shpory me


1.Сутність, об’єкт та предмет міжнародної економіки. Дисциплина «Международная экономика» является логическим продолжением изучения цикла экономической теории, включающего такие общеэкономические науки, как политэкономия, макроэкономика и микроэкономика.
Если классифицировать общеэкономические науки по уровню иерархии, то можно выделить:
- науки микроэкономического уровня (микроэкономика)
- науки мезоэкономического уровня (региональная экономика)
- науки макроэкономического уровня (макроэкономика, ГРЭ)
- науки мегауровня (международная экономика).
Международная экономика является самой молодой и динамично развивающейся частью современной экономической теории. Первоначально международная экономика существовала на правах особых разделов микро- и макроэкономики, в которых давался анализ международных экономических отношений таких как внешняя торговля, межстрановая миграции факторов производства, колебания валютных курсов, модели открытой экономики и т.д. Ее выделение в самостоятельную научную дисциплину связано с вступлением мирового хозяйства во второй половине XX века в качественно новую ступень своего развития. Переход к новой ступени развития мирового хозяйства произошел под воздействием таких эпохальных событий как завершение краха колониальной системы и обретение национальной независимости десятками новых суверенных государств, распад системы реального социализма и переход бывших социалистических стран к рыночным отношениям.
Международную экономику можно рассматривать и как раздел экономической науки и как самостоятельную экономическую систему.
Согласно первого подхода:Международная экономика - это часть теории рыночной экономики, изучающей закономерности взаимодействия хозяйственных субъектов разной государственной принадлежности в области международного обмена товарами, движения факторов производства и формирования международной экономической политики государств.
Согласно системного подхода:Международная экономика – это экономическая система, элементами которой являются политически суверенные государства, развивающуюся на основе МРТ, в результате которого процессы обмена, производства и потребления выходят за рамки национальных экономик и приобретают международный характер.
Как и любая другая научная дисциплина, курс Международной экономики имеет объект, предмет и структуру.
Объект курса -международная экономика как неотъемлемая составляющаячеловеческого общества в целом.
Предметом курса являются международные экономические отношения,законы,закономерности,факторы,результаты функционирования мирового хозяйства и его главных составных частей вконтексте эволюции человеческого общества.
Международные экономические отношения(МЭО) возникаютв связи свыходомэкономической деятельностиза пределыгосударствобразующихся в процессевзаимодействия экономическихсубъектов различныхстран по поводуприсвоения средстви результатов производства,а также организациимеждународныхвоспроизводственных процессов.
2.Об’єкти, суб’єкти та форми міжнародних економічних відносин. Международные экономические отношения – это система хозяйственных отношений между государствами, основанная на перемещении «4-х свобод»: товаров и услуг, рабочей силы, капитала и информации.
Объекты МЭО: условия,процессы,факторы ирезультаты международнойэкономики.
Субъекты МЭО можно классифицировать по несколько признакам:
1) в зависимости от уровня взаиодействия:
- на микроуровне - физические лица и предприятия всех форм собственности, занимающиеся внешне-экономической деятельностью;
- на макроуровне - экономики отдельных стран; региональные интеграционные объединения;
- на мегауровне - международные организации и наднациональные институты (ООН, МБРР, МВФ)
2) в зависимости от страновой принадлежностисубъектов (в рамках СНС для учета операций в платежном балансе):
- резиденты – все институциональные единицы, постоянно находящиеся на территории страны, независимо от их гражданства или принадлежности капитала.
Резидентами являются: физические лица, проживающие в стране более года; правительственные органы, включая их представительства за рубежом; всю юридические лица, осуществляющие хозяйственную деятельность в данной стране, даже если они частично или полностью принадлежат иностранному капиталу.
- нерезиденты – все институциональные единицы, постоянно находящиеся на территории иностранного государства.
Основными формами МЭО являются:
внешняя торговля товарами и услугами (экспорт и импорт);
международное движение капитала (прямые и портфельные инвестиции, ссудный капитал);
миграция рабочей силы (эмиграция, иммиграция);
валютные отношения (операции с куплей/продажей иностранной валюты, международные расчеты и др.);
международный обмен научно-технической информацией.
МЕВ є дворівневими:
1) міжнародні соціально-економічні відносини — відносини власності, товарно-грошові, ринкові, планомірності, розподілу, спо-живання та ін.;
2) міжнародні організаційно-економічні відносини — склада-ються у процесі міжнародної концентрації, централізації, комбінуван-ня, спеціалізації та кооперації виробництва, а також у процесі реалі-зації форм організації міжнародного виробництва.
Специфические особенности экономических отношений возникающих на международном уровне:
1) каждое государство – участник МЭО имеет собственные экономические интересы, которые воплощаются в определенной внешнеэкономической политике.
2) каждая страна использует собственную национальную денежную единицу, что значительно изменяет характер денежного обращения, приводит к появлению валюты и валютного рынка и делает необходимым валютный обмен;
3) МЭО подвержены влиянию как государственного, так и международного регулирования и контроля.
Аналогично разделению базовой экономической теории на микро- и макроэкономику международная экономика также подразделяется на две основные части:
1) международная микроэкономика – часть теории международной экономики, которая изучает закономерности межстранового движения конкретных товаров и факторов их производства, их рыночные характеристики; проблемы международной экономической интеграции;
2) международная макроэкономика - часть теории международной экономики, которая изучает закономерности функционирования открытых национальных экономик и мирового хозяйства в целом в условиях глобализации финансовых рынков.
3 СУЩНОСТЬ И СТРУКТУРА МЕЖДУНАРОДНОЙ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ
Международная экономика - это планетарный воспроизводственный комплекс, сложная система взаимосвязанных национальных экономик, меж - и наднациональных экономических процессов и институтов, которые их обслуживают.
Главные признаки международной экономики как системы:
1. Развитая сфера международной торговли и международного движения факторов производства. Темпы роста объемов международной торговли и капитализации мирового рынка превышают темпы роста мирового ВВП.
2. Быстрое развитие международного производства, в первую очередь в рамках ТНК. За мобильностью, способностью к трансформации связей и организационных структур, скорости реакции на импульсы НТР они намного превосходят национальные или региональные формы хозяйственных образований. В отличие от них, ТНК не привязаны к территории той или иной страны, а следовательно способны объединять факторы производства различной государственной принадлежности и осваивать рынки в любой части мира.
3. Расширение самостоятельной международной валютно-финансовой сферы, которая не связана с обслуживанием международного движения товаров и факторов производства.
4. Разветвленная система межнациональных и наднациональных, межгосударственных и надгосударственных, а также гражданских образований и механизмов регулирования экономики. Например, ЕС, НАФТА, АСЕАН, многочисленные экономические организации и учреждения ООН и т.д..
5. Доминирование принципов открытой экономики в экономической политике государств. Речь идет, прежде всего, об активной интеграции национальной экономики в международную экономику, мировой рынок, а также обоснованную доступность внутреннего рынка для импорта иностранного капитала, товаров, технологий, информации, рабочей силы.
Таким образом, международная экономическая система (МЭС) представляет собой совокупность элементов мировой экономики с присущими каждому из ниххарактеристиками; в процессе действия элементов мировой экономики возникают интегративные качества, характеристики, закономерности функционирования этой системы.
Структурирование международной экономики возможно по многим критериям.Главные из них - уровень развития национальных экономик; формы международных экономических отношений и их регулирования; региональные интеграционные группировки; объекты мирового рынка.
1. Уровень развития национальных экономик определяется:
- объемом ВВП по ППС на душу населения;
- эффективностью факторов производства;
- состоянием научных исследований и научных достижений;
- демографической ситуацией, наличием квалифицированных кадров;
- уровнем доходов и уровнем потребления населения;
- степенью интегрированности национальных экономик в международную экономику.
По уровню развития национальные экономики с точки зрения универсального подхода МВФподразделяются на три группы:
- развитые страны или промышленно развитые страны,
- страны с переходной экономикой
- развивающиеся страны.
2. Следующий критерий структуризации международной экономической системы - формы международных экономических отношений и их регулирование.
3. Определенная структуризация международной экономики возможна по критерию принадлежности стран к региональным интеграционным группировкам.
Важными предпосылками экономической интеграции стран является социально-экономическая однородность стран, общность экономических интересов, а также территориально-географическая близость. Наиболее влиятельными являются следующие региональные интеграционные группировки:
а) европейское - ЕС,
б) евразийское - СНГ
в) северо-американское - НАФТА
г) юго-восточно-азиатское - АСЕАН.
4. По характеру экономических объектов рыночных отношений в международной экономике выделяют следующие составляющие мирового рынка: рынок товаров и услуг; рынок рабочей силы; рынок капиталов; валютный рынок; рынок ценных бумаг.Совокупность организационно-правовых форм, обслуживающих мировой рынок и обеспечивающих нормальный режим его функционирования, составляет мировую инфраструктуру. В ее состав входят водная, воздушная, железнодорожная и автомобильная транспортная системы, энергосистема, сеть информационных коммуникаций (спутниковая, космическая, Интернет); международная система национального счетоводства; унифицированные международные стандарты и т.п..
4. Постіндустріалізація світової економіки. Постіндустріалізація -   Перехід від індустріального  суспільства до постіндустріального. Суть: швидке збільшення частки третинного і четвертинного секторів (послуг) в економіці за   рахунок: науки та наукового обслуговування; освіти; культури та мистецтва; охорони здоров'я та фізкультури; житлово-комунального господарства та побутового обслуговування; соціального забезпечення; індустрії відпочинку. Основні ознаки:- зміна структури виробництва і споживання (переважно за рахунок зростання ролі послуг);- зростання рівня освіти (перш за все, за рахунок післяшкільної);- нове ставлення до праці (творче);- підвищення уваги до навколишнього середовища (перш за все через перехід до стійкого      розвитку);- гуманізація (соціалізація) економіки;- інформатизація суспільства;- ренесанс малого бізнесу;- глобалізація.Проблеми: посилення структурного і кваліфікаційного безробіття; наростання суперечностей між високо освітньою та мало освітньою частиною суспільства; економічна криза. Вплив на світову економіку:- змінюється структура виробництва і споживання світового ВВП;- посилюється рівень використання знань, трудових, а не природних ресурсів;- швидко зростає міжнародна торгівля інтелектуальною власністю;- зростає міжнародний рух капіталу.Спроби подолання розриву в рівнях розвиткуРозрив у рівнях соціально-економічного розвитку - це різниця в рівнях розвитку між розвинутими    країнами і всіма іншими країнами.Розміри розриву:- за розміром ВВП/ВНП на душу населення між країнами-лідерами та всіма іншими країнами     = в 21 раз;-    за індексом людського розвитку між першими 5 країнами і останніми 5 країнами = 5 разів.Успіхи і невдачі в подоланні розривуМОДЕЛІназдоганяючого розвитку(наздоганяючий розвиток — економічна стратегія, що має на меті подолати відставання країни за рівнем розвитку)Імпортозаміщуючапротекціонізм стосовно до більшості галузей національної економіки, часто підкріплений державною монополією зовнішньої торгівлі і не конвертованістю національної валютиПереваги: сприяє створенню багатогалузевої економіки, включаючи найсучасніші виробництва.Недоліки: зростає імпорт інвестиційних товарів, збільшується дефіцит конвертованої валюти, багато галузей є неконкурентоспроможними на світовому ринку.Переваги: висока конкурентоспроможність, активне залучення до експортного виробництва іноземного капіталу,   надання   пільг   іноземному капіталу тощо.Експортоорієнтована орієнтація створюваних галузей на зовнішній ринок. У модифікованому вигляді - орієнтація на експорт, але без свободи доступу конкуруючих товарів і капіталів на внутрішній ринок
5. Транснаціоналізація світового господарства
Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація — це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію як більш вузьку категорію — лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.
Слід зазначити, що транснаціоналізація має дві сторони прояву — якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно — у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. Транснаціональні компанії є, з одного боку, наслідком, а з іншого — причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже, і розгортання процесу інтернаціоналізації.
Транснаціональна корпорація — це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні.
Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Будучи центрами координації і динаміки світового виробництва та обміну, ТНК формують мережу відносин, які виходять за межі національних господарських систем. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних економік, сучасні ТНК перетворились на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним масштабом операцій. Вони є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. На відміну від останніх ТНК не прив’язані до тієї чи іншої території, а отже, здатні з’єднати фактори виробництва різної національної належності і брати участь в освоєнні виробництва і ринків у будь-якій частині світу.
ТНК — це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. На початку ХХ ст. вже існувало немало ТНК. Проте масовим явищем, що визначає економічний розвиток, вони стають у другій половині ХХ ст.
На початку 1980-х рр. у світі налічувалось близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, а наприкінці 1990-х уже близько 53 тис. і 450 тис. відповідно. За оцінками, ТНК контролюють від 1/5 до 1/4 частини світового ВВП, а на торгівлю між материнськими компаніями та їх зарубіжними філіями припадає 1/3 світової торгівлі. Глобальний нагромаджений обсяг інвестицій ТНК (материнських компаній та філій) досяг у 1997 р. 3,5 трлн дол., а загальний обсяг продажу їхніх закордонних філій — 9,5 трлн дол.
У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація виробництва та збуту товарів і послуг безпосередньо на зарубіжних ринках. Обсяг організованого таким чином продажу (тобто продажу зарубіжних філій) перевищує обсяг світового експорту товарів і послуг (відповідно 9,5 і 6,4 трлн дол.). Сам по собі світовий експорт стає вже більш внутрішньофірмовою торгівлею між різними підрозділами ТНК.
Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:
1) стрімке зростання масштабів операцій ТНК. Загальні активи їх зарубіжних філій досягли наприкінці 1990-х рр. 13 трлн дол., а загальна вартість, що створена ними, — 2 трлн дол. Приблизно 70 % світових платежів за технологію є результатом внутрішньофірмових трансакцій ТНК;
2) розширення географії діяльності ТНК. Більшість з них (90 %) базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки до процесу транснаціоналізації все більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 46 % усіх філій ТНК, у країнах, що розвиваються, — 42 %;
3) підвищення ступеня «міжнародності» операцій ТНК більшості країн, який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпораційних показниках. На початку 1990-х рр. у найбільших ТНК США, ФРН, Японії було зосереджено 1/3 —1/4 активів;
4) збільшення трансграничного злиття і поглинання. Наприкінці 1990-х рр. ці процеси досягли 3/5 світового припливу іноземних інвестицій і поширилися у банківській сфері, страхуванні, хімічній та фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та автомобілебудування;
5) розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.
Діяльність ТНК все більше перетворює світове господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань, визначає загальні обриси сучасної і майбутньої світової економіки. Інтернаціоналізація веде до посилення взаємозв’язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації економічного розвитку. ТНК виступають основною рушійною силою цього процесу. У 1990-х рр. практично не залишилось жодної країни у світі, не охопленої їх виробничо-інвестиційними операціями.
Головними мотивами міжнародної експансії ТНК є, по-перше, значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної та вертикальної інтеграції. По-друге, суттєве зниження витрат виробництва за рахунок зростання його масштабів і залучення дешевої сировини та робочої сили. По-третє, контроль над технологічними трансферами, значення яких в сучасних умовах зростає. Таким чином, ТНК виступає головним суб'єктом міжнародного виробництва.
Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Вільні економічні зони - це частина національного економічного простору, анклав, де використовується певна система пільг, яка не застосовується на інших територіях держави. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (off shore), імпортно-промислові зони. В міжнародній економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10% обсягів міжнародної торгівлі.
6. Інтернаціоналізація господарського життя
Важливими матеріальними основами розвитку міжнародної економіки виступаютьінтернаціоналізація виробництва, міжнародний поділ праці та усуспільнення виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва (від лат. inter - між та nationis - нація) - об'єктивний історичний процес виникнення та поглиблення взаємозв'язків та взаємозалежності між національними господарствами різних країн, що обумовлений розвитком міжнародної спеціалізації та поділу праці. Інтернаціоналізація виробництва виражає специфічну форму усуспільнення виробництва у світовому масштабі та охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється у всіх сферах: виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Інтернаціоналізація виробництва складає об'єктивну основу розвитку всіх форм МЕВ.
Інтернаціоналізація виробництва почалася за доби великої машинної індустрії. Вона означає вихід продуктивних сил за національні кордони, їх взаємодію й формування міжнародних продуктивних сил, які використовуються людством або окремими країнами (їх групами) спільно, незалежно від їх соціально-економічного та політичного устрою. Інтернаціоналізація охоплює практично всі країни світу, галузі та види діяльності. Це означає, що реальністю є закон інтернаціоналізації виробництва, який детермінує поглиблення та розширення, перш за все, соціально-економічних та організаційно-економічних зв'язків національних економік.
Саме завдяки інтернаціоналізації здійснюються головні умови збалансованого економічного розвитку. Вузькість внутрішніх ринків, нестача сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи міжнародної економіки в єдине ціле. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність міжнародної економіки, зростає її органічна цілісність. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення.
Сучасними тенденціями та характерними рисами інтернаціоналізації виробництва є:
- зростання кількості галузей, виробництв та видів економічної діяльності, які розраховані на інтернаціональне використання і споживання їх продукції;
- поглиблення міжнародного характеру не тільки загального та часткового, але й одиничного поділу праці;
- домінуючий розвиток міжнародного кооперування виробництва у формі заздалегідь узгодженого постачання товарів та послуг;
- інтернаціоналізація руху людського капіталу;
- розвиток розгалуженої світової інфраструктури.
Інтернаціоналізація виробництва є економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва. Передумови міжнародного поділу праці (МПП) формуються в процесі суспільного поділу праці за родом діяльності і його просторової диференціації.
Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих та інших потреб кожної окремої країни лише за рахунок її власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку виробництва.
7. Відкритість національної економіки та її ознаки. Экономика открытая – экономическая система, ориентированная на максимальное участие в мирохозяйственных связях и в международном разделении труда. Противостоит автаркическим экономическим системам, развивающимся обособленно на основе самообеспеченности.
Степень открытости экономики характеризуется такими показателями, как экспортная квота – отношение стоимости экспорта к стоимости валового внутреннего продукта (ВВП), объем экспорта на душу населения и др.
Отличительная особенность современного экономического развития – опережающий рост мировой торговли по отношению к мировому производству. Международная специализация не только выгодна национальной экономике, но и способствует увеличению объемов мирового производства.
Вместе с тем открытость экономики не устраняет двух тенденций в развитии всемирного хозяйства: усиление ориентации национально-государственных экономических образований на свободную торговлю (фритредерство), с одной стороны, и стремление к защите внутреннего рынка (протекционизм) – с другой. Их сочетание в той или иной пропорции лежит в основе внешнеэкономической политики государства. Общество, признающее как интересы потребителей, так и свою ответственность за тех, кому оно создает трудности в своем стремлении к более открытой торговой политике, должно выработать компромисс, который позволяет избежать дорогостоящего протекционизма.
Преимуществами открытой экономики являются:
1) углубление специализации и кооперации производства;
2) рациональное распространение ресурсов в зависимости от степени эффективности;
3) распространение мирового опыта через систему международных экономических отношений;
4) рост конкуренции между отечественными производителями, стимулируемый конкуренцией на мировом рынке.
Открытая экономика – это устранение государством монополии внешней торговли, действенное применение принципа сравнительных преимуществ и международного разделении труда, активное использование различных форм совместного предпринимательства, организация зон свободного предпринимательства.
Один из важных критериев открытой экономики – благоприятный инвестиционный климат страны, стимулирующий приток капитальных вложений, технологии, информации в рамках, обусловленных экономической целесообразностью и международной конкурентоспособностью.
Открытая экономика предполагает разумную доступность внутреннего рынка для притока иностранного капитала, информации и рабочей силы.
Открытая экономика требует существенного вмешательства государства при формировании механизма ее осуществления на уровне разумной достаточности. Абсолютной открытости экономики нет ни в одной стране.
Для характеристики степени участия той или иной страны в системе международных экономических связей или степени открытости национальной экономики используется целый ряд показателей. Среди них следует назвать прежде всего экспортную (Кэксп) и импортную (Кимп) квоты, удельный вес стоимости экспорта (импорта) в стоимости ВВП (ВНП):

где Qэксп.– стоимость экспорта;
Qимп. – стоимость соответственно экспорта и импорта.
Другим показателем является объем экспорта, приходящийся на душу населения (Qэксп./ д. н.):

где Чн. – численность населения страны.
Экспортный потенциал страны оценивается той долей произведенной продукции, которую может продать страна на мировом рынке без ущерба для собственной экономики, внутреннего потребления:

где Эп. – экспортный потенциал (коэффициент имеет только положительные значения, нулевое значение указывает на границу экспортного потенциала);
Дд. н. – предельно допустимый доход на душу населения.
Вся совокупность внешнеторговых операций по экспорту получила название «внешнеторговый баланс страны», операции по экспорту в котором относятся к активным статьям, а операции по импорту – к пассивным. Общая сумма экспорта и импорта создаст сальдо внешнеторгового оборота страны.
Сальдо внешнеторгового оборота образует разность между суммой экспорта и суммой импорта. Сальдо торгового баланса является положительным, если экспорт превышает импорт и, наоборот, отрицательным – при превышении импорта над экспортом. В экономической литературе Запада вместо сальдо внешнеторгового оборота используется другой термин – «экспорт». Он может быть также положительным или, отрицательным в зависимости от того, преобладает экспорт или напротив.
8-9 МЕЖДУНАРОДНОЕ РАЗДЕЛЕНИЕ ТРУДА И МЕЖДУНАРОДНАЯ СПЕЦИАЛИЗАЦИЯ ПРОИЗВОДСТВА
Этапы эволюции мирового рынка и международной экономики
Основой такого развития послужило международное разделение труда.
В мировом хозяйстве сегодня не существует ни одной самообеспеченной страны. Даже самые развитые государства не в силе абсолютно самостоятельно обеспечить условия для эффективного производства всех видов товаров и услуг. Эти задачи решаются с помощью международного сотрудничества, которое базируется на международном разделении труда.
МРТ - это высшая степень развития общественно-территориального разделения труда между странами, основой которой является экономически выгодная специализация отдельных стран и обмен выпущенной продукцией определенного количества и качества.
В странах, которые широко используют возможность принимать участие в МРТ, как правило, имеют более высокие темпы экономического развития. Ярким примером является развитие Японии, Германии, "новых индустриальных стран" - Гонконга, Тайваня, Сингапура и Южной Кореи. И, наоборот, в странах, которые не сумели занять свое место в системе МРТ, - низшие темпы развития или даже наблюдается свертывание производства.
МРТ стало результатом многовекового развития производительных сил, углубление национального разделения труда и привлечение в систему мировых хозяйственных связей новых национальных производств. МРТ прошло путь от двусторонних отношений между странами (XVI - середина XVIII ст.) к тесным межгосударственным связям уже в конце XIX - в начале XX ст. В это время наряду с торговыми межгосударственными связями закрепились межгосударственные производственные связи.
Классические факторы МРТ:
- наличие природно-климатических условий
- наличие полезных ископаемых
- наличие плодородных почв
- величина территории
- количество населения
Длительное время различия в распределении естественных богатств были основной причиной МРТ. Развитие технического прогресса привело к уменьшению значения природно-географических условий, предоставив возможность использовать преимущества научно-технических достижений, развития науки и техники.
Влияние НТП на МРТ:
• начал преобладать интенсивный тип экономического роста;
• появились новые области промышленности и быстро модернизировались действующие;
• сократился производственный цикл;
• расширилась сфера услуг (в особенности банковских и страховых).
Параллельно с НТП в МРТ значительную роль начали играть и социально-экономические условия:
• достигнутый уровень экономического и научно-технического развития;
• механизм организации национального производства;
• механизм организации внешнеэкономических отношений.
На современном этапе влияние первых двух групп факторов (классических и НТП) на МРТ выровнялось, а отличия в социально-экономических условиях разных стран приобрели решающее значение.
9. Сутність, види та показники міжнародної спеціалізації виробництва
Основными формами международного разделения труда является международная специализация и кооперирование производства.
Международная специализация производства выражается в дифференциации национальных производств, концентрации их усилий на производстве товаров и услуг в соответствии с абсолютными и относительными преимуществами страны с целью удовлетворения потребностей общества в глобальном масштабе. 
То есть субъекты национальной экономики, принимая участие в международном производстве, выпускают определенные товары, созданные работниками конкретных профессий на предприятиях, расположенных на определенных территориях.
Международная специализация производства существует в трех формах: предметной, профессиональной и территориальной.
К основным видам предметной международной специализации производства относят специализацию производства готовой продукции;подетальную(производство и обмен между предприятиями деталями и комплектующими) и технологическую или постадийную специализацию (разделение единого технологического процесса на отдельные стадии между предприятиями разных стран).
Доминирующим видом предметной специализации в современном мировом хозяйстве является специализация производства готовой продукции. По существующим прогнозам эта тенденция развития МРТ будет иметь место и в будущем. 
Основные показатели, характеризующие уровень международной специализации.
1)коэффициент относительной экспортной специализации, отражающий экспортные возможности страны или группы стран в МРТ:

где Эс – удельный вес товаров данной отрасли в экспорте страны;
Эм – удельный вес тех же товаров в мировом экспорте.
Если Коэс > 1, то данная отрасль является экспортно-специализируемой, если же Коэс <1, то данная отрасль не может быть экспортно-специализируемой.
2) Экспортная квота – характеризует степеньзависимостипроизводстванациональнойэкономики от сбытасвоихтоваров на рынках других стран. Кроме того, доля экспорта в валовомвнутреннемпродуктепоказываетвозможностиданнойстраныпроизводитьопределенноеколичествопродукции для продажи на мировомрынке
3) Импортная квота показывает, какуючастьимпортсоставляет от ВВП.
10. Міжнародне виробниче кооперування та його форми
Международное производственное кооперирование представляет собой объединение усилий производителей нескольких стран в выпуске определенных видов товаров для мирового рынка. Кооперационные связи проявляются на мировом, межотраслевом или внутриотраслевом уровнях.
В международной практике выделяют три основные формы кооперирования:
1) осуществление общих программ (подрядное кооперирование, т.е. исполнитель по доверенности заказчика выполняет определенные работы по производству деталей, узлов и т.п., которые являются составной частью продукции заказчика; организация общего производства путем объединения различных видов ресурсов (финансовых, материальных, трудовых, научно-технических и т.п.) партнеров и закрепление за каждым из них полной ответственности за производство определенной части изделия);
2) договорная специализация (предотвращение дублирования производства и прямой конкуренции на рынке между производителями-участниками производственного кооперирования);
3) создание совместных предприятий (объединение на паевой основе собственности партнеров, общее управление предприятием, распределение прибыли).
Основные тенденции международного разделения труда на современном этапе:
1. Сохранение и углубление разрыва между промышленно развитыми и развивающимися странами. На развитые страны приходится около 25% населения и 80% совокупного национального продукта. Развивающиеся страны являются основными поставщиками сырья и потребителями готовой продукции.
2. Изменилось участие в МРТ бывших стран социалистического лагеря. Происходит переориентация их экономик и привлечение их к участию в МРТ на другой основе.
3. Возрастает роль ТНК в международном экономическом обмене и МРТ. ТНК контролируют почти половину мирового промышленного производства и мировой торговли.
4. Ускорение интеграционных процессов и интернационализации хозяйственной жизни приводит к объединению усилий ведущих стран для коллективного регулирования и уменьшения последствий экономических и валютных потрясений.
Показатели уровня развития МРТ:
- экспортная квота Кэ
- импортная квота Ки
- внешнеторговая квота Квт
Міжнародне кооперування виробництва - форма поділу праці, процес встановлення стійких виробничих зв'язків між самостійними підприємствами різних країн. Його об'єктивною основою є диференціація виробництва.Потреби сучасного великомасштабного високомеханізованого і автоматизованого виробництва призвели до того, що переважно торгово-економічні зв'язки поступаються місцем міжнародного науково-технічного співробітництва та виробничого кооперування, яким повинна доповняться спеціалізація.Сьогодні кооперування стає продуктивною силою, що дозволяє скоротити витрати на виробництво і реалізацію продукції, а отже і її ціну, підвищити ефективність і конкурентоспроможність.
Виділяють такі види міжнародного кооперування:
Виробничо-технологічне. В його сферу входять:
- взаємний обмін ліцензіями та правами власності;
- об'єднання зусиль для виконання підрядів в галузі будівельних і монтажних робіт, модернізації об'єднуваних суб'єктів;
- проведення робіт з удосконалення управління виробництвом, стандартизації, уніфікації, сертифікації, реалізації виробничих програм.
Торгово-економічне кооперування: реалізація продукції, зробленої учасниками, один одному і третім особам у різних країнах.
Кооперація в області післяпродажного обслуговування техніки:
- Здійснення спільних програм підрядне виробниче кооперування та спільне виробництво;
-Спеціалізація в договірному підряді - розподіл виробничих програм між учасниками виробничого кооперування, з тим щоб усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку;
- Створення спільних підприємств - інтегрована кооперація, що одержала широке поширення: об'єднаний капітал декількох учасників для реалізації окремих узгоджених цілей.
За економічною природою міжнародна кооперація – продуктивна сила, що дозволяє досягати намічуваного суспільно корисного результату у сфері виробництва, наукових досліджень, збуту та ін. при найменших затратах праці порівняно з тими, які необхідні для досягнення того ж результату за умови, якщо учасники діють порізно.
Впливаючи на споживання та виробництво, міжнародна кооперація:
інтегрує інновації за допомогою ринкових методів;
підвищує динамізм інновацій і конкуренції, сприяє прискоренню науково-технічного прогресу;
зменшує інвестиційні та науково-технічні витрати порівняно з новим будівництвом, скорочує терміни постійного оновлення продукції та технології у підприємств - виробників проміжної продукції, знижує витрати поточного виробництва, проявляючи тим самим ефект економії, що відбивається на стані національної економіки;
інтенсифікує спільну підприємницьку діяльність;
згладжує можливі негативні наслідки залучення іноземного капіталу в економіку, утримуючи його надмірні устремління в сировинну сферу, орієнтує в напрямку підвищення конкурентоспроможності кооперованої продукції на світовому ринку.
11-14. Систематизація країн світу за регіональною, організаційною ознаками та рівнем економічного розвитку
Структуру міжнародної економіки можна подати через систематизацію сукупності національних економік країн світу за багатьма критеріями, головні з яких - регіональний, організаційний, соціально-економічний.
1. За регіональним критерієм, тобто розташуванням країн на певній території та (або) належністю до регіональних інтеграційних угрупувань, національні економіки поділяються так:
- За регіонально-континентальним критерієм країни групуються за географічним розташуванням: наприклад, країни Східної, Західної, Південної та Північної Європи; Північної та Латинської Америки, Південної, Південно-Східної, Східної та Центральної Азії; Близького та Середнього Сходу тощо.
- За регіонально-економічним критерієм виділення груп країн у межах регіону відбувається відповідно до спільних економічних інтересів, приблизно однакового рівня розвитку. Наприклад, країни Західної Європи - члени ЄС (Бельгія, Великобританія, Данія, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН) та країни Південної Європи - члени ЄС (Греція, Іспанія, Італія, Португалія); нові індустріальні країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) та Азії (Південна Корея, Сінгапур, Таїланд, Тайвань).
- За регіонально-інтеграційним критерієм, коли спостерігається спільність економічних інтересів, компліментарність національних господарських механізмів, достатній рівень індустріального розвитку, територіально-географічна близькість, країни формують інтеграційні угрупування. Так, найбільш сталими та впливовими є такі: а) європейське - ЄС; б) євразійське - СНД; в) північноамериканське - НАФТА; г) південно-східно-азійське - АСЕАН.
2. За організаційним критерієм систематизація країн світу відображає особливості сполучення форм міжнародних економічних відносин та їх регулювання.
- За ступенем інтеграції у світову господарську систему виділяють національні економіки закритого та відкритого типу.
Показники відкритості економіки або показники ступеня залучення країни до міжнародних відносин такі:

- За структурою господарства розрізняють аграрно-індустріальні та індустріально-аграрні економіки.
- За домінуванням певних технологічних укладів виділяють доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні економіки.
- За стадією розвитку ринкових відносин розрізняють моделі економіки "традиційного" типу; економіки капіталізму (вільного, монополістичного, державно-монополістичного); економіки сучасного капіталізму (ринкова економіка, що регулюється, або змішана економіка); економіки, що централізовано управляються.
- За моделлю координації господарських процесів серед розвинутих країн виділяють ті, що використовують ліберально-капіталістичну модель (США, Великобританія), та ті, що спираються на державно-корпоративну модель (Німеччина, Японія, Південна Корея).
- За участю в міжнародних організаціях, конвенціях, нарадах виділяють відповідні країни-учасниці. Найбільш впливовими серед зазначених організацій є:
1) Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) - створена у 1960 р., об'єднує приблизно 30 країн з високим доходом й рівнем розвитку, за мету має швидкий економічний розвиток учасників, підтримку фінансової стабільності, вільної торгівлі та забезпечення сприятливих умов розвитку країн "третього світу";
2) Світова організація торгівлі (СОТ) - за основну мету ставить розвиток лібералізації торгівлі. З початку функціонування ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі, 1947 р.) досягнуто зниження міжнародних тарифів з 40 до 4%. СОТ (1995 р.) є найбільш організаційно оформленою структурою регулювання міжнародної торгівлі;
3) Бреттон-Вудські інститути (1944 р.) - Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) забезпечують регулювання сучасної світової валютної системи.
3. Рівень розвитку національної економіки може визначатися за одним або кількома критеріями, наприклад:
- За показником "ВВП на душу населення": країни з високими (від $ 12196 на рік), середніми ($ 996-12195 на рік) та низькими (менш ніж $ 995 на рік) доходами (рис. 2.1.)
- За індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що розраховується за методикою ООН: високорозвинуті (ІРЛП>0,8), середньо- та низькорозвинуті країни (ІРЛП<0,5).
При підрахунку ІРЛП враховуються такі показники (табл. 2.1):
- середня тривалість життя населення;
- рівень грамотності дорослого населення країни (2/3 індексу) і сукупна частка учнів та студентів (1/3 індексу);
- рівень життя, оцінений через ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС), у доларах США (рис. 2.2).
Крім простих групувань (класифікацій, типології) країн у міжнародній практиці користуються складними - за певною кількістю критеріїв та ознак. Наприклад, виділяють "центр", "напівпериферію" і "периферію" міжнародної економіки.
Глобальні міждержавні організації (ООН, МВФ, Світовий банк) тривалий час поділяли країни світу на дві-три групи. Насамперед, це промислово розвинуті країни і країни, що розвиваються. Соціалістичні країни, що існували до початку 1990-х рр., або поділяли між цими групами (країни Центральної та Східної Європи і колишній СРСР - до промислово розвинутих, азіатські соціалістичні країни і Кубу - до країн, що розвиваються), або ж виділяли в окрему третю групу країн із централізованою (чи регульованою) економікою. З останнього десятиріччя ХХ ст. за рівнем розвиткунаціональної економіки універсальним стає поділ країн на розвинуті країни або економічно (промислово) розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються (див рис. 1.5).
15.Економічно розвинуті країни світу
Країни з розвинутою економікою, або промислово розвинуті країни закріпили своє панівне становище в міжнародній економіці. Це країни, які мають тривалу історію розвитку ринкової економіки, високі (рідше - середні) доходи на душу населення, стійкі фінансові ринки, широку і різноманітну структуру економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні можливості тощо. Їх вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил, інформаційних технологій, інтенсивний тип відтворення економіки, зрілі відносини підприємництва і конкуренції, високі стандарти життя й добробуту. Більшість з них вступили в постіндустріальну стадію суспільного розвитку.
До цієї групи країн належать:
а) головні економічно розвинуті країни ("Велика сімка" - Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія); б) "малі" економічно високорозвинуті країни Західної Європи - Австрія, Бельгія, Данія, Ісландія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція; в) країни "переселенського типу" - Австралія, Ізраїль, Нова Зеландія, ПАР (у минулому разом із Канадою розвивалися як "білі" домініони Великобританії); г) західноєвропейські країни середнього економічного розвитку - Греція, Іспанія, Ірландія, Португалія; д) європейські "держави-карлики" (до цього типу країн їх можна відносити умовно). При порівнянні національних економік розвинутих країн використовується комплекс "стандартних" значень макроекономічних показників, до якого, наприклад, належать: зростання ВВП - від 2-3% і вище; рівень інфляції - 4-5% на рік; дефіцит державного бюджету - до 9,5% ВВП; позитивне сальдо платіжного балансу країни.
Промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному й функціональному аспектах.
По-перше, в соціально-економічному плані розвиток господарств цих країн базується на капіталістичному способі виробництва, і, незважаючи на соціалізацію власності, її приватна форма була й залишається вихідною.
По-друге, розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції - отримання прибутку - спонукає до впровадження нової техніки та підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, призводить до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання обсягів виробництва та економіки в цілому. Порівняння продуктивності праці у промислово розвинутих країнах та в країнах з перехідною економікою, і в країнах, що розвиваються, вказує на величезне відставання двох останніх груп країн.
По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими групами країн, а саме зростання чисельності та ролі середнього класу, підвищення якості людського капіталу, а також частки зайнятих інтелектуальною працею тощо.
Для розвинутих країн є характерними: розвинуте ринкове господарство; домінуюче становище в міжнародній економіці, яке надає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг власні й імпортовані ресурси; зміщення центру ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; випереджальний постіндустріальний розвиток, експансія УІ технологічного укладу та нової економіки.
Економічна політика розвинутих країн справляє визначальний вплив на стан та динаміку міжнародної економіки, основні напрями її науково-технічного розвитку і структурної перебудови.
16.Країни з перехідною економікою. Національна економіка України: загальне та особливе
До країн з перехідною (постсоціалістичною) економікою належать держави колишнього СРСР, країни Центральної та Південно-Східної Європи. Це 28 постсоціалістичних країн - європейських, колишнього СРСР та Монголія, які є індустріально-аграрними країнами. Найвищий рівень розвитку серед них мають країни Центральної
Європи (Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія) та Балтії (Естонія, Латвія, Литва), які активно реформують свою економіку. Більшість з цих країн, у тому числі Україна, рухаються від примітивного соціалізму з домінуванням тоталітарно-бюрократичної складової східного типу історичного розвитку до нового суспільства, образ якого визначається такими прогресивними перехідними процесами, що взаємодіють та переплітаються:
- рух до нового, інтеграційного історичного розвитку та нової соціально-економічної системи;
- перехід від суто державницького до громадянського суспільства з розвинутими демократичними інститутами, що забезпечують самореалізацію особистості та самоорганізацію суспільства;
- поступова зміна соціально-економічного генотипу або менталітету критичної маси суспільства в напрямі соціального активізму та відповідальності, самостійності та опори на власні сили, вивільнення творчого потенціалу індивідуальності з урахуванням складного симбіозу її свідомого, під- та несвідомого;
- перехід від тотально одержавленої до соціально та екологічно орієнтованої конкурентоспроможної змішаної економіки, в якій оптимально взаємодіють різноманітні форми власності, підприємництва та господарювання, а також механізми ринкового саморегулювання та державного і громадянського регулювання;
- перехід від економіко-екстенсивного до переважно соціально-інтенсивного та інноваційного типу суспільного відтворення з пріоритетним розвитком п'ятого та шостого техніко-економічних укладів і механізмами простого і розширеного природно-екологічного відновлення;
- розбудова сучасної економіки відкритого типу, гармонійно включеної до світових тенденцій глобалізації, інтеграції та диференціації.
Головними напрямками змін перехідної економіки нового типу є:
а) суверенізація національної економіки. У стратегічному плані вона означає вихід економіки на передові цивілізаційні рубежі, в тактичному - оформлення її кордонів, визначення реального стану і складу;
б) роздержавлення і приватизація, формування багатоукладної економіки, в якій оптимально взаємодіють різноманітні форми власності та підприємництва;
в) структурна перебудова економіки з метою досягнення домінування виробництв п'ятого і шостого технологічних укладів, опанування постіндустріального, інноваційного типу економічного розвитку;
г)становлення конкурентоспроможного національного товарного виробництва і на цій основі - цивілізованих ринкових відносин, механізмів алокації ресурсів;
д) перехід до переважно соціально-інтенсивного типу розширеного суспільного відтворення, досягнення та підтримка сталої та динамічної рівноваги національної економіки;
е) гуманізація та соціалізація економічних процесів, яка загалом пов'язана з формуванням людини-особистості, пріоритетним розвитком соціальної сфери порівняно з матеріальною;
є) екологізація економіки, поступовий вихід на рубежі простого і розширеного природно-екологічного відновлення;
ж) інституціоналізація як процес формування необхідних для економічних перетворень інститутів (формальних і неформальних норм, традицій, настанов, організацій, об'єднань тощо), перш за все, громадянського суспільства;
з) лібералізація і демократизація економічного життя з метою створення сприятливих умов для ефективного вільного підприємництва і праці;
и) регіоналізація та муніципалізація, як формування системи регіональних і муніципальних економічних утворень, що самофінансуються і являють собою невід'ємні складові національної економіки;
і) поступове відкриття національної економіки, її органічне включення у процеси глобалізації, інтеграції та диференціації, розширення ефективних зовнішньоекономічних зв'язків;
ї) становлення сучасного типу триєдиного економічного регулювання (ринкового, державного і громадянського).
17-18.Країни, що розвиваються. Нові індустріальні країни
Більшість країн, що розвиваються,утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині ХХ ст. Ця найчисельніша група країн (усього - понад 130) об'єднує: по-перше, "молоді" держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни, по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Іран, Таїланд, Туреччина, Ефіопія та ін.), які тривалий час утворювали аграрно-сировинну периферію світового господарства. За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн. Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрними чи аграрно-індустріальними. Щоправда, у ряді країн цього типу за останні 2-3 десятиріччя відбулися суттєві позитивні зміни в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація).
З'явилися країни із середніми і високими душовими доходами. Серед них виділяють такі групи: а)нові індустріальні країни - латиноамериканські (Аргентина, Бразилія, Мексика) та азіатські (чотири "далекосхідні дракони" - Південна Корея, Сінгапур і Тайвань); б) нафтодобувні - Алжир, Бруней, країни Перської затоки, Лівія; в) малі острівні країни - Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Кіпр, Сейшельські острови.
Решта країн, що розвиваються (переважна більшість), мають низькі і дуже низькі доходи. Специфічну групу країн цього типу становлять соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві - запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В'єтнам).
Спільні риси країн, що розвиваються:
1) багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені строкатим набором економічних укладів і форм: від патріархально-общинної і дрібнотоварної до монополістичної й кооперативної. Вони існують як відносно автономні структури зі складним механізмом внутрішніх та зовнішніх зв'язків;
2) слаборозвинутість, яка виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних та неекономічних інститутів традиційного і сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;
3) економіка цих країн характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;
4) залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів, що виявляється у відносинах домінування й підкорення, які в останні десятиріччя реалізуються переважно економічними та політичними методами. Економічна залежність впливає на політику, ідеологію та культуру цих країн;
5) соціальні організми країн, що розвиваються, включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та ін. зв'язки між якими не є гармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності, який бере початок від родового укладу і визначається зв'язками, що ґрунтуються на родинних відносинах і сусідстві;
6) у цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціально організована структура.
Нові індустріальні країни (НІК): Республіка Корея, Сінгапур та Тайвань відомі під назвою "маленьких тигрів" (або "драконів") Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни "великого потенціалу" - Аргентину, Бразилію та Мексику. НІК відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвинутими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у міжнародній економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й випередили деякі розвинуті країни.
У формуванні НІК можна виділити чотири етапи (рис. 2.3). На першому етапі 4 країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) та три країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) досить швидко досягли значних соціально-економічних зрушень за темпами розвитку і майже зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання. На другому етапі до цих країн приєдналися ще Індія, Малайзія та Таїланд. На третьому етапі до групи НІК почали зараховувати Індонезію, Кіпр, Туніс та Туреччину, на четвертому - Китай та Філіппіни. З'явились цілі регіони, які можна оголосити індустріальними, стабільно зростаючими.
Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Сянган (Гонконг) займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань - моніторів, швейних машин; Республіка Корея - телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет. НІК є найбільшими виробниками суден (Бразилія, Південна Корея, Тайвань), морських нафтосвердловинних установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Бразилія, Мексика, Республіка Корея), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).
Транснаціональні корпорації провідних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн відіграли вирішальну роль. Першими до економік НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну й обробну промисловість. Це надало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК створено експортно-виробничі зони - один з типів вільних економічних зон. Експортно-виробничі зони - це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.
У дискусіях про причини повільного економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць виходить фактор ментальності, спосіб економічного мислення, які охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Стратегія економічного розвитку цих країн базується на таких основних принципах:
- всебічна трансформація економіки і суспільства;
- ринкова спрямованість економічних перетворень;
- експортна орієнтація національної економіки;
- імпорт капіталу й технологій з розвинутих країн;
- поліпшення умов для міжнародної торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;
- регулювання демографічних процесів.
Вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у країнах, що розвиваються, належить людському капіталу, його бажанню, вмінню та здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.
19.Механізми взаємодії національних економік країн світу
У процесі розвитку міжнародної економічної системи відбувається розширення й поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, підприємствами і організаціями, які знаходяться в різних державах. Однак механізм взаємодії країн має складну динамічну структуру та неоднозначну суперечливу природу. Ядро співробітництва національних економік становить міжнародна економічна діяльність економічних суб'єктів, насамперед мікрорівня, тобто корпорацій, їх об'єднань й альянсів. Тому прагнення держав до економічної незалежності та зміцнення національної економіки відкритого типу обумовлює зрештою все більш активну інтернаціоналізацію економічного життя - поширення й зміцнення мезо- та мегарівня міжнародної економіки.
Ускладнення міжнародного співробітництва країн закономірно зумовлює об'єктивну необхідність регулювання міжнародних економічних відносин на всіх рівнях. Головними суб'єктами такого регулювання стають держава, між- та наддержавні установи й організації а також різноманітні утворення громадянського суспільства (табл. 1.5). Пов'язані з цим проблеми та шляхи їх вирішення більш докладно розглядатимуться в наступних темах.
20. Сутність міжнародної економічної діяльності, її суб’єкти та форми Міжнародна економічна діяльність утворює систему господарських зв'язків між національними економіками країн, відповідними суб'єктами господарювання. Вона ґрунтується на міжнародній спеціалізації виробництва та інтернаціоналізації господарського життя. Можливості, перспективи міжнародної економічної діяльності, її основних форм визначаються поглибленням міжнародного поділу праці, переходом до вищих його типів. Загальний міжнародний поділ праці зумовлює обмін товарами добувних і обробних галузей окремих країн. Особливий поділ праці призводить до розвитку міжнародної торгівлі і переважання у ній готових виробів різних галузей виробництва. Одиничнийміжнародний поділ праці - це спеціалізація на окремих етапах виробництва (виробництво вузлів, деталей, напівфабрикатів тощо) і стадіях технологічного циклу, а також науково-технічних, проектно-конструкторських і технологічних розробок та інвестиційного процесу. Міжнародна економічна діяльність залежить від існуючих (природних, географічних, демографічних тощо) і набутих (виробничих, технологічних) факторів, а також соціальних, національних, етнічних, політичних і етико-правових умов. Вищеназвані фактори міжнародної економічної діяльності визначають її головні форми: міжнародний бізнес, торговельна, інвестиційна та фінансова діяльність.
У міжнародній економічній діяльності беруть участь відповідні суб'єкти: держави, інтеграційні об'єднання країн, транснаціональні корпорації, міждержавні організації, союзи підприємців, фірми й окремі особи.
Держава як носій влади, власник і розпорядник власності, великих фінансових коштів є звичайним і особливим "суспільним" підприємцем. Водночас вона впливає на національну економіку через бюджетну, кредитну, грошову, валютну політику. Разом з короткостроковим регулюванням використовуються довгострокові важелі, проводиться відповідна науково-технічна, інноваційна, структурна політика, стимулюється подолання регіональних відмінностей, підвищення конкурентоспроможності національних суб'єктів господарювання.
Транснаціональним корпораціям властива повна або майже повна самостійність у рішеннях і діях, спрямованих на збільшення маси прибутку, зміцнення позицій на світовому ринку, а отже, й розширення масштабів господарської діяльності, посилення конкуренції. У сучасних умовах найбільші транснаціональні корпорації планують свою діяльність у світовому масштабі. Глобальний маркетинг, який ґрунтується на такому підході, призводить до зростаючого міжнародного переплетіння економічних, соціальних і політичних структур. Ці процеси значно змінюють умови міжнародної діяльності її суб'єктів, деформують відповідний ринок. Так, значна частка світової торгівлі є внутрішньофірмовим постачанням таких корпорацій за внутрішньо-фірмовими, трансфертними цінами.
Особливе місце у міжнародній економічній діяльності належить "Великій сімці", утвореній у середині 70-х рр. керівниками США, Японії, ФРН, Великої Британії, Франції, Італії і Канади для координації економічної політики провідних західних країн.
Підприємницькі міжнародні організації беруть участь у міжнародній економічній діяльності на приватній основі. Найвпливовішою у міжнародній діяльності є Тристороння комісія, створена в 1973 р. Вона об'єднує приблизно 300 представників бізнесу із США, Західної Європи, Японії з метою сприяння співробітництву підприємців різних країн.
Світова економічна криза 2007-2010 рр. вплинула на всі види міжнародної економічної діяльності: фінансову (нестійкість фінансових ринків), інвестиційну (зменшення прибутковості, пере накопичення спекулятивного капіталу), виробничу (абсолютне скорочення обсягів виробництва), торговельну (підвищення цін на високотехнологічні товари, зниження цін на сировину).
21. Сутність міжнародного виробництва і міжнародного бізнесу Під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій, на основі міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва.
У навчальній і науковій літературі поширена еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Данінга, де виділяється п'ять головних типів міжнародного виробництва:
- ресурсний - виробництво ґрунтується на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів;
- ринковий - виробництво базується на спільному використанні капіталів, технології, інформації, застосовуванні сучасного менеджменту і організаційного досвіду;
- спеціалізаційний - виробництво основане на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів, забезпечує широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічну диверсифікацію;
- торговельний та розподільчий - виробництво пов'язане з торгівлею й розподілом виробленої продукції на місцевих ринках;
- змішані виробництва, що становлять різні комбінації вищеназваних чотирьох типів і використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.
Розвиток міжнародного виробництва пов'язаний: з прямими інвестиціями; ліцензійними угодами, які надають можливість ТНК втручатися в діяльність іноземних компаній і отримувати прибутки й відрахування за користування патентом; угодами про управління, за якими ТНК організовує управління і технічне обслуговування зарубіжних компаній в обмін за плату і частку в капіталі;міжнародною субконтрактацією, при якій ТНК укладає субконтракти з іноземними компаніями на виконання особливих робіт або поставку окремих товарів.
Міжнародний бізнес - підприємницька діяльність у міжнародній економіці. Сегментамиміжнародного бізнесу є: глобальний бізнес, спільне підприємництво, бізнес за кордоном, іноземний бізнес.
Об'єктами бізнесу є інтелектуальні, матеріальні, валютно-фінансові та інші активи, а також кредитно-банківські інструменти.
Основними суб'єктами міжнародного бізнесу виступають фізичні та юридичні особи, їх інституціональні та добровільні об'єднання, є держави та міжнародні організації.
На підставі розмежування суб'єктів господарювання за ознакою форм власності розрізняють два типи міжнародного бізнесу: приватний і державний. Приватний бізнес здійснюють фізичні та приватні юридичні особи. Державний бізнес здійснює держава та її представники.
За галузево-технологічною та функціональною ознаками виокремлюють наступні основні види міжнародного бізнесу: промисловий, аграрний, будівельний, торговельний, транспортно-комунікаційний, фінансовий. В сучасних умовах найбільш швидко розвиваються такі види міжнародного бізнесу як промисловий, торговий і фінансовий, але під час економічної кризи вони знижують свою активність та проводять політику "згортання" діяльності за кордоном.
Міжнародний бізнес базується на можливості отримання вигод саме з переваг міждержавних ділових операцій, тобто з того факту, що продаж даного товару в іншій країні або налагодження фірмою однієї країни виробництва в іншій країні, або надання послуг спільно фірмами двох країн третій і т. д. забезпечують залученим у бізнес сторонам більше переваг, ніж вони б мали, якби вели справу у своїх країнах. Конкретні вигоди міжнародного бізнесу пов'язані з отриманням більшого прибутку з урахуванням таких факторів:
- доступ до зарубіжних ринків робочої сили;
- вихід до родовищ корисних копалин і джерел сировини;
- прагнення нових ринків збуту;
- збільшення обсягів виробництва і зниження собівартості продукції;
- зниження валютних ризиків.
22. Форми міжнародного бізнесу Міжнародний бізнес здійснюється в певних формах: експорт-імпорт товарів і послуг; кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності; інвестиційна діяльність; спільне підприємництво; транснаціональні корпорації.
Основними видами міжнародного бізнесу є ліцензування, управління за контрактом, створення і функціонування спільних підприємств, франчайзинг, лізинг, факторинг тощо.
Ліцензування є формою співробітництва, за якої суб'єктами міжнародних економічних відносин виступають власник певних прав (ліцензіар) та постійний чи тимчасовий користувач цим правом (ліцензіат). Ліцензіар укладає угоду з ліцензіатом, відповідно до якої він передає останньому право на використання патенту, товарного знака та інших новинок за певну плату. Така діяльність дає можливість ліцензіару швидше вийти на новий ринок, а ліцензіату - використати ліцензію в інтересах власного бізнесу. Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування. автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнології, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засобів автоматизації, включаючи комплексно автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.
Управління за контрактом передбачає передачу одним підприємцем управлінських послуг іншому. По суті це - експорт управлінських послуг, а не капіталу.
Міжнародне спільне підприємство є формою співробітництва партнерів різних країн стосовно інвестування, управління, виробництва продукції, реалізації товарів та послуг, розподілу прибутків та ризиків. За видом діяльності прийнято розрізняти спільні підприємства: інноваційні, виробничі, закупівельно-збутові, комплексні.
Міжнародна корпорація - це форма структурної організації великої корпорації, яка здійснює прямі інвестиції в різні країни світу. Міжнародні корпорації бувають двох видів: транснаціональні і багатонаціональні. Транснаціональна корпорація (ТНК) - це така головна компанія якій належить капітал однієї країни, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Багатонаціональна корпорація (БНК) - це така головна компанія якій належить капітал двох і більше країн, а філіали розміщені в багатьох країнах світу.
Франчайзинг - надання прав на використання торговельної марки або фірмової назви, а також надання послуг по технічній допомозі, підвищенню кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і управлінню. За експертними оцінками фахівців франчайзинг недостатньо розвинутий вид бізнесу в Україні. Відповідно до даних Асоціації франчайзингу України світова економічна криза 2007-2010 років призвела до значного згортання цього бізнесу.
Лізинг - специфічна форма фінансування придбання різних видів устаткування. Факторинг - посередницька комісійна діяльність банку або фактор-компанії при розрахунках між постачальниками товарів і покупцями за допомогою оплати фінансових вимог постачальників з подальшим стягуванням боргу з покупців (перепродаж права на стягнення боргів або комерційна операція за дорученням). Міжнародний факторинг використовується в експортній торгівлі, він спрощує отримання готівки для експортера, певним чином "захищає" від "поганих" боргів.
23. Міжнародна торговельна, фінансова та інвестиційна діяльність Міжнародна торгівля характеризується сукупним товарообігом між усіма країнами світу, який розраховується додаванням лише обсягів експорту. Зовнішня торгівля складається з оплачуваного вивозу (експорту) і оплачуваного ввозу (імпорту товарів).
За критерієм товарної спеціалізації виділяються такі види міжнародної торговельної діяльності: торгівля готовою продукцією; торгівля машинами й обладнанням; торгівля сировиною; торгівля послугами. Зазначені види міжнародної торговельної діяльності характеризуються: змінами структури товарообігу за рахунок зростання до 70% частки готових виробів, зниження частки продовольства й сировини до 30%, крім палива; щорічним оновленням на 1/3 номенклатури продукції обробних галузей (особливо електроніки); зростанням темпів торгівлі машинами й устаткуванням на основі розвитку внутрішньогалузевих зв'язків і розширення міжнародного виробничого кооперування (у межах ТНК здійснюється до 1/3 всього імпорту та 3/5 торгівлі комплектуючими); зростанням частки взаємної торгівлі розвинених країн (більше 70% міжнародної торгівлі); розширенням ринку наукової продукції, патентів, ліцензій, "ноу-хау", збільшенням експорту й імпорту послуг.
Суть міжнародної інвестиційної діяльності полягає у перенесенні за кордон процесу створення продукції. Це пояснює поєднання економічних інтересів суб'єктів міжнародної економічної діяльності, що експортують та імпортують іноземні інвестиції. Міжнародне інвестування є процесом вилучення частини капіталу з національного обігу в цій країні й переміщення його в товарній чи грошовій формі у виробничий процес та обіг іншої країни.
Причинами значного зростання обсягів міжнародної інвестиційної діяльності є: прискорення темпів економічного та науково-технічного розвитку; перенесення виробництва трудомісткої продукції в країни, що розвиваються (це дозволяє знижувати витрати виробництва за рахунок дешевшої робочої сили); вкладення капіталу: в добувні галузі за кордоном, що забезпечує постійні джерела сировини; в обробну промисловість розвинутих країн, що дозволяє долати митні бар'єри; перенесення шкідливих для навколишнього середовища виробництв в інші країни, в першу чергу, у країни, що розвиваються.
Міжнародна інвестиційна діяльність здійснюється у формі вивозу підприємницького капіталу. Прямі інвестиції забезпечують контроль інвестора над об'єктами інвестування, а портфельні інвестиціїне забезпечують такого контролю.
Головні сучасні тенденції міжнародної інвестиційної діяльності: 1) перевищення обсягами зарубіжної продукції ТНК обсягів світової торгівлі; 2) позитивна динаміка прямих іноземних інвестицій (більш ніж чотирикратне збільшення за кожне десятиліття з кінця ХХ ст.); 3) домінування прямих іноземних інвестицій, США, ЄС і Японії, частка яких становить 4/5 від загальносвітового обсягу; 4) рух капіталу відбувається в багатьох напрямах, багато країн є одночасно експортерами й імпортерами капіталу; 5) збільшення частки прямих інвестицій порівняно з портфельними; 6) істотні зміни у галузевій структурі вивозу капіталу (у першій половині ХХ ст. капітал вкладався переважно в добувні галузі, потім - в обробну промисловість і торгівлю, а з останньої третини ХХ ст. - переважно у новітні технології і сферу послуг).
Міжнародна фінансова діяльність здійснюється на міжнародному фінансовому ринку при переміщенні фінансів із секторів з відносними надлишками у ті сектори, де в них є потреба. Головними суб'єктами міжнародної фінансової діяльності є: національні фінансові інститути; міжнародні інвестиційні інститути (міжнародні інвестиційні фонди, компанії, промислові і фінансові ТНК). Ключовою тенденцією еволюції фінансового капіталу є набуття ним якості глобального віртуального капіталу, представленого переважно цінними паперами й електронними грошима в інформаційних комп'ютерних мережах. Такий капітал все більше відокремлюється від реального капіталу (промислового, торговельного, позичкового) і провокує глобальні фінансові кризи (наприклад, у 1998 і 2008 рр.). У ХХІ ст. віртуальний капітал стає глобальною віртуальною мережею, непідконтрольною національним та наднаціональним державним утворенням. Для цього найбільш сприятливими є спекулятивні сфери діяльності, де не створюються нові матеріальні та нематеріальні цінності.
24. Міжнародний поділ факторів виробництва Фактори виробництва (ФВ) – це ресурси, які необхідно затратити, щоб зробити товар: 1) праця – фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату; 2) технологія – наукові методи досягнення практичних цілей (включаючи підприємницькі здібності); 3) земля – усе, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності (земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.); 4) капітал – накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Фактори виробництва підрозділяються за наступними ознаками. За походженням: основні (первинні) – ті, що дісталися країні від природи або в процесі історичного розвитку (природні ресурси, географічне положення, некваліфікована робоча сила); розвиті (вторинні) – придбані (сучасна технологія й інфраструктура, кваліфікована робоча сила). За ступенем спеціалізації: загальні – які застосовуються в різних галузях для створення різноманітної продукції; спеціальні – які застосовуються у визначеній галузі або для створення визначеного виду продукції або послуг. Розвиті фактори частіше є спеціалізованими, основні – загальними. За матеріальністю: матеріальні (капітал, земля); нематеріальні (праця, організація виробництва, технологія виробництва, інформація). За характером зростання: екстенсивні фактори зростання: збільшення обсягу інвестицій при збереженні існуючого рівня технології, збільшення числа зайнятих працівників, зростання обсягів споживання сировини, матеріалів і палива;інтенсивні фактори зростання: прискорення НТП (упровадження нової техніки і технологій шляхом відновлення основних фондів), поліпшення використання основних і оборотних фондів, підвищення ефективності виробництва за рахунок кращої його організації. Фактори виробництва характеризуються обмеженістю і мобільністю. Обмеженість ФВ змушує окремі фірми, країни і світову економіку в цілому вибирати найбільш оптимальні варіанти їхнього використання. Теоретично обмеженість ФВ непереборна, тому вирішальне значення в економічному житті здобуває віддача від ФВ, або проблема фактороємності виробництва. Обмеженість ФВ у національних масштабах виявляє себе в чинності закону зростаючих витрат, закону  убування граничного продукту праці і закону убування граничного продукту капіталу. Саме обмеженістю ФВ зумовлюються глибокі розходження у фактороємності виробництва різних товарів у різних країнах, що, відповідно до теорії Хекшера – Оліна, є головним спонукальним мотивом до міжнародної торгівлі.
25. Міжнародна мобільність факторів виробництва Мобільністю ФВ називається їхня здатність переміщатися в просторі або змінювати свої функції. З цих позицій розрізняють: абсолютно мобільні ФВ, що відносно легко можна переміщати в просторі і змінювати їхні функції; слабко мобільні (немобільні) – функції яких не можна або невигідно змінювати. Вони містять монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їхнє використання (монопольної ренти).  До них можна віднести, наприклад, здатності фахівця рідкої професії, унікальні ділянки землі для вирощування рідких сортів, унікальні родовища корисних копалин, що коштують дорого саме тому, що крім звичайних витрат їхнє відшкодування повинне включати і монопольну ренту. Основні і спеціальні ФВ вважаються слабко мобільними, а розвиті і загальні мають високий ступінь міжнародної мобільності. Однак здатність до мобільності не означає можливості такої мобільності (наприклад, через валютні обмеження, обмеженя на вивіз технології та ін.) Розходження в забезпеченості країн факторами виробництва приводить до міжнародного поділу факторів виробництва. Міжнародний поділ факторів виробництва – зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш ефективних, ніж в інших країнах. Ресурси в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна або світове співтовариство, і які використовуються для економічного, соціального і науково-технічного розвитку. Економічні ресурси поділяються на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. До матеріальних ресурсів відносяться насамперед знаряддя праці (це перший показник технічного прогресу людства) і предмети праці (це речовина, яку людина бере в природи і перетворює в кінцевий продукт або використовує для подальшої переробки). Особливе значення мають природно-сировинні ресурси.
26. Еволюція теорій міжнародної торгівлі. 1) Меркантилізм - домінуючий напрям економічної думки та різновид економічної політики, властивий перехідній добі первісного нагромадження капіталу. Меркантилісти підкреслювали необхідність такої зовнішньоекономічної політики, яка б сприяла досягненню позитивного сальдо торговельного балансу. Головною формою багатства вважалися гроші, а їх джерелом - сферу обігу. 2) Протекціонізм (від лат. рrotectio - заступництво, захист) - економічна політика держави, спрямована на захист вітчизняної економіки від іноземної конкуренції. 3) Фритредерство (від англ. free - вільний, trade - торгівля) - напрям у економічній теорії, політиці та господарській практиці, орієнтований на вільну торгівлю та невтручання держави у приватнопідприємницьку діяльність. Являє собою політику, в якій тарифи та інші бар'єри на шляху торгівлі між націями скасовуються. 4) За теорією абсолютних переваг А. Сміта, країна повинна спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вона має абсолютну перевагу порівняно з іншими країнами. 5) За теорією порівняльних переваг Д. Рікардо кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, у випуску якої вона має порівняльні переваги (менші порівняльні витрати). 6) Теорія порівняльної наділеності факторами Хекшера-Оліна (факторних переваг) - країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних факторів виробництва. Країни, що володіють великим капіталом, мають експортувати капіталомісткі товари та імпортувати трудомісткі. 7) Парадокс В. Леонтьєва: трудомісткі країни експортують більш капіталомістку продукцію, а капіталомісткі - трудомістку. 8) Суть эффекта масштаба заключается в том, что при определенной технологии и организации производства долговременные средние издержки сокращаются по мере увеличения объема выпускаемой продукции, т.е. возникает экономия, обусловленная массовым производством.9) теория стадий жизненного цикла 10) теория Портера: На международном рынке конкурируют фирмы, а не страны. Необходимо понять, как фирма создает и удерживает конкурентное преимущество, чтобы уяснить роль страны в этом процессе.
27. Теорія абсолютних переваг А. Сміта. За теорією абсолютних переваг А. Сміта, країна повинна спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вона має абсолютну перевагу порівняно з іншими країнами. Тобто кожній країні слід імпортувати товари, у виробництві яких переваги відсутні, а експортувати такі товари, виробництво яких є більш ефективним, а саме - на одиницю продукту витрачається менше праці порівняно з іншою країною - потенційним торговельним партнером. Розглянемо цю теорію на прикладі двох країн: Росії та України. Нехай у розрахунку на 1 трудодень у Росії збирають 1 т картоплі та 4 т цукрових буряків, а в Україні 800 кг картоплі та 4,5 т цукрових буряків. Тобто Росія має абсолютні переваги у виробництві картоплі, Україна - у виробництві буряків. У разі повної спеціалізації Україна спеціалізуватиметься на виробництві буряків, Росія - картоплі. Тоді за 1 день в Україні збиратимуть 9 т буряків, 4,5 т залишатимуть на внутрішньому ринку, а 4,5 т обмінюватимуть у росіян на 1 т картоплі. Таким чином, чистий виграш України складатиме 1000 кг - 800 кг = = 200 кг картоплі. Відповідно чистий виграш Росії складатиме 4,5 т - - 4 т = 0,5 т цукрових буряків.
28. Теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. За теорією порівняльних переваг Д. Рікардо кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, у випуску якої вона має порівняльні переваги (менші порівняльні витрати).
Розглянемо спрощений приклад Д. Рікардо. Нехай виробництво 25 м тканини потребує 100 дн праці в Англії та 90 дн в Португалії, а виробництво 50 л вина - 120 дн праці в Англії та 80 дн - у Португалії. Як бачимо, абсолютні витрати виробництва тканин і вина в Англії (відповідно 100 / 25 і 120 / 50) вищі, ніж в Португалії (відповідно 90 / 25 і 80 / 50).
Порівняльні витрати виробництва тканин в Англії дорівнюють співвідношенню абсолютних витрат виробництва тканин і вина в Англії: (100 / 25):(120 / 50) = 5 / 3. Порівняльні витрати виробництва вина в Англії дорівнюють 3/5.
Порівняльні витрати виробництва тканин в Португалії дорівнюють співвідношенню абсолютних витрат виробництва тканин і вина в Португалії: (90 / 25):(80 / 50) = 9 / 4. Порівняльні витрати виробництва вина в Португалії дорівнюють 4/9.
Оскільки 4/9 < 3/5, то Португалія буде спеціалізуватися на виробництві вина й експортуватиме його в Англію. Переміщення праці та капіталу з виробництва тканин у виробництво вина дозволить Португалії завдяки обміну на вино отримати тканини з Англії, витративши лише 80 дн праці, а не 90, тобто зекономити 10 дн.
Оскільки 5/3 < 9/4, то Англія буде спеціалізуватися на виробництві тканин і експортуватиме їх у Португалію. Переміщення праці та капіталу з виробництва вина у виробництво тканин дозволить Англії завдяки обміну на тканини отримати вино з Португалії, витративши 100 дн праці, а не 120, тобто зекономити 20 дн.
Отже, в умовах вільної міжнародної торгівлі виграють не тільки країни, що мають абсолютні переваги (менші абсолютні витрати), але й країни, що мають порівняльні переваги (менші порівняльні витрати).
29. Теорія порівняльної наділеності Е. Хекшера-Б. Оліна. Теорія порівняльної наділеності факторами Хекшера-Оліна (факторних переваг) - країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних факторів виробництва. Країни, що володіють великим капіталом, мають експортувати капіталомісткі товари та імпортувати трудомісткі.
Розглянемо теорію Хекшера-Оліна на прикладі США та Англії. Для США надлишковим фактором виробництва є земля, дефіцитним - праця, для Англії - надлишковим є праця, а дефіцитним - земля. Виробництво зернових потребує інтенсивного використання землі і відносно незначного використання праці, а виробництво тканин - інтенсивного використання праці і незначного землі. Таким чином, відповідно до теорії Хекшера-Оліна, США будуть спеціалізуватися на виробництві зернових (у прихованому вигляді експортуватимуть землю, імпортуватимуть працю), Англія - на виробництві тканин (у прихованому вигляді експортуватимуть працю, а імпортуватимуть землю).
У середині 50-х рр. відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні положення теорії Хекшера-Оліна і дійшов парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу "витрати-випуск", побудовану на основі даних про економіку США за 1947 р., В. Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті - капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера-Оліна, і тому отримав назву "парадокс Леонтьєва". Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).
30. Парадокс Леонтьєва. Парадокс В. Леонтьєва: трудомісткі країни експортують більш капіталомістку продукцію, а капіталомісткі - трудомістку.
Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема таких: 1) неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв'язку з цим в експорті промислово розвинутих країн може відображатися відносна надлишковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат неквалі-фікованої праці; 2) значна роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояснює те, що експорт із багатьох країн, що розвиваються, і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором; 3) вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики уряду. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулювати розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галузей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори виробництва.
31. Міжнародна торгівля в моделі ефекту масштабу. В начале 80-х гг. XX века П. Кругман и К. Ланкастер предложили альтернативное объяснение международной торговле, основанное на эффекте масштаба. Суть эффекта масштаба заключается в том, что при определенной технологии и организации производства долговременные средние издержки сокращаются по мере увеличения объема выпускаемой продукции, т.е. возникает экономия, обусловленная массовым производством. Согласно этой теории, многие страны обеспечены основными факторами производства в сходных пропорциях, и поэтому им будет выгодно торговать между собой при специализации в отраслях, которые характеризуются наличием эффекта массового производства. Специализация позволяет расширить объемы производства, снизить издержки, цену. Для того, чтобы эффект масштаба был реализован, необходим емкий рынок, т.е. мировой.
32. Теорія стадій життєвого циклу. В середине 60-х гг. XX века американский экономист Р. Вернон выдвинул теорию жизненного цикла продукта, в которой попытался объяснить развитие мировой торговли готовыми изделиями на основе этапов их жизни. Этап жизни – это период времени, в течение которого продукт обладает жизнеспособностью на рынке и обеспечивает достижение целей продавца.
Цикл жизни продукта охватывает 4 стадии:
1.      Внедрение. На этой стадии происходит разработка нового продукта в ответ на возникшую потребность внутри страны. Производство носит мелкосерийный характер, требует высокой квалификации рабочих и концентрируется в стране нововведения. Производитель занимает почти монопольное положение. Лишь небольшая часть продукта поступает на внешний рынок.
2.      Рост. Спрос на продукт растет, его производство расширяется и распространяется на др. развитые страны. Продукт становится стандартизованным. Увеличивается конкуренция, расширяется экспорт.
3.      Зрелость. Для этой стадии характерно крупносерийное производство, в конкурентной борьбе преобладает ценовой фактор. Страна нововведения уже не имеет конкурентных преимуществ. Начинается перемещение производства в развивающиеся страны, где дешевле рабочая сила.
4.      Упадок. В развитых странах сокращается производство, рынки сбыта концентрируются в развивающихся странах. Страна нововведения становится чистым импортером.
33. Теорія конкурентних переваг М. Портера. Одной из предпосылок этого подхода является следующее: "На международном рынке конкурируют фирмы, а не страны. Необходимо понять, как фирма создает и удерживает конкурентное преимущество, чтобы уяснить роль страны в этом процессе" *. Успех на внешнем рынке зависит от правильно выбранной конкурентной стратегии. Конкурентоспособность страны в международном обмене определяется взаимодействием и взаимосвязью четырех основных компонентов:
- факторных условий (конкретніе факторі производства, которіе нужні для успешной конкуренции в данной отрасли);
- условий спроса на товарі и услуги, т.е. каков спрос на внутр.рынке на продукцию и услуги, предолагаемые отраслью;
- стратегия фирм данной страны, их структура и соперничество, т.е. каковы условия в стране, определяющие то, как создаются и управляются фирмы, и каков характер конкуренции на внутр.рынке;
- характер родственных и поддерживающих отраслей, имеющихся в стране – наличие или отсутствие родственных или поддерживающих отраслей, конкурентоспособных на мировом рынке. В эту систему также включается случайные события и действия правительства, которые могут усиливать или ослаблять конкурентное преимущество страны.
34. Поняття світового ринку та його структура
Мировой рынок - система обмена товарами и услугами, возникшая на основе международного разделения труда и международных валютно-кредитных и финансовых отношений. Функционально мировой рынок является сферой и результатом приложения труда, капитала, природных и других ресурсов. Организационно этот рынок является совокупностью прямых взаимовыгодных договоров (между равноправными партнерами), направленных на удовлетворение потребностей в товарах и услугах, обеспечение необходимыми ресурсами и получения дохода.
Сущность мирового рынка и его структуру можно изобразить схематически:
Внешние контуры фигуры представляют собой мировой рынок.
Эволюция мирового рынка:
1 этап – формирование внутреннего рынка. На ранних стадиях товарного производства, которое базировалось на общественном разделении труда в странах Древней Греции, Египта, Китая и др. появляются примитивные формы внутреннего рынка. Внутренний рынок - форма хозяйственной организации, при которой все предназначенное для продажи, сбывается самим производителем внутри страны.Развитие обмена товаров приводит к появлению денег, посредников-купцов, которые оказывают услуги по реализации товара и менял, занимающих для них деньги.

2 этап – возникновение национальных рынков. Специализация внутренних рынков на рынки труда, капитала и др., часть из которых изначально была ориентирована на иностранных покупателей (например, на рынке труда - работорговля) привела к возникновению национальных рынков. Наиболее известными рынками «живого товара» были Афины (V век до нашей эры, средние века – Рим, Лион, Венеция и др.). Национальный рынок – это внутренний рынок, часть которого ориентирована на иностранного покупателя.

3 этап – зарождение международных рынков. С XVI до середины XVIII веков мануфактура, которая базировалась на разделении труда содействовала развитию производства товаров, расширению национальных рынков и созданию региональных, межгосударственных и международных. Международный рынок - это часть национальных рынков, которая непосредственно связана с зарубежными рынками.
4 этап – формирование и развитие мирового рынка. Великие географические открытия привели к изменениям в торговле, вывозу в новые земли готовых продуктов промышленности. Это дало толчок развитию производительных сил в Европе, где в первой половине XIX века крупная фабрично-заводская индустрия. Продукция уже не могла сбываться на внутреннем рынке, ей был необходим всемирный сбыт. Таким образом, в эпоху первоначального накопления капитала (конец XIX - начало XX в.) произошло перерастание международных рынков в единый мировой рынок. Мировой рынок – сфера устойчивых товарно-денежных отношений между странами, которые основаны на МРТ и прочих факторах производства.


Мировой рынок характеризуется следующими основными чертами:
- является категорией товарного производства, вышедшего в поисках сбыта своей продукции за национальные рамки;
- проявляется в межгосударственном перемещении товаров, находящихся под воздействием не только внутреннего, но и внешнего спроса и предложения;
- оптимизирует использование факторов производства, подсказывая производителю, в каких отраслях и регионах они могут быть применены наиболее эффективно;
- выполняет санирующую роль, выбраковывая из международного обмена товары и зачастую их производителей, которые не в состоянии обеспечить международный стандарт качества при конкурентных ценах.
Субъектами мирового рынка являются:
- государственные органы различных уровней (центральные, региональные, муниципальные),
- предприятия
- транснациональные корпорации
- международные организации
- физические лица.
Объектами мирового рынка являются товары и услуги, обращающиеся в международной торговле, факторы производства.
Можно выделить следующие сегменты мирового рынка: товаров и услуг, капитала, рабочей силы, ценных бумаг, валют
Инфраструктура мирового рынка представлена ​​международными экономическими, финансово-кредитными учреждениями и организациями как общемирового (ВТО, Международная торговая палата, Международный валютный фонд и т.п.), так и регионального значения (Европейский банк реконструкции и развития и т.д.).
35. Ознаки світового ринку
Мировой рынок (world market) — сфера устойчивых товарно-денежных отношений между странами, основанных на международном разделении труда, и других факторов производства.
Мировой рынок характеризуется следующими основными чертами:
• он является категорией товарного производства, вышедшего в поисках сбыта своей продукции за национальные рамки;
• он проявляется в межгосударственном перемещении товаров, находящихся под воздействием не только внутреннего, но и внешнего спроса и предложения;
• он оптимизирует использование факторов производства, подсказывая производителю, в каких отраслях и регионах они могут быть применены наиболее эффективно;
• он выполняет санирующую роль, выбраковывая из международного обмена товары и зачастую их производителей, которые не в состоянии обеспечить международный стандарт качества при конкурентных ценах.
Товар, находящийся на мировом рынке в фазе обмена, выполняет информационную функцию, сообщая усредненные параметры совокупного спроса и совокупного предложения, через которые каждый из участников может оценить и адаптировать параметры своего производства. Выступая сферой межгосударственного обмена товарами, мировой рынок оказывает обратное влияние на производство, показывая ему, что, сколько и для кого нужно производить. В этом смысле мировой рынок оказывается первичным по отношению к производителю и является центральной категорией теории международной экономики.
36. Сутність, значення міжнародної торгівлі
Традиционной и наиболее развитой формой международных экономических отношений является внешняя торговля, доля которой по некоторым оценкам специалистов составляет приблизительно 80%.
Международная торговля – это сфера международных товарно-денежных отношений, представляющая собой совокупность внешней торговли всех стран мира.
Применительно к одной стране обычно используется термин «внешняя торговля государства», применительно к торговле двух стран между собой – «межгосударственная, взаимная, двусторонняя торговля», применительно к торговле всех стран друг с другом – «международная или мировая торговля».
Под международной торговлей понимают не только торговлю товарами, но и услугами.
Различия товаров и услуг
Товары Услуги
Осязаемы Неосязаемы
Видимы Невидимы
Поддаются хранению Не поддаются хранению
Торговля товаром не всегда связана с производством Торговля услугами, как правило, связана с производством
Экспорт товара означает вывоз товара с таможенной территории за границу без обязательства об обратном ввозе Экспорт услуги означает оказание услуги нерезиденту, даже если он находится на таможенной территории страны
Международная торговля услугами, в отличие от торговли товарами, где велика роль торгового посредничества, основана на прямых контактах между производителями и потребителями.
Из-за того что услуги не подлежат хранению международная торговля услугами требует либо присутствия за рубежом их непосредственных производителей, либо присутствия иностранных потребителей в стране-производителе услуг. В то же время развитие телекоммуникаций значительно расширило возможности оказания многих видов услуг на расстоянии.
37. Поняття товару в міжнародній економіці. Поділ товарів на торгуємі і неторгуємі
Товар (commodity good) — предмет, удовлетворяющий какую-либо общественную потребность и произведенный для обмена, то есть обладающий ценностью, которая устанавливается в процессе его обмена на другие товары.
Правильное для национальной экономики предположение о том, что все товары продаются и покупаются на рынке, оказывается неверным для международной экономики. Способность произвести продукт еще не означает, что он станет товаром, то есть что его кто-то купит. Способность произвести товар для внутреннего рынка не означает, что он будет признан товаром на мировом рынке, то есть что его купят за рубежом. Товары могут не продаваться за рубежом либо по причине их неконкурентоспособности, что в принципе поправимо, либо по причине изначальной невозможности поставить их на внешний рынок, их принципиальной «неторгуемости». Поэтому с точки зрения международной мобильности все товары делятся на торгуемые и неторгуемые.Торгуемые товары (tradable goods) — товары, которые могут передвигаться между различными странами.Неторгуемые товары (nontradab-le goods) — товары, которые потребляются в той же стране, где и произведены, и не перемещаются между странами.
Главные различия между торгуемыми и неторгуемыми товарами заключаются в следующем:
Цены на торгуемые товары определяются соотношением спроса и предложения на мировом рынке и находятся под влиянием спроса и предложения на них и внутри страны, и за рубежом. Цены на неторгуемые товары определяются соотношением спроса и предложения на национальном рынке. Колебания цен на такие товары в других странах значения не имеют.
Поддержание баланса внутреннего спроса и предложения на торгуемые товары не так важно, как для неторгуе-мых товаров, поскольку недостаток внутреннего спроса может быть всегда компенсирован увеличением спроса из-за рубежа, а недостаток внутреннего предложения — увеличением поставок иностранных товаров. Для неторгуе-мых товаров поддержание внутреннего баланса спроса и предложения критически важно. При его нарушении возникают серьезные социально-экономические диспропорции.
Динамика и зачастую уровень внутренних цен на торгуемые товары следуют за динамикой и уровнем цен в других странах. Внутренние цены на неторгуемые товары могут существенно отличаться от цен других стран, а изменение может не приводить к изменению зарубежных цен на такие же товары.
Наиболее типичным примером не-торгуемых товаров являются услуги. Клиентура таких заведений, как парикмахерская, химчистка, прачечная, как правило, живет неподалеку, а приезжать из-за рубежа, чтобы почистить костюм, смысла не имеет. Услуги по аренде жилья — тоже обычно неторгуемый товар. Японец, живущий в Токио, городе с очень высокой арендной платой за жилье, практически никак не может использовать тот факт, что буквально в нескольких сотнях километров от него находится российский город Владивосток, где цены на жилье на порядок или даже на порядки ниже, ибо аренда жилья — товар неторгуемый. Врачи, учителя, адвокаты также обычно предоставляют услуги, которые с точки зрения мировой экономики являются неторгуемым товаром.
38. Показники міжнародної торгівлі
Международная торговля характеризуется следующими показателями:
1) Показатели объема международной торговли. Объем мировой торговли определяется в натуральных и стоимостных показателях. Стоимостные показатели преимущественно рассчитываются в национальной валюте и переводятся в доллары США для их сравнения:
- объем экспорта (Э);
- объем импорта (И);
Для стоимостной оценки экспорта большинство стран использует базу цен ФОБ (FOB - Free on Board ("свободный на борту судна")), по которому продавец обязан доставить товар в порт отгрузки и загрузить его на борт судна. Для оценки импорта зачастую используется база цен СИФ (CIF - Cost, Insurance and Freight ("стоимость, страхование и фрахт")), при этом продавец за свой счет фрахтует судно, грузит товар и страхует его от рисков.
При таких условиях стоимость мирового экспорта всегда меньше стоимости мирового импорта на размер расходов для перевозки и страхования.
- внешнеторговый оборот ВТо = Э+И
Физический объем мировой торговли оценивается в весовых единицах (тоннах, килограммах, фунтах) или в специфических единицах измерения (баррелях, бушелях, мешках).
2) Показатели структуры международной торговли:
- товарная структура - это показатели распределения экспорта и импорта по основным товарным позициям;
Например, экспорт Украины в 2010 г. 51,4 млрд. долл., в том числе: черные металлы –14,6 млрд. долл. (14,6/51,4*100=28,4%); продукты минерального происхождения 6,7 млрд. долл (6,7/51,4*100=13,0%), экспорт прочих товаров и услуг – 30,1 млрд. (30,1/51,4*100=58,7%).
- географическая структура - распределение товарного потока по странам, группам стран и регионам мира;
Например, экспорт Украины в страны СНГ в 2010 г. – 18,7 млрд.долл (18,7/51,4*100=36,4%), экспорт Украины в страны Европы – 13,8 млрд.долл. (13,8/51,4*100=26,8%).
3) Показатели динамики международной торговли:
- темпы роста экспорта, импорта и внешнеторгового оборота:

- темпы прироста экспорта, импорта и внешнеторгового оборота
Тпр=Тр-100%.
4) Показатели результативности международной торговли:
- внешнеторговое сальдо (ВТс) ВТс=Э-И
Э>И активное сальдо
Э<И пассивное сальдо (покрывается золотовалютными резервами)
- экспорт, импорт, внешнеторговый оборот на душу населения:
Эд=Э/Ч Ид=И/Ч Втод=(Э+И)/Ч
- экспортная, импортная и внешнеторговая квоты;
- индекс «условия торговли» - отношение индекса средних цен экспорта определенного товара, страны в целом, группы стран индексу средних цен импорта за определенный период времени.
Iут=IцэIциУсловия торговли отражают соотношение взаимного спроса и взаимного предложения на экспорт и импорт каждой страны.
Рост этого показателя (улучшение условий торговли) означает повышение благосостояния нации. В самом деле, если цены на экспортные товары данной страны на мировом рынке увеличиваются по сравнению с ценами на ту продукцию, которую она импортирует, это означает, что на единицу своего экспорта страна теперь может приобрести больше импортных товаров. Следовательно, страна получает больший выигрыш от внешней торговли. И наоборот: падение показателя «условий торговли» (ухудшение условий торговли) свидетельствует о снижении благосостояния нации.
Этот показатель является важным ориентиром для внешнеэкономической политики страны. Для расчетов условий торговли данной страны сравниваются индексы ее экспортных и импортных цен, публикуемые в сопоставлены для всех форме в ежемесячном издании МВФ "International Financial Statistics".
- мировой товарооборот
, где n – количество стран мира
39. Поняття та склад експорту й імпорту
Международная торговля состоит из двух встречных потоков товаров – экспорта и импорта и характеризуется торговым сальдо и торговым оборотом.
Экспорт – это продажа товара, предусматривающая его вывоз за границу.
Объем экспорта в таможенной статистике включает:
вывоз товаров, изготовленных в данной стране
вывоз отечественных товаров, особенно сырья и полуфабрикатов, для переработки за границу под таможенным контролем с последующим возвратом
реэкспорт – вывоз товаров, ранее ввезенных из-за границы, включая товары, которые проданы на международных аукционах, товарных биржах и др.
временный вывоз за границу отечественных товаров (на выставки, ярмарки и др.) с последующим их возвратом;
поставки в рамках ТНК.
Импорт – это покупка товара, предусматривающая его ввоз из-за границы.
В объем импорта входит:
ввоз из-за границы товаров для реализации на рынке;
реимпорт – обратный ввоз из-за границы отечественных товаров, ранее вывезенных туда;
импорт сырья, полуфабрикатов, деталей для переработки в данной стране и вывоз за границу;
временно завезенные товары (на международные ярмарки, аукционы, выставки);
импортные поставки продукции в рамках ТНК.
Экспорт и импорт товаров и услуг являются двумя важнейшими понятиями, характеризующими международное движение товаров, которые применяются для всестороннего анализа международной торговли и для практических целей.
40. Види міжнародної торгівлі
Для современной международной торговли характерно разнообразие ее видов, которые можно систематизировать по следующим признакам:
А) По специфике объекта:
- Торговля товарами: сырьевыми; топливным; продовольственными; полуфабрикатами; готовыми изделиями (производственного назначения; непроизводственного назначения).
- Торговля услугами: В соответствии с разъяснениями МВФ по платежному балансу к услугам относятся следующие их виды: транспортные услуги, туристические услуги, услуги связи, строительные услуги, страхование, финансовые услуги, компьютерные и информационные услуги, роялти и лицензионные платежи, другие деловые услуги.
Б) По специфике взаимодействия субъектов:
- Традиционная (простая) торговля - экспортные и импортные операции товаров и услуг, которые не обусловлены кооперационными связями и обязательствами относительно сбалансированного обмена товаров;
- Торговля кооперированной и специализированной продукцией, которая осуществляется на основе долгосрочных соглашений;
- Встречная (компенсационная) торговля - торговля, основанная на встречных обязательствах экспортеров по закупке у импортеров части или полностью экспортируемых товаров.
В). По специфике регулирования:
- Обычная торговля и соответствующий торговый режим возникают в условиях отсутствия торговых, торгово-экономических соглашений и договоренностей между странами. Кроме повышенной ставки таможенного обложения, в торговых отношениях по условиям обычной торговли применяются и более жесткие инструменты регулирования товарных потоков - количественные ограничения, административные формальности, обычная (нельготную) система налогообложения импортных товаров и т.д.;
- Торговля по режиму наибольшего благоприятствования предусматривает, что государства, которые договариваются, на взаимной основе предоставляют друг другу преимущества и льготы по ставкам пошлины и таможенных сборов, а также других правил и механизмов осуществления внешнеторговых операций. Режим наибольшего благоприятствования является одним из главных принципов деятельности стран, которые присоединились к ГАТТ-ВТО.
- Дискриминационная торговля возникает в результате применения в торгово-экономических отношениях жестких ограничительных мер (эмбарго, торговый бойкот, торговая блокада) или других инструментов, которые дискриминируют права торгового партнера;
- Преференциальная торговля предусматривает предоставление одним государством другому на взаимной основе или в одностороннем порядке льгот в торговом режиме. Особую группу образуют преференции, которые применяются в отношении развивающихся стран.
41. Сучасні тенденції розвитку міжнародної торгівлі
Особенности современного этапа развития международной торговли:
1) превышение темпов роста международной торговли над темпами роста мирового производства. По данным ВТО на каждые 10% роста мирового ВВП приходится 16% увеличения объемов мировой торговли. Это происходит за счет:
углубления МРТ
усиления роли ТНК в мировом хозяйстве
либерализации международной торговли под воздействием ВТО
ускорения процессов региональной торгово-экономической интеграции с формированием общих рынков, зон свободной торговли и т.д.
2) изменение структуры мирового товарооборота: рост доли готовой продукции обрабатывающих отраслей, снижение доли сырья.
3) увеличение доли взаимной торговли промышленно развитых стран (более 70% всего мирового товарооборота)
4) увеличение доли услуг в мировой торговле (транспортные, туристические, финансовые, консалтинговые).
42. Ціноутворення на світовому ринку товарів та послуг
Мировой рынок характеризуется множественностью применяемых цен, что объясняется действием различных коммерческих и торгово-политических факторов.
Множественность цен - это наличие ряда цен на один и тот же товар одинакового качества в одной и той же сфере обращения на одинаковой транспортной базе.
Различают цены:по обычным коммерческим сделкам с платежом в свободно конвертируемой и неконвертируемой валюте;
по клиринговым соглашениям;
по программам в рамках государственной помощи и др.
Из этого множества цен можно выделить особый вид — «мировые цены» — цены крупных экспортно-импортных операций, в наибольшей степени характеризующие состояние международной торговли конкретными товарами, а также цены, складывающиеся в важнейших центрах международной торговли.
Признаки мировых цен:регулярность (в отличие от цен сделок, носящих эпизодический характер);
коммерческий характером;
открытость торгово-политического режима;
свободная конвертируемость валюты платежа.
В современной международной торговле применяются два вида основных цен: расчетные и публикуемые. Расчетные цены — это цены, индивидуально определяемые фирмами-экспортерами на конкретные виды промышленных товаров в соответствии с различными методиками. Публикуемые цены — цены, сообщаемые в специальных и фирменных источниках информации. Они отражают уровень мировых цен и могут быть разделены на подвиды: справочные цены; биржевые котировки; цены аукционов; цены торгов; цены фактических сделок; цены предложения крупных фирм и др.
43. Графічна модель рівноваги попиту та пропозиції на міжнародному ринку товарів та послуг
Если исходить из предпосылки баланса спроса и предложения в рамках международной экономики, то графически экспорт и импорт, а также порядок ценообразования на мировом рынке можно представить следующим образом:
-5461072580575184040005-546101905
Рисунок 1 – Баланс спроса и предложения на мировом рынке
Данная модель позволяет сделать следующие выводы:
1) мировой рынок представляет собой сферу международного баланса спроса и предложения на товары, экспортируемые и импортируемые странами;
2) величина экспорта определяется размерами избыточного предложения товара, величина импорта – размерами избыточного спроса на товары;
3) факт наличия избыточного спроса и избыточного предложения устанавливается на основе сопоставления внутренних равновесных цен на одинаковые товары в различных странах;
4) цена по которой осуществляется международная торговля находится между минимальной и максимальной внутренними ценами равновесия, существующими в странах до начала торговли;
5) с одной стороны, изменение мировой цены ведет к изменению количества экспортируемых и импортируемых товаров на мировом рынке, с другой – изменение количества экспортируемых и импортируемых товаров приводит к изменению мировой цены.
44. Сучасна структура світового ринку товарів і послуг
Світовий ринок товарів і послуг — це сфера торгових відносин між різними країнами, що ґрунтується на основі розвитку міжнародного поділу праці.
Всесвітній ринок товарів і послуг сформувався на основі розвитку міжнародної торгівлі як форми економічних зв'язків між країнами, що спеціалізувалися на виробництві певних видів продукції.
А. Сміт прийшов до висновку, що кожна країна має спеціалізуватися на виробництві та експорті тієї продукції, у виготовленні якої вона має абсолютні переваги. Це означає, що ті товари, виробництво яких для неї обходиться дешевше ніж іншим країнам, вона повинна виробляти для задоволення потреб не тільки своєї країни, ай для продажу іншим країнам. Купувати, ввозити держава повинна ті товари, виробництво яких у її межах обходиться дорожче. І відбір тих товарів, на виробництві яких країна спеціалізується, здійснює не уряд, а ринковий механізм. Від зовнішньої торгівлі виграє кожна нація, оскільки вона має певну абсолютну перевагу у виробництві тих товарів, які реалізує на міжнародному ринку.
На міжнародному ринку продається найконкурентніша продукція, виготовлена з нижчими витратами і з кращими споживними властивостями.
На міжнародному ринку ведеться конкуренція за здобуття ринків інших держав. А ціни, що складаються на цьому ринку, відображають не усереднені національні затрати, а середні затрати виробництв, що реалізують товари на міжнародному ривку.
Основними центрами торгових зв'язків на міжнародному ринку є (рис. 4.5):
1. Міжнародні товарні біржі;
2. Міжнародні товарні аукціони;
3. Міжнародні ярмарки;
4. Торги;
5. Виставки
Міжнародна біржа — це масовий ринок товарів, купівля-продаж яких здійснюється за зразками або стандартами без наявності самих товарів на біржі. Тут можуть бути лише зразки. Отже, це торгове місце, де зустрічаються продавці й покупці, укладаються угоди, а товари постачаються до місця призначення згідно з угодою.
Характерною рисою товарних бірж є те, що вони перебувають під впливом великих ТНК. Тому ціни на них переважно диктуються монополіями. Міжнародні біржі є здебільшого акціонерними компаніями.
Міжнародні товарні аукціони — це спеціально організовані в певних місцях ринки, які діють періодично і на яких методом публічних торгів по черзі відбувається продаж раніше оглянутих товарів. (Товару на аукціоні може не бути, бо ним може бути завод, будівля, земельна ділянка тощо). Товар передається тому покупцеві, який запропонував найвищу суму.
Міжнародні торги і ярмарки — це ринки товарів і послуг, які організовуються періодично. На них зустрічаються продавці і покупці, продаються товари, укладаються угоди. Вони бувають регіональні, національні й міжнародні.
Виставка — публічна демонстрація досягнень у певній галузі економіки, науки, культури.
Держави часто фінансують організацію таких виставок. Вони розширюють економічні зв'язки, популяризують досягнення в певних галузях науки, техніки виробництва. На них укладаються угоди про реалізацію товарів, послуг і науково-технічне співробітництво. Вони популяризують досягнення і створюють престиж певним галузям.
У сучасних умовах на світовому ринку все більше торгують продукцією машинобудування, електронної промисловості, технологіями, послугами, патентами, ліцензіями.
Сучасний світовий ринок стає все більше регульованим. Його регулювання здійснюється СОТ, МВФ, МБРР, ТНК та регіональними спеціалізованими організаціями такими, як ОПЕК, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Асоціація держав Південно-Східної Азії та інші.
45 Особливості міжнародної торгівлі послугами. Послуги — товар специфічний. їх особливість як товару полягає в: невидимості; нерозривності процесу виробництва і реалізації; розриві у часі між фактом купівлі-продажу та фактом її споживання; як правило, неможливості накопичення, зберігання і транспортування; невідчутності на дотик; високому ступені індивідуалізації залежно від вимог споживача; територіальній розрізненості їх виробника та споживача; отриманні мультиплікаційного ефекту.
У зв´язку з цим, міжнародна торгівля послугами порівняно з торгівлею товарами має такі особливості: торгівля переважно здійснюється на прямих контактах між виробниками послуг і їх споживачами; її регулювання здійснюється не на кордоні, а всередині країни відповідними положеннями внутрішнього законодавства; велика залежність обсягу послуг і їх вартості від складності та наукомісткості товарів; значно більша захищеність державою виробництва і реалізації послуг, ніж сфери матеріального виробництва і торгівлі; послуги, що надходять в особисте споживання (туризм, освіта, культура тощо), не можуть бути задіяні у господарському обороті.
Специфічність послуг як товару та загальні особливості торгівлі послугами обумовлюють особливості торгівлі окремими послугами.
Угоди купівлі-продажу послуг туризму здійснюються на туристичному ринку. Причому угода може бути складена без прямого залучення продавця і покупця послуги туризму, а з допомогою телефонного дзвінка, телеграми, факсу тощо. Тобто туристичний ринок не обмежений специфічним місцем чи географічною зоною. На туристичному ринку зустрічається попит послуг туризму з боку туристів та пропозиція на послуги туризму з боку туристичної фірми.
Необхідними складовими пропозиції на ринку послуг туризму є: наявність виробників послуг — туристичних фірм, які працюють для задоволення потреб туристів і отримують прибуток; розвинута туристична індустрія — готелі та інші місця розміщення туристів, засоби транспорту, об´єкти громадського харчування, організації з екскурсійних послуг та турагентської діяльності тощо; туристичні ресурси — природні, історичні, соціально-культурні об´єкти а також інші об´єкти, що можуть зацікавити туристів. У таблиці 1.6.1 наведено фактори зростання привабливості для туристів окремих регіонів світу, опубліковані Комісією ЄС.
Міжнародна торгівля інжиніринговими послугами базується на контракті між замовником та зарубіжною інжиніринговою фірмою. Контракт містить низку специфічних зобов´язань та умов, серед яких: перелік зобов´язань та робіт з термінами їх виконання; строки і графіки виконання робіт; чисельність персоналу інжинірингової фірми для виконання роботи на місці та умови його проживання; особливі умови та ступінь відповідальності сторін за порушення зобов´язань; умови переведення частки робіт за контрактом на субпідряд; оплата навчання персоналу.
Купівля та продаж міжнародних транспортних послуг здійснюється на міжнародних транспортних ринках. Умови надання транспортних послуг та їх вартість визначає перевізник або визначаються на переговорах. Транспортні витрати охоплюють усі витрати на перевезення вантажу (товару) від продавця до покупця і містять вартість фрахту, страхування, завантаження та розвантаження, упакування та розпакування, інші супутні витрати. Відносини продавців і покупців з перевізником регламентуються укладеними між ними угодами, умови яких залежать насамперед від виду транспорту. Договір на перевезення вантажів морськими чартерними (трамповими) рейсами укладаються у вигляді чартеру, а на перевезення морськими лінійними рейсами — у вигляді коносамента. Договори на перевезення літаками, залізничним та автомобільним транспортом оформляються відповідними накладними на перевезення.
46 Зовнішня торгівля України: географічна і товарна структура.
Основні ознаки регіональної структури зовнішньої торгівлі України:
1. Україна проводить зовнішньоторговельні операції майже з 160 країнами.
2. Усі регіони України беруть участь у експорті-імпорті товарів, при цьому найбільша питома вага припадає на Дніпропетровську, Донецьку, Київську області.
3. Серед країн світу найголовнішими зовнішньоторговельними партнерами є Російська Федерація (РФ),ЄС, США. На них припадає приблизно 2/3 обсягу зовнішньої торгівлі України.
4. Україна посідає перше місце серед зовнішньоекономічних партнерів РФ, але стабільність взаємного співробітництва істотно звужується зростаючим від'ємним сальдо платіжного балансу України, зменшенням поставок енергоносіїв та інших товарів "критичного імпорту" Росії.
5. Співробітництво між ЄС та Україною здійснюється у рамках "Угоди про партнерство і співробітництво" (1992 р.). Позитивами розширення торгівлі з ЄС є ефект від скасування протекціоністських заходів щодо продукції сільського господарства, текстильної галузі, чорної металургії. Актуальним завданням торговельної політики є спрямування процесу експансії європейських компаній на український ринок на позитивний ефект, наприклад, у вигляді розповсюдження високих технологій.
6. Частка товарообігу України із США не перевищує 4% від загального. Україна перебуває на 68 місці серед приблизно 200 торговельних партнерів США. Розширення українського експорту до США наштовхується на нетарифну практику захисту цього ринку.
Основні ознаки товарної структури зовнішньої торгівлі України:
1) товарна структура зовнішньої торгівлі України охоплює понад 20 номенклатурних груп, серед яких домінують: недорогоцінні метали та вироби з них (45%), мінеральні продукти (10%), механічне обладнання, машини та механізми, електрообладнання та їх частини, пристрої для записування або відтворення зображення та звуку (9%), продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (8%);
2) в експорті до РФ з України домінують продовольчі, сировинні товари, текстиль, продукція машинобудування. Україна імпортує сільськогосподарську сировину, мінеральні продукти, продукцію хімічної промисловості, каучук, шкіряні вироби й сировину, целюлозо-паперові вироби, текстиль, метали, обладнання, транспорт;
3) в українському експорті до ЄС домінують сировина й продовольство: чорні та кольорові метали, добрива, бавовна та волокно, масло й жири, хімічна продукція. З ЄС Україна імпортує продовольчі товари, машини та обладнання;
4) у структурі експорту з України до США зростає частка чавуну і скорочується частка сталі; експортуються нафта і нафтопродукти, бітумні суміші, озокерит. Український імпорт із США характеризується домінуванням ядерних реакторів, котлів, обладнання, їхніх складових та продовольчих товарів.
Загальними обмеженнями розвитку географічної і товарної структур торговельної діяльності України є незавершеність структурних реформ на мікрорівні (відсутність потужних компаній у різних галузях економіки, здатних до ефективної міжнародної конкуренції). Перспективними напрямками торговельної діяльності України є розвиток наукомістких галузей, а саме: літакобудування, суднобудування, виробництва космічної техніки, машинобудування.
Світова економічна криза 2007-2010 рр. вплинула на динаміку географічної й товарної структури зовнішньої торгівлі України. Вітчизняні товаровиробники почали інтенсивніше опановувати ринки Близького Сходу, Китаю, Індії, Єгипту. В українському експорті зменшилася частка сировинних матеріалів, зросла частка машинно-технічної продукції, збільшилися відносні показники імпорту нафти і природного газу.
47. Типи зовнішньоторговельної політики держав
Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.
Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:
Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.
Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.
Виділяють декілька форм протекціонізму:
селективний — скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;
колективний — проводиться об´єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об´єднання;
прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.
Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.
Станом на липень 1997 р. Україна уклала угоди про вільну торгівлю з такими країнами:
а) ратифіковано обома сторонами — Білорусь, Росія;
б) ратифіковано Україною — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Туркменистан, Узбекистан;
в) не ратифіковано — Казахстан, Литва.
Країни, з якими Україна уклала торгово-економічні угоди з встановленням режиму найбільшого сприяння, або національного режиму:
а) ратифіковано обома сторонами — Австрія, Болгарія, Греція, Естонія, Єгипет, Індія, Китай, Туреччина;
б) ратифіковано Україною — Алжир, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Великобританія, В´єтнам, Гвінея, Німеччина, Данія, Ізраїль, Польща, Індонезія, Італія, Канада, Лівія, Нідерланди, Південна Корея, Словенія, Франція, Швейцарія, Югославія;
в) не ратифіковано — Білорусь, Угорщина, Грузія, Об´єднані Арабські Емірати, КНДР, Ліван, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Румунія, Словаччина, Туніс, Фінляндія, Хорватія, Чехія.
Крім того, укладені контингентні угоди з Киргизстаном, Туркменистаном, Росією, Узбекистаном, які передбачають, що режим вільної торгівлі не поширюється на певні групи товарів.
Незважаючи на це, порівняно з іншими країнами колишнього соціалістичного табору економіка України є найменш відкритою, що підтверджують дослідження.
У 1996 р. Центральноєвропейський університет проаналізував відкритість економік нових незалежних держав. Дані наведено у табл. 1.5.1. Відкритість економіки — це відношення сумарного обсягу експорту, імпорту і нефакторингових послуг до ВНП (%).
48 Класифікація методів регулювання зовнішньо торгівельної політики
А. В. Данильцев дає таку класифікацію інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами:
1) за характером та цілями застосування заходів регулювання:
—інструменти, які передбачають застосування заходів регулювання при перетині товаром митного кордону (прикордонні заходи);
—інструменти, які передбачають застосування заходів, які стосуються внутрішнього ринку в цілому, але не зачіпають умов доступу іноземних товарів на внутрішній ринок;
—інструменти, які використовуються для покращення умов доступу вітчизняних товарів на іноземні ринки. Зокрема це заходи у відповідь. Вони не мають на меті обмеження доступу на ринок, але є засобом тиску на партнерів, щоб ті скасували свої обмеження. Ці обмеження можуть набувати найрізноманітніших форм;
2) за характером інструментів, що використовуються:
—тарифні — мита та інші митно-тарифні заходи;
—нетарифні —  решта інструментів регулювання;
3) за характером впливу на умови конкуренції:
—інструменти, які обмежують іноземну конкуренцію на внутрішньому ринку;
—інструменти забезпечення добросовісної конкуренції;
—інструменти, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності власних (національних) товарів на закордонних ринках;
—інструменти, спрямовані на усунення обмеження конкуренції на закордонних ринках та полегшення доступу національних товарів на ці ринки;
4) залежно від особливостей застосування заходів регулювання:
—односторонні (автономні) заходи — застосовуються урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультації з торговими партнерами. Такі заходи вживаються здебільшого під час загострення політичних відносин;
—двосторонні заходи — застосовуються у рамках двосторонніх угод. Такі заходи попередньо узгоджуються країнами — торговими партнерами. Кожна з країн попереджає свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торговельні відносини, а лише сприяють їм;
—      багатосторонні заходи — застосовуються у рамках багатосторонніх угод (наприклад, ГАТТ/ВТО);
49. Тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Мито, його види та функції
Тарифные методы применяются для государственного регулирования импорта. Они являются главным инструментом торговой политики государств; базируются на таможенных тарифах.
Таможенный тариф - это систематизированный перечень товаров с указанием таможенных пошлин, которыми они облагаются во время пересечения таможенной границы государства.
Таможенные тарифы разрабатываются на основе товарных классификаторов. Сегодня наиболее распространенным классификатором товаров в торговле является Гармонизованная система описания и кодирования товаров (принятая в 1983 г.)
I. ТАМОЖЕННАЯ ПОШЛИНА - это обязательный денежный сбор, взимаемый таможенными органами при импорте или экспорте товаров.
Таможенная пошлина выполняет функции:
• защита национальных товаропроизводителей от иностранной конкуренции (протекционистская таможенная пошлина);
• является источником поступления средств в бюджет государства (фискальная таможенная пошлина).
Виды пошлин:
1. По способу взимания:
- адвалорные – начисляются в процентах к таможенной стоимости товара, например, 20 % от стоимости;
- специфические – ставка пошлины с единицы веса, объема, длины и т.д., например, 20 долл. США за тонну;
- комбинированные пошлины – смесь адвалорных и специфических, например,
2. По объекту обложения:
- импортные - накладываются на импортные товары с целью защиты внутреннего рынка от иностранной конкуренции;
- экспортные - накладываются на дефицитные экспортные товары с целью недопущения массового вывоза за рубеж, а также для пополнения бюджета. Используются крайне редко;
- транзитные - накладываются на товары, которые перевозятся транзитом через территорию страны.
3. По характеру:
- сезонные - для регулирования торговли продукцией сезонного характера;
- антидемпинговые - применяются, если на территорию страны товар ввозится по демпинговым ценам;
- компенсационные - накладываются на импорт тех товаров, во время производства которых прямо или косвенно использовались субсидии, если их импорт наносит ущерб национальным товаропроизводителям аналогичных товаров.
4. По типам ставок:
- постоянные - которые не изменяются в зависимости от обстоятельств;
- переменные - которые могут изменяться в установленных органами государственной власти случаях, например, с изменением уровня мировых цен.
5. По способу вычисления:
- номинальные - тарифные ставки, указанные в таможенном тарифе;
- эффективные - таможенной пошлины на конечные товары, установленные с учетом уровня таможенных пошлина на импортные узлы и детали этих товаров.
II ТАРИФНАЯ КВОТА - это разновидность переменных таможенных пошлин, ставки которых зависят от объема импорта товара. Если объем импорта больше определенного количества, то устанавливается повышенная ставка тарифа.
50. Характеристика кількісних інструментів регулювання зовнішньої торгівлі
I КОЛИЧЕСТВЕННЫЕ ОГРАНИЧЕНИЯ - это административная форма регулирования торгового оборота установлением количества и номенклатуры товаров, разрешенных для экспорта или импорта.
Количественные инструменты нетарифных ограничений:
1) Квотирование - это ограничение стоимости или количества, которые вводятся на импорт или экспорт определенных товаров на определенный период.
2) Лицензирование предусматривает выдачу импортеру или экспортеру уполномоченным государственным органом специального разрешения (лицензии) на вывоз или ввоз определенного товара на протяжении установленного срока.
3) "Добровольные" ограничения экспорта - это количественное ограничение экспорта, который базируется на обязательстве одного из партнеров добровольно ограничить или не увеличивать объем экспорта товара на определенный период в обусловленных соглашениями размерах.
51. Характеристика прихованих інструментів регулювання зовнішньої торгівлі
II СКРЫТЫЕ МЕТОДЫ – это методы скрытого протекционизма. К ним относятся:
1) государственные закупки - скрытый метод торговой политики, согласно которому от государственных органов и предприятий требуется покупать определенные товары лишь у национальных фирм, если даже они дороже импортных;
2) внутренние налоги и сборы - методы, направленные на повышение внутренней цены импортного товара, и снижения его конкурентоспособности на внутреннем рынке. Они могут быть прямыми (налог на добавленную стоимость, акцизный налог и т.п.) и косвенными (сбор для регистрации, на таможенное оформление и т.п.).;
3) технические барьеры - это введение таких национальных, административных, технических и других норм и правил, которые препятствуют ввозу товаров из-за границы. Например, требования о соблюдении национальных стандартов, специальная упаковка и маркирование и т.п.;
Рассмотренные выше методы предназначены большей частью для ограничения импорта.
52. Характеристика фінансових інструментів регулювання зовнішньої торгівлі
III ФИНАНСОВЫЕ МЕТОДЫ – используются для стимулирования.
1)субсидии - это денежные выплаты, направленные на поддержку национальных товаропроизводителей.
2)экспортное кредитование - это метод, который предусматривает финансовое стимулирование государственного развития экспорта национальными производителями.
3) демпинг - вывоз товаров по ценам, ниже, чем на внутреннем и мировом рынках, за счет государственных субсидий экспортерам или за счет заинтересованных фирм.
Важнейшее значение в регулировании торгово-экономических отношений стран мирового содружества имеет Генеральное соглашение о тарифах и торговле (ГАТТ, 1947 г.), которую в 1996 г. заменила Всемирная торговая организация (ВТО). Об этом более подробно будем рассматривать на ПЗ.
53. Сутність, суб’єкти та функції світового фінансового ринку
Интернационализация хозяйственной жизни содействовала формированию в середине 70-х годов ХХ столетия единого рынка заемных капиталов и созданию на его основе мирового финансового рынка.
Международный финансовый рынок – это система рыночных отношений, которая обеспечивает аккумуляцию и перераспределение капитала между кредиторами и заемщиками с помощью финансовых посредников на основе спроса и предложения на капитал.
Субъекты МФР:
- Кредиторыили первичныеинвесторы -физические и юридические лица, государственные, межгосударственные инадгосударственныеинституты, имеющиеизбыточныеликвидные активы;
- Заемщикии эмитенты- физические июридические лица, государственные, межгосударственные инадгосударственныеинституты, имеющиедефицитсредств;
- Специализированныефинансовые посредники- коммерческие банки, ин-инвестиционныекомпании, трастовые, пенсионные и инвестиционные фонды, ссудо-сберегательные ассоциациии т.д.;
-Хеджеры- страховщикирисков, связанных с валютно-кредитнымиоперациями и операциямис ценными бумагами;
- Органырегулирования и контроля.
Функции МФР:
1) Посредническая - организация разнообразных форм взаимодействия кредиторов и заемщиков в глобальном масштабе.
2) Перераспределительная - перевод через разветвленную инфраструктуру временно свободных финансовых ресурсов из тех секторов международной экономики, где они относительно избыточными и / или непродуктивными, в те секторы, где у них есть потребность.
3) Ценообразующая - определение на основе взаимодействия спроса и предложенияцены покупки / продажи различных финансовых активов и кредитных денег.
4) Регулирующая - уравнивание мировых инвестиций и мировых сбережений; - перераспределение иностранных инвестиций по странам и отраслям промышленности, во многом определяет структуру современной международной экономики ивзаимоотношения между отдельными частицами мирового хозяйства;
- Экспорт / импорт капиталов как инструмент регулирования платежного баланса стран и корректировки валютных курсов;
- Поддержка стабильности национальных, региональных и мировой валютных систем.
5) Информационная- Распространение с помощью ценовых сигналов и агрегированных индексов разнообразной информации, на основании которой экономические субъекты определяют свое поведение в краткосрочном и долгосрочном периодах.
54. Структура світового фінансового ринку
:

а учетном рынке основными инструментами являются казначейские и коммерческие векселя и другие виды краткосрочных обязательств.
На межбанковском рынке – привлечение и размещение межбанковских депозитов на короткие сроки (1, 3, 6 месяцев, 1 год).
Валютные рынки – обслуживают международный платежный оборот, связанный с оплатой денежных обязательств резидентов и нерезидентов разных стран
Таким образом, на денежном рынке заемный капитал выступает в форме денег, преимущественно депозитов. Займы на мировом денежном рынке – краткосрочные и предназначены для обслуживания в основном международной торговли.
Международный рынок капитала включает средне- и долгосрочные кредиты, а также акции и облигации. Он служит важнейшим источником инвестиционных ресурсов для правительств стран, корпораций и банков.
55. Світові фінансові центри
Мировые финансовые центры (англ. Internationalfinancialcentres) — центры сосредоточения банков и специализированных кредитно-финансовых институтов, осуществляющих международные валютные, кредитные и финансовые операции, сделки с ценными бумагами, золотом.
До Первой мировой войны господствующим финансовым центром был Лондон. Это было обусловлено высоким уровнем развития капитализма в Великобритании, её сильными и обширными торговыми связями с другими странами, относительной устойчивостью фунта стерлингов, развитой кредитной системой страны. После Первой мировой войны ведущий мировой финансовый центр переместился в США. С 60-х годов монопольное положение США как мирового финансового центра было ослаблено, так как возникли новые центры — в Западной Европе и Японии.
Современные мировые фин центры:
- в Азиатско-Тихоокеанской регионе: Токио, Гонконг, Сингапур, Сидней
- в Европейском регионе: Лондон, Париж, Цюрих, Франкфурт-на-Майне
- в Америке: Нью-Йорк, Бостон, Чикаго, Сан-Франциско.
Мировые финансовые потоки — межгосударственное движение денежных средств, обслуживающее международный товарный оборот и международное движение капитала. В мировом хозяйстве постоянно происходит перелив денежного капитала, формирующегося в процессе кругооборота капитала. Стержнем мировых финансовых потоков являются материальные процессы воспроизводства. На объём и направление этих потоков влияет ряд факторов: состояние экономики; взаимная либерализация торговли; структурная перестройка в экономике.
Мировые финансовые потоки обслуживают движение товаров, услуг и межстрановое перераспределение денежного капитала между конкурирующими субъектами мирового рынка. Кроме того, они подают сигналы о состоянии коньюктуры, которые служат ориентиром для принятия решений менеджерами.
Движение мировых финансовых потоков осуществляется по следующим основным каналам: 1) Валютно-кредитное и расчётное обслуживание купли-продажи товаров и услуг; 2)Зарубежные инвестиции в основной и оборотный капитал; 3) Операции с ценными бумагами и разными финансовыми инструментами; 4) Валютные операции; 5) Перераспределение части национального дохода через бюджет в форме помощи развивающимся странам и взносов государств в международные организации и др.
Мировые финансовые центры — действующий международный рыночный механизм, который служит средством управления мировыми финансовыми потоками. Мировые финансовые центры — Лондон, Нью-Йорк, Цюрих, Франкфурт-на-Майне, Люксембург, Сингапур и др. Мировые финансовые центры — центры сосредоточения банков и специализированных кредитно — финансовых институтов, осуществляющих международные валютные, кредитные и финансовые операции, сделки с ценными бумагами, золотом.
56. Сутність та причини міжнародного руху капіталу
Сущность МДК состоит в изъятии из обращения части национального капитала и включения его в производственный процесс или оборот в других странах.
МДК – это не физическое перемещение средств производства, а чисто финансовые операции по предоставлению займов, купле-продаже ценных бумаг, инвестированию и др.
Цели вывоза капитала:
1) получение прибыли
2) получение процента за предоставление капитала в денежной форме
3) обеспечение долгосрочных политических и экономических интересов владельцев капитала
Международная миграция капиталов может осуществляться в разных формах, которые выделяются по различным признакам.
Классификация МДК
1) по источникам происхождения МДК:
Государственный капитал (официальный капитал) – средства государственного бюджета или международных организаций, которые направляются за границу или принимаются из-за границы по решению правительства или межправительственных организаций. К ним относятся:
государственные займы
гранды (денежные средства, которые выделяются в порядке благотворительности для финансовой поддержки научных исследований и разработок)
экономическая помощь
По оказанию экономической помощи:
на первом месте стоит Япония
на втором США.
Так в 2008 году США предоставили помощь на общую сумму в 13 млрд. $.
Из них: 76% составляет экономическая 10 млрд. долл.
24% военная помощь.
65% помощи бесплатно
35% под льготные кредиты
По получению экономической помощи:
на первом месте Израиль
на втором Египет.
Помощь такого рода обычно преследует цели утверждения демократии, открытости рыночной экономики, национальной безопасности стран, предлагающих помощь, и др.
негосударственный (частный капитал) – средства частных фирм или организаций, которые направляются за границу или получаются из-за границы по решению их руководящих органов
инвестиции
товарные кредиты (в товарной форме под реализацию)
межбанковское кредитование
2) по характеру использования капитала:
ссудное МДК - средства, которые предоставляются с целью получения % (в основном это официальный капитал в форме госзаймов)
предпринимательское МДК - это средства, которые вкладываются в производство с целью получения дохода. Это как правило частный (негосударственный капитал)
По целям инвестирования капитала выделяют:
прямые
портфельные инвестиции.
Под прямыми инвестициями понимают предпринимательский капитал за рубежом, который обеспечивает контроль над предприятиями, в которые он вложен.
Портфельные инвестиции – вложения в ценные бумаги предприятий в размерах, которые не обеспечивают права собственности или контроля над ними с целью получения дохода.
Как видно из таблицы в каждой из групп капитала выделяют две подгруппы, которые условно можно считать его экспортом (активы, инвестиции за рубеж) и импортом (пассивы и инвестиции внутри своей страны).
57. Основні форми та показники руху капіталу.
Конкретні форми міжнародного переміщення капіталу розрізняються за такими ознаками:
§ джерелами походження капіталу;
§ характером використання капіталу;
§ строками вкладання капіталу;
§ метою вкладання капіталу [41, с. 125].
За джерелами походження капітал поділяється на офіційний і приватний.
Офіційний капітал - це кошти державного бюджету або міжнародних організацій (МВФ, Всесвітній банк та ін.), котрі переміщуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій, її джерелом є гроші платників податків.
Приватний капітал - це кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які надаються у вигляді інвестицій, торговельних
За характером використання капітал поділяється на підприємницький капітал та позичковий капітал.
Підприємницький капітал - це кошти, які прямо або опосередковано вкладаються у виробництво для отримання прибутку. Це головний приватний капітал.
Позичковий капітал - це кошти, шо надаються з метою отримання відсотка. В міжнародних масштабах позичковим капіталом виступає в основному офіційний капітал.
За строком вкладання капітал поділяється на короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий.
Короткостроковий капітал: вкладання капіталу строком менше року. Головним чином у формі торговельних кредитів.
Середньо- та довгостроковий капітал - вкладання капіталу строком понад один рік. Усі вкладання підприємницького капіталу здійснюються переважно у формі прямих інвестицій, а також у вигляді державних кредитів.
За метою вкладання капітал поділяється на прямі та портфельні інвестиції.
Прямі інвестиції - вкладання капіталу з метою придбання контролю над об'єктом розміщення капіталу. Це в основному вивезення приватного підприємницького капіталу.
Портфельні інвестиції - вкладання капіталу в іноземні цінні папери без права контролю над об'єктом інвестування. Це також в основному вивезення приватного підприємницького капіталу.
З практичної точки зору найважливішим є функціональний поділ капіталу на прямі та портфельні інвестиції. Основну роль у міжнародному русі капіталу, відіграють міжнародні займи та банківські депозити.
Форми міжнародного руху капіталу визначаються в інвестиційному та банківському законодавстві кожної окремої країни.
Участие страны в процессах МРК отображается системой показателей, которые подразделяются на четыре группы:
1) группа абсолютных показателей:
- Объем экспорта и объем импорта капитала;
- Чистый экспорт капитала, рассчитанный как разница между экспортом и импортом;
- доля предприятий в стране, образованных с участием иностранногокапитала;
- Величина внешней задолженности;
2) группа относительных показателей:
- доля экспорта / импорта капитала в ВВП страны;
- доля иностранного капитала во внутренних потребностях в капиталовложениях;
- Объем привлеченных иностранных инвестиций на душу населения;
3) группа структурные показатели, отражающие МДК через соотношение его основных форм в соответствии с критериями классификации;
4) группа динамических показателей, которую образуют базисные и цепные темпы роста и прироста абсолютных, относительных и структурныхпоказателей МДК за определенный промежуток времени.
Окреме місце в цій системі посідає показник "міжнародна інвестиційна позиція країни (МІП)", що надається у мільйонах доларів США і включає всі операції з МРК. Основні компоненти МІП групуються за вимогами та зобов'язаннями країни і містять інформацію про обсяги прямих, портфельних та інших інвестицій, а також обсяги резервних активів країни, скоригованих з урахуванням динаміки курсової різниці та переоцінки активів на протязі року. Кумулятивним підсумком вона відображає співвідношення активів, якими володіє країна за кордоном, та активами, якими володіють іноземці в країні.
МРК здійснюється переважно через акумулятивно-розподільний механізм міжнародного фінансового ринку (до 70% операцій). Інша частка операцій відбувається позаринковим обігом шляхом прямого внутрішньофірмового перерозподілу вільних фінансових ресурсів між філіями та дочірніми компаніями у різних країнах світу, або по каналах міжнародної гуманітарної допомоги.
59. Характерні риси сучасного етапу міжнародного руху капіталу.
На основании анализа показателей МДК можно выделить следующие тенденции, характерные для мирового финансового рынка:
- превышение темпов роста и масштабымеждународных финансово-кредитных операций по сравнению с международной торговлей (на сегодня поитогам годапочти в 40раз превышают масштабымировой торговли)
- появляются новыесегменты иинструменты мировогофинансового рынка(сегментхеджирования иуправления рисками, деривативы)
1) одновременное формирование во многих странах как избытка капитала, так и потребности в привлечении дополнительных капиталов (большинство стран одновременно выступают и экспортерами и импортерами капитала).
В зависимости от состояния баланса ввоза-вывоза капитала можно выделить группы стран:
- которые преимущественно вывозят (нетто-инвесторы) - Япония, Франция, Германия
- которые принимают инвестиции – Ирландия, Португалия, Италия, Великобритания, Турция, США;
- страны в которых отток примерно равен притоку инвестиций – остальные страны Западной Европы, Канада и др.
2) рост количества стран-членов иностранного инвестирования. (Традиционные – США, Япония, Франция, Германия, Великобритания и новые страны-инвесторы – Южная Корея, Тайвань, Китай и др.)
3) изменение характера, форм и направлений МДК (выросла роль государства в МДК, рост портфельных инвестиций);
4) опережающий рост инвестиций в сферу услуг (с 25% до 50%)
5) неравномерное размещение иностранных инвестиций (64% - Западная Европа, 6% - Восточная Европа)
6) активизация миграции капитала между развивающимися странами (между НИС, ОПЕК и другими развивающимися странами)
60. Спрос на капитал как финансовый актив существует в форме мировых инвестиций.
Согласно Закона Украины об «Инвестиционной деятельности» инвестиции - это все виды ресурсов (ценностей), вкладываемых в объекты предпринимательской и других видов деятельности в целях получения прибыли (дохода) и (или) получения положительного эффекта (социального, экономического и др.).
Международные инвестиции – это вложения средств в иностранные ценные бумаги, эмитентов из других стран, номинированные в иностранной валюте, а также в финансовые инструменты, приобретаемые за иностранную валюту.
Міграція підприємницького капіталу обов'язково має характеризуватися такими ознаками:
1) безпосередня організація та участь у виробничому процесі за кордоном;
2) довгостроковий характер вкладення грошових, фінансових та / або матеріальних активів;
3) перерозподіл власності між резидентами та нерезидентами конкретної країни;
4) цільова функція - повний контроль над об'єктом інвестування, отримання підприємницького прибутку та дивідендів.
1. За об'єктами вкладення виділяють реальні та фінансові інвестиції. Реальні інвестиції - це вкладення коштів у реальні активи як матеріальні (виробничі основні та оборотні фонди, будівлі, споруди, обладнання, товарно-матеріальні цінності тощо), так і нематеріальні (патенти, ліцензії, "ноу-хау", технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та ін. документація тощо). Фінансові інвестиції - вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), наприклад, фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вкладення, депозити, паї тощо.
2. За способом участі в інвестиційному процесі виділяють прямі та непрямі інвестиції. Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладенні коштів. Пряме інвестування здійснюють підготовлені інвестори, які мають достатньо інформації про об'єкт інвестування і знають механізм інвестування. Прямі інвестиції, як правило, здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії. Непрямі інвестиції - це інвестування, опосередковане третіми особами (інвестиційними або фінансовими посередниками). Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об'єктів інвестування та подальшого управління ними. У цьому випадку вони купують цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або інвестиційних компаній), а останні розміщують зібрані таким чином інвестиційні кошти на власний розсуд у найбільш ефективні об'єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють серед своїх клієнтів.
3. Залежно від форми власності інвесторів розрізняють іноземні та спільні інвестиції. Іноземні інвестиції - вкладення, що здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами, наднаціональними міжнародними інвестиційними інститутами. Спільні інвестиції - вкладення, що здійснюються суб'єктами цієї країни та іноземних держав, а також інвестиції підприємств за участю іноземних інвесторів.
В процессах глобализации мировой экономики международные потоки инвестиционного капитала играют более значительную роль в сравнении с международной торговлей товарами и услугами. Уже не требует доказательств, что устойчивое экономическое развитие стран невозможно без эффективного участия в мирохозяйственных процессах, в том числе без активного использования преимуществ от привлечения прямых иностранных инвестиций. Международному движению капиталов способствует то, что в конце ХХ в. широкое распространение получили унифицированные нормы государственного регулирования инвестиционных процессов. Они действуют в соответствии с международными двусторонними и многосторонними договорами, а последние - под эгидой международных экономических организаций, например Всемирной торговой организации (ВТО). Однако говорить о формировании на мировом рынке глобального инвестиционного права, действующего по одинаковым правовым принципам и нормам, было бы пока преувеличением.
61. В современных условиях успех и перспективы экономического развития как промышленно развитых, так и развивающихся стран и стран с переходной экономикой все в большей мере определяются степенью их активного участия в международном движении капитала. Привлекая иностранные инвестиции, государство сталкивается с рядом проблем, связанных с тем, как осуществлять привлечение иностранного инвестора, в каких отраслях целесообразно их использование, а в каких деятельность иностранного капитала следует ограничить, а также в каких формах привлечение иностранного капитала более выгодно принимающей экономике. Решение указанных проблем требует выработки и реализации эффективной политики государства в области регулирования иностранных инвестиций.
В отношении прямых иностранных инвестиций государство оставляет за собой право принимать любые ограничения по защите национальных интересов. Вывоз капитала за границу регулируется меньше, чем приток капитала в страну.
Государство использует следующие методы, связанные с регулированием:
Метод финансового воздействия – ускоренная амортизация, налоговые льготы, предоставление субсидий, займов, страхование и гарантирование кредитов.
Не финансовые методы – предоставление земельных участков, обеспечение необходимой инфраструктуры и оказание технической помощи.
АТЭС разработала добровольный кодекс прямых иностранных инвестиций, который включает в себя определённые принципы инвестирования:
- Не дискриминационный подход к странам-донорам.
- Национальный режим для иностранных инвесторов.
- Сочетание инвестиционных стимулов с обеспечением требований о здравоохранении, безопасности и охраны окружающей среды.
- Минимизация регулирующих инвестиции требований ограничивающих рост торговли и капиталовложений.
- Устранение барьеров при вывозе капитала.
- Избегание двойного налогообложения.
- Соблюдение иностранным инвестором национального законодательства.
- Разрешение споров путём консультаций и переговоров, либо через арбитраж.
62 Официальное определение прямых иностранных инвестиций (ПИИ) было дано МВФ в 1993 г.: «под ПИИ понимается инвестирование средств, совершенное с целью получать долговременный доход от предприятий, расположенных за пределами экономики инвестора. Кроме того, целью инвесторов ПИИ также является приобретение права голоса в управлении предприятием».
Прямые иностранные инвестиции (ПИИ) занимают особое место среди форм международного движения капитала. Это обусловлено двумя основными факторами:
■ прямые иностранные инвестиции – это реальные инвестиции, которые, в отличие от портфельных, не является чисто финансовыми актами. Они осуществляются в предприятия, землю и другие капитальные товары;
■ прямые иностранные инвестиции, в отличие от портфельных, обычно обеспечивают управленческий контроль над объектом, в который инвестирован капитал.
До возникновения транснациональных корпораций  все частные иностранные инвестиции были в основном «портфельными». С появлением ТНК часть международного движения капитала принимает формы ПЗИ.
Характерные отличия прямых и портфельных инвестиций

По международным нормам для контроля над объектом инвестирования достаточно доли иностранного капитала в уставном фонде предприятия в размере 25% (по американской статистике – 10%, австралийской и канадской – 50%). Следовательно, условной границей между портфельным и прямым инвестированием можно считать 25% (хотя чаще всего принимают 10%)
Способы инвестиционного проникновения на зарубежный рынок в форме ПЗИ:
Создание зарубежных филиалов и дочерних компаний
Покупка крупных пакетов акций, достаточных для контроля над иностранным предприятием
Международные слияния и поглощения
Центр ООН по ТНК выделяет 4 наиболее типичных в мире случая прямых капиталовложений:
ввоз некоторых товаров и услуг в зарубежную страну невозможен или затруднен;
производство оказывается более дешевым и эффективным способом обслуживания этого зарубежного рынка;
дешевые ресурсы в принимающей стране;
важность послепродажного обслуживания, требующего постоянного присутствия производителя на рынке.
Чтобы подчеркнуть значимость ПИИ в мировой экономической системе, приведем следующие факты:
- Иностранные филиалы примерно 64 000 ТНК создают 53 миллиона рабочих мест.
- ПИИ является крупнейшим источником внешнего финансирования развивающихся стран.
- Доля ПИИ, направленных в развивающиеся страны, составила около трети их ВВП, для сравнения, в 1980 г. она составляла 10%.
- Одна треть мировой торговли – это торговля, осуществляемая внутри фирм (между филиалами и головными компаниями).
63. Для країни базування привабливість ПІІ зумовлена тим, що:
- імпорт прямих інвестицій призводить до збільшення виробничих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню передової технології й управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;
- з'являються не тільки нові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже існуючі ресурси;
- прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;
- стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);
- підвищуються попит та ціни на місцеві фактори виробництва;
- збільшуються надходження в бюджет у вигляді податків на діяльність міжнародних підприємств;
- при залученні інвестицій з'являється можливість використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок тощо.
Для країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій є важливим у контексті структурних реформ і економічного зростання.
Негативні наслідки прямого іноземного інвестування:
- імпортовані ресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковій перспективі відтік коштів через репатріацію прибутку, як правило, перевищує величину первинних капіталовкладень;
- цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів;
- іноземні інвестори можуть укладати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше - монополією), яка не зацікавлена "збивати ціни". Вони також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;
- суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях, тому результатом їх функціонування дуже часто є трансформація галузевої структури приймаючої країни в сировинно-периферійну;
- нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціями може посилити соціальне розшарування, маргиналізацію країни та її громадян.
64 Модель оценки экономических эффектов прямых зарубежных инвестиций:

Допущения модели:
1) главной и единственной причиной МДК является различная прибыльность его вложения в странах
2) в мире существует только две страны: страна 1, которая имеет в своем распоряжении относительно излишний капитал в размере О1К и относительно мало привлекательные внутренние инвестиционные возможности; страна 2, которая имеет недостаточный капитал в размере КО2 и большие возможности для прибыльного его вложения;
3) кривые предельной продуктивности капитала S1 S2 показывают рост стоимостного объема производства в зависимости от объемов вложения капитала в странах 1 и 2.
Выгоды страны-экспортера капитала (страна 1):
Показатель Страна I Страна II
До миграции капитала
Объем капитала О1К КО2
Доходность к-ла, % О1А1 О2А2
ВНП a+b+c+d+e+f i+j+k
в т.ч. – доход собственников капитала a+f k+j
- доход прочих факторов производства b+c+d+e i
После миграции капитала
Объем капитала О1E EO2
Доходность к-ла, % O1B O2B
ВНП (a+b+c+d) и (e+f+h)
(i +j+k+g) и (e+f+h)

в т.ч. – доход собственников капитала a+b+d+e+f+h k
- доход прочих факторов производства с i+j+g
Чистый выигрыш ВНП h g
65. Міжнародна корпорація - форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу. Домінують такі види міжнародних корпорацій. Транснаціональна корпорація (ТНК) - корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах. Багатонаціональна корпорація (БНК) - її головна компанія належить капіталу двох і більше країн, а філії також знаходяться в різних країнах. У сучасних умовах більше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування й отримання прибутку.
Основні риси ТНК: інтернаціональний характер функціонування і застосування капіталу; величезний матеріальний і фінансовий потенціал; можливість здійснювати значні витрати на НДДКР; є багатоно-менклатурними фірмами, діяльність яких дуже диверсифікована; їм притаманна висока незалежність руху власного капіталу порівняно з процесами, що відбуваються в національних межах.
Критеріями, за якими визначають міжнародний статус компанії, є питома вага продажів за межами країни базування, обсяги закордонних активів та їхня частка в загальних активах. Однак в економічній літературі всі великі компанії, що володіють значними потужностями, здійснюють прямі капіталовкладення і стратегічні інтереси за кордоном, називають ТНК.
Переваги ТНК:
- доступ до додаткових джерел засобів виробництва;
- уникнення митних бар'єрів;
- долання обмеженості внутрішнього ринку країни базування;
- використання відмінності в економічному становищі країн за рахунок швидких господарських маневрів із зосередженням виробництва в країнах з дешевою сировиною і низькою оплатою праці;
- одержання більш високого прибутку в країнах з низьким рівнем оподаткування;
- оптимізація виробничих і збутових програм у специфічних умовах національних ринків;
- маніпулювання балансами закордонних філій з підпорядкуванням політики доходів і витрат інтересам центральної штаб-квартири.
Сучасні тенденції у розвитку ТНК:
- втрата панування американських ТНК та посилення позицій японських і західноєвропейських ТНК;
- посилення взаємозалежності, економічних зв'язків та інтересів розвинутих країн;
- посилення позицій нових індустріальних країн та їх ТНК, що загострює конкурентну боротьбу у транснаціональному бізнесі.
66 З точки зору їх організаційних структур ТНК являють собою господарські об'єднання, що складаються з головної (батьківської, материнської) компанії і іноземних філій. Оптимальна структура управління транснаціональною корпорацією повинна забезпечувати безперебійне керівництво материнської компанії своїми закордонними філіями і в той же час давати можливість менеджерам зарубіжних філій самостійно приймати рішення щодо задоволення попиту споживачів з урахуванням специфіки місцевого ринку та у відповідності до законодавства приймаючої країни. Головний материнська компанія - адміністративний центр усієї системи підприємств ТНК. У її функції зазвичай входить прийняття рішень про злиття з іншими компаніями, придбанні нових фірм і ліквідації неефективних підрозділів; формування довгострокової виробничої, інвестиційної та фінансової політики філій і корпорації в цілому; контроль над фінансами і НДДКР зарубіжних філій. У літературі вказуються наступні основні організаційні форми зарубіжних філій:
- Дочірня компанія (subsidiary) - що входить в систему ТНК підприємство в приймаючій країні, у якому головна компанія має право вирішального голосу в силу володіння більш половиною акцій з правом вирішального голосу і призначає керівників цього підприємства; - Асоційована компанія (у Великобританії - associate, в США - affiliate), що входить в систему ТНК підприємство в приймаючій країні, у якому головна компанія володіє не менше 10%, але і не більше 50% акцій (головна компанія не контролює, але бере участь у контролі над цим підприємством);
- Відділення (branch) - вид закордонної філії, яким головна компанія володіє повністю або він є частиною спільного підприємства ТНК; відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном; партнерства, в тому числі з місцевими підприємцями; рухомого майна (кораблі, літаки, газо - або нафтовидобувні платформи), що належить головній компанії і функціонуючого за кордоном не менше одного року. Організаційні структури ТНК залежать від асортименту товарів і послуг, з якими вони виходять на світовий ринок. Організаційні структури ТНК, що базуються на зв'язках головної компанії зі своїми зарубіжними філіями, забезпечують більш оперативне налагодження виробництва і збуту у приймаючих країнах у порівнянні з фірмами, сосредоточившими свою активність тільки на ринку однієї країни (можуть швидко та економічно забезпечувати свої підприємства капіталом, технологіями та компонентами з дослідницьких центрів і виробничих філій, розташованих в інших країнах) . З точки зору соціально-економічної організації найбільші ТНК склалися на основі контролю лідируючого банку через механізм фіктивного холдингу, шляхом створення холдингової структури з головною компанією, а також через перехресне володіння акціями. Так, більшість великих американських ТНК являють собою групи підприємств холдингового типу. Існуючі в США ТНК-холдинги можна умовно розділити на дві групи: до першої входять структури з домінуванням банків (наприклад, «Чейз», «Морган» тощо), при цьому контроль над підприємствами здійснюється з боку банків, в другій групі домінують промислові підприємства («Дженерал моторс»), але фінансові структури в них також є вельми сильними. Отже, до дійсного часу склалися деякі типові організаційні структури сучасних ТНК, що включають дочірні компанії, асоційовані компанії, закордонні відділення. У більшості випадків структури ТНК будуються або за регіональному (страновому) принципом(Нестле), або за товарним (продуктному) принципом(Дженерал электрик). Останнім часом позначилися явні тенденції до підвищення ролі міжнародних (транскордонних) злиттів і поглинань в діяльності ТНК і створення таких організаційних форм, як стратегічні міжнародні альянси. За своєю соціально-економічної організації більшість ТНК, насамперед американських, представляють собою групи підприємств холдингового типу. Система мережевої організації сучасних ТНК дозволяє тримати корпоративну мережу відкритою для приєднання нових елементів через механізми міжнародних стратегічних альянсів (ТСА).
67. Портфельні іноземні інвестиції (ПрІІ) - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не надає інвесторові реального контролю над об'єктом інвестування, і метою якого є виключно отримання доходу у формі дивідендів, відсотків чи спекулятивної курсової різниці.
Головна мета інвестора при портфельному інвестуванні - знайти в міжнародній економіці варіант розміщення капіталу, який дозволить йому максимізувати прибуток при оптимальному співвідношенні "доходність - ризик - ліквідність".
Порівняльні переваги ПрІІ над прямими:
- більш висока ліквідність - спроможність досить швидко та без значних фінансових втрат перетворитися в готівкові гроші;
- порівняно легка керованість (мобільність), зумовлена як швидкістю їх реалізаційної спроможності, так і простотою процедури купівлі-продажу.
Порівняльні недоліки:
- високий рівень ризику, який поширюється не лише на доход, а й на весь інвестований капітал.
- більш низький рівень доходності (як правило, дивіденд, навіть по самих прибуткових простих акціях, в розрахунку на 1 грошову одиницю вкладеного капіталу складає лише 40-50% рентабельності прямих інвестицій у реально працюючі компанії);
- відсутність у більшості випадків можливості впливати на рівень доходності цінних паперів та їх ринкову вартість;
- створюють додаткову зовнішню заборгованість країни та її резидентів.
Аналіз структури ПрІІ здійснюється за критеріями:
- за напрямком руху (експорт, імпорт);
- територіально-географічним;
- за суб'єктом інвестування (підприємства, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, інституціональні інвестори, приватні особи, державні фінансові установи, міжнародні фінансові організації);
- за інструментами інвестування (цінні папери, що дають право на участь в капіталі (акції), боргові цінні папери, вторинні цінні папери);
- за терміном (короткострокові - до 2-х років, середньострокові - до 10 років, довгострокові - понад 10 років) тощо.
Головними портфельними інвесторами на і посередниками світового фінансового ринку є універсальні та спеціалізовані транснаціональні банки та інституціональні інвестори, операції яких як з боку попиту, так і пропозиції визначають ринкові ціни фінансових інструментів.
Інституціональні інвестори (ІнІн) - це юридичні особи, головною функцією яких є здійснення фінансових операцій:
- інвестиційні компанії - юридичні особи, що діють на ринку цінних паперів за власний рахунок і спеціалізуються на: а) андеррайтингу (випуск та гарантоване розміщення цінних паперів приватних компаній); б) купівлі - продажу цінних паперів дилерами; в) вкладанні власних коштів у цінні папери;
- інвестиційні фонди - юридичні особи, що здійснюють випуск власних акцій з метою мобілізації грошових коштів інвесторів та їх вкладення від імені фонду в цінні папери та депозити;
- трастові і пенсійні фонди;
- страхові компанії;
- позичково-ощадні асоціації тощо. Джерела основного доходу Інін:
- дивіденди та відсотки по цінним паперам, що перебувають в їх власності;
- отримання різниці цін купівлі - продажу цінних паперів;
- надання платних послуг клієнтам.
68. Международный кредит (МК) — это форма движения ссудного капитала в сфере международных экономических отношений, где кредиторами и заемщиками выступают субъекты разных стран.Его основная цель - получить максимальный доход в виде процента.
Принципы МК:
1) Срочность — кредиты предоставляются на определенный срок.
2) Возвратность — возвращение денег владельцу.
3) Платность — плата за пользование кредитом.
4) Обеспеченность — гарантии получателя кредита (Виды гарантий:материальные (недвижимость и материальные ценности);правительственные.)
5) Целевой характер. МК, как правило, предоставляется под решение конкретных технико-экономически обоснованных задач.
Субъектами МК могут быть государство; группы государств; фирмы (обособленные хозяйственные единицы, зарегистрированные в странах местонахождения); банки; страховые компании; транснациональные компании; международные организации (экономические, валютно-финансовые); государственные учреждения (министерства, ведомства).
Функции МК:
-обеспечение перераспределения между странами финансовых и материальных ресурсов, что способствует их эффективному использованию;
-накоплениефин. ресурсов в пределах всего мирового хозяйства за счет использования временно свободных денежных средств одних стран для финансирования капиталовложений в других странах;
-ускорение реализации товаров в мировом масштабе.
69 Основные формы МК:
I. По целевому назначению:
А)Связанный МК— это МК, имеющий строго целевой характер, что закрепляется в кредитном договоре, контракте или соглашении.
Виды связанных кредитов:
- коммерческий кредит — МК, который предоставляется на закупку товаров или оплату услуг;
- инвестиционный — МК, который выделяется для строительства конкретных хозяйственных объектов;
Б) Финансовый МК — капитал, не имеющий строгого целевого назначения и использующийся по усмотрению заемщика на любые цели;
В)Эмиссия ценных бумаг — любая разновидность МК, когда банки выступают в качестве посредников между заемщиками и непосредственными кредиторами — инвесторами, помещающими свои денежные средства в ценные бумаги.
II. По формам предоставления:
- Товарный МК — кредит, который предоставляется в виде товаров;
- Валютный МК— кредит, который предоставляется в СКВ и валютных ценностях.
III. По субъектам предоставления:
- Частный МК — кредит, который предоставляется частными фирмами и банками;
- Правительственный МК— кредит, который предоставляется правительственными кредитными учреждениями;
- Смешанный МК — кредит, который состоит из частных и государственных средств;
- Кредит международных учреждений — кредит, который предоставляется международными организациями (МВФ — Международный валютный фонд, МБРР — Международный банк реконструкции и развития, ЕБРР — Европейский банк реконструкции и развития).
IV. По характеру обеспечения:
- Обеспеченный МК — капитал, который предоставляется в залог под товарно-материальные ценности и коммерческие документы;
- Бланковый капитал — капитал, который предоставлен без гарантий залога и коммерческих документов.
VПо срокам кредитования:
- Сверхкраткосрочный кредит — предоставляется на срок до одного месяца, на несколько недель, на неделю, на сутки, на день, на ноч;
- Краткосрочные кредиты — предоставляются на срок до одного года, до 16 месяцев;
- Среднесрочные кредиты — предоставляются на срок до 5-7 лет;
- Долгосрочные кредиты — предоставляются на срок более 5-7 лет.
Чаще всего средне- и долгосрочные кредиты предоставляются с плавающей процентной ставкой. Это так называемые ролловерные кредиты (roll-over)на срок 5-10 лет. Весь договорный срок делится на периоды по 3-6 месяцев, а твердая процентная ставка устанавливается для первого периода. Для каждого последующего она корректируется с учетом изменения цен и валютных курсов на международных денежных рынках.
Процентная ставка по роловерному кредиту состоит из двух частей - базовой ставки и маржи. За базу принимаются процентные ставки по трем-или шестимесячным межбанковским депозитам на соответствующем рынке, например ЛИБОР (LIBOR).
ЛИБОР - ставка, используемая на Лондонском межбанковском рынке депозитов. Это процентная ставка, по которой ведущие банки Лондона предоставляют заемный капитал в определенной валюте другим банкам. Маржа колеблется от 0,25 до 2% в зависимости от состояния рынка и надежности (рейтинга) заемщика.
По аналогии с ЛИБОР в других финансовых центрах в последнее время стали формироваться свои базовые ставки: ФИБОР - во Франкфурте-на-Майне, СИБОР - в Сингапуре, БИБОР - в Бахрейне и т.д..
Кредитование внешней торговли включает кредитование экспорта и кредитование импорта.
Кредитование экспорта может осуществляться в следующих формах:
- Авансовых платежей, которые предоставляют страны-экспортеры иностранным производителям;
- Банковского кредитования: открытие кредитных линий, предоставление кредитов под товары или товарные документы в стране импортера; бланковые кредиты;
- Факторинг (от англ. Factor - агент, посредник) - покупка с дисконтом дебиторской задолженности поставщиков товаров (услуг, работ)
- Форфейтинг (от франц. "A forfait" - отказ от прав) - кредитование экспортера путем покупки векселей, акцептованных импортером, или других долговых требований.
- Лизинг (от англ. Leasing - долгосрочная аренда) - кредитование покупки машин, оборудования, сооружений производственного назначения на основе заключения арендного соглашения, по которому арендатор платит арендную плату частями и арендодатель сохраняет право собственности на товары до конца срока.
70- Факторинг (от англ. Factor - агент, посредник) - покупка с дисконтом дебиторской задолженности поставщиков товаров (услуг, работ)
В операции факторинга обычно участвуют три лица: фактор (факторинговая компания или банк) - покупатель требования, поставщик товара (кредитор) и покупатель товара (дебитор).
Основной деятельностью факторинговой компании является кредитование поставщиков путём выкупа краткосрочной дебиторской задолженности, как правило, не превышающей 180 дней. Между факторинговой компанией и поставщиком товара заключается договор о том, что ей по мере возникновения требований по оплате поставок продукции предъявляются счета-фактуры или другие платёжные документы. Факторинговая компания осуществляет дисконтирование этих документов путём выплаты клиенту 60-90% стоимости требований. После оплаты продукции покупателем факторинговая компания доплачивает остаток суммы поставщику, удерживая процент с него за предоставленный кредит и комиссионные платежи за оказанные услуги

71. - Форфейтинг (от франц. "A forfait" - отказ от прав) - кредитование экспортера путем покупки векселей, акцептованных импортером, или других долговых требований. В обмен на приобретенные ценные бумаги банк выплачивает экспортеру эквивалент их стоимости наличными за вычетом фиксированной учетной ставки, премии за риск неоплаты обязательства и разового сбора за обязательство купить векселя экспортера.
Форфейтинг - одна из новых форм кредитования внешней торговли. Ее появление обусловлено быстрым ростом экспорта дорогостоящего оборудования с длительным сроком производства, усилением конкурентной борьбы на мировых рынках и ростом роли кредита в развитии мировой торговли.
Если факторинг удобен для финансирования экспорта товаров потребления со сроком кредитования от 90 до 180 дней, то такой вид кредитования, как форфейтинг используется при финансировании экспорта товаров производственного назначения со сроком кредитования до нескольких лет.

72 История становления системы международных финансово-кредитных институтов
30-е г. ХХ в. – в разгар Великой депрессии возникает острая необходимость регулирования мировой кредитной и валютно-финансовой сферы
начало Второй мировой войны – углубление кризиса международных валютных и кредитных отношений; введение развитыми странами (кроме США, Мексики, Швейцарии) валютных ограничений. Роль лидера по созданию нового мирового финансового порядка берет на себя США
Бреттон-Вудская конференция, США (1-29 июля 1944 г.) – благодаря планам Уайта (зам.министра финансов США) и Кейнса (советник министра финансов Великобритании) принято решение об учреждении МВФ и МБРР. Подписали соглашение 44 страны, в т.ч. СССР
60-е гг. ХХ в.– развал мировой колониальной системы привел к созданию новых международных организаций – региональных банков развития: Межамериканского, Азиатского и африканского
Сегодня международные валютно-финансовые и кредитные организации играют все более заметную роль в мировой экономике. К ним относятся: МВФ, группа Всемирного банка, БМР и ЕБРР.
73 Международный валютный фонд (МВФ) представляет собой международную финансовую организацию, которая имеет статус специализированного учреждения Организации Объединенных Наций (ООН). Это межправительственная организация, предназначенная для регулирования валютно-кредитных отношений между государствами-членами и предоставление им финансовой помощи в виде кредитов в случае возникновения валютных осложнений, вызванных дефицитом платежного баланса.
МВФ был основан 1944 г. в Бреттон-Вуде (США). В годы "холодной войны" (1950-1960 гг.) из МВФ вышли Польша, Чехословакия, Куба. Только в начале 90-х гг. бывшие социалистические страны, а также страны бывшего СССР, в том числе и Украина, вступили в МВФ. Сейчас членами этого Фонда являются 187 стран.
Цели МВФ:
- содействие международному валютному сотрудничеству, стабильности валютного обмена;
- предоставление странам-членам за счет средств Фонда кредитных ресурсов;
Основной капитал фонда формируется за счет взносов стран-членов, причем их размер устанавливается в зависимости от экономического и финансового потенциала государства. Наибольшим количеством голосов на данный момент обладают: США (17,7%), Япония (5,5%), Германия (5,5%), Франция (4,9%), Англия (4,9%). С 1969 г. МВФ выпускает в обращение новое кредитное средство - так называемые специальные права заимствования (с 1969 г.).
Эмиссия СДР осуществляется в виде кредитовых записей на специальных счетах МВФ и распределяется между странами пропорционально их квотам в уставном фонде МВФ.
Каждая страна имеет установленную квоту, выраженную в СДР, которая определяет:
-сумму подписки стран на капитал МВФ;
-возможности использования ресурсов фонда;
-количество голосов стран в Фонде.
74. Виды кредитования МВФ:
Обычное кредитование (механизмы) – за счет собственных средств МВФ
- резервная доля – 25% квоты по первому требованию
- кредитная доля – 4 транша сверх резервной доли по 25%;
- резервные кредиты (стэнд-бай) – дополнительное финансирование стран (1-3 года) на основе договоренности с МВФ
- расширенное кредитование – в случае серьезных нарушений платежного баланса сроком на 3+1 года и в больших суммах
Специальные механизмы кредитования – дополнительное финансирование за счет собственных средств МВФ сверх кредитных долей, вызванные различными форс-мажорными (чрезвычайными) ситуациями
Механизмы льготного кредитования – помощь слаборазвитым странам за счет кредитов и субсидий, которые предоставляют МВФ развитые страны и др. организации
75 Группа Всемирного банка
В её состав входят 5 взаимосвязанных организаций (МБРР, МАР, МФК, МАГИ, МЦУИС).Цель всех этих организаций – оказание финансовой помощи развивающимся странам от развитых стран.
1) МБРР создан в 1945году 28-ю государствами. Сегодня в него входят 187 стран, в том числе Украина и Россия.
Цели:
содействие реконструкции и развитию территорий государств-членов, путём поощрения капиталовложений для производственных целей;
поощрение частных иностранных капиталовложений;
стимулирование экономического роста и поддержание платёжного баланса стран-членов.
Членом МБРР могут быть только члены МВФ. Квоту страны участницы определяет сам банк.
Уставный фонд банка образуется за счёт денежных средств инвесторов, которые покупают облигационные обязательства банка. Инвесторами являются страны-участницы.
2) МАР – международная ассоциация развития (Вашингтон) входят 171 государств.
Цель – предоставление кредитов для приоритетных проектов в рамках стран-участниц.
3)МФК - международная финансовая корпорация создана в Вашингтоне.
Акционерами МФК являются 182 стран, в том числе США (23,65 % голосов), Япония (5,87 %), Россия (3,39 %).
В отличие от МБРР, МФК работает на микроуровне, финансируя не правительства стран, а их предприятия. Источниками финансирования являются взносы членов, уставный капитал (1,4 млрд. долл.), кредиты МБРР и др.
4) МАГИ (многостороннее агентство по гарантированию инвестиций) – автономнаяорга-
низация, которая осуществляет страхование иностранных инвестиций (Вашингтон). Входит175стран.
Цели агентства:
- поощрение иностранных инвестиций в развивающиеся страны;
- предоставление гарантий по инвестициям странам-членам организации в размере 25-
30% от общего пакета капиталовложений сроком на 15-20 лет.
5) МЦУИС – международный центр по урегулированию инвестиционных споров создан
в 1966 г как автономное структурное подразделение Мирового банка. Президент Мировогобанка является президентом МЦУИС и главным арбитром в спорах. Входит 144 страны. Вашингтон.
76 - Особливості діяльності Європейського банку реконструкції та розвитку
Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк, ЄБРР) — міжнародний фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в 1991 році (штаб-квартира — в Лондоні).
Акціонерами Банку є 61 держава, Європейська комісія та Європейський інвестиційний банк. Капітал — 30 млрд. євро. Фінансує 29 країн. Країнам ЄЕС належить 55,12% капіталу, США — 10%, Японії — 8,52%, країнам операцій — 11,78% (в тому числі Україні — 0,8%), іншим акціонерам — 14,58%.
Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших банків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка проголошує, що не менше 60% загального обсягу фінансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектора.
Свою діяльність Банк будує за стратегією керованого зростання, на основі жорсткого дотримання здорових банківських принципів.
Функціями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:
- сприяння переходу до ринкової економіки та оцінка впливу своїх проектів на процес переходу країн на ринкові умови господарювання;
- підтримка приватної підприємницької ініціативи;
- заохочення спільного фінансування проектів та залучення прямих іноземних інвестицій у приватний та державний сектори;
- мобілізація внутрішнього та зовнішнього капіталу;
- допомога в діяльності інших інституцій.
ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.
Пряме - це фінансування безпосередньо Банком, фінансуються великі за обсягом інвестиції або інфраструктурні проекти як приватні, так і за участі місцевої або центральної влади. Опосередковане фінансування відбувається через фінансових посередників (місцеві банки або інвестиційні фонди).
Залежно від порядку фінансування ЄБРР використовує різноманітні фінансові інструменти.
До інструментів прямого фінансування ЄБРР належать:
1. Кредити. Надаються на конкретні потреби з урахуванням кредито- і платоспроможності позичальника. Кредитний ризик або повністю бере на себе Банк, або частково синдиціюється. Кредит може бути забезпечений майном позичальника або пов'язаний з акціонерним капіталом.
2. Інвестиції в акціонерний капітал. Банк купує субконтро-льні пакети акцій, а також гарантує розміщення випуску акцій. При прямому вкладанні в акціонерний капітал Банк дуже часто назначає свого представника у спостережний комітет для забезпечення прозорості внутрішнього управління, підзвітності керівництва і розробляє чітку стратегію реалізації свого пакета акцій.
3. Гарантії ЄБРР допомагають позичальникам в отриманні доступу до фінансування і розподілу ризиків відповідно до побажань ЄБРР і його партнерів з фінансування. Гарантії на експортні кредити і роздрібні банківські послуги він не надає.
Мінімальна сума прямих кредитів, що надаються ЄБРР, становить 5 млн євро, хоча за певних умов сума може бути скоригована - зменшена або збільшена. Середня сума таких кредитів дорівнює близько 22 млн євро, строк кредитів - у середньому 5-10 років, у виняткових випадках - 15 років. Процент за кредитами може бути фіксований або плаваючий, установлюється він з маржою до ставки LIBOR.
Опосередковане фінансування застосовується для надання незначних за обсягом кредитів. Інструментами його є:
1. Кредитні лінії ЄБРР середньо- і довгострокового характеру фінансовим посередникам, якими є місцеві банки, для задоволення внутрішнього попиту на кредити на умовах ЄБРР.
2. Інвестиції в приватні акціонерні капітали здійснюються банком шляхом підписки на звичайні і привілейовані акції, або в інших формах. Об'єктом вкладень є, як правило, капітали інвестиційних фондів, які надалі самі вкладають ці кошти у приватні середні компанії, або в капітали банків з метою підтримки і розвитку фінансового сектора.
3. Програми розвитку банків. ЄБРР намагається допомогти місцевим банкам набути надійної репутації, яка б допомогла їм працювати на міжнародних фінансових ринках, мати доступ до інвестиційних ресурсів. ЄБРР може виступати у ролі гаранта. Здійснює програму різноманітної технічної допомоги банкам.
4. Співфінансування. Частка інвестицій ЄБРР у проектах приватного сектора, як правило, обмежується 35%. Саме тому Банк виступає у ролі каталізатора залучення інших інвесторів. Основними партнерами ЄБРР у співфінансуванні виступають:
* комерційні банки - шляхом участі у кредитах ЄБРР, перевідступлення прав, боргових зобов'язань, паралельних кредитів і кредитних ліній;
* офіційні партнерські установи - державні організації і фінансові установи, спеціально створювані на основі міжурядових угод;
* експортно-кредитні агенції - на основі прямого фінансування експортно-кредитних та інвестиційно-страхових гарантій;
* міжнародні фінансові установи - кредитування економічної і соціальної інфраструктур у приватному секторі й кредити під державну гарантію на здійснення великих проектів.
77 - Світова криза зовнішньої заборгованості
Зовнішня заборгованість - це сума фінансових зобов’язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені терміни. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються, і переросла нині в проблему кризи заборгованості.
У загальному вигляді сучасна структура світової заборгованості складається з таких основних елементів:
борги за кредитами держав;
борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовими інституціями;
борги, що виникли внаслідок незбалансованості торговельного і платіжного балансів;
борги, спричинені перевищенням іноземних інвестицій над вивозом власних;
борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.
Сучасна криза міжнародної заборгованості розпочалася в середині 70-х років, коли поєднання потрясіння на нафтовому ринку, різке зростання цін на товари широкого вжитку, падіння реальних ставок процента примусили багатьох країн-кредиторів і країн-позичальників переглянути раніше укладені кредитні угоди, що стали недійсними внаслідок кардинальних змін об’єктивних зовнішніх умов. До початку 80-х років багато країн, що розвиваються, мали труднощі під час виконання своїх зобов’язань. Дійсна боргова криза вибухнула в 1982 р., коли Мексика заявила, що не в змозі більше обслуговувати свій іноземний борг.
Умовно останні 20 років, протягом яких загострювались проблеми міжнародної зовнішньої заборгованості, можна розділити на 3 стадії кризи
1. Перша стадія — 1980—1985 рр.
Характерними рисами є зміни об’єму та структури заборгованості країн, що розвиваються, та країн із середнім доходом, які мали більшу частину заборгованості перед основними комерційними банками, а інша частина заборгованості припадала на офіційних кредиторів. Стратегія вирішення проблем була спрямована на визнання унікальності явища. Для підтримання такої стратегії було вирішено ширше відкрити ринки для торгівлі та проводити розумні економічні реформи. Головна роль у цій політиці відводилася міжнародним організація — МВФ і (у меншому обсязі) Всесвітньому банку.
2. Друга стадія — 1985—1989 рр.
Характеризувалась затримкою здійснення реформ. Економічні проблеми позичальників мали структурний характер і вимагали більш довгострокових зусиль як з боку позичальників, так і з боку кредиторів. Приватний капітал витікав із цих країн у пошуках вищих та стабільніших норм прибутку.
Кредитори не передбачали скорочення заборгованості чи скорочення об’єму обслуговування заборгованості. Було розроблено план Бейкера — виділення нових грошових коштів для підтримки рівнів інвестування.
3. Третя стадія — з 1989 р. дотепер.
У 1989 р. міжнародним фінансовим установам було запропоновано використати свої ресурси для допомоги країнам-боржникам у справі обміну своїх боргових документів на нові випущені урядом цінні папери. Було зменшено величини ставок за основною сумою чи процентах платежів у погашення нового боргу. Боржники використовували політику залучення як прямих так і побічних інвестицій; свопи борг/акції; викуп заборгованості; погашення заборгованості поставками товару.
78 - Поняття, склад та показники зовнішньої заборгованості
Зовнішній борг — це сума зобов’язань країни перед зовнішніми кредиторами за непогашеними зовнішніми позиками та несплаченими за ними процентами. Боргові зобов’язання з терміном погашення понад рік називають довгостроковими, з терміном погашення протягом поточного року — короткостроковими. За типом позичальника зовнішні боргові зобов’язання бувають державні, гарантовані державою та приватні. Державний борг виникає в разі, коли зовнішніми кредиторами є уряди інших країн, центральні банки, інші урядові інститути, міжнародні фінансові організації. Борг, гарантований державою, — це борг приватних банків, компаній тощо, гарантом сплати якого є держава в особі певних офіційних інститутів. Приватний борг — борг приватних фірм, копаній, банків тощо, який не гарантований державою. За типом кредитора виділяють офіційні та приватні борги.
За методологією Всесвітнього банку визначають низку показників зовнішнього боргу для національної економіки, за якими можна зіставляти стан зовнішньої заборгованості різних країн. Серед них:
1. Відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів та послуг — EDIT / XGS.
2. Відношення загальної суми зовнішнього боргу до валового внутрішнього продукту — EDIT / GNI.
3. Відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів та послуг — TDS / XGS.
4. Відношення платежів з обслуговування зовнішнього боргу до валового внутрішнього продукту — INT / GNI.
5. Відношення офіційних резервів до загальної суми зовнішнього боргу — RES/ EDT.
6. Відношення офіційних резервів до імпорту товарів та послуг — RES/ MGS.
7. Частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішнього боргу — Short term / EDT.
8. Частка концесійного боргу в загальній сумі зовнішнього боргу — Concessional / EDT.
9. Частка боргу міжнародним організаціям у загальній сумі зовнішнього боргу — Multilateral / EDT.
Згідно з загальноприйнятою методологією розрахунку макро-економічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:
довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнародних фінансових організацій та приватні борги; короткостроковий борг; заборгованість перед МВФ. Своєю чергою, довгостроковий борг складається з:
приватного не гарантованого боргу;
державного боргу;
боргу, гарантованого державою.
79 - Методи управління державним боргом
Управління державним боргом - це комплекс заходів, що здійснюються державою щодо визначення місць і умов розміщення і погашення державних позик, а також забезпечення гармонізації інтересів позичальників і кредиторів.
Мета політики управління боргом - одержання найвищого ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів.
В Україні управління державним внутрішнім боргом здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України.
Управління державним боргом складається з таких стадій:
- залучення державних запозичень
- використання коштів
- погашення та обслуговування боргу
Методами управління державним боргом є:
одним із найпоширеніших є рефінансування державного боргу, тобто погашення основної заборгованості і процентів за рахунок засобів, отриманих від розміщення нових позик.
Новація – домовленість між позичальником і кредитором щодо заміни зобов’язання з певного фінансового кредиту іншим зобов’язанням.
Уніфікація позик – об’єднання декількох раніше випущених позик. При цьому облігації та сертифікати раніше випущених позик обмінюються на облігації та сертифікати нової позики.
Конверсія – одностороння зміна дохідності позики, коли держава заявляє про зниження для кредиторів дохідності з позик, отриманих державою.
Консолідація – зміна умов обертання позик в частині терміну їх погашення, тобто рішення про перенесення дати виплати за зобов’язаннями на пізніший термін.
Обмін облігацій за регресивним співвідношенням – кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації.
Відстрочення погашення позик проводиться, коли випуск нових позик використовується на обслуговування раніше випущених позик.
Анулювання боргу – відмова держави від усіх забов’язань щодо раніше випущених позик. Може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави або політичними мотивами.
80 - Лондонський клуб кредиторів
Лондонский клуб — это неформальная организация банков-кредиторов, созданная для урегулирования вопросов задолженности иностранных заёмщиков перед членами этого клуба. Первые заседания Лондонского клуба состоялись в 1976 г. для рассмотрения вопросов задолженности Заира перед частными кредиторами.
Деятельность Лондонского клуба похожа по целям на деятельность Парижского клуба. Отличие состоит в том, что Парижский клуб объединяет государства-кредиторы в лице представителей центральных банков и министров финансов стран-кредиторов, в то время как Лондонский клуб объединяет негосударственные, коммерческие банки. Членами Лондонского клуба являются около 1000 банков из разных стран.
Организация деятельности Лондонского клуба
Интересы банков-кредиторов в Лондонском клубе представляет банковский консультативный комитет (БКК), в котором представлены те банки, на которые приходится максимальная часть долга данной страны. Соглашение, достигнутое между страной-должником и комитетом, должно получить поддержку банков, на которые приходится 90-95% непогашенных обязательств должника, и только после этого данное соглашение может быть официально подписано.
Процедура урегулирования долга включает подготовительную работу, которая включает в себя разработку стратегии урегулирования долга. Затем страна-должник проводит консультации со своими главными кредиторами с целью образования руководящего комитета. Обычно страна-должник выбирает банки, с пониманием относящиеся к выдвигаемым ею условиям работы в составе БКК и представляющие географические регионы, перед которыми страна имеет долговые обязательства.
81 - Паризький клуб кредиторів
Парижский клуб — неофициальная межправительственная организация развитых стран-кредиторов, инициатором создания которого выступила Франция. Объединение было создано в 1956 году, когда Аргентина согласилась встретиться со своими кредиторами в Париже.
Главная задача, которую решает Парижский клуб в настоящее время — реструктуризация задолженности развивающихся стран.
С 1956 по 2009 год в рамках Парижского клуба было достигнуто 408 соглашений с 86 различными странами-должниками. Общая сумма урегулированного внешнего государственного долга различных стран составила 513 млрд. долларов США.
Несмотря на то, что Парижский клуб не имеет строго формализованного статуса, то есть является неформальной организацией, его деятельность базируется на определённых правилах и принципах.
Отличие Парижского клуба от Лондонского клуба состоит в том, что он занимается урегулированием государственного долга стран-заёмщиков перед странами-кредиторами, в то время как Лондонский клуб рассматривает вопросы урегулирования долга перед частными банками-кредиторами.
Членство в Парижском клубе предполагает постоянный обмен информацией между кредиторами о задолженности и ходе её погашения.
82.Сутність і види міжнародної економічної трудової міграції
Миграция рабочей силы – это перемещение или переселение трудоспособного населения из одной страны в другую, вызванное причинами экономического и иного характера.
Выделяют следующие виды трудовой миграции:
1) по направлениям перемещения:
1.1Эмиграция – выезд трудоспособного населения из страны за рубеж.
1.2Иммиграция – въезд трудоспособного населения в данную страну из-за границы.
1.3Реэмиграция – возвращение эмигрантов на родину на постоянное место жительства.
2) по причинам (мотивам) миграции:
2.1 экономическая (более высокий уровень жизни, высокая заработная плата и др.)
2.2 социальная (брак, состояние здоровья, рекреация)
2.3 политические (преследование за политические убеждения, несогласие с политическим режимом)
2.4 прочие виды (форс-мажорные обстоятельства: войны, засухи, наводнения, религиозные и расовые преследования и др.)
3) по пространственному характеру миграции:
3.1 внутренняя (внутри страны)
3.2 внешняя (между странами)
4) по временному характеру миграции:
4.1 безвозвратная – при которой мигранты выезжают на постоянное место жительства в принимающей стране;
4.2 временно-постоянная – когда миграция ограничена сроком пребывания в стране въезда от одного года до шести лет
4.3 сезонная – связана с кратковременным (в пределах года) перемещением для трудоустройства в отраслях сезонного характера (сельское хозяйство)
4.4 маятниковая – регулярный переезд из одной страны в другую и обратно.
Например, украинские шахтеры работают на норвежском острове Шпицберген
5) по степени законности перемещения границы:
5.1 легальная
5.2 нелегальная
6) по качественному составу мигрантов:
6.1 «утечка мозгов» - международная миграция высококвалифицированных кадров (ученых, редких специалистов, звезд искусства, спорта)
6.2 миграция неквалифицированной рабочей силы
Согласно классификации ООН мигрантов подразделяют на три группы:
1) Постоянно трудящиеся мигранты – лица, въезжающие в страну в поисках работы на срок более одного года.
2) Рабочие-фронтальеры - лица, которые ежедневно пересекают границу, чтобы работать в соседнем государстве
3) Нелегальные мигранты – незаконный въезд с трудоустройствомРозрізняють також вимушену та добровільну міграцію.
Основные черты современной международной миграции рабочей силы:
1) рост масштабов миграции;
2) увеличение удельного веса мигрантов в общей численности трудоспособного населения стран;
3) расширение эмиграции из стран Восточной Европы и стран СНГ;
4) формирование новых центров привлечения миграции рабочей силы;
5) рост нелегальной миграции;
6) усиление «утечки мозгов».
В конце 90-х годов 20 века в мире насчитывалось около 30 млн. официальных работников-мигрантов, что составляло около 1% всех трудовых ресурсов мира. С учетом членов их семей, сезонных и нелегальных мигрантов и беженцев общая их численность была выше примерно в 5-6 раз, т.е. 150-180 млн.чел. Так, в странах ЕС ежегодно насчитывается около 3 млн. нелегалов, в США – 4,5 млн.чел.
83Особливості формування та розвитку світового ринку праці
Світовий ринок праці - це система відносин, що виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту, які виникли через нерівномірність кількісного та якісного розміщення робочої сили в країнах світу та розбіжності в національних підходах до її відтворення.
Основними тенденціями розвитку світового ринку праці є його глобалізація, посилення міграційних процесів, розширення використання міжнародних трудових норм тощо.
Глобалізація ринку праці являє собою формування єдиного механізму узгодження попиту та пропозиції робочої сили незалежно від країни проживання тієї чи іншої людини і розвивається на фоні глобалізації економіки.
Причинами пожвавлення цього процесу є:
- реструктуризація системи міжнародного поділу праці;
- розвиток світової інфраструктури;
- міжнародна міграція населення;
- стрімке зростання світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій;
- швидкі технологічні зміни.
Головною проблемою, яка виникає внаслідок глобалізації економіки, є обмеження можливостей формування державної макроекономічної політики, в тому числі в галузі праці та соціально-трудових відносин. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) сприяє тому, що робочі місця експортуються з економічно розвинутих країн, унаслідок чого у цих країнах виникає проблема безробіття. Змінюється також структура робочої сили в бік збільшення частки службовців щодо частки робітників. ТНК прагнуть створювати виробництва в країнах з дешевою робочою силою, водночас концентруючи в економічно розвинутих країнах такі функції, як маркетинг, планування, бухгалтерський облік, наукові та дослідно-конструкторські розробки тощо.
В умовах функціонування ТНК послаблюється вплив профспілок, колективно-договірного регулювання трудових відносин. Невеликий ефект може мати страйковий рух, тому що ТНК не зазнають тиску клієнтів щодо виконання умов поставок через незначні обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка припадає на конкретну країну.
У таких умовах суттєвим засобом узгодження інтересів різних сторін є створення міжнародних профспілок, налагодження контактів між профспілковими об'єднаннями різних країн.
Світова економічна криза 2007-2010 років суттєво загострила проблему безробіття. Зокрема, на регіональному ринку праці країн Європейського Союзу рівень безробіття за методологією Міжнародної організації праці дорівнював більш, як 7%. Найвищого значення серед країн ЄС він досяг у Іспанії, Словаччині, Угорщині, Греції, Португалії, Німеччині, Франції. Із серйозними проблемами зіткнувся також ринок праці у США, де рівень безробіття досяг 9,6%.
Дещо нижчими є показники рівня безробіття на ринку праці країн СНД. Серед країн цієї групи найвищий рівень безробіття зареєстровано у Вірменії, Україні, Киргизстані, Росії та Таджикистані.
Кількість безробітних у світі сягнула 229 млн. осіб, що являється величезною глобальною соціально-економічною проблемою, яка потребує для свого вирішення активних та невідкладних дій міжнародного співтовариства.
84Характеристика традиційних центрів тяжіння робочої сили в світовій економіці
Две группы центров притяжения иностранной рабочей силы:
1) традиционные центры – сформировались к началу 80-х г. ХХ в.: США, страны ЕС, страны Ближнего Востока и др.
2) современные центры притяжения: Австралия, страны Юго-Восточной Азии, ЮАР, страны Южной Америки и др.
Традиционные:
1-й центр: США, КАНАДА
трудовые ресурсы которых исторически сформировались за счет иммигрантов.
иностранцы в США составляют 10% от общей численности
активная политика привлечения высоко - квалифицированных кадров
Украина занимает 11-е место по миграции в США.
сегодня снизилась доля мигрантов из стран Европы и выросла доля из Латинской Америки и Азии (китайцы, японцы, индонезийцы, филиппинцы и др.)
миграционные процессы в США характеризуются: массовостью, сезонностью и нелегальностью.
Среди мигрантов, которые въезжают в США преобладает значительная часть ученых и высококвалифицированных специалистов.
2-й центр: Страны Западной Европы:
Существенную роль в использовании иностранной рабочей силы здесь сыграло создание ЕС.
первоначально миграция характеризовалась перемещением белого населения
стимулом для внутренней миграции стало создание Шенгенской зоны;
сегодня около 70% мигрантов в Западную Европу - выходцы из развивающихся стран и переходных стан: Турция, Югославия, СНГ, Пакистан, Индия, Афганистан, Вьетнам и др.
3-й центр: нефтедобывающие страны Ближнего Востока:
Основные страны импортеры: Объединенные Арабские Эмираты, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудовская Аравия, Израиль.
Основные страны экспортеры: Египет, Ирак, Сирия, Иордания, Палестина, выходцы из стран СНГ.
Удельный вес иностранных работников в этих странах в среднем составляет более 40-50% (ОАЭ – 97%, Катар – 85%).
Характерным для Западной Европы является также переезд работников из одной высокоразвитой страны в другую.
85Сучасні центри тяжіння іноземної робочої сили
Две группы центров притяжения иностранной рабочей силы:
1) традиционные центры – сформировались к началу 80-х г. ХХ в.: США, страны ЕС, страны Ближнего Востока и др.
2) современные центры притяжения: Австралия, страны Юго-Восточной Азии, ЮАР, страны Южной Америки и др.
НОВЫЕ центры притяжения рабочей силы:
1) Австралия и Новая Зеландия.
¼ населения – иммигранты из более чем 100 стран.
особенность миграции - привлечение женщин молодого возраста, рабочих и молодых специалистов.
основные экспортёры рабочей силы – Великобритания, Австрия, Италия, Германия, Китай, Вьетнам, Новая Зеландия.
2) Азиатско-тихоокеанский регион (Япония, Южная Корея, Сингапур, Тайвань): регулярная миграция рабочей силы; значительный удельный вес нелегальной миграции; мигрирует высоко квалифицированная рабочая сила.
3) Латинская Америка (Аргентина, Венесуэла, Бразилия)
Численность мигрантов примерно 8-9 млн.чел.
Мигрируют работники сельского хозяйства, сферы услуг; выходцы из СНГ и других стран Восточной Европы.
Интенсивными являются потоки между латиноамериканскими странами.
Значительная доля рабочей силы перемещается из Колумбии, Парагвая, Чили, Сальвадора.
4) Африка (ЮАР, Ливия и Нигерия)
4.1 ЮАР – выходцы из развитых стран, Мозамбика
4.2 Ливия – из Египта
4.3 Нигерия – из Чада, Таны, Бенина
Особенности: внутриконтинентальные миграции для обновления квалификации мигрирующей рабочей силы; приглашение специалистов из СНГ и Восточной Европы
86Соціально-економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили
Рассмотрим социально-экономические последствия трудовой миграции для страны экспортера и импортера рабочей силы.
Страна-экспортер Страна-импортер
Уменьшение безработицы Увеличение объемов выпускаемой продукции
Снижение нагрузки на внебюджетные фонды (выплаты по безработице и соц. страхованию) Приобретение дешевой рабочей силы, что приводит к снижению издержек производства
Перевод трансфертных платежей на родину Приток финансовых ресурсов иммигрантов
Повышение уровня квалификации реэмигрантов Обеспечение загрузки социально – непривлекательных рабочих мест
«Утечка умов», потеря средств, затрачиваемых на образование Возможность оттока иммигрантов на родину с приобретенным опытом и капиталом
Снижение темпов роста НТП Перенаселенность и угроза безработицы
Снижение объёма выпуска продукции Социальные трения с коренным населением из-за культурных, религиозных и прочих различий
Рост налоговой нагрузки на работающих для обеспечения потребностей государства Снижение уровня заработной платы из-за дешевой иностранной рабочей силы
87Оцінка економічних ефектів міграції робочої сили за моделлю Мак-Дугала

Допущения модели:
1) главной и единственной причиной международной миграции является разный уровень средней заработной платы в разных странах;
2) в мире существует две страны: страна 1-я - с низкими доходами и трудовыми ресурсами в размере LA, и страна 2-я – с высокими доходами и трудовыми ресурсами в размере АL’.
3) прямые S1 и S2 показывают рост стоимостного объема производства в зависимости от объемов используемой рабочей силы в стране 1 и 2.
4) если международной миграции рабочей силы не существует, то обе страны используют весь имеющийся у них запас трудовых ресурсов внутри стран и обеспечивают средний уровень заработной платы в размере LC и L’D.
5) объем производства страны 1 с помощью имеющихся у нее трудовых ресурсов составляет a+b+c+d+e+f, а объем производства страны 2 – i+j+k. Так как LA>АL’, то стоимость рабочей силы в стране 1 ниже, чем в стране 2.
Предположим, что обе страны сняли ограничения на перемещение рабочей силы. Так как средняя реальная заработная плата в обеих странах различна, то часть работников ВА из страны 1 переместится в страну 2, в результате чего заработная плата в обеих странах сбалансируется на уровне BR.
Эмиграция рабочей силы из страны 1 будет иметь такие последствия для ее экономики:
1) средний уровень заработной платы вырастет с LC до LE;
2) объем национального продукта (сумма граничного продукта, созданного рабочей силой в денежном выражении) увеличился с (a+b+с+d+e+f ) до (a+b+c+d) созданного национальной рабочей силой и (e+f+h), созданного эмигрантами за рубежом;
3) общий фонд заработной платы (ставки заработной платы умноженной на количество работников) изменился с a+f до a+b+d;
4) доход бизнеса (предпринимателей), который составлял разницу объема национального продукта и общего фонда заработной платы, снизился с c+b+d+e до с.
5) чистый выигрыш страны составляет площадь фигуры - h (разница между ВВП после и до устранения барьеров на перемещение мигрантов)
Иммиграция рабочей силы в страну 2 будет иметь следующие последствия для ее экономики:
1) средний уровень заработной платы снизится с L’D до L’F;
2) объем национального продукта (сумма граничного продукта, созданного рабочей силой в денежном выражении) увеличилась с i+j+k до (i+j+k), созданного отечественными работниками и (g+h+e+f), созданного иностранной рабочей силой;
3) общий фонд заработной платы (ставки заработной платы умноженной на количество работников) изменился с j+k до k+h+e+f;
4) доход бизнеса (предпринимателей), который составлял разницу объема национального продукта и общего фонда заработной платы, увеличился с i до i+j+g.
5) чистый выигрыш страны составляет площадь фигуры - g (разница между ВВП после и до устранения барьеров на перемещение мигрантов)
С точки зрения всего мира (двух стран) международная миграция рабочей силы из страны 1 в страну 2 приводит к росту реального объема мирового производства с (a+b+c+d+e+f) + (i+j+k) до (a+b+c+d) + (i+j+k+g+h+e+f), т.е. на величину h+g, где h – чистый выигрыш 1-й страны, а g - 2-й страны,.
ВЫВОД: ликвидация законодательных барьеров для международного движения рабочей силы повышает экономическую эффективность во всем мире (рост объема национального продукта).
88Тенденції та методи регулювання міжнародної трудової міграції
Процессы международной трудовой миграции (МТМ) регулируются с помощью инструментов национальной миграционной политики, двухсторонних соглашений, международно-правовых актов.
В основе регулирования процесса МТМ лежат две противоположные тенденции:
1) следование принципам открытой экономики требует от государства соблюдения принципа свободного перемещения трудовых ресурсов и населения,
2) реальная обстановка в стране заставляет применять разного рода запреты и ограничения.
По мере того, как развивалось международное движение рабочей силы, создавались и совершенствовались методы государственного управления миграционными потоками.
Исторически на протяжении XIX века некоторые страны мира вводили ограничения на въезд иностранных работников. С конца XIX столетия отдельные страны начали заключать двусторонние конвенции по регулированию въезда и выезда работников, со временем такие соглашения стали заключаться и между группами стран. Классическим примером можно считать подписанный странами Европейского союза соглашение о Шенгенской зоне, в рамках которой ликвидирована система контроля на внутренних границах ЕС и осуществляется безвизовое перемещение рабочей силы.
При современных масштабах миграции рабочей силы двухсторонние соглашения стали малоэффективными, поэтому основную роль стали играть многосторонние соглашения и нормативные акты Международной организации труда (МОТ).
Основные методы регулирования МТМ:
1. Административно-правовые:
а) меры национального законодательства, определяющие юридический, политический и профессиональный статус иммигрантов в данной стране;
б) действие национальных служб иммиграций, в т.ч.:
• контроль за въездом в страну иммигрантов;
• выдача разрешений на въезд в страну;
• выдача разрешений на работу;
• выдача разрешений на время пребывания иммигрантов в стране;
в) меры межправительственных соглашений регулирования МТМ.
2. Экономические:
а) осуществление вербовки иностранных рабочих посредством:
• предоставления работы;
• сравнительно высокого уровня заработной платы;
• предоставления жилья, улучшения жилищных условий;
• получения квалификации и образования;
• медицинского обслуживания;
б) привлечение к вербовке иммигрантов частных посредников;
в) выдача лицензий, позволяющих вербовать работников за границей.
Характеристика уровней регулирования МТМ:
1. НАЦИОНАЛЬНЫЙ УРОВЕНЬ - совокупность мер отдельного государства по осуществлению миграционной политики в своей стране.
Регулирование МТМ на национальном уровне осуществляется следующими органами:
- министерство иностранных дел, которое посредством консульского управления осуществляет выдачу въездных виз;
- министерство юстиции в лице службы по миграции или пограничного контроля, которые исполняют режим въезда/выезда;
- министерство труда и социально-трудовой политики, контролирующее использование иностранной рабочей силы.
89Державне регулювання імміграції
Виды государственной миграционной политики: эмиграционная и иммиграционная.
Регулирование иммиграции осуществляется на основе селективного подхода, который заключается в том, что государство не препятствует въезду тех категорий работников, которые нужны в данной стране, ограничивая въезд всем остальным.
Перечень желательных категорий мигрантов:
- неквалифицированные работники, готовые за минимальную оплату выполнять тяжелую, вредную и неквалифицированную работу (строители, подсобные рабочие, сезонные рабочие);
- специалисты для новых и перспективных отраслей (программисты, узкоспециализированные инженеры);
- представители редких профессий (ювелиры, реставраторы картин, врачи, практикующие нетрадиционные методы лечения и др.);
- специалисты с мировым именем (музыканты, артисты, ученые, спортсмены);
- крупные бизнесмены, переносящие свою деятельность в принимающую страну и свой капитал.
Требования, ограничения и запреты миграционного законодательства:
а) профессиональная квалификация – установление жестких требований к уровню образования и стажу работы по специальности.
б) ограничения личного характера – требования к состоянию здоровья; возрастной ценз; политический и социальный облик;
в) экономическое регулирование – введение финансовых ограничений;
г) временные ограничения – максимальные сроки пребывания иностранных работников на их территории, после чего необходимо получение разрешения на продление своего пребывания;
д) географические приоритеты – количественные квоты на въезд иммигрантов из определенных стран.
907Державне регулювання еміграції
Виды государственной миграционной политики: эмиграционная и иммиграционная.
Регулирование эмиграции:
- регулирование масштабов эмиграции и качественного состава эмигрантов, которое выражается в политике сдерживания выезда квалифицированных специалистов;
- использование эмиграции для улучшения экономического положения страны путем стимулирования привлечения в страну валютных средств эмигрантов;
- привлечение средств частных посреднических организаций путем введения обязательных вкладов и страховок. Для этого используются двусторонние соглашения и контрактная форма найма для работы за границей;
- создание специальных фондов, которые следят за соблюдением прав мигрантов и благоприятным накоплением средств для медицинского обслуживания, жилищного строительства и др.;
- стремление сочетать интересы государства и граждан. Наиболее распространенным инструментом в этом направлении является обязательное государственное лицензирование деятельности по найму граждан на работу;
- применение мер по взаимной защите интересов стран-экспортеров и стран-импортеров трудовых ресурсов.
917Роль і місце Міжнародної організації праці у регулюванні світового ринку праці
У регулюванні світового ринку праці провідну роль відіграє Міжнародна організація праці (МОП или МОТ). МОТ создана в соответствии с Версальским мирным договором при Лиге Наций как международная комиссия для выработки конвенций и рекомендаций по вопросам трудового законодательства и улучшения условий труда.
Дата образования организации – 11 апреля 1919 г. Штабквартира МОТ в г. Женеве. Членами организации являются более 170 государств.
Керівними органами МОП є:
- Міжнародна конференція праці (МПК) - це вищий орган, що збирається раз на рік;
- Адміністративна рада - головний виконавчий орган, який обирається на МКП на трирічний термін;
- Міжнародне бюро праці (МБП) - постійно діючий секретаріат МОП зі штаб-квартирою в Женеві (Швейцарія).
Основные задачи деятельности МОТ:
• регламентация рабочего времени;
• регламентация набора рабочей силы;
• борьба с безработицей;
• обеспечение нормальных условий жизни эмигрантов;
• защита работников от профессиональных заболеваний и несчастных случаев на производстве;
• защита детей, подростков и женщин;
• реформирование вопросов социального страхования и социального обеспечения;
• организация профессионально-технического обучения.
МОП узгоджує та узагальнює трудові відносини, які виникли на національних ринках праці. У своїх конвенціях та рекомендаціях (международные нормы труда МОТ) юридично закріплює норми трудових відносин як частину міжнародного права, тим самим втілює регулюючі заходи щодо світового ринку праці.
Конвенции МОТ – это международно-правовые договоры, содержащие минимальные стандарты в области социально-трудовых отношений и закрепляющие для ратифицировавших их государств-членов обязательства юридического характера.
Рекомендации МОТ предназначены для создания ориентиров при выработке государствами – членами МОТ своей политики в той или иной сфере трудовых отношений, при разработке национального законодательства и практических мероприятий.
92Роль і місце Міжнародної організації з питань міграції у регулюванні світового ринку праці
Авторитетною міжнародною організацією, яка займається проблемами регулювання світового ринку праці, є Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Керівним органом МОМ є Рада. Створюється також Виконавчий Комітет.
МОМ была создана в 1951 г. как Межправительственный комитет по вопросам европейской миграции, в 1980 г. переименована в Межправительственный комитет по вопросам миграции, в 1987 г. – в МОМ
Штаб-квартира МОМ находится в Женеве. В МОМ входят 46 стран-членов и 35 стран-наблюдателей.
Основные задачи деятельности МОМ:
1. Разработка долгосрочных программ в области регулирования миграционных потоков;
2. Оказание помощи в вопросах организации миграции;
3. Развитие технического сотрудничества в области миграции;
4. Предотвращения "утечки мозгов" и реэмиграции;
5. Предоставление экспертных услуг.
93Досвід регулювання міграційних процесів в межах Шенгенської зони ЕС
Лучшим опытом регулирования миграционных процессов в рамках интеграционного объединения является Соглашение о Шенгенской зоне ЕС.
14 июня 1985 года, в маленьком городке Шенген, пять европейских государств - Бельгия, Нидерланды, Люксембург, Франция и Германия - подписали «шенгенское соглашение», подразумевающий отмену таможенного и паспортного контроля. Введено в действие в 1995 г. С этого момента граждане перечисленных стран могли беспрепятственно передвигаться внутри «Евросоюза» без всяких виз и разрешений. Кроме того, иностранные граждане, получив визу в одну из «стран шенгенского соглашения», могли пересечь границу «еврозоны», имея единую для всех этих стран «шенгенскую визу», полученную в посольстве одной из стран.
Позднее, к соглашению присоединились и другие европейские страны
•1985 год - Бельгия, Нидерланды, Люксембург, Франция, Германия
•1990 г. - Италия
•1991 г. – Испания, Португалия
•1992 г. – Греция
•1995 г. - Австрия
•1996 г. – Швеция, Дания, Исландия, Норвегия, Финляндия
•2004 г. – Швейцария
•2007 г. - Польша, Чехия, Словакия, Словения, Венгрия, Мальта, Латвия, Литва и Эстония
На сегодняшний день в «шенгенское соглашение» входит 25 стран Европы.
Страны, НЕ вошедние в Шенген или Евросоюз
Норвегия, Исландия и Швейцария решили не вступать в Евросоюз, однако входят в Шенгенскую зону.
Великобритания, Ирландия подписали Шенгенское соглашение, но остаются ВНЕ Шенгенской зоны, так как паспортный контроль полностью не отменён.
Кипр, Болгария и Румыния входят в Евросоюз, однако отмена паспортного контроля только планируется в будущем. На сегодняшний день, визы в эти страны НЕ являются шенгенскими и оформляются в посольствах только этих стран.
Шенгенская виза - это виза, выданная в посольстве одной из стран «шенгенского соглашения» и дающая право на свободное перемещение внутри Шенгена. Есть только одно условие - визу вы должны получать в посольстве той страны, где планируете находиться наибольшее количество дней. Если вы планируете путешествовать по нескольким странам, с примерно одинаковым временем посещения каждой из них - получайте визу в посольстве первой страны въезда. Шенгенская мультивиза выдается для многократного въезда в шенгенскую зону.
Для получении визы в Шенген (до 90 дней) действуют единые требования:
- Срок действия загранпаспорта должен быть не менее 4 месяцев с момента окончания поездки;
- Необходимо иметь документы, подтверждающие цель и характер поездки (деловое приглашение, оригинал приглашения частного лица, туристический ваучер, брони из отелей);
- Располагать достаточными финансовыми средствами на время пребывания (например, кредитные карточки, выписки из банковского счета за последние три месяца, сберегательные книжки, ценные бумаги и.т.д.) или, в случае недостаточного размера собственных средств, заявление спонсора о принятии на себя всех расходов и копия его паспорта)
- Билеты или подтверждение об их резервировании для возвращения в страну гражданства или в третье государство, куда гарантирован его въезд (либо быть в состоянии приобрести билеты легальным образом);
- Страхование дорожных рисков, на случай болезни и от несчастных случаев на сумму не менее 30.000 евро на весь срок пребывания, действительный для всех стран Шенгенского пространства;
- Анкета для большинства стран Шенгенской группы одинакова.
94Україна у світових міграційних процесах.
Місце України в міжнародній міграції робочої сили визначається рівнем її економічного розвитку, що є нижчим порівняно з країнами Західної та Центральної Європи, Росією, але вищим порівняно з деякими країнами Східної Європи та Азії (Таджикистан, В'єтнам та ін.). Це обумовлює наявність в Україні трудової імміграції. Прагнення підвищення життєвого рівня, отримання більш високої заробітної плати є фактором активізації еміграції. Основними країнами в'їзду для українських емігрантів стали Білорусь, Ізраїль, Німеччина, Росія, США, Чехія. Певна кількість емігрантів виїхала до Австралії, Вірменії, Казахстану, Канади, Польщі, Туреччини. Основу емігрантських потоків складають два діаметрально протилежні сегменти ринку праці: з одного боку, висококваліфікована робоча сила, зацікавлена у більш повній реалізації та вищій оплаті; з іншого боку, низькокваліфікована робоча сила, для якої еміграція є альтернативою безробіттю.
Залучення українських працівників до роботи за кордоном може мати і специфічні причини, наприклад, пов'язані з розривом традиційних господарських зв'язків на території СНД. Так, протягом тривалого часу кадри для підприємств нафтогазової промисловості північної Росії комплектувалися за рахунок залучення працівників з України. Необхідність збереження колективів підприємств, що вже сформувалися, стала фактором еміграції в Росію частини цих працівників.
Інтенсивність міграційних процесів залежить від природно-географічних, демографічних, етнічних та соціально-психологічних факторів. Для перших років існування України як самостійної держави характерною була інтенсивна імміграція етнічних українців з країн ближнього зарубіжжя. У наступні роки більш вираженою стала етнічна еміграція до Ізраїлю, Німеччини, Росії.
Імміграційні потоки в Україну стосуються переважно трьох міграційних регіонів:
1) Донбас, до якого іммігрували, головним чином, біженці із зон бойових дій - Азербайджану, Вірменії, Грузії, Нагорного Карабаху, Чечні;
2) Південь України, куди переселились мігранти з Казахстану, Киргизстану, Придністров'я, Таджикистану;
3) Крим став мігрантоприймаючим регіоном для депортованих кримських татар, болгар, греків, німців.
До 1995 р. сальдо зовнішньої міграції України мало позивне значення, протягом 1995-2004 рр. - від'ємне, а починаючи з 2005 р. й до сьогодні кількість іммігрантів перевищує кількість емігрантів.
Зовнішні мігранти в Україні становлять за різними ознаками п'ять таких груп: репатріанти; особи, депортовані за національною ознакою; мігранти із / до ближнього зарубіжжя; мігранти із / до далекого зарубіжжя; нелегальні (часто транзитні) мігранти.
Наслідки міграційних процесів неоднозначні. З точки зору стратегічних національних інтересів України інтелектуальна еміграція з України має негативні наслідки, але можливість самореалізації висококваліфікованих фахівців навіть за кордоном певною мірою підтримує престиж української науки у світі. Повернення інтелектуальних емігрантів за певних умов в Україну має надати поштовх вітчизняним дослідженням теоретичного і практичного характеру, як це, наприклад, відбувається в Індії.
Експорт робочої сили певною мірою обумовив притік іноземної валюти в Україну, зменшив тиск надлишкових трудових ресурсів на національний ринок праці.
Реалії регулювання міграційних процесів в Україні свідчать про недостатність ефективного законодавства у цій сфері, самостійної міграційної служби, а також ресурсів для вирішення існуючих міграційних проблем. Механізм регулювання міграційних процесів в Україні доречно розглядати як єдність таких трьох складових: державне регулювання, ринкове саморегулювання і громадянське регулювання.

95. Поняття валютної системи та її структура
Міжнародні валютні відносини - сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.
Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає
Валютна система – Форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами.
Виділяють національну, міжнародні (регіональну) і світову валютні системи.
Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.
Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи є створена.
Валютна система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку.
Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства.
Структура національної валютної системи:
- національна валютна одиниця;
- паритет валюти та механізм формування валютного курсу;
- умови конвертованості валюти;
- існування чи відсутність валютних обмежень;
- склад офіційних золотовалютних резервів;
- порядок міжнародних розрахунків;
- організація валютного ринку країни та ринку золота;
- державні установи, що здійснюють валютне регулювання.
Елементи світової валютної системи:
- система валют і валютних цінностей;
- механізм валютних паритетів та курсів;
- умови взаємної конвертованості валют;
- обсяги валютних обмежень;
- форми міжнародних розрахунків;
- режим міжнародних валютних ринків та ринків золота;
- міждержавні валютно-кредитні організації та відповідні системи норм та регламентацій у сфері міжнародних розрахунків.
96.Поняття валюти та її види
Валюта — це грошова одиниця що використовується як світові гроші тобто як міжнародна розрахункова одиниця засіб обігу і платежу.
Поняття валюта вживається в трьох значеннях:
1) грошова одиниця країни (американський долар, японська єна, українська гривня та ін.) та її певний тип (золота, кредитно-паперова, срібна);
2) іноземна валюта, тобто грошові знаки іноземних країн, а також кредитні і платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються у міжнародних грошових розрахунках;
3) міжнародна (в тому числі регіональна) грошова розрахункова одиниця і платіжний засіб (СДР, євро).
Види валют
Залежно від емітента валютних коштів розрізняють такі види валют:
1) національна валюта — платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, марка, фунт стерлінгів тощо);
2) іноземна валюта — грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках;
3) колективна валюта — міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації (євро, СПЗ).
Залежно від режиму використання:
1) конвертована валюта (повно або частково);
2) неконвертована.
Міжнародна торгова валюта — це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій (експорт й імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.
Міжнародна резервна валюта — це валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу надання позик, кредиту, фінансування допомоги тощо. Її головною функцією є створення валютних державних резервів.
Типовою міжнародною торговою і, водночас, резервною валютою є долар США (2/3 міжнародної торгівлі здійснюються за його допомогою).
97. Поняття та склад золотовалютних резервів
Золотовалютные резервы (международные резервы или официальные резервы) — внешние высоколиквидные активы, представленные в виде иностранной валюты и золота, которые находятся под контролем государственных органов денежно-кредитного регулирования и в любой момент могут быть использованы для финансирования дефицита платёжного баланса, для интервенций на валютных рынках, оказывающих влияние на курс национальной валюты, или для аналогичных целей.
К специальным правам заимствования (СДР) относят эмитированные Международным валютным фондом международные резервные активы, находящиеся на счете государства в МВФ.
Резервная позиция в МВФ представляет собой валютную составляющую квоты государства в Международном валютном фонде
К средствам в иностранной валюте относится:
1) наличная иностранная валюта;
остатки средств на корреспондентских счетах, включая обезличенные металлические счета в золоте;
2) депозиты с первоначальным сроком погашения до 1 года включительно, в том числе - депозиты в золоте, кредиты, предоставленные в рамках сделок обратного РЕПО, в центральных банках за рубежом, в Банке международных расчетов и других кредитных организациях-нерезидентах, имеющих рейтинги долгосрочной кредитоспособности не ниже "А" по классификации рейтинговых агентств "Fitch Ratings" и "Standard & Poor’s" (либо "А2" по классификации рейтингового агентства "Moody’s");
3) долговые ценные бумаги, выпущенные нерезидентами с рейтингом выпусков долговых ценных бумаг (или эмитентов долговых ценных бумаг) не ниже "АА-" по классификации рейтинговых агентств "Fitch Ratings" и "Standard & Poor’s" (либо "Аа3" по классификации рейтингового агентства "Moody’s"), и прочие финансовые требования к нерезидентам с первоначальным сроком погашения до 1 года включительно.
4)Ценные бумаги, переданные контрагентам в рамках операций займов ценных бумаг (предоставленные в обмен на другие ценные бумаги), учитываются в составе международных резервов, в то время как ценные бумаги, служащие обеспечением по сделкам прямого РЕПО, исключаются из резервов. Ценные бумаги, полученные в качестве обеспечения по сделкам обратного РЕПО или займов ценных бумаг, не включаются в состав международных резервов.
Пересчет в доллары США осуществляется на основе официальных обменных курсов иностранных валют к российскому рублю.
98. Валютний курс і методи котирування валют
Валютний курс - Мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.
Формы валютного курса
Колеблющийся — свободно меняется под влиянием спроса и предложения и основан на использовании рыночного механизма.
Плавающий — разновидность валютного курса, который колеблется, что обусловлено использованием механизма валютного регулирования. Так, для ограничения резких колебаний курсов национальных валют, которые вызывают неприятные последствия валютно-финансовых и экономических отношений, страны, вошедшие в Европейскую валютную систему, ввели в практику согласование относительных взаимных колебаний валютного курса.
Фиксированный — официально установленное отношение между национальными валютами, основанное на определенных в законодательном порядке валютных паритетах. Он допускает закрепление содержания национальных денежных единиц непосредственно в золоте или долларах США при строгом ограничении колебаний рыночных курсов валют в оговоренных границах (порядка одного процента).
Валютная котировка - это определение пропорций обмена валют, т.е. подвижные рыночные курсы дня. Они зависят от того, в каком состоянии находился курс вчера, перед закрытием, причем на основных международных биржах - от Токио до Нью-Йорка; каковы виды на конъюнктуру, валютные потенции банков. Полная котировка включает курс продажи (обычно более высокий) и курс покупки (более низкий). Разницу (маржу) составляют комиссионные.
Исторически сложились два метода котировки иностранной валюты к национальной - прямая и косвенная.
Большинство стран используют прямую котировку. При прямой котировке стоимость единицы иностранной валюты выражается в национальной валюте. Например, 1 доллар = 30,95 рублей.
При косвенной котировке за единицу принимается национальная валюта, курс которой выражается в определенном количестве иностранных денежных единиц (валюты). Например, 1 рубль = 0,0323 доллара. Преимущественно косвенная котировка применяется в Великобритании. В США для внутренних целей используется принцип прямой котировки, а в международной сфере американские банки применяют метод косвенной котировки для многих валют, кроме фунта стерлинга.
Между прямой и косвенной котировкой существует обратно пропорциональная зависимость: курс прямой = 1/курс косвенной.
Котировка валют для торгово-промышленной клиентуры, которая интересуется котировкой иностранных валют по отношению к национальной, базируется на кросс-курсе. Кросс-курс - это обменный курс двух валют, установленный через курс каждой из них по отношению к третьей валюте (обычно к доллару США). Кросс-курс определяется расчетным путем.
Котировки кросс-курсов на различных национальных валютных рынках могут отличаться друг от друга, что создает условия для валютного арбитража, то есть для операции с целью извлечения прибыли из разницы валютных курсов одной и той же денежной единицы на различных валютных рынках.
99. Види валютних курсів
Валютний курс - Мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.
Види валютних курсів
1) Фіксований – в основу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях)
– реально фіксований (золотомонетний стандарт)
–договірно-фіксований – ординарний (прив’язаний до СДР, долара США, до французького франка до інших валют); кошиковий (прив’язаний до штучно побудованих комбінацій валют основних торговельних партнерів Австрії, Алжиру); валютний курс, заснований на системі змінного паритету.
2) Плаваючий – визначається через зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного “ кошика” товарів
–незалежне плавання (на девізних ринках)
–кероване (регульоване) плавання (втручання центральних банків)
–змішане плавання по відношенню до однієї валюти (долара США) – всього чотири країни застосовують Бахрейн, Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати)
–спільне плавання (валютне угрупування ЄС використовують)
3) Номінальний валютний курс – це конкретна ціна національної валюти на іноземну валюту і навпаки.
4) Реальний валютний курс: – це номінальний помножений на співвідношення рівня цін в двох країнах; Розраховується на базі середніх цін в країнах, які є головними партнерами даної країни (свідчить про конкурентоспроможність товарів відносно до імпортерів)
5) Спот курс – курс обмін на протязі не більше 2 робочих днів з моменту досягнення угоди про курс – це курс на ринку на певну дату.
6) Форвардний курс – узгоджений курс, обмін за цим курсом здійснюється в майбутньому, понад 3 дня після узгодження.
100 Дисконтна валютна політика
Валютна політика являє собою сукупність заходів, що проводяться національним банком країни та іншими державними органами у сфері валютних відносин і грошового обігу, з кінцевою метою впливу на економіку країни і купівельну силу національної валюти.
ДИСКОНТНАЯ ПОЛИТИКА — учетная политика, проводимая центральными банками денежно-кредитная политика, заключающаяся в повышении или понижении учетных ставок процента за кредит с целью регулирования спроса и предложения на ссудный капитал. Так, повышая учетную ставку, центральный банк способствует снижению спроса на кредитные деньги, а понижая процент, активизирует спрос.
В современных условиях эффективность дисконтной политики снизилась. Это объясняется прежде всего противоречивостью ее внутренних и внешних целей. Если процентные ставки снижаются в целях оживления конъюнктуры, то это отрицательно влияет на платежный баланс, если вызывает отлив капиталов. Повышение учетной ставки в целях улучшения платежного баланса отрицательно влияет на экономику, если она находится в состоянии застоя. Результативность дисконтной политики зависит от притока в страну иностранного капитала, но в условиях нестабильности процентные ставки не всегда определяют движение капиталов. Регулирование международного движения капиталов и кредитов также ослабляет воздействие учетной политики на платежный баланс. Отсюда вытекают кратковременность и сравнительно низкая эффективность дисконтной политики. Дисконтная политика ведущих стран, в первую очередь США, отрицательно влияет на конкурентов, которые вынуждены повышать или снижать процентные ставки вопреки национальным интересам. В итоге периодически разгорается война процентных ставок.
В 30—40-е годы центральные банки в соответствии с кейнсианскими рекомендациями проводили политику «дешевых денег», низких процентных ставок. Так, переучетная ставка Банка Англии сохранялась на уровне 2% в 1932—1952 гг.. Федеральной резервной системы (ФРС) США — 1% в 1937—1948 гг. С 50-х годов происходит активизация дисконтной политики под влиянием ряда факторов: введения обратимости валют, либерализации международных валютно-кредитных отношений, развития рынка евровалют, ускорения перемещения капиталов, в том числе нефтедолларов, между странами. В связи с усилением глобализации хозяйственных связей центральные банки вынуждены учитывать эволюцию учетных ставок в других странах. Например, в начале 80-х годов ФРС США повысила процентную ставку с целью сдержать кредитную экспансию и инфляцию в стране, а также укрепить курс доллара. Это вызвало цепную реакцию в виде повышения процентных ставок и снижения курса валют, «бегства» капиталов из стран Западной Европы, которые стали жертвой протекционистской политики США. В этих странах уменьшились капиталовложения и возросла безработица. С середины 80-х и в начале 90-х годов уровень процентных ставок в США ниже, чем в Западной Европе и Японии.
101 Девізна валютна політика та її форми
Девизная политика — метод воздействия на курс национальной валюты путем купли-продажи государственными органами иностранной валюты (девиз). В целях повышения курса национальной валюты центральный банк продает, а для снижения — скупает иностранную валюту в обмен на национальную. Девизная политика осуществляется преимущественно в форме валютной интервенции, т. е. вмешательства центрального банка в операции на валютном рынке с целью воздействия на курс национальной валюты путем купли-продажи иностранной валюты. Ее характерные черты — относительно крупные масштабы и сравнительно краткий период применения. Валютная интервенция осуществляется за счет официальных золото-валютных резервов или краткосрочных взаимных кредитов центральных банков в национальных валютах по межбанковским соглашениям «своп».
Девизная политика имеет следующие разновидности:
валютная интервенция представляет собой вмешательство центрального банка в операции на валютном рынке с целью воздействия в определенном направлении на курс национальной валюты путем купли-продажи иностранной валюты. Она осуществляется за счет официальных золотовалютных резервов, краткосрочных взаимных кредитов центрального банка в национальной валюте («своп»);
диверсификация валютных резервов — политика государства, банков, направленная на регулирование структуры валютных резервов путем включения в их состав разных валют, проведение валютной интервенции и защиту от валютных рисков. Ее проявление — продажа нестабильных валют и приобретение устойчивых;
валютные ограничения вводятся государством на операции с валютой, золотом и другими валютными ценностями, что отражается в валютном законодательстве;
двойной валютный рынок как форма валютной политики занимает промежуточное место между режимами фиксированных и плавающих валютных курсов. Введен в начале 1970-х гг. в Бельгии, Италии, Франции. Сущность его заключается в делении валютного рынка на две части: 1) официальный валютный курс — по коммерческим операциям и услугам; 2) рыночный валютный курс — по финансовым операциям (движение капиталов, кредитов);
девальвация — снижение курса национальной валюты по отношению к иностранным валютам или международным счетным денежным единицам. Объективной основой является завышение официального валютного курса по сравнению с реальной покупательной способностью денежных единиц;
ревальвация — повышение курса национальной валюты по отношению к иностранной валюте. Опреде-ляя.проценты девальвации, необходимо принять данную валюту за единицу, разделить курсовую разницу на первоначальный курс и умножить на 100.
102 Система золотого та золотодевізного стандарту
Золото́й станда́рт — монетарная система, в которой основной единицей расчётов является некоторое стандартизированное количество золота.
В экономике, построенной на основе золотого стандарта, гарантируется, что каждая выпущенная денежная единица может по первому требованию обмениваться на соответствующее количество золота. При расчётах между государствами, использующими золотой стандарт, устанавливают фиксированный обменный курс валют на основе соотношения этих валют к единице массы золота.
Разновидности золотого стандарта:
Золотомонетный стандарт
Золотомонетный стандарт, который условно называют классическим золотым стандартом, существовал в странах, денежная система которых была основана на золотых монетах, то есть монетах, отчеканенных из золота. При этом выпускались также бумажные деньги. Любой владелец денежной банкноты мог обменять в банке бумажные деньги на золотые монеты или золотые слитки по установленному гарантированному паритету, который был зафиксирован на самих банкнотах.
Золотослитковый стандарт
Попытки Великобритании и Франции вернуться после Первой мировой войны к довоенному золотомонетному стандарту оказались невозможными. Основная причина — несоответствие золотых запасов наличию бумажных денег, находящихся в обращении. В связи с этим было установлено, что бумажные деньги можно обменивать на золото, но только в слитках, минимальный вес которых составлял 12,5 кг, что соответствовало сумме в 1700 ф.ст.
Золотовалютный стандарт
Золотовалютный стандарт, называемый иногда золотодевизным, явился продолжением системы золотого стандарта в новых международных экономических условиях, которые возникли после Второй мировой войны.
Золотовалютный стандарт, лежащий в основе Бреттон-Вудской валютной системы, был заложен на конференции в Бреттон-Вудсе.
В соответствии с международными соглашениями, Соединённые штаты Америки брали на себя обязательство обеспечивать золотое содержание доллара по курсу 35 долларов за тройскую унцию.
Золотодевизный стандарт - то есть такая денежная система, когда национальная валюта обеспечивается не только золотом, но и наиболее устойчивыми иностранными валютами. Такой подход позволял реализовывать более гибкую денежную политику, в результате которой экономический рост не тормозился размерами национальных золотовалютных резервов..
Девізи – платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків.
Після першої світової війни . на початку 20-х років XX ст., було рекомендовано перейти до золотодевізного стандарту. Генуезька світова валютна система (1922р.) Друга світова валютна система Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у1922р.
Принципи: Основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків) (Грошові системи 30 країн базувались на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.
103 Система золотовалютного стандарту
Золотовалютный стандарт - система фиксирования валютных курсов, принятая по Бреттон-Вудскому соглашению. Система обязывает США привязывать доллар к золоту, а остальные страны - к доллару.
У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:
функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;
у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом – долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золото в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;
резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином:
долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035г золота);
долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);
прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;
ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%.У разі значних відхилень національні банки зобов’язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів. Тобто всі валюти міцно “прив’язувалися” до долара США, а через нього – до золота;
оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн-членів МВФ;
міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось головним чином через МВФ;
104 Ямайська валютна система
Ямайська валютна система (Кінгстонська)
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) і ратифікована більшістю членів у квітні 1978 р.
Принципи системи :
Базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювались курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт.
Окрім СДР країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія.
Юридично було завершено демонетизація золота : відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети , золото перестало бути мірою вартості та базою золотих паритетів, США припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ.
Проблеми Ямайської валютної системи:
1) Втрата доларом монопольної ролі( поява СДР)
2)Проблема багатовалютного стандарту. 3)Також режим плаваючих валютних курсів не забезпечив вирівнювання платіжних балансів, не перешкодив валютній спекуляції,4) не вирішив проблему безробіття.
Європейська валютна система – це міжнародна (регіональна) валютна система – сукупність економічних відносин, яка пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції; це державно-правова форма організації валютних відносин країн “Загального ринку» з метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів; це підсистема світової валютної системи (Ямайської).
105 Головні риси та напрямки реформування сучасної світової валютної системи.
Мировой финансовый кризис 2007-2009 гг. дал новый толчок дискуссии вокруг вопроса о реформе международной валютно-финансовой системы. Высказываются идеи о создании новой мировой резервной валюты, способной устойчиво действовать и обслуживать потребности мировой экономики.
106 Розвиток європейської валютної системи
Европейская валютная система (англ. European Monetary System, EMS) – форма организации валютных отношений между странами членами Европейского экономического сообщества (ЕЭС), выработанная в соответствии с рядом соглашений и действовавшая с 13 марта 1979 года (дата начала расчётов ЭКЮ). Европейская валютная система сыграла роль моста между основанной на долларе Бреттон-Вудской системой и валютным союзом. На смену Европейской валютной системе пришёл Европейский валютный союз (англ. European Monetary Union), часто называемый EMS.
Поиски новых форм валютной интеграции привели к новому соглашению о создании Европейской валютной системы, которая начала действовать с марта 1979 года. Решение о создании Европейской валютной системы было принято в 1978 году на встрече канцлера ФРГ Гельмута Шмидта и президента Франции Валери Жискар д’Эстена[2]. Формирование ЕВС было направлено на достижение валютной стабильности внутри системы в условиях перехода к Ямайской валютной системе и известной независимости от доллара.
Основу Европейской валютной системы составили :
Создание механизма валютных курсов (англ. Exchange Rate Mechanism, сокр. ERM).
Создание европейской валютной единицы (англ. European Currency Unit – ECU) – ЭКЮ. Экю представляла собой международную расчётную единицу, определяемую на основе корзины валют стран-членов ЕЭС.
Образование Европейского фонда валютного сотрудничества (англ. European Monetary Cooperation Fund), создаваемого за счёт взносов стран-участниц. Средства фонда предназначались для предоставления временной финансовой поддержки с целью финансирования дефицита платёжного баланса и для осуществления расчётов по валютным интервенциям, которые осуществляли центральные банки для поддержания валютных курсов в установленных пределах.
Первоначально в ЕВС участвовали 8 государств: Германия, Франция, Нидерланды, Бельгия, Дания, Ирландия, Люксембург и Италия (последняя в 1992 году вышла из системы и вернулась обратно в 1996 году). Позднее к ЕВС, по мере его расширения, присоединились: Испания (в 1989 году), Великобритания (в 1990 году), Португалия (в 1992 году), Австрия (в 1995 году), Финляндия (в 1996 году), Греция (в 1998 году).
Центральным элементом системы являлась европейская валютная единица (ЭКЮ), которая стала базой установления курсовых соотношений между валютами стран - членов ЕЭС, а также использовалась для расчётов между их центральными банками и как счётная единица в специализированных учреждениях и фондах ЕЭС. Стоимость ЭКЮ определялась по методу валютной корзины, включавшей валюты всех 12 стран ЕЭС на тот момент.
Механизм валютных курсов (англ. Exchange Rate Mechanism, сокр. ERM) был направлен на поддержание устойчивых, хотя и корректируемых соотношений с учётом опыта "валютной змеи". Для 7 валют (марка ФРГ, французский франк, гульден, бельгийский франк, датская крона, ирландский фунт, люксембургский франк) предел колебаний был установлен ± 2,25% их центрального курса, а для итальянской лиры ±6% ввиду нестабильности валютного положения страны. Позднее режим колебаний ±6% был установлен и для испанской песеты (Испания присоединилась к ЕВС в 1989 г Поддержание согласованных курсов осуществлялось с помощью валютной интервенции центральных банков стран-участниц.
Европейский фонд валютного сотрудничества был составной частью системы и был предназначен для предоставления центральным банкам стран ЕВС кредитов на покрытие временных дефицитов платёжного баланса и осуществления валютных интервенций для поддержания курсов валют в заданных пределах.
В целом механизм формирования валютных курсов действовал, однако, тем не менее, в 1980-1983 гг. курс ряда валют (итальянской лиры, французского франка, ирландского фунта, датской кроны) понижался, а курс сильных валют (марки ФРГ, голландского гульдена) повышался . В 1992 году правительства Великобритании, Испании и Италии не смогли поддерживать курс своих валют на уровне выше минимального совместного колебания и перешли к плавающим курсам. В августе 1993 года допустимый предел взаимных колебаний валют ЕВС был расширен до ± 15%.
Весь период существования Европейской валютной системы (EMS-1) до перехода к валютному союзу (англ. European Monetary Union) можно разделить на несколько этапов:
1979-1982. Период узкого коридора колебаний валютных курсов (± 2,25%). Симметричные действия стран-участниц.
1982-1993. Ориентация на марку ФРГ, которая выполняла роль “якоря”.
1993-1999. Расширение коридора валютных курсов до ± 15%.
с 1999 года. Переход к валютному союзу (EMS-2). Введение единой валюты евро.
107 Критерії валютної конвергенції ЄВС
Критерії конвергенції (зближення) (Convergence Criteria) — умови, виконання яких дає державам ЄС право приєднатися до третього етапу Економічного й монетарного союзу (ЕМС). Договір про ЄС визначає п’ять критеріїв конвергенції, які стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок. А саме:
відношення державного дефіциту до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 3%;
відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 60%;
стабільність цін і сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення оцінювання; при цьому показник росту інфляції не може більш ніж на півтора відсотки перевищувати відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів;
довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більш, ніж на два відсотки відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів;
протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни, нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів.
108 Становлення валютної системи України
Развитие валютной системы Украины началось в июле 1990 г., когда была провозглашена Декларация о государственном суверенитете.
Первым шагом в создании национальной денежной системы, стал выход Украины в 1991 г. из числа государств, которые используют в денежном обращении рубль, и внедрение в безналичное обращение временной (переходной) денежной единицы — украинского купоно-карбованца в ноябре 1992 г.
В марте 1994 г. была основана Банкнотная фабрика, а в октябре того самого года на ее базы созданы Банкнотно-монетный двор Национального банка Украины, где печатались рубли, со временем — гривны.
Внедрением национальной валюты Украины - гривны стал сентябрь 1996 г. Одной из особенностей ее обращения были многоразовые валютные интервенции, которые проводились Национальным банком Украины за счет собственных резервов.
Но уже 1997 г. ознаменовался огромным финансовым кризисом и неистовым ростом спроса на доллары США, тем самым причиняючи резкую девальвацию гривны. Эти события потащили за собой еще более критическую монетарную политику Национального банка.
Официальный курс гривны относительно доллара США устанавливается Национальным банком Украины. До 23 октября 1994 г. в Украине придерживались системы множественных курсов, в том числе официального валютного курса, который определялся НБУ, и рыночного, который устанавливался на валютного аукционах. Из 24 октября 1994 г. официальный курс устанавливался по результатам торгов на Украинской межбанковской валютной бирже. С 19 марта 1999 г. НБУ установил официальный обменный курс гривны относительно доллара США как средневзвешенный между курсами за операциями уполномоченных коммерческих банков на межбанковском валютном рынке. В пределах своей общей ответственности за обеспечение стабильности национальной валюты НБУ может влиять на формирование официального обменного курса путем купли-продажи иностранной валюты на валютном рынке.
Средний за период курс гривны к доллару США определяется: для месячных значений - как средневзвешенная стоимость доллара США в гривнах за месяц; квартальные и годовые значения рассчитываются как среднеарифметическое от месячных значений
109. Поняття та суб’єкти міжнародних розрахунків
Международныерасчеты представляют собойсистему организации ирегулирования платежей, возникающие в связи с экономическими, политическими, научно-техническими и культурными отношениями между государствами, организациями и гражданами разных стран.
Субъектами международных расчетов являются институциональные единицыСистемы национальных счетов(СНС).Они объединеныв пять группсогласноосновных секторовэкономической деятельности, между которымимогут происходитьмеждународныеплатежи:
1.Нефинансовыекорпорациии предприятия(non-financialcorporations), производящие товары для рынка ипредоставляютнефинансовыеуслуги.
2.Домашние хозяйства(households), представленныефизическими лицами, продают своюрабочую силу, потребляютрыночные товарыи услуги.
3.Неприбыльные учреждения(nonprofitinstitutions)- это юридические лица, оказывающие нерыночные услуги домашним хозяйствам. К ним относят организации, создаваемые в форме потребительских кооперативов, общественных или религиозных организаций, благотворительных и иных фондов, ассоциаций, союзов, партнерств. Отличительной особенностью данных организаций является то, что они, также как и государственные учреждения, не преследуют в качестве цели своей деятельности извлечение прибыли, а в случае ее наличия не распределяют ее между участниками.
4.Правительственные учреждения (governmentagencies) - это институциональные единицы, которые наряду с выполнением политических функций и функций экономического регулированияпроизводят нерыночные товары и оказывающих услуги для индивидуальногои коллективного потребления, а также перераспределяют доходы (центральное правительство, правительство штатов, областей, местные органы власти, фонды социального обеспечения).
5. Финансовые корпорации(financialcorporations) - это банки, финансовые компании, осуществляющие финансовое посредничество или предоставляют вспомогательные финансовые услуги.
На сегодняшний день на состояние международных расчетов странывлияет ряд факторов: состояние политических и экономических отношениймежду странами, позиция страны на товарных и денежных рынках, степень использования и эффективность государственных мер по внешнеэкономического регулирования; валютноезаконодательство, международныеторговые правила и обычаи; регулированиямежгосударственных товарныхпотоков, услуг и капиталов; разница в темпах инфляции в отдельных странах, состояние платежных балансов; банковская практика, условия внешнеторговых контрактов и кредитных соглашений; конвертируемость валют.
Расчеты осуществляются через банки безналичным путем. Для этого банки используют свои корреспондентские отношения с иностранными банками, которые сопровождаются открытием корреспондентских счетов «лоро» (иностранных банков в данном банке) и «ностро» (данного банка в иностранных).
Схематически механизм международных расчетов можно представить следующим образом:
1. Импортер покупает у своего банка банковский чек, вексель или другой платежный документ и пересылает экспортеру.
2. Экспортер получает от импортера этот платежный документ и продает его своему банку за национальную валюту, которая необходима ему для производства и других целей.
3. Банк экспортера пересылает за границу своему банку-корреспонденту платежный документ.
4. Полученная от продажи этого документа сумма иностранной валюты зачисляется банком импортера на корреспондентский счет банка экспортера.
Такой механизм позволяет осуществлять международные расчеты черезбанки-корреспонденты путем зачета встречных требований и обязательств без использования наличной валюты.
110. Ознаки міжнародних розрахунків
Международным расчетам присущи определенные специфические особенности.
1)Регулируются какнациональнымитак и международными актами.
2)Являются объектом унификации и универсализации банковских операций.
В 1930 и 1931 pp. приняты международные Вексельная и Чековая конвенции (г. Женева), направленные на унификацию вексельных и чековых законов.
Комиссия ООН по праву международной торговли ООН (ЮНСИТРАЛ) продолжает унифицировать вексельное законодательство.
Международная торговая палата, созданная в Париже в начале XX в., разрабатывает унифицированные правила для документарных аккредитивов, по инкассо. Первые правила по инкассо были разработаны в 1936 p., Затем переработаны в 1967 и 1978 pp.. Этих правил придерживается большинство банков мира.
3)Используют различныевиды валют, что обусловливает наличие валютногориска, связанного с изменчивостью валютных курсов.
При этом в международных расчетах используется понятие валюты цены, от выбора которой наряду с ее уровнем, размером процентной ставки и курса зависит степень валютной эффективности сделки и валюты платежа, в которой должно быть погашено обязательство импортера (или заемщика). Несовпадение валюты цены и валюты платежа - простейший метод страхования валютного риска.
4)Несовпадение периодов производства и реализации товаров, удаленность рынков, обусловливают формирование обособленной формы движения стоимости в международном обороте
5) международные расчеты сочетают в себе новые и традиционные технологии и инструменты, самообслуживание, дистанционное обслуживание,использование Интернета, предоставление новых банковских продуктов.
6) Международные расчеты имеют, как правило, документарный характер, т.е. осуществляются при помощи финансовых и коммерческих документов.
К финансовым документам относятся: ​​векселя (простые и переводные), чеки; платежные расписки.
Коммерческие документы включают: счета-фактуры, отгрузочные документы, подтверждающие отгрузку или отправку товаров (коносаменты, квитанции и др..)
Банк проверяет содержание и комплектность указанных документов.
На выбор форм расчетов влияют:
а) вид товара;
б) наличие кредитного соглашения;
в) платежеспособность и репутация контрагентов по внешнеэкономическим сделкам.
В контракте обусловливаются условия и формы расчетов.
111. Форми міжнародних розрахунків та їх порівняльна характеристика
Используются следующие основные формы международных расчетов:
Используются следующие основные формы международных расчетов:
1. Аккредитив - это поручение одного кредитного учреждения другомуосуществить оплату товарно-транспортных документов за счет зарезервированных средств. Эта форма наиболее сложная и затратная.
Аккредитивом может быть обязательство банка, выданное им по поручению клиента-импортера, произвести платеж в пользу экспортераили обеспечить его платеж другим банкам в пределах определенных сумми обусловленного срока по документам, указанным в аккредитиве.
В расчетах по внешнеторговым операциям используют документарные аккредитивы, платежи по которым осуществляютсяпосле представления в банк коммерческих документов: счета фактуры,транспортных и страховых документов, сертификатов и т.п..
Аккредитив для импортера предусматривает:
- Высокую комиссию;
- Использование банковского кредита;
- Иммобилизацию и распыления его капитала - открытие аккредитива до полученияи реализации товаров.
Аккредитив для экспортера означает:
- Обязательство банка оплатить;
- Надежность расчетов и гарантия своевременной оплаты товаров,потому что это осуществляет банк;
- Быстрота получения платежа;
- Получение разрешения импортера на перевод валюты в страну экспортера при выставлены аккредитива в иностранной валюте.
Преимущества использования аккредитивов: гарантированный платеж поставщику; гарантированное исполнение обязательств поставщиком; нивелирование возможных рисков неплатежа; четкое соблюдение сроков поставки товара; юридическое оформление контракта; возможность использования аккредитива как средства финансирования на короткий срок; беспрепятственное и быстрое осуществление платежа.
Недостатки использования аккредитивов: достаточно сложный документооборот; очень высокие банковские «комиссии» (это форма самых дорогостоящих расчетов);
Но при всей дороговизне аккредитивов, их использование бывает просто необходимо, особенно если сделка заключается на крупную сумму – проценты на аккредитив для таких сумм не маленькие. Однако если сопоставить сумму процентов и сумму возможных убытков, то уж лучше заплатить проценты, но получить 100%-ю гарантию того, что сделка пройдет успешно и без риска.
2. Инкассо - это форма расчета по внешнеторговой сделке, которая заключается в том, что экспортер поручает своему банку получить от импортера определенную сумму валюты при передаче последнему соответствующих товарных документов.
Использование инкассо регулируется «Унифицированными правилами поинкассо», разработанным Международной торговой палатой.
Различают чистое м документарное инкассо. Чистое инкассо осуществляется наоснове чеков, платежных расписок и других видов документов, используемых для получения платежа. Документарное инкассо – этоинкассо финансовых документов, сопровождаемых коммерческимидокументами, или инкассо только коммерческих документов.
Недостатками использования инкассовой формы расчетов могутбыть достаточно длительный период до момента получения платежа и риск, связанный с отказом от платежа, а также неурегулированностьнекоторых вопросов валютного законодательства в отдельных странах.
Преимуществом для импортера является то, что нет необходимости заранееотвлекать средства из своего оборота, а для экспортера - то, что он сохраняет юридическое право распоряжения товаром до его оплаты импортером.
Поэтому инкассовую форму расчетов используют в случаях, когда:
1. экспортер не сомневается в своём контрагенте по договору, поскольку
между сторонами существуют проверенные временем отношения;
2. политические, правовые и экономические условия в стране импортера
рассматриваются как стабильные;
3. в стране покупателя нет импортных ограничений или, если таковые
имеются, последний заблаговременно получив все необходимые разрешения на
осуществление договора;
4. в стране экспортера нет жестких ограничений по сроку осуществления
расчетов импортера за полученный товар.

3. Банковский перевод является расчетной банковской операцией,которая осуществляется путем подачи телеграфного, почтового или электронного поручения одного банка другому.
Преимущества этих систем заключаются в отсутствии необходимости отправления денежных средств в конкретное место, таким образом, получатель перевода может получить его уже через 10–20 минут в любой точке обслуживания данных систем. Минусом обоих систем является дороговизна осуществления перевода. Наиболее известными в мире системами банковских переводов являются Western Union и MoneyGRAM. В последнее время в Российской Федерации создано ещё несколько подобных систем банковских переводов – Anelik, STB-Экспресс, Юнистрим, Contact, MIGOM, ЛИДЕР и ряд других. Сроки осуществления переводов различаются и составляют от нескольких минут до нескольких суток, а тарифы, в тоже время, значительно ниже западных систем.
4. Авансовые расчеты - это форма расчета, по которой оплататоваров импортером осуществляется до отгрузки, а иногда дажек производству товара. Она выгодна для экспортера.
Эти расчеты наиболее выгодны для экспортера, так как оплата товаров производится импортером до отгрузки, а иногда даже до их производства. Если импортер оплачивает товар авансом, он кредитует экспортера.
Эта форма может применяться только тогда, когда импортер крайне заинтересован в получении товара или тогда, когда экспортер оказывает на него сильное давление, которому импортер не может в силу ряда причин противостоять.
Платеж после отгрузки товара производится покупателем (в случае
договоренности продавца и покупателя об использовании такого способа платежа)
после получения телеграфного или телексного сообщения от продавца с подробным
описанием отгруженных товаров. Если оплата от покупателя не поступает,
экспортер имеет некоторую гарантию, поскольку все необходимые для получения
товара документы находятся в его руках. Однако в этом случае возникает
проблема реализации отгруженных товаров. Учитывая риск, возникающий при этом
способе платежа, он может использоваться преимущественно между фирмами,
имеющими прочные связи.
5. Расчеты с открытым счетом сводятся к периодическим платежам импортера экспортеру после получения товара. Применяются при регулярных поставок при длительных торговыхсвязях. Эти расчеты выгодны для импортера и невыгодные для экспортеров (замедляют оборот капитала, увеличивают риск).
Расчеты по открытому счету наиболее выгодны для импортера, так как он
производит последующую оплату полученных товаров, а процент за предоставляемый
кредит при этом отдельно не взимается: отсутствует риск оплаты непоставленного
или непринятого товара. Для экспортера эта форма расчетов наименее выгодна, поскольку не содержит надежной гарантии своевременности платежа, замедляет
оборачиваемость его капитала, иногда вызывает необходимость прибегать к
банковскому кредиту. Риск неоплаты импортером товара при одностороннем
использовании этой формы расчетов аналогичен риску недопоставки товара
экспортером при авансовых платежах. Фактически эта форма расчетов применяется
для кредитования импортера и отражает доверие к нему со стороны экспортера.
Поэтому эта форма расчетов обычно применяется лишь на условиях взаимности,
когда контрагенты попеременно выступают в роли продавца и покупателя и
невыполнение обязательств импортером влечет за собой приостановку товарных
поставок экспортером. При односторонних поставках расчеты по открытому счету
применяются редко.
6. Клиринг 6. Валютный клиринг - это соглашение между руководством двух и более стран об обязательном взаимном зачете международных требований иобязательств.
Данная форма международных расчетов используетсядля уменьшения потребности в денежных средствах и для упрощения процессаобмена платежными сообщениями. При наличии клирингового соглашения между странами экспортеры и импортеры не имеют права уклонятьсяот расчетов по клирингу.
Валютные клиринги проявляют двоякое влияние на внешнюю торговлю. С одной стороны, они смягчают негативные последствия валютныхограничений и дают возможность экспортерам использовать валютнуювыручку. С другой стороны, возникает потребность в регулировании внешнеторгового оборота с каждой страной отдельно, а валютную выручка может использоваться только в той стране, с которой заключено клиринговое соглашение. Поэтому для экспортеров валютный клиринг невыгоден. Крометого, вместо выручки в конвертируемой валюте они получают национальную валюту.Так, наибольшее предпочтение среди международных расчетов имеетклиринг поскольку он наиболее удобен и надежен. В Украине данныйвид расчета имеет широкого применения, но многие фирмы, которыеработающих на международном рынке, используют данный вид расчетов.
112 Акредитив та його використання в міжнародних розрахунках
1. Аккредитив - это поручение одного кредитного учреждения другомуосуществить оплату товарно-транспортных документов за счет зарезервированных средств. Эта форма наиболее сложная и затратная.
Аккредитивом может быть обязательство банка, выданное им по поручению клиента-импортера, произвести платеж в пользу экспортераили обеспечить его платеж другим банкам в пределах определенных сумми обусловленного срока по документам, указанным в аккредитиве.
В расчетах по внешнеторговым операциям используют документарные аккредитивы, платежи по которым осуществляютсяпосле представления в банк коммерческих документов: счета фактуры,транспортных и страховых документов, сертификатов и т.п..
Использование аккредитивов для международных расчетов регламентируется «Унифицированными правилами и обычаями аккредитивов»(UniformCustomsandPracticeforDocumentaryCredit - UCPDC)разработанными Международной торговой палатой, к которым присоединились более 160 стран мира.
Экспортер и импортер заключают между собой соглашение, в котором указывают, что расчеты будут осуществлены в форме документарного аккредитива. В контракте указаны банк-эмитент, открывающий аккредитив;банк, информирующий экспортера об открытии аккредитива иисполняющий банк - банк, который приведен в аккредитиве в качестве плательщика бенефициару (экспортеру) определенной суммы средств подокументам предусмотренным аккредитивом. После подписания контракта экспортер сообщает импортера о готовности отгрузить товар. Импортер подает своему банку заявление на открытие аккредитива. После этого банк-эмитент направляет аккредитив иностранному банку, обслуживающему экспортера (авизующий банк), который проверяет его подлинность и извещает экспортера об открытии и условиях аккредитива. Экспортер проверяет соответствие условий аккредитива платежным условиям заключенного соглашения и отгружает товар, а затем вместе с транспортными документами передает иные документы, предусмотренные условиями аккредитива, в свой банк. Банк экспортера проверяет перечень документов, правильность их оформления и пересылает банку-эмитенту для оплаты. В сопроводительном письме указывается порядок зачисления выручки на счет экспортера. После получения ипроверки документов банк-эмитент осуществляет платеж банку экспортера.
На сумму платежа дебетуется счет импортера, а банк экспортера зачисляет соответствующие средства на счет экспортера. Только после этогоимпортер получает от банка-эмитента все коммерческие документы и становитсявладельцем товара.
Аккредитив для импортера предусматривает:
- Высокую комиссию;
- Использование банковского кредита;
- Иммобилизацию и распыления его капитала - открытие аккредитива до полученияи реализации товаров.
Аккредитив для экспортера означает:
- Обязательство банка оплатить;
- Надежность расчетов и гарантия своевременной оплаты товаров,потому что это осуществляет банк;
- Быстрота получения платежа;
- Получение разрешения импортера на перевод валюты в страну экспортера при выставлены аккредитива в иностранной валюте.
Виды аккредитивов разнообразны и делятся:
а)с точки зрения возможности изменения или аннулирования аккредитивабанком-эмитентом:
- Безотзывный (дает бенефициару высокую степень уверенности, что его поставки или услуги будут оплачены, как только он выполнит условия аккредитива, в случае, когда предъявлены все документы и соблюдены все его условия, составляет твердое обязательство платежа банка-эмитента);
- Отзывной (в любое время может быть изменен или аннулирован банком-эмитентом даже без предварительного уведомления бенефициара).
б) С точки зрения дополнительных обязательств другого банка по аккредитиву:
- Отзывной неподтвержденный аккредитив (банк-корреспондентлишь авизует бенефициару открытие аккредитива.В этом случае он не принимает никакого обязательства платежа и, таким образом, не обязан его осуществлять на основании документов, предъявленных бенефициаром)
- Безотзывный подтвержденный аккредитив (если банк-корреспондент подтверждает бенефициару аккредитив, то тем самым он обязуется произвести платеж по документам, которые отвечают аккредитива и поданы вовремя).
в) С точки зрения существования валютного покрытия:
- Покрытый;
- Непокрытый.
Покрытые - аккредитивы, при открытии которых банк-эмитент предварительно предоставляет в распоряжение исполняющего банка валютные средства (покрытие) в сумме аккредитива на срок действия обязательств банка-эмитента с условием возможности их использования для выплат по аккредитиву. Покрытие может предоставляться несколькими известными способами:
- Кредитование суммой аккредитива корреспондентского счетаисполняющего банка в банке-эмитенте или другом банке;
- Предоставление исполняющему банку права списать всю сумму аккредитива со счета банка-эмитента при получении аккредитива на исполнение;
- Открытие банком-эмитентом страховых депозитов или депозитовв исполняющем банке.
Использование покрытия приводит к фактическому замораживанию средств импортера на период от открытия аккредитива до выплаты средств по нему.
113. Використання в міжнародних розрахунках банківських переказів та інкасо
. Инкассо - это форма расчета по внешнеторговой сделке, которая заключается в том, что экспортер поручает своему банку получить от импортера определенную сумму валюты при передаче последнему соответствующих товарных документов.
Использование инкассо регулируется «Унифицированными правилами поинкассо», разработанным Международной торговой палатой.
Различают чистое м документарное инкассо.
Чистое инкассо осуществляется наоснове чеков, платежных расписок и других видов документов, используемых для получения платежа.
Документарное инкассо – этоинкассо финансовых документов, сопровождаемых коммерческимидокументами, или инкассо только коммерческих документов.
По схеме организации инкассовой операции экспортер и импортер заключают соглашение, в котором определяются банки, уполномоченные осуществлятьрасчеты. Затем экспортер осуществляет отгрузку товара и получает транспортные документы. Далее экспортер готовит необходимые документы (счета, финансовые документы и т.п.) и вместе с инкассовым поручением передает своему банку. Банк-ремитент, которому поручено осуществление инкассо, после проверки предоставленных документов отправляет их вместе с поручением банку-корреспонденту страны импортера. Инкассирующий банк после получения инкассового поручения и других документов представляет их импортеру (плательщику) для проверки и получения платежа. Банк страны импортера направляет уведомление плательщику о получении инкассового поручения и просьбы произвести платеж. Документы выдаются плательщику против платежа. Банк импортера получает платеж от импортера. Инкассирующий банк переводит соответствующую сумму банку-ремитенту. Банк-ремитент после получения перевода зачисляет сумму выручки на счет экспортера.
Недостатками использования инкассовой формы расчетов могутбыть достаточно длительный период до момента получения платежа и риск, связанный с отказом от платежа, а также неурегулированностьнекоторых вопросов валютного законодательства в отдельных странах.
Преимуществом для импортера является то, что нет необходимости заранееотвлекать средства из своего оборота, а для экспортера - то, что он сохраняет юридическое право распоряжения товаром до его оплаты импортером.
Банковский перевод является расчетной банковской операцией,которая осуществляется путем подачи телеграфного, почтового или электронного поручения одного банка другому.
Осуществление банковскогоперевода включает следующие операции:
1) передача экспортером необходимых документов импортеру;
2) выставление импортером платежного поручения в банк, которыйобслуживает (банк-импортера);
3) списание средств со счета покупателя и зачисления их на счет Лоро банка экспортера;
4) сообщения банка экспортера или осуществления расчетнойоперации;
5) списание средств со счета Лоро банка импортера и зачисление их на счет экспортера;
6) сообщение экспортера о зачислении на его счет соответствующей суммы средств.
Технически большинство платежей по банковским переводам осуществляется через систему SWIFT (SocietyforWorldvideIntesbankFinancialTelecommunications), которая организована в 1973 г. иобъединяет примерно 1800 банков мира на правах членов и около 1500банков на правах ассоциированных членов в 88 странах мира.
114. Авансові розрахунки, валютний кліринг та розрахунки з відкритим рахунком
Авансовые расчеты - это форма расчета, по которой оплататоваров импортером осуществляется до отгрузки, а иногда дажек производству товара. Она выгодна для экспортера.
Расчеты с открытым счетом сводятся к периодическим платежам импортера экспортеру после получения товара. Применяются при регулярных поставок при длительных торговыхсвязях. Эти расчеты выгодны для импортера и невыгодные для экспортеров (замедляют оборот капитала, увеличивают риск).
Риски, возникающие при международных платежах:
- Стоимость местной валюты при будущем платежи в иностраннойвалюте зависит от обменного курса между двумя валютами (особенно когда курсы обмена подвергаются воздействию рыночных сил);
- Риск отсутствия конвертируемости: невозможность владельца валюты определенной страны конвертировать ее в валюту другой страны, вследствие ограничения, наложенного правительством;
- Риск невыполнения обязательства, или неуплаты (более вероятен,поскольку возбуждение судебного иска против должника, который нарушил обязательства, в другой стране требует больше средств и времени,а успех менее вероятен, чем в случае с местным должником).
Валютный клиринг - это соглашение между руководством двух и более стран об обязательном взаимном зачете международных требований иобязательств.
Данная форма международных расчетов используетсядля уменьшения потребности в денежных средствах и для упрощения процессаобмена платежными сообщениями. При наличии клирингового соглашения между странами экспортеры и импортеры не имеют права уклонятьсяот расчетов по клирингу.
Цели валютного клиринга различны в зависимости от валютно-экономического положения страны: выравнивание платежного баланса без затрат золотовалютных резервов; получение льготного кредита от контрагента,что имеет активный платежный баланс; безвозвратного финансированиястраной с активным платежным балансом страны с пассивным платежным балансом.
Виды валютного клиринга различают по следующим признакам:
- В зависимости от числа стран-участниц: двухсторонний (расчеты ведутся в двух странах: импортеры вносят в свой банкнациональную валюту, а экспортеры взамен инвалютной выручки получают национальную валюту; зачет взаимных требований и обязательств осуществляют банки, ведущие клиринговые счета), многосторонний (включает три и более стран, примером выступает Европейский платежный союз);
- По объему операций: полный клиринг (охватывает до 95% платежного оборота) и частичный (распространяется на отдельные операции);
- По способу регулирования сальдо клирингового счета: с свободноконвертируемых сальдо, с условной конверсией, неконвертированноесальдо, по которому не может быть осуществлен обмен на иностраннуювалюту и который погашается твердыми товарными поставками.
Клиринговые сделки в основном осуществляются в расчетныхклиринговых палатах, организованных банковскими центрами или государственными учреждениями. Частоорганизация, управление и руководстворасчетными палатами относятся к сфере деятельности центрального банка в лице его местных отделений. Различают местные,региональные и общенациональные расчетные палаты. Этот разделобусловливает значительные различия в формах, суммах и объемах платежей.
В конце каждого дня клиринговая палата рассчитывает чистую по-ции каждого участника клиринга, принимая во внимание платежи, которые этотучастник отправил всем другим банкам-участникам, а также платежи,которые он получил от этих банков. В результате каждый банк перечисляет лишь сумму чистой позиции относительно всех других участников клиринга.Когда клирингом управляет центральный банк, то он может напрямуюдебетовать и кредитовать счета учреждений, поскольку сразу же имеетсведения о размерах сальдо. Если клиринг осуществляет частная организация, то центральный банк получает информацию о сальдо оторганизатора клиринга.
Валютные клиринги проявляют двоякое влияние на внешнюю торговлю. С одной стороны, они смягчают негативные последствия валютныхограничений и дают возможность экспортерам использовать валютнуювыручку. С другой стороны, возникает потребность в регулировании внешнеторгового оборота с каждой страной отдельно, а валютную выручка может использоваться только в той стране, с которой заключено клиринговое соглашение. Поэтому для экспортеров валютный клиринг невыгоден. Крометого, вместо выручки в конвертируемой валюте они получают национальную валюту.Так, наибольшее предпочтение среди международных расчетов имеетклиринг поскольку он наиболее удобен и надежен. В Украине данныйвид расчета имеет широкого применения, но многие фирмы, которыеработающих на международном рынке, используют данный вид расчетов.
115. Зміст та принципи складання платіжного абланса
Термин «платёжный баланс» был введён в оборот в XVIII веке английским экономистом Дж.Стюартом, представителем позднего меркантилизма.
Практика и теория платёжного баланса непрерывно развивались и совершенствовались, особенно в Англии и США. Необходимость международных сопоставлений породила потребность унификации методики составления платёжных балансов. В начале ХХ века эту работу начала Лига Наций на основе обобщения практики составления платёжных балансов Англии и США, а затем её продолжил МВФ.
Платёжный баланс – это статистический отчёт, в котором в систематическом виде приводятся суммарные данные о внешнеэкономических операциях данной страны с другими странами мира за определённый период времени, обычно за три месяца и за год.
Платёжный баланс отражает не индивидуальные, а совокупные сделки между данной страной и другими государствами.
Платёжный баланс выступает важнейшим ориентиром при разработке макроэкономической политики страны (бюджетно-налоговой, кредитно-денежной, внешнеторговой, валютной и т.д.).
Платёжный баланс составляется по принципу двойного счёта, то есть представляет собой двухстороннюю запись всех экономических сделок. Одна из этих записей обозначается как кредит со знаком «плюс» (+), другая – как дебет со знаком «минус» (-).
Счета ПБ отражают реальные потоки (товаров, услуг, даров и т.п.) и финансовые потоки (получение и предоставление займов в различных формах) между резидентами данной страны и остальным миром.
Ккредиту относятся те сделки, в результате которых происходят отток ценностей и приток валюты в страну. Так, продажа самолёта за границу, предоставление услуг иностранным туристам, получение пенсий из-за границы, покупка иностранцами акций отечественных компаний записываются в кредит (со знаком «плюс»), поскольку эти сделки «показывают» поступления иностранной валюты в данную страну.
К дебету относятся те сделки, в результате которых страна расходует валюту в обмен на приобретаемые ценности, и записываются со знаком «минус». В дебете отражаются такие сделки как импорт автомобилей, покупка лицензий, перевод прибылей иностранных компаний из данной страны, предоставление долгосрочных займов другим странам. Подобные сделки приводят к уменьшению запасов иностранной валюты на счетах резидентов.
Принцип двойного счёта предполагает, что любая международная сделка автоматически учитывается в платёжном балансе дважды: один раз как кредит, другой раз как дебет.
Источниками информации о ПБ являются: таможенная статистика, статистика денежного сектора, статистика внешнего долга, статистические обзоры и др., которые имеют определенную погрешность, поэтому в платежном балансе имеет место статья «Пропуски и ошибки».
Таможенная статистика – сделки с товарами, зарегистрированными таможенными организациями. Таможенные органы регистрируют в своей отчётности стоимость партий товара, экспортированных и импортированных в страну так, как они декларируются поставщиками. Основные ошибки могут возникнуть в связи с завышением или занижением цены импорта/экспорта.
Статистика денежного сектора – данные об иностранных активах и пассивах банковской системы (ЦБ и коммерческих банков). Ошибки могут возникнуть из-за того, что отчётность многих стран может не делать различия между операциями (депозитами, кредитами и пр.) резидентов и нерезидентов, не учитывает операции нерезидентов в национальной валюте, не принимает во внимание колебание валютного курса при оценке валютных резервов, хранимых в виде иностранных ценных бумаг.
Статистика внешнего долга – данные о запасах, потоках и выплатах по государственному и частному внешнему долгу резидентов нерезидентам. Эти данные могут накапливаться либо министерством финансов, либо Центральным банком страны. Однако нередко для перепроверки этих данных приходится использовать статистику международных организаций: Мирового банка, ОЭСР, МБРР и др.
Статистические обзоры – данные о международной торговле услугами, трудовых доходах, переводах мигрантов, носящие обычно оценочный характер, поскольку собираются через периодические опросы туристических компаний, гостиниц, миграционных бюро.
116.Структура платіжного балансу
Платёжный баланс, согласно стандартной классификации, разработанной Международным Валютным Фондом, включает в себя два основных структурных компонента:
1) счёт текущих операций;
2) счёт операций с капиталом и финансовыми инструментами.
I Счёт текущих операций состоит из четырех основных групп:
- операции с товарами;
- операции с услугами;
- движение доходов;
- текущие трансферты.
Разница между дебетовыми и кредитовыми операциями по каждой группе 1-го раздела отражается в балансе текущих операций, который включает:
торговый баланс, который показывает разницу между товарным экспортом страны и ее товарным импортом (Эт - Ит);
Торговый экспорт учитывается со знаком «плюс» и выступает как кредит потому, что создаёт запасы иностранной валюты в национальных банках. Наоборот, товарный импорт учитывается в графе дебет со знаком «минус» потому, что он сокращает запасы иностранной валюты в стране.
Считается, что превышение экспорта над импортом, то есть активное сальдо торгового баланса, является показателем состояния экономики: увеличивается мировой спрос на товары данной страны, и покупатели на внутреннем рынке предпочитают товары отечественного производства импортным.
баланс услуг (Эу – Иу).
К экспорту и импорт нефакторных услуг относятся платежи за использование интеллектуальной собственности (патентов, технологий, авторских прав), расходы, связанные с международным туризмом, транспортом, страхованием.
1.3 баланс доходов – разница между доходами, полученными от использования национальных факторов производства (капитал, рабочая сила) за рубежом и иностранных факторов производства в данной стране.
В статью «движение доходов» включаются доходы на инвестиции, проценты по долговым обязательствам, а также оплата труда резидентов, работающих за границей. Если национальный капитал за рубежом приносит больший объём процентов и дивидендов, чем иностранный капитал, инвестированный в данной стране, то чистые доходы от инвестиций окажутся положительными, в противном случае – отрицательными.
1.4 Баланс трансфертов - разница между текущими трансфертами нерезидентов из-за границы и трансфертами резидентов за границу.
Чистые текущие трансферты включают переводы чистых и государственных средств в другие страны без получения в ответ товара или услуг (пенсии, подарки, денежные переводы или безвозмездная помощь иностранным государствам).
Сумма четырех балансов (баланс товаров, баланс услуг, баланс доходов, баланс трансфертов) по 1-му разделу образуют баланс текущих операций.
II Счёт операций с капиталом и финансовыми инструментами – это группа статей ПБ, фиксирующих международное движение капитала, с помощью которого финансируются экспорт и импорт товаров и услуг. В этом разделе отражаются все международные сделки с активами страны (их покупка и продажа).
Баланс финансовых операций с капиталом включает:
поступления средств по предпринимательскому капиталу (прямые и портфельные инвестиции);
поступления средств по международному движению ссудного капитала (кратко-, средне- и долгосрочные кредиты и займы как государственные так и частные).
Сальдо по статьям счёта капитала и финансовых операций, которые отражают предоставление и получение долгосрочных и краткосрочных кредитов, показывает чистые поступления иностранных валют от всех сделок с активами. Предоставление кредитов означает расходы на покупку активов за границей (акций, облигаций, недвижимости и т.п.), получение же кредитов – не что иное, как поступления от продажи активов.
Положительное сальдо счёта движения капитала определяется как чистый приток капитала в страну. Наоборот, чистый отток (или вывоз капитала) возникает на фоне дефицита счёта движения капитала, когда расходы на покупки активов за границей превосходят доходы от их продажи за рубеж.
117 Правило Вальраса
Платёжный баланс, составленный по принципу двойного счёта, по определению равняется нулю, а это означает, что все долги страны должны быть оплачены. Поэтому дефицит по счёту текущих операций должен в точности соответствовать положительному сальдо по счёту операций с капиталом и финансовыми инструментами. Эту зависимость впервые обнаружил швейцарский экономист Л. Вальрас.
Л. Вальрас сформулировал правило: «стоимость импорта страны равна сумме стоимости экспорта и чистых зарубежных продаж активов и процентов по ним»:
Im=Х+NA+NR,
где Im – импорт, Х – экспорт; NA – чистые продажи активов; NR – чистые платежи процентов по активам.
Преобразуя уравнение Im=Х+NA+NR, получаем Im-Х-NR=NA, левая сторона которого представляет собой баланс текущих операций – баланс товаров и услуг плюс чистые выплаты процентов на капитал, которые рассматриваются как торговля капитальными услугами, а правая – баланс движения капитала.
Таким образом, в соответствии с правилом Вальраса баланс торговли товарами и услугами должен быть равен с противоположным знаком балансу движения капитала. Если это равенство не соблюдается, то остаток называется пропусками или ошибками.
Если баланс официальных расчётов сводится с дефицитом, погашение задолженности осуществляется Центральным банком за счёт сокращения официальных резервов иностранных валют (в том случае, если ЦБ воздерживается от корректировки валютного курса или других мер).
Длительные дефициты ПБ истощают официальные резервы иностранной валюты и золота. Поэтому правительства используют и другие методы для корректировки платёжного баланса.
118. Методі регулирования платіжного баланса
Превышение актива ПБ над пассивом считается желательным, и эта сумма превышения называется излишком платёжного баланса, которая поступает в официальный резервный фонд иностранных валют. Превышение же пассива над активом в ПБ любой страны считается нежелательным, и эту сумму превышения называют дефицитом ПБ.
Основой дефицита ПБ является торговый дефицит (импорт больше экспорта товаров).
Причины, которые вызывают дефицит торгового баланса:
- рост курса национальной валюты, и сокращение экспорта, так как отечественные товары становятся дороже импортных;
- более высокие темпы роста экономики ведущих промышленно развитых стран, чем в данной стране. Их товары более конкурентоспособны, поэтому наш экспорт вытесняется с рынков других стран;
- другие страны свернули закупки товаров данной страны.
Последствия торгового и платёжного дефицита:
- застой совокупного спроса в данной стране;
- рост задолженности её перед другими государствами;
- сильные колебания сальдо баланса текущих операций вызывают неблагоприятные для страны последствия. Так, резкое увеличение положительного сальдо создаёт базу для быстрого роста денежной массы в обращении и тем самым стимулирует инфляцию, а резкое увеличение отрицательного сальдо вызывает «обвальное» падение обменного курса национальной валюты, что вносит хаос во внешнеэкономические операции страны.
В рамках официального финансирования для ликвидации дефицита ПБ предпринимаются следующие шаги:
- снятие денег из государственного валютного резерва;
- получение займа от зарубежных государств;
- получение займа от международных банков или МВФ.
В случае наличия излишков ПБ страны возможны следующие меры:
- излишек иностранной валюты добавляется к сумме, находящейся в государственном валютном резерве;
- предоставление суммы излишка в качестве займа другим государствам;
- выдача излишка в качестве займа международным банкам, и в первую очередь – МВФ.
Если же дефицит ПБ имеет место в течение продолжительного времени, то страна может использовать макроэкономические меры:
1 Ужесточение торговой политики, контроль над импортом (введение более высоких импортных пошлин, установление импортных квот, лицензирование импортных товаров, административные меры и т.д.), что ведет к сокращению импорта и выравниванию ПБ.
2 Сокращение бюджетного дефицита, что должно привести к снижению процентной ставки → снижению спроса на национальную валюту → к росту экспорта и к снижению импорта → к выравниванию внешнеторгового дефицита.
3 Воздействие на баланс капитала и финансовых операций путем повышения процентной ставки.
При повышении процентной ставки для инвестиций в данную страну условия становятся более привлекательными, так как появляется возможность получения сравнительно большей отдачи от инвестиций в данной стране. В связи с этим может произойти приток капитала в данную страну из-за рубежа.
Возникает законный вопрос: почему при высоких процентных ставках в странах СНГ не идут сюда сплошным потоком иностранные инвестиции? Дело в том, что иностранные инвестиции отпугивают неустойчивость валют этих стран, неустойчивый экономический рост, а то и спад производства, низкая покупательная способность большинства населения, политическая нестабильность и т.д.
4 Дефляция (снижение инфляции и цен товаров). Государство в этом случае с помощью увеличения налогов, платежей, приостановки роста заработной платы (иногда и путём задержки заработной платы) понижает совокупный спрос, что, в свою очередь, приводит к снижению цен на товары и услуги. В связи с общим падением цен снижаются цены и на импортные товары, что понижает объёмы их ввоза.
5 Девальвация – снижение курса национальной валюты по отношению к валютам других стран. В этом случае покупательная способность национальной валюты по отношению к другим валютам снижается, в результате чего повышаются цены на импортные товары. Товары данной страны (экспорт) в условиях девальвации на мировом рынке становятся дешевле, так как расходы на их производство в стране остаются практически неизменными. Это может привести к тому, что экспорт товаров и услуг из страны повысится. Следовательно, с помощью девальвации национальной валюты можно снизить объём импорта и увеличить объёмы экспорта. Этот способ особенно умело используют США в торговле с Японией.
Однако следует отметить, что чрезмерная девальвация может привести и к общему повышению цен в стране (что мы наблюдали неоднократно в последние годы в Украине). Это связано с тем, что сегодня государства во многом зависят от импорта товаров и услуг.
119 - Передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції.
Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.
За змістом інтеграція являє собою переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів країн регіону. З 1947 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних угруповань, що визначалося цілим рядом передумов.
Передумови інтеграції:
близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або між промислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються;
географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних зв'язків;
спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються;
демонстраційний ефект. У країнах, що створ інтеграційні об'єднання, звичайно відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;
«ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, що залишся за його межами, зазнають деяких труднощів, пов'язаних з переорієнтацією економічних зв'язків країн, що входять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скорочення торгівлі країн, що залишся за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об'єднання. Наприклад, після вступу Мексики в НАФТА, багато латиноамериканських країн поспіш укласти з нею угоди про торгівлю.
Спираючись на зазначені передумови, країни утворюють інтеграційні об'єднання, що, незважаючи на їх численність у сучасній світовій економіці і на різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі. Основними цілями інтеграції можуть бути наступні.
1. Використання переваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілі збільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки.
2. Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна для країн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння і співробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях.
3. Рішення завдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніх переговорів у СОТ. Крім того, регіональні об'єднання дозволяють створювати більш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.
4. Сприяння структурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни, залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.
5. Підтримка молодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більш широкий регіональний ринок. Ця мета була провідною для інтеграційних об'єднань країн Латинської Америки й Африки до півдня від Сахари.
120 - Об`єктивні основи та етапи економічної інтеграції.
Схематично процеси, які ведуть до економічної інтеграції, можна виразити наступною взаємозалежної (зі зворотним зв'язком) ланцюжком: розвиток продуктивних сил <-> міжнародний поділ праці <-> інтернаціоналізація виробництва і капіталу <-> економічна інтеграція. На економічну інтеграцію істотним чином впливають два фактори: науково-технічний прогрес і транснаціональні корпорації.
4 етапи у становленні та розвитку економічної інтеграції
1. Утворення зони вільної торгівлі з відміною митних тарифів та інших обмежень між країнами-учасницями. На цій стадії країни-учасниці скасовують взаємні торговельні бар'єри, але зберігають повну свободу дій в економічних зв'язках з третіми країнами. Наприклад, право на скасування або введення нових мит, яких інших обмежень, право на укладення торгово-економічних договорів, угод, альянсів. Внаслідок цього між країнами зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, які перетинають їхні державні кордони і, відповідно, перешкоджають пільговим ввезення товарів з третіх країн. Класичним прикладом такої зони вільної торгівлі вважається Європейська асоціація вільної торгівлі, яка існує з 1960 року.
2. Освіта митного союзу з встановленням єдиних тарифів в торгівлі і в русі робочої сили та капіталу. На цьому рівні інтеграції держави не тільки усувають взаємні торговельні бар'єри, але й засновують єдину систему зовнішніх торговельних бар'єрів і загальних мит по відношенню до третіх країн. При цьому митні служби на внутрішніх кордонах скасовуються, а їх функції передаються відповідним службам на зовнішніх кордонах. Виникає єдиний митний простір, обмежений межами входять до нього. Прикладом такої освіти є Європейське економічне співтовариство, яке переросло в Європейський Союз.
3. Виникнення економічного союзу, що представляє собою початкову фазу реальної економічної інтеграції. На цьому ступені держави домовляються про вільне переміщення через національні кордони не тільки товарів, але і всіх чинників виробництва, включаючи капітал, робочу силу, технології, інформацію. У результаті формується загальне ринковий простір, так званий загальний ринок.
4. Повна інтеграція з єдиною економічною політикою, спільною валютою та органами наднаціонального регулювання. Досягнення цього рівня інтеграції (політико-економічного союзу) припускає, що вступають у нього держави з урахуванням досягнутих результатів колишніх етапів інтеграції, домовляються про проведення спільної торговельної, а потім і в цілому економічної політики по відношенню до третіх країн, а також про уніфікацію систем регулювання економіки. Дана щабель інтеграції передбачає узгодження зовнішньої політики країн-учасниць, що дає ще більш широкі можливості для взаємовигідного об'єднання сил та засобів в інтересах господарського розвитку всього союзу в цілому і кожної з країн-учасниць.
Останні два етапи можуть включати в себе певні підетапи, пов'язані зі специфікою тієї чи іншої інтеграційного угруповання. Більшість з існуючих у світі інтеграційних угруповань знаходиться поки на стадії формальної інтеграції, тобто проходить перший і другий етап інтеграційного розвитку.
Міжнародна економічна інтеграція розглядається (особливо в її західноєвропейському варіанті) як трирівнева модель. На мікрорівні, тобто на корпоративному рівні, коли окремі компанії вступають у прямі господарські зв'язки, розгортають інтеграційні процеси.
На міждержавному рівні, коли цілеспрямована діяльність держави (колективна або одностороння) сприяє інтеграційним процесам переплетення праці і капіталу в межах тієї або іншої групи країн, забезпечує функціонування особливих інтеграційних інструментів.
Національний рівень, на якому країни-учасниці добровільно передають ряд політико-економічних функцій.
121 - Європейський союз
Європейський Союз – це сім’я демократичних Європейських країн, які об’єдналися заради миру та процвітання.
Євросоюз – це не держава, що має замінити існуючі держави, і він також значно більший за будь-яку міжнародну організацію. Країни, що входять до його складу, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань, які становлять спільний інтерес, на європейському рівні. Європейський Союз створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, в якому люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. Він намагається зробити так, щоб внаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку.
Історичні корені Євросоюзу сягають Другої світової війни. Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції.
Інтеграція - була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-их років XX сторіччя.В період 1945-950 років кілька мужніх державних діячів, серед яких – Конрад Аденауер, Вінстон Черчілл, Алкід де Гаспер і Роберт Шуман почали переконувати свої народи увійти у нову еру. У Європії мав панувати новий порядок, заснований на  спільних інтересах її народів і націй, який би забезпечувався  угодами, що гарантують владу закону  та рівність між усіма країнами.
У травні 1950 року в Парижі міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної інтеграції (ідея була висунута  Жаном Моне).
9 травня 1950 – підписано Декларацію Роберта Шумана, яка пропонує створення організації, що контролює видобування вугілля та виробництво сталі в ФРН та Франції. Отже, 9 травня святкують зараз як День Європи.
План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі, який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років. Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.
25 березня 1957 р. підписана Римська угода, що запровадила Європейську економічну Спільноту (ЄЕС) та Європейську спільноту з атомної енергії (Євроатом). Угода вступила в дію з 1 січня 1958 року. Було також підписано Конвенцію про спільні для трьох Співтовариств інституцій, ними були: Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд. Крім того, кожне Співтовариство мало власні інституції:
ЄСВС: Високі власті,Спеціальна Рада міністрів ЄЕС: Комісія,Рада міністрів Євроатом: Комісія,Рада міністрів
8 квітня 1965 – підписано Угоду про злиття, виконавчих органів трьох Спільнот. ЄСВС, ЄЕС та Євроатом “отримали” спільні Раду і Комісію.
У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена „Біла книга“ у справі внутрішнього ринку. Цей документ, разом із підготовленими доповідями вищезгаданих комітетів, став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА), підписаного в лютому 1986 р., який модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993 року до єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах: вільний рух товарів, вільний рух осіб, вільний рух капіталу, вільний рух послуг.
7 лютого 1992 підписана Маастрихтська угода (Угода про Європейський Союз). Ця угода запровадила: Інститут омбудсмана, який розглядає скарги громадян держав-членів ЄС на інституції Союзу та Комітет регіонів, який має представляти регіони держав-членів ЄС. Угода також розширила функції Парламенту.
Згідно з Маастрихтським Договором, ЄС базується на трьох стовпах:
1. Повноваження першого стовпа дуже широкі, а саме: спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб, капіталу, товарів та послуг, митний союз, спільна торговельна політика, спільна сільськогосподарська політика та політика рибальства, спільна транспортна та енергетична політика, Європейський Соціальний Фонд, спільна політика з питань охорони навколишнього середовища, захист конкуренції, підтримка наукового та технологічного розвитку, охорона здоров'я та споживачів, цивільна оборона, туризм та спорт.
2. Другий стовп - це Спільна Зовнішня Політика та Політика Безпеки (СЗППБ). Їі завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, прогресу на цілому континенті та в світі. Цілі СЗППБ: охорона спільних цінностей, життєвих інтересів, незалежності та цілісності ЄС, згідно з принципами Хартії Об'єднаних Народів, зміцнення безпеки ЄС та його членів, збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки, підтримка міжнародної співпраці, розвиток та зміцнення демократії, а також легітимних урядів та поваги до прав людини та основних свобод.
3. Третій стовп - співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ. Визначаючи обов'язки країн-членів у межах третього стовпа, творці Договору про ЄС не включили до діяльності ЄС питання, пов'язані з утриманням громадського спокою та охорону внутрішньої безпеки. У рамках третього стовпа, ЄС зобов'язується: забезпечити громадянам ЄС високий рівень охорони з питань свобод, безпеки та юстиції, запобігати расизму і ксенофобії, а також боротися з цими явищами, запобігати організованій злочинності та боротися з ними, боротися з тероризмом, торгівлею людьми, торгівлею наркотиками, торгівлею зброєю, корупцією та зловживаннями.
Маастрихтська угода створила нову структуру з трьома «опорами», які мають як політчинй, так і економічний характер. Це – Європейський Союз (ЄС).
Отже, діяльність ЄС базується на 4 угодах: Угода про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС). Підписана 18 квітня 1952р. в Парижі, набрала чинності 23 липня 1952 року, втратила чинність  23 липня 2002року; Угода про створення Європейського Економічного  Співтовариства (ЄЕС) – підписана 25 брезеня 1957 р., набрала чинності з 1 січня 1958р.; Угода про створення Європейської агенції з атомної енергетики (Євроатом) , підписана в Римі разом з ЄЕС. На ці дві угоди часто посилаютья я на „Римські угоди”. Коли вживається термін „Римська угода”, мається на увазі лише ЄЕС; Угода про Європейський Союз (ЄС),  підписана в Маастріхті 7 лютого 1992р., набрала чинності 1 листопада 1993р.
2 жовтня 1997 р.підписано Амстердамський Договір, набув чинності 1 травня 1999р., вніс зміни в угоду про Європейське Співтовариство та Європейський Союз, замінивши літери у назвах статей Угоди про Європейський Союз числами. Договір не мав суттєвого впливу на функціонування ЄС.
26 лютого 2000 р.- Ніццький Договір, набрав чинності 1 лютого 2003р., спрямовувався на вирішення інституційних проблем ЄС, пов'язаних із розширенням (зміна кількості голосів, якими володіють держави в Раді ЄС тощо).
Хронологія розширення ЄС
2007 Шосте розширення ЄС (Болгарія, Румунія)
2004 П'яте розширення ЄС (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина)
2002 Завершений процес запровадження євро1999 Починає діяти економічний та монетарний союз
1997 Підписана Амстердамська угода
1995 Четверте розширення (Австрія, Швеція, Фінляндія)
1992 Підписана Угода про Європейський Союз (Маастрихтська угода)
1989 Падіння Берлінської стіни
1986 Єдиний Європейський Акт
1986 Третє розширення (Іспанія і Португалія)
1981 Друге розширення (Греція)
1973 Перше розширення Європейського Співтовариства (Великобританія, Данія та Ірландія)
1957 Німеччиною, Францією, Італією та країнами Бенілюкс утворені Європейське Економічне Співтовариство та Євратом (Римська угода)
1951 Утворене Європейське співтовариство вугілля і сталі (Паризька угода)
1950 Декларація Шумана
Інституції Європейського Союзу
Європейський Союз побудований за інституційною системою, яка є винятковою в світі.
Верховенство права є фундаментальним принципом Європейського Союзу.
Отже, існує три головні законотворчі інституції ЄС:
Європейський Парламент, який представляє громадян ЄС і безпосередньо ними вибирається
Рада Європейського Союзу, яка представляє країни-члени ЄС
Європейська Комісія, яка представляє інтереси Союзу в цілому
"Інституційний трикутник", що утворюється Комісією, Радою та Парламентом доповнюється ще двома інституціями – Судом Європейського Союзу та Судом Аудиторів, а також п’ятьма іншими європейськими органами. На додаток було засновано ще 19 спеціалізованих агенцій, які займаються, зокрема, технічними, науковими та питаннями управління. „Інституційний трикутник” виробляє політику та закони (директиви, законодавчі акти та рішення), чинні на всій території ЄС. Саме Комісія пропонує нові законопроекти ЄС, але Парламент і Рада затверджують їх. Європейський Суд слідкує за втіленням європейського законодавства, а Суд Аудиторів (чи Рахункова Палата) перевіряє фінансування діяльності Союзу.
П'ять інших органів ЄС, які доповнюють систему: Комітет з економічних і соціальних питань представляє громадянське суспільство і обидві сторони виробництва; Комітет регіонів представляє регіональні та місцеві органи влади; Європейський Центральний Банк відповідає за європейську монетарну політику; Європейський Інвестиційний Банк фінансує проекти ЄС; Європейський Омбудсмен захищає громадян і організації ЄС від порушень в адмініструванні.
Єдина валюта У 1992 році було прийнято рішення створити в рамках ЄС Економічно-валютний союз (ЕВС) і запровадити єдину європейську валютну одиницю, управління якою мав здійснювати Європейський центральний банк. Єдина європейська валюта – євро – стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС (Бельгії, Німеччині, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії та Фінляндії). З 1 січня 2007 року до євро зони приєдналась і Словенія.
122 - Північноамериканська зона вільної торгівлі
Північноамерика́нська зо́на ві́льної торгі́влі (НАФТА; англ. North American Free Trade Agreement, NAFTA).
Згідно з цією угодою, з січня 1994 року розпочато формування найбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершити у 2009 році.
Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західно-європейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.
Передумови
Наприкінці 80-х років починається серія консультацій та переговорів з приводу поглиблення та юридичного оформлення інтеграційних зв'язків між Мексикою і США. Звичайно ж Канада не могла залишатися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992 р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі — North American Free Trade Agreement (NAFTA).
Особливості інтеграції
По-перше, Північно-американська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві — це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою воно об'єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни.
По-друге, країни, що об'єднались в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем США та Канади. Власне, це не є винятковим явищем: у Західній півкулі подібний приклад демонструє МЕРКОСУР, до якого поряд з такими велетнями Латинської Америки, як Бразилія та Аргентина, входять Уругвай і Парагвай, котрі значно поступаються їм в економічному розвитку.
По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США — світовий лідер з науково-технічним потенціалом та конкурентноспроможною економікою.
Основні торговельні та інвестиційні канали в межах угруповання спрямовані переважно зі США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади і Мексики припадає на торгівлю зі США. Що до канадсько-мексиканських торговельних та інвестиційних зв'язків, то до останнього часу вони залишалися надто слабкими.
По-четверте, угода має широко масштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами — інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.
По-п'яте країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів — Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.
На відміну від Європейського Союзу, що піднявся на найвищий інтеграційний щабель, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що в наш час[Коли?] цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі — це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.
Засади об'єднання
Особливість угоди про НАФТА полягає також у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв'язків інтеграційне угруповання об'єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав».
Головними стимулами інтегрування є спільні економічні інтереси, що разом із принципами взаємовигідних відносин складають фундамент угоди.
Цілі угоди полягають в тому, щоб позбутися перешкод у торгівлі, створити умови для справедливої конкуренції, збільшити доцільність інвестування, спільно захищати права інтелектуальної власності, запровадити ефективний механізм співпраці та розв'язання суперечностей, а також розвивати тристоронню, регіональну та багатосторонню співпрацю.
123 - Інтеграційні процеси в країнах СНД
На терені колишнього СРСР в 1991 р. утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД), яка поєднала 12 з 15 колишніх радянських республік (Азербайджан. Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україну).
Головною метою СНД передбачалося співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, екологічній та культурній сферах для всебічного й збалансованого економічного й соціального розвитку держав-членів. Таке співробітництво має перетворитися на Економічний союз; угоду про його створення підписано в 1993 році, але до реалізації цієї мети ще далеко. Для успішної інтеграції на просторі СНД є чимало об'єктивних умов. На початку 90-х років ще зберігалися виробничі зв'язки між підприємствами колишніх республік СРСР. Тривалий процес територіального поділу праці в межах Союзу утворив механізм доповнення, кооперації між економіками союзних республік. Необхідно було пристосувати цей механізм до нових умов, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. До того ж відсутність мовного бар'єру, культурні, навіть сімейні зв'язки сприяли, здавалось, успішному розвитку інтеграції. Проте насправді цей процес іде з великими труднощами.
Цілями задекларованого Економічного союзу є стабільний розвиток економіки Країн-членів, утворення спільного економічного простору, спільне здійснення економічних проектів, розв'язання екологічних проблем. Функціонування Економічного союзу означало б вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили між країнами СНД. Передбачається здійснення узгодженої політики в сферах грошово-кредитних відносин, бюджету, цін і оподаткування, митних тарифів.
Нині економічна інтеграція в СНД, по суті, знаходиться на стадії зони преференційної торгівлі. Тому шлях до Економічного союзу пролягає через проміжні стадії: зона вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок товарів, послуг, капіталів і робочої сили - валютний союз. В 1994 р. було підписано Договір про утворення зони вільної торгівлі. Він передбачає поступове скорочення митних зборів і утворення в майбутньому міждержавної економічної ради. Було підписано низку документів, які конкретизували цілі Економічного союзу й розробляли механізм його дії в різних сферах.
В цій ситуації здійснюються заходи по утворенню в межах СНД локальних угруповань країн, розбіжності серед яких у поглядах на цілі й способи інтеграції мінімальні. Найбільше зближення позицій відбувається між Росією й Білоруссю. В 1998 р. була підписана Декларація про тісну економічну й політичну інтеграцію обох країн. Утворено Союз Росії й Білорусі. В 2000 р. прийнято рішення про утворення між ними валютного союзу і запровадження згодом єдиної валюти.
Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан утворили з 2000 р. Євразійське економічне співробітництво. Метою ЄврАзЕС є утворення митного союзу та єдиного економічного простору.
В 2003 р. між Росією, Україною, Казахстаном і Білоруссю була підписана угода про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) на засадах зони вільної торгівлі або митного союзу. Ця угода була ратифікована Верховною Радою України в 2004 p., але подальші політичні події в Україні поставили участь нашої країни в цьому об'єднанні під сумнів; на сьогодні ця угода фактично не реалізується.
Уряд України виступає за утворення на теренах СНД зони вільного економічного простору без наднаціональних структур.
Останнім часом на південній периферії СНД активізується угруповання під назвою ГУУАМ - Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова. Україна зацікавлена в співробітництві з цими країнами, зокрема, через проект утворення енергетичного коридору Азія - Європа (газ Узбекистану, нафта Азербайджану). В 2001 р. ГУУАМ набув офіційного статусу міжнародної організації. В 2002 р. Узбекистан вийшов з ГУУАМ, і ця організація тепер має назву ГУ AM.
Низка членів СНД входить також до інтеграційного об'єднання під назвою Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), яке виникло в 1992 році. Його членами є: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина та Україна. Всі вони або безпосередньо виходять до Чорного моря, або мають економічні інтереси на просторі його басейну. Цілями ОЧЕС визначено: поліпшення умов для підприємницької діяльності; сприяння економічному співробітництву; оптимальне використання всіх можливостей для розширення й диверсифікації співробітництва.
124 - Інтеграція України в сучасну світогосподарську систему
Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.
Україна як незалежна країна знаходиться в геополітичному торговому просторі 10 прикордонних держав: Росії, Польщі, Білорусії, Словаччини, Болгарії, Угорщини, Румунії, Туреччини, Грузії. Це величезний потенційний ринокзбуту української продукції. З цими країнами Україна має загальну границю, а з Туреччиною і Грузією - морську в акваторії Чорного моря.
Україна явно недооцінила потенційні можливості цих країн у розширенні торгово-економічних відносин, у зміцненні своєї економіки. Відновлення раніше існуючих економічних зв'язків і їх значне розширення країн є для України об'єктивною необхідністю. Через простір цього ринку Україна може просувати свої товари на інші ринки
Просування товарів України на ринки ЄС проходить з великими труднощами в зв'язку з наявністю тарифних бар'єрів, експортних обмежень, антидемпінгового регулювання. У торгівлі з цими країнами виявилася повна безперспективність орієнтації на експорт сировини і виробів первинного ступеня переробки. Структура експорту України буде залежати від реалізації нової економічної програми уряду, орієнтованої на розвиток сучасного машинобудування, металургійної, хімічної промисловості. На ринку ЄС варто взяти курс на максимально швидке адаптування вітчизняного виробництва до економічних реалій сучасного ринку. На озброєння варто взяти досвід Японії, Південної Кореї, Тайваню по енергозбереженню й умінню робити продукцію з мінімальними витратами, конкурентно здатну на цьому регіональному ринку. Без цього Україна не зможе успішно інтегруватися в ЄС і світову господарську систему.У торгівлі України з країнами ЄС видна її незбалансованість.
Україна повинна враховувати інтеграційні процеси в країнах Азії, АТР. Там набирає силу таке об'єднання держав у загальний ринок, як АРЕС (Аsіа and Pasifics Economics Corporation) у складі 15 держав, створене в 1989 році. У це угруповання входять країни АСЕАН, НИС і такі розвиті країни як Японія, США, Канада, Австрія, Нова Зеландія, а також Китай. Цей регіональний ринок самий великий, з величезними природними багатствами, де проживає близько 40% населення земної кулі, виробляється більш 50% ВНП світу. Україна на цьому ринку робить тільки перші кроки.
Щоб затвердиться на цьому ринку, Україна повинна постійно стимулювати торгівлю з країнами АТР. На цьому ринку знаходить збут продукція хімічної промисловості і насамперед, добрива, прокат чорних металів, електроустаткування, зварювальні апарати, газові турбіни, транспортні засоби, визначені види продукції АПК. Перспективними товарами на ринку АРЕС можуть бути високоякісна продукція машинобудування, суднобудування, електроніка.
Україна здійснювала торгівлю і з країнами такого великого ринку як НАФТА, куди входять США, Канада, Мексика. Це ринок високих технологій.
Торговельно - економічні відносини України з країнами НАФТА різко відрізняються, а з Мексикою знаходяться в зародковому стані. Україна здатна робити товари, що могли б знаходити збут у Мексиці. Мексика має попит на енергетичне устаткування, продукцію хімічної промисловості, машинобудування, суднобудування.
125 - Сутність, причини та основні ознаки процесу глобалізації
Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів та послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньо-політичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей.
Причини формування глобалізаційних процесів:
процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;
науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які докорінно змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки;
загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.
Характерні ознаки глобалізації:
взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;
фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;
послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;
розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;
створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;
тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.
Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо зарахувати:
поширення нових інформаційних технологій та пов’заних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя);
перехід на ресурсозаощаджувальні технології;
посилення уваги до важливих проблем людства та ін.
Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростання участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливим щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків.
До негативних наслідків глобалізації належать:
посилення нерівномірності розвитку країн світу;
нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної незалежності.
126 - Глобальні проблеми світової економіки
Глобальні проблеми (фр. global – загальний, від лат. globus – куля) – це об’єктивні суспільні явища всесвітньо-історичного значення, породжені сучасними умовами матеріального виробництва, технічним рівнем озброєнь, соціально-політичними протиріччями сучасної цивілізації, які досягли критичної межі. Критеріями визначення глобальних проблем можна вважати таке:
вони ставлять проблему виживання людського роду, його самозбереження, спасіння цивілізації від загибелі;
вони становлять центральну вісь загальних інтересів усіх країн, соціальних та національних спільностей;
їх неможливо розв’язати без широкого міжнародного співробітництва.
Класифіація глобальних проблем:
1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).
2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).
3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).
4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).
Для характеристики глобальних проблем можна використати класифікацію, прийняту міжнародними організаціями.
1.Проблеми, пов'язані з основними соціально-економічними й політичними завданнями людства: запобігання світової війни; немілітаризація Космосу; запобігання перегони озброєнь і роззброювання; створення сприятливих умов для світового соціального прогресу, подолання відставання в розвитку слаборозвинених країн.
2.Комплекс проблем, що стосуються взаємин людини, суспільства й НТР: ефективність використання досягнень НТР; проведення демографічної політики; удосконалювання системи утворення; ліквідація негативного впливу техніки на людину.
3.Проблеми, пов'язані із соціально-економічними процесами й навколишнім середовищем: рішення сировинної, енергетичної й продовольчої проблем; мирне освоєння Космосу й багатств Світового океану; усунення дефіциту демократії й боротьба з репресіями.
Дана класифікація виділяє тільки першочергові завдання, що коштують перед світовим співтовариством.
Глобальні проблеми породжені, перш за все, бурхливим розвитком індустріального виробництва. Інтенсивне зростання проблем у сфері глобальної політики на межі 3 тисячоліття підвело цивілізацію до критичного стану. При цьому на порядку денному стоїть не одна, а кілька досить різноманітних глобальних проблем. Зокрема, можна виділити такі:
1. Глобальні військово-політичні проблеми.
ризик виникнення світової війни;
зростання озброєнь;
існування великої кількості заплутаних політичних вузлів та гарячих точок;
мілітаризація мислення і накопичення недовіри між державами.
2. Глобальні політико-екологічні проблеми.
погіршення якості біосфери;
загроза безповоротних змін у кліматі;
зростання кількості великих стихійних лих;
широке розповсюдження небезпечних захворювань.
3. Глобальні політико-економічні проблеми.
виснаження ресурсів (сировинних та природних);
голод;
незбалансованість росту народонаселення;
економічне відставання країн, що розвиваються.
4. Глобальні соціально-політичні проблеми.
тероризм;
наркоманія;
злочинність;
захист прав людини.
Серед глобальних проблем, що стоять сьогодні перед людством, збереження миру - найгостріша проблема, яка потребує невідкладного розв'язання. Людська цивілізація дійшла до такого стану, коли локальні міжнаціональні конфлікти без вживання ефективних запобіжних заходів можуть перетворитися на глобальні й становити безпосередню загрозу життя на землі.

Приложенные файлы

  • docx 19128191
    Размер файла: 813 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий