Shpora z tsivilnogo protsesualnogo prava

1. Визначте поняття цивільного процесуального права. Охарактеризуйте предмет, метод i систему цивільного процесуального права.
У структурі права прийнято виокремлювати 2 великих блоки: право матеріальне і право процесуальне. Всередині цих блоків традиційно розрізняють матеріальні або процесуальні галузі права. Цивільне процесуальне право також характеризується своїм предметом і методом правового регулювання.
Предмет цивільного процесу в дуже спрощеному вигляді можна визначити як сукупність суспільних відносин, що виникають у зв'язку із розглядом цивільних спорів і регулюються нормами цивільного процесуального права. Однак це питання потребує детальнішого дослідження, пов'язаного з тим, що у науці цивільного процесуального права цивільний процес розуміється в широкому і вузькому значеннях.
Ідея широкого розуміння цивільного процесу виникла у 60-х рр. XX ст. і полягала у тому, що предметом цивільного процесуального права є діяльність всіх державних і громадських органів (і організацій) із захисту суб'єктивних прав і законних інтересів1. Дискусія, що виникла потім, поділила науковців на 2 табори: одні з них підтримали ідею широкого розуміння цивільного процесу М.Б. Зейдера (П.Ф. Єлісейкин, I.A. Жеруоліс, Г.Л. Оськіна та інші), інші проти неї активно заперечували (М.І. Авдєєнко, М.А. Гурвич, А.Ф. H.A. Чечіна, М.С. Шакарян, К.С. Юдельсон та інші). Однак перемогла у цій дискусії друга точка зору, відповідно до якої предметом цивільного процесуального права є діяльність суду зі здійснення правосуддя у цивільних справах.
Але і в сучасній доктрині висловлюються нові аргументи на користь широкого розуміння цивільного процесу (Г.Л. Осокіна), відповідно до яких природа процесу не повинна розглядатися як така, що походить від природи органа, а має розглядатися як така, що походить від характеру матеріального права, що застосовується судом.
Цивільне процесуальне право це сукупність норм і принципів, що встановлюють процедуру розгляду і розв'язання цивільних справ при здійсненні правосуддя у судах. Ці процесуальні норми повністю регулюють всі процесуальні дії та діяльність учасників цивільного процесу. На відміну від предмету цивільного процесуального права, предмет цивільного процесу співпадає з предметом судового захисту. Цивільний процес, таким чином, розуміється, насамперед, як порядок судового розгляду і розв'язання цивільних справ, встановлений нормами цивільного процесуального права.
Предмет цивільного процесу це спірне (або юридично невизначене) матеріальне правовідношення.
Цивільний процес (судочинство) це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок, який опосередковує захист цивільних прав і законних інтересів суб'єктів, за допомогою якого реалізуються норми матеріального права.Судочинство у цивільних справах здійснюється у певній процесуальній формі, яка визначена законом. Цивільна процесуальна форма має велике значення у встановленні певного стандарту юрисдикції, який, з одного боку, надає певних гарантій правомірного розв'язання справи, а з іншого створює для суду умови, що дозволяють правильно застосувати матеріальні та процесуальні норми, а відтак винести обґрунтоване і законне рішення у справі.
Стадії цивільного процесу це складові частини єдиного цивільного процесу (судочинства), що характеризуються спільністю найближчої процесуальної мети, що мають специфічний зміст і відповідне процесуальне оформлення.
Виокремлюють такі стадії цивільного процесу:
1) порушення цивільної справи у суді;
2) провадження у справі до судового розгляду;
3) розгляд справи по суті у суді першої інстанції;
4) провадження у апеляційній інстанції;
5) провадження у касаційній інстанції;
6) розгляд справи Верховним Судом України;
7) провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами;
8) виконавче провадження.
Метод правового регулювання, характерний для цивільного процесуального права, визначений двома обставинами: з одного боку, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії в іншу залежить від волі заінтересованих осіб; з іншого боку обов'язковим і вирішальним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд, що приймає від імені держави владне рішення, яке у необхідних випадках підлягає примусовому виконанню.
Ця специфіка відображає способи впливу цивільного процесуального права на регульовані відносини, обумовлює своєрідність його принципів. Виходячи із цього, метод цивільного процесуального права можна визначити як диспозитивно-імперативний
Імперативні основи методу цивільного процесуального права проявляються в наступному:
процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу влади;
у якості основних юридичних фактів виступають владні про¬цесуальні дії суду;
цивільне процесуальне право забезпечує суду право контролю за діями сторін;
цивільний процес ґрунтується на суворо визначеному проце¬суальному порядку здійснення правосуддя цивільній процесуальній формі.
Диспозитивні основи проявляються в основному в наступному:
рівність сторін у тих можливостях, які надані ним для захисту своїх прав і інтересів;
свобода використання цих прав. Суб'єкти цивільного про¬цесуального права вправі здійснювати або не здійснювати свої права;
система гарантій прав суб'єктів цивільного процесу.
Система цивільного процесуального права складається з 2 частин: Загальної та Особливої.
Загальна частина цивільного процесуального права об'єднує норми, які є визначальними, основними для всієї галузі цивільного процесуального права і які встановлюють: завдання цивільного судочинства, право на звернення до суду за судовим захистом, склад учасників, систему захисту їх процесуальних прав, компетенцію суду, основні принципи цивільного процесуального права, склад суду, порядок відкриття провадження у справі, провадження до судового розгляду, порядок вирішення питань судом, поняття і види доказів, судові строки тощо.
Особлива частина цивільного процесуального права об'єднує норми, що регулюють провадження в суді першої інстанції, перегляд судових рішень і ухвал у апеляційному і касаційному порядку, а також перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами та Верховним Судом України, виконання судових рішень, здійснення судового контролю тощо.

2. Розкрийте поняття судової форми захисту цивільних прав.
При порушенні прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також при будь-якій загрозі порушення права в майбутньому й при відсутності добровільного відновлення порушеного права в потерпілого завжди виникає об'єктивна потреба застосування певних засобів або способів захисту стосовно зобов'язаної сторони .
Способи захисту права звичайно встановлюються нормами матеріального (регулятивного) права. Так, основні способи захисту цивільних прав перелічені в Цивільному кодексі України. Стаття 16 ЦК України говорить, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовіднопіення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Крім «способу захисту права» існує також і «форма захисту права», що є категорією процесуального характеру.
Під формою захисту права в цивільному судочинстві варто розуміти обумовлену законом діяльність компетентних органів щодо захисту права, що полягає у встановленні фактичних обставин цивільної справи, застосуванні відповідних норм права, визначенні способів захисту права й винесенні рішення.
Чинне законодавство передбачає громадську, адміністративну і судову форми захисту права, установлюючи пріоритет судового захисту права.
При встановленні форм захисту права враховується характер прав і інтересів, їхня спірність або безспірність, необхідність опера¬тивного захисту й інші фактори. Велике значення при цьому мають правові традиції, а також прагнення до дотримання загальноприйнятих демократичних стандартів у забезпеченні права на захист.
До громадської форми захисту прав належить самозахист і врегулювання спору про право. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК). Це найдавніша форма правового захисту. Вона найбільш проста, але результативна. Разом з тим при самозахисті велика небезпека вчинення неправомірних дій, прояву незаконності з боку суб'єкта, що захищається. Тому ЦК спеціально підкреслює, що «способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням».
Самозахист правомірний у деяких передбачених законом випадках: необхідна оборона; крайня необхідність; безакцентне списання кредитором з банківського рахунку боржника суми заборгованості.
Для самозахисту характерна та обставина, що правозахисні дії вчинює сама зацікавлена особа без і поза будь-якою нормативно-правовою регламентацією.
Урегулювання спору про право це спільні дії сторін, що сперечаються, щодо ліквідації існуючого конфлікту. Суть урегулювання спору зводиться до того, що особа, чиї права дійсно чи уявно порушені чи оспорюються, у нормативно встановлений строк у писемній формі доводить свої вимоги з долученням відповідних документів до відома другої сторони. Остання, розглянувши заяву, повинна в певний строк або задовольнити претензію, або надіслати вмотивовану відмову.
Переваги врегулювання спору полягають у простоті й швидкості, його доцільності й ефективності.
Адміністративний порядок захисту права полягає в тому, що у випадках, передбачених законом, органи державного управління або місцевого самоврядування можуть без виклику зацікавлених осіб і поза діючою процедурою ухвалити рішення щодо відновлення порушеного права або про усунення юридичних невизначеностей.
Кожна з названих форм захисту ефективна в певній сфері і має свої переваги, а також деякі недоліки. Так, перевага адміністративної форми
швидкість захисту, а в числі недоліків називають непристосованість до вирішення складних спорів і схильність відомчому впливу.
Перевага громадської форми (наприклад третейського судочинства)
здатність оперативно, з урахуванням згоди сторін і при мінімальному сприянні державних органів захистити приватноправові інтереси. Основним недоліком її застосування на сьогодніш¬ній день є відсутність традиції її використання громадянами і юридичними особами для захисту своїх цивільних прав, за винятком захисту прав у сфері зовнішньої торгівлі, де така практика вкоренилася.
Отже, несудові форми захисту права мають потребу в значному вдосконаленні. Адміністративна і громадська форми захисту су¬б'єктивних прав можуть бути досить ефективні лише за умови судового контролю за діями адміністративних і громадських органів як гарантії законності їхньої діяльності.
Загальновизнано, що найбільш досконалою формою захисту права є судова форма.
Характер судового захисту дозволяє вважати його універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особи. Основною рисою судового захисту є його необмеженість, або загальність.
Судова форма захисту характеризується наступними перевагами:
1) судовий захист поширюється на необмежене коло осіб;
2) судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, що належать індивідові, як в силу прямої вказівки Конституції України й інших законів, так і тих, що не мають нормативного закріплення, але не суперечать закону;
3) захист здійснює спеціальний орган суд, створений тільки для розгляду спорів про право;
4) суд вирішує заявлені вимоги на основі застосування норм ци¬вільного, сімейного, трудового та іншого права в порядку цивільної юрисдикції;
5) обставини справи досліджуються в режимі цивільної процесуальної форми, що гарантує законність і обґрунтованість вирішення спору;
6) захист здійснюють неупереджені судді;
7) у розгляді справи беруть активну участь сторони спору й інші заінтересовані особи. Це підвищує ефективність судової процедури і, як результат, сприяє правовому вихованню громадян.
Таким чином, судова форма захисту найбільш пристосована до вирішення спірних і складних правових питань через наявність детального регулювання порядку розгляду справ за участю заін-тересованих осіб, закріплення всебічних гарантій ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Слід зазначити, що в силу цього вона не може забезпечити оперативність захисту. Це є однією із причин існування інших форм захисту права й удосконалення судової форми, введення форм спрощеного судового захисту, наприклад наказного провадження.

3. Охарактеризуйте співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права України.
Зв'язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим й іншими галузями матеріального права визначається необхідністю примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя. Цивільне процесуальне право виступає формою, що забезпечує життя норм матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 1 ЦПК, де встановлено, що законодавство про цивільне судочинство визначає порядок розгляду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 2, 4, 25 ЦПК, ст. 6 Цивільного кодексу).
В умовах розвитку товарного виробництва здійснення майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується не тільки в добровільному порядку. Наявність спірності в існуючих між сторонами цивільних правовідносинах зумовлює необхідність їх врегулювання примусовим шляхом. Але право є ніщо без апарату, здатного примушувати дотримуватися норм права. Таким апаратом примусу є суд, порядок діяльності якого по розгляду і вирішенню цивільних справ врегульований нормами процесуального права. Взаємозв'язок між цивільним матеріальним і процесуальним правом проявляється також в окремих нормах та інститутах цивільного права. Його норми визначають обставини, сукупність юридичних фактів, які становлять підставу позову, предмет доказування і підлягають з'ясуванню в цивільному судочинстві при розгляді конкретних справ. Врегульовані Цивільним кодексом форми угод визначають і допустимість засобів доказування в цивільному судочинстві (статті 42-47 Цивільного кодексу, ст. 29 ЦПК).
Зв'язок цивільного процесуального і конституційного права проявляється в тому, що основні принципи організації та діяльності органів судової влади встановлюються в Конституції України. Норми конституційного права мають основне для цивільного процесу значення: процесуально-правове регулювання цивільного провадження відбувається з обов'язковим їхнім обліком. Так, наявність судової влади служить одним з факторів, які обумовлюють законну силу рішень суду. Функціонування цивільного процесу надає конституційним нормам життєвість, що, врешті-решт, і визначає їхню правову цінність. Конституційні права і свободи громадян реальні тільки тому, що можливий їхній судовий захист і примусове виконання цивільними процесуальними засобами.
Інший зв'язок існує між цивільним процесуальним і кримінальним процесуальним правом. Як одне, так і друге право регулює суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на одних і тих же принципах, має одну конституційну основу. Цивільні І кримінальні справи розглядає один і той же суд вибраними чи призначеними суддями колегіальне, незалежно, гласно, національною мовою судочинства із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій діяльності і стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право відрізняються між собою предметом правового регулюванню і методами державного примусу, що їх застосовує суд до порушників норм цивільного і кримінального права.
В цивільному процесі відсутня стадія попереднього розслідування справи і підготовчого засідання, а також інститут обов'язкового захисту обвинуваченого. В кримінальному процесі відсутня стадія підготовки справи до розгляду, але в суб'єктах права порушення кримінальної справи повністю реалізується принцип публічності, що тільки частково притаманне цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.

4. Назвіть джерела та визначте межі цивільного процесуального права.
Джерела цивільного процесуального права правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.
Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно-правовий акт це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми . Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.
Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.
До першого виду джерел цивільного процесуального права належать:
1. Конституція України, що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нор-мотворчості й правозастосуванні.
2. Цивільний процесуальний кодекс України, що є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнуті процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду й інших учасників судочинства.
3. Інші закони України, що містять процесуальні норми («Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру», «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерно наступне: а) перевага серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні й захисті конституційних прав приводить до того, що його діяльність регулюється в основно¬
му нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів; б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, що регулюють матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб1.
До другого виду джерел цивільного процесуального права належать:
4. Укази Президента України й постанови уряду України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 р.)-
5. Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі ст. 150 Конституції України «Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені»2.
6. Міжнародні угоди і договори, що визначають взаємну правову допомогу держав по цивільних справах, згода на обов'язковість
У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч.5 ст.8 ЦПК).
Крім того, суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ч.б ст.8 ЦПК).
Слід також звернути увагу на Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., який закріплює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17).
Не є джерелом цивільного процесуального права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.
Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії цивільних справ або при виникненні однорідних випадків. За змістом вони являють собою результат аналізу судових помилок і неправильних тенденцій у застосуванні судами процесуальних норм з певної категорії справ у зв'язку з відсутністю норми, що регулює те або інше процесуальне питання, й на цій основі роз'яснення того, як слід правильно застосовувати відповідні норми права .
Постанова Пленуму Верховного Суду України, як і будь-який судовий акт, є підзаконним актом. Однак іменувати його нормативним актом і джерелом права ми не можемо, тому що на відміну від підзаконних нормативних актів, виданих у порядку правотворчості компетентними органами, що є самостійними регуляторами суспільних відносин, необхідно мати на увазі, що правила, установлені Пленумом, перебувають в іншій площині, ніж підзаконні норми. Ці нормативні приписи складаються в рамках практики й для практики . Ті нормативні формулювання, які іноді включаються в керівні роз'яснення Пленуму, у юридичній літературі прийнято іменувати не нормою права, а правоположеннями, що являє проміжне явище, яке наближається до правових норм, але не співпадає з ними повністю.
Постанови Пленуму Верховного Суду України відрізняються від законодавчих актів тим, що вони: 1) приймаються вищим судовим органом; 2) офіційно є актами роз'яснення з питань судової практики, тобто застосовуваних судами нормативних актів; 3) засновані на обов'язковості закону, зміст якого відображають; 4) не можуть змінити, скасувати закон або інший нормативний акт, застосовуваний судом.
Таким чином, постанови Пленуму Верховного Суду України не входять ні в систему права в цілому, ні в систему джерел цивільного процесуального права. Однак вони є складовою частиною правової системи України й відіграють значну роль у розвитку цивільного процесуального законодавства.
Аналогія закону і аналогія права. Відповідно до ч.7 ст.8 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Необхідність у застосуванні аналогії (закону або права) обумов лена неповнотою в чинному законодавстві, вираженою у відсутності конкретного нормативного припису відносно фактичних обставин, що перебувають у сфері правового регулювання1. /
Слід зазначити, що прогалини в праві завжди були, є й будуть навіть у найбільш стабільних законодавчих системах, оскільки об'єктивно неможливо передбачити все, що вимагає правового регулювання2.
Крім того, матеріальне право, що передбачає судовий порядок захисту прав, розвивається значно швидше процесуального права. Законодавець не встигає вчасно внести виправлення і доповнення в цивільний процесуальний закон.
Прогалини в цивільному процесуальному законі повинні заповнюватися шляхом правотворчості компетентними державними законодавчими органами. Однак варто також мати на увазі, що суд не може відмовити в правосудді, пославшись на відсутність процесуальної норми, що регулює провадження по даній категорії справ (ч.8 ст.8 ЦПК), і тоді він зіштовхується із проблемою розгляду й вирішення справи при відсутності відповідних норм права. У цьому випадку він приймає рішення на основі аналогії закону або за аналогією права. При аналогії закону складається наступна ситуація: а) є відносини, що вимагають правового регулювання; б) відсутні процесуальні норми, що регламентують ці відносини; в) є процесуальні норми, що передбачають регламентацію подібних відносин.
У той же час аналогію закону і права не можна віднести до джерел цивільного процесуального права, тому що вони офіційно не визнані державою як такі.
Джерела цивільного процесу як явища об'єктивного світу існують і функціонують у відомих межах: протягом відповідного часу, на певній території (у просторі) і поширюються на певне коло осіб.
Дія процесуальних норм у часі визначається правилом, відповідно до якого незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при здійсненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, що діє на цей момент. Згідно з ч.З ст.2 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Закон, який встановлює нові обов'язки, що скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч.4 ст.2 ЦПК).
Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначає правило, відповідно до якого при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення відповідної процесуальної дії.
Дія цивільного процесуального права за колом осіб. Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, державних підприємств, установ, організацій, громадських організацій і їхніх об'єднань. Цивільний процесуальний закон поширюється також на іноземців, іноземні підприємства й організації, що перебувають на території України.
Розглядаючи питання про дію цивільних процесуальних нормативних актів на іноземних громадян, необхідно мати на увазі особливості правового положення іноземних громадян, що володіють дипломатичним імунітетом (ч.2 ст.413 ЦПК).

5. Розкрийте поняття цивільного судочинства, його види, мету і завдання цивільного судочинства.
Судовий захист прав, свобод та інтересів осіб відбувається у формі судочинства, оскільки учасники цивільної справи повинні діяти в установленому законом порядку.
Цивільне судочинство - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ.
Слід мати на увазі, що поняття «цивільне судочинство» і «цивільний процес» є тотожними. Хоча в юридичній літературі досить часто під поняттям «цивільний процес» розуміють не тільки цивільне судочинство, а й цивільне процесуальне право.
Відповідно до ст. 1 ЦП К України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суди розглядають досить різноманітні цивільні справи, що мають суттєві правові відмінності. Певний порядок, який застосовується для розгляду і вирішення одних цивільних справ, не може повною мірою використовуватися для провадження в ІНШИХ.
Оскільки правова природа цивільних справ значно впливає на порядок їх розгляду у першій інстанції, ЦПК України (ч. З ст. 15) передбачає три види цивільного судочинства: позовне, наказне та окреме провадження. Вони різняться між собою за категоріями справ, підставами порушення, суб'єктами тощо.
Таким чином, вид цивільного судочинства - не порядок порушення, розгляду і вирішення певної категорії цивільних справ.

6. Перелічіть види проваджень і стадій в цивільному судочинстві (процесу).
Оскільки правова природа цивільних справ значно впливає на порядок їх розгляду у першій інстанції, ЦПК України (ч. З ст. 15) передбачає три види цивільного судочинства: позовне, наказне та окреме провадження. Вони різняться між собою за категоріями справ, підставами порушення, суб'єктами тощо.
Таким чином, вид цивільного судочинства - не порядок порушення, розгляду і вирішення певної категорії цивільних справ.
Основним і найбільш поширеним видом цивільного судочинства є позовне провадження. Правила цього виду судочинства найбільш повно визначені у цивільному процесуальному законодавстві та є загальними, тобто вони застосовуються для розгляду і вирішення всіх цивільних справ. Однак щодо провадження у справі непозовного характеру законодавець передбачає певні винятки і доповнення цих правил.
По-перше провадження характеризується наявністю матеріально-правового спору між двома сторонами з протилежними інтересами -позивачем і відповідачем. Вимоги щодо розв'язання цього спору закріплюються у позовній заяві, яка є підставою порушення цього виду судочинства. У позовному провадженні найбільш повно виражено один із основних принципів цивільного процесу - принцип змагальності. При розгляді цивільної справи у такому порядку можуть брати участь співучасники, треті особи, може відбутися заміна неналежного відповідача.
Під цивільну юрисдикцію суду підпадають також справи, які не пов'язані з розв'язанням матеріально-правового спору. Наказне та окреме провадження науковці ще називають нспозовними видами цивільного судочинства. Підставою для порушення таких проваджень є заява, а не позовна заява на відміну від позовного провадження.
Відсутність спору про право - це характерна риса наказного та окремого проваджень. Якщо особи звертаються у порядку непозовного провадження до суду з вимогою, із якої вбачається спір про право, або якщо такий спір виникає під час розгляду справи, суд відповідно повинен відмовити у прийнятті заяви чи залишити її без розгляду, а також роз'яснити заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (статті 100, 106, 235 ЦПК України).
Наказне провадження є спрощеним порядком розгляду цивільних справ, що засновуються на беззаперечних вимогах. У порядку цього виду судочинства розглядаються, наприклад, справи за вимогою про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати (ст. 96 ЦПК України). Особливостями наказного провадження є те, що сторонами у справі виступають заявник (стягувач) і боржник; підставою порушення такого виду судочинства є заява про видачу судового наказу; при вирішенні справи видасться судовий наказ - особлива форма судового рішення (в інших видах цивільного судочинства висновок щодо вирішення справи по суті закріплюється у рішенні суду). Спрощений порядок наказного провадження полягає у тому, що видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику заявника (стягувана) та боржника для заслуховування їх пояснень.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про під твердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України). В порядку окремого провадження суд розглядає, наприклад, справи про обмеження дієздатності цивільної особи, про усиновлення (ч. 2 ст. 234 ЦПК України). Цей вид цивільного судочинства не пов'язаний із вирішенням матеріально-правового спору, тому у ньому немає сторін і третіх осіб. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Не допускається передача справ окремого провадження на розгляд третейського суду, закриття по них провадження у зв'язку з укладенням мирової угоди.
Стадії цивільного процесу це складові частини єдиного цивільного процесу (судочинства), що характеризуються спільністю найближчої процесуальної мети, що мають специфічний зміст і відповідне процесуальне оформлення.
Виокремлюють такі стадії цивільного процесу:
1) порушення цивільної справи у суді;
2) провадження у справі до судового розгляду;
3) розгляд справи по суті у суді першої інстанції;
4) провадження у апеляційній інстанції;
5) провадження у касаційній інстанції;
6) розгляд справи Верховним Судом України;
7) провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами;
8) виконавче провадження.

7. Охарактеризуйте цивільне процесуальне право як науку.
Цивільне процесуальне право розглядається не лише як галузь права, але як наука та навчальна дисципліна.
Наука цивільного процесуального права становить вчення про цивільний процес як галузь права, об'єднане в систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.
Крім цього, цивільне процесуальне право становить систему знань про закономірності цивільного процесуального правового регулювання певних суспільних відносин, що виникають у зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах.
Предметом науки цивільного процесуального права є концепція цивільного процесу, норми цивільного процесуального права (цивільного процесуального законодавства); цивільні процесуальні відносини; юридичні факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються на правовідносини; умови і порядок реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків; практика застосування норм цивільного процесуального права (цивільного процесуального законодавства).
Наука цивільного процесуального права вивчає поняття цивільного процесуального права як галузі права та його місце у загальній системі права, систему і зміст цивільних процесуальних правових інститутів; джерела цивільного процесуального законодавства, їх види і значення, прийоми і методи тлумачення цивільних процесуальних норм і ефективність їх вивчення.
При ньому сучасна наука цивільного процесуального права не обмежується вивченням цивільного процесуального права лише однієї якоїсь країни, тим більше локалізованої на певному відрізку часу. Тому предметом науки цивільного процесуального права с також форми цивільного процесуального законодавства і практика їх застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною науки цивільного процесуального права повинно стати порівняльне цивільне процесуальне право, що має на мсті визначення загального і особливого у різних системах права, можливість імплементації концепцій, засад цивільного процесуального права, окремих правових рішень або їх сукупності.
Крім того, важливою складовою науки цивільного процесуального права є історія становлення і розвитку цивільного процесу. Вивчення історії цивільного процесуального права дає можливість як запозичити позитивний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути повторення помилок. До того ж, вивчення історії і характеру розвитку цивільного процесуального права дозволяє визначити тенденції його розвитку.

8. Розкрийте поняття цивільної процесуальної форми.
Правосуддя по цивільних справах здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.
Цивільна процесуальна форма послідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій.
Для процесуальної форми характерні наступні риси:
1) законодавча врегульованість;
2) конституційні гарантії (незалежність суду і підпорядкування його тільки закону; гласність; національна мова судочинства);
3) детальна розробка всієї процедури розгляду справи в суді;
4) універсальність процесуальної форми вирішення справи в суді (у всіх видах судочинства, на всіх стадіях процесу);
5) імперативність процесуальної форми;
6) її правила забезпечені юридичними санкціями.
Цивільна процесуальна форма має два різновиди. Один з них
можна назвати усною формою, тому що всі зроблені дії описуються усно, а потім протоколюються. Вона визначає порядок судової діяльності (дії суду, осіб, що беруть участь у справі, і інших учасників, а також послідовність цих дій), опираючись на правові основи ЦПК. Другий різновид, який є обов'язковим у складі провадження, можна назвати письмовою процесуальною формою. Вона встановлює склад процесуальних документів, винесених судом і запропонованих учасниками, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи або залишаються без руху, або підлягають відміні вищою інстанцією. У діалектичному сполученні різновиди процесуальної форми утворюють єдиний правовий порядок судової юрисдикції по цивільних справах .
Цивільна процесуальна форма поширюється тільки на процесуальну діяльність і не охоплює інтелектуальну (наприклад, оцінку доказів, тлумачення застосовуваних норм права) і діловодні операції, здійснювані при підготовці справи до судового розгляду .
Будучи самостійною правовою конструкцією, цивільна процесуальна форма має власні принципи, що дозволяють забезпечити різнобічну характеристику порядку розгляду справи; перегляду й реалізації судових рішень. У даних принципах одержали закріплення соціальні пріоритети цивільного судочинства надання зацікавленим особам широких процесуальних можливостей для захисту своїх прав і інтересів, справедливість і своєчасність здійснення правосуддя, ефективність розгляду цивільних справ. Можна виділити наступні принципи цивільної процесуальної форми:
1) оптимальність співвідношення прав і обов'язків у процесі. Співвідношення прав і обов'язків у процесуальній діяльності встановлено законом саме в тому обсязі, який необхідний для ефективного здійснення правосуддя по цивільній справі;
2) тотожність. У процесі розгляду цивільної справи й виконання судового рішення припустимі лише дії, які не є тотожними, тобто суд повинен лише один раз доводити заявлені вимоги, судові постанови (рішення, ухвали) тільки один раз повинні перевірятися судами апеляційної інстанції, а акти судової влади лише один раз реалізовуватися;
3) безперервність процесуальної діяльності. Даний принцип охоплює своїм змістом всі стадії й види процесуальних проваджень, де проводиться судове засідання, а отже, більшу частину цивільного судочинства, визначаючи послідовний його розвиток і маючи принципове значення для формування цілісного враження від матеріалів його розгляду, забезпечуючи в остаточному підсумку своєчасність і дієвість цивільної процесуальної форми;
4) усність і документованість процесуальних актів. Принцип охоплює своїм змістом всі види судових проваджень, обумовлюючи виділення крім усної процесуальної форми як порядку здійснення цивільно - процесуальної діяльності, письмової процесуальної форми, що регулює перелік реквізитів, послідовність їхнього розташування в процесуальних актах;
5) здійснення судового контролю та самоконтролю. Суть принципу полягає в наданні особам, що беруть участь у справі, і різним інстанціям права аналізувати й оцінювати правомірність процесуальної діяльності (як своєї, так і інших учасників), судових постанов, коригуючи виявлені помилки відповідними процесуальними засобами (заява відводу, оскарження рішення й ухвали суду). Взаємодія контролю й самоконтролю в цілому забезпечує правомірність цивільної процесуальної форми.
Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає у встановленні певного стандарту юрисдикції, що, з одного боку, забезпечує для зацікавлених у результатах справи осіб процесуальні гарантії правомірного вирішення справи, а з іншого боку, створює умови для суду, які дозволяють правильно застосувати норми матеріального й процесуального права, винести законне й обґрунтоване рішення по справі.

9. Дайте визначення поняття, значення та системи принципів цивільного процесуального права.
У всіх сферах діяльності держави і її органів завжди лежать певні принципи. Саме принципи права лежать в основі будь-якої галузі права та правової системи в цілому. Ще в Давньому Римі була відома сентенція: «Принцип є найважливіша частина всього» (Ргіпсіріит езі роїіззіта).
Більшість вчених визнають значимість принципів цивільного процесуального права, однак є розбіжності в розумінні їх сутності та переліку, їхньої класифікації .
Можна виділити дві основні позиції:
1) доктринальний підхід. Принципи носять винятково доктринальний характер. Це означає, що вони не мають імперативності. У цьому випадку істотного значення набуває проблема тлумачення законодавства. До числа доктринальних принципів права відносять: «дозволено усе, що не заборонено», «усе, що не дозволено, заборонено», «суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок» і «усяке правопорушення припускає юридичну відповідальність». Доктринальний характер мають наступні принципи цивільного процесу: принцип об'єктивної істини; принцип процесуальної активності суду; принцип безпосередності й безперервності; принцип процесуальної економії;
2) позитивістський підхід. У його рамках правом вважається тільки те, що закріплено державою в офіційно визнаних джерелах права. У рамках континентальної системи права мова йде про фіксованість у нормативно-правових актах. З позиції позитивістського підходу принципи це керівні засади, виражені в нормативних актах і звернені до правозастосовувача та інших суб'єктів права. Це означає, що їхня головна риса імперативність, що проявляється у відсутності можливості тлумачення, існує даний принцип чи ні, чіткої закріпленості в тексті нормативно-правових актів.
На нашу думку, принципами цивільного процесуального права є ті вихідні положення, які закріплені в законах України. Все інше не є принципами цивільного процесуального права в правовому змісті та носить доктринальний характер, перебуває не у сфері права, а у сфері правосвідомості.
Принципи цивільного процесуального права це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.
Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції України, Законі України «Про судоустрій України» і у відповідних нормах Цивільного процесуального кодексу України. Однак кожен із принципів знаходить своє закріплення й вираження, як правило, не в одній якійсь нормі права, а в ряді норм і процесуальних правил, які характеризують зміст даного принципу. Тому для того, щоб правильно зрозуміти зміст того або іншого принципу, потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких відображаються основні керівні положення цивільного судочинства.
Значення принципів цивільного процесуального права багатоманітне. По-перше, вони служать відправними положеннями при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при подоланні прогалин у праві, дозволяють знайти правильне рішення того або іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві немає відповідної норми. По-друге, принципи є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрямки, перспективи розвитку цивільного процесу, служать головним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення цивільного процесуального законодавства.
До критеріїв встановлення принципів цивільного процесу варто залучити наступні ознаки, які повинні проявлятися сукупно:
а) принцип виражено у нормах (одноособових або ряді норм) діючого права;
б) принцип має основне значення для цивільного процесу, визначає його першорядні риси;
в) принцип повинен мати пряме відношення до цивільно-процесуальної діяльності;
г) принцип повинен мати загальнопроцесуальний характер, тобто містити директиви поведінки у всіх стадіях і формах цивільного процесу;
ґ) принцип завжди містить у собі певний політичний зміст, виражаючи ідеї держави у сфері здійснення правосуддя по цивільних справах;
д) принцип завжди визначає типові та переважні риси цивільного судочинства, допускаючи деякі виключення, які вже не можуть бути названі принципом;
є) принципи повинні визначити такі риси цивільного судочинства, які не мають очевидного, банального характеру, але являють собою альтернативу можливим і відомим з історії рішенням;
є) зміст принципів становить ступінь спільності, характер логічного зв'язку з одиничними нормами цивільного процесу.
В силу особливого значення принципи цивільного процесу підлягають обов'язковому точному дотриманню при розгляді конкретної справи. Всякий відступ від принципів розглядається як істотне порушення закону.
З розвитком і становленням цивільного процесуального права в нових політичних і соціально-економічних умовах принципи як правові ідеї будуть набувати нового значення. Принципи це не застиглі аксіоми, а основи, що виражають найбільш загальні риси цивільного процесу.
Як справедливо відзначав Ф. Енгельс: «Принципи не вихідний пункт дослідження, а його заключний результат; принципи не застосовуються до природи та до людської історії, а абстрагуються від них, не природа та людство погоджуються із принципами, а навпаки, принципи вірні лише остільки, оскільки вони відповідають природі та історії»'.
Класифікація принципів цивільного процесуального права можлива на різних підставах. Як критерії такого роду класифікації в науці називають різні ознаки.
Так, за характером нормативного джерела, у якому закріплений конкретний принцип, можна виділити конституційні принципи цивільного процесуального права й принципи цивільного судочинства, які закріплені галузевим законодавством.
Використовуючи як критерій джерело закріплення, деякі автори виділяють три групи принципів:
1) конституційні принципи, продубльовані в ЦПК (принцип здійснення правосуддя тільки судом; принцип рівності всіх перед законом і судом; принцип незалежності суддів; принцип державної мови судочинства та ін.);
2) конституційні принципи, не продубльовані в ЦПК (принцип недоторканності приватного життя; принцип гарантованості судового захисту прав і свобод; принцип доступності кваліфікованої юридичної допомоги та ін.);
3) галузеві принципи цивільного процесуального права, що знайшли відбиття в ЦПК (принцип поєднання одноособового й колегіального розгляду цивільних справ; принцип процесуальної рівності сторін; принцип застосування аналогії закону та аналогії права; принцип обов'язковості судових ухвал).
Залежно від того, відповідні принципи діють в одній або декількох галузях права, існує їх розподіл на:
1) загальноправові діють в усіх без винятку галузях права, наприклад законність;
2) міжгалузеві закріплені в нормах декількох галузей права, як правило, близьких за характером. Сюди відносять практично всі принципи судоустрою, які закріплені в ЦПК і ГПК, наприклад, гласність судового розгляду;
3) галузеві закріплені в нормах тільки однієї конкретної галузі права;
4) принципи окремих інститутів цивільного процесуального права, наприклад принципи інституту доказів.
За об'єктом регулювання принципи цивільного процесу можна розбити на наступні дві групи: а) принципи організації правосуддя (судоустрою); б) принципи, що визначають процесуальну діяльність суду (функціональні або судочинства).
У першу групу входять: принцип здійснення правосуддя тільки судом, одноособовий і колегіальний розгляд справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, рівність учасників господарського процесу перед законом і судом, гласність судового розгляду.
Другу групу становлять принципи: диспозитивності, змагальності, процесуальної рівності сторін, усності, безпосередності й безперервності, принцип оперативності.
Відповідно до глави 2 Закону України «Про судоустрій України», суд здійснює правосуддя на принципах: 1) здійснення правосуддя винятково судами; 2) права на судовий захист; 3) рівності перед законом і судом; 4) правової допомоги при вирішенні справ у судах; 5) гласності судового процесу; 6) мови судочинства; 7) обов'язковості судових рішень; 8) права на оскарження судового рішення; 9) колегіального й одноособового розгляду справ; 10) самостійності судів і незалежності суддів; 11) недоторканності суддів; 12) незмінюваності суддів; 13) суддівського самоврядування.
Всі принципи цивільного процесуального права у своїй сукупності становлять взаємозалежну й взаємообумовлену систему, що являє собою певне цілісне утворення, при цьому кожний із прин-ципів послідовно розкриває зміст галузі права в цілому. У той же час варто зазначити, що будь-яка класифікація носить умовний характер і має скоріше не практичне, а науково-пізнавальне значення.

10. Розкрийте принцип здійснення правосуддя в цивільних справах виключно судами.
Принцип здійснення правосуддя винятково судами закріплено у ст. 124 Конституції України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів України».
Сутність даного принципу полягає в наступному. Судова влада у сфері цивільної юрисдикції може здійснюватися тільки судами в особі суддів. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускаються. Судова влада самостійна й здійснюється незалежно від законодавчої та виконавчої влади. За допомогою цього законодавець забезпечує спеціалізацію кожного з державних і судових органів на рішенні певного кола питань, не допускаючи перетинання їхньої компетенції.
Крім того, судові органи в силу специфіки організації та процесуальної форми діяльності поставлені в особливі умови, що дає їм можливість розібратися в складних обставинах цивільного правопорушення, правильно витлумачити й застосувати закон, винести законне й обґрунтоване рішення.

11. Охарактеризуйте принцип одноособовості і колегіальності складу суду при розгляді цивільних справ.
У відповідності зі ст.18 ЦПК цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.
У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються колегією в складі одного судді й двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
Цивільні справи в судах апеляційної інстанції розглядаються колегією в складі трьох суддів, головуючий із числа яких визначається у встановленому законом порядку.
Цивільні справи в суді касаційної інстанції розглядаються колегією в складі не менше трьох суддів.
Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати по цивільних справах Верховного Суду України при наявності не менш двох третин її чисельності, а у випадках, установлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їхньому рівному представництві при наявності не менш двох третин чисельності кожної палати.
Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).
Рішення цивільних справ не одним суддею, а декількома, поєднаними в одну колегію, являє великі переваги: 1) забезпечує більш ретельне та багатобічне їх обговорення (що не розчув або упустив один суддя, може помітити інший; що здається неясним одному, може бути з'ясоване іншим); 2) сприяє більш неупередженому ставленню суддів до справ (на одноособового суддю легше вплинути, легше його підкупити); 3) при вирішенні справ у колегії кожен суддя, усвідомлюючи, що за ним стоїть поділяюча його відповідальність колегія, почуває себе незалежним і діє більш вільно, ніж тоді, коли йому доводиться виносити рішення одноосібно1.
Гарантіями ухвалення колегіального рішення служать, по-перше, рівність статусу всіх суддів, що беруть участь в ухваленні рішення; по¬друге, порядок ухвалення колективного рішення. Всі питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою особисту думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення (ст.19ЦПК).
Таким чином, колегіальний розгляд справи більшою мірою забезпечує ґрунтовне, сумлінне і справедливе вирішення справ, а принцип одноособовості може бути допущений тільки для нескладних справ, які вимагають простоти провадження та швидкого закінчення, а тому з більшим успіхом вирішуються одноосібно.

12. Охарактеризуйте принцип державної мови в цивільному судочинстві.
У відповідності із Законом України «Про судоустрій та статус суддів України» судочинство в Україні провадиться державною мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, на якій ведеться судочинство, забезпечується право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача та право виступати в суді рідною мовою.
Згідно зі ст.7 ЦПК особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому ЦПК, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому ЦПК. Судові документи оформлюються державною мовою.
З одного боку, принцип державної мови судочинства має на меті заздалегідь довести до відома осіб, які беруть участь у справі, і інших учасників процесу, що провадження по справі буде вестися державною мовою даної держави. Тому особи, які беруть участь у справі, можуть заздалегідь підготувати для себе найбільш сприятливі умови для подолання мовного бар'єра. З іншого боку закон надає право особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою відповідної держави, знайомитись із матеріалами справи, брати участь у процесуальних діях, у тому числі виступати в процесі рідною мовою, використовуючи перекладача. У такий спосіб гарантується охорона прав і законних інтересів осіб, можливість їхньої активної участі в процесі.
Отже, принцип національної мови судочинства важлива умова, що забезпечує реальне здійснення гарантованого Конституцією України права на судовий захист. Неухильне дотримання вимог даного принципу робить більїп доступним цей захист незалежно від того, якою мовою володіють учасники суперечки, що виникла.

13. Охарактеризуйте принцип рівності громадян перед законом і судом в цивільному процесі.
Правосуддя в судах здійснюється на принципах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Отже, юридичні особи при здійсненні правосуддя в суді рівні перед законом і судом незалежно від форми власності, місця знаходження, підпорядкованості, характеру діяльності, а громадяни незалежно від походження, соціального й майнового становища, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, політичних і інших переконань, місця проживання та інших обставин.
Рівність громадян і організацій означає, насамперед, однаковий обсяг прав і обов'язків усіх громадян і організацій, що беруть участь у суді в тій або іншій якості (рівність доступу до правосуддя); по-друге, однакове ставлення суду до прав і обов'язків, а також дій громадян і організацій, що беруть участь у розгляді конкретної справи (рівні засоби судового захисту); по-третє, заборону на надання судом переваги яким-небудь особам або органам на підставах, не передбачених законом (рівні шанси судового захисту).

14. Охарактеризуйте принцип законності в цивільному процесі.
Законність належить до загальнодержавних, політичних принципів, але в той же час не втрачає самостійних правових гарантій у судочинстві.
У цивільному процесі це не тільки принцип, але й одна з факультативних цілей судочинства1. За своїм змістом принцип законності включає в себе, по-перше, вимогу до судів правильно застосовувати норми матеріального (регулятивного) права та чинити процесуальні дії, керуючись законодавством; по-друге, вимогу до інших учасників процесу дотримувати процесуального й матеріального законодавства при розгляді цивільної справи в суді.
Законність складне й багатогранне соціальне явище. Незважаючи на це, можна виділити найбільш істотні риси законності: 1) загальність вимоги дотримування й виконання державних законів; 2) здійснення всіх державних владних функцій винятково на основі законів при суворому дотриманні посадовими особами прав громадян і гарантій від не обґрунтованого притягування їх до відповідальності або незаконного позбавлення тих або інших благ; 3) рішуче припинення всіх порушень закону, від кого б вони не виходили, забезпечення невідворотності відповідальності за ці порушення.
З урахуванням цих положень принцип законності стосовно до судів, що розглядають цивільну справу, передбачений ст. 2 ЦПК. Відповідно до цієї статті цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України й Цивільного процесуального кодексу України.
Якщо міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого дано Верховною Радою України, установлені інші правила, ніж установлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, принцип законності охоплює всілякі правові й організаційні засоби, які забезпечують правове застосування норм матеріального й процесуального права в конфліктних ситуаціях. До нього, насамперед, входять система процесуальних засобів по підтримці процесуальної дисципліни в судочинстві та санкції за неправильне застосування юридичних норм.
У вузькому розумінні принцип законності характеризує такі міри право забезпечення як:
застосування цивільних процесуальних санкцій;
притягнення до процесуальної відповідальності винних осіб;
припинення процесуальної діяльності, яка неправомірно ви никла чи розвивається.
Реалізація принципу законності забезпечується відповідними процесуальними гарантіями:
1) самі організаційні й функціональні принципи цивільного процесуального права прямо або побічно служать реалізації принципу законності;
2) процесуальні засоби виправлення судових помилок: апеляційне й касаційне провадження, перегляд рішень, що вступили в законну силу, по виняткових і нововиявлених обставинах;
3) процесуальні засоби, що забезпечують доступ до правосуддя, формування складу суду та форми процесуальних дій: обов'язок повідомлення зацікавлених осіб про час і місце судового засідання, можливість відводу судді, чіткий регламент змісту позовної заяви та ін.;
4) процесуальні засоби встановлення фактичних обставин справи. Мета цивільного процесу полягає в тому, щоб у результаті розгляду справи були встановлені існуючі фактичні обставини справи та до них була правильно застосована норма матеріально го права.
На підставі викладеного вище принцип законності можна було б сформулювати в такий спосіб. Законність як принцип цивільного процесуального права полягає в обов'язку суду та всіх учасників процесу неухильно керуватися у своїй діяльності нормами матеріального та процесуального права з метою досягнення завдань цивільного судочинства, сформульованих у ст. 1 ЦПК.

15. Охарактеризуйте принцип гласності та відкритості в цивільному процесі.
Гласність служить одним з необхідних складових компонентів демократичної процесуальної форми судочинства, важливою юридичною гарантією реального здійснення принципу законності в правосудді, а також прав учасників процесу. Відповідно до даного принципу розгляд справи у всіх судах і на всіх стадіях процесу має проводитись у відкритих засіданнях з наданням присутнім реальної та рівної можливості стежити за всім ходом процесу.
Згідно зі ст.6 ЦПК ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.
Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.
Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.
При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутніми особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.
осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням; 1.2. Недоторканність суддів один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов'язків не обмежується визначеною у частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом; 1.3. Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Такі гарантії визначені, зокрема, статтею 13 Закону України «Про статус суддів». Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.
Положення ч.2 ст. 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.
Розгляд справ у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням всіх правил цивільного судочинства,,
Про розгляд справ у закритому судовому засіданні суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.
Учасники цивільного процесу та інші особи, які присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також трансляція судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.
Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.
Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється ЦПК. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.
Таким чином, гласність правосуддя забезпечує його виховні й профілактичні функції; сприяє зниженню суб'єктивізму суддів і дозволяє всім бажаючим переконатися в дотриманні встановлених цивільним процесуальним законом правових процедур розгляду цивільної справи.
Однак слід зазначити, що принцип гласності правосуддя нерідко входить у суперечність із інститутом недоторканності приватного життя осіб, що беруть участь у цивільному судочинстві. У таких випадках має місце колізія названих конституційних положень. Якщо гласність правосуддя це одне з наріжних публічних прав у системі правової демократичної держави та громадянського суспільства, то недоторканність приватного життя являє собою приватне право. Тому можна сказати, що колізія між гласністю правосуддя й недоторканністю приватного життя це колізія між публічним і приватним інтересом. Якому з них віддати перевагу, у кожному конкретному випадку вирішує суд.

16. Охарактеризуйте доступність судового захисту цивільних прав як принцип цивільного процесу.
Згідно із Законом України «Про судоустрій та статус суддів України» всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону. Для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого її віднесено процесуальним законом. Узгодження про відмову від звернення за захистом до суду є недійсними. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в певному процесуальному порядку в суді будь-якого рівня. Іноземці, особи без г громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні і правом на судовий захист нарівні із громадянами і юридичними і особами України.

17. Розкрийте зміст принципу охорони особи в цивільному процесі (недоторканість особи, житла, охорона особистого та сімейного життя, таємниця телефонних розмов, телеграфних повідомлень, листування).

18. Визначте принцип диспозитивності в цивільному процесі.
Даний принцип визначає механізм руху цивільного процесу. Він є відбиттям автономного становища суб'єктів спірних цивільних правовідносин. Відповідно до цього принципу цивільні справи, за загальним правилом, виникають, розвиваються, змінюються, переходять із однієї стадії процесу в іншу й припиняються під впливом головним чином ініціативи осіб, що беруть участь у справі. Отже, особи, які беруть участь у справі, і в першу чергу сторони, мають право на будь-якій стадії цивільного процесу розпоряджатися своїми матеріальними правами, з приводу яких іде спір в суді, а також засобами їх захисту. Позивач може відмовитися від позовних вимог, відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою уго¬дою, порядок волевиявлення сторін регламентований законом, що дозволяє суду здійснювати належний контроль.
Згідно зі ст.11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
До змісту принципу диспозитивності входять наступні основні елементи: 1) порушення цивільної справи в суді; 2) визначення характеру й обсягу позовних вимог і заперечень, можливість їхньої зміни;
3) розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди; 4) порушення апеляційного, касаційного провадження, постановка питання про перегляд справи у зв'язку зі знову відкритими обставинами;
5) вимога примусового виконання судового акту по цивільній справі.
Варто погодитися з тими авторами, які вважають, що принцип диспозитивності містить у собі дві більші групи правомочностей сторін і інших осіб, що беруть участь у справі:
1) диспозитивні правомочності, у яких розкривається механізм руху цивільного процесу (наприклад, право ініціювати порушення справи в суді, право на відкликання позовної заяви, право апеляційного оскарження судових актів);
2) диспозитивні правомочності, існування яких ніяк не позначається на механізмі руху процесу (наприклад, право осіб, що беруть участь у справі, заявляти відводи суду, прокуророві, експертові, перекладачеві; право вибору одного із судів, яким підсудна справа по правилах альтернативної підсудності; право вступити в процес як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет суперечки).
Таким чином, у принципі диспозитивності відображаються найважливіші особливості суб'єктивних прав і насамперед такі його риси як рівність учасників правовідносин, автономія в розпорядженні своїм правом, втручання держави у сферу регулюючих правовідносин з метою забезпечення їх здійснення відповідно до вимог закону.

19. Охарактеризуйте принцип змагальності в цивільному процесі.
Згідно зі ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджає про наслідки здійснення або нездійснення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, установлених ЦПК.
Принцип змагальності проявляється в наданні чинним законодавством сторонам учасникам спору та іншим учасникам процесу, які володіють правами та обов'язками сторін, можливості змагання як в усній формі, так і у формі письмового діалогу1. Він регулює дії сторін і суду по збиранню та дослідженню доказів, дозволяє з'ясувати фактичну сторону справи, найбільш повно забезпечити процес доказовими матеріалами.
Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, наявність яких є найважливішою умовою встановлення обставин у справі.
Змагальний принцип полягає переважно в наступному:
дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог;
можливість вільного використання засобів доведення;
кожна сторона доводить факти, які обґрунтовують її вимоги й заперечення;
суд може запропонувати сторонам надати додаткові докази.
Принцип змагальності діє на всіх стадіях цивільного процесу.
Однак найбільш повно він проявляється в стадії судового розгляду, де сторони та інші заінтересовані особи мають право брати участь у судовому засіданні при дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, давати пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з приводу всіх виникаючих питань, виступати в судових дебатах.

20. Дайте характеристику принципу процесуальної рівності сторін в цивільному процесі.
Принцип процесуальної рівності полягає в тому, що сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки (ст. 31 ЦПК).
Згідно зі ст. 27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитись з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксації судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи не-повноти, оскаржити рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.
Суть даного принципу виражається у встановлених законом рівних можливостях сторін на захист своїх прав і інтересів. Він є в такий спосіб доповненням принципу рівності громадян і організацій перед законом і судом. Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, закон наділяє аналогічними правами і іншу сторону. Аналогічність прав не означає їхньої повної тотожності. Сторони користуються неоднаковими процесуальними правами, які, однак, забезпечують їхнє рівне становище в процесі. Якщо позивачеві надається право змінити предмет і підставу своїх вимог, то відповідачеві, відповідно, надано право змінити підстави заперечень, раніше висунутих проти позову, право визнати позов, пред'явити зустрічний позов (ст.31 ЦПК). Таким чином, жодна із сторін не користується жодною перевагою перед іншою.
Сторони зобов'язані сумлінно користуватися приналежними їм процесуальними правами, проявляти взаємоповагу до прав і інтересів іншої сторони, які охороняються законом, вживати заходів до всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

21. Охарактеризуйте принцип судового керівництва цивільним процесом.
Суд здійснює керівництво процесом розгляду справи, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.
Виділяють інструктивні, забезпечувальні та вказівні повноваження суду.
Інструктивні повноваження суду - це така група повноважень, відповідно до яких суд роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, обов'язки щодо подання доказового матеріалу та доведення фактів, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, роз'яснює наслідки здійснення чи нездійснення певних процесуальних дій тощо.
Згідно із забезпечувальними повноваженнями суд може та повинен звернути увагу сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, на необхідність доказування будь-якого факту, що має значення для справи, на необхідність усунення прогалин у доказовому матеріалі.
Вказівні повноваження суду реалізуються у його діяльності щодо керівництва процесом, що деякими вченими визнається як принцип судового керівництва процесом.
В радянські часи даний принцип називали принципом процесуальної активності суду, в силу якого суд був вправі контролювати розпорядження сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, належними їм матеріальними та процесуальними правами, активно втручатися в матеріально-правові відносини сторін з метою забезпечення законності, інтересів держави, залежно від з'ясованих обставин справи виходити за межі не лише розміру позовних вимог, але й їх підстав, перевіряти (для судів касаційної та наглядової інстанцій, що існували в ті часи) оскаржене, опротестоване рішення в повному обсязі та щодо всіх осіб, які беруть участь у справі.
Очевидно, що жодного з перерахованих повноважень суду в сучасному ЦПК не існує, водночас окремі аспекти активності суду у змагальному процесі збереглися, але всі вони втілені або у принципі публічності, або у принципі змагальності.

22. Визначте принцип безпосередності та безперервності судового розгляду справ судом.
Принцип безперервності судового розгляду. Судове засідання по кожній справі повинне проходити безупинно, крім часу, призначеного для відпочинку. До закінчення розгляду початої справи або до відкладення її слухання суд не вправі розглядати інші справи.
Отже, головна вимога даного принципу полягає не так в безперервності самого розгляду справи, як в тому, що суд не вправі розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше початої справи шляхом винесення рішення по суті. Тому якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання в справі повинне бути почате спочатку.
Принцип безпосередності в цивільному процесуальному праві являє собою таке правило, відповідно до якого суд зобов'язаний безпосередньо дослідити й сприйняти всі докази в справі, тобто забезпечується особисте сприйняття суддями доказового матеріалу.
Принцип безпосередності за своїм змістом має дві сторони: суб'єктивну й об'єктивну. Із суб'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що суд при розгляді справи зобов'язаний особисто (тобто безпосередньо) досліджувати докази в справі: заслухати пояснення осіб, що беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами. З об'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що самі докази повинні бути, як правило, узяті з першоджерел, безпосередньо відображаючи засвідчувані ними факти.
Точне дотримання вимог принципу безпосередності підвищує ефективність процесуального змагання, дозволяє уникнути чисто формального підходу при оцінці вірогідності відомостей, викладених у досліджуваних судом документах, вчасно усунувши наявні в них протиріччя і розбіжності.

23. Розкрийте зміст принципу усності судового розгляду цивільних справ.
Розгляд цивільних справ відбувається усно. Дослідження обставин справи починається з усної доповіді судді. Усна форма сприйняття фактичного та доказового матеріалу, а також здійснення процесуальних дій панує у цивільному судочинстві. В усній формі в судовому засіданні дають пояснення сторони та треті особи, а свідки показання. В усній формі оголошують документи, різні письмові докази та переписку.
Усна форма сприйняття судом обставин справи відображає не тільки простоту й доступність процесу, але і його демократичність. Саме принцип усності створює необхідні умови для реалізації принципів гласності, національної мови судочинства, безпосередності, сприяє виховному впливу правосуддя на громадян, а також рішенню інших завдань цивільного судочинства.
Оскільки ряд процесуальних дій повинен бути вбраний у письмову форму, у процесі розгляду справи суд досліджує різні письмові матеріали. Принцип усності припускає, що суд засновує рішення на матеріалах справи й доказах, викладених у судовому засіданні усно. Отже, письмові документи, наявні в матеріалах справи й представлені особам, що беруть участь у справі, повинні бути оголошені в судовому засіданні.
Дія усності має важливе практичне значення. Особисте спілкування сторін у процесі між собою та із судом створює найкращу можливість досягнення вірного знання в процесі, полегшує сприйняття доказів у справі і винесення законного та обґрунтованого рішення. Усна форма спілкування підвищує ефективність змагання сторін у процесі вирішення спору.

24. Дайте визначення поняття та особливостей цивільних процесуальних правовідносин.
Цивільні процесуальні правовідносини це врегульовані цивільним процесуальним правом відносини, що складаються між судом і іншими суб'єктами із приводу розгляду і вирішення цивільної справи.
Риси цивільних процесуальних правовідносин:
1) ці правовідносини виникають на основі норм цивільного процесуального права і носять правовий характер;
2) це вольові відносини, тому що для їхнього виникнення потрібна ініціатива певних суб'єктів (подача позову, виклик свідка й т.д.);
3) суд є обов'язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин;
4) цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як владні. Між їхніми суб'єктами немає рівності, тому що суд орган держави, отже, це відносини влади і підпорядкування;
5) взаємність і множинність прав і обов'язків у суб'єктів правовідносин. Кожна процесуальна дія тягне наслідки та впливає на процесуальне положення інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин;
6) процесуальні правовідносини виникають тільки у зв'язку з розглядом і вирішенням цивільної справи та носять правозастосовний характер;
7) процесуальні правовідносини забезпечені цивільно-процесуальними, цивільно-правовими, адміністративно-правовими і кримінально-правовими санкціями;
8) дані правовідносини носять системний характер (наявність стадій цивільного судочинства);
9) цивільні процесуальні правовідносини перебувають у постійному русі1, тому що можливість виникнення кожного відношення обумовлена виникненням, існуванням або припиненням іншого, попереднього за часом відношення, і саме це відношення, у свою чергу, визначає можливість виникнення, розвитку або припинення інших самостійних процесуальних правовідносин.

25. Назвіть передумови та підстави виникнення цивільних процесуальних відносин.
Підстави виникнення цивільних правовідносин:
1) наявність норми, на основі якої виникають цивільні процесуальні правовідносини.
Норми цивільного процесуального права це закріплені в законі загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють відносини, що складаються у зв'язку із судовою діяльністю з розгляду та вирішення цивільних справ.
Цивільні процесуальні правовідносини не можуть виникнути та існувати за відсутності норм процесуального права, тобто не може бути цивільних процесуальних правовідносин, не врегульованих процесуальними нормами. Одні процесуальні норми регулюють відносини між судом і позивачем, інші між судом і відповідачем, треті між судом і свідком і т.д.
Норми цивільного процесуального права передбачають межі дозволеного поводження для суду й всіх учасників цивільного судочинства;
2) наявність юридичних фактів, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких відповідна правова норма пов'язує виникнення, зміну або припинення процесуальних прав і обов'язків.
Юридичні факти, що породжують цивільні процесуальні правовідносини, існують, в основному, у вигляді процесуальної дії (пред'явлення позову, відмова від позову, мирова угода сторін і ін.).
Юридичні факти у вигляді події (наприклад, смерть або важка хвороба позивача або відповідача, ліквідація юридичної особи, за¬кінчення строку) тягнуть зупинення або припинення провадження в справі, а також можуть породжувати інші правові наслідки.
Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, тільки за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких повинна бути дія суду. Так, для порушення цивільної справи в суді необхідна не тільки дія позивача (подача заяви до суду), але й дія судді (прийняття заяви). Суд є обов'язковим суб'єктом всіх цивільних процесуальних правовідносин, тому без відповідної дії суду не можуть виникнути жодні цивільні процесуальні правовідносини.
У передбачених законом випадках процесуальні дії, які вчиняються по цивільній справі, повинні бути оформлені у вигляді процесуального документа (зокрема, у формі позовної заяви, апеляційної скарги й т.п.)- Поза встановленою формою такі процесуальні дії існувати не можуть;
3) наявність цивільної процесуальної правосуб'єктності, що містить у собі цивільну процесуальну правоздатність і цивільну процесуальну дієздатність.
Норми цивільного процесуального права і цивільна процесуальна правосуб'єктність зазвичай називають передумовами виникнення цивільних процесуачьних правовідносин. Процесуальні юридичні факти (подання позовної заяви, закінчення процесуального строку, подання скарги у зв'язку з винятковими обставинами тощо) відносять до підстав виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Будь-яке цивільне процесуальне правовідношення мас свої передумови і певну підставу.

26. Визначте поняття i види суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.
Суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин є різноманітним. Суб'єкти - це учасники цивільних процесуальних правовідносин, носії цивільних процесуальних прав та обов'язків. Вони наділені різними процесуальним правами та обов'язками, мають неоднакову заінтересованість у справі, тому їх поділяють на декілька груп:
1) суд;
2) особи, які беруть участь у справі;
3) інші учасники цивільного процесу.
За загальним правилом, у процесуальних правовідносинах одним із суб'єктів завжди є суд. Так, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У деяких встановлених законом випадках такі справи розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. У судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, а у суді касаційної інстанції - п'яти суддів тощо.
До другої групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать особи, які беруть участь у справі,- суб'єкти, які мають юридичну заінтересованість, що визначає їх правовий статус у розгляді та вирішенні цивільної справи. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.
У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; у справах наказного та окремого провадження - заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. У цивільних справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК України).
Особи, які беруть участь у справі, повинні бути наділені цивільною процесуальною правоздатністю та цивільною процесуальною дієздатністю.
Окреме місце серед суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин займають інші учасники цивільного процесу. Залежно від характеру участі у справі їх поділяють на дві підгрупи: особи, які сприяють встановленню обставин справи (свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу) та особи, які сприяють проведенню судового розгляду справи (секретар судового засідання, судовий розпорядник).

27. Розкрийте зміст і об’єкт цивільних процесуальних правовідносин.
Другим елементом цивільних процесуальних правовідносин є об'єкт - це те, з приводу чого вони виникають. Це можуть бути різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, що задовольняють потреби суб'єктів.
В юридичній літературі існують різні погляди щодо об'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Так, одні автори розуміють під ним дії суб'єктів правовідносин або лише процесуальну діяльність суду; інші - матеріально-правові відносини, які захищаються судом; треті виділяють загальний (передбачені законом наслідки процесуальних дій) і спеціальний (захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб) об'єкти тощо1. Найбільш сприйнятливою, на наш погляд, є позиція, відповідно до якої виділяється загальний об'єкт для усіх цивільних процесуальних правовідносин і спеціальний об'єкт для окремих цивільних процесуальних правовідносин. При цьому потрібно мати на увазі, що у цивільному процесуальному праві об'єкти правовідносин невіддільні від процесуальної діяльності і не можуть розглядатися ізольовано від їх матеріального змісту.
Третім елементом цивільних процесуальних правовідносин є їх зміст. Його складають цивільні процесуальні права та обов'язки учасників таких правовідносин, що можуть відповідно реалізуватися і виконуватися у сфері процесуальних дій.
Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, слід поділити на загальні (ст. 27 ЦПК України) та спеціальні (ст. 31 ЦПК України).
До загальних прав та обов'язків відносять ті. якими наділені усі особи, які беруть участь у справі, незалежно від змісту юридичної заінтересованості осіб. Такими правами, зокрема, є: право ознайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копи з документів, долучених до справи, одержувати коїш рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брані участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, ознайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження і приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.
Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Крім того, особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази чи повідомній про них суд до або під час попереднього судового засідання тощо.
Обсяг спеціальних прав визначається залежно від процесуального статусу особи, яка бере участь у справі. Наприклад, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимін . відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.
Інші учасники цивільного процесу також мають відповідні права та обов'язки. Наприклад, свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Він має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних із викликом до суду (ст. 50 ЦПК України).
Процесуальні права та обов'язки суб'єктів, що складають зміст цивільних процесуальних правовідносин, можуть визначатися і у відповідному законі. Зокрема, права та обов'язки експерта, крім ЦПК України, встановлюються Законом України «Про судову експертизу» тощо.

28. Охарактеризуйте поняття та основні ознаки сторін. Розкрийте правовий статус позивача і відповідача в цивільному процесі.
Сторонами в цивільному процесі є особи, які беруть участь в справі, спір яких про суб'єктивне право або особистий інтерес, що охороняється законом, суд повинен розглянути і вирішити.
Для того, щоб стати сторонами в цивільному процесі, необхідно:
1) ці особи повинні бути сторонами спірного матеріально-правового відношення. З цієї причини їх інтереси протилежні один одному.
Юридичний інтерес позивача в результаті справи полягає в тому, щоб отримати рішення суду про задоволення позову, тобто отримати захист свого права або інтересу шляхом примушування відповідача до здійснення дій на користь позивача або притягнення його до матеріальної відповідальності.
Юридичний інтерес відповідача в результаті справи носить прямо протилежний характер і полягає в отриманні рішення про відмову в позові, тобто відмові в задоволенні прохання позивача про захист його права або інтересу. Саме рішення суду про відмову в позові означає офіційне підтвердження судом факту відсутності у відповідача будь-яких обов'язків перед позивачем;
2) повинне бути звернення однієї із сторін за захистом до суду;
3) справа, за вирішенням якої сторона звернулася до суду, повинна бути юрисдикційна суду;
4) особи повинні бути правоздатними;
5) сторони беруть участь у процесі від свого імені і в своїх інтересах;
6) прийняття рішення на ім'я сторін і розповсюдження сили рішення на сторони. Тільки сторони можуть бути зобов'язані або уповноважені рішенням на здійснення конкретних дій по передачі і відповідно отриманню матеріальних благ, а також інших дій матеріально-правового характеру;
7) покладання на сторони судових витрат.
Окрім перелічених властивостей, сторони характеризуються такими ознаками:
1) сторони це головні і обов'язкові суб'єкти цивільного процесу в справах позовного провадження;
2) сторони це особи, між якими виник спір про право, який є предметом судового розгляду і вирішення;
3) сторони беруть участь у цивільному процесі з метою захисту своїх суб'єктивних прав;
4) сторони суб'єкти процесуальної діяльності, яка забезпечується шляхом наділення їх широким комплексом процесуальних прав та обов'язків, необхідних для виконання ними процесуальних функцій;
5) правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво .
Згідно зі ст.ЗО ЦПК сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Позивач особа, для захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушена цивільна справа.
Відповідач особа, що залучається судом до відповіді щодо вимоги, заявленої позивачем. За твердженням позивача, відповідач особа, яка порушила або оспорює його суб'єктивне право або охоронюваний законом інтерес.
Таким чином, позивач і відповідач суб'єкти спірного правовідношення або охоронюваного законом інтересу, що підлягає судовому розгляду. Проте питання про те, чи існує спірне право, чи оспорюється воно насправді і чи оспорює його вказаний позивачем відповідач, вирішує суд в результаті розгляду справи. Тому у момент порушення справи лише передбачається, що позивачу належить певне право і що дане право (інтерес) оспорюється вказаною ним особою відповідачем. Виходячи з цього, можна сказати, що позивач і відповідач передбачені суб'єкти спірного правовідношення або охоронюваного законом інтересу .

29. Перелічіть цивільні процесуальні права та обов’язки сторін.
Оскільки позивач і відповідач належать до осіб, які беруть участь у справі позовного провадження (ч. 1 ст. 26 ЦПК України), то вони наділені всіма правами та обов'язками, передбаченими ст. 27 ЦПК України.
Нагадаємо, що відповідно до цієї статті сторони мають право:
1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з долучених до справи документів;
2) одержувати копії рішень, ухвал;
3) брати участь у судових засіданнях;
4) подавати докази, брати участь у їх дослідженні;
5) ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;
6) заявляти клопотання та відводи;
7) давати усні й письмові пояснення судові;
8) подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, та заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;
9) користуватися правовою допомогою;
10) ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;
11) прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;
12) оскаржувати рішення і ухвали суду;
13) користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом. Зокрема позивач і відповідач можуть доповнити, змінити, відкликати апеляційну та касаційну скаргу чи відмовитися від них (статті 300, 330 ЦПК України); подати заяви про виправлення недоліків рішення суду (статті 219, 220, 221 ЦПК України), приєднання як співучасника до апеляційної і касаційної скарги сторони (статті 299, 329 ЦПК України), перегляд рішень та ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК України), відновлення втраченого судового провадження (ст. 403 ЦПК України).
Крім того, сторони наділяються відповідними до їх правового статусу спеціальними правами. Так, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову; а відповідач - визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов (ч. 2 ст. ЗІ ЦПК України).
Сторони також можуть передати спір на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК України), укласти мирову угоду на будь-якій Стадії цивільного процесу (ч. З ст. 31 ЦПК України). Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що її стосується (ч. 4 ст. 31 ЦПК України).
Позивач і відповідач, як і всі особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ч. З ст. 27 ЦПК України). Крім того, на сторони покладаються обов'язки:
1) подати всі наявні у них докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання для підтвердження СВОЇХ вимог чи заперечень (ч. 2 ст. 27 ЦПК України);
2) повідомити суд про третю особу, до якої у них, за рішенням суду, виникне право заявити вимогу або яка у такому випадку може заявити вимогу до них (ч. 1 ст. 36 ЦПК України);
3) повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи (ч. 1 ст. 77 ЦПК України);
4) повідомляти суд про причини неявки у судове засідання (ч. 2 СТ. 77 ЦПК України);
5) у разі присутності в залі судового засідання:
- вставати, коли входить і виходить суд;
- заслуховувати рішення суду, давати пояснення стоячи;
- додержуватися встановленого порядку і беззаперечно підкорятися розпорядженням головуючого;
- передавати документи та інші матеріали головуючому через судового розпорядника (ст. 162 ЦПК України) тощо.

30. Охарактеризуйте цивільну процесуальну співучасть: поняття, підстави, види.
Процесуальна співучасть виникає внаслідок пред'явлення позову спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів (ч. 1 Ст. 32 ЦПК України). Отже, процесуальною співучастю є участь кількох позивачів і (або) кількох відповідачів у одній і тій самій цивільній справі.
ЦПК України (ч. 2 ст. 32) закріплює умови, за дотримання хоча б ОДНІЄЇ з яких допускається процесуальна співучасть, а саме:
1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів, зокрема співвідповідачами можуть бути солідарні боржники (ст. 543 ЦК України);
2) права та обов’язки КІЛЬКОХ позивачів чи відповідачів виникли
з однієї підстави, наприклад, із факту завдання шкоди спільними
діями кількох неповнолітніх осіб (ст. 1182 ЦК України);
3) предметом спору є однорідні права та обов'язки.
Процесуальна співучасть можлива лише у разі:
- коли спільні вимоги кількох позивачів чи вимоги до кількох відповідачів заявлені для спільного розгляду в одному провадженні при поданні позовної заяви;
- якщо суддя під час провадження у справі до судового розгляду об'єднає для розгляду в одному провадженні кілька однорідних позовних вимог до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або позовні вимоги одного позивача до кількох відповідачів;
- коли суд (суддя) залучить до участі в справі співучасників у випадках, встановлених законом.
Процесуальна співучасть характеризується тим, що всі співучасники мають рівні процесуальні права та обов'язки.
Крім того, за такої множинності осіб на стороні позивача і (або) відповідача кожен із співучасників виступає самостійно відносно іншої сторони (наприклад, право вимоги одного позивача існує поряд з правом вимоги іншого). Отже, участь у цивільному процесі кожного із співучасників базується на засадах автономії і диспозитивності. їх дії чи бездіяльність залежать лише від особистого волевиявлення, а не від поведінки інших співучасників. На кожного із співучасників окремо покладається обов'язок доведення обставин для підтвердження своїх вимог чи заперечень, окремо діє законна сила судового рішення тощо. Так, відповідно до ст. 216 ЦПК України суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.
Рівність і незалежність співучасників є наслідком того, що всі вони є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин. Однак процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи або оголошенні перерви в її розгляді (ст. 191 ЦПК України), зупиненні провадження у справі (статті 201-203 ЦПК України), залишенні заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК України).
Співучасники можуть доручити вести справу одному з них, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ч. З ст. 32 ЦПК України), а також приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступали (статті 299, 329 ЦПК України)1.
Залежно від того, на чиєму боці виникає співучасть, вона поділяється на активну, пасивну та змішану.
Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною. У такому разі всі співучасники називаються співпозивачами. У них завжди спільні інтереси відносно відповідача. Така співучасть має місце, наприклад, при пред'явленні кількома спадкоємцями за законом позову до спадкоємця за заповітом про визнання заповіту недійсним. Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона можлива тільки з ініціативи співпозивачів, оскільки в іншому випадку може бути порушено принцип диспозитивності цивільного судочинства (ст. 11 ЦПК України).
Пасивна співучасть виникає у разі наявності в цивільній справі кількох відповідачів і одного позивача. Особливістю такої співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача, так і з ініціативи суду, який може притягнути особу як співвідповідача для участі в справі.
Змішана співучасть має місце у тих випадках, коли в справі бере участь кілька позивачів і кілька відповідачів.
Виникнення співучасті зумовлено обставинами матеріально-правового та процесуального характеру, в зв'язку з чим вона також поділяється на обов'язкову (необхідну) /' факультативну (можливу, необов'язкову).
Обов'язкова співучасть настає у разі спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права та обов'язки сторін у цивільній справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, співвласники стають співпозивачами, пред'явивши позов про усунення порушень їх права власності; кілька осіб, які спільно завдали шкоди, стають співвідповідачами, якщо потерпілий подасть до суду позовну заяву.
Відповідно до ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов'язані між собою, а суддя - постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того самого відповідача (ст. 126 ЦПК України). У таких випадках настає факультативна співучасть. Вона виникає з обставин процесуального характеру, на підставі доцільності одночасного розгляду кількох цивільних справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. При факультативній співучасті замість кількох процесів провадиться один, у зв'язку з чим витрати у справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків тощо, а також не ухвалюються протилежні за змістом рішення'.

31. Розкрийте поняття належного i неналежного відповідача.
У ході розгляду цивільної справи може виявитися, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач не є уповноваженою особою чи відповідач не є правозобов'язаною особою. У цьому разі сторони можуть визнаватися неналежними.
Таким чином, неналежним позивачем є позивач, стосовно якого з'ясовано, що він не має права вимоги за пред'явленим позовом, а неналежний відповідач - це відповідач, стосовно якого встановлено, що він не повинен відповідати за пред'явленими до нього позовними вимогами.
Належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, яка повинна відповідати за позовом.

32. Перелічіть умови і порядок заміни неналежного відповідача.
Визнання сторони неналежною відбувається тільки під час розгляду цивільної справи і тільки при її заміні. В іншому випадку сторона, яка могла б бути визнана неналежною, бере участь у справі та має весь комплекс відповідних процесуальних прав і обов'язків.
Цивільно-процесуальне законодавство (ст. 33 ЦПК України) передбачає можливість заміни лише неналежного відповідача оскільки, якщо суд встановить, що позивач не має права вимоги, це буде підставою для відмови йому у задоволенні позову.
Для визнання відповідача неналежним і проведення його заміни необхідні такі обставини у сукупності:
1) встановлено відсутність у відповідача обов'язку відповідати за пред'явленим позовом;
2) є дані про те, що обов'язок відповідати за даними позовними вимогами покладено на іншу особу;
3) можна вказати особу, яка повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача;
4) є клопотання позивача про проведення заміни неналежного відповідача належним.
Законодавець передбачив два варіанти дій суду залежно від того, чи заявив клопотання позивач про заміну відповідача, чи ні.
Якщо позивач заявив відповідне клопотання, суд, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (ч. 1 ст. 33 ЦПК України). Процесуальні дії, вчинені первісним відповідачем, не є обов'язковими для особи, яка вступила в процес. Навіть більше, після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за їх клопотанням розглядається спочатку (ч. 2 ст. 33 ЦПК України).
Суд не може провести заміну неналежного відповідача належним за власною ініціативою, тому у разі відсутності згоди позивача на заміну відповідача, інша особа залучається до участі у справі як співвідповідач (ч. 1 ст. 33 ЦПК України).

33. Охарактеризуйте цивільне процесуальне правонаступництво: поняття, підстави, порядок здійснення.
Процесуальне правонаступництво це перехід процесуальних прав та обов'язків від однієї особи, яка була в процесі стороною або третьою особою, до іншої особи у зв'язку з переходом до неї суб'єктивних матеріальних прав.
Підстави для процесуального правонаступництва:
1) перехід суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків в результаті:
смерті громадянина (окрім спорів, пов'язаних з особою);
припинення діяльності юридичної особи (реорганізації);
уступки вимог;
переведення боргу;
2) наявність порушеного цивільного процесу до моменту настання фактів, вказаних вище;
3) вибуття з процесу певних суб'єктів: сторін і третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Вибуття інших суб'єктів не приводить до виникнення процесуального правонаступництва.
Отже, підставою процесуального правонаступництва може бути як загальне (універсальне) правонаступництво матеріальних прав і обов'язків, так і одиничне (сингулярне) правонаступництво, коли від однієї особи до іншої переходить окреме суб'єктивне право (наприклад, поступка вимог) або окремий юридичний обов'язок.
Цивільне процесуальне правонаступництво на відміну від цивільного правонаступництва може бути тільки загальним (універсальним), оскільки правонаступник повністю замінює собою правопопередника у всьому об'ємі його процесуальних прав і обов'язків.
Процесуальне правонаступництво виключається у разі, коли неприпустимо спадкоємство в матеріальному праві, зокрема, коли вимога нерозривно пов'язана з особою позивача або відповідача (в позовах про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, відновлення на роботі і ін.), а також коли спадкоємство суперечить закону або договору.
Розглядаючи матеріальне правонаступництво як юридичну підставу для процесуального правонаступництва, слід мати на увазі, що перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта матеріального правовідношення до іншого не тягне автоматичну зміну осіб в процесуальному відношенні. Річ у тому, що через дію принципу диспозитивності вступ до справи (процесу) правонаступника позивача залежить від його бажання. Що ж до правонаступника відповідача, то він притягується судом до участі в справі, якщо проти цього не заперечує позивач. В іншому випадку провадження по справі підлягає припиненню у зв'язку з відмовою позивача від позову.
Вступаючи в процес як правонаступник сторони або третьої особи, суб'єкт зобов'язаний пред'явити суду докази свого правонаступництва в матеріальному правовідношенні, наприклад, договір про переведення боргу або уступку вимоги, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про державну реєстрацію новоствореної або реорганізованої юридичної особи.
Згідно зі ст.37 ЦПК цивільне процесуальне правонаступництво допускається на будь-якій стадії цивільного процесу. З моменту вступу до процесу правонаступник набуває всі процесуальні права і обов'язки свого правопопередника. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (ч.2 ст.37 ЦПК). З цієї причини правонаступник не має права вимагати, наприклад, повторного допиту свідків, повторної експертизи, заявляти відводи суддям тільки на тій підставі, що він є правонаступником сторони або третьої особи.
Вступ до процесу правонаступника оформляється ухвалою суду, яка не може бути оскаржена. На ухвалу суду про відмову в допущенні в процес правонаступника може бути подана скарга.
При настанні підстав правонаступництва до розгляду справи судом першої інстанції суд зобов'язаний припинити провадження по справі (ч.І ст.201 ЦПК).
Процесуальне правонаступництво істотно відрізняється від заміни неналежної сторони як по підставах, так і по процесуальних наслідках, а саме:
1) процесуальне правонаступництво має місце з підстав, що ви никли протягом процесу, а заміна сторін ґрунтується на обставинах, що виникли до порушення цивільного процесу;
2) при процесуальному правонаступництві всі процесуальні права та обов'язки правопопередника переходять до правонаступника. При заміні неналежної сторони належною такого переходу не відбувається;
3) після факту процесуального правонаступництва цивільний процес по справі продовжується, а при заміні неналежних сторін завжди починається спочатку.

34. Розкрийте поняття i види третіх осіб в цивільному процесі.
Треті особи це особи, які беруть участь у справі, вступають або залучаються до розпочатого процесу, мають певну зацікавленість у результаті справи, оскільки рішення може вплинути на їх права і обов’язки.
Характерні риси третіх осіб:
1) дані суб'єкти віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, що визначає їх правове положення і сукупність прав;
2) треті особи мають певний ступінь заінтересованості в результаті справи;
3) рішення по справі має значення для третіх осіб, але це значення залежить від їх виду;
4) треті особи вступають або залучаються в розпочатий цивільний процес.
За ступенем зацікавленості в результаті справи розрізняються треті особи: а) які заявляють самостійні позовні вимоги (наприклад, до суду, в якому розглядається спір спадкоємців за заповітом, може надійти заява від одного із спадкоємців згідно із законом, який вимагає визнання заповіту недійсним); б) які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (наприклад, в справу за позовом потерпілого до власника джерела підвищеної небезпеки про відшкодування заподіяної шкоди залучається особа, що управляла транспортним засобом у момент спричинення шкоди).

35. Визначте правовий статус третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги це такі учасники процесу, які вступають в уже розпочатий процес шляхом пред'явлення позову для захисту самостійних прав на предмет спору, якщо рішення по справі може вплинути на їх права.
Згідно з ч.І ст.34 ЦПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.
Характерні риси третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору:
1) є суб'єктами спірного матеріального правовідношення;
2) вступають у процес добровільно;
3) вступають у процес шляхом подання позовної заяви;
4) вступають у процес до закінчення судового розгляду;
5) можуть бути як фізичними, так і юридичними особами;
6) можуть претендувати на весь предмет спору або на його частину;
7) мають інтереси, які, як правило, протистоять інтересам обох сторін, але можуть суперечити і інтересам однієї з них;
8) мають всі процесуальні права і обов'язки позивача.
Третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, необхідно відрізняти від співпозивача. Вимоги співпозивачів завжди адресовані до відповідача і не виключають одна одну. Позов третьої особи, на відміну від позову співучасників, не може бути заявлений спільно з первісним позовом: вимога первісного позивача і вимога третьої особи направлені на один і той же об'єкт спору, але вони виключають одна одну; ці особи, як претенденти на один і той же об'єкт спору, знаходяться в спорі і між собою (спір претендентів).
Порядок вступу до процесу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Вступ до справи третьої особи з самостійними вимогами тягне за собою певні наслідки як для неї самої, так і для решти учасників процесу. Оскільки третя особа з самостійними вимогами за процесуальним статусом нічим не відрізняється від позивача, їй повинні бути забезпечені рівні можливості з первісним позивачем для захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів. їй повинна бути надана можливість ознайомитися зі всіма матеріалами справи і подавати докази, що обґрунтовують її вимоги і заперечення проти вимог первісного позивача. З іншого боку, первісному позивачу і відповідачу необхідно підготуватися до захисту від вимог третьої особи. Тому, якщо третя особа вступає в справу після початку судового засідання, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку (ч.2 ст.34 ЦПК).
Іноді одночасний розгляд первісного позову і позову третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може виявитися недоцільним. В цьому випадку повинне вирішуватися питання не про відмову в прийнятті позовної заяви, а про виділення первісного позову і пов'язаного з ним позову третьої особи в окреме провадження, оскільки сам по собі факт заяви самостійної вимоги третьою особою на предмет спору між позивачем і відповідачем говорить про доцільність сумісного вирішення цих двох позовів для уникнення другого процесу, який може звести нанівець одне з рішень суду; недоцільний також одночасний розгляд позову третьої особи при об'єктивному об'єднанні декількох вимог первісного позивача, оскільки це може ускладнити процес.
Третя особа має право спільно з іншими сторонами по справі закінчити її мировою угодою на будь-якій стадії процесу (ч.З ст.ЗО ЦПК). У разі укладення мирової угоди в процесі, де бере участь третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, учасниками цієї угоди повинні бути всі суб'єкти спірного матеріального правовідношення: позивач, відповідач і третя особа.

36. Визначте правовий статус третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору це особи, які вступають у вже розпочатий процес, якщо рішення по справі може вплинути на їх права або обов'язки по відношенню до однієї із сторін.
Характерні риси третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:
1) така особа не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення, існуючого між позивачем і відповідачем;
2) підстава участі в справі третьої особи матеріально-правова заінтересованість (можливість регресу, інший інтерес);
3) третя особа може вступити у справу за власною ініціативою або бути залученою до неї згідно з ухвалою суду;
4) треті особи діють у процесі самостійно, вони незалежні від сторін, не повинні погоджувати з ними свої дії;
5) рішення суду не зачіпає суб'єктивних прав третіх осіб, тому має преюдиціальне значення;
6) вступ до справи третьої особи не тягне за собою розгляду справи спочатку (ст.35 ЦПК);
7) третя особа не може пред'явити зустрічний позов. Такий позов не може бути пред'явлений і до неї.
Оскільки третя особа не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, то метою її участі в чужій справі (процесі) є захист не суб'єктивного права, а свого юридичного інтересу. Іншими словами, об'єктом судового захисту для третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виступає охоронюваний законом інтерес, який, як правило, носить цивільно-правовий характер.
Юридичний інтерес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, до участі в чужій для неї справі (процесі) може виявлятися в різних формах. Найпоширенішою формою юридичної заінтересованості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виступають регресні правовідносини. Через регресне правовідношення третя особа без самостійних вимог вступає або притягується в чужий для неї процес для того, щоб своєю участю в чужій справі, по-перше, запобігти можливості настання в майбутньому несприятливих наслідків у вигляді загрози пред'явлення проти неї регресного позову або, по-друге, забезпечити собі право на пред'явлення в майбутньому регресної вимоги проти відповідної сторони.
Ще однією формою юридичної заінтересованості третіх осіб без самостійних вимог є необхідність захистити себе від можливого в майбутньому порушення існуючого і підтвердженого в установленому порядку суб'єктивного права.
Третя особа без самостійних вимог може брати участь у процесі як на стороні позивача, так і на стороні відповідача. При цьому, проте, вона не стає простим пособником відповідної сторони. Вона захищає в процесі власні інтереси і тому є самостійним учасником процесу. Третя особа без самостійних вимог має право заявляти клопотання, відводи, подавати докази і брати участь в їх дослідженні, висловлювати свої доводи і міркування, заперечувати проти доводів інших осіб, що беруть участь у справі. Вона може оскаржувати рішення суду і вчиняти інші дії, передбачені законом.

37. Охарактеризуйте участь в цивільному процесі органів та осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб: мета, підстави, процесуальні форми участі.
Згідно з ч.2 ст. З ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах (ч.І ст.45 ЦПК).
Мета участі у процесі осіб, зазначених у ст. 45 ЦПК, захист суспільних чи державних інтересів, суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб громадян і організацій.
Підстава участі державна або суспільна заінтересованість у цивільній справі, що випливає з тих обов'язків, які покладені на органи та особи в силу функціональних повноважень.
Поняття «суспільних і державних інтересів», «суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб» теорією і практикою досі не вироблено1.
1 Спробу дати тлумачення поняття «інтереси держави» зробив Конституційний Суд України у рішенні від 8 квітня 1999 р. Він встановив, що
Характерні риси органів та осіб, яким законом надане право захищати інтереси інших осіб:
1) беруть участь у розгляді справи від свого імені, але в захист не своїх інтересів, а інтересів інших осіб;
2) не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і тому не виступають як сторони в процесі, не мають матеріально-правової заінтересованості в результатах справи;
3) мають процесуальну зацікавленість у результаті вирішення справи;
4) можливість їхньої участі в судочинстві передбачена в законі;
5) їх повноваження, як правило, визначені компетенцією;
6) вони беруть участь у процесі без спеціального уповноваження з боку тих, чиї права вони захищають.
Суб'єкти, що діють у порядку ст.45 ЦПК:
1) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини згідно зі ст. 101 Конституції України здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини або громадянина.
У відповідності зі ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»1 Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду за захистом прав і свобод людини або громадянина, які за станом здоров'я або з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника взяти участь у судовому процесі у випадках і в порядку, встановлених законом;
2) прокурор. Конституція України покладає на прокурора функцію представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом (п.2 ст.121).
Закон України «Про прокуратуру» закріплює, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних і інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.
Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою (ст.36-1).
Генеральний прокурор України в наказі від 19.09.2005 р. № 6 «Про організацію роботи з представництва в суді, захисті інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень» вказує: «Вважати пріоритетним при здійсненні представницької діяльності прокурорів у суді захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, трудових прав громадян, які не здатні самостійно їх захистити або реалізувати процесуальні повноваження, а також захист державних інтересів, які стосуються бюджетних коштів, звільнення від оподаткування, відчуження державного майна, земельних відносин» (п.З).
Прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу (ч.2 ст. 45 ЦПК);
3) органи державної влади. Державний комітет України у справах захисту прав споживачів і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі вправі порушувати в судах цивільні справи щодо захисту прав споживачів (ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України і його органи на місцях, державні органи лісового господарства і його постійні користувачі можуть порушувати в суді справи про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства (ст. 97 Лісового кодексу України2);
4) органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням Сі мейного кодексу України органи опіки та піклування мають право на звернення до суду з позовом: 1) про визнання шлюбу не дійсним, якщо він був зареєстрований у випадках, передбачених СК (ст. 42 СК); 2) про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); 3) про позбавлення батьків або одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав (ч.2 ст.170 СК); 4) про скасування усиновлення або визнання його недійсним (ст.240 СК).
Цивільний процесуальний кодекс України надає органам опіки та піклування право подавати заяви до суду у наступних справах: І) про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ч. 1 ст. 237 ЦПК); 2) про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права (ч. 2 ст. 237 ЦПК); 3) про визнання фізичної особи недієздатною (ч. З ст. 237 ГПК).
Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених ЦК України, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади (ст. 269 ЦПК).
Заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, встановлених ЦК України, подається до суду органом місцевого самоврядування (ст. 274 ЦПК);
5) фізичні особи. За умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», лікар-психіатр має право подати заяву в суд про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку (ст. 279 ЦПК).
Сімейний кодекс України надає право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав особи, у сім’ї якої проживає дитина (ст. 165);
6) юридичні особи. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» надає право громадським об'єднанням у сфері навколишнього природного середовища звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, у тому числі громадським природно-охоронним об'єктам (ст. 21).
Об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій (ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Згідно зі ст. 237 ЦПК наркологічний або психіатричний заклад може подати заяву до суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або про визнання фізичної особи недієздатною.
Протитуберкульозний заклад має право подати до суду заяву про обов'язкову госпіталізацію в протитуберкульозний заклад хворого заразною формою туберкульозу, який ухиляється від лікування (ст. 283 ЦПК).
Заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад має право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК).
ЦПК передбачає дві форми захисту прав і інтересів інших осіб: шляхом звернення до суду та у формі подання висновку.

38. Дайте визначення поняттю та перелічіть ознаки судового представництва.
Цивільне процесуальне представництво це врегульована нормами ЦПК форма надання правової допомоги однією особою (представником) іншій особі (особі, яку представляють) у формі здійснення процесуальних дій представником від імені та в інтересах особи, яку він представляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи.
Риси представництва у суді:
1) представник виступає від імені особи, яку представляє;
2) представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє, й у результаті своїх дій створює права та обов'язки для особи, яку представляє;
3) правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє;
4) представник діє в інтересах особи, яку представляє. Тому юридичний інтерес судового представника в справі носить не матеріально-правовий, а виключно процесуальний характер;
5) представник діє в обсязі повноважень, наданих йому відповідно до закону чи договору;
6) через представників можуть діяти будь-які особи, які беруть участь у справі;
7) судове представництво допускається на всіх стадіях і у всіх видах цивільного судочинства (крім справ про усиновлення).
Мета представництва в суді: 1) надати професійну допомогу особам, залученим у судовий розгляд; 2) сприяння реалізації конституційного права на судовий захист.
Завдання цивільного процесуального представництва: 1) правове регулювання механізму реалізації права суб'єктів бути представниками в суді; 2) правове регулювання процесуальних правовідносин представництва між судом і представником; 3) правове регулювання механізму реалізації проголошених Конституцією України прав на судовий захист і на отримання кваліфікованої юридичної допомоги.
Варто виділити соціальне, політичне і правове значення представництва в цивільному процесі.
Соціальне значення інституту в цивільному процесі проявляється, з одного боку, у контролі суспільства за тим, як названий інститут функціонує в інтересах людини та громадянина, чи не відбуваються при цьому збої і яким чином їх можна усунути. З іншого боку, у широкому розумінні соціальне значення представництва вбачається і у контролі суспільства за тим, яка його роль і вплив на рівень охорони життєвих цінностей і благ особистості при здійсненні правосуддя по цивільних справах.
Політичне значення представництва проявляється в реалізації норм Конституції України, що закріплюють рівноправність громадян перед законом і судом, недоторканність приватного життя, державний захист прав і свобод, право на одержання правової допомоги. За ступенем правової захищеності особи в цивільному судочинстві можна судити про рівень турботи держави і суспільства про людину та громадянина, демократизм законодавства, його інститутів, їх ефективності, у тому числі й такого з них, як представництво.
Правове значення представництва найбільш повно виражається в можливостях використання правового потенціалу представництва з метою реалізації суб'єктивних процесуальних прав, захисту і охорони інтересів, майна, інших цінностей і благ у цивільному судочинстві. Мається на увазі значення представництва як комплексної гарантії для сторін, третіх осіб у цивільному процесі. Ця властивість представництва охоплює різні елементи, а тому має особливе юридичне значення.

39. Перелічіть види судового представництва.
Залежно від підстав виникнення судового представництва розрізняють представництво добровільне й обов'язкове.
Добровільне представництво виникає на підставі вільного волевиявлення особи, яку представляють. Воно може бути: 1) договірним;
2) представництвом, заснованим на членстві в громадських організаціях (громадським представництвом).
Договірне представництво виникає на підставі договору, за яким особа, яку представляють (сторона, третя особа), доручає іншій особі (представникові) ведення своєї справи в суді. Для нього характерні наступні ознаки: 1) виникає тільки на основі добровільного волевиявлення; 2) підставою його виникнення є цивільно-правовий договір доручення або трудовий договір; 3) повноваження представника оформлюються дорученням.
ЦПК України прямо класифікацію процесуального представництва не проводить, проте аналіз окремих його статей, що визначають правові засади участі представника у цивільному процесі, дає змогу зробити висновок про наявність трьох видів представництва:
1) представництво фізичних осіб:
2) представництво юридичних осіб;
3) представництво держави.
За ознаками осіб, інтереси яких представляють, можна виділити представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, а також органів та осіб, які захищають права, свободи чи інтереси інших осіб; за ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво,- представництво, що здійснюється: адвокатами, батьками, усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, співучасниками, іншими фізичними особами.
Крім того, ст. 39 ЦПК України виділяє окремий вид - законне Представництво, яке є одним із підвидів представництва фізичних осіб. Воно виникає на підставі закону, адміністративного акта чи рішення суду за наявності таких юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.
Можна виділити чотири групи осіб, права свободи та інтереси яких у суді захищають їхні законні представники:
1) малолітні особи віком до чотирнадцяти років, а також недієздатні фізичні особи, представниками яких виступають відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом;
2) неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена. їх представниками можуть бути відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. При цьому суд може залучити до участі у справі саму неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена;
3) особи, які визнані безвісно відсутніми, представниками яких у суді є опікуни, призначені для опіки над їх майном;
4) спадкоємці особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, яких захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).
При розгляді цивільної справи може виникнути ситуація, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, у малолітньої чи неповнолітньої особи, позбавленої батьківського піклування, не буде законного представника. У такому разі суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників зазначених осіб.
Якщо ж законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд повинен його замінити за поданням органу опіки та піклування.
Відповідно до ст. 43 ЦПК України звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення ними інших осіб здійснюються в порядку, встановленому у ч. 2 ст. 241 ЦПК України.

40. Назвіть суб’єктів судового представництва. Визначте осіб, які не можуть бути судовими представниками.
Стаття 40. Особи, які можуть бути представниками
1. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.
2. Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.
Стаття 41. Особи, які не можуть бути представниками
1. Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.
2. Судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

41. Охарактеризуйте повноваження судового представника в цивільному процесі.
Особа набуде правосуб'єктності процесуального представника і зможе виконувати його функції лише за наявності належно посвідчених повноважень на здійснення представництва у суді (статті 42, 44 ЦПК України). Якщо представник подає позовну заяву (заяву), скаргу, до них обов'язково додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (ч. 4 ст. 98, ч. 7 ст. 119, ч. 5 ст. 229, ч. 6 ст. 295, ч. 4 ст. 326 ЦПК України).
Відповідно до ст. 42 ЦПК України повноваження процесуальних представників повинні бути посвідчені такими документами:
1) довіреністю фізичної особи, посвідченою нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Якщо представником с адвокат, його повноваження як представника можуть також п ос відчуватися ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором;
2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Довіреність від імені юридичної особи мас бути підписана посадовою особою, уповноваженою на це законом, статутом або положенням з прикладенням печатки юридичної особи;
3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.
Оригінали цих документів або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються до справи.
Фізична особа може надати повноваження представникові, крім як за довіреністю, ще й за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання (ч. 6 ст. 42 ЦПК України).
Представник, який мас повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа (ч. І ст. 44 ЦПК України). Отже, представник наділений як загальними правами та обов'язками осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України), так і спеціальними (ст. 31 ЦПК України). І лише, якщо довіритель бажає обмежити повноваження представника на вчинення певної процесуальної дії. це має бути прямо застережено у виданій йому довіреності (ч. 2 ст. 44 ЦПК України).
Крім обмеження повноважень представника. їх дію може бути взагалі припинено. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається ЦК України (статті 248-250).
Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової або усної заяви, зробленої у судовому засіданні (ч. 4 ст. 44 ЦПК України).

42. Визначте поняття i значення цивільних процесуальних строків.
Ефективність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів залежить від його своєчасності. Саме тому законодавець виділив в якості одного із завдань цивільного судочинства своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.
Для забезпечення виконання цього завдання важливе значення має правове регулювання порядку обчислення строків розгляду та вирішення цивільних справ, вчинення окремих процесуальних дій і виконання судових рішень, тобто процесуальних строків.
Процесуальний строк - це проміжок часу, протягом якого мають бути вчинені відповідні процесуальні дії.
Значення процесуальних строків полягає у забезпеченні своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ; створенні оптимального режиму здійснення правосуддя; наданні учасникам цивільного судочинства можливості скористатися своїми процесуальними правами і виконати покладені на них процесуальні обов'язки.
Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо вони законом не визначені,- встановлюються судом (ст. 67 ЦПК України).

43. Назвіть види цивільних процесуальних строків.
Залежно від способу встановлення процесуальних строків, їх можна поділити на строки, встановлені законом або судом.
1. Строки, встановлені процесуальним законом. Цивільно-процесуальне законодавство встановлює строки розгляду і вирішення цивільних справ, строки для вчинення найбільш важливих процесуальних дій. Так, у разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК України); справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування суд розглядає не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 285 ЦПК України).
2. Строки, встановлені судом. Цивільне процесуальне законодавство не регламентує строків проведення всіх процесуальних дій, надаючи суду право керувати рухом цивільної справи, зокрема встановлювати певні строки для вчинення окремих процесуальних дій її учасниками, якщо вони не визначені законом. Наприклад, суддя надає строк позивачеві для усунення недоліків позовної заяви (ч. 1 ст. 121 ЦПК України); встановлює строки подання доказів (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). Призначаючи строк, суд повинен враховувати обставини конкретної справи, особливості кожної процесуальної дії. а також не забувати про визначені законом строки розгляду цивільних справ.
Процесуальні строки можна класифікувати і за іншими підставами. Так. залежно від суб'єктів, яким вони адресовані, строки бувають встановленими для:
1) суду;
2) осіб, які беруть участь у справі;
3) інших учасників цивільного судочинства.
Встановлені цивільно-процесуальним законодавством строки, у свою чергу, за чіткістю визначення поділяються на:
1) абсолютно визначені - коли у законі встановлюється конкретний часовий проміжок. Зокрема попередній розгляд справи судом касаційної інстанції має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем (ч. 1 ст. 332 ЦПК України);
2) відносно визначені - якщо строк конкретно у законі не встановлено, а прив'язується до певного діяння чи події. Наприклад, ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами (ч. 5 ст. 122 ЦПК України); особа, яка подала апеляційну скаргу, мас право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження (ч. 1 ст. 300 ЦПК України).
Залежно від тривалості розрізняють такі види процесуальних строків, встановлених законом:
1) до одного дня - для повернення до суду розписки про одержання судової повістки (ч. 2 ст. 76 ЦПК України); для розгляду заяв про забезпечення позову (ч. 1 ст. 153 ЦПК України), про госпіталізацію у примусовому порядку особи до психіатричного закладу (ч. 1 ст. 281 ЦПК України) тощо;
2) два дні, зокрема для розгляду судом заяв про забезпечення позову (ч. 2 ст. 153 ЦПК України), про скасування заходів забезпечення позову (ч. 4 ст. 154 ЦПК України);
3) три дні, наприклад, для видачі судового наказу (ч. 1 ст. 102 ЦПК України), для розгляду заяви про примусовий психіатричний огляд (ч. 1 ст. 281 ЦПК України), для вирішення суддею-доповідачем питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом (ч. 1 ст. 297 ЦПК України);
5) п'ять днів - для розгляду судом заяви боржника про скасування судового наказу (ч. 1 ст. 106 ЦПК України), зауважень щодо технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання (ч. 4 ст. 199 ЦПК України); для розгляду справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю (ч. 1 ст. 289 ЦПК України); для подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції (ч. 2 ст. 294 ЦПК України) тощо;
6) сім днів, наприклад, для подання до суду особами, які беруть участь у справі, письмових зауважень щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання та записів у журналі судового засідання (ч. 1 ст. 199 ЦПК України); для повернення справи до суду першої інстанції, що її розглядав, після закінчення апеляційного провадження (ст. 322 ЦПК України);
7) десять днів - для вирішення суддею питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі (ч. З ст. 122 ЦПК України); для розгляду заяви про роз'яснення рішення суду (ч. З ст. 221 ЦПК України); для подання заяв про перегляд заочного рішення (ч. 2 ст. 228 ЦПК України), про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та апеляційної скарги на ухвалу суду (частини І, 2 ст. 294 ЦПК України) тощо;
8) п'ятнадцять днів, зокрема для призначення справи до розгляду в апеляційному суді (ч. 2 ст. 302 ЦПК України), для вирішення питання про допуск скарги до провадження у зв'язку з винятковими обставинами (ч. 1 ст. 356 ЦПК України);
9) двадцять днів - для подання апеляційної скарги на рішення суду (ч. 1 ст. 294 ЦПК України);
10) один місяць - для призначення і проведення попереднього судового засідання (ст. 129 ЦПК України), для розгляду справ про поновлення на роботі та про стягнення аліментів (ч. 1 ст. 157 ЦПК України), для подання скарги у зв'язку з винятковими обставинами (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) тощо;
10) два місяці, наприклад, для розгляду майже всіх (за винятком окремих) цивільних справ (ч. 1 ст. 157 ЦПК України), для пред'явлення позову заявником до держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя (ч. 2 ст. 265 ЦПК України), для подання касаційної скарги (ч. 1 ст. 325 ЦПК України);
11) три місяці - для повідомлення суду держателем цінного папера на пред'явника або векселя про свої права на них (ч. 1 ст. 263 ЦПК України), для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 362 ЦПК України) тощо;
12) три роки, зокрема для пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні (ст. 391 ЦПК України).

44. Охарактеризуйте порядок обчислення процесуальних строків.
Правила обчислення процесуальних строків містяться у ст. 68 ЦПК України. Усі строки у цивільному процесі обчислюються роками, Місяцями і днями. Процесуальні строки також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати, наприклад, особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження (ч. З ст. 330 ЦПК України); у разі перебування сторони у тривалому службовому відрядженні суд може зупинити провадження у справі до припинення цього відрядження (ст. 203 ЦПК України).
Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 69 ЦПК України).
Процесуальні дії можна виконувати в будь-який день протягом усього проміжку часу до останнього дня строку, тобто до його закінчення. Отже, важливе практичне значення має питання закінчення процесуальних строків.
Відповідно до ст. 70 ЦПК України строк, обчислюваний роками. закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.
Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не мас (наприклад, у червні лише 30 днів, а строк мав був закінчитися 31 числа), строк закінчується в останній день цього місяця.
Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, що повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.
Процесуальний строк перебігає безперервно, із зарахуванням всіх неробочих днів. Якщо його початок припадає на вихідний чи святковий день, то строк все одно починає обчислюватися з цього дня, а не з найближчого робочого. Однак, коли закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Останній день строку триває до 24-ї години. Проте, якщо протягом даного строку слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.
Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку. Підтвердити це можна поштовим штемпелем, квитанцією і т. п.
Пропущення процесуального строку тягне за собою настання певних правових наслідків. Так, із закінченням строку, встановленого законом або судом, втрачається право на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку (ст. 72 ЦПК України).
В окремих, встановлених законом випадках при порушенні строків настають й інші наслідки, крім втрати права на вчинення процесуальних дій. Наприклад, у разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. Якщо у зазначений строк особа не подає позовної заяви, вона зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК України).
За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При цьому, притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази (частини 5, 6 ст. 137 ЦПК України).
Таким чином, із пропущенням строку особи втрачають право на вчинення процесуальних дій, але не позбавляються певних процесуальних обов'язків, також до них у деяких випадках можуть бути застосовані визначені законом санкції.

45. Розкрийте значення зупинення, продовження та поновлення цивільних процесуальних строків.
Обчислення процесуальних строків. Для того, щоб обчислити процесуальний строк, необхідно встановити початок і закінчення його перебігу.
Процесуальні строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
У відповідності зі ст. 69 ЦПК перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.
Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислювального місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк минає в останній день цього місяця.
Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
У зв'язку з викладеним необхідно звернути особливу увагу ще на одну особливість обчислення процесуальних строків, що полягає в наступному. Процесуальний строк тече безупинно з моменту свого обчислення, тобто із зарахуванням вихідних і неробочих святкових днів. Причому якщо початок строку доводиться на неробочий день, то на відміну від його закінчення строк починає текти саме з неробочого, а не наступного за ним робочого дня.
Перебіг строку, закінчення якого пов'язано з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.
Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.
Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку (ст. 70 ЦПК).
Закінчення процесуального строку означає, що:
1) юридично зацікавлені в результаті справи особи, що пропустили процесуальні строки, втрачають права на здійснення процесуальної дії (ч.І ст.72 ЦПК);
2) документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку;
3) для інших осіб, зобов'язаних виконати припис суду (судді), обчислення процесуального строку, протягом якого особа зобов'язана зробити конкретну процесуальну дію (подати наявні в неї письмові докази, виконати рішення суду тощо), не звільняє від виконання покладеного на неї процесуального обов'язку і служить підставою для застосування передбачених законом процесуальних санкцій;
4) недотримання судом процесуального строку не припиняє його права (і обов'язку) зробити необхідну процесуальну дію. Суд зобов'язаний, хоча й із запізненням, зробити відповідну дію і вирішити справу по суті.
Зупинення процесуальних строків. Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. Зупинення цих строків починається з моменту настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження (ст.71 ЦПК).
Перелік обставин, з якими закон пов'язує припинення провадженя по справі, закріплений у ст.ст. 201-202 ЦПК (смерть або оголошення фізичної особи померлою; злиття, приєднання, поділ, перетворення юридичної особи; перебування сторони у тривалому службовому відрядженні; розшук відповідача тощо).
Особливості зупинення процесуальних строків полягають в наступному:
1) зупиняються лише такі процесуальні строки, які не минули до того моменту, коли виникла обставина, що послужила підставою зупинення провадження по справі;
2) зупинка в обчисленні процесуальних строків відбувається в момент виникнення обставини підстави зупинення провадження, а не в момент постановлення судом або суддею ухвали про зупинення провадження по справі;
3) якщо початок зупинення процесуальних строків збігається з моментом виникнення обставини, що викликала зупинення провадження по справі, то закінчення зупинення процесуальних строків (продовження їхнього обчислення) визначається по даті постановлення судом ухвали про поновлення зупиненого провадження;
4) при обчисленні строків, ускладнених зупиненням провадження по справі, до уваги приймається лише строк, що минув до моменту настання відповідної перешкоди. Час, що минув за період зупинення провадження по справі, юридичного значення не має, тому що не приймається до уваги при обчисленні процесуального строку. Тому з моменту поновлення припиненого провадження мова може йти тільки про продовження перебігу строку і, отже, про право зацікавленої особи вчинити процесуальні дії в строк, що залишився.
Продовження процесуального строку означає надання суддею (судом) нового строку для здійснення процесуальної дії, не виконаної з поважної причини в призначений строк.
Продовженню підлягають лише строки, встановлені судом (суддею). Строк, встановлений законом, може бути продовжений лише у випадку прямої вказівки ЦПК. Так, згідно з ч.2 ст. 157 ЦПК у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш ніж на один місяць.
Процедура розгляду і вирішення питання про продовження процесуального строку регламентується статтею 73 ЦПК.
Поновлення процесуального строку означає визнання судом юридичної дійсності за процесуальною дією, зробленою після закінчення процесуального строку.
Особливості поновлення процесуальних строків полягають в наступному:
1) поновленню підлягають тільки строки, встановлені законом;
2) юридичною підставою поновлення процесуального строку є пропуск його з поважних причин;
3) питання про поновлення пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ (ч.2 ст. 73 ЦПК);
4) про місце і час розгляду питання про поновлення процесуального строку сповіщаються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою;
5) одночасно з клопотанням про поновлення строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно до якого заявлено клопотання (ч.З ст.73 ЦПК);
6) відповідь суду (судді) на заяву про поновлення строку дається в ухвалі, якою цей строк або поновлюється, або в його поновленні відмовляється (ч.4 ст.73 ЦПК);
7) згідно зі ст.293 ЦПК окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк.

46. Дайте визначення поняття цивільної юрисдикції.
Цивільна судова юрисдикція це нормативно визначена компетенція суду щодо розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Залежно від того, чи відноситься вирішення спорів до компетенції виключно судових органів або декількох різних органів, цивільну юрисдикцію підрозділяють на виключну, альтернативну і договірну.
Виключна це юрисдикція, яка передбачає розгляд окремих категорій цивільних справ тільки в суді. Наприклад, тільки в судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або недієздатною.
Альтернативною називають юрисдикцію по вибору особи, яка шукає захисту своїх прав. Заінтересована у вирішенні спору особа має право на свій розсуд звернутися до будь-якого з органів, названих в законі. Так, заборгованість по нотаріально засвідченій операції може бути стягнута шляхом здійснення нотаріусом виконавчого напису, а також за допомогою звернення до суду з відповідним позовом.
Договірною є юрисдикція, визначена взаємною угодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Згідно зі ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за погодженням сторін можуть бути передані для вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду або Морської арбітражної комісії при Торговельно-промисловій палаті України (ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

47. Охарактеризуйте поняття і види підсудності цивільних справ суду.
Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.
На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними судами.
Згідно зі ст.18 Закону України «Про судоустрій України1» систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.
Відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.
Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи по суті.
Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність предметну, або функціональну, і територіальну, або просторову (місцеву).
Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.
Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами (ст. 107 ЦПК).
В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розглядаються районними (міськими) судами. Передача на розгляд районних судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприятливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність судового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її з якнайменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу1.
Територіальною називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, договірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.
Загальна підсудність визначається місцем проживання відповідача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).
Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип організації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, зацікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на території юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відповідача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача неприпустимо.
Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.І ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).
Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця проживання (знаходження) не змінює підсудності справи.
Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача.
Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ЦПК:
1) позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;
2) позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;
3) позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;
4) позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;
5) позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;
6) позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;
7) позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням;
8) позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;
9) позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи);
10) позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені;
11) позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна;
12) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його виконання.
Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсудність необхідна там, де або неможливе використовування загального правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.
Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних категорій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називається виключною, по-перше, тому що є винятком із загального правила територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за угодою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.
Відповідно до ст. 114 ЦПК встановлені наступні правила виключної підсудності:
1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;
2) позови про виключення майна з опису пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;
3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;
4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника.
Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей деяких категорій цивільних справ з метою максимального наближення до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.
Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє собою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.
Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позови до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за місцем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).
Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: «Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність».
Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором (від лат. ргогодаіло відкладення, відстрочення).
Мета даного правила зробити судовий порядок захисту цивільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хто-небудь інший, знають, в якому саме суді їм найзручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним надмірно обмежувати свободу сторін у виборі місця розгляду спору.
Угода сторін про підсудність повинна бути виражена у письмовій формі. Це може бути самостійний документ, в якому виражена воля сторін з приводу вибору суду для вирішення їх цивільної справи. Угода сторін про підсудність може бути зафіксована в журналі судового засідання у разі, коли вони заявили клопотання про передачу справи в інший суд. Угода про підсудність може бути також включена як окремий пункт в матеріально-правовий договір (контракт), укладений між сторонами.
Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.
Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності (ст. 108 ЦПК).
Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

48. Розкрийте зміст поняття територіальної підсудності цивільних справ. Охарактеризуйте види територіальної підсудності.
Територіальна підсудність розподіляє компетенцію по розгляду і вирішенню цивільних справ між судами однієї ланки залежно від території, на яку поширюються їх повноваження. Значення територіальної підсудності полягає у тому, що вона допомагає визначити, який суд даної ланки судової системи компетентний розглядати і вирішувати конкретну цивільну справу.
Цивільно-процесуальне законодавство і юридична наука виділяють кілька видів територіальної підсудності: загальна, альтернативна, виключна, договірна, за зв'язком вимог і за ухвалою суду.
Загальна підсудність визначається за місцезнаходженням відповідача. Відповідно до ст. 109 ЦПК України позови до фізичноїособи пред'являються в суд за місцем її проживання, а до юридичних осіб - за їх місцезнаходженням.
Загальна підсудність стоїть на захисті інтересів відповідача. Пред'явлення позову ще не свідчить про те, що він є винним у порушенні прав та інтересів позивача. Отже, правила загальної підсудності допомагають також попередити пред'явлення необгрунтованих позовів.
Якщо відповідач змінить своє місце проживання або місцезнаходження після пред'явлення позову до суду, це не змінить підсудності справи - вона буде розглядатися в тому суді до якого була подана позовна заява.
Альтернативна підсудність (підсудність за вибором позивача, заявника) визначається правом позивача (заявника) по деяких категоріях цивільних справ обирати між кількома передбаченими у законі судами, яким підсудна справа, один суд, до якого він буде звертатися.
При застосуванні позивачем (заявником) правил альтернативної підсудності суддя не має права відмовляти йому в прийнятті позовної заяви (заяви), посилаючись на можливість розгляду справи і в іншому суді.
У ст. 110 ЦПК України передбачено, до яких судів, крім суду за місцезнаходженням відповідача, може звертатися позивач по визначених категоріях цивільних справ.
Зокрема, позивач може також звернутися до суду за своїм місцем проживання з такими позовними вимогами:
- про стягнення аліментів;
- про визнання батьківства відповідача;
- що виникають з трудових правовідносин;
- про розірвання шлюбу, якщо на утриманні позивача є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача;
- про відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням.
Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів.
За місцезнаходженнями майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи) пред'являються позови до відповідача, місце проживання якого невідоме.
Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні.
За місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна можуть пред'являтися позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі.
Альтернативна підсудність передбачена законом і для деяких категорій справ окремого провадження.
Отже, альтернативна підсудність, на відміну від загальної, є процесуальною гарантією для забезпечення інтересів позивача. За допомогою цього виду підсудності законодавець забезпечує позивачу більш сприятливі умови для звернення за судовим захистом, якщо останній перебуває в несприятливому соціальному чи матеріальному становищі (наприклад, при пред'явленні позову про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом фізичної особи), або можливість більш повного розгляду справи там, де зосереджується більша кількість засобів доказування (наприклад, при пред'явленні позову про відшкодування шкоди, завданої майну).
Виключна підсудність визначається вказівкою закону про розгляд і вирішення окремих цивільних справ лише конкретними, прямо передбаченими у законі судами, тобто з деякими вимогами потрібно звертатися до чітко встановленого законом суду.
Виключною така підсудність називається тому, що законодавець виключає можливість застосуванні інших правил підсудності, крім тих, які встановлені ним для цієї категорії справ.
Відповідно до ст. 114 ЦПК України за місцезнаходженням майна або основної його частини пред'являються:
1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна;
2) позови про виключення майна з опису;
3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями.
Так, заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі,- за місцезнаходженням цього закладу (ст. 236 ЦПК України).
Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їх піклування, подається до суду за місцем їх проживання (ст. 251 ЦПК України).
Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання (ст. 257 ЦПК України).
Заява про визнання цінного паперу на пред'явника або векселя недійсними і про відновлення прав на втрачений цінний папір подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного папера на пред'явника або за місцем платежу за векселем (ч. 2 ст. 260 ЦПК України).
Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених ЦК України, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі (ст. 269 ЦПК України).
Заява про визнання спадщини від умерлою у випадках, встановлених ЦК України, подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 274 ЦПК України).
Договірна підсудність визначається згодою сторін, тобто підсудність конкретної цивільної справи сторони можуть встановити за домовленістю між собою.
У статті 112 ЦПК України передбачено, що сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність. Таким чином, сторони не можуть змінювати за згодою функціональну та родову підсудність, а також виключну територіальну підсудність.
Правило, відповідно до якого за домовленістю подружжя справа про розірвання шлюбу може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них (ч. 2 ст. 110 ЦПК України), також встановлює цей вид підсудності.
Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою, визначається необхідністю сумісного розгляду кількох вимог з метою встановлення дійсних обставин справи.
Процесуальні правила підсудності за зв'язком вимог полягають у такому (ст. 113 ЦПК України):
1) позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача;
2) зустрічний позов, незалежно від його підсудності, пред'являється в суді за місцем розгляду первісного позову.
Крім того, хоча це прямо в законі не закріплено, до правил про підсудність за зв'язком вимог належить положення про те, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, пред'являють позов до суду, який розглядає такий спір.
Підсудність за ухвалою суду допомагає розмежувати компетенцію між судами по розгляду і вирішенню цивільних справ по першій інстанції залежно від суб'єктного складу справи.
Цивільно-процесуальним законодавством (статтями 108, 111 ЦПК України) встановлено такі правила підсудності за ухвалою суду:
1) підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін. Проте підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, особливостей немає і визначається за загальними правилами підсудності;
2) підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України;
3) підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, також визначається ухвалою судді Верховного Суду України.
49. Визначте поняття і мету судового доказування.
Доказування - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, спрямована на встановлення істини у конкретній цивільній справі і вирішення спору між сторонами.
Метою цивільного судочинства є то, що суд зясовує обєктивну істину по справі і правильно застосовує норми матеріального права. Пізнавальна процесуальна діяльність в основі своїй складається з 4 частин: 1) доказування фактичних обставин, які зясовуються під час розгляду справи; 2) зясування судом деяких фактичних обставин справи, які існують в момент розгляду справи, шляхом безпосереднього спостереження в судовому засіданні; 3) пізнання судом спірного правовідношення прав та обовязків сторін; 4) пізнання, яке здійснюється судами вищої інстанції в процесі перевірки законності та обґрунтованості рішень. Завжди обєктом пізнання будуть обставини справи (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких встановлюються обставини. Мета - встановлення обєктивної істини.
50. Розкрийте процес доказування (стадії доказування) в цивільному процесі.
Ця процесуальна діяльність має складну структуру, що перед¬бачає поділ процесу доказування на три етапи (стадії):
1) збирання доказів;
2) дослідження доказів;
3) оцінка доказів.
Збирання доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка складається з:
1) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;
2) витребування доказів судом;
3) надання судових доручень щодо збирання доказів.
Подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду. Зокрема сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, судом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК України. Законодавець покладає на суд обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є складнощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК України).
У заяві про витребування доказів має бути зазначено:
1) який доказ вимагається;
2) підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи;
3) обставини, які може підтвердити цей доказ.
Докази, яких вимагає суд, направляються до нього безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.
Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При цьому притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази.
За клопотанням сторони суд повинен поінформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.
Крім того, відповідно до ст. 93 ЦПК України, у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом, в якій зазначаються:
1) ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ;
2) місце проживання (перебування) або місцезнаходження такої особи;
3) назва або опис письмового чи речового доказу;
4) підстави проведення тимчасового вилучення доказу.
Збирання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів. Так, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії(ч. 1 ст. 132 ЦПК України).
В ухвалі про судове доручення, що є обов'язковою для суду, якому вона адресована, коротко викладається суть справи, що розглядається, а також зазначаються:
1) особи, які беруть участь у справі;
2) обставини, що підлягають з'ясуванню;
3) докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення;
4) перелік питань, поставлених особами, які беруть участь у справі, та судом свідку.
Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК України. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.
Дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Зокрема відповідно до ст. 177 ЦПК України суд під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.
Оцінка доказів - це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб'єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.
В теорії цивільного процесуального права виділяються такі види оцінки доказів:
1) за юридичним значенням:
а) попередня оцінка - здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати;
б) остаточна оцінка - здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для винесення рішення у справі;
в) контрольна оцінка - здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій при перевірці законності й обґрунтованості рішень судів першої інстанції;
2) за суб'єктами доказової діяльності:
а) рекомендаційна оцінка - здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу, крім суду, у формі пояснень, клопотань, заперечень тощо;
б) владна оцінка - здійснюється судом і є підставою для при¬йняття ним законного й обґрунтованого рішення.
122
Цивільно-процесуальне законодавство (ст. 212 ЦПК України) встановлює правила оцінки доказів судом, а саме:
1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;
3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
51. Дайте визначення поняття i видів судових доказів.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встано¬влює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Докази можуть класифікуватися за різними підставами. У теорії цивільного процесу класичним вважається поділ доказів на групи за такими критеріями:
1) за характером зв'язку змісту доказів з фактами, що підлягають встановленню:
а) прямі докази - безпосередньо вказують на факт, який підлягає встановленню (наприклад, показання свідка-очевидця щодо факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки);
б) непрямі (побічні) докази - не вказують безпосередньо на факт, який підлягає встановленню, проте вказують на інші факти, що дозволяє зробити вірогідний висновок про шуканий факт (наприклад, показання свідка про те, що одна із сторін при укладенні договору не усвідомлювала значення своїх дій);
2) за способом утворення фактичних даних:
а) первісні докази - фактичні дані, одержані з першоджерела (показання свідка-очевидця, оригінал документа тощо);
б) похідні докази - фактичні дані, отримані з джерела, що відтворює інший засіб доказування (наприклад, копія документа, показання свідків зі слів інших осіб);
3) за джерелом отримання фактичних даних:
а) особисті докази - фактичні дані, джерелом отримання яких виступає людина (містяться у показаннях свідків, поясненнях сторін, третіх осіб, їх представників);
б) речові докази - фактичні дані, джерелом отримання яких виступає матеріальний об'єкт (закріплені у письмових доказах, речових доказах);
в) змішані докази - фактичні дані, джерелом отримання яких одночасно є людина і матеріальний об'єкт (містяться у висновку експерта).
52. Перелічіть правила оцінки доказів.
Цивільно-процесуальне законодавство (ст. 212 ЦПК України) встановлює правила оцінки доказів судом, а саме:
1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;
3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
53. Визначте предмет доказування. Охарактеризуйте факти, які не підлягають доказуванню.
Предметом доказування є факти, що обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 179 ЦПК України).
В юридичній літературі предмет доказування структурують на такі елементи:
1) юридичні факти матеріально-правового характеру, які сто¬рони кладуть в основу своїх вимог і заперечень;
2) юридичні факти процесуально-правового характеру, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;
3) юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду;
4) обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом з метою правильного вирішення справи
Загальновідомі факти - це обставини, які відомі широ­кому колу осіб, у тому числі і складу суду.
Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх право­наступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні в такій справі факти і право відносини (ч. З СТ.231 ЦПК).
Підстави звільнення від доказування, зокрема відповідно до ст. 61 ЦПК України не потребують доказування обставини:
1) визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (наприклад, при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини при розлученні її батьків, сторони визнають той факт, що батько дитини має кращі умови проживання та вищий матеріальний рівень);
2) визнані судом загальновідомими, тобто відомими широкому колу осіб, в тому числі і складу суду.
3) встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, тобто преюдиціальні факти
4) встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони особою, стосовно цивільно-правових наслідків дій якої суд розглядає справу.
54. Перелічіть загальні правила доказування в цивільному процесі.
Втім, у ЦПК України знайшли своє відображення інші положення інституту доказування - правила про належність і допустимість доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Таким чином, належними будуть вважатися докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають входити до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права'.
Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Проте, остаточно питання про належність доказів вирішується судом, який повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. Відповідно до ч. З ст. 58 ЦПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Поряд із правилом щодо належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає й правило щодо їх допустимості. Відповідно до ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Таким чином, допустимість кожного конкретного доказу залежить від дотримання процесуального порядку отримання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми доказу. Порушення вимог закону, що пред'являються до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, тягне недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, для встановлення істини у справі.
55. Назвіть види забезпечення доказів в цивільному процесі .
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.
За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому разі заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У випадку неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (частини 3,4 ст. 133 ЦПК України).
У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:
1) докази, які необхідно забезпечити;
2) обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;
3) обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим;
4) справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.
Поряд із процесуальним порядком забезпечення доказів, у ч. 2 ст. 133 ЦПК України встановлено і способи їх забезпечення, якими є:
1) допит свідків;
2) призначення експертизи;
3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.
У необхідних випадках судом можуть бути застосовані й інші способи забезпечення доказів.
56. Охарактеризуйте пояснення сторін i третіх осіб, як засіб доказування. Охарактеризуйте особливості їх дослідження та оцінки.
Право сторін, третіх осіб і їх представників давати усні та письмові пояснення має свої особливості на різних етапах цивільного процесу. Так, при відкритті провадження у справі пояснення позивача і третьої особи із самостійними вимогами знаходять своє відображення у змісті позовної заяви (ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Формою пояснень відповідача як засобу доказування на цьому етапі може виступати зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України). Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими.. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - «так» чи «ні». Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному. На стадії апеляційного провадження першою після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. У суді касаційної інстанції особливістю отримання пояснень є те, що суд може обмежити їх тривалість, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання (ч. 4 ст. 333 ЦПК України).
В юридичній літературі у змісті пояснень осіб, які беруть участь у справі, виділяють такі елементи:
1) фактичні дані;
2) волевиявлення;
3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;
4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна із сторін висвітлює фактичні дані у вигідному для себе аспекті;
5) емоції, настрої.
Залежно від змісту пояснення осіб, які беруть участь у справі, поділяють на:
1) твердження - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доводити сторона як суб'єкт доказування;
2) визнання - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які відповідно до закону повинна доказувати інша сторона.
Поряд з цим, хотілося б висловити думку, що твердження та визнання в повній мірі не охоплюють змісту пояснень сторін, третіх осіб, їх представників у цивільному процесі. На наш погляд, доцільним уявляється виокремлення ще однієї форми змісту пояснень осіб, які беруть участь у справі,- заперечень, тобто пояснень осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які спростовують предмет доказування іншої сторони. Крім того, слід відзначити, що поряд із твердженням та визнанням, заперечення знайшло своє відображення в ЦПК України.
Так, відповідно до ст. 128 ЦПК України після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.
Таким чином, виступаючи як засоби доказування, пояснення сторін, третіх осіб, їх представників знаходять свій прояв у трьох формах: твердження, визнання та заперечення.
57. Охарактеризуйте показання свідка: поняття, права і обов’язки, процесуальний порядок допиту.
Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК України).
Зазвичай, як свідки викликаються фізичні особи, яким особисто відомі будь-які істотні для справи обставини. Хоча особи, які дізналися про ці обставини зі слів інших осіб чи в результаті ознайомлення із певним документом, при необхідності можуть також допитуватись як свідки. В такому разі їх показання вважаються похідними та можуть допомогти знайти первісні докази. Проте не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК України).
Під час судового розгляду кожний свідок допитується окремо. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановления ухвали.
Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги.
Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. При цьому свідок, даючи показання, може користуватися записами у випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК України).
Після розповіді свідка першою задає питання особа, за заявою якої його викликано, а потім всі інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду (частини 7-9 ст. 180 ЦПК України).
58. Назвіть процесуальні особливості допиту неповнолітнього свідка в цивільному процесі.
Певною специфікою характеризується процесуальний порядок допиту малолітніх та неповнолітніх свідків, який відповідно до ст. 182 ЦПК України проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Такі особи можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.
Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. Такі свідки після закінчення їх допиту видаляються із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною їх присутність в залі судового засідання.
У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.
59. Охарактеризуйте письмові докази: поняття, види, порядок дослідження.
Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України).
Письмові докази можуть бути класифіковані на види, виходячи із притаманних їм особливостей, за такими критеріями:
1) за суб'єктом формування:
а) офіційні письмові докази - документи, акти, довідки, листи, джерелом утворення яких є діяльність державних і громадських органів (накази міністерств, відомств, укази президента України тощо);
б) неофіційні письмові докази - документи, акти, довідки, листи, джерелом утворення яких є приватна діяльність фізичних осіб
2) за характером змісту:
а) розпорядчі письмові докази - документи, які містять вираження волі (договори, заповіти, накладні тощо);
б) інформативні письмові докази - документи, які містять відомості про наявність або відсутність певних фактів (наприклад, довідки, звіти, акти);
3) за формою вираження:
а) прості письмові докази - документи, для яких законом передбачена проста письмова форма без додаткових кваліфікованих ознак (окремі види договорів, щоденники, рукописи тощо);
б) нотаріально посвідчені письмові докази - документи, для яких законом передбачена суворо визначена форма з особливою процедурою посвідчення у відповідних органах (наприклад, заповіт, договір оренди землі);
4) за засобами і характером формування:
а) оригінали письмових доказів - екземпляри, які є першими чи єдиними примірниками документа (перший примірник договору, оригінал рукопису тощо);
б) копії письмових доказів - документи, які повністю відтворюють інформацію оригіналу документа та всі його зовнішні ознаки
Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ч. 2 ст. 64 ЦПК України)
Відповідно до ст. 185 ЦПК України письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, а також ставити питання свідкам, експертам, спеціалістам.
Особливою процесуальною процедурою характеризується дослідження таких письмових доказів як особисте листування, телеграфна та інші види кореспонденції. Особисте листування відноситься, як правило, до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ними конфлікту виключалася і, у зв'язку з цим, може вміщувати необхідну, а іноді і єдину інформацію про фактичні дані, які є предметом доказування даної цивільної справи. Поряд з цим, особисті листи, кореспонденція тощо можуть розкривати такі сторони життя сторін та інших учасників процесу, таємниця яких охороняється законом. Письмові докази, які не можна доставити до суду, відповідно до ст. 140 ЦПК України оглядаються за їх місцезнаходженням. Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для проведення огляду.
60. Охарактеризуйте речові докази: поняття, види, порядок дослідження.
Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, в тому числі магнітні, електронні та інші носії аудіовізуальної інформації (ст. 65 ЦПК України).
Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду. При цьому вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані. Суд повинен вжити заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані (ст. 139 ЦПК України).
Огляд речових доказів за їх місцезнаходженням здійснюється за правилами, встановленими ст. 140 ЦПК України (див. попередній підпараграф щодо огляду письмових доказів за їх місцезнаходженням).
Речові докази, які швидко псуються, оглядаються судом негайно, навіть під час провадження у справі до судового розгляду, з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає огляду речових доказів. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, може бути залучено свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографуван¬ня і відеозапис. Після огляду речові докази, які швидко псуються, повертаються особам, від яких вони були одержані (ст. 141 ЦПК України).
Відповідно до ст. 187 ЦПК України речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом під час судового розгляду, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам.
Протоколи огляду речових доказів оголошуються в судовому засіданні. Особам, які беруть участь у справі, надано право давати свої пояснення з приводу цих протоколів.
Крім того, особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали.
Поряд з цим, цивільне процесуальне законодавство встановлює спеціальну процедуру дослідження в судовому засіданні таких речових доказів як відеозапис та звукозапис, що мають приватний характер. Відповідно до ст. 188 ЦПК України під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила ЦПК України щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень. Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Якщо суд визнав право на речі, що є речовими доказами, не за особами, від яких вони були одержані, то після набрання рішенням суду законної сили такі речі передаються власникам (ст. 142 ЦПК України).
61. Поясніть значення висновку експерта, як засобу доказування: поняття, підстави і порядок проведення.
Основними ознаками експертизи є:
1) використання спеціальних знань;
2) проведення досліджень з метою встановлення обставин, що мають значення для справи;
3) спеціальний суб'єкт проведення експертизи;
4) процесуальна форма оформлення експертизи;
5) проведення на підставі ухвали суду.
Таким чином, експертиза - це проведення на підставі ухвали суду особою, яка володіє спеціальними знаннями та має спеціальний процесуальний статус (експертом), дослідження певних фактичних обставин справи з метою повідомлення суду відомостей, які мають значення для справи, що оформляється спеціальним документом - висновком експерта.
В юридичній літературі виділяються багато різних підстав класифікації експертиз1, однак процесуальне значення мають лише такі:
1) за послідовністю проведення експертиз - первинні та повторні;
2) за обсягом проведених досліджень - основні та додаткові;
3) за кількістю експертів, які проводять дослідження- одноособові та комісійні;
4) за характером знань, які використовуються в процесі експертного дослідження,- однорідні та комплексні.
Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:
1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;
2) психічний стан особи;
3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 145 ЦПК України).
Суд при призначенні експертизи виконує такі дії:
1) з'ясовує обставини, що мають значення для надання експертного висновку;
2) визначає особу або (та) установу, якій буде доручено проведення експертного дослідження. Відповідно до ч. 2 ст. 143 ЦПК України, якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості. Крім того, особам, які беруть участь у справі, надано право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту.
Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи;
3) пропонує учасникам судового розгляду письмово подати пи¬тання, які вони бажають порушити перед експертами;
4) оголошує ці питання, а також питання, запропоновані судом;
5) заслуховує думки учасників судового розгляду з приводу поданих питань;
6) у нарадчій кімнаті обмірковує всі питання, виключає ті з них, що виходять за межі компетенції експерта або не стосуються предмета доказування, формулює питання, які він порушує перед експертом з власної ініціативи, остаточно визначає коло питань, що виносяться на вирішення експертизи, і виносить ухвалу про її призначення. Законодавець наголошує: кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому він має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 143 ЦПК України);
7) оголошує в судовому засіданні ухвалу про призначення експертизи;
8) попереджає під розписку експерта, який не працює у державній експертній установі, про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, а також приводить його до присяги;
9) передає ухвалу про призначення експертизи експертові або відповідній експертній установі.
Ухвала суду про призначення експертизи повинна відповідати загальним вимогам, що висуваються до ухвал. Однак дана ухвала має й певні особливості, зокрема в ній обов'язково зазначаються'.
1) підстави та строк для проведення експертизи;
2) з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи;
3) об'єкти, які мають бути досліджені;
62. Охарактеризуйте поняття, значення i види судових витрат.
Отже, судовими є витрати, що несуть сторони, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи у справах наказного та окремого проваджень за вчинення в їх інтересах цивільних процесуальних дій, пов'язаних із розглядом справи у порядку цивільного судочинства'.
Судових витрат обумовлене певними цілями, а саме:
1) стимулювання сторін до врегулювання правових спорів без втручання судових органів, а, отже, і спонукання до добровільного виконання ними своїх обов'язків;
2) платежі, що сплачуються як судовий збір, витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи є частковим відшкодуванням витрат держави на здійснення правосуддя.
Судові витрати складаються з двох видів:
1) судового збору.
2) витрат, пов 'язаних із розглядом справи (ч. 1 ст. 79 ЦПК України). До них належать витрати:
- на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;
- на правову допомогу;
- сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду;
- пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;
- пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.
63. Визначте порядок обчислення і сплати судового збору.
Об'єктами справляння судового збору (на сьогоднішній день у вигляді державного мита) є:
1) позовні заяви;
2) заяви у справах наказного та окремого провадження;
3) апеляційні та касаційні скарги на судові рішення тощо.
Ставки державного мита встановлюються ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» в таких розмірах.
Відповідно до ч. 1 ст. 99 ЦПК України за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.
У випадку відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. Дана сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву, якщо стягувач пред'являє позов до боржника.
Як видно з вищезазначеного, розмір державного мита встановлюється у відсотковому відношенні до ціни позову або у неоподаткованих мінімумах доходів громадян, що діє на час сплати державного мита.
Ціна позову складається з грошової суми у гривнях, яка відображає заявлену грошову матеріально-правову вимогу позивача до відповідача'.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України ціпа позову визначається:
1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується;
2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна;
3) у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;
4) у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;
5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки;
6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач -сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;
7) у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;
8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або дого¬вору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;
9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності,- дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам,- не нижче його балансової вартості;
10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог,загальною сумою всіх вимог.
Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.
У разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення до суду з відповідною заявою. Якщо ж розмір позовних вимог зменшується, питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК України.
64. Перелічіть витрати, які пов’язані з розглядом цивільної справи.
До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи належать витрати, пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також з виготовленням та видачею копій судових рішень (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
За загальним правилом, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи піддягають сплаті при зверненні до суду. У разі їх несплати настають наслідки, визначені ст. 121 ЦПК України.
Не підлягають оплаті такі витрати при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом у справах про:
1) поновлення на роботі;
2) стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;
3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;
4) стягнення аліментів;
5) визнання батьківства або материнства.
Взагалі не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:
1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
3) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
4) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
5) відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ст. 81 ЦПК України).
Витрати на правову допомогу - це витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права.
Як правило, такі витрати несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.
Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом (ст. 84 ЦПК України).
До витрат сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, відносяться їх витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту, а також найманням житла. Такі витрати сторони несуть самостійно.
Однак стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток (обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку) чи відрив від звичайних занять (обчислюється пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати) (ч. 2 ст. 85 ЦПК України).
Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 86 ЦПК України до витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз належать: витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз. Ці витрати несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.
Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі несплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.
Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.
Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 87 ЦПК України).
65. Проаналізуйте розподіл судових витрат у цивільному процесі.
Цивільне процесуальне законодавство (статті 88, 89 ЦПК України) встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь позивача чи відповідача ухвалено рішення у справі.
Так, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволена частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні якої позивачеві відмовлено.
У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. У разі, коли обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної частини вимог.
У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.
Якщо суд апеляційної або касаційної Інстанції, не передаючи справи на новіш розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він повинен змінити розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК України).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.
Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.
В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних із розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача.
66. Визначте поняття, види і порядок застосування заходів процесуального примусу.
Відповідно до ст. 90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК України процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправне перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.
Метою застосування цивільно-процесуальних заходів примусу є припинення порушень процесуальних норм та забезпечення виконання окремими учасниками цивільного процесу своїх процесуальних обов'язків.
До заходів процесуального примусу законодавець відносить (ч. 1 ст. 91 ЦПК У країни):
1) попередження;
2) видалення із залу судового засідання;
3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;
4) привід свідка.
Залежно від спрямованості заходи процесуального примусу можна поділити на дві групи.
1) ті, які застосовуються до порушників порядку в залі судового засідання (попередження і видалення із залу судового засідання);
2) ті, що забезпечують процес доказування
До учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в залі судового засідання, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із залу судового засідання (ст. 92 ЦПК України). Такі заходи можуть бути застосовані відносно будь-якої особи. Однак видалення деяких учасників цивільної справи призведе до неможливості її подальшого розгляду, тому у разі повторного вчинення вказаних вище дій перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни.
Ще одним заходом процесуального примусу є тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (ст. 93 ЦПК України). Ухвала про його застосування постановляється у випадку неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання.
В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення. Ця ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Виконання такої ухвали покладається на органи Державної виконавчої служби.
ЦПК України передбачає також примусовий привід свідка (ст. 94 ЦПК України). Цей захід застосовується тоді, коли належно викликаний свідок без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки. Привід свідка проводиться через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.
Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає: ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід до суду передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.
Процесуальний закон забороняє застосовувати такий захід процесуального примусу як привід до суду стосовно осіб, які не можуть бути допитані як свідки (ст. 51 ЦПК України), а також малолітніх та неповнолітніх осіб, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, осіб, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.
67. Охарактеризуйте позовне провадження : поняття, особливості.
Позовне провадження – це вид провадження у цивільному процесі, у якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього провадження – участь у ньому двох сторін – позивача та відповідача. Позовне провадження є основним видом провадження, яке притаманне цивільному процесу з давніх часів. Так, ще процесу за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження, у якому він розглядався.
Значення позовного провадження зумовлюється і тим, що усі цивільні процесуальні норми, які визначають загальну частину цивільного процесуального права та розгляд справи за стадіями поширюється саме на справи позовного провадження. Справи інших проваджень (наказного та окремого) розглядаються вже за загальними правилами позовного провадження з урахуванням винятків та доповнень, визначених спеціальними нормами про ці провадження.
68. Дайте визначення поняття позову в цивільному процесі.
Позов - це належним чином процесуальне оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод чи інтересів, яка пред'являється через суд в порядку цивільного судочинства.
Для нього характерні:
1) наявність матеріально-правової вимоги, що випливає з порушеного або оскаржуваного права;
2) розгляд і вирішення цієї вимоги у встановленому законом процесуальному порядку;
3) наявність спору про право або законний інтерес;
4) наявність двох наділених законом рівними процесуальними правами сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами;
5) наявність сторін, що сперечаються, і третьої, не заінтересованої у вирішенні справи особи, передбачає змагальність і рівне правове положення тих, хто змагається. Із цього випливає:, що позовна форма процесу це форма змагальна.
69. Визначте складові елементи позову.
Складовими частинами позову є його підстава і предмет. Ці елементи позову обов'язково повинні бути відображеними в позовній заяві.
Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких позивач обґрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Дані факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача. Законодавець так і називає підставу позову - «обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги» (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). До підстави позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів.
Факти, які складають підставу позову, поділяються на:
1) факти активної підстави позову - вказують на наявність у позивача певного суб'єктивного права. Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводити їх наявність покладається на позивача;
2) факти пасивної підстави позову - вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача
3) факти приводу до позову - вказують на необхідність пред'явлення позову (наприклад, відмова орендаря сплатити орендну плату). Дані факти, зазвичай, позивачем не доказуються, оскільки їх наявність презумується.
Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямований позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача;
Від предмета позову слід відрізняти матеріальний об'єкт позову, яким є об'єкт суб'єктивного права, порушення, оспорювання чи невизнання якого стало підставою позову.
Зміст позову це та дія суду, про здійснення якої просить позивач при зверненні за захистом порушених або оскаржуваних прав. Зміст позову визначається позивачем виходячи зі способу судового захисту, передбаченого законом. Позивач може просити суд визнати за ним певне право, зобов'язати відповідача зробити певні дії, підтвердити або спростувати існування певних правовідносин, відновити стан, що існував до порушення права, та ін.
70. Перелічіть види позовів у цивільному процесі.
Традиційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позови про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.
Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. В них позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити певну дію, яка відповідає його матеріально-правовому обов'язку перед позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівництво). Позови, в яких від відповідача вимагається утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позовами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.
Характерною рисою позовів про присудження є те, що вони спрямовані на захист порушеного суб'єктивного матеріального права, тому після їх задоволення до особи можуть бути застосовані заходи примусового виконання відповідного обов'язку.
У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути їх права та обов'язки відносно один одного. Звертаючись з позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб'єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи невизнання.
Позови про визнання поділяються на позитивні та негативні. Позитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наявності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права власності на певну річ), а негативні - їх відсутності (наприклад, позов про визнання правочину недійсним).
Перетворювальні (конститутивні) позови. Ці позови мають місце в тому разі, коли позивач вимагає від суду перетворити вже існуючі правовідносини між ним і відповідачем, а саме змінити їх чи припинити. Такі позови випливають із суб'єктивного права особи в односторонньому порядку змінювати або припиняти певні правовідносини. Проте в окремих випадках, передбачених нормами матеріального права, вказане право уповноважена особа може здійснити самостійно без сторонньої допомоги.
Перетворювачьні позови залежно від їх спрямованості поділяють на:
1) позови про зміну правовідносин (наприклад, про виділ частки в спільній власності);
2) позови про припинення правовідносин (наприклад, про розірвання договору).
71. Розкрийте поняття права на позов. Охарактеризуйте структуру і процесуальний порядок реалізації права на позов.
Право на пред 'явлення позову - це право особи звернутися до суду з позовом про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Передумови права на пред явлення позову обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення суб'єктивного права певної особи на пред'явлення позову з конкретної справи.
Прийнято розрізняти загальні і спеціальні передумови права на пред'явлення позову. До числа загальних, характерних для всіх категорій справ належать наступні передумови:
цивільна процесуальна правоздатність, яку мають усі фізичні і юридичні особи (ст.28 ЦПК).
2) цивільна юрисдикція (ст.15 ЦПК). Справа може бути відкрита тільки в тому випадку, якщо її розгляд і вирішення віднесені до компетенції суду;
3) відсутність судового рішення, раніше винесеного з тієї самої справи.
4) відсутність рішення третейського суду, яке стало обов'язковим для сторін, прийнятого по тотожному позову, за винятком випадків,зазначених у законі (п.4 ч.2 ст.122 ЦПК).
1. Підсудність справи даному суду.
Якщо спір не підсудний даному суду, суддя відмовить у прийнятті позовної заяви не тому, що немає права на пред'явлення позову, а тому, що відсутня передбачена законом умова реалізації права на пред'явлення позову.
Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК України).
2. Процесуальна дієздатність позивача.
Дана обставина повинна бути встановлена суддею, що приймає заяву.
Доказами, що підтверджують наявність або відсутність дієздатності, є паспорт, рішення суду (для визнаних обмежено дієздатними та недієздатними), свідоцтво про шлюб.
3. Наявність належно оформлених повноважень на підписання або пред'явлення позовної заяви.
Позовна заява подається до суду першої інстанції в письмовій формі та підписується позивачем або його представником (п.З ст.119 ЦПК України).
Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (п.7 ст. 119 ЦПК України).
4. Сплата судового збору.
5. Дотримання реквізитів позовної заяви.
Згідно з ч.2 ст.119 ЦПК України позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.
72. Охарактеризуйте об’єднання i роз’єднання позовних вимог: поняття, підстави, суб’єкти.
Об'єднання позовів дозволяє досягти єдності судових рішень за відповідними вимогами, а також зекономити час і засоби цивільного процесу. В одному провадженні можуть бути об'єднанні декілька вимог одного позивача до одного відповідача, одного позивача до декількох відповідачів, декількох позивачів до одного відповідача.
Вимоги, що об'єднуються в одному провадженні, мають бути однорідними. Однорідність вимог випливає із особливостей тих спірних матеріально-правових відносин, які породжують позов. Це означає, що позови, які об'єднуються, випливають із одного і того ж правовідношення або з різних правовідносин, пов'язаних між собою. Об'єднання позовів може бути здійснене як позивачем (позивачами), так і судом. Найчастіше пов'язані між собою вимоги об'єднує позивач, викладаючи їх в одній позовній заяві відповідно до ч. 2 ст. 118 ЦПК України. Законодавство не забороняє позивачу оформити кожну з однорідних позовних вимог окремою позовною заявою. Однак він зазвичай зацікавлений в тому, щоб усі його вимоги були розглянуті та вирішені якнайшвидше і одним судом. Окреме ж оформлення однорідних вимог ускладнить діяльність суду і може призвести до затягування захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів позивача.
Якщо в проваджені суду знаходиться декілька справ з однорідними позовами, сторони можуть клопотати перед судом про їх об'єднання в одне провадження. Суд може об'єднати позови і за власною ініціативою, адже відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦПК України суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача.
Роз'єднання позовів полягає у виділенні судом в самостійні провадження об'єднаних в одному проваджені вимог. Таке роз'єднання залежить від обставин справи і пов'язується з тим, що спільний розгляд об'єднаних позовів ускладнює вирішення справи (наприклад, необхідно призначити складну експертизу по окремих вимогах, один з позивачів поїхав у тривале відрядження тощо).
Роз'єднання позовів, зазвичай, здійснюється в тому разі, коли суд одночасно не може винести рішення по декількох вимогах, оскільки одна з них стосується інтересів третіх осіб.
73. Перелічіть зміни у позовному спорі: зміна підстави або предмета позову; збільшення або зменшення розміру позовних вимог; відмова від позову; визнання позову; укладення мирової угоди.
Зміна підстави позову полягає в переході від гіпотези однієї правової норми до іншої, тобто замінюються первісне покладені у підставу позову юридичні факти. За своєю суттю зміна підстави позову є процесуальною дією, що означає відмову позивача від позову за первісною підставою, але не відмову від позову в цілому.
Потреба у заміні підстави позову виникає у разі встановлення невідповідності між фактами, покладеними в підставу позову, і фактами, на підставі яких позовні вимоги можуть бути задоволені. В порядку зміни підстави позову позивач може включити до неї також ті обставини, які виникли після подання позовної заяви.
Відповідно до ч. 2 ст. 31 ЦПК України позивач має право змінити підставу або предмет позову, що означає недопустимість одночасної заміни підстави і предмета позову. Інакше кажучи, можна змінювати або предмет, або підставу позову, але не те й інше разом. Одночасна зміна підстави і предмета позову означала б заміну первісного позову на якісно новий, що могло б призвести до процесуальних зловживань з боку позивача і сприяло б судовій тяганині у розгляді цивільних справ.
Також в цивільному процесі допускається зміна (збільшення або зменшення) розміру позовних вимог. При цьому позивач повинен обгрунтувати їх новий розмір. Інколи при пред'явленні позову не можна чітко визначити розмір позовних вимог (наприклад, необхідно призначити товарознавчу експертизу). В такому разі позивач вказує у позові приблизний розмір вимог, а в подальшому їх уточнює - збільшує або зменшує.
Необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. З ст. 80 ЦПК України у разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення до суду з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до частини першої статті 83 ЦПК України.
Право на зміну позову (зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог) має позивач або його уповноважений представник. Процесуальне законодавство не вказує на необхідність спеціального уточнення в довіреності повноважень представника щодо зміни позову, але в ній можуть бути застережені обмеження таких повноважень (ст. 44 ЦПК України). Правом на зміну позову володіють також органи та особи, що звернулися до суду з позовом на захист прав, свобод чи інтересів інших осіб (статті 3, 45, 46 ЦПК України).
Відмова від позову - це дія, яку вчиняє позивач, коли відмовляється від своїх вимог до відповідача. Така дія може бути наслідком відмови позивача від належних йому суб'єктивних матеріальних прав, зокрема, в її основі може лежати прощення боргу (ст. 605 ЦК України). Однак, зазвичай, відмова від позову не означає припинення матеріального права, на захист якого звернувся позивач до суду. Таким чином, відмова від позову має не матеріально-правові, а процесуальні наслідки, адже по суті така дія є відмовою позивача від судового захисту своїх прав.
Відмова від позову може бути повною або частковою. Наслідком повної відмови від позову є припинення провадження у справі, у цьому разі позивач позбавляється права в подальшому звертатися з тим самим позовом до суду.
Визнання позову є безумовною згодою відповідача задовольнити матеріально-правові вимоги позивача.
Як і відмова від позову, визнання може бути повним або частковим. У разі повного визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Перевірка наявності законних підстав для ухвалення рішення при визнанні позову означає, що суд співвідносить визнання позову з іншими обставинами справи та доказами, що їх підтверджують. Таким чином, визнання позову не є абсолютною підставою для винесення судом рішення про задоволення позову.
Мирова угода сторін є своєрідною домовленістю про умови припинення спору, що передбачає взаємні двосторонні дії. В ст. 175 ЦПК України вказується, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Взаємні поступки, зазвичай, проявляються у тому, що позивач відмовляється від частини своїх вимог або зменшує розмір позовної вимоги, а відповідач визнає змінений позов. Також мирова угода може полягати у тому, що сторони домовляються про зміну позивачем предмета позову і визнання відповідачем такого оновленого позову в повному обсязі.
Мирова угода є взаємною двосторонньою дією на відміну від відмови від позову і від його визнання, які є односторонніми. Крім того, дещо відрізняються процесуальні правила оформлення і за¬твердження судом цих дій, тому правила щодо вчинення мирової угоди, відмови від позову і його визнання викладені у різних статтях ЦПК України.
Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних матеріальних правовідносин, тобто сторонами, третіми особами, які заявили самостійні вимоги щодо предмета спору, а також їх представниками, якщо вони не обмежені у відповідних повноваженнях.
74. Назвіть процесуальні засоби захисту прав відповідача.
Заперечення проти позову це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть носити матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства в цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову або порушення умов його реалізації. Заперечуючи проти позову, відповідач залежно від наявних обставин може вимагати відкладення справи слуханням на час, необхідний для збирання і подання додаткових доказів, зупинення провадження у справі (неможливість розгляду даної справи до вирішення розгляду іншої справи, пов'язаної з нею, п. 4 ст. 221 ЦПК), залишення позову без розгляду, якщо тотожня справа між тими ж сторонами знаходиться на розгляді в іншому суді, п. 5 ст. 229 ЦПК), закриття провадження у справі (непідвідомчість справи суду п. 1 ст. 227 ЦПК) та ін.
Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичної або фактичної сторони. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними.
Зустрічний позов це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронювано-го законом інтересу проти пред'явленої до нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути від одночасного задоволення справедливих вимог відповідача. Зручність зустрічного позову також в поєднанні одним провадженням двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів надає суду змогу правильніше і всебічніше дослідити взаємовідносини сторін, усуває можливість постановлення протилежних рішень і цим самим створює умови для найбільш повного захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав та інтересів відповідача. Але зустрічний позов може негативно вплинути на розвиток процесу в справі. Несумлінний відповідач може використати його для затягування і ускладнення процесу, для створення тяганини і цим самим перешкодити нормальному відправленню правосуддя. Таке використання процесуальних засобів для захисту цивільного права буде зловживанням процесуальними правами і суд вправі відхилити прийняття зустрічного позову до свого провадження, роз'яснивши відповідачу право на пред'явлення його окремо.
75. Охарактеризуйте порядок оформлення позовної заяви: зміст і форма позовної заяви.
Позовна заява подається в письмовій формі.
Позовна заява повинна містити:
1) найменування суду, до якого подається заява;
2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі;
3) зміст позовних вимог;
4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;
5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;
7) перелік документів, що додаються до заяви.
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.
Позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом.
До позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.
76. Визначте порядок подання позовної заяви до суду. Підстави відмови в прийнятті позовної заяви.
Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, яка є єдиною підставою для відкриття позовного провадження.
У суді позовна заява реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості (ч. 1 ст. 118 ЦПК України). Таким чином, законодавець встановив принцип черговості розподілення цивільних справ між суддями. Це має враховуватися при організації прийняття позовних заяв в судах. Крім ЦПК України, порядок прийняття позовної заяви і передачі її судді (колегії суддів) визначається внутрішніми актами суду (наказами і розпорядженнями).
Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали.
Крім цього, заява повертається у випадках, коли:
1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;
2) заяву подано недієздатною особою;
3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
4) справа не підсудна цьому суду;
5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;
6) подана заява без дотримання порядку, визначеного частиною третьою статті 118 цього Кодексу.
77. Охарактеризуйте забезпечення позову в цивільному процесі: підстави, порядок, наслідки.
Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом на прохання осіб, які беруть участь у справі, передбачених законом заходів, що спрямовані на реальне виконання майбутнього судового рішення. По суті, забезпечення позову є встановленням судом обмежень суб'єктивних прав, інтересів і свобод для гарантування реалізації в майбутньому актів правосуддя, а отже, і задоволення законних претензій позивача.
Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До заяви про забезпечення позову додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову.
Позов забезпечується:
1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;
2) забороною вчиняти певні дії;
3) встановленням обов'язку вчинити певні дії;
4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання;
5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;
6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;
7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.
78. Визначте поняття, значення, мету i завдання проводження у справі до судового розгляду.
Провадження до судового розгляду є обов'язковим для кожної справи, навіть у випадку направлення справи на повторний судовий розгляд до суду першої інстанції після скасування рішення судом апеляційної чи касаційної інстанції.
Виходячи із змісту ч. 1 ст. 130 ЦПК України метою провадження у справі до судового розгляду є: 1) з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду і, якщо це виявиться нездійсненим, 2) забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.
Для досягнення вказаної мети суд спочатку з'ясовує: 1) чи не відмовляється позивач від позову, 2) чи визнає позов відповідач, 3) чи не бажають сторони укласти мирову угоду або 4) передати справу на розгляд третейського суду. Якщо буде встановлена одна із вказаних обставин суд вже під час провадження у справі до судового розгляду може відповідно до статей 174-175 ЦПК України, постановити рішення по справі (при визнанні позову відповідачем), ухвалу про закриття провадження у справі (при відмові позивача від позову чи укладенні сторонами мирової угоди) або ухвалу про залишення заяви без розгляду (при укладенні сторонами договору про передачу справи на розгляд третейського суду).
Належно проведена підготовка справи до судового розгляду має важливе значення для якісного вирішення справи під час судового розгляду. Від ефективності і повноти провадження до судового розгляду залежить оперативність розгляду справи по суті.
Для забезпечення правильного та швидкого вирішення справи під час провадження у справі до судового розгляду необхідно вирішити такі основні завдання:
1) уточнити позовні вимоги, підстави позову, а також заперечення проти позову;
2) визначити характер спірних правовідносин, а також попередньо кваліфікувати їх, тобто встановити норми, що слід застосувати для вирішення спору;
3) встановити склад осіб, які братимуть участь у справі;
4) з'ясувати коло доказів, необхідних для вирішення справи і забезпечити їх отримання до судового розгляду;
5) призначити час і місце судового розгляду та повідомити про це всіх учасників справи.
Таким чином, провадження у справі до судового розгляду, складається з низки процесуальних дій, які вчиняються після відкриття провадження з метою з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.
79. Розкрийте зміст процесуальних дій в провадженні у справі до судового розгляду.
З цією метою суд:
1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову. Для цього він визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює і яким належить керуватися при вирішенні спору. У позивача суд з'ясовує предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). У відповідача з'ясовуються суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний та/або матеріально-правовий). Якщо при проведенні попереднього судового засідання виявиться, що у позивача є до того чи іншого відповідача (відповідачів) вимоги, які випливають з пред'явленого позову і не зазначені в ньому, або у відповідача є зустрічні вимоги до позивача, суд згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК повинен роз'яснити право як на пред'явлення позивачем додаткових позовних вимог, так і на пред'явлення відповідачем зустрічного позову.
2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, виходячи з характеру спірних правовідносин, визначеної ним норми матеріального права, яка підлягає застосуванню, та з матеріально-правового інтересу у вирішенні справи. Суд не вправі вирішувати питання щодо залучення осіб до участі у справі як співпозивачів, якщо з'ясується, що позов пред'явлено не всіма особами, яким належить таке право, оскільки згідно з принципом диспозитивності особа, якій належить право вимоги, розпоряджається своїми правами на власний розсуд. З'ясовується також можливість залучення до участі у справі суб'єктів захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, питання про участь інших учасників процесу, які сприятимуть здійсненню правосуддя тощо;
3) з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, що підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і з'ясовує, які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;
4) з'ясовує, які докази подані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною стороною для обгрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин. Вирішуючи це питання, суд виходить з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема ст. 61 ЦПК. Але у деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права.
5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання: про витребування доказів, коли є складнощі щодо їх отримання (ст. 137 ЦПК); про виклик свідків (ст. 136 ЦПК); про залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу (статті 54, 55, 56 ЦПК); про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК).
6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів у порядку, встановленому статтями 140-142 ЦПК;
7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову згідно з правилами, встановленими статтями 151-155 ЦПК;
8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду. Зокрема, за заявою особи, яка бере участь у справі, суд може вирішити питання про забезпечення доказів, якщо для цієї особи подання потрібних доказів є неможливим або у неї є труднощі у поданні цих доказів (статті 133-135 ЦПК).
80. Охарактеризуйте судові виклики й повідомлення в цивільному процесі.
Для інформування про це в цивільному процесі використовуються судові повістки, які бувають двох видів:
1) судові повістки про виклик. Ними здійснюються судові виклики, тобто за допомогою таких судових повісток особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі сповіщаються про обов'язок з'явитися до суду;
2) судові повістки-повідомлення, якими вчинюються судові повідомлення, тобто інформування осіб, які беруть участь у справі, про вчинення процесуальних дій, в яких їх участь не є обов'язковою.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 ЦПК України судова повістка про виклик до суду повинна містити.
1) ім'я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується повістка;
2) найменування та адресу суду;
3) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;
4) назву справи, за якою робиться виклик;
5) зазначення, в якості кого викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач);
6) зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у попереднє судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв'язку з необхідністю дати особисті пояснення - про потребу дати особисті пояснення;
7) у разі необхідності - пропозицію особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше неподані докази;
8) зазначення обов'язку особи, яка одержала судову повістку в зв'язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;
9) роз'яснення про наслідки неявки залежно від процесуального статусу особи, яка викликається
У судовій повістці-повідомленні потрібно зазначити:
1) найменування та адресу суду;
2) назву справи;
3) вказівку про те, яку дію буде вчинено;
4) місце, день і час вчинення процесуальної дії;
5) вказівку про те, що участь у вчиненні такої дії для цієї особи не є обов'язковою.
Якщо разом із судовою повісткою надсилаються копії відповідних документів, у повістці особі, якій вони надсилаються, повинно бути зазначено, які документи надсилаються, а також про її право подати заперечення та відповідні докази на їх підтвердження.
81. Розкрийте поняття, мету, завдання і значення стадії судового розгляду.
Судовий розгляд - це основний етап цивільного процесу, на якому здійснюється правильний і своєчасний розгляд цивільної справи по суті.
Цивільні справи у судах першої інстанції за окремими винятками, встановленими законом (наприклад, ч. 4 ст. 234 ЦПК України), розглядаються одноособове суддею, який є головуючим і діє від імені суду (ст. 18 ЦПК України).
Під час судового розгляду яскраво проявляються всі принципи цивільного процесу, серед яких чільне місце займають диспозитивність і змагальність. Крім того, одним із основних принципів проведення саме судового розгляду є принцип його безпосередності, який полягає в тому, що суд, по-перше, під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі; а по-друге, справа має розглядатися одним і тим самим складом суду.
Суд розглядає цивільні справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Однак для розгляду двох категорій справ (про поновлення на роботі та про стягнення аліментів) законодавець встановив скорочений строк в один місяць, оскільки інакше може суттєво погіршитися матеріальне становище позивача.
У виняткових випадках, за клопотанням однієї із сторін процесу і з урахуванням особливостей розгляду справи, суд своєю ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на один місяць (ст. 157 ЦПК України).
У ЦПК України (ст. 160) визначено правовий статус головуючого, зокрема він:
1) керує ходом судового засідання;
2) забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків;
3) спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи;
4) вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку;
5) розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника стосовно виконання покладених на нього обов'язків, про що постановляє ухвалу.
У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого ці заперечення заносяться до журналу судового засідання і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу.
Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали головуючому через судового розпорядника.
Учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов'язані додержуватися встановленого порядку і беззаперечно підкорятися розпорядженням головуючого.
Всі особи, які беруть участь у справі, свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти звертаються до суду словами «Ваша честь». Крім того, вони дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи. Особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд, також стоячи вони заслуховують рішення суду. Відступ від даних вимог допускається тільки з дозволу головуючого (ст. 162 ЦПК України).
82. Охарактеризуйте процесуальний порядок проведення судового засідання.
Судове засідання як процесуальна форма судового розгляду складається з декількох частин:
1) підготовча;
2) розгляд справи по суті;
3) судові дебати;
4) ухвалення та проголошення рішення суду.
У підготовчій частині перед судом стоїть завдання з'ясувати, чи можливо розглядати справу по суті у даному судовому засіданні, чи наявні для цього необхідні умови.
Процесуальні дії проводяться на цьому етапі в такому порядку.
1. У призначений для розгляду справи час головуючий відкри¬ває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься.
2. Після цього секретар судового засідання доповідає судові:
- хто з викликаних у справі осіб з'явився в судове засідання;
- чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'я¬вився;
- про причини неявки викликаних осіб, якщо вони відомі.
3. Суд встановлює особи тих, хто з'явився, а також перевіряє повноваження представників.
4. Якщо у справі бере участь перекладач, головуючий:
- роз'яснює йому права та обов'язки, встановлені ЦПК України;
- попереджає його під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків;
- приводить його до присяги, текст якої підписується перекладачем і разом з розпискою приєднується до справи: «Я, (прізвище, ім'я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов'язки перекладача, використовуючи всі свої професійні можливості».
5. Свідки, які з'явилися на судовий розгляд, видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. При цьому судовий розпорядник повинен вживати заходів щодо того, щоб допитані судом свідки не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав. Ця дія має на меті забезпечення правдивості й об'єктивності при дачі показань свідками, їх неупередженості, а також запобігання узгодженості дій свідків для досягнення своїх інтересів, що буде заважати встановленню об'єктивної істини у справі.
На другому та основному етапі судового засідання - розгляду справи по суті - судом встановлюється всі обставини цивільної справи, досліджуються докази, якими вони підтверджуються. Порядок вчинення процесуальних дії на цьому етапі такий.
1. Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог і про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання.
2. Після доповіді з'ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду.
Якщо позивач змінює свої вимоги, головуючий пропонує викласти ці зміни у письмовій формі, встановленій для позовної заяви.
При частковому визнанні позову відповідачем головуючий з'ясовує, у якій саме частині позов визнається. У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях.
Позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, також сторони можуть укласти мирову угоду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем, мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.
До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову, визнанням позову відповідачем або укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.
. Якщо сторони вирішили продовжувати розгляд справи, суд заслуховує пояснення осіб, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, а потім позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі. У випадку, коли поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник.
У разі наявності у справі письмових пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує їх зміст. Якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них. Якщо дані особи висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - «так» чи «ні».
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному.
4. Після цього суд встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.
Під час попереднього судового засідання сторона могла визнати деякі обставини, які після цього не підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 61 ЦПК України). За загальним правилом відмовитися від визнання обставин не можна. Однак, якщо сторона доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною, суд може прийняти відмову такої особи від визнання обставин, про що постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз'ясненнями (висновками) спеціалістів щодо суті яких спеціалісту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання особа, за клопотанням якої залучено спеціаліста, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за клопотанням обох сторін або за ініціативою суду, першим ставить питання спеціалістові позивач і (або) його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді спеціаліста на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання спеціалісту після закінчення його опитування такими особами. Викладені письмово і підписані спеціалістом роз'яснення приєднуються до справи.
Для встановлення у судовому засіданні фактів, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.
Дослідження показань свідків. Кожний свідок допитується окремо. При цьому свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.
Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. За наявності відповідних підстав суд приймає відмову від давання показань шляхом постановления ухвали.
Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги, яка підписується свідком і разом із розпискою приєднується до справи: «Я, (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи».
Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи,які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Ставити питання свідкам можна і під час дослідження інших доказів. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.
Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. За згодою сторін суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи.
Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Крім того, суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях.
Якщо показання свідка пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті, він може користуватися записами. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду.
Допит малолітніх свідків і неповнолітніх свідків має деякі особливості. Так, малолітні і, за розсудом суду, неповнолітні свідки допитуються в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.
Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. Після закінчення допиту такі свідки видаляються із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною їх присутність.
Педагог, батьки, усиновлювачі, опікуни або піклувальники можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.
У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі.
Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.
У разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення.
Якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки у порядку, встановленому статтями 180-182 ЦПК України.
Дослідження письмових доказів. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення, ставити питання свідкам, експертам, спеціалістам з приводу цих доказів або протоколу їх огляду.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України, зокрема в ст. 306 цього Кодексу.
Дослідження речових доказів. Речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлено для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання.
Протоколи огляду речових доказів оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів, а також ставити питання з приводу речових доказів свідкам, експертам, спеціалістам, які їх оглядали.
Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.
У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині.
З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.
Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила ЦПК України щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.
Дослідження висновку експерта. Висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для його роз'яснення і доповнення експерту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту такими особами.
Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.
5. Після з'ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення, що можуть доповнити матеріали справи. У зв'язку з цими додатковими поясненнями суд може ставити питання іншим учасникам цивільного процесу.
Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє
ухвалу про закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.
Отже, наступним у судовому розгляді є етап судових дебатів, на якому підводяться підсумки проведеного дослідження доказів.
У судових дебатах особи, які беруть участь у справі, виступають з промовами, посилаючись лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні. Послідовність виступу із промовами така.
Першим виступає позивач та його представник. Якщо провадження у справі відкрито за заявою органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, першими у судових дебатах виступають вони, а за ними - особи, в інтересах яких відкрито таке провадження.
Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після особи, на стороні якої вони беруть участь.
Третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору, та її представник у судових дебатах виступають після сторін.
Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється.
З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.
Якщо під час судових дебатів виникає необхідність з'ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з'ясування обставин у справі, тобто до другої частини судового засідання - розгляду справи по суті. Після закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку.
Заключною частиною судового засідання, в якій суд вирішує справу по суті та оголошує прийняте рішення, є ухвалення та проголошення рішення суду.
Отже, після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, визначивши орієнтовний час його проголошення.
При ухваленні судового рішення повинна дотримуватися таєм¬ниця нарадчої кімнати, а саме:
- ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу;
- суддя не має права розглядати інші судові справи. Крім того, судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.
Під час ухвалення рішення суд повинен вирішити такі питання:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
6) як розподілити між сторонами судові витрати;
7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;
8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Рішення суду підписується суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу. Виправлення в ньому повинні бути застережені перед підписом.
У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд зобов'язаний проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи.
Рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні (ч. 9 ст. 6 ЦПК України).
Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.
Під час ухвалення рішення у суду може виникнути потреба з'ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, тоді суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду, який проводиться виключно в межах з'ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.
Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву.
83. Розкрийте поняття відкладення розгляду цивільної справи в суді.
Відкладення розгляду справи - це перенесення розгляду справи по суті з призначенням точної дати та місця нового судового засідання.
Законодавець виділяє обов'язкові та факультативні підстави відкладення розгляду справи.
Суд зобов'язаний відкласти розгляд справи у межах строків, встановлених ст. 157 ЦПК України, у разі:
1) неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки;
2) неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними;
3) першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;
4) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники (пункти 14 ч. 1 ст. 169 ЦПК України);
5) неможливості розгляду справи у зв'язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб (ч. І ст. 191 ЦПК України).
У випадках, встановлених ЦПК України, суду надається право відкласти розгляд справи. Зокрема, у разі неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за їх відсутності та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк (ст. 170 ЦПК України). У справі про розірвання шлюбу суд може відкласти розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення (ч. 5 ст. 191 ЦПК України).
Крім того, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявляється неможливим, суд постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву (ст. 195 ЦПК У країни).
При вирішенні питання про можливість відкладення судового розгляду суду необхідно враховувати всі обставини цивільної справи.
Відповідно до ч. 4 ст. 191 ЦПК України у разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з У встановлених законом випадках суд зобов'язаний оголосити перерву в розгляді справи, тобто тимчасово припинити її судовий розгляд у зв'язку з неможливістю вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні. Так, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання
нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього (ч. 2ст. 191 ЦПК України). Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.
84. Розкрийте поняття зупинення провадження у справі.
Отже, зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити момент їх усунення.
Залежно від обставин, що є підставами зупинення провадження у справі, його можна поділити на обов'язкове і необов'язкове.
Законодавець встановлює обов'язок суду зупинити провадження у справі, коли взагалі неможливо продовжувати її розгляд до усунення певних підстав, оскільки в іншому разі не будуть належним чином захищені права, свободи та інтереси осіб. Обов'язкове зупинення провадження у справі не залежить від ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 201 ЦПК України, суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі:
1) смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;
2) злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі;
3) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан;
4) неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства;
5) призначення законного представника сторони чи третьої особи, визнаних недієздатними або обмеженими у цивільній дієздатності, а також у разі заміни законного представника цих осіб, коли він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом.
Крім виключного переліку підстав зупинення провадження у справі, законодавець передбачає і його строки. Так, у випадках смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво; злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі; призначення законного представника сторони чи третьої особи, визнаних недієздатними або обмеженими у цивільній дієздатності, а також у випадку заміни законного представника цих осіб, коли він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, провадження у справі зупиняється до залучення до участі у справі правонаступника чи законного представника.
Крім того, провадження у справах зупиняється відповідно:
- до припинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, на строковій військовій службі, альтернативній (невійськовій) службі, службового відрядження;
- на час хвороби сторони;
- до розшуку відповідача;
- на час проведення експертизи;
- до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.
85. Назвіть підстави закриття провадження по справi в суді І інстанції.
Закриттям провадження у справі є закінчення діяльності суду по розгляду цивільної справи без ухвалення рішення із зазначених у законі підстав, яке виключає можливість повторного звернення до суду із таким самим позовом.
У ст. 205 ЦПК України встановлено вичерпний перелік підстав закриття провадження у справі:
1) справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
2) набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
3) позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;
4) сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом;
5) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим;
6) померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;
7) ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі.
Наслідком закриття провадження у справі є не допущення повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Проте наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.
86. Визначте випадки залишення заяви без розгляду.
Залишення заяви без розгляду - це закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду із зазначених у законі підстав, яке не виключає можливості повторного звернення до суду із такою самою заявою.
Основною відмінністю між двома формами закінчення провадження у справі без винесення рішення судом є те, що особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно (ч. 2 ст. 207 ЦПК України).
Підстави залишення заяви без розгляду умовно можна поділити на три групи.
Перша з них охоплює підстави, що існують на момент відкриття провадження у справі, як то:
1) заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;
2) заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
3) спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;
4) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.
Другу групу складають підстави, які можуть виникнути при провадженні у справі до судового розгляду та під час судового розгляду:
1) належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;
2) позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;
3) між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді;
4) особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;
5) позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності.
До третьої групи належать підстави, що унеможливлюють розгляд справи у цьому процесі у зв'язку із забороною закону. Так, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК України).
87. Охарактеризуйте фіксування цивільного процесу.
Фіксування цивільного процесу - це офіційна діяльність суду по послідовному відображенню ходу судового розгляду, закріпленню процесуальних дій, вчинених учасниками судового процесу, яка відповідно до закону здійснюється за допомогою звукозаписувального технічного засобу, ведення журналу судового засідання та складення відповідних протоколів.
Детальне фіксування цивільного судочинства є однією з гарантій захисту прав, свобод та інтересів осіб, оскільки законність і обґрунтованість судових рішень оцінюється вищестоящими інстанціями з урахуванням змісту зафіксованого. Воно повинне проводитися повно і чітко, а також у тій послідовності, в якій вчинялися процесуальні дії.
Фіксування цивільного процесу відбувається у трьох взаємопов'язаних формах: за допомогою технічних засобів, шляхом ведення журналу судового засідання та складання протоколів про окремі процесуальні дії.
Фіксування судового процесу технічнішії засобами - це тех¬нічний запис судового засідання за допомогою апаратно-програм¬них засобів і приладів, що полягає у створенні його звукового за¬пису на відповідному носії (магнітному диску, диску для лазерних систем зчитування тощо).
Під час судового розгляду справи обов'язково повинно відбуватися повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, яке здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду.
Технічне фіксування судового процесу починається з моменту відкриття судового засідання.
У разі необхідності особа, яка здійснює фіксування, може звернутися до суду з проханням зобов'язати учасників засідання говорити голосніше.
Примірники фонограм записуються у вигляді архівної (передається архіваріусу) та робочої (зберігається разом із справою) копій на окремі компакт-диски. На ці диски записуються всі фонограми судових засідань у справі.
На вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду здійснюється повне або часткове відтворення технічного запису судового засідання. Для ознайомлення учасників процесу повинна використовуватись лише робоча копія фонограми.
За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання за розпорядженням головуючого. Такі особи також мають право отримати копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис цивільного процесу. Копії фонограми створює архіваріус.
Журнал судового засідання - це основний процесуальний документ, в якому відображаються всі процесуальні дії учасників судового засідання.
Відповідно до ст. 198 ЦПК України у ньому зазначаються:
1) рік, місяць, число і місце судового засідання;
2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініці¬али судді, секретаря судового засідання;
3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
4) порядковий номер вчинення процесуальної дії;
5) назва процесуальної дії;
6) час вчинення процесуальної дії;
7) інші відомості, визначені ЦПК України.
Журнал судового засідання підписується секретарем судового засідання невідкладно після судового засідання і приєднується до справи.
Правильність і повнота проведення технічного запису та ведення журналу судового засідання забезпечується наданням особам, які беруть участь у справі, права ознайомлення з ними і подання до суду письмових зауважень щодо неповноти або неправильності їх запису протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі.
Протокол - це процесуальний документ, в якому відображається порядок вчинення окремої процесуальної дії поза судовим засіданням.
Протоколом фіксується вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів, наприклад, допит свідків, витребування та (або) огляд доказів (ч. 5 ст. 135 ЦПК України); щодо огляду в інших випадках речових та письмових доказів, які не можна доставити до суду, за їх місцезнаходженням (ч. 4 ст. 140 ЦПК України) тощо. Відповідно до ст. 200 ЦПК України він повинен містити:
1) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;
2) час початку вчинення процесуальної дії;
3) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініці¬али судді, секретаря судового засідання;
4) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
5) відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків;
6) відомості про роз'яснення сторонам та іншим особам, які бе¬руть участь у справі, їх процесуальних прав та обов'язків;
7) усі розпорядження головуючого та постановлені ухвали;
8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
9) основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їх представників та інших осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усне роз'яснення експертами своїх висновків і відповідей на постав¬лені їм додаткові питання; консультацій та висновків спеціалістів;
10) докази, а в разі якщо докази не додаються до справи,- но¬мер, дата та зміст письмових доказів, опис доказів;
11) час закінчення вчинення процесуальної дії;
12) інші відомості, визначені ЦПК України.
Протокол про вчинення окремої процесуальної дії підписується всіма особами, які беруть в ній участь. Вони мають право робити зауваження з його приводу.
Протокол повинен бути оформлений не пізніше наступного дня після вчинення окремої процесуальної дії і приєднаний до справи.
В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у про¬токолі судового засідання, у якому зазначаються:
1) рік, місяць, число і місце проведення судового засідання;
2) час початку судового засідання;
3) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініці¬али судді (суддів), секретаря судового засідання;
4) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
5) відомості про присутність осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків або про їх відсутність, причини відсутності та про вручення їм судових повісток;
6) відомості про роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхніх процесуальних прав та обов'язків;
7) усі розпорядження головуючого та ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, а також відомості про проголошення ухвал, постановлених у нарадчій кімнаті;
8) основний зміст заяв і клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та ходу їх обговорення;
9) основний зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усні роз'яснення та доповнення експертами своїх висновків; усні роз'яснення спеціалістів;
10) подані в судовому засіданні докази, хід дослідження доказів, а у разі, якщо докази не додаються до справи,- номер, дата та зміст письмових доказів, а також ознаки і властивості речових доказів;
11) зміст судових дебатів;
12) відомості про проголошення рішення, ухвали за результа¬тами розгляду справи та роз'яснення особам, які беруть участь у справі, змісту рішення, ухвали, порядку і строку їх оскарження, а також права та строк на ознайомлення з протоколом судового засідання, подання на нього зауважень;
13) час закінчення судового засідання у справі.
Протокол складається секретарем судового засідання, який має відображати всі істотні моменти розгляду справи в тій послідовності, в якій вони мали місце в судовому засіданні.
Протокол повинен бути оформлений та підписаний головуючим і секретарем судового засідання не пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання. У разі необхідності строк для оформлення та підписання протоколу може бути продовжено головуючим, але не більше ніж на десять днів після закінчення судового засідання
88. Дайте характеристику поняття i видів судових рішень.
Судові рішення - це процесуальні документи, які ухвалюються судом.
Відповідно до ЦПК України існують три види судових рішень:
1) ухвали суду;
2) рішення суду;
3) судовий наказ.
Загальною рисою, яка об'єднує всі види судових рішень, є те, що в них проявляється реалізація судової влади.
Рішенням суду розв'язується матеріально-правовий спір між сторонами, підтверджується наявність або відсутність певних фактів, тобто справа вирішується по суті.
Від ухвали рішення суду відрізняється тим, що ним захищаються порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи та інтереси, ухвала ж суті справи не торкається. Ухвалами вирішуються окремі процесуальні питання, а також завершується провадження у справі без постановлення рішення.
Судовий наказ - це особливий вид судового рішення, який одночасно виконує функцію виконавчого документа. Видачею судового наказу закінчуються справи про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги (детальніше про питання щодо судового наказу див. гл. 23 цього посібника).
89. Охарактеризуйте сутність судового рішення. Зміст судового рішення.
Рішення суду - це процесуальний документ, в якому законно і обґрунтовано вирішується цивільна справа по суті.
Залежно від обсягу розв'язаних у рішенні питань воно буває основним і додатковим. Основним є рішення, що вирішує по суті вимоги, з приводу яких було відкрито провадження у справі. Додаткове рішення ухвалюється у разі не розв'язання в основному рішенні окремих вимог, щодо яких розглядалася справа.
Рішення суду складається з чотирьох частин.
1) вступної, що визначає час та місце ухвалення рішення; найменування суду, який його ухвалив; прізвища та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог;
2) описової, в якій зазначається узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом;
3) мотивувальної, що містить встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; відповідь на питання, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;
4) резолютивної, в якій зазначається висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.
90. Перелічіть вимоги, якi пред’являються до судового рішення.
Рішення суду має відповідати ряду вимог, передбачених ЦПК України, зокрема воно повинно бути:
1) ухвалене у встановленому порядку (ст. 209 ЦПК України);
2) законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК України);
3) відповідного змісту (статті 215-217 ЦПК України);
4) проголошене в певному порядку (ст. 218 ЦПК України).
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивіль¬ного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Це формальна вимога, що полягає у правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Це фактична вимога до суті рішення, яке повинно грунтуватись на встановлених обставинах, що мають значення для справи.
91. Визначте зміст судового рішення.
Рішення суду складається з чотирьох частин.
1) вступної, що визначає час та місце ухвалення рішення; найменування суду, який його ухвалив; прізвища та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог;
2) описової, в якій зазначається узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом;
3) мотивувальної, що містить встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; відповідь на питання, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;
4) резолютивної, в якій зазначається висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.
Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду в нарадчій кімнаті (детальніше про порядок ухвалення і проголошення рішення суду див. гл. 21 цього посібника).
Копії рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення.
Якщо хтось з осіб, які брали участь у справі, не був присутній у судовому засіданні, йому надсилаються копії рішення суду протягом п'яти днів з дня його проголошення рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
92. Охарактеризуйте виправлення недоліків у судовому рішенні судом, який його ухвалив.
Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (ч. 2 ст. 218 ЦПК України). Якщо при ухваленні рішення були допущені помилки, вони мо¬жуть бути виправлені лише вищестоящим судом.
Виключенням із цього правила є надання суду права скасувати заочне рішення на підставах, визначених ч. 1 ст. 232 ЦПК України, а також права переглянути судове рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 363 ЦПК України).
Однак законодавець дозволяє суду, який ухвалив рішення, виправляти деякі його недоліки шляхом:
1) виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні (ст. 219 ЦПК України);
2) ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК України);
3) роз'яснення рішення суду (ст. 221 ЦПК України).
Виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі.
Опискою є несвідома помилка у написанні чого-небудь.
Арифметична помилка - це невірне уявлення особи про фактичні обставини, що безпосередньо пов'язані із обчисленням і обрахуванням найпростіших чисел.
Питання про внесення таких виправлень вирішується в судовому засіданні, про час і місце якого повідомляються особи, які беруть участь у справі. Однак їх неявка не перешкоджає розглядові питання.
Про внесення виправлень у рішення постановляється ухвала, що може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (п. 10 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
Суд, який ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:
1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;
2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;
3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України;
4) судом не вирішено питання про судові витрати.
Додаткове рішення є засобом виправлення неповного основного рішення. Незважаючи не те, що в рішенні мають бути дані відповіді на всі поставлені перед судом в процесі розгляду справи питання, на практиці трапляються випадки недотримання цієї вимоги.
Особи, які беруть участь у справі, можуть подати заяву про ухвалення додаткового рішення до закінчення строку на виконання рішення суду.
Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням про його час і місце сторін, хоча їх присутність не є обов'язковою. На додаткове рішення може бути подано скаргу.
93. Розкрийте поняття законної сили судового рішення.
Законна сила рішення суду - це його особлива властивість, завдяки якій воно стає обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,- і за її межами.
Відповідно до ст. 223 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після:
1) закінчення десятиденного строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано;
2) закінчення двадцятиденного строку у випадку, коли було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у цей строк;
3) розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення не було скасовано.
Наслідком набрання рішенням суду законної сили, крім його обов'язковості, є те, що сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.
Отже, основними властивостями рішення суду, яке вступило в законну силу є:
1) неспростовність, тобто неможливість оскарження рішення суду після його вступу у законну силу, інакше як у порядку встановленому законом;
2) виключність - неприпустимість вирішення такого самого спору між тими ж сторонами, про такий же предмет спору і за тих же підстав;
3) преюдиціальність, тобто факти, встановлені судом у рішенні, є обов'язковими для всіх інших судів;
4) загальнообов'язковість, що означає обов'язковість рішення суду для всіх учасників процесу.
94. Охарактеризуйте ухвали суду першої iнстанцiї.
Ухвала суду - це процесуальний документ, в якому вирішуються питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК України.
Залежно від порядку постановления можна виділити два види ухвал:
1) самостійні ухвали, які постановляються в нарадчій кімнаті. Вони оформлюються окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи;
2) ухвали, що заносяться до журналу судового засідання. Такі ухвали суд постановляє, не виходячи до нарадчої кімнати.
Зазначені види ухвал, крім порядку їх постановления, відрізняються і за змістом.
Самостійна ухвала суду складається з чотирьох частин:
1) вступної, що визначає час і місце постановления ухвали;
265прізвища та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог;
2) описової, в якій відображається суть питання, що вирішується ухвалою;
3) мотивувальної, що містить мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
4) резолютивної, в якій зазначається висновок суду; строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити лише відомості, передбачені для мотивувальної та резолютивної частин.
Крім того, якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, вона оформлюється з урахуванням вимог, встановлених ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» (ст. 210 ЦПК України).
Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановления. Виправлення в ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.
Окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть оскаржуватися лише ухвали, перелічені в ч. 1 ст. 293 ЦПК України. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на таке рішення.
Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов (ч. 1 ст. 211 ЦПК України).
Отже, окрема ухвала - це судове рішення, яке опосередковує виявлені судом під час розгляду справи порушення закону.
Особи чи органи, яким було направлено окрему ухвалу, повинні повідомити суд про вжиті заходи протягом місяця з дня її надходження.
Таку ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому ЦПК України.

95.Визначте поняття, особливості наказного провадження.
Повна процедура судового розгляду (як в позовному провадженні) не завжди є оптимальною формою захисту прав, свобод чи інтересів. Останнім часом кількість цивільних справ безперервно зростає, тому відповідно збільшується завантаженість судів. Як свідчить судова практика, багато справ, що розглядаються в по¬рядку позовного провадження, є безспірними. Це, зокрема справи про стягнення заборгованості за договорами страхування, прокату, про надання послуг зв'язку; про стягнення аліментів; про виплату заробітної плати, допомоги у зв'язку із виходом на пенсію, звільненням тощо. Вимоги позивача у переважній більшості таких справ визнаються відповідачем.
Дотримання формальностей позовного провадження в усіх без винятку випадках досить часто затягує судочинство, що не сприяє оперативності захисту порушених прав і законних інтересів. Крім того, ігнорування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунтованості вимог істотно порушує взаємозв'язок кінцевої мети судочинства та шляхів її досягнення. Застосування позовного порядку для розгляду документально підтверджених та неоспорюваних вимог невиправдане ні з позиції засад процесуальної економії, ні з позиції матеріальних (фінансових) витрат держави1.
Можливість спрощення й скорочення судової процедури в обумовлених законом випадках підвищує ефективність правового захисту та полегшує роботу судів. Врахувавши це, український законодавець став на шлях спрощення провадження у справах, які ґрунтуються на безспірних доказах, і ввів нову процедуру цивільного судочинства - так зване наказне провадження.
Наказне провадження - це спрощений вид цивільного судо¬чинства, спрямований на оперативний захист прав, свобод та інтересів особи, вимоги якої ґрунтуються на безспірних фактах.
В літературі такий спрощений порядок інколи називають «судовим наказом»1. Однак застосування такого терміна дещо невиправдане, оскільки судовий наказ є не процедурою вирішення цивільних справ, а основним процесуальним документом, що виноситься судом у наказному провадженні
У наказному провадженні особами, які беруть участь у справі, є заявник (стягувач), боржник та їх представники.
Законодавець у тексті ЦПК України вживає кілька термінів, що позначають особу, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу. Так, в ч. 2 ст. 26, п. 2 ч. 2 ст. 98, ч. 2 ст. 101 ЦПК України використовується термін «заявник», а в ч. 2 ст. 99, ч. 1 ст. 102, п. З ч. 1 ст. 103 - «стягувач». На наш погляд, це може призвести до термінологічної плутанини, тому відповідну назву слід уніфікувати. Врахувавши загальні засади цивільного процесуального права, зокрема положення, закріплене в ч. 2 ст. 26 ЦПК України, можна стверджувати, що доцільніше використовувати термін «заявник». Для порівняння слід зауважити, що в ци¬вільно-процесуальному законодавстві Російської Федерації для позначення осіб, які беруть участь у справах наказного провадження, вживаються матеріально-правові терміни «кредитор» і «боржник».
Можна виділити такі основні особливості наказного провадження:
1) розглядаються лише безспірні справи і тільки на підставах, визначених у законі;
2) сторонами є заявник і боржник;
3) підставою розгляду справи є заява про видачу судового наказу, що має свою специфіку;
4) зменшений, порівняно з позовним провадженням, судовий збір (50% ставки);
5) наявна можливість звернення з позовом, якщо буде відмовлено у видачі судового наказу або суд його скасує;
6) скорочений до трьох днів строк розгляду справи;
7) суд постановляє рішення у формі судового наказу, який одночасно виступає виконавчим документом;
8) судовий наказ видається без судового засідання і без виклику та заслуховування заявника і боржника;
9) боржнику надано право оскаржити судовий наказ протягом десяти днів з дня отримання судового наказу;
10) скорочений "строк набрання судовим наказом законної сили;
11) судовий наказ може скасувати той же суд, який його постановив.
96.Дайте визначення поняттю і сутності судового наказу.
Прийняття заяви про видачу судового наказу зобов'язує суд у триденний строк видати судовий наказ по суті заявлених вимог.
Судовий наказ - це особлива форма судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).
Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику заявника та боржника для заслуховування їх пояснень (ч. 2 ст. 102 ЦПК України).
Особливості наказного провадження обумовлюють зміст судового наказу, в якому обов'язково зазначаються: 1) дата видачі
273наказу; 2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; 3) ім'я (найменування) заявника і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження; 4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; 5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість; 6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника. Крім того, в судовому наказі необхідно роз'яснити право боржника вимагати його скасування, порядок і строки реалізації такого права.
Судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження».
Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається заявнику після набрання ним законної сили (ч. З ст. 103 ЦПК України).
Видача судового наказу не означає, що він відразу ж набуває законної сили, адже його копія одночасно з копією заяви заявника та копіями доданих до неї документів негайно надсилається борж¬нику рекомендованим листом із повідомленням.
Боржник має право в разі заперечення проти вимог заявника протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування (ст. 104 ЦПК України).
Подана в установлений строк заява боржника про скасування судового наказу розглядається судом протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін. Про це постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ.
З формальної точки зору положення ст. 106 ЦПК України означає, що подача боржником заяви про скасування судового наказу вказує на наявність спору про право, а отже, така справа не підлягає розгляду в порядку наказного провадження і виданий судовий наказ підлягає скасуванню. Однак такий наслідок наступає лише тоді, коли боржник, заперечуючи проти вимоги заявника, підтвердить спірність свого обов'язку відповідними доказами. В іншому випадку, на наш погляд, суд не повинен скасовувати судовий наказ.
Якщо боржник пропустив строк на подання заяви про скасування судового наказу, суд залишає її без розгляду, крім випадків, коли боржник заявить клопотання про поновлення такого строку і суд знайде для цього підстави.
В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз'яснює, що заявлені заявником вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову. Копії ухвали надсилаються заявникові та боржникові не пізніше трьох днів після її постановления (ст. 106 ЦПК України).
У разі ненадходження від боржника заяви про скасування судового наказу протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу судовий наказ набирає законної сили і суд видає його заявникові для пред'явлення до виконання (ст. 105 ЦПК України).
Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» (ч. 2 ст. 95 ЦПК України).
2. Збір за подання -заяви про видачу судового наказу стягується у розмірі:
а) ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду в порядку позовного провадження;
б) який встановить суддя в кожному конкретному випадку, але не більше половини ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду в порядку позовного провадження;
в) половини ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду в порядку позовного провадження.
3. Судовий наказ набуває законної сили:
а) після закінчення строку на апеляційне оскарження судового наказу;
б) після закінчення п'ятнадцяти днів з моменту видачі судового наказу;
в) зі спливом трьох днів після закінчення строку на подання боржником заяви про скасування судового наказу.
4. Заява про видачу судового наказу розглядається:
а) у порядку судового засідання з викликом сторін;
б) без судового засідання з викликом сторін;
в) без судового засідання.
97.Розкрийте поняття заочного розгляду справи.
Новим інститутом цивільного процесу, спрямованим на вдосконалення судової системи України, є заочний розгляд справи, передбачений у гл. 8 розд. III ЦПК. Цей інститут не є абсолютною новелою для процесуального законодавства України. Вперше на теренах України ця судова процедура була встановлена ще у Статуті цивільного судочинства 1864 року і проіснувала до прийняття ЦПК У PCP, введеним удію 5 листопада 1929 р. Проведення заочного розгляду справи дозволило усунути причини, з яких затягувався розгляд справи. Процесуальні норми, які регулювали інститут заочного розгляду справи в ті часи, мали багато спільних ознак із сучасною моделлю такого розгляду, який з прийняттям ЦПК 2004 року був відновлений у цивільному судочинстві України. Заочне провадження також широко застосовується у різних правових системах світу (Франції, Англії, США) для забезпечення ефективності й своєчасності цивільного судочинства. Глава "Заочне провадження" міститься і у ЦПК РФ 2002 року.
Мета запровадження заочного розгляду справи у сучасне процесуальне законодавство - забезпечити доступ сторін до більш оперативних форм судочинства та захистити їх від можливих зловживань і затримок, надати суду повноваження здійснювати судочинство більш ефективно. Інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо реалізації принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи2. Введення процедури заочного розгляду справ дозволило розумно спростити цивільний процес і значно прискорити захист порушених прав, тим самим підвищуючи ефективність правосуддя.
У загальних рисах заочний розгляд справи можна визначити як розгляд і вирішення цивільної справи за відсутності належним чином повідомленого про час і місце судового розгляду відповідача, від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або повідомлені яким причини неявки визнані неповажними.
Інститут заочного розгляду справи ефективно сприяє дотриманню положення ч. З ст. 27 ЦПК, згідно з яким особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Таким чином, заочне провадження є додатковою гарантією зменшення зловживань відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків розгляду справи. Зазначимо, що суди мають право постановляти ухвалу про заочний розгляд лише у справах позовного провадження, а не окремого чи наказного.
Згідно із ст. 224 ЦПК умовами проведення заочного розгляду справи є:
1) неявка відповідача у судове засідання;
2) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;
3) відсутність поважних причин неявки відповідача;
4) відсутність клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;
5) відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи. Лише за сукупності всіх перелічених умов суд може постановити ухвалу про заочний розгляд справи. Деталізуємо кожну з них.
Однією з основних умов проведення заочного розгляду справи є відсутність відповідача у залі судового засідання при розгляді справи по суті. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (ч. 2 ст. 224 ЦПК). Враховуючи, що згідно із ст. 38 ЦПК сторони можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника, явка у судове засідання представника відповідача з належно оформленими повноваженнями не дає суду підстав проводити заочний розгляд справи.
Ще однією умовою є обов'язок суду перевірити факт належного повідомлення відповідача про час і місце судового засідання. Повідомлення відповідача визнається належним, якщо здійснено відповідно до вимог статей 74-76 гл. "Судові виклики і повідомлення" ЦПК. У матеріалах справи мають бути належні докази такого повідомлення. Якщо відповідні докази відсутні, то відповідач не може вважатися повідомленим належним чином і підстав для заочного розгляду справи не існує. У такому випадку суд повинен відкласти провадження у справі згідно зп.1ч. 1ст. 169 ЦПК.
При вирішенні питання щодо призначення заочного розгляду справи суд повинен перевірити не лише факт належного повідомлення відповідача про час і місце судового засідання, а й поважність причин неявки відповідача у судове засідання, якщо вони відповідачем були повідомлені. За відсутності відповідача з причин, які судом визнані поважними, заочний порядок розгляду справи виключається (ст. 224 ЦПК). Виходячи зі змісту ст. 224 ЦПК з урахуванням п. 2 ч. 1 і ч. 4 ст. 169 ЦПК можемо дійти висновку, що у випадку, коли відповідач, оповіщений в установленому порядку про час і місце судового розгляду, вперше не з'явився у судове засідання і повідомив про причини неявки, які судом визнані поважними, - суд відкладає розгляд справи; повторна неявка належним чином повідомленого відповідача, навіть якщо він повідомив про її причини, - надає суду право постановити ухвалу про заочний розгляд справи.
Не є підставою для проведення заочного розгляду справи неявка відповідача, від якого надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Суд за таких обставин розглядає справу в загальному порядку або відкладає розгляд справи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК.
Останньою умовою для призначення заочного розгляду справи є відсутність заперечень позивача проти такого вирішення спору, що обов'язково має фіксуватися у журналі судового засідання. Якщо позивач не погоджується на розгляд справи в порядку заочного провадження, то суд відкладає розгляд справи і направляє відповідачу, який не з'явився, повідомлення про час і місце нового судового розгляду.
Отже, заочний розгляд справи - це особливий порядок розгляду та вирішення цивільної справи за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце судового розгляду, від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені яким причини визнані неповажними, і якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
98.Назвіть умови розгляду справи в заочному провадженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦПК у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Таким чином, для заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення необхідні певні умови, які зазначені в законі. Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 224 ЦПК, можна виділити такі умови, за наявності яких
може бути винесене заочне рішення: 1) неявка відповідача; 2) належне його повідомлення і ненадходження заяви про розгляд справи за його відсутності; 3) відсутність поважних причин неявки; 4) згода позивача. Ухвалення заочного рішення можливе тільки за наявності всіх указаних
умов у сукупності. Неявка відповідача у судове засідання є визначальною умовою заочного
розгляду справи. Неявка це фактична, дійсна відсутність сторони.
Питання кваліфікації неявки відповідача як підстави заочного рішення слід розглядати в контексті тієї моделі заочного рішення, яка закріплена у національному законодавстві. Українська модель заочного
рішення не ґрунтується на фікції неправоти відповідача і по суті не надає жодних переваг та додаткових гарантій позивачу. Оскільки вона спрямована лише на забезпечення та стимулювання явки для фактичної участі відповідача як сторони відповідно до його процесуального статусу з набором процесуальних прав, які відповідно до мети та завдань судового засідання забезпечують лише усний судовий розгляд, то неявка відповідача у процесуальному (правовому) сенсі має пов'язуватися з передбаченими ЦПК правилами щодо регламентації викликів та повідомлень сторін та передбаченими законом правовими наслідками неявки як процесуального юридичного факту.
Питання явки учасників процесу та наслідки їх неявки вирішуються судом у підготовчій частині судового засідання, тому питання щодо наслідків неявки відповідача та можливості заочного розгляду справи слід вирішувати з урахуванням даного юридичного факту. Таким чином, неявка відповідача як підстава заочного рішення означає таку поведінку пасивної сторони, яка унеможливлює її участь у справі у формі усних слухань відповідно до процедур цивільного судочинства, у даному випадку порядку судового засідання.
При визначенні наявності умов ухвалення заочного рішення також необхідно враховувати не лише особисту відсутність відповідача, але і його представника. Якщо в судовому засіданні присутній представник відповідача, то для винесення заочного рішення підстав немає, виходячи з природи судового представництва, яке перш за все відповідно до процесуального законодавства інтерпретується як право сторони мати представника в суді і участь якого в судовому засіданні не позбавляє
саму сторону права на таку участь. Умовою заочного розгляду справи також є належне повідомлення
відповідача при тому, що від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Тобто заочне рішення може бути постановлене тільки після того, як суд переконається, що відповідача належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи. Належним визнається повідомлення, яке здійснено засобами та в порядку, що вказані у статтях 74, 76 ЦПК. Такими засобами повідомлення можуть бути, наприклад, судова повістка разом із розпискою, яка надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через розсильних за адресою, а коли місце проживання або знаходження відповідача невідоме, виклик його до суду здійснюється шляхом оголошення у пресі,
після чого він вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. Юридичне значення має також ненадходження від відповідача заяви про розгляд справи за його відсутності за умов належного його
повідомлення (ч. 1 ст. 224 ЦПК). Наступною умовою заочного розгляду справи є відсутність поважних
причин неявки відповідача. У разі неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, повідомлених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду,
якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними, суд відкладає розгляд справи (п. 2 ч. 1 ст. 169 ЦПК). Слід зазначити, що суд не зобов'язаний сам з'ясовувати причини неявки в судове засідання належним чином повідомленого відповідача. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання.
У разі неповідомлення суду про причини неявки вважають, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з'явилися в судове засідання без поважних причин. Відповідач може повідомити про причини неявки, але суд може їх такими не визнати.
Для заочного розгляду справи суд повинен отримати згоду позивача. У випадку неявки без поважних причин належним чином повідомленого відповідача суддя повинен роз'яснити позивачу його право на
заочний розгляд справи, звернути увагу на особливості такого розгляду та пояснити, які правові наслідки тягне винесення заочного рішення. Право вибору порядку розгляду справи (звичайного або заочного) надається позивачу. Згода позивача на заочний розгляд справи повинна бути ним чітко висловлена в підготовчій частині судового засідання і занесена у журнал судового засідання.
Відповідно до ст. 45 ЦПК у цивільному процесі можуть брати участь Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні
та юридичні особи. У зв'язку з цим не може не виникати питання про юридичне значення згоди осіб, зазначених у ст. 45 ЦПК, на розгляд справи у заочному порядку у випадках, коли позивач не з'явився у судовезасідання.
Оскільки в цивільному судочинстві названі суб'єкти діють публічно відповідно до своїх процесуальних функцій і статусу і не є представниками позивача, їх згода (чи думка) не може бути підставою для
заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення. Інший підхід не має ні законодавчого, ні теоретичного обгрунтування і суперечить базовим засадам заочного розгляду справи і заочного рішення та передбаченим процесуальним законодавством правилам про явки, виклики
та повідомлення про час і місце проведення судового засідання. Відповідно до ч. 2 ст. 224 ЦПК у разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове
засідання всіх відповідачів. Тобто у разі неявки одного з відповідачів у судове засідання розгляд справи повинен проводитись за загальними правилами. Ця стаття дещо звужує можливості застосування
інституту заочного рішення, оскільки доктринально немає підстав обмежувати застосування цього інституту щодо всіх видів процесуальної співучасті в цивільному судочинстві. Є всі підстави вважати, що інститут заочного рішення може застосовуватися при факультативній співучасті, коли вимоги до декількох відповідачів можуть бути розглянуті й вирішені незалежно одна від одної. У разі неявки одного або декількох відповідачів-співучасників проти відсутніх може бути постановлено
заочне рішення1. Згідно з ч. 1 ст. 225 ЦПК за наявності передбачених законом умов про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Ця ухвала постановляється у підготовчій частині судового засідання, тобто до початку розгляду справи по суті. Закон не вказує, в якому порядку (формі) повинна
постановлятись така ухвала. Виходячи з вимог статей 209, 210 ЦПК ухвала про заочний розгляд справи може постановлятися окремим процесуальним документом у нарадчій кімнаті, а також у судовому
засіданні, не виходячи до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання (протоколу).
Викликає певний інтерес питання щодо можливості та наявності підстав, виходячи із законодавчо закріплених умов ухвалення заочного рішення, прийняття судом рішення про заочний розгляд цивільної
справи, коли процес ускладнюється тим, що відповідач у встановленому порядку подав зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).
Ускладнення цивільного судочинства в результаті об'єднання в одному провадженні для сумісного розгляду первісного і зустрічного позовів призводить, незважаючи на характер зустрічного позову, умовно кажучи, до подвійного статусу сторін у справі. Формально позивач за первісним позовом виступає відповідачем за зустрічним позовом, а позивач за первісним позовом позивачем за зустрічним позовом.
Оскільки конструкція заочного рішення визначається правилами про виклики та повідомлення і визначальною умовою заочного рішення є згода позивача та фактична, дійсна неявка на усні слухання відповідача, то конструювання різних варіантів згоди позивача та неявки відповідача в умовах подвійного статусу сторін, на наш погляд, унеможливлює заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення1. У процесуальній літературі даються різні тлумачення також щодо можливості ухвалення заочного рішення за умов участі у справі третіх осіб. Стосовно цього слід зауважити, що, оскільки треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК), за своїм процесуальним статусом не прирівнюються до статусу сторони (позивача чи відповідача), то їх неявка у судове засідання або згода (незгода) щодо заочного розгляду справи не мають юридичного значення.
Тому питання про ухвалення заочного рішення за умов участі у справі третіх осіб може ставитися лише за участю у справі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Ці суб'єкти
процесуальної діяльності відповідно до ст. 34 ЦПК можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Вони мають усі процесуальні права та обов'язки
позивача.
Оскільки треті особи можуть пред'явити позов до однієї чи обох сторін, слушно поставити питання, як кваліфікувати наслідки неявки відповідача (відповідачів) за позовом третьої особи з точки зору застосування порядку заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення.
Правильне вирішення цього питання пов'язане з кваліфікацією наявності умов для ухвалення заочного рішення. Визначальною умовою є наявність згоди позивача. При цьому є очевидним той факт, що у такій процесуальній ситуації все ж таки відсутня згода первісного відповідача у справі й одночасно відповідача за позовом третьої особи.
За умов конкуренції двох позовів у справі за участю третьої особи із самостійними вимогами факт неявки первісного позивача можна розглядати і як неявку позивача за основним позовом, і як неявку відповідача за конкуруючим позовом третьої особи. У зв'язку з цим та виходячи із принципу рівності сторін цивільного процесу, можна дійти висновку, що без спеціальної додаткової регламентації у законодавстві цієї процесуальної ситуації ухвалення заочного рішення є неможливим.
Разом з тим за неявки первісного позивача та відповідача за участю у справі третьої особи можна ставити питання про заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення за згодою чи клопотанням третьої особи тоді, коли суд може залишити заяву за первісною вимогою без розгляду у зв'язку з неявкою первісного позивача (п. З ст. 207 ЦПК).
У випадку коли третя особа звертається з позовом до позивача та відповідача у справі, а первісний відповідач не з'явився у судове засідання, ухвалюється звичайне рішення по справі, оскільки підстави
для ухвалення заочного рішення відсутні. У тих випадках, коли не з'явився у судове засідання відповідач за первісним позовом, а позивач та третя особа з'явилися, при тому що позов третьої особи пред'явлено не до обох сторін чи позивача, а до відповідача, заочний розгляд справи та ухвалення заочного рішення є можливим за наявності згоди позивача і третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
99.Дайте характеристику заочному рішенню. Перегляд заочного рішення.
Особливістю заочного рішення є специфічний (спрощений) порядок його перегляду за ініціативою пасивної сторони. Як зазначалося, такий порядок притаманний усім моделям заочних рішень. Спрощений порядок
перегляду заочного рішення характеризується тим, що він можливий за ініціативою відсутньої на усному судовому розгляді сторони та суб'єктом перегляду виступає суд, який ухвалив заочне рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦПК заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Законодавець тим самим відступив на перший погляд від принципу незмінності судового рішення, допустивши перегляд судового рішення тим самим судом. Утім передбачене ЦПК правило є природним та похідним
від законодавчо визначених умов ухвалення заочного рішення. По суті можна стверджувати, що заочний розгляд справи та ухвалення заочного рішення за умов роз'яснення стороні процесуальних прав та наслідків їх здійснення ґрунтується на згоді позивача. Ця згода є достатньою підставою для процедури заочного розгляду справи. Крім
того, для врівноваження процесуальних прав сторін на участь в усних слуханнях справи логічно встановлюється спрощена для відповідача процедура перегляду судового рішення. При цьому слід додати, що
чинне процесуальне законодавство передбачає два способи перегляду заочного рішення: у загальному порядку, тобто в апеляційному, і у спрощеному порядку за письмовою заявою відповідача про перегляд
рішення судом, який його ухвалив (ст. 232 ЦПК). Закон встановлює десятиденний строк на подання заяви про перегляд заочного рішення після отримання його копії відповідачем (ч. 2 ст. 228 ЦПК). У даному випадку цей строк обчислюється не за загальними правилами обчислення процесуальних строків щодо типових
процедур перегляду судових актів, тобто не з дня винесення заочного рішення, а з дня отримання відповідачем його копії. У принципі таке правило є логічним, оскільки рішення по справі ухвалюється у порядку
заочного розгляду справи за відсутності відповідача і обчислення строку подання заяви про перегляд заочного рішення є своєрідною пільгою відповідачеві.
Строк на подання заяви на перегляд заочного рішення є процесуальним, тому відповідач може звернутися з клопотанням про поновлення пропущеного строку. Правила поновлення та продовження
процесуальних строків передбачені ст. 73 ЦПК.
Питання про поновлення строку може вирішуватися за відсутності сторін. Що в такому випадку визнавати моментом оголошення ухвали:
дату постановления ухвали чи дату повідомлення відповідача про задоволення клопотання? На наш погляд, обчислення поновленого строку повинно починатися з моменту оголошення ухвали в судовому засіданні, яке призначалося для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. ЦПК не вказує, яким чином особи, які беруть участь у справі, повідомляються про вчинення процесуальної дії, але
сторони самі повинні дбати, щоб їм був відомий хід процесу, у результатах якого вони є заінтересованими.
Заява про перегляд заочного рішення відповідно до ст. 229 ЦПК
подається у письмовій формі. У заяві про перегляд заочного рішення повинно бути зазначено: найменування суду, який ухвалив заочне рішення; ім'я (найменування) відповідача або його представника, які
подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв'язку; обставини, що свідчать про поважні причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це; посилання
на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача; клопотання про перегляд заочного рішення; перелік доданих до заяви матеріалів.
Задоволення заяви про перегляд заочного рішення можливе за наявності таких обставин: суд встановить, що неявка сторони викликана поважними причинами, а про причини неявки сторона не мала змоги
своєчасно повідомити суд; сторона надасть докази, які можуть вплинути на зміст прийнятого рішення.
При поданні заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не стягується (ч. 6 ст. 229 ЦПК).
До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила ст. 121 ЦПК, тобто якщо заява про перегляд такого рішення за формою і змістом не відповідає вимогам закону, то вона залишається без руху та повертається заявникові для усунення недоліків. Якщо відповідач у встановлений судом строк усуне недоліки заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявникові. Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення,
суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.
Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження (ст. 230 ЦПК). Розгляд заяви відповідача про перегляд заочного рішення здійснюється судом першої інстанції в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви, але у випадку неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, або їх представників, не повідомлених належним чином про час і місце розгляду заяви про перегляд заочного
рішення, суд повинен, керуючись загальними правилами, відкласти розгляд заяви на підставі ст. 169 ЦПК.
Закон встановлює вичерпний перелік повноважень суду при розгляді заяви про перегляд заочного рішення. Відповідно до ч. З ст. 231 ЦПК у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд
може залишити заяву без задоволення або скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку. При цьому суд постановляє відповідну ухвалу.
100.Розкрийте поняття, особливості розгляду справ окремого провадження.
Судовий захист суб'єктивних прав, свобод та інтересів здебільшого здійснюється шляхом розгляду і вирішення справ у порядку позовного провадження. Разом з тим інколи виникає необхідність встановити юридичний факт, визначити правовий стан особи або майна, відновити права за втраченими документами, що не пов'язано із розглядом і вирішенням конкретного спору про право, але породжує для особи певні правові наслідки. Низка цих справ віднесені законом до судової юрисдикції.1 Оскільки ж зазначені категорії цивільних справ мають свої специфічні риси, законодавець передбачив особливий порядок їх розгляду і вирішення, виокремивши самостійний вид цивільного судочинства - окреме
провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦПК України окреме провадження -це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про:
1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності
фізичної особи;
надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
4)усиновлення;
встановлення фактів, що мають юридичне значення;
відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та
векселі;
передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
визнання спадщини відумерлою;
9) надання особі психіатричної допомоги у примусовому по рядку;
10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного за кладу;
розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;
надання права на шлюб;
розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, яке має дітей;
встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя;
інші справи у випадках, встановлених законом' (частини 2, З ст. 234 ЦПК України).
Кожна з перелічених категорій справ має свої особливості, що обумовлюють специфічний порядок їх розгляду і вирішення. Але всі вони наділені спільними рисами, які дають підстави об'єднати їх у самостійний вид цивільного судочинства:
1) у справах окремого провадження відсутній матеріально- правовий спір. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який має вирішуватися в по рядку позовного провадження, суд постановляє ухвалу про зали шення заяви без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право пред'явити позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК України).
Однак при розгляді справ окремого провадження може мати місце процесуальний спір, тобто спір з окремих процесуальних питань, які виникають під час реалізації норм цивільного процесуального законодавства (зокрема, спір щодо доказів, у міркуваннях сторін, щодо обставин справи)2;
2) у порядку окремого провадження розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів. Проте встановленню підлягають не будь-які юридичні факти, а лише ті, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення него особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неос порюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України);
підставою відкриття провадження у таких справах є відповідна заява (статті 236, 242, 246 ЦПК України тощо);
усі справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меле судового розгляду.
У зв'язку із цим суд під час розгляду справ окремого провадження зобов'язаний не лише роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки і сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, а й вживати заходів щодо всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин справи.
При цьому суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази з метою з'ясування обставин справи (частини 1-3 ст. 235 ЦПК України);
5) особами, які беруть участь у справах окремого провадження, є заявник, заінтересовані особи та їхні представники (ч. 2 ст. 26, ч. 4 ст. 235 ЦПК України), а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. З ст. 26 ЦПК України).

101.Дайте характеристику процесуальному порядку визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Поновлення в дієздатності
Особа може самостійно діяти у цивільному обігу за наявності у неї відповідного обсягу цивільної дієздатності. Відповідно до ст. 30 ЦК України цивільна дієздатність фізичної особи - це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
У гл. 2 розділу IV ЦПК України визначаються особливості розгляду справ про:
обмеження цивільної дієздатності фізичної особи;
визнання фізичної особи недієздатною;
поновлення цивільної дієздатності фізичної особи. Підставами для обмеження цивільної дієздатності фізичної
особи є:
1) страждання особи на психічний розлад. Причому психічний розлад має бути таким, що істотно впливає на здатність усвідом лення цією особою значення своїх дій та (або) керування ними.
Психічними розладами є розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті (ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
Для того, щоб можна було обмежити фізичну особу у цивільній дієздатності, наявний у неї психічний розлад має саме істотно впливати на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Визначення наявності або відсутності психічного розладу, а також його стійкості або тимчасовості є виключною компетенцією лікарів-психіатрів;
2) зловживання особою спиртними напоями, наркотичними за собами, токсичними речовинами тощо. Проте одного факту зло вживання для обмеження цивільної дієздатності недостатньо. Та ким зловживанням особа має ставити себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрут не матеріальне становище (ст. 36 ЦК України).
Для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо має бути систематичним і тягти за собою значні витрати коштів на придбання таких речовин, унаслідок чого сама особа, її сім'я чи інші особи, яких вона за законом зобов'язана утримувати, опиняються у скрутному матеріальному становищі. Наявність у членів сім'ї чи у інших, передбачених законом осіб, самосійних доходів не є перешкодою для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка зловживає вищезазначеними речовинами, якщо вони не отримують від останньої необхідної матеріальної підтримки чи змушені утримувати її повністю або частково.
Крім того, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права (ч. 5 ст. 32 ЦК України).
Підставою для визнання фізичної особи недієздатною є наявність у особи хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок якого вона нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК України).
Отже, на відміну від психічного розладу, наявність якого в особи може стати підставою для обмеження її цивільної дієздатності, для визнання фізичної особи недієздатною психічний розлад має бути одночасно:
хронічним;
стійким.
Крім того, внаслідок такого розладу особа має не усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
За загальним правилом, заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи
визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи.
Проте, якщо фізична особа перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, то відповідну заяву слід подавати до суду за місцезнаходженням такого закладу (ст. 236 ЦПК України).
Заявниками у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи можуть бути:
члени сім'ї такої особи;
орган опіки та піклування;
наркологічний або психіатричний заклад.
Заявниками у справах про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права можуть бути:
батьки (усиновлювачі);
піклувальники;
орган опіки та піклування.
Заявниками у справах про визнання фізичної особи недієздатною можуть бути:
члени сім'ї цієї особи та її близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання;
орган опіки та піклування;
психіатричний заклад.
Загальні вимоги, які висуваються до форми і змісту позовної заяви, поширюються і на заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права; а також про визнання фізичної особи недієздатною.
Крім цього, у заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що:
свідчать про психічний розлад, істотно впливають на здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи
підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч. 1 ст. 238 ЦПК України).
До заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи слід додати докази, які підтверджували би наявність у особи психічного розладу або зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо. Наприклад, для доведення наявності психічного розладу можна подати до суду
довідки про стан здоров'я особи, виписку з історії її хвороби й інші документи, видані лікувальними закладами. Підтвердити зловживання особою спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо можуть, зокрема, відповідні акти органів внутрішніх справ, громадських організацій.
Відповідно до ч. 2 ст. 238 ЦПК України, крім загальних відомостей, у заяві про обмеження права неповнолітньої- особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права мають бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права. Такими обставинами можуть бути ті, які підтверджують, що свої доходи неповнолітня особа використовує нерозумно, як-от: придбаває непотрібні речі, витрачає кошти на азартні ігри, придбаває спиртні напої або наркотичні засоби тощо.
До заяви про визнання фізичної особи недієздатною законодавець також висуває додаткові вимоги. У ній, зокрема, мають бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, унаслідок чого особа нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. З ст. 238 ЦПК України).
Особливістю провадження у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною є те, що для встановлення психічного стану особи необхідним є призначення судово-психіатричної експертизи. Разом з тим ця експертиза може бути призначена судом лише за наявності достатніх даних про наявність психічного розладу здоров'я фізичної особи.
Відповідно до ч. 4 ст. 234 ЦПК України справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи
розглядаються судом у складі одного судді і двох народних засідателів.
Розгляд справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною має відбуватися з обов'язковою участю заявника і представника органу опіки та піклування. Особа, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, викликається в судове засідання, тільки якщо це можливо за станом її здоров'я. Питання про виклик такої особи вирішується судом в кожному випадку окремо (ч. 1 ст. 240 ЦПК України).
За загальним правилом, усі судові витрати, пов'язані з провадженням у справі про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною, відносяться на рахунок держави. Проте суд може стягнути всі судові витрати із заявника, якщо буде встановлено, що він діяв недобросовісно без достатніх для цього підстав.
Крім цього, законом встановлюються додаткові гарантії щодо недобросовісного і безпідставного відкриття провадження у справі про визнання фізичної особи недієздатною. Так, відповідно до ч. З ст. 39 ЦК України при відмові у задоволенні відповідної заяви і за умови встановлення безпідставності та недобросовісності вимоги про визнання фізичної особи недієздатною, особа, стосовно якої було відкрито провадження у справі, має право на відшкодування завданої моральної шкоди у порядку позовного провадження.
Рішення суду у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи має відповідати загальним вимогам, закріпленим у статтях 213-215 ЦПК України.
Задовольнивши вимоги заявника про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами, суд при ухваленні відповідного рішення повинен відразу встановити над такою особою піклування і призначити їй піклувальника. Ухвалюючи рішення про визнання фізичної особи недієздатною, суд має встановити над нею опіку і призначити такій особі опікуна. Призначення піклувальника і опікуна відбувається за поданням органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 241 ЦПК України).
Цивільна дієздатність особи є обмеженою з моменту набрання рішенням суду законної сили (ч. 4 ст. 36 ЦК України).
За загальним правилом, фізична особа визнається недієздатною також з моменту набрання рішенням суду законної сили. Проте, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого таку особу визнано недієздатною (ст. 40 ЦК України).
Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання її недієздатною може бути скасоване. У такому разі ухвалюється рішення про скасування відповідного рішення і поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яке є підставою для зняття встановлених над нею опіки чи піклування.
Подати заяву про скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення Ті цивільної дієздатності можуть:
сама фізична особа;
її піклувальник;
члени сім'ї цієї особи;
орган опіки та піклування.
Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи скасовується і цивільна дієздатність цієї особи поновлюється у випадках:
якщо відпали обставини, які були підставою для обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або для позбавлення її цього права (ч. 5 ст. 32 ЦК України);
видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 38 ЦК України).
Хоча у законі про це конкретно не зазначено, але у такому разі обов'язковим є проведення судово-психіатричної експертизи;
) припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо (ч. 2 ст. 38 ЦК України).
Подати заяву про скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності мають право:
її опікун;
орган опіки та піклування.
Скасувати відповідне рішення суду і поновити цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, можна лише у разі, коли буде встановлено, що в результаті видужання або значного поліпшення психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. При цьому обов'язковим є проведення судово-психіатричної експертизи для підтвердження відсутності у цієї особи стійкого, хронічного психічного розладу (ч. 4 ст. 241 ЦПК України).
Після набрання законної сили рішенням суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною або поновлення цивільної дієздатності фізичної особи воно надсилається органу опіки та піклування.
102.Визначте процесуальний порядок визнання фізичної особи безвісно відсутнього або оголошення її померлою. Відсутність фізичної особи або відомостей про неї в місці її постійного проживання (перебування) протягом тривалого часу породжує правову непевність. Це пов'язане, насамперед, з невизначеністю прав та обов'язків осіб, які перебувають з відсутньою особою в певних правовідносинах, а також невизначеністю долі її майна. Для подолання цієї ситуації у законі передбачено механізм визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою за наявності відповідних підстав.
Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК України).
Обчислення річного строку починається з наступного дня після отримання останніх відомостей про місце перебування відсутньої особи. Якщо неможливо вірогідно встановити день отримання таких відомостей, то початком строку безвісної відсутності буде перше число місяця, що іде за тим, у якому були одержані останні відомості, а в разі неможливості встановлення і цього місяця -перше січня наступного року.
За загальним правилом, померлою особа може бути оголошена судом у разі, коли в місці її постійного проживання відсутні відомості про місце її перебування протягом трьох років. Порядок обчислення трирічного строку збігається з порядком обчислення строку при визнанні фізичної особи безвісно відсутньою.
Однак, якщо особа пропала безвісті за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, її можна оголосити померлою через шість місяців. Перебіг цього строку розпочинається з наступного дня після настання нещасного випадку або обставин, що загрожували особі смертю.
Фізична особа, яка пропала безвісті у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. За наявності підстав і з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але, у всякому разі, не раніше спливу шести місяців (ст. 46 ЦК України).
Для справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою цивільним процесуальним законодавством визначена альтернативна територіальна підсудність. Так, відповідна заява може бути подана за вибором заявника до одного з таких судів:
за місцем власного проживання;
за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме;
3) за місцезнаходженням майна цієї особи (ст. 246 ЦПК України). Загальні вимоги, які висуваються до форми і змісту позовної
заяви (ст. 119 ЦПК України), поширюються і на заяву про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або оголошення її
померлою.
Проте до змісту таких заяв висуваються також особливі вимоги, зокрема, відповідно до ст. 247 ЦПК України, у ній обоє 'язково має бути зазначено:
1) для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою.
Мета, для якої заявнику необхідно визнати особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою, має бути правового характеру, тобто тягнути за собою настання певних юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення у самого заявника та (або) у третіх осіб прав і обов'язків. Так, у разі визнання особи безвісно відсутньою у другого з подружжя виникає право на подання заяви до державного органу реєстрації актів цивільного стану про розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 107 СК України).
Отже, обґрунтування зазначеної мети передбачає вказівку на певні правовідносини, наприклад, цивільні (пов'язані із спадкуванням, припиненням представництва або окремих зобов'язань тощо), сімейні (пов'язані із припиненням шлюбу, утриманням та ін.);
2) одну з трьох груп обставин, а саме що:
підтверджують безвісну відсутність фізичної особи. Зокрема, потрібно зазначити, коли і ким були отримані останні відомості про місцеперебування відсутньої особи; навести факти, що свідчать про неможливість встановлення місцеперебування такої особи (відповіді на запити, листи, показання свідків, довідки з органів внутрішніх справ тощо);
загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти (наприклад, землетруси, повені, виверження вулкану, обвали у гірській місцевості);
дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку (авто- чи авіакатастрофа, пожежа та ін.).
Під час провадження у справі до судового розгляду суд здійснює такі дії:
встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме;
надсилає запити про наявність відомостей стосовно фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, у відповідні організації:
за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування);
за останнім місцем його роботи;
3) вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено (ст. 248 ЦПК України).
Справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою розглядаються судом (у складі одного судді і двох народних засідателів) за участю:
заявника;
свідків, зазначених у заяві;
осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати.
За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою.
Безвісно відсутньою особа визнається з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
За загальним правилом, фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Однак особу, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, суд може оголосити померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК України).
Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає його:
відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи. Відповідно до п. 4 підрозділу 2 розділу III Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. № 1154/5)1, реєстрація смерті особи, оголошеної судом померлою, провадиться відділами реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника;
до нотаріуса за місцем відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК України) для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У населених пунктах, де немає нотаріуса, рішення надсилається відповідному органу місцевого самоврядування. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до
державного нотаріального архіву для передачі його за належністю нотаріусу, уповноваженому на вжиття заходів з охорони спадкового майна (ч. 2 ст. 249 ІДПК України).
103.Дайте характеристику розгляду судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла віку вісімнадцяти років (повноліття). Але в окремих випадках закон допускає набуття повної цивільної дієздатності і раніше. Так, відповідно до ч. 2 ст. 34 ЦК України особи, які реєструють шлюб не досягнувши повноліття, набувають повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
Окрім цього, повна цивільна дієздатність інколи надається за рішенням органу опіки та піклування або за рішенням суду. Надана фізичній особі повна цивільна дієздатність поширюється на всі цивільні права та обов'язки.
Установлення можливості надання фізичній особі повної цивільної дієздатності пов'язане, насамперед, з гарантіями забезпечення інтересів неповнолітніх, розвитком їх здібностей і навичок в трудовій діяльності, турботою про розвиток цивілізованих відносин в умовах громадянського суспільства.
Виходячи зі змісту ст. 35 ЦК України, повна цивільна дієздатність може бути надана:
1) фізичній особі, яка досягла віку шістнадцяти років і працює
за трудовим договором;
фізичній особі, яка досягла віку шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. Однак слід мати на увазі, що надання повної цивільної дієздатності за цією підставою не підпадає під цивільну юрисдикцію суду. У такому разі повна цивільна дієздатність набувається неповнолітньою особою з моменту державної реєстрації її як підприємця;
неповнолітній фізичній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Отже, у цьому разі повну цивільну дієздатність особі може бути надано з чотирнадцятирічного віку.
Із вищезазначеного випливає, що випадків надання повної цивільної дієздатності фізичній особі раніше чотирнадцяти років, у законі не передбачено. Водночас законодавець надає право звернення до суду для вирішення такого питання тільки неповнолітній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку (ст. 242 ЦПК України).
Органи опіки та піклування вирішують питання щодо надання повної цивільної дієздатності особі, якщо на це є письмова згода її батьків (усиновлювачів) або піклувальників. У разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана тільки за рішенням суду.
Важливим є те, що у разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності, надана їй судом повна цивільна дієздатність зберігається (ч. 5 ст. 35 ЦК України).
Таким чином, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника на надання неповнолітній особі, яка досягла віку шістнадцяти років, повної цивільної дієздатності така особа може подати відповідну заяву до суду за місцем Ті проживання.
Закон не висуває особливих вимог до змісту заяви про надання повної цивільної дієздатності. Відповідно до ст. 243 ЦПК України в ній мають бути викладені дані про те, що неповнолітня особа:
працює за трудовим договором. Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 24 КЗпП України трудовий договір з неповнолітнім укладається обов'язково в письмовій формі. Тому його копію необхідно додавати до заяви про надання особі повної цивільної дієздатності. Крім того, у такій заяві доцільно зазначати назву власника підприємства (установи, організації), на якому працює неповнолітній, строк дії трудового договору, дані про його реєстрацію тощо;
є матір 'ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану. На підтвердження цього факту заявник має подати до суду свідоцтво про народження. Відповідно до п. 1 Положення про свідоцтво про народження, затвердженого постано вою Верховної Ради України від 26 червня 1992 p. № 2503-ХП, воно є документом, що підтверджує факт реєстрації народження дитини. Підставою для оформлення свідоцтва про народження є складений окремий запис акта про народження дитини, здійснений державним органом реєстрації актів цивільного стану згідно з Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. № 1154/5).
У заяві про надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, необхідно зазначити прізвище, ім'я та по батькові дитини; дату і місце її народження, а також відомості про запис у книзі актів цивільного стану про народження дитини, дату його складання та номер, місце реєстрації і дату видачі свідоцтва про народження; орган, що видав свідоцтво про народження; серію і номер свідоцтва про народження.
За правилами, встановленими у ч. 1 ст. 18, ч. 4 ст. 234 ЦПК України, справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності розглядаються суддею одноособово.
Учасниками судового розгляду цієї категорії цивільних справ є:
заявник;
один або обидва батьки (усиновлювачі) чи піклувальник;
представник органу опіки та піклування.
При цьому відповідно до ст. 244 ЦПК України обов'язковою при розгляді справи є лише участь представників органів опіки та піклування.
Розглянувши по суті заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, суд ухвалює рішення, яким:
1) або задовольняє вимогу заявника. У такому разі неповноліт ня особа отримує повну цивільну дієздатність після набрання рі шенням суду законної сили.
Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування (ч. З ст. 245 ЦПК України). Це правило законодавець установив тому, що з моменту отримання неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності органу опіки та піклування більше не треба забезпечувати її права та інтереси. Крім того, надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, є однією з підстав припинення піклування (п. З ч. 1 ст. 77 ЦК України);
2) або відмовляє у задоволенні вимоги заявника

104.Охарактеризуйте порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Під фактами, що мають юридичне значення, розуміють дії і події, що відповідно до закону тягнуть за собою настання певних правових наслідків."
Підставою для відкриття провадження у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, є заява, подана у встановленому законом порядку.
Для цієї категорії цивільних справ у законі встановлено виключну територіальну підсудність: відповідну заяву необхідно подавати за місцем проживання фізичної особи - заявника (ст. 257 ЦПК України).
Заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має містити загальні для всіх заяв, що подаються до суду, реквізити та відповідати вимогам, що ставлять до оформлення цивільно-процесуальних документів. При цьому до змісту такої заяви встановлюють ще і спеціальні вимоги (ч. 1 ст. 258 ЦПК України).
Так, у заяві має бути обов'язково зазначено:
1) який факт заявник просить встановити та з якою метою. Слід мати на увазі, що саме мета дає змогу оцінити факт з огля ду на те, чи має він юридичне значення1;
причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;
докази, що підтверджують факт. Як такі докази можуть виступати, наприклад, повідомлення державних органів РАЦСу про відсутність запису акта цивільного стану; письмова відмова у відновленні втраченого запису акта цивільного стану через неможливість її відновлення; документ, що підтверджує складання акта про нещасний випадок, його подальшу втрату і неможливість відновлення в позасудовому порядку; документ, який містить помилку або неточність, і письмова відмова органу, що його видав, внести відповідні виправлення тощо.2
До заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, додаються:
докази, що підтверджують викладені в заяві обставини;
довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Таку довідку заявнику можуть видати в органі, до якого він звертався для відновлення чи отримання відповідного документа (наприклад, державному органі РАЦСу, органі державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень).
Ухваленню обґрунтованого рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, передує вирішення низки питань, зокрема щодо:
1) уточнення факту, який просить встановити заявник, і мети такого встановлення;
визначення закону та норми права, якими слід керуватися суду при вирішенні цієї категорії справ;
встановлення причин неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;
визначення предмета доказування, з'ясування кола доказів, потрібних для підтвердження факту, і забезпечення своєчасного їх подання на судовий розгляд;
встановлення всіх заінтересованих осіб і залучення їх до участі в справі (залежно від мети встановлення фактів, що мають юридичне значення, заінтересованими особами можуть бути, наприклад, управління праці та соціального захисту населення - у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці -у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи страхування - у справах про встановлення факту належності страхового свідоцтва) тощо.1
Рішення суду у справах про встановлення факту, що має юридичне значення, має відповідати загальним вимогам, що ставляться у ЦПК України. Крім того, законодавець висуває додаткові вимоги до такого рішення, а саме, у ньому має бути зазначено:
відомості про факт, встановлений судом;
мету встановлення такого факту;
докази, на підставі яких суд установив цей факт (ч. 1 ст. 259 ЦПК України).
Ухвалене рішення суду набирає законної сили у загальному порядку, а також може бути оскаржено.
Тепер визначимо особливості встановлення у судовому порядку окремих фактів, що мають юридичне значення, а саме фактів:
1) родинних відносин між фізичними особами.
2) перебування фізичної особи на утриманні.
Установлення факту перебування особи на утриманні має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди, якщо допомога, яка надавалася, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. При цьому одержання утриманцем заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів
не є підставою для відмови у встановленні факту перебування його на утриманні.
5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
6) належності правовстановлювальних документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або в паспорті.
До правовстановлювальних документів, зокрема, належать: довідки про перебування в районі бойових дій; про поранення під час участі в бойових діях; повідомлення про загибель або пропажу безвісти у період бойових дій; заповіти, заповідальні розпорядження в страхових свідоцтвах і у договорах банківського вкладу; пенсійні справи; дипломи та свідоцтва про закінчення навчальних
закладів тощо.1
При розгляді цивільної справи про встановлення зазначеного факту суд повинен запропонувати заявникові подати докази на підтвердження того, що правовстановлювальний документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення.
Разом з тим, якщо виправлення у правовстановлювальних документах належним чином не застережені або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання та ін., то для встановлення факту про належність особі таких документів судовий порядок не застосовується. Це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який йдеться в документі, відповідно до чинного законодавства.1
Крім того, як уже зазначалося, судовому розгляду в окремому провадженні не підлягають заяви про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану (ч. З ст. 256 ЦПК України).
Судами також не встановлюється тотожність особи. її встановлюють особи, яким це необхідно для виконання своїх повноважень чи здійснення відповідних дій. З цією метою пред'являється, зокрема паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний чи службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, але не є громадянином України, національний паспорт іноземця або документ, що його замінює, посвідчення водія, посвідчення інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи, тощо;2
7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження.
Порядок реєстрації народження встановлений у підрозділі 1 розділу III Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. № 1154/5).
Якщо ж зареєструвати факт народження у зазначеному порядку неможливо (наприклад, немає необхідних документів, свідків при народженні дитини поза закладом охорони здоров'я), то його потрібно встановлювати у судовому порядку.
Заявник зобов'язаний обгрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що вірогідно свідчать про народження особи у певний час і за певних обставин;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту
смерті.
Обов'язковою умовою для прийняття судом заяви про встановлення факту смерті особи в певний час є неможливість реєстрації цього факту органом державної реєстрації актів цивільного стану (наприклад, у зв'язку із відсутністю лікарського свідоцтва або фельдшерської довідки про смерть).
Подаючи відповідну заяву до суду, заявник має обґрунтувати свої вимоги посиланнями на докази, що вірогідно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин.
При цьому слід мати на увазі, що встановлення цього факту відрізняється від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами гл. 4 розділу 4 ЦПК України. На відміну від встановлення факту смерті особи, оголошення фізичної особи померлою відбувається при вірогідному припущенні про її смерть, коли немає доказів, які можуть підтвердити факт смерті цієї особи.

105.Визначте порядок розгляду справ про усиновлення.
Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за її межами (ч. 1 ст. 207 СК України). Таким чином, усиновлення, за окремими винятками1, відбувається тільки в судовому порядку.
При розгляді справ про усиновлення необхідно виходити з положень Конституції України і додержувати норм СК України, ЦК України, ЦПК України; законів України «Про охорону дитинства» та ін..
Відповідно до ст. 208 СК України усиновленою може бути не лише дитина (тобто особа, яка не досягла віку вісімнадцяти років), а й особа, яка є повнолітньою. Проте усиновлення повнолітніх допустиме тільки у виняткових випадках, якщо така особа не має матері, батька або була позбавлена їх піклування.
Відповідно до ч. І ст. 283 СК України усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах. Так само на загальних підставах відбувається усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні (ст. 284 СК України).
Усиновлення іноземцем або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України (ст. 286 СК України).
Цивільне процесуальне законодавство встановлює виключну територіальну підсудність для справ, що аналізуються: заяви про усиновлення дитини або повнолітньої особи подаються до суду за місцем їх проживання (ст. 251 ЦПК України).
Заяву про усиновлення може подати тільки особа, яка бажає бути усиновлювачем. Подання такої заяви через представника не допускається (ч. 1 ст. 223 СК України).
Заява про усиновлення дитини має містити такі обов'язкові реквізити:
1) найменування суду, до якого подається заява;
ім'я, місце проживання заявника;
прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання;
відомості про стан здоров'я дитини.
Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини. Крім того, така особа може виявити бажання змінити прізвище, ім'я, по батькові дитини, відомості про її місце та дату народження (відповідно до ч. 2 ст. 230 СК України дата народження дитини може бути змінена не більш як на шість місяців). У таких випадках заявник повинен викласти відповідне клопотання у заяві про усиновлення дитини.
До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:
копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально,- при усиновленні дитини одним із подружжя;
медичний висновок про стан здоров'я заявника;
довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;
документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;
інші документи, визначені законом.
У разі усиновлення дитини особами без громадянства, які постійно проживають за межами України, або іноземцями, крім перелічених документів додаються:
1) дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади;
висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами;
дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави;
зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з нею.
Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, за загальним правилом, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані1, якщо інше не встановлено міжнародними
договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Усі необхідні документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, обов'язково мають бути перекладені українською мовою. При цьому переклад має бути засвідчений нотаріально.
До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім основних документів додаються:
згода законного представника дитини;
згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.
У заяві про усиновлення повнолітньої особи мають міститися такі відомості:
найменування суду, до якого подається заява;
ім'я, місце проживання заявника;
прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної особи, її місце проживання;
відомості про стан здоров'я усиновлюваної особи;
дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування.
Усиновлювач і усиновлювана повнолітня особа також можуть клопотати про зміну прізвища, ім'я та по батькові останньої (ч. З ст. 231 СК України).
До такої заяви додаються:
копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально,- при усиновленні повнолітньої особи одним із подружжя;
згода повнолітньої особи на усиновлення.
Звичайно, крім випадків, встановлених законом, до заяви про усиновлення мають бути додані також документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Під час підготовки до розгляду справи про усиновлення суд вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб представників відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян,- уповноваженого органу виконавчої влади.
Основною метою участі в розгляді таких справ органу опіки та піклування є надання суду висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.
До висновку органу опіки та піклування мають бути додагіі:
акт обстеження умов житгя заявника, складений за місцем його проживання;
свідоцтво про народження дитини;
медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;
у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення1 (ч. З ст. 253 ЦПК України).
За необхідності суд може вимагати подання й інших документів.
Під час провадження у справі до судового розгляду слід також мати на увазі, що в окремих випадках одночасно із заявою про усиновлення підлягають розгляду в одному провадженні й інші заяви.
Так, згідно з п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від ЗО березня 2007 р. (далі - Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3) заяву (заяви) про усиновлення
двох або більше дітей підлягають розгляду судом в одному провадженні, навіть якщо ці діти не є між собою братами або сестрами.
У випадку, коли після смерті одного з батьків дитини або визнання його недієздатним другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати та сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку. Суд розглядає таку заяву одночасно із заявою про усиновлення і задовольняє її, якщо це відповідає інтересам дитини (ч. 2 ст. 232 СК України).
Також необхідно об'єднувати і розглядати в одному провадженні подані одночасно заяви про усиновлення та про поновлення батьківських прав (п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3).
Розгляд справ про усиновлення відбувається у складі одного судді і двох народних засідателів.
При розгляді справ про усиновлення дитини обов'язковою є участь:
заявника;
органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади;
дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення.
При розгляді справ про усиновлення повнолітньої особи обов'язковою є участь:
заявника (заівників);
усиновлюваної особи.
У судове засідання по всіх справах про усиновлення також викликаються заінтересовані особи й інші особи, яких суд визнає за необхідне допитати.
Особа має право на таємницю подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення (ч. 1 ст. 226 СК України). Тому суд за необхідності забезпечення такої таємниці розглядає справу про усиновлення у закритому судовому засіданні.
Проте необхідно враховувати, що у ст. 285 СК України встановлено обмеження права іноземця на таємницю усиновлення дитини, яка є громадянином України.
У процесі розгляду справи про усиновлення суд зобов'язаний перевірити наявність законних підстав для усиновлення, зокрема:
- чи може бути заявник усиновлювачем (статті 211, 212 СК України);
чи користується він переважним правом на це (ст. 213 СК України);
чи є дитина відповідно до законодавства суб'єктом усиновлення (статті 208-210 СК України);
чи отримано згоду усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною (ст. 218 СК України), або усиновлюваної повнолітньої особи;
чи отримано згоду всіх інших визначених законом органів та осіб (статті 217, 219-222 СК України);
чи відповідають висновок органу опіки та піклування або дозвіл на усиновлення необхідним вимогам тощо.
При вирішенні питання про усиновлення повнолітньої особи суд повинен також брати до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 208 СК України).
Розглянувши справу про усиновлення суд ухвалює рішення, дотримуючись вимог, визначених у гл. 7 розділу II, ст. 255 ЦПК України.
Відповідно до ст. 224 СК України суд, ухвалюючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усинов-лювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною;
особу дитини та стан її здоров'я;
ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
У разі дотримання всіх умов, встановлених СК України, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини.
Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину.
При ухваленні рішення про усиновлення повнолітньої особи суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їх спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.
Суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення. У разі її задоволення у резолютивній частині
рішення зазначається про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками), повністю навівши його прізвище, ім'я та по батькові, день, місяць і рік народження, а також його громадянство (п. 9 Постанови Пленум Верховного Суду України №3).
У разі, коли усиновлювач заявляв клопотання про те, щоб його було записано у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини чи повнолітньої особи, або клопотання про зміну відомостей про місце і дату народження дитини, суд встановивши, що це відповідає інтересам дитини, задовольняє такі клопотання і зазначає про це у рішенні про усиновлення (ч. З ст. 229, ч. З ст. 230 СК України).
Також у рішенні суд повинен зазначити і про вирішення клопотання заявника (заявників) питання про зміну імені, прізвища та по батькові усиновленої дитини або повнолітньої особи (ч. З ст. 255 ЦПК України).
Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносять на рахунок заявника (заявників).
Відповідно до частин 5, 6 ст. 255 ЦПК України суд може скасувати своє рішення про усиновлення у двох випадках, а саме відкликання:
батьками дитини своєї згоди на її усиновлення до набрання відповідним рішенням законної сили. При цьому суд поновлює розгляд справи. Надання можливості рідним батькам дитини відкликати свою згоду на усиновлення пов'язана із істотними змінами у юридичних і фактичних стосунках між ними та їхньою дитиною. У зв'язку з такими змінами згода батьків на усиновлення має бути безумовною;
усиновлювачем заяви про усиновлення до набрання рішенням законної сили. У цьому разі суд залишає таку заяву без розгляду.
Усиновлення вважається здійсненим із дня набрання законної сили відповідним рішенням суду.
106.Визначте порядок розгляду справ про відновлення права на втрачені цiннi папери на пред’явника та векселі. Цінні папери - це документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам (ч. 1 ст. 194 ЦК України, ч. 1 ст. З Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
Правовий режим цінних паперів визначено ЦК України, Господарським кодексом України, законами України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. тощо.
За формою випуску цінні папери поділяють на цінні папери на пред'явника, іменні або ордерні (ч. 4 ст. З Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
Права, посвідчені цінним папером, належать:
1) пред'явникові цінного паперу {цінний папір на пред'яв ника);
особі, зазначеній у цінному папері {іменний цінний папір);
особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу {ордерний цінний папір).
Отже, цінний папір на пред 'явника не містить зазначення його власника. Кожний, хто правомірно володіє таким цінним папером, визнається уповноваженою особою, яка може вимагати здійснення прав, закріплених у ньому. Тому у разі втрати цінного папера на пред'явника вимагати виконання зобов'язань, що в ньому закріплені, може особа, яка не володіє відповідними правами на законних підставах. Подібна ситуація можлива і з векселями, якщо вони передаються за бланковими індосаментами.1
Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» векселем є цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).
Вексель належить до ордерних цінних паперів. У зв'язку із цим його перший держатель, який є уповноваженою особою (кредитором), може своїм розпорядженням призначити іншу уповноважену особу для здійснення прав, що закріплені у векселі, вчинивши на ньому передавальний напис {індосамент) із зазначенням імені (найменування) уповноваженої особи {іменний індосамент) або без такого зазначення {бланковий індосамент).
Отже, особа, яка втратила цінний папір на пред'явника або вексель, і якій не відомий їх держатель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.
Така заява подається до суду за місцезнаходженням емітента1 цінного паперу на пред'явника або за місцем платежу за векселем.
У заяві про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним та відновлення прав на них мають бути зазначені:
ім'я і місце проживання заявника (найменування та місцезнаходження юридичної особи - заявника);
обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або
вексель;
3) повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'явника та його реквізити, а для векселя - вид, номер бланку, сума векселя, дата і місце складання, строк та місце платежу, на йменування векселедавця та інші, відомі заявнику, зобов'язані за векселем особи, а також перший векселедержатель.
Оскільки держатель втраченого цінного папера на пред'явника або векселя невідомий, суддя у порядку провадження у справі до судового розгляду своєю ухвалою постановляє:
заборонити здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером;
зробити публікацію про виклик його держателя.
З дати постановления такої ухвали зупиняється перебіг усіх строків щодо обігу втраченого цінного папера на пред'явника або векселя, встановлених законом. Порядок визначення строків обігу цінних паперів закріплено у Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок», а також у спеціальних нормативних актах, які регулюють обіг окремих видів цінних паперів.
У справі про визнання недійсним цінного папера на пред 'явника та відновлення прав на нього зазначена ухвала суду надсилається емітенту втраченого цінного папера на пред'явника.
У справі про визнання недійсним втраченого векселя та відновлення прав на нього ухвала суду надсилається негайно зобов'язаним за векселем особам, якщо їхні адреси відомі суду, а також, якщо строк платежу за векселем не настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. При пред'явленні векселя нотаріусу для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний по-
відомити відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту (ч. 2 ст. 262 ЦПК України).
Публікація про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя, з приводу яких подано заяву до суду, робиться за рахунок заявника у двох друкованих виданнях:
1) у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного па пера або за місцем платежу векселя;
2) в одному з офіційних друкованих видань. Така публікація має містити:
ім'я і місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи - заявника;
повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника та його реквізити, а для векселя - вид, номер бланку, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя;
пропозицію держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).
Держатель втраченого цінного папера, дізнавшись про наявність у суді справи щодо визнання такого цінного папера недійсним, повинен у встановлений тримісячний строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред'явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.
Якщо від держателя цінного папера надійде відповідна заява, то суд залишає без розгляду заяву про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним і відновлення прав на нього. Крім того, суд встановлює строк (не більше двох місяців) для пред'явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього цінного папера про його витребування.
У разі, коли заявник у встановлений судом строк не пред'явить позову до держателя втраченого цінного папера, суд постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або за векселем. Копія такої ухвали надсилається емітенту втраченого цінного папера на пред'явника або зобов'язаним за векселем особам, якщо їхні адреси відомі суду, а також, якщо строк платежу за векселем не настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем (ст. 265 ЦПК України).
У разі ненадходження протягом тримісячного строку з дня публікації від держателя втраченого цінного папера на пред 'явника
або векселя заяви про те, що він є їх держателем, суд призначає справу до розгляду.
Про день розгляду справи суд повідомляє:
заявника;
емітента втраченого цінного папера на пред'явника або зобов'язаних за векселем осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦПК України за результатами розгляду справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника або векселі суд може ухвалити одне з таких рішень:
про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним і про відновлення прав заявника на втрачений цінний папір;
про відмову в задоволенні заявленої вимоги.
Рішення про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним є підставою для:
видачі заявникові цінного папера на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій;
здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів (індосаментів).
Це рішення суду публікується за рахунок заявника у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань.
Згідно зі ст. 268 ЦПК України у разі відмови суду в задоволенні заявленої вимоги держатель цінного папера на пред'явника або векселя має право звернутися до суду із заявою про відшкодування за рахунок заявника збитків, завданих йому забороною здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або за векселем.
Якщо держатель цінного папера з будь-яких причин не заявив вчасно про своє право на цінний папір на пред'явника або вексель, він може пред'явити позов до особи, за якою визнано право на цінний папір на пред'явника або на вексель.


107.Визначте порядок розгляду судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.
Відповідно до ст. 269 ЦПК України заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади може бути подана за наявності умов, визначених у ЦК України (а саме -у ст. 335).
Отже, можна виділити такі умови, сукупність яких є підставою для звернення до суду із заявою про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади:
1) відповідна річ є нерухомою. Згідно із ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Отже, нерухомою річчю є:
безпосередньо земельна ділянка;
інша річ, що на ній розташована, переміщення якої є неможливим чи недоцільним, оскільки це призведе до втрати її властивостей, якостей, призначення чи цінності (будівлі, споруди, багаторічні насадження тощо);
сукупність земельної ділянки та об'єкта (об'єктів), що на ній розташовані (наприклад, будівлі, споруди як то садиба, майстерня, офісне приміщення).
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти тощо).
Термін «нерухомість» («нерухома річ») застосовується у багатьох сферах відносин (наприклад, цивільних, земельних, житлових, податкових), тому його визначення та визначення окремих об'єктів, що є нерухомими, закріплене у ряді нормативно-правових актів (ЗК України, ЖК УРСР, законах України «Про іпотеку», «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», «Про податок з доходів фізичних осіб» тощо);
2) така річ є безхазяйною. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
Підтвердженням того, що нерухома річ є безхазяйною, зокрема, може бути втрата права на майно у зв'язку зі спливом строку позовної давності для його витребування, неможливість виявлення власника внаслідок стихійного лиха;
3) ця річ взята на облік органом, що здійснює державну реєст рацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самовря дування, на території якого розміщена безхазяйна нерухома річ.
Порядок та умови взяття на облік безхазяйної нерухомої речі визначені у ЦК України (ст. 182) і в інших нормативно-правових актах.
Так, згідно з п. 3.11 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, безхазяйне нерухоме майно береться на облік підприємствами бюро технічної інвентаризації за місцезнаходженням нерухомого майна за заявою відповідного органу місцевого самоврядування. При цьому у відповідному розділі Реєстру прав власності на нерухоме майно робиться відмітка «безхазяйне»;
про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік опубліковано оголошення у друкованих засобах масової інформації. Основна мета такого повідомлення - виявити власника речі, осіб, які допоможуть встановити його особу чи можуть заявити права на цю річ;
сплив один рік з дня взяття безхазяйної нерухомої речі на облік в установленому порядку. Перебіг цього строку починається із дня внесення даних щодо такої речі у відповідний реєстр.
Для справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність встановлено виключну територіальну підсудність: відповідну заяву потрібно подавати до суду за місцезнаходженням такої речі.
Проаналізувавши відповідне законодавство України, можна дійти висновку, що місцезнаходженням нерухомої речі є таке її розташування та особливості, що дають можливість ідентифікувати її, вирізнити серед інших, схожих речей. До характеристик нерухомої речі, що дають змогу її ідентифікувати, можна віднести,
насамперед, географічні (поштова адреса: країна, область, район, вулиця тощо) та інвентаризаційно-реєстраційні (документи, як наприклад, план або схема земельної ділянки, дані технічної інвентаризації, дані державного земельного кадастру).
Заявником у справах, що аналізуються, може бути тільки орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність має містити загальні для всіх заяв реквізити, бути складеною відповідно до вимог, що ставляться до оформлення цивільно-процесуальних документів.
При цьому у ст. 270 ЦПК України міститься перелік спеціальних вимог, що висуваються до змісту такої заяви, зокрема у ній має бути зазначена інформація про:
вид нерухомої речі, яку заявник просить передати у власність територіальної громади (земельна ділянка, будівля, споруда тощо);
основні характеристики такої нерухомої речі (наприклад, щодо земельної ділянки - її кадастровий номер, визначення місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму; щодо будівель - їх місце розташування, технічні характеристики з планування, кількість поверхів, основні матеріали та конструкції, інженерне і технологічне устаткування тощо);
посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підтвердженням цього може бути додана до заяви інформаційна довідка з Реєстру прав власності на нерухоме майно на бланку відповідного підприємства бюро технічної інвентаризації;'
посилання на друковані засоби масової інформації, в яких було оголошено про взяття відповідної нерухомої речі на облік. Воно має містити найменування, дату, номер такого видання, зазначення номера сторінки, де було розміщено це оголошення. До заяви доцільно також додати копію сторінки, на якій було надруковано оголошення.
Крім зазначеної обов'язкової інформації, заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність може містити й інші дані, що зможуть підтвердити неможливість встановлення власника майна.
Правовим наслідком невідповідності такої заяви зазначеним вимогам є застосування положень ст. 121 ЦПК України.
Вичерпний перелік підстав відмови в прийнятті заяви про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність закріплено у ст. 271 ЦПК України. Такими підставами є:
недотримання вимог про необхідність взяття на облік такої речі органом, який здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно;
подання цієї заяви до закінчення встановленого законом однорічного строку з дня прийняття безхазяйної нерухомої на облік.
Під час провадження у справі до судового розгляду необхідно з'ясувати, які особи (власники, фактичні володільці майна та ін.) можуть надати відомості про належність безхазяйної нерухомої речі. Доцільно також направити запити до відповідних організацій, у яких наявні відомості про цю річ (житлово-експлуатаційні організації, відділи житлово-комунального господарства, земельних ресурсів тощо).1
Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність розглядається за загальними правилами, встановленими ЦПК України, за участі заявника. Про судовий розгляд цієї справи обов'язково слід повідомити всіх заінтересованих осіб (ст. 272 ЦПК України).
При ухваленні рішення у справі про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність суд зобов'язаний встановити, що наявні всі вищезазначені умови, за наявності яких орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади має право звертатися до суду із відповідною заявою. Такі дії суду спрямовані на захист права власності, оскільки дають можливість впевнитися у відсутності дійсного власника нерухомого майна, а також у тому, що дотримано всіх вимог, встановлених законом для передачі безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади.
Встановивши, що нерухома річ є безхазяйною та взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також що сплив один рік з дня взяття на облік нерухомої речі, суд ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.
У рішенні у цій справі має бути відображено висновок суду про передачу нерухомої речі у комунальну власність із зазначенням ознак, які її вирізняють (межі, розмір, місце розташування тощо).
Рішення суду про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади є підставою для державної реєстрації
права власності останньої на цю річ. Таке рішення набирає законної сили за загальними правилами (ст. 223 ЦПК України) і може бути оскаржене в установленому законом порядку (розділ V ЦПК України).

108.Охарактеризуйте розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.
Кожна дієздатна особа може реалізувати своє право щодо розпорядження майном на випадок смерті і скласти заповіт. У цьому разі доля спадкового майна визначається безпосередньо в заповіті.
На випадок, коли через фактичні чи юридичні перешкоди спадкування за заповітом неможливе, законодавець передбачив законний порядок спадкування і встановив п'ять черг спадкоємців за законом (статті 1258-1267 ЦК України). Проте останні можуть не бажати чи не мати можливості отримати спадщину або бути відсутніми взагалі. Тоді виникає питання щодо правової долі майна, яке залишилося після померлої особи.
Якщо майно не має ніякої цінності, право не реагує на його долю. Водночас суспільству не може бути байдуже, що значне за своєю вартістю майно, наприклад, об'єкт нерухомості, втрачає власника і залишається напризволяще, знищується або захоплюється особами, які не мають жодного права на нього. Речі, що не матимуть власника, можуть становити і небезпеку для суспільства. У цих випадках законодавець, керуючись інтересами публічними, повинен визначати суб'єкта, який може набути право на таке майно.
Передумовою набуття територіальною громадою права на спадщину у разі відсутності спадкоємців є визнання відповідної спадщини відмерлою у судовому порядку.
Законодавець визначив, що справи про визнання спадщини відумерлою розглядаються у порядку окремого провадження, оскільки в цьому разі встановлюється юридичний факт - відсутність спадкоємців у особи, яка померла.
Підставою для визнання спадщини відумерлою є неможливість спадкування:
1) ні за заповітом, оскільки:
спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт або він не міг скласти заповіту через природні причини (наприклад, такі, як вік, стан здоров'я тощо);
заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового;
складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно;
заповіт у судовому порядку визнано недійсним;
спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а інших спадкоємців заповідач не підпризначив;
спадкоємці за заповітом усунуті від права на спадкування «як негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК України;
спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від її прийняття;
спадкоємці за заповітом не виконали умов заповіту;
2) ні за законом, бо спадкоємці за законом:
відсутні взагалі;
усунуті від права на спадкування «як негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК України;
- не прийняли спадщину або відмовилися від її прийняття. Отже, якщо немає кому приймати спадщину, то відповідний
орган місцевого самоврядування (за місцем відкриття спадщини) має подати заяву про визнання її відумерлою, тобто заявником у цій категорії справ окремого провадження може бути лише такий орган місцевого самоврядування.
Справи про визнання спадщини відумерлою є підсудними суду за місцем відкриття спадщини (ст. 274 ЦПК України).
Згідно із ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Певні труднощі викликає з'ясування місця проживання особи, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі.
У радянській цивілістичній доктрині місце позбавлення волі, традиційно, не вважалося місцем постійного проживання незалежно від строку відбування покарання у виправно-трудовій установі. Таку саму позицію поділяють і сучасні коментатори ЦК України.2 Із цією думкою можна було б погодитися, оскільки після відбування покарання, засуджений, як правило, повертався у рідну домівку. Але, на жаль, реалії сьогодення зумовлюють наявність дещо іншої точки зору.
Так, у ст. 51 КК України серед видів покарання законодавець наводить і довічне позбавлення волі. Цей вид покарання передбачений за вчинення низки особливо тяжких злочинів (умисне вбивство за обтяжливих обставин, бандитизм, посягання на життя працівника правоохоронного органу, судді, народного засідателя, присяжного тощо).
Аналогічно має вирішуватися і питання щодо визначення постійного місця проживання безпритульної непрацездатної особи, яка поміщена до спеціальної установи соціального характеру для дожиття.
Якщо в особи відсутнє постійне місце проживання, то відомості про місцезнаходження її нерухомого майна або його основної частини, яке буде місцем відкриття спадщини, можна встановити через органи, що здійснюють державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, якими відповідно до п. 1.3 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, є підприємства бюро технічної інвентаризації (БТІ).
Підставою для відкриття провадження у справі про визнання спадщини відумерлою є подання органом місцевого самоврядування відповідної заяви до суду. Звичайно, така заява не спрямована на те, щоб ініціювати суд на розв'язання матеріально-правового спору, оскільки спір про право суб'єктивне не є предметом судового розгляду справ окремого провадження.
Орган місцевого самоврядування повинен відповідально поставитися до змісту цієї заяви, в якій відповідно до ст. 275 ЦПК України, зокрема, необхідно зазначити:
1) час і місце відкриття спадщини, тобто вказати, коли саме фізична особа померла і де саме відкрилася спадщина. Доказом, яким підтверджуються ці обставини, є свідоцтво про смерть фізичної особи, у тому числі видане на підставі рішення суду, яким по-свідчується факт смерті (статті 256-259 ЦПК України) або фізична особа оголошується померлою (статті 246-250 ЦПК України), чи
рішення районної Комісії з питань поновлення прав реабілітованих (п. 9 Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»);
яке майно можна вважати відумерлою спадщиною, а також докази, які підтверджують, що саме це майно належало спадкодавцю.
докази того, що жодні фізичні чи юридичні особи не мають правових підстав набути це майно у порядку спадкування (наприклад, відсутність заповіту чи рішення суду про визнання його недійсним; відсутність заяв від спадкоємців про прийняття спадщини; відсутність малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних спадкоємців, які вважаються такими, що прийняли спадщину (ч. 4 ст. 1268 ЦК України); Відповідно до статей 1270, 1273 ЦК України спадкоємцю за заповітом чи за законом надається право прийняти спадщину протягом шести місяців або відмовитися від її прийняття. Строк для прийняття спадщини починає обчислюватися з часу відкриття спадщини, тобто із дня смерті спадкодавця або оголошення його померлим. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини проживав окремо від спадкодавця, повинен вчинити визначені в законі дії: звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.
Подання такої заяви до закінчення встановленого законодавцем річного строку є підставою для відмови у прийнятті її судом (ст. 276 ЦПК України).
Щодо граничного строку, до закінчення якого можна звертатися до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою, то він у законі не встановлений. Однак слід пам'ятати, що фактичні володільці майна по закінченні п'яти років (а щодо нерухомого майна - десяти років) за наявності умов, передбачених у ст. 344 ЦК України, можуть набути його у власність за набувальною давністю, що, у свою чергу, стане перешкодою для визнання такого майна відумерлою спадщиною і переходу його у власність територіальної громади.
Відповідно до ст. 277 ЦПК України справа про визнання спадщини відумерлою розглядається судом з обов'язковою участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (нотаріуса, який здійснює заходи з охорони спадкового майна та розшуку спадкоємців померлого; виконавця заповіту; кредиторів і боржників спадкодавця; співвласників його майна; заставодержа-телів та інших осіб, які можуть володіти речовими правами на майно спадкодавця). Таке положення обумовлено тим, що наслідком розгляду цієї справи має стати виключення можливості виникнення будь-яких спорів стосовно майна померлої особи.
Під час провадження у справі про визнання спадщини відумерлою до судового розгляду суд повинен з'ясувати, які особи можуть надати відомості про належність майна померлому і хто може претендувати на окремі речові і зобов'язальні права спадкодавця.
При розгляді справ про визнання спадщини відумерлою суд повинен встановити низку фактів, що мають юридичне значення:
чи відсутній спір про право, тобто чи немає осіб, які є або вважають себе спадкоємцями за законом або за заповітом;
чи дійсно втрачена можливість продовження строку для прийняття спадщини спадкоємцями за законом чи заповітом;
що становить спадщину і яке майно може перейти у власність територіальної громади.

109.Охарактеризуйте розгляд справ судом про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.
Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. визначає види психіатричної допомоги, а також підстави та порядок їх надання.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричною допомогою є комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах і в порядку, передбачених чинним законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.
До видів психіатричної допомоги належать:
психіатричний огляд;
амбулаторна психіатрична допомога;
госпіталізація особи до психіатричного закладу.
Кожен із зазначених видів за наявності відповідних підстав може бути застосований до особи у примусовому порядку.
Суд розглядає у порядку окремого провадження такі справи щодо надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.
1) про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку у разі, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:
- вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих;
неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність;
завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги (частини 3, 7 ст. 11 Закону України «Про психіатричну допомогу»);
про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку у разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»);
про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати шість місяців (ч. 5 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»);
про припинення надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Відповідна заява може направлятися до суду через три місяці з часу ухвалення судом рішення про надання або продовження надання особі такої допомоги (ч. 8 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»);
про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:
вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих;
неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її житгєдіяльність (ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
У разі, коли відповідно до закону госпіталізація у примусовому порядку була проведена за рішенням лікаря-психіатра і визнана доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу»);
про продовження госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку. Продовження госпіталізації особи в психіатричному закладі проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати шість місяців (ч. З ст. 17 Закону України «Про психіатричну допомогу»);
про припинення госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку. Відповідна заява може направлятися
до суду через кожні три місяці з часу ухвалення судом рішення про продовження такої госпіталізації (ч. 4 ст. 17 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
У ст. 279 ЦПК України визначаються заявники і підсудність окремих категорій справ про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.
Заява особи, якій за рішенням суду надається амбулаторна психіатрична допомога у примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги подається до суду за місцем проживання особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.
У заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продовження, про госпіталізацію до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації мають бути зазначені підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлені Законом України «Про психіатричну допомогу».
До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження -висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.
У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку мають бути наведені обставини і докази, на яких ґрунтуються ці вимоги. Така заява, як уже зазначалося, може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продовження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовження.
Потрібно мати на увазі, що у справах про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку заявники звільняються
від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 4 ст. 81 ЦПК України).
Заява про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядається судом у складі одного судді і двох народних засідателів^ такі строки з дня її надходження до суду:
про госпіталізацію особи до психіатричного закладу - протягом 24 годин;
про психіатричний огляд - протягом трьох днів;
про надання амбулаторної психіатричної допомоги, її продовження та продовження госпіталізації - протягом десяти днів.
Справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в присутності особи, стосовно якої вирішується питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, з обов 'язковою участю:
прокурора;
лікаря-психіатра;
представника психіатричного закладу, що подав заяву;
законного представника особи, стосовно якої розглядаються питання, пов'язані з наданням психіатричної допомоги (ст. 281
ЦПК України).
Залежно від установлених обставин суд ухвалює одне з таких
рішень:
про задоволення заяви. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Рішення ж про задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги;
про відмову в задоволенні заяви. Рішення про відмову в задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіталізації є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.
110.Дайте визначення розгляду судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Конституції України кожному гарантується право на охорону здоров'я. Як правильно зазначено в літературі, у деяких випадках, коли особа страждає на інфекційну хворобу, необхідність забезпечення такого права оточуючих її осіб і запобігання поширення хвороби, зумовлює потребу у частковому
обмеженні свободи хворого і застосуванні до нього заходів примусового лікування (госпіталізації).1
До групи соціально небезпечних хвороб законодавцем, зокрема, віднесено туберкульоз на підставі негативних соціально-економічних наслідків, що спричинює це захворювання (ст. 1 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», розділ IV Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» туберкульоз - це інфекційна хвороба, спричинена мікобактеріями туберкульозу, що перебігає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, зумовлює високу тимчасову і стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікування та реабілітації хворих.
Хворі на заразні форми туберкульозу2, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від проходження відповідного лікування, для запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»).
Відповідно до ч. 7 ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» заявником у справі про обов'язкову госпіталізацію чи продовження лікування хворого на заразні форми туберкульозу є представник протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.
Для категорії справ, що аналізується, встановлено альтернативну підсудність. Відповідно до ст. 283 ЦПК України заява про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу може подаватися до одного з таких судів:
за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим;
за місцем виявлення такого хворого.
Із змісту ст. 283 ЦПК України та ч. 2 ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» випливає, що
для подання заяви про обов'язкову госпіталізацію потрібна наявність двох підстав у сукупності, про які обов'язково потрібно зазначити у відповідній заяві, а саме:
особа хворіє на заразну форму туберкульозу;
вона ухиляється від лікування.
При цьому слід враховувати, що відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» не підлягають обов 'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів:
особи, які страждають на психічні розлади;
вагітні;
жінки, які мають дітей віком до трьох років.
До заяви має бути доданий мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов'язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, в якому зазначається строк, протягом якого буде проведено лікування.
Потрібно також мати на увазі, що у справах про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу заявники звільняються від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 4 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 284 ЦПК України заява про обов'язкову госпіталізацію хворого на туберкульоз або про продовження лікування подається до суду протягом 24-х годин з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу.
Розгляд справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування проводиться судом колегіально у складі одного судді і двох народних засідателів не пізніше ніж за три дні після відкриття провадження у справі.
Законодавець надає особі, стосовно якої відкрито провадження у справі, право особистої участі в судовому засіданні. Виняток становить випадок, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу поширення хвороби. При розгляді справи обов'язковою є участь:
представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі;
представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію (ст. 285 ЦПК України).
За результатами розгляду справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування суд, ухвалює одне з двох рішень, а саме про:
задоволення заяви. Це рішення є підставою для обов'язкової госпіталізації або подальшого лікування особи в протитуберкульозному закладі на встановлений законом строк;
відмову у задоволенні заяви.

111.Охарактеризуйте розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
При здійсненні своєї діяльності банк зобов'язаний забезпечити збереження банківської таємниці, тобто інформації щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (ч. 1 ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Банківською таємницею, зокрема, є відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи -клієнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інформації. Також банківську таємницю становить інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.
Положення щодо банківської таємниці не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню відповідно до переліку такої інформації, встановленого Національним банком України і додатково самим банком на його розсуд.
Відомості, що містять банківську таємницю, банк має право надавати тільки у випадках і в порядку, визначених у ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Зокрема, інформація стосовно юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, стосовно юридичної або фізичної особи у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу (ст. 287
ЦПК України).
У цій заяві мають бути наявні такі реквізити:
найменування суду, до якого подається заява;
ім'я (найменування) заявника та особи, стосовно якої вимагається розкриття інформації, що містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представника заявника, коли заява подається представником;
найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, стосовно якої необхідно розкрити банківську таємницю;
обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, стосовно особи, із зазначенням положень законів, що надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено;
обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, стосовно особи та мету її використання (ст. 288 ЦПК
України).
Справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, має бути розглянута у п'ятиденний строк з дня надходження заяви. Для розгляду цієї категорії справ закон передбачає обов'язкове закрите судове засідання.
Зазначена категорія справ розглядається з повідомленням, за загальним правилом:
заявника;
особи, стосовно якої вимагається розкриття банківської таємниці;
банку.
Проте неявка цих осіб чи їхніх представників не перешкоджає розгляду справи за наявності двох умов у сукупності, а саме якщо:
суд не визнав участь зазначених осіб обов'язковою;
вони не з'явилися у судове засідання без поважних причин.
У випадках, коли провадження у справі відкрито з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, її розглядають з повідомленням тільки заявника.
Якщо під час розгляду справи судом буде встановлено, що заява ґрунтується на спорі, який розглядається в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. З ст. 289 ЦПК України).
Суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо під час судового роз гляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, стосовно юридичної або фізичної особи без підстав та повноважень, визначених законом.
У рішенні суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, стосовно юридичної або фізичної особи зазначаються:
ім'я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представника одержувача, коли інформація надається представникові;
ім'я (найменування) особи, стосовно якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи;
найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, стосовно якої необхідно розкрити банківську таємницю;
обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мету її використання (ч. 1 ст. 290 ЦПК України).
Ухвалене судом рішення підлягає негайному виконанню.
Копії ухваленого рішення суд надсилає:
1) банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, стосовно якої розкривається банківська таємниця;
2)заявнику;
3) особі, стосовно якої надається відповідна інформація.
Особа, стосовно якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник мають право у п'ятиденний строк оскаржити ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

112.Розкрийте поняття і значення апеляційного провадження.
Апеляційне провадження - одна із стадій цивільного судочинства, метою якої є перевірка законності та обґрунтованості судових рішень судів першої інстанції, що не набрали законної сили.
Таким чином, апеляційне провадження є процесуальною гарантією захисту прав, свобод та інтересів сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки. Водночас, апеляційне провадження - це форма забезпечення однакового правозасто-сування законів під час вирішення цивільних справ, адже перегляд цивільних справ судами апеляційної інстанції дає змогу їм виправити помилки судів першої інстанції щодо застосування норм матеріального і процесуального права.
Особливостями апеляційного провадження як окремої стадії цивільного судочинства є:
здійснення правосуддя судами вищої інстанції - судовими палатами у цивільних справах апеляційних загальних судів (ст. 291 ЦП К України);
реалізація судами апеляційної інстанції права перевірки законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції, які не набрали законної сили, у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ч. 1 ст. 303 ЦПК України);
надання судам апеляційної інстанції процесуальної можливості перевіряти цивільну справу у повному обсязі у випадках, коли під час її розгляду судом апеляційної інстанції буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, а також якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження (частини 3, 4 ст. 303 ЦПК України);
4) встановлення законодавцем виключного переліку повноважень судів апеляційної інстанції з чіткою регламентацією процесуальної можливості застосування кожного із них (статті 307-312 ЦПК України).
У ст. 291 ЦПК України чітко окреслено коло судів апеляційної інстанції: ними є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України» апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області.
Об'єктами апеляційного оскарження є рішення та ухвали суду першої інстанції, які не набрали законної сили.
Рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного провадження можуть оскаржуватися повністю або частково.
Ухвали ж суду першої інстанції можна оскаржувати в апеляційному порядку окремо від рішення суду тільки у випадках, передбачених у ст. 293 ЦПК України. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, мають бути включені до апеляційної скарги на рішення суду. Такими ухвалами, зокрема, можуть бути ухвали про: відмову в роз'ясненні судового рішення, об'єднання позовів, відкладення розгляду справи тощо.
Отже, ухвалами, які можуть оскаржуватися окремо від рішення суду першої інстанції, є ухвали щодо:
відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу;
забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову;
повернення заяви позивачеві (заявникові);
відмови у відкритті провадження у справі;
5) відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності;
передачі справи на розгляд іншому суду;
відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк;
визнання мирової угоди за клопотанням сторін 9) визначення розміру судових витрат;
внесення виправлень у рішення;
відмови ухвалити додаткове рішення;
роз'яснення рішення;
зупинення провадження у справі;
закриття провадження у справі;
залишення заяви без розгляду;
залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду;
відхилення заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами;
видачі дубліката виконавчого листа;
поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання;
відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;
тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;
оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;
примусового проникнення до житла;
звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках;
заміни сторони виконавчого провадження;
визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;
рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;
повороту виконання рішення суду;
виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню;
відмови в поновленні втраченого судового провадження;
звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника.

113.Визначте процесуальний порядок розгляду справ судом апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України право на апеляційне оскарження мають:
1) особи, які беруть участь у справі:
сторони, незалежно від їх особистої участі під час розгляду справи судом першої інстанції;
треті особи, як ті, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору, так і ті, які не заявляли самостійних вимог щодо предмета спору;
представники сторін і третіх осіб за умови, що право апеляційного оскарження не обмежується правовою природою здійснюваного ними представництва (змістом довіреності, строком дії договору доручення тощо);
заявники, інші заінтересовані особи, їх представники у справах окремого провадження;
органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи);
2) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. До цієї категорії суб'єктів, яким належить право апеляційного оскарження, можна віднести, зокрема, осіб, які не брали участі у справі через відмову суду залучити їх до судового розгляду як суб'єктів з певним процесуальним статусом (потенційні треті особи, співвідповідачі та ін.), проте за умови, що в судовому рішенні визначено їх права та обов'язки.
Право апеляційного оскарження реалізується шляхом послідовного подання у встановлені законом процесуальні строки:
1) заяви про апеляційне оскарження рішення (ухвали) суду пер шої інстанції - процесуального документа, в якому апелянт вияв ляє свій намір здійснити апеляційне оскарження судового рішення суду першої інстанції у встановлені законом строки.
2) апеляційної скарги на рішення (ухвалу) суду першої інстан ції- процесуального документа, в якому апелянт, як правило, вима гає скасування або зміни судового рішення суду першої інстанції як незаконного та необгрунтованого, викладаючи підстави для цього і свої доводи з їх приводу.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження; апеляційна скарга на ухвалу суду - протягом десяти днів (частини 1, 2 ст. 294 ЦПК України). Однак апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо вона подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження (ч. 4 ст. 295 ЦПК України), тобто протягом десяти днів з дня проголошення рішення суду або протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали суду.
Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані
після закінчення встановлених законом строків, залишаються без розгляду, крім випадків, коли апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, знайде підстави для поновлення строку, про що він має постановити ухвалу.
Ухвала про залишення заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги без розгляду може бути оскаржена у касаційному порядку.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга повинні бути складені у письмовій формі як окремі письмові документи. При їх оформленні обов'язковим є дотримання вимог законодавця щодо змісту цих документів, визначених у ст. 295 ЦПК України.
Так, заява про апеляційне оскарження має містити:
найменування суду, до якого подається заява, тобто відповідного апеляційного суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, із зазначенням того, через який місцевий суд ця заява подається;
ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, її місце проживання або місцезнаходження;
рішення або ухвалу, що оскаржуються.
Зміст апеляційної скарги, порівняно із заявою про апеляційне оскарження, має бути більш повним, а саме у ній потрібно зазначити:
найменування суду, до якого подається скарга;
ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;
ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;
дату подання заяви про апеляційне оскарження;
5) у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рі шення чи ухвали. При цьому апелянт може посилатися на непов ноту встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необгрунтованої відмови у прийнятті дока зів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин.
6) відомості:
- щодо нових обставин, які підлягають встановленню. Утім, складаючи апеляційну скаргу, апелянт має враховувати той факт, що істотні для справи обставини, які не були і не могли бути йому відомі на час розгляду справи, є підставами для перегляду судово го рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, що здійсню ється відповідно до вимог, закріплених у статтях 361-366 ЦПК України, а не в апеляційному порядку;
щодо доказів, які підлягають дослідженню чи оцінці;
які, обґрунтовують поважність причин неподання доказів до суду першої інстанції;
що покладено в основу заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції;
7) клопотання особи, яка подала скаргу. Воно може бути як ма теріально-правового, так і процесуального характеру.
Матеріально-правове клопотання - це вимоги апелянта про скасування або зміну судового рішення суду першої інстанції. Зміст матеріально-правових клопотань має обмежуватися повноваженнями апеляційного суду, визначеними у ст. 307 ЦПК України.
Клопотання процесуального характеру пов'язані із вирішенням поточних, процесуальних питань, як-от: забезпечення позову, витребування доказів, призначення експертизи тощо;
8) перелік документів та інших матеріалів, що додаються. Відповідно до ч. 5 ст. 295 ЦПК України заява про апеляційне
оскарження та апеляційна скарга підписуються особою, яка їх подає, або її представником.
У разі подання заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги представником, його повноваження мають бути підтверджені відповідними документами, визначеними у ст. 42 ЦПК України. Проте, якщо ці документи були подані до суду першої інстанції під час розгляду ним справи, повторно вони не подаються До заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги додаються їх копії та копії доданих до них письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.
За подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції оплачується судовий збір у розмірі 50% ставки, що підлягає сплаті у разі подання позовної заяви, іншої заяви і скарги, а з майнових спорів - ставки, обчислюваної з оспорюваної суми (підпункт «з» п. 1 ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 p.).
Також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апелянт має оплатити витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі, передбаченому за позовну заяву, заяву, клопотання до суду першої інстанції (п. 10 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258).
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до апеляційного суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення (ч. 1 ст. 296 ЦПК України).

114.Розкрийте повноваження суду апеляційної інстанції.
Повноваження суду апеляційної інстанції - це сукупність його прав і обов'язків, пов'язаних із застосуванням процесуально-правових наслідків щодо рішень і ухвал суду першої інстанції, які розглядаються в апеляційному порядку.
Перелік повноважень суду апеляційної інстанції є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. При цьому в апеляційного суду відсутня і альтернатива вибору своїх повноважень за наслідками розгляду апеляційної скарги, адже яке саме рішення він має постановити у тому чи іншому випадку чітко передбачено цивільним процесуальним законодавством у статтях 308-311 ЦПК України.
Отже, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має такі повноваження:
1) відхилити апеляційну скаргу і залишити рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, якщо рішення суду першої інстанції було ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи і оцінки доказів, яка на ньому грунтується, таке рішення, безумовно, є законним та обгрунтованим, тому його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - відхилити.
При цьому не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ЦПК України).
Під терміном «формальні міркування», вважаємо, законодавець розуміє ставлення суду апеляційної інстанції до тих порушень матеріального або процесуального закону, які хоча і не впливають на рішення суду першої інстанції, проте можуть бути формальною підставою для його скасування.
Такими формальними підставами можна визнати: несвоєчасну сплату судового збору або витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; необгрунтоване відхилення клопотань осіб, які беруть участь у справі; порушення процесуальних строків провадження у справі до судового розгляду тощо;
2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог або змінити рішення у випадках:
- неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Обставинами, що мають значення для справи, слід вважати ті обставини, які входять до предмета доказування у цій цивільній справі, тобто обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Такими обставинами можуть бути юридичні факти як матеріально-правового характеру (порушення авторського права шляхом опублікування твору без згоди автора, відсутність нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна тощо), так і процесуального характеру (наприклад, причини пропуску позовної давності).
Неповне з'ясування судом обставин, які мають значення для справи, може полягати у тому, що суд першої інстанції з певних причин не встановив або не дослідив усі такі обставини або встановив їх не повною мірою, що стало підставою ухвалення незаконного і необгрунтованого судового рішення.
- недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.
Така недоведеність полягає у відсутності підтвердження зазначених обставин відповідними фактичними даними (доказами) через порушення судом правил процесу доказування: збирання, дослідження та оцінки доказів. Як наслідок, обставини, що мають значення для справи, залишаються взагалі не підтвердженими жодними фактичними даними або є підтвердженими неналежними та недопустимими доказами.
- невідповідності висновків суду обставинам справи, яка по лягає у відсутності причиново-логічного зв'язку між обставинами справи та висновками суду, викладеними у судовому рішенні. Така невідповідність можлива, наприклад, у випадку неправильної оцін ки судом обставин справи і помилковому визначенні у зв'язку з цим їх юридичного значення.
- порушення або неправильного застосування норм матеріаль ного чи процесуального права.
3) скасувати рішення суду першої інстанції і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду з підстав, визначених відповідно статтями 205 і 207 ЦПК України.
Виявивши підстави, визначені у ст. 205 ЦПК України, суд апеляційної інстанції зобов'язаний скасувати рішення суду першої інстанції і закрити провадження у справі, постановивши відповідну ухвалу.
4) повністю або частково скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо:
- справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду.
Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею за винятком випадків, передбачених у ч. 4 ст. 234 ЦПК України. При цьому, склад суду є повноважним за умови точного дотримання вимог щодо його формування, відсутності обставин, які не допускають участі судді у розгляді справи (ст. 21 ЦПК України), а також відсутності підстав для його відводу (ст. 20
ЦПК України).
Враховуючи викладене, неповноважним суддею, наприклад, є суддя, який підлягає відводу або строк повноважень якого закінчився; а неповноважним складом суду - колегія суддів, до якої входять особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою;
- рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав
справу.
У ч. 2 ст. 209 ЦПК України встановлено імперативне правило, відповідно до якого ухвалити, оформити і підписати рішення суду має право тільки суддя, який розглядав справу, а у разі колегіального розгляду справи - судді, які її розглядали;
- справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання.
Порядок здійснення судових викликів і повідомлень визначено у статтях 74-77 ЦПК України.
Якщо одна із сторін або будь-хто інший із осіб, які беруть участь у справі, не з'явиться у судове засідання і не буде відомос тей про те, чи вручені їм судові повістки, суд зобов'язаний відкласти розгляд справи (п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України);
- суд вирішив питання про права та обов 'язки осіб, які не брали участь у справі.
Цивільне процесуальне законодавство України передбачає широке коло осіб, які мають право брати участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Вони можуть вступати у цивільний процес за власною ініціативою або залучатися до участі у справі за ініціативою суду. Ухвалюючи судове рішення, суд має право вирішити питання про права та обов'язки виключно тих осіб, які брали участь у справі.
- суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції.
Отже, за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право:
1) відхилити скаргу і залишити ухвалу без змін, якщо суд першої інстанції постановив її з додержанням вимог закону.
Вирішуючи питання щодо додержання вимог закону під час постановления ухвали судом першої ..інстанції, апеляційний суд зобов'язаний перевірити матеріали цивільної справи, а також відповідність процедури постановления і змісту оскаржуваної ухвали вимогам норм матеріального і процесуального права;
2) змінити або скасувати ухвалу суду першої інстанції і по становити ухвалу з цього питання, якщо:
- питання було вирішено судом першої інстанції всупереч нормам процесуального права, наприклад, ухвалу, яка оформлю ється окремим процесуальним документом, було постановлено поза межами нарадчої кімнати; суд не заніс відомості про постанов ления інших ухвал до журналу судового засідання або не оголосив постановлені у судовому засіданні ухвали негайно тощо;
- при правильному вирішенні питання було помилково сформу льовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування (суд у разі необхідності надання безпосередньої технічної допомоги під час вчинення процесуальних дій замість залучення спеціаліста при значив експертизу; у разі подання заяви особою, яка не має цивіль ної процесуальної дієздатності, постановив ухвалу про закриття провадження у справі, а не про залишення заяви без розгляду тощо);
3) скасувати ухвалу і передати питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив порядок, встанов лений для його вирішення, зокрема у випадках, коли ухвалу не підписано всім складом суду; ухвалу постановлено суддею без розгляду питання в судовому засіданні; ухвалу про виправлення описок і явних арифметичних помилок постановлено без виклику сторін у судове засідання тощо.

115.Охарактеризуйте апеляційне оскарження рішень та ухвал суду першої інстанції.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснюється за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з певними винятками і доповненнями.
Апеляційний суд розглядає справу у формі судового засідання, але, на відміну від суду першої інстанції, колегіально у складі трьох
суддів.
Судове засідання під час розгляду справи судом апеляційної
інстанції умовно складається з чотирьох частин:
підготовчої;
розгляду справи по суті;
судових дебатів;
ухвалення та проголошення судового рішення.
Підготовча частина судового засідання починається діями головуючого, який у призначений для розгляду справи час відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься.
Потім секретар судового засідання доповідає суду, хто з викликаних у справі осіб з'явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі (ст. 163 ЦПК України).
Далі вчиняються інші дії, передбачені статтями 164-168, 171,
172 ЦПК України.
У разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, стосовно якої немає відомостей про вручення їй судової
повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними, апеляційний суд відкладає розгляд справи. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ст. 305 ЦПК України).
Особливістю розгляду справи по суті в апеляційному порядку є, те що ця частина судового засідання розпочинається доповіддю судді-доповідача, в якій він має викласти:
зміст рішення (ухвали) суду першої інстанції, що оскаржено;
доводи апеляційної скарги;
межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ухвали) суду першої інстанції, встановлюватися обставини і досліджуватися докази.
При цьому межами розгляду справи апеляційним судом слід вважати максимально допустимий обсяг перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції апеляційним судом, встановлений у законі.
Межі розгляду справи апеляційним судом бувають матеріально-правовими і процесуальними.
Матеріально-правові межі розгляду справи обмежені змістом позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Таким чином, перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд повинен здійснювати таку перевірку виключно в межах вимог, заявлених раніше в позовній заяві.
У частинах 3, 4 ст. 303 ЦПК України встановлюються винятки із загального правила про процесуальні межі розгляду справи апеляційним судом. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо:
під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції (наприклад, справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду; за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання; з порушенням правил виключної підсудності);
У суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу (ст. 306 ЦПК України).
Процедуру відмови позивача від позову та затвердження мирової угоди сторін під час апеляційного провадження можна звести до таких правових положень:
позивач може відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду, зробивши усну або письмову заяву;
до ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди апеляційний суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевірити, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення;
3) у разі прийняття відмови позивача від позову або затвер дження мирової угоди сторін апеляційний суд постановляє ухвалу про закриття провадження по справі.
Проте, якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд справи;
суд апеляційної інстанції не приймає відмову позивача від позову, а також не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє;
закриття апеляційним судом провадження у справі у зв'язку із відмовою від позову або укладенням мирової угоди унеможливлює повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Якщо ж сторони не скористалися своїми процесуальними правами, визначеними у ст. 306 ЦПК України, то після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо
апеляційні скарги подали обидві сторони,- першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення інші особи, які беруть участь у справі. Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, апеляційний суд переходить до дослідження доказів, як-от:
доказів, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку (речові докази не були пред'явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі; звукозапис не відтворювався як у судовому засіданні, так і в іншому, спеціально для цього підготовленому приміщенні тощо);
доказів, у дослідженні яких було неправомірно відмовлено судом першої інстанції (наприклад, суд відмовив у призначенні експертизи на тій підставі, що її проведення затягне час розгляду справи на кілька тижнів);
нових доказів, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (тяжкою хворобою сторони, тривалим службовим відрядженням, що стали перешкодою для подання доказів, тощо).
Після з'ясування обставин та перевірки їх доказами починаються судові дебати, під час яких апеляційний суд надає особам, які беруть участь у справі, можливість виступити у такій самій послідовності, в якій вони давали пояснення.
Особливістю судових дебатів під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції є можливість обмеження судом часу, який відводиться для їх проведення. Однак, якщо апеляційний суд вирішить скористатися таким правом, він має оголосити про це на початку судового засідання. При цьому кожній особі, яка бере участь у розгляді справи в апеляційному суді, надається однаковий проміжок часу для виступу (ч. 5 ст. 304 ЦПК України).
Відповідно до ч. 7 ст. 304 ЦПК України у разі потреби під час розгляду справи апеляційний суд може оголосити перерву або відкласти її розгляд.
Закінчення судових дебатів супроводжується переходом до останньої частини судового розгляду справи апеляційним судом -ухвалення та проголошення судового рішення.
Апеляційний суд ухвалює судові рішення в нарадчий кімнаті за правилами, передбаченими у ст. 19 і гл. 7 розділу III ЦПК України з винятками і доповненнями, зазначеними у статтях 314-316 ЦПК України.
Рішення апеляційного суду оформлюється суддею-доповідачем і підписується всім складом суду, який розглядав справу (ст. 313 ЦПК України).
Судові рішення апеляційного суду проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків,
установлених ЦПК України. При цьому головуючий роз'яснює їх зміст, порядок і строк оскарження.
Рішення та ухвали апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Із цього моменту апеляційний суд не може сам скасувати або змінити рішення, яке він ухвалив, за винятком випадків, визначених у законі (ст. 318, ч. 2 ст. 365 ЦПК України).
Відповідно до ст. 322 ЦПК України після закінчення апеляційного провадження справа у семиденний строк направляється до суду першої інстанції, який її розглянув.

116.Дайте характеристику рішенню і ухвалам суду апеляційної інстанції.
Судові рішення апеляційного суду викладаються у двох формах: рішеннях суду і ухвалах суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 314 ЦПК України, апеляційний суд, розглянувши справу, постановляє ухвалу у випадках:
відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін;
скасування рішення з направленням справи на новий розгляд;
скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду;
відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали суду без змін;
зміни ухвали суду першої інстанції;
скасування ухвали з направленням на новий розгляд або вирішенням питання по суті.
У ст. 315 ЦПК України містяться законодавчі вимоги щодо змісту ухвали суду апеляційної інстанції, яка відповідно до ч. 1 зазначеної статті структурно має складатися з чотирьох частин:
вступної. Особливість її полягає у виключно інформативному характері змісту: зазначенні точних реквізитів і найменувань усіх учасників процесу;
описової, яка є найбільш змістовно вагомою, адже містить коротку інформацію про суть спірного правовідношення, правові наслідки його вирішення судом першої інстанції, а також доводи і заперечення сторін щодо перспектив і правового підґрунтя оскарження відповідного рішення у апеляційному порядку;
мотивувальної. Ця частина ухвали апеляційного суду є зразком юридичного обгрунтування процесуального документа, змістом якого є вичерпні відповіді суду апеляційної інстанції на усі доводи і заперечення сторін, що супроводжуються правовим обґрунтуванням - посиланням на норми матеріального та процесуального права;
4) резолютивної, яка є рішенням апеляційного суду, прийнятим в межах його повноважень за результатами розгляду апеляційної
скарги.
У кожній частині ухвали апеляційного суду мають бути повно і правильно відображені відомості, що входять до її складу, як-от:
1) у вступній частині:
час і місце її постановления;
найменування суду;
прізвища та ініціали головуючого і суддів;
прізвище та ініціали секретаря судового засідання; -найменування справи, а також повні імена (найменування)
осіб, які беруть участь у справі;
2) в описовій частині:
- короткий зміст вимог апеляційної скарги і судового рішення
суду першої інстанції;
- узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу;
узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі;
встановлені судом першої інстанції обставини:;
3) у мотивувальній частині:
- мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні
ухвали;
- положення закону, яким він керувався.
У разі відхилення апеляційної скарги в ухвалі обов'язково зазначаються мотиви її відхилення - у формі міркувань апеляційного суду щодо законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції з обов'язковим посиланням на норми матеріального і процесуального закону;
4) у резолютивній частині:
висновок апеляційного суду;
розподіл судових витрат;
строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
У разі скасування рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд у резолютивній частині ухвали апеляційного суду додатково зазначаються: ті порушення закону, які були допущені судом першої інстанції.
Такий додатковий елемент зазначеної ухвали має важливе процесуальне значення, оскільки, як уже зазначалося, висновки і мотиви, з яких апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, є обов'язковими для нього під час повторного розгляду справи (ч. 2 ст. 311 ЦПК України).
Крім того, в ухвалі суду апеляційної інстанції про скасування рішення суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд слід визначити найменування суду, до якого справа направляється на новий розгляд.
Поряд з постановлениям ухвали як документа, у якому закріплюється результат розгляду апеляційної скарги, апеляційний суд у випадках і в порядку, встановлених у ст. 211 ЦПК України, може постановити окрему ухвалу. За аналогією з провадженням у суді першої інстанції, окрема ухвала апеляційного суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені порушення законності у разі встановлення причин та умов, що їм сприяли. Така ухвала суду апеляційної інстанції направляється відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення зазначених у ній причин та умов.
Крім того, суд апеляційної інстанції також може постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої інстанції, які не є підставою для скасування рішення чи ухвали (ст. 320 ЦПК України).
Апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення суду першої інстанції і ухвалення нового або зміни рішення суду першої інстанції (ч. 2 ст. 314 ЦПК України).
Відповідно до ст. 316 ЦПК України рішення апеляційного суду складається з:
1) вступної частини із зазначенням:
часу і місця його ухвалення;
найменування суду;
прізвищ та ініціалів головуючого і суддів;
прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;
- найменування справи 2) описової частини, яка містить:
короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції;
короткий зміст вимог апеляційної скарги;
узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу;
- узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі;
3) мотивувальної частини, в якій вказуються:
мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення;
встановлені судом першої інстанції та не оспорені обставини, а також обставини, встановлені апеляційним судом, і визначені відповідно до них правовідносини;
чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду;
- назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;
4) резолютивної частини, в якій зазначається:
висновок апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;
висновок апеляційного суду по суті позовних вимог;
розподіл судових витрат;
- строк і порядок набрання рішенням законної сили та його
оскарження.
Як уже зазначалося, рішення та ухвали апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Законна сила судового рішення апеляційного суду - це їх юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду апеляційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.
Правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду є:
залежно від результатів розгляду апеляційної скарги - скасування, зміна судового рішення суду першої інстанції або набрання ним законної сили;
початок перебігу строку на касаційне оскарження рішення або ухвали апеляційного суду;
неможливість скасування судового рішення суду апеляційної інстанції судом, який його ухвалив, за винятками, встановленими у ЦПК України, зокрема за наявності підстав для цього у разі надходження апеляційної скарги після закінчення апеляційного розгляду справи, при перегляді справи у зв'язку з нововиявленими обставинами (ч. 2 ст. 318, ч. 2 ст. 365 ЦПК України);
неможливість повторного вирішення спірного правовідно-шення в апеляційному порядку, крім випадків, встановлених у ст. 318 ЦПК України;
необхідність чіткого, повного і безумовного виконання рішення або ухвали апеляційного суду всіма суб'єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов'язки яких були вирішені під час апеляційного розгляду справи.
У ст. 321 ЦПК України визначено процесуальний порядок видачі та направлення особам, які брали участь у справі, судових рішень.
117.Охарактеризуйте суть і значення касаційного провадження.
Касаційне провадження - одна із стадій цивільного процесу, метою якої є перевірка законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду.
Касаційне провадження є додатковою процесуальною гарантією забезпечення законності судових рішень, захисту прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Водночас, касаційне провадження є формою забезпечення однакового правозастосування законів під час вирішення цивільних справ, адже суд касаційної інстанції має можливість виправити помилки судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування норм матеріального і процесуального права.
Особливостями касаційного провадження як окремої стадії цивільного процесу є:
перевірка законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду;
здійснення правосуддя судом касаційної інстанції - Верховним Судом України;
виключний перелік повноважень суду касаційної інстанції з чіткою регламентацією процесуальної можливості застосування кожного з них;
остаточність рішень та ухвал, постановлених за результатами касаційного провадження.
Касаційною інстанцією у цивільних справах є суд касаційної інстанції, визначений Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (ст. 323 ЦПК України).
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України» Верховний Суд України переглядає справи у касаційному порядку у випадках, встановлених законом. Згідно ж з підпунктом 9 п. З Прикінцевих та перехідних положень цього Закону до законодавчого визначення суду, який здійснюватиме повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності перегляд цих справ у касаційному порядку здійснює Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України.
відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу;
повернення заяви позивачеві (заявникові);
відмови у відкритті провадження у справі;
зупинення провадження у справі;
закриття провадження у справі;
залишення заяви без розгляду;

залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду;
відхилення заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами;
видачі дубліката виконавчого листа;
відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;
звернення стягнення на грошові кошти, що є на рахунках;
заміни сторони виконавчого провадження;
визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;
рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;
повороту виконання рішення суду;
відмови в поновленні втраченого судового провадження;

рішення апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення виключно у випадку скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового або зміни рішення суду першої інстанції. Таким чином, об'єктом касаційного оскарження є рішення апеляційного суду, яким він скасовує незаконне та необгрунтоване рішення суду першої інстанції, ухвалюючи при цьому нове або змінюючи існуюче;
ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. Такими ухвалами є ухвали апеляційного суду про:

відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін;
скасування рішення з направленням справи на новий розгляд;
скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду;
відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали суду без змін;
зміни ухвали суду першої інстанції;
- скасування ухвали з направленням на новий розгляд або вирішенням питання по суті;
5) ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі, зокрема ухвали про повернення касаційної скарги, зупинення провадження у справі тощо.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК України).
118.Розкрийте поняття порушення касаційного провадження : суб’єкти, об’єкти, строки оскарження. Суб'єктами права касаційного оскарження відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК України є:
1) особи, які беруть участь у справі:
сторони, незалежно від їх особистої участі під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій;
треті особи, як ті, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору, так і ті, які не заявляли самостійних вимог щодо предмета спору;
представники сторін і третіх осіб за умови, що право касаційного оскарження не обмежується правовою природою здійснюваного ними представництва (змістом довіреності, строком дії договору доручення тощо);
заявники, інші заінтересовані особи, їх представники у справах окремого провадження;
органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи);
2) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питан ня про їх права та обов'язки. До цієї категорії суб'єктів, яким на лежить право касаційного оскарження, можна віднести, зокрема, осіб, які не брали участі у справі через відмову суду залучити їх до судового розгляду як суб'єктів з певним процесуальним статусом (потенційні треті особи, співвідповідачі та ін.), проте за умови, що в судовому рішенні визначено їх права та обов'язки.
Строк на касаційне оскарження становить два місяці з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно ж до ст. 319 ЦПК України рішення та ухвали апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Іноді трапляються ситуації, коли строк на касаційне оскарження виявляється пропущеним. Для цього випадку законодавець у ч. 2 ст. 325 ЦПК України передбачив процесуальну можливість його поновлення за таких умов у сукупності:
1) подання письмової заяви потенційним суб'єктом касаційного оскарження. Ця заява подається до суду касаційної інстанції разом із касаційною скаргою, в якій зазначається найменування суб'єктів оскарження, суду, а також викладаються причини пропуску процесуального строку на касаційне оскарження, підтверджені відповідними документами;
2) наявності поважності причин пропуску відповідного процесуального строку. Поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження - категорія суб'єктивна. Як правило, поважними причинами пропуску будь-яких процесуальних строків визнаються: хвороба, тривале закордонне відрядження, стихійне лихо тощо.
Касаційна скарга, подана після закінчення строку на касаційне оскарження, повертається судом касаційної інстанції особі, яка її подала, якщо вона не порушує питання про поновлення цього строку, а також коли у поновленні строку відмовлено (ч. З ст. 325 ЦПК України).
Питання про поновлення строку на касаційне оскарження і прийняття касаційної скарги до розгляду або повернення касаційної скарги вирішується суддею-доповідачем. Відповідно до ч. 2 ст. 73 ЦПК України про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі, проте їх присутність не є обов'язковою. За результатами розгляду зазначеного питання постановляється відповідна ухвала, що набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню не підлягає.
Якщо касаційну скаргу на судове рішення було подано в установлені ЦПК України строки, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи або коли строки на подання касаційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає таку скаргу за загальними правилами касаційного провадження. При цьому за наявності підстав може бути скасовано попередньо постановлені ухвалу або рішення суду касаційної інстанції (ст. 348 ЦПК України).
119.Визначте процесуальний порядок розгляду касаційної скарги.
Процедура прийняття касаційної скарги до розгляду в порядку касаційного провадження розпочинається її реєстрацією в канцелярії суду касаційної інстанції. Так, касаційна скарга подається особисто суб'єктом оскарження або його представником чи надсилається поштою безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вона реєструється і передається у порядку черговості судді-доповідачу, який у 3-денний строк вирішує питання про прийняття скарги до розгляду касаційним судом, а також, за наявності клопотання, питання про зупинення виконання вирішення (ухвали) (ч. 1 ст. 328 ЦПК).
У разі неоформлення скарги належним чином до неї застосовуються правові наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК: суддя постановляє ухвалу про залишення скарги без руху, про що повідомляє особу, яка подала скаргу, і надає строк для виправлення недоліків. У разі виправлення скарги у зазначений строк вона вважається поданою у день первісного подання до суду, інакше скарга вважається неподаною і повертається особі, яка її подала, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу. Усунення зазначених у постановленій суддею-доповідачем ухвалі недоліків у встановлені ним строки є тим юридичним фактом, що тягне необхідність прийняття касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції. У цьому разі скарга вважається такою, що подана в день її первісного подання. Інакше касаційна скарга вважається неподаною і повертається скаржнику (частини 1, 2 ст. 121, ч. 2 ст. 327 ЦПК).
Суддя-доповідач також повертає касаційну скаргу в разі, коли її подано після закінчення строку на касаційне оскарження, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку (ч. 2 ст. 328 ЦПК). Крім того, касаційна скарга може бути повернута у випадках, передбачених у ч. З ст. 121 ЦПК.
Суддя-доповідач також наділений повноваженням відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо:
1) справа не підлягає касаційному розгляду у порядку цивільного судочинства;
2) справа не переглядалася в апеляційному порядку;
3) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме рішення чи ухвалу;
4) є ухвала про відхилення касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме рішення чи ухвалу;
5) касаційна скарга є необґрунтованою, і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Проте неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги.
Одержавши справу, суддя-доповідач здійснює її підготовку до касаційного розгляду, для чого протягом 3 днів готує доповідь, в якій викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі. Про наслідки проведення підготовчих дій та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення касаційним судом, суддя-доповідач інформує колегію суддів на попередньому розгляді справи, який має бути здійснено протягом 5 днів після складання доповіді суддею-доповідачем.
Отримавши оформлену скаргу (ст. 328 ЦПК), суд повинен у 3-денний строк з дня постановлення ухвали про прийняття скарги надіслати її копії і копії доданих матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановити їм строк для подання заперечення на скаргу. Такі особи мають право у встановлений строк подати заперечення на касаційну скаргу, яке оформлюється у письмовій формі і за змістом має відповідати правилам, передбаченим ст. 326 ЦПК.
Протягом 3 днів з дня одержання копії касаційної скарги особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. Таке право мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки. На приєднання до касаційної скарги подається письмова заява, звільнена від сплати судового збору. Особа, яка виявила бажання взяти участь у розгляді скарги касаційним судом, має про це зазначити у заяві про приєднання (ст. 329 ЦПК). Правовими умовами приєднання до вже поданої касаційної скарги є: 1) тотожність правового обґрунтування незаконності та необґрунтованості рішення суду першої або апеляційної інстанцій в касаційній скарзі та заяві про приєднання до касаційної скарги (посилання на аналогічні правові норми як матеріального, так і процесуального права); 2) тотожність правових вимог до суду касаційної інстанції як в касаційній скарзі, так і в заяві про приєднання до касаційної скарги.
Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити, відкликати чи відмовитися від неї. Доповнення чи зміна скарги можливі протягом строку, встановленого на касаційне оскарження. Відкликання скарги можливе до початку розгляду справи, а відмова до закінчення касаційного провадження.
Заява про відкликання касаційної скарги вирішується суддею, який готує справу до розгляду і вирішує питання про прийняття скарги до касаційного розгляду. За наслідками розгляду заяви суд постановляє ухвалу про повернення скарги.
Заява про прийняття відмови від касаційної скарги вирішується судом касаційної інстанції, який розглядає справу, у судовому засіданні. У разі прийняття відмови від скарги суд постановляє про це ухвалу, якою одночасно закриває касаційне провадження у справі. Закриття з цих підстав касаційного провадження позбавляє права на повторне оскарження судових рішень особу, відмова якої від касаційної скарги була прийнята судом (ст. 330 ЦПК).
Дія принципу диспозитивності у цій стадії цивільного процесу дістає вияв також у праві позивача на відмову від позову, а сторін у праві на укладення між собою мирової угоди, і ці права не залежать від того, за касаційною скаргою кого з осіб суб'єктів права касаційного оскарження (ст. 334 ЦПК) було відкрито касаційне провадження.
Касаційна скарга на рішення, передбачені п. І ч. 1 ст. 324 ЦП К (рішення суду після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду), має бути розглянута протягом одного місяця, а на ухвали, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК (ухвали суду першої інстанції, зазначені у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16. 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч. 1 ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі), протягом 15 днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі (ст. 330-1 ЦПК).
Таким чином, цивільне процесуальне законодавство передбачає процедуру підготовки розгляду справи до касаційного розгляду, яка складається з послідовних дій судді-доповідача щодо: 1) підготовки доповіді, у якій викладаються обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції; 2) встановлення складу осіб, які беруть участь у справі. Усі дії щодо забезпечення підготовки розгляду справи судом касаційної інстанції суддя-доповідач має вчинити одноособово протягом З днів із моменту отримання справи.
Після закінчення підготовки розгляду справи проводиться попередній розгляд справи судом касаційної інстанції, метою якого є вирішення питання щодо можливості закінчення касаційного провадження уже під час попереднього судового засідання або, якщо це є неможливим, призначення справи до судового розгляду у касаційному порядку.
Попередній розгляд справи має бути проведено протягом 5 днів після складання доповіді суддею-доповідачем. Він проводиться колегією у складі 3 суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчих дій та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції.
За результатами попереднього розгляду зазначена колегія суддів правомочна ухвалити одне з таких рішень:
1) відхилити касаційну скаргу і залишити без змін судове рішення суду першої або апеляційної інстанцій, якщо відсутні підстави для його скасування;
2) скасувати судове рішення суду першої або апеляційної інстанцій за наявності підстав, які тягнуть обов'язкове його скасування;
3) призначити справу до судового розгляду в порядку касаційного провадження за наявності однієї із таких умов: а) відсутні підстави для відхилення касаційної скарги і залишення судового рішення без змін або його скасування; б) хоча б один суддя із складу колегії суддів дійшов висновку про необхідність призначення справи до судового розгляду.
У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі 5 суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності ці особи можуть бути викликані для надання пояснень у справі (ч. 1 ст. 333 ЦПК).
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції:
1) перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права;
2) не може встановлювати та (або) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи були відкинуті ним;
3) не має права вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Проте суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо піл час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Перевірка законності судових рішень здійснюється судом касаційної інстанції лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд також має звернути увагу на фактичні обставини справи, обґрунтованість рішення, однак лише з огляду на його законність, зокрема, перевірити додержання ним норм, що регулюють доказування, які стали основою встановлення фактичних обставин справи. Так, порушення ст. 62 Конституції про недопущення використання доказів, одержаних незаконним шляхом, характеризує незаконність рішення, якщо на підставі таких доказів були встановлені фактичні обставини справи.
Процесуальний порядок розгляду справи касаційним судом врегульований ст. 333 ЦПК. Справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, за винятками і доповненнями, зазначеними у главі 2 розділу V ЦПК. Розгляд справи відбувається у судовому засіданні, яке провадиться у приміщенні суду касаційної інстанції з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права і обов'язки, і які подали касаційну скаргу на рішення, ухвалу суду, що розглядаються у касаційному порядку (ст. 324 ЦПК).
Розгляд справи полягає у послідовно вчинюваних процесуальних діях суду і осіб, які беруть участь у справі. У призначений час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою, поданням та на рішення якого суду розглядається. Потім суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги.
Після цього з'ясовує, хто з осіб, які брали участь у справі, з'явився, перевіряє їх особи, а також повноваження представників, потім оголошує склад суду, а також прізвище перекладача і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх право заявляти відводи та інші процесуальні права і обов'язки. Якщо на судове засідання для надання пояснень викликані особи, які беруть участь у справі, то першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. У разі оскарження рішення обома сторонами першим дає пояснення позивач. У ч. 5 ст. 333 ЦПК законодавець наголошує, що у своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи. Суд може обмежити тривалість пояснень шляхом встановлення рівного проміжку часу для всіх осіб, які беруть участь у справі, оголосивши про це на початку судового засідання.
Неявка сторони, інших осіб, які беруть участь у справі, повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Після пояснення таких осіб суд касаційної інстанції у нарадчій кімнаті ухвалює рішення. Лід час розгляду справи у касаційному порядку може бути оголошена перерва, після закінчення якої розгляд справи продовжується або відкладається.
Рішення та ухвали суду касаційної інстанції оформлюються суддею-доповідачем і підписуються всім складом суду, який розглядав справу (ст. 343 ЦПК). Про ухвалене рішення (постановлену ухвалу) суд касаційної інстанції у судовому засіданні оголошує особам, які беруть участь у справі.
Рішення та ухвали суду касаційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення. Одночасно із цим скасовані рішення або ухвали суду першої чи апеляційної інстанцій втрачають законну силу. Після проголошення рішення суд касаційної інстанції, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення, крім випадків, зазначених у ст. 348 ЦПК.
Відповідно до ст. 352 ЦПК після закінчення касаційного провадження справа протягом 10 днів повертається до суду, який її розглядав. Там справа зберігається відповідно до вимог Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді.
120.Визначте повноваження суду касаційної інстанції.
Повноваження суду касаційної інстанції - це сукупність його прав і обов'язків, пов'язаних із застосуванням процесуально-правових наслідків щодо рішень і ухвал суду першої та апеляційної інстанцій, ухвалених у цивільних справах, законність яких перевіряється у касаційному порядку.1
Отже, за наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суду суд касаційної інстанції має такі повноваження:
1) відхилити касаційну скаргу і залишити рішення суду без змін, якщо визнає, що воно ухвалено з додержанням норм матеріа льного і процесуального права.
2) повністю або частково скасувати рішення суду і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо:
- справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду.
- рішення ухвалено чи підписано не тим суддею або суддями, які розглядали справу.
- справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання.
- суд вирішив питання про права та обов 'язки осіб, які не брали участі у справі.
- суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був або не міг бу ти усунений ухваленням додаткового рішення.
- справу розглянуто з порушенням правил виключної підсудності.
До якого суду (першої або апеляційної інстанції) передавати справу на новий розгляд визначається у ч. З ст. 338 ЦПК України. Отже, якщо порушення закону, зазначені в ч. 1 цієї статті, було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом або одночасно допущено апеляційним судом після скасування судових рішень, справа передається на новий розгляд суду першої інстанції. У разі допущення цих порушень лише апеляційним судом справа передається на новий апеляційний розгляд.
Висновки і мотиви суду касаційної інстанції, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при повторному розгляді справи;
3) скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом, якщо буде встановлено, що апеляційним судом скасовано судове рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із
законом.
Правовими підставами права суду касаційної інстанції скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції слід вважати:
1) наявність законного та обґрунтованого рішення суду першої
інстанції;
помилку апеляційного суду, допущену під час перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку;
наявність рішення апеляційного суду, що скасовує законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Помилково скасоване рішення суду першої інстанції, вбачається, набирає законної сили з моменту набрання сили відповідною ухвалою суду касаційної інстанції;
4) скасувати судові рішення і закрити провадження у справі або залишити заяви без розгляду з підстав, визначених відповідно у статтях 205 і 207 ЦПК України.
5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд, якщо:
- застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, тобто суд першої або апеляційної інстанції вирішив справу на
підставі норм матеріального права, які не регулюють відповідних відносин, внаслідок неправильної їх юридичної кваліфікації або неправильно застосував норми матеріального права у часі та просторі.
Прикладом неправильного правозастосування можна вважати, зокрема, застосування норм цивільного права замість норм сімейного права; посилання на положення загального, а не спеціального закону тощо;
- не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Це відбувається у випадках, коли суд першої або апеляційної інстанції, неправильно кваліфікувавши юридичну сутність правовідносин, не застосував під час вирішення цивільної справи тих норм матеріального права, які регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, не застосовано спеціального або іншого правозгідного закону, безпосереднім предметом правового регулювання якого є спірні правовідносини між сторонами).
Підсумовуючи, слід наголосити: застосування судом закону, який не поширюється на спірні правовідносини, як правило, супроводжується незастосуванням правозгідного закону.
Отже, за наслідками розгляду скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має право:
1) відхилити скаргу і залишити ухвалу без змін, якщо судом прийнято ухвалу з додержанням вимог закону.
Вирішуючи питання щодо додержання вимог закону під час постановления ухвали судом першої або апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зобов'язаний перевірити матеріали цивільної справи, а також відповідність процедури постановления і змісту оскаржуваної ухвали вимогам норм матеріального і процесуального права;
2) скасувати ухвалу і передати питання на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції у разі порушення порядку, встановленого для його вирішення, зокрема у випадках, коли
ухвалу не підписано всім складом суду; ухвалу постановлено суддею без розгляду питання в судовому засіданні; ухвалу про виправлення описок і явних арифметичних помилок постановлено без виклику сторін у судове засідання тощо;
3) змінити або скасувати ухвалу і постановити ухвалу з цього питання, якщо:
питання було вирішено всупереч нормам процесуального права, наприклад, ухвалу, яка оформлюються окремим процесуальним документом, було постановлено поза межами нарадчої кімнати; суд не заніс відомості про постановления інших ухвал до журналу судового засідання або не оголосив постановлені у судовому засіданні ухвали негайно тощо;
питання вирішено правильно, але при цьому було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування (суд у разі необхідності надання безпосередньої технічної допомоги під час вчинення процесуальних дій замість залучення спеціаліста призначив експертизу; у випадку подання заяви особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, постановив ухвалу про закриття провадження у справі, а не про залишення заяви без розгляду тощо);
4) скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, що була помилково скасована апеляційним судом.
Правовими підставами для реалізації такого повноваження суду касаційної інстанції слід вважати:
наявність законної та обґрунтованої ухвали суду першої інстанції;
помилку апеляційного суду, допущену під час перевірки законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку;
- наявність ухвали апеляційного суду, що скасовує законну та обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції.
Видається, що помилково скасована ухвала суду першої інстанції набирає законної сили з моменту набрання сили відповідною ухвалою суду касаційної інстанції.
121.Поясніть значення перегляду рішень, ухвал суду, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Одним із видів позаінстанційного контролю і є перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, що є окремою стадією судового процесу в межах цивільного судочинства і має на меті перевірку законності та обґрунтованості судових рішень, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими обставинами. Відмінністю цього виду перегляду судових рішень від інших є те, що в результаті такого перегляду виправляється судова помилка (неврахування при ухваленні рішення обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи), яка виникла з причин, які не залежать від суду та осіб, що брали участь у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦПК переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ.
Перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами може здійснюватися незалежно від того, чи було воно предметом розгляду в апеляційному чи касаційному провадженні і тільки після набрання судовим рішенням законної сили. Тому наслідком такого розгляду може бути подолання законної сили судового рішення.
Виходячи із змісту закону, об'єктом перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути:
1) такі що набрали законної сили, рішення суду першої, апеляційної або касаційної інстанцій, якими закінчено розгляд справи;
2) такі що набрали законної сили, ухвали суду першої інстанції, якими закінчено розгляд справи, тобто так звані заключні ухвали (наприклад ухвали про закриття провадження у справі, про залишення заяви без розгляду);
3) ухвали суду апеляційної або касаційної інстанцій про зміну судових рішень або скасування судових рішень із закриттям провадження у справі чи залишенням заяви без розгляду;

4) окремі ухвали;
5) судові накази.
Не підлягають перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій про відхилення апеляційної (касаційної) скарги і залишення судових рішень без змін. В такому випадку за наявності відповідних підстав переглядається рішення (ухвала) суду першої інстанції, а ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанцій, якою було відхилено скаргу на рішення суду першої чи апеляційної інстанцій, в разі перегляду рішення чи ухвали у зв'язку з ново-виявленими обставинами втрачає законну силу. Також не підлягають перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій, якими справа направляється на новий розгляд, оскільки в такому випадку розгляд справи починається спочатку.
Особливість перегляду судового рішення у зв'язку з ново-виявленими обставинами визначається юридичною природою цих обставин. Необхідно відзначити, що в законі прямо не закріплено нормативне визначення поняття "нововиявлених обставин". Однак не питання має велике теоретичне і практичне значення.
На думку Л.С. Морозової, нововиявлені обставини це юридичні факти, які мають істотне для справи значення, які існували на момент ухвалення рішення, але не були і не могли бути відомі ані заявнику, ані суду, який виконав усі вимоги закону зі збирання доказів і встановлення об'єктивної істини'.
Виходячи з цього визначення, можна виділити наступні ознаки нововиявлених обставин:
1. Це завжди обставини об'єктивної дійсності, які вже існували на момент розгляду справи судом.
Таким чином, нововиявлені обставини необхідно відрізняти від нових обставин та нових доказів. Головною відмінністю нововиявлених обставин від нових обставин є момент їх виникнення. Так, нові обставини це обставини, які виникли вже після ухвалення рішення суду. Вони можуть бути підставою для пред'явлення нового позову (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них), пристосування рішення до обставин, що змінилися (наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 184 СК розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону, сюди також можна віднести передбачене ст. 373 ЦПК право суду надати відстрочку або розстрочку виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання судового рішення), або скасування рішення суду за наявності відповідної вказівки закону (наприклад, скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану, або скасування рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою у разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи). Проте такі обставини в жодному разі не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Відмінність нововиявлених обставин від нових доказів полягає в тому, що нові докази це відомості про обставини справи, які досліджувалися судом, проте ці докази з тих чи інших причин не були надані суду під час розгляду справи. Такі докази за наявності встановлених в законі підстав можуть бути надані суду апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду справи (ч. 2 ст. 303 ЦПК), а не прийматись судом як нововиявлені обставини.
2. Ці обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи і, таким чином, є органічною частиною предмету доказування в справі.
Суд обов'язково має перевірити, чи впливає ця обставина на суть рішення. Тобто встановлення такої обставини є підставою для скасування рішення, ухвали або судового наказу лише тоді, коли від їх наявності чи відсутності залежали наслідки розгляду судом справи.
До нововиявлених обставин можуть бути віднесені матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення справи. Ці обставини в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Суд вправі скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається (тобто якщо обізнаність суду щодо цих обставин при розгляді справи забезпечила б прийняття цим судом іншого рішення).
3. Ці обставини не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами, а також суду.
Невідомість цих обставин заявнику і суду призводить до неможливості їх урахування під час розгляду справи і ухвалення судового рішення. Не можуть бути визнані нововиявленими обставини, щодо яких суду зрозуміло, що вони були відомі (або мали бути відомі) заявнику на час розгляду справи (прикладом можуть бути обставини, на які посилалася особа, яка брала участь у справі, у своїх поясненнях, апеляційній чи касаційній скарзі, або які могли бути встановлені судом при здійсненні певних процесуальних дій, дослідженні матеріалів справи тощо).
В науковій літературі висловлена думка про те, що нововиявлені обставини це обставини, які не були відомі не тільки заявнику і суду, а й іншим особам, що брали участь у справі. Однак з такою думкою не можна погодитися. Інколи в судовій практиці трапляються випадки, коли певні обставини умисно приховуються від суду тими чи іншими учасниками процесу, якщо це їм вигідно. Тому навіть якщо суду стане відомо, що обставина, на яку посилається заявник, була відома іншим особам, що беруть участь у справі, але прихована ними від суду, така обставина може визнаватися судом нововиявленою і бути підставою для перегляду судового рішення.
Отже, виходячи із вищезазначеного, можна погодитися із наведеним у науковій літературі формулюванням суті стадії перевірки судових рішень у зв'язку із нововиявленими обставини як перевірки відповідним судом рішення, що набрало законної сили, внаслідок відкриття нових обставин, які не були відомі заявнику і суду з причин, які від них не залежать і мають істотне значення для правильного вирішення справи. Ці обставини є складовою предмета доказування у цивільній справі і дають можливість виявити неповноту встановленої судом і вираженої в рішенні істини у справі. Вони встановлені в передбаченому законом порядку і вказують на необхідність скасування рішення або іншого судового акта у зв'язку із невідповідністю його фактам об'єктивної дійсності.
Значення процесуальної стадії перегляду судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами полягає в тому, що суд має змогу виправити допущену судову помилку, встановити дійсні взаємовідносини сторін у справі і на підставі цього ухвалити законне і обґрунтоване рішення, наслідком чого є виконання головного завдання цивільного судочинства захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
122.Обгрунтуйте підстави перегляду рішень і ухвал суду в зв’язку з нововиявленими обставинами.
Провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами може виникнути лише за наявності таких умов у сукупності:
судове рішення, яким закінчено розгляд справи, набрало законної сили;
наявні підстави для перегляду цього рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Вичерпний перелік обставин, які є підставами для перегляду рішення суду, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами, встановлений у ч. 2 ст. 361 ЦПК України. Такими підставами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. На такі обставини уже було звернено увагу у § 1 цієї глави. Але при цьому слід деталізувати, що як вказані обставини можуть розглядатися будь-які юридичні факти, якщо:
- вони обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи і при цьому існували на час розгляду відповідної цивільної справи.
Наприклад, істотними для справи є такі обставини: сторона на момент розгляду справи уже була визнана судом недієздатною; правочин, з приводу якого особа звернулася з вимогами до суду, є недійсним; актовий запис, зроблений державним органом РАЦСу, визнано недійсним; наявний заповіт щодо майна, яке було предметом спору, або, навпаки, такий заповіт скасовано; наявні дані про недійсність розірваного судом шлюбу тощо;
- про них не знала і не могла знати особа, яка звертається до суду із заявою про перегляд судового рішення у зв'язку із новови явленими обставинами.
2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необгрунтованого рішення.
Для застосування підстави, що аналізується, необхідною є наявність таких умов у сукупності:
виявлено, що показання свідка були завідомо неправдивими, висновок експерта або переклад були завідомо неправильними, документи або речові докази були фальшивими;
особа посилається на ці обставини у своїй заяві про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами;
зазначені обставини встановлені під час розгляду кримінальної справи і закріплені у вироку суду, що набрав законної сили.
- вони потягли за собою ухвалення незаконного або необгрун тованого судового рішення;
3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухва лення рішення чи постановления ухвали, що підлягають перегляду.
4) встановлена Конституційним Судом України неконститу ційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом під час вирішення справи, якщо рішення суду ще не виконане.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і мають відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України).
Для перегляду справи у зв'язку з нововиявленими обставинами за зазначеною підставою обов'язковим є наявність трьох умов у сукупності, а саме:
- Конституційний Суд України встановив неконституційність певного правового акта чи його окремого положення. Наприклад, Рішенням Конституційного Суду України у справі за конститу ційними поданнями Верховного Суду України та 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (кон- ституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загаль нообов'язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлу мачення положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії і щомісячного до вічного грошового утримання) від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005 визнано неконституційними окремі положення законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. і «Про пенсійне забезпечення військовослужбов ців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 р.
123.Визначте процесуальний порядок перегляду справи у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду.
Строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з ново-виявленими обставинами обчислюється:
1) у випадках, встановлених п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК, з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи;
2) у випадках, встановлених п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПК, з дня, коли вирок у кримінальній справі набрав законної сили;
3) у випадках, встановлених п. З ч. 2 ст. 361 ЦПК, з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду;
4) у випадках, встановлених п. 4 ч. 2 ст. 361 ЦПК, з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.
У разі пропущення заявником зазначеного строку з поважних причин суд за клопотанням цієї особи відповідно до правил ст. 73 ЦПК вправі його поновити. У разі, якщо суд не знайде підстав для поновлення зазначеного строку, заява залишається без розгляду (ст. 72 ЦПК).
Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ, в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).
У випадках, коли після перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку воно було залишене без змін, перегляд його за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої інстанції, який ухвалив це судове рішення, незважаючи на те, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку. При цьому ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанцій, якою було відхилено скаргу на рішення суду першої чи апеляційної інстанцій, в разі перегляду рішення чи ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами втрачає законну силу.
Заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами за формою і змістом повинні відповідати вимогам ЦПК щодо оформлення заяв до суду першої інстанції. У заяві зазначаються:
1) найменування суду, якому адресується заява;
2) ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження;
3) інші особи, які брали участь у справі;
4) дата ухвалення чи постановлення і зміст рішення, ухвали чи судового наказу, про перегляд яких подано заяву;
5) нововиявлені обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу, і дата їх відкриття або встановлення;
6) посилання на докази, що підтверджують наявність ново-виявлених обставин.
До заяви додаються її копії відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі.
Заява про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами розглядається у судовому засіданні. Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Неявка цих осіб не є перешкодою для розгляду заяви.
У заяві можливо ставити питання про перегляд рішення, ухвали, постанови в одній справі. У тих випадках, коли ново-виявлені обставини стосуються судових рішень у взаємопов'язаних справах, заява подається і розглядається за кожною справою окремо.
Розглянувши заяву, суд своєю ухвалою або задовольняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами або відмовляє у її задоволенні у разі необґрунтованості заяви. Після скасування рішення, ухвали суду або судового наказу справа розглядається судом за правилами, встановленими ЦПК.
Перевірка обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення і новий розгляд справи по суті проводяться в окремих судових засіданнях. Заяви про перегляд судового рішення розглядаються за правилами, які регулюють розгляд справи у судовому засіданні, з урахуванням особливостей цього питання. Особа, яка подала заяву, виступає в процесі як заявник, першою дає пояснення і виступає у дебатах; за іншими особами, які беруть участь у справі, зберігається їх попереднє процесуальне становище.
Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв'язку з ново-виявленими обставинами оскарженню не підлягає.
Ухвала суду про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами може бути оскаржена в порядку, встановленому ЦПК.
124.Розкрийте поняття значення перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Провадження з перегляду судових рішень ВСУ- це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених законом підстав для перегляду справи ВСУ у випадках, встановлених цивільним процесуальним законом, та усунення встановлених у зв'язку з цим порушень законності постановлених судових рішень.
Особливість цього самостійного виду провадження полягає у тому, що вся процесуальна діяльність ВСУ спрямована на визначення наявності підстав для перегляду справи, тобто у з'ясуванні питання, чи є певні обставини такими, які відповідно до ЦПК можуть бути підставами для подання та задоволення заяви про перегляд судових рішень ВСУ.
Статтею 355 ЦПК передбачено дві підстави перегляду судових рішень у цивільних справах ВСУ.
Першою є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Зміст цієї норми дозволяє дійти висновку, що зазначена підстава стосується судових рішень суду касаційної інстанції, якщо розбіжності у застосуванні одного і того самого положення закону при вирішенні різних справ були допущені колегіями суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. І, відповідно, стосується судових рішень судів касаційної інстанції, якщо неоднакове застосування одного і того самого положення закону були допущені колегією суддів ВССУ і колегіями суддів іншої касаційної інстанції, зокрема В А СУ, ВГСУ.
Обов'язковою є умова, щоб цими рішеннями, на які заявник посилається на підтвердження підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, і які набрали законної сили, було вирішено спір по суті, але в них судом (судами) касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.
У постанові пленуму ВССУ "Про судову практику застосування статей 353-360 ЦПК" від ЗО вересня 2011 р. № 11 (далі - Постанова ВССУ від 30.09.2011 р. № 11) зазначається, що заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, може бути подана за сукупності таких умов:
1) судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.
При цьому неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема:
- у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин;
- у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто незастосування закону, який підлягав застосуванню;
- у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню;
- у різному застосуванні правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах;
2) справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин.
Подібними правовідносинами слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання цих правовідносин. Зміст правовідносин, із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції, визначається обставинами кожної конкретної справи;
3) має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції.
Ухвалення різних за змістом судових рішень означає, що суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ за подібними правовідносинами при однаковому їх матеріально-правовому регулюванні дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків (п. 6).
Другою підставою є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Однією з таких наднаціональних міжнародних судових установ є Європейський суд з прав людини, який розглядає скарги осіб на порушення їхніх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, згоду на обов'язковість якої надано Верховною Радою України. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов'язатись дотримуватись основних прав, викладених у самі Конвенції та Протоколах до неї. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини може розглядати лише ті заяви, в яких йдеться про порушення одного або кількох прав, які гарантуються Конвенцією, і стосуються полій, що відбувалися після дати ратифікації. Зокрема, ці порушення можуть стосуватися недотримання судами строків розгляду цивільних справ або тривалого невиконання рішень національних судів, які набрали законної сили, тощо, що кваліфікується Європейським судом з прав людини як "порушення права на справедливий суд" чи "порушення права на ефективний засіб юридичного захисту" (відповідно, статті 6, 13 Конвенції). Разом з тим, міжнародна судова інстанція не виконує функції національного суду, не розглядає справу по суті і не може скасувати або змінити рішення національних судів. Предметом її* судового розгляду є лише вирішення питання, чи дотримується Україна своїх міжнародних зобов'язань.
Отже, наявність рішення, ухваленого міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, яким встановлено, що при вирішенні справи національним судом були допущені порушення певних основних прав, гарантованих міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Україною, є підставою для перегляду таких судових рішень ВСУ.
Встановлений ст. 355 ЦПК перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах ВСУ є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Таким чином, провадження з перегляду судових рішень ВСУ спрямовано на формування єдиної практики застосування сулами України норм матеріального і процесуального права, а також дотримання ними міжнародних зобов'язань України.
125.Аргументуйте підстави і процесуальний поряд перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Перегляд судових рішень Верховним Судом України має певні особливості, які відрізняють його від інших видів проваджень цивільного процесу:
перегляд судових рішень регулюється окремою групою цивільних процесуальних норм, тобто зазначений вид перегляду є окремим правовим інститутом;
цей вид перегляду є виключним, тому що він може здійснюватися лише після перегляду судових рішень у касаційному порядку;
підстави перегляду за своєю суттю також є виключними; заява про перегляд може бути подана тільки за наявності підстав, передбачених ст. 355 ЦПК;
справа розглядається особливим органом Верховним Судом України;
- особливий порядок подання заяви про перегляд судових рішень заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Суб'єктів, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України, доцільно поділити на З групи:
1) сторони;
2) інші особи, які брали участь у справі;
3) особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
Заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України може бути подана зазначеними суб'єктами виключно з наступних підстав:
1. У випадку неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК).
У п. 1 ч. 1 ст. 355 чинного ЦПК чітко зазначено, неоднакове застосування якої саме норми права може стати підставою перегляду рішень Верховним Судом України.
2. У разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Заява про перегляд таких судових рішень може бути подана, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.
Однак не всі ухвали суду касаційної інстанції можуть бути переглянуті за заявою Верховним Судом України. Щодо ухвал суду касаційної інстанції не може бути подана заява про перегляд, якщо вони не перешкоджають провадженню у справі. Але до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного оскарження, можуть бути включені заперечення проти таких ухвал.
У день надходження до Верховного Суду України ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судових рішень та доданими до неї документами реєструється і не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, який визначається відповідно порядку, встановленому автоматизованою системою документообігу суду.
Протягом 3 днів суддя-доповідач постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі. Копія ухвали надсилається особам, які беруть участь у справі.
Підготовку справи до розгляду Верховним Судом України суддя-доповідач здійснює протягом 15 днів з дня відкриття провадження.
При підготовці справи до розгляду суддя-доповідач здійснює наступні дії:
постановляє ухвалу про витребування матеріалів справи та направляє її до відповідного суду;
вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень;
доручає відповідним фахівцям науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо норми матеріального права, яка неоднаково застосовується судом (судами) касаційної інстанції у подібних правовідносинах;
визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо суті правового регулювання цією нормою закону та дає розпорядження про їх виклик до суду;
здійснює інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права (ч. 2 ст. 360-1 ЦПК).
Верховний Суд України розглядає справу на його засіданні, яке є повноважним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом.
Верховний Суд України розглядає справу не більш одного місяця з дня відкриття провадження у справі.
Неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, для участі у судовому засіданні не перешкоджає судовому розгляду справи за умови, якщо вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Відкриття судового засідання, оголошення складу суду, роз'яснення права заявляти відводи, роз'яснення прав та обов'язків особам, які беруть участь у справі, здійснюється відповідно до глави 4 розділу IІІ ЦПК.
Після проведення зазначених процесуальних дій, а також розгляду клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі про зміст вимог, які викладені у заяві про перегляд судових рішень, а також про результати проведених ним підготовчих дій.
У разі прибуття у судове засідання особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень, та осіб, що приєдналися до неї, зазначені особи мають право надати пояснення по суті заявлених вимог.
Першою дає пояснення особа, яка подала заяву; якщо заяву подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Крім того, суд може заслуховувати пояснення представників органів державної влади з метою з'ясування суті норми матеріального права, яка неоднаково застосована.
Вислухавши пояснення зазначених осіб, суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.
За наслідками розгляду справи Верховний Суд України може:
1. Винести постанову про повне або часткове задоволення заяви про перегляд судових рішень.
Суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав згідно з положеннями ст. 355 ЦПК. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить незаконність судового рішення у справі, яка переглядається. У випадку перегляду судового рішення у справі з підстав, передбачених п. 2 ч. І ст. 355 ЦПК, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.
2. Винести постанову про відмову в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Постанова Верховного Суду України за наслідками розгляду справи виноситься більшістю голосів від складу суду. Постанова має бути вмотивованою. Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку. Окрема думка додається до постанови.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, за винятком, якщо заява про перегляд судових рішень була подана з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Не пізніше 5 днів з дня закінчення розгляду справи постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі.
Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. У разі невиконання судових рішень настає відповідальність відповідно до закону.
Крім того, ч. 1 ст. 360-7 ЦПК зобов'язує суди привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України, що сприяє однаковому застосуванню судами одних і тих самих норм матеріального права, здійсненню правосуддя на засадах верховенства права.
126.Перелічіть загальні питання виконання судових рішень.
Стаття 367. Негайне виконання судових рішень
1. Суд допускає негайне виконання рішень у справах про:
1) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;
2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;
3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;
4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;
5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;
6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;
7) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу.
{ Частину першу статті 367 доповнено пунктом 7 згідно із Законом N 4565-VI ( 4565-17 ) від 22.03.2012
2. Суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1, 2 і 3 частини першої цієї статті.
Стаття 368. Звернення судових рішень до виконання
1. Питання, пов'язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу.
2. За кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.
{ Частина друга статті 368 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5288-VI ( 5288-17 ) від 18.09.2012 }
3. Виконавчі документи про стягнення судового збору надсилаються судом до державних податкових інспекцій.
{ Частина третя статті 368 із змінами, внесеними згідно із Законом N 406-VII ( 406-18 ) від 04.07.2013 }
4. Якщо судом було вжито заходів щодо забезпечення позову за заявою осіб, на користь яких ухвалено судове рішення, суд разом із виконавчим листом видає копію документів, які підтверджують виконання ухвали суду про забезпечення позову.
Стаття 369. Оформлення виконавчого листа, виправлення помилки в ньому та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню
1. Виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ).
2. Суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
3. Суд розглядає заяву в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви суд має право своєю ухвалою зупинити стягнення за виконавчим листом, а також витребувати виконавчий лист.
4. Суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
{ Стаття 369 в редакції Закону N 3538-IV ( 3538-15 ) від 15.03.2006 }
Стаття 370. Видача дубліката виконавчого листа або судового
наказу
1. Замість втраченого оригіналу виконавчого листа або судового наказу суд, який видав виконавчий лист або судовий наказ, має право за заявою стягувача або поданням державного виконавця видати його дублікат. Суд, який видав виконавчий лист про стягнення аліментів, має право за поданням державного виконавця у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника видати дублікат виконавчого листа.
{ Частина перша статті 370 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2677-VI ( 2677-17 ) від 04.11.2010 }
2. Заява про видачу дубліката розглядається в судовому засіданні з викликом сторін і заінтересованих осіб. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про видачу дубліката.
3. За видачу стягувачу дубліката виконавчого листа або судового наказу справляється судовий збір у розмірі, встановленому законом.
{ Частина третя статті 370 в редакції Закону N 3674-VI ( 3674-17 ) від 08.07.2011 }
Стаття 371. Поновлення пропущеного строку для пред'явлення
виконавчого документа до виконання
1. Стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.
2. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк.
Стаття 372. Мирова угода в процесі виконання
1. Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання.
2. Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмови стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб.
3. За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до положень цього Кодексу.
Стаття 373. Відстрочка і розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання
1. За наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.
Стаття 374. Вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу
1. Питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця.
2. Суд у десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін та за обов'язковою участю представників органів опіки та піклування. Неявка сторін не є перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Стаття 375. Вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини
1. Розшук боржника або дитини оголошується за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача.
2. Суд має право витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання про оголошення розшуку.
3. Суд розглядає подання державного виконавця протягом десяти днів.
Стаття 376. Вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи
1. Питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.
{ Частина перша статті 376 в редакції Закону N 3538-IV ( 3538-15 ) від 15.03.2006 } { Офіційне тлумачення положень частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 див. в Рішенні Конституційного Суду N 4-рп/2011 ( v004p710-11 ) від 31.05.2011 }
2. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.
Стаття 377. Вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках
1. Питання про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби.
{ Частина перша статті 377 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2677-VI ( 2677-17 ) від 04.11.2010
2. Суд негайно розглядає подання державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.
Стаття 377-1. Вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України
1. Питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби.
2. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.
{ Кодекс доповнено статтею 377-1 згідно із Законом N 2677-VI ( 2677-17 ) від 04.11.2010 }
Стаття 378. Заміна сторони виконавчого провадження
1. У разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.
2. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження.
Стаття 379. Визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами
1. Питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця.
2. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
Стаття 380. Порядок вирішення питання про поворот виконання
1. Питання про поворот виконання вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.
2. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням.
3. У разі неможливості повернути майно в рішенні або ухвалі суду передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових коштів, одержаних від його реалізації.
4. За судовим рішенням про поворот виконання видається виконавчий лист у порядку, встановленому цим Кодексом.
{ Статтю 380 доповнено частиною четвертою згідно із Законом N 1720-VI ( 1720-17 ) від 17.11.2009 }
Стаття 381. Строк подання заяв про поворот виконання
1. Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом при новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява відповідача про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна розглядається судом, у якому перебуває справа. Заяву про поворот виконання можна подати у межах позовної давності.
2. За подання заяви про поворот виконання судовий збір не сплачується.
3. Суд розглядає заяву про поворот виконання в судовому засіданні з повідомленням сторін і постановляє ухвалу.
Стаття 382. Особливості повороту виконання в окремих категоріях справ
1. У разі скасування у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.
2. У справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.
127.Правовий статус учасників виконавчого провадження.
Відповідно зі ст. 7 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності – суб’єкти господарювання.
Прокурор бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою.
Для проведення виконавчих дій державний виконавець за необхідності залучає понятих, працівників органів внутрішніх справ, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом.
При виконанні рішень судів та ухвал про зміну органів управління та посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності можуть залучатися виключно працівники органів внутрішніх справ. Залучення інших осіб у процесі виконання таких рішень не допускається.
Отже, учасники виконавчого провадження поділяються на чотири групи.
Органи примусового виконання в особі державних виконавців.
Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, що входить у систему органів Міністерства юстиції України.
Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей і міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби в районах, містах (містах обласного значення), районах в містах (далі державні виконавці).
За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби. За наказом Міністерства юстиції України або Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені законом, у виконавчому провадженні для начальників районних, міських (міст обласного значення), районах в містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Інші органи, установи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом, на вимогу чи за доручення державного виконавця (ст.2 Закону).
Згідно з ч.2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.
Державний виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів римусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Державний виконавець:
здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі – виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом;
надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;
розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання;
заявляє в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом;
роз’яснює сторонам їхні права і обов’язки.
Державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право:
проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону;
здійснювати перевірку виконання юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами, фізичними особами – підприємцями рішень стосовно працюючих у них боржників;
з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну;
безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, у разі необхідності примусово відкривати та опечатувати такі приміщення і сховища;
накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку;
накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах у банках, інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;
за згодою власника використовувати приміщення, у тому числі комунальної власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспортні засоби стягувача або боржника для перевезення майна;
звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та розстрочку виконання рішення;
звертатися до органу (посадової особи), який видав виконавчий документ, про роз’яснення змісту документа;
звертатися до суду з поданням про розшук боржника – фізичної особи або дитини чи про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника – фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання;
викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а в разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ;
залучати у встановленому порядку до провадження виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для оцінки майна – суб’єктів оціночної діяльності – суб’єктів господарювання;
накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом;
застосовувати під час провадження виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомку;
у процесі виконання рішень за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника – фізичної особи, особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке за законом можливо звернути стягнення;
вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників – юридичних осіб або від боржників – фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження;
з метою профілактичного впливу повідомляти органам державної влади, громадським об’єднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;
у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи за межі України – до виконання зобов’язань за рішенням;
у разі необхідності залучати до проведення чи організації виконавчих дій суб’єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача;
здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами.
Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні. До них належать сторони у виконавчому провадженні стягувач і боржник та їх представники.
Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.
За виконавчим документом про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступає орган, за позовом якого судом винесено відповідне рішення, або орган державної влади (крім суду), який відповідно до закону прийняв таке рішення. За іншими виконавчими документами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступають органи державної податкової служби.
У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів. Кожен з них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.
У разі вибуття однієї із сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов’язкові тією мірою, якою вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив.
У разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, власне ім’я чи по батькові (для фізичної особи), державний виконавець за наявності підтверджуючих документів своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, змінює назву сторони виконавчого провадження.
Сторони можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов’язаний вчинити певні дії особисто.
Неповнолітні та особи, визнані судом недієздатними, реалізують свої права та виконують обов’язки, пов’язані з виконавчим провадженням, відповідно до вимог закону.
У разі якщо стороною виконавчого провадження є особа, визнана судом безвісно відсутньою, державний виконавець своєю постановою залучає до участі у виконавчому провадженні особу, яка є опікуном її майна.
Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи.
Повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону.
Представниками у виконавчому провадженні не можуть бути:
особи, які не досягли 18-річного віку, крім випадків, передбачених законом;
особи, над якими встановлено опіку чи піклування;
судді, слідчі, прокурори, державні виконавці, крім випадків, коли вони діють як законні представники або уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження;
інші особи, які відповідно до закону не можуть здійснювати представництво.
Сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі під час проведення експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.
Стягувач має право подати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, про поновлення строку його пред’явлення до виконання, про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа.
Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом, оспорювати належність майна і результати його оцінки, подавати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами.
Інші учасники виконавчого провадження мають право подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі під час проведення експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими цим Законом для цих осіб.
Сторони зобов’язані протягом трьох робочих днів письмово повідомити державного виконавця про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також письмово повідомляти державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі про зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник – фізична особа – про зміну місця роботи.
Боржник зобов’язаний:
утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення;
надавати у строк, установлений державним виконавцем, достовірні відомості про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах;
своєчасно з’являтися за викликом державного виконавця;
письмово повідомляти державному виконавцю про майно, що перебуває в заставі або в інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.
Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов’язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.
Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, нада