стаж:, цей навчальний заклад, високий рівень);
3) неузгоджене означення стоїть після означуваного слова (показання свідків, фахівців з освітою);
4) додаток стоїть після слів, від яких залежить (підтверджується показаннями);
5) обставина часу передує присудку.{іноді підтверджується, завжди забезпечував).
Порядок слів у наведених реченнях є прямим.
Прямий порядок слів домінує у мові. Він вважається нейтральним і є характерним для офіційно-ділового та наукового стилів.
При інверсії основний зміст речення зберігається, але зміна порядку слів дозволяє внести додаткові змістові відтінки, підсилити виразність слів. Наприклад, у реченні В Українському домі вітали з п'ятиріччям Академію муніципального управління комунікативним завданням є повідомлення про те, що відбулося. При іншому порядку слів Академію муніципального управління вітали з ювілеєм в Українському домі підкреслюється місце, де святкувався ювілей. У реченні Академію муніципального управління вітали в Українському домі з ювілеєм повідомляється про характер ювілею п'ятиріччя. Із цих прикладів бачимо, що кінець речення це сильна позиція для будь-якого члена речення і найпростішим способом виділення якогось слова чи словосполучення є винесення його на останнє місце у реченні.
Інверсія часто спричинює зміну експресивного забарвлення речення, отже, непрямий порядок слів частіше зустрічається в розмовному та художньому стилях.
Наведемо кілька правил, що регулюють порядок членів речення. В офіційно-діловому та науковому стилях переважає передування підмета присудку (прямий порядок слів); Дублікат трудової книжки заповнюється за загальними правилами. Ремонт будівель здійснюватиметься без відселення мешканців.
Не виключаються у цих стилях конструкції з інверсією головних членів речення. Йдеться про такі випадки, коли при зміні розташування підмета і присудка зберігається нейтральність висловлювання. Наприклад, нормою є передування присудка підметові у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після неї; "Комп'ютеризація пошти, розповідає директор Львівської дирекції "Укрпошти " Анатолій Кидисюк, дала можливість закласти надійну технічну базу для розширення сфери послуг"; "У Володимирі-Волинському працює сьогодні 1200 підприємств", інформує міський голова Петро Данилович Саганюк.
Нормативним є передування присудка підметові у реченнях, на початку яких стоять обставинні слова, як-от; Значно зменшує імовірність крадіжки у квартирах встановлення автономної сигналізації; На території України діють норми безплатної видачі робітникам спеціального одягу.
Що стосується узгодженого означення, то нейтральною позицією для нього є передування означуваному слову; Зовнішньоекономічна діяльність є важливим фактором розвитку національної економіки кожної держави.
Прикметник ставиться після іменника, якщо необхідно виділити ознаку. Такий порядок слів використовується у художньому та публіцистичному стилях; Тут люд осілий. Тут шанують труд. І рух дадуть і кругові, і кросну. Кують залізо із місцевих руд. І мають славу дуже розголосну (Л. Костенко); Осики лист каро-зелений тремтить на вітрі і тремтить (В. Стус); Не бажаємо вам легких доріг. Бажаємо вам доріг чесних (О. Гончар).
Постпозиція узгодженого означення щодо іменника використовується в термінах і назвах товарів при класифікації об'єктів, що входять у загальний клас. Іменник при цьому означає родове поняття, а прикметник видову ознаку: ромашка лікарська, ромашка запашна, м 'ята перцева, модрина європейська, річкова мінога українська, норка звичайна, підлога паркетна, ванни емальовані чавунні, щітки масажні, білизна постільна. У цих прикладах постпозиція прикметника не має експресивно-стилістичного забарвлення, отже, вони є прикметою наукового, офіційно-ділового та публіцистичного (з позначкою "спец.") мовлення.
Поширене означення, виражене дієприкметниковим зворотом, може стояти як у препозиції, так і в постпозиції до означуваного слова, порівняйте: Арбітражний суд повернув позовну заяву і додані до неї документи без розгляду. Арбітражний суд повернув позовну заяву і документи, додані до неї, без розгляду. Зазначену суму необхідно внести у передбачені угодою терміни. Зазначену суму необхідно внести у терміни, передбачені угодою.


УЗГОДЖЕННЯ ПРИСУДКА З ПІДМЕТОМ В ДІЛОВИХ ПАПЕРАХ.
При складанні документів слід звернути увагу на правила узгодження підмета з присудком у ділових паперах:
1. Якщо підмет має у своєму складі числівник, який закінчується на одиницю, то присудок ставиться в однині: Двадцять один працівник об'єднання подав заяву про звільнення з роботи. Вісімдесят один студент взяв участь у конференції.
13 SEQ CHAPTER \h \r 1152. Якщо числівник у підметі закінчується на два, три, чотири, присудок ставиться у множині, були переведені три працівники, чотири студенти пропустили заняття.
3. Підмет зі словами більшість, меншість, ряд, частина, багато, кілька в діловому стилі вимагають від присудка форми однини: Ряд пропозицій буде враховано. Більшість студентів буде зарахована на стипендію. Частина товару буде реалізовано. Кілька промовців буде запрошено до роботи конференції. Але, якщо головні члени речення розділені підрядним реченням, або коли головні члени речення є однорідними, то присудок ставиться у множині: Ряд питань, які внесені на обговорення, будуть поставлені на голосування. Кілька пунктів і параграфів будуть змінені.
4. Однорідні підмети із означенням, наприклад, значна частина, велика кількість, цілий ряд вимагають від присудка однини. Значна частина верстатів і механізмів відповідає сучасним вимогам.
5. При підметі, вираженому займенниками хто, дехто, ніхто, ніщо та ін. присудок ставиться у формі однини: Усі, хто пройшов реєстрацію, повинні з'явитися.
6. Якщо до складу підмета входить прикладка, виражена іменником іншого, ніж підмет, роду, присудок узгоджується в роді з підметом, а не з прикладкою: Виставка-продаж відбулася... Школа-інтернат відкрита з ініціативи... Недалеко від вокзалу знаходиться вагон-лабораторія, який веде контроль за станом повітря та води
.7. Присудок ставиться в однині, коли однорідні підмети розділені протиставними сполучниками не - а, не лише -а й: Не лише економічного, а й юридичного обґрунтування, потребує..
.8. Коли підмет - символічна або умовна назва, присудок узгоджується із загальною, родовою назвою: Об'єднання «Світанок» уклало угоду... Фірма "Світоч" допомогла... Банк "Аваль" надав пільги...
9. Якщо підмет абревіатура - присудок узгоджується в роді, числі, що й головне слово в словосполученні, від якого утворено абревіатуру: УАН (Українська академія наук) була заснована в 1918 році. ЗДУ (Запорізький державний університет) провів... У1999 році ПДВ (податок на додану вартість) становив...


ВСТАВНІ ТА ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ, ЇХ ВИДІЛЕННЯ У ДОКУМЕНТІ.
Слова і словосполучення, введені в речення з метою внесення в нього того чи іншого пояснення або надання йому різних модальних значень, називаються вставними. Вони не пов'язані з членами речення способами узгодження, керування чи прилягання, але за смислом поєднані з реченням. Тому виключення вставних слів і словосполучень із речення змінює його зміст, але не порушує синтаксичної будови.
Вставні слова і словосполучення часто використовуються у діловому мовленні, при складанні ділових паперів, ними розпочинаються речення, абзаци. Але рекомендується вживати їх обмежено.
Вставні слова виражають особисте ставлення мовця до висловлюваної ним думки. Вони не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення.
В усному діловому мовленні вживання вставних слів і словосполучень не створює зайвої інформації. Використання цих конструкцій допомагає мовцеві зорієнтуватися, зосередитися, а слухачам краще сприйняти сказане. В діалогічному мовленні надмірне вживання вставних слів створює враження некомпетентності, низької мовної культури.
За своїм значенням вставні слова і словосполучення діляться на три групи:
1. Вставні слова і словосполучення, що вказують на ставлення мовця до висловленої ним думки. Вони можуть означати ступінь впевненості або невпевненості в повідомленні.
Наприклад: звичайно, напевно, безумовно, на жаль, на щастя, як на зло, можливо, може, мабуть, безперечно, безсумнівно, власне кажучи, зрозуміло, без сумніву, немає сумніву, видно, очевидно, припустимо, відома річ, сказати прав-ду, як-не-як, так би мовити, видимо, либонь та ін.
2. Вставні слова і словосполучення, що вказують на те, кому належить висловлена думка (самому мовцеві чи комусь іншому). Наприклад: по-моєму, по-нашому, по-вашому, кажуть, мовляв, на мій погляд, на мою думку, на думку (такого чи таких), за словами (такого чи таких) тощо.
3. Вставні слова і словосполучення, що вказують на зв'язок висловлюваного з контекстом. До них належать: отже, наприклад, значить, виходить, до речі, нарешті, навпаки, проте, загалом, справді, між: іншим, словом, по-перше, по-друге по-третє, кінець кінцем, мало цього та ін.
Вставні слова не є членами речення, тобто не відповідають на жодне з питань в реченні.
В усній мові вони не завжди виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються комами з обох сторін, рідше – тире.
1. Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-друге, отже, щоправда, крім того, а втім, у середині простого речення однак, одначе і проте. І навпаки, ніколи не бувають вставними слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, мовби, неначе, нібито і не виділяються комами.
2. Без вагань виділяємо і вставні слова, що мають форму дієприслівникового звороту (правду кажучи, між нами кажучи) або біля них можна поставити слово кажучи (напевно, за висловом, до речі, між іншим).
3. В інших випадках, щоб упевнитися, чи дане слово і справді вставне, перевіряємо його питанням. Якщо слово в реченні відповідає на питання, то воно не вставне і виділяти його комами не можна; якщо ж не відповідає – то воно вставне і його виділяємо комами.


ТИРЕ МІЖ ПІДМЕТОМ І ПРИСУДКОМ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Тире між підметом і присудком ставиться:
1. Якщо головні члени речення виражені іменником у називному відмінку, кількісним числівником або неозначеною формою дієслова, а дієслова-зв'язки в теперішньому часі немає: Пісня і праця великі дві сили (Фр.); Чорнобиль попередження, набат. Його уроків людство не забуде (Лук.); П'ять на п 'ять двадцять п 'ять; Вік прожити не ниву пройти гомінливу (Мал.); Яке то щастя свій народу світлі бачити (Павл.).
2. Якщо перед присудком, вираженим іменником або неозначеною формою дієслова, є вказівні частки це, то, ось, значить: Мрія про загальний мир на землі це мрія всього людства (Збан.); Лиш боротись значить жить (Фр.).
Тире не ставиться:
1. Якщо підмет або присудок виражений займенником, прикметником, дієприкметником, порядковим числівником: Ми гінці весни крилаті, знаменосці днів нових (Сое.); У справедливих армій доля завжди прекрасна (Гонч.); Семикласники перші на спортивних, змаганнях.
2. Якщо присудок має порівняльне значення і до його складу входять частки як, ніби, мов, неначе, чужих краях і хліб неначе вата (Тар.).
3. Якщо перед присудком стоїть заперечна частка не: Але життя не сон... воно не склянка чаю (Сос.).
4. Якщо між головними членами речення є вставне слово, прислівник або частка: Ялина також дерево хвойне; Книга ця, безумовно, рідкість. Проте для інтонаційного та стилістичного виділення присудка у подібних випадках перед ним може ставитися тире: А тільки Дніпро там як море (Іванч.); Наука найбільш важливе, найбільш прекрасне і потрібне в житті людини (Чехов); Це мій народ (Ол.); Ми крила бур, ми велетні, ми день (Сос.).


РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ УТОЧНЮЮЧИХ, ПОЯСНЮЮЧИХ ТА ПРИЄДНУВАЛЬНИХ ЧЛЕНАХ РЕЧЕННЯ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
У реченні слова можуть поєднуватися як підрядним зв'язком, так і сурядним. Члени речення, які виконують ту саму синтаксичну функцію і поєднуються сурядним зв'язком, називаються однорідними. Це рівноправні, незалежні один від одного компоненти.
Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення: Минали роки, віки, тисячоліття; Сонце росло, росло, падало і тихо спускалось додолу (М.Коцюбинський).
Однорідні члени речення можуть поєднуватися безсполучниковим зв'язком. При сполучниковому зв'язку використовуються єднальні, протиставні, розділові, градаційні, приєднувальні сполучники. У мовленні однорідність виділяється, як правило, інтонацією переліку.
При однорідних членах можуть використовуватися узагальнюючі слова. Найчастіше у цій ролі виступають:
- займенники ніхто, ніщо, все, всі (Радість життя, сум, кохання – все це здавалося йому зараз незнайомим);
- прислівники скрізь, всюди (І нагорі, і у кі-мнаті – всюди було темно).
При узагальнюючих словах вживаються такі розділові знаки:
- двокрапка після узагальнюючого слова, якщо воно стоїть перед однорідними членами;
- тире перед узагальнюючим словом, якщо воно стоїть після однорідних членів; якщо однорідні члени, що йдуть після узагальнюючого слова, не закінчують речення і воно продовжується, то після них ставиться тире.
Відокремленими називаються другорядні члени речення, які для підсилення їхньої граматичної і смислової ролі виділяються в усному мовленні інтонацією, а на письмі – відповідними розділовими знаками.
Відокремлення характеризується також інверсійним розташуванням другорядних членів речення. Відокремлені члени речення поділяються на підрядні відокремлені члени і уточнюючі відокремлені члени.
До підрядних відокремлених членів, які поєднуються з пояснювальним словом чи реченням підрядним зв'язком, належать відокремлені означення і відокремлені обставини.
Відокремлені означення (дієприкметники, прикметники, іменники; дієприкметниковий, прикметниковий звороти, поширена прикладка), як правило, стоять після означуваного слова: Дівчат, років до дев'яти, зібралося чималенько.
Якщо означення, виражене дієприкметниковим або прикметниковим зворотом, знаходиться перед означуваним словом і не має додаткових значень причини, умови, допустовості, то таке значення не відокремлюється: Кілометрів зо три ліс тягся, густий і незайманий (Ю. Яновський).
Означення перед означуваним словом відокремлюються, якщо вони стосуються особового займенника: Знесилена, вона сіла.
Відокремлені обставини залежать не від одного слова в реченні, а від усього речення в цілому. Дієприслівникові звороти складають основну групу відокремлених обставин і виділяються в будь-якій позиції: Лишившись сама, Хима заплакала (М.Коцюбинський).
Уточнюючі відокремлені члени речення вживаються для конкретизації або пояснення значень інших членів речення: І знову я тут, під цими дверима.


РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ОДНОРІДНИХ ЧЛЕНАХ РЕЧЕННЯ ТА УЗАГАЛЬНЮЮЧИХ СЛОВАХ У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ.
Однорідними називаються члени речення, тотожні за своєю семантико-синтаксичною функцією: вони пояснюють один і той самий член речення і виконують однакову синтаксичну функцію: Щастя, радість, доброта прийшли тепер до кожної оселі (Збан.); Пісня шириться, росте, розливається на вечірніх просторах (Довж.); Глибока, тиха, нерозважлива туга вникає в серце, каменем лягає (Укр.); Моє щастя Вітчизни простори, оповиті і сонцем, і хмелем, й зерном (Стельм.).
Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення: Ліси й садки укрились цвітом запашним (Заб.); Зазолотились, засиніли, заграли в семибарвній грі гранітних сходів мокрі схили (Баж.); Сніг укривав землю, стріхи, дерева (Гол.); Гори востаннє засвітилися легким, ажурним золотом (Гонч.); Розцвітай же, слово, і в родині, і у школі, й на заводі, і у полі... (Тич.).
Однорідні члени речення пов'язуються між собою або тільки інтонацією, або інтонацією і сполучниками сурядності: І мене в сім 'ї великій, сім 'ї вольній, новій, не забудьте пом 'янути незлим тихим словом; На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає (Шевч.).
При однорідних членах речення можуть бути узагальнюваль-ні слова, які виступають тим самим членом речення, що й однорідні члени. Роль узагальнювальних слів найчастіше виконують займенники всі, все, ніхто, ніщо та прислівники скрізь, всюди, завжди, ніде: Усе в чеканні: спілі краплі рос, земля і місяць, вишні і тополі (Ол.).
Узагальнення є стилістичним прийомом увиразнення змісту.
Однорідні члени речення, не з'єднані сполучниками
Між однорідними членами речення, не з'єднаними сполучниками, ставиться кома: Мить спогадів, відрад, ясного супокою, як рідко ми в житті зливаємось з тобою (Фом.); Учіть дітей бачити, мислити, відкривати, дивуватися (Сух.).
Кома не ставиться:
1. Якщо два дієслова в однаковій формі вказують на дію і її мету: Піди купи хліба.
2. Якщо між двома однаковими словами стоїть заперечна частка не: Ти гукай не гукай, а літа не почують (Ол.).
Однорідні члени речення, з'єднані одиничними сполучниками
Кома ставиться завжди перед протиставними сполучниками: У світі є не тільки добро, а й зло (Сух.); Тече вода в синє море, та не витікає (Шевч.).
Кома не ставиться перед єднальними й розділовими сполучниками, вжитими один раз: Коли між батьком і між сином стоїть невидима стіна, на очі тоскна і полинна сльоза накочує сумна (Крищ.); Він мав років десять чи дванадцять.
Однорідні члени речення, з'єднані повторюваними сполучниками
Кома ставиться:
1. Між однорідними членами речення, з'єднаними повторюваними сполучниками: В промінні місячнім, як в морі, втонули ниви, і луги, і темні праліси, і гори; Безмежна тиша навкруги ні голосу, ні шуму... На все навіяли сніги якусь глибоку думу (3 тв. О. Олеся).
2. Між усіма однорідними членами речення, якщо частина з них з'єднана інтонаційно, а частина за допомогою повторюваних сполучників: В підземній глибині, в морях, і під водою, і на вершинах гір, і в хащах лісових, уранці, вніч, удень, вечірньою порою, і в селах, і в містах звучить мені твій сміх (Сос.).
3. Між кожною парою однорідних членів речення, якщо вони з'єднані сполучниками попарно: Народність і патріотизм, гуманізм і правдолюбство, краса і велич поезії Шевченка глибоко увійшли в наше сьогоднішнє життя (З журналу).
Кома не ставиться:
1. Перед першим повторюваним сполучником, якщо з нього починається перелік: Моє щастя Вітчизни простори, оповиті і сонцем, і хмелем, й зернам (Стельм.).
2. Якщо повторюваний сполучник і з'єднує різні однорідні члени речення: Курінь пах землею і мохам і видавався підземель-никові горою, що зникає десь високо в тумані (Тют.).
3. Якщо однорідні члени речення з'єднані повторюваними сполучниками і становлять тісну смислову єдність: ні те ні се, ні туди ні сюди, ні риба ні м'ясо, ні світ ні зоря, ні кінця ні краю, ні вдень ні вночі, ні пуху ні пера, ні живий ні мертвий; Попідтинню сіромаха і днює й ночує (Шевч.).
Однорідні члени речення, з'єднані парними сполучниками
При однорідних членах речення, з'єднаних парними сполучниками типу як...так, не тільки...а й, хоч...але (та), не стільки... скільки, не так...як, кома ставиться лише перед другою частиною: Людина має бути не тільки здоровою, а й гарною (Сух.).
Тире і крапка з комою між однорідними членами речення
Тире між однорідними членами речення ставиться:
1. Якщо однорідні члени речення, не з'єднані сполучниками, різко протиставляються: Ми засіваємо житейське море і не на день минущий на віки (Ол.).
2. Якщо наступний однорідний член речення (присудок) виражає швидку зміну дій, уточнення, наслідок, причину дії, пояснення: Зміцнів Київ, оновилася й Софія одягла тільки нову одежу, яка відповідала смакам та уподобанням нового часу (Шевчук).
Крапка з комою між однорідними членами речення ставиться тоді, коли однорідні члени поширені, особливо коли в їх складі вже є розділові знаки: Віє вітер з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину; на калині одиноке гніздечко гойдає (Шевч.).
Розділові знаки при узагальнювальних словах
Двокрапка ставиться:
1. Після узагальнювального слова перед однорідними членами речення: Я з тобою навпіл все життя поділю: хліб і сіль, і краплину щастя (Мал.).
2. Перед однорідними членами речення, коли узагальнюваль-ного слова немає, а слово, яке характеризують однорідні члени, має на собі логічний наголос: Чарівний світ пливе переді мною: сині води, білі піски, хати на високих берегах (Довж.)
3. Після слів як-от, а саме, наприклад, які стоять після уза-гальнювального слова: Вчителі-словесники використовують різні технічні засоби, а саме: кодоскоп, програвач, магнітофон, кінопроектор (3 підручника).
Тире ставиться:
1. Перед узагальнювальним словом, що стоїть після однорідних членів речення: Луки, гори, пишні сади все зелене й принишкле (Гонч.).
Перед тире може стояти також кома, якщо вона зумовлена в контексті іншим правилом: Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучливе сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться, і все те зливається докупи у якийсь чудний гомін, вривається в душу... (Мирн.).
2. Після однорідних членів речення, які стоять після узагаль-нювального слова і не закінчують речення, а перед ними ставиться двокрапка: Тут все: і повітря, і тиша, і дерева сповнене такої сили, що й сам мимоволі стаєш сильнішим (3 газ.).
Іноді замість двокрапки після узагальнювального слова може стояти тире. У таких випадках однорідні члени речення мають характер побіжного зауваження, пояснення: Яке це щастя, що сьогодні ми можемо в будь-який час уранці, опівдні, увечері зайти до магазину і вибрати на свій смак високу білу паляницю чи духмяний «бородинський», апетитний «український» або приправлену ізюмом пухку здобу (3 журн.)
.

ПОНЯТТЯ ОДНОРІДНИХ ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ ТА УЗАГАЛЬНЮЮЧОГО СЛОВА У ТЕКСТАХ ДІЛОВИХ ДОКУМЕНТІВ. ОДНОРІДНІ ТА НЕОДНОРІДНІ ОЗНАЧЕННЯ.
Однорідними називаються такі члени речення , які виконуй ють однакові синтаксичні функції та мають однакові синтаксичні відношення з одним і тим самим членом речення .
Найтиповіший зв'язок для однорідних членів речення єднали ний, рідше розділовий і протиставний.
Однорідність зазвичай виражається однією частиною мови, іноді й різними, наприклад: Повітряна куля летіла низько, з невеликою швидкістю.
В одному реченні можуть бути кілька рядів однорідних членів наприклад: Там школярі й студенти (однорідні підмети) у погодні й недільні ранки (однорідні обставини) скопали чималу ділянку для квітів, кущів і дерев (однорідні додатки).
Однорідні члени речення з'єднуються:
1. Сурядними сполучниками (сполучниковий зв'язок):
а) єднальними і (й), та (у значенні і), та й, ні... ні, як... так і, не тільки... а (але) й, не лише... а (але) й, наприклад: Спочатку аз та буки, а потім підуть і науки (Нар. тв.); Не слухала Катерина ні батька, ні неньки (Т. Шевченко);
б) протиставними а, але, проте, зате, однак, хоч, та, так (у значенні але), наприклад: Будь сміливим не язиком, а ділом (Нар. тв.); Тихо було і ясно, спокійно, та не радісно (Леся Українка);
в) розділовими або, чи, то... то, не то... не то, хоч... хоч, наприклад: То шиє, то поре, а все ниткам горе (Нар. тв.); Про час відкриття повідомте хоч листом, хоч телеграмою.
2. Тільки інтонацією (безсполучниковий зв'язок), наприклад: Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала (Т. Шевченко).
3. Змішаним (сполучниковий і безсполучниковий зв'язок), наприклад: Їхав, їхав козаченько лугом, долиною, та лісочком, та садочком до своєї милої {Нар. тв.).
Однорідні й неоднорідні означення
Однорідні означення відрізняються від неоднорідних за такими ознаками:
1. Семантика. Однорідними є означення, які характеризують предмети за однією ознакою (кольором, розміром тощо), а неоднорідними означення, що характеризують предмети з різних боків: Маяли над нами жовті, голубі, червоні, сині метелики (З журн.); Відчуває щирість сонця голубий прозорий день (Фом.).
2. Спосіб зв'язку означень з означуваним словом. Якщо кожне означення безпосередньо пояснює означуване слово, то означення однорідні; якщо одне з означень безпосередньо залежить від означуваного слова й утворює з ним просте словосполучення, а друге залежить від усього цього словосполучення, то означення неоднорідні: Купили зручний, широкий стіл однорідні означення; Купили зручний письмовий стіл неоднорідні означення.
3. Можливість вставити сполучник і. Між неоднорідними означеннями його вставити не можна.
4. Стилістична роль означень. Означення-епітети завжди однорідні: Збирають світлі, золоті меди веселокрилі і прозорі бджоли (Рил.).
5. Позиція щодо означуваного слова. Якщо означення стоять після означуваного слова, вони однорідні: Ліс стояв тихий, спо кійний, зажурений (Збан.).
6. Уточнення попереднього означення наступним. Означення вважають однорідними, якщо друге й наступне означення конкретизують, уточнюють попереднє: Високо серед неба стояв ясний, лискучий,"повний місяць (Н.-Лев.).


ЗАЯВА: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ ПИСЕМНОГО ОФОРМЛЕННЯ, ПЕРЕЛІК РЕКВІЗИТІВ ТА ВИМОГИ ДО РЕКВІЗИТІВ № 10, 11, 16, 23. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Документи щодо особового складу
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Заява - це документ, який містить прохання особи (особиста заява) або установи (службова заява) щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.
Р е к в і з и т и:
Адресат (назва установи або посада та ініціали керівника, на ім’я яких подається заява).
Адресант (назва установи або посада, ініціали (іноді адреса і паспортні дані) особи, яка звертається із заявою).
Назва виду документа.
Текст.
Підстава (додаток): перелік документів, доданих до заяви на підтвердження її правомірності.
Дата.
Підпис.

Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви є заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунка, про притягнення до відповідальності тощо.

Зразок:
Ректору Черкаського державного технологічного університету професору Лезі Ю. Г. випускника Черкаського державного бізнес-коледжу Петренка Олега Петровича

Заява
Прошу зарахувати мене студентом 3-го курсу денної форми навчання за спеціальністю “Комп’ютерні системи та мережі” на контрактній основі за співбесідою.
До заяви додаю:
Диплом молодшого спеціаліста за фахом “Обслуговування комп’ютерних та інтелектуальних систем і мереж”.
Автобіографію.
Довідку з місця проживання.
Медичну довідку.
Шість фотокарток.


24 червня 2002 р. Підпис


АВТОБІОГРАФІЯ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, РЕКВІЗИТИ, ЇХ ПОСЛІДОВНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ, СТРУКТУРА РЕКВІЗИТУ № 21. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Документи щодо особового складу
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Автобіографія - це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії. Цей документ характеризується незначним рівнем стандартизації. Основні вимоги під час його написання – вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.
Р е к в і з и т и:
1. Назва виду документа.
2. Текст, у якому зазначаються:- Прізвище, ім’я, по-батькові;- Дата народження;- Місце народження;- Відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося навчатися);
3. Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи й посад);
4. Короткі відомості про склад сім’ї.
5. Дата написання.
6. Підпис.
Заголовок („Автобіографія”) пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора – праворуч. Автобіографія має дві форми:
- автобіографія-розповідь – з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей.
- автобіографія-документ – з точним поданням фактів.

Зразок:
Автобіографія
Я, Звершховський Артемій Володимирович, народився 6 жовтня 1993 року в м. Києві.
У 2000 році вступив до першого класу спеціалізованої школи № 82 ім. Т.Г.Шевченка м. Києва, де навчався до 2010 року.
2010 року вступив до Київського університету імені Бориса Грінченка (Гуманітарний інститут, спеціальність італійська філологя), де навчаюсь і зараз.
Склад сім'ї:
Батько Барабанов Володимир Геннадійович, 1965 року народження, помер у 2000 році.
Мати Звершховська Ірина Ігорівна, 1968 року народження, Вчитель російської мови та світової літератури у спеціалізованій школі № 82 ім. Т.Г.Шевченка м. Києва.

15 червня 2011 року Підпис


ХАРАКТЕРИСТИКА: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, СПОСОБИ УКЛАДАННЯ ТА ОБОВ’ЯЗКОВА КІЛЬКІСТЬ ПРИМІРНИКІВ, ПЕРЕЛІК РЕКВІЗИТІВ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕКВІЗИТУ № 21. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Документи щодо особового складу
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Характеристика - це документ, в якому в офіційній формі висловлено громадянську думку про працівника як члена колективу і який складається на його вимогу або письмовий запит іншої установи для подання до цієї установи.

Р е к в і з и т и:
Назва виду документа.
Заголовок (прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видається характеристика; рік або повна дата народження; посада; якщо треба – місце проживання).
Текст, який містить такі відомості:
трудова діяльність працівника (з якого часу в цій установі, на якій посаді);
ставлення до службових обов’язків та трудової дисципліни (вказуються найбільш значущі досягнення, заохочення та покарання);
моральні якості (риси характеру, ставлення до інших членів колективу);
висновки;
призначення характеристики (при потребі).
Дата складання.
Підпис керівника установи (при потребі – інших відповідальних осіб).
Печатка.
Характеристика оформляється на стандартному аркуші паперу у двох примірниках: перший видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи.
Характеристика
учня 10 – Б класу
спеціалізованої школи №82 ім. Т.Г.Шевченка
Звершховського Артемія Володимировича
06.10.93 р.н.

Звершховський Артемій вчиться в спеціалізованій школі №82 ім. Т.Г.Шевченка з першого класу. Учень має хороші здібності до навчання, має добру пам’ять.
На уроках Звершховський Артемій завжди уважний, дисциплінований, зосереджений, має достатній рівень навчання (7, 8, 9, 10, 11 балів). Вміє логічно мислити, багато читає.
Фізичний розвиток у Звершховського Артемія нормальний.
Звершховський Артемій активний у громадському житті класу.
Проявляє почуття відповідальності й сумлінності при виконанні всіх доручень.
Артемій дружить з своїми однокласниками, завжди прийде на допомогу. Вимоги дорослих виконує вчасно і добросовісно. З повагою ставиться до старших, завжди ввічливий, доброзичливий, тактовний, чесний.
Звершховський Артемій має позитивні риси характеру. Негативних якостей не помічалось.

Директор школи №82 Сурма Н.В.

Класний керівник 10 – Б классу Герасимчук І.В.


РЕЗЮМЕ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, ТИПИ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, СХЕМА УКЛАДАННЯ. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Документи щодо особового складу
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Резюме – це документ, в якому коротко викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу.
Р е к в і з и т и:
Назва виду документа
Текст, що містить таку інформацію:
Домашня адреса, телефон, e-mail;
Прізвище, ім’я, по-батькові;
Мета написання документа;
Особисті данні (дата народження; сімейний стан; національність);
Відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися; ступінь володіння іноземними мовами(при потребі);
Відомості про професійний досвід (яку посаду обіймає зараз, попередні посади, із зазначенням стажу роботи);
Відомості про публікації (якщо потрібно);
Інша інформація на вимогу роботодавця.
Дата (при потребі)
Підпис (при потребі)
Резюме повинно бути детальним, і, водночас, лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Для того, щоб досягнути успіху, під час складання варто дотримуватись певних правил:
Формулюйте свою мету зрозуміло, чітко, дохідливо.
Намагайтесь вжити якомога більше фахових слів, що відповідають посаді, яку ви хочете обійняти.
Для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме.
Намагайтесь не вживати такі слова, як “я”, “ми”. Замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав, обізнаний з.
Не надсилайте своєї фотокартки, якщо цього спеціально не передбачено.
Не вказуйте розмір заробітної плати й особисті відомості.
Для передруку використовуйте якісний папір стандартного розміру.
Якщо ви обіймаєте не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на великому досвіді роботи й набутих навичках.

РЕЗЮМЕ
Звершховський Артемій Володимирович
Київ, проспект Перемоги, 60, кВ. 256
Телефон: 000-00-00
e-mail: а@ukr.net
дата народження 06.10.93

МЕТА
заміщення вакантної посади
системного адміністратора

ОСВІТА
У 2010 році закінчив спеціалізовану школу № 82 ім.Т.Г.Шевченка м. Києва
2010 року поступив до Киїівського університету імені Бориса Грінченка, до Гуманітарного інституту, спеціальність «Філологія італійська».
У 2011 році успішно закінчив навчання у Компю’терній академії «ШАГ» за спеціальністю «користувач ПК».

ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
У 2010-2011 рр. працював лаборантом у комп’ютерному кабінеті спеціалізованої школи № 82 ім.Т.Г.Шевченка м. Києва..
ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Беру активну участь у сусільному житті Киїівського університету імені Бориса Грінченка, член студради.
ОСОБИСТІ ЯКОСТІ
Характер спокійний, урівноважений, але свої погляди відстоюю активно та аргументовано, доброзичливий, комунікабельний, вмію аналізувати та логічно мислити. Шкідливих звичок не маю.
ДОДАТКОВІ ВІДОМОСТІ
Володію англійською та російською мовами, вивчаю італійську мову. Рідна мова – українська.
Практичний досвід роботи з комп’ютером.
14.06.2011р.


ДОВІДКА: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Довідково-інформаційні документи
До цього виду документів належать анотація, відгук, рецензія, висновок, довідка, огляд, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, оголошення, план, протокол, витяг з протоколу, стаття, прес-реліз, наукова робота, реферат, тези, конспект, телеграма, адреса, телефонограма, радіограма, факс.
Довідка - це документ інформаційного характеру, що підтверджує факти з життя й діяльності окремих громадян і різні обставини діяльності установ, організацій, підприємств.
Довідки можуть бути особисті й службові.
Текст особистої довідки є типовим, тому слід використовувати бланки установи чи підприємства, на яких від руки заповнюються тільки індивідуальні реквізити.
Довідки службового характеру складають на запит або за вказівкою вищої організації чи службової особи.
Довідки, що відображають виробничу діяльність установ, можуть бути зовнішніми і внутрішніми.
Зовнішні довідки укладаються для подання до вищої установи, підписують їх, крім укладача, керівник підприємства і завіряються печаткою.
Внутрішні довідки подають керівникові підприємства або на розгляд колегіального органу, підписуються лише укладачем і не завіряються печаткою.
Р е к в і з и т и:
1. Назва виду документа.
2. Назва організації, що видає довідку.
3. Дата видання.
4. Номер.
5. Вихідний номер і дата письмового запиту про необхідність довідки (якщо такий існував).
6. Прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видається довідка.
7. Текст.
8. Призначення (куди подається довідка).
9. Підписи службових осіб.
10. Печатка.
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА
ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ

Д О В І Д К А

14 травня 2011 р. № 124-ВК
м. Київ
Видана у тому, що Звершховський Артемій Володимирович дійсно навчається на І курсі Київського університету імені Бориса Грінченка денного відділення за спеціальністю «Філологія італійська».
Довідка видана за місцем вимоги.

Директор О.Є. Бондар


НАКАЗ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТУ  № 21. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Розпорядчі документи
До розпорядчих відносяться такі документи: вказівка, наказ, постанова, розпорядження.
Наказ - це розпорядчий документ, який видається керівником установи і стосується організаційних та кадрових питань.
Наказ набуває чинності з моменту його підписання, якщо інший термін не вказано в його тексті. Право підписання наказів визначається законодавством: зазвичай це право мають керівники установ, їхні перші заступники, а також деякі посадові особи відповідно до їх повноважень і компетенції.
Наказ діє доти, доки не буде скасований (особою, яка його підписала, або вищою інстанцією) або поки не буде виконаний чи поки не закінчиться термін його дії, вказаний у самому наказі.
Наказ не має юридичної сили та підлягає скасуванню, якщо він виданий із порушеннями встановлених правил.
Накази бувають індивідуальними й нормативними:
Індивідуальні накази пов’язані з вирішенням питань трудової діяльності конкретних осіб (заохочення й стягнення, переведення на іншу роботу тощо).
Нормативні накази це безособові накази, які регламентують трудову діяльність усього трудового колективу чи його частини (правила внутрішнього трудового розпорядку, реорганізація структурних підрозділів тощо).
Розрізняють накази щодо особового складу (кадрові) і накази із загальних питань (організаційні). Кадровими наказами оформляють призначення, звільнення, переміщення працівників, відрядження. відпустки, заохочення, стягнення.
У заголовку такого наказу зазначають: “Щодо особового складу”. Кожний пункт наказу починається з дієслова у наказовій формі (призначити, перевести, звільнити, оголосити), яке пишеться великими літерами. Наприкінці кожного пункту зазначається підстава для його складання.
До викладу тексту наказу існують певні вимоги:
У наказах про прийняття на роботу обов’язково зазначають:
а) на яку посаду;
б) до якого структурного підрозділу;
в) з якого числа оформляється на роботу;
г) вид прийняття на роботу (на постійну, тимчасову, за сумісництвом);
д) особливі умови роботи (з прийняттям матеріальної відповідальності, зі скороченим робочим днем).
У наказах про переведення на іншу роботу вказують вид і мотивування переведення.
У наказах про надання відпустки зазначають:
а) вид відпустки (основна, додаткова, за тривалий стаж роботи на одному підприємстві, навчальна, у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, без збереження заробітної плати, за сімейними обставинами);
б) загальна кількість робочих днів;
в) дата виходу у відпустку і повернення;
г) період, за який надано відпустку.
У наказах про звільнення працівників зазначають:
а) дату звільнення;
б) мотивування.
Наказ набуває чинності з моменту його підписання. Начальник відділу кадрів зобов’язаний ознайомити зі змістом наказу згаданих осіб, які розписуються в оригіналі.
Організаційні накази видаються при затвердженні перспективних, річних та інших планів, при реоганізації або ліквідації структурних підрозділів.
Р е к в і з и т и:
Назва виду документа.
Назва установи, що видає наказ, або назва посади керівника.
Місце видання.
Номер.
Дата.
Заголовок.
Текст, що складається з двох частин:
констатуються та аналізуються факти;
подаються розпорядження, заохочення або стягнення.
Підпис керівника установи.
Печатка.
Зразок:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ БІЗНЕС-КОЛЕДЖ
НАКАЗ № _______


11 січня 2002 року Черкаси

Про зарахування студентки

1. Згідно з поданою заявою зарахувати з 11 січня 2002 року до складу студентів коледжу, які навчаються за програмами підготовки молодших спеціалістів, з 2-річним терміном навчання, за рахунок коштів юридичних або фізичних осіб, в:
групу № 1Е-01 за спеціальністю“Економіка підприємства”
1. 17184. Сєдих Олену Володимирівну
2. Старшому диспетчеру навчально-методичного відділу Кибі Т. Л. занести відповідні записи в “Поіменну книгу студентів” денного відділення.
Директор, к. пед. н. О. В. Куклін

Погоджено:
Заступник директора
з навчально-методичної роботи Т. І. Павлюк

Завідуючий відділенням І. В. Коритін


ВИТЯГ З НАКАЗУ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТУ  № 21. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Розпорядчі документи
До розпорядчих відносяться такі документи: вказівка, наказ, постанова, розпорядження.
Витяг з наказу це копія будь-якої частини оригіналу документа.
Витяги з наказів оформляються для вирішення питань виробничої діяльності установ.
ХАРКІВСЬКИЙ ЗАВОД ТОЧНИХ ПРИЛАДІВ
ВИТЯГ З НАКАЗУ № 76-к

22.04.2009 м. Харків

Про створення експертної групи.

З метою своєчасного і якісного виконання замовлення відповідно до умов контракту № 32 від 15.04.2009 р. між ХЗТП та компанією «Торн» (Швеція)

НАКАЗУЮ:
1. Керівником експертної групи призначити провідного інженера відділу технічного контролю Китаєнка О. Л.
2. Експертній групі завершити роботу над технічною документацією до 29.10.2009 р.

Директор (підпис) Г.К.Коробцов

З оригіналом згідно:
Секретар (підпис) Т.І.Афанасьєва


ПРОТОКОЛ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТУ  № 21 ТА ЙОГО СХЕМА. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Довідково-інформаційні документи
До цього виду документів належать анотація, відгук, рецензія, висновок, довідка, огляд, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, оголошення, план, протокол, витяг з протоколу, стаття, прес-реліз, наукова робота, реферат, тези, конспект, телеграма, адреса, телефонограма, радіограма, факс.
Протокол - це документ, у якому фіксуються хід і результати роботи нарад, засідань, зборів, конференцій. У протоколах відображаються всі виступи з питань, що розглядаються, а
також рішення, прийняті в результаті обговорення.
Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа.
Протоколи загальних зборів (засідань, нарад) підписують голова й секретар, а протоколи засідань комісій усі члени комісій.
Текст протоколу складається з двох частин: вступної та основної. У вступній частині вказується дата проведення зборів, зазначаються прізвища та ініціали всіх присутніх. При великій кількості присутніх на засіданні їх список складається окремо й додається, а в протоколі зазначається лише загальна кількість присутніх. У цій частині подається також порядок денний зборів з переліком питань, що розглядаються. Основний текст протоколу поділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожен розділ містить такі частини:
слухали;
виступили;
ухвалили.
Слово СЛУХАЛИ, як правило, друкується великими літерами, після нього ставиться двокрапка. У наступному рядку з абзацу вказуються ініціали й прізвище доповідача, тема доповіді. Далі викладається основний зміст доповіді або вказується, що текст додається.
Так само оформляється розділ ВИСТУПИЛИ.
У розділі УХВАЛИЛИ повністю записується прийняте рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або з констатуючої й резолюційної частин.
За обсягом фіксованої інформації протоколи бувають трьох видів:
1) короткі (записуються обговорювані питання, прізвища доповідачів, прийняті рішення);
2) повні (відрізняються від коротких стислим поданням виступів доповідачів і учасників);
3) стенографічні (дослівно фіксують увесь хід засідання).
Р е к в і з и т и:
1. Назва виду документа, яку пишуть посередині рядка.
2. Порядковий номер протоколу.
3. Назва зборів, конференції, засідання, наради із зазначенням їх характеру (загальні збори, виробнича нарада, розширена нарада).
4. Назва установи, підприємства чи організації, де відбулися збори, конференція.
5. Дату проведення зборів, засідання, наради, яку пишуть нижче від назви організації з лівого боку. У цьому ж рядку з правого боку пишуть місце проведення (назву міста).
6. Кількісний склад учасників, який пишуть з нового рядка. При великій кількості присутніх на засіданні їх список складають окремо й додають, а в протоколі зазначають лише загальну кількість. Якщо кількість учасників сягає 1012 осіб, то вказують усіх присутніх.
7. Посади, прізвища, ініціали керівників зборів, конференції, наради (голови, секретаря, членів президії).
8. Порядок денний, тобто питання, що їх розглядають на зборах, нараді або конференції. Питання у порядку денному формулюють у називному відмінку.
9. Текст.
10. Перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок;
11. Підписи керівників зборів, засідання, конференції (голови й секретаря).
Протоколи групуються у хронологічному порядку і за номерами, документи, що стосуються одного протоколу, за порядком денним.
Текст протоколу має бути точним, лаконічним, складеним на основі виступів, повинен усебічно характеризувати обговорюване питання з додержанням змісту й форми викладу, позиції учасників сторін.
ПРОТОКОЛ № 4
батьківських зборів
у 5-А класі
спеціалізованої школи № 82 ім. Т.Г.Шевченка
11 травня 2011 р. м. Київ
Голова - Міщенко В.О.
Секретар - Авдєєва Т.О.
Присутні: батьки - 25 осіб (список додається).
Порядок денний
1. Підсумки 2010-2011 навчального року. Звіт батьківського комітету класу про пророблену роботу протягом року
Доповідач – голова батьківського комітету Кравченко Т.С.
2. Фінансовий звіт батьківського комітету класу про витрати коштів класного фонду
Доповідач – заступник голови батьківського комітету Висоцька О.М.
1. СЛУХАЛИ:
Доповідь голови батьківського комітету Кравченко Т.С. про підсумки 2010-2011 навчального року.
ВИСТУПИЛИ:
Ващук А.А. із пропозицією подякувати батьківському комітету класу на чолі з Кравченко Т.С. за пророблену роботу протягом навчального року.
УХВАЛИЛИ:
Вважати роботу батьківсього комітету протягом 2010-2011 н.р. задовільною.
2. СЛУХАЛИ:
Фінансовий звіт заступника голови батьківського комітету класу Висоцької О.М. про витрати коштів класного фонду
ВИСТУПИЛИ:
Мельниченко С.О. із пропозицією зробити капітальний ремонт кабінету, придбати комп’ютер та мультимедійний центр
УХВАЛИЛИ:
Почати збір коштів для капітального ремонту кабінету та придбання комп’ютера й мультимедійного центру.
ДОДАТКИ:
1. Список учасників зборів на 1 арк. в 1 прим.
2. Фінансовий звіт батьківського комітету на 5 арк. в 1 прим.

Голова зборів (підпис) Міщенко В.О.
Секретар (підпис) Авдєєва Т.О.


ВИТЯГ З ПРОТОКОЛУ: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТУ  № 21. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Довідково-інформаційні документи
До цього виду документів належать анотація, відгук, рецензія, висновок, довідка, огляд, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, оголошення, план, протокол, витяг з протоколу, стаття, прес-реліз, наукова робота, реферат, тези, конспект, телеграма, адреса, телефонограма, радіограма, факс.
Витяг із протоколу один із найпоширеніших видів документації. Він є короткою (усіченою) формою повного протоколу й відображає конкретне окреме питання.
У витягу вказують прізвища та ініціали тих, хто виступив (без викладу виступів), а також зміст прийнятих рішень. Витяг із протоколу підписують голова й секретар засідання. У протоколі роблять помітку про зроблений витяг, а також зазначають, кому його вручено чи надіслано.
Витяг надається окремим особам чи надсилається організаціям, установам на їх письмовий запит. У протоколі, із якого зроблено витяг, зазначають, на якій підставі, кому й коли подано чи надіслано документ.
Р е к в і з и т и
1.Назва документа.
2.Номер документа, із якого робиться витяг.
3.Назва організації, установи, яка проводила засідання, нараду
4.Дата проведення зборів, засідання.
5.Номер питання, що розглядалося, і його суть (як його сформульовано у протоколі).
6. Текст (винесена ухвала щодо питання, яке розглядалося).
7. Посада, прізвище та ініціали того, хто підписав оригінал (без його підпису).
8. Посада, підпис, ініціали та прізвище того, хто уклав витяг.
9.Дата укладання витягу.

Витяг з протоколу № 4
батьківських зборів
у 5-А класі
спеціалізованої школи № 82 ім. Т.Г.Шевченка

11 травня 2011 р. м. Київ
2. СЛУХАЛИ:
Фінансовий звіт заступника голови батьківського комітету класу Висоцької О.М. про витрати коштів класного фонду
УХВАЛИЛИ:
Почати збір коштів для капітального ремонту кабінету та придбання комп’ютера й мультимедійного центру.

Оригінал підписали:
Голова зборів Міщенко В.О.
Секретар Авдєєва Т.О.



ДОПОВІДНА ЗАПИСКА: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ, ФОРМАТИ ПАПЕРУ. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Довідково-інформаційні документи
До цього виду документів належать анотація, відгук, рецензія, висновок, довідка, огляд, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, оголошення, план, протокол, витяг з протоколу, стаття, прес-реліз, наукова робота, реферат, тези, конспект, телеграма, адреса, телефонограма, радіограма, факс.
Доповідна записка – це письмове повідомлення на ім’я керівника установи, організації, в якому описується певний факт, подія, повідомляється про виконання окремих завдань, службових доручень.
Доповідна записка укладається з ініціативи її автора або за вказівкою керівника. Розрізняють внутрішні доповідні записки, що адресуються керівникові установи або підрозділу, де працює укладач, і зовнішні, адресовані керівнику вищої організації.
Доповідні записки бувають також iнформаційного, звітного й ініціативного характеру.
Зміст доповідної записки повинен бути точним та лаконічним, поділеним на частини. Вкінці подаються висновки і пропозиції.
Р е к в і з и т и:
1. Назва виду документа
2. Заголовок
3. Посада, прізвище та ініціали керівника, якому вона подається
4. Текст
5. Посада, прізвище та ініціали особи, яка подає записку (може розташовуватися після адресата).
6. Дата
7. Підпис
Зразок:
Деканові фізико-математичного
факультету доц. Турин М.І.
викладача фізико-математичного
факультету Чайковського Р.Р.

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА
Про збільшення кількості годин
Мовна культура один з найважливіших показників нашої духовної культури. Усне й писемне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, інтелігентності. Щоб грамотно говорити й писати, потрібно передусім постійно вивчати рідну мову, вдосконалювати знання, набуті в середній школі. Писемне мовлення студентів 1 курсу хибує численними відхиленнями від орфографічних і пунктуаційних норм української мови. Заняття з практичного курсу допомагають повторити й удосконалити знання студентів з. орфографії та пунктуації української мови, виробити навички грамотного письма. Значна частина занять з української мови зорієнтована на вдосконалення зв’язного мовлення. На жаль, таких занять лише дві години на тиждень. Просимо деканат розглянути це питання й збільшити кількість тижневих годин на вивчення рідної мови.
10.07.03 р. Підпис



ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА: ВИЗНАЧЕННЯ, ПРИЗНАЧЕННЯ, СКЛАД РЕКВІЗИТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ, ФОРМАТИ ПАПЕРУ. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Довідково-інформаційні документи
До цього виду документів належать анотація, відгук, рецензія, висновок, довідка, огляд, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, оголошення, план, протокол, витяг з протоколу, стаття, прес-реліз, наукова робота, реферат, тези, конспект, телеграма, адреса, телефонограма, радіограма, факс.
Пояснювальна записка – це письмове пояс¬нення на вимогу керівника з приводу ситуації, що склалася, фактів, дій або вчинків працівників (найчастіше пору¬шення дисципліни, невиконання службових завдань). Інко¬ли пояснювальна записка це вступ до якогось документа (плану, звіту, проекту).
Р е к в і з и т и:
1.Назва виду документа
2. Заголовок
3.Посада, прізвище та ініціали керівника, якому вона подається
4. Текст
5. Посада, прізвище та ініціали особи, яка подає записку (може розташовуватися після адресата).
6. Дата
7. Підпис
Зразок:
Деканові природничо-гуманітарного
факультету доц. Турин М.І.
ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
Про порушення навчальної дисципліни

Студенти групи Ав26 спеціальності “Англійська мова та література” не з’явилися на заняття з лексикології тому, що брали участь у студентській конференції “Переступити поріг надії”.
Конференцію організував Український Католицький Університет. Конференція проводилась з 10.00 до 14.00

18.11.05 р. Підпис


СЛУЖБОВІ ЛИСТИ ТА ЇХ ВИДИ, ПЕРЕЛІК РЕКВІЗИТІВ ТА ОСОБЛИВОСТІ ОФОРМЛЕННЯ РЕКВІЗИТІВ № 10 ТА № 21. НАЗВАТИ ТИП, ДО ЯКОГО НАЛЕЖИТЬ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ У СИСТЕМІ ОРД.
Довідково-інформаційні документи
До цього виду документів належать анотація, відгук, рецензія, висновок, довідка, огляд, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, оголошення, план, протокол, витяг з протоколу, стаття, прес-реліз, наукова робота, реферат, тези, конспект, телеграма, адреса, телефонограма, радіограма, факс.
Є два види офіційної кореспонденції:
а) офіційне листування міждержавних установ чи іноземних представництв у дипломатичній практиці;
б) ділове (комерційне) листування, яке має напівофіційний характер, для ділових контактів між фірмами, установами, закладами тощо.
Службовий лист це один із різновидів інформаційних документів для писемного спілкування й оперативного управління процесами діяльності організацій, установ та їх структурних підрозділів. Загально-усталений принцип побудови змісту службового листа: вступ, докази, висновки й закінчення. Використання ж усіх цих компонентів зумовлюється характером листа й конкретними обставинами справи.
Вступ має містити виклад причин і безпосереднього приводу, що спонукав написати листа. Докази з наведенням фактів, цифрових даних і логічних висновків, у яких повинні переконати адресата в правомірності постановки питання й необхідності позитивного розв'язання його. Основним і неодмінним структурним елементом змісту листа є висновок (закінчення), де викладають суть питання, основну думку: згоду чи відмову, пропозицію чи прохання тощо.
За функціональними ознаками службові листи поділяються на два типи:
1. Листи, що потребують відповіді листи-запити, листи-прохання, листи-пропозиції, листи-звернення, листи-вимоги.
2. Листи, що не потребують відповіді листи-відповіді, листи-попередження, листи-розпорядження, листи-відмови, листи-нагадування, листи-подяки, листи;підтвердження, листи-запрошення, комерційні, супровідні, гарантійні, рекламні, рекомендаційні та інформаційні листи.
За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні та колективні листи.
Звичайний і колективний листи надсилаються на одну адресу, тільки останній укладається від імені декількох організацій чи установ.
Циркулярний завжди надсилається керівною установою до своїх структурних підрозділів, філій тощо.
Текст службового листа повинен бути простим і розкривати бажано тільки одне питання. Це спрощує його реєстрацію та контроль за проходженням. Якщо ж лист містить кілька питань чи тем, що контролюються різними відділами, то доводиться робити копії.
Головна мета листа поінформувати, пояснити, упевнити, довести і спонукати до потрібної дії адресата (одержувача). Службовий лист є документом, тому він повинен бути чітким, лаконічним, зрозумілим, не містити нічого зайвого, що б заважало сприйманню основної інформації.
Але оскільки лист все ж відмінний від наказу, акта чи доручення, то ваше письмове спілкування з адресатом може не обмежуватися лише сухими канцеляризмами. Добирати потрібні слова і тон ви повинні самі залежно від мети листування, ступеня знайомства, віку, статі та необхідності дотримання субординації. Безперечна умова дотримання міри, доречності й і акту.
За законами психології на формування поглядів партнера значною мірою впливає інформація, що надходить першою. Отже, ділові взаємини краще розпочинати 3 особистого, безпосереднього спілкування і вже потім можна продовжувати закріплювати контакти діловим (службовим) листуванням. Оскільки листування виключає вербальні контакти спілкування, доцільно до тексту листів уводити деякі словосполучення і звороти, які засвідчують ваше ставлення до партнера. Із тексту сучасного службового листа повинен вимальовуватися образ автора надійного партнера, постійного клієнта, чесного конкурента й т. ін. Кореспонденція ваша візитка та обличчя установи, фірми, компанії, яку ви репрезентуєте.
Останнім часом ділове листування відходить від сухої офіційності й обміну надто заштампованими канцеляризмами, наближаючись до приватної кореспонденції й навіть розмовного стилю, проте ще лишається досить умовностей, додержувати яких конче потрібно. Це передусім стосується структури службового листа: логічних елементів змісту та правил його оформлення.
Р е к в і з и т и
1.Назва міністерства (для державних структур).
2.Назва й адреса адресанта (ліворуч або посередині).
З.Номер і дата листа.
4. Назва й адреса установи (закладу) адресата, його посада, прізвище та ініціали (праворуч).
5.3аголовок листа
6.Текст (зміст).
7.Перелік додатків (якщо надсилаються) із зазначенням кількості сторінок.
8. Посада; звання; ранг; статус адресанта (ліворуч).
9. Підпис, ініціали та прізвище адресанта (праворуч).
10.Печатка (якщо необхідно).
11.Віза виконавця, підпис на копію (якщо необхідно).
Ось декілька порад, які допоможуть вам досягти мети:
Будьте лаконічні. Намагайтеся викладати інформацію чітко й по суті, не зловживаючи чужим часом і увагою.
Пишіть коротко і просто. Але лаконічність не повинна бути самоціллю і стати на заваді вишуканості та емоційності мови.
Слідкуйте за логічністю та послідовністю викладу. Основну увагу найсуттєвішому, а розбивши текст на смислові абзаци, ви полегшите його сприймання адресатом.
Уникайте багатозначності та не переобтяжуйте лист іншомовними словами. Суть справи слід викладати чітко, зрозуміло, без двозначностей, які можуть викликати сумніви чи запитання.
Будьте ввічливі. Стежте за стилем вашої кореспонденції. Уникайте категоричності. Не забувайте про вступний і завершальний компліменти.
Завершальні речення можуть виражати: повторну подяку, висловлення сподівання чи надії, запевнення у співробітництві чи надійності, прохання дати відповідь, зателефонувати тощо, вибачення за турботу чи затримку з відповіддю.
Прощальні фрази добираються залежно від рівня стосунків (партнерства) на зразок:
Завжди щиро Ваш ...
Із найліпшими побажаннями ...
Щиро відданий Вам ...
Бажаємо успіхів ...
Із повагою ...
Залишаємося з повагою ...
Із вдячністю й повагою ... і т. ін.
Уже написаний лист не відправляйте одразу, відкладіть, щоб потім ще раз перечитати. Пам'ятайте: бездоганно оформлена ділова кореспонденція це свідчення вашої поваги до адресата!
Оскільки метою офіційного листування є засвідчення адресатові поваги з безумовним урахуванням рангів, воно повинно ґрунтуватися на принципах поваги та обопільної коректності.
Існують певні правила реагування на листи за термінами. Відповідь слід дати не пізніше, ніж через десять днів. Якщо запит, прохання тощо потребує грунтовнішого вивчення, то протягом трьох днів сповіщають адресатові, що інформацію отримано й над розв'язанням питання вже працюють. Остаточну відповідь слід дати не пізніше, ніж через місяць.
Як правило, службові листи укладаються на бланку, що містить віддруковані реквізити установи, закладу, організації. За характером інформації листи поділяються на різні групи.
Ініціативні листи містять прохання, пропозицію, звернення чи запит до адресата.

Зразок листа-прохання:

Міністерство освіти і науки України
Харківський державний технічний університет
будівництва та архітектури
61040, Харків-40, вул. Сумська, 42,
тел. 402-911, 402-104

№01-6/24 11.01.2002

Міністерство у справах молоді та спорту Оргкомітет спартакіади 2003 п. Семибрату В. Г. про умови проведення спартакіади серед вищих навчальних закладів

Просимо надіслати пакет документів щодо умов проведення загальнодержавної спартакіади серед вищих навчальних закладів 2003-го року.
Додатки на 10 с. в 1 пр.:
1)характеристика та стан спортивної бази;
2)перелік і характеристика спортивних секцій;
3)список студентів-спортсменів, розрядників, призерів.
Із повагою
завідувач навчально-виховною роботою
проф. (підпис) В. С. Микитенко

Листи-відповіді за змістом залежні від ініціативних листів, оскільки їх тема і характер були вже задані запитом, проханням та ін., на дату й номер яких повинно 6ути обов'язкове посилання. Лист-відповідь викладає характер проблеми чи вирішення питання, прийняття чи відмову пропозиції тощо, заявлених в ініціативному листі.
Головні умови, що висуваються до змісту листа-відповіді, полягають у чіткості формулювань щодо попередніх прохань (запитів), міри чи ступеня, часу та якості її виконання. Відмова, зміна обсягу робіт, послуг і часу їх виконання повинні бути вагомо обґрунтовані й коректно викладені.


ЕТИКЕТ ДІЛОВОГО ЛИСТУВАННЯ. ВИДИ ДІЛОВОГО ЛИСТУВАННЯ. СЛУЖБОВІ ЛИСТИ ДО ВІТЧИЗНЯНИХ ТА ДО ІНОЗЕМНИХ ПАРТНЕРІВ.
Фахівці з проблем культури ділового мовлення пропонують під час написання листа дотримуватись таких правил:
І. Починати листа необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості. Найпоширеніші звертання:
Шановний (ім’я та по батькові)!
Шановний пане/пані!
Шановні колеги!
Вельмишановний добродію!
У листуванні прийнято зазначати звання адресата чи вказувати його професію:
Високоповажний міністре!
Шановний директоре!
В українській мові звертання вживають у формі кличного відмінка.
Шановна Галино Володимирівно!
Шановний пане професоре!
Заміна його формою називного відмінка є ненормативною. Звертання до службової особи завершують знаком оклику і перше слово тексту листа пишуть з великої літери із абзацу. Відсутність звертання може бути витлумачено як зневагу до адресата і порушення етикету ділового листування.
ІІ. Важливо ретельно обміркувати початкову фразу листа, від якої може багато залежати, адже саме вона має переконати адресата у правомірності написання листа. Якщо цей лист – відповідь на запрошення, запит, подяка, то вже у першому реченні буде доречним ввічливо висловити вдячність:
Щиро дякуємо Вам за лист з порадами
Ми щиро вдячні Вам за те
Вдячні Вам за запрошення
Дякуємо за надану змогу (пропозицію)
У листах-підтвердженнях варто скористатися такими початковими фразами:
Із вдячністю підтверджуємо отримання листа
Офіційно підтверджуємо свою згоду на
Ми отримали Вашого листа з повідомленням
Поширеними вступними фразами в ділових листах є посилання на зустріч, попередній лист, телефонну розмову:
Відповідаючи на Ваш лист
Відповідно до контракту № , що був підписаний між нашими установами
Згідно з нашою домовленістю від (дата) повідомляємо
До інвесторів, керівників установ, клієнтів, партнерів нерідко доводиться звертатися з проханням. Початковими фразами таких листів можуть бути такі:
Будь ласка, повідомте нам про
Просимо Вас, терміново оплатити рахунок
Будемо вдячні, якщо Ви підтвердите свою участь
У діловому світі з різних причин виникають ситуації, коли потрібно вибачитися, перепросити за неприємності, яких Ви завдали адресату. У такому разі листа слід розпочинати так:
Щиро просимо вибачити за затримку з відповіддю
Просимо вибачення за прикре непорозуміння
Хочемо вибачитися за завдані Вам зайві турботи
У листах-нагадуваннях потрібно ввічливо, тактовно і ненав’язливо вказати на те, що, наприклад, термін оплати рахунка чи виконання замовлення минув. Такі листи варто розпочати так:
Змушені нагадати Вам
Вважаємо за свій обов’язок нагадати Вам про
Дозвольте нагадати Вам
Іноді слід проявити категоричність і рішучість. Це можна зробити так:
Незважаючи на неодноразові нагадування та вжиті запобіжні заходи, Ваш борг не погашено. Вважаємо за потрібне попередити Вас про свій намір розірвати контракт.
До категорії складних належать листи-відмови. Якщо ви не маєте можливості відповісти позитивно, то відмовити слід аргументовано, коректно, доброзичливо. Сформулюйте відповідь так:
На жаль, ми не можемо прийняти Ваші пропозиції
Щиро шкодуємо, проте ситуація, що склалася, не дає нам можливості
Вибачте, але ми не можемо надати (погодитися, направити)
У листах-повідомленнях доречною буде одна з таких фраз:
Повідомляємо Вам
Раді повідомити Вам
Цим листом повідомляємо, що
ІІІ. Вибір завершальних речень є також дуже важливим і залежить від змісту листа. Так, можна повторити подяку, чи просто подякувати за допомогу, приділену увагу, оскільки “дякую” найуживаніше слово вихованої ділової людини:
Дозвольте ще раз подякувати Вам
Щиро вдячні за
Ще раз дякую за виявлену мені честь
Доречними є наприкінці листа запевнення адресата в тому, про що йшлося в тексті:
Запевняємо, що наша співпраця буде плідною
Будемо раді співпрацювати з Вами
Наприкінці листа можна висловити сподівання:
Сподіваємося, що Ви правильно зрозумієте нас
Маємо надію, що це піде на користь справі
Розраховуємо на тісне і взаємовигідне співробітництво з Вами
IV. Не слід забувати про прощальну фразу. Найчастіше в листах уживаються такі форми:
З повагою
Із вдячністю і пошаною
Бажаємо успіхів
V. Ділові листи не повинні бути надто довгими. Викладати свої міркування слід чітко, лаконічно, по суті, тоді вся інформація буде доречною.
Дотримання правил етикету листування є свідченням вашої поваги до адресата. Слід завжди пам’ятати золоте правило ведення ділової кореспонденції: ввічливість, коректність, аргументованість
Зразки:
Шановні панове!
На загальних зборах нашої фірми (дата) було прийнято рішення змінити назву компанії з (стара назва) на (нова назва).
Просимо повідомити про ці зміни відповідні відділи Вашої фірми.
З повагою

Шановні панове!
Дякуємо Вам за запит від (дата) на постачання (назва товару). Повідомляємо, що цей запит прийнято до розгляду.
Про остаточне рішення ми повідомимо Вам додатково.
З повагою

Шановні!
Користуючись нагодою, дозвольте нагадати Вам, що термін оплати рахунків за Ваше замовлення № від (дата) минув.
Будемо Вам щиро вдячні, якщо до (дата) Ви надішлете переказ Вашої заборгованості на суму
Перепрошуємо за те, що змушені потурбувати Вас із цього приводу.
Залишаємося з повагою



ДОКУМЕНТАЦІЯ ЩОДО ОСОБОВОГО СКЛАДУ: ВИЗНАЧЕННЯ ТА ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ, ОСОБЛИВОСТІ ПИСЕМНОГО ОФОРМЛЕННЯ, ВИМОГИ ДО РЕКВІЗИТІВ № 10, 11, 16, 21, 23.
82=83=84=85
Документи щодо особового складу
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Автобіографія, резюме, характеристика,заява 82,83,84,85
Скарга - це документ, у якому особа (установа) вказує на порушення її прав та інтересів з боку іншої особи (установи) і пропонує вжити належних заходів для ліквідації такого порушення.
Р е к в і з и т и:
1. Адресат (назва установи або посада, прізвище та ініціалт особи, яка має повноваження щодо розгляду цієї скарги).
2. Адресант (прізвище, ім’я, по-батькові у родовому відмінку, посада, при потребі домашня адреса й паспортні дані особи, яка подає скаргу).
3. Назва виду документа.
4. Текст.
5. Дата.
6. Підпис.
7. Засвідчення підпису (якщо потрібно).
Зразок:
Голові Євпаторійської міської
Ради народних депутатів
Підкостельному Р.Д.
Боднар Зиновія Дмитровича,
що мешкає за адресою:
вул. Лепсе, 7/8
м.Євпаторія,
56098
Скарга
Упродовж опалювального сезону 2002 року в моїй квартирі не працювали прилади опалювання. Температура повітря в кімнатах знижувалася до 8 – 10? С.
Я неодноразово звертався до ЖЕКу-3 (начальник Сидорчук В.С.) з проханням відремонтувати чи замінити частину труб, але, крім обіцянок, нічого не зроблено. Настає новий опалювальний сезон, і знову в квартирі холодно. Прошу вас вжити заходів щодо ремонту системи опалення, а також притягнути до суворої відповідальності виних у байдужому ставленні до мешканців будинку №7 по вул. Лепсе.

15 листопада 2003 року Підпис З. Д. Боднар

Трудова книжка - це основний документ, що фіксує трудову діяльність працівника. Трудова книжка служить для встановлення загального, безперервного й спеціального трудового стажу. До трудової книжки заносяться відомості про його звільнення, переміщення.
Трудова книжка зберігається у відділі кадрів підприємства, організації або установи, де працює її власник. Працівник забирає її лише тоді, коли переходить працювати до іншої установи. У разі її втрати дублікат видається за останнім місцем роботи. Згідно із чинним законодавством працівник має право взяти трудову книжку з відділу кадрів на деякий час за заявою.
Трудові книжки оформляються на всіх працівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, включаючи осіб, які є співвласниками(власниками) підприємств, установ, фермерських господарств, сезонних і тимчасових працівників за умови, що вони підлягають державному соціальному страхуванню.
Трудові книжки не оформляються на працівників, які працюють за сумісництвом та на умовах трудового договору у підприємців, що не є юридичними особами, а також на працівників, які працюють в окремих громадян з їх обслуговування (домашні робітниці, няньки, водії, охоронці та ін.).
Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу, або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення – у день звільнення.
Відомості про працівника записуються на 1-й і 33-й сторінках українською мовою. Прізвище, ім’я, по батькові, дата народження вказуються на підставі паспорта або свідоцтва про народження.
Особовий листок з обліку кадрів - це обов’язковий документ, що заповнюється громадянином під час зарахування його на посаду, навчання, для участі в певному конкурсі тощо. Той, хто заповнює особовий листок обов’язково мусить наклеїти свою фотокартку (місце для фотокартки визначено на бланку документа).
Особовий листок з обліку кадрів заповнюється особисто працівником чорнилом або кульковою ручкою, розбірливо без виправлень. Правильність заповнення особового листка обов’язково звіряється із записом у паспорті, трудовій книжці, документі про освіту та інші.
Р е к в і з и т и:
1. Назва виду документа.
2. Прізвище, ім’я, по-батькові, дата і місце народження.
3. Фотографія особи, яка заповнює документ.
4. Відомості про освіту, наукові ступені, вчені звання.
5. Якими мовами володіє.
6. Трудова діяльність.
7. Державні нагороди.
8. Вітчизняні, зарубіжні та міжнародні наукові відзнаки.
9. Відомості про родину.
10. Паспортні дані.
11. Домашня адреса.
12. Особистий підпис.
13. Дата заповнення.











Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 4 Заголовок 815

Приложенные файлы

  • doc 19127889
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий